122

ДОДАТОК 3

ПОХОДЖЕННЯ ДЕЯКИХ
МАТЕМАТИЧНИХ ЗНАКІВ (СИМВОЛІВ)

Саме слово “знак” – загальнослов’янське. Утворене, подібно словам брак,

клик, звук і т. ін., за допомогою суф. –къ від знати в значенні “відрізнити,
помітити”.

Цифри
Цифри – знаки для позначення чисел.
В історії математики відомо багато різних цифр, що змінювалися з часом
у різних народів. Найпримітивніший запис цифр був словесний. Він зберігся в
математиків Середньої Азії та Близького Сходу аж до X ст. і зустрічався
навіть пізніше. Найстародавнішими з відомих є вавилонські й
давньоєгипетські цифри.

Пращури наших цифр

 123
Знаки цифр десяткової позиційної системи числення 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7,
8, 9, 0 (арабські цифри)
Арабські цифри прийшли в Європу з Індії через арабів; до арабів вони
потрапили приблизно в XI ст. Більш правильним було б назвати арабські цифри
індо-арабськими (сучасна назва є помилковою), хоча цифра нуль з’явилася, на
думку голландського математика Ван-дер-Вардена, спочатку в грецьких
астрономів і тільки потім перекочувала в Індію.
Цифри набули сучасної форми в епоху Відродження в результаті
поступового розвитку індійської позиційної системи числення.
Знаки цифр римської системи числення
Знаки цифр римської системи числення I (один), V (п’ять), X (десять), L
(п’ятдесят), C (сто – Centum), D (п’ятсот), M (тисяча – Mille) – можливо
етруського походження. Виникли задовго до н. е.

Знаки індивідуальних об’єктів

Знак нескінченності ∞.
∞ Позначка вперше зустрічається в надрукованій у
1665 р. головній праці Валліса – “Арифметика нескінченних величин”. Що
спонукало Валліса до введення саме такого символу – невідомо. Деякі
історики пропонують таке пояснення: знак ⊂ ‫ ⊃ ׀‬, близький до ∞, зустрічається
серед ранніх римських цифр на позначення тисячі, що
тоді порівнювалося з поняттям “дуже багато”. Таке
пояснення здається не зовсім переконливим. Дійсно,
адже вже приблизно за 200 років до Валліса у Шюке
зустрічаються числа значно більші від мільйона, і
навряд чи в XVII ст. такий великий математик, як
Валліс, міг думати про тисячу, як про число, яке
Валліс
можливо було б асоціювати з нескінченністю. За іншою
версією, символ “∞” Валліс уявляв, як два зв’язані між собою нулі. Він
протиставляв йому символ “0” у зв’язку з наведеними нижче рівностями:
 124
1 1
= ∞, = 0.
0 ∞
Знак π.
π Позначка є першою літерою в грецькому слові “периферія” – “круг”,
“периферія”, “обвід округлого тіла”, уперше зустрічається в 1706 р.
в англійського математика У. Джонса. Позначка стала загальновживаною лише
після видання однієї з праць Леонарда Ейлера в 1736 р.
Знак е.
е Позначення у друкові з 1736 р. ввів швейцарський математик
Леонард Ейлер (1707-1783). У листах і рукописах термін зустрічається й раніше
(з 1728 р.). Позначка походить від першої літери латин. слова exponere –
“показувати”.
Знак цілої частини від числа (антьє) [x].
[x] Позначку пов’язують з іменем
К. Гаусса (1808 р.). Для цього ж поняття деякі інші вчені використовували й інші
позначки, наприклад E(x).
Знак % походить, як вважається, від італійського слова cento (сто), яке в
процентних розрахунках часто записувалось скорочено cto. Звідси шляхом
подальшого спрощення в скоропису літери t в похилу риску утворився
сучасний символ на позначення відсотка. Символ набув загального визнання в
середині XIX ст.
Знак проміле “‰”.
“‰” Знак утворено за аналогією до знака відсотка.

