Professional Documents
Culture Documents
Тема 7 країнознавство
Тема 7 країнознавство
Тема 7 країнознавство
Історія
Давні часи
Територія сучасної Болгарії була заселена ще у кам'яній добі. У бронзову добу там
жили фракійські племена, у XI—VI ст. до н. е. тут існувала фракійська держава. У 1 ст. до
н. е. цей регіон завоювала Римська імперія, фракійці поступово романізувалися. Після
поділу Римської імперії територія Болгарії залишилася за Візантією.
Середньовіччя
З першої половини VII ст. на південь від Дунаю поселилися племена слов'ян. Разом
з протоболгарами слов'янські племена в 681 році створили державу Болгарію, яка займала
територію сучасної Північної Болгарії. На чолі держави став хан Аспарух, а її столицею —
місто Пліска.
803—814 — хан Крум створив закони, завойовував Сердику (Софію), доходить
до Цареграда.
Упродовж IX—X століть Болгарія значно розширила свої кордони, зміцнила
військовий і політичний авторитет в Європі. Після створення Кирилом і
Мефодієм слов'янської писемності та літератури (855 р.) Болгарія перетворилася на
перший слов'янський культурний центр.
852—889 — правління князя Бориса I, він хрестив усіх болгар (865) і прийняв учнів
Кирила і Мефодія. Прийняття християнства як офіційної релігії відіграло важливу роль у
завершенні процесу створення болгарської народності.
893—927 — правив цар Симеон I, «Золота доба» болгарської культури.
1331—1371 — правив цар Іван Александр — розквіт болгарської культури, він
поділив Болгарію на Тирновську та Видинську.
1393 — османи завоювали Тирново.
1396 — османи завойовали Видин, Болгарія потрапила під їхню владу. Упродовж
п'яти століть болгарський народ зазнавав жорстокої феодальної експлуатації, був
позбавлений будь-яких політичних прав.
Перше Болгарське царство
У 632 році хану Кубрату вдалося об'єднати протоболгарські племена, які були до
цього під владою Західно-тюркського каганату у свою країну, яку візантійські історики
назвали Старою Великою Болгарією. Приблизно встановлені межі цієї країни: нижня
долина Дунаю на заході, Чорне та Азовське моря на півдні, річка Кубань на сході та річка
Дон на півночі. Незабаром після свого утворення Велика Болгарія вела війну з хозарами,
яка закінчилася на початку 770-х років. До цього часу хозари змогли завоювати території
на схід від Дніпра.
По смерті хана Кубрата його сини та родичі повели значні верстви населення до
нових поселень:
Батбаян (старший син Кубрата) залишався на чолі залишків Великої Болгарії
лише три роки (665—668), після чого перейшов під владу Хазарського каганату;
Котраг (другий син) зумів перебратися на північ до Поволжя, де заснував
Волзьку Болгарію, яка прийняла іслам як державну релігію, існувала до XIII століття, і
остаточно підкорена Іваном Грозним у XVI столітті, а нині так звану Республіку
Татарстан і Республіку Башкортостан;
хан Аспарух (третій син) пішов у Малу Скіфію (гирло Дунаю), і звідси
попрямував на Балкани, заснувавши Булгарське ханство, нащадком якого є сучасна
республіка Болгарія.
Кубер (немає переконливих доказів того, що він був родичем Кубрата)
привів деякі болгарські племена до Паннонії, до земель Аварського каганату, але
пізніше разом з ромськими втікачами поселився у візантійському регіоні Македонії.
Альцек (імовірно наймолодший син Кубрата), оселився в районі Беневентум
(Італія) при королі ломбардів, Ґрімвальді, про що свідчать літописи Павла Диякона.
