Тема. Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?

»
Дайте відповіді на питання:
1. В історію української літератури Панас Мирний увійшов як автор
реалістично-психологічної прози. Він був першим, хто вивів українську
літературу на нові "рейки" епічної прози, розкривши образи близької йому за
духом непомітної "маленької людини" - українських дворян і чиновників,
поміщиків, інтелігента-різночинця, торговців, селян. А ще... українських
жінок в епічному романі "Повiя", вклавши в складний і спірний образ
Христини всі свої емоційні переживання 1883 року, коли його (відомого на
Заході письменника!) інша українська дівчина проміняла на... звичайного
"солдата-москаля". Критики вважають, що його твори стали цілим етапом у
розвитку української літератури.
Іван Франко називав Панаса Мирного "сильним епічним
талантом". Окремо він відзначав майстерність глибокого психологічного
аналізу, властивого практично всім творам Рудченка, незалежно від жанрової
приналежності.
Літературна спадщина Панаса Мирного - це унікальні для свого часу
твори, що не втратили своєї актуальності сьогодні, в яких, як вища художня
цінність, відображалася правда життя, реальність зображувалася такої, якою і
була.
А оскільки Мирний прагнув не просто передавати картини того, що
відбувається, але і досліджувати душу людини в різних життєвих ситуаціях,
то на основі реалістичного методу зображення в українській літературі
з'являлися виразні, багато в чому нові соціальні типи. Селянин, міщанин,
поміщик постають далеко не стереотипними, з набором одних і тих самих
характерних для кожного з них якостей. Це люди в першу чергу зі своїми
переживаннями, своїм ставленням до подій, своїми поглядами, які можуть
змінюватися під тиском обставин або, навпаки, ставати більш твердими,
загартовуючись в екстремальних умовах.
Заслуга Панаса Мирного - створення яскравих людських особистостей,
показ глибоких психологічних процесів, природній розвиток характерів
усупереч поширеним стереотипним моделям поведінки представників того
чи іншого класу.
Панас Мирний також створив нові теми в українській літературі. Так,
вже в першій повісті "П'яниця" (1874) він розповів про трагічну долю
дрібного чиновника, вихідця із селянського середовища. Крім дослідження
психології персонажа, Мирний вперше ставить проблему адаптації простої
порядної людини з села до міста. Пізніше ця тема буде розвинена в
геніальному романі "Повія" на прикладі долі селянки, що потрапила до міста.
Вершиною епічної майстерності Панаса Мирного вважаються романи
"Хіба ревуть воли, як ясла повні?" і "Повія", де на прикладі неординарних
людей автор простежує зміни в психологічному стані персонажів у різних
життєвих обставинах. Для української літератури ці романи стали воістину
відкриттям, яке багато в чому випередило епоху, в яку жив сам автор.
 Саме Іван Білик "направляв" свого брата на шлях психологічної
прози. На необхідність даного новаторського методу відображення життя
Іван вказував під час спільної роботи над перетворенням повісті "Чіпка" в
роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?".
У романі порушено суспільно значущі соціальні проблеми, тому за
характером він соціальний. Крім того, соціальні процеси зображено через
психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, звідси глибокий
психологізм. Отже, це яскраво виражений соціально-психологічний роман.
Основні риси жанру соціально-психологічного роману:
зображення людини в складних формах життєвого процесу;
багатоплановість сюжету;
охоплення долі ряду дійових осіб;
великий обсяг.
2. Реформа 1861 р. та її наслідки привернули особливу увагу Панаса
Мирного. Гнітюча атмосфера кріпосницької дійсності спонукала
письменника до викриття її антигуманної суті, виняткової жорстокості.
Найважливішим для себе Панас Мирний вважав змалювання в художній
літературі пореформеної доби — "голодної волі" для селянства. У художній
творчості письменника проблеми, пов'язані з життям українського селянства
в пореформений період, стали центральними, їх літературна реалізація
привела до появи цілого циклу творів, який становить кращу частину
прозової спадщини письменника.
На весну 1872 року припадає задум Панаса Мирного написати великий
твір про життя українського селянства до і після скасування кріпацтва.
Прискоренню написання твору сприяли і певні обставини.
Минуло кілька місяців від того, як Панас Якович, двадцятидвох річний
юнак, перебрався в Полтаву — зовні тихе, "благословенне" губернське місто.
Та внутрішньо воно жило, як і вся країна, напруженим очікуванням
революційних бур і змін. Відгомін свіжих подій у Парижі — поява та
загибель Паризької комуни — непокоїв передову молодь, привертав її
посилену увагу до соціальних проблем, викликав рішуче заперечення
непривабливої напівкріпосницької дійсності.
Працюючи в казенній палаті, письменник не мав достатньої можливості
знайомитись із життям, побутом, думами селянства. А службові поїздки, хоч
і обтяжливі, давали багатющий матеріал для творчості.
Весною 1872 року Панас Мирний перебував у службовому відрядженні.
Під час поїздки з Полтави до Гадяча хлопчик-візник розповів Мирному
жахливу історію селянина Василя Гнидки, який вирізав сім'ю заможного
козака, та що був засуджений до каторжних робіт.
Особа Гнидки особливо зацікавила митця як "дуже цікавий суб'єкт" як
задля етнографа, так І психолога. "Далі я вже не пам'ятаю.— писав він у
"Подоріжжі од Полтави до Гадячого",— що ми балакали з маш-таліром; знаю
тільки, що цілу дорогу балакали, але все те Гнидка собою затер, зарівняв у
моїй пам'яті; тільки сам зостався, як здоровенний іржавий цвях, забитий у
білу гладеньку стіну мого спомину; ломив він мою голову і поривав думку
розгадати його чудовну появу".
Панас Мирний, задумуючись над вчинками цієї людини, робить
висновок: "На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку,
скалічений виводок свого побуту, — пригніченого усяким панством...— де
все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у
самому корні. Де одно загнива, там починається інше заражатись, і при
вонючій духоті, яку розносить усе гниле, тяжке стає життя народженому,
гірке воловодіння з цвіллю. І от починає воно боротьбу за своє місце за
життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де ти
знайдеш його у тому широкоглядному мороці, який сповива усе й усіх? А тут
устає таке питання: не я задавлю — мене задавлять!.. І кидається чоловік, як
звірина, на все, купається в крові людській і знаходить в тім свою утіху,
пораду для свого серця".
