ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДЛЯ ПІДСУМКОВОГО КОНТРОЛЮ (ЕКЗАМЕНУ)

1. Ворожіння і вірування давніх германців.

Рання християнізація західних і південних германських племен створює значні

труднощі у вивченні дохристиянських вірувань і звичаїв давніх германців. Значно
пізніше були християнізовані північно-германські племена (скандинави). Особливо
цінним джерелом для вивчення давньогерманських вірувань є скандинавська
міфологія, яка найдовше збереглася в Ісландії (до ХІІІ ст.). Наприклад, поетична
книга “Старша Едда” – збірник міфів та героїчного епосу (ісландський рукопис ІІ пол.
ХІІІ ст.), а також “Молодша Едда” – прозовий твір, фактично – підручник поетичного
мистецтва (ХІІІ ст.), складений ісландцем Сноррі Стурлусоном. Він містить огляд
ісландської міфології та пояснення до неї, а також взірці ранніх поезій.

Тільки вірування скандинавських племен відомі нам як цілісна міфологічна система,

яка дає уявлення не лише про пантеон богів, але й “картину світу”, його виникнення і
т. п. Але фіксується вона, як ми бачили, джерелами пізнішого часу.

Цілий ряд відомостей про вірування західних і південних германців містять твори
античних і візантійських авторів. Найбільше інформації подає Тацит в своїй
“Германії”. Окремі уривчасті дані знаходимо у істориків Йордана та Прокопія
Кесарійського (VI ст.), які писали про готів, у франкських хроніках Григорія
Турського (VI ст.), в “Історії лангобардів” Павла Діакона (VIII ст.) та деяких інших.
Всі ці відомості, а також враховуючи дослідження скандинавських міфів дають нам
можливість реконструювати пантеон давніх германців. Він розвинувся на спільній
арійській основі (разом зі слов’янами, романськими народами, латвійцями і
литовцями, давніми греками та ін.).Французький дослідник Ж. Дюмезіль: для вірувань
всіх індоєвропейських народів характерна трифункціональна система міфологій: всі
боги діляться за виконуваними функціями, з яких головним і обов’язковим для всіх
міфологій є три: 1) мудрість і духовна влада; 2) військова сила; 3) багатство і
родючість (по рос. плодородие).

+І функцію спочатку виконував бог Тіу (Тівас=Зевс), ІІ – Донар (Тор) – типовий бог-
громовик; ІІІ – богиня Нертус – богиня рослинності, родючості, можливо і землі.

Бог Водан (у сканд. – Одін ) спочатку був демоном, богом-шаманом і богом воїнських
союзів. Пізніше він стає головним верховним богом. Це очевидно, пов’язано з
підвищенням ролі війни в житті германців, а також з появою уявлення про те, що
царство мертвих воїнів, які полягли смертю хоробрих, знаходиться на небі. Так Водан
стає “небесним” богом, головою духовної влади. Він живе на небі в срібному палаці. В
різних міфах він виступає в ролі “Всеотця”, “Високого”, “Страшного”, “Воїна” і т. д. і
т. п., - Керівника небесного (загробного) полювання загиблих воїнів і т. п.
Водану приносилися людські жертви (через повішення на дереві або протикали
списом). За міфами сам Водан таким же чином (списом) сам себе приніс у жертву.
Перед початком бою був звичай кинути спис над ворожим військом – він приносився
у жертву Водану. (Тацит називає Водана, Тіу, Донара – відповідно Меркурієм,
Марсом, Геркулесом, але вказівки на присвячені їм дні тижня та деякі інші моменти
(обряди) дають нам можливість ідентифікувати з германськими і скандинавськими
відповідниками).

Перша людина Манн була народжена богом Туїсто (двоїста, двостатева істота). (Тацит
ототожнює його в римлян з Кастором і Поллуксом). Від Манна походять
родоначальники 3-х племінних груп германців – істевони, гермінони, інгевони (Тацит,
гл. ІІ). Тут – ідея спільності походження германців. Племінні групи були водночас і
культовими групами, тобто споріднені племена [що походять від одного кореня]
сповідували одних і тих же спільних богів.

Германці не виготовляли зображень своїх богів у людському вигляді, зважаючи на

їхню “велич”, не будували храмів. Ритуали і жертвоприношення здійснювалися ними
у спеціальних місцях – на вершинах гір та у священних гаях [рощах – російською
мовою]. Але в них були зображення символічні – священних тварин, священні
предмети (спис та ін.), які несли перед військом.

Жерці займали особливо почесне становище в суспільстві, користувалися величезним

авторитетом і навіть владою. Жерці часто виконували судові функції, призначали
винним покарання, які безапеляційно виконувалися, аж до смертної кари (включно).
Жерці були єдиною категорією германського нобілітету (еліти), якій навіть у мирний
час беззаперечно підпорядковувалися всі вільні германці.

У великій пошані в германців були також різні віщуни і віщунки, гадалки. Гаданням і
пророцтвам вони дуже вірили і могли відкласти похід, або відмінити інше якесь своє
рішення, якщо гаданням передбачалася невдача.

Великого значення надавали германці культу родючості і магічним ритуалам,

пов’язаним з землею. [Наприклад, при зайнятті нової земельної ділянки господар
розпалював на її межах вогнище і обходив ділянку довкола з палаючим смолоскипом
(факелом)]. Ці та інші ритуали теж свідчать про помітну роль землеробства у їх
господарському житті.

+Про міфологію давніх германців можна систематизовано судити лише за

скандинавськими міфами. Просторова модель світу мала дві проекції – горизонтальну
і вертикальну. Центром землі був для них Мідгард – земля, населена людьми. По
окраїнах – пустельних, кам’янистих і холодних – Утгард, населений велетнями
(йотунами), далі – земля, оточена океаном, де живе чудовисько Йормунганд (змій).
Особливо демонізованою була Північ, там же – і країна мертвих. По чотирьох
сторонах світу (Аустрі, Вестрі, Норді, Судрі) знаходяться чотири карлики – цверги, які
підтримують небо по кутах.

В основі вертикальної проекції – світове дерево – ясень, який зв’язує Мідгард (з

людьми) з небом, де живуть боги (в “Асгарді”) і де знаходиться рай (для загиблих
воїнів) – вальхалла. Прості смертні відправляються у підземні царства (до коріння
світового дерева; там також живуть богині долі – норни).

2. Германська лексика на позначення людини, сім'ї, родини.

Іменники загальноіндоєвропейського походження поділяються на
декілька тематичних груп:
1) терміни родинних зв’язків;
Більшість іменників цієї групи належить типу основ на -r-:
«батько»: скр. pitár-, гр. patēr, лат. pater, дірл. athir, вірм. hayr, гот.
fadar.
«мати»: скр. mātár, гр. (дор.) mātēr, лат. māter,дірл. māthir, ст.-сл.
матер-, дісл. móðir, да. mōdor.
«брат»: скр. bhrātar-, гр. phrātōr, лат. frater, дірл. brāthir, ст.-сл. братръ, гот. brōþar.
«сестра»: скр. svāsar-, лат. soror, дірл. siur, лит. seser-, ст.-сл. сестра,
гот. swistar.
Окрім наведених прикладів, до цієї тематичної групи
також належать індоєвропейські слова зі значеннями
«син», «дочка», «невістка», «свекор», «свекруха»,
«дівер», «зовиця», «зять» та ін.
2) назви тварин і рослин;
3) назви частин тіла;
3. Германська лексика на позначення тварин і рослин.

До найважливіших в етнопсихології й житті германців тварин відноси- лися вовк,

ведмідь, дикий кабан (вепр), лисиця, заєць.

Герм. *wulfaz “вовк” (гот. wulfs, дісл. ulfr, да. wulf, двн. wolf) походить від іє.
позначення вовка *ulkuos (лат. lupus, дінд. vrkah, рос. волк), що, можливо, є
розширенням іє. *uel- “рвати, роздирати здобич” (пор. гот. wilwan “грабувати”,
wulwa “розбій”, лат. vellere “рвати, роздирати”).

Вовк був у германців сакральною твариною, символом єдності зграї.), Вотана

(Одіна) супроводжували два вовки — Freki й Geri

Ще однією сакральною твариною в індоєвропейців і германців був ведмідь. Його

назва піддавалася постійному табуюванню. Замість іє. *rktos, рефлекси якого
збереглися в дінд. rksah, гр. ârktos (звідси – аркти-ка), лат. ursus, у герм, мовах ведмідь
позначається лексемою *beran-/ber- nu- (дісл. bjçrn, да. bera, двн. bero), мотивованої
ознакою “коричневий” (< іє. *bher- “блищати, бути червонясто-коричневим”). Іншою
описовою назвою ведмедя був beo-wulf “бджолиний вовк”.
Особливим шануванням у давніх германців користувався вепр (дикий кабан): дісл.
jçfurr, де. ebur-, да. eofor, двн. ebur; < герм. *eburaz // лат. aper, укр. вепр (псл. *veprb).
Вепр був символом войовничості, про що свідчить той факт, що германці для лякання
ворогів укріпляли кабанячі ікла на своїх шоломах, зображували вепра на щитах
тощо. Про те, наскільки шанованим був дикий кабан у германців, можна судити по
тому, що давні ісландці називали вепром (jpfurr) князя.

Рослини

Германців оточував багатий і різноманітний рослинний світ. У лексиці давніх герм.

мов ми зустрічаємо назви безлічі дерев, чагарників, трав, що мали цілющі або інші
властивості (наприклад, використовувались як барвники). Найважливішими з диких
рослин можна вважати дуб, бук, березу, ясен, вільху, а з культурних - злаки
(пшениця, жито, овес, ячмінь).

Герм. *bok- “бук” (a. beech “бук”, да. beсе, н. Buche “т. с.”, двн. buoh- ha; де. boka,
дісл. bok; < герм. *bokjon-/boko “бук”) зіставляють із лат. fagus “бук”, гр. phegos
“дуб”; < іє. *bhagos “дерево з їстівними плодами” (пор. гр. phagein “їсти”).

Бук служив у давніх германців матеріалом, з якого виготовляли різні предмети й

пристрої. На букових паличках висікалися руни. Букова па- личка з магічними
знаками поступово переосмислилась у поняття “буква” - пор. н. Buchstabe
“буква”, дісл. bok-stafr, да. boc-staef “буква, букова паличка”. Зібрані разом букові
палички й становили первісний “текст”. Звідси походить назва книжки в герм,
мовах: a. book, да. boc, н. Buch, двн. buoh, дісл. bok, гот. boka “буква”, bokos (мн.)
“писання, напи-сане, букви” (> “книга”). З германських мов у слов’янські, мови були
запозичені слова буква, псл. *buky і бук.

Дуб був священним деревом у германців та інших іє. народів. У германців дуб
був пов’язаний з культом бога грому й блискавки Тором (Донаром). Такі уявлення
про дуб відображають іє. міфи про це дерево (ie.*perkuos “дуб” етимологічно
пов’язане з ім’ям лит. бога грому Perkunas, слов. Перуна, дінд. Parjanyah- бог
дощу й грому, дісл. Fjprgyn - ім’я матері бога грому Тора).

Назва берези в герм, мовах збігається з позначенням цього дерева в інших іє. мовах
і походить від кореня *bher- “блищати, сіяти”. Отже, де- рево назване за кольором
кори:

a. birch “береза”, да. birce, н. Birke, двн., де. birka, дісл. bjprk; < герм.
*berkjo(n)-/berko “береза” //дінд. bhurja-h “вид берези”, лит. bérzas “бере- за”, укр.
береза, псл. *berza (< *berga); < іє. *bhereg-/bhereg-/bherag-/ bhrg- “блищати, сіяти,
світитися”.
З найменуванням берези в герм, мовах пов’язана назва руни b. Із цього можна зробити
висновок, що й береза, і дуб, і бук були священними де- ревами в давніх германців.
Ще одним священним деревом був ясен - “сві-тове дерево”, у трьох ярусах якого
розміщалися боги, люди й тварини:

a. ash “ясен”, да. æsc, н. Esche “т. с.”, двн. asc, де. ask, дісл. askr “ясен, спис, судно”; <
герм. *ask-iz “ясен” // гр. oxye “бук”, лат. omus (< *osinos) “ясен”, лит. uosis “ясен”,
укр. ясен, псл. *asenь; < іє. *os- /os(en)- “ясен”.

