1. Предмет синтаксису. Зв’язок синтаксису з іншими науками.

Мова – це система з декількома рівнями. Синтаксис є складовою частиною вчення про граматичну будову
мови, до якого входить також морфологія. Проте якщо морфологія за об'єкт вивчення має слово, зокрема його
будову, форми і граматичні категорії, то синтаксис, об'єктом вивчення якого також є слово, розглядає його як
складник синтаксичної конструкції. Синтаксис вивчає закони поєднання слів і побудови речень. Він вивчає
функціонування словоформи у певних синтаксичних конструкціях: словосполученнях, реченнях, у зв'язному
мовленні загалом. Мінімальна одиниця спілкування – це речення, але синтаксичні властивості слів
виявляються не лише в реченнях, а й в одиницях нижчого рівня – в словосполученнях. Тому можна говорити
про синтаксис словосполучення і синтаксис речення. Синтаксис словосполучення виявляє синтаксис окремих
слів та встановлює правила їх поєднання з іншими словами відповідно до частиномовної приналежності.
Синтаксис речення розглядає його як комунікативну одиницю, побудовану за граматичними законами мови зі
слів та словосполучень. Тут також розглядаються типи речення, його складові компоненти (головні й
другорядні члени). Окремо виділяють синтаксис складного речення. Крім того, чимало сучасних учених
звертають увагу на те, що речення в мовленні не ізольовані одне від одного, а перебувають у тісному
семантичному і граматичному взаємозв'язку, становлячи своєрідну структурно-семантичну єдність, творячи
блоки речень, пов'язані між собою як за змістом, так і граматично. Ці блоки речень становлять окрему
синтаксичну одиницю, яка в різних працях має різні назви — надфразна єдність (Л. А. Булаховський), складне
синтаксичне ціле (І. Р. Вихованець), складна синтаксична єдність (М. А. Жовтобрюх), текст, контекст, прозова
строфа, період. Однак найуживанішими є терміни «складне синтаксичне ціле» та «надфразна єдність». Таким
чином, об'єктом вивчення синтаксису є різні синтаксичні одиниці, що можуть бути виокремлені у зв'язному
мовленні. Синтаксис дає можливість виявити, якими засобами слова поєднуються в словосполучення і
речення, з чого і як складаються, творяться синтаксичні одиниці — словосполучення, речення, надфразна
єдність, або складне синтаксичне ціле. Синтаксис має зв’язок з іншими науками. 1. Фонетика. Кожна
синтаксична одиниця може існувати і в звучанні і в запису. Мовлення завжди інтонаційно оформлене. Йому
належить система інтонаційних конструкцій, співвіднесених з певними комунікативними типами речень. 2.
Морфологія. Словоформа вживається у складі синтаксичних утворень, вона становить собою компонент
синтаксичної одиниці. Зрозуміло, що для різні словоформи мають різні синтаксичні властивості. Наприклад,
відмінок іменника висловлює зв'язок словоформи із будь-яким компонентом речення. А відмінок
прикметника (як і число і рід) показує залежність його від іменника. 3. Лексикологія. Від семантики слова
залежить його функція в реченні. Наприклад, шию (іменник у знахідному відмінку однини, від шия)
і шию (дієслово в теперішньому часі, першій особі, від шити). 4. Пунктуація. 5. Психологія. Мислення дорослої,
нормальної людини нерозривно пов'язане з мовленням. Думка не може ні виникнути, ні протікати, ні існувати
поза мовою, поза мовленням. Ми мислимо словами, які вимовляємо вголос або промовляємо про себе,
мислення відбувається в мовній формі. 6. Стилістика. Наприклад, у синтаксичному плані офіційно-діловому
стилю властиве тяжіння до ускладненої синтаксичній структури, строгий і певний порядок слів у реченні. Це
обумовлено вимогою логічності, послідовності, точності викладу думки.

2. Словосполучення, їх типи. Способи зв’язку слів у словосполученні.

Існує декілька поглядів на словосполучення. Перший. Словосполучення – це будь-яка сполука повнозначних

слів. Суперечливість поглядів виявляється в тому, чи можна розглядати як словосполучення слова, поєднані
сурядним зв’язком (зошит і книжка). Друга точка зору. Словосполучення – синтаксична одиниця, утворена
поєднанням двох або більше повнозначних слів на основі підрядного зв’язку (гарна квітка, хтось із нас, їхати
далеко). Слвосполучення має певнні лексико-граматичні відношення і виражає єдине, але розчленоване
поняття. Повнозначні слова, що входять до складу словосполучення, нерівноправні: одне з них пояснюване, а
друге — пояснювальне. Пояснюване слово називається головним, опорним, або стрижневим, а пояснювальне
— залежним. Словосполучення – це проміжне становище між словом і реченням. Слово і словосполучення.
Спільне: 1.Мають номінативну функцію, але словосполучення – більш точна номінативна функція. 2.
Позбавлені предикативності. 3. Виступають як будівельний матеріал для речення. 4. Словосполучення
перетворюється на слово (шампанське вино – шампанське), це еліптична субстантивація. Слово і речення.
Спільне: 1. Складаються зі слів. 2. Однаковий будівельний матеріал (складаються зі слів). Відмінне: 1)
словосполученню не властиві такі синтаксичні категорії, як предикативність і модальність, що є
найхарактернішими ознаками речення; 2) на відміну від речення словосполученню не властива інтонаційна
завершеність; 3) якщо словосполучення будується лише за принципом залежності одного компонента від
іншого, то для речення властива більша різноманітність синтаксичних зв'язків; 4) словосполученню
притаманна лише номінативна функція, а комунікативну воно зазвичай виконує тільки в реченні; 5) в реченні
інтонація повідомлення, спонукання і т.д., у словосполученні лише інтонація називання.

Залежно від принципу, що береться за основу, словосполучення можуть класифікуватися по-різному. За

структурою (кількістю складових частин) вони поділяються на прості й складні. Прості словосполучення
переважно двочленні, що складаються з двох повнозначних членів, з яких один є головним (стрижневим), а
другий—залежним. Такі словосполучення означають одне розчленоване поняття: зелений гай, написати
листа, дуже швидко та ін. До простих словосполучень належать також словосполучення з аналітичними
синтаксичними формами, що нерідко еквівалентні двослівним словосполученням (пор.: буду читати книжку —
читатиму книжку), а також словосполучення із залежним компонентом, вираженим нерозчленованим
словосполученням чи фразеологізмом, що також може бути еквівалентним одному слову (пор.: любить точити
ляси —любить поговорити). Складні словосполучення — це словосполучення, в яких будь-який із компонентів
поширений повнозначними словами. Вони можуть утворюватися поширенням: 1) простого словосполучення
залежним від нього словом (швидко йти вулицею, захоплено читати роман) 2) головного слова залежним від
нього словосполученням (перевірка домашнього завдання, написати курсову роботу); 3) головного слова
двома залежними компонентами, які граматично між собою не пов'язані (пор.: написати листа братові —
написати листа і написати братові).

Залежно від морфологічного вираження головного слова серед словосполучень виокремлюють три основні
типи: 1) іменні; 2) дієслівні (вербальні); 3) прислівникові (адвербіальні). В іменних словосполученнях головним
словом можуть бути іменник, прикметник, числівник, займенник. Залежно від того, яка з іменних частин мови
виступає у ролі головного слова, розрізняють чотири підтипи їх: 1) іменникові (субстантивні) + іменна частина;
2) прикметникові (ад'єктивні) + різні частини мови; 3) числівникові (нумеральні) + різні частини мови; 4)
займенникові (прономінальні) + різні частини мови. Дієслівні: 1) дієслово та залежний іменник, 2) дієслово та
залежна дієслівна форма (інф.), 3) дієслово та прислівник.

Залежно від семантико-синтаксичних відношень розрізняють і 5 основних типів словосполучень: 1)

атрибутивні, 2) об'єктні, 3) суб’єктні, 4) обставинні, 5) комплетивні. Атрибутивними словосполученнями
виступають такі, у яких головне слово позначає предмет, а залежне окреслює його ознаку: старанний учень,
виняткова причина, красива дівчина. З-поміж словосполучень з атрибутивними відношеннями домінують
словосполучення із залежним компонентом, який виражає узагальнену ознаку (прикметник, займенник,
дієприкметник). Атрибутивні відношення часто виникають і при сполученні іменника з іншими частинами
мови, яким не притаманний потенціал позначення узагальненої ознаки: а) іменник + іменник без прийменни-
ка: гілка бизки. крило літака: б) іменник + іменник з прийменником: сорочка в клітинки, будинок з дерева: в)
іменник + інфінітив: бажання вчитися, стремління малювати: г) іменник + прислівник: кава по-турецьки.
Значення об’єкта (у реченні — додаток) залежне слово має в тих випадках, коли головне слово виступає
віддієслівним іменником, який співвідносний із перехідним дієсловом, що вимагає знах. в.: захист Вітчизни,
читання книжки. перевірка зошитів//захищати Вітчизну, читати книжки, перевіряти зошити і т. ін. В об’єктних
словосполученнях залежний компонент може позначати: а) прямий об’єкт дії: вишивати рушник, співати
пісню: б) знаряддя дії: орати землю трактором, забивати цвяха молотком: в) дійову особу: підтриманий
учасниками: г) співучасника дії: розмовляти з друзями: ґ) об’єкт, що зумовлює зміст головного слова: мрію про
подорож, жалкую за лісом, шкодую за втраченим. Об’єктні відношення виникають і при сполученні дієслова з
інфінітивом: принести обідати, наказати відстипати. Суб’єктні відношення виникають у словосполученнях, у
яких залежна форма позначає суб’єкт дії, діяча (іменник або інша субстантивована частина мови). Суб’єктні
відношення ґрунтуються на лексико- граматичній природі головного слова, яким виступає дієслово: приїхав
батько — приїзд батька, вітер розкидав — розкидані вітром. ураган знищив — знищено ураганом. Обставинні
відношення (здебільшого це сполучення дії та її ознаки) — це такі відношення, що характеризують чи
кваліфікують дії (або ознаки). За семантикою обставинні відношення поділяються на: а) часові: повернутися
враниі. піти пізно, приїхати через місяць; б) просторові: йти полем, жити в селі, перебувати на березі: в) мети:
приїхати відпочити, подарувати на пам’ять: г) причинові: сказати помилково, вчинити наперекір: ґ) наслідку:
покохати на муки, зустрічатися на радість: д) означально-обставинні: хоробро битися, гаряче говорити то що.
Комплетивні (доповнювальні) відношення виникають у синтаксично зв’язаних (цілісних) словосполученнях,
коли головне слово потребує смислового доповнення: три пальми, вид спорту, склянка води, ставати
червоним. Словосполучення з цими відношеннями переважно виконують роль одного члена речення.

Існують три різновиди синтаксичного зв’язку: 1) узгодження; 2) керування; 3) прилягання. Узгодженням

називається такий тип підрядного зв'язку, за якого форми словозміни залежного слова повністю або частково
уподібнюються до форм стрижневого (головного) слова. Стрижневим (головним) словом при узгодженні
виступають іменник, займенник, співвідносний з іменником, або субстантивоване слово, а залежним —
прикметник, дієприкметник, займенник, співвідносний з прикметником, порядковий числівник. Наприклад:
цікава книжка, прочитана книжка, моя книжка, перша книжка. При узгодженні зміна форми стрижневого
(головного) слова неминуче зумовлює відповідну зміну залежного. Наприклад: зимовий ранок — зимового
ранку. Узгодження може бути повним і неповним. Повним воно є, якщо всі можливі форми залежного слова
уподібнюються формам головного. За неповного узгодження формам стрижневого (головного) слова
уподібнюються не всі можливі форми залежного, а тільки їх частина. Так, у словосполученнях на зразок місто
Одеса, місто Київ узгодження є лише в числі й відмінку і немає в роді. Також у множині рід не визначається
(цікавих книжок). Керуванням називається такий тип підрядного зв'язку, за якого головне слово потребує від
залежного певної відмінкової форми, що залишається постійною за будь-якої зміни головного слова; пор.,
наприклад: читати книжку; читання книжки. При керуванні відмінок залежного слова зумовлюється
лексичним і граматичним значенням головного слова. Розрізняють такі види керування: прийменникове,
безприйменникове, сильне і слабке. Безприйменникове (безпосереднє) — керування, за якого залежне слово
не має прийменника: написати твір, приготувати обід. Прийменникове (посереднє) — керування, за якого
залежне слово має при собі посередника — прийменник: вчиться у школі, прийшов до нас. За міцністю
підрядного зв'язку розрізняють сильне і слабке керування. Сильним називають керування, за якого головним
словом є перехідне слово і воно вимагає від залежного форми тільки знахідного чи родового
відмінка: готувати обід, не мати боргів. Слабке керування спостерігається у всіх інших словосполученнях, воно
не вимагає тільки певного відмінка, здійснюється за допомогою прийменника: їхати до сестри, святкувати з
сестрою. Прилягання — це такий спосіб підрядного зв'язку, за якого залежне слово приєднується («прилягає»)
до головного тільки за змістом. Зв'язком прилягання приєднуються незмінювані слова і форми: 1)
прислівники: ходити швидко, відповідати впевнено. 2) неозначена форма дієслова: збиралися вчитися,
любила грати. 2)  дієприслівники: сидів думаючи, читати лежачи.

3. Речення як основна синтаксична одиниця, його основні ознаки. Речення і судження.