Почутий письменником випадок з життя ліг в основу повісті "Чіпка", над
якою він працював протягом літа й осені 1872 року. Описаний цей випадок і
в його нарисі "Подоріжжя од Полтави до Гадячого".
Повість "Чіпка" — перша редакція майбутнього великого соціально-
економічного роману "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", де автор зосередив
головну увагу на постаті центрального героя твору — Чіпки Варениченка. В
повісті ще не були чітко окреслені сюжетні ходи — історичні екскурси,
розповіді про земство, царський суд, досить побіжно змальовувалося життя
селян: Максима Ґудзя, Явдохи, Грицька, Христі.
Панас Мирний, здійснюючи намір показати, як соціальні умови
руйнують особистість, творять із чесних людей "пропащу силу", описував
історію життя свого героя шляхом художнього узагальнення. Митець так
добирав життєвий матеріал і на цій основі так його переосмислював, що
створені ним картини стали достовірним художнім відтворенням епохи
панування феодалізму, жорстокого гноблення народу і зародження
стихійного протесту знедолених.
Закінчивши повість, Панас Мирний надіслав її для рецензування братові
Івану Білику — відомому українському критику, який прихильно,
доброзичливо, але й вимогливо поставився до оцінки твору, висловив ряд
слушних зауважень.
Одержавши рецензію на початку 1N 1.4 року, Панас Якович переглянув
текст повісті, виправив деякі суперечності в образі головного героя, дещо
деталізував, накидав штрихами нову сюжетну лінію про Грицька тощо. І
відклав на певний час: за своїм творчим принципом: "Нехай вилежиться та
достигне, як та овоч на дереві". Коли ж навесні того ж року він знову
повернувся до твору, то почав писати заново — розгортати повість у
багатоплановий соціальне—психологічний роман, який назвав "Хіба ревуть
воли, як ясла повні?".
Твір зазнав ще двох редакцій, що велися головним чином по лінії
поглиблення окремих образів та ситуацій, ще двічі пересилався за
маршрутом Полтава — Житомир (саме там жив тоді І. Білик), а потім був
начисто переписаний, читався серед київської творчої інтелігенції і, нарешті,
в листопаді 1875 року був поданий до цензури, яку порівняно швидко і
щасливо пройшов.
Панас Мирний вирішив видавати роман під прізвищами обох авторів,
адже Іван Білик в процесі роботи над книгою виступав не лише як критик і
порадник, а й як співавтор.
Але далі над романом повис якийсь фатум. Почалося з того, що київські
друкарні твір чомусь не взяли. Можливо, вони були перевантажені. Коли
нарешті домовилися про друк у Петербурзі — цим питанням займався
композитор М. В. Лисенко, — то виявилося, що цензор у поспіху не поставив
свій підпис на кожному аркуші рукопису. Роман повертається в Київ,
розшукують звільненого з роботи цензора. Той підписує рукопис, і роман
знову іде до Петербурга. Друк його почався тільки наприкінці травня 1876
року. І тут по цензурних відомствах пройшов горезвісний циркуляр від 5
червня 1876 року про заборону українських видань, який і припинив друк
роману.
Прогресивні діячі України не могли дати загинути найвидатнішому
творові часу. Вперше він був надрукований М. П. Драгомановим у Женеві в
1880 році, але ж відразу потрапив до списку заборонених видань і проникав
до читачів у Росію таємно, як підпільна література. Поодинокі примірники
перебували в нелегальних бібліотеках гуртків самоосвіти в університетах,
гімназіях та інших навчальних закладах на західних і східних землях
України.
Вперше легальне роман був опублікований в 1903 році у журналі
"Киевская старина" під назвою "Пропаща сила".
Реформа XIX століття скасувала кріпацтво. Законодавчими актами від 19
лютого 1861 року (оголошувалися в губернських містах України з 9 до 19
березня, а по селах — пізніше) закріпаченим селянам надавалися права
"цільних сільських обивателів як особисті, так і майнові", тобто права купівлі
—продажу нерухомого майна, ведення торгівлі, займатися ремеслом і
продавати свої вироби, підряджатися на різні роботи, а також брати шлюб і
вирішувати всі родинні справи без дозволу поміщика.
Але ці права надавалися тільки після переходу на викуп, після введення
уставних грамот, які складали самі землевласники-поміщики, а
затверджували і вводили в дію мирові посередники, що призначалися теж з
поміщиків.
Для складання уставних грамот надавався дворічний термін (він часто
був і більшим), під час якого селяни лишалися тими ж кріпаками, тільки
офіційно називалися тимчасово зобов'язаними.
Після введення уставних грамот поміщицькі лани лишалися у панській
власності, а та земля, якою користувалися кріпаки, продавалася їм насильно.
Поміщик мав повне право поміняти землю кріпакам — кращу на гіршу, що
часто й робилося. Пани загарбували такі життєво необхідні для селян угіддя,
як луки, випаси, ліси, водопої, щоб поставити юридичне вільних селян в
економічну залежність. Норми викупних наділів залежали від місцевості: на
Лівобережній Україні вони становили в середньому від 3 до 4,5 десятин на
ревізьку (чоловічу) душу.
Право на викуп землі мали тільки ті родини кріпаків, що користувалися
нею раніше. Дворові кріпаки, що прислуговували панам, доглядали їхню
худобу, маєток, такого права не мали і виходили з кріпацької залежності
зовсім безземельними, в кращому разі з садибною ділянкою.
Викупна ціна польових наділів визначалася не вартістю землі, а
розмірами оброку, ціною повинностей, так, щоб поміщики з процентів
капіталізованої (загальної) суми викупу одержували той самий прибуток, що
й від кріпосницької експлуатації селян.
При викупі 20% викупної суми селяни виплачували безпосередньо
поміщику (здебільшого на виплат з високим процентом), а 80% йшло йому
через державну позику, яка мала стягуватися з селян протягом 49 років
великими процентами.
Звичайно, така царська "милість" обурювала селян, спричиняла їх часті
заворушення.
Налякане революційною ситуацією, наростаючим революційне)
демократичним рухом самодержавство у 1864 році пішло ще на одну
поступку — видало положення про земські уста поки — органи
самоврядування. З самого початку ці органи буяй відокремлені від
державного управління і не мали ніякого органічного зв'язку .і державним
апаратом, були явною підробкою під народоправство.
