Professional Documents
Culture Documents
Г.У. Гумбрехт, Похвала Спортивній Красі
Г.У. Гумбрехт, Похвала Спортивній Красі
Щовболівальник 5
Визначення 10
Похвала 10
Краса 16
Спорт 23
Розриви 32
Напівбоги 33
Гладіатори 36
Лицарі 38
Розбишаки 41
Спортсмени 42
Олімпійці 45
Покупці 49
Причарування 52
Тіла 53
Страждання 54
Грація 57
Знаряддя 59
Форми 61
Розігрування 62
Вчасність 66
Вдячність 69
Глядачі 69
Марнота 77
Слово подяки 86
***
***
Але не обов'язково це мають бути такі зірки, як Джессі Оуенс, Акебоно чи Патрік
Руа. Не обов'язково це мають бути тільки об'єктивно найвидатніші та найкращі
спортсмени всіх часів та народів, для того, щоб в очах пристрасних глядачів спорт
преображав своїх героїв. Для того, щоб потрапити у залежність від спорту, потрібна лише
дистанція між спортсменом та глядачем, відстань достатньо велика, щоб глядач повірив,
що його герої належать до іншого світу. Саме за цієї умови спортсмени перетворюються
на об'єкти захоплення і бажання.
Кілька разів у дитинстві батько брав його із собою на футбольні матчі, що
проходили далеко від рідного міста (котре, на сором, не мало жодної команди, яка грала б
у двох найвищих національних лігах), і деякі міста, до яких вони приїздили, були такими
ж невидатними як і їхні назви: Фюрт, або Швайнфурт. Проте футбольний клуб Фюрта
(улюблена команда Генрі Кіссінджера) мав футбольну ауру, яку він заслужив ще на
початку двадцятого сторіччя, під час участі в трьох національних чемпіонатах. До інших
причарувань можна було віднести дивну абревіатуру назви клубу (SpVgg), трилисник
конюшини, так схожий на ірландський, що був їхньою емблемою, неясне й непоясненне
табу, що, здавалось, огортало назву міста (тепер він гадає, що подібне ставлення походило
від її водночас «дуже єврейської» та «дуже пролетарської» репутації), та, понад усе,
прогноз його батька, що принаймні один з їхніх гравців, його ім'я було Ґоттінґер, певно
матиме велике майбутнє, можливо, навіть місце у німецькій національній збірній.
Швайнфуртський клуб, натомість, не мав ні минулого, ні майбутнього, в якості
команди. Два знаменитих півзахисника клубу, чиї співзвучні імена наштовхували на думку
про братів-близнюків, Андерль Купфер та Альбін Кітцінґер, грали за клуб і за Німеччину
від кінця тридцятих, упродовж усієї Другої світової, і до початку п'ятдесятих, але їхні
особисті здобутки тільки підкреслювали посередність швайнфуртської команди його
юності. Та «Швайнфурт» грав у першій лізі, а отже, регулярно приймав у себе деякі по-
справжньому значущі команди. Одного разу, близько 1960 року, «Айнтрахт Франкфурт»
грав у фіналі Чемпіонату Європи і був розчавлений (3:7) спортивною могутністю та
естетичною величчю тоді вже немолодих героїв мадридського «Реалу»: Пушкашем, ді
Стефано, Копа та Хенто, котрі були найпомітнішими гравцями однієї з найкращіх
футбольних команд усіх часів. Скромний, у порівнянні з «королівським» клубом Мадрида,
«Франкфурт» мав воротаря, доволі лаконічне на слух ім'я котрого було Еґон Лой. Лой був
високим та не дуже пластичним у своїх рухах, і навіть коли призахідне сонце ще не
світило йому в обличчя, він носив кепку, на вигляд зроблену з вовни, козирок якої був
схожим на забрало, разом (байдуже, дощ чи спека) із сірим вовняним светром та
захисними наколінниками, кожен завбільшки з ортопедичний гіпс.
Ніхто, наскільки йому відомо, не складав похвали героїчним сейвам Еґона Лоя (ні
пасам Ґоттінґера, коли вже про те йдеться). Найімовірніше, Еґон Лой був гравцем «нижче
середнього» в загалом дуже гідного рівня франкфуртській команді. Але для хлопця він був
героєм. Ніколи він не забуде той момент, коли, повертаючись з матчу в Швайнфурті, батько
й син зупинилися пообідати в тамтешньому трактирі містечка Вернек та, поки він їв свою
смажену сардельку, думками полинувши назад у гру, до закусочної зайшли переможні
гравці «Франкфурту», і високий Еґон Лой проминув повз його стіл, незграбно і так
близько, що в якусь мить хлопець міг би потиснути йому руку. Скоріш за все, Лой
прийшов у компанії з елегантним капітаном команди, півзахисником Альфредом
Пфаффом, котрий виглядав як інтелектуал, перевтілений у бізнесмена, та з поплічником
Пфаффа Ріхардом Крессом, правим форвардом, чиє доволі огрядне тіло приховувало
таємницю швидкості, з якою він пробігав перші десять ярдів ривка за м'ячем. Але хлопець
не бачив ні Кресса, ні Пфаффа. Для нього існував тільки Еґон Лой, воротар, наступником і
реінкарнацією якого він мріяв бути.
***
***
Для хлопця спостереження за спортивною подією було, безумовно, не тим, що
інтелектуали згодом називатимуть прустівським типом задоволення; тут йшлося не про
пригадування минулого. Спогади були, в кращому випадку, другорядними і бачене ним у
переживанні (lived experience) не ставало кращим завдяки дистанції ретроспективного
погляду. Спорт полягав у бутті там, де і коли події відбувалися і форми поставали крізь
тіла, тобто в реальній присутності та реальному часі. Звичайно, деякі спортивні спогади
були глибоко закарбовані в його свідомості, та навіть висічені на його тілі, бо з'являлися
разом з імпульсом повторити виконання деяких рухів, яких він раніше ніколи не
виконував. І хоча більшість часу його спогади залишалися на задньому плані, інколи вони
виринали з несподіваною силою, своєю радісною ностальгією переконуючи його в тому,
що ніколи ніщо не було настільки інтенсивним та сповненим напруги, ніж ті моменти
реальної присутності на спортивній події. Ці спогади віддавалися луною в кожному
новому досвіді, роблячи кожну подію трохи складнішою, більш поліфонічною і
поліритмічною та, незбагненим чином, яскравішою, чим старший він ставав.
Разом з тим, теперішні події підживлюють його спогади. Кожний хокейний кіпер, за
яким він спостерігає і яким захоплюється, допомагає відполірувати до блиску ікону
Патріка Руа в його свідомості, натомість сяюча аура Руа дає шанс наступникам хокеїста
стати частиною його особистого постійно зростаючого пантеону. Спогади про
божественну легкість Джессі Оуенса роблять граційнішим майже будь-яке молоде
чоловіче тіло, що він бачить рухаючимся крізь простір, а іншим разом ті спогади
нагадують йому, майже спричиняючи біль, про те, яким насправді незвичайним був Джессі
Оуенс. Ускладнення теперішнього та підживлювання минулого уславлючою, а іноді
протвережуючою, аурою – це два аспекти преображення, які може створювати тільки
спорт.
Разом з тим, він не знає (та, можливо, йому навіть не потрібно знати) чому
спостереження за спортивною подією захоплює увагу і уяву стількох людей, як він. Це
причарування в буквальному розумінні цього слова – явище, яке паралізує очі, щось, що
безмежно вабить, жодним натяком не виказуючи відгадку своєї привабливості. Завдяки цій
здатності причаровувати, спорт реалізує свою силу преображення, притягуючи його
погляд до речей, котрі він зазвичай не оцінив би, таких як гротескно повнотілі борці,
вовняні кепки з козирками чи напівоголені тіла, які не викликають сексуальний інтерес.
Чи стане ця привабливість сильнішою, якщо він знатиме її причини? Можливо;
хоча задоволення, як правило, не потребують подібних легітимізацій, що так легко можуть
деградувати до благонамірено велеречивих, а тому пустих, слів. Спорт не потребує такого
роду пишномовних благословень. А втім, він не хотів би виключати можливість, що
спроби зрозуміти це причарування можуть збільшити його задоволення, і допомогти йому
навчитися висловлювати похвалу досягненням своїх героїв, тоді і тепер.
1
Визначення
Похвала
Краса
Спорт
Цього разу завдання видається доволі простим та зрозумілим. Для того, щоб
сказати, що спільного мають різні види спорту та як у своєму багатоманітті кожен з них
може бути прекрасний на свій лад, ми спочатку маємо дати визначення спорту. Але хоча це
завдання може видаватися легким на перший погляд, зрештою воно виявиться незвичайно
важким. Хай там як, я сподіваюсь, ви залишитеся зі мною, і ми разом опрацюємо це
останнє з трьох моїх визначень, адже загальні терміни, що я тут пропоную – перформанс
та присутність, агон (змагання) та арете (прагнення до досконалості), трагедія та
преображення – будуть вирішальними для нашого дослідження більш вузьких та знайомих
тем у наступних розділах.
В англійській мові проблема визначення починається з використання форм
множини (sports, athletics) *. [* В американській англійській слово «athletics» позначає
види спорту та ігор, в яких задіяне тіло і які потребують фізичої вправності, такі,
наприклад, як важка та легка атлетика, але також футбол, бокс, теніс та под. Автор
взаємозамінно вживає слова «sports» і «athletics», проте з авторського викладу можна
зробити висновок, що він має на увазі спорт саме в значенні «athletics». На жаль, в
українській мові немає точного аналога, і тому в цьому перекладі воно передається як
«спорт», або як історичне «атлетика», у випадку давньогрецьких змагань. – Прим. перекл.]
За тлумаченням «Оксфордського універсального словника», sports – це «участь в іграх чи
вправах, особливо тих, якими займаються на відкритому повітрі»; або «такі ігри гуртом».
Той же словник описує значення слова «sport» в однині, як «приємне заняття на дозвіллі,
забава». Але, зазвичай, ми й без того схильні вважати всі види спорту потенційно
приємними та забавними, а обмеження заняттями на відкритому повітрі, якщо його
прийняти серйозно, виключить деякі форми забавляння, що є частиною світу спорту, такі,
наприклад, як сумо, ба навіть шахи. Проте, якщо ми задумаємося на мить над такими
заняттями, як виїздка коней, футбол, регбі та боротьба, то ми зможемо тільки поспівчувати
авторам визначення в Оксфордському словнику. Справді, дуже важко підібрати більш ніж
дві чи три (якщо взагалі якісь) дуже загальні властивості, що їх поділяють ці чотичи види
спорту.
Замість того, щоб розглядати спорт як набір явищ, що вони всі вкорінені у
спільному знаменнику, з нашого боку, ймовірно, було б розумніше уявляти спорт як
розгалужену мережу практик, які співвідносяться між собою завдяки тому, що Людвиґ
Вітґенштейн назвав «родинною схожістю». За родинною схожістю, елемент А поділяє
деякі характерні ознаки з елементом В, а елемент В поділяє певні ознаки з елементом С. І
хоча А та С можуть навіть не мати жодної спільної ознаки, схожість, яку вони поділяють з
В, тримає їх всіх у родині. Боротьба та регбі, безумовно, мають деякі споріднені
властивості, а регбі та футбол розвинулися з однієї й тієї ж групи ігор. Проте боротьба та
футбол зовнішньо не поділяють багато спільних ознак, а схожість кінної виїздки та
футболу побачити ще складніше. Однак усі вони підпадають під рубрику «спорт». Отже
те, що ми розшукуємо, буде не всеохоплюючим збірним визначенням спорту, але таким,
що просто дозволить нам побачити взаємозв'язок усіх його видів.
Щоб іще більше ускладнити справу, я також наполягатиму на тому, що нам
необхідне робоче визначення спорту, яке віддавало би належне його естетичній
привабливості з позиції глядача. Схоже з оперою, симфонією чи балетом, глядачі на
стадіоні переживають спортивну подію як перформанс, – але особливий тип перформансу,
що відрізняється від інших подібних естетичних переживань. Як багато хто з інтелектуалів
не забариться зауважити, останнім часом слово «перформанс» привернуло значну увагу
одночасно суспільних та гуманітарних наук, і навколо цього поняття виросло ґрунтовне й
різностороннє зібрання літератури. Проте визначення, знайдені мною в ряді новітніх
енциклопедій та спеціалізованих словників, були, м'яко кажучи, непослідовними.
Більшість з них згадують ті самі три компоненти перформансу: його «залучення тіла»
(body investment), його «подійний характер» (який призначений вирізнити перформанс від
усього, що виникає шляхом письменництва) та його використання «матеріальних
об'єктів». Але чи всі види перформансу насправді мають справу з матеріальними
об'єктами? Звичайно ж, ні. І чи є суттєвим (або навіть припустимим) вилучати
письменництво з перформансу? Аж ніяк.
Висунувши такі принципово незадовільні поняттєві пропозиції, деякі словникові
статті про перформанс з поспіхом беруться проілюструвати на прикладі те, що їм не
вдалося визначити, вказуючи на якнайбіш канонізовані зразки сучасного мистецтва.
Експерименти Джона Кейджа зі звуком та музикою, або живопис дії Джексона Поллока
стають замінниками (непереконливими, на мою думку) визначень, що їх згадані статті
забувають запропонувати. Якщо ви полюбляєте працювати зі словниками та
енциклопедіями, то вам певно знайома моя зневіра: між понятійними рішеннями, що
виявляються занадто загальними, та прикладами, що є занадто конкретними, їхні
визначення часто залишають порожнім семантичне місце, яке ми сподівалися ними
заповнити.
Розчарований у своїх спробах прояснити, що ж таке перформанс, я зацікавився
поняттям «присутність», у якості можливої відправної точки або підходу до цієї проблеми
(проблема полягає, якщо пригадаєте, в тому, щоб дати визначення спорту, беручи до уваги
його естетичну привабливість). Отже, що таке присутність? Що ми маємо на увазі, коли
говоримо, що відчуваємо чиюсь впливову присутність? Може для когось це буде
несподіванкою, але присутність представляє простір набагато більше ніж час (латинське
слово prae-esse буквально значить «бути попереду»). Щось присутнє – це щось у межах
досяжності, щось, до чого ми можемо доторкнутись, і безпосереднє чуттєве сприйняття
чого ми маємо. Присутність, у цьому сенсі, не виключає час, проте вона завжди прив'язує
час до конкретного місця.
