1Драматичні твори Бертольта Брехта є втіленням головних положень розробленої

ним теорії “епічної” драматургії. Мовлення в брехтівських “епічних” п’єсах структурно і

функціонально відрізняється від мовлення у творах традиційної, “аристотелівської”,
драматургії наявністю певних коментуючих прийомів, які є за суттю лінгвістичними
засобами “епізації” драми. Завдяки цим коментуючим засобам адресант (автор)
отримує можливість будь-коли “втручатися” в художню дію і безпосередньо, тобто
експліцитно (а не лише через художній образ, себто імпліцитно) давати свою оцінку
зображеним подіям, підсумовувати та коментувати їх, спонукаючи тим самим
адресата (читача) до аналітичного сприйняття тексту. В цьому полягає прагматична
мета брехтівського процесу Драматичні твори Бертольта Брехта є втіленням головних
положень розробленої ним теорії “епічної” драматургії. Мовлення в брехтівських
“епічних” п’єсах структурно і функціонально відрізняється від мовлення у творах
традиційної, “аристотелівської”, драматургії наявністю певних коментуючих прийомів,
які є за суттю лінгвістичними
Для досягнення цієї мети Б.Брехт, поряд із такими традиційними засобами “епізації”
як авторська передмова і післямова, підтекст, монтаж, заголовки сцен тощо
(І.Ф.Борисова, М.М.Горюнова, І.М.Фрадкін), вводить до діалогічної основи тексту
своєрідні “монологи” від автора, так звані коментуючі ремарки. Ці ремарки значною
мірою руйнують традиційну цілісність тексту п’єси, перериваючи коментарем і без
того складну семантику діалогів, але утворюють водночас іншу, монологічну систему,
поряд із головною, діалогічною. Брехтівські ремарки мають і власну архітектоніку по
відношенню до діалогів та інших типів ремарки: вони можуть з’являтися між
репліками дійових осіб, передувати їм, а також знаходитися у межах традиційних
авторських настанов тощо. У п’єсах “Тригрошова опера”, “Свята Іоанна скотобоєнь”,
“Життя Галілея”, “Страх і відчай у Третій імперії” та ін. такі ремарки складаються з
декількох речень і становлять собою невеличкі тексти у тексті, головна функція
котрих полягає у коментуванні змісту наступної сцени.

Різновидом коментуючої ремарки в брехтівських п’єсах постають так звані сонги,

тобто пісні (обов’язково пісні, а не взагалі вірші, як, наприклад, віршовані ремарки
перед початком окремих сцен у “Житті Галілея” тощо), які виконуються персонажами
твору або хором за ходом дії. Сонги як цілком своєрідна форма авторського
коментарю в драмі заслуговують на глибинний аналіз їхньої стилістики.

Основним відкриттям Бертольда Брехта був "ефект відчуження" (Verfremdungseffekt,

V-ефект), який він зробив на прикладі творчості Ч.Чапліна й німецького коміка
К.Валентіні, в повсякденні, в практиці деяких театральних культур, особливо
китайської та індійської. Суть його полягає в тому, щоб зірвати полог звичності й
буденності з давно й, здавалося, добре відомого предмета, показати його з
незвичного, несподіваного боку, щоб змусити не просто дивитися на цей предмет, а
побачити його, щоб змусити задуматися над ним. Брехт "очужує" предмет не
руйнуючи його органічних властивостей, не нав'язуючи якостей йому не притаманних
і не властивих. Очужити, за Брехтом, означає "позбавити подію чи характер усього
очевидного, знайомого, зрозумілого і збудити, відтак, здивування і зацікавленність".4
Вперше V-ефект було використано у п'єсі "Що цей солдат, що інший", а на сцені
втілено у постановці п'єси "Круглоголові й гостроголові" (1934 р.). В подальшому, цей
принцип стає провідним в усіх виставах "Берлінського ансамбля"
V-ефект втілювався і через жести героїв, що давали глядачеві інформацію, яка не
співпадала з репліками . Наприклад, на виставі "Матінки Кураж та її дітей" в
"Берлінському ансамблі" Матінка Кураж(Єлена Вайгель) в кінці шостої картини
проклинає війну, яка відібрала в неї сина, проклинає вперше і востаннє, а її руки в
цей час діловито, професійно і прискіпливо перебирають крам, що принесла з міста
донька Катрін і заради якого їй довелося ризикувати життям й понівечити обличчя.
Звичайно така сцена повинна викликати потрясіння і роздуми над трагічною долею
людини, яка попри всі жорстокі уроки життя залишається сліпою й глухою до його
висновків.

