Семінар 2

Діяльність
1 Поняття про активність та діяльність
Основні характеристики активності
Загальною характеристикою живих істот є їхня активність. Саме активність забезпечує
підтримку життєво важливих зв'язків усіх істот з навколишнім світом.
Активність – загальна властивість живої матерії, поява якої зумовлена
необхідністю організму здійснювати обмін речовин із навколишнім середовищем.
Джерелом активності живих організмів є потреби, завдяки яким усе живе діє певним
чином та в певному напрямі. Потреба - це стан організму у якому виявляється його
залежність від умов існування.
Активність людини суттєво відрізняється від активності тварин. Прояви активності в
поведінці тварини зумовлені насамперед природною організацією (будова тіла і
органів, інстинкти), яка начебто визначає низку предметів, що можуть стати об'єктами
потреб. Процес задоволення потреб тварин забезпечує найбільш повне пристосування
їх до середовища. Наприклад: вроджена програма поведінки комах (бджіл), птахів
(синиця, ремез), ссавців (бобер, білка, ведмідь) передбачає певні будівельні потреби, а
також матеріал для їхнього забезпечення: віск, природні матеріали, певні породи
дерев.
Джерело активності людини - її потреби. Потреби людини формуються в суспільстві в
процесі виховання. Природні речі є не тільки предметами, що задовольняють
біологічну потребу (наприклад, у їжі). За допомогою знарядь праці людина може
видозмінювати предмет відповідно до власних потреб. Тому задоволення потреб у
людини - активний, цілеспрямований процес оволодіння певною формою діяльності,
яка визначена суспільним розвитком.
Принципова відмінність активності та діяльності полягає в тому, що діяльність
виходить із потреби в предметі, а активність - із потреби в діяльності. Активність не
тільки якісно притаманна самій діяльності(наприклад - праці), а й надає їй певного
"забарвлення". Активність визначає діяльність і є рушійною силою, джерелом
пробудження в людини її "потенціалів".
Активність начебто передує діяльності в часі: до початку діяльності ми ще не можемо
щось змінити, передумати, поліпшити, адже це можна зробити в процесі самої
діяльності. До початку діяльності ми активно вибираємо, що саме бажано, вільно
плануємо, думаємо, за допомогою яких способів та якими засобами чогось досягти.
Активність не тільки передує діяльності, а й "супроводжує" її протягом усього
процесу. Не можна уявити оптимальної діяльності, позбавленої активності.
Розраховуючи свої сили, час, можливості для досягнення тієї чи іншої мети, за
допомогою активності ми мобілізуємо свої здібності, переборюємо інерцію.
"Особистісно забарвлена" діяльність, здійснюється не тільки більш конструктивно, а й
у певному напрямі, з певною орієнтацією (на інших, на себе тощо). Активність
начебто "наповнює" діяльність, надає їй особливої особистісної значущості. Людина в
такій ситуації робить усе охоче.
Де шукати джерела, причини виникнення "справжньої", дійової активності, чому вона
знижується?
Відповісти на це запитання можна лише визначивши, як саме життєві цінності,
потреби людини співвідносяться з суспільними вимогами і нормами. А потреби
людини і норми часто заходять між собою в суперечність. Якщо в процесі діяльності
досягається предмет задоволення потреби, з'являється почуття як особистісного, так і
соціального "насичення", то задоволеної, "насиченої" предметом активності бути не
може, тому що це вже не буде активність. Що ж рухає активністю, якщо не предмет?
Спрямована діяльність, яка має справу з предметом, активність визначається
суб'єктом. Людина як суб'єкт власного життя здатна до контролю за своєю активністю.
Проте активність, що зводиться (з боку суб'єкта) тільки до контролю, не може
привести до вибору конструктивних способів діяльності. Через активність людина
прагне створити такі умови своєї діяльності, досягти таких рівня і якості її здійснення,
щоб вона відповідала її намаганням, намірам, критеріям. Саме такі умови переборення
труднощів, досягнення високого рівня якості діяльності приносять людині
задоволення (а не тільки результат діяльності).
Дістаючи задоволення від характеру діяльності, а не тільки від її результату,
особистість завдяки активності не потрапляє в повну залежність від соціальних вимог і
установок, а набуває нових здібностей розв'язувати соціально-психологічні
суперечності, утверджується в правильності своєї позиції, переконується в її
адекватності життю.
