Основи римського приватного права:

1. Поняття історія та види джерел римського приватного

права. Джерела пізнання Римського права
Термін джерело означає першооснову усього того, що відбувається –
умови, місце, причини, які зумовлюють ту чи іншу подію або явище. В
юридичній літературі з римського права подаються різні визначення
терміну джерело права. Ним позначають спосіб вираження правових
норм, чинники, які формують право, джерела інформації тощо.

Римські юристи так розуміли джерело права: це юридичне поняття, що

охоплює питання сили, яка створює право, та сили, яка надає праву
загальнообов’язкового характеру. Силою, яка створює право, римські
юристи вважали божественний дух, духовний світ людини, національний
дух, традиції народу, вищу міру справедливості. А силою, яка надає праву
загальнообов’язкового характеру – вважали правові звичаї, закони, інші
нормативні акти, які самі собою, своєю формою зобов’язують до певної
поведінки.

Римляни розділяли джерела свого права на ius scriptum та ius non scriptu
(писане і неписане право). Писане право – це закон та інші норми, що
видані державою та зафіксовані у відповідних офіційних джерелах.
Неписане право – це норми, що складаються на практиці в процесі життя
людей та функціонування суспільства.. Під "писаним" правом римляни
розуміли не лише прийняті закони, а й інші джерела в письмовій формі.
Перелік писаних джерел охоплює: leges (закони), plebiscite (плебісцити),
senatus consulta (постанови сенату), edicta magistratium (едикти
магістратів), constitutiones principum (імператорські конституції),
діяльність юристів (action iurisprudentium).

Слід зауважити, що різні види джерел правоутворення мали неоднакове

значення на різних етапах розвитку римського приватного права. На
початках розвитку Римської держави суттєву роль відігравали звичаї, у
республіканський період – рішення народних зборів, а в імператорські
часи – конституції імператорів.

В юридичній науці існує поняття джерело прав у розумінні явищ і фактів,

які спеціально мають служити джерелом пізнання правових приписів. До
найвідоміших і важливих джерел пізнання римського приватного права
відносяться: юридичні пам’ятки (Кодифікація Юстиніана), пам’ятки
 літератури (Твори Тіта Лівія, Тацита, Авла Геллі, Аммина Мацеллина).
Важливим джерелом пізнання є написи, що дійшли до нас на дереві,
камені, бронзі (Гераклейська таблиця), на стінах будівель (Написи в
м.Помпеї). Цінним джерелом пізнання також є папіруси – яким
присвячена ціла галузь історичної науки – папірологія (Едикт Антоніна
Каракалли).

2. Звичай: поняття, вимоги та види. Правові звичаї

Право як сукупність загальнообов’язкових норм, правил поведінки людини в
суспільстві може знайти свій вираз у двох основних формах, які називаються
джерелами права, – звичай і закон. Звичай – це безпосередній прояв народної
правосвідомості, норма, яка свідчить про своє існування самим фактом свого
неухильного застосування. Закон – це свідоме і чітко сформульоване веління
уповноваженого на це органу влади.

Початковим джерелом права, початковою формою його утворення в Римі був

звичай, тобто норми, правила поведінки, які склалися в самій повсякденній
практиці. Такі правила поведінки були в додержавному житті, але тоді вони,
природно, ще не мали характеру правових. Якщо такі правила поведінки, які
склалися в практиці, не набувають визнання і захисту від держави, то вони
залишаються простими звичаями, якщо ж звичаї визнаються і захищаються
державою як вигідні і необхідні їй, вони стають юридичними звичаями.

Норми звичаєвого права включали звичаї предків (mores maiorum); звичайну

практику (usus); звичаї жерців (commentarii pontificum); звичаї, що склалися в
практиці магістратів (commentarii magistra- tuum).

Звичаї розглядали римляни не лише як першопочаткові джерела їх писаного

права, але і як джерела для нового законодавства. Римські юристи вважали
звичаї вказівкою на те, які закони хотіли б мати люди. Це приблизно так, як
нині в розумних країнах вирішують питання про пішохідні доріжки в
новозбудованих міських районах. Влада дивиться на протоптані стежки і
саме там прокладає для зручності пішохідні доріжки. В інших країнах (не
будемо при цьому показувати пальцем на Україну) доріжки кладуться там, де
їх хотіло б бачити начальство (влада), а не населення. Результатом такої
"мудрої політики" є вщент витоптані газони.

Звичаї узагальнювалися в Римі або ж юристами-теоретиками (вони

працювали більш продуктивніше, ніж деякі наші правничі інститути і
кафедри), або ж судовою практикою.
У царський період джерелом римського права були правові звичаї
(конституди), пов'язані з релігійною традицією. Привілеєм тлумачення права
володіли жерці - колегія понтифіків. Досить рано стався розподіл релігійних
норм - божественних приписів, що не підлягали обговоренню, і правових
норм (ідо) - установлених людьми для суспільної користі. Релігійні норми
втілилися у священних законах, порушення яких тягло за собою божественну
кару. Спочатку того, хто переступив через священні закони, приносили в
жертву богам, потім це покарання замінили на вигнання. Звичаєве право
визначало правове спілкування навіть після появи писаних законів: звичай
діяв у разі відсутності законодавчої норми.

3. Закони. Плебісцити
Поряд зі звичайним правом вже в древній період у Римі в якості джерела
права застосовувалися закони (leges) - письмово зафіксовані
загальнообов'язкові норми, підтримані державним примусом. Закони в
буквальному розумінні цього слова в Римі приймалися народними зборами.
У період республіки існувало три види народних зборів. Найстаріші народні
збори – це куріатні коміції. Однак найголовнішою формою народних зборів у
період республіки були збори по центуріях (за реформою Сервія Тулія все
населення за майновим цензом було поділене на центурії). Третьою формою
народних зборів були збори по трибах, які в другій половині існування
республіки починають відігравати важливу роль, рішення яких на початку ІІІ
ст. до н.е. мали обов’язкову силу для всього римського народу.