Речення — це основна одиниця синтаксису, що слугує засобом спілкування (комунікації) і знаряддям

мислення, засобом оформлення думки. У ньому виявляються найістотніші функції мови — комунікативна й
мислеоформлююча. Речення розглядається, з одного боку, як одиниця, що утворюється зі слів і
словосполучень, а з другого - як одиниця, що вичленовується з тексту. Утворюючи речення, слова й
словосполучення об'єднуються синтаксичними відношеннями. Існують два погляди на речення: 1) Речення
розглядають як явище логічне, психологічне, логіко-психологічне. 2) Речення розглядається з суто
лінгвістичних позицій. Представники першого напряму ототожнюють речення і судження. Судження не є
лінгвістичною категорією. Судження – це думка, погляд на що-небудь; у логіці це думка, де щось
стверджується або заперечується щодо предметів, явищ. Підмет та присудок = судження. Представники
другого напряму не ототожнюють судження і речення. Будь-яке судження оформлюється у виді речення, але
не всяке речення є судженням. Наприклад існують питальні та спонукальні речення, але вони не є
судженнями (Ви знаєте цю жінку? Принесіть мені книгу). Отже, кожне судження є реченням, але не кожне
речення є судженням. Можна дати таке визначення реченню: Речення – це основна граматично оформлена,
інтонаційно завершена комунікативна одиниця, в якій формується і виражається відносно самостійна думка,
що відображає частину дійсності й показує різні відношення повідомлюваного змісту до буття.
Найіголовнішими ознаками речення є предикативність, модальність та інтонація. Найістотнішою ознакою
речення є предикативність, під якою розуміють загальну співвіднесеність змісту речення з об'єктивною
дійсністю (його реальність чи ірреальність, можливість чи неможливість, необхідність чи ймовірність тощо).
Основними граматичними засобами вираження предикативності є категорії часу, способу та особи. Носієм
предикативності у двоскладних реченнях є присудок, а в односкладних — наявний головний член. Із
предикативністю тісно пов'язана модальність, під якою розуміють граматико-семантичну категорію, що
виражає ставлення мовця до висловлюваного, а також його оцінку відношення повідомлюваного до
об'єктивної дійсності. Модальність установлює реальність чи ірреальність (нереальність), можливість чи
неможливість, імовірність чи неймовірність того, про що повідомляється в реченні. Засобами вираження
модальності є категорія способу (дійсного, умовного, наказового), а також особливі лексико-граматичні
засоби (так звані модальні дієслова, модальні слова і частки). Види модальності: розповідна, питальна,
спонукальна, бажальна, імовірність, переповідність (наче, ніби). Іще однією ознакою є інтонаційна
завершеність. Інтонація –піднесення тону, наголос, темп, мовлення. Це єдність висоти,сили, темпу, тембру.
Вона слугує, з одного боку, засобом оформлення речення, а з другого — засобом його відмежування від інших
речень у мовному потоці. Залежно від мети висловлювання розрізняють інтонації повідомлення (розповідну),
питальну, спонукальну, окличну.

4. Класифікація речень за метою висловлювання.

За метою (функцією) висловлювання розрізняють речення розповідні, питальні та спонукальні (імперативні).

Розповідні речення містять повідомлення про якісь факти дійсності, події, явища тощо. Будучи
найпоширенішими типом речень в українській мові, вони дуже різні за змістом, функцією і будовою. Спільною
особливістю їх є відносна завершеність думки, яка передається специфічною розповідною інтонацією —
спокійною, рівною, з пониженням на кінці речення і підвищенням на слові чи групі слів, на яких робиться
логічний наголос.

Питальні речення виражають намагання мовця про щось довідатись від співрозмовника, одержати якусь
інформацію. Граматичними засобами оформлення цих речень є особлива питальна інтонація, яка різко чи
поступово підвищується на початку речення і поступово знижується в кінці, а також питальні слова —
займенники, прислівники, частки (хто, що, коли, чому, де, куди, звідки, який, чий, хіба, невже тощо). За
допомогою питальної інтонації розповідне речення, не змінюючи його лексичного складу і структури, можна
перетворити на питальне. При цьому в реченнях без питального слова інтонація підвищується на слові, що
логічно виділяється, а в реченнях з питальними словами інтонація підвищується на цих словах. Залежно від
значення, зокрема характеру інтонації, серед питальних речень вирізняють: а) власне питальні, що містять
запитання, на яке неодмінно треба відповісти (наприклад: — Ти мене не забула? — Ні, не забула. — Ждала? —
Ждала. — М. К.); б) питально-стверджувальні, в яких у самому запитанні є елемент ствердження (наприклад:
Хіба так людині жити? — О. Г.); в) питально-спонукальні, що містять спонукання, виражене через питання
(наприклад: Чому б з тобою нам не поєднати дружбу? — Л. Г.); г) риторично-питальні, що містять твердження
чи заперечення і не потребують відповіді (наприклад: Хто може випити Дніпро, Хто може виплескати море,
Хто наше злото-серебро Плугами кривди переоре, Хто серця чистого добро Злобою чорною поборе?— М. Р.).

Спонукальні (імперативні) речення виражають волю або намагання мовця спонукати співрозмовника до
якоїсь дії. Вони дістають граматичне оформлення: а) за допомогою різних форм вираження присудка
(найчастіше у формі наказового способу); б) за допомогою особливої інтонації; в) використання спеціальних
спонукальних часток (-но, -бо, ну, та, би, дай, давай, бодай, хай, нехай тощо). Найважливішим засобом
оформлення спонукальних речень є спонукальна інтонація: речення, що виражають наказ, вимогу, заборону,
вимовляються голосом підвищеного тону, більш напружено, а речення, що містять прохання, пораду,
застереження, — нижчим тоном, з меншим напруженням. За способом вираження присудка серед
спонукальних речень розрізняють: а) речення, в яких у ролі присудка виступає дієслово у формі наказового
способу: Вийди, коханая, працею зморена, хоч на хвилиночку в гай (М. Стар.); б) речення, в яких присудком є
дієслово у формі дійсного способу в значенні наказового: А ну швидко підішов. в) речення, в яких присудок
виражений дієсловом у формі умовного способу в значенні наказового: Ви лягли б, мамо, спочити (П. М.); г)
речення, в яких присудок виражений інфінітивом: Твоїми б, Якиме, устами та мед пити (П. М.); ґ) речення, в
яких присудок виражений формою третьої особи теперішнього чи майбутнього часу зі спонукальними
частками хай, нехай, бодай та ін.: Хай чабан, — усі гукнули, — за отамана буде (П. Т.); д) речення, в яких
присудок виражений різними дієслівними формами з різними частками: Давайте, хлопці, заспіваємо абощо
(С. В.). У розмовному мовленні в значенні спонукальних нерідко використовуються різні неповні, обірвані
речення: Мовчать! Взяти їх! (О. Довж.). Структурним центром спонукальних речень у розмовному мовленні
можуть бути вигуки геть, гей, гайда, марш, цить тощо: Гетьте, думи, ви хмари осінні (Л. У.). Будь-яке
розповідне, питальне, спонукальне речення, якщо воно вимовляється з певним емоційним забарвленням, що
супроводжується підсиленням тону голосу, перетворюється на окремий різновид — окличне речення. Від
інших окличні речення відрізняються лише інтонацією, хоч іноді їм властивий своєрідний порядок слів, а
також наявність підсилювальних часток (як, що за) та вигуків.

5. Двоскладне неповне речення.

Неповне речення — це таке речення, яке характеризується неповнотою граматичної структури чи складу
внаслідок відсутності в ньому одного чи кількох членів (головних або другорядних), які легко виявити з
контексту або ситуації мовлення. Структурною особливістю неповних речень є відсутність у них окремих
членів, зумовлена тим, що неповне речення звичайно входить до складніших конструкцій, в яких відсутні
члени наявні. Неповними можуть бути як двоскладні, так і односкладні речення Неповними можуть бути різні
типи речень — як двоскладні, так і односкладні: «Шабля ранить голову, а слово – душу» ( — неповне
двоскладне речення з пропущеним присудком ранить; «Йому холодно. Мені теж. — неповне односкладне
безособове речення з пропущеним головним членом холодно. 

Слід мати на увазі, що двоскладне речення з пропущеним підметом чи присудком залишається двоскладним,
хоча промовляється чи пишеться всього один головний член: «Він чудово розмовляє по-англійському. Три
роки прожив у Лондоні» (газ.). Друге речення тут є неповним двоскладним, оскільки підмет він легко
відновлюється з контексту. У діалозі Куди ти ходив?— У кіно — друге речення, як і перше, теж є двоскладним,
бо воно відновлюється до Я ходив у кіно. 

З іншого боку, односкладне речення, в якому немає підмета чи присудка, є повним, оскільки ці члени тут
узагалі не передбачаються структурою речення: «З великим інтересом читаю ваші листи» (газ.) —
односкладне означено-особове повне речення, в якому підмет я не потрібен. 

У неповних реченнях, як уже зазначалося, можна відновити пропущені члени. Залежно від того, на основі чого
відбувається це відновлення, розрізняються контекстуальні, ситуативні та еліптичні неповні речення:
1)контекстуальне: з попереднього речення чи з частини того самого складного речення (Брехня стоїть на одній
нозі, а правда — [стоїть] на двох [ногах](Нар. тв.)); 2) контекстуальне: з наступного речення (Хай жестами
[скажу]. Але сказати мушу); 3) еліптичне: зі змісту самого неповного речення, тобто на пропущений член
указують слова, синтаксично залежні від нього (Не в службу, а в дружбу [допоможи]); 4)ситуативне: із ситуації
мовлення: усі учасники спілкування знають, про що йдеться, тому те чи інше слово може випускатися (До
бібліотеки [ти йдеш]?).

6. Підмет як головний член речення: функції, типи, способи вираження.

Підмет – це головний член двоскладного речення, який синтаксичним зв’язком координації поєднується із
присудком і називає предмет, ознаку якого називає присудок. Координація – це взаємозв’язок і
взаємозумовленість граматичних форм підмета і присудка. Так, у реченнях Я пишу, Ми читаємо форма
особового дієслова присудка залежить від займенника-підмета такою самою мірою, як і форма підмета від
дієслова-присудка. Ознаки: 1. Є елементом структури речення, входить до неї як головний член. 2. Позначає
носія предикативної ознаки. 3. Має специфічну форму вираження. 4. Перебуває у двобічному зв’язку із
присудком. 5. Типова позиція – перед присудком. Підмет може означати: 1) Виконавця дії (Батько вже йде
додому). 2) Носія стану (Діти спали). 3) Носія якісної ознаки (Борщ дуже смачний). 4) Об’єкт дії (Пісня
виконується хором). Підмет може бути виражений будь-якою частиною мови, а також словосполученням. За
своєю структурою (будовою) підмет буває простий і складений. Простий підмет виражається одним словом, а
складений — словосполученням. Простий підмет може бути виражений: 1) формою називного відмінка
іменника або особового займенника. 2) субстантивованим прикметником і дієприкметником: Старе та
пройдене часто забувається. 3) числівником: По дорозі йшли двоє. 4) інфінітивом: Найлюбішою забавкою
було йому будувати та розоряти землянки, вали, окопи (П. М.); 5) будь-якою невідмінюваною частиною мови,
вжитою у значенні іменника (субстантивовано): Дорогою із-під землі донеслося до його Грицькове «ку-ку» (ТІ.
М.); 6) будь-якою формою відмінюваного слова, вжитого в значенні іменника: Несите «мусиш» повело Сашка
служити крукам клятим (М. Р.). Складеним називається підмет, утворений з двох або кількох повнозначних
слів. У ролі складеного підмета можуть виступати такі синтаксично або лексично нерозкладні
словосполучення: 1) складні географічні й астрономічні назви (Чумацький Шлях, Південна Америка), назви
установ (Верховна Рада України), стійкі словосполучення (сільське господарство), складні (повні) назви осіб
(Драй-Хмара Михайло Панасович — український поет і літературознавець); 2) сполучення іменника або
займенника у формі називного відмінка з іменником в орудному відмінку з прийменником з: Меланка з
Гафійкою йдуть курною дорогою (М. К.). Однак треба мати на увазі, що такі словосполучення вважаються
єдиним цілим (виступаючи підметом) тільки тоді, коли присудок стоїть у множині і відноситься не до однієї
особи або предмета, а зразу до обох. Якщо ж присудок стоїть в однині, то підметом виступає тільки перше
слово цього словосполучення. 3) сполучення іменника, що має значення сукупності, з іменником у родовому
відмінку: Гурт хлопців підійшов до столу (О. Г.); Велика зграя журавлів кружляла невисоко і плавно над
землею (М. Р.); 4) сполучення числівників з іменником у називному або родовому відмінку: Два штучних
будинки зі скляними стелями стояли один біля другого, дивуючи очі своєю красою. 5) сполучення
прислівників з іменником у родовому відмінку: Чимало літ перевернулось, води чимало утекло (Т. Ш.); 6)
сполучення іменника, числівника або займенника у формі називного відмінка й іменника (або займенника) в
родовому відмінку з прийменником з (із): Ніхто з людей не знає, де його шукати. 7) ціле речення, виділене
інтонацією: Твоє «Бути чи не бути?» дуже здивувало мене.

7. Присудок як головний член речення: функції, типи, способи вираження.

