Біографія

П. П. Хропко
Анатолій Патрикійович Свидницький народився 13 вересня 1834 р. в селі
Маньківці Гайсинського повіту на Поділлі в патріархальній родині сільського
священика. Дитинство письменника минуло серед простих людей, було осяяне
красою народних звичаїв і обрядів. Будь-яка робота – чи то біля печі дерли пір’я,
чи плели серед хати солом’яник, перемивали посуд на лаві біля порога, чи пряли –
супроводжувалася співанням пісень, оповідями казок, фантастичних історій, і
хлопчик постійно перебував у полоні незвичайних образів народної поезії.
Пізніше письменник згадував дні свого дитинства як наймиліші в житті і
щиро журився, що не можна повернутися у той чарівний світ легенд, переказів,
повір’їв.
«Кожне словечко того часу незабутого глибоко запало мені в душу,
пройшло всю мою постать, то, мабуть, і до гробу серце моє не випахається…
То для мене школа правди і любові!..».
Блискавично пролетіло-прошуміло безжурне дитинство у батьківській хаті. У
1843 р. дев’ятилітнього хлопчика було віддано до Крутянського духовного
училища в сусідньому Балтському повіті, де йому довелося витерпіти фізичні і
моральні знущання з боку «вчителів-мучителів», відчути на собі жорстокість і
бездушність тодішньої шкільної системи, схоластичність і безплідність
богословської освіти. Атмосфера байдужості і лицемірства, що панувала в бурсі і
спотворювала здорові натури своїх вихованців, прекрасно передана письменником
у романі «Люборацькі». Не кращими були умови навчання і виховання і в
Подільській духовній семінарії в місті Кам’янці, де Свидницький перебував з 1851
до 1856 р.
«Перебираючи життя прошле, – згадував письменник, – не маю на чім
стати і відпочити – чорно та й чорно; аж як поминеш школи – богдай би мене
мати лучче була під серцем приспала, аніж мали ще маленького в монаські
руки віддавати! Із’їли вони літа мої! І моє здоров’я!»
Жвавого, допитливого юнака не задовольняла семінарська освіта, в якій
головна увага приділялася численним богословським предметам, а окремі
природничі та гуманітарні дисципліни перебували на становищі другорядних,
викладалися страшенно куцо та ще й підпорядковувалися утилітарним церковним
потребам. Зрозуміло, формування світогляду Свидницького, який, за спогадами
сучасників, відзначався життєрадісністю, іронічним ставленням до життя, потягом
до всього нового, незвіданого, значною мірою відбувалося всупереч теологічному
спрямуванню семінарської освіти, її вузьким настановам.
Ще з села юнак виніс любов до пісні і музики, тому знаходив собі відраду в
грі на скрипці. Він записує народні пісні, приказки, легенди, приглядається до
селянських обрядів, цікавиться демонологією, виявляє інтерес до природничої
літератури. Так у семінариста визріває намір остаточно порвати з церковною
освітою.
Історія розвитку суспільної думки в Росії свідчить, що така світоглядна
еволюція була характерною для багатьох вихованців духовних шкіл. Переоцінка
цінностей зумовлювалася загостренням класової боротьби в країні, участю
передової інтелігенції в пошуках нових шляхів визволення народу. В середині 50-х
років XIX ст. феодально-кріпосницька система в Росії зайшла в смугу глибокої
кризи. В країні склалася революційна ситуація, що характеризувалася, з одного
боку, неможливістю для гнобительських класів зберегти у незмінному вигляді своє
панування, а з другого – піднесенням «активності мас, які в «мирну» епоху дають
себе грабувати спокійно, а в бурхливі часи приводяться, як усією обстановкою
кризи, так і самими «верхами», до самостійного історичного виступу» [Ленін
В.І. Крах Інтернаціоналу. – Повне зібр. творів, т. 20].
Антикріпосницькі виступи селянства, відстоювання М. Чернишевським і М.
Добролюбовим програми революційно-демократичних перетворень у Росії,
нищівна гострота публіцистичних виступів О. Герцена на шпальтах «Колокола»,
полум’яний пафос поезії Т. Шевченка, розповсюджуваної в рукописах, визначали
духовну атмосферу в країні. Все це сприяло тому, що за рік до закінчення курсу
навчання Свидницький, всупереч волі батька, залишає семінарію і на початку 1857
р. стає студентом Київського університету – спочатку медичного, а згодом –
історико-філологічного факультету.
Університетські роки – важливий етап у громадській і творчій біографії
Свидницького. З перших днів перебування в Києві Свидницький зіткнувся з
складними матеріально-побутовими труднощами. Батько позбавив його будь-якої
підтримки, і студентові довелося тяжко бідувати, дуже часто перебиватися з хліба
на воду. Репетиторство не завжди рятувало його від напівголодного існування, бо
ці підробітки були, як правило, випадковими й короткочасними. За свідченням
сучасників, Свидницький якийсь час мешкав на Подолі, наймаючи малесеньку
кімнатку, в якій стояли тапчан та столик, а на печі лежали два мішки з сухарями,
що не раз виручали студента.
І все ж Свидницький не втрачав властивого йому оптимізму. В університеті
він став душею невеликого, зате дружного товариського кола. Спочатку юнаків
об’єднувала любов до народної пісні, і з цим «співочим товариством»
Свидницький відвідував вечірки в духовній академії, на яких виконувалися пісні
різних слов’янських народів. За любов до пісні і скрипки, за щиру душевність,
доброзичливість, усміхненість і лагідність, які надавали обличчю юнака якоїсь
жіночності, приятелі прозвали його «Наталкою».
Виявляються у Свидницького й інші інтереси та нахили – глибоке
зацікавлення суспільною обстановкою, зокрема тією боротьбою, яка велася
навколо селянського питання. Це були часи небувалого пожвавлення
студентського громадського життя, зокрема в 1856 – 1857 pp. розгортається
діяльність таємного політичного товариства студентів спочатку у Харківському, а
потім у Київському університетах. Під впливом класової боротьби селянства та
агітаційної діяльності революційних демократів це товариство, організоване Я.
Бекманом, М. Муравським, П. Завадським, ставило своїм завданням поширювати
революційні ідеї та освіту в народі, піднімати маси на боротьбу проти
кріпосницької неволі.
Свидницький був знайомий з деякими членами товариства, зокрема з П.
Єфименком, О. Тищинським, брав участь у громадських починаннях, які
здійснювалися з їхньої ініціативи. Восени 1859 р. він був серед тих студентів, які
організували в Києві дві недільні школи. Праця в цих школах мала
цілеспрямований демократичний характер (цей момент, зокрема, відзначається у
поліційних документах, пов’язаних з розгромом студентського товариства на
початку 1860 p.). Безперечно, належність Свидницького до того кола студентської
молоді, яке було так чи інакше пов’язане з таємним товариством, позитивно
позначилася на світоглядних позиціях, на ідейно-художньому спрямуванні
написаних ним у цей час віршів.
Не вдалося Свидницькому завершити свою освіту. За несплату грошей за
навчання його кілька разів попереджали. Неминуче наближалося виключення, тому
Свидницький восени 1860 р. складає при університеті іспити на звання вчителя