Знаки сталих і змінних об’єктів (буквена символіка)

У стародавніх вавилонян, єгиптян та китайців були деякі окремі знаки –
ієрогліфи для небагатьох математичних понять. Але лише в “Арифметиці”
Діофанта (III ст.) зустрічаються зачатки буквеної символіки.
Не будь-яке число позначав Діофант буквою, а тільки невідоме та його
степені. Невідоме називалось “аритмос” – “число”, позначалося знаком “S2”, що
виконувало роль сучасного “х”. Діофант позначав обернені значення невідомої

1 1
величини та її степені, тобто , , ... особливими знаками.
х х2
 125

З “Арифметики” Діофанта. Рукопис відноситься до

XIV ст. Верхній рядок у сучасному записі означає
8х3-16х2 = х3

У справі скорочених записів і символів індійці значно перевершили

Діофанта, але у справі з позначками для невідомих значного вони не досягли.
Індійський варіант їх запису полягав в наданні кожному
виду невідомих особливого кольору: “чорне”, “жовте”,
“блакитне” і т. д.
У 1637 р. Р. Декарт надав цим знакам сучасного
вигляду. Він зображував невідомі величини за допомогою
останніх літер латинського алфавіту х, y, z, а задані
величини – початковими літерами a, b, c. Запропоновані
Рене Декарт
Декартом символи скоро стали використовувати повсюдно.
Перше вживання буквених коефіцієнтів, незалежно від того, додатні вони
чи від’ємні, містить стаття Гудде (1655-1661 рр.).

Знак вектора r . Відносно введення цього найстаршого знака для вектора
існують дві версії. За першою його ввів О. Коші в 1853 р.
Але, можливо, це сталося раніше, у 1806 р., коли вчений
Арган подібною позначкою (ā) вже позначав напрямлений
відрізок. Оскільки, за означенням, вектор – це

О. Коші
 126
напрямлений відрізок, то позначка цього поняття цілком відображає це
означення.
Потім Мьобіус позначав вектор через ĀĒ, щоб указати його початок і кінець.
Грассман називав вектори відрізками, він увів одиничні вектори e1, e2, e3,
напрямлені по осях координат. Позначку |ĀĒ| для довжини вектора ввів Ганс
(1905 р.).

Знаки індивідуальних операцій

Знаки додавання “+” і віднімання “–“ застосовував уже в своїй
“Арифметиці” лейпцизький професор Й. Відман (1498 р.). З початку XVII ст. ці
знаки набувають повсюдного визнання.
За одним із вірогідних припущень знак “+”
утворився з останньої літери латинського
сполучника et (“і”). Це слово стали писати у вигляді
букви t і, нарешті, як знак плюс.
За іншою версією, знаки “+” і “–” виникли з
торговельної практики. Зокрема, виноторговці
простими рисочками відзначали кількість мірок
проданого з бочки вина. Коли ж якусь кількість
мірок доливали, то відповідну кількість рисок
перекреслювали.
Титульна сторінка першого
видання “Суми” Луки Пачолі Цікаво, що Діофант зовсім не мав спеціального
знака додавання, а приписував доданки один до одного, автор же широковідомого
~
середньовічного підручника з математики Лука Пачолі ще застосовував знак p
~ (від латин. minus –
(від латин. plus – “плюс”, “більше” або piú – “більше”) та m
“мінус”, “менше” або meno – “менше”).
У XVII ст. мінус позначали і знаком “÷”, можливо, для того, щоб не плутати
цей знак з пунктуаційним знаком тире.
 127
Знак “±”.
“±” Використовував його вже Вільям Оутред (1574-1660) в одній із
своїх праць, надрукованій у 1631 р.
Знак множення “ × ” – косий хрест та “·” –
крапка Позначку “ × ” ввів У. Оутред у 1631 р. У XIV-
крапка.
XVI ст. Цей знак застосовувався в процесі
розв’язування найрізноманітніших задач (перевірка дій
за допомогою дев’ятки, вирішення за допомогою
методу хибного твердження і т. ін.). Щоб не змішувати
косий хрест з літерою х, якою звичайно позначають
невідоме, Лейбніц у кінці XVII ст. (1698 р.) почав
позначати множення за допомогою крапки. Запис
множення без знака між множниками зустрічається
Множення чисел 9876 та
вже у Діофанта під час використання числового 6789 в італійській книзі
XVI ст.
коефіцієнта, а також в індійському “Бахшалийському
рукописі”.
x
Знак ділення “:”, “÷” та “ ” – дробова риска.
риска Знак “:” був уведений
y
У. Джонсом (1633) та Г. Лейбніцем (1684). Запис дробів за допомогою
горизонтальної риски – давнього походження, його використовували Герон та
Діофант. Потім він зустрічається в арабського математика XII ст. ал-Хасара, його
застосовував Леонардо Фібоначчі (XII-XIII ст.), однак загальновживаною дробова
риска стала лише в XVI-XVII ст. Протягом довгого часу операцію ділення
позначали літерою D (від division), уперше символ D для ділення з'явився у книзі
Штифеля “Deutsche Arithmetika” (“Німецька Арифметика”, 1545 р.). Швейцарець
Ран у 1659 р. увів знак “÷”, який був широко відомий в Англії й відноситься до
праць Пелля. Тільки в 1823 р. знак “÷” перестали застосовувати.
Знаки степеня.
степеня Оскільки зачатки буквеної символіки
спостерігаються в “Арифметиці” Діофанта, там же ми бачимо
перші позначки для показників степеня. Кожний степінь