Отже, основною властивістю активності є належність її людині, суб'єкту, поза яким
вона не може існувати. Відповідно суб'єктові активності притаманні всі
характеристики суб'єкта діяльності (психічні, моральні, соціальні, професійні тощо),
але тільки більш особистісно забарвлені.
Активність виникає як життєвий витвір особистості, яка усвідомлює, що все необхідне
від суспільства вона одержить завдяки своїй діяльності (праці), якою вона
обмінюється з іншими людьми.
Активність породжується потребою в діяльності, є на вищому порівняно з діяльністю
рівні, її характер визначається й опосередковується вищими життєвими потребами.
Але якщо діяльність ще не сформувалася, якщо не склалася сама особистість, її вищі
життєві потреби, то активність може бути не у функції координатора, а у функції
дезінтегратора життя людини. В цьому розумінні вона може не мати свого предмета,
не виявляється яскраво в конкретному виді діяльності.
Якщо безпредметна діяльність є соціально безперспективною, то безпредметна
активність - явище соціально небезпечне, соціально небажане. Бездіяльна, не
спрямована активність соціально й особистісно "приречена", тому що не має своєї
мети, свого предмета та не приносить задоволення.
Активність (як і діяльність) здійснюється впродовж усього життя людини, тому має
тривалий, проте нерівномірний характер. Періоди підвищення та зниження активності
не завжди відповідають "біологічному" віку людини, її можливостям. Часто буває так,
що в старості людина ще активно працює, а молода людина здається старою через
нездатність (небажання) знайти своє місце в житті.
Активність може мати і різну спрямованість - на конкретні досягнення (матеріальні
блага, кар'єру тощо) або на високі духовні цінності.
Долучення до активності таких психологічних особливостей, як мотиви особистості, ЇЇ
спрямованість, здібності, ціннісні орієнтації, визначає психологічну характеристику
активності.
Із внутрішніх характеристик особистості важливу роль у її зростанні
відіграють мотиви. Однак мотив більшою мірою пов'язаний з діяльністю,
розглядається як спонукання до неї. Якщо в структурі людської діяльності
особистісному мотиву відводиться певне місце, то яке ж співвідношення мотиву й
активності? Активність, охоплюючи всю сферу її соціально-психологічних взаємодій,
містить сукупність мотивів. Для активності завжди характерна ієрархія мотивів, які в її
внутрішній структурі займають певні ціннісні місця. Співвідношення активності й
мотивів може набувати або гармонійного, або суперечливого характеру. І якщо
суперечності (боротьба) мотивів на етапі формування активності сприяють її
зростанню, то на етапі реалізації активності така боротьба перетворюється на її
гальмо.
Активна людина (у різноманітних формах) намагається зняти особистісну
невизначеність, незавершеність (під час діяльності), і тут її надмірна саморегулювання
стає своєрідним гальмом активності. Проте саморегуляція людини не обмежується
контрольними функціями. В процесі саморегулювання особистість зважає не лише на
міру активності, а й на власний стан, можливості, всю сукупність мотивів.
Активність особистості може бути деформованою через втрату нею ролі суб'єкта
діяльності. Тільки за наявності зазначеної якості, за здатності особистості виступити
повноправним суб'єктом діяльності можлива справжня гармонійна активність.
Діяльність
На сучасному етапі психологи теоретично і методологічно розробляють варіанти
розв'язання проблеми зростання соціальної активності людей. Вирішення цієї
проблеми - складова стратегії перебудови і психології, і свідомості людей. Соціальна
активність людей є не тільки суспільно необхідним явищем, але й має глибоко
індивідуальні корені, що вимагає її вивчення на рівні конкретної особистості,
конкретної індивідуальності.
Діяльність – це внутрішня(психічна) і зовнішня(фізична) активність людини, яка
регулюється усвідомленою метою.
Структура активності (на відміну від діяльності) до цього часу мало досліджена в
психології. У загальноприйнятому визначенні активності, запропонованому A.B.
Петровським, вона розглядається як реалізація потреб особистості, як пошук
предметів потреб. На основі цього виникає питання про характер зв'язку активності і
потреби.