Болгари здійснювали безліч набігів на Балканах в VI — початку VII столітті, так
що Балкани їм були добре знайомі (візантійський історик Марцеллін Комес відносить їхні
перші набіги на 491—498 роки). У 670 році болгари на чолі з ханом Аспарухом після
вигнання хозарами оселилися у Малій Скіфії та з дозволу візантійської влади взяли на
себе функції безпеки вздовж кордону імперії. На території Візантії на північ від
Балканських гір слов'янські племена були численні, але через свою розрізненість не могли
протистояти добре організованим візантійським військам. У слов'ян не було кінних військ,
ополчення складалося тільки з піхоти, і їм був потрібен союз з кінним народом. А болгари
мали одну з кращих кіннот того часу — серед болгар «джигітування» починалося у віці 3
—4 років від роду. На території сучасної північній Болгарії існував союз Семи
слов'янських племен — від річки Тимок на захід, Балканські гори на південь, Чорне море
на схід і Дунай на північ — це були ті слов'янські племена, з яким болгарський хан
Аспарух і уклав союз. Союз цей був взаємовигідним, хоча аж до хрещення Болгарії в 863
році болгари становили аристократію і верховенство армії. Однак заключивши союз
болгари фактично порушили домовленості з імперією. Точні причини, чому відносини
між болгарами та Візантією погіршилися, невідомі, але в битві 680 року 40-тисячна
візантійська армія на чолі з басилевсом Костянтином IV зазнала поразки в битві при
Онгале. Згодом імперія була змушена підписати мирний договір у 681 році. За ним
Візантія зобов'язалася сплачувати щорічну данину новій болгарській державі. Це є
офіційною точкою відліку існування Першого Болгарського ханства. Столицею держави
стало укріплене селище Плиска, хоча ймовірно це не відбулося одразу після підписання
договору. Одразу після війни Болгарія Аспаруха охоплювала землі з північних схилів
Балканських гір на південь, до річки Дунай на півночі та від річки Іскир на заході до
Чорного моря на сході. З півдня її сусідом була Візантія, із заходу — Аварський каганат,
зі сходу — хозари. До складу держави увійшли тюркомовні протоболгари, слов'яни і
невелика частина місцевих фракійців. Згодом ці етноси утворили народ слов'янських
болгар, які отримали назву по країні та говорили мовою, від якої утворився сучасний
болгарський. На початку IX століття територія держави істотно розширилася за рахунок
завойованого Аварского каганату.
До 865 року правителі Болгарії носили титул («кан ювиги або ханас ювигий»; за
візантійськими джерелами «архант», за латинськими — «рекс, принцепс», слов'яни —
«князь»). Від Тервела, сина Аспаруха до Омуртага країна територіально збільшувалася.
При Борисі I країна офіційно прийняла християнство (в той час церква ще не була
розділена на західну і східну гілки) і правителі стали носити титул князя. За Симеона,
який перед своєю смертю назвав себе царем, держава досягла свого геополітичного
апогею і включало території сучасних Болгарії, Румунії, Північній Македонії, Сербії,
східну частину сучасної Угорщини, а також південній Албанії, частина континентальної
Греції, південно-західну частину України і майже всю територію європейської Туреччини.
Столицею став Преслав, на противагу колишньої язичницький столиці. За часів Бориса і
Симеона Болгарська держава також пережило небувалий культурний розквіт, що почався
з зміни тодішньої писемності літери Кирилом і Мефодієм для перекладу християнських
книг, через нерозуміння деяких слов'янських букв, які були скасовані і введення декількох
грецьких, названої згодом кирилицею, був створений величезний корпус середньовічної
болгарської літератури. Болгарська література — найдавніша зі слов'янських виникла ще в
886 році, з виникненням Преславського книжкової школи. А староболгарська мова,
відомий ще й як «церковно-слов'янська», зробив сильний вплив на християнізацію
багатьох слов'янських країн (особливо — Київська Русь) і розвиток слов'янської культури.
Дуже часто Болгарське царство змушене було воювати з Візантією. Після вдалих
воєн і завоювань амбіції утвореного Симеона зросли настільки, що він вважав, що
повинен стати імператором Візантії, підкоривши її, а також домагався міжнародного
визнання статусу імперії (царства) для своєї держави і незалежної церкви. Його мрії
здійснилися частково за правління його сина, проте Симеон помилився, призначивши
своїм спадкоємцем свого другого сина — Петра I, який вважав, що його покликання —
бути ченцем, а не царем. В кінці правління Петра імперія болгар стала трощити під
ударами Візантії і угорців, а фінальним ударом став похід київського князя Святослава,
який за допомогою не дуже великого війська на час захопив столицю і частину території.
Майбутній цар і полководець Самуїл встиг повернути велику частину території імперії,
проте була загублені столиця і фракійські території, що складали «серце країни», а також
північно-західні території, що дісталися угорцям.
У 1018 році за царя Пресіана II Болгарія була завойована Візантією і припинила
своє існування як держава майже на два століття. З 1018 по 1187 роки територія Болгарії
була провінцією Візантії, хоча була підтверджена автономія болгарської церкви
(Охридського архієпископа). Країна пережила за цей час два невдалих повстання Петра II
Деляна і Костянтина Бодина. У XI столітті Болгарії у складі Візантії послідовно
загрожували нормани, печеніги і угорці.
