1

ЗМІСТ

РОЗДІЛ І. Українська революція 1917-1921 роках................................................3

1. 1. Загальна характеристика Української революції ......................................3
1.2. Етапи революції 1917–1921 років................................................................3
1.3. Доба Української Центральної Ради............................................................3
(березень 1917–квітень 1918).............................................................................3
1.4. Доба Гетьманату (квітень–грудень 1918)....................................................4
1.5. Доба Директорії (грудень 1918–листопад 1921)........................................5
1.6. Західно-Українська Народна Республіка.....................................................5
(листопад 1918–липень 1919).............................................................................5
РОЗДІЛ ІІ. Михайло Грушевський...........................................................................7
2.1. Повернення до Києва....................................................................................7
2.2. У Центральній Раді 1917 рік..........................................................................8
2.3. У Центральній Раді 1918 рік..........................................................................9
2.4. У Центральній Раді 1919 рік..........................................................................9
2.5. Еміграція.......................................................................................................10
У березні 1919 року емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у
Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку
публіцистичну й наукову діяльність.............................................................10
2.6. Останні роки життя та смерть.....................................................................11
РОЗДІЛ ІІІ. Вулиці присвячені Михайлу Грушевському......................................12
3.1. Вулиця Михайла Грушевського (Київ).......................................................12
3.2 Вулиця Михайла Грушевського (Дніпро)....................................................13
3.3. Вулиця Грушевського (Львів)......................................................................13
ВИСНОВКИ...........................................................................................................15
Список використаних джерел:.............................................................................17

2
РОЗДІЛ І. Українська революція 1917-1921 роках.
1. 1. Загальна характеристика Української революції .
Українська революція (також Перші визвольні змагання) — низка подій,
пов'язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу у 1917
—1921 роках. Поштовхом до початку Української революції стала Лютнева
революція в Російській імперії. В Україні утворився альтернативний центр
влади — Українська Центральна Рада (УЦР), яка стала представницьким
органом українських демократичних сил і очолила національно-
демократичну революцію в Україні. Керівником УЦР став Михайло
Грушевський.
У період 1917—1921 років Україна пережила різні форми національної
державності (УНР, Українська Держава, ЗУНР, Кубанська НР, а
також Кримська НР. Українські етнічні території були розділені
між Українською СРР, Польською Республікою, Королівством
Румунія та Чехо-Словацькою Республікою. Таким чином, Українська
національно-демократична революція зазнала поразки. Ця поразка стала
наслідком незгуртованості політичної еліти, незавершеності процесу
формування нації, відмінностей між національними та соціальними
завданнями визвольного руху, його обумовленості зовнішніми політичними
й насамперед військовими факторами. Однак, не досягши своєї мети,
Українська революція започаткувала процес формування модерної
політичної нації та відродила традицію української державності.

1.2. Етапи революції 1917–1921 років

1. Березень 1917 – квітень 1918. Утворення та діяльність Української
Центральної Ради, проголошення її Універсалів
2. 29 квітня – 14 грудня 1918. Правління гетьмана Павла
Скоропадського;
3. Грудень 1918 – листопад 1921.  Встановлення влади Директорії УНР,
розгортання та придушення масштабного повстанського руху.

  1.3. Доба Української Центральної Ради

(березень 1917–квітень 1918)
 Перший етап Української революції розпочався відразу після перемоги
російської Лютневої революції у Петрограді. В цей час у Києві було
3
створено  національний представницький орган – Українську Центральну
Раду (УЦР). Після Всеукраїнського національного конгресу вона з київської
організації перетворилася на загальноукраїнську.

У І Універсалі УЦР заявила про політичну мету – здобуття української

автономії у складі демократичної федеративної Російської республіки.
Автономна Україна мала включати території, де українці становлять
більшість населення.

ІІ Універсалом Центральної Ради утворено виконавчий орган влади –

Генеральний Секретаріат. У багатьох містах колишньої імперії відбувалося
українське національне піднесення. Українці, що входили до частини
Російської імператорської армії та Російського імператорського флоту,
збиралися на мітинги, “українізувалися” та визнавали УЦР. Після захоплення
в Петрограді влади більшовиками надії на демократичний устрій Росії
поступово розвіялися.

ІІІ Універсалом УЦР проголосила Українську Народну Республіку (УНР).