російської словесності. З протоколу екзамену видно, що він виявив відмінні знання
з мови і методики її викладання, прочитав пробну лекцію з синтаксису, яка
відзначалася ясністю викладу і точністю формулювань. Тоді ж Свидницький
одержав призначення до Миргородського повітового училища.
Перше знайомство з Миргородом для Свидницького було не дуже радісним:
після Києва, де залишилося стільки друзів, тут він відчув самотність. Залишалось
одне: повністю віддатися педагогічній праці. Крім занять в училищі, Свидницький
працює у відкритій з його ініціативи недільній школі, пропагуючи прогресивний
звуковий метод навчання грамоти, використовуючи у викладанні українську мову,
знайомлячи своїх слухачів з українською літературою, зокрема з поезією Т.
Шевченка. Свидницький взагалі був одним з перших дослідників діяльності поета-
революціонера, популяризатором його творчості на літературних вечорах,
спеціально організовуваних для широкої громадськості. Він зібрав матеріали про
перебування Шевченка на Миргородщині. Варта уваги й така подробиця:
Свидницький – звичайно, випадково – найняв квартиру саме в тому будиночку, де
в 1845 р. тимчасово зупинявся Т. Шевченко, і страшенно тішився цим.
Заняттям у недільній школі відчутно дошкуляла відсутність спеціальних
підручників і посібників, тому молодий учитель збирається за прикладом інших
громадських діячів прикласти руки і до цієї справи. Не все із задуманого вдалося
здійснити, але, безперечно, реалізацією цих планів стала написана ним розвідка
«Вимова наша українська і потреби нашого орфографовання», яка була надіслана
до журналу «Основа», але з невідомих причин не надрукована і, напевне, втрачена.
Вчительська і громадсько-освітня діяльність, яка виявилася також у відкритті в
Миргороді громадської бібліотеки, інтерес до методичних питань, думки,
висловлені в художніх творах, зокрема в написаному в цей час романі
«Люборацькі», дають право стверджувати, що в особі Свидницького маємо одного
з передових педагогів-демократів, близького за своїми поглядами до М. Пирогова,
К. Ушинського, Л. Толстого.
Однак ця сторона діяльності письменника ще чекає глибшого ретельнішого
вивчення.
Не залишає Свидницький і наукових зацікавлень, особливо в царині
етнографії. На основі юнацьких спостережень він пише фольклорно-етнографічні
нариси «Злий дух», «Відьми, чарівниці й опирі, чи то ж примхи і примхливі
оповідання люду українського», «Великдень у подолян», створює три оповідання –
«Проти сили не попреш; з чим родився, з тим і вмреш», «Недоколисана» та «Іван
Доробало» [Див.: Сиваченко М. Є. Новознайдені оповідання А. П. Свидницького і
їх фольклорні джерела. – «Народна творчість та етнографія», 1972, №1, с. 26 – 47.].
На миргородський період припадає написання основного твору Свидницького –
соціального роману «Люборацькі».
Спад селянського руху й органічно пов’язаний з цим процесом наступ
урядової реакції, що особливо посилився влітку 1862 p., зокрема арешти М.
Чернишевського і Д. Писарєва, заборона прогресивних періодичних видань
(«Современник», «Русское слово»), закриття недільних шкіл, посилення цензурних
утисків, вносять розгубленість і деморалізацію в певні кола різночинної
інтелігенції. Так, київські громадівці відверто відмежовуються від революційної
діяльності, заявивши про свою мирну культурно-освітницьку працю.
У цих складних умовах, щоб не потрапити до списку «неблагонадійних осіб»,
Свидницький залишає Миргород (червень 1862 р.). У його світогляді стають
помітними зміни: замість гострого осуду кріпосницького ладу, мрій про
революційне оновлення дійсності, він тепер покладає надії на поліпшення
соціальних умов життя через поширення освіти в народних масах. За правильними
висновками М. Є. Сиваченка, в умовах репресій і переполоху в середовищі
демократичної інтелігенції Свидницький хоч і не втратив віри в народ, проте теж
потрапив у полон просвітительських ілюзій.
«Така порівняно швидка зміна суспільно-політичних поглядів
Свидницького лише говорить за те, що його колишня революційність великою
мірою мала стихійний характер, не випливала з чітких світоглядних позицій,
що йому не зовсім ясні були перспективи народної боротьби і демократичного
руху взагалі» [Сиваченко М. Є. Анатолій Свидницький і зародження
соціального роману в українській літературі. К., 1962, с. 107.].
За допомогою знайомих Свидницькому вдалося влаштуватися в акцизному
відомстві у містечку Козельці на Чернігівщині. Хоч матеріально він був
забезпечений далеко краще, ніж у Миргороді, проте ця служба пригнічувала
морально.
«Акцизником не видержу: лають сіпакою, і таки погано в чужім дворі
хазяйнувати, – писав він у серпні 1862 р. у листі до П. Єфименка. –
Відцуравшись всього, можна жити спокійно і затишно, а такому, як я, що робив
би та читав би, це місце не годиться…»
Життя в глухому закутку пригнічувало Свидницького. Шукав розради в
улюблених заняттях. Для самоосвіти підібрав праці з історії, юриспруденції,
філософії, мріючи скласти екзамен з права і змінити службу. Задумує підготувати
популярний підручник з граматики української мови. Взагалі прагнув зробити що-
небудь корисне для народу, щоб не пропали марно молоді літа, щоб не опуститись
«в сім закутку». Та не судилося здійснитись заповітним сподіванням послужити
рідному народові його ж словом. Правда, тут було закінчено другу частину роману
«Люборацькі», але твір так і не побачив світу, бо журнал «Основа» припинив своє
існування. А наступного, 1863 р. циркуляром міністра внутрішніх справ Валуєва
взагалі було заборонено друкування книжок українською мовою, що викликало у
Свидницького, як і в інших літераторів 1860-х років, тривалу творчу паузу.
Не склалося і особисте життя Свидницького. Одружився він у Козельці з
дочкою місцевого лікаря, людиною обмеженою, яка не розуміла духовних
устремлінь чоловіка, ставилася з настороженістю, недоброзичливістю до його
занять. Розчарований і зневірений, Свидницький все частіше шукає розради в
чарці, що й стає, зрештою, причиною його понижень по службі, а потім і
звільнення з посади у 1868 р.
Треба було утримувати родину, в якій було троє маленьких дітей, і
Свидницький гарячково шукає хоч якоїсь посади у Києві та Одесі. В цей час він
публікує в газеті «Одесский вестник» кілька нарисів. У травні 1869 р. йому вдалося
влаштуватися на посаду помічника завідуючого Київським центральним архівом.
Тут відновлюються деякі давнішні зв’язки. Свидницький передає свої фольклорні
записи П. Чубинському та І. Рудченку, друкує в газеті «Киевлянин» ряд оповідань і
нарисів, написаних російською мовою.
Та дні Свидницького були злічені. Хвороба прогресувала, він майже постійно
перебував у гнітючому настрої. 30 липня 1871 р. письменника не стало. Поховано
його в Києві, але на сьогодні могила загубилася. Похорон відбувся тихо, непомітно,
на смерть письменника не відгукнулася жодна газета. Такий життєвий фінал
різночинця був типовим для глухого лихоліття 60 – 70-х років XIX ст.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.:

Наукова думка, 1985 р., с. 5 – 10.

«Люборацькі»
Роман «Люборацькі» — найвизначніший твір Свидницького. Написаний в 1861—
1862 роках і тоді ж надісланий до «Основи» роман, на жаль, в свій час не став
явищем літературного процесу. Лише через чверть століття рукопис твору
потрапив до І. Франка і був надрукований у журналі «Зоря» за 1886 рік. Правда,
журнальний варіант роману з'явився із значними пропусками і довільними
переробками окремих місць, бо редакції, яка залежала від клерикально-
консервативних кіл галицького суспільства, були не до вподоби реалістичні
картини з життя духовенства. Тільки а 1901 році твір з'явився повністю на основі
того списку, що в свій час потрапив до І. Франка. Але, як переконливо довів М.
Сиваченко, і досі ще не існує науково-критичного, канонічного тексту
«Люборацьких», який би максимально наближався до того тексту, що вийшов з-під
пера талановитого письменника (автограф роману втрачено).

Сам письменник визначив «Люборацькі» як «роман з життя правобіцького

духовенства». За жанром твір дуже близький досімейного роману-хроніки, хоч у
багатьох місцях автор виходить за його межі. У романі на широкому суспільному
фоні розгортається трагічна історія сім'ї подільського священика Гервасія
Люборацького, порушуються важливі питання освіти і виховання підростаючого
покоління. Якщо тема твору до певної міри була традиційною, то проблеми
виховання молоді були злободенними. Революційно-демократична публіцистика,
засуджуючи реакційну систему виховання в старій школі, обстоювала
демократичні принципи народної освіти, вказувала на необхідність підготовки
передових громадян, здатних очолити оновлення життя   в   країні.

У роботі над романом Свидницький ішов насамперед від особистих спостережень

життя старосвітського подільського духовенства. Тут йому не треба було далеко
шукати реальних прототипів своїх героїв, адже ж батько, мати, сестра, сам він
належали до цього стану, і враження від життя в сім'ї, навчання у бурсі та семінарії
назавжди закарбувалися в пам'яті. Однак письменник не переносив сліпо на папір
особисті спогади, не впав у автобіографічну крайність; відібравши
найхарактерніше з дій і вчинків рідних, майстерно узагальнивши типові риси життя
й побуту попівства, навчання і виховання в духовних закладах та приватних пан-
сіонах, він піднісся до вершин реалістичної типізації відомих йому суспільних
явищ, створив проблемний роман на сучасну   тему.

У романі «Люборацькі» було поставлено важливі проблеми народності, вільного

національного розвитку, піддано критиці — хай в окремих моментах і не до кінця
послідовній — колоніальну політику російського царизму. Слід зазначити, що
проведення суспільне значимих, злободенних тенденцій витікало з самого
розвитку теми твору, що показ родинних взаємин, навчання і виховання молоді
розкривається в аспекті проблем народності і національних змагань. Адже ж
історія руйнування і занепаду сім'ї сільського попа обумовлюється у романі цілим
комплексом соціально-економічних і національно-культурних факторів, що скла-
лися на той час на всій Правобережній Україні.

Отець Гервасій — типовий образ старосвітського попа. Недалекий, малоосвічений,

цей «духовний пастир» мало чим відрізнявся від селян. Він «високих наук і в очі не
бачив, і чути про них не чував, і слухать навіть не любив»; здобувши освіту в дяків-
бакалярів, він через деякий час став попом. І в житті, і в побуті старий панотець
дотримувався патріархальних звичаїв, за що й подобався громаді. Однак
економічна залежність від місцевого шляхтича Росолинського, прагнення не
втратити — хай і мізерної — панської допомоги, природне для попа бажання
бачити своїх дітей «не мужиками» штовхають старого Люборацького на необду-
мані кроки у вихованні дочки. Наслухавшись улесливих слів пана, він сам допоміг
спотворити виховання Масі.

До пари панотцю була і його дружина. Проста, сердечна жінка, любляча мати,
вона найтіснішими узами була зв’язана з селянами, серед яких минуло все її
життя. Як і селяни, паніматка міцно трималася «старосвітчини», усталених,
вироблених протягом віків поглядів на життя, працю, виховання дітей.
Неграмотність, забобонність визначають всі її вчинки. Боляче їй бачити, як
покручами виростають рідні діти; слушно вона нагадує Масі про їх славний рід, про
предків, що відзначилися під час Коліївщини.

Стара Люборацька з відразою ставиться до панів, їх гонору, розуміючи, що

несправедливість органічно зв'язана з усім панським: «Тепер неправда з панами в
світлиці і всюди, а правди й зазором не видати, як торішнього снігу» '. Стримуючи
свого чоловіка від прагнення дорівнятись до панів, вона з докором каже йому:
«Тобі все панство в голові».

Молодше покоління Люборацьких представлене образами Антося, Масі, Орисі,

Теклі. Доля дітей доповнює, рельєфніше окреслює соціальну сутність нижчого
православного і духовенства як проміжного суспільного прошарку, розкриває його
суперечливе, двоїсте соціально-психологічне єство. Поглиблене розкриття образів
героїв, вміння підкреслити найхарактерніше в їх поведінці, показати при наявності
спільних рис і відмінні свідчило про повнокровність реалістичного методу
Свидницького, його щедрий художній талант.

Образ Антося розкривається в становленні і розвитку, в безперервній еволюції. 

Життєрадісний, енергійний хлопчик потрапляє в   задушливу   атмосферу   бурси,  
а згодом духовної семінарії, де були знівечені хороші задатки людини, де було
скалічено молоду, здорову силу. З самого початку образ  Антося  овіяний  якимось 
серпанком  смутку,  передчуттям  важкого,  трагічного кінця,  якого  не  обминути, 
не об'їхати. Шлях хлопця вже з дитинства заздалегідь визначений:  йому як
попівському синові не вільно було обрати якусь   професію,   окрім   духовної.  
Але  й  це  ще   було  б півбіди,  якби,    як   гадав    отець    Гервасій,   син,  як  і 
він, самотужки вибивався в попи, приглядаючись до батькової служби.

Жахливими були умови життя і навчання Антося. Письменник майстерно

відтворив інтер'єр школярської квартири-«стації» — убогої халупи вдови-дячихи
Волоської, де разом з іншими бурсаками став жити Антосьо. В цій хаті, що згори
скидалася на «купу гною», низькі, поламані, без клямки двері, сіни — «наче
гусятник який», підперта стовпом стеля, вмурований у лежанці казан, в якому
школярам варять куліш, стіл, на якому «лепу, хоч ріпу сій», і шестеро ліжок, де
спало тринадцять душ — «по два або й три вкупі, тільки старший сам».

Знівечено було й життя його старшої сестри Масі. Спочатку це проста, привітна,
трудолюбива дівчина. Хоч Масі ще тільки чотирнадцять років, але мати часто саму
її залишає на досить великому господарстві, бо впевнена, що дівчина з усім
упорається: вона і їсти приготує, і корів видоїть, і поприбирає. Як і селянські
дівчата, Мася ще змалку призвичаєна до будь-якої чорної роботи, хоч, правда,
добре розуміє й станову відмінність від них і десь у глибині душі леліє думку про
інше життя, коли вийде заміж не за простого попа, а за «академисту» і стане
«протопопшою».

Попавши в приватний польський пансіон Фрузини Печержинської, зазнавши там

витончених, справді єзуїтських знущань, Мася швидко збагнула «науку» своєї
виховательки: розмовляти по-польському, засвоїти панські манери, всіляко
підкреслювати свою зневагу до простого народу, його мови, культури, віри.
Набувши навіть зовні «панського» вигляду, ставши після голодування такою ж, як і
інші панянки, — тендітною і блідою («тепер попід очі смуги, наче сажею повиводив:
щоки позападали, обличчя витяглось, і губи зблідли, і брови наче злиняли; на виду
аж сині жили знати. Та така тонка в перехваті, аж страшно, щоб не звихнулась, і
хід не хід, а гойдання, наче її в Печержинської на ресори взято, хоч всього й року
не повчилась»). Мася почала гордувати навіть своїми рідними, зневажати батьків,
брата, сестер.

Образом Масі письменник підкреслював згубність такого шляхетського

«виховання» для людей з народу. Набравшись панського гонору і більше нічого не
маючи для того, щоб вирватися з ненависного їй тепер попівського середовища,
вона стає справжнім нещастям для сім'ї, довго сидить у дівках, зрештою виходить
заміж за підстаркуватого, бідного шляхтича Кулинського. Залишившись після його
смерті без будь-яких засобів до існування, але нехтуючи фізичною, «мужицькою»
працею, ця «шляхтянка» кінчає самогубством.

Трагедія Масі — в засліпленні облудними шляхетськими ідеалами. Показавши

сумну долю дочки сільського попа, Свидницький застерігав інших від сліпого
захоплення фальшивою панською культурою. Це, між іншим, підкреслювалося й
епіграфом до роману: «Людей слухай, а свій розум май».

