СЕМІНАР №3

Питання №1

1. Предмет фонетики
 Фонетика - розділ мовознавства, що вивчає
артикуляційні й акустичні особливості звуків мови,
закономірності їх сполучуваності у мовленнєвому
потоці і пов’язані з ними позиційні зміни.
 Предметом фонетики є звук, звукові засоби людської
мови в усіх її виявах і функціях. Фонетика вивчає умови
і способи творення мовних звуків, їх акустичні,
анатомо-фізіологічні властивості, різні зміни і
чергування.
 В звуковій мові всі мовні значення – і лексичні, і
граматичні – виражаються за допомогою звуків. Їх
часто називають будівельним матеріалом для лексики і
граматики. Мовні звуки становлять ту реальну
матеріальну оболонку, без якої неможливе існування
мови. Звуки мови вивчаються з різних поглядів:
фізичного; анатомо-фізіологічного; функціонального.
Фізичний аспект у вивченні звуків
За акустичними ознаками: тони і шуми. У чистому
вигляді тони і шуми зустрічаються рідко. Як правило,
до тону завжди прилучається шум, а до шуму –
незначний елемент тону.
Голосні – це звуки, в основі яких лежить тон.
Приголосні – звуки, в основі яких – шум.
Як уже зазначалося, з акустичного погляду звуки (тони
і шуми) розділяються за:
1.Силою 2.Висотою 3.Тривалістю 4.Тембром
Сила залежить від амплітуди коливань голосових
зв’язок, яка в свою чергу, зумовлюється силою, з якою
тисне на голосові зв’язки чи інші перепони
видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда
коливання, тим більша сила звука. Так, найбільшу
інтенсивність мають [а] , [е], найменшу [у], [і] у позиції,
коли легко переходять в [в], [j]: ішов – йшов, учора –
вчора.
Висота звука визначається частотою коливань за
одиницю часу. Одиницею висоти є Герц (Гц), який
дорівнює 1 коливанню за секунду. Чим більша кількість
коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Вухо
людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20 тис.
герц.
Тривалість звука визначається його протяжністю в часі,
яка вимірюється мілісекундами.
Тембр. У звуках людської мови розрізняють основні
тони і додаткові. Сукупність усіх додаткових тонів, їх
характер та взаємозв’язок з основним тоном надають
мовному звуку певного забарвлення, утворюють тембр
звучання. Найбільшу роль відіграє ротова порожнина.

Фізіологічний аспект у вивченні звуків

Мовний звук досліджується з анатомо-фізіологічного
погляду, тому що він твориться мовними органами
людини і сприймається її органами чуттів. Анатомо-
фізіологічний аналіз мовних звуків передбачає
насамперед виявлення ступеня і характеру участі тих
чи інших мовних органів у процесі їх творення. Звуки
людської мови утворюються мовними органами, або
мовним апаратом. Мовні органи з погляду їх значення
у творенні звуків поділяються на дихальний апарат і
органи вимовлення.
Мовні органи Дихальний апарат Органи мовлення
 Легені 1) Гортань
 Бронхи 2) Глоткова
 Трахея (дихальне горло)
 Ротова порожнина
 Носова порожнина
Органи мовлення, залежно від їх участі в артикуляції,
поділяються на активні і пасивні.
Активні і Пасивні
1.Голосові зв’язки 1.Тверде піднебіння
2.Задня стінка глотки 2.Альвеоли
3.Піднебінна завіса 3.Щоки
4.Язик 4.Зуби
5.Губи 5.Носова порожнина
Артикуляція звука складається з 3 частин:
1) Екскурсії, яка полягає у тому, що мовні органи
займають позицію, необхідну для творення звуків і
починають їх творення
2) Витримки–це центральна частина артикуляції
3)Рекурсії – під час якої мовні органи повертаються у
своє вихідне положення.
У мовному потоці між вимовленням звуків існує тісний
зв’язок, тому рекурсія попереднього звука може
переходити в екскурсію наступного (асиміляція,
акомодація).
Лінгвістичний аспект у вивченні звуків/Поняття
фонеми
Лінгвістичний аспект мовних звуків ще називається
фонологічним, іноді – соціальним. У процесі
спілкування звуки виконують певні функції, отже, вони
становлять функціональні одиниці мови. Аналіз звуків
як функціональних одиниць – найважливіше завдання
лінгвістичного аспекту.
Для назви звука як функціональної одиниці існує
термін фонема, а наука, що досліджує систему фонем,
називається фонологією.
Фонема – мінімальна одиниці звукової будови мови,
функція якої полягає в розрізненні і розпізнаванні
значущих одиниць морфем і слів.
До складу морфем і слів фонеми входять як
мінімальні, неподільні компоненти, які служать для
вираження відповідних значущих одиниць, але самі
значення позбавлені. Поєднуючись за певними
закономірностями, фонеми служать будівельним
матеріалом для морфем і для слів ,виконуючи
формуючу функцію. Розрізнення морфем і слів
можливе тільки через відмінності в їх фонемному
складі. Так, слова кіт, кит, кут сприймаються як слова
різної семантики завдяки вживанню трьох різних
фонем: /і/, /и/, /у/. Цей приклад демонструє
смислорозрізнювальну функцію фонем.
Призначення фонем полягає і в тому, що вони
сприяють ототожненню одних і тих же фонем і слів.
Фонеми, що входять до складу слова кіт, у подібній
комбінації для всіх мовців позначають одне й те ж.
Така функція називається 3) перцептивною .
Кожна фонема – абстрактне поняття, що існує у
свідомості мовців, як узагальнення ряду значень. У
живому мовленні фонема реалізується у вигляді
конкретних звуків.

