Історія культури як галузь культурології

Предмет історії культури і завдання. Сутність культури. Національна і світова культура.

Філософські концепції культури. Культура і цивілізація. Типологія культури. Структура та функції
культури. Художня культура

Предмет історії культури і завдання. Кожна освічена людина, громадянин держави, інтелігент

як лідер нації, повинен уміти правильно оцінити сучасний стан культури, бачити і розуміти
постійні зміни в різноманітних сферах, уміти розрізняти усталені чинові життєздатні культурні
форми від застарілих, позбавлених життєвої сили. Без цього неможливо визначити оптимальні
шляхи і засоби подальшого розвитку культури, ефективно впливати кожному своєю мірою на цей
розвиток.
Треба знати історію своєї і світової культури, щоб правильно оцінити досягнення національної
культури у порівнянні з надбаннями інших народів. А також націлити потенційних майбутніх
науковців на пошуки нових фактів, які свідчать про самобутність і вагомість української культури в
світовій культурі, щоб аргументовано викривати демагогію поневолювачів українського народу
про нібито вторинність української культури. Адже посилення корінного етнічного фактора в
українському суспільстві і зростання його національної самосвідомості є умовою збереження
національно-державної консолідованості.

По-друге, в сучасній соціально-історичній ситуації інтеграції України у світовий культурний і

господарчий процес, знання історії культури і фундаментальна гуманітарна освіченість стає
необхідною для фахівців у верхньому ешелоні влади, які повинні оволодіти навичками
міжнародної комунікації з толерантним і неагресивним ставленням до інших культурних традицій.

Крім того, вивчення історії культури повинно дати усвідомлення майбутніми фахівцями свого
призначення як співтворців матеріальної і духовної культури у процесі їх культурної
самореалізації і перманентного творення культури нації в міру сил кожного громадянина. Буття
України на стику культур зумовило її зв’язок із загальносвітовим історично-культурним
простором. Сучасний фахівець має бути готовим здійснювати професійну діяльність у
полікультурному світі, поділяючи і шануючи передовсім нормативи і цінності свого національно-
культурного середовища. А діалог різних культур допомагає глибше зрозуміти особливості
національної культури.

Сутність культури
Важливість сучасного переакцентування суспільно-гуманітарних наук на проблеми культури
пояснюється відходом від застарілої парадигми розуміння і пояснення ходу історії виключно як
зміни економічних формацій. І.Г. Гердер розумів розвиток культури як головний зміст історичного
процесу. У сучасному розумінні історичні соціальні явища мають як економічне, так і культурне
підґрунтя. Німецький соціолог М. Вебер (1864-1920) обґрунтував тезу про рівнозначність
економічних і світоглядних факторів в історичному процесі. Вебер розглядав релігію як один з
найважливіших засобів надання смислу соціокультурній діяльності людини. Протестантизм не
тільки стимулював нагромадження капіталу, високоефективне виробництво шляхом релігійної
санкції трудової діяльності, релігійної етики накопичення і підприємництва, свідомої самоцінної
праці як релігійного покликання і морального обов’язку само формування особистості “в ім’я Бога
і прибутку”.

Культура походить від colo, colere – вирощування, обробіток землі. З 18 ст. – виховання,
вирощування людини, “оброблення людської душі”, культура як приналежність рисам особистості
– “культурність”, “культура праці”, культура поведінки, фізична культура. Сукупність матеріальних
і духовних надбань людства, як спосіб духовного освоєння дійсності на основі системи
цінностей(смислів), і як розгортання творчої діяльності людини, спрямованої на пошук смислу
буття. Культура – все створене, відмінне від природи, хоча культура передбачає наявність
природи і людини як біологічної істоти для свого існування, культура виступає засадою
гармонійної єдності людини з природою.