Присудок – це головний член двоскладного речення, який шляхом координації пов’язується з підметом і
виражає ознаку предмета, названого підметом. Ознака як здатність виконувати певну дію. Координація – це
взаємозв’язок і взаємозумовленість граматичних форм підмета і присудка. Так, у реченнях Я пишу, Ми
читаємо форма особового дієслова присудка залежить від займенника-підмета такою самою мірою, як і
форма підмета від дієслова-присудка. Ознаки: 1. Є елементом структури речення, входить до неї як головний
член. 2. Дає модально-часову характеристику носія предикативної ознаки (підмета). 3. Виражається
спеціалізованою формою – часо-способовими формами дієслова. 4. Перебуває у двобічному зв’язку із
підметом. 5. Типова позиція – після підмета. За структурою розрізняють три типи присудка: дієслівний
простий, складний і складений. Складні та складені поділяються на іменні та дієслівні. Простий дієслівний
присудок може бути виражений: 1) дієсловом дійсного способу у формах різного часу: Я читаю книгу. 2)
дієсловом умовного способу: Якби я знав, що ніхто не прийде, я б теж не прийшов. 3) дієсловом наказового
способу: Читайте книги, це дуже цікаво. 4) формою інфінітива: Вдарити й розбити ворогів (В. Бл.); 5) дієслівно-
вигуковими формами (трісь, бух, геп тощо) і звуконаслідувальними словами: Простий дієслівний присудок
може ускладнюватися повторенням одного й того ж дієслова, поєднанням однокореневих дієслів (думає-
гадає), стійкими словосполученнями (жити на широку ногу). Складений дієслівний присудок. Присудок,
виражений неозначеною формою дієслова (інфінітивом) у поєднанні з дієсловом-зв'язкою, називається
дієслівним складеним присудком. Інфінітив, при якому стоїть зв'язка, виражає саму дію, а дієслово-зв'язка
вказує на її початок, кінець або процес, можливість або неможливість виконання, намір, бажання або
небажання суб'єкта виконувати чи виконати дію, здатність або спробу до її виконання тощо. У ролі
допоміжних дієслів у складеному дієслівному присудку виступають дієслова, що належать до певних
семантичних груп: 1) дієслова, що означають початок, продовження або кінець дії, вираженої інфінітивом
(почати, починати, продовжувати, перестати, кінчати, стати та ін.): Він почав говорити. 2) модальні дієслова зі
значенням бажаності, необхідності, можливості чи неможливості дії (могти, вміти, мусити, хотіти, бажати,
намагатися, готуватися, поспішати, вирішувати та ін.): Він міг здивувати нас. Ми вирішили поїхати додому. 3)
дієслова, що виражають процеси мислення чи внутрішні почуття (думати, гадати, сподіватися, боятися,
любити, ненавидіти): Ми любимо читати. 4) повнозначні дієслова з інфінітивом, який має відтінок обставини
мети, якщо обидві дії стосуються того самого суб'єкта: Андрій пішов оглядати руїни (М. К.). Якщо дія, названа
дієсловом в особовій формі, стосується одного суб'єкта, а дія, названа інфінітивом, — іншого, то інфінітив до
складу присудка не входить, а виступає як додаток: Лікар заборонив вставати з ліжка. Складений іменний
присудок. Це присудок, виражений іменними частинами мови чи їх замінниками в поєднанні з дієсловом-
з'вязкою. Іменна частина іменного складеного присудка, що виражається іменником, прикметником (чи
дієприкметником), числівником, займенником або прислівником, передає основне лексичне значення, а
дієслово-зв'язка, що становить особові форми від допоміжних дієслів бути, стати, являти, виражає граматичне
значення (часу, особи та способу) присудка, зв'язуючи його з підметом. У ролі іменної частини складеного
присудка можуть виступати будь-які іменні частини мови, найчастіше іменник у різних відмінкових формах: 1)
іменники в називному відмінку: Я твоя мати. 2) іменники в орудному відмінку без прийменника: Він був моїм
другом. 3) іменники у знахідному відмінку з прийменником за: Лев був за старшину. 4) іменники в родовому
відмінку з прийменником без: Я був без імені, роду й племені (М. К.). У ролі іменної частини складеного
присудка можуть також виступати: 1) прикметники і дієприкметники в називному та орудному відмінках: Небо
було похмурим. Двері були зачинені. 2) числівники в називному чи орудному відмінку: В бою ти не один. 3)
займенники у називному або орудному відмінку: Хто був нічим, той став усім (В. Сос); 4) прислівники: А Любка
вже замужем була (І. Н.-Л.); 5) фразеологізми і нерозкладні словосполучення: Вони були чесного роду (М. К.).

Складений присудок. Цей присудок утворений з двох, трьох чи чотирьох компонентів. Складні присудки
можуть бути дієслівними та іменними. Складний тричленний дієслівний присудок складається з особової
форми дієслова, допоміжного дієслова у формі інфінітива та призв'язкового члена — інфінітива: Семен зразу
не може зважитись почати бесіду (М. К.). Складний тричленний іменний присудок складається з особової
форми дієслова, діє- слова-зв'язки у формі інфінітива та іменної частини: / нам хочеться бути птахами (О. Г.).
Тричленний присудок змішаного типу складається зі зв'язки, призв'язкової частини та призв'язкового
інфінітива: Як господиня я була зобов'язана піти сюди з гостем.

8. Додаток як другорядний член речення: функції, типи, способи вираження.

Додаток – це другорядний член простого речення, що позначає предмет, на який спрямована дія або який
доповнює уявлення про предмет. Додаток може означати об’єкт дії, думки, бажання, сподівання, прагнення,
сприйняття (почути сигнал, побачити світло), знаряддя дії (писати ручкою), суб’єкт дії (відхід поїзда). З
формальної точки зору розрізняють два види додатка: прямий і непрямий. Прямий додаток – це додаток,
який залежить від перехідного дієслова і виражається іменником чи займенником у знахідному відмінку без
прийменника. Крім знахідного відмінка без прийменника, прямий додаток може бути виражений також
формою родового відмінка іменника без прийменника, вжитого у значенні знахідного. Це буває у таких
випадках: 1) коли дія, названа дієсловом чи дієприслівником, спрямована не на весь предмет, а лише на його
частину: Христя швидко насипала борщу (П. М.); 2) при позначенні кількості предметів, на які поширюється дія
дієслова або дієприслівника: Не треба було чіпати моркви: 3) якщо при перехідному дієслові або
дієприслівнику стоїть частка не і все речення набуває значення заперечності: І молота із рук ніхто не випускав
(І. Ф.). При заперечному присудку, вираженому перехідним дієсловом, прямий додаток може мати також
форму знахідного відмінка. Непрямий додаток – це усі інші способи його вираження, що не відносяться до
прямого додатка. Він відноситься до членів речення, виражених неперехідними дієсловами, до іменників,
прикметників, прислівників, і може бути виражений формами непрямих відмінків без прийменників і з
прийменниками та інфінітивом. Залежно від способу оформлення керування у словосполученні розрізняють
два різновиди непрямого додатка — безприйменниковий і прийменниковий. За структурою додаток може
бути поширеним (із залежними дієсловами: учитель перевірив пачку зошитів) і непоширеним. Також буває
відокремленим (зі словами крім, окрім) та невідокремленим. Додаток може виражатися:
1) іменником у непрямих відмінках без прийменника або з прийменником (найчастіше): Він купив хліба,
огірків, пшенички.2) займенником, співвідносним з іменником: Все б дивився я на них (П. Т.). 3) числівником:
Семеро одного не ждуть (Н. тв.): Чабан глянув на обох (П. М.); 4) субстантивованими прикметниками і
дієприкметниками: Вона згадала вчорашнє. (П. М.); Він допитував полонених (О. Г.); 5) порядковим
числівником або займенником, співвідносним з прикметником (субстантивованим): Одним треба було йти у
ліву руку, другим — у праву, третім,— прямо. (П. М.); 6) інфінітивом: Ой, як хочеться учитись (П. Т.).
7)прислівником (субстантивованим): А молоді про «завтра» сперечатись, боротись за «сьогодні» узялись (М.
Р.); 8) вигуком (субстантивованим): Несла ворона до мого двора, мов хліба крихітку, картаве «кра» (І. Н.); 9)
словосполученням кількісних числівників або слів багато, мало, немало, кілька, декілька тощо з іменниками:
Він привіз собі три мішки борошна (П. М.); 10) стійкими словосполученнями: Любив дід гарну бесіду та
добре_слово (О. Довж.); 11) фразеологічними (нерозкладними) словосполученнями: Рілля біліє (в чому?) в
бабинім тім літі. 12) цілим реченням.

9. Означення як другорядний член речення: функції, типи, способи вираження.

Означення – це другорядний член речення, що вказує на ознаку предмета (якісну, кількісну, відносну) і
відповідає на питання який, чий, котрий, а також скількох, скільком, скількома, на скількох. Найчастіше
означення пов’язується узгодженням або керуванням, рідше приляганням. Місце в реченні – перед
означуваним словом, пісня – інша функція. Означення пояснюють підмет, присудок, додаток або інше
означення, що виражаються іменником. Означення завжди стосується слова з предметним значенням, тобто
іменника чи будь-якого субстантивованого слова, і виражає різні ознаки цих слів: а) якість чи властивість
(чисте небо, світлий шлях); б) відношення (стосунок) до іншого предмета, дії, місця чи часу (дерев'яний стіл,
дорожній знак, вечірня газета, нічний патруль); в) належність: Шевченкова хата, його оповідання); г) кількість
або порядок предметів (третій удар, трьох мушкетерів); д) ознаку, пов'язану з певною дією (втрачені ілюзії,
розорані межі) та ін. Основними засобами вираження означення є прикметник, а також інші узгоджувані
слова (дієприкметники, порядкові числівники, співвідносні з прикметниками займенники). Залежно від
синтаксичного зв'язку з пояснюваним словом розрізняють означення узгоджені й неузгоджені. Окремим
різновидом означення є так звана прикладка (апозиція). Узгодженим називається означення, що пов'язане з
означуваним, пояснюваним словом зв'язком узгодження, узгоджуючись з ним у відмінку, числі, а в однині
також у роді. Узгоджене означення може бути виражене: 1) якісним прикметником: Білі руки простяглися. 3)
присвійним прикметником: її погляд задержався на сестринім лиці (О. Коб.). 4) дієприкметником: Гафійка
увійшла в хату й притулила до печі замерзлі руки. 5) займенником, співвідносним з прикметником
(присвійним, вказівним, означальним): Пройшов наш (мій) день (М. К.); 6) порядковим числівником: Ще треті
півні не співали (Т. Ш.); 7) кількісним числівником у непрямих відмінках (крім називного і знахідного): А дід
уже прожив сто років та ще з трьома синами й п'ятьма братами (І. Н.-Л.). Неузгоджене означення. Це
означення, що пов'язується з пояснюваним словом зв'язком безприйменникового чи прийменникового
слабкого керування або прилягання. Неузгоджене означення може бути виражене: 1) іменником у родовому
відмінкау без прийменника: Пісня Марічки оповідала всім добре знайому подію. 2) іменником у непрямому
відмінку з прийменником: Доля зробила його наймитом, бідолахою без поля і ріллі, без хати і роду. 3)
особовим займенником 3-ї особи у формі родового відмінка (його, її, їх): Його брови й вуса чорніли (І. Н.-Л.);
4) прислівником і дієприслівником (зрідка): постукати в двері навпроти і сказати... (І. В.); 5) інфінітивом: А в
Чіпчинім серці вже ворушилось бажання верховодити. 6) фразеологічними зворотами (нерозкладними
словосполученнями): Миколай вийшов од пана ні живий ні мертвий (І. Н.-Л.); 7) різними незмінними
скороченнями та символічними назвами: Олімпіада-2004, літак Ту-154; 8) невідмінюваними словами
іншомовного походження: колір бордо, тканина джерсі та ін.

10. Прикладка як різновид означення.

Прикладка — це означення, виражене іменником (або субстантивованим словом), який узгоджується з

означуваним словом у відмінку, а іноді (якщо обидва елементи відмінюються за числами) — й у числі: учень-
відмінник, учня-відмінника. Як і інші види означень, прикладка може відноситись до будь-якого члена
речення, вираженого іменником, а також займенником, субстантивованим прикметником, дієприкметником,
числівником. Означення, виражене іменником-прикладкою, близьке за значенням до означення, вираженого
прикметником, однак не тотожне з ним. Якщо прикметник безпосередньо вказує на ознаку предмета
(блакитні очі, мурований будинок), то у прикладці ознака виражається через інший іменник. Вказуючи на
ознаку предмета, прикладка водночас дає йому й другу назву. Прикладка може бути виражена як одним
словом (найчастіше іменником), так і словосполученням (іменником із залежними від нього словами).
Перший із названих різновидів — це непоширена прикладка, другий — поширена. Пор., наприклад, зразки
непоширеної: Бджоли-робітниці якось таємничо шепочуть поміж собою (І. Ф.); Наш візник-молдован зикнув на
коні і пустив їх з гори щодуху (М. К.) і поширеної прикладок: Ти живеш у Києві — чарівному і прекрасному місті
(Ю. С). Щодо пояснюваного слова прикладка може стояти як у постпозиції, так і в препозиції: І заплакала Лілея
росою-сльозою (Т. НІ.); Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та (П. Т.). За структурою розрізняють два види
прикладок: 1) прикладки, що тісно поєднуються з означуваним словом; 2) прикладки, що відокремлюються у
складі речення в самостійну одиницю (так звані відокремлені прикладки). До першої групи належать
прикладки, які не мають пояснюваних слів: А в серці розкішно цвіте золотая квітка-надія (Л. У.); Рости ж,
серце-тополенько, все вгору та вгору (Т. Ш.). До другої групи—так звані відокремлені прикладки, що
становлять сполучення слів: Солідна віком і творчою практикою людина, він був у розпачі (І. Ле); А надокучить
їй дома сидіть, до дідуся Гната, було, побіжить, батька Михайлового. Прикладки неоднорідні за значенням:
приєднуючись до означуваного (пояснюваного) слова, вони уточнюють його з різних боків. Вони можуть
означати: 1) якість чи властивості предмета, особи: красені-олені, гіганти-пароплави; 2) професію особи,
звання, посаду, національність, соціальний стан, стосунки спорідненості: дід-провідник, жінка-професор,
візник-молдован, лейтенант Черниш, брат Микола; 3) назви річок, морів, озер, гір, сіл тощо: Річка Дніпро
впадає в Дніпровський лиман Чорного моря; село Вербівка та ін.; 4) астрономічні назви: сузір'я Велика
Ведмедиця, сузір'я Чумацький Шлях, планета Марс та ін.; 5) назви газет і журналів: газета «Освіта», журнал
«Перець»; 6) назви підприємств, установ тощо: завод «Арсенал», готель «Дніпро», теплохід «Литва», поїзд
«Чорноморець».

11. Обставина як другорядний член речення: функції, спосіб вираження, види обставин.

