Емоції та почуття

Поняття про емоції та почуття. Психологічні теорії емоцій.

1
Події життя стають для людини джерелом її переживань. Зрештою виникає
внутрішнє ставлення людини до того, що відбувається в її житті, до того, що
вона пізнає, як діє.
Почуття – специфічні форма відображення дійсності, в якій виявляється
стійке суб'єктивно-емоційне ставлення людини до предметів і явищ. Почуття
виділяють у сприйнятій і уявній дійсності явища, які становлять для людини
стабільну потребнісно-мотиваційну значущість. Почуття мають
виражений предметний характер, тобто пов'язані з конкретним об'єктом (предметом,
людиною, подіями життя тощо). Одне й те саме почуття може реалізуватися в різних
емоціях. Це зумовлено складністю явищ, багатоаспектністю їхніх зв'язків.
Наприклад, почуття любові нерідко включає емоції радості, гніву, суму. В одному й
тому самому почутті часто поєднуються, переходять одна в одну різні за знаком
(позитивні і негативні) емоції. Цим пояснюється така властивість почуттів, як
амбівалентність.
Почуття формуються у процесі суспільного розвитку людини і змінюються залежно
від конкретних соціальних умов. В онтогенезі почуття виявляються значно пізніше,
ніж емоції; вони формуються з розвитком індивідуальної свідомості, зазнаючи
виховних впливів сім'ї, школи, мистецтва. Виникаючи як результат узагальнення
окремих емоцій, почуття стають утвореннями емоційної сфери людини, що
визначають динаміку і зміст ситуативних емоційних реакцій.
У процесі формування особистості почуття організовуються в ієрархічну систему, в
якій одні з них здобувають провідне місце, інші залишаються потенційними,
нереалізованими. У змісті домінантних почуттів людини виражаються настанови,
спрямованість, тобто важливі характеристики особистості.
Переживання почуття є особливим психічним станом, за якого сприймання і
розуміння суб'єктом чого-небудь, його знання про що-небудь виступають в єдності з
особистим ставленням до сприйнятого - відомого чи невідомого.
Емоції (від лат. emoveo - хвилюю, збуджую) – психічні стани і процеси, в яких
відображається безпосереднє, ситуативне переживання життєвих явищ,
зумовлене їх віднешенням до потреб суб'єкта.
Супроводжуючи практично будь-які вияви активності суб'єкта, емоції є одним із
головних механізмів внутрішньої регуляції психічної діяльності й поведінки,
спрямованих на задоволення актуальних потреб.
Емоції оцінюють дійсність і доводять свою оцінку до організму мовою переживань.
Емоції погано піддаються вольовій регуляції, їх важко викликати за своїм бажанням.
Емоційний процес включає три основні компоненти:
  Емоційне збудження - що визначає мобілізаційні зміни в організмі. У всіх
випадках, коли подія має значення для індивіда і констатується у формі
емоційного процесу, відбувається підвищення збудливості, швидкості та
інтенсивності перебігу психічних, моторних і вегетативних процесів. В
окремих випадках під впливом таких подій збудливість може, навпаки,
зменшитись.
 Знак емоції. Позитивна емоція виникає тоді, коли події оцінюються як
позитивні; негативна - коли вони оцінюються як негативні. Позитивна емоція
спонукає до дій, що підтримують позитивні події, негативна - до дій,
спрямованих на усунення контакту з негативною подією.
 Ступінь контролю емоцій. Потрібно розрізняти два етапи сильного емоційного
збудження: афекти (страх, гнів, радість), за яких ще зберігаються орієнтація і
контроль; і крайнє збудження (паніка, жах, екстаз, повний відчай), коли
орієнтація і контроль практично неможливі. Емоції розрізняють за тривалістю:
короткочасні емоційні стани (хвилювання, афекти) і більш тривалі, стійкі
настрої.
Позитивний і негативний характер емоцій. Серед якісних особливостей, які
відрізняють одні емоції від інших, суттєва невдача, почуття образи на когось через
несправедливість, втома від одноманітної діяльності, нудьга, сум, страждання - всі
ці почуття характеризуються відтінком неприємного, незадоволення. У них
виражається переживання негативного ставлення людини до певних явищ.
У житті людини значення позитивних і негативних емоцій однаково важливе. І ті, й
інші пов'язані з усвідомленням своїх потреб і з їхнім задоволенням. Те, що створює
насолоду, часто змушує нас прагнути цього об'єкта і намагатися виконати діяльність
так, щоб здобути задоволення. Те, що пов'язане з неприємними переживаннями,
також змушує певним чином організувати свою поведінку, боротися проти того, що
викликає незадоволення.
Дійовий характер емоцій. Важливою особливістю емоцій є їхній безпосередній
зв'язок з активізацією або послабленням життєдіяльності організму людини.
Залежно від того, який взаємозв'язок тієї чи іншої емоції зі станом готовності
організму людини до дії, розрізняють так звані активні і пасивні почуття, або
"стенічні" і "астенічні" ("стенос" від гр. - сила). Одні емоції можуть надавати сили,
активізувати діяльність людини, наприклад, радість, упевненість, гнів; інші,
навпаки, викликають пасивний стан, наприклад, смуток, невпевненість, сум тощо.
Такі якісні особливості емоцій, як напруження і розрядка, збудження і заспокоєння,
багато психологів визначають як ознаки дієвості емоцій. Ці ознаки доповнюють
характеристику емоцій у зв'язку з активізацією чи послабленням життєдіяльності
організму.
Ситуативний і узагальнювальний характер емоцій. Відмінність в емоційних
переживаннях розглядають у психологічній літературі також на основі їхнього
зв'язку з певним об'єктом. Це, по-перше, "безпредметні" емоції дифузного
характеру, які не мають певної спрямованості й переживаються як загальний стан.