Витоки алгебраїчної
символіки у
Діофанта
 128
невідомого тут мав особливу позначку: другий степінь називався “динамос”,
тобто “сила”, третій степінь – “кубос”, четвертий – “динамо-динаміс”, п’ятий –
“динамо-кубос”, шостий – “кубо-кубос”. Потім, подібно до Діофанта,
європейські математики VI і частково XVII ст. другий степінь невідомого
називали “сила” (латиною Census), а також “квадрат” (Quadratus), третій степінь
– “куб” (Cubus). Вієт застосовував скорочення: N (Numerus, число) для першого
степеня, Q – для другого, C – для третього, QQ – для четвертого і т. д. Наприклад:
1C – 8Q + 16N aequatur 40
означає в сучасному записі: х2 – 8х2 + 16х = 40.
М. Штифель писав ААА замість А3; англійський математик початку XVII ст.
Т. Гарріот записував аааа замість а4. Англієць Оутред у 1631 р. писав Аq замість
А2, Ac замість А3, Aqq замість А4, Aqc замість А5 і т. д.
Сучасний запис, як Y3, Y4 і т. д., був уведений Декартом і систематично
застосовувався ним у його “Геометрії”. Декартові позначки степенів, які
використовували в XVII ст. Валліс, Ньютон та інші, збереглися й дотепер.
Знак радикала “ ”
Починаючи з XIII ст. італійські та інші європейські математики
позначали корінь латинським словом Radix (корінь) або скорочено R,
потім . В XV ст. Н. Шюке писав R2 замість 12 .
Cучасна позначка має тривалу історію виникнення. Спочатку вона
розгалужується на дві версії, які потім сходяться в одну. Найбільш імовірним
прототипом цього знака вважається перша літера r (або R) у латинському слові
radix – “корінь”. Але є й інша цікава версія: знак радикала походить від позначки,
яку застосовували німецькі математики XV-XVI ст., що називали алгебру “Кос”, а
алгебраїстів – “косистами”.
Деякі німецькі косисти XV ст. позначали квадратний корінь крапкою перед
числом або виразом. У скоропису крапки замінювали рисками, які пізніше
перетворилися на символ . Так, у рукопису, написаному в 1480 р. латинською
 129
мовою, один такий символ крапки перед числом ( ) означав квадратний корінь,
два таких знаки ( ) – корінь четвертого степеня, а три ( ) – кубічний корінь.
Можливо, з однієї з цих позначок згодом і утворився знак √, близький до
сучасного символа кореня, але без риски зверху. Його вперше застосував чеський
математик і вчитель Криштоф Рудольф з Явора (1500-1545) у своєму підручнику з
алгебри (1525 р., м. Страсбург).
Цим знаком кореня в XVI ст. користувались
М. Штифель, С. Стевін (писав показник кореня в кружечку

справа від радикала: замість нашого , 3

і т. д.) та ін. Вони сприяли поширенню цього знака.