Нещасливо склалося життя і середульшої дочки Люборацьких Орисі. Рятуючи

родину від злиднів, прагнучи зберегти для матері та молодшої сестри хоч дах над
головою, вона змушена була стати дружиною присланого архієреєм на вільну
парафію грубого, деспотичного попа Тимохи Петропавловського. До останніх днів
свого подружнього життя Орися залишилася зовсім чужою для чоловіка, як і він
для неї. Орися — жертва диких законів гнобительського суспільства: жорстокий
садист і непробудний п'яниця, Тимоха одного разу в пориві звірячої люті вбиває
свою дружину.

Так розпадається патріархальна сім'я подільського попа, так трагічно

завершується доля всіх її членів (найменша дочка Текля, налякана долею брата
та сестер, замикає себе в стінах монастиря, а стара Люборацька вмирає під
тином). Свидницький, як письменник-реаліст, через історію руйнування й занепаду
однієї попівської родини правдиво показав типові явища в житті подільського
сільського духівництва першої половини XIX ст.

У системі образів роману, крім членів сім'ї Люборацьких, помітне місце належить
молодим попам (Робусинський, Ковинський, Собольський). Проводячи
розмежування між старосвітськими попами типу Гервасія і молодими «вченими та
товченими» панотцями, що вийшли з семінарій, Свидницький підкреслює, що
останні були більш далекими від громади, ніж перші: «На простого чоловіка як
гляне, то наче ворога в ньому пізнав». Ці «наські попики» цурались простого люду,
дивились на нього зверху, були далекими від інтересів народу. Навчаючись у
семінаріях, вони думали не про науку, а лиш про те, щоб «скінчити курс»,
забратися на сільську парафію і «залягти» там, «як риба на дощ, що ні грім, ні туча
з місця не зрушить». Молоді попи, за образним порівнянням Антося, «як стадо яке:
тільки їдять, їдяться та множаться...».

Одним з таких попів нової генерації виступає Іпатій Робусинський — типове

породження бурсацько-семінарської системи виховання. Донощик на своїх
товаришів, Робусинський був любимчиком інспектора в семінарії, одержав одну з
кращих подільських парафій і, одружившись з колишньою нареченою Антося, стає
попом-щасливцем. Це зіставлення трагічної долі обдарованого юнака і
благополуччя негідника не випадкове: воно яскраво розкриває гострі соціальні
суперечності, властиві тогочасній дійсності, викриває разючу соціальну
несправедливість експлуататорського суспільства.

Переконливим свідченням розширення Свидницьким жанрових рамок роману —

сімейної хроніки — є також образ пані Печержинської. Показуючи
денаціоналізуюче виховання української молоді в шляхетських пансіонах,
письменник далеко відходить убік від основних сюжетних ліній роману, щоб
відтворити підступність польського панства у збереженні свого впливу на
Правобережній Україні. Власниця приватного дівочого пансіону в Тернівці Фрузина
Печержинська — це колишня панська коханка, морально зіпсована жінка, яку
пізніше видали заміж за кріпака Явтуха Печерицю.

Сваволя кріпосника, що накинув йому насильно свою покидьку, пробуджує в

селянина почуття людської гідності. Парубок протестує проти наруги — тікає від
поміщика.

Залишившись невдовзі сама, Пріська Печериця при підтримці місцевих польських

поміщиків стає «вихователькою» попівських дочок, тонко насаджує панську
«науку». Цей екскурс у минуле, на перший погляд майже не зв'язаний з
проблематикою роману, насправді теж свідчив про торжество реалістичної
типізації в художньому методі Свидницького.

Хоч у романі виступає і не так багато всебічно виписаних постатей, але

письменник майстерно пов'язав їх долю з характерними фактами і явищами
суспільно-політичного життя Поділля першої половини XIX ст. Зробивши помітний
крок в оволодінні методом критичного реалізму, Свидницький виявив соціальний
підхід у художньому відтворенні життєвих протиріч, у створенні типових
характерів.

Підносячи свій голос на захист інтересів простої людини, письменник головну

увагу приділяв викриттю тих суспільних умов, які заважали нормальному розвитку
особистості, калічили її, доводили до передчасної загибелі. Тому, визначаючи
місце твору Свидницького в українському літературному процесі, І. Франко
насамперед відзначав, що «Люборацькі» — «се перша широка проба української
повісті на тлі сучасних суспільних відносин і заразом — сміло можна сказати —
одна з кращих проб».

Новаторство Свидницького виявилося й у звертанні до епічної форми розповіді.

При широкому задумі твору письменник, звичайно, відчував обмеженість
виражальних можливостей оповідача-героя, якими досі користувалися його
попередники (Г. Квітка-Основ'яненко) й сучасники (Марко Вовчок, Ганна Барвінок і
ін.), і, природно, пішов тим шляхом епічної розповіді, що вже виразно визначився в
російській реалістичній літературі. Правда, об'єктивно-повістевий виклад у
Свидницького ще поєднується з елементами розповіді. Романіст у своєму
епічному стилі зберігає живі розмовні інтонації, невимушеність у переходах від
об'єктивної розповіді до ліричних відступів, лукавих коментарів і фамільярних
звернень до читачів.

Майстерність Свидницького-романіста яскраво виявилася і в композиції. Прагнучи

соціальне обумовити і глибше розкрити характери, письменник докладно
спиняється на фактах і явищах економічного, політичного, культурно-освітнього
життя.

Роман складається з двох частин, кожна з яких об'єднує по кільканадцять розділів,

що являють собою цілісні — і з ідейного, і з художнього погляду — картини життя.
Відповідно до жанру сімейної хроніки та авторського задуму події у романі
змальовано в хронологічному плані.

Важлива композиційно-сюжетна роль у творі належить реалістичним описам

побуту сільського попівства, бурсаків і семінаристів, польського панства та
подільського селянства. Ці описи, як і етнографічні картини, зв'язані з відзна-
ченням різних, переважно релігійних свят та традиційних дат народного
календаря, приурочених етапам сільськогосподарських робіт, зображення
самобутніх звичаїв, усталених і в попівському, і в селянському середовищі,
подаються то як тло, на якому розгортаються події роману, то — рідше — з метою
розкриття образів персонажів.

Свидницький виявляє тонкий естетичний смак і ніде не зловживає такими

описами; часто він обмежується відтворенням характерних подробиць, що
стосуються їжі, одягу, хатнього начиння.

Зустрічаються в творі пісенні ремінісценції, прислів'я, примовки, жаргонні звороти

тощо, їх композиційна роль зводиться, головним чином, до підкреслення настроїв і
переживань персонажів, до глибшого втілення ідейних настанов автора. Іронічно
змальовуючи попівську «учту», де Люборацькі з сусідським панотцем всю ніч
піднімають чарки за «чотирьох євангелістів», «дванадцять апостолів», «чотир-
надцять посланій Павлових», наближаючись вже до «сорока святих», письменник
доречно вмонтовує у дуже вільну розмову «духовних пастирів» куплети
жартівливих пісень, в яких лейтмотивом є прославлення «православної»
«горілочки смачної». Сатиричний куплет «їхав ляшок дорогою», поданий в іншому
місці, виразно передає зневагу Антося до спольщеної сестри.

З метою колоритнішого зображення умов, в яких живуть персонажі твору, автор

використовує різноманітні фразеологічні словосполучення то фольклорного
(«Пройшла єси вогонь, і мідні труби, і пляшки, й келішки; всюди їздила, то піди ще
й пішки»; «А паню видно по носі, що рилась в горосі..., рила моркву з петрушкою і
вдавилась галушкою»), то книжного, церковнослов'янського («блажен тільки той,
кого обрящет удача»; «в день радості взридаєте і восплачетеся...») походження.
Часто як прийом мовної характеристики вживаються польські і російські вирази,
звороти, окремі слова.