Тис був сакральним деревом у германців, за їхнім віруванням тис виганяв

злих духів і чари.

У Німеччині, Англії й іних країнах тис часто садять на цвинтарях.

Пружні й міцні гілки тиса були дуже придатним матеріалом для виго- товлення луків.
Тому назва тиса нерідко виявляється пов’язаною з наз- вою лука: свн. iwe “лук”, дісл.
Ivarr (власне ім’я) буквально означає “лучник, стрілець із лука”.

З назв культурних рослин, відомі позначення злаків:

● Пшениця;
● Жито;
● Ячмінь;
● Просо;

4. Германська лексика на позначення часу, простору, розміру.

Таке складне абстрактне поняття, як “час”, не може мати єдиного
спільноіндоєвропейського позначення, тому що воно сформувалося по- рівняно пізно.
Cлова зі значенням “час”: в основі таких найменувань лежать поняття “різати,
відокремлювати”, “крутити, вертіти, повертати”, “тягтися, бути протяжним”, “іти,
рухатися”. Так, у слов, мовах час (рос. время, псл. *vcrme < *vertme) пов’язане з
коренем *uer- “вертіти, крути- ти”; інше позначення цього поняття - година (укр.
година “час”, рос. час “одиниця часу”, псл. *саsь < *kes-os) етимологічно пов’язане з
дієсловом чесати (< *kes- “різати”).

Одним з найдавніших герм, позначень часу є корінь *hwil-, У готській мові hueila
перекладало гр. chronos, hora і мало, отже, значення “час, година”. У зах.-герм.
мовах дериватам герм. *hwilo були властиві подібні значення: да. hwil “час, якийсь
час” (> a. while), двн. hwila, де. hwil “час” (> н. Weile “час, якийсь час”).

Простір

У просторовій орієнтації давніх найважливішу роль відігравало розрізнення

понять “лівий” і “правий”, які, у свою чергу, були пов’язані з позначеннями лівої й
правої руки. Це зумовлено тим, що уявлення про будову свого тіла (“перед”, “зад”,
“ліва рука”, “права рука”) людина пе- ренесла на розуміння устрою зовнішнього світу.
У той час, як позна- чення правої сторони (правої руки) збігається в багатьох іє.
мовах, по- няття “лівий” виражається зовсім різними лексемами. Це пояснюється
тим, що позначення лівої сторони піддавалися табуюваню, тому що ліва сторона була
більш небезпечною, ніж права.

У герм. мовах поняття “правий” позначалося лексемою *swidra-

(зіставляється з гот. swings “сильний”, н. geschwind “швидкий” і gesund “здоровий”).

Поняття “лівий” виражалося в давніх герм, мовах двома основними лексемами: гот.
hleiduma (< іє. *к1еі- “згинати”) “лівий” (< “кривий”) і *winistra.

Із правою й лівою стороною пов’язане походження назв сторін світу.

Назви сторін світу в герм, мовах пов’язані з позначеннями руху сонця, а також з
поняттями “лівий”, “правий”, “верхній”, “нижній”, “ранок” і “вечір”.

Південь: a. south “південь”, да. sud, де. sudar-, дфриз. suth, н. Süden, двн. sund-, шв.
syd, дісл. sudr; < герм. *sunp- “південь”.

Північ:

a. north “північ”, да. nord, де., дфриз. north, н. Nord, двн. nord, дісл. nordr; < герм. *norp-
(< *nurpa-/nurpra-) “північ” // гр. nérteros “нижній”, умбр. nertu “лівий”, лит. nérti
“поринати”, рос. нырять, понурый; < іє. *ner- “унизу”.

Схід:

a. east “схід”, да. east, н. Osten “т.с.”, двн., де. ostan, шв. oster, дісл. austr; < герм. *aus-
ta-, aus-ter/tra- “частина неба, де виникає зоря” // гр. eos “зоря” лат. aurora “зоря” (<
*ausosa), дінд. usra “світанок”, лит. ausra “зоря”; < іє. *aus-/aues-/ues-
“висвітлювати, світити”.

Захід:

дісл. vestr, vestan, да. west, westra, westan, двн. west, westar, westana, a. west “захід”,
н. Westen “тк”, шв. vaster “на захід”, “на заході”, “захід”; < герм. *west-, wes-ter/-tra-
“захід” // лат. vesper “вечір”, гр. hesperos, дірл. fe- scor “вечір”, лит. vakaras, укр. вечір

Розмір

Поняття загального розміру виражалося двома основними прикметниками,

зафіксованими у всіх давніх герм, мовах, - *mikilaz й *1 и- tilaz/lltilaz.

 Великий:
a. much “багато”, са. moche, muche, miche, да. micel “великий, багато”, двн. mihhil
“великий, численний”, пвн. michel, де. mikil, дісл. mikill, гот. mikils “великий”; < герм.
*mikilaz “великий, численний” .

 Маленький:

a. little “маленький; небагато”, да. lytel, lytel “маленький; небагато”, де. luttil, двн.
luzzil “т.с.”, свн. lutzel, дісл. litill, гот. leitils “маленький”.

5. Германська табуйована лексика.

Табу в лексиці германських мов

Табуюванню піддаються насамперед такі поняття, як “поганий”, “лівий”,

“хворий”, позначення деяких фізіологічних процесів, назв тварин або рослин,
що мо- жуть принести нещастя, та інші явища й предмети.

Змія.

Змія займала особливе місце в міфології у ритуально-магічних

уявленнях індоєвропейців, де вона з'являється у вигляді головної фігури нижнього
царства– Змія, з яким ведуть постійну боротьбу божества або герої. Тому назва змії
піддавалася табуюванню: змінювався фонетичний вигляд слова або відбувалася
його заміна іншими назвами. Спільноіндоєвропейською назвою змії був мабуть
корінь *angh-/egh-/ogh- (пор. дінд. ahi-«змій», лат. anguis “змія”, рос. уж, прус. angis).

Однак табуїстичні заміни іє. позначень змії зумовили появу у герм. мовах інших
слів зі значенням «змії». До них відносилося слово *warum-, що поєднувало
значення «змія» й «черв’як»:

a.worm “черв’як”, да. warum “черв’як, змія”, н. Warum “черв’як”.

Крім того, у герм. мовах утворюються інші евфемістичні назви змії,

пов’язані з поняттям “витися, ізвиватися”.

н. Natter “вуж”, давн.nat(a)ra “змія”, дс. nadra, да naed(d)re, дісл. nadr гот. nadrs
“змія”.

Від поняття “витися, звиватися” походить також давн., дс. slango, н. Schlange
“змія” (пор. укр. лука “вигин”, лит. slinkti “повзти”), a. snake “змія”, н. Schne-
cke “равлик” - пор. двн. snahhan “повзти”, дірл. snaighim “повзу”, a. sneak “крастися”.

Крім повної заміни табуйованої назви іншим словом, розповсюдженим типом табу
була своєрідна звукова “шифровка” позначення того або іншого табуйованого
предмета. Такі звукові перекручування можна виявити у позначенні понять
“бджола”, “гнида”, “воша”, “блоха”
До табуйованих понять у багатьох мовах відноситься поняття “труп”. У герм, мовах
воно позначається евфемізмом “тіло”; пор.: н. Leiche “труп”, двн. lih(h)
“тіло”, да. lic “тіло, труп”, дієсл. lic “тіло, труп” гот. leik “тіло”;<герм. *lika- “тіло”

Ще одним яскравим прикладом дії табу у зміні лексичного складу мови є заміна
позначення руки. Помічено, що іє. позначення ноги (іє. *ped-/pod-/ pöd-) добре збері-
гається у більшості іє. мов (пор. гот. fotus; лат. pes, хет. pata-), у той час як назву
руки (гр. cheir, лат. manus, укр. рука; гот. handus) замінено майже у всіх групах іє.
мов. Це пояснюється особливою роллю руки у житті людини: у руках тримали
зброю та інструменти, руками збирали, хапали, утримували предмети; різні частини
руки пра- вили за еталони виміру (пор. старовинні міри - a. ell “лікоть, міра
довжини”).  

Звідси - “зашифровані” назви руки, покликані вберег-ти цей важливий орган тіла від
псування:

• “та, що хапає” (гот. handus < іє. *kent- “хапати”);

• “та, що збирає” (гр. agostos < *agorstos);
• “та, що вимірює” (лат. manus < іє. *me- “міряти”);
• “вигнута” (укр. рука, псл. *rqka <іє. *urenk- “гнути”);
• “плоска, плеската” (двн. folma “доло- ня, рука” < іє. *plm- “торкатися”).
6. Германське мовознавство і предмет його вивчення. Германські мови в
індоєвропейській родині мов.
або германістика, це наука, предметом якої єгерманські мови. Вона вивчає
походження, розвиток і структуру мов цієї групи,їх взаємні зв’язки, спільні
закономірності й тенденції в їхньому розвитку йструктурі та співвідношення цих мов з
мовами інших груп індоєвропейськоїсім’ї. Одним з важливих завдань германістики є
також реконструкція давніхгерманських мовних форм і структурних одиниць, які
існували в дописемнийчас. Велика увага, яка приділяється германським
мовознавством давнім епохаммовного розвитку, пояснюється тим, що цілий ряд
важливих процесів відбу-вається в мовах протягом дуже довгого часу і через це в
багатьох випадкахокремі особливості сучасної будови германських мов не можна
пояснити, якщоне вивчати їх в історичній перспективі.Германське мовознавство
грунтується на засадах і положеннях загальногомовознавства. Воно також тісно
пов’язане з такими лінгвістичними науками, якпорівняльне мовознавство,
діалектологія, лінгвістична географія. У своїхдослідженнях германістика постійно
користується здобутками суміжних змовознавством наук — історії, археології,
етнографії, історії мистецтва тощо.Останнім часом встановилася традиція розглядати
як окремі галузігерманського мовознавства скандинавістику (наукове вивчення
германських мовпівнічної групи), англістику тощо.

МОВИ В ІНДОЄВРОПЕЙСЬКІЙ РОДИНІ МОВІ

ндоєвропейські мови утворюють одну з найбільших мовних сімей у

світі.Індоєвропейська сім’я поділяється на групи, до яких сучасна
лінгвістиказараховує індійську, іранську, балтійську, слов’янську, германську,
італьськугрупи. Крім того, до індоєвропейських мов належать албанська,
вірменська,грецька, а також цілий ряд мертвих мов. Таким чином, германські мови-
одна згруп індоєвропейської мовної сім’ї.За чисельністю мовців германські мови є
однією з найбільших групіндоєвропейської сім’ї мов. Усі германські мови
поділяються на три підгрупи:західну, північну і східну.До західногерманських мов
належать англійськанімецька, нідерландська (голландська) разом з фламандською,
фризька, ідиш,африкаанс. Північну (скандинавську) групу складають датська,
шведська,норвезька, ісландська, фарерська. До східногерманських мов належали
готська,вандальська, бургундська, гепідська. Всі вони вимерли.

7. Германські власні імена та географічні назви.

8. Головні групи давніх германських племен. Передумови до розкладу родових
відносин.
9. Готичне письмо.
10. Готське письмо.
11. Давні германські мови (співставлення етнічної та мовної класифікації).
12. Давньогерманське дієслово.

13. Давньогерманський іменник.

У германських мовах іменник категорії:
 ● роду
● числа
● відмінка.
Категорія роду. У давніх герм, мовах розрізнялося 3 роди іменників - чоловічий,
жіночий і середній. Однак не в усіх типах відмінювань відповідні класи поділялися на
3 категорії за родами: основи на -о- включали тільки іменники жін. роду; основи на -а-
- тільки чоловічого і середнього роду і т. д.