До них належать найелементарніші за своєю структурою переживання задоволення і
незадоволення, пов'язані з органічними відчуттями або розмитим органічним
самопочуттям людини, наприклад, безмежна туга, тривога. Сюди можна віднести
генералізовані переживання страху, бадьорості тощо.
По-друге, розрізняють предметні, або ситуативні, емоції, що мають
диференційовану спрямованість, відтворюють ставлення людини до певного об'єкта
або явища.
По-третє, вирізняють узагальнені почуття, які виражають загальне, більш або менш
стійке ставлення особистості до дійсності. Вони виникають унаслідок узагальнення
досвіду емоційних переживань і є вищими категоріями людських почуттів. Це стійкі
моральні почуття любові до людини, почуття обов'язку, честі; це можуть бути і
почуття гумору, іронії тощо, не пов'язані з якоюсь однією ситуацією або одним
об'єктом. Узагальнені почуття є основою суттєвих особливостей емоційної сфери
особистості.
Теорії емоцій:
 Еволюційна теорія емоцій Ч. Дарвіна. Перші уявлення про мозкові механізми
емоцій формувалися під впливом еволюційної теорії Ч. Дарвіна. Проведений
ним аналіз показав, що емоції в поведінці ссавців відіграють регуляторну
роль. Емоційні виразні рухи тварин (страху, погрози, радості, підкорення) є
проявом інстинктивних дій і відіграють роль біологічно значущих сигналів
для тварин як свого, так і інших видів. Багато емоційних реакцій є
природженими і виявляються з моменту народження. При цьому в регуляції
емоцій важливе значення відіграє зворотний зв'язок - посилення емоцій
пов'язане з їх вільним зовнішнім виразом, а придушення зовнішніх ознак
емоцій послабляє їхню силу.
 Соматична теорія емоцій Джеймса-Ланге. У цій теорії була здійснена спроба
пов'язати емоційні переживання і вегетативні зрушення в організмі людини,
що їх супроводжують. Наприклад, дитина плаче, коли вона зазнає болю чи
при неприємних почуттях; почервоніння шкіри обличчя в людини часто
супроводжує хвилювання. У. Джеймс і К. Ланге запропонували вважати
причиною виникнення емоцій саме ці і подібні до них соматичні реакції.
Таким чином, згідно з цією теорією, людина сумує, тому що плаче, сердиться,
тому що кричить, боїться, тому що тремтить чи тікає (а не навпаки).
Природно, що ця теорія неодноразово зазнавала заслуженої критики. Серед
основних критичних аргументів можна назвати: наявність великої розбіжності
між занадто малою швидкістю протікання зміни вісцеральних процесів у
порівнянні зі швидкістю зміни емоцій; занадто неспецифічний характер
фізіологічних зрушень, що не дозволяє визначати якісну своєрідність і
специфіку емоційних переживань.
 У психоаналітичній концепції 3. Фрейда в розумінні природи емоцій
вирішальна роль приділяється механізму афекту: спочатку відбувається "заряд
афекту" (як енергетичний компонент інстинктивного потягу), далі - процес
"розрядки" (почуттєві компоненти цього процесу являють собою вираження
емоції), і завершальний етап - сприйняття остаточної "розрядки" (саме воно
являє собою відчуття чи переживання емоції).
 У таламічній теорії Кенона-Барда роль центральної ланки емоційних
переживань відводиться таламусу. При сприйнятті подій, що викликають
емоції, нервові імпульси спочатку надходять у таламус. У таламусі
відбувається їхній поділ: одна частина надходить у кору великих півкуль, де
виникає суб'єктивне переживання емоції, а друга - у гіпоталамус, що
відповідає за вегетативні зміни в організмі. Таким чином, у цій теорії
суб'єктивне переживання емоцій виділене як самостійна ланка і пов'язане з
діяльністю кори великих півкуль головного мозку.
 Згідно із активаційною теорією Ліндслі, основна роль у забезпеченні емоцій
належить активуючій ретикулярній формації, що знаходиться у стовбурі
головного мозку. Емоційна реакція на певний стимул виникає в результаті
активуючого збудження нейронів стовбура мозку, що надалі посилають
імпульси до таламусу, гіпоталамусу і кори. При цьому корковий контроль за
лімбічною системою послаблюється. Ці імпульси через активуючий механізм
перетворюються в емоційну поведінку. Теорія Ліндслі, знову-таки, тільки
частково пояснює фізіологічні механізми забезпечення емоцій.
 У біологічній теорії П.К. Анохіна, так само, як і в теорії Дарвіна, емоціям
відводиться еволюційно-пристосувальна роль регулятора адаптаційної
поведінки. Згідно із цією теорією, позитивний емоційний стан (наприклад,
задоволення певної потреби) виникає тільки тоді, коли зворотна інформація
від результатів зробленої дії точно збігається з очікуваним результатом
(акцептором дії). У силу цього емоція задоволення закріплює правильність
будь-якого поведінкового акту в тому випадку, якщо його результат досягає
мети, є корисним і забезпечує пристосування. У випадку розбіжності
одержуваного результату з очікуваннями, виникає занепокоєння і пошук
нового шляху до одержання потрібного результату і, як його наслідок, емоції
задоволення.
 Потребово-інформаційна теорія П.В. Симонова ґрунтується на тому, що емоції
вищих тварин і людини визначаються, з одного боку, якою-небудь актуальною
потребою (з урахуванням її якості і величини), а з іншого, - оцінкою на основі
філогенетичного і індивідуального досвіду, можливості її задоволення. Низька
імовірність задоволення потреби призводить до негативних емоцій, а висока -
до позитивних.
 Згідно із нейрокультурною теорією емоцій П. Екмана, експресивні прояви
шести основних (базисних) емоцій (гніву, страху, суму, подиву, відрази,
щастя) є універсальними і практично не чутливими до впливу факторів