Обставини — це другорядні члени речення, які пояснюють слова зі значенням дії або ознаки й означають, за
яких обставин здійснюється дія, або вказують на час, умову, мету, ступінь і міру вияву дії чи якості. Вони
відповідають на питання д е ? к у д и ? к о л и ? д л я ч о г о ? я к и м с п о с о б о м ? як? та ін. У реченні
обставини найчастіше залежать від дієслова та дієприслівника. Основним вираженням обставин є
прислівники: Опівночі падатиму рясною росою (Т. Ш.). Крім прислівників у функції обставин можуть виступати:
1) іменники та зрідка займенники в непрямих відмінках з прийменниками чи без них: Пліт несло серединою
річки (М. К.); Після вечері Микола взяв свиту і ліг спати на соломі (І. Н.-Л.); 2) дієслова в інфінітиві: Гукнула його
Галя обідати (М. В.); 4) дієприслівники: Я міркував собі йдучи (Т. НІ.); Кость слухав хмурячись, позіхаючи (С. В.);
5) дієприслівникові звороти: Він одійшов у гай, поринаючи глибоко у сніг (М. К.); 6) сполучення числівника й
іменника: Стоять жінки у три ряди (А. М.); Говорили, що такий дозвіл коштував йому пару тисяч (І. Ф.); 7)
нерозкладне словосполучення прислівникового характеру: Більш за все на світі любив дід сонце (О. Довж.). За
значенням обставини поділяються на такі групи: 1) обставини способу дії, що означають якість дії, стану,
ознаку або вказують на різні способи здійснення дії чи вияву ознаки (відповідають н а питання я к ? я к и м с п
о с о б о м ? у я к о му с т а н і ? ) : Росла в наймах, виростала (Т. НІ.); Чіпка йде збоку отари, похнюпивши голову
(П. М.); Вона то плавала лебедем, то йшла павою, то пурхала метеликом, то линула ластівкою (І. Н.-Л.); 2)
обставини ступеня, міри, що характеризують дію, стан чи ознаку за ступенем або мірою їх вияву (відповідають
на питання я к о ю м і р о ю ? як д о в г о ? ) : Шляхом на цілий кілометр розтягнулась танкова колона (О. Г.);
Батько був дуже добрий (М. В.); Слухайте, діду, ви не можете іти трохи швидше? (О. Довж.); 3) обставини
місця, що означають місце дії чи стану, напрям руху (відповідають на питання д е ? к у д и ? з в і д к и ? ) :
Худоба розтеклась на всі боки (П. М.); 4) обставини часу, що вказують на час дії, стану (відповідають на
питання к о л и ? як д о в г о ? д о к и ? ) : Бачив я його восени (А. Т.); 5) обставини мети, що вказують на мету
дії (відповідають на питання д л я ч о г о ? з я к о ю м е т о ю ? ) : Так і зостався я дома зимувати (П. М.); 6)
обставини причини, що означають причину дії чи виникнення стану (відповідають на питання ч о м у ? в і д ч о
г о ? з я к о ї п р и ч и н и ? ) : Від прудкої ходи Остапові зробилося душно (М. К.); Було нам жарко од труда і
весело (О. Довж.); 7) обставини умови, що вказують на умови, за яких можлива чи неможлива дія
(відповідають на питання за я к о ї у м о в и ?): Весело проходить свято при щасті, при достатках (П. М.); 8)
обставини допустовості, що виражають умову, всупереч якій відбувається дія (відповідають на питання н а п е
р е к і р ч о м у ? в с у п е р е ч ч о м у ? н е з в а ж а ю ч и на що!: Було, незважаючи на травень, душно, як
улітку (М. К.).

12. Односкладні речення: загальна характеристика. Типи односкладного речення.

Односкладні речення – це речення, які мають один головний член і не потребують поповнення структури. Цей
головний член одночасно виражає і предикативність, і модальність. Головний член односкладного речення
своєю формою збігається або з присудком, або з підметом, а своїм значенням співвідносний з ними.
Відсутність другого головного члена чи його синтаксичної групи становить структурну особливість
односкладних речень і не є ознакою неповноти речення. Від неповних речень односкладні відрізняються тим,
що відсутній у них головний член не можна встановити ні за контекстом, ні із ситуації мовлення. Тому немає
жодних підстав відносити односкладні речення до неповних. За значенням і граматичною формою головного
члена односкладні речення можна поділити на дві групи: 1) односкладні речення, головний член яких
виражений дієсловом і співвідносний з присудком двоскладного речення; 2) односкладні речення, головний
член яких виражений іменником і співвідносний з підметом. Кожна із зазначених груп односкладних речень
має свої різновиди. Так, серед односкладних речень, головний член яких співвідносний з присудком,
виокремлюють: 1) означено-особові; 2) неозначено-особові; 3) узагальнено-особові; 4) безособові; 5)
інфінітивні. Односкладні речення, головний член яких співвідносний з підметом, дістали загальну назву
номінативних і мають такі різновиди: 1) екзистенційні, або буттєві (речення буття); 2) власне номінативні, або
називні; 3) вказівні та деякі інші.

13. Односкладні означено-особові, неозначено-особові, узагальнено-особові речення.

Означено-особові — це такі односкладні речення, в яких відсутній склад підмета, а головний член найчастіше
виражений дієсловом у формі 1-ї або 2-ї особи теперішнього чи майбутнього часу, яка цілком певно вказує на
конкретну особу, що є суб'єктом дії. За своєю семантикою означено-особові речення близькі до двоскладних,
а тому чимало вчених не схильні виокремлювати їх в особливий тип односкладних речень, а розглядають як
неповні двоскладні, в яких легко відновити відсутній підмет — особовий займенник 1—2-ї особи. Але
дієслово, що є носієм головного члена, у реченнях цього типу не потребує наявності відсутнього підмета-
займенника, оскільки значення конкретної особи, що є носієм дії, передається особовим закінченням цього
дієслова. Головний член в означено-особових реченнях здебільшого виражений дієсловом у 1-й і 2-й особі
однини теперішнього і майбутнього часу дійсного способу: Люблю мандрувати по рідній країни. Часто
головний член означено-особових речень буває виражений також дієсловом 2-ї особи однини і множини
наказового способу: Не бійтесь заглядати у словник. Не майте гніву до моїх порад і не лінуйтесь доглядать свій
сад. Зрідка, переважно лише у закликах, головний член означено- особових речень може бути виражений
формою 1-ї особи множини наказового способу: Берімось краще до роботи. Неозначено-особовими
називаються односкладні речення, що означають дію, яка здійснюється безвідносно до діючої особи, тобто
невизначеним суб'єктом. Головний член неозначено-особових речень може бути виражений: 1) дієсловом 3-ї
особи множини теперішнього часу: Нам дають чаю, гарячого міцного. 2) дієсловом 3-ї особи множини
майбутнього часу: Ходім, сину, смеркається, а не пустять в хату, то й надворі будем ночувати. 3) дієсловом
минулого часу дійсного способу у множині: Ранком вивели їх з казарми на двір, розставили лавами. 4)
дієсловом умовного способу в множині: Коли б Мирославі не говорили це, вона б заспокоїлась. У неозначено-
особових реченнях увага зосереджується на факті, події, дії, а діюча особа залишається або не названою, або
невизначеною чи взагалі невідомою, а тому і вказівка на неї неможлива. Просто цей виконавець не має
значення, важливою є лише виконувана ним дія. На відміну від означено-особових речень, які зазвичай
синонімічні і співвідносні з двоскладними, неозначено-особові речення становлять цілком самостійний
структурно-семантичний різновид. Односкладність властива їм органічно і пов'язана з головною особливістю
їх граматичної семантики: вони позначають дію безвідносно до конкретного виконавця і дають можливість
зосередити всю увагу на її характері, повністю абстрагуючись від діючих осіб. Граматична форма 3-ї особи
множини, що найчастіше виступає в таких реченнях головним членом, є виразником загальної граматичної
семантики неозначено-особових речень, а не множинностей суб'єктів: вона вживається й тоді, коли реальним
виконавцем дії є одна людина (наприклад, Ранком принесли телеграму). До узагальнено-особових належать
такі односкладні речення, в яких позначувана головним членом дія стосується будь-якої особи і мислиться
узагальнено. Головна функція узагальнено-особових речень — образне висловлення загальних суджень,
сентенцій, часто втілених у прислів'я та приказки. Приклад: Що посієш, те й пожнеш. У формі узагальнено-
особових речень втілюються не тільки прислів'я та приказки, а й викладаються поради, накази, побажання,
вимоги тощо, адресовані не конкретній особі, а узагальненій групі людей. Найспецифічніший компонент
граматичної семантики узагальнено- особових речень — значення особистої причетності будь-якої особи
(насамперед, мовця чи його співбесідників) дооспостережень, що становлять зміст речень. Саме значення
особистої причетності зумовлене вживанням в узагальнено-особових реченнях дієслівної форми 2-ї особи, яка
зберігає в них зв'язок зі своїм основним значенням і містить певний натяк на те, що мовець запрошує
співрозмовника до спільних спостережень, співпереживань. За специфікою вживання серед узагальнено-
особових речень можна виокремити два різновиди: 1) узагальнено-особові речення, що широко
використовуються в афористичному мовленні; 2) узагальнено-особові речення, що вживаються в розповідях і
є синонімічними до особових речень, означаючи дію або стан самого мовця, а отже, стосуються 1 -ї особи,
однак дія при цьому уявляється як типова за подібних обставин і для всіх інших. Головний член в узагальнено-
особових реченнях зазвичай виражається: 1) дієсловом 2-ї особи однини теперішнього часу дійсного способу,
що здебільшого характерне для речень другого різновиду: Дивишся і не надивишся, дишеш і не надишешся
тим чистим і пахучим повітрям (І. Н.-Л.); 2) дієсловом 2-ї особи однини майбутнього часу дійсного способу, що
найчастіше буває у прислів'ях та приказках: Від своєї тіні не втечеш; Правди не сховаєш. 3) дієсловом 2-ї особи
однини та множини наказового способу, що також найчастіше трапляється в афористичних висловах : Вік
живи, вік учись; Сійте вчасно — матимете рясно (Н. тв.). Зрідка головний член узагальнено-особових речень
може бути виражений: 1) дієсловом 3-ї особи однини або множини теперішнього часу дійсного способу
(також переважно у прислів'ях та приказках): Журиться, як курка за яйцем; Два діла за раз не роблять; (Н. тв.);
2) дієсловом у формі минулого часу: Попав, як пальцем у небо (Н. тв.).

15. Односкладні безособові, інфінітивні та номінативні речення.

Безособові речення — це такі односкладні речення, головний член яких, не вказуючи на діючу особу, виражає
дію або стан як незалежні від суб'єкта дії. За семантикою і розпадаються на низку різновидів: 1) виражають
стан природи або оточення: Надворі стемніло (П. М.); Холодно надворі було (А. Т.); 2) виражена дія
невизначеного діяча, стихійної сили тощо: Повіяло прохолодою (М. К.); Зашуміло, заклекотіло на сходах і
внизу (А. Г.); 3) виражають фізичний і психічний стан людини: Не спалося. 4) позначають стан, зумовлений
відсутністю чогось або когось: / нема тому почину, і краю немає. Матері вдома не було (М. С ) У школі не
вистачало дров. 5) означають дію неусвідомленої сили: Не везе, брат, мені, ні в чому на світі не везеї (П. М.); 6)
вживаються для передачі різних модальних значень (можливості, неможливості, різних нюансів необхідності,
неминучості, бажаності тощо); Ні, мамо, неможна нелюба любить (Є. Г.); Йому не слід було дивитись.
Головний член безособового речення може бути виражений: 1) безособовим дієсловом: Надворі смеркало й
сутеніло (І. Н.-Л.); 2) безособовим дієсловом на -ся (-сь): Йому хотілося малювати (І. Ф.); Вже трохи
розвиднілось (М. К.); / не спиться. 3) особовим дієсловом, ужитим у значенні безособового: Надворі осінню
пахне СП. М.); 4) безособовими дієслівними формами на -но, -то: Ой, у полі жито копитами збито. Під білою
березою козаченька вбито. 5) предикативними прислівниками на -о, -е, які можуть уживатися в поєднанні з
допоміжними дієсловами було, стало, робиться: В повітрі тихо, холодно, морозно (ТІ. М.); У лісі стало ще
тихіше... (М. С); 6) предикативними прислівниками, співвідносними з іменниками жаль, шкода, гріх, сором,
кінець, час тощо, які часто виступають у поєднанні з інфінітивом чи допоміжними дієсловами: Та жаль
маленьких діток стало (Т. Ш.); Шкода журитися, молодичко (М. В.); 7) предикативно-безособовими словами
треба, слід, можна, необхідно, доцільно, неможливо, несила тощо, що означають стан, в поєднанні з
інфінітивом: Треба хазяїну на хутір виїздити (М. В.); Неможливо знищити того, кому симпатизує народ (О. Г.);
8) заперечним словом нема (немає), а іноді й часткою ні (ані) в ролі сполучника, а також безособовими
формами дієслова бути із заперечною часткою не часто в поєднанні з додатком у родовому відмінку: Немає
там ні горя, ні зітхання (Л. У.); 9) сполученням дієслова з модальним значенням та інфінітива: Доводилось і
через болота брести, і в лісах ховатися (А. Ш.); Інфінітивними називаються односкладні речення, головний
член яких виражений незалежним (вільним) інфінітивом, самостійним у семантичному відношенні, що
означають можливу (чи неможливу), необхідну або неминучу дію. З погляду вираження діяча інфінітивні
речення і справді є безособовими, проте відрізняються від них низкою ознак, що дає змогу виокремити їх як
самостійний тип односкладних речень. В безособових реченнях інфінітив, що є складовою частиною
головного члена, є залежним, він прилягає до безособово-предикативного слова (безособового дієслова чи
предикативного прислівника) (пор.: Моральним подвигом можна назвати те, що…), а в інфінітивних реченнях
інфінітив — головний член незалежний, тобто не залежить від жодного слова, при ньому не може бути ні
безособового дієслова, ні безособово-предикативного слова (предикативного прислівника). Навпаки, всі
слова підпорядковані йому в семантичному і граматичному відношеннях. Інфінітивні речення відрізняються
від безособових також засобами вираження модальності. Якщо в безособових реченнях модальність
(можливість, повинність, необхідність тощо) виражається лексично (безособовим дієсловом чи безособово-
предикативним словом, прислівниками, які прилягають до інфінітива), то в інфінітивних — самою формою
інфінітива й інтонацією (Слухать команду! Узять швабри, шланги. — О. Корн.). За будовою інфінітивні речення
можуть бути поширеними другорядними членами й непоширеними. За значенням інфінітивні речення
поділяються на кілька груп: 1) виражають спонукання, категоричний наказ, заклик до здійснення якоїсь дії:
Припинити! — 2) зокрема заперечні, що виражають об'єктивно-суб'єктивну зумовленість дії (її неминучість,
можливість, неможливість тощо): Нас тепер нікому не скорити (М. P.); 3) виражають побажання: Сонцю над
світом горіти (М. Н.); 4) інфінітивні речення, що містять питання, а також вагання, сумнів, нерішучість, виражені
у формі запитань: Де сховатися од вітру? Чого мені турбуватися? 5) інфінітивні речення з часткою би (б), що
виражають бажану для мовця дію: Що б таке їм гарне зробити! 6) інфінітивні речення з часткою би (б), що
виражають пораду: Сидіть би вам тільки на печі та жувать калачі (Т. НІ,); Номінативні речення — це такі
односкладні речення, які стверджують наявність, існування якихось предметів, явищ, станів дійсності. Це
іменні односкладні речення із загальним значенням буття, існування предмета мовлення чи думки.
Визначальною їх особливістю є те, що їм властива фрагментарність і водночас велика інформативність. Вони
називають не просто окремі деталі ситуації, а деталі дуже істотні, важливі. Мінімальний склад номінативного
речення — один іменник у називному відмінку, який є його головним членом. Таке речення є номінативним
непоширеним. Однак воно може й поширюватися різними означеннями, зокрема означальними підрядними
реченнями. Головний член номінативного речення є виразником особливого значення — значення предмета,
що є істотною ознакою всієї ситуації. Це й зумовлює його специфічність. Він (головний член) має форму, що
збігається з підметом (форму називного відмінка), проте називає не носія ознаки, як у двоскладних реченнях,
а ознаку особливого типу. Повідомляючи окремі «предметні» деталі ситуації, номінативні речення завжди
передбачають реальну модальність і одне зі значень теперішнього часу, не можуть вживатися зі значенням
минулого або майбутнього часу. Не можуть бути заперечними, а лише стверджувальними або окличними.
Таким чином, номінативним реченням однаковою мірою притаманні такі ознаки, як предикативність і
модальність — найважливіші, найнеобхідніші ознаки будь- якого речення. Виражаються за допомогою
розповідної або окличної інтонації. Як уже зазначалося, головний член номінативного речення виражається
формою називного відмінка іменника: Дорога. Ранок. Тиша. Довгий яр, весь білою черемхою залитий (М. Р.).
Проте в окремих випадках, у так званих власне називних реченнях, він може бути виражений також особовим
займенником і субстантивованим числівником, наприклад: «Ми» (назва збірки), «Троє» (назва збірки). За
змістом номінативні речення поділяються на такі групи: 1) описові або екзистенційні (речення буття), що
вживаються в описах явищ природи, обстановки, зовнішнього і внутрішнього психологічного стану людей:
Прозорий гай. 2) вказівні, що вказують на особу, певний предмет або групу предметів. В усному мовленні
вони зазвичай супроводжуються вказівним жестом, а в писемному — частками ось, он, от. Вони можуть бути
як непоширеними, так і поширеними: Ось і школа. Ось і клас. Арифметика якраз. 3) оклично-номінативні, що
містять повідомлення про якусь незвичайну подію: Прапор несуть! — несподівано залунали в кількох місцях
радісні голоси. 4) власне-номінативні (або власне-називні), до яких належать заголовки, назви газет, журналів,
написи на вивісках установ: «Спортивна газета», газета «Літературна Україна».