Сучасні інтерпретації культури полягають на таких позиціях:

 Культура – це створена людиною “друга природа”, світ, який “надбудований” над

незайманою природою.
 Культура є системою спільних для суспільства цінностей, матеріальних і духовних.
Цінність – те, що має сенс для людини, світ, наповнений людським смислом.
 Людина як суб’єкт культури формується в процесі культуротворчої діяльності і стає
людиною шляхом залучення до культури.
Культура – це історичний процес збереження, розподілу, обміну і вживання готових наслідків
людської діяльності, а також створення нових цінностей, спроможних забезпечити подальший
процес розвитку самої людини. В сучасній науці присутні такі основні концепції тлумачення
поняття культури:

 Соціально-атрибутивна: все, що властиве суспільству; культура як соціальне

наслідування; соціально задане і здійснюване соціальними інститутами спрямування
культивування індивідуальних біологічних якостей;
 Особистісно-атрибутивна: людина як суб’єкт інтерпретацій та інновацій – рушій розвитку
культури; культура як сфера самореалізації людини і самоствердження і розвитку її сутності
(культура живе в людях, їх творчості, діяльності, переживаннях – люди живуть в культурі); поле ,
процес і результат самореалізації;
 Аксіологічна: культура як історично і соціально зумовлене, об’єктивоване в продуктах
людської діяльності (артефактах) ставлення людини до природи, до суспільства, до самої себе;
реалізація і втілення в культурних текстах верховних цінностей шляхом культивування вищих
людських чеснот;
 Діяльнісна: єдність способів і продуктів людської діяльності, які вдосконалюють людину;
 Семіотична: факти культури в знаках збереження та передачі інформації, культура як
сукупність мов, що кодують інформацію про світосприйняття народу, характер, рівень його
знань , вірувань, моральні уявлення; культура як механізм, що створює сукупність текстів;
знакова система; мови (акти людської поведінки, художні образи у творах мистецтва, обрядові
ритуальні церемоніальні ситуації, особливі смислові конструкції в філософських, політичних,
релігійних, літературних текстах) матеріалізують, зберігають і передають смисли людського
життя в його співвіднесеності зі смислом існуючого; чим ґрунтовніше людина знає знаки тим
глибше розкриває людський досвід;
 Діалогова концепція: культура звертається до інших культур (як вона в них відображена),
щоб доповнити власне буття; всі культури мають спільну основу для свого будівництва –
універсальні людські смисли та цінності (рівність, свобода, непримиренність до насильства);
 Концепція культури як динамічної системи і одночасно підсистеми буття; пропонує
досліджувати різні культурні елементи у вертикальних і горизонтальних взаємозв’язках – науку,
мистецтво, техніку, релігію, мораль, інститути (правові, політичні, освітні, комунікацій, форми
управління), а також у тришаровій структурі побудови культури (загальне, особливе, одиничне);
слід враховувати динамічну саморухливість культури як індивідуального організму і як системи;
поєднувати вивчення відношень з іншими підсистемами і внутрішніх відношень.
Різноманітність інтерпретації культури викликана дослідницькими настановами різних наук –
філософії, історії, психології, етнографії тощо. Водночас усі інтерпретації культури можна
розглядати як взаємодоповнюючі, викликані всеохопним характером культури в просторі
людського буття. Культура як багаторівнева система з ієрархією підсистем викликала до життя
цілу систему наук про культуру. Фундаментальна культурологія досліджує найбільш загальні
закономірності ціннісно-смислового аспекту соціокультурного буття людства. Прикладна
культурологія займається розробкою технологій практичної організації та регуляції культурних
процесів. Теорія культури пізнає сутність культури і виявляє закони і механізми функціонування
цілісної системи культури. Існують конкретні порівняльні науки про культуру – етнологія,
етнографія, соціологія культури, мистецтвознвавство, що базуються на зборі та аналізі
емпіричного матеріалу.

На відміну від культурології, предметом якої є осмислення культурного розвитку людства як

поліфонії ціннісно значущих смислів буття людської спільноти, різних культур, формування
цілісного уявлення про культурний континуум і місце в ньому людини, відтворення
універсального образу світу в його динамічному розвитку – історія української та зарубіжної
культури вивчає конкретні унікальні творіння культурного генія в їх динаміці. Зі свого боку, історія
культури як окрема наука, що досліджує конкретні феномени культури, є базисом культурології як
найзагальнішої науки про культуру.
Національна і світова культура
Світову та національну культури розмежовують в залежності від носіїв. Світова культура – це
синтез кращих зразків національних культур різних народів, що стали загальнолюдськими
надбаннями. Національна культура є синтезом цінностей, створених різними соціальними
групами людей і класами даного суспільства.