Потреба – стан організму, в якому виражається його залежність від умов
існування.
Потреби людини мають як особистісний, так і суспільний характер. Наприклад,
задоволення потреби в їжі - особистісна потреба. Проте багато потреб людини
належать до суспільних, колективних (потреба в засвоєнні досвіду, знань).
Потреби розрізняють за походженням і предметом.
За походженням потреби можуть бути природними і культурними.
До природних потреб належать ті, які необхідні для збереження і підтримки життя
людини та її нащадків. Усім людям притаманні природні потреби в сні, захисті від
холоду чи спеки, істоті протилежної статі тощо. Якщо якась із природних потреб
тривалий час не буде задовольнятися, то людина може загинути або не зможе
продовжити свій рід.
Хоча природні потреби сучасної людини характерні і для первісних людей, і для
тваринних предків людини, проте за психологічною суттю вони докорінно
відрізняються від природних потреб тварин. Протягом життя людини змінюються
засоби і знаряддя задоволення потреб, зазнають змін і самі потреби. Таким чином,
природні потреби людини мають суспільно-історичний характер.
У культурних потребах виявляється залежність активної діяльності людини від
продуктів людської культури. Найелементарнішою культурною потребою є
необхідність використовувати виделку і ніж під час задоволення потреби в їжі.
За будь-якого економічного і суспільного ладу залежно від виховання і засвоєння
певних звичаїв і форм поведінки людина набуває різних культурних потреб. Якщо такі
потреби людини не задовольняються, то вона не гине, але тяжко страждає.
За характером предмета потреби можуть бути матеріальними і духовними.
У матеріальних потребах виявляється залежність людини від предметів матеріальної
культури (потреба в одязі, житлі, предметах побуту тощо), у духовних - залежність від
продуктів суспільної свідомості. Людина відчуває потребу поділитися своїми думками
і почуттями, потребу читати книги, журнали, дивитися кінофільми, слухати музику
тощо.
Духовні потреби нерозривно пов'язані з матеріальними. Для задоволення духовних
потреб потрібні, безумовно, матеріальні речі (книги, газети, папір, фарби тощо).
Існують певні особливості розвитку потреб людини. Так, дії маленької дитини, що
самостійно користується ложкою, неможливо віднести цілком до тих, що
задовольняють природні потреби. Сама ложка зовсім не потрібна для задоволення
потреби в їжі. Але під впливом виховання подібні предмети стають для дитини
необхідною умовою такого задоволення. Не сама потреба як така, а суспільно
прийняті способи її задоволення починають диктувати форми поведінки.
Уже на перших стадіях розвитку активності дитини її стимулами стають не біологічно
значущі речі, а способи їхнього використання, тобто функції цих речей у суспільній
практиці. Форми поведінки, які засвоює дитина, - це вироблені суспільством способи
поводження з речами відповідно до їхніх функцій у людській практиці: за столом
сидіти, ложкою їсти тощо.
Виховуючи своїх дітей, батьки вчать їх суспільно прийнятих способів поводження з
відповідними речами, людських форм задоволення своїх потреб за допомогою певних
речей і дій з ними. Під впливом соціальних умов, за яких задовольняються потреби
дитини, її поведінка починає детермінуватися не тільки біологічним значенням речей,
а ще й їхнім суспільним значенням.
Активність людини вже з раннього віку регулюється досвідом усього людства і
вимогами суспільства. Цей тип поведінки настільки специфічний, що для його
позначення у психології застосовується термін діяльність. Однією з основних рис, що
відрізняє діяльність від активності є те, що зміст діяльності не визначається цілком
потребою, яка її спричинила. Зародившись завдяки потребі як джерелу
активності, діяльність керується метою. Мета, тобто те, на що спрямована діяльність,
заради чого вона відбувається, є своєрідним регулятором активності. Перш ніж щось
робити (будувати, досліджувати), людина уявляє цей процес, планує його. По
завершенні процесу діяльності отримують результат, що відповідає усвідомленій меті.
Щоб психічна регуляція діяльності була успішною, психіка має відображати
об'єктивні властивості речей і визначати ними (а не потребами організму) способи
досягнення поставленої мети. Через діяльність людина здатна реалізовувати
цілеспрямовані дії, а саме стимулювати та підтримувати активність. Діяльність
особистості нерозривно пов'язана з мисленням та волею, спирається на них,
неможлива без пізнавальних і вольових процесів.