За свою півстолітню історію земства зробили дещо у справі піднесення
культури й побуту населення. Будувалися шляхи, школи, лікарні, до того ж
земства і утримували їх, звичайно, за рахунок податного, трудового
населення, додаткових здирств із нього. Члени земських управ часто
вдавалися до спекулятивних операцій та обкрадання громадськості.
Спочатку земства вважалися всестановими органами, далі кількість
недворянства у них відповідними законами зменшувалася, аж поки після
реформи 1890 року земство не стало всуціль дворянським. Вибори до
земських управ були багатоступеневими. Від селян сільська громада обирала
виборщиків, виборщики — повітових гласних, гласні — повітову управу і
губернських гласних, а ті — губернську управу; інші стани — поміщики,
міщани — обирали гласних окремо, на своїх зборах.
3. У романі переплелися два художні підходи – публіцистичний (Іван
Білик віддав перевагу соціальному аспекту) і суто художній (Панас Мирний).
Панасу Мирному належить первісний задум твору, його загальна ідейно-
тематична концепція, написання основних розділів. Іван Білик багато зробив
для поглиблення проблематики твору, соціальної характеристики
представників панівних класів, удосконалення композиції, стилю. Крім того,
Білик – автор ряду розділів, зокрема у другій і четвертій частинах.
4.  Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став першою в нашому
письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням
життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки
ідею — народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення (воли б не
ревли, якби ясла були повні), але разом із тим за допомогою насильства світ
не вдосконалиш. Відповідаючи на зло злом, людина лише посилює його й
замикає в коло, з якого немає виходу.
Сучасні літературознавці визначають тему роману як зображений на
широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до
ув’язнення на каторгу. Цікаво, що в радянських підручниках і посібниках
дещо інакше формулювали тему цього твору: «Зображення життя та
боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема
кріпосництва та його залишків, напередодні й під час проведення реформ, що
розпочалися 1861 р.».
Сюжетно-композиційні особливості роману „Хіба ревуть воли..” Роман
Панаса Мирного та Івана Білика "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"
багатоплановий. У ньому відображено життя українського селянства
протягом кількох поколінь-від заселення південних степів і закріпачення сіл
до реформи 1861 р. і введення пореформених порядків. Найбільше ж уваги
автори приділили висвітленню передреформеного періоду, самого процесу
розкріпачення селян і введенню земських порядків у країні. Письменники
переконливо показали, що селяни були обдурені, що реформа не принесла
справжньої волі, її було здійснено в інтересах поміщиків та капіталістів. Це й
привело народні маси до шукання виходу з нестерпного становища
викликало стихійний протест, який вилився в численні повстання проти
безправ'я і нового гноблення. Роман складається з чотирьох великих частин,
кожна з яких поділяється на розділи, їх у творі тридцять. Кожна частина і
розділ мають свій зміст і композиційну завершеність. У першій частині
йдеться про дитячі і юнацькі роки головного героя Чіпки, у другій подано
історію села Пісок за півтораста років, третя продовжує розповідь про тяжку
долю селянського бунтаря, а остання знайомить читача з його трагедійним
кінцем. Події в романі розгортаються кількома сюжетними лініями: життя,
боротьба і шукання соціальної справедливості Чіпки; життєвий шлях
Максима Ґудзя, змалювання його морального занепаду: зображення процесу
закріпачення, кріпосницького свавілля, царської реформи і народних рухів
проти гноблення на всіх етапах розвитку села Пісок. Полії в романі
відбуваються не в хронологічній, а в логічно-психологічній послідовності.
композиція роману складна, кожна складова частина ЇЇ підпорядкована
розкриттю причин, чому кращі люди з народустають злодіями, розбійниками,
власне "пропащою силою".
Композиція роману. Роман «Хіба ревуть воли…» складається з чотирьох
частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібніші розділи.
Ці 30 розділів становлять так звану «зовнішню» композицію твору:
— I частина розповідає про дитинство та юність Чіпки.
— II частина присвячена сторічній історії села Піски.
— III частина знайомить зі складною долею селянина-бунтаря.,
— IV частина завершує трагедію Чіпки Варениченка.
Проблематика твору:
1)батьки і діти – Мотря била Чіпку, але й сильно його любила, а він був на
неї ображений за це все життя – «А були такі часи, що не бозя, а Мотря била
Чіпку, — і добре била! Синяки іноді по місяцю не сходили. Не можна
сказати, щоб вона не любила Чіпки. Ні. Вона його любила — як кожна мати
свою дитину. Чи, не дай боже, занедужає Чіпка, — Мотря сама не своя. Цілу
ніч очей не заплющить: сидить над ним, плаче, молиться... "Тільки ж й утіхи
й надії! Все-таки виросте своя дитина, стане хоч на старість у помочі... Може,
хоч на старість не прийдеться до кривавого поту робити, терпіти од холоду й
голоду та од літньої спеки палючої!.." Така в Мотрі думка. І не досипляє вона
ночей, прислухається, як дише її єдина "надія й'утіха"... А нехай, здоровий,
зробить що Чіпка, — нехай з'їсть лишній шматок хліба, чи покачається в
калюжі... Лишенько! То не огонь паше, то лице Мотрине; то не іскри
сиплються, — то її кльони й прокльони та духопелики... Інша мачуха здержує
руку над пасинком, а Мотря, розпалившись, не вміла здержувати над рідним
сином.» «— Цить... ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря. — Я знаю,
хто ті розбишаки... Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить... а то як почує, — не
животіти тоді ні тобі, ні мені...»
2)земля й достаток: «На самому краї села, од вигону, стояла невеличка хатка,
вікнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкі хлівці, повіточки;
трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькою
ліскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяїна. Не
достатки, а тяжка праця кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла,
— видно, біля неї ходили хазяйські руки; двір виметений, чистий; огорожа
ціла, хоч і низенька, а ворота дощані-хрещаті.»
3)кріпацька неволя – показано відстоювання прав кріпаків – «— Тепер уже
ви не козаки, — сказав він, зібравши громаду. — Годі вам гайдамацтво
плодити! Тепер ви мої... За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені
Піски...

— Як це? що це? з якої це речі??. — загула громада, як гуде море перед

бурею.
Мирін одрізнився од громадян. Виступив з лави, підійшов до генерала.
— То це, — каже, — так?! Це вже й до нас руки простягаєте?.. Уже й на
вільні степи пора?.. Помагай-бі!.. А хіба там забули, який уговор мали? га?..