Поступово, іменники могли змінити тип своєї відміни чи рід. Категорія роду в
деяких герм, мовах зникла взагалі (напр. в англійській і скандинавських мовах). В
інших мовах (як напр., у німецькій) збереглися три роди.

Категорія числа. Іє. іменники, мали 3 числа ‒ однину, множину та двоїну. У

герм. мовах двоїна іменників була втрачена ще в доісторичну епоху.

Категорія числа в герм. мовах, як і в інших іє. мовах, не мала свого власного
спеціального показника. Число виражалося морфемами із синкретичним значенням:
той самий морфологічний компонент виражав одночасно і відмінок, і число.

Категорія відмінка. Ймовірно, в спільноіндоєвропейській мові було вісім

відмінків: називний, родовий, давальний, знахідний, орудно-місцевий, місцевий,
орудний і кличний.

Давньогерманські мови успадкували достатньо розвинену відмінкову систему, що

представлена чотирма відмінками: називним, родовим, давальним, знахідним (із
залишками орудного і кличного в деяких мовах).

14. Давньогерманський прикметник. Ступені порівняння.

В германських мовах існувало два типи відмін прикметника: сильна і слабка.

Сильна відміна

Цей тип відміни є старим, спільноіндоєвропейським явищем, слабка відміна – це

германська інновація, одна з найбільш характерних особливостей германських мов.
Спочатку іменники і прикметники становили єдину категорію імені. Тому основи
прикметників в індоєвропейських мовах були такі ж, як і в іменників:

лат.: прикм. ч.р. bonus 'хороший' - ім. ч.р. hortus 'сад'

прикм. ж.р.bona – ім. ж.р.mensa 'стіл'

прикм. с.р.bonum – ім. с.р.donum 'дар'

гот.: прикм. ч.р.blinds 'сліпий' - ім. ч.р. dags 'день'

прикм. ж.р.blinda – ім. ж.р.stibna 'голос'

прикм. с.р. blind – ім. с.р. waúrd 'слово'

Парадигма відмін першочергово також була єдиною. Очевидно, одне ім’я, поставлене
перед іншим, позначало ознаку так само, як препозитивний елемент в складних
словах. Пізніше, можливо, ще в спільногерманській мові, в сильну відміну
прикметників проникають закінчення вказівних займенників. Сильну відміну, що
змінилась таким чином, також називають «займенниковою»

Слабка відміна

Цей тип відміни повністю збігається зі слабкою відміною іменників. Її виникнення

пояснюють першочерговою семантичною диференціацією: прикметники з основами
на -n- від початку позначали більш постійну і стійку ознаку, ніж сильні форми, тому
вони використовувались в якості додатку

Ступені порівняння

У давньогерманських мовах вищий ступінь утворюється з допомогою суфіксів

-iz, -ōz, найвищий – з допомогою суфіксів -ist, -ōst. В північно- і західногерманських
мовах спостерігався ротацизм z > r: двн.: 'високий' lang – lengiro – lengist; 'дорогий'
liob – liobōro – liobost.

В деяких прикметниках, що виражали абстрактні якісні і кількісні ознаки,

ступені порівняння утворюються суплетивно – від різних коренів: двн. «малий» luƥƥil
– minniro – mannist (пор. півн. нім. lütt ).

15. Давньогерманські голосні. Аблаут та умлаут.

Давньогерманські голосні

Для пізнього спільноіндоєвропейського періоду може бути відновлена система

голосних фонем, що складається з п’яти коротких: ĕ, ŏ, ă, ĭ, ŭ та п’яти довгих: ē, ō,
ā, ī, ū.

Ці два ряди голосних можна представити у вигляді наступної схеми, що

відображає їхні ознаки:

голосні верхнього піднесення: ĭī ŭū

голосні середнього піднесення: ĕē ŏō
голосні нижнього піднесення: ăā
Окрім наведених голосних був також короткий голосний [ə], який зустрічався в
ненаголошених складах і був пов'язаний чергуваннями по аблауту з довгими
голосними. Цей голосний відомий під назвою «шва прімум» і відображений в
санскриті як і, а в інших індоєвропейських мовах – як а.

Прийнято вважати, що ранній германський вокалізм (система голосних),

успадкований від спільноєвропейського вокалізму, також складався із коротких та
довгих голосних.
 Короткі голосні

Ці голосні – ă, ĕ, ĭ, ŭ – утворювали таку систему:

голосні верхнього піднесення: ĭ ŭ

голосні середнього піднесення: ĕ
голосні нижнього піднесення: ă
Германська система голосних успадкувала індоєвропейські короткі голосні таким
чином:

1) і. є. а > герм. а :

лат. ager (поле) – гот. akrs, д. ісл. akr, двн. ackar;

лат. cano (співаю) – гот. hana (півень), д. ісл. hani, да. hana, двн. hano.

2) і. є. о > герм. а :

лат. hostis (ворог), рос. гость – рун. -gastiR, гот. gasts, двн. gast (чужинець,
гість);

лат. hortus (сад) – гот. gards (дім). дісл. garðr (огорожа, двір, сад).

Цей перехід вважають найдавнішою зміною, яка зумовила специфіку

спільногерманської фонологічної системи.

Індоєвропейські короткі і, е, u могли переходити у відповідні германські без

змін, наприклад:

лат. piscis (риба) – гот. fisks, дісл. fiskr, да., двн. fisc;

лат. edere (їсти) – дісл. eta, да. etan, двн. ezzan;

дінд. upa (на, до) – дісл. uppi, да. uрре (нагорі, вгору).

В інших випадках індоєвропейські короткі і, е, u могли в германських мовах

змінюватися, а саме:

і.є. і > герм. е : лат. vir (чоловік) – гот. wair, дісл. verr, двн. wer.

і.є. e > герм. і : лат. medius (середній) − дісл. miðr, да. midd,

дсакс, middi, двн. mitti;

і.є. u > герм. о: лат. iugum (ярмо) ‒ дісл. ok, дa. ӡеос, двн. joch.

Довгі голосні

Ці голосні – ī, ē, ō, ū – утворювали таку систему:

голосні верхнього піднесення: ī ū
голосні середнього піднесення: ē ō
Система довгих голосних давньогерманських мов успадкована від індоєвропейського
вокалізму наступним чином. Серед довгих індоєвропейських голосних найбільш
стійкими виявилися голосні верхнього піднесення переднього (ī) та заднього (ū) рядів,
пор.:

і.є. ī > герм. ī : лат: svīnus (свиня), дслов. свинъ ‒ гот. swein, дісл.,

да. svin, двн. swîn.

і.є. ū > герм. ū : лат. mūs (миша) ‒ дісл., да. mûs, двн. mûs.

Довгі ā і ō передаються в германських мовах одним голосним ō, наприклад:

і.є. ā > герм. ō : лат. mater (мати) ‒ дісл. môðir, да. módor, дсакс.

môdor;

і.є. ō > герм. ō : грецьк., pōs (нога) ‒ гот. fōtus, дісл. fôtr, да. fōt.

Найскладнішою була доля індоєвропейського ē, яке ще в ранньогерманський

період перейшло в германське ǣ. У готській мові це ǣ, в зв’язку з загальною
тенденцією готських голосних до підвищення, переходить в ē. У північних і в західних
германських мовах відбулося, навпаки, дальше пониження ǣ в ā, але пізніше в
англофризькій групі цей звук знов підвищився до ǣ, пор. дсакс. dad, двн. tât і да. dǣd,
ded, дфризьк. dēd ‒ діло, вчинок.

Таким чином, систему давньогерманьского вокалізму можна схематично

представити наступним чином:

голосні верхнього піднесення: ĭī ŭū

голосні середнього піднесення: ĕē ŏō
голосні нижнього піднесення: ăā
Зауважимо, однак, що ранні давньогерманьскі мови не мали короткого ŏ та довгого
ā. Ці звуки знову з’явилися у фонологічній системі германських мов внаслідок
відповідних змін. Такі зміни були зумовлені здебільшого асимілятивними процесами.

Давні германські мови мали також і дифтонги як сполучення коротких і довгих

голосних з сонорними. При цьому слід зауважити, що довгі дифтонги були несталими
і переходили в короткі дифтонги або довгі голосні.

Аблаут
 Аблаут (Ablaut) ‒ це спонтанне, тобто обумовлене оточенням, чергування
голосних, яке було успадковане германськими мовами від періоду
спільноіндоєвропейської єдності, але отримало в германському ареалі подальший
розвиток і систематично використовувалось в словотворі й словозміні в залежності
від граматичної форми або від значення слова. Таке чергування не є винятковою
особливістю індоєвропейських мов, воно представлене й в інших мовах, особливо
широко – в семітських. Є два типи чергування за аблаутом: якісне і кількісне.

Якісним аблаутом називається чергування різних голосних, в основному е і о

(довгих і коротких). Найчастіше якісне чергування в індоєвропейських мовах ‒ це
чергування ĕ ‒ ŏ, наприклад:

грец. légo 'говорю' ‒ logos 'слово',

лат. tegō 'вкриваю' ‒ toga 'одяг',

пор. в українській: везу ‒ возити

При кількісному аблауті чергуються по довжині голосні однієї якості. В

залежності від довжини голосного виділяють три ступені аблаута: нормальний
(повний) ступінь, ступінь подовження і нульовий ступінь (ступінь редукції).

Нормальний ступінь представлено голосними e і o, від яких ступенем

подовження були ē і ō:

лат. sedeō 'сиджу' ‒ sēdi 'сів'.

Нульовий ступінь, або ступінь редукції – це 'нуль' голосного, тобто його

випадання, або редукований голосний: стсл. беру ‒ бьрати.

В деяких рядах чергування брав участь і якісний, і кількісний аблаут.

Виникнення чергувань за аблаутом пояснюють впливом різного виду наголосу: в
кількісному вбачають вплив динамічного наголосу (в ненаголошених складах –
нульовий ступінь, в наголошених – нормальний чи ступінь подовження). Якісний
аблаут пов’язують з музикальним наголосом.

Чергування за аблаутом в германських мовах є подальшим розвитком

індоєвропейських чергувань.

Індоєвропейському якісному чергуванню ĕ-ŏ відповідає германське чергування

ĕ-ă:

двн. stelan 'красти' ‒ stal 'вкрав'.

Другим типом якісного чергування було ē-ō, представлене, наприклад, в готській

мові:

гот. lētan 'залишати' ‒ lailot 'залишив'.

 З кількісних чергувань найпоширенішим було ĕ, ă – нуль:

гот. qiman 'приходити' ‒ qums 'прибуття'.

дісл. stela 'красти' ‒ stuldr “крадіжка”;

да. fela 'багато' ‒ ful “повний”;

Індоєвропейське кількісне чергування ŏ-ō внаслідок переходу і. -є. ŏ > герм. ă в

германських мовах стає чергуванням ă-ō (якісно-кількісним). Це характерна
особливість готських сильних дієслів:

гот. graban 'копати' - одн., мин.ч. – grōf – множ., мин.ч. – grōbum, присл. II
grabans.

Індоєвропейське кількісне чергування ĕ-ē представлене ідентичним

германським. Найпоширенішою формулою чергування в германських мовах була
формула ĕ, ă – нуль:

двн. beran 'народжувати', barn 'дитя', giburt 'народження'.