середовища. Так, усі люди відповідно до генетично детермінованої програми
 практично однаково використовують м'язи обличчя при переживанні
основних емоцій. Але прийняті в суспільстві норми соціального контролю
визначають правила прояву емоцій. Тому люди контролюють вираз обличчя
відповідно до прийнятих норм і традицій виховання. Наприклад, японці
зазвичай маскують свої негативні емоційні переживання, демонструючи більш
позитивне ставлення до подій, ніж це є в реальності. В останні десятиліття
стало прийнятим посміхатися при спілкуванні з незнайомими і
малознайомими людьми й у країнах Західної Європи і США.
Існують і інші теорії емоцій. Але загальноприйнятої, єдиної логічно несуперечливої
теорії емоцій поки що не існує. Кожна з теорій пояснює лише окремі сторони
психофізіологічних механізмів функціонування емоційної сфери людини.
Форми переживання емоцій та почуттів.
2
Емоційні стани та форми їх виявлення детермінуються здебільшого
соціальними чинниками, але, з'ясовуючи природу їх виникнення, не можна
ігнорувати й деякі природжені особливості людини. Багатство емоційних станів
виявляється у формі настроїв, афектів, стресів, фрустрацій, пристрастей.
Настрій - це загальний емоційний стан, який надає своєрідного забарвлення на
певний час діяльності людини, характеризує її життєвий тонус. Розрізняють
позитивні настрої, які виявляються у бадьорості і високому тонусі, і негативні, які
пригнічують, демобілізують, спричинюють пасивність.
Настрій — такий загальний емоційний стан, який не спрямований на щось
конкретне. Причини настроїв найрізноманітніші: непідготовленість до діяльності,
страх перед очікуваною невдачею, хворобливі стани, приємні звістки тощо.
Особливе місце серед причин, що зумовлюють той чи інший настрій, посідає
марновірство. Віра в прикмети, особливо негативні, спричинює пасивність, страх,
розлад психічної діяльності особистості.
Міра підпадання під вплив настроїв має індивідуальний характер. Особи, яким
властиве самовладання, не підпадають під вплив настрою, не занепадають духом
навіть у тих випадках, коли для цього є певні підстави, а, навпаки, переборюють
труднощі. Легкодухі швидко піддаються настроям. Вони потребують підтримки
колективу.
Афекти - це сильне короткочасне збудження, яке виникає раптово, оволодіває
людиною такою мірою, що вона втрачає здатність контролювати свої дії та вчинки.
Прикладом афекту може бути несподіване переживання великої радості, вибуху
гніву, страху.
У стані афекту порушується саморегуляція організму, яка здійснюється
ендокринною системою. У цьому стані послаблюються процеси гальмування в корі
великих півкуль головного мозку. І. П. Павлов, аналізуючи афективний стан,
зазначав, що людина в стані афекту, який перевантажує гальмівну функцію кори,
говорить і робить те, чого вона не дозволяє собі в спокійному стані і про що шкодує,
коли мине вплив афекту.
Особливо різко виявляється афективний стан при сп'янінні, за якого гальмівні
процеси значно послаблюються. Афекти зумовлені несподіваними гострими
життєвими ситуаціями, в які потрапляє людина. Афект, як і настрій, залежить
певною мірою від індивідуальних особливостей людини - її темпераменту,
характеру, вихованості.
Афективні люди часто спалахують без будь-яких на те причин. Афекти викликають
глибокі зміни психічного життя людини, виснажують її. Людина, яка виробила
здатність опановувати себе, контролювати свої емоції, може скеровувати свої
афективні реакції.
Разом з тим усім людям більшою або меншою мірою властиве афективне життя, без
якого вони, як слушно зауважила Л. І. Божович, перетворилися б на пасивних,
безликих істот.
Стрес де в чому нагадує афект. Він, як і афект, виникає за умов напруженого життя
та діяльності, у небезпечних ситуаціях, що виявляються несподівано й потребують
негайних заходів для їх подолання.
Стрес – стан психічного напруження, який виникає у людини в процесі
діяльності, ускладненої певними обставинами.
У стресовому стані поведінка людини значною мірою дезорганізується,
спостерігаються безладні рухи, порушення мовлення, помилки в переведенні уваги,
у сприйманні, пам'яті та мисленні, виявляються неадекватні емоції. Лише твердо
засвоєні вміння та навички в стані стресу можуть залишатися сталими. Практичний
досвід доводить, що дисциплінованість, організованість та самовладання
запобігають дезорганізації поведінки за умов стресу.
Фрустрація являє собою своєрідний емоційний стан, характерною ознакою якого є
дезорганізація свідомості та діяльності і за якого людина опиняється в стані
безнадійності, втрати перспективи.
М. Д. Левітов виділяє такі різновиди фрустрації: агресивність, діяльність за
інерцією, депресивні стани, для яких характерними є сум, невпевненість, безсилля,
відчай.
Фрустрація виникає внаслідок конфліктів особистості з оточуючими, особливо в
колективі, в якому людина не має підтримки, співчуття. Негативна соціальна оцінка
людини, яка зачіпає її індивідуальність - її вартісність, стосунки, загрожує престижу,
принижує людську гідність, — спричиняє стан фрустрації. Він виникає в людей з
підвищеною збудливістю, з недостатньо розвиненими гальмівними процесами, у
невихованих, розбещених дітей.
Пристрасті — це сильні, стійкі, довготривалі почуття, які захоплюють людину,
керують нею і виявляються в орієнтації всіх прагнень особистості в одному напрямі,
в зосередженні їх на одній меті.
Пристрасть - це велика сила людини, яка активно прямує до своєї мети. Вона
породжує в людини неослабну енергію в прагненні до мети. Пристрасть виявляється