16. Просте ускладнене речення: загальна характеристика. Типи ускладнень.

Ускладнене просте речення – це синтаксична конструкція, яка характеризується синтаксичними і

семантичними зв’язками та відношеннями, які доповнюють зв’язки та відношення між членами простого
неускладненого речення. Тобто під ускладненим реченням розуміють таке просте речення, яке ускладнюється
однорідними членами, звертанням, відокремленими зворотами, вставними і вставленими конструкціями.
Прості ускладнені речення досить різноманітні за складом. Вони посідають проміжне місце між простими і
складними реченнями. За структурою до простих речень ближчі речення, ускладнені однорідними членами та
звертаннями, до складних — зі вставними і вставленими конструкціями. Центральне місце посідають речення
з відокремленими членами. Щоправда, щодо місця речень з однорідними присудками у загальному
ланцюжку структури речення в синтаксичній літературі існують різні погляди. Так, у європейській граматичній
традиції, до якої схильні приєднатися й деякі вітчизняні синтаксисти, речення з однорідними присудками,
вираженими дієсловом, при одному підметі розглядаються як один з різновидів складного речення, що дістав
назву «стягнене речення». Проте цей погляд слід вважати безпідставним, оскільки предикативний центр, що є
організуючим засобом будь-якого речення, в них все-таки один.

17. Однорідні члени речення. Розділові знаки у реченнях з однорідними членами речення.

Однорідними називають такі члени речення, які, перебуваючи в однакових синтаксичних відношеннях з
одним членом речення, виконують у ньому одну синтаксичну функцію й об'єднуються між собою сурядним
зв'язком, що виявляється у вживанні сурядних сполучників чи відповідної ітонації. Однорідні члени речення —
категорія синтаксична. Найважливіші ознаки однорідності — спільність синтаксичних функцій і зв'язок з тим
самим членом речення. Однорідними можуть бути як головні, так і другорядні члени речення: 1) підмети: І
роси, і птиці, і трави з зорею вітають мене; 2) присудки: Довкола мене гриміло, ревло, клекотіло (І. Ф 3)
додатки: Опишу я весну, гори, голубого моря даль (О. Г.); 4) означення: А надворі блищало ясне, весняне,
веселе сонечко (І. Н.-Л.); 5) обставини: Справа, зліваі спереду_стояли озера й озера (А. Ш.); Однорідні члени
можуть бути непоширеними (простими), що виражені окремими словами з прийменниками або без них і
поєднані сполучниками чи однією лише інтонацією (пор.: Заивіли груші і яблуні. Заспівали, защебетали
пташки. — М. В.) і поширеними, що мають при собі пояснювальні слова (напр.: По небі літали вогняні стріли,
червоні змії, цілі клубки полум'я. — М. К.), причому в тому самому реченні поряд можуть стояти як
непоширені, так і поширені однорідні члени (напр.: Подивилась Олеся, подумала, зачинила віконце й вийшла.
— М. К.). Здебільшого однорідні члени речення виражені однією частиною мови й однаковими її формами,
але можуть бути й морфологічно різнорідними, тобто вираженими різними частинами мови та різними
формами їх. Так, у реченні Говорила вона дрібно, швидко, тонким сопрано, перебиваючи себе раз у раз (Л. У.)
однорідні обставини способу дії виражені прислівниками (дрібно, швидко), іменником (сопрано) та
дієприслівником (перебиваючи). Не виступають однорідними повторювальні слова (Дощику, дощику,
припусти, припусти), стійкі словосполучення з повторювальними сполучниками (і сміх і гріх,  ні світ ні
зоря).Означення однорідні, якщо: а)  вони являють собою перелік ознак: За шкільними партами схилились
чорняві, біляві, русяві голівки (І. Цюпа); б) вони характеризують предмет в одному плані (їх можна замінити
одним словом): У полі зацвітуть пахучі, ніжні, голубі фіалки (О. Гончар); тут однорідні означення можна
замінити словом привабливі; в) вони стоять після означуваного слова (тоді вони сприймаються переважно як
перелік ознак): Люблю я бистрину життя прозору, поривну, глибоку (Д. Павличко), але не завжди такі
означення однорідні: Минаючи убогі села понаддніпрянські невеселі, я думав... (Т. Шевченко); г)  першим
стоїть непоширене означення, другим — поширене: Рівний, залитий сонцем степ одразу принишк (О. Гончар);
але якщо навпаки, то такі означення будуть неоднорідні: Залитий сонцем рівний степ одразу принишк. Якщо
означення в різних планах характеризують предмет (їх не можна замінити одним словом), то вони
неоднорідні. Наприклад, у реченні В густім зеленім березовім гаю над Дністром весело щебетали пташки (І.
Франко) кожне з означень По-різному пояснює предмет.
Завжди неоднорідними є означення, виражені сполученім займенника й прикметника (мій найкращий друг),
якісного і відносного (високий дніпровський берег), якісного і присвійного прикметників (улюблена мамина
пісня). Обставини однорідні лише тоді, коли вони являють собою перелік: Тепла липнева ніч пролітає
садками, посадками, скиртами в полях (О. Гончар). Якщо обставини по-різному характеризують дію, то вони
неоднорідні. Наприклад, у реченні  дід, і баба у неділю на призьбі вдвох собі сиділи (Т. Шевченко) обставина
часу — у неділю, обставина місця — на призьбі, обставина способу дії — вдвох; отже, вони неоднорідні.
Перелічувані додатки, присудки та підмети майже завжди однорідні.

ПРАВОПИС. Кома ставиться: 1)  між однорідними членами речення, з’єднаними повторюваними
сполучниками і..і, й, та, ні, ані, не то, або: В промінні місячнім, як в морі, втонули ниви, і луги, І темні праліси, і
гори;  2)  між усіма однорідними членами речення, якщо частина з них з’єднана інтонаційно, а частина - за
допомогою повторюваних сполучників: В підземній глибині, в морях, і під водою, І на вершинах гір, і в хащах
лісових, Уранці, вніч, удень, вечірньою порою, І в селах, і в містах звучить мені твій сміх (Сос.); 3)  між кожною
парою однорідних членів речення, якщо вони з’єднані сполучниками попарно: Народність і патріотизм,
гуманізм і правдолюбство, краса і велич поезії Шевченка глибокого увійшли в наше сьогоднішнє життя (З
журн.). 4) між з’єднаними протиставленими сполучниками а, але, проте, зате, хоча, однак: Він хотів прийти,
але не прийшов. 5) між однорідними без сполучника. 6) між з’єднаними парними сполучниками як…так, не
стільки…скільки, не тільки…але й, якщо не…то і т.д. 7) Тире між однорідними з безсполучниковим
протиставним зв’язком (З городу не біжить – вихором вилітає. 8) Крапка з комою між поширеними
однорідними (на панщині пшеницю жала, втомилася; не спочивать пішла в снопи, пішла сина годувать) Не
ставиться: 1) якщо сполучник і, й, або, чи, та вжитий один раз (Ось стоять верби та верболози). 2) між двома
дієсловами, що вказують на рух і мету (прийди сядь коло мене). 3) якщо однорідні члени речення з’єднані
повторюваними сполучниками і становлять тісну смислову єдність: ні те ні се, ні туди ні сюди. 4) між двома
близькими за значенням словами, якщо друге з часткою НЕ, якщо це стійка словосполука (дивиться не
надивиться).

18. Узагальнювальні слова при однорідних членах речення. Розділові знаки при узагальнювальних.

У реченнях з однорідними членами можуть бути узагальнювальні слова. Узагальнювальне слово своїм
значенням охоплює всі однорідні члени в реченні і є завжди таким же членом речення: Між людьми
видніються вози з усяким селянським добром: діжечками, скринями, плугами й деякими іншими домашніми
речами. Узагальнювальне слово може стояти перед однорідними членами речення або після них: І все поволі
зникає: море, стелі, земля. На вершечку стрілецької гори, на горах і долинах — скрізь уже запанувала тиша.
Узагальнювальне слово виражається різними частинами мови, але найчастіше — займенником, іменником,
прислівником: Усе навколо: дерева, птахи, люди — сповнене весняної, пружної, нестримної сили. З хати
виходять люди: і дівчата, і молодиці, і чоловіки. На річці, в лісі, на полі — усюди німа тиша. Найчастіше
узагальнювальними словами виступають означальні та заперечні займенники: все, всі, кожний, всякий, ніхто
тощо і прислівники місця та часу: скрізь, кругом, навкруги, всюди, ніде, завжди, ніколи: Папери були скрізь: і
на столі, і на полицях, і навіть стіни були обліплені ними. Якщо узагальнювальне слово стоїть перед
однорідними членами, то у вимові робиться пауза, а після узагальнювального слова ставиться двокрапка: Усе
в чеканні: спілі краплі рос, земля і місяць, вишні і тополі. Якщо узагальнювальне слово стоїть після однорідних
членів речення, то перед ним у вимові робиться пауза, а на письмі ставиться тире: Кожен кущик, горбок,
долина, стежечка — все це йому знайоме. Якщо однорідні члени речення йдуть за узагальнювальним словом і
не закінчують речення, то перед ними ставиться двокрапка, а після них тире: І все: і штурмуюче море, і
голубіюче небо, і далекі, ледь окреслені хмари — пройняте легеньким серпанком рухливого. Якщо при
узагальнювальному слові є слова а саме, як-от, наприклад, то перед ними ставиться кома, а після них —
двокрапка: Усяке птаство, як-от: деркачів, перепілок, куликів, курочок — можна було викосити косою з трав
або впіймати.

19. Відокремлені означення як вид ускладнення простого речення. Розділові знаки при відокремлених
означеннях.
Відокремлені означення — це виділені інтонацією (і пунктуацією на письмі) члени речення, що виступають у
функції означення. Відокремлюватися можуть як узгоджені, так і неузгоджені означення. Відокремлення
означень залежить від способу їх вираження, місця в реченні, а також від способу вираження того члена
речення, до якого означення належить. Відокремлюватися можуть узгоджені означення, виражені як
одиничними прикметниками і дієприкметниками, так і прикметниковими і дієприкметниковими зворотами.
Прикметниковим зворотом називається поширене означення, виражене прикметником з пояснювальними
словами, а дієприкметниковим — поширене означення, виражене дієприкметником з пояснювальними
словами. Означення відокремлюються, якщо: 1. дієприкметниковий зворот стоїть після означуваного слова,
вираженого іменником: За вікном спить ніч, в темне небо загорнена, зорями прихорошена. Перед – не
відокремлюється. 2. прикметник, дієприкметник, дієприкметниковий зворот, стосуються особового
займенника: З природи мовчазна, вона залюбки слухала веселу та гарну бесіду. 3. стоять перед означуваним
словом і мають відтінок причини: У червонім намисті, зав’язана великою хусткою, Марта була дуже гарною
молодицею. 4. стоять перед означуваним словом, вираженим іменником, але відірвані від нього іншими
словами: Налита сонцем і вітрами, хлюпоче веслами весна. 5. прикметник, дієприкметник, зворот, якщо
стоять після означуваного слова, вираженого іменником, якщо перед ним є своє означення: Досвітні огні,
переможні, урочі, прорізали темряву ночі. Немає означення – не відокремлюється. 6. неузгоджене означення,
виражене іменником в непрямих відмінках, як перед, так і після означуваного слова, якщо треба підкреслити
виражене ними значення: В окулярах і в чорному платті, трохи манірна, Ліда нагадувала когось. 7. Поширене
неузгоджене означення завжди відокремлюється, якщо воно стоїть після означуваного іменника: Яків, з
розстебнутим коміром сорочки, лежав на траві і дивився в небо (А. Ш.); 8. Відокремлюються також
неузгоджені означення, які відносяться до особових займенників, причому нерідко виступають поряд з
відокремленими узгодженими означеннями: Маленька й метушлива, з чубчиком на стриженій голові, з
ластовинням на кінчику гострого пташиного носа, вона нагадувала скуйовдженого березневого горобця (О.
Донч.). 9. Відокремлене неузгоджене означення, виражене неозначеною формою дієслова, на письмі
виділяється тільки за допомогою тире: Якесь незвичне, незрозуміле почуття... пройняло Катрю і виповнило
серце їй невиразним бажанням — розповісти йому, пожалітися (А. Головко). Комами не відокремлюються: 1)
два означення (виражені дієприкметниковими зворотами), що з’єднані сполучником і (й): Пробуджений
ранком і сполоханий дощем птах знявся з гілки й згубився у верховітті. 2) означення, що стоять перед
означуваними словами і не мають обставинного відтінку: Теплом дихала настояна на травах та квітах земля.
Якщо відокремлене означення має виразно підкреслене експресивне значення, то на письмі воно може
виділятися за допомогою т и р е: І тоді ж світ, уся земля — буйна й радісна — поринула в цім болю.