У 1626 р. нідерландський математик А. Жирар,
сполучаючи знак Рудольфа з показниками Шюке, увів

Сторінка з книги близьку до сучасної позначку і т. д. Ця позначка

С. Стевіна “Десята”
стала витісняти знак R. Однак довгий час писали,

наприклад, (замість сучасного а + b ). Пояснюється це тим, що риска над

виразом колись виконувала роль наших сучасних дужок. Лише в 1637 р. Рене
Декарт поєднав знак кореня з горизонтальною рискою, застосувавши у своїй

“Геометрії” сучасний знак кореня “ ” (хоча цей варіант ще мав деякі

відмінності з нашим).
Запис ще ближчий до сучасного зустрічаємо в “Універсальній
арифметиці” Ньютона (1685 р.). Запис, що точно збігається з нині
загальноприйнятим, міститься в книзі француза Ролль “Керівництво алгебри”,
написаній у 1690 р. Сучасний знак кореня остаточно став загальновживаним
лише на початку XVIII ст.
Знаки логарифма log, lg, ln походять від латинського слова logarithmus,
уведеного Дж. Непером (1614 р.) і утвореного від грецьких слів λογος
(“логос”) – “слово”, “вчення” та αριθμος (“арифмос”) – “число”, “лічба”.
 130
Непер писав це слово повністю. Скорочення Log увів
Й. Кеплер (1624 р.), а сучасне log – Б. Кавальєрі (1632 р.).
Знак ln був уведений А. Принсхеймом у 1893 р.
Знаки тригонометричних і обернених
тригонометричних величин sin, cos, tg, arcsin і т. д. Знаки

Кавальєрі sin, cos (1748 р.) та tg (1753 р.)

формально були введені Л. Ейлером,
хоча їх використовували ще і Сімпсон у 1737-1750 рр.,
Кестнер у 1758 р., Д’Аламбер у 1754 р., Лагранж у
1774 р.
Позначки для тригонометричних величин набули
сучасного вигляду не відзразу. Наприклад, деякий час
користувалися знаками, запропонованими Віллісом
Кеплер
(1616-1703). Він позначав їх однією літерою: синус – S,
косинус – Σ, тангенс – Τ, котангенс – t, секанс – s, косеканс – δ. Також
використовувались скорочення sico, або Sine поряд з s* і багатьма іншими.
Першим автором, який застосовував спеціальні символи для обернених
тригонометричних функцій, був Бернуллі. У 1729 і 1736 рр. він писав as і at
відповідно замість arcsin та arctg. Сучасні позначки arcsinx і arctgx з’явилися
в 1772 у працях Шерфера і Лагранжа.
Знаки диференціала dx, ddx, …, d2x, d3x.
d3x Знак dx, що походить від
латин. differentia – “різниця”, відображає зв’язок диференціала функції і її
приросту. Позначки для диференціала були введені Лейбніцем у 1675 р.
b
Знак визначеного інтеграла ∫ f ( x )dx . У першій половині XVII ст.
a

операцію інтегрування записували словами “сукупність всіх невидимих”, а потім

– “всі лінії” (omnes lineas). У механіці Валліса вперше зустрічаються скорочення
вигляду omn w, де w означає неподільне. Заради скорочення запису Лейбніц у
 131
1675 р. замість omn вводить початкову літеру слова summa, яка згідно з
правилами того часу писалась, як наш знак інтеграла.
Спочатку Лейбніц увів позначку ∫y, але вже через місяць він став писати ∫ydx
– це вже не сума неподільних, а сума площ нескінченно малих трикутників. У
друці сучасна позначка з'явилась у 1686 році. У цей же час Бернуллі позначав
операцію інтегрування літерою I (перша літера введеного ним терміна
“інтегральне числення”). Сімпсон до середини XVIII ст. замість знака інтеграла
писав F (від слова “флюента”).
Сучасне позначення визначеного інтеграла запропонував французький
математик XIX ст. Жан Батіст Фур’є (1768-1830) у 1822 р. Це позначення
практично відразу набуло повсюдного поширення й визнання.
Знак невизначеного інтеграла ∫ ydx увів Г. Лейбніц у 1675 р.
(опубліковано в 1686 р.). Сам знак ∫ – видозміна першої літери S у
латинському слові Summa. Позначка відображає той факт, що площу
криволінійної трапеції можна умовно подати як суму нескінченно тонких
стрічок з основою dx і висотою y.
Знаки похідних y′, y′′, f′(x), f′′(x) увів Ж. Лагранж (1770, 1779 рр.), знак