в найрізноманітніших сферах людського життя та діяльності - в праці, навчанні,
науці, спорті, мистецтві.
Вона має вибірковий характер і виявляється не лише в емоційній, а й у пізнавальній,
вольовій сферах, у наполегливості.
Пристрасті бувають позитивні та негативні. Навіть позитивна пристрасть, якщо вона
заважає діяльності, навчанню, стає негативною. Коли учень, захоплюючись
читанням або спортом, пропускає уроки, недосипає, то саме по собі позитивне
заняття — читання книжок — перетворюється на негативне. Пристрасть до
алкоголю, паління тощо згубно позначається на праці та житті людини.
Позитивні пристрасті - захоплення працею, навчанням — є тією силою особистості,
яка породжує велику енергію в діяльності, сприяє продуктивності праці. І.П. Павлов
закликав молодь бути пристрасною в роботі та наукових шуканнях. "Пам'ятайте, -
писав він, — що наука вимагає від людини великого напруження і великої
пристрасті".
Класифікація різновидів емоцій.
3
Емоції класифікують в залежності від сфери явищ, що визначають їх появу.
Одну з найбільш повних класифікацій запропонував Б.И. Додонов. В ній
виділяються:
Альтруїстичні емоції - переживання, які виникають на основі потреби в допомозі,
підтримці іншим людям: бажання приносити людям радість, почуття занепокоєння
долею іншої людини, турбота про неї.
Комунікативні емоції виникають на основі потреби у спілкуванні: бажання
спілкуватися, ділитися думками та переживаннями.
Глоричні емоції (від лат. «слава») пов'язані з потребою у самоповазі та славі:
прагнення завоювати визнання; почуття гордості, почуття переваги, почуття
задоволення собою, своїми успіхами.
Праксичні емоції - такі емоції викликані діяльністю, змінами в ході роботи,
успішністю та неуспішністю, труднощами здійснення та завершення; бажання дійти
успіху в роботі; почуття напруження; захопленість роботою; приємне задоволення
від того, що робота зроблена.
Пугнічні емоції (від лат. «боротьба»), визначаються потребами в подоланні
небезпеки, інтересом до боротьби; жадоба до гострих почувань; почуття ризику;
почуття спортивного азарту; рішучість.
Романтичні емоції - прагнення до всього незвичайного, очікування чогось світлого,
доброго; почуття лиховісно-таємничого, містичного.
Гностичні емоції (від грецького «знання»), пов'язані з потребою у пізнавальній
гармонії, прагнення зрозуміти те, що відбувається, проникнути в сутність явища.
Естетичні емоції пов'язані з ліричними переживаннями, жадоба краси та гармонії,
почуття прекрасного.
Гедоністичні емоції пов'язані із задоволенням потреб в тілесному та душевному
комфорті: насолода приємними фізичними відчуттями - від смачної їжі, сонця;
почуття безтурботності; почуття веселості.
Акизитивні емоції (від франц. «надбання»), породжуються інтересом, прагненням до
накопичення, колекціонування, володіння.
Виділяють також так звані фундаментальні емоції. Емоція вважається
фундаментальною, якщо вона має власний механізм виникнення та виражається
особливими мімічними та пантомімічними засобами. Вважається, що такі емоції
вроджені.
До фундаментальних емоцій відносять (за К. Є. Ізардом):
• інтерес-хвилювання - позитивна емоція, яка мотивує навчання, розвиток навичок
та вмінь, активізує процеси пізнання, стимулює допитливість;
• радість - позитивне емоційне збудження, яке виникає при появі можливості
повного задоволення актуальної потреби. В суб'єктивному плані це найбільш
бажана емоція. Радість може виникнути в результаті послаблення дії негативного
чинника;
• горе-страждання - емоція, яка викликається комплексом причин, пов'язаним з
життєвими втратами. Часто переживається, як почуття самітності, жалості до себе,
почуття непотрібності, нерозуміння оточенням;
• гнів - виникає при явному розходженні поведінки іншої людини з нормами етики,
моралі;
• відраза - часто виникає разом з гнівом. Відраза являє собою бажання позбутися від
когось або чогось;
• презирство - емоція, що відображає деперсоналізацію іншої людини або цілої
групи, втрату їх значущості для індивіда, переживання переваги в порівнянні з
ними;
• страх - переживання, що викликано отриманою прямою або непрямою
інформацією про реальну або уявлювану небезпеку, очікування невдачі. Страх є
найсильнішою негативною емоцією;
• подив - різке підвищення нервової стимуляції, яке виникає після якоїсь
несподіваної події;
• сором - виникає як переживання неузгодженості між нормою поведінки та
фактичною поведінкою, прогнозування осудливої або різко негативної оцінки
оточуючих на свою адресу;
• вина - емоція схожа на сором, оскільки також виникає в результаті неузгодженості
між очікуваною та реальною поведінкою. Вина виникає при порушеннях
морального або етичного характеру, причому в ситуаціях, коли людина відчуває
особисту відповідальність.
Емоції проявляються у певних психічних переживаннях, відомих кожному на
власному досвіді, і в тілесних явищах. Як і відчуття, емоції мають позитивний і
негативний почуттєвий тон, зв'язані з почуттям задоволення чи невдоволення.
Почуття задоволення при посиленні переходить в афект радості.
На підставі тілесних переживань Кант поділяв емоції на стенічні (радість, наснага,
гнів) - збудливі (підвищувальний м'язовий тонус, силу) і астенічні (страх, туга, сум)
- що послаблюють.
Розподіл емоцій на стенічні й астенічні має схематичний характер. Деякі афекти
важко віднести до тієї чи іншої рубрики, і навіть той самий афект при різній
інтенсивності може виявляти то стенічні, то астенічні риси. По тривалості плину
емоції можуть бути короткостроковими (гнів, переляк) і тривалими.

