Миколаївський муніципальний академічний коледж

Реферат

Тема:»Володимир Іванович Немирович-Данченко

Підготувала:студентка першого курсу Миколаївського муніципального

академічного коледжу 109-АМ

Антоненко Наталія Давидівна

 Зміст

1.Біографія

2.Родина,дитинство

3.Початок творчого шляху Немировича-Данченка.

4. Особливості режисерської діяльності Немировича-Данченка.

5.Літератор і театральний критик

6.Сотруднічество Немировича-Данченка і Костянтина Станіславського

7. «Ти дав моєї« Чайці »життя»

8.МХТ після революції і Московський музичний театр

9.Останні роки життя режисера

10. Нагороди

11. Список постановок

 Біографія

Володимир Іванович Немирович-Данченко

Володимир Іванович Немирович-Данченко народився (11) 23 грудня 1858
року в Озургеті (Грузія), в російсько-грузинсько-вірменській сім'ї. З
дитинства він мріяв про сцену, а в 19 років почав успішно виступати в
аматорському театрі. Однак продовжувати акторську кар'єру не став. Він
покинув сцену для того, щоб повернутися в зал критиком і постановником,
бо вже в юності мав власним уявленням про театр і театрального життя.
У 1870-х він почав виступати в якості театрального критика. Володимир
Іванович знав і розумів сучасне йому театральне мистецтво, і це привело
його до думки про необхідність корінної реформи театру. Він не міг
миритися з існуючим розривом між запитами життя і театром, незважаючи
на наявність у ньому акторів величезного таланту і майстерності. Він
запропонував Станіславським, вже відомому режисерові, об'єднати зусилля
для створення нової програми театральної творчості. Так народився
Художній театр, і сюди тепер попрямувала його воля зрілого художника.
Художній театр був його мрією, життєвою місією, покликанням. Тут, у колі
Станіславського, Чехова, Горького, інших передових художників і
письменників, він вперше отримав реальну можливість здійснення своїх
ідеалів. Він заклав у цьому театрі найміцніші основи, а під крилом театру
виросла і творчо реалізувалася ціла плеяда чудових акторів.
Основна риса обдарування Немировича-Данченка — вміння охопити театр в
цілому. Він не сприймав театр поза зв'язку з суспільством, для нього не
існувало дрібних деталей в театральному житті. Саме йому належить відомий
афоризм: «Театр починається з вішалки».
Мова образів, на якому Немирович-Данченко спілкувався з акторами, був
надзвичайно багатий і сповнений яскравих порівнянь, спрямованих на
пробудження в акторі необхідних асоціацій. Ця мова розширював і
поглиблював акторське знання життя, дозволяючи знаходити яскраві і прості
сценічні прийоми, які дозволяли передати саме життя. Він не вчив акторів і
ні до чого їх не примушував. Його актори на сцені просто жили — жили
сильно, яскраво і красиво.
 Родина,дитинство

Батько - підполковник, поміщик Чернігівської губернії, мати - уроджена

Ягубова, вірменка.Дитинство його проходило в Тифлісі. Поруч з будинком
знаходився літній театр, який захопив десятирічного хлопчика. У четвертому
класі він написав дві п'єси, а потім почав займатися в аматорських
театральних гуртках. У гімназії Володимир не тільки добре вчився, а й
заробляв репетиторством.
У 1876 році після закінчення гімназії зі срібною медаллю Володимир поїхав
до Москви, де вступив на фізико-математичний факультет, потім навчався
на юридичному факультеті.

Але в 1879 році пішов з університету і працював літературним критиком в

«Руській газеті», «Будильник», «Російському кур'єрі», пробував себе в
белетристиці, в драматургії.З самого раннього дитинства Немировичем-
Данченко опанувала мрія про театральній сцені. Однак тільки в юності він
зумів наблизитися до реального її здійснення, коли в 1877 році у віці 19 років
почав вперше виступати на сцені аматорського театру.У 1881 році була
написана його перша п'єса «Шипшина», поставлена через рік Малим
театром; в тому ж році був опублікований перший його оповідання «На
поштовій станції».