Але я забігаю наперед. Для кращого розуміння того, що я маю на увазі під
присутністю, доцільно було б протиставити її іншому виміру, який я називатиму виміром
значення. Для мене є очевидними принаймні сім полярних відмінностей між присутністю
та значенням. Мабуть, розпочнемо з нашого, вслід за Рене Декартом, повсякденного
переконання в тому, що «я мислю, отже я існую» (cogito ergo sum). Цей принцип, що
відповідає виміру значення, встановлює ум (mind) у якості ексклюзивного гаранта
реальності людського існування; тіло (як його називав Декарт, res extensa, річ, яка займає
простір) не відіграє жодної ролі в цьому самореференційному світогляді. За контрастом, у
вимірі присутності, хоча самореференція людини і не виключає ум, вона завжди приписує
первісну значущість тому, що знає тіло. Коли Пабло Моралес описував спринтерку Евелін
Ешфорд, він опосередковано посилався на те, що в момент передачі естафетної палички її
увага була повністю зосереджена на її тілі та його сприйняттях, а не на «вищих»
аналітичних та вербальних функціях, які ми зазвичай характеризуємо як думки.
По-друге, коли люди мають уявлення про себе в першу чергу як про ум, вони з
необхідністю бачать світ фізичних об'єктів з позиції дистанції. І тоді, в якості
дистанційованих спостерігачів, вони беруться інтерпретувати ті об'єкти, приписуючи їм
різні значення. За контрастом, у вимірі присутності, люди відчувають, що вони є
частиною, є дотичними до об'єктів фізичного світу. Футбольному гравцю не спаде на
думку питати в себе, що м'яч взагалі може «значити». Він просто торкається м'яча, пестить
його, як інколи кажуть з ласкавою симпатією вболівальники, та завдяки цьому лагідному
руху м'яч, зрештою, опиняється на полі в несподіваних місцях. Метафора «м'яч,
приклеєний до ноги», яку ми полюбляємо використовувати стосовно таких гравців як
Зідан чи Беккенбауер, промовляє сама за себе.
Третє протиставлення походить з того факту, що у вимірі значення, після того як
люди інтерпретували об'єкти, вони намагаються трансформувати їх та світ, в якому вони
знаходяться. Коли люди втілюють подібні проекти, ми називаємо їхню поведінку
«діяльністю» (action). І хоча, на перший погляд, це може здатися контрінтуїтивним, вимір
присутності не має місця для «дії» (action) в цьому розумінні. Оперуючи у вимірі
присутності, люди не ставлять іншої цілі, окрім як вписати свої тіла та свою поведінку в
певні регулярності, що на їх переконання притаманні світу об'єктів. Подібні вписування
іноді ще називають ритуалом, а у випадку зі спортом ми називаємо цей ритуал грою.
Визначні спортсмени не стають визначними за рахунок того, що змінюють правила
дисципліни, в якій вони переважають. Скоріше, вони передусім намагаються досягнути – а
іноді й відсунути – межі того, що є можливим у рамках усталеної системи правил та
запису рекордів. Такі організації як Міжнародна федерація футболу (ФІФА) не
помиляються, коли продовжують зберігати консервативний підхід до правил своїх ігор. А
стероїдний скандал в американському бейсболі викликає занепокоєння головним чином
тому, що унеможливлює порівняння рекордів спортсменів різних часів.
Четверте протиставлення припаде не до смаку тим спортивним ентузіастам, які з
гордістю називають себе пуристами. Воно стосується проявів насильства – моментів
зайняття чи блокування простору тілами, попри протидію інших тіл. Вимір присутності
допускає, а часом і заохочує, насильство, тоді як вимір значення віддає перевагу владі
(соціальній, політичній, економічній, психологічній владі, як усього лише потенціалу
насильства) перед фактичним насильством. Але багато які з видів спорту не можуть
існувати без фізичного насильства, або, принаймні, загрози насильства. Я говорю не тільки
про бокс та американський футбол, чиї ключові рухи – і чия слава – засновуються на
силовому зіткненні. Елегантність найвизначніших гравців баскетболу чи футболу також
залежить від здатності майстерно уникати чи оминати насильство тих, хто хоче їх
зупинити. Ким би був Мане Ґаррінча, найкращий за всю історію футболу гравець на
правий фланг, без сотень захисників, які дуже явно та відчайдушно, навіть ризикуючи
заробити фол, намагалися його зупинити, проте зазнавали невдачі, а отже, насильство яких
ніколи не досягало своєї цілі? Знаменитий девіз Мухаммеда Алі «Літай як метелик, жаль
як бджола», ілюструє рухи необхідні для того, щоб ухилятися від насильства суперника та,
завдяки цьому, відкрити можливість повною мірою використати свій власний
насильницький потенціал.
Розрізнення номер п'ять може бути описане як два різні типи подійності. У
площині значення ми розглядаємо подію як інцидент, що позначає початок нової та,
більшою або меншою мірою, глибокої трансформації. Однак, у вимірі присутності кожний
початок, навіть той, що нескінчено повторюється або був давно передбачений, має статус
події. Ми знаємо, що в більшості ігор Національної хокейної ліги в першому вкиданні
шайба впаде рівно о 19-й годині 35 хвилин. Така відсутність новизни не робить початкове
вкидання менш хвилюючим. Навпаки, у вимірі присутності ми цінуємо напругу та
хвилювання, що закладені в цьому передбачуваному моменті розриву континуальності
(discontinuity), коли обіцяне та очікуване нарешті стає реальною подією. Подійність у
цьому вимірі може передбачати певні нововведення або трансформації, проте вона не
спирається на них.
У шостому розрізненні ключовим є поняття гри. Деякі класики соціології
визначають гру – за контрастом до діяльності – як інтеракцію із взаємно адаптованою
поведінкою учасників, які мають тільки неясні мотивації, або не мають їх узагалі.
Оскільки мотивація в згаданому визначенні віповідає наміру трансформувати світ за
допомогою цілеспрямованої поведінки, то брак подібних мотивацій робить гру менш
серйозною, якщо розглядати її з позиції виміру значення. Але цей контраст між
грайливістю та серйозністю не має ніякого сенсу у вимірі присутності, який нейтралізує
це розрізнення, бо не містить діяльності. Хоча ми називаємо тих, хто бере участь у
спортивній події гравцями, ми знаємо, що якість їхнього виконання постраждала б, якби
вони не ставилися до гри серйозно. Справді, якщо хтось із них не вкладав би всі свої сили
в гру, це одразу призвело би до її кінця.
«Це лише гра» – цей вислів ми можемо вжити тільки по завершенню спортивної
події, але не раніше. Ніщо у вимірі присутності ніколи не є фікційним, навіть така
спортивна подія як «боротьба» Халка Хоґана. Хоча при розгляді з позіції виміру значення,
його поведінка є очевидною фікцією, безпосередньо під час самих подій Халк, як і
театральні виконавці, має уникати всіх імовірних натяків на фікційний характер його боїв
та гнівних спалахів. Це відчуття впливової присутності Халка робить його фанів готовими
тимчасово відкласти в сторону свою недовіру. У спорті, як і в драматичному мистецтві,
все є реальним, під час виступу (performance), ніщо не є всього лише грою чи удаванням –
адже, яке значення могло би мати твердження про те, наприклад, що спортсмени, котрі
беруть участь у запливі, всього лише грають, або те, що вони лише вдають, що швидко
рухатися у воді є важливим?
Останній пункт мого переліку протиставляє способи, в які у вимірі значення та у
вимірі присутності визначається і використовується знак. За програмою, яку вивчають
сьогодні більшість студентів університетів, знак поєднує матеріальне позначення
(послідовність звуків чи графічних символів) зі значенням, та зазвичай виносить за дужки
фізичний об'єкт («референт»), до якого позначення може відноситися опосередковано
через значення. Саме тому ми говоримо, що позначення несуть, або виражають значення.
Звичайно, в цьому розумінні, як послідовість звуків або рисок на папері, що вказують на
значення, кожне слово кожної мови є позначенням – навіть якщо воно не зв'язане з
конкретним референтом поза межами вищезгаданої мови (що в багатьох випадках і
відбувається). Але виключення матеріальних референтів світу не має чинності у вимірі
присутності. Тут нам потрібне інше поняття знаку – наприклад, запропоноване
арістотелівською традицією. Ця концепція знаку зв'язує матерію чи субстанцію (те, що
займає простір) з формою (тим, що, в кожний окремо взятий момент, робить можливим
сприйняття будь-чого, що займає простір). У цьому випадку не відбувається роз'єднання
на чисто матеріальну та чисто нематеріальну сторони, і, таким чином, ми не приходимо до
акуратного розрізнення на значення та матеріальні об'єкти, що артикульовано виражають
значення. Вода, тією мірою, як вона адаптує себе до форми того чи того вмістилища,
зберігаючи при цьому свій об'єм, була б найелементарнішою ілюстрацією цього феномена.
Усупереч багатьом академічним (і вкрай некомпетентним) «прочитанням» спорту,
спортивні змагання нічого не виражають, а отже нічого не пропонують до прочитання.
Вони причаровують нас тілами, «що важать» * [* Посилання автора на книгу Дж. Батлер
«Bodies That Matter: On the Discursive Limits of "Sex"», в назві якої використовується
дієслово «matter», що в даному випадку може бути зрозумілим і в своєму звичному
значенні – «бути важливим, мати значення», і як похідне від іменника «матерія» – в
значенні «матеріалізуватися». – Прим. перекл.] (корисний каламбур, винайдений
філософом Джудіт Батлер), тілами, що адаптують себе до численних форм та функцій.
Інтерпретуючи ці тілесні форми та функції і трансформуючи їх у значення, ми ризикуємо
применшити, якщо не знищити, те унікальне задоволення, котре ми одержуємо від
спортивних подій.
Запозичуючи з переліку розрізнень між присутністю та значенням, я пропоную нам
називати будь-який рух людського тіла перформансом, за умови, якщо ми його бачимо,
принаймні головним чином, у вимірі присутності. Адже я переконаний у тому, що ми
майже ніколи не спостерігаємо за спортивними подіями з якогось іншого кута зору. Таке
визначення перформансу, певна річ, не означає, що на футбольному полі не має місце
«діям» (actions); це лише значить, що бачення рухів спортсмена як трансформації його
світу – тобто, здогадування, який же намір має гравець у той момент, коли він б'є по м'ячу
– це не те, чим ми здебільшого займаємося, коли стаємо спортивними глядачами.
Звичайно, таке визначення не свідчить про те, що тепер ми можемо підвести будь-
який з різноманітних видів перформансу під поняття спорту. Перформанс та спорт не є
взаємно вичерпними. А отже, ми маємо продовжити наше дослідження та запитати про те,
що вирізняє спорт поміж, здавалося б, нескінченості модусів перформансу? Для цього я
хочу взяти до розгляду два поняття, що їх західна інтелектуальна традиція пропонує в
якості потенційних інструментів для цього наступного кроку на шляху до визначення
спорту. Обидва вони походять зі Стародавньої Греції, але важко сказати наскільки на їх
теперішнє використання вплинули хвилі етузіазму викликані інтелектуальною модою XIX
сторіччя на Філеллінізм. Поняттями, про які йде мова, є агон та арете.
Мабуть, краще за все агон перекладається просто як «змагання». Окрім усього
іншого, ми асоціюємо змагання з одомашненням потенційно насильницьких сутичок та
напруженостей за допомогою інституційних фреймів усталених правил. За контрастом,
арете значить «прагнення до досконалості», наслідком якого (скоріше наслідком, ніж
метою) є доведення деяких типів виступів (performance) до їхніх індивідуальних чи
колективних меж. (Гасло армії Сполучених Штатів «Будь усім, чим ти міг би бути»
використовує ідею арете.) Так, я добре усвідомлюю, що більшість людей – фахівців,
етузіастів, а також невтаємничених – визнають скоріше саме агон, а не арете в якості
превалюючого компоненту спортивного виступу (athletic performance). Як на мене, то я
вибираю арете, – хоча не виключаю, звичайно, і всі елементи агону, – та роблю це з двох
дуже різних підстав. Головним чином, я віддаю перевагу арете, бо вважаю, що прагнення
до досконалості завжди передбачає змагання, тоді як змагання не обов'язково передбачає
прагнення до досконалості. Таким чином, арете є більш широким поняттям. Адже навіть
якщо ми прагнемо досконалості в абсолютному всамітненні, ми не можемо це робити без
того, щоб не змагатися з майстерністю виконання (performance) інших.
Пааво Нурмі, світовий лідер бігу на довгі дистанції 1920-х, став відомим завдяки
побиттю світових рекордів в одиночних забігах проти секундоміра, а це означало,
принаймні, коли спортсмен був на вершині своєї кар'єри, що він біг проти своїх
попередніх рекордів. На треку Оксфордського університету, весною 1954 року, коли
Роджер Банністер став першим спортсменом, котрий побив чотирихвилинний бар'єр на
дистанції в одну милю, єдиними людьми поруч з ним були два пейсмейкери; але, у
дійсності, він біг проти існуючих та потенційних рекордів своїх суперників, що
знаходилися за тисячі кілометрів од нього, в Австралії та Сполучених Штатах. З другого
боку, це можлива і, насправді, доволі розповсюджена річ – змагатися проти інших, не
піддаючи випробуванню межі власних можливостей. У кожній лізі та на будь-якому
легкоатлетичному пробігу відбуваються матчі та спортивні заходи, в яких перед
переможцями не постає жодного серйозного виклику. Це змагання, але вони не
спонукають наймайстерніших спортсменів чи найкращі команди випробовувати межі
своїх можливостей.