Національна культура стає відомою в світі лише тоді, коли цінності, розвинуті в ній, стають
досягненнями всього людства. Перш за все світове значення здобула культура Стародавньої
Греції і Стародавнього Риму. В наш час таке значення притаманне культурам Англії, Франції,
Німеччини, Америки.

Національна культура охоплює систему різноманітних форм національного життя, серед яких –
географічні, господарські, побутові, ідеологічні, державно-правові, релігійні чинники. Вони
забезпечують збереження й відтворення економічного та морально-духовного потенціалу нації,
формують почуття національної свідомості, інтегрують культуру нації у світову культурну
співдружність.

Своїми структурними складовими – мовою, звичаї, традиції народу, релігія, художня культура,
національний характер, національна самосвідомість, почуття національної гідності – національна
культура об’єднує національне життя, в одне ціле і забезпечує подальший національно-
культурний прогрес.

Своєрідність національної культури, її неповторність та оригінальність виявляються в духовній

сфері, перш за все в мові, літературі, музиці, живописі, філософії, традиціях, релігії. національна
культура українського народу розвивалася не ізольовано від культур інших народів, а перебувала
в контексті світового культурного процесу. Українці віками творили власну самобутню культуру,
успадковуючи культурні цінності своїх предків, переймаючи і творчо осмислюючи надбання інших
народів. Цим самим вони розвивали не лише національну культуру, але й зробили вагомий
внесок у скарбницю світової.

Характерною особливістю української культури є її відкритість в стабільність, здатність

сприймати й українізовувати чужі культурні впливи. Завдяки цьому українська культура протягом
своєї історії двічі змогла відродитись і зберегти духовний генофонд нації в умовах колоніального
гніту.

Українська культура століттями розвивалась в лоні литовської, польської, російської, тому вона
оцінювалась окремими дослідниками як похідна та “провінційна”. Ще й донині має місце
підсвідома залежність представників української культури від російської, оглядання передусім на
російські культурні здобутки. Українська культура дійсно впродовж століть вбирала чужі впливи, в
той же час залишаючись самобутньою, переплавляла їх та інтегрувала в українську культуру.

Щобільше, у певні історичні періоди (особливо у 16-18 ст) вона активно впливала на сусідні
культури. На розвиток української культури негативно впливала відсутність власної державності,
єдиної національної політики в галузі культури. В умовах колоніальної залежності сковувався
творчий дух і самобутність нації, гальмувались або ставали неможливими культурні процеси.
Остаточно українське культурне поле в ділянках науки, літератури, мистецтва сформувалося на
зламі ХІХ-ХХ ст., коли остаточно сформувалася українська нація, коли мова з фольклорної
трансформувалася у мову абстрактної думки у історичних працях М. Грушевського.

Національна культура має у своїй основі особливості психології українського етносу.

Ментальність етносу, хоч підлягала змінам впродовж історії, все ж зберегла найхарактерніші
риси. Інваріант української ментальності – це те що залишається в культурі і психології народу
попри всі зміни в економічному і соціальному житті (М. Попович). Єдність української культури в
часі і просторі базується на національному характері.

Національна ментальність зумовлена спільною мовою, культурною і морально-етичною основою.

Вона об’єктивована в артефактах мистецтва, психічний склад нації найбільше виявляється в
мистецтві, зокрема у фольклорі. На базі фактів мистецтва дослідниками виводилися
характеристичні риси українського характеру: емоціоналізм, потяг до усамітнення, релігійність,
сентиментальність, ліризм, індивідуалізм, любов до свободи, рухливість.на це вплинули
природно-біологічні чинники, умови життя, виховання.
В українській культурі важливою є спадкоємність традицій (Д. Антонович, Д.Чижевський, М.
Грушевський). Гердер вважав людську культуру єдиною, такою, що має спільну мету –
досягнення істинної гуманності. Проте ця мета розвитку досягаються різними народами
неоднаково, створюючи величезну різноманітність кольорів та відтінків.

