Professional Documents
Culture Documents
Chuma Alber Kamyu PDF
Chuma Alber Kamyu PDF
Увечері того самого дня Бернар Ріє, перш ніж зайти до себе,
зупинився в коридорі й почав намацувати в кишені ключі, як
раптом з темного кутка вибіг, заточуючись, здоровенний щур;
шерсть на ньому була мокра. Гризун спинився, ніби шукаючи
рівноваги, перекрутився на місці і, кволо писнувши, упав
додолу; з його вищиреного писка бризнула кров. Хвилину
лікар мовчки дивився на нього, а потім зайшов до себе.
— А що це за історія зі щурами?
Засвистів потяг.
— Таке трапляється.
Воротар пішов, а Ріє спитав отця Панлю, якої він думки про
навалу щурів.
Ріє кивнув.
— Понад норму?
— Почекаймо ще трохи.
— Ще б пак.
— То він помер.
— Невже? А коли?
— Праця особиста.
— Поліція, так?
— Так,— підтвердив Ріє,— але не хвилюйтеся. Всього дві-
три формальності — і вам дадуть спокій.
— В чому саме?
— Чемний став.
— А раніше не був?
— З ким це — з іншими?
— Та з усіма.
— Чом би й ні?
— Звідки ви взяли?
— Ні, це не холера.
— Вісімдесят.
— Ну й що?
Ріє мовчав.
— А як там сироватка?
Частина друга
Отож кожен із нас мусив був жити день у день сам, віч-на-віч
з цим небом. Така цілковита занедбаність могла б з часом
загартувати характери, але виходило інакше, люди ставали
якісь метушливі. Декотрі наші співгромадяни, приміром,
підпали під кормигу іншого рабства, ці, так би мовити, були в
прямій залежності від гарної години чи негоди. Як поглянути
на них, то здавалося, ніби вони вперше й безпосередньо
сприймають погоду, що стоїть надворі. Варто пробігти по
тротуару нехитрому сонячному зайчику — і вони вже
розпливались задоволеною усмішкою, а в дощові дні їхні
обличчя та й думки теж огортало густою запоною. Але ж
кілька тижнів тому вони вміли не піддаватися цій слабкості,
цьому безглуздому поневоленню, бо тоді вони були перед
лицем всесвіту не самі, і істота, що була з ними раніше, тією
чи іншою мірою затуляла їхній світ від негоди. Тепер же вони,
очевидно, опинилися під владою вередливого неба, інакше
кажучи, мучились і, як і всі ми, плекали безглузді надії.
Просто він увесь час думає про неї. Йому кортіло написати
до Жанни листа, щоб якось виправдатися в її очах.
Ріє здавалося, ніби він десь його бачив, але не міг пригадати,
де.
Ріє промовчав.
— Чому це?
— Але ж я не місцевий!
Журналіст розпалився:
Він затнувся.
— Ну як?
— Мабуть.
— Та ні, як завжди.
— Чи ти не боїшся, мамо?
— Ну й що ж? — мовив він.
Ріє замовк.
— Від кого?
Ріє спохмурнів.
— Людське горе.
— Так, знаю.
— На розумінні.
— А чому?
— Якої масті?
— Нічого.
— І ви не скористалися?
— Авжеж.
— А-а!
І по паузі:
— Шо він робить?
— Журналіст.
І правильно б зробив.
Журналіст задумався.
— Чому шкода?
Тарру озирнувся на Ріє.
Коттар захихотів.
— Ет! Ви ж їх уживаєте!
— Це не моє діло.
— Кого — її?
— Чуму.
І додав, помовчавши:
Частина третя
Частина четверта
Гран, ведучи далі такий важливий під час мору облік, певне,
не зумів би підбити загальні підсумки. На відміну від Тарру,
Рамбера та Ріє, очевидно, витривалих, здоров'ям Гран
ніколи похвалитися не міг. Але ж він тепер поєднував свої
функції в мерії з секретарюванням у Ріє та ще працював уночі
для себе самого. Тому він був у стані цілковитого занепаду
сил, і підтримували його дві-три майже маніакальні ідеї,
зокрема, він вирішив після завершення епідемії дати собі
повний відпочинок хоча б на тиждень і працювати лише
задля свого «шапки геть»,— він казав, справа пішла на лад.