Друга підстава, чому я надаю перевагу арете перед агоном, не має нічого спільного
з проблемою визначення спорту як такою, але скоріше стосується моєї мети висловлення
похвали спортивній красі. Якби я складав похвалу змаганню, а не досконалості, я
підтвердив би образ спорту, завдяки якому він заробив свою погану репутацію в стількох
інтелектуалів. А саме, зображення спортсменів та їхніх уболівальників, як купки гризучих
нігті, керованих тривогою невротиків, залежних од виплодженого капіталізмом духу
змагальності, і покручених стресом, що цей дух нібито повинен культивувати. Втім,
прагнення до досконалості та випробування власних можливостей наочно спростовують
усі ці негативні асоціації і представляють набагато шляхетніший – або, принаймні,
набагато менш заплямований поблажливою зневагою – образ спорту.
Дозвольте мені наголосити, що я не зацікавлений у ліквідації, ба навіть
тимчасовому усуненні змагання. Арете і агон йдуть пліч-о-пліч на більшості спортивних
подій – і, безсумнівно, на всіх світських. Я всього лише хочу закріпити, всупереч певній
дискурсивній традиції, достатньо помірковане та уважне ставлення до арете. Де агон та
арете збігаються, так це в спортивній спонуці сягнути далі, сягнути того, чого ніхто ще не
зміг досягти. Такий агресивний стимул не береже чутливостей потенційного невдахи, ні
емоційно, ні фізично. В спорті чесна гра (fair play) ніколи не означатиме надання переваги
своєму супернику. Скоріше, це здатність та великодушність симпатизувати болю і трагедії
людини, котру ти переміг у чесній боротьбі. Це повага, яку Ахіллес виказав зазнавшому
поразки Гектору, а не Ісусів припис підставити іншу щоку.
Глядачам подобається спостерігати за спортсменами, за тим, як вони випробовують
– і докладають максимальних зусиль, щоб відсунути – найграничніші з меж можливостей
людського тіла (limits of human performance). І в більшості видів спорту це бажання
бачити, як виступають саме якнайкращі спортсмени, становить проблему для менших ліг
та, на жаль, для деяких жіночих дисциплін. Жіночий футбол часто може бути більш
прекрасним, ніж чоловічий, а жіночий баскетбол іноді може сягати вищих рівнів
стратегічної витонченості. Проте, багато глядачів (і я визнаю себе одним з них) просто не
можуть викинути з голови те, що найкращі чоловічі команди перевершили б найкращі з
жіночіх команд. Тут ми досягаємо границі арете як головного причарування спорту та
вимушені поступитися привабливості агону.
У деяких видах спорту, таких, наприклад, як гімнастика чи фігурне катання, жіноче
виконання (performance) не зустрічає подібних обмежень. Для мене в цьому контексті
найцікавішою дисципліною є жіночій теніс, з точки зору його розвитку за останні два
десятиліття. Хоча не викликає сумніву те, що в межах турнірної боротьби навіть найкращі
тенісистки не мають шансу перемогти чемпіонів чоловічої статі, в жіночому тенісі я бачу
грацію, швидкість та наполегливість, які дозволяють мені уявити зміну розкладу сил у
майбутньому. А може, я просто хочу уявляти собі таке майбутнє, бо мені незручно
визнавати, що асиметрія статей у спорті вказує на неможливість чесної гри в деяких інших
ситуаціях.
Тоді чому, спитаєте ви, університетський американський футбол та баскетбол
зажили такої великої популярності, якщо ми знаємо, що ті команди не мають шансу
перегмогти своїх колег у професійному спорті? Справді, за жодним іншим видом спорту я
не спостерігаю з такою пристрастю, як за університетським американським футболом. У
відповіді на це питання легше за все було б знову послатися на популярність
університетського спорту як на суто американський виняток з правил. Але, на мою думку,
понад усе тут важливе знання, що найкращі університетські гравці в американський
футбол та баскетбол будуть завтрашніми зірками професійного спорту. Через те, що це є
набагато менш імовірним у випадку з університетським бейсболом, чисельність глядачів
цього виду спорту не витримує порівняння з цифрами університетського баскетболу чи
американського футболу.
Проблема чесної гри ставить перед нами питання, чи може трагедія програвшого
взагалі бути втіленою в естетично привабливу форму. Найдорожчій для серця бейсбольний
спогад мого друга з Осаки, Ейко Фудзіоки, якраз про шляхетність трагічно програвшого, і
це знову дає мені надію на те, що існує рівень – і він у дійсності може бути найвищим
рівнем спортивних досягнень – де арете, дуже явно, домінує над агоном:
Я досі пам'ятаю, коли, приблизно п'ятнадцять років тому, я став фаном Кодзі
Акіями, який тоді грав за бейсбольний клуб «Сейбу Лайонс». Я дивився по
телевізору один з матчів фінальної серії чемпіонату Японії. Акіяма підійшов
до зони відбиваючого з двома чи трьома гравцями на базах та двома поза
грою. Це був великий шанс збільшити рахунок. Пітчер узяв два страйки. Тоді,
при наступній подачі, у справді напруженій ситуації, Акіяма не поворухнув
битою – і це був страйк. Він заробив страйк-аут. У цій дуже важливій грі він
упустив можливість покращити рахунок своєї команди. Стадіон глибоко
зітхнув од розчарування вболівальників «Лайонс». У цій ситуації Акіяма
залишився в зоні відбиваючого на секунду довше, ніж це було потрібно, і
подарував пітчеру по-справжньому прекрасну усмішку.
Розриви
Напівбоги
Перемога
звільняє від смутку того, хто спробував себе в змаганні.
Справді, багатство прикрашене досконалістю
приносить знову і знову
нагоди сприятливі та невгамовні турботи.
Це зірка осяйна,
істинне світло для чоловіка.
Гладіатори
Лицарі
Навряд чи були інші періоди західної історії, які пропонували більш неспрятливі
умови для виникнення спортивних подій, ніж Середні віки. Культура, в якій всесильна
Церква вимагала від людей шість днів на тиждень служити Богу своїм трудом та
прославляти Його в неділю, не залишала багато часу, чи психологічного простору, для
розвитку ігор та спорту. До того ж, фізичні заняття, зусилля та біль були всюдисущими та
неминучими для представників усіх соціальних груп, а отже малою була вірогідність того,
що вони стануть об'єктами бажання. З цієї причини та інших, наявні в нас описи
лицарських турнірів – єдиного ритуалу середньовічної культури, що міг би претендувати
на спорідненість зі спортом – цілком можуть бути нічим іншим, ніж продуктом
протолітературної уяви. Ми можемо так ніколи і не дізнатися, чи мали місце в реальному
середньовічному житті турніри, подібні до тих, про які оповідають куртуазні романи XII
та XIII сторіч. Якщо ми все-таки наполягатимемо на тому, що ці літературні сцени були
свідченням чогось схожого на заняття спортом, тоді, на мою думку, нам необхідно обрати
такий кут зору, під яким ми розглядали б середньовічну куртуазну культуру як
контркультуру, відокремлену від мейнстриму повсякденного життя, як його переживали
більшість чоловіків та жінок Середньовіччя.
Любовні пісні, які ми називаємо поезією трубадурів, були найпершими проявами
цієї куртуазної контркультури, а історичним протагоністом, канонізованим у якості
першого трубадура, був Ґійом IX Аквітанський, феодальний володар земель на південному
заході Франції, котрий народився в 1071-му та помер у 1127 році. Ґійом провів усе своє
життя в конфлікті з теологічним авторитетом та політичною владою католицького кліру.
Хоча зрештою він зазнав поразки в цьому нерівному двобої, він вирізнявся і, можливо,
навіть був унікальним у тому, що відповідав на заходи клерикальної репресії численними
провокаційними жестами – жестами, що історики того часу документували з явним осудом
та прихованою симпатією. Це, мабуть, і було причиною, чому ім'я Ґійома стало відомим у
зв'язку з низкою пісень, в яких недвозначними словами розповідається про еротичні
звитяги та адюльтерні стосунки. Одна із цих пісень оповідає історію аристократа, котрий,
переодягнувшись у пілігрима та вдаючи німоту, робить так, щоб дві пані запросили його
до себе в покої, де вони займаються сексом «вісім днів, сто і вісімдесят вісім разів» до
повного (чоловічого) знесилення – тоді, своєю чергою, пані відновлюють сили
фальшивого пілігрима, провівши по його спині кігтями рудої кішки.
Попри вражаючу, ба справді перевершуючу всі рекорди, статистику Ґійома, я не
пропоную інтерпретувати його двоактний фізичний перформанс (поєднання співу пісень
та нездоланої еротичної звитяги), як середньовічний еквівалент спорту. Скоріше, я хотів би
привернути увагу до дистанції куртуазної культури від етичної серйозності та
клерикального контролю. Ця дистанція була структурним еквівалентом автономії, що
оточує сучасне мистецтво. І така контркультурна перспектива може насправді виявитися
тим кутом зору, який нам потрібно обрати, якщо ми хочемо розуміти та цінувати ті
прекрасні описи лицарських турнірів у романах, котрим через багато десятиліть після
подвигів Ґійома IX дав життя Кретьєн де Труа, гаданий автор найперших відомих версій
легенди про короля Артура.
Художній опис Ланселота, в якому Кретьєн зображає лицаря перемагаючим двобій
за двобоєм на очах та на честь Гвіневри, його дами серця та перелюбної дружини короля
Артура, свідчить про те, що сучасники, які читали його тексти, або слухали їх
декламування, принаймні мріяли про середовище, де фізична міць та військова
майстерність силою пристрасного кохання могли бути преображені в те, що було би
еквівалентом спорту:
Поки королеви не було в країні, я гадаю, не знаючи, що робити, юні дами, які
залишилися, влаштували між собою раду. Вони хотіли чимшвидше взяти
шлюб. Рішенням ради було провести турнір... Вони оприлюднили цю новину
та розголосили її по всіх сусідніх і дальніх землях; для того, щоб привернути
більше людей, вони заздалегідь сповістили дату турніру. І королева
повернулася до обраної дати... Зібралася публіка, королева і всі дами, лицарі
та інші. Ліворуч та праворуч розмістився численний почет. На турнірному
полі встановили велику дерев'яну трибуну, адже там була королева, і дами, і
служниці; ніхто ще не бачив такої прекрасної, такої великої і так майстерно
зробленої... Учасники двобоїв розійшлися, щоб розпочати боротьбу, легко
знаходячи партнерів, котрі прийшли за тим самим; решта розминалися для
інших лицарських занять. Поля і лани, і галяви, були такими переповненими,
що не можна було навіть здогадатися про число лицарів, так їх було багато.
Коли Ланселот дістався турніру, він був вартий двадцяти найкращих із них, і
бився так добре, що ніхто не міг відвести від нього очей, куди б він не
спрямував свого коня... Королева відвела вбік обачну та розважливу служницю
і сказала: «Дівиця, ти маєш доправити вісточку, й швидко; вона коротка.
Спустися з трибуни до того лицаря з червоним щитом.»
Розбишаки
Спортсмени
Олімпійці
Покупці
Причарування
Тіла
Страждання
Після дев'яти раундів, коли Танні, загорнутий у білі рушники, був проголошений
беззаперечним переможцем по очках, глядачі аплодували новому чемпіону, але не більше.
За контрастом, Демпсі був «сумним, жалюгідним видовищем. З його носа та рота
струменіла кров, його ліве око, розбите та синякове, геть закрилося і кровоточило. А під
оком виднівся поріз десь три сантиметри довжиною». Але коли він залишав ринг, сталося
щось неймовірне. «На диво притишклий та позбавлений ентузіазму натовп» раптом почав
вигукувати та скандувати ім'я Демпсі. В ході своєї загрожуючої життю поразки Джек
Демпсі був преображений в героя.
Багато років пізніше, у ще одній біографії Джек Демпсі зробив правильний
висновок про цю зміну настрою серед глядачів бою 1926 року: «На мій подив, коли я
крокував з рингу, мене голосно вітали – з більшим ентузіазмом, ніж коли-небудь за всю
мою кар'єру. Люди кричали, „Чемпіон, Чемпіон!“ Чи може бути так, що програш насправді
був перемогою?» Джин Танні пішов зі спорту кількома роками пізніше, залишаючись
непереможеним чемпіоном світу у важкій вазі, але за всю свою бездоганну кар'єру він так
ніколи і не став популярним. За контрастом, Джо Луїс, котрий на початку своєї кар'єри
програв бій нокаутом старіючому німецькому чемпіону Максу Шмелінґу, розпочав друге
сходження в кінці 1930-х, і на шляху до вершини здобув любов уболівальників. Схоже, що
для багатьох боксерів вистраждана драматична поразка стала необхідною умовою для
входження до пантеону їхнього виду спорту.
Але хоча головна привабливість боксу в тому, щоби поставити бійця в ситуацію
безпосередньої близькості до смерті, це не означає, що стратегічний інтелект, досконала
техніка і, особливо, грація рухів виключаються з переліку характеристик, які в сприйнятті
вболівальників примушують тіла боксерів сяяти. Природний спортивний талант разом з
іще унікальнішим хистом знаходити вірні слова для популяризації своїх досягнень,
здобули Кассіусові Клею, молодому золотому медалісту римської Олімпіади 1960 року,
ауру ексцентричного чемпіона. Але боями, за які будуть завжди пам'ятати
«Найвеличнішого на всі часи», боями, що створили незрівнянний статус Мухаммеда Алі в
історії боксу, стали бої, що він вистраждав, знаходячися на межі фізичного знищення.
Я маю на увазі три матчі з Джо Фрейзером та, насамперед, епічний бій старіючого
Алі проти молодого та фізично сильнішого світового чемпіона Джорджа Формана, що
відбувся у столиці Заїру* [* Республіка Заїр є історичною (1971 – 1997 рр.) назвою
сучасної Демократичної Республіки Конґо. – Прим. перекл.] Кіншасі 30 жовтня 1974 року
(цей бій став центральним епізодом кінофільму «Алі»). Добровільно притуляючись до
канатів, вислизаючи та відступаючи з усіх сил (Алі пізніше назвав цю стратегію «канатним
допінгом»), та одержуючи жорсткі удари, здебільшого в грудну клітку, протягом сіми
раундів, Мухаммед Алі повністю перевернув димаміку бою у восьмому раунді, коли, як
грім серед ясного неба, він рішуче вдарив Формана лівим хуком, правим в щелепу та знову
лівим хуком. У цьому матчі та в його наступному поєдинку – заледве здобутій перемозі
над Джо Фрейзером, котру Алі описав як таку, що була «найближче до смерті з усього, що
я знаю» – стало зрозуміло раз і назавжди, в чому полягає причарування боксу. Його зміст –
в стражданні, доведеному до стану близького до смерті, а потім, якщо можливо,
повернення від цього колосмертного досвіду до рішучого фізичного панування.