Ця думка суголосна з сучасною теорією систем: чим різноманітніші елементи системи, тим
більша її стабільність. Гердер одним з перших виступив проти вузького європоцентризму, проти
зневажливого ставлення до народів, що не належать до романо-германського культурного
комплексу. Оцінювати рівень культуриі просвіченості різних народів треба не тільки з погляду
Європи, а і їх власних історичних потреб і завдань. Розвиток культури усвідомлюється як єдиний
процес, що триває у всесвітньо-історичному масштабі і характеризується певним зв’язком причин
і наслідків, внутрішніми закономірностями, періодизацією. Марксизм не визнавав цілісності
національної і світової культури, а поділяв її на “прогресивні” та “реакційні” елементи.

Сучасні українські культурологи М. Попович, В. Скуратівський, С. Макаров, О. Забужко включають

українську культурну традицію у світовий загальнокультурний простір, знаходячи в діалозі
неповторну значущість національної духовності. Видатні діячі української культури своїми
найвищими творчими досягненнями зробили внесок у світову культуру. Наприклад, Микола
Лисенко став тлумачем національних думок і почуттів для представників інших народів, створив
національний музичний стиль, переплавивши у своїй музиці найхарактерніші природні
особливості народної пісні з високими досягненнями музичного мистецтва Європи і таким чином
“переклав” українську професійну музику на загальнозрозумілу європейську композиторську
мову.

Загальнолюдська культура об’єднує окремі культури в єдине ціле, сприяє досягненню

взаєморозуміння у суперечливому світі.Водночас кожен з типів культури є самоцінним у власній
унікальності. Ось чому світова і національна культура перебувають в співвідносності
рівноправного взаємозбагачуваного діалогу.Спільною для багатьох дослідників є філософська
засада про самоцінність кожної національної культури та її більшою чи меншою мірою
спорідненість з культурами інших народів. Це дає можливість стверджувати, що толерантність –
одна з важливих ознак української науки про культуру.

У наш час всепланетарних зв’язків вимагає , з одного боку засвоєння культурної спадщини свого
народу в минулому і сучасності, а також розширення обміну неосяжними культурними цінностями
між народами, а також вміти позбутися підтримуваних консервативною силою застарілих поглядів
і традицій в культурі. Сьогоднішній поворот до цінностей культури минулого викликаний
критичним моментом історико-культурного розвитку, оскільки вже не окремі країни, а людство
загалом почувається на краю гуманітарної та екологічної катастрофи.

У таких умовах неминуче зростає вселюдська потреба пильно вдивитися в минуле, щоб
спроектувати його досвід на сучасне та майбутнє. Значні соціокультурні зміни, що стосуються
практично всіх аспектів громадського життя різних країн і народів, з особливою гостротою
ставлять питання про міжнародну взаємодію, її роль в еволюції етнічних культур та розвиткові
загальносвітової культури.

Філософські концепції культури

Існує різноманіття філософських концепцій культури від. В античності переважно поняття
культура означало освіченість, гармонійну непрофесійну особистість як мету культури, природа
була неперевершуваним зразком досконалості. В Стародавньому Римі філософія стає
культивуванням розуму. Благодать, нескінченне самовдосконалення індивіда, діалог з
універсальною системою моральних координат, втіленою в абсолюті як наближення до
осягнення Бога – найвищий ідеал християнської версії культури середніх віків.

Ренесансна ідея культури – мистецтво і митець, які повинні перевершити в своїх талановитих
творіннях природу, ідея людини-творця, яка творить світ, красу, саму себе. Культура – це не
тільки зміна людиною природи, а й перетворення самої себе. Завдяки науковій революції Нового
часу людство починає усвідомлювати себе тією силою, котра здатна протистояти природі.
Культура стає поліпшенням природи, яка змінює життя і є протилежністю природі, певним рівнем
упорядкованості і розвитку, тим, що відрізняє цивілізовану людину від дикуна. У 18 ст. культура
вважалася такою, що впроваджує смисл в історію. І.Ф. Шіллер вважав мистецтво засобом
подолання суперечності цивілізаційного етапу культури – відновити цілісність людини, повноту
духовного і фізичного життя людини.
 Романтики поставили у центр філософії культури проблему творчості – генія і “духу народу”, який
відбудовує необхідні йому форми культури. Досліджуючи “дух народу”, романтики збагатили
науку великим масивом емпіричних фактів і створили конкретні науки про культуру –
фольклористику, етнографію, порівняльне літературознвство і галузі мистецтвознавства. Гегель
поєднує процес росту культури з діалектичним рухом так званого абсолютного духу. Ріст
культури за Гегелем проходить три стації: мистецтво, релігія , філософія. У культурі народів
первісного етапу людства переважали художні форми вираження духовного змісту, потім
першість переходить до релігії і, нарешті, до теоретичного мислення. Марксизм вбачав причину
зміни культурних типів суспільств у зміні економічних умов.