Інваріант/варіант фонеми
Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні
у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв
фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).Виявлення
фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця
в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й
ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних
особливостей людини називається головним виявом фонеми
- інваріантом. Наприклад:
сосна/с о с н а/[сосна]
/с/-[c] інваріант
/о/-[о]-інваріант
/с/ - [с] - інваріант
/н/ - [н]-інваріант
/а/ - [а] - інваріант.
Варіанти фонеми- це той відтінок у звука, якого він
набуває в слабкій позиції, тобто такій, що не сприяє
виявленню головного звукового значення фонеми.
Варіанти фонем є трьох типів: Позиційним варіантом
фонеми є звук, що вимовляється в чітко означеній
слабкій позиції: мене [м е н е] /м е н е/: /е/ - [е]-
позиційний варіант.Факультативним варіантом
фонеми називається її не обов'язковий але можливий у
літературній мові звуковий вияв. В сучасній українські
літературній мові виділяють 38 фоном: 32 приголосні
та 6 голосних. Комбінаторні варіанти фонем
з'являються у різноманітних сполученнях
приголосних, що виникають при словотворенні чи
зумовлюються іншими фонетичними причинами:
вічно /в і ч н о //а/- [в’]- комбінаторний варіант
[в’ічно],просьба /просба/ /о/-[о] - комбінаторний
варіант ,[прозба] /с/- [з] -комбінаторний варіант.
Транскрипція(фонологічна/фонетична)
Транскрипція -спосіб запису усного мовлення з метою
найточнішої передачі вимови. Основні принципи
транскрипції - обов'язкова однозначна відповідність
знака і звука: 1) кожен звук повинен мати окремий
знак; 2) знаки повинні бути однозначними.
Фонологічна (або фонематична)транскрипція записує
фонеми. Для цієї транскрипції української мови
пристосовують українську абетку; але без літер ї. є, я,
ю, щ; Ідеально кожна фонема мала б передаватися
однією літерою; тому м'які ть, дь також пишуть як т',
д', а дз, дж позначають спеціальними лігатурами.
Питання №2
Класифікація звуків мови/їхні функції/голосні і
приголосні звуки, їхні головні акустичні та
артикуляційні особливості

Звуки мови можна характеризувати і

класифікувати за різними ознаками - фізичним,
або акустичним, і фізіологічним, або
артикуляційних. При класифікації звуків мови,
при характеристиці окремих звуків або певних
груп звуків слід розрізняти їх акустичні і
артикуляційні ознаки, які в сучасному
мовознавстві не завжди достатньо послідовно
розмежовуються.