забули??
Генерал трохи подався назад, пильно дивився на Мирона; з-за генеральської
спини виглядала перелякана жидівська пика з пейсами... Люди поторопіли...
Тихо... ніхто ні пари з уст... Генерал чув, як тіпалось серце в Мирона...»
4) «пропаща сила» - Чіпка багато пив, крав, і зі своїми товаришами вбив
сім’ю Хоменків – «— Дурний же ти! Нічого доброго не знаєш. Знай, що
тільки й добра на світі, що горілка. Скільки б без неї людей вішалось! А
так.... На, пий! — крикнув на Чіпку й подав йому чарку.» «— А що, пани-
брати: де сю ніч будемо рибу ловити?
— Де більше влову, — одказав хтось.
— Та ще не знаємо. Чіпко, — каже Лушня. — Ось ці радять у Ставище до
Гершка; а ти либонь хотів у Красногорку до пана?
— Та чи до Гершка, то й до Гершка: мені все одно! — одказав Чіпка.»
«— Ой лишенько... бабусю... Ой... горенько тяжке... — з плачем ледве
вимовляла дівчинка. — Я з хутора... розбишаки були... всіх побили...
порізали... постреляли... батька... й матір... діда... бабу... дядьків... дядину...
маленького братика... усіх... усіх... Одна я зосталася... одну мене не
знайшли... втекла...
— Як утекла?
— Поїхали... запалили хату й поїхали... Ой... о-ой! бабусю... горенько мені!..
— скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, — боялася, щоб та,
бува, не втекла…»
5) жіноча доля – Мотря була нещасна, її кинув чоловік, працювала тяжко,
люди цуралися, як і її матір – «Не судилося Мотрі щастя. Не зазнала вона
його змалку, не бачила дівкою, жінкою, не сподівалася за-мужньою вдовою...
Не тільки її, а й її матір стару стали цуратися люди. Саме те місце, де вони
жили, зробилося якимсь страшним, — стали його оббігати... Казали, що до
Мотрі кожної ночі змій у димар літає: якийсь захожий чоловік застав його в
хаті та насилу з душею вирвався... Непевне місце! Бувало вночі ніхто не
пройде повз їх хату, не перехрестившись; а дітям — то й удень забороняли
туди бігати...»
6) самогубство – Галя повісилась після того, як дізналась, що Чіпка виріза
сім’ю, це було для неї останньою краплею – « Перегодя трохи вернулася, —
як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.
— А що? — спитав Грицько.
— Галя... —знову перехрестилася: — повісилась...
— Отуди к лихій годинії — виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.»
5. Історія села Піски твору дає можливість глибоко проаналізувати
образи Мирона Ґудзя і його онука Максима Ґудзя. "Біографії" Мирона Ґудзя
та його онука — це втілення боротьби козацького світогляду з селянським
світом. Вперше це виявляється як контраст між Мироном і його дружиною
Мариною: не "легко було його січовому серцю дивитись, як замирала в
синові лицарська вдача...", вдруге ілюструється виступом Максима проти
своїх батька та матері, тобто проти родинних устоїв.
Зміни в житті запорожця Мирона Ґудзя, Максимового діда, Панас
Мирний та Іван Білик охарактеризували тонко і точно: "Минулося козацьке
царство, настало хліборобське господарство". І саме тут простежується
протистояння козацького і селянського (хліборобського) світоглядів: Мирон
закликає до єдності в боротьбі проти пана, а міщани слухають, міркують, бо
їм здається, що вони живуть повним життям — "і хліб є, й скотинка
прибуває, і...захист безпечний". З царської та панської ласки це відбувалось,
як думалося селянам, котрих автори порівнюють з куркою на гнізді, яка не
думає про майбутнє своїх курчат. Панас Мирний та Іван Білик підкреслюють,
що селянське життя відзначається пасивністю і поступливістю — в романі
детально описано, як селяни день за днем здавали свої позиції, ставали
підневільними, нездатними навіть на втечу, бо як, мовляв, покинути садок
вишневий, город і хату. Є в селянському побуті, звичайно, і просвітлення —
любов, оспівана в піснях, сімейне щастя, яке досить часто пригнічене важкою
працею. Козацький же світогляд не тільки відкидає те, що миле серцю
хлібороба, але й цінить у людині протилежні якості — звитяжність,
готовність до рішучих дій. А головне — козакам властиві згуртованість,
почуття дружби і самопожертви.
Пошуки справедливості у Мирона набувають форми конфронтації: зло
врешті-решт повинно бути зруйновано, якщо добро повинно перемогти: "То з
добрими, то й у миру, а з лихими — коли їх не вкладеш, то вони тебе
уложать...". Промовистою деталлю є те, що Мирон живе у селі Піски як
мисливець. Це заняття відділяє його від навколишніх селян і підсилює
агресивний і яскравий запорізький характер.
У романі показано, що сімейно-селянське життя і шлюб справляють
руйнівний вплив на запорізький характер. Мирон мучиться через подвійне
тяжіння до землі і сім'ї. Він підкоряється своїй дружині: "Отак Мирін доки
воював, доки бився, рубався, поки й сам не набіг на свого звіра, що й його
звоював. І ніхто другий звір той, як Марина Зайців на — з міщанських-таки
хуторів козача дочка". Миронове підкорення символічно представлено у
тому, що він занедбує знаряддя свого заняття і підкоряє своє життя землі та
сім'ї: "З того часу заржавіла січова рушниця, злігся порох, розгубилося
креміння. Став Мирін Ґудзь поле орати та хліб пахати, а Марина — сина
Івана колихати". Але ж хоч і підкорений Мирон селянським світоглядом, у
ньому не вмирає войовничий дух. Таким чином, незважаючи навіть на те, що
він зазнає поразки, ця особлива риса виділяє його серед суспільства, що
господарство його затягло.
Яскравою є конфронтація Мирона з групою самовдоволених хліборобів,
їхнє вихваляння безпечного і спокійного життя: "Тепер, спасибі богові, хоч
тихо.,. У нас і хліб є, й скотинка прибуває, і захист безпечний...Живемо, як і
люди", — викликає в'їдливе зауваження Мирона: "Живете? Нидієте, а не
живете: цвітете...". В інших місцях ця думка висловлюється ще відвертіше: "І
знову в поле та в поле..., знову торішня робота..., знову торішні клопоти..., та
так не один, не два роки: так ціле життя, цілий вік... Робиш, щоб було що
їсти, їси, щоб здужав робити. Отака-то весела хліборобська доля". А далі —
для всіх неволя, кріпацтво. Виходячи з тематичної опозиції роману, цілком
логічно, що Мирон, символ свободи і повстання, мусить померти саме в той
час, як село закріпачується: "Як косою скосила його думка про неволю.