На відміну від бою биків, що так само, як і бокс, інсценує та звеличує зіткнення зі
смертю, бокс не пропонує можливість славної смерті в самих межах рингу, на очах у
вболівальників. Смерть боксера – це завжди випадковість, і не є частиною матчу. Але в тих
рідкісних випадках, коли вона трапляється, симпатія зазвичай лине до жертви. Коли в 564
році до н. е. Арахіон з Фігалії змагався за свою третю маловірогідну перемогу в
безжалісному Олімпійському панкратіоні, його набагато молодший суперник удушив
атлета під час бою. Шанований в момент своєї загибелі більше, ніж коли-небудь за життя,
Арахіон був проголошений переможцем посмертно, не зважаючи на те, що матч він не
виграв.
У якості об'єкта глядацького причарування стражданням, бокс не є ні винятковим,
ні унікальним, хоча в інших видах спорту страждання можуть бути такою ж мірою
психологічними, як і фізичними. Всі види спорту, в яких головне місце посідає
безпосередня конфронтація між двома опонентами – дуель у найбуквальнішому розумінні
цього слова – інсценують сюжет, де витриманість перед лицем знищення є найважливішим
моментом постановки. Це безперечно справджується по відношенню до боротьби, в якій
уникнення захвату ледь не дорівнює грі внічию. Це є справедливим і по відношенню до
фехтування, хоч наскільки меншою була би допустима сфера проявів фізичного насилля. З
меншою очевидністю, той самий базовий сценарій породжує напружене збудження під час
великих шахових матчів, і слугує поясненням, чому чемпіони з шахів потребують
вражаючого рівня фізичної загартованості. Як пояснив одного разу Гаррі Каспаров,
колишній чемпіон світу з шахів і один з найвидатніших шахістів усіх часів, без такої
витривалості сучасні шахісти не змогли би залишатися психологічно сфокусованими
протягом їхніх виснажливих змагань. Чи може так бути, що стрес від цих протистоянь
один на один, якимось чином відповідальний за психічні хвороби, які вражають багато
великих чемпіонів з шахів, таких, наприклад, як невловимий американський геній Боббі
Фішер?
Витриманість, спокій та стійкість під час поєдинку один на один також входить до
списку вимог до тенісистів, які змагаються в одиночному розряді. Мета кожної подачі,
кожного гейма, сета, чи матчпойнта – зруйнувати концентрацію опонента. Як і боксери,
найкращі тенісисти мають бойовий вираз обличчя, що примушує хвилюватись їхніх
противників. Подумайте про лице Мартіни Навратілової та Джона Макінроя, коли вони під
час подачі підкидають м'яч у повітря і пронизливо дивиляться на своїх суперників. І
згадайте, яким холодним може бути ритуал рукостискання через сітку в кінці великого
тенісного матчу, особливо, якщо переможцем знову стає Вінус чи Серена Вільямс. Усі
тенісисти переживають поразки разом із перемогами, але ті, хто піддається психологічним
стражданням, не досягають вершини свого виду спорту. Трикратний Вімблдонський
чемпіон Борис Беккер по закінченню своїх безстрашних юнацьких років набув звичку
проголошувати самокритичні монологи перед вирішальними моментами поєдинку. Перед
лицем потенційного знищення він просто «розклеювався».
У деяких видах спорту близкість до смерті є швидше наслідком надзвичайного
фізичного виснаження, а не фізичної чи психологічної атаки опонента. Саме це можна
спостерігати у випадку з бігом на довгі дистанції та альпінізмом. Такі велогонки, як
«Джиро д'Італія» чи «Тур де Франс» також причаровують глядачів саме цим. Ян Ульріх
був другим найсильнішим велогонщиком ери Ленса Армстронґа і, можливо,
найрізнобічнішим спортсменом свого виду спорту. Однак, за межами Німеччини Ульріх не
міг привернути захоплення вболівальників до тих пір, поки його тяжкі поразки на гірських
етапах «Тур де Франс» не почали висікати незгладні сліди на його тілі. Медичні
дослідження довели, що велогонки спричиняють вищий рівень фізичного виснаження, ніж
будь-який інший вид спорту. Але більшу частину часу супротивник, загроза наближення
якого мотивує це самонищівне зусилля, знаходиться поза полем зору.
Грація
Якби слово «грація» мало тільки поверхове значення, яке спадає на думку в
посякденному вжитку (а сьогодні воно й так нечасто трапляється), то я, скоріше за все, не
обрав би його для опису боксерського стилю Мухаммеда Алі. Але грація чи граціозний
можуть бути більше ніж просто декоративними словами, які використовують для того, щоб
зауважити чарівність підлітка чи рухи балерини. Грація належить до тих понять, котрі,
якщо дослідити ретельніше та додумати до кінця, виявляють дивовижний глибинний зміст
і неочікувану складність. У своєму есе «Ueber das Marionetten theater» («Про театр
маріонеток»), написаному в 1810 році, Генріх фон Клейст, один з найвидатніших авторів
німецької літературної традиції, розробляє розуміння грації (він використовує німецьке
слово Anmut), яке допоможе нам гідно оцінити те причарування, що має ця якість для
кожного справжнього спортивного вболівальника.
Вимишлений діалог Клейста розпочинається тим, що відомий танцівник балету
зізнається в тому, що завжди з великою насолодою спостерігає за маріонетками та бачить у
їхніх рухах модель для свого власного виступу (performance). Ця заява, з її невисловленим
захопленням простонародною формою розваги, напевно була набагато провокаційнішою у
світі Клейста, ніж вона є сьогодні. Але за часів, коли найвищою метою літератури та
мистецтва було вираження найінтимніших помислів людської душі, вістря провокації
Клейста полягає в тих парадоксальних причинах, котрі наводить танцівник,
обґрунтовуючи своє причарування ляльками. Замість робити наголос на формі та рухах,
що їх маріонетки поділяють з людським тілом, танцівник висловлює їм похвалу за
приналежність до «царини механічних мистецтв». Клейст дає нам зрозуміти, що грація –
це функція, яка описує те, наскільки віддаленими тіло та його рухи, схоже, є від
свідомості, суб'єктивності та їхніх виражень. Граціозність ляльок полягає в їхній
неспроможності бути саморефлексійними, а отже, соромитися себе, або бути
самовдоволеними. Грація перевертає з ніг на голову все загальноприйняте знання про
відношення між людським тілом та людським умом. Це дозволяє маріонеткам, як з
ентузіазмом оповідає танцівник Клейста, мати їхню «душу в ліктеві» та торкатися землі з
легкістю, що долає закони тяжіння. Грація, в якості предмета естетичного переживання,
нагадує нам про те, як ми часом нездатні – на щастя, нездатні, я мушу зауважити, –
асоціювати тілесні рухи, що ми бачимо, з намірами та думками тих, хто їх здійснює.
Саме це складне, дегуманізуюче враження і є тим, що зробило виступи
(performances) Джессі Оуенса та Вільми Рудольф, двох найвеличніших бігунів XX
сторіччя на короткі дистанції, такими незрівняно прекрасними. Їхні тіла та ноги, замість
того, щоб слідувати інструкціям мозку, здавалось, були наче під контролем якоїсь вищої
сили, чи, може, якоїсь математичної формули. Адже, хоча ноги Рудольф були неймовірно
довгими, ніколи не траплялось такого моменту, коли її рухи видавалися б гротескними або
неприродними. На відміну від її суперників по Олімпіаді 1960, котрі були зосереджені на
фінішній лінії 100-, 200- та 400-метрової естафет, Рудольф виглядала здивованою кожного
разу, коли наближалась до фінішу, неначе їй було складно, ледь не прикро, уповільнювати
ритм своїх кроків. А під час Олімпіади 1936-го Оуенс, попри свою чарівну посмішку,
видається ледь не перепрошуючим за подолання світового рекорду в стрибках у довжину,
не маючи при цьому відповідної технічної майстерності – здавалося, він ніяковіє через те,
що просто кращий за своїх суперників.
Унаслідок своєї структури та правил більшість дисциплін легкої атлетики
призначені створювати й винагороджувати грацію як на тренуваннях, так і, більшою
мірою, в моменти змагань. Подумайте про метання диска, списа, молота, чи ядра – або ж
усі різновиди бігу та ходьби, від стометрівки до марафону. Серед зимових видів спорту
зважте швидкість ритмічного плину ковзанярів по льоду, наче в уповільненому режимі
відтворення (настільки вишукане видовище, що я сподіваюся коли-небудь, хоча б один раз,
подивитись на власні очі все змагання, від початку до кінця), або уявіть собі стрімку
м'якість рухів лижників, коли вони здійснюють свої карколомні швидкісні спуски. Задача в
кожному з випадків полягає в тому, щоб штовхати далі, швидше, вище у специфічній
послідовності рухів тіла (біг, стрибки, метання), що виконуються та формуються в рамках
деталізованих обмежень. Виконуючи ці рухи безліч разів, спортсмени програмують свої
тіла так, що знання рухається з їхнього мозку до нервів та м'язів рук і ніг («душа в
ліктеві») – та, завдяки нещодавнним дослідженням когнітивної науки, це скоріше стає
емпіричним описом, аніж просто метафорою. Виступ (performance) спортсмена може
справді покращуватися пропорційно тій відстані, що він досягає від свідомості та царини
намірів.
Ймовірно, відсутність у багатьох легкоатлетичних дисциплінах прямої, лице в лице,
конфронтації пояснює, чому, за незначними винятками, подібні змагання ніколи не
збирають великого натовпу, та чому ті глядачі, котрі все-таки спостерігають з пристрастю,
в переважній своїй більшості самі виявляються практикуючими спортсменами. Можливо,
для цієї обраної групи вболівальників грація, що демонструється їхніми героями,
символізує повернення людських тіл до природного стану, визволеного із залежності від
ума та мозку для виживання. Може, плавці йдуть ще далі, втілюючи фантазію повного
занурення в природну стихію. І, попри все вишукане спорядження необхідне для гри в
гольф, прекрасний змах ключкою причащається до грації, і це, більше за будь-що інше,
може пояснити причарування, яке викликає звикання до цього спорту. Як показала кар'єра
незрівняного Тайґера Вудса, знайти чи загубити свій ідеальний удар може кожен гольфіст,
він не здатен цього повністю контролювати. Навіть поступ веслового човна, або величний
плин вітрильника можуть демонструвати грацію в цьому елементарному сенсі – що тільки
підтверджує те, що грація меншою мірою зв'язана з якоюсь окремою спортивною
дисципліною, на відміну від більшості інших спортивних причарувань.
Грація та насильство часто йдуть пліч-о-пліч. Рухи Мухаммеда Алі не втратили б
своєї грації, навіть якби його боксерський стиль був жорсткішим. Єдиним боксером,
котрий міг би зрівнятися з Алі елегантністю та, мабуть, перевершував його за силою свого
удару, був Теофіло Стівенсон, трикратний золотий медаліст у важкій вазі з Куби,
переможець Олімпіад 1927, 1976 та 1980 років, однак з очевидних політичних причин
вони ніколи не протистояли один одному в рингу. Незважаючи на те, що тіла знаменитих
важкоатлетів так схожі на обриси сумоїстів (принаймні у вищих вагових категоріях), я
можу знайти грацію і у вирішальних моментах цих поєдинків, коли концентрація,
приголомшуюча м'язова сила та майже рівноцінно приголомшуючі, наче викувані з заліза,
кілограми наростають у момент істини – зроби або помри. Здатність складати ці елементи
в швидкоплинну гармонію і є тим, що робить спортсмена справжнім чемпіоном з важкої
атлетики.
Особливо прекрасним видом спорту, що сплавляє грацію з насильством, є японське
бойове мистецтво кендо. Спортсмени, котрі займаються кендо, носять вбрання (я нізащо
не наважився б назвати його формою), яке для західної людини виглядає архаїчно, а також
використовують дворучний дерев'яний меч. Строго кажучи, кендо є ненасильницьким
видом спорту, адже зброя фехтувальника не повинна торкатися зброї його опонента, а тим
більше тіла, окрім як у чітко прописаних винятках. Напевно, саме це правило (правило, що
допускає безкінечні інтерпретації, засновані на дзен-буддистському уявленні про просвіти
між речами, крізь які може виходити енергія) наділяє хльосткі рухи атак кендо – раптові
наступи та відходи спортсменів – по-справжньому захоплюючою швидкістю, легкою та
енергійною, як пружина. Генріх фон Клейст, якби він знав про кендо, скоріше за все,
схвалив би.
Знаряддя
Форми
Розігрування
Ось уже майже століття по всьому світу ігри з м'ячем причаровують велелюдніші
натовпи, ніж будь-який інший вид спорту. Їхня популярність стала по-справжньому
глобальним явищем. Звичайно, регіональні вподобання відрізняються – у південній півкулі
регбі змагається з футболом; Сполучені Штати, Кариби, Японія та Корея є землями
обітованими бейсболу; а за крикетом з пристрастю слідкують в усіх країнах, що раніше
належали до Британської імперії, – але, наскільки я знаю, нині не залишилося жодної
країни, в якій хоч якийсь варіант гри з м'ячем не був би широко розповсюдженим
популярним серед глядачів видом спорту. Історики пропонують правдоподібні пояснення
більшості регіональних уподобань, але деякі різновиди так і залишаються загадкою, а
отже, ще цікавішими. Одне з моїх улюблених відкритих питань про спорт – чому регбі,
сфера домінування команд Південної Африки, Австралії та Нової Зеландії, так міцно
вкорінилося у Східній півкулі.