Друге Болгарське царство
У 1185—1187 роках повстання під керівництвом братів Асенів Ивана I та Петра
IV призвело до звільнення країни від візантійського панування і формуванню Другого
Болгарського царства. Два брати постають перед імператором Ісааком II Ангелом,
вимагаючи, щоб їх зарахували до стратіотів (найманців), і їм було надано майно, щоб
перетворитись на місцевих феодалів, підпорядкованих басилевсу. Ісаак II відмовив їм, а
вони в свою чергу пригрозили йому, що через його рішення відбудуться заворушення.
Насправді вони просто шукали привід для подальшого розпалення ситуації на
болгарських землях. За короткий час повстання охопило територію від Балканських гір до
Дунаю. Візантія успіху в подоланні повстання не мала. Навіть після оголошення
хрестового походу візантійці отримали поразку в 1190 році і змушені були запропонувати
мир. З цього часу почався і союз болгар з половцями, відомими в Болгарії як кумани —
половці неодноразово воювали поруч з болгарами проти візантійців.
Друге Болгарське царство проіснувало з 1187 по 1396 рік, новою столицею стало
місто Тирново. У 1197 році Асен I був убитий бунтівним боярином Іванко, який перейшов
на сторону Візантії. Петро, середній з братів, теж загинув від руки вбивць. Новий
цар Калоян, який посів престол в 1197 році, жорстко придушив опозицію і почав швидке
розширення Болгарії. Останній оплот Візантії в північній Болгарії, Одессос (нині м
Варна), був узятий штурмом 24 березня 1201 року, у пасхальну неділю. Весь візантійський
гарнізон був перебитий і похований у ровах фортеці. Калоян, який під час царювання
свого брата Асена I був заручником у Констанінополі, здобув хорошу грецьке освіту.
Надалі він отримав прізвисько «Ромеєбійця». За словами візантійського літописця Георгія
Акрополита «Він мстився ромеям за те зло, яке вчинив болгарам імператор Василь I, і сам
називав себе Ромеєбійцею … І справді, ніхто інший не вчинив ромеям так багато горя!»
Скориставшись розгромом Візантії хрестоносцями, він завдав кілька великих поразок
Латинської імперії, розгромивши війська IV Хрестового походу, і поширив свій вплив на
більшу частину Балканського півострова. Після взяття Константинополя військами
четвертого хрестового походу, Калоян почав переписку з папою Інокентієм, і отримав від
нього титул «імператор». У 1205 році, незабаром після розгрому хрестоносців, болгарські
війська придушили візантійське повстання в місті Пловдив — ватажок повстання Олексій
Аспіета був повішений головою вниз. 4 вересня 1207 року Боніфацій Монферратський,
король Фессалоніцький, загинув у битві з болгарами поблизу Мосінополя, з його черепа
Калоян зробив чашу.
По смерті Калояна Болгарія втратила значну частину території, але потім досягла
найвищої могутності за Івана Асена II (1218—1241), який контролював практично весь
Балканський півострів. Економіка країни була заснована на сільському господарстві
(Дунайська рівнина і Фракія) і видобутку руди і виплавки заліза. Взагалі впродовж
середньовіччя Болгарія не сильно відрізнялася від інших країн Європи. Металургія
розвивалася в XII—XIV століттях. У Болгарії була також розвинене золотовидобування і
видобування солі. У 1235 році був відновлений болгарський патріархат, але все своє
правління Іван Асен II підтримував стосунки з католицькими країнами. В останній рік
свого правління переміг татаро-монголів, що прийшли з Угорщини.
Після смерті Івана Асена II держава стала слабшати. Монголи все-таки розорили
його в 1242 році, і Болгарія змушена була платити їм данину. У XIII столітті Болгарія
знову втратила велику частину своїх територій, які перейшли до Угорщини і спадкоємцям
Візантії, а також втратила контроль над Валахією. Династія Асенів перервалася в 1280
році. Цар Феодор Святослав з наступної династії, Тертеров, в 1300 році підписав угоду з
татарами, за яким отримав Бессарабію і перестав платити данину. У 1322 році він же
підписав договір з Візантією, який закінчив довгий період воєн.
Подальша історія Болгарії являла собою постійні війни з Угорщиною і Сербією.
Короткий період розквіту припав на початок правління царя Івана Александра (1331—
1371), коли Болгарія змогла перемогти сербів і встановити контроль над Родопами і
узбережжям Чорного моря. На цей час також припадає піднесення культури, який отримав
назву «другого золотого століття».