Захирів старий... та й умер останній січовик без одного року ста літ".
Перемога прийшла до Мирона з народженням онука: красень Максим
стане спокусником дівчат, полюбить горілку, верховодитиме серед
парубоцтва, роблячи шкоду односельчанам. Ці риси характеру, виплекані
дідом, стали нічим іншим, як виявом козацького світогляду у
здеформованому кріпацтвом світі.
Саме у розповіді про онука Максима повторюється конфронтація, але
вже трансформована під тиском неволі, між козацьким та селянським
світоглядами. Іван Ґудзь, син Мирона, вихований у селянському дусі матір'ю
"зажив... зі своєю молодою дружиною тихо та мирно, люб'язно — спокійним
хліборобським життям". І хоч Іванові сини також виховані в дусі її
характеру, один з них, Максим, таки повстає проти життєвих орієнтирів
батьків. Важливим аспектом Максимового бунту, є те, що він відмовляється
від свого батька на користь дідової козацької "мудрості", "правди" і "добра".
У романі Максим виступає як ідеологічний і символічний наступник
Мирона: "Максим полюбив діда більше батька, матері, прийшлись йому до
вподоби його розкази страшні, полюбились йому дідові вичити — розумні,
правдиві, добрі. Уподобав і дід свого цікавого й моторного онука. На крайнім
порозі життя оддав старий своє, літами та негодами побите серце малій
дитині! Старість побраталась з молодістю, молодість прилипла до старості...
Старий січовик натхнув свою душу в молодесеньку душу онука". Проте у
кріпацтві насіння козацької вольності не могло прорости добрими сходами,
воно стає основою бунтарської вдачі онука старого січовика.
На відміну від селянського світу, що замальовується такими словами, як
"тиша", "спокій", "нудьга", Максим змальований словами ""цікавий",
"моторний", "пристрасний" і "енергійний". Ці якості мають й інші видозміни:
"Максимові хотілось... битись, рубатись, розгардіяшити...", "йому хотілось
гуляти, битися, рубатися...". Найбільш цікаве, що доблесть Максима
протиставляється нудності батькової господи.
Життя Максима стає не чим іншим, як новим виявом запорозького
світогляду, яки проявляється у відвертій товариськості і спільності поза
сімейною обстановкою, у контексті чоловічої громади, тобто в армії.
Саме у московському війську зазнав остаточної деморалізації нащадок
січовика Мирона Максим Ґудзь, у душі якого засіяно й зерна козацької
звитяги, і картини героїчних боїв з напасниками на рідну землю, але його
душа, а разом з тим і все життя, розкраяні навпіл. Та буйна козацька енергія
пішла не в той бік — вона виливалася ще в юності у гультяйство, бешкети,
часом жорстокі, у неробство, вона пропадала даремно, бо душа не знаходила
собі ні прихистку, ні діла у задусі тотальної неволі. Дійшло до того, що
рідний батько мусив спровадити Максима в москалі, де верх у його
свідомості взяло хиже й хапужне, де вже однаково йому стало — чи
Московщина, чи своя земля. Але той процес автори малюють у розвитку,
неодновимірно, багатогранно. У Московщині спершу жаль стало Максимові
"своїх степів безкраїх, свого неба високого, тут за лісом було тісно, душно, а
небо здавалося низьким, похмурим". Далі за цією природною тугою за
Батьківщиною йде його реакція на бачене. Можна спостерігати, як
віддзеркалюється національне через сферу побуту: "Побий вас лиха година,
бісові люди, з вашими хатами! — каже він. —...У нас кузні чистіші, ніж у них
хати. А ще вихваляються своєю стороною?! Ну, вже сторона!., не приводь
Господи, бачити ніколи такої другої".
Проте ж він швидко пристосувався до життя на чужині. Максимове
солдатське і розбійницьке життя, звичайно, не заслуговує на повагу, воно
суттєво різниться від Миронового козацького існування, але в ньому також
присутня моральна риса, почуття гніву на навколишню несправедливість.
Максим не знаходить спокою протягом всього життя. З одного боку,
жорстокий, з другого — неприкаяний; "ні до кого по-братерській забалакати,
ні на чому свої сили показати... А вона так і прохалася на волю...та волі ні в
чому не було". Саме волі — тієї ознаки козацького життя — не вистачало ні
Мирону, ні Максиму, саме тому вони не могли змиритися з поневоленням як
народу, так й особистим: "Як у гніздечку, так у Максимовім сердечку
виплодилась воля, про яку дід переказував...", "його пекло ненавистю до
всього, що гнітило або перечило, не давало робити, як нам хочеться, як нам
здумається". Відсутність волі стає причиною фізичної смерті Мирона і
духовної — Максима.
Максим, як і його дід, врешті-решт одружується. Однак його шлюб
зовсім не такий, як у Мирона. За жінку взяв собі Максим пиячку, повію і
москальку Явдоху, їхнє життя — це пародія на сім'ю, бо живуть крадіжками
та розбоєм.
Отже, підсумовуючи значення козацького та патріархального світогляду
в історії Мирона й Максима, слід зазначити, що обидва персонажі
уособлюють саме козацький світогляд, але їхні волелюбні прагнення не
змогли виявитися повною мірою, бо їм протистояв хліборобський світогляд
оточення: піщан, родини. Селянський світогляд значно відрізнявся від
козацького, що і спричиняло постійні конфронтації, нескінченну війну з
селянським світом, що супроводжувалась взаємними поразками.
6. Розумний від природи, кмітливий, працьовитий, гордий, Чіпка гостро
переживає соціальну несправедливість. У житті йому небагато зустрічалося
добрих людей: баба Оришка, дід Улас, Грицько, Галя — ось, мабуть, і все.