Принагідне зазначимо, що вживання фольклорнопоетичних мовних засобів у

Свидницького обмежене; головним джерелом його мови є повсякденна розмовна
мова українського простолюддя, що вводиться в твір у своєму природному,
«необчищеному» вигляді. Особливо просторічність мови, її діалектна подільська
забарвленість відчуваються в діалогах і полілогах, що є, як правило, кістяком
кожного розділу. Надзвичайно колоритні, образні, іноді гумористичні, іноді
елегійно-роздумливі, діалоги надають викладові жвавості, динамічності.

Пейзажі у романі зустрічаються не дуже часто, але завжди вони органічно

поєднані з розвитком сюжету, виступаючи то як фон дії (наприклад, на початку
обох частин твору), то як засіб розкриття внутрішнього світу людини. Зокрема, в
цій другій функції картини природи, зв’язані переважно з невеселою долею Антося,
подаються крізь призму його сприймання і пройняті здебільшого меланхолійно-
елегійним настроєм. Так, сумна картина спустілого рідного дворища, де на перший
план висувається «здоровий хрест новий, на тин спертий», приготований на
могилу Орисі, не тільки символізує занепад старосвітського побуту родини, а й
допомагає глибше відчути душевні болі юнака, його важкі роздуми над загиблими
мріями, знівеченим життям.

Характерною особливістю композиції є наявність численних авторських відступів,

які значною мірою посилюють емоційність розповіді, виявляють пристрасну
зацікавленість письменника розвитком подій і долею персонажів, сприяють
чіткішому визначенню його ідейних настанов. То лірично схвильовані, то гостро
публіцистичні, то гумористичне фамільярні ці безпосередні авторські оцінки, харак-
теристики чи звернення до читачів дають яскраве уявлення про образ самого
письменника — передової людини свого часу, великого гуманіста і сміливого
викривача.

Таким чином, роман Свидницького і проблематикою та ідейно тематичним

спрямуванням, і композиційною структурою, системою нової організації матеріалу
був явищем новаторським. Щодо майстерності композиції досить навести один
аргумент: романіст надзвичайно вдало завершує сюжет твору в останньому
розділі другої частини, котрий, власне, є епілогом роману. Саме тут стисло
розповідається про фінал родинної трагедії Люборацьких — наглу смерть старої
попаді від звістки про передчасну загибель сина Антося і самогубство дочки Масі,
про довічне заточення Теклі в монастирі
Роман «Люборацькі» і на сьогодні залишається справжньою перлиною української 
прози  XIX ст.  Справді,  Свидницький вніс багато нового в художню практику
українського реалізму. На широкому матеріалі, взятому з дійсності середини
минулого віку, всебічно розкрито психологічне руйнування особистості, загибель 
патріархальної родини, що не змогла пристосуватися до нових соціально-
історичних умов. Твір Свидницького переріс жанрові межі сімейної хроніки, поклав
початок розвитку українського соціального роману. Більше того, хоч аналіз дій-
сності проводиться головним чином у соціальному аспекті, проте в художній
реалізації ідейного задуму письменника значну   роль   відіграє психологічне
розкриття теми. Цими якостями «Люборацькі» теж примикають до соціально-
психологічної прози наступного періоду, зокрема до романів Панаса Мирного та І.
Франка.

В останні роки свого життя Свидницький написав два десятки невеликих оповідань
і нарисів російською мовою, що побачили світ у 1868—1870 рр. на шпальтах
одеської і київської газет.

Взагалі, і проблематикою, і прийомами типізації, і художньою довершеністю роман

Свидницького — визначний здобуток української реалістичної прози по
шевченківської доби.

Історія роману «Люборацькі»

Р. С. Міщук
У процесі роботи над першою пробою пера в епіці – «Народними
оповіданнями» А. Свидницький здобув певний досвід олітературнення
фольклорних сюжетів, насичення їх побутово-психологічними реаліями,
заглиблення в індивідуально-соціальну сутність поведінки героїв. Роман
«Люборацькі», зберігаючи певний зв’язок із фольклорним світовідчуттям,
відкривав мінливу панораму життя такої своєрідної суспільної верстви, як
духовенство. Змальовуючи його половинчасте становище між панами й селянами,
письменник відбивав складну залежність змін людської психології від суспільних
обставин. У листах А. Свидницького до П. Єфименка зустрічаються лише окремі
згадки про намір письменника вивести у романі «на чисту воду наських попиків»,
самі ж матеріали творчого процесу, очевидно, втрачені.
У «Люборацьких» відбились факти особистого життя Свидницького, його
спогади про безпросвітне існування у Крутянській бурсі і Подільській духовній
семінарії у Кам’янці; прототипами Люборацьких у романі стала родина
письменника (він сам, батько – священик Патрикій Якович Свидницький, мати,
старша сестра Марія – вихованка приватного польського пансіону). Проте роман не
є ні автобіографічним, ні мемуарним твором. Численні епізоди в романі
(наприклад, перебування Масі у пансіоні Печержинської, полювання о. Гервасія і
його смерть, заключні розділи) побудовані на художній вигадці.
Самобутнім був і сам творчий задум А. Свидницького – показати руйнування
патріархальних традицій в середовищі духовенства, його відрив від народу,
розкрити разючу несумісність природних нахилів дитини і казенно-бюрократичної
системи навчання, покликаної муштрою витравлювати в дітей і молоді будь-яке
почуття самоповаги і громадської ініціативи.
Першу частину роману А. Свидницький завершив у 1861 р. під час
вчителювання у м. Миргороді і в січні чи лютому 1862 р. відіслав її до «Основи».
Друга частина твору, розпочата ще в Миргороді, дописувалася і правилася автором
в Козельці на Чернігівщині і, мабуть, потрапила до журналу не раніше серпня –
вересня 1862 р. Незадовго перед цим Свидницький писав до П. Єфименка:
«Побачивши, що до науки мені нічого спинатись, пустився на
белетристику і вже написав один, мовляв той, розказ «Люборацькі», де виводю
на чисту воду наських попиків». Ця тема, болюче знайома письменникові з
власного життєвого досвіду, відбилася також у його пізніших творах:
оповіданні «Два упрямых» та статті «Прошлый быт православного
духовенства».
Незважаючи на схвальні відгуки про першу частину «Люборацьких»,
редакція «Основи» не поспішала публікувати типово різночинницький роман із
сильними антиклерикальними тенденціями. Очевидно, через незгоди творчого
характеру в самій редакції і через її побоювання наражатися на духовну цензуру в
скрутний для журналу час, роман так і не був опублікований в «Основі». Після
смерті автора, який, очевидно, зневірився у можливості опублікувати свій твір
рідною мовою, ставилося, але так і не було розв’язане питання про вміщення
«Люборацьких» в альманасі «Рада».