У 1891 році був опублікований роман «На літературних хлібах». Пізніше

вийшли повісті та романи «Туман» (1894), «Старий будинок» (1895)
«Губернаторська ревізія» (1896), «Драма за сценою» (1896), «Сни» (1898),
п'єси «Последняя воля», «Новое дело», «Золото», «Цена жизни», «В мечтах».
Эти драмы пользовались большой популярностью, ставились в
Александринском и Малом театрах, а также в провинциальных театрах.
В год премьеры чеховской «Чайки» (1896) отказался от Грибоедовской
премии за свою пьесу «Цена жизни», объявив, что пьеса А. Чехова более
достойна этой премии. З самого раннього дитинства Немировичем-Данченко
опанувала мрія про театральній сцені. Однак тільки в юності він зумів
наблизитися до реального її здійснення, коли в 1877 році у віці 19 років почав
вперше виступати на сцені аматорського театру.Ці спектаклі принесли
Немировичу-Данченко досить великий успіх. Однак продовжувати свою
акторську кар'єру він не став. Майбутній режисер дуже добре уявляв себе в
героїчному амплуа, яке принесло йому перші успіхи, однак його зовнішні
дані змусили його відмовитися від кар'єри актора, хоча з Немировича-
Данченка і міг би вийти чудовий характерний актор.Юнак розумів, що його
успіх пояснюється швидше за молодим віком і властивої йому
темпераментностью і щирістю. Це дозволяло на якийсь час забути про
зовнішні дані, але так не могло тривати все життя, а влаштовувати свою
долю тільки на половину Немирович-Данченко не бажав.У серпні 1886 року
поєднав долю з красунею Катериною Миколаївною, донькою відомого
громадського діяча і педагога Корфа, за першим чоловіком - Бантиш. Їх
шлюб тривав понад півстоліття. У 1891-1901 роках викладав на
драматичному відділенні музично-драматичного училища Московського
філармонічного товариства (нині - ГИТИС). Серед його учнів Іван Москвін,
Ольга Кніппер і Всеволод Мейєрхольд, що увійшли в трупу Московського
Художнього театру.
 Початок творчого шляху Немировича-Данченка

Майбутній режисер ще з юних років стикався з зламаним життям деяких

акторів, незадоволеністю і нездійсненністю бажань. Подібної долі для себе
він не хотів і тому, ціною неймовірної внутрішньої боротьби, він відмовився
від оплесків глядачів і "другого життя" на сцені театру.

Але відмовитися від театру повністю Немирович-Данченко не міг, та й не

хотів. Він покинув сцену для того, щоб повернутися в зал не звичайним
глядачем, але акторським критиком і суддею, бо вже в юності мав власним
уявленням про театр і театрального життя.Особливістю Немировича-
Данченка стало те, що він, як ніхто інший, вмів точно і ясно формулювати
свої думки. Оцінюючи гру акторів, він не просто сприймав їх з позиції
глядача, а всякий раз вдумувався і намагався поставити себе на їх місце.
Немировича-Данченка дуже не подобалося, коли на сцені життя підмінялася
готовими театральними штампами, коли традиції російської літератури
валилися в забуття, а драматурги не знаходили нічого кращого, як ліниво
слідувати в своїх думках второваною раніше дорозі. Так він частенько був
незадоволений театром, який займався постановкою п'єссах Крилова.
Йому здавалося, що більшість драматургів не бачать життя і не відображають
її в своїх п'єсах. Його дуже хвилювала естетична сторона вистави, і дуже
обурювало зневагу до ідейної стороні самого театру.

Згодом Немирович-Данченко розвинув багато зі своїх юнацьких думок. У

них він закликав театр до служіння людині і суспільству, що перегукувалася
з ідеями революційної демократії.

