Практичне заняття № 3

Література втраченого покоління

Творчість Е. Хемінгуея («І сходить сонце…», «Прощавай, зброє!»),
Е.М. Ремарка («Три товариші»)
1. Поняття «втрачене покоління».
Втрачене покоління (або Втрачена генерація) (фр. Génération perdue, англ. Lost Generation) —
об'єднала таких письменників, як Джеймс Джойс, Ернест Хемінгуей, Джон Дос Пассос, Томас
Еліот, Френсіс Скотт Фіцджеральд, Річард Олдінгтон. Втрачене покоління — це молоді люди,
що покликані на фронт у віці 18 років, часто ще не закінчивши школу, рано почали вбивати.
Після війни такі люди часто не могли адаптуватися до мирного життя, багато хто наклав на
себе руки, деякі божеволіли. Відбулося занепадання того покоління, на зміну прийшли більш
прогресивні люди.
Вислів «втрачене покоління» став популярним з легкої руки Гертруди Стайн. Визначаючи
літературну течію, яка існувала в період між двома війнами — Першою та Другою світовою,
Стайн сказала відомі слова: «Усі ви — втрачене покоління», звертаючись до молодих
американських письменників-експатріантів, яким (як і їй самій) творення модерної
американської літератури видавалося можливим лише в Парижі. «Вдома вони не могли
писати книжки й малювати картини, вдома вони могли стати хіба що дантистами, —
констатує українська дослідниця Соломія Павличко. — Європа ж давала їм клімат
експерименту та творчої свободи».
Вислів «втрачене покоління» став всесвітньо відомим завдяки Ернесту Хемінгуею, який
використав слова Стайн як епіграф до роману «І сонце сходить» (друга назва «Фієста»). Після
публікації роману Хемінґвея «Фієста» вислів «утрачене покоління» став використовуватися і
для позначення певного соціально-психологічного феномена. «Втраченим» називали
покоління людей, які пройшли крізь випробування світової війни і втратили не лише здоров’я,
а й віру в життя та майбутнє. Біль і душевне сум’яття цих людей передавали у своїх творах
письменники, які на власні очі бачили пекло війни.
2. Проблематика романів «втраченого покоління»: екзистенційна, політична,
ідеологічна, етична та ін.
"Втраченому поколінню" властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. В
характерах, як хемінгуеївських, так і ремарківських героїв взаємодіяли традиційно несумісні
якості. Поряд з невірою ми бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції,
цинізмом - людяність, вболівання за ближнього, благородство, чуйність, делікатність, навіть
здатність на справжнє кохання. Потрібно розуміти, що грубуватість і цинізм цих людей
породжені безнадійністю і втомою від пережитих втрат і горя. Це цинізм фальшивий, маска.
Аби він був справжнім, то не було б тієї надзвичайної людяності, вміння прийти на допомогу
кожному, хто її потребує, тієї доброти і благородства, дружби і кохання. Це, швидше, спроба
захистити свою понівечену вразливу душу, від оточуючого світу з його брехливою,
лицемірною мораллю - прикриття, щит.
Так, це були втомлені війною люди, зневірені і розчаровані в мирному житті, де панували
ділки, продажність і злиденність. Один із них сказав, що вони не довіряли нікому, крім
найближчого товариша, і вірили лише в небо, тютюн, дерева хліб і землю.
Але вони зберегли головне, найкраще, найцінніше, що є в кожному із нас - людську гідність,
людяність, щирість, доброту, співчутливість. Та ні Хемінгуей, ні Ремарк не залишили своїм