Артикуляційна характеристика звуків мови, їх

класифікація по артикуляційних ознаками
починається з виділення двох основних класів, або
типів, звуків - голосних і приголосних, які
розрізняються у всіх мовах світу. "Перше і головне
членування в цій класифікації - членування на
голосні і приголосні".Артикуляційні відмінності між
голосними і приголосними звуками полягають у
наступному:

 1. При утворенні (вимові) голосних звуків шлях для

проходження струменя повітря, що видихається в
 мовному каналі вільний, відкритий, повітряний
струмінь проходить вільно, без перешкод; при
утворенні приголосних в мовному каналі утворюються
різні перепони для повітряного струменя (пор.,
наприклад, вимова звуків а й б).
 2. Названим розпізнавальних ознак визначається
відмінність сили видихається струменя повітря: при
утворенні голосних струмінь повітря відносно слабка,
при утворенні приголосних - сильніша, здатна подолати
утворюється в мовному каналі перешкоду. У цьому
можна переконатися, вимовляючи окремі голосні і
приголосні перед полум'ям свічки, що горить: при
проголошенні голосних воно коливається значно
слабкіше, ніж при проголошенні приголосних.
 3. Коли ми вимовляємо голосні, напруженість мовного
апарату і сила струменя повітря, що видихається
рівномірні протягом усього їхнього звучання; при
вимові приголосних напруженість мовного апарату і
сила повітряного струменя більше в місцях утворення
перешкоди і в момент її подолання. Це пов'язано з
необхідністю подолання при утворенні приголосних
перешкоди, яке при утворенні голосних відсутня. (Під
перешкодою тут розуміється перешкода, що утрудняє
проходження повітряного струменя.)
Артикуляція більшості приголосних звуків, а саме
приголосних галасливих (тобто всіх приголосних, крім
сонорних), відрізняється від артикуляції голосних також по
положенню голосових зв'язок. При утворенні приголосних
голосові зв'язки менш напружені, ніж при утворенні
голосних, чим і пояснюється переважання шуму над
голосом, на що вже зверталася увага при акустичної
характеристиці звуків мови.
За названим вище артикуляційних ознаками різні
приголосні звуки (різні групи приголосних) відрізняються
від голосних не однаковою мірою. Найбільш різко
протиставлені гласним вибухові приголосні, особливо
глухі(п, т, к).Менш яскраво проявляються артикуляційні
відмінності між голосними і так званими фрикативними,
або щілинними, гучними приголосними (такими, як в, ф, х,
з, с, ш).Найменш помітні ці відмінності між голосними і
сонорні приголосними, які за своєю артикуляції
наближаються до гласним; по положенню голосових
зв'язок (отже, і по співвідношенню голосу і шуму) вони
ближче до гласним, ніж до згодних; саме тому вони можуть
виступати в якості складових (складотворної) звуків,
функцію яких зазвичай виконують голосні. На цій підставі
сонорні приголосні іноді виділяються в особливу групу
звуків мови, що займає проміжне положення між
приголосними і голосними.
Залежно від положення губ, від ступеня їх участі в
утворенні голосних звуків, різняться голосні губні,
огубленний, або лабіалізований, і негубні,
нелабіалізовані. При утворенні губних голосних губи
 випинаються вперед і округлюються, створюючи
щодо вузький отвір для проходження струменя
повітря, що видихається. Губними є, наприклад,
голосні о,у російського і багатьох інших мов, німецькі
голосні, що позначаються на листі буквами б,й,що їх
вживають в словах horen(чути),mogen(могти) та
інших подібних. При утворенні негубної голосної губи
знаходяться в звичайному розімкнутому положенні і
утворюють більш широкий отвір.
Приголосні звуки класифікують:
 за участю голосу та шуму;
 за місцем творення;
 за пасивним органом;
 за способом творення;
 за фоносемантикою;
 за твердістю та м'якістю
Основними функціями звукових одиниць є
утворююча й розпізнавальна. Периферійну роль
відіграє розпізнавальна функція. Їх утворююча
функціяпроявляється в тому, що вони служать
будівельним матеріалом, з якого створюються
експоненти мовних знаків.Так, експонент
словоформи кипить складається з п'яти звуків,
розташованих у певній послідовності з наголосом
на другому складі. Їх розпізнавальна функція
полягає в тому, що в силу знаковою природи мови
експонент обов'язково співвідноситься з якимось
планом змісту, значенням. Саме по зовнішній,
звуковий формі носії мови пізнають мовні знаки і
їх поєднання в потоці зв'язного мовлення як мовні
утворення, що мають сенс. Порушення зв'язку
звучання і значення (наприклад, перенесення
наголосу в слові кипить на перший склад) робить
осмислене упізнання неможливим. Мовний знак
при цьому руйнується, і нормальна мовна
діяльність втрачає свою ефективність. Що
стосується различительной функції, то вона
проявляється, мабуть, насамперед у інтонаційних
структурах (наприклад:Сьогодні холодно.-Сьогодні
холодно?) І у використанні наголоси. Так,
експонент магазин з наголосом на останньому
складі відрізняється як явище літературно
нормованої мови від тієї ж звукової послідовності
з наголосом на серединному складі, що
характеризує просторечную форму.
Розрізнювальна функція звуків в самостійному
прояві має місце при порівнянні експонентів, що
розрізняються лише одним елементом, -
квазіомонімов (будинок -ром).У повсякденній мові
такі слова практично не стикаються, оскільки
виступають в різних контекстах, де форми з
однаковими експонентами легко розрізняються,
наприклад [рок]: злий рок - гострий ріг.