Іноді на нього опадало нездоланне розчулення, і тоді він
охоче й довго розмовляв із Ріє про свою Жанну, намагався
уявити, де вона може бути тепер і чи думає вона про нього,
читаючи газети. Саме розмовляючи з ним, Ріє зловив себе
на тому, що й сам говорить про свою дружину якимись
навдивовижу тривіальними словами, чого за ним досі не
водилося. Не надто ймучи віри втішним телеграмам від
жінки, він надумав зателефонувати безпосередньо
головному лікареві санаторію, де вона лікувалася. У
відповідь отримав звістку, що здоров'я хворої погіршилось, і
водночас головний лікар запевняв чоловіка, що буде
зроблено все можливе, аби не допустити подальшого
розвитку хвороби. Ріє зберігав цю новину в душі і тільки
станом крайньої втоми міг би пояснити те, що наважився
розповісти про телеграму Гранові. Спершу службовець довго
розводився про свою Жанну, потім спитав Ріє про його
дружину, і той розповів.
— Що все це означає?
— Дуже.
— Гарненька?
— По-моєму, так.
— Чому?
— Сьогодні, опівночі.
— Ви це щиро?
— Ви попередили?
Журналіст одвів очі.
Але Ріє уже знов обм'як на своїй лаві. Знов піднялася з самих
глибин утома, і він промовив уже лагідніше:
Одначе голос його помалу міцнів. Спершу він нагадав про те,
що чума панує в нашому місті ось уже кілька довгих місяців і
що тепер ми взнали її краще, бо не раз бачили, як сідала
вона до нашого столу або до узголів'я постелі близької нам
людини, як простувала поряд з нами, піджидала нашого
виходу з роботи: отож тепер ми, можливо, здатні краще
сприйняти те, що вона говорить нам безнастанно і до чого ми
в перші хвилини розгубленості дослухалися, очевидно,
недостатньо. Те, що панотець Панлю віщував з тієї самої
кафедри, лишається слушним — або принаймні таке було
тоді його переконання. Але можливо, як і всі ми,— тут отець
Панлю скрушно вдарив себе в груди,— можливо, він і думав
і говорив про це без належного милосердя. Але все ж таки
у мові його було й зерно істини: з усього і завжди можна
добути науку. Найжорстокіше випробування — і те благо для
християнина. А християнин саме в даному випадку і повинен
прагнути цього блага, шукати його, розуміти, в чому воно і як
його знайти.
В ту хвилину люди, що сиділи довкола Ріє, відкинулися на
спинку лавок і розташувалися з усією можливою в церкві
зручністю. Одна зі стулок оббитих повстю дверей тихо
ляскала від вітру. Хтось із присутніх підвівся з місця й
притримав її. І Ріє, увагу якого відвернув цей рух, майже не
чув того, про що заговорив після паузи отець Панлю. А той
говорив приблизно так: не слід намагатися пояснювати
явлене чумою видовище, а слід намагатися засвоїти те, що
можна засвоїти. Коротко, за словами проповідника, так
принаймні витлумачив їх собі Ріє, що слухав поверхово,
виходило, ніби пояснювати тут нема чого. Але він
прислухався з більшою цікавістю, коли проповідник
несподівано гучно виголосив, що багато чого можна
пояснити перед лицем Господа Бога, а інше так і не
поясниться. Звісно, існує добро і зло, і звичайно кожен легко
бачить різницю між ними. Але коли ми доходимо до
внутрішньої сутності зла, тут і чигають на нас труднощі. Існує,
приміром, зло, на позір необхідне, і зло, на позір марне. Є
Дон-Жуан, ввергнутий у пекло, і є скін невинної дитини. Бо
коли цілком справедливо, що розпусника покарано Божою
десницею, то важко зрозуміти страждання дитини. І справді,
нема на світі нічого важливішого над страждання дитини, і
жахіття, яке тягне за собою це страждання, і причини цього
страждання, що їх треба знайти. Взагалі, Бог усе полегшує
нам, і з цього погляду наша віра не заслуговує похвал — вона
природна. А тут він, Бог, навпаки, припирає нас до стіни.