Майже відразу вона зазнала більшовицької агресії з боку Росії. У розпалі
бойових дій УЦР проголосила незалежність УНР (ІV Універсал).
Незважаючи на героїзм під Крутами та в інших нерівних боях, українські
війська відступили. УНР уклала перший в новітній історії України
міжнародний договір у Бресті. Дипломатичне визнання та військова
допомога Центральних держав зміцнили УНР і дали змогу відвоювати
окуповані більшовиками території.

1.4. Доба Гетьманату (квітень–грудень 1918)

 Здобувши владу, гетьман Павло Скоропадський скористався нетривалим

мирним періодом для зміцнення основ української державності. В період
Гетьманату була розбудована дієва регіональна адміністрація. Вона
контролювала найбільшу за весь час Української революції в територію, а
також вела перемовини про входження до складу Української Держави
Криму та Кубані. Українська Держава була визнана 30 країнами.

 За гетьмана в Україні було відкрито Кам’янець-Подільський університет,

засновано Академію наук, закладено основи Української автокефальної
православної церкви, здійснено інші важливі починання. Амбітна військова
реформа не була завершена через несприятливу зовнішню та

4
внутрішньополітичну ситуацію. Здобутками державотворення періоду
Гетьманату скористалася відновлена УНР.

1.5. Доба Директорії (грудень 1918–листопад 1921)

 

Директорія відновила республіканський лад і демократичне правління в

Україні. Акт Злуки Української Народної Республіки із Західно-Українською
Народною Республікою (ЗУНР) засвідчив волю українського народу до
Соборності. Скликаний Директорією Трудовий конгрес, забезпечив широку
представницьку основу української влади. У Паризькій мирній конференції,
де вирішувалася доля учасників Першої світової війни, взяла участь
українська делегація.

 Увесь цей період УНР вела важкі бої за незалежність і територіальну

цілісність. Разом із Галицькою армією, Армія УНР демонструвала героїзм і
не капітулювала навіть тоді, коли під українським прапором залишалися
кілька невеликих повітів. Контрнаступи березня 1919-го, Офензива на Київ–
Одесу, Перший Зимовий похід засвідчили волю українців до боротьби.
Укладання Варшавської угоди заклало фундамент тривалого українсько-
польського альянсу і надало примарний шанс на перемогу навесні 1920 року.
Проте навіть кинуті союзником напризволяще  українські вояки не полишали
спроб закріпитися на рідних землях. До листопада 1921 року тривав масовий
повстанський рух.

1.6. Західно-Українська Народна Республіка

(листопад 1918–липень 1919)
 Розпад Австро-Угорської монархії, прозваної “клаптиковою імперією”,
відкрив шлях до незалежності її народів. Галичина – східна частина
австрійського коронного краю – від початку стала ареною суперництва
українського та польського національно-визвольних рухів. Права на неї
заявили одночасно Українська національна рада та Польська ліквідаційна
комісія. Українці Закарпаття та Північної Буковини тяжіли до своїх братів-
галичан, але їхні землі також були об’єктом зазіхання сусідніх народів і
держав.

5
Змагання за першість у Львові виграли українці, які швидко і рішуче
встановили контроль над краєм. Ці події увійшли в історію як Листопадовий
чин. Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських
земель колишньої Австро-Угорської монархії запроваджував назву нової
держави – Західно-Українська Народна Республіка. Однак закріпити успіх
галичани не змогли. Після місяця затятих боїв українці були змушені
залишити свою столицю. Утворився протяжний українсько-польський фронт.
Спочатку бої носили позиційний характер. Це надало змогу ЗУНР
облаштувати державні справи: провести реформи, сформувати дієвий уряд,
адміністрацію, військо.

Допомога Києва, на яку розраховували державні мужі ЗУНР, підписуючи

Акт Злуки 22 січня 1919 року, не допомогла виграти війну з Польщею.
Зміцнілі польські війська за підтримки переможної Антанти окупували
майже всю Східну Галичину. Відчайдушний контрнаступ – Чортківська
офензива – лише ненадовго виправив ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР
були змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на Поділлі.

 У 1921 році, після кількох воєн радянської Росії з УНР, майже вся територія
України опинилася під контролем окупанта. Ризький мир, підписаний у
березні того ж року між радянськими урядами Росії й України та Польщею,
фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР і ЗУНР. Раніше, 1918-го
Румунія окупувала Буковину, 1919-го до Чехословаччини відійшло
Закарпаття. Долю Східної Галичини було вирішено 1923 pоку на Паризькій
конференції – її приєднано до Польщі.