Як внутрішня флексія аблаут функціонував в давньогерманських мовах і в

словозміні, і в словотворі, але найширше и систематичне використання він отримав в
словозміні. Особливий інтерес представляють ряди чергувань за аблаутом у
відмінюванні сильного дієслова. З іншого боку, чергування за аблаутом мало місце в
окремих суфіксах, наприклад, -ing/-ung: Merowingi/Nibelungi. Вважають, що колись
аблаут був і в закінченнях, але внаслідок редукції ненаголошених складів не зберігся.
В словотворі спостерігаються ті ж ряди чергувань за аблаутом, що й в сильних
дієсловах, наприклад:
гот. drigkan 'пити' ‒ dragk 'напій'
двн. springan 'стрибати' ‒ sprung 'стрибок'

Умлаут

Умлаут в германських мовах – це комбінаторна (асимілятивна) зміна кореневого

голосного під впливом наступного голосного суфікса або флексії (закінчення). Цей
термін в лінгвістичній науці запропонував Якоб Грімм, який такому виду часткової
регресивної асиміляції дав ще одну назву – «голосні з перебоєм».
Умлаут, очевидно, почав розвиватися з V-VI ст.: в мові готської Біблії (IV ст.)
його ще немає, він відображений в більш пізніх власних іменах вестготів (VII ст.).
Розповсюдженість і хронологія умлаута в різних германських мовах неоднакова.
Найбільше значення для германських мов мала палаталізація або голосні з
перебоєм на i/j (і – умлаут). Під впливом i або j в суфіксі або закінченні голосні
заднього ряду в корені піддавались палаталізації і переходили в більш закриті,
наближаючись за артикуляцією до голосного передьного ряду – до наступного i або j,
наприклад:
гот. harjis «військо» - свн. here
гот. dōmjan «судити» - да. dēman
гот. kuni «рід» - да. cynn
В давньоанглійській умлаут представлений досить обмежено і виявляє в
подальшому тенденцію до згасання. В давньоскандинавських пам’ятках, за винятком
давніх рунічних, голосні з перебоєм на i (j) представлені дуже широко. Найбільшого
розповсюдження і розвитку палаталізація отримала в німецькому ареалі. Особливо
починаючи з середньоверхньонімецького періоду, умлаут функціонує як внутрішня
флексія і в словозміні, і в словотворі.
16. Давньогерманські імена.
Ґві́до, Гві́до, іноді Гвідо́н — християнське чоловіче ім'я, прийняте в католицькій
традиції. Походить від давньогерманського імені Wido, «Відо», утвореного
від wito, wido — («широкий», «обширний», «обсяжний») або witu, widu («дерево»,
«ліс»)[1].
Давньогерманські форми (континентальні) — Відо (Wido), Віто (Vito), Вітто (Witto),
Гвідо (Hwido), Ґвідо (Guido). Давньоанглійські форми (на Британських островах) —
Вудда (Wudda), Вуда (Wuda)[1]. Середньовічні англійські форми — Вайат (Wyatt),
Вайот (Wyot).
Ім'я досить поширене в англомовних країнах, де має форму «Гай» (англ. Guy), і
франкомовних, де має форму «Гі» (фр. Guy, Gui). У деяких країнах ім'я має жіночу
форму (фр. Guyenne, «Гієн», «Гієнна», Guyonne, «Гійон», «Гійонна», Guyette, «Гієт»,
«Гієтта», італ. Guida, «Гвіда»)[1].

Іменники з основою на -ō- відповідали індоєвропейським основам на -ā-. До них у

германських мовах належали виключно іменники жіночого роду. Напр.:

гот. airþa < герм. *erþō ‘земля’, двн.-англ. eorþ, двн.-фр. erthe, двн.-сакс. ertha, двн.-в.-

нім. erda, двн.-ісл. jørð.

Різновидами цієї основи є основи на -jō- та -wō-. В основах на -jō- в північних та

західногерманських ареалах відбувалося переголошення на -j. Напр.:

гот. bandi ‘окови’, двн.-англ., двн.-фр. bend, двн.-в.-нім. gibundili, двн.-ісл. benda.

17. Давньогерманські приголосні. Перший пересув приголосних.

Давньогерманські приголосні

За способом артикуляції індоєвропейські приголосні фонеми поділялись на

сонорні, щілинні і зімкнені.
 Щілинні були представлені одним свистячим s, який перейшов до
спільногерманської мови.

Сонорні i̯ , u̯, m, n, r, l в індоєвропейській мові виконували подвійну функцію: в

поєднанні з голосними вони виступали як приголосні, а за відсутності (випаданні)
голосного в складі перетворювались в складотворчі i, u, m, n, r, l.

В спільногерманській мові нескладотворчі сонорні i̯ , u̯, m, n, r, l зберігаються без

змін, а складотворчі i, u, m̥, n̥, r̥, l̥ піддаються перетворенням: i та u розвиваються в
безпосередньо голосні, разом з тим m̥, n̥, r̥, l̥ втрачають складотворну функцію,
оскільки перед ними розвивається голосний u : um, un, ur, ul; наприклад: склад *bnd-
(основа множ. мин. часу дієслова «зв’язувати») перетворюється в bund-. гот. bundum
'зв’язували'.

В системі індоєвропейських. приголосних виділяються в найпростішому варіанті

її реконструкції наступні ряди зімкнених: глухі p, t, k, kw та дзвінкі зімкнені, які
поділяються на прості b, d, g, gw та придихові bh, dh, gh, gwh.

Перший пересув приголосних

Зіставляючи слова германських мов з відповідними словами інших

індоєвропейських (латинської, грецької, санскриту, давньослов’янської), мовознавці
помітили, що в тому, як їх приголосні відповідають
одна одній, є певні закономірності, що дістали назву першого пересуву
приголосних. Деякі спостереження з цього приводу зробив ще Расмус
Раск (1787-1832), а систематичний огляд цих закономірностей виклав
у вигляді чіткої й для свого часу досить оригінальної теорії Якоб
Грімм у 1822 р. Тому в літературі ці закономірності часто називають
«законом Грімма».
Під «пересувом» приголосних розуміють цілий комплекс фонетичних процесів,
характерних для германських мов. Вони виявляються по-різному, але суть їх полягає в
зміні проривними приголосними в германських мовах (порівняно до інших
індоєвропейських) типу артикуляції. Попереднє місце артикуляції, як правило,
зберігалося.
Сучасна германістика трактує перший германський пересув приголосних як ряд
процесів (актів), кожен з яких стосувався певної групи приголосних.
1. Індоєвропейські глухі проривні (зімкнені) р, t, k, kw перейшли в германських
мовах у глухі спіранти (щілинні, фрикативні) f, þ, х, xw: \
Індоєвропейські мови Давньогерманські мови Сучасні германські мови

лат. pater 'батько' гот. fadar, да. fæder, двн. fater на. father, ннім. der Vater

лат. piscis 'риба' двн. fisc на. fish, ннім. der Fisch
 rp. treis, лат. trēs 'три' да. þri, двн. drī на. three, ннім. drei

лат. cord- 'серце' да. heorte, двн. herza на. heart, ннім. das Herz

лат. quod 'що' да. hwæt, двн. hwaʑ на. what, ннім. was

2. Індоєвропейські дзвінкі проривні придихові bh, dh, gh, gwh перетворилися в

германських мовах на дзвінкі зімкнені b, d, g, gw, причому проміжною ланкою в цьому
процесі були, напевно, дзвінкі спіранти b [v], ð, ǥ, ǥw
Давньогерманські
Індоєвропейські мови Сучасні германські мови
мови

скр. bhárāmi 'нести' да. beran, двн. beran на. bring, ннім. bringen

скр. rudhira 'червоний' гот. rauþs на. red, ннім. rot

лат.hostis (<і.є. *ghostis) гот.gasts на. guest, ннім. Gast

'чужинець, ворог'

і.є. *seŋgwh, *soŋgwh

гот. siggwan 'співати' на. sing, ннім. singen
'звучати'

3. Індоєвропейські дзвінки зімкнені b, d, g перетворилися в германських мовах на

глухі зімкнені p, t, k:
Індоєвропейські мови Давньогерманські мови Сучасні германські мови

лит.slâbnas 'слабий' гот.slēpan 'спати' да. sleep

лат. decem 'десять' гот. taihun да. ten

лат. genu 'коліно' гот. kniu ннім. Knie

Схематичні ряди основних явищ першого переміщення приголосних можуть бути

представлені наступним чином:

і.є. p, t, k > герм. f, ƥ, h

і.є. b, d, g > герм. p, t, k

і.є. bh, dh, gh > герм. þ, ð, g > b, d, g

Питання про час і причини першого пересуву приголосних не вирішене

остаточно. Логічно припустити, що виникло воно в період існування
спільногерманської мови-основи. Його сутність полягає в характерному для носіїв
германських мов запізненні дії голосових зв'язок. Це не єдиний системний зсув
приголосних в історії германських мов. Друге верхньонімецьке і датське переміщення,
що відбувались дещо пізніше.

Закон Вернера

Зіставлення індоєвропейських і германських форм свідчить, що в деяких

випадках замість очікуваних по першому переміщенню приголосних глухих щілинних
і успадкованого від індоєвропейського s спостерігаються дзвінкі щілинні. Це явище
було пояснено в 1877 р. датським лінгвістом Карлом Вернером. Він звернув увагу, що
германські щілинні залишались глухими або ставали дзвінкими в залежності від того,
на який склад падав наголос в відповідному індоєвропейському слові. Германські
щілинні ставали дзвінкими або в позиції між голосними, якщо безпосередньо
наступний голосний був наголошеним, або в кінці слова після голосного; і залишались
глухими, якщо позиція наголосу в слові була інакшою. Встановлена закономірність
дозволила зробити висновок про те, що в період дії першого переміщення
приголосних наголос в германській мові був ще вільним. Наприклад:

І.є. Герм.
Приклади
приголосні приголосні

f лат. 'pater – гот. 'fadar (Закон Я. Грімма)

p
ƀ скр. saptá – гот. sibun (Закон К. Вернера)

þ [Ɵ] скр. bhrāta(r) – гот. brōþar (Закон Я. Грімма)

t
đ [ð] скр. pitá(r) – англ. father (Закон К. Вернера)

χ гр. déka – гот. taihun (Закон Я. Грімма)

k
ǥ гр. dekás – гот. tigus (Закон К. Вернера)

Чергування глухих і дзвінких щілинних за законом Вернера спостерігається в

германських мовах у формах сильних дієслів і носить назву «граматичного чергування
за законом Вернера». Найчіткіше представлене в давньоанглійській,
давньосаксонській, давньоверхньонімецькій мовах. Наприклад:

Інфінітив Минулий час, Минулий час, Дієприкметник

однина множина ІІ
kiosan kos kurum gikoran
ziohan zoh zugum gizogan
18. Джерела відомостей про давніх германців.
Перші відомості про стародавніх германців зустрічаються в працях грецьких і
римських авторів. Найперша згадка про них було зроблено купцем Пифеем з
Массилии (Марсель), що жив у другій половині 4 ст. до н.е. Піфей подорожував морем
уздовж західного узбережжя Європи, потім по південному узбережжю Північного
моря. Він згадує племена гуттонов і тевтонів, з якими йому довелося зустрічатися під
час його плавання. Опис подорожі Піфея до нас не дійшло, але ним користувалися
більш пізні історики та географи, грецькі автори Полібій, Посідоній (2 ст. До н.е.),
римський історик Тит Лівій (1 в. До н.е. – поч. 1 в. н.е.). Вони призводять витяги з
творів Піфея, а також згадують про набіги німецьких племен на елліністичні держави
південно-східної Європи і на південну Галлію і північну Італію в кінці 2 ст. до н.е.

З перших століть нової ери відомості про германців стають трохи більш докладними.
Грецький історик Страбон (помер у 20 р. до н.е.) пише про те, що германці (свеви)
кочують у лісах, будують хатини і займаються скотарством. Грецький письменник
Плутарх (46 – 127 рр. н.е.) описує германців як диких кочівників, яким чужі всякі
мирні заняття, такі, як землеробство і скотарство; їх єдине заняття – війни. За
свідченням Плутарха, германські племена служили найманцями у військах
македонського царя Персея на початку 2 ст. до н.е.

До кінця 2 ст. до н.е. германські племена кимвров з’являються у північно-східних

околиць Апеннінського півострова. За описами античних авторів, це були високі на
зріст, світловолосі, сильні люди, часто одягнені в шкури або шкіри тварин, з
дощатими щитами, озброєні обпаленими кілками та стрілами з кам’яними
наконечниками. Вони розбили римські війська і після цього рушили на захід,
з’єднавшись з тевтонами. Протягом декількох років вони здобували перемоги над
римськими арміями, поки їх не розгромив римський полководець Марій (102 – 101 рр.
до н.е.).