1
героям жодного шансу на щастя - його у них відібрала війна. Романи мають дуже
песимістичні фінали. Такою була реальність.
3. Система образів романів «І сходить сонце…», «Прощавай, зброє!»; позитивний герой
Е. Хемінгуея (особливості його етичної програми, індивідуалізм героя як форма протесту
проти жорстокості світу та війни, любов як вищий моральний критерій).
Філіп Янг, один з найцікавіших дослідників Хемінгуея, поділяє тих персонажів письменника,
яких можна було б назвати «позитивними», на власне героїв і «героїв кодексу». Цими
другими і є професіональні тореро, боксери, мисливці, бутлегери; вони — ті, кого власне
герой намагається наслідувати. Але тільки в одному — в дотриманні «кодексу».
Зводиться він, приблизно, до такого. Будь дужим навіть жорстоким, умій відповісти ударом
на удар. Не сподівайся ні від кого співчуття, не ремствуй — мовчи, бо найнебезпечніше
показати себе невпевненим і смішним, тоді тебе почнуть зневажати й перестануть боятися. Не
піддавайся почуттям краще холодність, ніж душевна розхристаність, краще самотність, ніж
беззахисність. Тільки так ти, можливо, вцілієш фізично у страшному, кривавому,
беззакон¬ному світі, в якому тобі випало нещастя жити,— тільки якщо кожну мить будеш
готовий до двобою з ним, тільки якщо, вирушаючи в дорогу, не візь¬меш із собою ніякого
зайвого вантажу любові й віри. Але будь мужній, чесний, справедливий. Не нападай —
обороняйся. Не прагни користатися з недосконалості, з підлості навколишнього світу. В
крайньому разі відповідай супротивникові тим самим, але не чини проти нього підступів.
Залишайся благородним навіть по відношенню до нього, не задля нього — задля себе. Тільки
так ти збережеш шанс уціліти морально, не даси іншим розтлити, зруйнувати твою
особистість, твою людську гідність — те єдине, що в тебе ще залишилось, без чого
неможливо та й немає сенсу жити.
Ці норми Хемінгуей найчастіше спостерігав у спортсменів і солдатів, тоб¬то в людей, яких
сама їхня професія змушує щодня стикатися з небезпе¬кою і смертю. Тим-то справжній
хемінгуеївський герой і наслідує їхній при¬клад. Але сам він — інший. Він може мати різні
імена (Нік Адамс, Джєйк Барнс, Фрейзер, Фредерік Генрі, Гаррі, Томас Хадсон), але суть
завжди за¬лишається тою ж самою. Передусім, як уже відзначалося, він дуже близький
самому авторові — Ернесту Хемінгуєю. Письменник немовби узагальнював і об'єктував себе
в таких героях. Вони — особливо в першій половині творчос¬ті — образи покоління, глибоко
травмованого війною. Але вони не тільки пред¬ставники покоління, а й певного типу людей
всередині нього. Це вихідці з того самого, що й автор, інтелігентського середовища, у них та
сама, що й у нього, життєва позиція. І позиція ця — при всій її наслідувальності —
принципово відрізняється від позиції матадора чи мисливця.
Хемінгуей, «завжди був більшим інте¬лектуалом, ніж хотів здаватися». Це стосується і його
героїв. Як боксери, солдати, шкіпери вони не професіонали, навіть коли це й не впадає в око,
як впала в око художнику Гроту «неправдоподібність» обвішаного гранатами «тата
Хемінгуея». «Кодекс» для них не став сутністю, навіть міцною види¬містю, а так і лишився
роллю, оболонкою, покликаною щось приховати, за¬хистити зранену, скривавлену, зболілу
душу.
4. Поетика романів Е. Хемінгуея.
Риси творчості письменника:
o Рушієм сюжетної лінії в нього частіше був не розвиток конфлікту, не зіткнення протиріч, а
посилення незадоволеності, внутрішнього дискомфорту героя. Звідси - наростання емоційної
напруги, гра висловленого і невисловленого. Ідейна, проблемна сторона конфлікту

2
виносилася автором за межі сюжету, про неї можна лише здогадуватись, адже вона рідко
формувалася явно і не стала основною у сюжеті;
o У більшості творів відсутня чітка композиційна схема. Звичайно читач нічого не знав ні про
життя героя, ні про його уподобання та інтереси. Зав'язка виходить ніби за межі сюжету. У
багатьох творах такою зав'язкою стала війна, що визначала драму людського життя. Дія
розпочалася власне у момент кульмінації - це апогей суму і тривоги. Розв'язка конфлікту
також здебільшого відсутня, оскільки для самого героя вирішення проблем було неможливим;
o Використання прийому контрасту. Життєві катастрофи, трагічні переживання різко
контрастували з побутовими діями, звичайними справами і розмовами людей. На контрастах і
були побудовані романи Хемінгуея;
o Передача роздумів героя не від першої, а від другої особи, що сприяло напруженості
внутрішнього монологу, непомітно втягувало в ситуацію і самого читача;
o Лаконізм;
o Психологічна майстерність;
o Чіткість і виразність описів природи чи людської діяльності;
o Його твори - приклад служіння митця ідеям справедливості і людяності, чесності і
мужності;
o Лексика творів досить проста, розмовна, герої Хемінгуея часто вживали і не зовсім
"джентельменські" слова, вони не приховували за респектабельною поведінкою своїх
справжніх почуттів.
5. Концепція світу і людини у творі Е.М. Ремарка «Три товариші».
Вже доведено попередніми дослідниками творчості Ремарка, що він єдиний з повною
достовірністю, жорстко, безжалісно розповідаючи про війну якою вона є, залишається чесним
художником-гуманістом. Йому притаманні здорові моральні принципи, здоровий глузд і живі
почуття простої людини, яка ненавидить війну, гаряче любить людей, такими, які вони є -
нещасливими, змученими і навіть знівеченими важким, потворним життям.
На підставі вивчення художнього світу роману слід зазначити, що у Ремарка це світ
післявоєнної Німеччині, в якому панує жахлива розруха, безробіття, знецінення людської
особистості. Це ідеальні умови для написання історії про справжніх чоловіків, які пройшли
школу війни, шлях страждань. Виявилося, що всі ідеали розлетілися в порох під
незворотними ударами дійсності. Їх спопеляли вогненні будні війни, їх топили у багнюці
будні післявоєнних років. Тоді, після декількох коротких спалахів і довгого вгасання
німецької революції, на робочих околицях тріщали залпи карателів, які розстрілювали
захисників останніх барикад, а у кварталах нових багатіїв, які нажилися на війні, - не
припинялися оргії. Тоді в суспільному житті і в усьому побуті німецьких міст і містечок, які
ще так недавно пишалися бездоганною охайністю, строгим порядком і бюргерською
доброчесністю, запанували злидні і розпуста, наростали розруха і негаразди, спустошувалися
сімейні скарбнички і людські душі. Промисловість і транспорт були зруйновані, було
розхитано господарство, знецінювалися гроші й моральні принципи. Таким бачив світ Ремарк,
і його очима так само бачили світ і його герої. Здавалося б, попереду їх чекає тільки
безвихідь, крах усього їхнього життя, але було те, що не дало їм переступити останні рубежі
людяності - це «фронтове братство» і кохання.
6. Тема кохання в романі.
В оповіді про безрадісне існування трьох товаришів світлою нотою звучить історія палкого і
ніжного кохання Роберта Локампа і Патриції Гольман.
Для Ремарка кохання, як і дружба,— найвища людська цінність. Проте молодим героям
роману, які повернулися з війни з «розбитими серцями», не так просто закохатися. «Кохання
— це омана»,— каже Ленц. Робертові Локампу судилося пережити велике почуття.