З іншого боку, як про це свідчить наш короткий огляд історії спорту, в причаруванні
іграми з м'ячем прослідковується не тільки георграфічна, а й історична специфіка. У перші
десятиріччя XX сторіччя, вперше, спостереження за іграми з м'ячем досягло гребеня
припливної хвилі популярності. Можливо, саме ці десятиріччя приховують відповідь на
питання, чому за останні 120 років спорт у цілому став настільки важливим – і, можливо,
допоможуть нам зрозуміти, які вищі сили скеровують людські почуття в бік спортивного
виступу (athletic performance) сьогодні. Хоч якими спокусливими були б ці великі питання,
я вважаю за краще повернути свою увагу до досвіду та упереджень мого власного
післявоєнного покоління.
Подібно до багатьох інших людей мого віку, я відчуваю майже непереборний потяг
канонізувати середину двадцятого сторіччя, як найблискучіші роки в історії ігор з м'ячем.
Або, висловлюючись обачніше, хоча я не сумніваюся, що найсильніші команди сьогодення
перевершили би найкращі команди того великого минулого, хоч в якому уявному змаганні,
мабуть, мало хто із сьогоднішніх уболівальників скаже, що їхній найулюбленіший
різновид гри з м'ячем тепер переживає свою золоту добу – як це казали, наприклад,
уболівальники боксу або бігу на довгі дистанції в 1920-х роках. Золотою добою бейсболу,
без всякого сумніву, була друга чверть XX сторіччя, коли Бейб Рут, Лу Ґеріґ та молодий
Джо Дімаджіо грали за найвеличнішу бейсбольну команду всіх часів, їхню «Нью-Йорк
Янкіз». Саме спадщина того періоду, навіть більше, ніж щорічний рекордний бюджет
цього клубу, є головною причиною, чому й досьогодні «Янкіз» користуються таким
винятковим статусом. В американському футболі моєю кандидатурою на найдовершенішу
та найінноваційнішу професійну команду на всі віки є «Сан-Франциско Форті Найнерс»
80-х, коли королями поля були Джо Монтана, Джеррі Райс та Роджер Крейґ. Що ж до
баскетболу та хокею, то кінець їхньої золотої доби прийшовся ближче до нашого часу, і
позначений уходом зі спорту Майкла Джордана та Вейна Ґрецкі. На відміну від інших ігор
з м'ячем, квазіміфічну золоту добу футболу можна з більшою чіткістю виокремити як
період між 1950-ми та початком 1980-х років, коли Едсон Арантіс ду Насіменту, прозваний
Пеле, бразильський король світового футболу (якого бразильці звуть O Re, Король, навіть
сьогодні) був на вершині своєї кар'єри. Його професійний шлях збігся з часом Мане
Ґаррінчи, Альфредо ді Стефано, Ференца Пушкаша, Джанні Рівери, Сандро Маццоли, а
також майстерного Еусебіу з Лісабона, бездоганного Джорджа Беста з Манчестера,
голландського бунтаря Йоханна Крейфа, баварського «Імператора» Франца Беккенбауера
та вибухового Дієґо Марадони з Буенос-Айреса.
Ті десятиріччя також подарували довго-непереможну угорську національну збірну,
що трагічно програла фінал Кубка світу 1954 року доволі таки посердній збірній
Німеччини і так уже ніколи й не отямилася від того шоку та приниження; мадридський
«Реал», перемоги якої зробили титул чемпіона Європи так само бажаним як і Кубок світу;
та бразильську національну збірну, що виборола свій перший з п'ятьох світових
чемпіонатів у 1958-му році в Стокгольмі у збірної Швеції з рахунком 5:2, афішуючи
сімнадцятирічного Пеле як свою нову багатообіцяючу зірку. Зізнання, яке я зараз зроблю,
мабуть, буде проявом несмаку (правда іноді буває банальною), але імена п'яти гравців
нападу бразильської збірної 1958 року мені й досі звучать, наче слова прекрасної пісні
самба: Ґаррінча, Діді, Вава, Пеле, Заґалло. (Для тих з вас, хто не може пригадати ті часи,
наче це сталося вчора, – були колись у футболі п'ятеро гравців, котрі грали виключно в
нападі.)
Та годі ностальгії. Можливо, причина того, що ми якось менше цінуємо великих
гравців і команди сьогодення – просто в тому, що їх так багато. Може, це своєрідний
парадокс: маючи такий асортимент довершених спортсменів, навіть найкращім серед них
стає складно сяяти так само яскраво, як великим гравцям минулого. Але хоча я сам
пропоную цей аргумент, якщо одверто, він мене не переконує. У футболі, всупереч усім
розмовам про нові стилі, нові стратегії та вищу продуктивність, найшанованішими та
найуспішнішими гравцями продовжують бути ті, хто нагадує нам про найкращих
спортсменів золотої доби. Бразильська національна збірна та десятки бразильських
футболістів, які грають в усіх вищих лігах світу, незважаючи на те, що вони майже ніколи
не задовольняють дещо абстрактні, прагматичні та «сучасні» вимоги тренерів і критиків у
європейських професійних лігах, затьмарили будь-яку іншу групу спортсменів у історії
футболу. Грайливим і не завжди дуже ефективним Роналдінью (якого в 2004 році обрали
гравцем року ФІФА) захоплюються більше, ніж зібраним бразильським бомбардиром
мадридського «Реалу», Роналду. Зінадін Зідан, мабуть найвидатніший футболіст минулого
десятиріччя, не є найшвидшим спортсменом своєї команди та не забиває стільки ж голів,
як Роналду. Але елегантність його рухів і його пасів усе одно приносить таку втіху.
У визначні моменти ігор з м'ячем ми насолоджуємося не тільки голом, тачдауном
хоумраном чи слем-данком. Нам приносить насолоду кожне прекрасне розігрування, що
набирає форму перед голом. Що таке форма, ми інтуїтивно знаємо. Соціолог і філософ
Ніклас Луманн визначив її як парадоксальну єдність диференції між самореференцією та
інореференцією. Це просто означає, що форма є будь-яким явищем із здатністю
представити себе нашим відчуттям і досвіду в чіткому розрізненні від усього, що не є його
частиною.
Але прекрасне розігрування – це більше, ніж просто форма, це епіфанія форми.
Прекрасне розігрування народжується, коли декілька тіл спортсменів раптово, несподівано
сходяться в часі та просторі. Прекрасні розігрування є несподіваними з двох причин.
Навіть якщо певна форма виявиться тим, що спеціалісти називають розігруванням
стандартних положень (set play) – розігрування сплановане та відпрацьоване безліч разів –
воно буде новим і несподіваним для пересічного глядача, необізнаного зі стратегією гри
команди. Але, окрім того, розігрування, які постають у реальному часі гри з м'ячем, є
несподіваними навіть для тренерів та гравців, котрі їх здійснюють, адже вони мають бути
реалізовані всупереч непередбачуваному опору захистників іншої команди. В той час, коли
команда, що володіє м'ячем, намагається створити розігрування та уникнути хаосу,
команда суперників на позиції захисту намагається знищити форму, що постає, і сприяти
безладдю. (Нападаючі, можна сказати, втілюють принцип негентропії, тоді як лінія захисту
втілює принцип ентропії.)
На додачу до того, що прекрасне розігрування є складним, утіленим та
несподіваним, воно також є темпоралізованою формою. Це значить, що розігрування
починає зникати тієї самої миті, як воно починає поставати. Як тільки квотербек кидає
м'яч у бік приймаючого, інтуїтивно знаючи в момент пасу, де приймаючий буде секундою
чи двома пізніше, розігрування – включаючи всі складні ходи, які гравці мають здійснити,
щоб зробити це розігрування можливим – починає зникати. Жоден застиглий фотознімок
не зможе упіймати красу цієї темпоралізованої реальності. Мало які переживання
змушують моє серце битися так само швидко, як прекрасне розігрування. В залежності від
того, чи його створює моя команда, чи команда супротивника, я почуватимуся
надзвичайно щасливим або надзвичайно сумним, коли воно зникне. Але пізніше,
озираючись назад, через години, дні, або роки, я часто стаю свідомим того, що прекрасне
розігрування, навіть створене командою супротивника, перетворилося на щасливий
спогад.
Правила різних ігор з м'ячем дозволяють постановку приголомшуючого розмаїття
розігрувань, що їх можна аналізувати та описувати безкінечно. Я обмежу себе декількома
найбільш очевидними та елементарними принципами. Ігри, що дозволяють гравцям
утримувати м'яч у своїх руках, а отже, роблять розігрування, здійснювані командою, що
володіє м'ячем, передбачуванішими (такі як баскетбол, американський футбол, або регбі),
мають тенденцію розробляти деталізовані репертуари розігрувань стандартних положень,
котрі тренери протиставляють стратегам на іншому боці, у схожих на шахові поєдинках.
За контрастом, такі ігри, як футбол чи хокей, з нижчим рівнем контролю над м'ячем чи
шайбою, є менш передбачуваними й більше покладаються на інтуїцію та ініціативу
індивідуальних гравців. Також ігри з вищим рівнем контролю над м'ячем мають тенденцію
дозволяти агресивне блокування з боку захисту, тоді як ігри з меншим контролем –
дозволяють менше. Бейсбол слугує крайнім прикладом останнього. Кажуть, що немає
жодного руху ні в одному виді спорту, що потребував би вищої технічної майстерності –
чи був би небезпечнішим, – ніж використання бити для того, щоб ударити по маленькому
твердому м'ячу, котрий несеться тобі назустріч зі швидкістю, близькою до півтораста
кілометрів на годину. Це пояснює, чому відбиваючому дозволяють сконцентруватися на
своєму ударі, не хвилюючись про втручання з боку гравців захисту.
Цікаво, що це рівняння між ступінем контролю над м'ячем та інтенсивністю
блокування в деяких видах спорту було перевернуте з ніг на голову. У баскетболі,
наприклад, незважаючи на високий рівень контролю над м'ячем, захисникам не
дозволяється вступати у фізичний контакт. Цей факт, разом з порівняно маленькою
площою баскетбольного майданчика, призводить до високих рахунків, швидкого темпу й
артистичного присмаку гри – та, передусім, до тих чарівних митей, коли гравці на
майданчику раптово припиняють рухатися, неначе у стоп-кадрі. Хокей, за контрастом,
дозволяє захисту проводити розігрування з прямими фізичними зіткненнями, всупереч
тому, що ковзаючу по льоду шайбу контролювати дуже важко. Ці два чинники утримують
рахунок порівняно низьким, але допускають високий рівень непередбачуваності, включно
з частою зміною ситуацій та несподіваними проривами.
Чи ігри з м'ячем досягли сьогодні межі можливостей людського тіла (human
performance), як це відбулося з такими видами спорту як бодібілдінг, гімнастика, фігурне
катання, стрибки у воду та стількома іншими легкоатлетичними дисциплінами? За
великим рахунком, відповіддю буде – ні, хоча зорово-рухова координація та сила удару в
бейсболі можуть слугувати винятками. Вболівальники завжди думатимуть, що їхні герої
можуть грати трішки енергійніше, кидати трішки швидше, стрибати трішки вище і,
безумовно, успішно виконувати більший відсоток штрафних кидків, ніж той, що вони
закидають зараз. Отже, справжнє питання полягає в тому, чи не стане зрештою завжди
зростаючий рівень фізичного перформансу (а також, можливо, і стратегічної складності)
естетично контрпродуктивним, принаймні, у випадку деяких ігор з м'ячем. Якщо, всупереч
переконанням більшості тренерів і спеціалістів, я правий, кажучи, що вболівальників
причаровують не тільки голи та перемоги, то чи може так бути, що протягом останніх
десятиріч деякі ігри з м'ячем, перетнули небезпечну межу оптимізації, де ефективність
починає заважати естетичній насолоді?
Хоча жодна африканська команда ніколи навіть близько не підішла до того, щоб
виграти футбольний Кубок світу, багато вболівальників, таких, як я, мріють про те, що
старомодний на вигляд африканський футбол коли-небудь стане футболом майбутнього.
Схожа ностальгія притаманна професійному футболу і бейсболу в Сполучених Штатах. У
своїй боротбі за стратегічну перевагу та спортивну підготованість, ці популярні види
спорту можуть потроху втратити те причарування, що тримало в полоні незліченні
покоління вболівальників. Адже не випадково Національна хокейна ліга воювала з
правилами офсайду, котрі збільшують ефективність захисту за рахунок перформансу
нападу, який головним чином і створює красу на льоду. Може, зрештою виявиться, що
ностальгія цього старіючого вболівальника за тим, що він називає золотою добою
командних видів спорту, має підґрунтя в емпіричних фактах.
Я багато казав про прекрасні розігрування. Але як виглядало би потворне
розігрування в спорті? В якому випадку ми сказали би, що розігрування – не прекрасне? Ці
запитання були поставлені моїм другом Тосі Хаясі наприкінці дискусії в Кіото – одного з
тих небагатьох великих міст світу, в якому немає єдиного домінуючого клубу якогось
певного командного виду спорту. Одна проста відповідь одразу спадає на думку: часто те,
що ми називаємо потворним, є випадками розігрування з порушенням правил (foul play).
Але це, строго кажучи, не буде справжньою відповіддю, адже фоли переривають гру, а
отже, не є її частиною. Більш важливим спостереженням, що народилося за допомогою
запитань Хаясі, є те, що естетика спорту, схоже, не передбачає негативних понять. Ми
можемо називати деякі надмірні результати бодибілдингу потворними, і ми можемо
застосовувати це слово до стрибка в змаганні з фігурного катання, або до руху в
гімнастиці, що гротескно провалить спробу виповнити форму, якою він повинен був стати.
Але навіть у такому випадку використання власне слова «потворний» було би досить
незвичним. Загалом, і в більш популярних видах спорту ми відчуваємо тільки нестачу –
нестачу хвилюючих розігрувань в іграх з м'ячем, нестачу драми в боксі, нестачу грації в
легкій атлетиці. Щойно в грі з м'ячем постає розігрування, як ми в полоні того, що ми
бачимо. Але коли ці моменти не настають, ми не називаємо цей брак потворним.