Кожен закон, проголошений зборами, мав три частини. Прескрипція була

вступної частиною закону. Рогація означала незмінну пропозицію, первинно
внесену магістратом, бо за законом пропозиція не дискутувалися, а тільки
голосувалась. Санкція була заключною частиною. Вона містила заходи, що
застосовуються до осіб, що порушують закон.

При одночасному співіснуванні в Римі протягом тривалого часу правових

звичаїв і законів виникає питання: як співвідносилися один з одним ці
джерела права?

У римлян не викликало сумніву, що закон міг скасувати правовий звичай.

Римські юристи також вважали, що правовий звичай може скасувати закон (в
цьому випадку говорили, що закон вийшов з ужитку). Від класичних юристів
з цього приводу зберігся вислів: "... Закони можуть бути скасовані не тільки
внаслідок вираженої волі законодавця, але і за мовчазною згодою всіх,
шляхом звичаю". Цей висновок було зроблено на підставі того, що не
існувало відмінності в тому, як народ висловить свою згоду з тією чи іншою
нормою права: подачею голосів або своїми вчинками.

Першими писаними римськими законами стали Закони XII таблиць,

підготовлені спеціальною комісією децемвірів ("десяти чоловіків") і схвалені
римським народом. Письмове законодавство обмежило можливості
свавільного тлумачення права понтифіками, а також заклало основи єдиного
для римських громадян квіритського (цивільного) права. Закони XII таблиць
установили рівні правила судочинства та консолідували римське звичаєве
право. Крім того, вони змінили поняття закону: законом відтепер вважалося
рішення народних зборів.

Важливим елементом римського права плебеї зробили плебісцит (plebis

scitum) – постанову, яка ухвалювалася загальними зборами плебеїв і набувала
силу закону для всіх римлян. Саме ці плебісцити й слугували прообразом тих
референдумів та опитувань громадян, які проводяться сьогодні в багатьох
демократичних державах Європи і є, напевно, найважливішим інструментом
прямої участі народу в процесі прийняття політичних рішень. Плебісцити, які
287 року до н.е. набули законодавчої сили, поклали кінець становій боротьбі
в Римі й одночасно сприяли процвітанню міста.

4. Постанови сенату. Імператорські конституції, їх види

Система державного управління, встановлена Октавіаном і закріплена його
наступниками, одержала назву принципату. У період приципату вища
державна влада формально належала сенату. Щоб набути сили закону, воля
принцепса у вигляді проекту вносилася на розгляд у сенат, де й діставала
формальне затвердження. Починаючи з І і до кінця ІІІ ст. н.е., сенатус-
консульти стають основною формою законодавства.

Характерно, що сам сенат не володів законодавчою ініціативою і своїми

постановами фактично тільки оформляв пропозиції принцепсів. Постанови
сенату – сенатус-консульти були основною формою законодавства до кінця
ІІІ ст. н.е. З того часу сенат втрачає своє значення, а разом з тим і свою
законодавчу компетенцію. Основним джерелом права поступово стає
одноособове розпорядження імператора.

У період домінату законодавча влада імператора розглядається вже як один із

проявів божої влади самого імператора. Розпорядження імператорів мають
загальну назву “конституцій”. Їх було чотири види:

1) Edicta – загальні розпорядження, які були обов’язковими як для

службових осіб, так і для населення;
 2) Decreta – імператорські рішення в судових справах;

3) Mandata – інструкції чиновникам і правителям провінцій;

4) Rescripta – відповіді імператора на запитання службових і приватних

осіб..

5. Закони ХІІ таблиць.

Перша письмова пам'ятка права у Стародавньому Римі. Закони XII таблиць
(Leges duodecim tabularum) були прийняті з ініціативи плебеїв у 451-450
роках до н. е. До них знання і тлумачення норм римського звичаєвого права
було привілеєм патриціїв - колегії понтифіків. Прийняття Законів XII
таблиць було результатом тривалої жорстокої боротьби плебеїв з патриціями.
Закони були записані на 12 дубових дошках, що містять 118 статей, і
виставлені на форумі для загального відома. Вони в оригіналі не збереглися і
стали відомі з творів римських юристів. У Законах XII таблиць містилися
положення про судочинство, майнові відносини, шлюбно-сімейне право,
злочини та покарання.

"Дванадцять таблиць" нерідко називають Кодексом. Але таке визначення

недостатньо точне. "Таблиці" не були кодифікацією всього тогочасного
римського законодавства. Важко достеменно твердити і про зворотний вплив
"Таблиць" на законодавство. У порівняно недалекі історичні часи були
спроби відтворити "Таблиці", спираючись на фрагменти, що цитувалися
різними авторами і в різних джерелах. Наприклад, у XVII ст. Жак Гоудфрой
дійшов висновку, що таблиці I, II і III стосувалися цивільно-процесуальних
норм. Таблиця IV була присвячена patria potestas (згодом це поняття
пояснимо), а таблиці V, VI, VII — відповідно опіці (tutelage), спадкуванню
(inheritance) і власності (property).

Восьма таблиця охоплювала злочини, дев'ята — публічне право (відносини

між громадянами і державою), десята — релігію (sacred law). Дві останні
таблиці Гоудфрой вважав додатками.

Фахівці вважають, що в "Дванадцяти таблицях" спостерігається незначний

вплив грецького законодавства. Основним же їх джерелом було римське
звичаєве право.
5. Форми діяльності римських юристів. Закон про цитування. Судовий
прецедент.
6. Преторське право
7. Кодифікація Юстиніана.