Professional Documents
Culture Documents
Історія розвитку кримінальної психології
Історія розвитку кримінальної психології
Історія розвитку кримінальної психології
Виконав :
Репетир Владислав
Становлення юридичної психології як науки визначалося тим, що основні проблеми юриспруденції
(особистість злочинця, досудове слідство та судове провадження кримінальної справи, перевиховання
засуджених) не могли бути вирішені на рівні суто юридичному чи суто психологічному, а вимагали
розробки спеціалізованого методичного інструментарію для вивчення і теоретичної розробки проблематики
на межі юридичної та психологічної науки. Саме тому юридичної психології повною мірою стосується
ствердження У. Гербарта про те, що психологія має тривалу передісторію і дуже коротку історію. Ще в
трактаті давньогрецького філософа Теофраста (ІV-III ст. до н.е.) "Характери" є опис окремих асоціальних
рис, притаманних певним типам особистості.
В історичній ретроспективі можна виділити такі основні етапи розвитку юридичної психології:
Щоб примусити людину дати свідчення, спеціально створювалася шокова ситуація, обстановка, яка
провокувала до вияву емоцій. Наприклад, підозрюваного раптово вводили в ледь освітлене приміщення, де
знаходився труп, і там змушували сказати правду, використовуючи його шоковий стан.
На зміну інквізиційному середньовічному розшуковому процесу прийшов процес змагальний (ідеї якого
зароджувалися в філософії, соціології, теорії права) з властивою йому гласністю та усним провадженням.
Важливого значення набувають показання свідків та інформація стосовно особистості підсудного,
потерпілого, позивача, відповідача тощо. Для правильної оцінки свідчень підозрюваного, обвинувачуваного
та інших учасників процесу, одержання даних про їх особистість у кримінальному, а потім у цивільному
буржуазному процесах з'являється потреба залучення та використання психологічного знання.
Так, у Європі почала інтенсивно розвиватися судова психологія. У 1792 р. виходить робота К.
Вкартсгаузена "Про необхідність психологічного аналізу кримінально-правових понять"; у першій
половині XIX ст. побачили світ роботи І. Гофбауера "Психологія та її застосування до судового життя" та
І. Фредрейха "Систематичне керівництво з судової психології", де висвітлювалися психологічні аспекти
проблем особистості злочинця, індивідуалізації вини та покарання, а також безпосередньо психології
кримінального судочинства.
Середина і друга половина XIX ст. знаменувалася в Європі значним посиленням інтересу до кримінальної
психології, що зумовлювалося, насамперед, розвитком антропологічних поглядів на детермінацію злочинної
поведінки (Ч. Ломброзо, Е. Феррі, Р. Гарофало). У книзі "Злочинна людина, вивчена на основі антропології,
судової медицини та тюрмознавства" (1876 р.) Ч. Ломброзо здійснив спробу визначити матеріальний
субстрат злочину, висловивши думку про те, що злочинець-це атавістичний тип, який має низку фізичних і,
відповідно, психічних рис, що наближають його до дикунів, первісних людей або навіть тварин. На його
думку, злочинця неможливо виправити, як неможливо приручити та одомашнити хижака, тому єдиним
виправданим засобом боротьби зі злочинністю є якомога більш рання ізоляція представника злочинного
типу від суспільства.
Е. Феррі та Р. Гарофало доповнили перелік біологічних детермінант злочинності, але залишилися при цьому
на позиціях антропологічної школи. Так, Е. Феррі в праці "Злочин як соціальне явище" визначив три групи
чинників, що породжують злочинність: антропологічні (індивідуальні), фізичні та соціальні. До останніх
були віднесені: громадянський стан, рід занять, місце народження, класовий стан, освіта та виховання.
Р. Гарофало, зазначаючи, що злочинець має риси "дикунів" та розумову недорозвиненість, поділяв злочини
на "природні" та "штучні", спричинені неповагою до страждань інших людей та їх права власності.
Помітним досягненням у розвитку юридичної психології були роботи Г. Гроса "Посібник для слідчих" і
"Кримінальна психологія". Автор вперше аргументував необхідність виділення окремого напряму
юридичної психології - судової психології, в структурі якої виділив "суб'єктивну психологію", під якою
розумів психічну діяльність судді, і "об'єктивну психологію" - психічну діяльність тих учасників процесу,
які забезпечують судді матеріал для остаточних висновків і суджень, необхідних для винесення вироку
(обвинувачуваного, свідка, потерпілого).