Майбутній режисер дуже активно і швидко відгукувався на що відбуваються

в світі театру явища, і в прагненні висловити свою думку з приводу того, що
відбувається, друкував статті в різних газетах і журналах 1877 - 1887 років,
як правило, підписуючись різноманітними псевдонімами.Незважаючи на те,
що статті Немировича-Данченка дуже швидко забувалися громадськістю, у
своїй сукупності вони дозволили йому скласти цілісну систему поглядів, яку
він згодом буде проводити в життя.Протягом всієї своєї критичної діяльності
Немирович-Данченко різко виступає проти прийнятого в імператорських
театрах репертуару - однієї з основних його завдань в Художньому театрі
стане реформа репертуару. Шлях критика став занадто вузьким для
Немировича-Данченка. Він не міг не відчувати, що, як би наполегливо він не
захищав свої погляди, вони не реалізувалися в практиці театру.
Театральне життя текло своєю звичною руслом, і йому доводилося
повторювати зі статті в статтю одні і ті ж думки, приходячи у відчай від
консерватизму керівників театрів. Немирович-Данченко не міг миритися з
тим, що відбувалося на його очах і все поглиблюється розривом між
запитами життя і театром, незважаючи на наявність в ньому акторів
величезного таланту і майстерності. Він ясно бачив, що умови
бюрократичного управління театрами заглушають акторські таланти.
Переконавшись в малій плідності театрально-критичної діяльності,
Немирович-Данченко залишає її заради драматургії. Він хотів не тільки
побічно впливати на театр похвалою, осудженням або розбором спектаклів,
але змінювати його активно.
Його темперамент художника був напружений за роки бездіяльності.
Пізніше він багаторазово 'направляв в дирекцію імператорських театрів
доповідні записки, в яких докладно викладав проекти необхідних, на його
думку, театральних реформ. Його погляди 'на театр тісно зближувалися з
поглядами Островського, незмінно піднімав голос на захист розвитку
російського національного театру, проти легковажного розважального
репертуару. Але в умовах імператорських театрів, як і в умовах театрів
приватних, ці проекти були нездійсненні.
Незадоволений станом театру, ворог панувала драматургії, Немирович-
Данченко в перших своїх п'єсах, однак, сам перебував у владі її тематики і її
законів. Часті відвідування театрів, з дитячих років детальне знайомство з
ними виховали в ньому досить упевненого знавця сцени. Немировича-
Данченка потрібно було здобути деяку перемогу над собою, щоб намацати
нові сюжети, нові образи, новий драматургічний шлях. Він досить швидко
завоював положення великого драматурга.
Не тільки автор п'єс, але і їх постановник в роки 1888-1896, він працював з
кращими акторами Росії. Єрмолова і Савіна, Ленський і Давидов охоче
прислухалися до зауважень молодого драматурга, свідчили не тільки про
прекрасне знання техніки сцени, а й про тонкий і розумному проникненні в
психологію образу. Немирович-Данченко блискуче аналізував роль.
Творчість захоплювало його. Він став не тільки автором, а й учителем
сцени.
Немирович-Данченко вже намацував у своїй драматургічній практиці ті
принципи, які захищав у своїх статтях. У його п'єсах проникали на сцену
нарождавшиеся соціальні відносини, новий побутовий матеріал, нові риси
психології, цікаві та несподівані відтінки життя. Він розумів, що реформа
театру виникає не з минулого, а з сучасності, з того нового, характерного і
тривожного, що приніс в суспільні умови і в духовне життя інтелігенції
кінець XIX століття.
Немирович-Данченко в своїй драматургії постійно стосувався
найважливішою для нього проблеми - про силу і безсилля російського
інтелігента, про його суперечливої долі в умовах сучасного йому суспільства.
Свідомість невлаштованості і несправедливості навколишнього життя
налаштовувало його критично, але він на практиці все більш розумів, що
форми театру, якими він сам володів віртуозно, що не були здатні передати
ясно який свідомо їм криза життя, і він шукав нові, більш тонкі і виразні
форми драматургії, більш відповідні обирається їм темам. Він прагнув
поставити в своїх драмах гострі питання життя сучасної йому інтелігенції.
Він починає займатися педагогічною діяльністю: з 1891 року він став
викладачем Музично-драматичного філармонічного училища. Долаючи
початковий скептицизм учнів, критик і драматург став вихователем молодих
акторів. Метод його викладання був новий. Немирович-Данченко проводив
його з усією властивою йому пристрасністю і послідовністю. Навчаючи
молодь акторської техніки, він виходив з психології образу і індивідуальних
особливостей учнів.
Відкидаючи умовно-театральний підхід до образу, коли актор переважно
шукає ефекту в ролі, він намагався в кожній з них знайти живий, неповторно
індивідуальний характер. Він розкривав перед учнями складний світ
пристрастей і переживань. Він виховував їх всебічно. Він вчив їх бачити
драматизм в нашому житті. Він прищеплював їм любов до літератури і
вміння в неї вчитуватися. На його очах виростав новий тип актора,
захопленого драматургією Чехова. Він боявся розлучитися з вихованої їм
молоддю, бажаючи її вберегти від згубного впливу провінційного театру, в
який вона неминуче потрапила б після закінчення школи.
Він зрозумів, що його мрія художника і воля організатора повинні були
злитися в створенні свого театру. Він переконався, що прекрасна і вірна
ідея, відмінна акторська, гра, хороший драматургічний матеріал, що існують
окремо і відірвані одна від одної, не забезпечать нового театру, що тільки
органічне з'єднання всіх по-новому понятих елементів театру цілком
відповість складової мета його життя мрії - відобразити сучасність у всій її
глибині, висвітлити життя тим протестом, який він відчував у кращих людей
тієї епохи.Побачивши в Станіславському геніального режисера і родинного
за своїми прагненням художника і цілком повіривши в нього, Немирович-
Данченко з'єднався з ним в ім'я спільної боротьби за правду життя на
сцені.Так спільно з К. С. Станіславським був задуманий і створений
Художній театр, і сюди тепер попрямувала його воля зрілого художника.З
моменту здійснення цієї заповітної мрії Немирович-Данченко з головою
поринає в театральну практику, рідко виступаючи на сторінках преси,
переважно в тих випадках, коли потребували поясненні або точних
формулюваннях творча лінія і пошуки керованого ним спільно із
Станіславським театру.
Художній театр був його мрією, більш того - він був його життєвої місією,
його покликанням. Тільки тут, в колі Станіславського, Чехова, Горького, в
колі передових художників і письменників, він вперше отримав реальну
можливість здійснення своїх ідеалів. Сюди хотів він безроздільно віддати все
своє обдарування і все своє вміння. І він віддав себе Художнього театру,
викликаному до життя волею демократичної революціонізує інтелігенції, до
кінця.
Йому, разом з К. С. Станіславським, випало велике щастя побачити в повній
мірі здійсненим ідеал справді народного театру в епоху Великої
пролетарської революції, коли Художній театр отримав небачені можливості
розквіту і коли він був поставлений в положення справді державної установи,
тісно пов'язаного з народом. Тоді ж до кінця і вичерпно розкрилася
індивідуальність Немировича-Данченка.
Особливості режисерської діяльності Немировича-Данченка.