 Попри те, що до середини 1920-х років усі землі сучасної України опинилися
під владою чотирьох держав, питання єдності української нації вже ніколи не
ставилося під сумнів. Саме під час Української революції було проголошено
незалежність України, продемонстровано можливість цивілізованого
демократичного збирання територій в єдину суверенну державу. Це був
вагомий і багато в чому трагічний досвід державницько-правової розбудови
України.

 Українській політичній еліті не вдалося повною мірою втілити в життя ідею

відродження державності. Це обумовлено не лише зовнішніми
геополітичними чинниками, небажанням держав – переможниць у Світовій
війні бачити Україну самостійною, а й проблемами внутрішнього характеру.
Йдеться про недостатню консолідацію суспільних верств, гострі ідейні
протиріччя політичної еліти, недооцінку значення збройних сил у захисті

6
державного суверенітету, кволість мобілізаційних зусиль урядів, прорахунки
у виборі стратегічних союзників.

РОЗДІЛ ІІ. Михайло Грушевський.

2.1. Повернення до Києва

Михайло Грушевський на початку XX століття

Революційні події в Росії 1905 року, що призвели до послаблення політики
царату щодо національного розвитку українців, а також тиск польських
чиновників зумовили повернення Грушевського до Києва.
Влітку 1906 року Грушевський виїхав до Петербурга, де тоді
працювала Державна дума, і взяв активну участь у діяльності Української
Фракції, Українського Клубу та у роботі редакції заснованого тоді
«Украинского Вестника».
Наприкінці 1906 року до Києва було перенесене видання «Літературно-
наукового вістника» і Грушевський опублікував у ньому статті присвячені
українському рухові. Був одним із організаторів та редакторів газети «Рада»
(1906 рік) і часопису «Україна» (1907–1914). Після організації Українського
Наукового Товариства в Києві весною 1907, був обраний його головою.
Водночас Грушевський очолював і львівське товариство, постійно
перебуваючи то у Києві, то у Львові.
У вересні 1907 за участі Грушевського, що увійшов до його керівництва,
було створене нелегальне позапартійне українське громадське
об'єднання — Товариство українських поступовців, що згуртувало сили
українства й до 1917 року було єдиною діяльною українською організацією
ліберального напряму. Свою політичну платформу Грушевський базував у
той час на принципах конституційного парламентаризму й автономії
України.
Початок Першої світової війни Грушевський зустрів у своєму маєтку в
селі Криворівня в Карпатах. Через воєнні дії він не зміг одразу вирушити до
Києва. Його маршрут проліг через Угорщину, Австрію, а далі Румунією, що
на той момент була нейтральною державою.
Повернувся історик до Києва 22 листопада 1914 року. Російська влада була
вороже налаштована до вченого, наказ по губернському жандармському
7
управлінні про його ув'язнення був датований ще 30 серпня 1914 року. 28
листопада 1914 року Грушевського заарештували за звинуваченням у
австрофільстві, шпигунстві та причетності до створення Легіону Українських
січових стрільців. Утримували його у Лук'янівській в'язниці до 18 лютого
1915, за цей час його допитували не менше 16 разів. Слідство вів
підполковник Самохвалов.
Відправлений на заслання до Симбірська (нині м. Ульяновськ) власним
коштом у супроводі одного конвоїра, куди прибув 22 лютого 1915 року.
Склав головування в УНТ. Завдяки клопотанню Петроградської академії
наук, Грушевському було дозволено переїхати до м. Казані та займатися
науковою роботою з забороною викладацької діяльності. До Казані
Грушевський переїхав з родиною 2 вересня 1915 року.
31 березня 1916 року вчена рада Львівського університету позбавила його
посади професора. У вересні 1916 року переїхав до Москви, де розгорнув
активну громадсько-політичну діяльність. Відновив роботу московської філії
Товариства українських поступовців, брав участь у роботі видавництва
«Украинская жизнь». Прагнув об'єднати опозиційні українські сили.
Продовжував наукову роботу, працював в архіві МЗС Росії, Румянцевській
бібліотеці (нині Російська державна бібліотека) над матеріалами до 8-го тому
«Історії України-Руси».
Волю йому принесла Лютнева революція у Петрограді.