Надалі германці не припиняють набігів на Рим і все більше і більше загрожують

Римської імперії.

Коли в середині 1 ст. до н.е. Юлій Цезар (100 – 44 рр. до н.е.) зіткнувся в Галлії в
німецькими племенами, вони мешкали на великому просторі центральної Європи; на
заході територія, займана німецькими племенами, доходила до Рейну, на півдні – до
Дунаю, на сході – до Вісли, а на півночі – до Північного і Балтійського морів,
захоплюючи і південну частину Скандинавського півострова. У своїх “Записках про
галльську війну” Цезар більш докладно, ніж його попередники, описує германців. Він
пише про суспільний устрій, господарський уклад і побут давніх германців, а також
викладає хід військових подій і зіткнень з окремими німецькими племенами. Будучи
намісником Галлії в 58 – 51 рр., Цезар зробив звідти дві експедиції проти германців,
які намагалися захопити області на лівому березі Рейну. Одна експедиція була
організована ним проти свевов, які перейшли на лівий берег Рейну. У битві зі свевами
римляни здобули перемогу; Ариовист, вождь свевов, врятувався втечею,
переправившись на правий берег Рейну. У результаті іншої експедиції Цезар вигнав
германські племена узіпетов і тенктеров з півночі Галлії. Розповідаючи про зіткнення з
німецькими загонами по час цих експедицій, Цезар докладно описує їх військову
тактику, способи нападу та оборони. Германці будувалися для наступу фалангами, по
племенам. Вони користувалися прикриттям лісу для раптовості нападу. Основний
спосіб захисту від ворогів полягав у відмежування лісовими масивами. Цей природний
спосіб знали не тільки германці, а й інші племена, що жили в лісистих місцевостях
(пор. назву Бранденбург від слов’янського Бранібор; чеськ. Браніті – ‘захищати’).

Надійним джерелом відомостей про древніх германців є твори Плінія Старшого (23 –
79 рр.). Пліній провів багато років у римських провінціях Нижня і Верхня Німеччина,
будучи на військовій службі. У своїй “Природній історії” і в інших працях, що дійшли
до нас далеко не повністю, Пліній описав не тільки військові дії, а й фізико-
географічні особливості великій території, зайнятій німецькими племенами,
перерахував і перший дав класифікацію германських племен, виходячи, в основному, з
власного досвіду.

Найбільш повні відомості про стародавніх германців дає Корнелій Тацит (бл. 55 – бл.
120 рр.). У своїй праці “Німеччина” він розповідає про спосіб життя, побут, звичаї і
віруваннях германців, в “Історіях” і “Анналах” він викладає подробиці римсько-
німецьких військових зіткнень. Тацит був одним з найбільших римських істориків.
Сам він ніколи не бував у Німеччині й користувався відомостями, які він міг як
римський сенатор отримувати від полководців, з таємних і офіційних повідомлень, від
мандрівників та учасників військових походів, він широко використовував також
відомості про германців в працях своїх попередників і, в першу чергу , в творах Плінія
Старшого.

Епоха Тацита, як і наступні століття, заповнена військовими зіткненнями римлян з

германцями. Численні спроби римських полководців підкорити германців терпіли
невдачі. Щоб перешкодити їх просуванню на території, відвойовані римлянами у
кельтів, імператор Адріан (що правив в 117 – 138 рр.) зводить потужні оборонні
споруди на Рейні та верхній течії Дунаю, на кордоні між римськими і німецькими
володіннями. Численні військові табори-поселення стають опорними пунктами
римлян на цій території; згодом на їх місці виникли міста, в сучасних назвах яких
зберігаються відгомони їх колишньої історії.

У другій половині 2 ст., після нетривалого затишшя, германці знову активізують

наступальні дії. У 167 р. маркоманів в союзі з іншими німецькими племенами
проривають зміцнення на Дунаї і займають римську територію на півночі Італії. Лише
в 180 р. римлянам вдається відтіснити їх знову на північний берег Дунаю. На початок
3 ст. між германцями і римлянами встановлюються відносно мирні відносини, які
сприяли значним змінам в економічному та суспільному житті германців.
19. Докази існування германських мов у дописемний період.
20. Загальна характеристика сучасних германських мов.
21. Загальногерманська лексика. Іменник.
22. Загальноіндоєвропейська лексика на позначення явищ природи, рельєфу,
матеріального побуту.
23. Загальноіндоєвропейські риси в системі германського дієслова.
24. Загальноіндоєвропейські риси в системі германського імені.
25. Західногерманська група мов. Африкаанс.
26. Західногерманська група мов. Ідиш.
27. Західногерманська група мов. Люксембурзька мова.
28. Західногерманська група мов. Нідерландська мова.
29. Західногерманська група мов. Німецька мова.
30. Західногерманська група мов. Фризька мова.

31. Звичаї і побут давніх германців.

Про звичаї і звички древніх германців, про їх вірування збереглися свідчення
античних авторів, багато також знайшли відображення в літературних пам’ятках
німецьких народів, створених у більш пізні епохи. Тацит пише про суворість звичаїв
давніх германців, про фортеці сімейних уз. Германці гостинні, під час бенкету
непомірні у вині, азартні, аж до того, що можуть програти все, навіть свою свободу.
Усі найважливіші події в житті – народження дитини, посвята в чоловіка, одруження,
похорони та інші – супроводжувалися відповідними обрядами і співом. Своїх
небіжчиків германці спалювали; ховаючи воїна, спалювали також його обладунки, а
іноді й коня. Багата усна творчість германців існувала в різних віршовано-пісенних
жанрах. Широко побутували обрядові пісні, магічні формули і заклинання, загадки,
сказання, а також пісні, що супроводжували трудові процеси. З ранніх язичницьких
пам’яток збереглися записані в 10 ст. давньоверхньонімецькою мовою “Мерзебурзькі
заклинання”, в пізнішому записі давньоанглійською – змови, написані метричним
віршем (11 ст.). Мабуть, пам’ятники язичницької культури знищувалися в середні віки
під час насадження християнства. Дохристиянські вірування і міфи відображаються в
давньоскандинавських сагах і в епосі.
Основною зброєю германців був спис із вузьким коротким накопичення, залізні мечі і
луки зі стрілами. Для захисту використовувався щит, що виготовлявся або зі шкіри,
або з дерева, чи то був сплетений з гілок. Окружність щита оббивалася залізом. Щит
пофарбований у червоні кольори, був знаком війни. Шолом германців прикрашали
іклами Вепра.
Дозвілля. Коли германці не вели війни, вони багато полювали або проводили час у
цілковитому ледарстві, пиячили і грали в азартні ігри. Грали германці в кості,
програвши майно, робили ставки на свою волю і тіло. Германці відрізнялися
винятковою гостинністю. Гостям дозволялось прости річ, яка сподобалась, і її одразу
передавали в подарунок. Однак і хазяїн міг попросити будь що взамін.
Їжа. Харчувалися германці хлібом, молоком, сиром і м’ясом. У їжі також
використовували плоди бука (букові горішки) і жолуді. Германцям був відомий
особливий напій – ячмінний або пшеничний відвар, переварений за допомогою
бродіння в якусь подобу вина
Одягалися германці у звірячі й овечі шкіри. Поступово, однак, важливішу роль стали
відігравати вироби з вовни і льону. Чоловіки носили лляні сорочки й штани,
грубошерстні накидки й куртки з довгими рукавами. Жіночим одягом були довгі
сорочки, пляття, накидки. Взуття виготовлялося із цільного шматка шкіри, що
прикріплювалося до ніг двома ремінцями.
Військовий одяг германців відомий завдяки добре збереженим знахідкам з
земель Північної Германії. Германці епохи Великого переселення народів носили
туніки з двох полотен матерії, що зшивалася на боках, та пришивними довгими
рукавами; могли носити вузькі довгі, з носками, чи короткі штани;
прямокутні плащі, що застібалися на правому плечі великими фібулами. Найбільш
поширена у III–IV ст. форма германських фібул – з вигнутою спинкою, напівкруглою
верхньою пластиною та ромбічною нижньою; у V–VII ст. були також поширені фібули
у вигляді орла.
Одяг підперізувався широким шкіряним ременем, що міг мати металеві накладки.
Деякі з германських племен носили на головах шкіри вовків та ведмедів. Відомі
зачіски давніх германців – у перші століття від Р. Х. волосся зав’язували у вузол збоку
голови, пізніше носили волосся до плечей, з чубом чи пробором посередині голови.
32. Класифікація германських племен Плінія (етнічна класифікація).
Питання про давньогерманські мові та їх класифікації нерозривно пов’язане з
питанням про племена – носії цих мов, з питанням про класифікації цих племен з
погляду історичної науки.
Першу класифікацію германських племен дав Пліній Старший. Він ділить всі численні
германські племена на шість основних груп:
Вінділи, що включали в себе племена бургундів, каринів, варинів, гуттонів. Вони
мешкали в східній частині території, на якій жили германські племена.
Інгвеони (або інгевони), що включали в себе племена кімврів, тевтонів, хавків. До них
відносилися також англи, сакси, юти, фризи і багато інших. Вони мешкали у північно-
західній частині германської території, на узбережжі Північного моря, і на півострові
Ютландія.
Іствеони (або іскевони), прирейнські племена – бруктерів, хамавів, салії та інші,
пізніше злилися в племінні союзи франків.
Певкіни, бастарди, що жили на сході, на території, що “межувала з даками”.
Гермінони (або ермінони). До них відносилися маркомани, квади, лангобарди,
алеманни і деякі дрібні племена, що мешкали на півдні германських земель.
Гіллевіони – скандинавські племена. Пліній згадує їх в іншій главі своєї “Природної
історії”, оскільки вони були територіально ізольовані від інших германських племен.
Згадки про інгевонів, іскевонів і гермінонів є і у Тацита. Він говорить про них у
зв’язку з міфом, в якому розповідалося про походження германців від трьох синів бога
Манна: Інге, Іске, Ерміне, які й дали назви цим трьом етнічним групам. Тацит
перераховує і племена, що входили в ці групи, згадуючи окремо свевів, “вандиліїв” та
інших, і висловлює припущення, що у бога Туіскона, батька Манна, було більше синів,
від яких пішли назви інших племен.
У своїй праці “До історії стародавніх германців” Ф. Енгельс з невеликими поправками
приймає класифікацію Плінія, вважаючи, що вона відображає дійсну картину
розселення германських племінних угруповань і в основному узгоджується з тією
мовної класифікацією, яка була встановлена багато століть потому при вивченні
пам’ятників давньогерманської писемності. Його поправка до цієї класифікації
полягає в тому, що він не виділяє певкінів і бастарнів в окрему племінну групу, а
об’єднує їх з готами та іншими племенами в групу віндилів, оскільки, ймовірно, вони
були, як він вважає, одноплемінниками готів і ввійшли згодом у готське королівство
33. Класифікація давньогерманських племінних мов (мовна класифікація).
1. Східна, представлена пам'ятниками готської мови, що відносяться до 4 - 6 ст. З
руйнуванням королівства остготів писемність на готській мові зникла.
2. Північна (скандінавська) група, до 10 в. представлена пам'ятниками рунічної
писемності; з 10 в. у ній розрізняють давньодатський, давньошведський,
давньонорвежський і давньоісландський мови.
3. Західна група, представлена (починаючи з 7 в.) пам'ятниками на староанглійській,
давньофризській, давньосаксонській, давньонижньонімецькій і
давньоверхньонімецьікй мовах.
Німецькі мови північної і західної груп збереглися до нашого часу. Вони розвинулися
в національні мови або стали діалектами національних мов.
Якщо зіставити дві класифікації - етнічну (Плінія - Енгельса) і мовну, виходить
наступна картина:
Вінділи - готи, бургунди і ін. були носіями східнонімецьких мов.
Інгвеони - тевтони, хавки, фризи, англи, сакси, юти і ін., іствеони - франкскі племена,
гермінони - алемани, баварці, лангобарди і ін. були носіями західнонімецьких мов.
Гилльовіони - скандинавські племена говорили на північнонімецьких мовах.
34. Класифікація індоєвропейських мови на основі прівняльноісторичного методу.
Індоєвропе́йські мо́ви — найпоширеніша сім'я споріднених мов, які вважаються
нащадками праіндоєвропейської. Представлена на всіх населених континентах Землі,
число носіїв перевищує 2,5 млрд. За гіпотезами деяких сучасних лінгвістів, є частиною
макросім'ї ностратичних мов.
Згідно з класифікацією виділяються такі гілки.
Італійська.
Греко-фригийско-вірменська.
Кельтська.
Німецька.
Балто-слов’янська.
Індоіранська або арійська (от би здивувалися «істинні арійці», якщо б вивчали
лінгвістику).
Також у класифікації індоєвропейських мов є і мертві гілки.
Хетто-лувийская, більш відома всім як анатолійська.
Тохарская.
Венетская.
Італійська гілка
До неї належать романська, латино-фалискська, а також сабельская і оскско-умбрская.
Останні 2 є мертвими, так як всі їх складові вже не використовуються на практиці.
Парадоксально, але латинь (відноситься до групи індоєвропейських мов, що входить в
італійську гілка) теж живою ніяк не назвеш, тим не менш вона належить до — латино-
фалискскої. І хоча інші її «учасники» теж мертві, група вважається живою. І знаєте
чому? З-за церковної латини, яка є однією з офіційних мов Ватикану, при цьому
класична латинь визнана мертвою.
Романська індоєвропейська група мов виникла на основі тієї ж класичної латині. До
неї належать кілька десятків живих представників, велика частина з яких досить
активно застосовуються у сучасному світі. Найвідоміші — італійський, сицилійський,
іспанська та французька.
Греко-фригийско-вірменська гілка
На відміну від попередньої, не так численна. З її назви можна зрозуміти, що вона
складається всього з 3 груп: живих — грецької і вірменської, а також мертвої –
фригійської.
Найбільш відомими її представниками є новогрецька і 2 сучасних варіанти
вірменської мови.
Кельтська гілка
Розглядаючи її, можна сказати, що «пацієнт швидше мертвий, ніж живий, бо більша
частина її представників — доля історії.
Складається ця гілка з бриттской, гойдельской і континентальної груп. Велика частина
мов є сумними пам’ятками колишньої величі і різноманітності народів, що населяли
Бретань, Ірландію, Шотландію і Уельс, які були поневолені носіями італійських і
німецьких мов.
Німецька гілка
В її складі не тільки німецька, але й англійська, англо-шотландська (сучасна
шотландська), шведська, датська, ісландська, норвезька — і це лише найбільш відомі
представники.
Більше того, вивчення цієї гілки дає можливість кинути ще один камінь в город
істинних арійців. Виявляється, мова єврейського народу (ідиш) знаходиться в тій же
підгрупі, що і… німецький. До речі, деякі вчені взагалі вважають ідиш прямим
«нащадком» давньонімецької. А якщо не враховувати різницю в писемності, то
єврейську мову більш німецький, ніж сам німецький.
Що стосується класифікації, то німецька гілка складається з таких груп: західна,
скандинавська (середня) і східна. Остання є мертвою.
Балто-слов’янська гілка
З назви зрозуміло, що складається всього з 2 груп: слов’янської (південна, західна і
східна підгрупи) і балтійської (східна, західна і дніпровсько-окска).
Приємно відзначити, що в першій більше мов, ніж у другій, і більшість з них живі.
Будемо сподіватися, що цю планку нам вдасться тримати і далі.
Найбільш відомі серед живих балтійських представників — литовська та латиська. У
той же час серед слов’янських — це болгарська, македонська, словенська, сербсько-
хорватська (під усіма його діалектами), словацька, польська, чеська, білоруська, три
наріччя російської мови і український.
Арійська гілка
Дуже численна і різноманітна. Складається з 4 груп — нуристанська, індоарійська,
іранська та дардська. Фактично сюди можна віднести всі ті мови, завдяки яким
вивчається сім’я стала індоєвропейської, а не просто європейської.
По своїй розмаїтості і кількості живих представників ця галузь лідирує серед інших
«родичів». Найбільш відомі її представники — таджицька, осетинська, бенгальська,
сингальська, дівехі, хінді та фарсі.
35. Латинське письмо.
Латинське письмо почали застосовувати в германських мовах після запровадження
християнства. Змінилася техніка письма – літери вже не вирізали, а писали фарбою на
пергаменті або папірусі, для цього потрібно було мати зручніші форми письма.
Римська церква на відміну від грецької, не дозволяла правити службу місцевими
мовами.
Усі служителі церкви мусили знати латинь, тому при церквах і монастирях всюди
існували школи латинської грамоти. Вони мали метою навчити учнів читати священні
книги і правити службу латинською мовою, але зовсім не вчили користуватися
латинським письмом у власній мові.
Під час вивчення латині в школах в учнів виникала потреба записати щось своєю
рідною мовою. Так з’являлися глоси до латинських текстів, які в багатьох випадках
виявилися найранішими пам’ятками латинського письма в германських мовах.
Латинська мова в той час була офіційною мовою. У латинських грамотах, законах
часом доводилося передавати латинськими літерами окремі германські слова – імена,
назви місцевостей, суспільні терміни.
Лати́нська абе́тка, або латиниця, латинка — абетка латинської мови, історично є
відгалуженням етруської абетки, що в свою чергу постала з грецької. Виникнення
латинської абетки датують 7 ст. до н. е. Напрямок письма: спочатку справа наліво, й
через рядок, зліва, з 4 ст. до н. е. — зліва направо. Форма знаків в основному склалася
в 5—1 століттях до н. е.
Писемність на основі латинської абетки застосовують мови балтійської, германської,
романської й кельтської груп, а також переважна частина південнослов'янських і всі
західнослов'янські мови.
Завдяки значній поширеності європейських мов латинська абетка стала основною для
всіх країн Америки, а також основою нових алфавітів для мов Африки та деяких мов
Азії. В наш час латинський алфавіт знайомий майже всім людям Землі, оскільки
вивчається у школі або на уроках математики, або іноземної мови, крім того для
багатьох мов латинський алфавіт є рідним, тож він де-факто є «алфавітом
 міжнародного спілкування». На латинському алфавіті засновано більшість штучних
мов, зокрема, есперанто, інтерлінгва, ідо та інші.
36. Лексичний склад давньогерманських мов і слов’янські запозичення.
За генетичною ознакою лексику германських мов поділяють на три основні частини:
• слова індоєвропейського походження;
• слова невідомого (неіндоєвропейського) походження;
• запозичену лексику.
Загальноіндоєвропейська лексика
В словниковому складі германських мов виділяється прадавній шар, що сягє
загальноіндоєвропейської епохи. Наприклад, назви родичів етимо-логічно пов’язані
між собою в усьому індоєвропей-ському ареалі, в той час як германське слово, що
позначає «народ», засвідчене крім германського ареалу, також в кельтсьму,
балтійському, італійському, але не зустрічається в слов’янському, індоіранському,
латиському, вірменському і грецькому: гот. piuda «народ», дірл., tuoth, прус. Tauto
«країна», длит. tauta, оск. Tauto, умбр. totam «народ», «населення»
Дієслово