20. Відокремлені прикладки. Розділові знаки при відокремлених прикладках.

Відокремлюватися (як інтонаційно, так і пунктуаційно) може й такий різновид означення, як прикладка. В
одних випадках відокремлені прикладки мають тільки атрибутивне значення, в інших до нього приєднуються
різні обставинні відтінки, що пов'язано з лексичним обсягом відокремлюваної конструкції, а також місцем її
щодо означуваного (пояснюваного) слова, його морфологічною природою. Відокремлюватися можуть і
препозитивні, і постпозитивні прикладки, як поширені, так і непоширені, що виражені іменником чи
субстантивовано або словосполученням. Основне (атрибутивне) значення відокремленої прикладки нерідко
ускладнюється додатковим обставинним значенням. Найчастіше відокремлюються: 1) поширені прикладки,
що стоять після власної назви: Ярина, Дмитрова мати, звеліла йому сидіти дома (М. К.); 2) поширені
прикладки, що стоять після означуваного слова: Дивлячись на людей, усміхався і мій батько — великий
добрий чоловік (О. Довженко); 3) пре- і постпозитивні прикладки, що відносяться до особового займенника:
На ослінчику вона, матуся, сидить (А. Т.); Солідна віком і творчою практикою людина, він був у розпачі (І. Ле.);
4) прикладки — власні назви при загальній назві: Потім устав із свого місця найстарший у зборі, Захар Беркут
(І. Ф.); Відокремлюються прикладки зі словами на ім 'я, на ймення, родом, так званий тощо: / жила в тій
стороні бідна удова у земляній хатинці, і мала вона сина, на імення Івашко (С. Ва-сильченко). За шофера ми
поставили тракториста Серьогу, на прізвище Півень (Ю. Яновський).
Прикладка, яка вводиться за допомогою сполучника як, звичайно не відокремлюється: Максим Рильський як
перекладач зробив надзвичайно багато для розвитку української літератури. Але якщо така прикладка має
причинове або уточнювальне значення, вона відокремлюється: Венера, як правдива мати, для сина рада все
оддати (І. Котляревський). Членом «Гарту» я був і сам, як книжковий ілюстратор (О. Довженко). Прикладки
виділяються на письмі за допомогою як ком, так і тире. За допомогою тире відокремлена прикладка виді-
ляється, як правило, якщо вона: а) має уточнювальне значення і перед нею можна поставити слова а саме:
Винуватці тої катастрофи — два  хлопчики літ семи-восьми та п'ятиліток-дівчинка — наче не чули сердитого
материного поклику (М. Коцюбинський) б)  стоїть у кінці речення і стосується іменника (це робиться ще й для
того, щоб прикладка не сприймалась як однорідний член речення): Перед тобою світ — великий том
розкритий (М. Рильський). Ти живеш у Києві — прекрасному й чарівному місті (Ю. Смолич). Якщо за умовами
контексту після відокремленої прикладки має стояти кома, то друге тире не ставиться: / здавалось йому, що
попав він в інший світ — у чудний і невідомий храм, і в тихім, радіснім спокої спочивала душа його (М.
Івченко).

21. Відокремлені обставини. Розділові знаки у реченнях з відокремленими обставинами.

Відокремлені обставини — це виділені за допомогою інтонації і пунктуації члени речення, що виступають у

функції різних обставин. Морфологічно відокремлені обставини виражаються: а) дієприслівниками або
дієприслівниковими зворотами, тобто дієприслівниками разом з пояснювальними словами; б)
прийменниково-відмінковими формами іменників; в) прислівниками. Найпоширенішим різновидом
відокремлених обставин є дієприслівниковий зворот. Відокремлюється перед присудком та після нього.
Швидко повечерявши, полягали спати. без пояснювальних слів. Якщо зворот фразеологічного типу, то не
відокремлюється. Годі вже сидіть згорнувши руки. НЕ відокремлюються дієприслівникові звороти, що
приєднуються сполучником і як однорідний член речення до інших обставин: Бійці боролися мужньо та не
шкодуючи свого життя. Також: 1) дієприслівник у реченні стоїть перед та після присудка: Падаючи, сніжинки
витанцьовували вальс. Якщо прислівник означає спосіб дії і стоїть після присудка, то коми немає: Пішов козак
сумуючи. 2) у реченні є два або кілька дієприслівників, що залежать від одного дієслова: Давав наказ він тихо,
не вигукуючи, не поспішаючи, виразно, як старий досвідчений у ділі козак (Н. Р.). 3) Зрідка можуть
відокремлюватися також обставини, виражені прислівниками або іменниками з прийменником, якщо вони
уточнюють значення попереднього обставинного слова: Колись, давненько вже, поїхав я навесні до одного
мого доброго приятеля (О. В.); Там, далеко, на Вкраїні, сяє сонечко ясне. За селом, на гонах далеких, гасло
сонце. 4) Завжди відокремлюються обставини зі значенням допустовості, виражені іменником із
прийменником незважаючи на, наперекір, усупереч: Сікач, незважаючи на свою чималу вагу і короткі ноги,
дуже прудко бігає (О. В.); 5) обставини причини, виражені іменниками з прийменниками завдяки, за,
внаслідок, згідно з та ін.: Завдяки розповідям Ференца, він добре уявляє собі внутрішнє розташування готелю
(О. Г.); 6) умови, що означають або зовнішню обставину, в якій перебуває предмет, або внутрішній (психічний
чи фізичний) стан, у якому перебуває особа: Серед ночі, при тяжкім болі тіла, всі денні пригоди ставали перед
ним, як те страховище (П. М.).

22. Речення із вставними та вставленими конструкціями. Розділові знаки.

Вставні слова — це слова, що формально не пов'язані з членами речення, не є членами речення і виражають
ставлення мовця до висловлюваного або вказують на джерело повідомлення, спосіб словесного оформлення
думки, відношення між окремими думками в мовленні тощо. За значенням вставні слова поділяються на
кілька розрядів: 1) виражають оцінку мовцем міри реальності повідомлюваного (впевненість чи
невпевненість, передбачення, можливість чи неможливість тощо: звичайно, безсумнівно, ймовірно, можливо,
напевне, здається, очевидно, безумовно, мабуть, може, либонь та ін. 2) вставні слова з емоційним значенням,
що виражають почуття мовця у зв'язку з повідомленням (радість, співчуття, здивування тощо: на щастя, на
жаль, на сором, дивна річ, як на біду, як навмисне тощо). 3) вказують на джерело повідомлення, вираженого
реченням в цілому або його окремими частинами {кажуть, як кажуть, як відомо, по-нашому, по-моєму, на
думку, з точки зору..., за повідомленням та ін). 4) вказують на зв'язок висловленої думки з попередньою, на
послідовність викладу (по-перше, по-друге, нарешті, інакше кажучи, наприклад, навпаки, отже, таким чином,
однак, проте). 5) звернені до співрозмовника з метою активізувати його увагу, викликати бажану реакцію з
приводу висловленого (знаєте, вірите, уявіть собі, зверніть увагу, зрозумійте тощо). 6) вставні слова, за
допомогою яких робиться висновок, зв'язок з попередньою думкою, підбиваються підсумки (отже, взагалі,
словом, значить, виходить, навпаки та ін.). У реченні вставні слова виділяються комами. Якщо вставні
конструкції входять до складу відокремлених членів речення, то вони не виділяються комами: Десь далеко,
мабуть під Черніговом, глухо гули гармати. За синтаксичною роллю і функціями до вставних слів тісно
прилягають вставні речення, які здебільшого мають ті самі значення (модальне, емоційне, експресивне).
Вставні речення відділяються паузами (а на письмі розділовими знаками — комами, дужками та ін.),
вимовляються порівняно нижчим тоном і швидшим темпом, ніж основне речення. За будовою вони бувають
як двоскладні (ви пам'ятаєте, як повідомляє радіо України та ін.), так і односкладні неозначено-особові (як
кажуть, як гадають, як говорять) та безособові (можна думати, треба сказати та ін.). Вставні речення можуть
приєднуватися до основного безсполучниково і за допомогою сполучників. Наприклад: Полювання, як ви
потім побачите, потребує чимало часу (О. В.); Перебування у Києві, уяви собі, багато дало мені для п'єси. За
своєю семантикою вставні конструкції тісно пов'язані із загальним змістом усього речення, в яке вони
вставляються, надають певного відтінку основному змісту висловлюваної думки, проте до складу речення не
входять. Вилучення їх зі складу речення видозмінює його зміст, хоч у принципі не порушує синтаксичної
будови. На відміну від вставних, вставлені конструкції не виражають модальних значень, не містять вказівок
на джерело повідомлення, на зв'язок з іншими повідомленнями тощо. Вставлені конструкції виражають такі
додаткові повідомлення чи побіжні асоціативні зауваження, які доповнюють, уточнюють, розвивають зміст
висловлювання, вказуючи на певні деталі чи нові факти, що не були передбачені за первісного формулювання
думки, вираженої реченням без вставлених конструкцій. Виражаючи додаткові зауваження, вносячи певні
уточнення і поправки до висловленого в основному реченні, вставлені конструкції не можуть починати
речення, а стоять лише в середині або в кінці його. В усному мовленні вставлені конструкції виділяються
паузами (звичайно подовженими), вимовляються з пониженням тону і пришвидшенням темпу. У ролі
вставлених можуть виступати окремі слова (вставлені слова), словосполучення (вставлені словосполучення),
прості та складні речення і групи самостійних речень, об'єднані однією темою. Наприклад, у реченні А це
вміння (розмовляти і слухати) дуже важливе для письменника. Друге (слухати) навіть більш важливе (М. Р.)
наявні вставлені словосполучення і слово. У реченні Побачив Вовк (він недалечко був) та й дума (Л. Г.)
вставленим є просте, а в реченні Хто зна (це вже Грицькові сімнадцятий ішов, а Орися на три роки молодша)
— чи не переросла б оця дружба в глибше почуття (А. Г.) — складносурядне речення. До основного речення
вставлені конструкції приєднуються як безсполучниковим зв'язком, так і за допомогою сполучників. Залежно
від того, як вставлені слова й речення вимовляються, вони виділяються з обох боків комами, тире або
дужками, їхня ж інтонація залежить від змісту речення і від волі автора. У кінці вставленого речення може
також стояти знак питання або знак оклику. Якщо вставлене речення вимовляється майже таким самим
тоном, як і основне, то воно виділяється з обох боків комами: Коли Сашко думав про матір, а він тепер думав
про неї майже постійно, він ніби стояв на гарячому пружному вітрі (В. Дрозд). Такі вставлені речення
вводяться переважно за допомогою сполучника а. Якщо вставлені слова чи речення вимовляються підвище-
ним тоном, то вони виділяються з обох боків тире: Климко став навколішки, припав до води — холодна та
добра! — тоді вмився і втерся галстуком од матроски (Григір Тютюнник). Найчастіше вставлені слова й
речення вимовляються пониженим тоном. Тоді вони виділяються дужками, іноді — комами з тире: І мені (та й
вам, шановний!) буде жаль (і тужно, і жахно) розлучатися з сим світом (Б. Олійник). Але ось зі скреготом і
брязкотом у двір, — якщо те, що залишилося, можна назвати двором, — заїжджають два бульдозери (О.
Довженко).

23. Звертання як вид ускладненого простого речення. Розділові знаки при звертаннях.

Одним із засобів ускладнення простого речення є звертання — слово чи сполучення слів, що називає особу
або предмет, до якого безпосередньо звернено мову. Звертаннями слугують власні імена людей, назви осіб за
спорідненістю, становищем у суспільстві, професією, заняттям, посадою, званням, назви або клички тварин,
назви предметів чи явищ неживої природи, зазвичай персоніфіковано (уособлено), географічні назви тощо.
Звертання може як входити до складу речення, так і стояти поза ним. У складі речення воно, як правило,
граматично не пов'язане з його членами і членом речення не виступає. Якщо якийсь граматичний зв'язок і
можна виявити, то лише в інтонації та іноді в узгодженні слова-звертання в числі з присудком, вираженим
наказовою формою дієслова.Звертання найчастіше виражається іменником у кличному відмінку, що у
множині і в іменниках середнього роду збігається з формою називного відмінка: О земле, велетнів роди! (П.
Т.); Де ви, Сонце, я тобі вдячний (М. К.). У деяких випадках звертання може бути виражене й іменником,
субстантивованим прикметником, дієприкметником, числівником у формі, що збігається з формою називного
відмінка: Світи нам, день, безсмертними вогнями, шуміть, сади, роди зерно, земля! {В. Сос); Тривожне, засни
непробудно, не рвись в недобачені сни (П. Ворон.); І ти, білолиций, по синьому небу вийдеш погулять (Т. Ш.).
В експресивному мовленні зрідка вживається звертання, виражене особовим займенником: Гей, ви, грізні,
чорні хмари! За структурою звертання бувають непоширені, що складаються з одного слова, і поширені, що,
крім іменника у відповідній формі, містять також пояснювальні слова (узгоджені і неузгоджені означення,
прикладки, обставини): Мужай, прекрасна наша мово, серед прекрасних братніх мов (М. Р.); Звертання може
стояти на початку, в середині, в кінці та поза реченням. За реченням воно виявляється тоді, коли вимовляється
з виразною окличною інтонацією і великою паузою після нього. На письмі звертання, що стоїть поза реченням,
виділяється знаком оклику: Весна красна! Любі мрії! Сни мої щасливі! Я люблю вас, хоч і знаю, що ви всі
зрадливі (Л.У.). Звертання, що входять до складу речення, незалежно від їх місця в ньому (на початку, в
середині чи в кінці), відокремлюються комами: Серце моє, не втікай від мене (Т. Ш.); Гордо і привітно, пісне,
задзвени (В. Сос); Ти погасла, ясна зоре! (М. К.). Вигук о (ой) від звертання розділовим знаком не
відділяється: О земле рідна, б'ю тобі чолом (А. М.).