Фонетичні одиниці
Мовленнєвий потік членується на відрізки різного
розміру. Ці відрізки і є основними фонетичними
одиницями. До них належать фрази, такти, склади і
звуки. Найкрупнішою фонетичною одиницею є фраза.
Фраза - відрізок мовлення, що становить собою
інтонаційно-змістову єдність, виділену з двох
боків паузами.Кожна фраза (фонетична
синтагма) пов'язана зі змістом та інтонаційним
малюнком і має власний (фразовий) наголос. У
середині фрази не може бути паузи, оскільки вона
б спотворила зміст. І хоча членування на фрази
допускає варіативність, однак ця варіативність
має певні обмеження, продиктовані змістом.Такт
- частина фрази, об'єднана одним наголосом.
Також до фонетичною одиниці належить
склад.Склади мають різну структуру. Розрізняють
відкриті, закриті, прикриті і неприкриті склади.
Питання №3
Фраза/Склад
 Мовленнєвий потік членується на відрізки
різного розміру. Ці відрізки і є основними
фонетичними одиницями.До них належать
фрали, такти, склади і звуки. Найкрупнішою
фонетичною одиницею є фраза.Фраза- відрізок
мовлення, що становить собою інтонаційно-
змістову єдність, виділену з двох боків паузами. У
тому самому значенні, що й фраза, вживається
термін синтагма, запропонований Л.В.
Щербою.Кожна фраза (фонетична синтагма)
пов'язана зі змістом та інтонаційним малюнком і
має власний (фразовий) наголос. У середині
фрази не може бути паузи, оскільки вона б
спотворила зміст.Фраза розпадається на такти.
Такт— частина фрази, об'єднана одним
наголосом. У мовознавстві такт ще називають
фонетичним словом, оскільки службові слова, як
правило, не мають наголосу і примикають до
повнозначного слова з наголосом; нерідко і
повнозначне слово втрачає наголос, передаючи
його попередньому чи наступному слову.Такти
членуються на склади, оскільки кожен такт скла-
дається з декількох зростань і спадів звучності.
Склад у свою чергу складається зі звуків —
мінімальних фонетичних одиниць. Потрібно зазначити,
що в мовленні звуки, як правило, окремо не
вимовляються, а лише в складі, який є найменшою
одиницею мовленнєвого ланцюжка.
мають різну структуру.Розрізняють відкриті,
закриті, прикриті і неприкриті склади.
Відкритий склад закінчується голосним (ма-ти),
закритий закінчується приголосним (кіт),прикритий
починається з приголосного (та, він),неприкритий— з
голосного (от).
Складотворчим звуком, як правило, є голосний. Якщо
складотворчим є один голосний, то його називають
монофтонгом. Якщо в межах одного складу існує
декілька голосних, то їх називають поліфтонгами.
Серед поліфтонгів найпоширенішими є дифтонги і
трифтонги. ДИФТОНГ — два голосних, які утворюють
один склад, чим і забезпечується їх фонетична
цілісність. Напр: анг [аі] (му "мій"). ТРИФТОНГ — три
голосних, які творять один склад, чим забезпечують
свою фонетичну цілісність. Трифтонги трапляються
лише в тих мовах, де є дифтонги. Напр: англ. [аue] (our
"наш")