Більшість коренів свідчать про те, що в індоєвропейському ареалі були спільні

позначення для таких понять як «жити», «помирати», «пити», «їсти», «спати»,
«лизати», «кусати», «брати», «лишати», «бачити», «чути», «думати», «знати», «іти»,
«бігти» та ін.; однаково позна- чались також деякі види робіт і занять.

Займенники

Більшість основ германських особових, вказівних, питаль-но-відносних і

зворотнього займенників мають загально індоєвропейську етимологію.

В словниковому складі давньогерманських мов виділяється значна кількість

лексичних ізоглос, що не виходять за межі гер- манського ареалу. Вони складають
загально германський словни- ковий фонд, що сягає в цілому, очевидно,
загальногерманського періоду. Зафіксовані у всіх чи майже всіх германських мовах
лек- сичні паралелі дозволяють встановити найстійкіший і – слідом за
загальноіндоєвропейськими словами - прадавній прошарок лексики в
германських мовах.

До найважливіших в етнопсихології й житті германців тварин відноси- лися

вовк, ведмідь, дикий кабан (вепр), лисиця, заєць.

Герм. *wulfaz “вовк” (гот. wulfs, дісл. ulfr, да. wulf, двн. wolf) походить від іє.
позначення вовка *ulkuos (лат. lupus, дінд. vrkah, рос. волк), що, можливо, є
розширенням іє. *uel- “рвати, роздирати здобич” (пор. гот. wilwan “грабувати”,
wulwa “розбій”, лат. vellere “рвати, роздирати”).
 Вовк був у германців сакральною твариною, символом єдності зграї.), Вотана
(Одіна) супроводжували два вовки — Freki й Geri.

Ще однією сакральною твариною в індоєвропейців і германців був ведмідь.

Його назва піддавалася постійному табуюванню. Замість іє. *rktos, рефлекси
якого збереглися в дінд. rksah, гр. ârktos (звідси – аркти-ка), лат. ursus, у герм, мовах
ведмідь позначається лексемою *beran-/ber- nu- (дісл. bjçrn, да. bera, двн. bero),
мотивованої ознакою “коричневий” (< іє. *bher- “блищати, бути червонясто-
коричневим”). Іншою описовою назвою ведмедя був beo-wulf “бджолиний вовк”.

Рослини

Германців оточував багатий і різноманітний рослинний світ. У лексиці давніх

герм. мов ми зустрічаємо назви безлічі дерев, чагарників, трав, що мали цілющі або
інші властивості (наприклад, використовувались як барвники). Найважливішими з
диких рослин можна вважати дуб, бук, березу, ясен, вільху, а з культурних - злаки
(пшениця, жито, овес, ячмінь).

Дуб був священним деревом у германців та інших іє. народів. У

германців дуб був пов’язаний з культом бога грому й блискавки Тором (Донаром).
Такі уявлення про дуб відображають іє. міфи про це дерево (ie.*perkuos “дуб”
етимологічно пов’язане з ім’ям лит. бога грому Perkunas, слов. Перуна, дінд.
Parjanyah- бог дощу й грому, дісл. Fjprgyn - ім’я матері бога грому Тора).

Час

Таке складне абстрактне поняття, як “час”, не може мати єдиного

спільноіндоєвропейського позначення, тому що воно сформувалося по- рівняно пізно.
Cлова зі значенням “час”: в основі таких найменувань лежать поняття “різати,
відокремлювати”, “крутити, вертіти, повертати”, “тягтися, бути протяжним”, “іти,
рухатися”. Так, у слов, мовах час (рос. время, псл. *vcrme < *vertme) пов’язане з
коренем *uer- “вертіти, крути- ти”; інше позначення цього поняття - година (укр.
година “час”, рос. час “одиниця часу”, псл. *саsь < *kes-os) етимологічно пов’язане з
дієсловом чесати (< *kes- “різати”).

Пори року.

Первісне членування року було пов’язане не тільки з погодно-кліма- тичними

умовами, але й з певними видами сезонно-польових робіт (пор. гот. as- ans “жнива,
літо”, укр. осінь).

Спільногерманським позначенням пір року є тільки два слова — *wintr-

“зима” й *sumr- “літо” (останнє не зафіксоване у готській): а., голл. winter “зима”,
да. winter, н. Winter “т. с.”, двн., де. wintar, дісл. vetr, гот. wintrus; < герм. *wintruz (<
*wentmz) “зима”.
 Германці вимірювали кількість діб не днями, а ночами (див.,
наприклад, “Пісня про Трюма”, 26 в “Старшій Едді”). Герм. *naht- (да. nieht, двн.
naht, дісл. nott, гот. nahts походить від іє. *noku-t- (пор. лат. пох, дінд. naktam, псл.
*noktb, хет. nekut- “вечір”).