Вчасність
Вдячність
Ти бачив такі знімки в газетах, і, якщо спорт має для тебе хоч якусь вагу, ти бачив їх
із надзвичайно змішаними почуттями. На цих знімках зображено відомого колишнього
спортсмена, десь років за тридцять, досі підтягнутого й зібраного, наче готового зловити
кручений м'яч, або відбити вирішальний хоумран. Але ті талановиті руки тепер бездіяльні,
як спортсмен стоїть у залі суду, вислуховуючи свій вирок. З одного боку, твоєю реакцією є
обурення і здивування. Як міг цей герой змарнувати свою репутацію та своє майбутнє на
наркотичну залежність? Як він міг стати чоловіком, котрий кривдить свою дружину, або
недбалим батьком, коли життя було до нього таким ласкавим, наділивши його унікальним
спортивним талантом, чарівною усмішкою та захопленням безлічі вболівальників? Як
чоловік, котрий за свою десятирічну професійну кар'єру підписав не один
багатомільйонний контракт, міг дійти до такого? Розвінчаний герой виглядає зібраним і
свідомим, але ти здогадуєшся, що він не краще за тебе розуміє, що з ним відбулося. У тебе
враження, що думками він насправді не в залі суду, де його колись славетне життя
опустилося на саме дно. Чи він пригадує той осінній вечір, коли він майже власноруч
виграв для своєї команди Світові серії? Коли він був улюбленцем нації, і телеведучі
заплатили би цілий статок за двохвилинне інтерв'ю, коли його батьки, дружина та діти так
пишалися бути його родиною? Це тільки деякі з менш гострих запитань, що викликає те
безжалісне фото в газеті.
В інших яскравіших кольорах ти пригадуєш той незабутній момент, коли
теперішній підсудний одним незрівнянно напруженим та енергійним рухом усього тіла
відбив кручений м'яч, що його пітчер противників метнув з похвальною майстерністю та
вкрай агресивними намірами. Як бейсбольний м'яч піднімається все вище й вище у твоїй
пам'яті, пролітаючи над перчаткою аутфілдера і, залишаючи стадіон у районі правого поля,
ти починаєш усвідомлювати з тривожною моральною амбівалентністю, що ти не можеш
щиросердо засудити ту шкоду, яку він спричинив собі та тим, хто його любив, – у тому
числі і його вболівальникам. Те, чого ти так сильно бажаєш, суперечить справедливості:
якби ти тільки міг, сам заплатив би цілий статок, щоб подарувати йому ще один шанс. На
тій сірій фотографії незвичайного злочинця ти бачиш лише колишнього блискучого
відбиваючого, до якого ти так прив'язався.
Це емоційна дилема, з якою може зіткнутися тільки вболівальник. Ти – глядач, і
часом життя примушує тебе бачити не лише чудо, але й марноту.
Глядачі
У тому випадку, коли ви, спираючись на власний глядацький досвід (або, якщо ви
не глядач, покладаючись на саму щедрість своєї уяви), погоджуєтеся зі мною в тому, що,
слідкуючи за спортивними подіями та відчуваючи єднання зі спортсменами та натовпом,
можна пережити одні з найп'янкіше піднесених моментів нашого життя, то чи існує, на
вашу думку, в спостереженні за спортивною подією щось особливе, що сягає за межі цих
моментів? Чи є щось, що залишається, щось, що можна забрати із собою додому чи
отримати «на руки», після того, як ущухне інтенсивність спортивної події? Впродовж цієї
книги я наголошував на тому, що вважаю гідними похвали спортивні моменти самі по
собі, що вони не потребують легітимації словами чи практичною користю. Але одна
справа бути переконаним у позиції, яку ти обстоюєш, і зовсім друга – наївно очікувати, що
інші з тобою погодяться. Тож, граючи на випередження, я хочу звернутися до очікуваного
заперечення – що спостереження за спортивними подіями є цілковитим та даремним
гедонізмом – і відреагувати на нього зі спокоєм тих, хто впевнений у цінності, яку вони,
можливо, ніколи не будуть здатні повністю пояснити комусь іншому.
Щоб відповісти на це заперечення, зупинімося на хвилину і розгляньмо це питання,
але з позиції того, який зиск для повсякденного життя мають власне заняття спортом.
Коли ми запитаємо, чому займатися спортом – добре, і відкладемо на даний момент
підтримку здорового способу життя в якості відповіді, то, скоріше за все, ми почуємо,
принаймні в світі англо-американського університетського спорту, що заняття спортом
«формують характер». Але, хоч яким правдоподібним може здаватися зв'язок між тяготами
спортивних тренувань та, скажімо, виробленням корисних трудових навичок, особисте
залучення і жертви, необхідні для цього, виявляються просто непомірно великими, а
результати занадто неоднозначними, щоб зробити заняття спортом з ціллю формування
характеру оптимальним рішенням. І, до того ж, навіть якщо це працювало би для
спортсменів, це не спрацьовує для глядачів, фізичні жертви яких є мінімальними – якщо їх
взагалі можна називати жертвами.
Отже ми знову повертаємося до запитання, чи є щось, окрім чистого задоволення,
що ми, глядачі, ненавмисно та несвідомо одержуємо, спостерігаючи за спортивними
подіями. В цих заключних ремарках я хотів би дослідити таку відповідь: від довгої кар'єри
спостереження за спортивними подіями я «одержав» сильне, хоча й не дуже чітко
спрямоване, почуття вдячності до спортсменів, які подарували мені так багато особливих
моментів інтенсивності. Мою вдячність можна описати як «неперехідну», бо я точно не
знаю, за що саме з боку спортсмена, я повинен і міг би бути особисто вдячним. Звичайно,
мої улюблені спортсмени не виступали спеціально для мене, або для якихось інших,
незнайомих їм, глядачів. Вони слідували своїй власній спонуці змагатися та досягати
досконалості, і, може, навіть якимось своїм практичним міркуванням. Тож як мені
пояснити це почуття вдячності до спортсменів? За що я вдячний?
Ось моя щира, хоча й неостаточна відповідь. За сьогоднішніх обставин у культурі,
яка гостріше, ніж будь-яка інша до неї, усвідомлює межі можливостей людського тіла
(human performance) та має більше ефективних шляхів використання отриманого знання
для досягнення цих меж, спостереження за спортивною подією стає способом очікувати
те, що може часом відбутися, але ніколи не гарантоване, бо лежить поза наперед
вирахованими межами людських можливостей. Дозволити відбутися та бачити, як
відбувається те, на що ми не маємо жодного права очікувати – це справді може бути тим
різновидом переживання, до якого ми, вболівальники, відкриті, коли дивимося спорт.
Давньогрецька культура мала (на той час надзвичайно переконливе) пояснення, як
те, що не повинно було трапитися, часом усе-таки траплялося. Для греків несподівані
подвиги відбувалися в присутності богів, шляхом божественного втручання, і саме тому
грецькі атлети, котрі досягали неочікуваного та приголомшливо величного, інколи
здавалися преображеними в напівбогів. Але для тих, хто не вірить у можливість подібного
божественного заступництва, прославляння спортивних подій, як того, що відбувається і
перевищує наші сподівання, може перетворитися на дещо парадоксальне прославляння
меж можливостей людського тіла (human performance), а може, навіть на звеличення самої
випадковості, що іноді переборює ці межі. Це прославляння є парадоксальним, бо, на
відміну від інших моментів подібного типу, святкування подолання межі не передбачає,
що ця межа припинить існувати в майбутньому. Навпаки, звеличення винятку з обмеження
зрештою стає його ствердженням. І, все-таки, ми цінуємо випадковість, що робить такі
винятки можливими. На олімпійських іграх або чемпіонатах світу небагато радостей
можуть перевершити те, коли стаєш свідком «неможливого» апсету спортсмена-
аутсайдера чи команди-темної конячки, що ні в якому разі не повинні були виграти, і,
більше того, мабуть, уже ніколи не зможуть виступити на тому ж рівні знову.
Ця ідея – неспроможність виступати на тому ж рівні знову – веде до другого
пояснення мого почуття вдячності до спортсменів. Здатність робити так, щоб відбулося
неможливе, може мати разючі (вживаю це слово без перебільшень) наслідки для
спортсменів після того, як вони залишають спорт. Але чому провідним спортсменам так
важко піти зі свого виду спорту? Чому Майкл Джордан, напевно, найвеличніший
баскетболіст усіх часів, закінчив свою кар'єру, а потім знову вдягав форму (не один раз, а
двічі), ігноруючи неминуче негативний ефект, який це мало на його легендарний статус, ба
навіть на його статки? Чому Маріо Лем'є, один з найкращіх гравців у історії хокею, не
пішов з «Піттсбурґ Пінґвінс» раніше, до того, як розчаровані вболівальники були змушені
порівнювати тепер занадто вже присутнього старіючого Лем'є з їхніми спогадами про його
минулу славу? Однією з відповідей може бути та, що сучасне суспільство не має гарного
вирішення або переконливої стратегії для розв'язання проблеми післякар'єрного існування
великих спортсменів. Більшість спортсменів світового класу по закінченню своїх кар'єр
перетворюються на марноту. Використовуючи слово «марноту», я маю на увазі не тільки
плачевно часті, але завжи поодинокі випадки непоправної фізичної шкоди, так зворушливо
змальовані в «Крихітці на мільйон доларів» Клінта Іствуда. Передусім я говорю про
марноту в психологічному або культурному сенсі.
З'явилася ціла низка самопроголошених вирішень для колишніх спортсменів, але
жодне з них не звертається до наявної ключової проблеми – як зробити плавним перехід
від напівбога до нормальної людини. Відповідь Джордана й Лем'є – спроба уникнути
неможливий перехід, відкладаючи його на невизначений час – є нічим іншим, як
помиранням заживо. Бейб Рут пішов цим шляхом. Після того, як 1935 року «Нью-Йорк
Янкіз», чиє ім'я він майже власноручно створив, безжально ясно дали зрозуміти, що він їм
більше не потрібен, гравець приєднався до «Бостон Брейвз», але його виконання
(performance) було всього лише жалюгідною тінню минулих днів його слави. Рут провів
останні роки свого життя, очікуючи, день за днем, запрошення на посаду менеджера
бейсбольного клубу, але дзвінок так і не пролунав. Навіть ті колишні спортсмени, котрі
зрештою стають тренерами, – часто такими граючими тренерами, як Джордан і Лем'є –
дуже рідко почуваються щасливими у своєму новому статусі. Життя на задньому плані, у
світі, в якому вони колись домінували, робить ще болісніше очевидним те, наскільки
нормальними вони стали, і наскільки неможливою є ситуація, за якої вони повинні
передати той унікальний талант, якого вони більше не мають, слабшим спортсменам, яких
вони зобов'язані тепер виховувати.
Найчистіше та найважче вирішення, обране Джо Дімаджіо, дається протилежною
ціною, – ціною самовидалення. По закінченню своєї професійної кар'єри Дімаджіо
повністю зник з поля зору. Він став невидимим, проводячи своє життя, відсторонившись
від світу, ховаючись за рядами агентів, які управляють активами, що залишилися від його
публічного життя. Сьогодні цим шляхом продовжує слідувати Сенді Коуфакс.
Іноді спортсмен світового класу стає надзвичайно успішним в якійсь іншій царині
діяльності. Роджер Банністер, перший спортсмен, котрий пробіг одну милю за менше ніж
чотири хвилини, став видатним неврологом. А Дайана Найад, яка у 1970-х була
найкращою в світі плавчинею на довгі дистанції, розпочала блискучу кар'єру
телевізійного, радіо- та друкованого репортажу. Декотрим колишнім спортсменам не лише
вдається зберегти статок, який вони накопичили протягом своїх активних років, але навіть
примножити його, в процесі зійшовши кількома сходинками вверх у соціальній ієрархії.
Джордж Форман, після того, як залишив бокс, втративши титул чемпіона світу у важкій
вазі, став пастором, а згодом спрямував свою енергію на заробіток мільйонів доларів
завдяки «Грилю Джорджа Формана»* [* George Foreman Grill – торгова марка популярного
в США побутового пристрою, винайденого Майклом Боемом, рекламованого Джорджом
Форманом та названого на його честь. – Прим. перекл.]
Тед Вільямс, гравець «Бостон Ред Сокс», мабуть, найкращий відбиваючий за всю
історію бейсболу, який у 1941 році мав середньостатистичний сезонний показник 0,406,
двічі звільнявся, щоб записатися добровольцем для участі в Другій світовій та Корейській
війнах, на яких він відзначився в якості пілота. Але вершини й низини у посткар'єрному
житті цього американського героя війни – його розлучення і сімейні сварки, його невдачі в
ролі бейсбольного менеджера і його дивні хвороби – залишалися болісно публічними до
самої його смерті в 2002-му, включно з химерними обставинами навколо неї та кріогенним
збереженням тіла спортсмена.
Франц Беккенбауер, без жодного сумніву найблискучіший та найпрославленіший
гравець в історії німецького футболу, досягнув ще вищого рівня пошани, успішно
тренуючи національну збірну на здобуття титулів віце-чемпіонів та чемпіонів світу. Він
відіграв провідну роль у проведенні Кубка світу 2006 в Німеччині, і не один німецький
політик може з гордістю заявити, що пишається дружбою з ним. Але Беккенбауер, колись
гравець, ненімецька елегантність якого увійшла в приказку, тепер перетворився на
пересічного німецького мультимільйонера, котрий відвідує щорічний оперний фестиваль у
Байройті (одна з найексклюзивніших культурних подій в його країні) так само ревно та
погордо, як і всякий інший культурний буржуа. Порівнюючи ці успіхи з незабутніми
матчами, що їх він колись грав, я чомусь не можу, всупереч здоровому глузду, не відчувати
неприязнь до його післяспортивних досягнень. Насправді, я думаю, що посткар'єрні
плани, які зазнають найбільшої невдачі, дуже часто вітаються журналістами та гордими
вболівальнимками як «гарні вирішення».
Але чи філістерське життя стількох колишніх зірок футболу на теренах Європи є
кращім вирішенням цієї проблеми? Впродовж славентних футбольних декад середини
двадцятого сторіччя колишнім провідним гравцям могли ввіряти табачні кіоски або
бензоколонки, а в деяких більш видатних випадках придорожній ресторан чи кінотеатр.