Основними філософськими концепціями в теорії культури є: Еволюціоністська, тобто лінійна

спрямованість розвитку культури, зростання складності культурних явищ і впорядкування їх від
простого до складного. Суспільство розвивається під впливом зовнішніх (географічне
середовище) та внутрішніх (фізична і психічна природа людини) факторів, послідовність
незворотних змін культурних феноменів (Г. Спенсер, Е. Тейлор, Л. Уайт).

Психологічна, виходить з вирішальної ролі несвідомих імпульсів у поведінці людей(З. Фройд).

Єдиний за змістом психічний простір, який об’єднує первісні реакції архаїчної людини і духовні
стани сучасних індивідів, проявляється у тотожності смислів прадавніх міфів, казок, легенд
образам пізнішої професійної культурної творчості людства. Культура є системою норм і заборон,
що приборкують людську агресивність й деструктивність, пов’язані з дією природного потягу до
задоволення.

Сублімація як переключення частки статевої енергії на культуротворчість. Колективне несвідоме

(К. Юнг)як загальнолюдський досвід пам’яті про минуле. Воно має культурне походження, проте
успадковується біологічним шляхом і зберігається у вигляді архетипів, позбавлених
предметності. Архетипи є психічними смислами в чистому вигляді, що неусвідомлено організують
і направляють життя людської душі. Колективне несвідоме зафіксоване у міфології, релігії і
проявляє себе в художній творчості.

Культура і цивілізація
У деяких випадках треба розрізняти поняття культура і цивілізація, хоча нерідко ці терміни
вживаються як синоніми. Термін цивілізація вживається:

 для позначення етапу розвитку людського суспільства,

 для характеристики будь-якого суспільства.
У першому випадку мається на увазі суспільство, розвиток продуктивних сил якого дає
можливість отримувати додатковий продукт, і саме виробництво останнього, а на просто
задоволення наявних потреб людей, стає його метою. У цьому розумінні виділяють три головні
ступені розвитку людства: дикість, варварство, цивілізація.

В другому розумінні, згідно з певною філософською традицією, цивілізацію протиставляють

культурі як технологію з її сенсом, ціннісними засадами, що може як служити культурі, так і
відриватися від неї, панувати своїми засобами над вищими цінностями. У сучасному світі ця
тенденція виявлена досить чітко. Людина може бути цивілізованою, тобто освіченою, знаючою,
але малокультурною, коли вона бездуховна.

У 18 ст. формується поняття цивілізації, що характеризує історично конкретні форми єдності

культури як міри і способу розвитку універсальних сил людського роду з формами його
соціальної організації (наприклад, єгипетська цивілізація – це певна система навичок, умінь,
технологій у поєднанні з кастовою структурою суспільства і владою фараона, а також
специфічним типом духовності, що містить міфологію, моральні норми,естетичні уявлення і т. ін.).

Криза культури вперше виявилася у творах Ж.Ж. Руссо, який відзначив суперечність між
культурою (цивілізацією) і природним станом патріархального способу життя і прагнув встановити
природну гармонію людини, її погодженість з самою собою. В сучасній науковій думці цивілізація
постає тією частиною культури, яка є загальною для багатьох народів і виконує функцію їх
об’єднання та інтернаціоналізації і універсалізації. Цивілізацією сучасні народи зближені, а
культурою розрізнені. Цивілізація і культура як двоєдиний феномен сприяють як
взаєморозумінню між народами, так і збереженню їх різноманітної краси.
 О. Шпенглер вважав, що культура як організм і зовнішній вияв внутрішнього складу душі народу,
має свій темп розвитку, час життя і стадії від зародження через молодість, зрілість і старість до
смерті. Життєвий цикл культури він визначив у 1000 років, після чого вона втрачає свій творчий
потенціал і перероджується на цивілізацію як останню механістичну фазу культури. Цивілізація,
що досягла висот у Європі, свідчить, за Шпенглером, про виснаженість, занепад Європи.