У 1353 році в Європу переправилися османи, які взяли 1362 року Пловдив, в
1382 — Софію, а в 1393, після тримісячної облоги, — Велико-Тирново. Після смерті
Іоанна-Олександра Болгарія розпалася на дві держави — зі столицями у Видині і Велико-
Тирново — і не змогла надати османам ніякого опору. Останнє місто Тирновського
царства, Нікополь, був узятий османами в 1395 році, а Видинське царство — в 1396 році.
Друге Болгарське царство припинило своє існування.
Видинське царство
Після падіння в 1395 році Тирновського царства і завоювання в 1396 році
Видинського царства, на престол Видина зійшов Костянтин II Асен, син Івана Срациміра.
Він правив то як васал османського султана, то як угорського короля, а також на час
оголошував незалежність, але тим не менше його влада поширювалася як мінімум на
частину колишнього Видинського царства. У період з 1396 по 1422 рік ці залишки
Видинського царства і являли собою Болгарію. Суперечки між Тирново і Видином вже не
було. Ряд іноземних держав визнавав Костянтина II Асена саме як правителя Болгарії. У
такому вигляді Болгарія продовжувала існувати до 1422 року, коли після смерті
Костянтина II Асена, Видинське царство перестало згадуватися в джерелах (мабуть воно
було остаточно ліквідовано османами).
Османське панування
У кінці XIV століття Болгарія була завойована Османською імперією. Спочатку
вона перебувала у васальній залежності, а в 1396 році султан Баязид I анексував її після
перемоги над хрестоносцями у битві при Нікополі. Результатом п'ятисотлітнього
османського правління було повне розорення країни, знищення міст, зокрема, фортець, та
зменшення населення. Вже у XV столітті всі болгарські органи влади рівнем вище
комунального (сіл та міст) османська влада розпустила. Болгарська церква втратила
самостійність та була підпорядкована константинопольському патріарху. Період 1396—
1878 років у болгарській історії відомий як період османського ярма.
Земля формально належала султанові як представнику Аллаха на землі, але реально
її отримували в користування сипахи, які повинні були виставляти кінноту у воєнний час
за наказом султана. Кількість війська була пропорційна розміру земельного володіння.
Для болгарських селян ця система феодального землеволодіння спочатку була легше, ніж
стара феодальна болгарська, але османська влада була глибоко ворожа до всіх християн.
Незважаючи на те, що ті селяни, які жили на землі, що належала ісламським релігійним
установам — вакіф — володіли деякими привілеями, усі болгари були в безправному
статусі — т. зв. «райя». Свобода болгар, які проживали в Османській імперії, була
обмежена, позаяк османи відносили їх до «громадян другого сорту». Права корінного
болгарського населення на захоплених землях вважалися нерівними правам османів, у
тому числі і через віросповідання. Показання християн проти османів не бралися судом.
Болгари не могли носити зброю, їздити на конях, їхні будинки не могли бути вище
будинків мусульман (в тому числі й не османів), а також мали безліч інших правових
обмежень.[14] Більшість болгар залишилися християнами. Звернені в іслам болгари —
т. зв. помаки, в основному в Родопах, зберегли болгарську мову та багато традицій.
Новий час
1762 — відродженець-монах Паїсій Хилендарський пише «Історію
Слов'яноболгарську» — початок Болгарського відродження.
1868—1873 — революціонер («Апостол свободи») Васил Левски створює
внутрішню революційну організацію Болгарії (за указом султана його повісили 19 лютого
1873 у Софії).
1876 — Квітневе повстання проти османів придушено масовими репресіями.
1877—1878 — російсько-османська війна. 3 березня 1878 — підписання Сан-
Стефанського мирного договору, відповідно до якого Болгарія одержує незалежність.
1879 — установчі збори голосують за Тирновську конституцію і вибирають
князем Александра Батенберга (роки правління — 1879—1886).
1887 — князем в результаті перевороту обраний Фердинанд
Сакскобурготський (роки правління — 1887—1918), який і проголосив незалежність
Болгарії 1908 року.
XX століття
1908 — проголошення Болгарії незалежним царством. Після першої та
другої Балканських воєн (1912—1913 рр.), а згодом першої світової війни Болгарія
втратила частину своїх територій (Північна Добруджа відійшла до Румунії, Македонія —
до Греції, частково до Сербії, пізніше — до Югославії).
1918 — відмова від престолу царя Фердинанда на користь Бориса ІІІ.