Сьогодні їхні послідовники стають менеджерами з продажу, а згодом, може, й
регіональними директорами таких компаній, як «Адідас», «Пума» чи «Найк». Іноді вони
позичають свої імена заміткам у жовтій пресі, чи то стають телевізійними коментаторами
свого колишнього виду спорту, завжди або занадто мовчазними, або безпомічно
багатослівними. Багато кому з уболівальників подобається бачити своїх зірок у подібній
реінкарнації, бо їх втішає усвідомлення того, що колишні напівбоги стали «людьми як ти і
я»*. [* «People like you and me» – назва та рядок приспіву пісні з американського
кінофільму 1942 року «Дружини оркестрантів» – Прим. перекл.] Як на мене, то я краще
зберігав би свої спогади про незрівняно загрозливого нападника Ференца Пушкаша на
стратегічній відстані від образу огрядного спітнілого виробника угорських сосисок у
Мадриді, в який він перевтілився.
Дехто скаже, що такі респектабельні середньокласові рішення є досить
обнадійливими, особливо, якщо порівняти їх з численними зірками, чиї життя, різного
ступеня скандальності, просто на очах розвалилися, або закінчилися занадто рано. Багато
хто з цих спортсменів залишаються з надзвичайно зіпсованим здоров'ям, з підспудною
підозрою, що фізичний занепад був ціною, яку вони заплатили за роки тілесного
перенавантаження. Коли Бейб Рут під час сезону 1948 року востаннє з'явився на «Янкі
Стедіум» з голосом, зруйнованим від раку горла, всі винуватили в цьому горезвісну звичку
бейсболіста жувати табак.
Якщо смерть Джессі Оуенса в 1980-му від раку легень була всього лише долею
пресічного курця, то сорок чотири роки, що залишалися йому після тріумфів на Олімпіаді
1936 позначилися довгими серіями невдач. Ці невдачі тим більше засмучують, бо на
більшості етапів його життя робилися благонамірені публічні жести підтримки, які мали
йому допомогти. Сподіваючися підзаробити на своєму олімпійському успіхові, та
отримавши суми грошей, що сьогодні виглядають просто жалюгідно, Оуенс утратив свій
аматорський статус і повинен був оголосити банкрутство вже в 1939 році. Доведений до
розпачу, щоб заробити собі на хліб, він без розбору погоджувався на найрізноманітніші
пропозиції, що обіцяли фінансову вигоду. Він біг проти скакових коней, підтримував
республіканську партію під час передвиборчої кампанії, і, коли б його не запрошували (та
оплачували), надавав великодушну підтримку політичним справам афроамериканського
населення. На початку 1950-х, після розслідування та виправдання ФБР за звинуваченнями
в комунізмі, Оуенс став офіційним посланцем американського президента на
Олімпійських іграх 1956 року в Мельбурні. Він розпочав декілька комерційних
підприємств, але, зрештою, на початку 1960-х знову опинився у фінансовій скруті. Все це
не перешкоджало офіційній Америці осипати Джессі Оуенса почесними відзнаками. У
1972 році він одержав почесного доктора наук від Державного університету штату Огайо,
його альма-матер; у 1976-му президент Джеральд Форд нагородив його медаллю Свободи;
а у 1979-му президент Джиммі Картер назвав його живою легендою Сполучених Штатів.
«Легендарні» досягнення Оуенса були занадто цінним інструментом просування, щоб
політики його ігнорували, але за межами світла прожекторів його пост-олімпійське життя
майже завжди було у тій чи іншій скруті.
Слово «трагічна» не буде занадто сильним, щоб схарактеризувати долю Мухаммеда
Алі, котрий, напевно, був правий коли називав себе найвеличнішим боксером усіх часів.
Неврологічний розлад, на який він страждає сьогодні, швидше за все, є прямим наслідком
його боксерської кар'єри. Дехто з фахівців навіть стверджує, що його травму можна
напряму прослідкувати до побоїв, що їх Алі одержав у трьох епічних поєдинках проти
Джо Фрейзера у 1970-х. Уся повчальна література, опублікована про Алі після того, як він
пішов з рингу, не переконає тих, хто бачив його протистояння з владою Сполучених
Штатів у молоді роки, що тепер він веде щасливе та безконфліктне життя. Щоб
забезпечити собі та своїй сім'ї безпроблемне існування, Алі, здається, постійно
зобов'язаний іти на поступки. На церемонії відкриття в усіх інших відношеннях
непоказних ігор 1996 року в Атланті, коли Алі, з його болісно повільним рухами та його
безвиразним обличчям, запалював Олімпійський вогонь, мені на думку спали два
суперечливі тлумачення цієї події. Оптимістичне трактування полягало в тому, що жодна
інша людина в світі не була би спроможна так, як це зробив Алі, привернути увагу
мільйонів уболівальників до проблем осіб з інвалідністю, та навчити цих уболівальників
того, що навіть незначні рухи, здійснені тілом з обмеженнями працездатності, можуть бути
дивовижним спортивним досягненням. Але ніхто не наважився сказати вголос, що
насправді Алі, скоріше за все, не мав ніякого вибору. Чоловік, фізична вправність якого
причаровувала не одне покоління глядачів, розплачувався за свою велич не тільки
існуванням у тілі, яке його спорт зробив непрацездатним, а й згодою – ба, скоріше за все,
переконанням, що він має погодитися заради безпеки своєї родини, – виставити напоказ
усьому світу це слабнуче тіло так, як він колись виставляв напоказ молошого себе.
Расизм, проти якого Алі був сповнений рішучості боротися – і таки боровся, з
великим особистим ризиком та гідним захвату успіхом, – був згубою багатьох інших
спортсменів. Джим Торп, син батька-ірландця та матері американської індіанки, в 1912-му
виграв п'ятиборство та десятиборство на Олімпійських іграх у Стокгольмі, й ходила
історія про те, що шведський король привітав його, як «найвеличнішого спортсмена на
світі». Менш ніж рік потому, Олімпійський комітет США засудив Торпа за те, що багато
білих олімпійців робили безкарно: він отримав невелику суму грошей за участь у
бейсбольній грі. Спортсмен був змушений повернути свої олімпійські медалі, і провів
решту свого життя алкоголіком, никаючися між резервацією та дешевими розвагами
міського «дна». Біографія Торпа закінчилася на гротескній ноті: в 1953 році його вдова
продала його тіло поселенню в Пенсільванії (де він ніколи не проживав), щоб його
останки могли бути там поховані, а містечко могло би перейменувати себе на честь
великого спортсмена.
Але типовішими, ніж історії болісної віктимізації, є життя колишніх спортсменів
світового класу, котрі не встояли перед власними саморуйнівними імпульсами. Ми живемо
сьогодні в присутності сотень з них, а іноді навіть читаємо про їхню долю. Майк Тайсон,
колишній чемпіон світу у важкій вазі, є особливо відомим випадком. Тепер середнього
віку та з поганим менеджметом, Майк Тайсон, загрозливі спалахи якого було так цікаво
дивитися з телевізійної дистанції у 1980-і, ймовірно, вже ніколи не буде здатним
виплатити мільйони доларів боргу, які він винен, бо вже немає більше нікого, хто був би
особливо зацікавленим спостерігати за тим, як він програє черговий поєдинок. Так само й
Дерріл Строберрі, один з найталановитіших бейсболістів свого покоління, який нещодавно
завершив свою кар'єру, мабуть, уже ніколи не звільниться від низхідної спіралі умовних
термінів покарання, наркотичної залежності, курсів лікування від раку та непідйомного
боргу, з якого він, схоже, не зможе вибратися.
Дієґо Марадона, найвибуховіший футбольний нападник, який тільки грав за мого
життя, переборов кокаїнову залежність і тепер веде телешоу в Арґентині, проте його
важкий перехід до менше ніж героїчного існування заледве його не вбив. Ґерд Мюллер,
який пішов зі спорту 1982-го, закінчивши кар'єру, протягом якої він забив більше
неймовірних голів за Західну Німеччину, ніж будь-який інший гравець, скоріше за все, вже
ніколи не зможе жити без постійного догляду. Серйозна проблема з алкоголем залишила
його життя в руїнах, і він загинув би, якби не милосердя його колишніх соратників по
команді, які тепер заробляють мільйони, порядкуючи мюнхенською «Баварією»,
командою, котру Мюллер пробив на вершину європейського футболу.
Схожа доля спіткала і Вернера Кольмайєра. Цей лівий захисник, котрий зупинив
простріл на лінії воріт в останню хвилину фінальної гри, яку Німеччина виграла,
завоювавши 1954 року перший футбольний Кубок світу, часто був об'єктом практичних
розіграшів своїх соратників по команді. Капітан Фріц Вальтер оповідає в своїй
автобіографії, як під час перельоту з найпершого міжнародного матчу на території
Радянського Союзу він та інші гравці примудрилися втиснути у валізу Кольмайєра всіх
морських свинок, що команда отримала в якості подарунків приймаючої комуністичної
сторони. Прикро, але гра в Москві була однією з останніх, у якій Кольмайєр виступав у
складі національної збірної. Кількома місяцями пізніше його пересилили власні проблеми
з алкоголем; проте, на відміну від Мюллера, він відмовився від щедрих пропозицій
допомоги своїх колишніх соратників і тренерів. В 1974 році, у віці п'ятдесяти років,
працюючи паркувальником на автостоянці місцевої газети, Кольмайєр помер од серцевої
недостатності незадовго до того, як Німеччина виграла свій другий Кубок світу з футболу.
Життєвий шлях Кольмайєра видається мені скромною німецькою паралеллю до
нещасної долі Мануеля Франсіско дус Сантус, знаного як Мане Ґаррінча, який грав у
збірних, що вибороли для Бразилії перші два Кубки світу в 1958-му та 1962 роках, і був
просто найкращім правим нападником усіх часів. Він народився в нетрях Пау-Ґранде на
задвірках Ріо-де-Жанейро. В дитинстві, як і Вільма Рудольф, він чудесним чином
переборов проблеми, що перешкоджали росту та здатності ходити, і залишили його з
викривленими ногами. Ґаррінча, його стадіонне ім'я, стосувалося цього дуже помітного
дефекту та його гробчиної статури – але воно також несло побічну конотацію,
характеризуючи його поступливість і наївність. Ніщо не викликало в Ґаррінчи такої
гордості, як можливість похизуватися своїм «Фольксваґеном-жуком» в Пау-Ґранде, що
свідчить про те, наскільки ганебно мало йому платили, навіть за бразильськими мірками
другої половини 1950-х.
Футбольний репертуар Ґаррінчи складався лише з одного швидкого й не дуже
складного трюку. Він дозволяв своєму тілу нахилитися в один бік, а потім раптово
прослизав з м'ячем іншою стороною, так дурячи всіх великих захисників свого віку. Вони
знали ґаррінчин трюк, так само як і глядачі всіх футбольних країн світу, але зупинити його
було неможливо. Ґаррінча так зосереджувався на тому, щоб знову й знову дурити своїх
опонентів, що часто забував у вірний момент передати пас чи прострілити по воротах.
Ставши алкоголіком до того, як йому виповнилося тридцять років, Ґаррінча грав за
нескінченну низку команд по всій Південній Америці, іноді беручи участь всього лише в
одній грі перед тим як його перепродавали іншій команді за те, що він був у стані
алкогольного сп'яніння. Як і Кольмайєр, якому, напевно, доручили би прикривати Ґаррінча,
якби в ті роки Бразилія грала з Німеччиною, він помер у злиднях, у віці п'ятдесяти років
від спровокованої алкоголем серцевої недостатності.
Зіркою футбольної збірної Уруґваю, що виграла олімпійські турніри 1924 року в
Парижі та 1928-го в Амстердамі, а пізніше в 1930-му тріумфувала на першому Кубку світу
з футболу в Монтевідео, був Хосе Леандро Андраде. Зайдіть на будь-який веб-сайт з
переліком перших двадцяти найвидатніших футболістів усіх часів, і ви знайдете серед них
ім'я Хосе Леандро Андраде. Хоча про це ніколи офіційно не згадувалося (бо ж футбол
любить себе представляти незалежним від історії), Андраде, більше за будь-якого іншого
гравця 1920-х, відповідальний за те, що футбол засяяв на карті міжнародного спорту.
Нечисленні фотографії – переважно на колективних портретах ведучої уруґвайської
збірної – показують його як єдиного чорного гравця, котрий стояв трішки вище за
більшість соратників по команді (ми знаємо, що його зріст був понад шість футів, що було
дуже незвично за футбольними мірками, ба за будь-якими мірками того часу). Він завжди
вдягав захисні наколінники на обидві ноги, мав ідеальну форму тіла, і, на відміну від
більшості інших гравців, ніколи не посміхався. Андраде виглядає дуже серйозним та
впевненим на тих фотографіях.
Більшість документів про його футбольну кар'єру, що зберіглися, стосуються
Олімпійських ігор 1924 року в Парижі, де завдяки гравцям Уруґваю, які побили
Швейцарію з рахунком 3:0 у фіналі, футбол став, мабуть, уперше за історію, головною
принадою важливої міжнародної спортивної події. Ніхто на стадіоні «Коломб» не
причаровував глядачів більше, ніж Хосе Леандро Андраде, – як гордо повідомила щоденна
газета Монтевідео «Ель Діа» у статті від 11 червня: «Леандро – „герой“, бард, „чоловік
неймовірних ніг“, „людина-фантастика“. Ти думаєш, дорогий читачу, що ті, хто описують
його такими словами, насправді перебільшують? Якщо ти так гадаєш, то ти просто
помиляєшся. Андраде заслужено надихає на всі ці вирази. Неможливо говорити або
писати про нього без того, щоб подібні гіперболізовані слова не сипалися з ручки».