Наголос
Наголос— виділення в мовленні певної одиниці в ряду
однорідниходиниць за допомогою фонетичних
засобів.Залежно від того, з якою сегментною
одиницею функціонально співвідноситься наголос,
розрізняють словесний (тактовий), фразовий,
логічний і емфатичний наголос.
СЛОВЕСНИЙ НАГОЛОС буває динамічним,
музикальним і кількісним.Динамічний (силовий,
експіраторний наголос — виділення (вимова) одного із
складів слова (такту) більшою силою, тобто сильнішим
видихом струменя повітря.Музикальний(мелодійний,
тонічний) наголос — виділення наголошеного складу
інтонаційно, підвищенням основноготону.Кількісний,
або довготний, квантитативний наголос — виділення
складу більшою тривалістю звучання.
Фразовий наголос—виділення певного слова у фразі
(переважно кінцевого). Такий наголос підкреслює
завершеність висловлювання й спонукає слухача до
певної реакції.Логічний наголос— особливе виділення
якогось слова чи кількох слів у всьому висловлюванні.
Прокліза-явище при якому слова які,втративши
наголос,приєднуються до наступних слів.(переді мною,
мимо нас)
Енкліза-це явище при якому ненаголошені слова що
стоять після наголошених утворюють з ними одне
фонет ціле (во поле, за руку)

Інтонація
Інтонація— рух,зміна, динаміка тону, що супроводжує
висловлювання, ритміко-мелодійний малюнок
мовлення. Інтонація складається з мелодики,
інтенсивності, пауз, темпу і тембру мовлення.
МЕЛОДИКА МОВЛЕННЯ— зміна частоти основного
тону, його діапазонів, інтервалів, підвищень і понижень,
напрямку його руху (вгору, вниз, рівно
тощо).ІНТЕНСИВНІСТЬ— підвищення і посилення
голосу на слові, яке хочуть виділити (логічний
наголос).ПАУЗА— перерва у звучанні, зупинка в потоці
мовлення. ТЕМП МОВЛЕННЯ—швидкість мовлення,
вимірювана кількістю виголошуваних за секунду
складів. Темп мовлення передає ставлення мовця до
висловлюваного: вагоме вимовляється повільніше,
неважливе — швидше. ТЕМБР МОВЛЕННЯ —
емоційне забарвлення (схвильоване,веселе, сумне,
грайливе тощо). Тембр мовлення не слід
сплутувати з тембром голосу і тембром звука.
Усі елементи інтонації взаємопов'язані і становлять
єдність.
Фонетичні закони
Переважна більшість звукових змін відбувається
закономірно, тобто під впливом фонетичних законів.
Фонетичні закони - закони, що керують регулярними
змінами звукових одиниць, їхніх чергувань і сполучень.
Сутність фонетичних законів полягає в регулярності
фонетичних змін у мові на певному етапі її розвитку і
регулярності фонетичних відповідників як у різних
споріднених мовах, так і в одній і тій самій мові. Так,
скажімо, оглушення дзвінких приголосних в кінці слова
в російській, польській і німецькій мовах - це
фонетичний закон для цих мов. Фонетичний закон
передбачає, що коли в мові відбувається якась
фонетична зміна, то вона охоплює всі випадки, в яких
трапляються ті самі звуки в однакових умовах.
Мовні фонетичні закони суттєво відрізняються від
законів природничих наук. У математиці, скажімо,
закони є абсолютними, тобто не залежать від жодних
умов. Фонетичні закони діють у певний період і на
певній території (в одній мові чи декількох споріднених,
але не в усіх). Так, наприклад, закон відкритого складу
(принцип висхідної звучності в складі) діяв до
половини XI ст., закон палаталізації задньоязикових [ґ],
[к], [х] перед голосними переднього ряду приблизно з
IV ст. до н. е. до IV ст. н. е. В англійській мові колись
діяв закон переходу [sk] в [/]: skip -" ship [/ір]
"корабель", fish -" fish [fr/] "риба". Нині він не діє: skill
[skil] "мистецтво", score [ska:] "рахунок", skates [skeits]
"ковзани", screw [skru:] "гвинт".
Усі фонетичні зміни відбуваються за суворими
законами. Навіть їх порушення є закономірними. Усі
винятки - результат дії закону, який замінив дію
попереднього. Наприклад, в українській мові слово
кінець повинно було б звучати конець, бо [о] - у
відкритому складі. Однак у цьому випадку маємо [і],
яке виникло за законом аналогії, тобто за принципом
вирівнювання форм. В усіх інших відмінкових формах
це слово має закономірне [і] (кінця, кінцю, кінцем, кінці,
кінців, кінцям, кінцями, кінцях), оскільки [о] тут
знаходилося в закритому складі. У російській мові
слово рука в давальному та місцевому відмінках
повинно було мати форму руце за законом переходу
задньоязикових перед голосними переднього ряду
(пор. закономірне укр. руці). Однак за дією
закономірного процесу вирівнювання основи у цьому
випадку закріпилася форма руке (в усіх інших
відмінкових формах зберігся звук [к]: рука, руку, рукой,
рук, рукам, руками).Знання фонетичних законів дає
змогу встановити відповідність звуків у різних мовах.
Наприклад, українському звукові [і], який виник із
індоєвропейського [6], відповідає давньоруський [1>],
рос. [е], лит. [аі]: *кепа - цЬна - цена - ціна – каіпа.