2 Структура діяльності людини

У структурі діяльності необхідно насамперед розрізняти суб'єкт і об'єкт
діяльності. Суб'єкт - той, хто здійснює діяльність, об'єкт - це те, на що вона
спрямована. Наприклад, хлібороб (суб'єкт діяльності) впливає на землю і вирощувані
на ній культури (об'єкт діяльності). Для бригади будівельників як суб'єкта
споруджуваний будинок - об'єкт. Для Міністерства освіти як суб'єкта діяльності всі
навчальні заклади країни - об'єкт, щодо якого здійснюється управлінська діяльність.
Отже, суб'єктом діяльності може бути людина, група людей, організація, державний
орган. Об'єктом можуть бути природні матеріали, різні предмети, сфери чи галузі
життя людей. Діяльність суб'єкта може бути спрямована також на іншу людину.
Наприклад, тренер впливає на спортсмена (тренує його). Об'єктом діяльності артиста є
публіка в залі (аудиторія). Нарешті, діяльність суб'єкта може бути звернена на самого
себе (людина свідомо тренує своє тіло, загартовує його, виховує волю, займається
самоосвітою тощо).
Психологічна структура діяльності
Традиційно виокремлюють два рівні психологічної структури діяльності: мікроструктуру
(рис.171) й макроструктуру. Мікроструктура діяльності: мотив - ціль - спосіб, засіб -
результат. "Навіщо робити?", "чому робити?", "чим і як робити?", "що вдалося зробити?"
- от психологічна мікроструктура діяльності.

У МАКРОСТРУКТУРІ ДІЯЛЬНОСТІ можна виокремити 4 основні блоки:

• спонукально-ціннісний (мотиви, цілі);
• прогностично-проективний (прогнозування, вибір, планування);
• виконавчо-реалізуючий (способи, засоби, результат);
• оцінно-порівняльний (аналіз, виявлення неузгодженості в результатах і процесі їхнього
досягнення).
Системоутворювальним чинником діяльності є мотив. При цьому, як правило, діяльність
полімотивована, тобто її спонукає багато мотивів, їхня ієрархія. Провідні мотиви
здебільшого визначають спрямованість діяльності. Однак у певних ситуаціях на неї
можуть впливати мотиви, які не
мали спочатку спонукальної сили.
Мотив – причина, що спонукає до
діяльності, спрямованої на
задоволення певних потреб.
Діяльність є сукупністю дій, кожна
з яких має свою мету. Отже, мета є
системоутворювальним чинником
дії.
Мета – передбачення у свідомості
результату, на досягнення якого
спрямована діяльність.
У діяльності нерозривно пов'язані її внутрішні і зовнішні сторони. Коли ми плануємо,
прогнозуємо перед тим, як виконувати роботу, внутрішня (психічна) діяльність
випереджує зовнішню (фізичну, предметну). Фізичне оперування речами замінюється
уявним, що значно його полегшує. Процес такого переходу від зовнішньої дії до
внутрішньої – інтеріоризація. Подумки людина може оперувати образами предметів,
які відсутні на даний момент. Людина уявляє, згадує, і цим вивільняється від
ситуативної залежності, властивої для поведінки тварин.
Перехід внутрішніх дій у зовнішні – екстеріоризація – відбувається під час здійснення
планів. Зовнішня сторона – рухи, за допомогою яких людина впливає на світ,
визначається внутрішньою (мотивами, знаннями, волею), але й внутрішня виявляється
у зовнішній, яка дозволяє з'ясувати міру відповідності отриманих результатів
очікуваним.

3
Навички, їх структура і формування
Засвоєння знань і умінь у процесі навчання поєднується з оволодінням учнями
відповідними навичками.
Навички – це опанування до автоматизму способами використання певних засобів
діяльності.
Вона характеризується відсутністю спрямованого контролю свідомості, оптимальним
часом виконання, якістю.
Вироблення навичок графічно
можна зобразити у вигляді кривої
научіння (кривої вправи). Усі криві
вправи поділяють на два типи: криві
з негативним прискоренням
(формування навички відбувається
швидко, а потім сповільнюється,
наближаючись до певного
граничного рівня швидкості,
кількості помилок); криві з
позитивним прискоренням
(оволодіння дією відбувається
повільно, а потім пришвидшується).