2 До теми вiйни у ХХ сторiччi зверталося багато письменникiв. Серед тих, хто

засуджував вiйну у своїй творчостi, є чимало знаменитих iмен, але у Бертольта
Брехта антивоєннi мотиви посiдають особливе мiсце. З його бiографiї вiдомо, що до
антивоєнної тематики вiн звернувся ще коли навчався в гiмназiї. Одним з перших
творiв, що принiс йому слави, була написана 1918 року сатирична "Легенда про
мертвого солдата", за яку потiм фашистський уряд позбавив Брехта нiмецького
громадянства.
Саме цiй темi присвячений один з найпопулярнiших i найвiдомi ших його творiв -
драма-пересторога "Матiнка Кураж та її дiти", що вперше була поставлена в Цюрiху.
П'єсу написано про подiї 30-рiчної вiйни, але дослiджуються в нiй не подiї iсторичного
минулого, а, за задумом автора, актуальне для тих часiв питання про
вiдповiдальнiсть пересiчних людей за iсторiю. Звичайно, вiйни починають уряди, але,
як доводиться в драмi, часто звичайнi люди самi шукають у вiйнi можливостi
влаштувати своє особисте життя, чим i дозволяють полiтикам здiйснювати будь-якi
злочиннi задуми.
Головна героїня твору Ганна Фрiлiнг - маркiтантка, вiйна для неї не горе, а своєрiдний
зовнi мирний бiзнес. Її влаштовує, що воєннi дiї не вщухають. "Кураж до кiнця вiрить у
вiйну", - написав Брехт у примiтках до п'єси. Навiть страшнi втрати (гинуть її дiти) не
мiняють ставлення Матiнки Кураж, хоча вiдомо, що вона живе заради них i саме
задля їхнього щастя зайнялася цiєю справою. Вона не помiчає i не розумiє, що
мимоволi стає причиною їхньої загибелi: пiд час вiйни неможливо жити нормальним
людським життям.
Швейцеркас, один з синiв Матiнки Кураж, гине як герой, рятуючи полкову касу. Вiн
робить те, що вважає природним. Але його брат Ейлiф так само вважає нормою
займатися мародерством у мирнi днi, що й стає причиною його загибелi. Цi двi смертi
- героїчна i ганебна - рiзнi сторони того самого явища. Трохи складнiше з Катрин, яка
попри обставини, в яких виросла, починає розумiти злочиннiсть вiйни. Але Катрiн
нiма, свою позицiю вона доводить дiями, але не може нiкому нiчого пояснити
словами.
Її нiмота символiчна: тi, що намагаються жити вiйною, однак не почули б думки, що не
збiгається з їхньою. Та вона здатна зробити iнше. Пiд час зупинки поблизу мiста
Галле, поки Матiнка Кураж торгує, з'являються ландскнехти, що можуть знищити
мiсто, i Катрин б'є у барабан, поки мешканцi мiста не прокидаються. Тож навiть нiма
людина може при бажаннi щось змiнити.
Зi смертю доньки життя Матiнки Кураж остаточно втрачає сенс, та що вона робить?
Знову впрягається в свiй фургон i поспiшає за солдатами!
Прибутки Матiнки Кураж не витримують жодного порiвняння зi страшними жертвами,
якi їй довелося заплатити. Отже, причина зовсiм не у користолюбствi, на яке нiщо не
натякає. I не в тому, що "Людина сподiвається на диво, доки триває похiд": дива не
сталося. Вона в iншому: в моральнiй капiтуляцiї Кураж перед вiйною.
3 За жанром "Життя Галілея" (1938-1951І) — філософська драма, вона може мати
різні тлумачення, спонукати до перегляду власної позиції й світобачення. Дія у творі
відбувається протягом 1609-1642 рр. в Італії, яка була колискою епохи Відродження.
Образ Галілея став символом перевороту не лише в науці, а й у сфері людського
духу. Його відкриття мали велике значення як для науки, так і для пробудження
свідомості народу, звільнення його від влади церковних забобонів-і прагнення до
свободи.
Галілей показаний передусім як творець. Подібно до Бога, він бачить те, про що
інші й не здогадуються, знаходить не лише модель Сонячної системи, а й точку
опори, що може перетворити весь світ. У п'єсі показано величезну роль "світла
знань", яке може подолати морок реальності, змінивши життя людства. У багатьох
сценах детально показано наукову діяльність Галілея, його пояснення своїх
досліджень (спостереження за рухом Сонця, відкриття телескопа, створення моделі
всесвіту тощо). Ці епізоди мають не лише науковий, а й філософський зміст.
Коментарі Галілея суттєво впливають на переоцінку системи цінностей. "Я вірю в
людину, а отже — і в її розумі" — проголошує вчений. Усім своїм життям він доводить,
що людина здатна творити, тобто змінювати навколишню дійсність. Головний
конфлікт п'єси не релігійного, а світоглядного плану. Не заперечуючи Бога як
моральний ідеал, герой виступає проти схоластичного розуміння церковних істин, які
стримують прогрес і виправдовують насильницьку політику щодо народу.

Брехт змальовує життя Галілея як постійну боротьбу: з владою, яка не здатна

належно оцінити його відкриття, з церквою, що сприймає його діяльність як "замах на
святих", а насправді боїться втратити вплив на людей, з відсталістю й нерозумінням
(так, для багатого Людовіка, який удає з себе освічену людину, має значення не
телескоп, а футляр до нього). Це боротьба із злиденним існуванням вчений живе на
мізерну платню, не в змозі забезпечити собі нормальні умови для роботи), боротьба
із самим собою за кожне наукове відкриття, яке народжується в муках і протиріччях
розуму. Галілей боїться за перемогу істини: "Істина — дитя часу, а не авторитету.
Наше неуцтво безмежне".
У п'єсі показано еволюцію головного героя. Його конфлікт з кардиналом та
інквізицією загострюється. Теорії Галілея поширюються в народі, його славлять у
піснях бідні люди, які прагнуть скинути із себе тягар насильства й приниження.
Церква була занепокоєна "духом бунту і сумнівів". Кульмінацією твору є суд над
Галілеєм і зречення ним свого вчення. Церковні дзвони сповіщають про перемогу
інквізиції.