Таким чином, ми під стінами чуми і саме з її лиховісного
затінку зобов'язані здобути для себе благо. Отець Панлю
відмовлявся навіть від тих пільг і попусків, які дозволили б
перескочити через цю стіну. Йому нічого не коштувало
сказати, що вічне раювання, яке чекає на дитину, може
сторицею винагородити його за земні муки, але, по правді
кажучи, він і сам не знає, чи так воно. Бо хто ж візьметься
запевняти, що століття райського блаженства можуть
оплатити бодай мить людського страждання? Той, хто
твердив би так, не був би, звісно, християнином, бо наш
Учитель зазнав муки плоттю своєю і духом своїм. Ні,
панотець Панлю залишиться біля підніжжя стіни, вірний
образові четвертування, символом якого є хрест, і перебуде
віч-на-віч з муками дитини. І скаже безстрашно тим, хто нині
його слухає: «Братове мої, прийшла пора. Або треба у все
вірити, або все відкинути... А хто серед нас посміє відкинути
все?..»
— Нічогісінько не роблять.
І справді, майже всі сиділи мляво, поспускавши руки,
розтуливши порожні долоні. Дивне враження справляло це
величезне стовповисько неприродно мовчазних людей.
— Отож, слухайте...
Одначе від того дня пам'ять моя утримала лише один образ
— образ підсудного. Гадаю, що і справді був винний, а в
чому — байдуже. Але той чоловічок з рудим ріденьким
чубом, років близько тридцяти, був ладен признатися в
усьому, так щиро жахало його те, що він вчинив, і те, що
зроблять з ним самим — отож через кілька хвилин я бачив
лише його, тільки його одного. Він чомусь скидався на сича,
наполоханого надто яскравим світлом. Вузол його краватки
з'їхав кудись під комірець. Він усе кусав нігті, і то лише на
одній руці, на правій... Словом, не буду розводитися, ви,
мабуть, уже зрозуміли, що я хочу сказати — він був живою
людиною.
Для мене вся річ була в тому рудому сичеві, в тій брудній
історії, коли брудні зачумлені уста заявили закутому в
кайдани чоловікові, що він повинен умерти, і справді вельми
акуратно зробили все, аби він помер по нескінченно довгих
ночах агонії, поки він з розплющеними очима чекав, що його
вб'ють. Не знаю, як для інших, але для мене вся річ була в
цій дірці, яка зяяла в грудях. І я сказав собі, що ніколи
особисто я не погоджуся ні з одним, чуєте, ні з одним доказом
на користь цієї щонаймерзеннішої бойні.. Так, я свідомо
обрав цю вперту сліпоту в чеканні того дня, коли бачитиму
ясніше.
Відтоді я не змінився. Уже давно мені соромно, до болю
соромно, що і я, хоча б непрямо, хоч і з найкращих спонук,
теж був убивцею. З часом я не міг не помітити, що навіть
найкращі не здатні нині утриматися від убивства своїми або
чужими руками, бо така логіка їхнього життя, і в цьому світі
годі кроку ступити, не ризикуючи заподіяти комусь
смерть. Так, мені, як і раніше, було соромно, я зрозумів, що
всі ми живемо в чумній скверні, і я втратив спокій. Навіть
тепер я все ще шукаю спокою, силкуюся зрозуміти їх усіх,
намагаюсь не бути нічиїм смертним ворогом. Знаю тільки, що
треба робити, аби перестати бути зачумленим, і тільки таким
робом ми можемо сподіватися на умиротворення або, через
брак такого, бодай на славний скін. Ось таким робом можна
полегшити душу людям і якщо не врятувати їх, то принаймні,
в гіршому разі, принести їм якнайменше зла, ба іноді навіть
трохи добра. Ось чому я вирішив відкинути все, що хоча б
віддалено, з добрих чи лихих намірів, завдає смерть або
виправдовує вбивство.
Ріє посміхнувся.
— Ходімо-но додому.
— Спаліть його!
— Хто?
— Та хто ж — щури!
Частина п'ята
— А як щодо ізоляції?
Ріє одвернувся.
— Обіцяю вам.
— Так.
— Дихати легше?
— Бернаре!
— Що, мамо?
— Ти не втомився?
— Ні.