Взаємовплив навичок реалізується
як їх трансфер (перенесення) -
позитивний вплив раніше
виробленої навички на наступну, та
інтерференція - негативний вплив
раніше виробленої навички. У
результаті виконання вправ
змінюється структура дії, до неї
входять контроль і характер
регулювання виконання рухів. Ці зміни характеризуються злиттям окремих рухів у
складніший єдиний акт, вилученням зайвих, проміжних, поєднанням кількох рухів у
часі, що фіксує загальна програма побудови довільних рухів. У результаті
прискорюється темп і підвищується якість їх дій, змінюється характер контролю за
ними: від зовнішнього зорового до внутрішнього м'язевого, кінестетичного
(внутрішнього м'язевого відчуття), а також характер центрального регулювання дією.
Увага від сприймання способів дії переключається на умови її виконання.
Процес формування навички залежить від цілеспрямованості; внутрішньої мотивації і
зовнішнього інструктування, які створюють установку; правильного розподілу вправ
за періодами (етапами) навчання; включення тренованої навички в значущу навчальну
ситуацію; поінформованості учня про результати виконання дії; розуміння учнем
загального принципу, схеми дії, в яку включено дію, що тренується; врахування
впливу трансферу та інтерференції.
Об'єктивними показниками сформованості навички є: правильність і якість її
реалізації (відсутність помилок); швидкість виконання операцій або їх послідовності
(зовнішні критерії); відсутність спрямованості свідомості на спосіб виконання дії,
напруженості і швидкої стомлюваності, випадання проміжних операцій, тобто
редукування дії (внутрішні критерії).
На ефективність вироблення навички впливають: правильний розподіл вправ у часі;
розуміння, осмислення принципів, що засвоюються, основного плану виконання дій;
знання результатів виконаної дії; вплив раніше засвоєних знань і вироблених навичок
на момент научіння; раціональне співвідношення ре-продуктивності і продуктивності.
У процесі формування навичок педагог повинен: цілісно представити сформовану
навичку; попередити негативне перенесення уже сформованих навичок на нову;
забезпечити різноманітні умови (обсяг, порядок представлення) тренування навички;
знайти спосіб тренування (механічне тренування менш ефективне); забезпечити
розуміння принципу побудови дії (пояснення принципу дає кращі результати, ніж
самостійні пошуки учня).
Рис. 2.6.2. Умови для вироблення навички
Різні типи навчання мають специфічні особливості (співвідношення активності
вчителя та учнів, організація, зміст, методи і результати). У процесі засвоєння знань
учителю необхідно забезпечити формування в учнів основних умінь і навичок.
4 Уміння та закономірності їх формування
Успіх певної діяльності залежить від уміння. Як системне утворення уміння
містить знання, прийоми, навички, інші компоненти індивідуального досвіду
(чуттєвого, практичного, інтелектуального, емоційного, рефлексивного) суб'єкта. Воно
ґрунтується на знаннях і навичках людини, а також на її готовності успішно
виконувати певну діяльність.
Уміння - здатність використовувати наявні знання, поняття, оперувати ними для
виявлення суттєвих властивостей об'єктів і явищ, успішного розв'язання теоретичних і
практичних завдань
Учень повинен володіти різноманітними специфічними та узагальненими уміннями.
Знання стає основою вміння, якщо воно адекватне реальності (відповідає об'єктивним
властивостям предметів і явищ), властивості предметів і явищ суттєві для цілей, що
переходять у дію, а дії забезпечують використання цих властивостей для досягнення
мети.
Уміння формується легко за умови глибокого розуміння дітьми суті понять,
властивостей, закономірностей зв'язків. Розв'язок може ускладнювати маскування
суттєвих зв'язків багатьма другорядними даними чи відомостями, настанова школяра
на використання певного способу розв'язання завдання. Виокремлення суттєвих для
завдань характеристик залежить від уміння учня зрозуміти ситуацію цілісно, а не
окремі її елементи. Велику роль, відіграє тут попередній досвід учня.