Основна риса обдарування Вл. І. Немировича-Данченка - вміння охопити

театр в цілому. Немає жодної, починаючи від найсуттєвішою і кінчаючи
найменшої, деталі в театральному житті, якій би не торкався Немирович-
Данченко. Йому належить відомий афоризм: "Театр починається з вішалки".
Коли наблизилася до здійснення дорога йому мрія про свій театр, він усував
навіть найнезначніші дрібниці, здатні перешкодити її досягненню або
зіпсувати насилу споруджувати будівлю. Він не залишив жодної тріщини,
крізь яку могло проникнути вплив поганих сторін старого театру.

Він завжди дивився в майбутнє і судив про "сьогодні" з точки зору розвитку
театру в цілому. Йому, як і Станіславському, було важливо створити умови,
при яких актори - серце театру - весь час перебували б в потрібній для
мистецтва атмосфері, і він у міру можливості оберігав їх від закулісних
інтриг. Станіславський і Немирович-Данченко боролися з перебільшеним
акторським самолюбством, вони першими являли приклад повної віддачі
себе ідейно-творчим завданням театру.Художній театр став всепоглинаючої
пристрастю Немировича-Данченка, виразом його наполегливої волі. Він знав,
що саме тут він повністю висловить себе. Існування Художнього театру
означало і існування Немировича-Данченка як повноцінного, службовця
високим ідейним завданням художника. Тому він постійно відкидав так часто
робилися йому пропозиції про перехід в інший театр. Колишні, випробувані
їм успіхи його більше не задовольняли. І хоча він боляче переживав зовнішні
і внутрішні труднощі і занепокоєння в життя Художнього театру, він в
найважчі хвилини не покидав театр і ще сильніше і більш напруженими
входив в гущу його життя, не тільки ставлячи спектаклі, але розробляючи
репертуар, удосконалюючи постановчо-сценічну техніку, створюючи
струнку адміністративно-організаційну систему. Охоплюючи театр в цілому,
він вважав, що всі в театрі - і адміністратор, і бухгалтер, і капельдинер, і
декоратор, - все служить для того, що відбувається на сцені, для того
урочистого і прекрасного моменту, яким є спектакль.Блискучий організатор і
керівник, він часом сам відходив у тінь як художник заради збереження
театру. Немирович-Данченко і Станіславський були міцно спаяні з усім
колективом театру. Немирович-Данченко знав, що однодумність керівників з
колективом і безперервна турбота про кожного з членів колективу
допомагають забезпечити перемогу театру і торжество його суспільно-
художньої лінії.З її визначення він і починав. Для нього не існувало театру
поза зв'язком з громадським життям. Керівник репертуару, він надавав йому
вирішальне значення.
Справедливо вважаючи, що без сучасної драматургії театр мертвий,
Немирович-Данченко часом давав на сцені МХТ Право голосам
письменникам, не тільки похмуро оцінювали буржуазну дійсність, скільки
проповедовавшим безвір'я взагалі. Художній театр був для нього в першу
чергу російським театром, що зберігав велике ідейно творча спадщина
російської літератури, театром Чехова і Горького, Толстого і Грибоєдова,
Островського і Тургенєва, Пушкіна, Гоголя і Салтикова-Щедріна.