Питання №4
Фонетичні процеси
Основними фонетичними процесами мови є такі:
Асиміляція- Це процес уподібнення приголосних звуків
одного і того ж достоїнства. Явище асиміляції - це
комбінаторні зміни, що діють в звуковій мові і тому не
отримують відображення на листі, тобто це закон
вимови, а не листи. За рідкісним винятком це правило
порушується і лист йде за вимовою: слово«Весілля»за
законами російської орфографії прагне до збереження
основного виду кореневої морфеми, і тому повинно
писатися через букву «т» (від «свати»). Однак під дією
процесу асиміляції по дзвінкості пишеться буква «д».
Дисиміляція- Це процес, зворотний асиміляції, і
складається в расподобления звуків одного і того ж
достоїнства і однакових в акустичному і
артикуляційному відношенні.
Редукцією голосних називають зміною голосного звуку
в ненаголошеній положенні, в якому вони
вимовляються більш коротко і менш напружено. Такі
голосні називаються скороченими:[въдвос].редукція
буває кількісної і якісної. Кількісна пов'язана з більш
коротким і менш напруженим вимовою звуку, що проте
не передбачає зміни якості звуку. Кількісної редукції
піддаються звуки [У], [і] [и]: [л?иса].Вона позначається
підкресленням відповідного звуку [у].Всі інші звуки
піддаються якісної редукції.
Акомодація - це пристосування поруч стоять звуків
різної вартості (голосних до згодним і навпаки). При
цьому голосні заднього і середнього ряду стають
переднім, тобто закритими, а голосні переднього ряду
стають напруженими.
Позиційні/комбінаторні/спонтанні/історичні
зміни звуків
До комбінаторних змін звуків належать акомодація,
асиміляція, дисиміляція, діереза, епентеза, метатеза.
Акомодація – це зміна одного звука під впливом іншого
,сусіднього
Асиміляція - артикуляційне уподібнення одного звука
до іншого в мовленнєвому потоці в межах слова або
словосполучення.
Розрізняють декілька різновидів асиміляції:
- за результатами – повна і неповна
- за спрямування – прогресивна і регресивна
- за розташуванням звуків, які взаємодіють – контактну
і дистанційну