2.2. У Центральній Раді 1917 рік

3 (16) березня 1917 року в Києві почалося формування Української

Центральної Ради, яка 7 (20) березня заочно обрала Грушевського головою
(це рішення було одностайно підтверджене 6 (19) квітня на Всеукраїнському
національному конгресі). Грушевський приєднався до Української партії
соціалістів-революціонерів. Викликаний телеграмою, 13 (26) березня він
повернувся з Москви до Києва. У Києві намагався надати стихійному
українському рухові організованості, ставив питання про культурне
відродження українського суспільства (заснування національних шкіл,
політичних товариств). 14 (27) березня виступив на Київському
кооперативному з'їзді з вимогою національно-територіальної автономії
України у федеративній Російській республіці, вважаючи це найближчим
шляхом до самостійності України.
Михайло Грушевський вперше головує на засіданні Центральної Ради 28
березня. «Збори вітають п. Грушевського», – відзначено в протоколі. З його
поверненням багато хто пов’язував надії на припинення суперечностей й
об’єднання демократичних сил. Володимира Науменка обирають
заступником голови Центральної Ради.

8
10 (23) червня Грушевський брав участь у проголошенні I Універсалу УЦР.
Звернувся до всіх українців із закликом самостійно організовуватися та
братися до негайного закладення підвалин автономності. Як голова УЦР
добивався від Тимчасового уряду поступок Україні. 25 жовтня (7 листопада)
збройний переворот більшовиків у Петрограді й невизнання ними УЦР
поклали край сподіванням Грушевського про перетворення Росії на
федеративну республіку. 7 (20) листопада УЦР під головуванням
Грушевського III Універсалом проголосила Українську Народну Республіку.

2.3. У Центральній Раді 1918 рік

Наступ більшовиків на Київ викликав появу IV Універсалу УЦР. 9 (22)
січня 1918 року (фактично — 11 (24) січня) на засіданні УЦР під
головуванням та на пропозицію Грушевського УЦР проголосила УНР
самостійною, вільною і суверенною державою українського
народу. 25 січня (7 лютого) разом з урядом УНР Грушевський залишив Київ,
а 28 січня (10 лютого) прибув до Житомира, де добивався ратифікації
мирного договору з Німеччиною та надання УНР військової допомоги в
боротьбі з більшовиками. На пропозицію Грушевського 12 (25) лютого на
засіданні Малої ради в Коростені гербом УНР був затверджений Тризуб. 9
березня 1918 року Грушевський вернувся до Києва.
По поверненні до Києва, Грушевський приділяв значну увагу
конституційному процесові в Україні. Під його керівництвом
розроблено Конституцію незалежної УНР (утверджена 29 квітня 1918 року),
згідно з якою верховним органом влади УНР проголосили Всенародні збори,
які безпосередньо здійснювали вищу законодавчу владу в УНР і формували
вищі органи виконавчої та судової влади. Скликати Всенародні збори і
проводити їх мав голова, обраний Всенародними зборами.
29 квітня в Києві відбувся державний переворот і влада перейшла до рук
гетьмана Павла Скоропадського. У зв'язку з державним переворотом,
здійсненим Скоропадським, Грушевський перейшов на нелегальне
становище. У підпіллі займався науковою працею, брав участь в обговоренні
питання про заснування Української академії наук, при цьому обстоював
думку, що її необхідно засновувати на базі УНТ. Відмовився від пропозиції
увійти до складу академії, створеної гетьманом Скоропадським.
У цей час Грушевський написав 4, 5 і 6-ту частини «Всесвітньої історії», а
також праці «Старинна Історія. Античний світ», «Середні віки Європи».

9
2.4. У Центральній Раді 1919 рік
На початку лютого 1919 року, після здобуття Києва більшовиками,
Грушевський виїхав до Кам'янця-Подільського, де видавав часопис «Життя
Поділля». У березні переїхав до Станіслава (нині м. Івано-Франківськ), що
був столицею Західної області Української Народної Республіки. У цей час
завершив написання підручника під назвою «Історія України, приладжена до
програм вищих початкових шкіл і низших класів шкіл середніх»,
опублікований у 1919 році.