Научіння умінням відбувається завдяки постановці перед учнями завдань, що
вимагають використання засвоєних ними знань. Діти займаються пошуковою
діяльністю у різний спосіб: наприклад, шляхом спроб і помилок, цілеспрямовано,
творчо використовуючи евристичні методи. За іншим підходом учні вивчають ознаки,
які відрізняють один тип завдань від інших. У процесі розв'язування вони визначають
тип завдання і засвоюють відповідні операції, призначені для їх розв'язання. Нерідко
учнів спеціально навчають розумовій діяльності, необхідній для використання знань.
На практиці педагоги використовують різні шляхи формування вмінь, часто це
відбувається стихійно.
На перших етапах формування умінь учень послідовно обґрунтовує свої дії,
усвідомлює всі прийоми, операції і теоретичні положення, на яких вони основуються.
Учитель спонукає його розгортати міркування і операції, вимагаючи, щоб учень думав
вголос і пояснював, чому саме так робить. На вищому рівні деякі ланки міркувань
втрачають свою актуальність, удосконалюються вміння, але ще не всі операції
усвідомлюються. Показником сформованості уміння на вищому рівні є свідоме
перенесення способу розв'язання старих завдань на нові. Чим ширше перенесення, тим
вищий рівень умінь виявляє школяр.
Для виконання певної дії потрібне попереднє орієнтування - врахування багатьох умов
(властивостей матеріалу й інструмента, послідовності операцій тощо). Сама дія (його
виконавча частина) може бути дуже простою.
Головними умовами успішного формування вмінь є усвідомлення мети завдання,
розуміння його змісту і способів виконання. Цьому сприяє пояснення змісту завдання,
демонстрування кращих виконаних раніше завдань та самого виконання. Для
формування вмінь важливі свідоме ставлення, готовність учня до вироблення умінь,
інтересу з метою ефективного виконання дій, спрямованих на розв'язання завдання. Не
менш важливу роль відіграють тип нервової системи, попередній досвід, теоретичні
знання, нахили і здібності учня тощо.
Формування вмінь залежить і від умов навчання, організації процесу вправляння -
послідовності засвоюваних дій, переходу від простіших до складніших завдань, від
повільного до швидкого темпу їх виконання. Тривале, безперервне вправляння, як і
тривалі перерви у ньому, не сприяють успішному формуванню вмінь.
Знання про навколишній світ допомагають у виконанні дій, роблять їх досконалішими,
усвідомленішими, підвищують упевненість людини у правильності діяльності.
Школярі повинні засвоїти різні способи дії з навчальним матеріалом (обчислювати,
вимірювати, розв'язувати задачі, грамотно писати, зв'язно викладати думки автора
своїми словами тощо). Правильно реалізовані структурні компоненти навчальної
діяльності (навчальне завдання, навчальні дії, контроль за засвоєнням, оцінка міри
засвоєння) стимулюють розумову активність учнів, привчають їх цілеспрямовано
спостерігати, шукати в предметах, знаках, фігурах, словах спільне і відмінне, робити
висновки й узагальнення. Уміння формується як синтез знань і навичок, оволодіння
людиною сукупністю операцій, що забезпечують успішну діяльність. Інтелектуальні
вміння допомагають дітям добре засвоювати предмети, безпомилково розв'язувати
нові типи завдань, оволодівати навчанням як діяльністю. Вони формуються на основі
навичок розумової роботи. Володіння уміннями знімає напруження у дитини,
підвищує її працездатність (стомлення настає не так швидко, як за відсутності умінь).
5 Характеристика основних видів діяльності
Людська діяльність різноманітна і багатогранна. Залежно від мети, змісту та
форм розрізняють такі основні види діяльності:

Рис. 3.3.4. Види діяльності

Залежно від віку людині властиві всі три різновиди діяльності, проте в різні періоди
життя вони виявляються по-різному за метою, змістом, формою, значенням. У
дошкільному віці провідним видом діяльності є гра, у шкільному - навчання, а в
зрілому - праця.
Гра та навчання властиві і людям, і тваринам. Проте у тварин підґрунтям цих
різновидів діяльності є інстинкти, а в людини вони зумовлені соціальними умовами
життя, різняться якісно, значно складніші та багатші за змістом.