Немирович-Данченко незмінно твердо і впевнено підкреслював рятівне для

театру значення Великої Жовтневої соціалістичної революції, яка вивела
МХТ з охопила його кризи і чітко визначила його репертуарну лінію. В епоху
соціалістичного будівництва він широко допомагав молодим авторам, що
відображав у своїх творах радянську дійсність.

Як художник, зацікавлений в найбільш повному здійсненні ідеї створення

нового театру, як організатор і офіційний директор його, Немирович-
Данченко дбав про кожній окремій ділянці складного театрального
організму.

Проблема того, що показується на сцені, була завжди для нього однією з

найістотніших. У списку режисерських створінь Немировича-Данченка -
Чехов і Шекспір, Пушкін і Горький, Островський і Лев Толстой, Гоголь і
Грибоєдов, Щедрін і Тургенєв, Іванов і Леонов, Хренніков і Дзержинський.
драмі перші свої постановки він робив разом із Станіславським, і їх
взаємовплив дало результати однаково доброчинні для обох. Він, до такої
міри вживалися в стиль твору, що, чи не вдивляючись в текст, легко вгадував
текстові зміни і скорочення, зроблені режисурою.Ворогуючи з помилковою
театральністю, він в рівній мірі не любив натуралістичної простуватості.
Ритм сценічної мови був для нього ритмом автора, ритмом п'єси, був для
нього поезією. Ритм був тісно пов'язаний зі змістом.

Втілюючи на сцені два величезних по значущості роману Л. Толстого,

Немирович-Данченко послідовно йшов за геніальним визначенням, яке дав
Толстому В. І. Ленін. Вірний своїй ідейній і художньої вимогливості, він
знайшов для розкриття ідейного сенсу романів особливі прийоми. В "Неділь"
він дав різке і потужне викриття царської Росії. У картинах "Суд", "Тюрма",
"Село", "Петербург", "Етап" він намалював найгостріші суперечності
російського самодержавного ладу. Введене їм "особа від автора" дозволило
йому передати думки Толстого-протестанта. В "Анні Кареніній" він
протиставив "скутою в гранітні стіни моралі блискучого імператорського
Петербурга" "сильну пристрасть" щирою і чесною жінки, "яка, відчувши
радість чистої правди, вже не може помиритися з лицемірством і брехнею".
Такий був і весь спектакль, від початку до кінця побудований на контрасті
"живий, прекрасної правди" з урочистим, холодним пишнотою
навколишнього мертвої аристократичної життя. Так умів Немирович-
Данченко виявляти в спектаклі найголовніше найхарактерніше для обраної
п'єси.
Мистецтво Немировича-Данченка було відзначено рисами суворості і
строгості, його режисерський почерк - зосередженої силою і насиченою
стислістю. Його режисерська манера суперечила як натуралізму, так і
формалізму. Він завжди в залежності від ідеї п'єси знаходив
найкрасномовніші і необхідні деталі, безжально очищаючи спектакль від
непотрібних і зайвих.