Ображальників, навпаки, було вдосталь: батько покинув, землю відібрали, із
земства вигнали, мати нерідко лаяла й била, зриваючи на синові злість за
своє невдале заміжжя, тяжку працю та злидні. Увійшовши в людський світ з
довірливим і щирим серцем, відкритим для всього доброго, Чіпка одразу ж
наштовхнувся на глузливо-образливе «байстрюк». Люди перенесли гріх
батька на матір та дитину й готові не лише принижувати хлопчика, але й
викинути на узбіччя. Нелюбов односельців до хлопця була ніби
запрограмована, а сам Чіпка — приречений на самотність. Зрадлива громада
відразу ж визнала парубка, коли він став хазяїном, але тільки-но Чіпка став
безземельним, вона знову його відкинула. Не дивно, що за таких умов життя
хлопця перевелося ні на що. З самого дитинства зростала в серці героя жага
помсти. Спочатку об'єктом цієї помсти були горобці, згодом багатій Бородай,
що побив за непослух, потім пан, який привласнював плоди селянської праці.
Раз ставши на шлях злодійства, розбою, пияцтва, Чіпка вже не міг від нього
відмовитися. А той факт, що перші крадіжки й навіть вбивство не були
викриті, вселяли впевненість: мене не піймають, я не якийсь там невдаха.
Але ж самотність — страшна річ. Згадаймо героя в ті моменти, йому все
вдавалося, коли його не кривдили, коли він мав землю, та повагу громади.
Його душа співала, висвітлюючи все найкраще в характері Чіпки — гідність,
терпіння, працелюбність. Ми бачимо, що герой дуже хазяйновитий, він хоче
мати сім'ю, кохану дружину. Він не цурається ніякої роботи. Саме такого
його покохала Галя. Але раптом все змінюється: парубка поступово
покидають близькі люди, він залишається в оточенні товаришів-пияк, яких
цікавить не він сам, а лише гроші, що він витрачає на горілку. Таке
товариство й підбиває Чіпку на злочини. І в цей час не знайшлося нікого, хто
б допоміг герою знайти інші шляхи для боротьби: в усьому селі не знайшлося
нікого сміливішого й розумнішого. Навіть Галя не змогла зрозуміти Чіпку,
розрадити — замість цього сама піднесла йому чарку, покликала товариство.
Утім у цей момент у душі героя ще йшла боротьба із самим собою та своєю
долею. Але невміння чи небажання людей придивитися до драми, яка
відбувається в житті та серці парубка, їхня байдужість, а також образа героя
через несправедливість, накопичене зло та жага помсти підштовхують його
До хибного шляху. Чіпка свідомо, не для захисту піднімає руку на іншу
людину, стає вбивцею. Він виправдовує це помстою за кривду. Але ж
кривдили одні, а потерпають від злодія інші.
Так, йому ніхто не прийшов на допомогу, не підтримав, не наставив на
вірний шлях. Утім, як на мою думку, становище героя ніколи не було
безвихідним. Були в його житті й світлі моменти — знайомство та одруження
з Галею, господарювання на землі, вибори у земські гласні. Дружина й мати
своєю любов'ю деякий час утримували Чіпку від темних справ. Але він не міг
подолати в собі самому нетерпіння та злість на людей. Я вважаю, лише ця
злість, сліпа образа керували всіма його вчинками та штовхали його до
падіння. У кожної людини в житті бувають злети та падіння, кожного хоча б
раз несправедливо ображали, кожен був колись таким само беззахисним, як
Чіпка. І хотілося помсти-тися, вчинити справедливий суд. Але ж ми повинні
вирішувати, який обрати шлях для відстоювання правди та справедливості;
що можна робити, а що — вже за межею людяності. Адже не будь-якими
шляхами можна йти до праведного діяння. Треба думати, щоб, борючись
проти зла, не скоїти ще більшого й непоправного лиха. Тому не можна
вважати Чіпку тільки жертвою обставин та лихої долі. Він — вбивця і не
може бути виправданим! Не можна виправдати його злочину, коли він убив
сторожа, вирізав разом зі своїми співучасниками мирну сім'ю хуторян.
Як бачимо, головна ідея роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»
полягає в тому, що в людину від народження закладено все — і добро, і зло.
Якщо життя зруйнує духовні цінності — переможе зло, тоді й може статися
трагедія. Саме це трапилося з героєм Панаса Мирного. Зло в душі Чіпки
поступово росло й урешті-решт перемогло. Злість на особистих кривдників
керувала всіма його вчинками. Навіть після бунту, коли Чіпка змінив спосіб
свого життя, він зробив це лише з однією метою — мстити ще дошкульніше.
Герой роману — трагічна, морально роздвоєна особистість, яку життя
зробило стихійним бунтарем і злочинцем. А поряд з ним були люди, які
вірили йому або зне-вірювалися в ньому: баба Оришка, мати, Галя, Гриць-ко,
Христя та інші.
Проблема „пропащої сили” і її вирішення у романі П.Мирного „Хіба
ревуть воли…” Трагедію особистості Панас Мирний відбив уже в назві – при
виданні 1903 р, в Україні твір був названий “Пропаща сила”. У ній —
роздуми художника про нереалізовану, «пропащу силу» людини, яка
народжена була для справ, можливо, значних і прекрасних, але яка так і не
розкрилася в своїх потенційних якостях і можливостях» У центрі роману
образ Чіпки – невтомного шукача правди, котрий зійшов на криву стежку
боротьби і став “пропащою силою”. Чіпка зростає в злиднях, в умовах
недоброзичливості й ворожості. Коли багатій Бородай за впертість прогнав
Чіпку з роботи, він "поніс у серні гірке почуття ненависті на долю, що
поділила людей на хазяїна й робіт-ника...”. Кожний з етапів життя Чіпки
виразно окреслений завдяки тонкому психологічному аналізу його поведінки.
Різкі переходи віл сподівань щасливо жити на своєму добрі до гірких
розпачливих настроїв розкривають збентежену душу героя. Надто вразила
кривда Чіпку, коли за право працювати на власній землі чиновник цинічно
вимагає хабара. У цей момент Чіпка втратив віру у справедливість. У його
серці вже вкотре закипіла ненависть, на жаль, не лише до гнобителів, а й до
всіх людей. Звідси – сліпе, стихійне бунтарство зневаженої, обікраденої
людини. Роздумуючи над особистою недолею, над всенародним лихом, Чіпка
все глибше усвідомлює соціальні корені пануючої несправедливості. Під
впливом лихого “товариства” Чіпка опустився на саме дно життя. Проте
добро в його натурі на якийсь час перемогло. Він соромився свого давнього
безпуття “тієї кривої стежки”. Пішли розмови про земство, про вибори
гласних, і Чіпка закликає громаду захищати свої інтереси. Коли Чіпку
наказом губернатора було виведено з управи “по неблагонадежности”. то ця
кривда стала останнім поштовхом, що зіпхнув правдошукача на стежку
сліпої помсти. Грабунки, вбивства зводять нанівець його протест. Кров
невинних людей страшним тавром заплямовує Чіпку. Із правдошукача він
перетворився на кримінального злочинця. Поетизація жіночих образів у
романі «Хіба ревуть воли..» Трагедія людської особистості чи не найбільш
зворушливо відтворена в образі Мотрі. Мотря – одна з найтрагічніших
постатей в українській літературі. Із психологічною переконливістю
вмотивовано останній крок жінки. Вона була готова віддати заради сина все.