4 Види вищих почуттів.

Моральні почуття - почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до
суспільних подій, до інших людей і до себе самої. Вони нерозривно пов'язані з
нормами поведінки, прийнятними в певному суспільстві, з оціненням відповідності
цим нормам дій, учинків, намірів людини. Джерелом таких почуттів є спільне життя
людей, їхні взаємини, спільна боротьба за досягнення суспільної мети.
Високими моральними почуттями є передусім почуття любові до своєї країни,
почуття патріотизму. Почуття патріотизму багатогранне. Воно нерозривно пов'язане
з почуттям національної гідності та гордості, національної самосвідомості.
Національна самосвідомість - усвідомлення людиною своєї належності до певної
нації. Вона формується на підставі:
а) знання рідної мови;
б) знання історії своєї країни;
в) знання національної культури;
г) усвідомлення місця своєї країни, її культури, історії серед інших народів;
д) ментальності.
Ментальність охоплює особливості національних світосприймань, світобачення,
психології, національного характеру. Позитивними рисами ментальності українців
є: чутливість, ліризм, що виявляється у народній творчості, і в обрядовості,
волелюбність, миролюбність, лагідність, м'якість характеру, доброзичливість, любов
до землі, до краси. Негативні риси: перевага емоцій над волею та інтелектом,
запальність, надмірний індивідуалізм, невміння підпорядковувати свої інтереси
інтересам загалу.
Почуття любові до Батьківщини пов'язане з любов'ю до людей, з почуттям
гуманності. Почуття гуманності зумовлені моральними нормами та цінностями,
системою настанов особистості на соціальні об'єкти (людину, групу, живих істот),
представлені у свідомості переживаннями, співпереживаннями і реалізуються в
спілкуванні, діяльності, допомозі. Почуттями гуманізму особистість керується при
визнанні прав, свободи, честі та гідності іншої людини.
Почуття честі. Це високі моральні почуття, що характеризуються ставленням
людини до самої себе і ставленням до неї інших людей. Честь - це визнання
суспільством досягнень особистості. Поняття честі охоплює бажання людини
підтримати свою репутацію, престиж, добру славу в тому соціальному оточенні, до
якого вона належить. З честю пов'язане уявлення про гідність. Почуття гідності
виявляються в суспільному визнанні прав людини на повагу з боку інших, на
незалежність, усвідомленні нею цієї незалежності, моральної цінності своїх вчинків
і якостей, неприйнятті всього того, що принижує її як особистість.
Оцінення людиною власних вчинків, добрих і поганих, своєї діяльності, свого
ставлення до інших людей називають її совістю. Воно є не тільки розумовим, а й
емоційним. Совість вважають внутрішнім регулятором поведінки людини, виявом
моральної свідомості. Сила і дієвість впливу совісті на особистість залежить від
міцності моральних переконань людини.
Інтелектуальні почуття. Ці почуття з'являються в процесі переживань, які пов'язані з
розумовою, пізнавальною діяльністю людини. Такими є почуття любові до знань,
почуття нового, здивування, сумніву, впевненості, невпевненості. Вони пов'язані з
моральними почуттями людини, але разом з тим вони специфічні, їхніми джерелами
є навчальна діяльність, самостійна робота, дослідна робота в тій чи іншій галузі,
конструктивна, творча виробнича праця людини.
Естетичні почуття. До естетичних почуттів належать почуття краси, прекрасного,
які породжуються явищами природи, результатами праці людей, мистецькою і
творчою діяльністю. Естетичні почуття відображають прекрасне, що є в самій
об'єктивній діяльності. У них виявляється естетичне ставлення особистості до
предметів і явищ, викликане її активним бажанням оволодіти конкретними
естетичними об'єктами або ж тим чи іншим видом творчої діяльності.
Естетичні почуття формуються і реалізуються в будь-якій діяльності людини, бо
кожна діяльність містить у собі елементи прекрасного. Естетичні почуття є
важливим чинником формування морального обличчя людини.
Одним із складних почуттів, яке поєднує в собі естетичні, моральні, інтелектуальні
аспекти, є почуття смішного, комічного. Почуття комічного виникає як переживання
особистістю невідповідності між формою і змістом у діях і вчинках людей.
Розкриття цієї невідповідності й переживання, ставлення особистості до неї - це
основні моменти, що характеризують почуття комічного.
Почуття комічного може виявлятися в різних формах. Так, поєднане з почуттям
симпатії, доброзичливим ставленням, співчуттям до тих, з кого ми сміємося, воно
перетворюється на почуття гумору. Пройняте ненавистю до інших людей, гнівом, це
почуття стає сатиричним. Сміх є могутнім засобом боротьби з тим, що відживає, але
ще трапляється в житті людей.
Моральні, інтелектуальні, естетичні почуття переживаються людиною в діяльності
та спілкуванні й називаються вищими почуттями у зв'язку з тим, що вони поєднують
усе багатство емоційних ставлень людини до соціального оточення. У визначенні
почуттів "вищими" наголошується їхня узагальненість і стабільність. Водночас слід
наголосити на умовності поняття "вищі почуття", адже до них належать не тільки
позитивні, моральні, а й негативні почуття (скупість, егоїзм, заздрість тощо). Через
брак точного класифікаційного критерію моральні, інтелектуальні та естетичні
почуття досить важко розрізняти в психологічному аспекті. Почуття гумору, будучи
естетичним, може бути водночас і інтелектуальним (якщо воно пов'язане з умінням
підмічати суперечності в навколишньому середовищі), і моральним почуттям.
Поняття про волю та її функції. Теорії волі.
5
Питання, які стосуються волі, у світовій філософії і психології розв'язували
по-різному. У психології часто виокремлюють три головні сфери:
інтелектуальну, емоційну, вольову.
Вперше раціональну природу волі заперечив А. Шопенгауер. Він трактував волю як
темну, несвідому, ірраціональну силу, яка є в основі світу. Така воля (тобто воля до
життя) більш відповідна хтивій частині душі за Платоном. Тому від неї людина
повинна звільнитись, щоб мати якусь надію в житті.
Воля – властивість психіки, що виявляється в здатності людини здіснювати
свідому організіцію і регуляцію своєї діяльності та поведінки, спрямовану на
подолання труднощів при досягненні мети.
Інше філософське питання про волю стосується свободи волі. Є два його
розв'язання: детермінізм (свободи волі нема) та індетермінізм (свобода волі є).
У радянській психології була поширена тенденція розуміти волю як засіб
підпорядкування індивідуальних мотивів вищим суспільним цілям. Звідси
виводилася вольова природа індивідуальних цінностей особистості, що їх розуміли
як засвоєні суспільні ціннісні надбання.
Волю в психології найчастіше визначають:
• через ВОЛЬОВІ ЯКОСТІ особистості - ініціативність, самовладання, витримку,
наполегливість, рішучість, цілеспрямованість тощо;
• через ДОВІЛЬНУ РЕГУЛЯЦІЮ поведінки, психічних процесів;
• через ВОЛЬОВІ ДІЇ, які визначають за такими ознаками: усвідомленість,
цілеспрямованість, подолання перешкод, ініціація дії, наявність вольового зусилля,
відсутність залежності від актуальної потреби.
Жодна з наведених ознак не є достатньою для визначення змісту волі, але разом
вони відрізняють вольову дію в її специфіці.
ВОЛЯ - це свідоме управління людиною своєю діяльністю та поведінкою, що
виявляється у прийнятті рішення, подоланні труднощів і перешкод на шляху
досягнення мети, виконання поставлених завдань.
Свідомість і воля є самостійними, хоча й поєднаними та перехрещуваними гранями
психічного. Виконуючи свою роль у психічному процесі, свідомість не стає волею,
але все ж таки є її важливою ознакою. Свідомість і у вольовому процесі залишається
свідомістю. Вона забезпечує виконання волею її функцій.
Загалом вольова діяльність особистості охоплює:
• вольові процеси, які мають місце у будь-якому вольовому вчинку,
• вольову діяльність, яка виражається у здійсненні довільних і мимовільних дій;
• вольові стани - це тимчасові психічні стани, які оптимізують, мобілізують психіку
людини на подолання внутрішніх і зовнішніх перешкод. Часто такі стани
проявляються у вольовому зусиллі, яке відображає силу нервово-психічного
напруження, що мобілізує фізичні, інтелектуальні й моральні сили людини;
• вольові якості - відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні
утворення людини.
Вольова регуляція завжди починається з інтелектуального акту, з усвідомлення
проблемної ситуації.
Воля виконує дві взаємопов'язаних функції - спонукальну й гальмівну.
Спонукальна функція забезпечує активність людини в подоланні труднощів і
перешкод. Якщо в людини відсутня актуальна потреба виконувати дію, але при
цьому необхідність виконання її вона усвідомлює, воля створює допоміжне
спонукання, змінюючи смисл дії (робить його більш значущим), зумовлюючи
переживання, пов'язані з передбаченими наслідками дії.
Основним виявом волі стає вчинок. Спонукання людини до дій створюють певну
впорядковану систему - ієрархію мотивів — від природних потреб до вищих
спонукань, пов'язаних із переживанням моральних, естетичних та інтелектуальних
почуттів.
Гальмівна функція виявляється у стримуванні небажаних виявів активності. Ця
функція найчастіше виявляється в єдності зі спонукальною. Людина здатна
гальмувати виникнення небажаних мотивів, виконання дій, поведінку, які
суперечать уявленням про зразок, еталон і здійснення яких може поставити під
сумнів або зашкодити авторитету особистості. Вольове регулювання поведінки було
б неможливим без гальмівної функції.