Простір

У просторовій орієнтації давніх найважливішу роль відігравало

розрізнення понять “лівий” і “правий”, які, у свою чергу, були пов’язані з
позначеннями лівої й правої руки. Це зумовлено тим, що уявлення про будову свого
тіла (“перед”, “зад”, “ліва рука”, “права рука”) людина перенесла на розуміння устрою
зовнішнього світу. У той час, як позна- чення правої сторони (правої руки)
збігається в багатьох іє. мовах, по- няття “лівий” виражається зовсім різними
лексемами. Це пояснюється тим, що позначення лівої сторони піддавалися
табуюваню, тому що ліва сторона була більш небезпечною, ніж права.

Розмір

Поняття загального розміру виражалося двома основними прикметниками,

зафіксованими у всіх давніх герм, мовах, - *mikilaz й *1 и- tilaz/lltilaz.

 Великий:

a. much “багато”, са. moche, muche, miche, да. micel “великий, багато”, двн.
mihhil “великий, численний”, пвн. michel, де. mikil, дісл. mikill, гот. mikils “великий”; <
герм. *mikilaz “великий, численний” .

 Маленький:

a. little “маленький; небагато”, да. lytel, lytel “маленький; небагато”, де. luttil,
двн. luzzil “т.с.”, свн. lutzel, дісл. litill, гот. leitils “маленький”.

Слов’янські запозичення
До найдавніших запозичень зі слов’янських мов у германські відносяться такі
лексеми:

сл. *borъ “сосновий ліс” > герм. *baru- “ліс, гай”,

сл. *xvatъ “швидкий, хоробрий” > герм. *hwata-;

сл. *molto- “солод” > герм. *malta;

сл. *osenъ > герм. *asani “час жнив”;

сл. *tьlo “оброблена земля” > герм. *tila-;

сл. *tynъ> > герм. *tun- “тин, огорожа”;

 сл. *vorgъ “ворог, злочинець” герм. *warga- “опальна людина”

37. Лексичний склад давньогерманських мов. Слова індоєвропейського походження.

38. Лексичний склад давньогерманських мов: кельтські та латинські запозичення.
39. Міфологічна модель Всесвіту давніх германців.
40. Міфологія і релігія давніх германців.
41. Мовна політика країн, де використовуються сучасні германські мови.
42. Мовна політика країн у багатомовних європейських державах.
43. Морфологічна структура давньогерманського слова.
Загальногерманська мова успадкувала основну морфологічну рису
спільноіндоєвропейської – флективну будову.

Морфологічна структура слова:

1)Структура мови-флективна

2)Структура слова:два морфологічних елементи корінь+закінчення

4)Тематичні основи
4)Регулярність відмін та відмінювання

Характерно:розповсюдження основних продуктивних моделей за рахунок залишкових

і периферійних структур слова.

У Загальногерманській мові отримують подальший розвиток тенденції,намічені в

спільноіндоєвропейській мові:

1)Заміна більш архаїчних основ тематичними;

2)обмеження індивідуальних нерегулярних парадигм за рахунок розповсюдження

регулярних;

3)ріст питомої ваги продуктивних похідних основ

44. Морфологічна структура слова в загальноіндоєвропейській мові.

1)Структура мови-флективна

Вона була наділена розвиненою системою відмін і відмінювання.

2)Структура слова:три морфологічних елементи корінь+твірний суфікс+закінчення

Наприклад:

Лат. Domus «дім»

Лат. Avis «вівця»

3)Атематичні (шумні сонорні)

Тематичні(основи-у- -о-)

4)індивідуальні особливості відмін та відмінювання

Індоєвропейська мова була флективною.В ній була розвинена система відмінювання і

дієвідмін.Іменники та прикметники,а також дієслова складалися з трьох
морфологічних елементів: корінь+основоутворчий суфікс+закінчення

Корінь був носієм лексичного значення та не функціонував сам по собі.За коренем

ішов суфікс,який оформляв основу та визначав клас імені.Закінчення приєднувалося
до основи й слугувало показником граматичних категегорій роду,числа,відмінка.

Для спільно іє.мови важливим є поняття тематичних й атематичних основ.

Іменникові та дієслівні основи називаються тематичними,якщо вони закінчуються на

-е,що чергуються з -о. Атематичні основи закінчуюються на шумний
приголосний,сонант або -а

45. Наголос і система фонем загальноіндоєвропейської мови.

Наголос в зальноіндоєвропейській мові відзначався двома особливостями:
1.Підвищення голосу на одному зі складів.Такий наголос називають тонічним,або
музичним,на противагу від динамічного, або експіраторного,пов’язаного з силою
видоху.Висота тону була фонологічно значущою,тобто виконувала
смислорозділювальну функцію.

2.Індоєвропейський наголос був вільним,тобто міг падати на будь-який склад.

46. Наголос у давніх германських мовах.

В загальногерманській мові вільний наголос змінився наголосом,що фіксувався на

початковому складі.Тільки зіставляючи факти різних різних індоєвропейських і
германських мов,а також грунтуючись на деяких закономірностях розвитку
германських мов,можна зробити висновок,що в германській наголос спочатку також
був вільним.Тонічний наголос поступився місцем динамічному.

Наголос

Загальноіндоєвропейська мова

1)тонічний

2)вільний

Наприклад: пор.скр. varah «коло»- varah «вибір»

Загальногерманська мова

1)Динамічний

2)Фіксований на початковому(корінь) складі

47. Назви днів тижня.

Імена германських богів добре зберігаються в назвах днів тижня.

На честь Тива названий вівторок(н.Dienstag,двн. Ziestag,а.Tuesday)

На честь Вотана- середа (а.Wednesday)

На честь Тора- четвер(Thursday,Donnerstag)

На честь Фреї – п’ятниця (Friday,Freitag)

48. Парадигма давньо-германського імені: рід, число,відмінок.

Рід

У давніх германських мовах розрізнялося 3 роди іменників – чоловічий,жіночий і

середній.Однак не в усіх типах відмінювань відповідні класи поділялися на 3 категорії
за родами : основи на -о- включали тільки іменники жін.роду;основи на -а- тільки
чоловічого і середнього роду і тд
Поступово іменники могли змінити тип своєї відміни чи рід.Категорія роду в деяких
герм. Мовах зникла взагалі(наприклад в англійській та скандинавських мовах).В
інших мовах(як напр. У німецькій) збереглися три роди.

Число

Іє. Іменники мали 3 числа – однину,множину та двоїну.У герм. Мовах двоїна

іменників була втрачена ще в доісторичну епоху.

Категорія числа в германських мовах,як і в іє.мовах,не мала свого власного

спеціального показника.Число виражалося морфемами із синкретичним значенням:
той самий мрфологічний компонент виражав одночасно і відмінок,і число.

Відмінок

У спільноіндоєвропейській мові-основі було 8 відмінків

:називний,родовий,давальний,знахідний,орудно-місцевий,орудний,місцевий,кличний.

Давньогерманські мови успадкували достатньо розвинену відмінкову систему,що

представлена чотирьма відмінками:називним,родовим,давальним,знахідним(в окремих
мовах залишки орудного і кличного).Більшість відмінникових закінчень перейшло в
спільногерманську із загальноіндоєвропейської мови.

49. Порівняльно-історичний метод.

Порівняльно-історичний метод – сукупність прийомів і процедур історико-
генетичного дослідження мовних сімей і груп, а також окремих мов для встановлення
закономірностей їх розвитку. Цей метод ґрунтується на наукових прийомах від-
творення (реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних
фактів шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше
конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням
у мовленні. Методу відповідає певна теорія мови, за якою: порівняння мов виявляє їх
спорідненість, тобто походження від одного джерела — мови-основи (прамови); за
рівнем спорідненості мови об'єднуються в сім'ї, групи і підгрупи; відмінності
споріднених мов можуть бути пояснені тільки безперервним їх розвитком; зміни
звуків у споріднених мовах мають строго закономірний характер, через що корені та
флексії є стійкими впродовж тисячоліть, що дає можливість установити
(реконструювати) архетипи. Цей метод ґрунтується на наукових прийомах відтворення
(реконструкції) не зафіксованих писемністю наявних у минулому мовних фактів
шляхом планомірного порівняння відповідних пізніших фактів двох чи більше
конкретних мов, відомих за писемними пам'ятками або безпосередньо за їх уживанням
у мовленні. Складається з порівняння мовних явищ (причому для цього залучають
тільки споріднені мови) і їх розгляду в історичному аспекті. Основоположниками
цього методу є: ФРАНЦ БОПП(нім.вчений). ЯКОБ ГРІММ(нім.вчений) РАСМУС
РАСК(датський вчений) .ОЛЕКСАНДР ВОСТОКОВ(російський
вчений)основоположник словянського пор-іст мово-ва. Історія порівняльно-
історичного вчення поділяється на 4 періоди: 1)1816р.Заснування пор-іст методу. По
1870р. А)1етап Боппа-Гумбольдта Б)2етап Шлейхера-Штейнталя2)діяльність
молодограматикі 1870-ті .3)діяльність різних лінгвістичних шкіл та напрямків на межі
тисячоліть(неограматизм) – від молодограматиків до Соссюра «Курсу загальної
лінгвістики» Соссюра і до розшифровки хетських пам’яток (1905-1906) 4)від Соссюра
(1920-ті) і дотепер. Порівняльно-історичний метод – це система науково-
дослідницьких прийомів, завдань,яких за допомогою порівняння споріднених мов
допомагають пояснити історію певної мови та реконструювати прамову.Цей метод є
єдиним засобом,що може показати розвиток мови ще ДО наявності писемної системи.

50. Ранні запозичення з латини.

Найдавніші запозичення з латинської мови відносять до епохи перебування германців
на континенті (перший прошарок латинських запозичень). Так, у римлян були
запозичені назви рослин, зброї, домашнього начиння, продуктів харчування, взуття,
військова термінологія, предмети побуту. Напр.: лат. vīnum ‘вино’, гот. wein, двн.-
англ. wīn, двн.-в.-нім. wīn, двн.-ісл. vín.

В епоху християнізації германців у різних германських мовах з’явилися запозичення

пов’язані з релігією та навчанням (другий прошарок латинських запозичень). Напр.:
лат. missa ‘меса’, двн.-англ. mæsse; лат. schola ‘школа’, двн.-англ. scōl. За
походженням це, в основному, грецькі слова, які потрапили в германські мови через
латину. Лексика грецького походження зустрічається насамперед у готській мові,
оскільки готи перейняли християнство від Східної римської імперії. Латинські
запозичення в подальшому пов’язані з розвитком кожної германської мови окремо.

51. Рунічне письмо.

Найдавнішим видом писемності германців було рунічне письмо. Рунічний алфавіт був
поширеним серед усіх германців до прийняття ними латинського або грецького
алфавіту. Питання щодо його походження й досі лишається дискусійним. В
ісландських писемних пам’ятках виникнення рун пов’язують з ім’ям бога Одіна.
Сучасні рунологи простежують зв’язки рун з системами письма освіченого населення
Європи: греками або римлянами. Більшість вчених схиляється до думки про
близькість рун та північноіталійського алфавіту (етруського). Прихильники теорії
грецької основи рунічного алфавіту вважають, що його поширило плем’я готів. Згідно
з іншою версією, цю функцію приписують кімврам, маркоманам та герулам.

Назва букв ‘руни’ утворена від основи, що мала значення ‘таємниця’ (*rūnō, пор.
також гот. rūna ‘таємниця’). Згідно з іншою гіпотезою, слово *rūnō тлумачать як
‘вирізаний знак’. Рунічний алфавіт германців (‘старші руни’) нараховував 24 знаки.
Завдяки першим шести літерам він отримав назву ‘футарк’ (fuþark). Знаки являють
комбінацію вертикальних і похилих ліній (див. Рис.2). Їх використовували в магічних
та культових цілях. Ініціально руни вирізали на дереві, тому більшість з них втрачено;
збереглися лише ті, що знаходилися в сприятливих умовах, зокрема в болотяних
місцевостях. Пізніше використовували метал, зокрема золоті вироби. У процесі
християнізації (IV–ХІІ ст.) рунічне письмо витіснив латинський алфавіт (у готів –
грецький). Як наслідок до ІХ ст. рунічне письмо зникає на території Франкської
держави, а в ХІ ст. його заміщує латинський на території Британських островів.