Після прибуття його команди в Європу за кілька тижнів до відкриття Олімпіади та
протягом турне, розклад якого включав кілька матчів проти клубів Вищої ліги Іспанії, всі в
його команді або захоплювалися, або ревнували з приводу численних любовних листів та
залицянь, що їх адресатом був Андраде. То були роки, коли не тільки європейські
інтелектуали, а й уся Європа відкрила для себе африканську красу та грацію. Андраде до
того ж був доволі вправним танцівником популярних арґентинських та уруґвайських
танго, щоб чутки про те, що він отримував запрошення виступати на сценах паризьких
кабаре, виглядали правдоподібними.
Та як же, власне, виглядав футбол Андраде? Відповідь на це запитання примушує
задуматися, адже ми не знаємо – і, скоріше за все, ніколи вже не дізнаємося. Існує
кіноплівка фіналу Олімпіади 1924, але вона не дає змогу одержати чітке враження про
його спортивний стиль. Усі письмові зображення гри Андраде занадто захоплені та
загальні, щоб мати хоч якусь цінність для нашої уяви. Наше уявлення про Андраде-
спортсмена подібне до нашої картини походження всесвіту: ми досі можемо вловити хвилі
того прадавнього космічного вибуху, але коли ми вдивляємося в простір та назад у час,
сама подія вічно залишається трохи за межею нашого горизонту. Подібним чином, ми
бачимо сліди сенсаційної спортивної енергії, випромінюваної перформансом Андраде, але
не те, що ми назвали б візуальною пам'яттю. Від його гри залишилися тільки затихаючі
хвилі гіперболічного захвату та інтенсивного жадання, а також нечисленні сухі факти. Ми
знаємо, що Андраде грав у півзахисті на позиції, подібній до тої, на якій грають Зідан та
Роналдінью (котрий має певну фізичну схожість з Андраде). Разом з тим, як і всі хороші
півзахисники сьогодення, Андраде брав на себе й деякі захисні функції. Типово для цієї
позиції, він забивав голи тільки зрідка, але всі очевидці були причаровані легкою
елегантністю його рухів. Андраде відомий тим, що ніколи не святкував забиті голи на полі,
та тим, що майже ніколи не брав участі в командних тренуваннях. Часто він не з'являвся
навіть на саму гру, чим можна пояснити те, чому він брав участь десь лише в половині
ігор, в яких грала його національна збірна між 1923 та 1930 роками.
Майже все інше, що ми знаємо про життя Андраде, є частиною його міфології. Він
народився 1 жовтня 1901 року в Сальто, маленькому містечку Північного Уруґваю,
поблизу бразильського кордону. Його мати була арґентинкою. Хосе Іґнасіо Андрадові, чиє
ім'я з'являється в якості свідка на свідоцтві про народження спортсмена, і хто, скоріше за
все, був його батьком, тоді, коли народився Леандро, було дев'яносто вісім років; з усією
ймовірністю, він прибув до Бразилії в юності, рабом із Західної Африки, а пізніше втік з
плантації на півдні Бразилії. Цей батько заробляв на життя як експерт з магічних ритуалів
африканського походження, особливо любовних чарів.
Коли напевно його син переїхав із Сальто в Монтевідео, і з якої дати він розпочинає
грати у футбол за гроші, більшою чи меншою мірою неофіційно, залишається невідомим.
Також, за чутками, він іноді працював жиголо в припортовому кварталі міста. Однак у
1923 році він уже був у складі уруґвайської збірної, що здобула перемогу на чемпіонаті
Південної Америки. Після великого олімпійського тріумфу 1924-го Андраде декілька
місяців залишався в Парижі, а в 1925-му приєднався до «Насьйональ Монтевідео», що й
досьогодні (разом з «Пеньяроль») залишається одним з двох найвідоміших футбольних
клубів Уруґваю, заради ще одного туру по Європі. Саме під час цього турне в травні 1923-
го в Брюсселі в нього діагнозували сифіліс. Андраде повернувся до Монтевідео попереду
своїх нових соратників по команді, й 22 липня, одразу по прибуттю в гавань Мотевідео,
серед чуток про його занападаюче здоров'я, він дав одне з нечисленних інтерв'ю свого
життя репортеру, який описав його ось як:
Справи більше ніколи не йтимуть легко для Андраде. Відчуваючи постійну втому,
він заледве потрапив до складу уруґвайської збірної, що виграла свою другу золоту медаль
у 1928-му, в Голландії. Те, що він таки потрапив до складу збірної, яка в 1930 році грала на
першому Чемпіонаті світу, було напевне більшою заслугою очікувань журналістів та
глядачів, ніж якості його гри. Ми знаємо достеменно тільки те, що футбольні натовпи тих
років, чисельність яких постійно зростала, й досі хотіли бачити світову чорну зірку
Андраде. Однак після Кубка світу, що проходив у Монтевідео, його гра та його здоров'я
зруйнувалися остаточно. Хоча Хосе Леандро Андраде прожив ще майже три десятиліття,
він не зміг утриматися довго на жодному робочому місці, і, схоже, пройшов крізь усі
безжалісні стадії сифілітичного занепаду. Він помер 4 жовтня 1958 року, за три дні після
свого п'ятдесят сьомого дня народження. Мертве тіло Андраде виставили для прощяння в
домі його сестри, Нікасії, матері Віктора Родріґеса Андраде, який гратиме у команді, що в
1950-му, попри все, виграє другий уруґвайський Кубок світу в поєдинку проти Бразилії на
стадіоні «Маракана» в Ріо-де-Жанейро.
Дотепер ця заключна частина мала форму літанії. Безперервним рефреном у ній
згадуються імена з минулого, паралельні долі яких всі викликають розчарування, багато з
них межуючи на грані трагедії. Але хоча головним мотивом цієї збірки міні-біографій став
показ того, як дуже часто життя провідних спортсменів стають марнотою, я маю надію, що
вони викликали у вас імпульс вдячності, принаймні в тих серед вас, хто так само, як я, з
насолодою дивиться спортивні події, а значить, могли бачити деяких з тих спортсменів у
той час, коли вони ще були у зеніті своєї кар'єри. Як я вже говорив на початку, я вважаю
цю вдячність, принаймні, мою власну вдячність до спортсменів, про яку я тут згадував, на
диво неперехідною. У деяких історично віддалених випадках, як у ситуації з Хосе Леандро
Андраде, вона є неперехідною, бо ми не знаємо – і ніколи не дізнаємося, – яким був
перформанс, що пробудив такі сильні хвилі майже еротичного бажання. Але вона
залишається так само неперехідною, навіть у випадку Мане Ґаррінча, мого
найулюбленішого футболіста, чиї рухи та трюки я гордий пам'ятати з майже
документальною точністю. Звісно, я хотів би, щоб Ґаррінча мав краще життя та менш
нещасну смерть – але навіть якби він продовжував жити, в якості підтягнутої сімидесяти
років з копійками національної ікони Бразилії, якою була би вірогідність того, що я міг би
йому потиснути руку на вдячність та сказати йому, до речі, правдиво, що існує дуже мало
речей у моєму житті, які приносили би мені таке ж задоволення, як і його вражаюче
прекрасні розігрування? І якби я міг, то чи був би в цьому сенс?
Дуже довгий час мені не вдавалося знайти відповідь на це запитання, що зрештою
збігається із запитанням, чому ми взагалі висловлюємо похвалу спортивній красі. Тоді, з
причин абсолютно не пов'язаних з моїм зацікавленням спортом, я перечитав інтерв'ю з
колишнім колегою, яким я захоплювався як інтелектуалом, новелістом і поетом. Це було
інтерв'ю з видатним медієвістом Полем Зюмтором, присутності та мудрості якого мені
часто бракувало після його смерті у 1995 році. На запитання про особисту мотивацію того
нечуваного вибуху інтелектуальної продуктивності, який можна було спостерігати в його
пенсійні роки, Зюмтор дав наступну відповідь:
Поль Зюмтор допоміг мені зрозуміти, що згадування про Джессі Оуенса, Вільму
Рудольф та Мане Ґаррінча, висловлення похвали минулій грації Мухаммеда Алі,
намагання зробити знову присутнім перформанс Акебоно та Дієґо Марадони, були
способом виразити вдячність за життя, яке я маю, і яким я насолоджуюся. Висловлення
похвали спортивній красі є відповіддю на цей імпульс вдячності – але воно повинно
залишатися неперехідним, без конкретних адресатів. Оскільки мої слова ніколи не
досягнуть вух моїх минулих героїв, й оскільки я не маю богів, яким би молився, – те, що я
пишу, може дійсно претворитися на «вдячність життю». Воно може перетворитися на
щось таке ж особисте – і дехто скаже таке ж даремне – як ідея «показати життю, що я його
люблю».
За такі емоційні твердження мене впродовж останніх років вітали та критикували,
як «мимовільного релігійного мислителя» та як проповідника «дивного різновиду
віталізму». Гаразд, чому б і ні, – проте, знову ж таки, чому? Хоча я активно її не уникаю, я
так вже точно не бачу в собі схильності долучитися до будь чого, що можна назвати
релігією. Разом з тим, є правдою й те, що я вже давно впав у меланхолію та іноді навіть
засмучувався з приводу занадто раціоналістичного тону мовлення та письма в колі
професорів (хоча, безперечно, я й сам є найтиповішим представником цієї форми життя).
Чи може бути так, що я спостерігаю за спортсменами – і люблю ними захоплюватися – у
сенсі тієї найвідомішої концепції любові з платонівського «Бенкету»? Чи спортсмени для
мене, з їхньою грацією та елегантністю, з їхнім насильством та їхньою непристосованістю
до нормального життя, є тією «іншою половинкою» мене самого, що її я не зміг віднайти,
якою не зміг стати?
Це була фантазія, котрою я мав намір закінчити свою книгу, коли мій друг, філософ
Мартін Зель написав мені, що він вважає «смішною ідеєю» те, що ми закохуємося, бо
хочемо виповнити себе, і нагадав мені про те, наскільки це було б дивним, закічити книгу
про похвалу спортивній красі посиланням на Платона – абсолютну ікону філософського
ідеалізму. Тоді Мартін дав мені слова для заключення, що я сам мав би відшукати:
«Дивлячись спортивні події, ми можемо насолоджуватися, в нашій уяві, тими життями, які
ми не маємо ні таланту, ні часу жити». А вдячність за такі можливості, як того ж дня,
тільки кількома хвилинами пізніше за Зеля написав мені Міґель Тамен: «іноді говорить
про те, що з нами все в порядку, що наша земна подорож відмічена не прикрощами, але
ентузіазмом та захопленням, а також відчуттям, що те, що відбувається, є більш важливим,
ніж відчуття, що це відбувалося з нами». Я радий закінчити мій гімн на похвалу
спортивної краси цими позиченими нотами, і вдячний, у дуже перехідний спосіб, моїм
друзям за те, що вони так великодушно надали свої слова, коли мої почали сходити
нанівець.
Слово подяки
Апсет (англ. upset) – неочікувана перемога спортсмена, поразку якого всі передбачали.
Аутфілдер (англ. outfielder) – у бейсболі загальний термін, яким позначаються три гравці
захисту, які розташовані в зовнішньому полі (outfield), найдалі від домашньої бази; їхня
задача полягає в тому, щоб ловити далекі м'ячі до того, як ті впадуть на землю, і швидко
переправляти їх на середину поля.
Відбиваючий, бетер (англ. batter) – у бейсболі гравець нападу, який намагається відбити
м'яч, кинутий пітчером; якщо він відбиває м'яч, він повинен кинути биту, оббігти три бази
та повернутися на домашню базу («дім»), для того, щоб заробити очко своїй команді;
відбиваючий, який зайняв першу базу, отримує статус ранера.
Граючий тренер – член команди, який досягнув висого рівня майстерності, й одночасно
виконує обов'язки гравця та тренера, або помічника тренера.
Грогі (від англ. groggy – п'яний, нетвердий на ногах) – у боксі скороминущий стан
запаморочення, після отриманого удару в голову, який ще називають «нокдаун стоячи».
Інінг (англ. inning) – у бейсболі фіксований за тривалістю сегмент гри, що ділиться на дві
частини, протягом яких одна команда намагається заробити очки (нападає), а інша –
завадити цьому (захищається).
Лайн-драйв (англ. line drive) – у бейсболі відбитий м'яч, який летить безпосередньо від
бити до гравця на полі по прямій траекторії, не торкаючись землі.
Офсайд (англ. offside) – в американському футболі ситуація, коли під час початку
розігрування гравець знаходиться не на своїй стороні уявної лінії розігрування (line of
scrimmage), яка проводиться наскрізно по ширині поля, через ту точку, де встановлюють
м'яч після попереднього розігрування.
Пейсмейкер (англ. pacemaker) – бігун, задача якого задавати темп кроків на певних
відрізках середніх чи довгих дистанцій у змаганнях з бігу.
Пітчер (англ. pitcher) – у бейсболі гравець захисту, який виконує подачу м'яча і таким
чином вводить його в гру; його головна мета – кинути м'яч так, щоб відбиваючий не зміг
його відбити.
Приймаючий, ресивер (англ. wide receiver, або receiver) – в американському футболі
гравець команди нападу, головною задачею якого є ловити паси вперед; зазвичай
розташовується на краю лінії нападу, блище до границь поля.
Ранер (англ. runner) – у бейсболі гравець нападу, який по черзі перебігає від бази до бази з
метою дістатися до «дому»; статус ранера отримує відбиваючий, який відбив м'яч (не був
виведений в аут) і зміг зайняти першу базу.
Страйк (англ. strike) – у бейсболі ситуація, коли відбиваючий: 1) махнув битою, але не
влучив по м'ячу; 2) не поворухнув битою, але суддя визначив, що м'яч пролетів у зоні
страйку (тобто на висоті від колін до грудей відбиваючого); 3) торкається битою м'яча, але
не відбиває його в поле.
Тестовий матч (англ. test match) – у крикеті гра тривалістю до п'яти днів, в якій беруть
участь команди з тест-статусом, що надається за правилами Міжнародної ради з крикету.
Хоумран (англ. home run) – у бейсболі удар відбиваючого, коли м'яч улітає за межі поля не
торкаючись землі, і виникає можливість оббігти всі бази.
Шорт-стоп (англ. shortstop) – у бейсболі гравець захисту, який приймає відбиті м'ячі між
другою та третьою базами, а також захищає другу базу.