На початку XX ст. побачили світ роботи Л. Блюнеллі "Свідомість звинувачуваного" (1902 р.), М. Ворста
"Експериментальні дослідження достовірності свідчень" (1907 р.). Г. Райха "Про напрями психології" (1912
р.), К. Марбе "Принципи судової психології" (1913 р.), О. Ліпмана "Основи психології для юристів" (1914
р.), в яких розглядалися теоретичні І практичні питання використання психології в юриспруденції. З 1907 р.
відомий учений Е. Клапаред читав у Женеві "Курс лекцій з юридичної психології".
Історія юридичної психології в нашій країні нараховує понад три століття. Можна виділити три етапи її
розвитку:
1) кінець XVII ст. - перша половина XVIII ст. (епоха Просвіти) - перші спроби проникнути в
психологію (душу) злочинця, критично осмислити психологію людей, що вершать правосуддя;
2) кінець XVIII ст. - остання чверть XIX ст. - характеризується початком читання курсів із
юридичній психології;
3) XX ст - початок XXI ст. - оформлення юридичної психології як галузі психологічної науки і
становлення її як експериментальної дисципліни.
Так, Посошков І.Т. пропонував різні способи допитів свідків і обвинувачуваних, рекомендував
класифікувати злочинців за ступенем їх "зіпсованості". Він говорив, що усвідомлення права відсутнє у масі
народу. ТатищевВ.М. вважав, що багато законів порушуються через незнання, і що їх необхідно вивчати з
раннього віку, коли психіка дитини до цього найбільш сприятлива. Князь Щербатов М.М. стверджував, що
законодавець повинен знати людське серце і створювати закони з урахуванням психології злочинця і
народу. Він одним з перших порушив питання про дострокове звільнення злочинця, що виправився, і
вважав, що відбування покарання повинне бути сполучене з працею.
На початку XVIII ст. було висловлено думки про необхідність відміни кривавих форм кримінальних
репресій, катувань і зміну ставлення до особистості злочинця. Виразником цих поглядів був, насамперед,
Радищев ОМ. Ушаков Ф.В. у роботі "Про право і цілі покарання" розкрив психологічні засади впливу на
злочинця покарання, вважаючи найбільш важливим створення умов для виникнення у нього почуття каяття.
Зародження та розвиток юридичної психології в Росії наприкінці XVIII - початку XIX ст. пов'язано з
розумінням прогресивними ученими І громадськими діячами необхідності розв'язувати кримінально-правові
проблеми із залученням психологічних знань. Таку позицію висловлювали, зокрема, ліцейні вчителі О.С.
Пушкіна О. Куніцин та О. Галич. О. Куні-цин вважав, що метою покарання повинно бути виправлення і
перевиховання злочинця, попередження злочинів. О. Галич написав одну із перших у Росії робіт з
характерології, де зазначив, що карати злочинця повинні ті, хто знає його психологію, характер. Таким
чином, він вважав, що суддя повинен бути і хорошим психологом.
Практична спрямованість юридичної психології особливо визначилася в 50-70 роках XIX ст. Так,
С. Баршеву роботі "Погляд на науку кримінального законоведення" (1858 р.) відзначав, що жодне питання
кримінального права не може бути вирішене без допомоги психології: "Якщо суддя не знає психології, то це
буде судне над живими істотами, а над трупами". На його думку, психологія потрібна не тільки суддям, але
й слідчим, тому що зі скасуванням катувань у їх розпорядженні залишається лише один засіб розкриття
злочину - вплив на психіку злочинця. Психологія потрібна і законодавцю, якого вона навчить бачити в
злочинці не неприборканого звіра, а людину, яку потрібно перевиховувати, а не діяти на неї "мечем і
в'язницею". У 1871 р. А. Фрезе опублікував першу в Росії роботу "Нарис судової психології", визначивши її
предмет як "нотатки до юридичних питань про нормальні і ненормальні прояви душевного життя".
Прогресивні юристи другої половини XIX І початку XX ст. (Л. Владимиров, Д. Дріль. С Гогель, А. Коні, Л.
Петражицький, В. Чиж, М. Ядринцев та ін.), розуміючи, що лише психологія дозволяє визначити
закономірності, детермінуючі поведінку людини, вважали, що юридична психологія повинна скласти
наукову основу кримінального права, тобто на її базисі має будуватися вчення про суб'єкт злочину,
осудність, зміст покарання.