Теорії волі, в залежності від того, з якого джерела виводиться вольовий процес,
діляться на дві групи – гетерономні й автономні (волюнтаристичні) теорії.

Автори гетерономних теорій виводять волю з явищ невольового характеру – пам’яті

(процесу утворення й закріплення асоціацій) і мислення (інтелектуального процесу).
Л. С. Виготський відзначав, що це найбільш старі теорії. Так, для Г. Ебінгауса,
творця експериментальної психології пам’яті, воля є «зрячим інстинктом», тобто
інстинктом, що усвідомлює свою мету. Він утворюється завдяки оборотності того
асоціативного зв’язку, що фіксується в досвіді людини. Наприклад, дитина
інстинктивно, мимоволі тягнеться до їжі, встановлюючи зв’язок між їжею й
насиченням. У майбутньому, відчувши голод, дитина буде цілеспрямовано,
наполегливо й із завзятістю шукати їжу. Другий елемент асоціації (задоволення від
їжі) стає метою, що передбачає: він спрямовує перший елемент асоціації – дію
пошуку їжі. Ця дія стає вольовою, довільно керованою з боку людини, що
переборює перепони та перешкоди. Відповідно до цієї логіки, зачатки волі присутні
вже в рефлекторних актах, вироблених у людини й тварин у результаті
інструментального (оперантного) обумовлювання. Інструментальні рефлекси
спрямовані на результат дії (їжа, похвала тощо), підкріплюються ним. Образ
результату, що передбачається, у минулому досвіді асоціативно зв’язався з дією: це і
є підстава для вольового процесу.

Одним із перших авторів гетерономної теорії волі, у якій вона виводиться з

мислення, був І. Гербарт. Він підкреслював, що вольовою може бути тільки розумна
дія. Вольова поведінка можлива тільки в ситуації, яку людині вдалося зрозуміти й
осмислити, а розуміння ситуації – функція інтелектуальних процесів.

Проміжне місце між гетерономними й автономними теоріями займає афективна

теорія волі В. Вундта. В. Вундт виводить волю з афекту. Для нього емоція, афект –
це праобраз волі. У будь-якому афекті є два компоненти – активний стан (він
впливає на дію, має тенденцію виразитися в ній) і інтенсивне суб’єктивне
переживання. Зовнішні дії спрямовані на досягнення кінцевого результату, а
внутрішнє переживання змінює інші психічні процеси. На думку В. Вундта, творці
гетерономних теорій упускають у волі саме істотне – її дієвість і актуальність.
Даючи оцінку цієї теорії, Л. С. Виготський писав, що В. Вундт «стояв однією
ногою» на позиції волюнтаристів (тобто зближався з авторами автономних теорій
волі), оскільки був упевнений, що раціоналістичне пояснення волі неможливо. З
іншого боку, В. Вундт виводив волю не з її самої, а з емоційних процесів. Ця
обставина зближала його із прихильниками гетерономного підходу.

В автономних теоріях волі цей психічний феномен пояснюють виходячи із законів,

закладених у самій вольовій дії. Тому такі теорії називають волюнтаристичними. В.
А. Іванніков у рамках теорії автономної волі виділяє три підходи: 1) мотиваційний
підхід; 2) підхід вільного вибору й 3) регуляційний підхід.

Прихильники мотиваційного підходу пояснюють волю за допомогою категорій

психології мотивації. У свою чергу до нього відносяться теорії трьох типів: 1) теорії,
які описують волю як надлюдську, світову силу; 2) теорії, що розглядають волю як
початковий момент мотивації дії й 3) теорії, що розуміють волю як здатність
переборювати перешкоди.

У теоріях першого типу воля кожної конкретної людини – це індивідуальне втілення

якоїсь світової волі, надлюдського початку, активності, що підкоряє собі всі сили
людини безвідносно до її розуму й спрямованої на невідомі людині цілі. У філософії
таке трактування волі представлене Е. Гартманом, А. Шопенгауером і іншими.

У теоріях другого типу (Т. Гоббс, Т. Рібо, К. Левін та ін.) центральним стало
положення про те, що воля має здатність спонукати бажані дії й гальмувати
небажані.
Теорії третього типу (воля як здатність переборювати перешкоди) розвивалися в
працях Н. Аха, Л. С. Виготського Д. М. Узнадзе, Ю. Куля, Х. Хекхаузена та ін. Воля
актуалізується не у всякій, а тільки у важкій ситуації, що містить перешкоди,
перепони, труднощі, мотиви, що конкурують.

За Н. Ахом, мотивація й воля не збігаються. Мотивація визначає загальну

детермінацію дії, а воля служить засобом додаткового посилення детермінації. У
вольовому акті виділяється два боки: феноменологічний й динамічний.
Феноменологічний містить у собі такі моменти як 1) образ (людина відчуває
напругу), 2) мета / засіб (суб’єкт визначає цільовий об’єкт і його співвідношення із
засобами досягнення мети), 3) дія (актуалізація активності) і 4) стан (здійснення
зусилля, переживання подолання труднощів). Динамічний бік вольового акту
полягає в реалізації, втіленні вольової дії.

Л. С. Виготський розглядає в якості механізму посилення спонукання до дії

операцію включення допоміжного стимулу-засобу. Таким додатковим стимулом-
засобом може бути жереб, рахунок на раз, два, три та ін. У пізніх роботах Л. С.
Виготський доходить висновку, що функцію стимулів-засобів можуть виконувати
смислові утворення свідомості. В. А. Іванніков, продовжуючи цю традицію,
доводить, що в ініціації вольової дії людина може використовувати цінності,
світогляд, норми, переконання, значення, смисли й інші особистісні утворення.
Вольова дія – це дія, яку потрібно виконати через зовнішню або внутрішню
необхідність. Але її вихідний мотив недостатній. Людина надає цьому мотиву
«додаткову енергію», ніби займаючи її в інших мотивів. Воля, таким чином,
перетворюється в довільну форму мотивації.