Та, не витримавши страшних випробувань, які впали на її сиву голову, не
знісши кривавого розбійництва Чіпки, мати викриває його злочин. Так образ
матері-страдниці, її чесні, справедливі рішення і дії набувають символічного
звучання: це сама справедливість, саме людське сумління карали і злочин, і
злочинця, ким би він не був. Такий поворот у розвитку образу цієї трагічної
особистості засвідчує неминучість перемоги добра над злом як однієї з
етичних засад нашого народу. Ідеєю шукання правди освітлені в романі
також образи Христі і Галі.Галя, дружина Чіпки, була «розбишацькою
 дочкою». Але вона ненавиділа крадене багатство, засуджувала батьків,
відмовляла від злодійства Чіпку. Образ Галі розкривається в інтимно-
побутовому плані. Це красуня, „польова царівна”. Вона зачарувала Чіпку з
першої зустрічі і потмі стала його дружиною. Все зло, що її оточувало, не
спотворило душі дівчини. Вона добра, щира, справедлива. Побачивши всю
безодню злочинів, у яку потрапив Чіпка, Галя накладає на себе руки.

Так, Образи, Ні,

погоджуюсь із твердженням
(аргументуйте, цитатне
підтвердження)
«Таких парубків часто й густо
можна зустріти по наших хуторах
та селах. Одно тільки в нього
неабияке — дуже палкий погляд,
бистрий, як блискавка. Ним
світилася якась незвичайна
сміливість і духовна міць, разом з
якоюсь хижою тугою…»
Він стояв на захисті своєї землі, не
хотів її віддавати, шукав правду.
«—Не журіться мамо!.. не
лякайтесь! — став він заспокоювать
матір. — Хай позиває... Нам громада
присудила землю... Байдуже! Ніхто
тепер не вирве з моїх рук...
— А клопоти... тяганина... —
проказала Мотря, задумуючись.
— Сількісь... А землі не дам! Зубами
держатиму, — не пущу!
— Оступайсь, сину, за своє добро... У
нас же тільки й багатства, що земля
та... Скільки я попоходила, скільки я
попоносила, поки тоді оддали!.. —
згадувала Мотря, як вона добувала
ту землю.
— Кажу: не журіться! — одказав
Чіпка і пішов з хати на тік
молотити.»
характеристика не погоджуюсь із твердженням
(аргументуйте, цитатне
підтвердження)
Чіпка Не довго вінбу за правду. Зі
«пристрасний своїми товаришами обкрадав
правдошукач» людей, і все награбоване ділили
між собою.
«Чіпка стояв, як зачумлений...
Думки його ходором заходили.
"Украсти?.. — думав він. —
Добре діло вкрасти... Прийшов,
узяв чуже — і є в тебе... Чого
ще?.. Одно тільки... Там
оглянуться, кинуться шукати
злодія... проклинатимуть... От і
в мене землю вкрали... вкрали моє
щастя, мою долю... щоб вони не
діждали сонця праведного
побачити!.. О-х!.. Прокляті!.."»
«Дійшли вони до панського
дворища. Стали. Чіпка минає...
— Чіпко! ходім! — гукнув йому
Лушня.
— Що?!
— Гуртом свого одбирати... —
Чіпка став, задумався...
— Ходім! — одказав якось
глухо...»
«— А що, пани-брати: де сю ніч
будемо рибу ловити?
— Де більше влову, — одказав
хтось.
— Та ще не знаємо. Чіпко, —
каже Лушня. — Ось ці радять у
Ставище до Гершка; а ти
либонь хотів у Красногорку до
пана?

Вона була люблячою матір’ю, але
могла і вдарити.
«А були такі часи, що не бозя, а
Мотря била Чіпку, — і добре била!
Синяки іноді по місяцю не сходили.
Не можна сказати, щоб вона не
любила Чіпки. Ні. Вона його любила
— як кожна мати свою дитину. Чи,
не дай боже, занедужає Чіпка, —
Мотря сама не своя. Цілу ніч очей не
заплющить: сидить над ним, плаче,
молиться... "Тільки ж й утіхи й надії!
Все-таки виросте своя дитина,
стане хоч на старість у помочі...
Може, хоч на старість не
прийдеться до кривавого поту
робити, терпіти од холоду й голоду
та од літньої спеки палючої!.." Така
в Мотрі думка. І не досипляє вона
ночей, прислухається, як дише її
єдина "надія й'утіха"... А нехай,
здоровий, зробить що Чіпка, — нехай
з'їсть лишній шматок хліба, чи
покачається в калюжі... Лишенько!
То не огонь паше, то лице Мотрине;
то не іскри сиплються, — то її
кльони й прокльони та духопелики...
Інша мачуха здержує руку над
пасинком, а Мотря, розпалившись, не
вміла здержувати над рідним
сином.»
— Та чи до Гершка, то й до
Гершка: мені все одно! —
одказав Чіпка.»
Мотря За того, що Мотря била Чіпку, в
«Рідна мати нього залишись дитячі образи, із-
однією рукою за цього він зневажливо
б’є своє дитя, а відноситься до матері. Але вона
іншою гладить» любила його до останнього, не
дивлячись ні на що, і завжди
хотіла йому допомогти.
«— Яка вона тобі мати?
жалітися на сина?! Хто назве її
після сього матір'ю? Садовіть,
мов, сина в чорну: через його
мені життя немає!.. Де се воно
таке на світі видано?!
Не йде Чіпка — летить додому;
не лише — огнем паше і, як
скажений бик, налітає на хату...
Брязь! — одно вікно... Дзень! —
друге... Посипалось трете...