1944 — англо-американські війська бомбардують Софію, Радянський
Союз оголошує війну Болгарії (нота від 5 вересня), Червона армія входить у Болгарію 8
вересня, відбувся переворот (9 вересня) — Болгарія включається у війну
проти Німеччини.
1947 — підписано мирний договір між Болгарією і державами-переможцями,
опозицію ліквідовано, прийнята нова конституція, починається радянізація країни і
тоталітарне керування.
1989 — початок демократизації Болгарії, прийнята нова конституція.
1991 — Болгарія стає членом Ради Європи.
1995 — одержує статус асоційованого члена Європейського Союзу.
1997 — Болгарія офіційно заявляє свою кандидатуру на членство в НАТО.
1999 — Болгарія одержує запрошення на переговори щодо питання приєднання до
Європейського Союзу.
2004 — Вступ Болгарії до НАТО.
1 січня 2007 — Вступ Болгарії до ЄС.
В адміністративному відношенні Болгарію поділяють на 6 регіонів, які в свою
чергу поділяють на 28 областей.
Після прийняття демократичної конституції у 1991 році, суверенна
держава стала унітарною парламентською республікою з високим ступенем політичної,
адміністративної та економічної централізації. Населення чисельністю у 7 мільйонів
проживає головним чином у Софії та столицях 26 інших провінцій. Населення країни
скорочується з кінця 1980-х років.
Болгарія — індустріально-аграрна країна. Основні галузі економіки:
машинобудівна та металообробна, харчова, хімічна, текстильна, конструкційних
матеріалів. Основний транспорт — залізничний, автомобільний, морський, повітряний.
Головні морські порти: Варна, Бургас. У Болгарії 10 аеропортів, з них три міжнародних —
в Софії, Варні й Бургасі.
За даними The Heritage Foundation 2001: ВВП — 11,3 млрд доларів США. Темп
зростання ВВП — 3,5 %. ВВП на душу населення — 1 372 долари США. Прямі закордонні
інвестиції — 14 млн доларів. Імпорт (головним чином верстати, обладнання
для ГЕС і АЕС, автомобілі, вугілля, нафта і електроенергія) — 5,8 млрд доларів (головним
чином Росія — 20,1 %; Німеччина — 14,0 %; Італія — 7,7 %; Греція — 5,8 %; США —
4,0 %). Експорт (електромотори, електрокари, судна, синтетичні волокна, трояндова олія і
лікарські трави) — 5,6 млрд доларів (головним чином Італія — 12,8 %; Німеччина —
10,5 %; Греція — 8,8 %; Туреччина — 7,9 %; Росія — 5,5 %).
Грошова одиниця — болгарський лев. У 1 леві — 100 стотинок. У обігу
перебувають купюри від 1, 2, 5, 10, 20, 50, а з 2003 — ще і 100 левів. В обігу також і
металеві монети меншої вартості.
Валютне регулювання. Ввезення іноземної валюти не обмежене (декларація
обов'язкова), національної валюти — в еквіваленті до 2 000 доларів США. Дозволений
вивіз ввезеної іноземної валюти, національної — в еквіваленті до 2 000 доларів США.
Зворотний обмін болгарської валюти при виїзді обмежений. Румунську валюту обміняти в
Болгарії неможливо.
Рівень безробіття: 4,6 % (2019)
Державний устрій: Болгарія — республіка з парламентським правлінням (за
Конституцією Республіки Болгарія, прийнятою 12 липня 1992 року). Глава
держави — Президент, законодавчу владу здійснюють Народні збори, виконавчим
органом влади є Рада Міністрів (уряд).
Природно-ресурсний потенціал
Словенія — переважно гориста країна. На північному заході та півночі знаходяться
хребти Східних Альп. Найвища точка — г. Триглав (2863 м). Міжгірські долини є
глибокими та родючими. На півдні країни — північний край Динарського нагір'я, зокрема
вапнякове плато Крас (Карст). Ділянка узбережжя Трієстської затоки Адріатич-ного моря
знаходиться на заході країни. Вона коротка, але все ж таки Словенія має вихід до моря.
Основні ріки — Сава і Драва, притоки Дунаю. Є гірські льодовики та карстові озера. Ліси
переважно зосереджені в горах. На плато Крас — бідна степова рослинність. На
морському узбережжі трапляються чагарники середньоморськоготипу.
На переважній частині території країни клімат помірно континентальний. У
міжгірських долинах середні температури січня коливаються від -2 до 0, липня — від +18
до +19 °С. У столиці середня температура січня -1, липня + 19 °С. Опадів річно — 800-
2000 мм. Середнім для країни вважається показник 1600 мм. На узбережжі —
середземноморський клімат. Найбільший вплив Середземне море здійснює на західну
частину країни.