Немирович-Данченко прекрасно розумів актора. Він зізнавався, що знає всі

недоліки, пов'язані в минулому з акторською професією і не до кінця зжиті
до наших днів: нестійкість, хворобливе самолюбство. Обережно і чуйно
відводив він акторів від стояли на їхньому шляху небезпек. Він враховував,
що успіх актора залежить від його найкоштовніших якостей, чарівно
впливають на глядача. Але він не покладався ні на одне з найбільш
привабливих акторських властивостей, що розглядаються окремо. Він часто
спостерігав, як в театрі актор, що не володіє ні великим сценічним смаком, ні
навіть великим талантом, захоплював глядача і викликав оплески.
Немирович-Данченко шукав розгадку і такого успіху, хотів зрозуміти його
корінну причину. Він ніколи не вірив в те, що успіх виникає з нічого, на
порожньому місці і є тільки свідченням нерозуміння глядача. Успіх актора
завжди був обумовлений в його сприйнятті рядом позитивних якостей, хоча б
ці позитивні якості були обплутані масою привхідних, непотрібних
моментів.Він вгадував тоді причину успіху або в особистій чарівності актора,
яке проривалося крізь самі штамповані прийоми і захоплювало глядача, який
починав звикати до цих індивідуальних штампів актора; або в емоційній
заразливості актора, в його темперамент, який, будучи спрямований навіть в
невірну сторону, потрясав глядача, і глядач, переможений стихійним
напором темпераменту, слідом за актором нехтував змістом п'єси і образу;
або в впевненою сценічної техніці, яка давала ілюзію життєвої правди і
обманювала глядача.
Проте, варто було глядачеві спробувати розібратися в своїх почуттях з
приводу акторської гри, і він починав розуміти, що отримав враження не
життєва і насичене ідеями, а всього лише імітацію, театральне враження. І в
цих випадках глядач мимоволі починав усвідомлювати однобічність і якусь
ущербність такого враження.

На своїх репетиціях Немирович-Данченко намагався допомогти акторові

розкрити образ повністю з усіма його дрібними переживаннями і
прихованими думками. Немирович-Данченко знав, що у актора вже є свої
фантазії з приводу ролі, свої цілі, які манили його за собою. І режисер всіляко
намагався вести актора до здійснення цих цілей. Він вів з акторами цікаві
бесіди, які були сповнені всіляких порівнянь, і повинні були допомогти
акторові.

Мова образів, на якому Немирович-Данченко спілкувався з акторами, був

надзвичайно багатий і сповнений яскравих порівнянь, спрямованих на
пробудження в акторі необхідних асоціацій. Ця мова, здавалося б,
розширював і поглиблював акторська знання життя, дозволяючи знаходити
дивно яскраві, і в той же час прості сценічні прийоми, які дозволяли
якнайкраще передати саме життя. Він не вчив акторів і ні до чого їх не
примушував. Його актори на сцені просто жили, жили сильно, яскраво і
красиво.

У віці вісімдесяти п'яти років Володимир Іванович Немирович-Данченко

помер в самому розпалі його творчої роботи. Після нього багато хто з
далекопростягаються планів і задумів так і залишилися нереалізованими.
Але навіть в старості Немировичу-Данченко були притаманні дивовижна
жага життя, надавала йому молодості і сил, искрометность розуму, почуття
новизни. Його репетиції продовжували вражати спостерігачів і акторів своєю
захопливістю.

Немирович-Данченко пройшов багатий творчий шлях, наповнений славою і

успіхом, щирими переживаннями і всенародним визнанням.

Все своє життя погляд Немировича-Данченко був звернений в майбутнє,

прагнув не зупинятися на вже досягнутому. Всякий раз, коли на горизонті
починала маячити мета, до якої прагнув ця дивовижна людина, він починав
бачити з особливою ясністю не тільки її, але і вікна, що слідом безкраї
простори для творчості. І чим реальніше тепер здавалася йому мета, тим
цікавіше ставало йти по дорозі, що веде до неї.

Немирович-Данченко був людиною з різнобічними інтересами. Здавалося,

що в світі не існує жодної речі, яка не приваблювала б його уваги, все до
найменших дрібниць суспільного життя, мистецтва або побуту відзначалися
режисером і використовувалися в подальшій роботі. Він завжди з інтересом
відстежував молоді дарування, ця проблема глибоко хвилювала його і
викликала непідробний інтерес.