2.5. Еміграція
У березні 1919 року емігрував до Чехословаччини. Жив у Празі, потім у
Відні як представник закордонної делегації УПСР. Розгорнув широку
публіцистичну й наукову діяльність.
Був одним із засновників громадської міжнародної організації — комітету
незалежної України та заснував Український соціологічний інститут (УСІ;
діяв спочатку в Празі, потім у Відні). У цей час Грушевський переглянув свої
погляди з питань державного будівництва. Запропонував концепцію
української національної держави-республіки з безкласовим соціальним
ладом («Початки громадянства. Генетична соціологія», 1921).
25 серпня 1921 року повідомлено про розкол у таборі Українських лівих
есерів за кордоном та створення двох груп: на чолі з Грушевським у Відні та
на чолі з М. Шаповалом — у Празі.
4 вересня 1921 року в харківській газеті «Вперед» повідомлено, що ЦК
Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР) виключив
Грушевського з рядів партії, заявивши, що його виїзд до УСРР став зрадою
партії, оскільки Грушевський не погодився з рішенням про рееміграцію з ЦК
УПСР . Частина керівників ЦК КП(б)У схвально поставилася до можливого
повернення М. С. Грушевського, про що свідчило запрошення приїхати на
батьківщину, передане Михайлу Сергійовичу членами делегації УРСР на
радянсько-польських перемовинах в Ризі в лютому 1921 року.
Перебуваючи в еміграції, Грушевський, в свою чергу, мав можливість
переконатися в байдужості керівників європейських країн до українських
подій. Тому не дивно, що, не знайшовши підтримки на Заході,
М. Грушевський, починаючи з 1920 року, шукає шляхи зближення з
більшовицьким керівництвом України, пише листи С. Косіору та
Х. Раковському (тодішньому голові РНК УСРР), пропонуючи їм співпрацю в
разі, якщо йому буде дозволено повернутися в Україну для продовження
наукової роботи. Своєю владою більшовицькі лідери ні з ким ділитися не
10
збиралися, проте в поверненні на батьківщину такого авторитетного вченого
і громадського діяча ліберально-соціалістичних поглядів, як Грушевський,
вони були зацікавлені. У жовтні 1922 року Секретаріат ЦК КП(б)У
спеціально розглядав питання «Про української еміграції». З повідомленнями
виступили представник УРСР в Чехословаччині [[Левицький Михайло
Васильович (дипломат) |М. Левицький]] і заступник наркома закордонних
справ УРСР Я. Яковлєв. На еміграції Грушевський проводив роботу над
великим науковим проектом — багатотомною «Історією української
літератури». Перші томи цієї роботи були надруковані в 1923 році, останній,
6-й том, лишився в рукопису і був надрукований тільки в 1995 році.

2.6. Останні роки життя та смерть

Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир
Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці
академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на
німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у
дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік
«гріхів», які посипалися на вченого.
23 березня 1931 року Грушевського заарештували як «керівника
Українського націоналістичного центру», вигаданого чекістами. Коли він
відмовився визнавати ті «свідчення», які з нього «вибили» слідчі погрозами
ув'язнити його доньку Катерину, 5 січня 1933 року справу екс-голови
Центральної Ради закрили зі зловісним, водночас, поясненням-вердиктом —
з огляду на його… смерть.
Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з санаторіїв у
м. Кисловодськ (Ставропольський край, РРФСР, СРСР, нині РФ) і
несподівано захворів на карбункул. Операцію з його видалення провів
головний лікар місцевої лікарні, який хірургом не був, а перед цим він
відмовив Грушевському в проханні бути прооперованим його давнім і
перевіреним другом. Помер від сепсису (зараження крові) через три дні після
операції. Серце зупинилось о другій годині дня.
Наступного дня газета «Вісті» вмістила повідомлення від Ради Народних
Комісарів УСРР про смерть Грушевського. У постанові Раднаркому
зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською
Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних
Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в
столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для
організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко
(голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї
академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб на місяць».
11
Тіло Грушевського перевезли до Києва, поклали в головній залі Української
Академії Наук, а 29 листопада відбулися похорони. Похований на Байковому
кладовищі Києва (ділянка № 6, біля Вознесенської церкви).

РОЗДІЛ ІІІ. Вулиці присвячені Михайлу

Грушевському.

На честь Михайла Грушевського названо багато вулиць в містах України .

Так , наприклад усього в Україні понад 100 вулиць присвячені цьому діячу. І
це тільки ті про які говорять джерела інформації . Насправді їх , може бути
навіть більше.

3.1. Вулиця Михайла Грушевського (Київ).