Мінеральні ресурси: нафта, природний газ, буре вугілля, свинець, боксити, цинк,
сурма, ртуть, барит, графіт, каолін.
Економіка
Промисловість. Видобувають нафту, природний газ, буре вугілля, свинець,
боксити, цинк, ртуть. Добре розвинені чорна й кольорова металургія, електротехніка,
машинобудівна, текстильна, деревообробна, хімічна, фармацевтична, поліграфічна, легка,
харчова, целюлозно-паперова галузі промисловості. Є підприємства радіоелектроніки. Діє
АЕС «Кршко».
Сільське господарство. Словенія має високопродуктивне сільське господарство.
Вирощують кукурудзу, пшеницю, ячмінь, овес, жито, цукрові буряки, хміль, картоплю.
Розвивають садівництво, овочівництво, виноградарство. Розводять велику рогату худобу,
свиней, овець, коней. Тваринництво має переважно пасовищний характер. Широкого
розвитку набуло бройлерне птахівництво. Лісозаготівлі.
Транспорт. Довжина залізниць — 1,2 тис. км, автошляхів — 14,5 тис. км. Головний
морський порт — Копер. Міжнародний аеропорт — у столиці.
Зовнішня торгівля. Основні експортні товари — автомобілі, автобуси, мотоцикли,
електротехнічні вироби, побутові прилади, текстиль, продукція хімічної та
фармацевтичної промисловості й сільського господарства.
Імпортують нафту й нафтопродукти, газ, промислове устаткування.
Головні зовнішньоторговельні партнери — Німеччина, Італія, Хорватія, Франція,
Австрія, Росія, США.
Політика
Албанія за формою правління є параламентською республікою. Главою держави
виступає президент. Державний устрій — унітарна держава.
Республіка Албанія — демократична правова держава, основоположним
принципом організації якої є розподіл законодавчої, виконавчої і судової влади. Народ
здійснює свою владу через представницькі органи, а також на референдумах.
Представницькі органи обираються на вільних, загальних, рівних, прямих виборах
таємним голосуванням (запроваджено 1944 року). Вибори до парламенту і органів
місцевого самоврядування організовує Центральна виборча комісія. Державну владу
здійснюють лише державні органи, визнані законом.
Право на громадянство за місцем народження не визнається; лише за походженням
— принаймні один з батьків повинен бути громадянином Албанії; подвійне
громадянство визнається. Кваліфікаційний період, постійне проживання на території
держави, для натуралізації становить 5 років.
Головою держави є президент Республіки, який, згідно з Конституцією, обирається
60 % парламенту в трьох раундах (або простою більшістю в додаткових) на строк 5 років з
правом переобратись на другий термін серед громадян Албанії, що досягли віку 35 років і
впродовж останніх 10 років мешкали в країні. Парламент країни за поданням 25 % його
складу може усунути голову держави рішенням кваліфікованої більшості свого складу.
Президент Албанії за поданням прем'єр-міністра може розпускати органи місцевого
самоврядування. Останні президентські вибори відбулися в три раунди 19, 20, 27 квітня
2017 року, у яких чинний президент набрав 87 голосів [8]. Чинним президентом з 24 липня
2017 року є Ілір Мета, його попередником від 24 липня 2012 року був Буяр Нішані.
Вищим органом виконавчої влади Албанії є Рада міністрів, яку очолює прем'єр-
міністр. Уряд Албанії складається з 15 міністрів. Кандидатуру прем'єр-міністра на розгляд
парламенту подає президент країни, призначає та звільняє за пропозицією прем'єр-
міністра членів уряду. Керівником уряду Албанської Республіки з 15 вересня 2013 року є
представник Соціалістичної партії Еді Рама, його заступник Ніко Пелеші. Законодавча
влада належить парламенту, Народним зборам Республіки Албанія, що складаються з 140
депутатів, які обираються на загальних виборах за мішаною системою (100 депутатів по
мажоритарних округах) один раз на 4 роки. Для виконання належних конституційних
функцій парламент Республіки Албанія складається з голови, який обирається
парламентом, його заступників, Бюро парламенту, парламентських груп і комісій.
Законодавчою інициативою наділені депутати, уряд і президент, останній має право
накладати вето на ухвалені закони. Парламент може бути розпущений президентом країни
на пропозицію голови уряду, або ж у разі висловлення парламентом недовіри урядові;
президент зобов'язаний розпустити парламент, якщо його кандидатура на пост глави
уряду відхилена Народними зборами двічі.