За К.Юнгом, технічна цивілізація куплена ціною відмови від єднання з “душею” природи. Як
результат – падіння смаків, моралі, зникнення стимулів до творчості, наростання масових істерій.
Запобігти цьому можна за допомогою свідомості, яка повинна осмислити без свідомі акти агресій
і зробити вибір між добром і злом. Філософські праці великого мислителя ХХ ст. Альберта
Швейцара пояснюють кризу культури тим, що культура суспільства ХХ ст. втратила етичні
засади, масова культура наповнена ідеями насильства. Пояснення причин кризи Швейцар вбачає
у невідповідності матеріального прогресу цивілізації етичному прогресові. Культура, яка відірвана
від етики, позбавляється духу гуманізму. Він пов’язує відродження культури з творчою діяльністю
окремих особистостей: етичні засади можна відродити в індивіді, що поверне людству взагалі
гуманістичну за основами культуру забезпечить справжнє відродження.

Кожний національний чи історичний тип культури є неповторним світом, вибудуваним певним

сприйняттям людиною дійсності та самої себе.

Структура культури
Структуру культури утворює:

 усе, що створено людиною, створено матеріальною і духовною працею, уся матеріальна і

духовна дійсність, що поєднує в собі як засоби існування людства, так і його духовний світ –
мистецтво, літературу, релігію, філософію (предмети матеріальної і духовної діяльності людини);
 сама людина як представник певної соціальної верстви і рівень її культурності (суб’єкти і
носії культури з характерними рисами національної ментальності і моралі);
 комплекс зразків поведінки, що визначають спосіб життя людини (інституціональні
стосунки).
Сучасна наука поділяє структурні частини культури передовсім за її носіями: світова і
національна, міська і сільська, класова і етнічна, професійна і непрофесійна, молодіжна, культура
сім’ї чи окремої людини, масова і елітарна. Л. Уайт у структурі культури виділяє три підсистеми:
технологічну (знаряддя праці і техніка їх використання), соціальну(стосунки між людьми і
відповідні типи поведінки в економіці, політиці, моралі, війську, професійній діяльності),
ідеологічну(знання, ідеї, філософія, наука, художня культура, міфологія, звичаї і традиції,
релігія).У іншому структурному зрізі – співвідношення національного, інтернаціонального і
(донедавна штучно підкреслюваного) класового в культурі. Штучне виділення класового поділу
культури, що панувало в СРСР, призвело до нівелювання національного у розвитку культури. На
основі різновидностей людської діяльності умовно виділяють дві форми культури – матеріальну і
духовну.

Матеріальна культура пов’язана виробництвом і задоволенням та зростанням матеріальних

потреб людей, духовна ж пов’язана ж з духовним виробництвом і формуванням і забезпеченням
етичних і естетичних цінностей, смаків й інтелектуальних потреб, духом, свідомістю. Вона
викликається духовними потребами, ідеалами, уявленнями про сенс життя, щастя,
справедливість, світоглядом, ментальністю.

Духовна культура формується в процесі духовної діяльності, а реалізується у вигляді наочно

прийнятних результатах цієї діяльності – формах свідомості моралі, праві, політиці, філософії,
науці, мистецтві, релігії, соціальних інститутах – системі освіти і виховання, звичаях, традиціях,
суспільній думці, обрядах. До духовної культури належать і ті відносини, що склалися під час
духовної діяльності. Особливістю духовних цінностей і їх непіддатливість старінню і довго
тривалість та незалежність, часто невіддільність від акту творчої діяльності (театральна вистава,
лекція, виступ музиканта).

Оцінка їх завжди відносна і суб’єктивна. На думку фахівців, існує чимало різновидів культури, які
відносяться ідо матеріальної, і до духовної сфери: політична, економічна, екологічна, естетична
культури. Отже, структура культури складає єдину систему з різних елементів, які взаємодіють
між собою.
 Культура в людському бутті виконує такі функції:

 функція консолідації;
 функція регуляції колективних форм життєдіяльності;
 функція накопичення і трансляції і репродукції соціального досвіду;
 функція адаптації до оточення;
 функція комунікації.
Художня культура
Художня культура як складова духовної базується на засвоєнні світу через систему художніх
образів, створених митцем - суб’єктом культури. Художня діяльність поєднує перетворюючу
діяльність (створення художніх творів) з комунікативною та пізнавальною (реалізація процесів
сприймання мистецьких цінностей).