Д. М. Узнадзе розрізняє імпульсивну й вольову поведінку. Друга відрізняється від

першої тим, що вона має період, що передує акту ухвалення рішення. У цей період
людина переборює безпосередні імпульси завдяки цінностям своєї особистості.
Цінності не залежать від актуальних потреб і створюються в ході людської
діяльності.

Ю. Куль розрізняє намір і бажання (мотивацію). Активна навмисна регуляція

включається в момент виникнення перешкоди або конкуруючих тенденцій на шляху
бажання.

За Х. Хекхаузеном, існують чотири стадії мотивації дії. Мотиваційні й вольові

механізми регуляції по-різному співвідносяться із цими стадіями. Так, з першою
стадією співвідноситься мотивація до ухвалення рішення, із другою – вольове
зусилля, із третьою – здійснення дії, із четвертою – оцінка результатів поведінки.
Мотивація обумовлює вибір дії, а воля – її посилення й ініціацію.

Прихильники підходу вільного вибору вважають, що феномен волі проявляється в

моменти вибору. Так, за І. Кантом свободу вибору людині дає моральність: воля
стає вільною при підпорядкуванні її моральному закону. Психологічне трактування
волі в руслі проблеми вільного вибору давали В. Джеймс, А. Бергсон та ін. Вибір як
одну з функцій волі розглядав і С. Л. Рубінштейн.
На думку В. Джеймса, воля – це якийсь духовний початок у людині, що керує його
матеріальними й нервовими процесами.

Регуляційний підхід співвідносить волю не з певними змістами, а з функцією

здійснювати контроль, керування й саморегуляцію. М. Я. Басов розумів волю як
психічний механізм, через який особистість регулює свої психічні функції. Вольове
зусилля визначається як суб’єктивне вираження регулятивної вольової функції.
Воля позбавлена здатності породжувати розумові або інші дії, але вона їх регулює,
виявляючись в увазі. За К. Левіним, воля дійсно може здійснювати керування
афектами й діями. Цей факт довели багато експериментів, що проведені в його
школі.
6
Вольові дії та їх особливості. Структура вольового акту.
Як відомо, діяльність людини являє собою систему взаємопов'язаних між собою дій,
що витікають одна з одної. Вищий рівень діяльності утворюють так звані довільні
дії. їм властиві свідомо поставлена мета і вибір засобів досягнення цієї мети.
Особливий вид довільних дій і складають вольові дії. Вольові дії, зберігаючи всі
істотні ознаки довільної дії, включають як необхідну умову подолання труднощів,
перепон. Отже, вольова дія — це дія, яка здійснюється в умовах конфлікту
внутрішньо суперечливих тенденцій. Воля саме тоді й виявляється, коли людина
зустрічається з труднощами на шляху до мети. Перепони можуть бути як
зовнішніми, так і внутрішніми. Зовнішні перепони - час, простір, протидія людей,
фізичні властивості речей. Внутрішні перепони - відношення і установки людини,
хворобливий стан, утома тощо. Зовнішні і внутрішні перепони, відображаючись у
свідомості, викликають вольове зусилля, яке створює необхідний тонус,
мобілізаційну готовність для подолання труднощів.
Вольові дії розрізняються за складністю. Так, молодий чоловік, знайомий із
симпатичною дівчиною, долає деякі побоювання, пов'язані з її можливою відмовою.
Подібні вольові дії називаються простими. Складна вольова дія включає в себе
декілька простих. Людина, виявившись безробітною, приймає рішення освоїти нову
спеціальність, яка користується в суспільстві попитом. Прийнявши рішення змінити
професію, людина долає низку зовнішніх (невисока зарплатня, відсутність
соціального престижу нової професії) і внутрішніх перепон (високий рівень
домагань) і втілює свій задум у життя. У свою чергу, складні вольові дії входять до
системи організованої вольової діяльності людини, спрямованої на досягнення
свідомо поставлених близьких і далеких цілей.
Структура вольового акту
Підґрунтя волі, як і активності суб'єкта загалом, складають потреби, які
психологічно виявляються у вигляді мотивів. Мотиви є не тільки обґрунтуванням
постановки певних цілей і відмови від інших, але й обґрунтовують необхідність
здійснення одних дій і гальмування (або призупинення) виконання інших для
досягнення поставленої мети. Отже, вольовий акт починається з виникнення
потреби, що виявляється у вигляді прагнення.
Прагнення - це мотиви, у яких виявляються потреби особистості за умов, що
відсутні в найближчій життєвій ситуації, але можуть бути створені як результат
спеціально організованої діяльності особистості. Причому ця діяльність може бути
домінуючою протягом досить тривалого періоду життя людини. Так, у діяльності
студентів виявляється прагнення закінчити ВНЗ, приступити до роботи за своєю
спеціальністю. Важливо, що енергія, яка розвивається при цьому, залежить від
змісту мети й міри її усвідомлення. Це усвідомлення може мати різні рівні й тоді
прагнення набуває форми потягу або бажання.
Потяг характеризується невисоким рівнем усвідомлення мети. Він переживається як
неясний емоційний порив, незадоволеність існуючим станом справ. Щось не
влаштовує людину в навколишньому житті, але вона ще не знає точно що, оскільки
потяг не має чітко вираженої спрямованості на мету. Тому взяті самі по собі потяги
не можуть спонукати цілеспрямовану активність особистості. Вони можуть бути
лише підставою орієнтуючої активності, яке змушує суб'єкт хоча б у загальних
рисах виявити „зону пошуку" того, чого йому не вистачає, тобто опредметнити свій
недиференційований стан, який виявляється у потязі.
Бажання являє собою більш чи менш чітке усвідомлення мети. У своїх вищих
виявах, які в психології називаються хотіннями, саме вони стають підставою
вольових дій, спрямованих на досягнення значущих особистісних цілей.
Отже, постановка мети обов'язково передбачає наявність відповідного мотиву цієї
постановки.
Другим етапом вольового акту є прийняття рішення про вибір певної мети і способу
її досягнення. У деяких випадках цьому етапу передує так звана „боротьба мотивів",
яка є результатом зіткнення або протиставлення різних мотивів, коли в людини
поряд з одним яким -небудь бажанням або потягом, які відрізняються значною
силою і прагненням перейти в дію, виникають інші бажання, протилежні першому,
що утруднює його втілення (наприклад, зіткнення між почуттями обов'язку і любові
до близьких, між бажанням досягти певної мети і страхом перед небезпекою тощо).
При боротьбі мотивів людина нібито роздвоюється: „Розум говорить одне, а серце
(почуття) - інше" Якщо перемагає розум, то можуть виникати негативні емоції.
При боротьбі мотивів людина може розв'язувати різні задачі: діяти чи не діяти, бути
чи не бути, обіцяти чи не обіцяти, тобто сказати собі або іншим „так" або „ні". Це
відповідає внутрішньому мотиваційному конфлікту типу "прагнення — уникнення"
("і хочеться, і колеться"). Інша ситуація - діяти треба, але виникає питання: як? При
цьому в одному випадку всі способи задоволення потреби ясні, відомі, але
рівнозначні. Це внутрішній мотиваційний конфлікт „прагнення — прагнення". І
якщо за першого типу конфлікту вибрана дія найчастіше здається привабливішою,
ніж відкинута, то за другого типу - менш привабливою. Найскладнішим вибором є
такий, при якому людина розуміє, що „і так погано, і так погано", і їй доводиться
вибирати краще з гіршого. Це конфлікт „уникнення — уникнення". Часто в цьому
випадку допомагає зробити вибір зовнішній вплив (інша людина), але це залежить
від міри референтності (авторитетності) того, хто впливає.
Як правило, у ситуації вибору виявляються ціннісні установки людини: що їй
здається більш істотним, головним не стільки в даний момент, скільки в житті
взагалі.
Рішення про вибір мети і способу її досягнення може бути зразу втілено в життя або
ж дія, яка є результатом рішення, може бути дещо відстроченою. В останньому
випадку виникає намір. Іноді намір може так і залишитися нереалізованим,
прийняте рішення порушеним, почата справа не доведеною до кінця. Систематичне
невиконання прийнятих рішень свідчить про слабовілля людини.
Останнім етапом вольового акту, як слідує із вищезазначеного, є виконання, у якому
рішення переходить у дію. Саме у виконанні і виявляється воля людини.
Результатом виконання прийнятого рішення часто буває те, що називають вчинком.