Згідно старої конституції, вищим органом НСРА були однопалатні Народні збори,
що складались з 250 депутатів, які обирались на прямих загальних виборах на 4 роки. У
період між сесіями Народних зборів їхні функції виконувала обирана ними Президія
Народних зборів.
Рівні виборчі права мають громадяни обох статей, що досягли віку 18 років.
Правова система в державі базується на цивільному праві, за винятком північних
сільських районів, де превалює звичаєве право, «Кодекс Леке».
Найвищим судом загальної юрисдикції виступає Верховний суд, представлений 17
суддями, які призначаються президентом за згодою Народних зборів на термін 9-років.
Суди нижчих інстанцій: Вищий апеляційний суд, суди першої інстанції.
Вища рада юстиції обирає кандидатури на посади суддів. Генеральна прокуратура
виконує функції загального нагляду.
Конституційний суд у складі 9 суддів виконує функції нагляду конституційності
рішень і дій інших гілок влади. 5 суддів Конституційного суду обираються парламентом
країни на 9 років, 4 призначаються президентом.
Албанія не визнає юрисдикцію Міжнародного суду, але визнає
юрисдикцію Міжнародного кримінального суду.
Зовнішня політика
З часу набуття незалежності на початку XX століття зовнішня політика Албанії
переслідувала ряд як довгострокових так короткотермінових цілей. До перших можна
віднести іредентизм албанської нації в межах єдиної Великої Албанії, вестернізація як
суспільства так і зовнішніх стосунків, пошук економічної допомоги в розбудові
власного господарства.
Членство в міжнародних організаціях
Албанія входить до складу ряду регіональних і глобальних міжнародних
організацій та інституцій: Спільноти демократій (CD), Ради Європи (CE) — з
липня 1995 року, Центральноєвропейської ініціативи (CEI), EAPC,
EBRD, Міжнародної асоціації розвитку (IDA), Міжнародної морської
організації (IMO), Інтерполу (ICPO), Міжпарламентського
союзу (IPU), НАТО (NATO) — з 1 квітня 2009 року, Організації американських
держав (OAS) (спостерігач), Франкофонія (OIF), Організації із заборони хімічної
зброї (OPCW), Організації з безпеки і співробітництва в Європі (OSCE) — з
червня 1991 року, Постійної палати третейського суду (PCA), Організації Об'єднаних
Націй (UN), Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і
культури (UNESCO).
Албанія через національні комітети бере участь в роботі ряду недержавних
міжнародних організацій: Міжнародної торгової палати (ICC), Міжнародної
конфедерації профспілок (ITUC) і Всесвітньої федерації профспілок (WFTU)
(неурядова організація).
Відносини з ЄС
29 квітня 2009 року Албанія звернулася до Європейського Союзу з проханням
прийняти її в члени цієї організації, у червні 2014 року країна визнана кандидатом на
приєднання до Союзу, у листопаді 2016 року розпочаті переговори щодо уніфікації
законодавств, відповідних реформ.
У вересня 2019 країна заявила про готовність до початку переговорів щодо
вступу до ЄС, отримавши попереднє підтвердження від Єврокомісії. Планується, що
сама інтеграція має початись в жовтні 2019-го.
Албанія — аграрно-індустріальна країна, що трансформує власну економіку від
планової державної до вільної ринкової. Валовий внутрішній продукт (ВВП) Албанії,
станом на 2016 рік, за паритетом купівельної спроможності становив 34,2 млрд доларів
США (125-те місце у світі); за офіційним обмінним курсом — 12,14 млрд доларів США; у
розрахунку на душу населення — 11,9 тис. доларів США (127-ме місце у світі). За цима
показниками країна ділить разом з Боснією і Герцеговиною та Молдовою останні місця в
Європі[19]. Фактичний ВВП країни може бути вдвічі більшим, через великий обсяг
тіньового сектора економіки. Ріст ВВП 2016 року становив 3,4 % (82-ге місце у світі),
2015 року — 2,8 %, 2014 року — 1,8 %. Розподіл ВВП за секторами економіки (станом на
2016 рік):
промисловість — 21,6 %,
агровиробництво — 14,9 %,
сфера послуг — 63,5 %[8].
Розподіл ВВП за кінцевими споживачами (станом на 2016 рік):
споживання домашніх господарств — 85,7 %,
державне споживання — 10,4 %,
інвестиції в основний капітал — 27,6 %,
інвестиції в товарно-матеріальні запаси — 1,5 %,
експорт товарів і послуг — 37,1 %,
імпорт товарів і послуг — 62,3 %.