Минуло більше двадцяти років, поки список роману А. Свидницького

потрапив до І. Франка, який, ставши у 1885 р. одним із редакторів «Зорі», активно
сприяв його публікації в цьому журналі.
В основу першодруку було покладено неавторизований список роману,
здійснений учнями Свидницького [Цей єдиний відомий на сьогодні список
зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР,
ф. 3, № 3663. Про історію його створення див.: Зубковський І., Богаєвський
А. Анатоль Свидницький у Миргороді (Із згадок його учнів). – Література. Зб. 1. К.,
ВУАН, 1928, с. 156.]. При цьому «народовська» редакція журналу, «вихована в
схоластичних правилах престарілої естетики і наломлена до теологічного та
догматичного способу думання» [Франко І. Молода Україна. 1. Провідні ідеі й
епізоди. – Львів, 1910, с. 39], безцеремонно порушувала авторську волю.
М. Є. Сиваченко, детально аналізуючи текстологічну історію роману,
нарахував понад 200 випадків псування авторського тексту, передусім скорочення
місць «неморальних», з точки зору видавців [Сиваченко М. Є. Анатолій
Свидницький і зародження соціального роману в українській літературі. К., 1962, с.
300 – 359]. Наступного, 1887 р. роман Свидницького вийшов у «Русько-українській
бібліотеці» окремим виданням, яке текстуально збігалося із журнальною
публікацією. Видання це почасти здійснювалося під наглядом І. Франка, який у
ряді місць зробив пояснення маловживаних у Галичині слів.
Редакція «Зорі» послідовно проводила заміну слів, виразів, які їй видавалися
малозрозумілими для галицького читача або ж непристойними з погляду
церковних служителів. Для прикладу зіставимо лише деякі слова та
словосполучення із списку роману (подаються тут і далі на першому місці) та
запропоновані «Зорею» їх варіанти (подаються на другому місці): підопхавши
кишку – перетрутивши; очі вивалила – очі витріщила; уздихатимуть – зітхатимуть;
в сажі – в хліві; по-ляськн – по-польськи; чимала махиня – немала; хурман –
фірман; в лівобіцькій – в лівобічній; чорногузе – бузьку; дав… дворякам – дав…
козакам; третій, як цуцик, служив перед нею – третій вертівся перед нею; опів-
курсу реторики – після курсу реторики.
 У тексті зроблені також скорочення, особливо в тих місцях, де редакторам
«Зорі» вчувалася щонайменша критика церковних «святощів», в адресу священиків
чи навіть членів їхніх сімей.
Список «Зоря»
– Здраствуйте! – заговорив він пишно, Здраствуйте, –
дивлячись, як панотець і паніматка на столі заговорив пишно, дивлячись,
вив’язували калачі і вино, далі панотець підійшов до як далі панотець підійшов до
його… його…
То сором, – каже, – то встид; а по-хлопськи
побалакавши, – каже, – так писки зогидиш, що й То сором, – каже, – то
свяченою водою не сполощеш, ні окропом не встид.
відпариш.
…стоїть панна під грубою – на тонких ніжках, …стоїть панна під
як чапля або журавель… грубою…
О. Гервасій засміявся.
– Ти смієшся? Ану ж скажи, кому в пеклі буде
найгірше?
– Тому, хто найбільше нагрішить.
– А хто ж найбільше нагрішить?
– От тобі й раз!.. А почім мені знати?
– Бач – не знаєш, а покійні татуньо то й знали:
піп найбільше нагрішить!.. А котрий так не служе, Цей діалог випущено.
не щиро праве, а тільки язиком меле, тому язик
висітиме аж до пояса, та такий чорний! І чорти
гаками тягтимуть його за язик… Он то як!..
– Ану ще що?..
– Буде з тебе й цього! Ти ж піп, ти сам повинен
знати; а я неписьменна; куди мені попа вчити? –
Цебто хтіла похвалитись, що, мовляв, я й
неписьменна, а знаю більш за тебе.

Крім численних скорочень, замін окремих виразів та слів, редакція «Зорі»

допустила довільність у композиції: не було враховано розподіл тексту на дві
частини. У першій частині списку невідомою рукою (олівцем) було позначено
лише три розділи, а далі в окремих місцях логічного розриву подій зроблено
відступи чи позначки типу – II – II – II – . Видавці ж «Зорі» весь текст роману
беззастережно поділили на 20 розділів, щоправда, враховуючи логічну
завершеність тих чи інших епізодів.

Наступне видання було здійснене київським видавництвом «Вік» 1901 р.

також за списком. Цензурний дозвіл на перевидання роману було отримано 25
квітня 1901 р. Зважаючи на різку критику І. Франком сфальсифікованого «Зорею»
видання «Люборацьких», редакція «Віку» відновила купюри, зроблені у
першодруку, розподіл тексту на дві частини. Правда, і тут текст було розбито на
розділи без застережень (12 – в першій частині, 9 – в другій). Ця розбивка, по суті,
повторювала членування роману на розділи у «Зорі», тільки третій розділ тут було
поділено на дві частини, таким чином, перша частина збільшилась на один розділ.
Слідом за «Зорею» видавці «Віку» вдавалися до кон’єктурної правки, проте не
позначали її і не завжди вона була художньо доцільна. Допускалися й окремі
випадки контамінації тексту.

Першим відгуком на роман «Люборацькі» була передмова І. Франка до

першодруку. У цій та в наступних згадках про роман А. Свидницького (у
дожовтневому літературознавстві «Люборацькі» здебільшого називали повістю)
Франко постійно відзначав його непересічну художню вартість.
У Росії один із перших відгуків на роман Свидницького був надрукований у
журналі «Русская мысль» (1887, кн. 2, с. 655 – 658). Анонімний рецензент,
знайомлячи читачів з романом, підкреслював, що побут сім’ї православного
священика Свидницький «малює надзвичайно живо і нерідко талановито,
виявляючи прекрасне знайомство з місцевим життям». Проте рецензентові не
вдалося розкрити глибшу художню сутність роману, недоказовим було і цілковите
ототожнення ним твору з біографією письменника. Прихильністю до
«Люборацьких» і водночас невмінням робити широкі соціальні узагальнення
позначений висновок рецензента:
«Нема в ній [повісті. – P. М.] ні сильних типів, ні захоплюючої інтриги,
але оповідь читається з великим інтересом, дякуючи правдивості опису,
хорошому знайомству автора з місцевим життям, іскринкам
південноросійського гумору і любові до народу, серед якого виріс автор,
котрий, як і його герой, не вистояв під гнітом несприятливих обставин і точно
так само дочасно загинув».
Аналіз роману «Люборацькі» український літературознавець буржуазно-
націоналістичного напряму Ом. Огоновський звів в основному до переказу змісту.
Виходячи із канонів ідеалістичної естетики, Огоновський не зміг побачити у творі
єдності художнього задуму:
«Не є се повість, писана по правилам естетики, бо ж автор і не намагав
зладити однопільного оповідання, позаяк назвав він свій твір хронікою… се
суть етнографічні картини, списані в напрямі реальнім з закрасою поетичною. І
справді, в творі Свидницького є багато образків, що їх автор здоймив із побуту
суспільного життя з вірністю фотографічною» (Історія літератури руської. Ч.
III, від. II, Львів, 1891, с. 551).
Загальну ідею роману він трактував у націоналістичному дусі.
З нагоди виходу роману «Люборацькі» у видавництві «Вік» український
критик Ф. П. Матушевський опублікував статтю-рецензію «Жертвы переходной
эпохи», в якій досить точно розкривав основні ідейно-художні достоїнства роману,
його реалістичну настанову:
«Автор повісті… зумів… поставити факти пережитої і спостереженої ним
дійсності па широкий соціально-побутовий грунт, поставити ці факти у зв’язок
із загальними умовами життя і побуту, з’ясувати їх з точки зору цих загальних
начал у прекрасній художній формі. Ця обставина служить найвагомішим
доказом наявності великого літературного таланту в передчасно загиблого
Свидницького, тому що лишатись весь час на висоті художньої творчості,
відкриваючи перед поглядом читача картину за картиною із пережитої і
вистражданої самим автором дійсності, не збитись із тону і не зійти на слизьку
дорогу публіцистики в зображенні явищ і фактів, які є наболілим місцем, легке
доторкання до яких відгукується стражданням, гострим болем у перемученому
 серці, без сумніву, здатний тільки великий художник, що володіє даром
художнього чуття і міри» («Киевская старина», 1902, кн. 7-8, с. 225).
Детальному з’ясуванню новаторства роману «Люборацькі», його
текстологічної історії присвячено ряд праць радянських літературознавців [див.
зокрема: Зеров М. Літературні митарства «Люборацьких». – У кн. Свидницький А.
Люборацькі. К., 1927; Зеров М. Анатоль Свидницький, його постать і твори. – У кн.
Свидницький А. Оповідання. К., 1927; Герасименко В. Я. Анатолій Свидницький. –
К.: 1959; Сиваченко М. Є.Анатолій Свидницький і зародження соціального роману
в українській літературі. – К.: 1962; Крутікова Н. Є. Прозові твори А.
Свидницького. – У кн.: Історія української літератури у 8 тт., К., 1968 р., т. 3].
Видання роману «Люборацькі», здійснені в радянський час (у видавництвах:
«Час» – 1925 p., «Книгоспілка» – 1927 p., «Радянський письменник» – 1949 p.,
Держлітвидав України – 1955 p., Держлітвидав України – 1958 р., у складі «Творів»
А. Свидницького, «Дніпро» – 1965 p., також у складі «Творів» А. Свидницького,
«Дніпро» – 1971 р.) спиралися на досвід «віківського» видання і текст рукописного
списку.
Російський переклад «Люборацьких» вперше здійснено 1956 p.: Свидницький
А. Избранное. Перевод А. Деева. М., Гослитиздат, 1956. Перший переклад роману
Свидницького за кордоном зроблено в Чехо-словаччині: Svydnickyj Anatolij
Patrikijovič. Ljuboračti. Rodinna kronika. Praha, 1953. Переклад чеською мовою
виконав Рудольф Гулка.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.:

Наукова думка, 1985 р., с. 532 – 536.
Художні засоби роману
П. П. Хропко
Роман «Люборацькі» надзвичайно багатий на ті характерні реалістичні
подробиці, побутові й психологічні деталі, етнографічні відомості, які допомагають
сучасному читачеві перенестися в минуле, відчути духовну атмосферу суспільного
життя того часу. Так, змальовуючи взаємини панотця з місцевим польським
поміщиком, письменник вказує, що старий Люборацький не раз відвідував
Росолинського, щоб «в коляндар подивитись». Йдеться тут про щорічні довідкові
видання польською мовою, які друкувалися не тільки у Варшаві чи Кракові, а й на
Україні.
Зокрема на Правобережжі були поширені так звані «бердичівські календарі»,
що виходили з друкарні місцевого монастиря «босих кармелітів». Надзвичайно
колоритно описана «попівська їзда», коли паніматка везе Масю в Тернівку. І таких
епізодів у романі чимало. Взагалі твір Свидницького цілком відповідає всім
характерним ознакам, притаманним кращим зразкам реалістичного європейського
роману середини XIX ст. В ньому наявні, за словами І. Франка, «тисячі найменших
подробиць, якими, наче вода по камінню, протікає людське життя, з яких, наче
брила з атомів, складаються людські вчинки, і малі, і великі» [Франко І. Зібр.
творів. У 50-ти т., т. 28, с. 182].
Гумористично-іронічний, часом сатирично-викривальний пафос роману
Свидницького, висміювання недоладностей суспільних відносин теж відповідали
вимогам реалізму, адже «умная, благородная сатира» (Т. Шевченко) розбуджувала
читача, примушувала його замислитися над причинами свого підневільного
становища, сягнути хоч мрією до світліших днів. Взагалі для твору Свидницького
притаманне те нове розуміння народності, яке викристалізувалося в поезії Т.
Шевченка і прозі Марка Вовчка.
В «Люборацьких» немає жодного натяку на фальшиву «простонародність»,
що стоїть поруч з найпримітивнішою простакуватістю, яка не так давно вважалася
характерною особливістю українського художнього слова. Свидницький прагне
заглибитися у саму сутність дійсності, в особливості світосприймання і
світорозуміння представників певного соціального стану, насамперед духівництва.
Не нав’язливо, а природно, логікою розвитку образів, відповідно змальованими
картинами він передає динаміку суспільного процесу, рух народного життя,
з’ясовує об’єктивну несумісність гнобительської системи з вільним розвитком
особистості. Можна твердити, що автор роману загалом дотримується концепції
про вирішальну роль народу в історичному процесі.
У процесі історичного розвитку української прози всередині ХІХ ст. стають
помітними зміни в удосконаленні форми художнього викладу, і тут одним з
першовідкривачів став Свидницький: значення новаторства автора «Люборацьких»
у запровадженні об’єктивної розповіді виростає ще й тому, що переважна
більшість його сучасників продовжувала користуватися формою оповіді.
Українські прозаїки вели інтенсивні пошуки в збагаченні, вдосконаленні й
урізноманітненні оповіді. Так, Марко Вовчок вдається до широкого вживання
діалогічних і полілогічних синтаксичних конструкцій, застосування прийомів
зображення дійсності крізь призму третіх осіб, до відносно докладних пейзажних
описів. О. Стороженко і М. Олелькович вводять у твір двох оповідачів, один з яких
подає історію, розказану другим, що приводить до своєрідного обрамлення
основної події.
Свидницький обрав для свого роману об’єктивну форму розповіді, виразно
відділивши автора від оповідача, ніби піднявши автора над зображуваними
подіями, віддаливши його від них і в часі, і в просторі. Ясна річ, вже сама жанрова
специфіка широкого епічного твору змушувала письменника шукати іншої форми
художньої організації матеріалу. Безперечно, він розумів обмеженість виражальних
можливостей оповідача, якими досі користувалися і його попередники (Г. Квітка-
Основ’яненко), і сучасники (Марко Вовчок, Ганна Барвінок, О. Стороженко та ін.),
і пішов тим шляхом епічної розповіді, який уже виразно визначився в російській
реалістичній прозі.
Однак помітно, що форма викладу в «Люборацьких» ще не повністю
відповідає особливостям об’єктивного художнього письма від третьої особи.
Свидницький, змальовуючи різні сторони дійсності, не раз намагається показати
своє ставлення до них. У численних авторських ліричних, публіцистичних,
іронічно-гумористичних відступах та коментарях виразно вгадуються риси
оповідної традиції, яка, зрозуміло, мала й свої переваги, даючи можливість
письменникам не тільки висвітлювати внутрішній світ персонажів з народу, а й
своєрідно імітувати характер їхнього мислення.
Використовуючи оповідні елементи, автор «Люборацьких» посилював
емоційну тональність викладу, утвердження народних суспільних і морально-
етичних критеріїв та оцінок. Стильова манера Свидницького, в якій органічно
поєдналися домінуюча форма епічної розповіді з оповідними рисами, є перехідним
етапом у розвитку стилю і навіть ширше – композиційної організації матеріалу від
Г. Квітки-Основ’яненка і Марка Вовчка до І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного,
Б. Грінченка, І. Франка та інших прозаїків 1870 – 90-х років.
Таким чином, роман Свидницького і проблематикою та ідейно тематичним
спрямуванням, і композиційною структурою, системою нової організації матеріалу
був явищем новаторським. Щодо майстерності композиції досить навести один
аргумент: романіст надзвичайно вдало завершує сюжет твору в останньому розділі
другої частини, котрий, власне, є епілогом роману. Саме тут стисло розповідається
про фінал родинної трагедії Люборацьких – наглу смерть старої попаді від звістки
про передчасну загибель сина Антося і самогубство дочки Масі, про довічне
заточення Теклі в монастирі. Звучить тут також відверто висловлена ідея про
душевне очерствіння особистості в світі насильства й егоїзму: загибель старої
Люборацької прискорили піп Робусинський та його дружина Галя, які зайняли
парафію в Солодьках, вигнавши вдову, збувши «біду з села».
Роман «Люборацькі» і на сьогодні залишається справжньою перлиною
української прози XIX ст. Справді, Свидницький вніс багато нового в художню
практику українського реалізму. На широкому матеріалі, взятому з дійсності
середини минулого віку, всебічно розкрито психологічне руйнування особистості,
загибель патріархальної родини, що не змогла пристосуватися до нових соціально-
історичних умов. Твір Свидницького переріс жанрові межі сімейної хроніки,
поклав початок розвитку українського соціального роману. Більше того, хоч аналіз
дійсності проводиться головним чином у соціальному аспекті, проте в художній
реалізації ідейного задуму письменника значну роль відіграє психологічне
розкриття теми. Цими якостями «Люборацькі» теж примикають до соціально-
психологічної прози наступного періоду, зокрема до романів Панаса Мирного та І.
Франка.