7 Класифікація вольових якостей особистості.

Воля є одним з найважливіших компонентів структури особистості. Як і
особистість загалом, воля носить інтегративний характер, тобто тісно пов'язана з
усіма психічними сферами, накладає відбиток на функціонування інтелекту людини,
на її сприймання, емоції, установки, самооцінку та багато іншого.
У ході життєвої практики з прояву волі в окремих вчинках і діях складається
вольова організація особистості. Вольові якості формуються поступово у процесі
виховання, стають рисами характеру і невід'ємною ознакою особистості, виявом її
індивідуальності і, таким чином, можуть визначати її життєдіяльність.
Вольові якості — відносно стійкі, незалежні від конкретної ситуації психічні
утворення, що засвідчують досягнутий особистістю рівень свідомої
саморегуляції поведінки.
Є.П. Ільїн поділяє ситуативні вияви волі і вольові якості особистості. Перші
виникають як природна реакція психіки на певні ситуації, коли людина змушена
через зовнішні причини виявляти свою волю; другі - це відносно стійкі стани
людини, які активізуються і виявляються в більшості однотипних ситуацій.
Рішучість - це індивідуальна властивість волі, пов'язана зі здатністю і вмінням
своєчасно і самостійно приймати відповідальні рішення і неухильно реалізовувати
їх у діяльності. У цій якості особливо яскраво виявляється воля як здатність до
вільного вибору: прийняти рішення і означає зробити вибір у неоднозначній
ситуації.
Цілеспрямованість - можна визначити як здатність свідомої концентрації на певній
меті. Ця якість містить у собі не тільки чітке усвідомлення мети, а й вибір найбільш
ефективних шляхів її досягнення, здатність до планомірного здійснення дій для
досягнення мети.
Наполегливість - це здатність до стійких, активних, енергійних дій, результативність
у подоланні перешкод. Наполегливість особливо яскраво виявляється тоді, коли
людина знаходиться в проблемній ситуації, коли є труднощі, перепони на шляху до
досягнення мети.
Терплячість - це здатність до тривалої протидії несприятливим чинникам. Воля в
даному випадку виявляє свою ініціюючу функцію, спонукаючи людину зберігати
актуальний стан всупереч ситуації, що склалася.
Ініціативність — це вольова якість, яка виявляється в здатності до активних дій, що
викликані власними установками, уявленнями, переконаннями людини.
Ініціативність виявляється в творчості, новаторстві, самостійності, стійкості до
зовнішніх впливів.
Самовладання - передбачає збереження ясності думки, володіння емоціями в
складній ситуації, здатність керувати своїми діями в стані стресу.
Самостійність волі передбачає при врахуванні думок інших людей, їхніх порад,
певну критичність щодо цих думок і порад. Самостійність волі може бути
протиставлена, з одного боку, впертості, негативізму, а з іншого — навіюваності.
Негативізм -це немотивована протидія всьому тому, що йде від інших; упертість - це
мотивована протидія, за якої людина діє відповідно до прийнятого нею рішення, але
це рішення і мотивування не мають об'єктивних підстав. При навіюваності людина
не має своєї думки і чинить під впливом обставин і тиску з боку інших людей,
виявляє конформність.
Велике значення для аналізу вольових якостей особистості має моральність волі, яка
виявляється в тому, які цілі людина перед собою ставить, які засоби для їх
досягнення вона вибирає; які при цьому реалізує спонукання; якими принципами
вона керується. Усі вказані складові оцінюються в даному випадку з точки зору їх
відповідності моральним нормам.
Слід на завершення відзначити, що далеко не за всіх обставин може сформуватися
потрібна вольова якість. Наприклад, для виховання наполегливості не підходять
короткочасні справи. Для її формування необхідні справи, які виконуються
тривалий час. Для виховання витримки необхідне емоційне та фізичне напруження.
Більше того, ці якості мають свою специфіку та своєрідність залежно від специфіки
діяльності людини. Так, рішучість спортсмена не тотожна рішучості лікаря, а
сміливість парашутиста - сміливості вченого. Але в будь-якому випадку позитивні
якості волі, вияв її сили забезпечують успішність діяльності, з кращого боку
характеризують особистість.