Становлять інтерес роботи Д. Дріля, який зазначав, що психологія І право мають справу з тими самими
явищами - "законами свідомого життя людини". Не володіючи власними засобами для їх вивчення, право
повинне звертатися до психології. Психологія є тим базисом, на якому право тільки і може бути побудовано,
інакше воно втрачає своє значення як прикладна наука. У "Приватній психології злочинності" (1890 р.) він
стверджував, що першим органічним моментом, що сприяє злочину, є ослаблення у злочинців здатності
"свідомо керуватися передбаченням майбутнього"
Роботи В. Чижа "Медичне вивчення злочинця" (1894 р.), "Злочинна людина перед судом медичної науки"
(1894 р.), "Кримінальна антропологія" (1895 р.) є розвитком теорії Ч. Ломброзо, але його власні ідеї щодо
необхідності залучати обізнаних у психології та психіатрії осіб до участі в кримінальному судочинстві були
обгрунтованими та цінними.
С. Гогель у книгах "Суд присяжних та експертиза" (1894 р.), "Роль суспільства в боротьбі зі злочинністю"
(1904 р,), "Курс кримінальної політики у зв'язку з кримінальною соціологією" (1910 р.) здійснив спробу
поєднати біологічний та соціологічний підходи щодо дослідження злочинів і злочинця, висловивши думку
про необхідність залучення спеціальних психологічних знань до кримінального судочинства.
Н. Ядринцев висунув ідею щодо перевиховання злочинців під впливом суспільної думки та позитивного
морального впливу.
У цей же час (друга половина XLX і початок XX ст.) все більш вагомого значення набували
експериментальні дослідження з юридичної психології. Умови для цього були створені зусиллями лікарів-
практиків у галузі експериментальної фізіології І психіатрії (І. Сеченов, В. Бехтерєв, С. Корсаков, В.
Сербський. В. Кан-динський та ін.).
Питання щодо показань свідчень, особливо неповнолітніх, було предметом вивчення багатьох вчених того
часу Результати, що засвідчували їх недосконалість (недостовірність), спонукали до пошуку інших
можливостей одержання доказової інформації, зокрема, задопомогою експериментальної психології.
Зокрема, стали з'являтися роботи, присвячені використанню навіювання і гіпнозу в кримінальному
судочинстві. За участю В. Бєхтерєва в 1896 р. був застосований гіпноз до підозрюваної у вбивстві свого
чоловіка Марії Рум'янцевої, яка вчинила злочин у результаті сугестії фельдшера І. Хрисанфова, її коханця І
домашнього лікаря.
Після Великої Жовтневої революції досить тривалий час (1917-1934 рр.) юридична психологія у нашій
країні охоплювала велике коло проблем і була авторитетною галуззю науки. У Петроградському
університеті юридичну психологію викладав А. Коні, був створений перший у світі Державний інститут по
вивченню злочинності і злочинця (1925 р.), проведене значне число досліджень і опубліковано тільки за
перші чотири роки його існування понад 300 робіт. У 1926-1927 рр. в "Адміністративному віснику НКВД"
були опубліковані статті О. Лурія про апаратурну методику діагностики причетності особи до злочину, де
обґрунтована висловлена можливість упровадження вітчизняного поліграфа. У цей час видавалися книги з
проблем професіограми слідчого й оперативного працівника (Казань, 1925 р.), психології натовпу (Харків,
1929 р.) та ін.
Відомий учений, професор Московського університету С. Познишев опублікував низку робіт, присвячених
пенітенціарному і кримінальному праву, перевихованню ув'язнених. Його книга "Кримінальна психологія.
Злочинні типи" (1926 р.) стала підсумком проведених досліджень щодо особи злочинця та причин злочинів.
С. Познишев вважав, що злочинність породжується і змінюється під впливом певних умов, а також від того,
що організм дістав у спадок від предків, тому жоден злочин не можна пояснювати виключно зовнішніми
причинами, ігноруючи індивідуальні властивості злочинця. Він відкинув теорії Ч. Лом-брозо, Є. Феррі, Р.
Гарофало та їх прихильників, зазначивши, що ідея природженого злочинця нічим не обґрунтована: злочин
завжди є проявом складного психічного переживання, настрою людини, в якому знаходять виявлення різні
риси його характеру. Отже, природжена схильність до злочинності психологічно і логічно неможлива.