Примітки

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.:

Наукова думка, 1985 р., с. 23 – 25.
Характеристика образів Антося та Масі із роману
:Люборацькі: Свидницького
Важливою новаторською особливістю прозово-епічного
зображення героя А. Свидницьким було художнє осмислення
доль особистостей як відображення ходу суспільного життя. У
динаміці характеру Антося Люборацького відбився процес
наступу обставин жорстокого за природою своєю суспільства
на неординарну особистість. Різночинець-демократ прагнув
відобразити тогочасні шукання такими ж різночинцями
суспільних ідеалів та шляхів їх втілення. Антося і Масю
Люборацьких не задовольняють обмежені, примітивні ідеали
їхнього духівничого клану. Мася, хибно спрямована батьком,
спантеличена чужими цінностями, потрапляє під вплив
чужих, шкідливих сил, які спотворюють її моральні
переконання і весь життєвий шлях, роблять з неї покруча. В
Антося крізь нашарування бурсацько-семінаристського
накипу пробиваються світлі ідеали, пов’язані з віяннями
епохи: «От як я вийду на попа, то зараз школу заведу,
учитиму дітей, стоятиму за громаду перед паном, перед
судом, перед царем…» [52; 96]. Письменник не зазначає,
якими суспільними обставинами зумовлені ці ідеали героя,
вони виступають в романі як орієнтир поведінки для загалом
чесної людини. Показується ілюзорність можливостей
здійснення цих ідеалів у межах стану духівництва. Антось
падає жертвою цілої системи факторів, спрямованих на
пригнічення й ламання всього доброго в людині, яка прагне
суспільного блага.
А. Свидницький зробив значний крок від одноплановості
типологічного добору до різноплановості характеристики.
Образ центрального героя − Антося Люборацького
багатозначний, ускладнений, наділений суперечливими
рисами. Так осягався реалістичний принцип різнобічності,
багатогранності, універсалізму у характеристиці персонажів,
всебічного охоплення життєвих типів, що надавало образам
художньої переконливості.
Автор розсунув межі «сімейної хроніки», створив проблемний
соціально-психологічний роман. Цей жанровий різновид
роману вводиться в українську літературу вперше. В романі
А. Свидницького поглиблюється соціально-психологічний
аналіз, проводиться багатобічне вивчення, висвітлення
соціальної психології та морально-етичної свідомості класу
духівництва, структури його суспільних зв’язків, тенденцій
його розвитку. Відчуваються спроби показати ці зв’язки і
процеси включеними в контекст загального стану й тенденцій
розвитку суспільства. Спираючись на глибоку обізнаність з
життям духівництва, на конкретно-реальні життєві прототипи,
письменник створює пластичні життєво правдиві
індивідуалізовані характери найрізноманітніших
представників цього класу і тих, з ким їм доводилося
взаємодіяти в суспільному житті та побуті.
«Люборацькі» становлять собою зразок перебудови
«сімейного» роману в умовах тенденції реалізму до
масштабності зображення дійсності. І. Франко писав про
роман: «…се перша широка проба української повісті на тлі
сучасних суспільних відносин, і заразом − сміло можна
сказати − одна з кращих спроб» [58; Т.27- 7].
Свидницький виявив себе майстром реалістичної типізації,
конкретизації, деталізації обставин, тих соціальних умов, які
визначали долю героїв. Дія відбувається в умовах затхлої
провінції, нерозвиненості суспільного життя , де особливо
відчутним був тиск духовенства, де гасли, гинули ті слабкі,
невиразні ще, не оперті на теорію пориви одинаків-
різночинців.
Письменник намагався встановити й осмислити причину
руйнування, загибелі особистості під тиском суспільних
обставин. Переконливо показано, що патріархально-
примітивні умови життя не давали життєвих орієнтирів і
морально здорових, народно-етичних принципів життєвої
поведінки, які б допомогли молоді вистояти під тиском умов,
зберегти краще, людяне у своїх характерах. Антося не
задовольняє «благополуччя» існування батьків, в нього
проривається індивідуальний протест, бунт проти
несправедливостей семінарії: щоденні тілесні катування
учнів, деспотизм старших бурсаків, обдирання і
підлабузництво, начіплювання на шию «ноти» тим, хто
«мужичив». Однак, і у своєму середовищі він не знаходить
підтримки наставника. Художньо виразно зображена
соціально-етична позиція клану духовенства і приреченість
особистості із добрими задатками, розумовими здібностями й
талантом: «Що то за хлопець ріс! Вже було вмів на криласі
читати, міг за дяка бути, хоч мав літ одинадцять» [52; 32] Не
зміг і не міг Антосьо знайти тут місця і можливості для
реалізації своїх сил і здібностей, не знайшов він і способу
вирватись із лабет станової наперед визначеності його
життєвого шляху. «…Ми раби, в ярмі ходимо і не знаєм, що й
без ярма можна… Чому я не родивсь чим другим, а
поповичем» [52; 211]. Окремі тимчасові просвітлення в житті
Антося настають тоді, коли він дотикається до життя простого
народу, селянських дітей і це додає йому духовних сил.
Проте Антосьо не може справитися з дикою силою −
аморальним і жорстоким чоловіком своєї сестри Тимохою
Петропавловським. Справилась з ним лише людська громада.
Показується конфлікт героя з обставинами, спроби його
вплинути на умови життя. Одинак-мрійник упав під тиском
несприятливих умов. «З подальшим збагаченням
реалістичного принципу причиново-наслідкової залежності
характерів та обставин у літературі виробляється розуміння
зображуваної людини не лише як продукту середовища, а й
як його суб’єкта»[7; 248].
У «Люборацьких» широке місце займає нарисово-
документальний елемент, з великою достовірністю
описується ряд явищ, місцевостей постатей, часом
письменник переходить на нарисовий опис укладу
соціального побуту. Однак «провідним художнім принципом
стає не списування з натури, а емпіричне перетворення,
концентрація; не розповідь про окремі цікаві випадки і
вчинки, а добір і узагальнення найбільш істотних суспільних
закономірностей, процесів і взаємин» [26; 284]. Орієнтація
на дійсність стає одним із факторів спрямованості
письменника до художнього пізнання передусім живого
сьогодення, сучасної реальності. Слідування реалістичному
принципу об’єктивного зображення дійсності дало можливість
А. Свидницькому з усією щирістю й відвертістю розкрити
зсередини корені суті духовенства.
Роман А. Свидницького став значним кроком української
прози в поглибленні аналітичного психологізму. Особлива
заслуга Свидницького «як реаліста − в художньому
вираженні складності й суперечливості психології
особистості. В художньому психологізмі автора чітко
виявляється дія принципу динамічного, функціонального
аналізу особистості» [63; 43]. Розкриттю динаміки
внутрішнього світу героя, психологічної зумовленості його
вчинків, поведінки в «Люборацьких» приділяється особлива
увага. Тут Свидницький виступає новатором. Він «першим в
українській прозі створив психологічний портрет,
випередивши пошуки прозаїків на цьому шляху» [50; 21].
Письменник збагачує реалізм української прози, зокрема
принцип художнього психологізму, «зображенням душевного
життя в його суперечностях» [59; 21], значно ускладнює
психологічну характеристику своїх героїв, створює,
наприклад, наділений суперечливими рисами образ Антося
Люборацького.