Ву́лиця Миха́йла Груше́вського — вулиця в Печерському районі міста Києва,

місцевість Липки. Пролягає від Європейської до Арсенальної площі.
Прилучаються вулиця Хрещатик, Володимирський узвіз, Петрівська
алея, Музейний провулок (двічі), вулиці Садова та Шовковична, Площа
Конституції, Липська вулиця, Кріпосний провулок,
вулиці Московська та Івана Мазепи.
Вулиця виникла вздовж давнього Іванівського шляху, відомого від
часів Київської Русі. Найдавніша частина вулиці, що почала забудовуватися з
середини XVIII століття, припадає на відрізок між Кріпосним провулком і
Арсенальною площею. На початку 1810-х років вона отримала назву на честь
імператора Олександра І — Олександрівська, та складала єдину вулицю
разом із нинішніми Володимирським узвозом і вулицею Петра Сагайдачного.
У березні 1919 році отримала назву ву́лиця Револю́ції, з 1934 року — вулиця
Кірова, на честь радянського партійного і державного діяча Сергія
Кірова (назву підтверджено 1944 року). Під час окупації міста в 1942–1943
роках — Доктор Тодтштрасе , на честь німецького промисловця,
12
обергруппенфюрера СА, райхсміністра озброєння та амуніції Фріца
Тодта (1891–1942). До 1955 року до складу вулиці Михайла Грушевського
входив також Музейний провулок. Сучасна назва на честь українського
історика і політичного діяча М. С. Грушевського — з 1991 року.
У другій половині січня 2014 року на початковому відтинку вулиці Михайла
Грушевського (між Європейською площею і Музейним провулком) точилися
багатоденні масові сутички між учасниками Євромайдану та
підрозділами МВС, внаслідок чого загинули перші Герої Небесної сотні.

3.2 Вулиця Михайла Грушевського (Дніпро)

Вулиця Михайла Грушевського — вулиця

у Половиці й Млинах у Шевченківському районі міста Дніпро.
Вулиця від початку майже до кінця піднімається угору; починається у старій
Половиці від проспекту Яворницького; є продовженням вулиці Липинського;
у кінці Млинів переходить у проспект Богдана Хмельницького. Довжина
вулиці  — 2200 м. .Катеринославська назва — Казанська вулиця

Радянська влада більшовиків перейменувала вулицю на Карла Лібкнехта, на

честь засновника комуністичної партії у Німеччині.
Вулиця названа за дерев'яним храмом Казанської ікони Божої Матері.
Початково, з 1781 року, він був у Катеринославі-Кільченсокму, потім
перенесений у Половицю на місце сучасного будинку на Успенській площі,
Після побудови дерев'яного Успенського храму 1797 року Казанський храм
перенесли на Привозний майдан до купецької громади. Хоча їй було надано
нове ім'я в ім'я Зшестю Святого Духа, — храм продовжували
називати Казанським. Східніше храму за 1837—1855 роки побудували
кам'яний Троїцький собор.
2016 року перейнаменували на вулицю Михайла Грушевського на честь
історика й 1-го Президента України.

3.3. Вулиця Грушевського (Львів)

Вулиця Грушевського — одна з центральних вулиць Львова, знаходиться

у Галицькому районі Львова та сполучає проспект Шевченка з
вулицями Франка та Драгоманова.
Прилучається вулиця Кирила і Мефодія.
13
Вулиця утворилася під час «глобального» впорядкування Львова на початку
«ери» місцевого самоврядування. У 1844 році вулиця мала назву Дорога
Святого Миколая, бо вулиця проходила повз костел Святого Миколая, що
знаходиться на початку сучасної вулиці Грушевського. 1851 року вулиця
перейменована на Академічна або Університетська Нова, через перенесення
до будівлі колишнього конвікту єзуїтів корпусів Львівського університету,
що згорів через пожежу 1848 р. на вулиці Театральній. 1871 року вулиця
стала називатися Святого Миколая. Під час німецької окупації, від вересня
1941 року мала назву Ніколяусштрассе. У повоєнні часи вулиці не надовго
повернули передвоєнну назву і вже 1945 р. її перейменували на радянський
лад — на честь Олександра Щербакова — радянського партійного та
державного діяча. 1990 року відбулося чергове перейменування вулиці на
честь Михайла Грушевського — українського історика, громадського та
політичного діяча, Голови Центральної Ради УНР.