dy
– Г. Лейбніц у 1675 р. (опубліковано в 1684 р.).
dx
Знак Δх на позначення приросту змінної ввів Л. Ейлер (1755 р.). Δ
– грецький аналог латинської літери d у слові differentia – “різниця”.
Знак суми ∑.
∑ Був уведений Л. Ейлером у 1755 р. Хоча його вживав ще
Лагранж, але в XVIII ст. йому приділяли мало уваги.
Знак факторіала !.
! Спочатку символ мав вигляд , таким його ввів Томас
Джарретт (1805-1882) у 1827 р. Позначка n! зустрічається вперше у
Крістіана Крампа в 1808 р., уведена з метою полегшення
друкування.
Знак модуля (абсолютної величини) x . Знак увів
Вейєрштрас
німецький математик К. Вейєрштрасс у 1841 р. у своєму есе “Про
 132
теорію потенціювання”. У подальших своїх працях також використовував цю
позначку.

Знаки змінних операцій

Знаки функцій f(x), sin x, cos x, tg x, ctg x ввів Ейлер (1734, 1748,
1753 рр.). Для позначення довільної функції від х Йоганн Бернуллі
застосовував знак φх, називаючи φ характеристикою функції, а також літери х
та ε; Лейбніц використовував х1, х2 замість сучасних f1(x), f2(x). Ейлер позначав
через f : y, f : (x+y) те, що ми тепер позначаємо f(x), f(x+y). Поряд з φ Ейлер
запропонував користуватися й літерами Φ, Ψ та ін. Д’Аламбер зробив крок
уперед на шляху до сучасних позначок, відкинувши двокрапку Ейлера; він
пише, наприклад, φt, φ(t+s). Вважається, що букву f для позначення функції
Ейлер вибрав як першу літеру в латинському слові functio – ”функція”, “дія”.

Знаки змінних відношень

Знак рівності “=”.
“=” Біля витоків буквеної символіки знак
рівності набував різних видів. Наприклад, у Діофантовому творі
“Арифметика” замість нього використовується знак і – перша
Діофант літера в грецькому слові “ізос” – “рівний”.
До появи спеціального знака слово “дорівнює” писали різними мовами,
потім у научний ужиток увійшло aequatur або скорочене aequ. У 1557 р.
англійський доктор і математик Реккорд запропонував знак “=”. Деякий час
цим знаком позначали паралельність, потім урешті-решт змінили напрям
рисок.
 133
Знак “≠”.
“≠” Походження цього знака пояснюється цілком логічно:
перекреслений знак “дорівнює” означає невірну
рівність, тобто нерівність. Як зазначається в
деяких джерелах, цей знак був якщо не
введений, то першим використаний Ейлером. Він
застосовував схожу до нашої позначку , яка
Карл Фрідріх Гаусс
згодом переросла в сучасну.
Знак “≡”.
“≡” Уведений і опублікований був Карлом Фрідріхом Гауссом у
1801 р. у його творі “Disquisitions arithmeticae”. У його рукописах позначка
зустрічала й раніше.
Знаки строгих нерівностей “<” та “>”.
“>” Позначки були введені
Гарріотом у 1631 р. після введення знака рівності. Він обґрунтував своє
нововведення так: якщо дві величини не дорівнюють одна одній, то відрізки,
що фігурують у співвідношенні, не паралельні, а перетинаються. Перетин
може бути справа (>) і зліва (<). У друкарнях використовували для
нерівностей букву V, що вже була відомою в ті часи, бо відповідного знака
для набору вони не мали. За гіпотезою деяких учених, у Гарріота з’явилась
думка ввести ці знаки після його подорожі у Північну Америку. Там на руці в
одного корінного американця він побачив знак , і тоді вирішив розділити
його на два символи. За однією з версій, Гарріот ніколи не використовував
уведені ним символи, бо його праця, де вони зустрічаються, була надрукована
лише після смерті вченого.
Знаки нестрогих нерівностей “≤” та “≥”.
“≥” Символи були введені в
1734 р. французьким математиком П’єром Буге. Спочатку їх записували “<” та
“>”. Потім Валліс використовував ці позначки вже з однією рискою, але
зазначав її над знаками нерівностей. З часом знаки нестрогих нерівностей
набули сучасного вигляду.