24. Поняття про складне речення: загальна характеристика.

Складне речення – це речення, яке складається з двох чи більше предикативних частин (організуючих
центрів), кожна з яких має два головні члени (підмет і присудок), як у двоскладному простому реченні, або
лише один головний член — як в односкладному. Предикативні частини, що входять до складу складного
речення, поєднані між собою сполучниковим або безсполучниковим зв'язком і творять семантичну,
структурну й інтонаційну єдність. Таким чином, складне речення — це поліпредикативна синтаксична
одиниця, що складається з двох або більше предикативних частин, об'єднаних в єдине ціле. Як і просте,
складне речення характеризується інтонаційно-семантичною завершеністю, але виражає складніше поняття і
має складнішу будову. Отже, складне речення — це речення, що складається з двох і більше предикативних
одиниць, які становлять семантичну, структурну та інтонаційну єдність. Найістотнішими ознаками складного
речення є такі: 1) поліпредикативність; 2) особлива структурна схема; 3) семантична й інтонаційна цілісність,
завершеність. Поліпредикативність складного речення полягає в тому, що воно складається з двох чи кількох
предикативних одиниць, які співвідносяться з простими реченнями, поєднаних в одне ціле. Друга істотна
ознака складного речення — його особлива структурна схема. На відміну від простого, складне речення
будується не зі слів і словосполучень, а з предикативних одиниць, за будовою подібних до простого речення
Третя ознака складного речення — семантична та інтонаційна цілісність, завершеність — виявляється у тому,
що, на відміну від простого, його частини не є самостійними і не мають семантичної та інтонаційної
завершеності, а зливаються в одне ціле за змістом й інтонаційно. Предикативні частини, що входять до
складного речення, набувають повного семантичного оформлення лише у складі всього речення; взяті ж
окремо, вони зазвичай не мають семантичної завершеності. Відповідно до того, чим поєднуються частини
складного речення, сполучником чи інтонацією, вони поділяються на 2 групи: сполучникові та
безсполучникові. Сполучникові поділяються на складносурядні та складнопідрядні. Сполучники сурядності
поєднують в одне ціле частини складносурядних речень, а також виражають єднальні, приєднувальні,
зіставно-протиставні і розділові відношення між їх предикативними частинами. Сполучники підрядності
поєднують частини складнопідрядних речень, а також виражають часові, умовні, причинні, порівняльні,
наслідкові й інші відношення, що існують між предикативними частинами складнопідрядних речень. Сполучні
(відносні) слова, пов'язуючи в одне ціле предикативні частини складнопідрядних речень й виявляючи
синтаксичні відношення між ними, водночас є членами підрядної частини речення. В ролі сполучних
(відносних) слів виступають відносні займенники в різних відмінкових формах (хто, що, який, чий) і
прислівники займенникового походження (як, де, коли, куди та ін.). Інтонація є універсальним засобом
поєднання предикативних одиниць у єдине ціле. Будь-яке складне речення характеризується інтонаційною
завершеністю. Особливо велику роль як засіб поєднання предикативних частин у межах складного речення
вона відіграє у безсполучникових реченнях, в яких предикативні частини об'єднані в одне ціле без
сполучникових засобів. Порядок розміщення предикативних частин у складному реченні може бути відносно
вільний, за якого предикативні частини можуть змінювати своє місце в реченні, і фіксований, сталий,
незмінний (Я син народу, що вгору йде).

25. Складносурядні речення: загальна характеристика, розділові знаки.

Складносурядні – складні речення, предикативні частини яких, будучи незалежними один від одної,
поєднується в одне ціле за допомогою сурядних сполучників – єднальних(і. та, й), протиставних(а, але, проте),
розділових(або, чи). Основними ознаками складносурядного речення є: а) рівнозначність предикативних
частин, що входять до його складу: вони виступають як відносно самостійні й мають певну синтаксичну
незалежність; б) сполучники сурядності, що поєднують предикативні одиниці в одне ціле, завжди знаходяться
між цими предикативними частинами, не належачи жодній із них; в) позиція предикативних одиниць: одна з
них не може знаходитися в середині іншої; г) інтонація сурядності. Залежно від типів сурядних сполучників
виділяють таке різновиди складносурядних речень: складносурядні речення з єднальними, протиставними й
розділовими і градаційними сполучниками. У складносурядних реченнях з єднальними сполучниками можуть
передаватися: а) одночасність, сумісність дій або станів: А літо йде полями і гаями, і вітер віє, і цвіте блакить
(А. Малишко); предикативних частин у таких реченнях може бути кілька, і їх можна переставляти місцями;
б) послідовність дій або станів: Пройшла гроза, і ніч промчала, і знову день шумить кругом (В. Сосюра).
предикативні частини таких речень розташовуються в певному порядку, що відповідає реальній послідовності
дій або станів; в) причиново-наслідкова, умовно-наслідкова чи допустово-протиставна залежність між діями
або станами: Пройшов дощ, і дерева заясніли під сонцем (У. Самчужа/ (Д. Павличко). Кажіть коротко і ясно,
добивайтесь лаконічності вислову, і вас кожен школяр зрозуміє (В. Сухомлинський). Такі речення складаються,
як правило, з двох частин: перша з них, перед якою можна поставити сполучники тому що, якщо, незважаючи
на те що, виражає причину або умову, друга — наслідок чи протиставлення; г) приєднувальні відношення
(додаткова, супутня інформація): Ми сяк-так помостилися, постелилися і полягали спати, причому вікно треба
було заткнути подушкою, бо одна шибка була вибита (Леся Українка); порядок розташування частин у таких
реченнях фіксований. У складносурядних реченнях із протиставними сполучниками: а) явища можуть
протиставлятися: Вітру на морі не було, проте клекотав сильний прибій (М. Трублаїні). б) явища можуть
зіставлятися: / потечуть веселі ріки, а озера кругом гаями поростуть, веселим птаством оживуть (Т. Шевченко);
у таких реченнях протиставний сполучник своїм значенням наближається до єднального; в) друга частина
може виражати причину того, що говориться в першій: Ваш виноград рубають. Біжіть мерщій, а то весь
вирубають   та спалять (М. Коцюбинський); тут сполучник а то має значення «у противному разі, інакше, бо». У
складносурядних реченнях із розділовими сполучниками вказується: а) на чергування явищ: То вітерець
дихне, то коник в житі засюрчить (Л. Глібов); б) на взаємовиключення явищ: Або не сокіл я, або спалила мені
неволя крила (Леся Українка); в) на непевність, сумнів, припущення: Не то осінні води шуміли, не то вітер
бився в заломах провалля. ГРАДАЦІЙНІ СПОЛУЧНИКИ  - складені сполучники, що утворюються з двох
компонентів і виражають найчастіше зіставно-протиставні відношення, причому друга частина має більше
смислове навантаження, порівняно з першою: не тільки ..., а й; не стільки ..., скільки; не те щоб …, але .
Розділові знаки у складносурядних реченнях: 1. Між частинами складносурядних речень, з'єднаних
єднальними, протиставними і розділовими сполучниками, ставиться кома. Пройшов дощ, і дерева заясніли
під сонцем. 2. Якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучниками і (й), та (і), та й, а, виражають
швидку або несподівану зміну подій або різке протиставлення, то перед сполучником ставиться тире. Дмухнув
вітер над ставом – і сліду не стало. 3.  Якщо друга частина складносурядного речення виражає наслідок або
висновок з того, про що йдеться у першій, перед нею ставиться тире (інколи кома й тире). Дощ пройшов – і
Київ зеленіє. 4. Якщо частини складносурядного речення, з'єднані сполучниками а, але, проте, все ж, однак
(рідше єднальними та), дуже поширені, або вже мають усередині розділові знаки, або далекі за змістом, або
автор хоче підкреслити їхню самостійність, то ставиться крапка з комою. Річка широка і глибока, а вода синя та
чиста; і котиться вона, виблискуючи та шумлячи. 5. Не ставиться розділовий знак перед і, й, та, або, чи, якщо
частини речення мають спільний другорядний член, вставне слово або частки лише, тільки, ще, навіть: Десь
спереду гукнув паровоз і почулася пісня. 6. Не ставиться, якщо названі вище сполучники поєднують два
питальних, окличних чи спонукальних речення: Таке розкішне над нами небо і такі ми до безмежності молоді!
Коли в тебе відпустка і де ти будеш відпочивати?

26. Складнопідрядні речення: загальна характеристика, розділові знаки.

Складне речення, що складається з двох або більше предикативних одиниць, поєднаних в єдине семантичне й
граматичне ціле підрядним зв'язком за допомогою сполучників підрядності чи сполучних слів та інших
граматичних засобів, називається складнопідрядним. Предикативні частини складнопідрядного речення
синтаксично нерівноправні: одна з них підпорядкована іншій. Отже, частина складнопідрядного речення, що
перебуває в синтаксичній залежності від іншої, головної частини, називається підрядною. Частина
складнопідрядного речення, якій підпорядкована підрядна частина, називається головною. Залежність
підрядної частини від головної у складнопідрядному реченні мислиться як поняття синтаксичне. У
семантичному значеннєвому відношенні обидві частини складнопідрядного речення бувають рівноцінні,
однак нерідко саме підрядна частина передає основний зміст усього складнопідрядного речення. Так, у
реченні «Навіть чути, як пливе в далечінь невтомна земля» предметний зміст міститься саме в підрядній
частині. Головна частина складнопідрядного речення не завжди є самостійною і з погляду структурного, що
формально виявляється в її неповноті, у наявності вказівного слова, що потребує розкриття, пояснення,
особливої форми присудка тощо: Писав щось, чого ніколи не повинно побачить стороннє око, тільки для себе
(М. К.). Отже, предикативні частини складнопідрядного речення перебувають у тісному взаємозв'язку, лише
разом становлячи семантичне і структурне ціле. Складнопідрядні речення дуже різноманітні за своєю
будовою. В одних з них підрядна частина відноситься до окремого слова головної частини (іменника, дієслова
тощо), в інших — до головної частини в цілому; в одних підрядні частини приєднуються до головних за
допомогою сполучників, в інших — за допомогою сполучних слів; в одних складнопідрядних реченнях наявні
співвідносні, вказівні слова як необхідні складники головної частини, в інших вони відсутні; в одних реченнях
місце підрядної частини щодо головної відносно вільне, в інших — стале, фіксоване; в одних реченнях
співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків головної й підрядної частин обмежені, в
інших — відносно вільні. Основними засобами зв'язку між предикативними частинами складнопідрядних
речень, крім інтонації, є: 1) сполучники підрядності; 2) сполучні слова; 3) співвідносні (вказівні) слова. Підрядні
сполучники не бувають членами речення. За будовою вони поділяються на прості (що, як, щоб, якщо, якби,
хоч, ніж, мов, чи) і складені (через те що, тому що, у зв'язку з тим що, незважаючи на те що). Сполучні слова ―
це повнозначні слова; вони, на відміну від сполучників, є членами речення. У ролі сполучних слів виступають
відносні займенники і прислівники хто, що, який, чий, котрий, де, куди, звідки, як, чому, коли (Хто думає, той і
розум має (Нар. тв.). Співвідносні, або вказівні, слова, на відміну від сполучників і сполучних слів містяться в
головній частині складнопідрядного речення. Вони формально завершують головну частину, посідають місце
необхідного за семантикою члена речення, проте, не будучи у повному розумінні повнозначними, не
виражають самого значення, а лише сигналізують про те, що воно буде виражене в наступній, підрядній
частині. У ролі співвідносних слів зазвичай виступають вказівні займенники або прислівники займенникового
походження той, такий, там, туди, тоді, так та ін. Класифікуючи складнопідрядні речення, враховують їх
структуру та семантику. У синтаксичній науці склалося три принципи класифікації складнопідрядних речень: 1)
логіко-граматичний; 2) формально-граматичний; 3) структурно-граматичний. За логіко-граматичним
принципом серед складнопідрядних речень виділяють підрядні речення підметові, присудкові, додаткові,
означальні й обставинні. За формально-граматичним принципом розрізняють три типи складнопідрядних
речень: 1) складнопідрядні речення зі сполучниками (сполучникові); 2) складнопідрядні речення зі
сполучними словами; 3) безсполучникові складнопідрядні речення. За структурно-с емантичною
класифікацією розрізняють два типи складнопідрядних речень: 1) речення нерозчленованої структури, або
одночленні; 2) речення розчленованої структури, або двочленні. Речення нерозчленованої структури - це такі
складнопідрядні речення, підрядна частина яких залежить від слова чи словосполучення головної частини й
приєднується асемантичними (функціональними) сполучниками й сполучними словами. У таких реченнях
головна частина потребує уточнення, пояснення, доповнення. Серед складнопідрядних речень
нерозчленованої структури виділяються: 1) складнопідрядні речення з підрядними означальними; 2)
складнопідрядні речення з підрядними з'ясувальними; 3) складнопідрядні речення з підрядними ступеня і
способу дії. Речення розчленованої структури - це такі складнопідрядні речення, підрядна частина яких
залежить від головної загалом і поєднується з нею за допомоги семантичних сполучників, тобто сполучників,
що виражають певні семантичні відношення. Серед складнопідрядних речень розчленованої структури
виділяються речення з підрядними місця, часу, причини, наслідку, мети, умови, допустовими, порівняльними,
супровідними. Розділові знаки. 1. Між простими реченнями, що входять до складнопідрядного, звичайно
ставляться коми. Але кома не ставиться перед підрядним реченням, якщо перед ним стоять частки не, і: Мене
цікавить не як це сталося, а які можливі наслідки цього факту. 2. При складених сполучниках і сполучних
словах на зразок тому що, через те що, незважаючи на те що, внаслідок того що, для того щоб, замість того
щоб, після того як, у той час як, з тих пір як тощо кома ставиться лише один раз: або перед усім сполучником,
або тільки перед що, щоб, як. Можна так: На морі ставало темно, тому що з берега насувала важка чорна
хмара (О. Донченко), і так: На морі ставало темно тому, що з берега насувала важка чорна хмара. У другому
варіанті більше уваги звертається на причину. 3. Не ставиться кома між двома головними або двома одно-
рідними супідрядними реченнями, якщо вони з'єднані неповторюваним сполучником / (й), та (= і), або, чи:
Коли він торкався до струн скрипки, все на світі зникало і залишалася тільки музика (В. Собко). 4. При збігові
двох сполучників чи сполучних слів кома між ними не ставиться, якщо в другому підрядному реченні є
співвідносні слова то, так: Певно, не забула того, що якби дід Улас не приберіг, то пропала б. 5. Якщо перший
сполучник протиставний (а, але, однак, проте, зате і т. д.), то кома після нього взагалі не ставиться (і не
робиться пауза): Цар Микола її [волю] приспав. А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух
сталить (Т. Шевченко). 6. Тире між підрядним і головним реченнями ставиться тоді, якщо друга частина
вимовляється з різким підсиленням тону: Хто волю хоче вбити — загине (Д. Павличко). 7. Іноді тире ставиться
між головним і підрядним, якщо головне речення неповне (на місці тире робиться довша пауза): 3 одного
боку, весь час пильнуй, щоб на тебе турки й татари не наскочили, а з другого боку — щоб поляки не задушили
(С. Тельнюк). 8. Крапка з комою ставиться між двома однорідними супідрядними реченнями, якщо вони
далекі за змістом або мають свої розділові знаки: Я люблю їхати на поле тоді, як ниви зеленіють та
хвилюються зеленими хвилями; коли обважнілі колоски черкаються об голову, об вуха; коли ниви
поцяцьковані синіми волошками та червоними маками (І. Нечуй-Левицький). 9. Двокрапка замість коми може
ставитися, якщо в головній частині є слово, що вимагає роз'яснення. Наприклад: Лисичка подала у суд таку
бомагу: що бачила вона, як хтось щось робив. 10. Якщо підрядна частина передує головній, а в головній
міститься висновок з того, що говориться в попередній, то перед головною частиною ставиться кома й тире.
Скільки б ми таких кубків гірких не пили, - ще зостанеться цілеє море.