Грюк! ногою в двері... Полетіли й
двері в сіни. Мотря з переляку
залізла на печі аж у куток... Убіг
Чіпка в хату, кричить:
— Де вона?.. де стара відьма?..
Чи не заміж, бува, забажала?..
Може, бахурів навести
заманулося?.. То щоб син не
перечив, — у чорну його!..
Уразили такі гадючі слова
материне серце. Як підстрелена
горлиця тіпається-б'ється, тихо
туркоче й стогне: так мати
затіпалась на печі в куточку, та
стиха, гірко промовила до сина:
— Побійся, Чіпко, бога!
Подумай, що це ти кажеш?!
Мені світ не милий, мені... — Не
доказала, залилася гіркими
сльозами.
— А мені?.. Мені, ти думаєш,

Ці цитати підтверджують те, як Галя
сильно змінилася зовні:
"... біле, рум'яне личко, очі
оксамитові, чорні"
 "Галя мовчала. Глянув на неї Чіпка
та й здивувався: пожовкла, з лиця
спала, зморщилась..."
Вона змовчувала, і нічого не говорила
чоловікові. Слова які вона сказала,
були накопичені за той час, який вона
прожила з Чіпкою, такими емоціями,
таким жалем:
«— Так оце та правда?! Оце вона!!!
— скрикнула не своїм голосом і
несамовито залилась божевільним
сміхом...
Тіло в неї тряслося; очі помутилися
— вона ними якось чудно водила; на
губах встала кривава піна, а вона все
сміялася, все сміялася...»
легко воно живеться?! У мене,
може, серце від болю як не
розірветься!.. якийсь ірод в
йому, мов свердлом крутить...
Так ще мені, — на?!.
— Нащо ж ти п'єш, сину?.. Чи
воно тобі легшає? Слухай отих
братчиків, що понаводив з
собою, то вони тебе підведуть!..
вони будуть, поки в тебе буде; а
як не стане, то де й дінуться...»
Галя Сильною Галя була душею. Вона
«Сильного доля була хорошо, хотіла допомогти
веде – слабкого Чіпці:
волочить» «— Ти б, Чіпко, коли тобі
обридло так жити, кликнув
товаришів, погуляв би з ними:
може б хоч трохи розігнав свою
тугу, — раз сказала йому Галя,
бачивши непереливки.
Вона захотіла ввійти в те
товариство тихим янголом-
спасителем, навчити запеклі
харцизяцькі душі, п'яні голови
любові до людей, до їх мирних
звичаїв, до раз заведеного тихого
життя. Та ба! Тим запеклим
душам треба було десь дівати
свою силу, що пручалася, рвалася
на волю, переступала звичаї,
топилась у гульні, в горілці;
п'яним головам одрадна була
несамовита сваволя, котра б не
знала ні в чому припону,
-заборони, буйна та шумлива, як
самий хміль... їх не зведеш на
протерту стежку тихого,
незамутного життя! Не з її
м'якою, до спокою, до тихого
щастя похилою натурою, не з її
розумом жіночим, тонким та
гнучким, руйнувати було ту
башту кріпкої волі... Туди треба
було не жіночого серця,

Жив для своєї родини. Заробляв
чесною працею. Люди його любили, і
ставили в приклад.
«— От з кого беріть, дітки, примір,
як у миру жити! — не одна, не дві
матірки радили своїм дочкам з
зятями або синам з невістками: — з
Грицька та Христі... Він зостався
сиротою й вона сиротою. А що з них
вийшло? Чесною працею он скільки
надбали! Чесно вони й поживуть
його... у миру та в ладу, як брат з
сестрою... ніхто з них і не
замутить... Одна в них думка, одна
рада... Отак, дітки, треба на світі
жити!»
Був розбишакою,але і знаходив
виходи з різних ситуацій.
«Зате його рівні любили, як
товариша, котрий нікому не
люблячого, теплого, а каменю
дебелого та холодного, що його
ніколи іскра любові ні
розтопить, ні нагріє... Тієї волі
не звоюєш слабою жіночою
рукою!»
Грицько Він був добрим, допомагав Чіпці
«Моя хата скраю в його проблемах, не міг
− нічого не залишити друга в скрутну
знаю» хвилину. Навіть за Мотрею
доглядав до самої смерті.
«Мотрю взяв Грицько
догодувати до смерті. Швидко
після того вона й умерла.»
«— Лихо, брате!.. — зітхнувши,
одказав Чіпка й сів поруч з
Грицьком коло столу. — Кого те
лихо до добра доведе?
— Що ж тобі за лихо таке?..
— Багато, Грицьку,
розказувати... — ще раз
зітхнувши, одмовив Чіпка й
скорим поглядом окинув хату….»
«Мова його вразила жалощами
Грицька й Христю, та й з себе
він був такий якийсь, що, хоч-не-
хоч, пожалієш... Грицько мерщій
посунувся за стіл, на п6-куття,
та запрохував Чіпку сунутись
ближче до його. Христя
метнулась до хліба, до мисок, до
печі. Швиденько насипала борщу
у миску, поставила серед столу;
достала ложки з мисника,
порозкладала перед кожним, —
та вже мала була сама сідати
на ослоні до столу.»
Максим Ні Максим, ні його батьки
Гудзь не знали кріпацької неволі (його
«Людина – дитя дід Мирін зумів свого часу
свого часу» відстояти козацьке звання): тому
попустить свого брата в образу;
старші любили, як добру дійну
корову; а начальство любило, як на
все здатного, моторного москаля,
котрого не встид послати у
ординарці і на смотру перед ще
вищим начальством показати.
Незабаром Максима зробили унтер-
офіцером.»
родина жила у відносному
достатку. Любив слухати дідові
розповіді про козаків.
Найбільшою розвагою для нього,
малого, була гра в бої з
татарами. 
«Од тих переказів січова кров
голосно загомоніла у серці
малого онука. Максим полюбив
діда більше батька, матері;
прийшлись йому до вподоби його
роз-кази страшні, а Іноді й
смішні; полюбились йому дідові
вичити — розумні, правдиві,
добрі... Уподобав і дід свого
цікавого й моторного онука. На
крайнім порозі життя оддав
старий своє, літами та
незгодами побите, серце малій
дитині! Старість побраталась з
молодістю, — молодість
прилипла до старості. Жили
одним життям; тішились
однією втіхою; сумували одним
сумом... Старий січовик натхнув
свою душу в молодесеньку душу
онука!»