3
Оскільки все в романі подається через сприйняття героя, портрет Патриції, як і картина
навколишнього світу, складається з окремих деталей. Вона виходить з машини — і Роберт
бачить вузьке коліно та каштанове волосся. Згодом читач дізнається, що у Пат прямі плечі,
тонкі руки, виразні очі, граціозні, як у маленького звірятка, рухи. Ця прекрасна дівчина
смертельно хвора, кохання героїв приречене.
Трагедія Пат, як і трагедія більшості персонажів роману, теж сягає воєнних років. Вона
захворіла на туберкульоз, тому що «надто швидко виросла, а харчування не вистачало. Бо під
час війни та одразу після неї всього було обмаль». Ця страшна хвороба забрала її матір.
Батько, мабуть, загинув на фронті; він був військовим. Тому Пат притаманне світосприймання
колишніх фронтовиків: жадібний потяг до життя та відчуття самотності, нетривкості буття.
Так само, як і Роберт Локамп, вона боїться покохати, бо «втримати не можна нічого».
Автор показує, як розвивається почуття героя. Спочатку Роберт навіть не дозволяє собі багато
думати про Патрицію. Раніше в житті Роберта були випадкові зустрічі, побіжні пригоди:
«втеча від самого себе, від розпачу, від спустошення». Він і не хотів нічого іншого, бо життя
навчило його покладатися тільки на себе і на товариша. Тому він хоче, щоб Пат була для
нього «несподіваним подарунком, щастям, яке прийшло і знову піде собі,— тільки так».
Проте взаємне кохання пробуджує в ньому бажання жити, питання «навіщо ми живемо?»
більше не постає перед ним. Він відчуває себе щасливим, тому що в нього є Пат. Нарешті,
збагнувши, що він так багато важить для Пат, що Пат щаслива від того, що він з нею, Роберт
думає: «Це кохання і водночас щось інше. Щось таке, в ім'я чого можна жити. Чоловік не
може жити заради кохання. А заради іншої людини — може».
«Фронтове братство» і кохання як останні вияви людськості.
Кохання Роберта до хворої, беззахисної дівчини характеризує з найкращого боку не тільки
його самого як віддану, надійну людину, а і його друзів. Вони оточили Патрицію увагою, що
нагадує лицарське служіння. Ставлення до неї виявляє істинну людську сутність колишніх
солдатів: з'ясовується, що цинізм та скепсис — це тільки мошкара, за якою — чутливі, ніжні,
вірні душі. Коли у Пат почалася кровотеча з горла, Роберт телефонує Кестерові в Берлін. Він
упевнений в тому, що друг знайде професора Жафе і привезе неодмінно, «якщо той не
помер». І Кестер, подолавши тисячу кілометрів осіннього туману, привіз лікаря до хворої Пат.
Згодом, щоб кохана Роберта могла лікуватися у високогірному санаторії, Отто Кестер продає
майстерню і машину, про яку казав, що краще дасть відрізати собі руку, ніж згодиться
продати. Все виявляється марним. Оповідь роману невпинно наближається до трагічного
фіналу: письменник готує читача до нього, розвиваючи мотив смерті. Самогубством
покінчили дрібний службовець та Гассе, якого залишила дружина. Вбито Готфріда Ленца.
Вмирають молодими Хельга Гутман і красуня — іспанка Ріта.Хвороба забирає Патрицію, яка
так хотіла жити і кохати...