Семінар 1

2 Етапи історичного розвитку психології

10 тис. р. до н. е. до класового
розшарування
Фетишизм - культ неживих предметів -
фетишів, які наділяються
надприродними властивостями.
Анімізм - світогляд первісної людини,
згідно з яким душа існує в усіх
природних тілах і явищах.
Міфологічний
етап Фаталізм - усвідомлення власної
безпорадності.
Магія - сукупність ритуалів,
спрямованих на отримання бажаного
результату.
Тотемізм - уявлення про певну рослину
чи тварину як праматір людського
роду.

ІІ тис. до н. е. – середина ХІХ ст.

Демокріт стверджував, що душа є
різновидом речовин, які утворюються з
атомів вогню та підпорядковуються
загальним законам. Це мікрокосмос, що
складається з тих самих елементів
-атомів, що й макрокосмос, але вони
тонші, невидимі. Платон(ідеаліст),
засновник філософського ідеалізму,
Філософський увів в обіг поняття про складові душі -
етап розум, мужність, пристрасть, які
розташовані в різних частинах тіла. Він
вважав, що матеріальне і духовне,
тілесне та психічне є двома
самостійними та антагоністичними
началами. Аристотель(матеріаліст)
стверджував, що душа не може
існувати без тіла, проте вона не
вичерпується ним. Вона є формою і
способом організації тіла.
Науковий етап ІІ тис до н. е. – середина ХІХ ст.

В. Вундт заснував у 1879 р.

першу у світі експериментальну
лабораторію в Лейпцизькому
університеті. Предметом
психології вважав безпосередній
досвід суб'єкта, який може
вивчатися шляхом інтроспекції.
Структуральний підхід В. Вундта, Е. Тітченера Роль психології полягає в
детальному описі складових
свідомості (відчуттів, почуттів,
образів). Е.Тітченер виступав за
поєднання інтроспекції з
експериментом та математикою,
щоб наблизити психологію до
стандартів природничих наук.

У праці "Рефлекси головного мозку"

І.М. Сєченов розглядає психічні
Рефлекторне процеси як конкретний механізм
вчення 1. М. взаємодії організму з навколишнім
Сєченова середовищем. Психічні явища - це
відповіді мозку на зовнішні та
внутрішні подразники.

І. П. Павлов розкрив принципи роботи головного

мозку людини і тварини, експериментально
обґрунтував та розробив вчення про дві сигнальні
Вчення про вищу нервову діяльність І.
системи. Слово як "сигнал сигналів" надає людині
П. Павлова
принципово нові можливості у розвитку й
функціонуванні психіки, що стає регулятором такої
поведінки й діяльності, якої немає у тварин.

Напрями психології XX ст. Біхевіоризм (Дж. Уотсон) - напрям, згідно з яким

вважається, що психологія повинна вивчати
поведінку, доступну для об'єктивного спостереження.
Основною схемою біхевіоризму є принцип "стимул -
реакція".
Гештальтпсихологія (Вертгаймер, Кьолер) вивчає
цілісні структури свідомості, образи.
Психоаналіз (3. Фрейд). Напрям, що досліджує сферу
несвідомого. Структуру особистості утворюють три
основні компоненти: "Воно", "Я", "Над-Я".
Гуманістична психологія (К. Роджерс, А. Маслоу) -
напрям у психології, що вивчає духовний розвиток
 людини, її особистісний ріст, питання
самоактуалізації.
Культурно історична концепція
Когнітивна психологія (Нейссер) досліджує
закономірності процесів пізнання.

3 В основі сучасної наукової психології лежать наукові філософські уявлення на

психіку як властивість мозку, суть якої полягає у відображенні об'єктивної
дійсності. Результатом психічного відображення є образи, які виступають як
носії інформації, як регулятори і організатори поведінки і діяльності. Психіка таким
чином виконує інформуючу, регулюючу і контролюючу функції.

Психіка як відображення існуючої дійсності характеризується тим, що вона не є

мертвим, дзеркальним, одноактним відображенням, а є процесом. Психіка є таким
відображенням об'єктивної дійсності, при якому будь - який зовнішній вплив завжди
проходить через раніше складені особливості психіки, через той психічний стан, який
є в даний момент в даної живої істоти. А тому психічне відображення носить
суб'єктивний характер.

Психічне відображення характеризується такими особливостями:

 воно дає можливість правильно відображати оточуючу дійсність, причому

правильність відображення підтверджується практикою;

 сам психічний образ формується в процесі активної діяльності;

 психічне відображення поглиблюється і вдосконалюється;

 завдяки психічному відображенню забезпечується цілеспрямованість поведінки і

діяльності;

 воно носить випереджуючий характер, завдяки якому, на снові нагромадженого

досвіду знань закономірностей того, чи іншого процесу виникає можливість
передбачення майбутнього;

 воно заломлюється через індивідуальність людини.

І так, психічне відображення завжди зв'язане з матеріальним субстратом мозком, з

об'єктивно існуючим світом, воно носить активний, перетворюючий характер.
 Психічне відображення за своїм характером є рефлекторним явищем. На це
4
звернув увагу в свій час французький вчений Р. Декарт (1596 - 1650). Поняття
рефлекс, яке в науку було введене Декартом, в перекладі з латинської означає
відображення. Погляди Декарта при цьому були наївними і носили дуалістичний
характер. Достатньо повно на початку ХІХ століття фізіологам вдалось вивчити
спинномозкові рефлекси. Створення рефлекторної теорії психіки належить
радянському фізіологу І. М. Сєченову (1829 - 1905) і його послідовнику Павлову І. П.
(1849 - 1936).
І. М. Сєченов у своїй книзі "Рефлекси головного мозку" (1863) показав, що всі акти
свідомого і несвідомого життя за способом свого походження є рефлекси. Він виділив
у рефлексах 3 ланки:— початкова ланка зовнішнє подразнення і перетворення його
органами чуття в процес нервового збудження, яке передається в мозок;— середня
ланка центральні процеси в мозку (збудження і гальмування) і виникнення на їхній
основі психічних явищ (відчуття, мислення, почуття, інше);— кінцева ланка зовнішні
рухи і дії.
На думку Сєченова, рефлекси головного мозку починаються чуттєвим збудженням,
продовжуються вірогідним психічним актом і закінчуються м'язовим рухом. Так як
середня ланка не може бути відокремленою від початкової і кінцевої, то і всі психічні
явища це не віддільна частина всього рефлекторного процесу, який має причину у
зовнішнього для мозку реального світу.
Значення положень, висунених І. М. Сєченовим полягає в тому, що розкривається
причинна обумовленість психічних явищ зовнішніми впливами.
Психіка розглядається як результат протікання фізіологічних процесів
збудження і гальмування в корі головного мозку. А також як регулятор зовнішніх
рухів і поведінки в цілому.
Проте, глибока експериментальна розробка рефлекторної теорії психіки належить І. П.
Павлову, який створив нову галузь науки вчення про вищу нервову діяльність.
Вища нервова діяльність це поняття, яке узагальнює і психологію, і фізіологію вищої
нервової діяльності, що ні в якому разі не означає тотожність останніх. В основі вищої
нервової діяльності лежить умовний рефлекс, який є одночасно і фізіологічним, і
психічним явищем. І. П. Павлов, розвиваючи ідеї І. М. Сєченова, побудував надійний
фізіологічний фундамент для наукового розуміння психічних процесів.