1. Без поспіху прочитайте фрагмент із трактату Нікола Буало «Мистецтво поетичне».

Застосуйте принципи аналізу літературного критика до комедії Бомарше «Весілля

Фігаро»:
«… Коли комедії ви хочете служити,
Природу лиш саму за вчительку візьміте.
Хто вміє глибоко в серця людські сягать
І таємниці там заховані читать,
Хто знає й джигуна, і скнару, й марнотратця,
Од кого дивакам, ревнивцям не сховаться —
Той у комедії змалює легко їх
І разом виведе на сцену, як живих.
Малюйте образи ясні усюди і прості,
Хай жваві кольори панують на помості.
У різних відтінках природа нам жива
Людські характери і вдачі розкрива;
Багато змісту є у жесті,у дрібниці, —
Але не легко нам до того додивиться».

Досить складно визначити жанр даного трактату. Адже цей твір слід сприймати в
контексті поетичної творчості самого Буало, що віддавав перевагу сатирі і посланню.
Водночас не підлягає сумніву вплив салонної поезії, з її орієнтацією на усну
декламацію, що обумовлювало особливу логіку і стиль викладу а саме:компактність,
афористичність, наочність, парадоксальність.

Цей твір – перш за все зразок поетичного мистецтва, і в цій іпостасі визнавався
шедевром вже сучасниками Буало.

У цьому трактаті ми можемо побачити на думку автора як повинна створюватись

справжня поезія для того, щоб нам було цікаво дочитати її до кінця.

Також можна визначити призначення поезії а саме вона повинна водночас як

розважати так і повчати нас чомусь корисному. Тому сам автор має стати взірцем та
бути чесним перед читачем відкривати своє серце у рядках поезії т а бути порядним.

Принцип правдоподібності (в якому і втілена ідея наслідування розумній природі) є

безумовно визначальною естетичною нормою, відповідно до якої вирішується
традиційний для класицизму комплекс проблем: співвідношення натхнення і
мистецтва, думки і декоруму, користі і задоволення, – так само як обґрунтовується
вимога жанрової ієрархії.
2. Який смисл закладав Блез Паскаль в образ «мислячої очеретинки» у його книжці
"Думки"?

Філософія апелює поняттями, які в першу чергу характеризують стан власної

свідомості в її напруженому граничному стані. Так, саме стан свідомості, а не стан
буття, яке людина сприймає безпосередньо. «Філософський акт полягає в тому, щоб
блокувати в собі нашу манію мислити картинками. І коли ми прибираємо картинки й
предметні референції з нашої свідомості, ми починаємо мислити. Це означає, що наше
мислення завжди граничне або на межі. Я поясню: те, що філософи називають
смислом – смислом історії чи смислом світобудови, – це те, що ніколи не реалізується
в просторі й часі». Але реалізується в самій людині, яка, згідно Р. Декарта, Б. Паскаля,
загалом – всіх філософів-мислителів, як мислячій істоті, як «мисляча очеретинка».
Маючи такий рівень мислення, тільки й можна пізнавати й безпосереднє буття в його
об’єктивності, не руйнуючи його своїми суб’єктивними домислами, а не смислами.
3. і 4. Порівняйте Марінеллі з трагедії «Емілія Галотті» Г.Е.Лессінга і Мефістофеля з
трагедії «Фауст» Й.-В.Гьоте. Де класичний взірець антагоніста і які його риси?

Досить цікавим з психологічної точки зору є образ Марінеллі. Помічника принца, його
правої руки. Образ приваблює ще й тим, що він дуже схожий на образи Мефістофеля в
«Фаусті» , адже наділений дуже гострим розумом, артистичною сміливістю, силою
художніх узагальнень. У порівнянні з хтивим, слабким, але притому добродушним
принцем, що може погодитися на велике злодіяння, коли те сприяє задоволенню його
пристрасті, але завжди гідний нашого жалі; то Марінеллі - лиходій по вихованню й
звичці. В особі фаворита Марінеллі Лессінг затаврував князівський фаворитизм - одне
із зол тодішнього німецького громадського життя. Лессінг показав, що незримі нитки
зв'язують князівські палаци зі зграями розбійників і найманих убивць.

Мефістофель — дух руйнування, але водночас ворог бездумної нерухомості та сила,

що протистоїть застою, бездіяльності. Він — скептик, який зневажає людську природу
й упевнений, що знає про неї всю правду: рід людський нікчемний, слабкий, якому
притаманні вади та низькі пристрасті, егоїзм і безпомічність. його роль є двоякою. Як
особистість Мефістофель протистоїть Фаусту (та автору) своєю невірою в добро, у
гуманістичну сутність людини. Він розкриває людські слабкості, заплутаність та
несправедливість людських стосунків; усе низьке та непристойне сприймає як норму
буття на землі.