Логічні квантори
 134
Знак ∃, еквівалентний слову “існує”, є віддзеркаленням
першої літери Е у відповідному англійському слові еxist. Знак
∀ , еквівалентний вислову “для будь-якого”, є перевернутою
першою літерою А в англійському слові аll (кожний). Обидва
знаки ∃ і ∀ набули поширення завдяки авторитету італійського
Джузеппе
вченого Джузеппе Пеано (1858–1932). Пеано

Геометричні позначки
Літери на позначення точок, прямих і
площин.
площин Позначення літерами точок, прямих і
площин літерою або літерами було введене
стародавніми греками. Пізніше до цієї традиції
повернувся Гіппократ (приблизно 440 рік
Гіппократ до н. е.).
Знак О на позначення точки відліку або центра кола.
кола Позначка О
походить від її найменування origine – “початок”, яке дав Ф. Лагір у 1679 р. До
цього часу багато говорилось про значення цієї точки, але конкретної позначки
для неї ще не вживали.
Позначки для осей на координатній площині x, y, z.
z Хоча
подібні позначки були введені ще Декартом, координати в нього
були лише додатними числами. Позначки x, y, z стали
загальновживаними не одразу. Однак після систематичного
Філіпп де
використання цих позначок Лагіром (x, y, v, – 1679 рік), Пароком (x, Лагір

y, z, – 1705 рік), Ейлером (t, x, y, – 1728 рік) і Бернуллі (x, y, z, – 1715 рік)
декартова символіка міцно увійшла в геометрію.
Позначення координатів через x1, x2, x3 ввів Гессе в 1844 р.
Знак подібності “≈”.
“≈” Перша поява сучасного знака подібності відноситься
до 1710 р. Значок був надрукований в анонімній статті, що належала, як
виявилось, Лейбніцу. Він користувався цим символом починаючи з 1679 р.
 135
Знак паралельності “||”.
“||” Герон (150-ті роки) та давньогрецький вчений
Папп (III ст.) використовували для позначення паралельних символ “=”.
Найбільш вірогідне пояснення цього знака полягає в тому, що він є ніби
фрагментом двох паралельних прямих. Так само робив у XVII ст.
французький математик Ерігон. Три паралельні риски, написані вже
вертикально, уперше використовуються Вільямом Оутредом (1677 р.). Після
того, як англієць Реккорд увів знак рівності (=), знак паралельності
перетворили, змінивши напрям рисок. Це зробив математик Джон Кірсей у
1673 р. Але лише в XVIII ст. позначка стає загальновживаною.
Знак перпендикулярності “ ⊥ ”. Вважається , що знак був уведений
математиком П. Ерігоном (XVII ст.), бо вперше зустрічається саме в його
працях. Як і більшість знаків геометрії, знак перпендикулярності має такий
вигляд у зв’язку з геометричною моделлю цього поняття.
Знак кута “ ∠ ” та дуги “ ∩ ”. Знаки були введені французьким
математиком П. Ерігоном у XVII ст. у зв’язку з графічним зображенням
геометричного кута та дуги відповідно.
Знак трикутника Δ використовував ще Папп Олександрійський (у
III ст.). Δ (дельта) – четверта (велика) літера грецького алфавіту, перша у назві
відомого своєю формою низов’я річки Ніл. Знак Δ замість слова “трикутник”
уперше зустрічається в грецького вченого Герона (I ст.).
Позначення “˚” для градуса та “'” для мінути.
мінути Позначку, схожа на
сучасну, уперше застосовував Птолемей (100 – 178 р.), який користувався
шістдесятковою системою числення. Він називав градуси – “частинами” –
mairai (скорочено m°), і позначав мінути штрихами. Середньовічні рукописи й
ранні друковані книги містять скорочення латинських слів gradus, minutea,
secudea. Замість Птолемеєвих найчастіше вживаються Gr, Min, Sec або grad,
m, s, сучасні знаки ввів медик і математик Пелетьє (1558), у якого ° та '
означали степені дробу 1/60. Ці позначки в 1600 р. стали
загальноприйнятими.
 136