Водночас він підкреслював, що основними елементами психічної конституції є розумові задатки, світогляд і
характер особи. С. Познишев визначив злочинний тип як поєднання властивостей характеру і поглядів
людини, що схиляють її до злочину, через що людина стає на злочинний шлях, тоді як інші категорично від
цього відмовляються.
О. Тагер ("Про висновки і перспективи вивчення судової психології"). Останній визначив такі основні
розділи юридичної психології:
а) кримінальна психологія - вивчає поведінку правопорушника;
б) процесуальна психологія - вивчає організацію і діяльність
суду;
в) пенітенціарна психологія - вивчає поведінку осіб, які відбувають покарання, і тих, на кого покладені
функції нагляду і перевиховання засуджених.
На цьому етапі розвитку юридичної психології для неї була характерною, як і для психології та
юриспруденції того часу, боротьба думок, підходів, методологічних баз. Юридична психологія не уникла
помилок, притаманних психологічній науці: біологізм, рефлексологічні і реактологічні нашарування тощо.
Вони для такої молодої сфери наукового знання були неминучими, але поправними. На жаль, на той час у
СРСР відбулися значні політичні зміни, які зашкодили подальшому розвитку психологічної науки. Після
прийняття Постанови ЦК ВКП(б) "Про педологічні збочення у системі Наркомпросів" були закриті чи
реорганізовані психологічні науково-дослідницькі заклади, припинена розробка психологічних проблем у
соціальній сфері, на виробництві, в управлінні тощо. Психологія фактично підпорядкувалася педагогіці. І
такий стан тривав близько тридцяти років. Зрозумло, що будь-які психологічні дослідження на межі з
юриспруденцією також не проводилися, психологію Ізолювали від проблем криміналістики, слідчої І
судової діяльності.
Щоб виправити становище після завданих у 30-ті роки XX ст. ударів, знадобилося понад ЗО років. Тількиу
1965 році до програми підготовки юристів у вищих навчальних закладах було введено курс "Психологія
(загальна та судова)"; розгорнуті прикладні психологічні дослідження для правоохоронних цілей,
правозастосовчої і профілактичної діяльності; питання юридичної психології стали розроблятися з метою
забезпечення навчального процесу. У1966 р. відбувся Всесоюзний семінар із судової психології, на якому
обговорювалися питання викладання психології в вузах, а також проблеми судово-психологічних
досліджень. У цей час створювалися програми і методичні рекомендації з судової психології для вузів 1
середніх спеціальних навчальних юридичних закладів, де також вводився курс психології.
У 1968 р. на Ш Всесоюзному з'їзді психологів заслухана значна кількість доповідей щодо психологічних
проблем боротьби зі злочинністю, хоча окремої секції судової психології на з'їзді не було.
Результати наукових пошуків знайшли своє відображення у монографіях, навчальних посібниках, статтях
учених і практиків: М. Алексєєва, А. Васильєва, В. Васильєва, Ф. ГлазирІна, А, Дулова, М. Єнікеєва, В.
Коновалової, М. Коченова, В. Кудряв-цева, Г. Міньковського, В. Пирожкова, О. Ратінова, О. Столярен-ка, Л.
Філонова, О. Яковлєвата інших.
У1971 р. у Москві відбулася І Всесоюзна конференція з судової психології, в якій брали участь понад 300
вчених і практиків; вона стала важливою віхою і стимулом на шляху розвитку юридичної психології.
Спеціалісти у сфері юридичної психології брали участьу наступних (МЯІ) з'їздах психологів СРСР(1977.
1983, 1989 рр.), де була представлена секція "Юридична психологія".
У 1986 р. в Тарту відбулася II Всесоюзна конференція з юридичної психології, де було визначено назву
науки, її напрями, дидактику і методику психологічної підготовки юристів у вищих навчальних закладах.
Проблеми юридичної психології розглядалися на спеціальних секціях Всесоюзних конференцій із роботи
психологічної служби у Москві (1984 р.), республіканських конференціях із проблем підвищення добробуту
(1987 р.), ролі соціальних і психологічних наук у справі підвищення ефективності і культури
обслуговування (1988 р.) в Тарту, із експериментальної психології у Львові (1988 р.), на конференціях і
нарадах, які проводилися Прокуратурою СРСР, МВС СРСР та ін.