27. Складнопідрядні речення з кількома підрядними. Види підрядності в реченнях з кількома підрядними.

В одному складнопідрядному реченні при головній частині може бути кілька (дві і більше) підрядні частини.
Це багатокомпонентні складнопідрядні речення. Такі речення можуть мати підрядні частини всіх існуючих
типів і використовувати всі засоби підрядного зв'язку. Серед багатокомпонентних складнопідрядних речень
розрізняють: а) конструкції з послідовною підрядністю (включенням); б) конструкції із супідрядністю; в)
конструкції, що поєднують у собі супідрядність і послідовну підрядність. Супідрядність — це такий тип
підрядності, за якого підрядні частини (дві і більше) залежать від тієї самої головної. Залежно від того, як у цих
реченнях виражено підпорядкованість кожної з підрядних частин головній (чи супідрядні частини однорідні,
чи різні за своїм значенням), виокремлюють два різновиди супідрядності: однорідну й неоднорідну.
Отже, складнопідрядні речення з кількома підрядними поділяють на чотири різновиди: складнопідрядні з
однорідною супідрядністю, складнопідрядні з неоднорідною (паралельною) супідрядністю, складнопідрядні з
послідовною підрядністю, складнопідрядні мішаного типу. У складнопідрядному реченні з однорідною супід-
рядністю два або більше підрядних того самого виду однаково залежать від того самого слова головного
речення: Я люблю, щоб сонце гріло, щоб гукали скрізь громи, щоб нове життя будило рух і гомін між людьми
(П. Грабовський). Тут від присудка люблю, що в головному реченні, однаково залежать три підрядні додатков.
Такі підрядні речення до головного приєднуються, як правило, однаковими сполучниками. У
складнопідрядному реченні з неоднорідною супідрядністю два або більше підрядних по-різному залежать від
того самого головного речення. Неоднорідними є підрядні речення різного виду: (коли?) Коли я був
хлопчиком на Десні, мені хотілось, (ч о г о?) щоб дикі птиці сідали мені на голову і на плечі не тільки в снах (О.
Довженко). Тут до головного речення мені хотілось приєднано підрядне обставини часу (починається
сполучним словом коли) і підрядне додаткове (починається сполучником підрядності щоб). Ці супідрядні
речення неоднорідні. У складнопідрядному реченні з послідовною підрядністю перше підрядне залежить від
головного, друге — від першого, третє — від другого і т. д.: Я син народу, (я к ог о?) що вгору йде, (незважаючи
на щ о?) хоч був запертий в льох (1. Франко). У складнопідрядному реченні мішаного типу поряд існують
однорідна й неоднорідна супідрядність, супідрядність і послідовна підрядність. Наприклад, у реченні Треба
було ще глибоко розуміти, (кого? щ о?) що мова тільки та невичерпно багата й гарна, (я к а?) яка виплекана
твоїм рідним народом, яка живиться із народних джерел, (яки х?) що ніколи не замулюються (П. Панч) перше
(мова багата й гарна), третє {яка живиться) і четверте {що не замулюються) підрядні одне до одного приєднані
способом послідовної підрядності, а друге {яка виплекана) і третє {яка живиться) — з'єднані між собою як
однорідні супідрядні.

28. Безсполучникові складні речення: загальна характеристика, розділові знаки.

Складне речення, частини якого поєднані між собою лише за допомогою інтонації — без сполучників і
сполучних слів, називається складним безсполучниковим. У складному безсполучниковому реченні немає
головного й залежного речень, і все-таки між його частинами можуть бути різні смислові зв'язки. Залежно від
цього складні безсполучникові речення поділяють на: 1) Речення з відносно рівноправними, незалежними
одна від одної частинами (або з однотипними частинами): На білу гречку впали роси, веселі бджоли одгули,
замовкло поле стоголосе в обіймах золотої мли (М. Рильський); між такими частинами існує зв'язок, близький
до сурядного. 2) Речення з відносно залежними частинами, одна з яких пояснює, доповнює іншу (або з
різнотипними частинами): Будеш сіяти з сумом — вродить печаль (М. Стельмах); між такими частинами існує
зв'язок, близький до підрядного. Складні безсполучникові речення з відносно рівноправними частинами
можуть виражати: а) одночасність подій: Місяць на небі, зіроньки сяють, тихо по морю човен пливе (Нар.
творчість); такі речення становлять незамкнений ряд, предикативні частини в них можна переставляти
місцями; б) послідовність подій: Пригріло сонечко, обсохла земля, потягло орача в поле (М. Коцюбинський);
такі речення так само становлять незамкнений ряд, але предикативні частини в них не можна переставляти
місцями; в) рівнозначність подій (у поетичному мовленні): Літа орел, літа сизий попід небесами, гуля Максим,
гуля батько степами, лісами (Т. Шевченко); такі речення, як правило, мають однотипну, паралельну побудову і
становлять замкнений ряд. Складні безсполучникові речення з відносно залежними частинами найчастіше
виражають: а) причиново-наслідкові відношення: Не кидай іскру в солому, і сама згорить, і село спалить (Нар.
творчість). Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне (П. Тичина). Людство не усвідомить себе як єдине
ціле — не буде йому добра (О. Гончар); б) умовно-часові відношення: Прийде осінь — у засіках буде хліб
золотий (З тв. О. Десняка). в) з'ясувально-доповнювальні відношення: Всім же ясно, навіть дітям: земля
велика (О. Довженко). г) зіставно-протиставні відношення: Не русалонька блукає — то дівчина ходить
(Т.Шевченко). Нерідко, особливо в описах, безсполучниковим зв'язком об'єднуються кілька предикативних
частин, між якими можуть існувати різні відношення. Складні безсполучникові речення емоційніші,
інтонаційно багатші, ніж складносурядні й складнопідрядні. Тому вони частіше вживаються в розмовному та
художньому стилях, ніж у науковому й діловому. У складних безсполучникових реченнях важливу роль
відіграє інтонація — саме завдяки їй передаються різні відтінки зв'язку між окремими частинами складного
речення. На письмі інтонація відображається за допомогою розділових знаків: коми, крапки з комою,
двокрапки, тире. Кома ставиться, якщо частини виражають одночасність та послідовність подій. Двокрапка
ставиться: 1) друга частина розкриває зміст першої, доповнює та конкретизує її. Наснився мені базар: під
небом, у чистому полі, для різних людей продавалися долі. 2) друга частина вказує на причину того, про що
йдеться в першій. В душі хлопець непокоївся: весна видалася засушливою. Тире ставиться: 1) друга частина
порівнюється з першою або протиставляється їй. Рада б зірка зійти – чорна хмара заступає. 2) друга частина
виражає наслідок, різку зміну подій чи є висновком. Повіяв вітер по долині – пішла дібровою луна. 3) перша
частина виражає час чи умову. Назвався грибом – лізь у кошик. Ідуть роки – виростають діти. Крапка з комою
ставиться, якщо частини не пов’язані за змістом і мають усередині свої розділові знаки. Усміх пославши в
останнім проміні, згинуло радісне літо; дощик уїдливий, дощик осінній сіється, наче крізь сито.

29. Розділові знаки при прямій мові.

Пряма мова — це чуже мовлення, передане точно, з дотриманням інтонації від імені того, хто це сказав або
написав. Пряма мова супроводжується словами автора, які вказують, кому вона належить. Пряма мова може
стояти після слів автора або перед ними, а може розриватися словами автора. Розділові знаки при прямій
мові: 1. Якщо слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка, а пряма мова
береться в лапки і пишеться з великої букви. У кінці речення ставиться потрібний за змістом розділовий знак:
знак оклику, знак питання, три крапки: А: «П (!?)». Тут поет не витерпів: «Хто там?». 2. Якщо пряма мова стоїть
перед словами автора, то вона береться в лапки, після неї ставиться кома ( в лапках може бути знак питання,
знак оклику, тоді кома не ставиться) і тире. «Не на тебе ждать я буду», — поет відповідає. «Хто ж се я?» - поет
питає. «От спасибі!» - крикнув лицар. 3. Якщо пряма мова розірвана словами автора, то на початку і в кінці
прямої мови ставляться лапки. Інші розділові знаки ставляться так: а) якщо слова автора розділяють пряму
мову, яка є одним реченням, то вони з обох боків виділяються комами і тире: «П, — а, — п». «Іди, доню, —
каже мати, — не вік дівувати». б) якщо слова автора розділяють пряму мову на межі двох речень, то після
першої частини прямої мови ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) і тире, а після слів автора
— крапка і тире. Друге речення прямої мови пишеться з великої букви. Лапки закриваються в кінці прямої
мови: «П! (?) — а. — П». «Воскресни, Україно! — пристрасно молив Я. Гоян. — Воскресни в козацьких степах
під своїм високим блакитним небозводом»; в) коли одна частина слів автора належить до першої частини
прямої мови (що стоїть до розриву), а друга — до другої, то після слів автора ставиться двокрапка і тире, пряма
мова продовжується з великої літери: «П! — а: — П.». «Я чув про це, — сказав він і додав: — А хто не чув...»; 4.
Якщо слова автора розірвані прямою мовою, після слів автора ставиться двокрапка, пряма мова береться в
лапки, після неї ставиться кома (знак питання, знак оклику, три крапки) А: «П», а. Добре виявляє наше
ставлення до паліїв війни вираз: «Хто взяв меч, від меча і загине», хоч меч аж ніяк не є зброєю сучасних бійців.

30. Розділові знаки при цитатах.

Цитата — це дослівно наведений уривок з якогось тексту для підтвердження або ілюстрації тієї чи іншої думки.
1. Цитата обов'язково береться в лапки. У цитаті не можна нічого змінювати, навіть розділових знаків. Якщо
цитата супроводжується словами автора, то ставляться такі розділові знаки, як і при прямій мові:
«Найважливішого «гонорару», як веселий блиск в очах народу, нема», — занотував Остап Вишня у своєму
щоденнику. 2. Якщо цитата подається не повністю, то пропуск позначається трьома крапками: «Основна риса
характеру нашої сім’ї, — скаже потім О. Довженко, — насміхатися над усім і в першу чергу один над одним і
над самим собою...». 3. Якщо цитата виступає частиною речення, то вона починається з малої букви:
Пригадуєте: Мавка з «Лісової пісні» Лесі Українки дорікнула Лукашеві за те, що той «життям не зміг до себе
дорівнятись»? 4. Якщо після цитати подається прізвище автора або джерело, то вони беруться в дужки, і після
дужок ставиться крапка: «Впали в око присадкуваті хати, крислаті сосни, кучмуваті дуби» (Ю. Збанацький). 5.
Віршований текст в лапки не береться: Ти знаєш, що ти — людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя —
єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні. (В. Симоненко). 6. Якщо віршований текст цитується суцільним
рядком, то він оформлюється як звичайна прозова цитата: У серці Тараса Шевченка завжди жила велика віра в
те, що настане час — і «заговорять і Дніпро, і гори! І потече сторіками кров у синє море...».
7. Якщо посилання на джерело або автора стоїть рядком нижче, то крапка ставиться після цитати. Прізвище
автора береться в дужки: «Мова народу — це найбільший національний скарб... Святим обов’язком митця є
невтомно шліфувати, гранити, вияскравлювати алмази народного слова».(О. Гончар)