Знаки “математичної пунктуації”

Дужки.
Дужки Сама назва “дужки” пішла від уведеного
Клавдій
Ейлером німецького терміна Klammer – “дужки”. Птолемей
Знаки для поєднання складених величин виразу і для позначення порядку
виконання дій з’явились у XV ст. У своєму арифметично-алгебраїчному творі
“Наука про числа в трьох частинах”, написаному в 1484 р., французький
математик Нікола Шюке підкреслював багаточлени горизонтальною рискою.
Так само робив ще в 1550 р. італійський математик Р. Бомбеллі, який, однак,
пізніше поклав початок квадратним дужкам, використовуючи замість дужок
L

літеру L і перевернуту .
Круглі дужки з’явилися в XV ст. у працях Штифеля, Тартальї та інших. У
кінці того ж століття фігурні дужки в книжках вживав Вієт. Однак протягом
майже всього XVII ст. застосовувалися не дужки, а горизонтальна риска, яку
проводили над виразом, який треба розташувати в дужках. Так чинили
Декарт, Гарріот та ін. Ньютон користувався навіть декількома надписаними
одна над одною рисками, наприклад:

y − 4 × y + 5 × y − 12 × y + 17 = 0

означало в нього {[ ( y − 4 ) y + 5] y − 12} y + 17 = 0 .

Знаки відокремлення дробової частини десяткового дробу від цілої
кома “,” та крапка “.”.
“.” Точка для відокремлення дробової частини числа від
цілої в десятковому дробі з'явилася раніше коми, це відбулося вже в XV ст., хоча з
часом цей знак використовували дещо в іншому контексті. Вперше у друку вжив
цей символ вчений Пеллос, він же дуже близько підійшов до використання цього
символу в сучасному розумінні. У 1530 р. інший вчений – Криштоф Рудольф
замість крапки почав писати вертикальну риску, що було в ті часи зручно для
друкарень. Так чинив і Вієт трохи пізніше. Деякі вчені вважають, що в сучасному
сенсі крапку почав застосовувати вчений Г. А. Магіні (1555-1617), який працював
 137
разом з Кеплером над створенням карт. Але поширення крапка в записі
десяткових дробів набула лише через двісті років, коли її використовував Непер.
Уже в 1592 р. розподільним знаком у запису дробів починає виступати кома
(особливо в працях Райта). Непер також використовував кому в своїх працях.
Паралельно з цим виникали й інші види запису десяткових дробів.
Наприклад, учений Вільям Оутред (1574-1660) замість сучасного запису 0,56
писав 0/56.

Символіка теорії множин

Символіка теорії множин запозичена в більшості з математичної логіки.
Знаки належності “ ∈ ”, “ ⊂ ”. Шредер в 1890 р. ввів знаки “ ∈ ” і “ ⊂ ” для
поняття “належить” для однієї точки і для множини точок відповідно.
Знаки для перетину і об’єднання “ ” та “ ”. Дуги півкіл увів Пеано, з
яких у подальшому утворились знаки перетину (“ ”) та об’єднання (“ ”).
Символ порожньої множини “Ø”.
“Ø” Учений Андреа Вайл (1906-1998) пише
в своїй автобіографії, що він першим запропонував використовувати цю позначку
для поняття порожньої множини. Він також зазначає, що ця позначка запозичена
ним з Норвезького алфавіту, до якого, крім нього, зверталась лише група
математиків початку XX ст. відома під псевдонімом Бурбакі.