Слід підкреслити самостійність існування ще однієї реальності – світу мистецтва, який наближує
людину до її ідеалу. Художньо-образне освоєння світу має різноманітні способи творчості,
модифікації, виявлені у видах мистецтва, які тепер частіше називають текстами культури –
література, музика, живопис, архітектура, театр, скульптура, ужиткове й декоративне мистецтво.
Мистецтво побутує у різних жанрах (поема, роман, симфонія, портрет).

Історично склалися різні творчі методи і стилі (готика, бароко, класицизм, романтизм). У художній
культурі реалізується цілісне, об’ємне, найбільш гармонійне освоєння людиною світу. Вона
сприяє реалізації людиною наявних у ній можливостей і потенцій, дає змогу вдосконалюватись
духовно, емоційно, інтелектуально, прилучає до вічної мудрості, до мистецьких цінностей,
орієнтує на загальнолюдські ідеали.

Рівень художньої культури, при всій самостійності її розвитку, багато в чому залежить від
матеріальної основи історичної доби, бо вона є системою створення, збереження, обміну,
розподілу, поширення і споживання створених і створюваних цінностей, тому залежить від
інституцій, а також матеріального благополуччя людей.

Суспільний стан стимулює або стримує художню діяльність. Суб’єктами художньої культури є
народ як ціле і його талановиті творці й інтелігенція. Народ - головний охоронець свого духу,
ментальності, художнього досвіду,зразків, норм , традицій, мови. Митець творить унікальні
художні цінності через глибоке індивідуальне переживання освоюючи дійсність. Неповторність
таланту як складного переплетіння психологічного, духовного і фізичного, багатства внутрішнього
світу особи з досконалістю художнього бачення світу і оригінальністю самовираження.
Масштабність і значущість таланту полягає у прориві соціальної детермінованості, у виході за її
межі, у наповненості загальнолюдським звучанням.

В художній культурі, в мистецтві, зокрема у фольклорі найбільше виявляється психічний склад

нації як цілого. Він об’єктивується в артефактах мистецтва, які піддаються науковому
дослідженню. Джерело проявів рис національного – в мистецтві, національному не лише за
формою (як стверджували ідеологи марксизму), а передовсім в образах і нормах мислення.
Мовна будова твору мистецтва віддзеркалює характерність специфіки національного мислення.

Культура містить у собі як стійкі, так і мінливі елементи. Ідеї, цінності, звичаї, обряди,
зберігаються і передаються від покоління до покоління як традиції – наукові, релігійні, моральні,
національні й духовні. Система традицій віддзеркалює цілісність, сталість суспільного організму і
спадкоємність поколінь. Носіями спадкоємності є фольклор, писемність, предметні історичні
пам’ятки, музеї, енциклопедії, бібліотеки.

Спадкоємність передбачає передовсім інтерпретацію культури минулих часів з позиції сучасності.

Вертикальна спадкоємність – це орієнтація на культурні досягнення і досвід попередніх епох.
Культурний розвиток кожної епохи вбирає в себе одночасно існуючу культуру різних народів,
регіонів і той зв’язок, який існує між ними і без якого їхній стан був би обмеженим, неповним і
звуженим, називається горизонтальною спадкоємністю.

Усвідомлюючи й переосмислюючи минуле, мислитель, учений, художник і винахідник творять

нові цінності, збагачують світ людської культури. Нове заради нового містить в собі справжнє
творче начало. В сучасному суспільстві, на відміну від традиційних суспільств, оновлення,
новаторство є базисною цінністю.

Використана література
1. Лекции по истории эстетики. Ки. З, ч. 2. Л., 1977. С. 12.

2. Шеллинг Ф.-В.-И. Философия искусства // История эстетики. Памятники мировой эстетической

мысли: В 5 т. М., 1967. Т. 3- С. 155.

3. Плеханов Г. В. Литература и эстетика: В 2 т. М., 1958. Т. С 123.

4. Оганов О. О. Произведение искусства и художественный образ. М., 1978. С. 4.

5. Гегель Г.-В.-Ф. Эстетика. Т. 1. С. 105.