14
ВИСНОВКИ

Українська національно-демократична революція 1917—1921 років

завершилася поразкою. Невдачі будівництва першої в ХХ ст. Української
держави були обумовлені низкою причин.
По-перше, це тривала бездержавність та розділеність українського народу,
незавершеність формування модерної нації. А звідси й слабка усвідомленість
потреб власної державності.
По-друге, перебіг української революції визначався рівнем політичної
свідомості провідної верстви — селянства, для якого домінуючим було
розв’язання соціальних завдань.
По-третє, деформована національно-класова структура українського
суспільства, тяжіння до ідеологічної спадщини старого режиму залишили
поза впливом української ідеї інонаціональний сегмент населення,
рекрутуючи з нього сили, антагоністичні українській революції.
По-четверте, українська еліта через ідейно-політичні розходження, різне
бачення стратегічних завдань революції, внутрішню конфронтаційність не
виконала місії загальнонаціонального лідера і не змогла спрямувати
визвольну боротьбу українців у єдине державне річище.
По-п’яте, неуспіх української революції значною мірою був детермінований
перебігом і наслідками світової війни, переможці в якій не вважали Україну
суб’єктом міжнародного права.

15
І все ж Українська революція ХХ століття справила надзвичайний вплив на
подальшу долю українства. Насамперед, вона відродила приспану століттями
неволі українську націю. Саме революція викристалізувала українську
державницьку думку, спричинивши її еволюцію від федералізму до
самостійництва. Утверджувана героїчною боротьбою українських патріотів,
ідея самостійної держави стала чи не найбільшим спільним надбанням усіх
політичних напрямів українства — від крайніх правих до націонал-
комуністів.

Таким чином , можна побачити , що такий політичний діяч як Михайло

Грушевський , вплинув на революцію 1917-1920 років. І вніс свій вагомий
внесок у Незалежність України , завдяки Універсалам , які схвалювала ЦР.
Завдяки його політичній діяльності , ми українці шануємо усе що він робив
для України. І тим самим даємо назви вулицям на честь відомих діячі в
історії України . Одним з них є Михайло Грушевський.

16
Список використаних джерел:
1. Нариси історії української революції 1917—1921 років. — К., 2011. —
С. 5.