52. Скандинавська група мов. Датська мова.

Скандина́вські мо́ви — група північноєвропейських мов, що належать
до германської групи індоєвропейської мовної родини.
Вважається, що ці мови походять від одної спільної — протоісландської мови. Зараз
скандинавські мови поширені у Швеції, Норвегії, Данії, Ісландії, Фарерських
островах та в інших країнах.
Найпоширенішою скандинавською мовою є шведська із числом мовців близько
9,3 млн.
Датська (данська) мова (датс. dansk) належить до північногерманьских
(скандинавських) мов і нараховує близько 5,5 млн. носіїв у Данії, а також Гренландії,
Німеччині, Норвегії, Швеції, Канаді, ОАЕ та США. Датська мова використовувалася у
якості офіційної мови в Норвегії приблизно до 1830 р., а в Ісландії – до 1944 р.
Сьогодні датська мова – це основна іноземна мова, яку вивчають в Ісландії. У період
Середньовіччя датська мова перебувала під сильним впливом нижньонімецьких
діалектів, протягом XVII ст. запозичила велику кількість слів з французької мови, а
починаючи з XIX ст. у ній почала з’являтися лексика англійського походження.
Першим твором датської літератури стала хроніка Gesta Danorum («Діяння данів»),
написана Саксоном Грамматиком на латині в 1200 р. Хроніка містить історію Данії аж
до 1186 р. і датські варіанти (з точки зору християнства) скандинавських міфів і саг,
включаючи саму ранню версію історії Гамлета. Літературна датська мова почала
використовуватися з XVI ст. В 1514 р. Крістіан Педерсен опублікував датську версію
хроніки Gesta Danorum, яка надалі мала вплив на датську літературу. Також, в 1531 р.
Педерсен опублікував перший переклад Нового Завіту датською мовою.

53. Скандинавська група мов. Ісландська мова.

Скандина́вські мо́ви — група північноєвропейських мов, що належать
до германської групи індоєвропейської мовної родини.
Вважається, що ці мови походять від одної спільної — протоісландської мови. Зараз
скандинавські мови поширені у Швеції, Норвегії, Данії, Ісландії, Фарерських
островах та в інших країнах.
Найпоширенішою скандинавською мовою є шведська із числом мовців близько
9,3 млн.
Ісландська мова. Ісла́ндська мо́ва (ісл. íslenska) — одна із західноскандинавських мов.
Офіційна мова Республіки Ісландія. Поширена також у Данії, Канаді та США.
Діалектичних відмінностей майже немає. Питання класифікації
Ісландська мова належить до скандинавських мов. Давньоісландських мова
сформувався на основі одного з западноскандінавскіх діалектів. Сучасний ісландський
мова належить до т. зв. Острівним скандинавським мовам, тривалий час розвивалися в
умовах мінімальних міжмовних контактів.

Лінгвогеографія / Сучасне становище

Ареал і чисельність

Переважна більшість носіїв мови живе в Ісландії, де на нього говорить ок. 290 тис.
(2007, оцінка). В Данії проживають 8165 осіб, з яких приблизно 3000 - студенти. По-
ісландські говорять також 5655 чоловік у США (2000, перепис) і 2385 в Канаді (2001,
перепис) (в основному в Гімлі, Манітоба). У громадах емігрантів за межами Ісландії
число ісландскоговорящіх зменшується.

Загальна чисельність мовців ок. 306 тис. чол. (2007, оцінка).

Соціолінгвістичні відомості

Є офіційною мовою Республіки Ісландія. Орфографічна норма сучасного ісландського

мови сформувалася на поч. XIX ст., В її становленні велику роль зіграв Р. К. Раск. Він
обгрунтував і статус давньоісландського мови як класичного мови германістики. В
основі літературної вимови - особливості південного діалекту.

Діалекти

Діалектне членування виражено слабо. Розрізняються діалекти:

• південний (т. зв. лінмайлі), в якому споконвічні глухі / p, t, k / в

неначальной позиції вимовляються як слабкі непрідихательние [b̥, d̥, g̊]

• північний (т. зв. хардмайлі), де / p, t, k / вимовляються як глухі

прідихательние [p ʰ, t ʰ, k ʰ].

Високий ісландський - це ультрапурістіческая форма сучасного ісландського мови.

Існує також жаргон рибалок - фландрамол, який утворився в спілкуванні з іноземними

рибалками.

Писемність

Писемність на основі латинського алфавіту з XII ст. Найдавніші тексти на ісландською

мовою - вірші ісландських скальдів X-XI ст., спочатку передавалися усно. Найдавніші
письмові пам'ятки ісландського мови - рукописи XIII ст., Деякі з них, можливо, є
списками з рукописів кін. XII в.

Ісландський алфавіт
A a, B b, D d, , E e, F f, G g, H h, I i, J j, K k, L l, M m, N n, O o, P p, Q q , R r, S s, T t, U u,
V v, X x, Y y, Z z, , ,

Історія мови

В силу відокремленості Ісландії від материкової Європи максимально зберіг схожість

з древнескандинавским. Ісландський народ дотримується мовну чистоту, так що в мові
дуже мало запозичення - нові терміни утворюються за допомогою словоскладання і
суфіксального словотворення.

В XIV столітті здійснено перший випадок перекладу наукової книги на народну мову
(з латинського на ісландський) - такою книгою стало Посібник арифметиці англійця
Джона Холівуда, або Халіфакс, відомого під ім'ям Сакробоско [1].

Лінгвістична характеристика

Фонетика і фонологія

Фонетичний лад характеризується наявністю правила складового рівноваги

(властивого також шведському, норвезькому і Фарерськими мов): в ударному складі
голосний довгий, якщо після нього стоїть не більше одного приголосного, інакше
гласний коротким. Виняток - склади, де є т. зв. преаспірація (придих, що передує
смично). Вокалізм характеризується протиставленням довгих і коротких монофтонгов
і дифтонгів. У ісландською мовою, як і в Фарерські, повністю відсутня безударний
редукований голосний [ə] ( шва).

Для консонантизму характерні сонорні і шумні гемінати і преаспірованние глухі ʰ k, ʰ

p, ʰ t. На початку слова протиставлені глухі прідихательние p ʰ, t ʰ, k ʰ (орф. p, t, k) і
глухі непрідихательние p, t, k (орф. b, d, g). У лінмайлі є глухі сонорні фонеми і
фонологізовано протиставлення дзвінких і слабких проривних: b, d, g - b̥, d̥, g̊. На
відміну від більшості скандинавських мов, в ісландською мовою палаталізація
заднеязичних затрималася на початковій стадії (маються палатальности / c ʰ / і / c /),
аффрикат і вторинних альвеопалатальних спіранти немає.

В ісландському фіксоване наголос на початковому складі. Навіть у запозичених словах

наголос падає на перший склад: prfessor [`pro: ufεsɔr]. Виняток становлять рідкісні
слова з ненаголошеними приставками.

5.2. Морфологі Ісландська мова - флективною мову з елементами аглютинації.

Система відмінювання сучасного ісландського мови дуже близька до системи
відмінювання давньоісландського.

У іменник існує ряд архаїчних рис, відповідних общескандінавскому стану: 3 роду

(чоловічий, жіночий, середня) і 4 відмінка ( називний, родовий, давальний, знахідний).
Іменник має категорії числа (однина і множина), а також визначеності і
невизначеності.
Постпозітівний певний артикль, що виник з вказівного займенника, є іменним
енклітики : він схиляється, дублюючи іменну флексію. Невизначений артикль
відсутній. Є т. н. подвійна визначеність: артикль додається до іменників, які вже
мають синтаксичний детермінати.

54. Скандинавська група мов. Норвезька мова.

Скандина́вські мо́ви — група північноєвропейських мов, що належать
до германської групи індоєвропейської мовної родини.
Вважається, що ці мови походять від одної спільної — протоісландської мови. Зараз
скандинавські мови поширені у Швеції, Норвегії, Данії, Ісландії, Фарерських
островах та в інших країнах.
Найпоширенішою скандинавською мовою є шведська із числом мовців близько
9,3 млн.
Норвезька мова (норв. norsk) — мова з північної підгрупи германських мов, індо-
європейської сім'ї мов, якою розмовляють у Норвегії. Історично норвезька мова
найближча до фарерської та ісландської мов. Однак завдяки значному впливу данської
мови і деякому впливу шведської, норвезька мова близька також і до цих мов.

Сучасніша класифікація розміщує норвезьку мову разом з данською та шведською в

групу материкових скандинавських мов, на відміну від острівних скандинавських мов.
Мови, на яких зараз кажуть у Скандинавії, розвинулися з древнескандинавского мови,
який не дуже відрізнявся на території нинішніх Данії, Норвегії і Швеції. Торговці-
вікінги розповсюдили мову по всій Європі і в Росію, зробивши древнескандінавской
одним з найбільш широко поширених мов свого часу. Король Харальд I
Прекрасноволосий об'єднав Норвегію в 872 році. Приблизно в цей же час
використовувався простий рунічний алфавіт. Відповідно до письменами, знайденими
на кам'яних плитах, що датуються цим історичним періодом, мова демонстрував
досить малі відмінності між регіонами. Руни обмежено використовувалися принаймні
з III століття. Близько 1030 в Норвегію прийшло християнство, принісши з собою
латинський алфавіт. Норвезькі манускрипти, написані новим алфавітом, стали
з'являтися приблизно через сторіччя. Норвезька мова почала відділятися від своїх
сусідів приблизно в той же час.

«Високий норвезький»

Існує і неофіційна форма нюношк, звана hgnorsk ("високий норвезький"), яка не

прийняла реформи мови після 1917 і тому залишається ближчою до оригінального
проекту "мови країни" Івара Осена. Hgnorsk підтримується Союзом Івара Осена, але не
знаходить поширеного використання.

Діалекти
Норвезькі діалекти поділяються на дві основні групи: восточнонорвежскіе
(включаючи діалекти Тренделаг) і западнонорвежскіе (включаючи діалекти півночі).
Обидві групи діляться на більш дрібні [1].

Більшість лінгвістів сходяться на думці, що занадто великий розкид відмінностей

роблять підрахунок числа норвезьких діалектів дуже важкою справою. Відмінності в
граматиці, синтаксисі, словнику і вимові в різних регіонах дозволяють говорити про
окремі діалектах навіть на рівні кількох сусідніх сіл. У деяких випадках діалекти
відрізняються настільки, що незвичні до них носії інших діалектів не можуть їх
зрозуміти. Багато лінгвісти відзначають тенденцію до регіоналізації діалектів, яка
розмиває відмінності між місцевими діалектами, а проте останнім часом знову виник
інтерес до збереження останніх.

У Норвегії відсутнє поняття произносительной норми або будь-які обов'язкові до

застосування нормотворча орфоепічні словники. Формально не існує кодифікованого,
головного або престижного вимови. Це означає, що говорить на будь-якому діалекті
норвежець має право говорити згідно нормам власного (норвезького) говірки в будь-
якій обстановці і в будь-якому соціальному контексті. На практиці, вимова так званого
стандартного східного норвезького (standard stnorsk) - базується на букмол діалекту
більшості населення Осло та інших міст південного сходу країни, є багато в чому
фактичної произносительной нормою для ЗМІ, театру і міського населення Норвегії.
Вважається, що робота державного норвезького мовного ради, органу,
відповідального за розробку і підтримку норм мови, не повинна стосуватися вимови.
Норвезька алфавіт містить 29 літер (ті ж самі, як і датський алфавіт).

55. Скандинавська група мов. Фарерська мова.

56. Скандинавська група мов. Шведська мова.
57. Спільноіндоєвропейські та давньогерманські сонорні.
58. Спільноіндоєвропейська мова-основа. Поняття спорідненості мов і прамови.
59. Суспільний лад і господарський уклад давніх германців.
60. Форми латинського письма.