Прямі іноземні інвестиції в економіку Албанії на 31 грудня 2013 року дорівнювали
5,557 млрд доларів США (97-ме місце у світі). Інвестиції населення Албанії в закордонні
економіки 2012 року склали 4,9 млрд доларів США (99-те місце у світі). Складна
податкова система, вимоги ліцензування, слабка судова влада, корупція, погане
дотримання умов контрактів, застаріла інфраструктура — головні перепони на шляху
розвитку ведення бізнесу в країні, залучення іноземних інвестицій. Програми
Міжнародного валютного фонду в країні знаходяться під постійною загрозою через
неможливість національного уряду зменшити дефіцит державного бюджету, значний
зовнішній борг країни.
Валове національне заощадження 2015 року становило 15 %; 2016 року — 15,6 %
від ВВП (116-те місце у світі).
Нерівність розподілу сімейного доходу (коефіцієнт Джині) 2012 року дорівнював
29 (126-те місце у світі), 2008 року дорівнював 30. За межею бідності 2012 року
перебувало 14,3 % населення країни. За межею бідності знаходиться 25 % населення
країни. Розподіл доходів домогосподарств в країні виглядає наступним чином: нижній
дециль — 4,1 %, верхній дециль — 20,5 % (станом на 2012 рік).
Сальдо рахунку поточних операцій країни (експорт/імпорт товарів і послуг, чистий
дохід від інвестицій і трансфертних платежів) 2014 року склало -1,71 млрд доларів США,
2015 року — -1,311 млрд доларів США (134-те місце у світі). Основні торговельні
партнери Албанії: Італія, Греція, Сербія, Туреччина, Чорногорія. За часів соціалістичної
самоізоляції головних зовнішнім партнером Албанії в різні часи виступали СРСР і Китай,
на які припадала половина зовнішнього товарообігу, іншу половину покривали
соціалістичні країни Східної Європи. Ввозились машини й устаткування, прокат, засоби
транспорту, медикаменти, вироби хімічної промисловості, товари широкого вжитку;
експортувались мінеральна сировина, лісоматеріали, шкіра, оливкова олія, тютюн,
цитрусові, овочі й фрукти.
Держава експортує: текстиль, взуття; бітум, метали, металеві руди, сиру нафту;
овочі, фрукти, тютюнові вироби. Основними партнерами 2015 року стали: Італія —
42,8 %, Косово — 9,7 %, США — 7,6 %, Китай — 6,1 %, Греція — 5,3 %, Іспанія —
4,8 %[8]. Вартість експорту 2014 року становила 1,232 млрд, 2015 року — 0,85 млрд, 2016
року — 0,811 млрд доларів США (166-те місце у світі).
Держава імпортує: машини й устаткування, продукти харчування, текстиль,
продукцію хімічної промисловості. Основними партнерами 2015 року стали: Італія —
33,4 %, Китай — 10 %, Греція — 9 %, Туреччина — 6,7 %, Німеччина — 5,2 %. Вартість
імпорту 2014 року становила 4,05 млрд, 2015 року — 3,6 млрд, 2016 року — 3,6 млрд
доларів США (132-ге місце у світі).
Албанія входить до складу ряду регіональних і глобальних економічних,
торговельних і кредитно-фінансових організацій: Організації Чорноморського
економічного співробітництва (BSEC), Ініціативи щодо забезпечення прозорості у
видобувній промисловості (EITI), Продовольчої та сільськогосподарської організації
ООН (FAO), Міжнародного агентства з атомної енергії (IAEA), Міжнародного банку
реконструкції та розвитку (IBRD), Міжнародної асоціації розвитку (IDA), Ісламського
банку розвитку (IDB), Міжнародного фонду сільськогосподарського
розвитку (IFAD), Міжнародної фінансової корпорації (IFC), Міжнародної організації
праці (ILO), Міжнародного валютного фонду (IMF), Міжнародної організації зі
стандартизації (ISO) (як країна-член-кореспондент), Багатосторонньої агенції з гарантій
інвестицій (MIGA), Організації Ісламського співробітництва (OIC), Конференції ООН з
торгівлі та розвитку (UNCTAD), Організації Об'єднаних Націй з промислового
розвитку (UNIDO), Всесвітнього митного союзу (WCO), Всесвітньої організації
інтелектуальної власності (WIPO), Світової організації торгівлі (WTO).