2. Верба І. В. Грушевський Михайло Сергійович // Енциклопедія історії

України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії
України НАН України. — К. : Наук. думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. —
С. 232–235. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
3. Верба І. В. Грушевський Михайло Сергійович // Енциклопедія сучасної
України : у 30 т / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ,
Координаційне бюро енциклопедії сучасної України НАН
України. — К., 2006. — Т. 6 : Го — Гю. — С. 557–560. — ISBN 966-02-
3966-1.
4. Винар Л.Автобіографія Михайла Грушевського з 1906 і 1926 років, як
джерело до вивчення його життя і творчости // Український історик. —
1974. — № 1–3.
5. Гирич І. Б. М. Грушевський та І. Франко: До історії
взаємин // Український історичний журнал. — 2006. — № 5 (470). — С.
35–67.
6. Гирич І. Б., Кіржаєв С. М. До історії Всеукраїнської Академії наук.
Михайло Грушевський і Агатангел Кримський (З приводу «Осібної
гадки академіка М. Грушевського до протоколу спільного зібрання
УАН від 17 жовтня 1927 року») // Український археографічний
щорічник / Інститут української археографії та джерелознавства
ім. М. С. Грушевського НАН України. — Вип. 1.
7. Грушевський Михайло Сергійович // Українська педагогіка в
персоналіях. XX століття: навчальний посібник для студентів вищих
навчальних закладів, у двох книгах. Кн. 2 / під
ред. О. В. Сухомлинської. — К. : Либідь, 2005. — 552 с. :
портр. — ISBN 966-06-0368-1.
8. Грушевського Михайла вулиця // Веб-енциклопедія Києва.
9. Кірова вулиця // Вулиці Києва. Довідник / упоряд. А. М. Сигалов та
ін. — К. : Реклама, 1975. — С. 76.
17
10.Грушевського Михайла вулиця // Вулиці Києва. Довідник / за
ред. А. В. Кудрицького. — К. : «Українська енциклопедія»
ім. М. П. Бажана, 1995. — С. 59. — ISBN 5-88500-070-0.
11.Вулиця Михайла Грушевського // Фотоспомин. Київ, якого немає:
Анотований альбом світлин 1977–1988 років / автор
світлин В. Галайба; автори-упорядники: М. Виноградова та ін. — К. :
Головкиївархітектура; НДІТІАМ, 2000. — 408 с. : іл. — ISBN 966-7452-
27-1. Архівовано з першоджерела 2 липня 2015.
12.Кирова улица // Киев: энциклопедический справочник / под
ред. А. В. Кудрицкого — К. : Гл. ред. Украинской Советской
Энциклопедии, 1982. — С. 262. (рос.)
13.Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. — К. :
Кий, 1997. — 374 с., іл. — ISBN 966-7161-15-3.
14.Грушевського Михайла вулиця // Вулиці міста Києва: офіційний
довідник  / Додаток до рішення Київської міської ради від 22 січня
2015 року № 34/899 «Про затвердження офіційного довідника „Вулиці
міста Києва“».  — С. 59.
15.Грушевського Михайла вулиця // МІАС ЗМД «Містобудівний кадастр
Києва».
16.Вулиця Грушевського на Гугл мапі
17.Мапа Катеринослава 1910 року
18.Громов С. Імена видатних людей у вулицях Львова. — Львів : НВФ
«Українські технології», 2001. — С. 41. — 200 прим. — ISBN 978-617-
629-077-3.
19.Ілько Лемко, Михалик В., Бегляров Г. Грушевського вул. // 1243 вулиці
Львова. — Львів : Апріорі, 2009. — С. 128-129. — ISBN 978-966-2154-
54-5.
20.Мельник Б. Покажчик сучасних назв вулиць і площ Львова // Довідник
перейменувань вулиць і площ Львова. — Львів : Світ, 2001. —
С. 18,98,113. — ISBN 966-603-115-9.
21.Мельник І. Львівські вулиці і кам'яниці, мури, закамарки, передмістя та
інші особливості Королівського столичного міста Галичини. — Львів :
Центр Європи, 2008. — С. 205-207. — ISBN 978-966-7022-79-2.
22.Мельник І., Масик Р. Пам'ятники та меморіальні таблиці міста
Львова. — Львів : Апріорі, 2012. — С. 210-212. — ISBN 978-617-629-
077-3.
23.Biriulow J. Rzeźba lwowska. — Warszawa: Neriton, 2007. — S.
203. — ISBN 978-83-7543-009-7. (пол.)
24.Księga adresowa Król. stoł. miasta Lwowa: Rocznik dziewiętnasty, 1916. —
Lwów, 1915. — 440 s. (пол.)
25.Orłowicz M. Ilustrowany przewodnik po Lwowie ze 102 ilustracjami i
planem miasta. — Lwów-Warszawa, 1925. — S. 123. (пол.)
26.Ilustrowany informator miasta Lwowa: ze spisem miejscowości
województwa lwowskiego: na rok 1939. — Lwów, 1939. — 146 s.

18
Інтернет ресурси

27. https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A3%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD
%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D1%80%D0%B5%D0%B2%D0%BE%D0%BB
%D1%8E%D1%86%D1%96%D1%8F
28. http://www.memory.gov.ua/page/ukrainska-revolyutsiya-1917-21
29. https://uk.wikipedia.org/wiki/
%D0%93%D1%80%D1%83%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA
%D0%B8%D0%B9_%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%BE_
%D0%A1%D0%B5%D1%80%D0%B3%D1%96%D0%B9%D0%BE
%D0%B2%D0%B8%D1%87#%D0%A3_%D0%A6%D0%B5%D0%BD
%D1%82%D1%80%D0%B0%D0%BB%D1%8C%D0%BD%D1%96%D0%B9_
%D0%A0%D0%B0%D0%B4%D1%96
30. https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F_
%D0%93%D1%80%D1%83%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA
%D0%BE%D0%B3%D0%BE
31. https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F_
%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%B0_
%D0%93%D1%80%D1%83%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA
%D0%BE%D0%B3%D0%BE_(%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2)
32. https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F_
%D0%9C%D0%B8%D1%85%D0%B0%D0%B9%D0%BB%D0%B0_
%D0%93%D1%80%D1%83%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA
%D0%BE%D0%B3%D0%BE_(%D0%94%D0%BD%D1%96%D0%BF%D1%80%D0%BE)
33. https://uk.m.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D1%83%D0%BB%D0%B8%D1%86%D1%8F_
%D0%93%D1%80%D1%83%D1%88%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA
%D0%BE%D0%B3%D0%BE_(%D0%9B%D1%8C%D0%B2%D1%96%D0%B2)

19