Праця за природою та змістом - суспільно-історичне явище. У процесі праці виникла і
розвинулася людина як свідома соціальна істота. Характерна особливість усіх
різновидів людської діяльності в тому, що найчастіше вони пов'язані з мовною
діяльністю. Остання сприяє розвитку змісту та форм усіх різновидів діяльності, їхньої
цілеспрямованості та мотивації.
Основною формою вияву активності дитини дошкільного віку є ігрова діяльність, яка
водночас є і основним засобом пізнання нею навколишнього світу.
Ігрова діяльність спрямована на сам процес гри і в доступній формі відтворює
навчання і працю
На відміну від навчання і праці, дитина захоплюється здебільшого процесом, який
викликає в неї задоволення. Тільки-но інтерес до гри зникає, дитина припиняє її. Гра-
це школа думки, почуттів, і волі. В іграх не лише виявляються, а й формуються всі
психічні процеси та властивості дітей, спостережливість, уважність, вдумливість,
наполегливість, сміливість, рішучість, уміння, здібності тощо, а також такі моральні
риси, як колективізм, дружба, товариськість, чесність. В ігровій діяльності
відбувається також і фізичний розвиток дітей, розвиваються фізична сила, спритність,
швидкість і точність рухів.
У шкільному віці гра має складніший і цілеспрямованіший характер. У школярів
переважають дидактичні ігри, однак провідним видом діяльності стає навчальна.
Навчальна діяльність - активна, свідома діяльність, спрямована на засвоєння знань,
вироблення умінь та навичок
Навчання не обмежується шкільним віком. Людина навчається все життя. До цього її
спонукають розвиток науки, техніки, суспільного життя.
Зміст навчальної діяльності визначається навчальними програмами, розробленими для
кожного року навчання з урахуванням вікових особливостей психіки дитини та її
фізичних можливостей. В ході навчання школяр не лише здобуває знання і вміння, в
нього розвивається активне, самостійне, творче мислення, розширюється світогляд,
удосконалюється пам'ять і увага. Виховний характер навчання проявляється в тому,
що в процесі навчання формується особистість, закладаються такі цінні риси, як
цілеспрямованість, наполегливість, почуття колективізму, взаємодопомоги.
Особливе місце в системі людської діяльності належить праці, яка є провідним видом
діяльності дорослих людей.
Праця - це свідома діяльність людини, спрямована на створення матеріальних та
духовних благ
Праця є необхідною умовою існування і розвитку людини. Необхідною передумовою
будь-якої праці є наявність мети: створення певного продукту.
Характерною особливістю праці є те, що людина передбачає її результати, уявляє собі
матеріал, який буде при цьому використовувати, окреслює способи та послідовність
своїх дій. Праця потребує відповідної підготовки з боку її виконавця, причому знання,
навички та вміння її здійснення набуваються впродовж навчання людини. Праця
потребує напруження фізичних і розумових сил, подолання труднощів, самовладання
та інших вольових якостей особистості.
У процесі суспільно-історичного розвитку людського життя виникла величезна
кількість видів праці.
Людську працю поділяють на фізичну та розумову. До фізичної належать різні види
виробничої та технічної діяльності. Результатом такої праці є матеріальні продукти,
необхідні для задоволення потреб людини. Результат розумової праці - це образи,
думки, ідеї, проекти, знання, втілені в матеріальні форми існування (літературні та
музичні твори, малюнки тощо).
Фізична та розумова праця охоплює величезну кількість різних професій та
спеціальностей. У різних видах праці людина здатна проявляти творчість, умовами
успіху якої є:
- виникнення певного задуму;
- підготовча робота - обміркування змісту творчого задуму, з'ясування шляхів його
реалізації тощо;
- реалізація творчого задуму.
Будь-яка діяльність зумовлена потребами суспільства. Людська психіка, її свідомий
рівень розвивається й виявляється в діяльності. Через діяльність людина є частиною
історично сформованої культури, цивілізаційного процесу. Соціальне середовище,
його потреби, інтереси в ньому обумовлюють соціальну спрямованість діяльності.
Важливе місце серед різних видів розумової діяльності посідає праця вчителя.
Вчителеві потрібно передусім самому ґрунтовно оволодіти знаннями та вміннями,
постійно їх збагачувати та розширювати
Визначальною умовою успіху творчості є систематична, наполеглива і напружена
праця