Дисиміляція – розподібнення артикуляції двох

однакових або подібних звуків у межах слова, втрата
ними спільних фонетичних ознак.
Гаплологія – випадіння внаслідок дисиміляції одного з
двох сусідніх однакових або подібних складів. Напр.,
мінералологія – мінералогія.
Дієреза – викидання звука чи складу в слові для
зручності вимови. Напр., корыстный – корисний.
Епентеза – поява у слові додаткового звука. Напр.,
строк зі срок.
Метатеза – взаємна перестановка звуків або складів у
межах слова. Напр., суворий виникло зі сурового
До позиційних змін належать редукція голосних,
оглушення дзвінких приголосних в кінці слова і
протеза.
Редукція голосних – ослаблення артикуляції
ненаголошених звуків і зміна його звучання.
Оглушення дзвінких приголосних
У багатьох мовах прикінцеві дзвінкі приголосні
оглушуються. Такий процес спостерігається в
російській, білоруській, польській, німецькій і тд мовах.
Напр., дед[д е т], дуб [д у п]
Протеза – поява перед голосним, що стоїть на початку
слова приголосного для полегшення вимови.
Наприклад, острий – гострий.
Спонтанні зміни – історичні зміни звуків, причина яких
тепер невідома. Наприклад звук, який колись
позначався буквою ь(ять) в укр. Мові перейшов в і, а в
рос. – в е (льс-ліс,лес).
До спонтанних також відносять чергування типу
носити-нести,бреду-бред.
Різні звукові зміни можуть супроводжуватися явищами
конвергенції та дивергенції.
Конвергенція – збігу процесі фонетичних змін двох
звуків в одном.
Дивергенція – розщеплення звука на два різні звуки.
Іншими словами, в одній позиції звук може
залишатися, а в іншій – перейти в інший зук. В укр.мові
звуки о та е у відкритому складі збереглися, а в
закритому – перейшли в і: вола – віл.
Історичні, або традиційні зміни не пов'язані з діючими в
сучасній мові фонетичними процесами. До таких
історичних фонетичних змін належить чергування
задньоязикових [ґ], [к], [х] з шиплячими [ж], [ч], [ш] і
свистячими [з], [с], [ц]. Слов'яни не могли вимовити цих
звуків перед [і], [є] та іншими голосними переднього
ряду, і внаслідок пристосування (акомодації)
задньоязикові змінювалися на передньоязикові. Тому
виникли ці чергування (нога — ніженька — нозі, мука
— мучний — муці, муха — мушка — мусі). Історичними
є чергування [о], [є] з [і] в закритому складі (стола —
стіл, село — сіл), чергування [о], [є] з нулем звука (сон
— сну, день — дня), перехід [є] в [о] після шиплячих
(чотири, жонатий) та ін.
Поняття аналогії
Аналогія в мовознавстві— спосіб утворення мовної
форми за моделлю іншої, уподібнення форм одна
одній за якоюсь ознакою.
Може полягати в:
1.переносі структурних особливостей одної мовної
одиниці на іншу;
2.уподібненні форм;
3.переносі відношень з одної групи мовних одиниць на
іншу (наприклад, утворення пари «кіт»/«котик»)
Аналогія сприяє одноманітності в мові, усуваючи і
згладжуючи відмінності звукової форми, що
утворюються при відмінюванні того ж слова і
спричинені дією фонетичних законів.
Виділяють кілька типів аналогії:
За лексичним зразком(словотвір за аналогією полягає
в заміні одної з компонент похідного або складного
слова на протилежну, або навпаки схожу за сенсом)
За словотворчим рядом
За відтворенням парадигми (наприклад змішування
типів відмінювання у давньоруській мові)

Питання №5
Орфоепія
Орфоепія — це розділ мовознавства, що вивчає
правила літературної вимови.Орфоепією також
називають сукупність правил вимови, що
становлять систему норм літературної
мови.Орфоепія стосується насамперед усної форми
мовлення, тобто вона вчить, як вимовляти ті чи інші
звуки в певних фонетичних позиціях, сполученнях з
іншими звуками, у граматичних формах, групах слів
чи окремих словах. Крім норм вимови окремих
звуків, звукосполучень, словоформ,орфоепія
встановлює правильне наголошування.Вивчення
правильної вимови спрямовується на подолання
вимовних помилок, що підвищує загальну культуру
українського літературного мовлення.
Орфоепічні норми, як і орфографічні, граматичні та
інші норми літературної мови, допомагають мові
бути засобом спілкування. Дотримання норм
літературної вимовимає велике значення: це один
із найважливіших показників загальної культури
особи.
Порушення норм уважається відхиленням від
правильної літературної вимови, тобто
орфоепічною помилкою.Орфоепічна помилка
полягає в неправильному наголошенні слів,
неправильній вимові звуків у слові.
 Випадки порушення орфоепічних норм
Вимова звука [г] замість [ґ] ґанок, ґава, ґудзик, ґирлиґа,
ґедзь, ґніт, ґрати та ін.
 Неправильне наголошування слів:навчання, завдання,
пізнання, запитання, читання і т. д.Треба:навчáння,
завдáння, пізнáння, запитáння, читáння, визнáння, видáння,
вигнáння,але:зобов'язання.
 Асиміляція приголосних щодо участі носового резонатора.
Вона полягає в тому, що попередній губний [б], [в] та
передньоязиковий [д] уподібнюються наступному [н]:
рі[мн]ий замість рівний,да[мн]о замість давно, бі[н:]ий
замість бідний, срі[мн]ий замість срібний.
 М'яка вимова звуків [ж’], [ш’], [ч’], [дж’]. Ці звуки мають
бути лише напівм'якими. Порівняємо вимову звуків [ш'] і
[ш’], наприклад, у слові груша. Під час м'якої, неправильної
вимови куточки губ дуже розтягнені, як при артикуляції
звука [і], середня спинка язика піднята високо.
 Грубим порушенням літературної норми є м'яка вимова [л]
перед [е]: [ел'ектриека], [л'екц'ійа], [р] у кінці слова:
[л'ікар'], [ігор'].