І стає зовсім недивним і природним те, що володіє величезним авторитетом у

всіх сферах мистецтва і театру, Немирович-Данченко був призначений
головою Комітету з Сталінських премій в галузі мистецтва і літератури.

Немирович-Данченко був найталановитішим організатором і тонким

психологом, мав твердої волею, розумом. Це багато в чому сприяло його
вмінню залучити в театр всіляких діячів мистецтва. Він умів захоплювати
своїми задумами інших, і, в свою чергу, бачив у них своїх помічників і свою
опору.

У колі його супутників виявилися такі початківці радянські драматурги як

Афиногенов і Корнійчук, композитори Дзержинський і Хренніков,
художники Дмитрієв, Вільямс і Волков.

Він умів запалювати серця молоді, вести її за собою, за своїми думками. Його
любили, ним захоплювалися, його поважали, до нього відчували почуття
щирої вдячності. І від зіткнення з молоддю, її енергією і запалом,
Немирович-Данченко і сам немов оновлювався.

Але ні в якому разі не можна стверджувати, що Немирович-Данченко не вмів

оцінювати творчий потенціал молодих драматургів, акторів, художників.
Навпаки, він надзвичайно точно і вміло відсівав непотрібне в п'єсі, і
заглиблювався в те, що уявлялося йому найбільш важливим і цінним. Істина
для нього народжувалася в суперечці, він завжди відчував інтерес до
співрозмовника і уважно ставився до нього, особливо якщо той опинявся
його принциповим противником. В такому випадку він не просто намагався
вказати своєму опонентові "істинний шлях", але і знайти те саме зерно
істини, яке повинно було вирости з цього спору.
У спілкуванні з Немировичем-Данченко не відчувати напруги, що зазвичай
викликаються різницею вікових груп співрозмовників або їх суспільного
становища. Молодь швидше відчувала єдність їх інтересів до життя,
прагнення Немировича-Данченка підтримати творчі наміри і задум юних
художників.

Так, Немирович-Данченко був жорстким критиком, і мало хто були здатні

витримати подібне випробування. Однак якщо художник все ж виявляв
стійкість у випробуванні критикою, то на зміну холодності стороннього
аналізу у Немировича-Данченка приходило щире творче захоплення, що
робить з Немировича-Данченко по-справжньому вірного друга, в будь-яку
хвилину готового прийти на допомогу зі своїми знаннями і добрими
порадами.
 Літератор і театральний критик

У 1876 році Володимир Немирович-Данченко закінчив гімназію зі срібною

медаллю. З Тбілісі він відправився в Москву - вступати до університету.
Спочатку вчився на фізико-математичному факультеті, тому що там платили
стипендію вихідцям з Кавказу, потім перейшов на юридичний. Але тяга до
мистецтва не згасала: він як і раніше грав в аматорському театрі. Перші ролі
були успішними, але актор вважав, що справа в молодості, щирості і
темперамент. Він розумів, що так буде не завжди, і майже відразу залишив
сцену.Відмова від акторства ні в якій мірі не означав для Немировича-
Данченка відмови від театру. З підмостків він повернувся в зал для глядачів,
але вже не пасивним свідком акторських успіхів і невдач, а їх суддею і
критиком. У ті молоді роки у нього складалося своє уявлення про театр.
Літературну майстерність дозволяло йому відточувати свої думки точно і
ясно. Він вдумувався в гру Єрмолової, Федотової, слухав відомих співаків і
подумки ставив себе на місце акторів, до яких мчали із залу для глядачів
виклики і овації.Віталій Виленкин, біограф і дослідник творчості
Володимира Немировича-ДанченкаАкторську гру змінило літературна
творчість. Уже в наступному році невеликі белетристичні твори Немировича-
Данченка друкували в газетах «Російський кур'єр» і «Новини дня». Пізніше
він писав рецензії на театральні постановки - статті публікували в
сатиричних тижневиках «Будильник», «Стрекоза», «Артист». У своїх оглядах
Немирович-Данченко різко виступав проти репертуару, прийнятого в
Імператорських театрах, критикував гру акторів. «... Знамените російське
мистецтво, проголошене Гоголем і Щепкіним, все більше обростала
штампами, умовностями, сентименталізмом і ставало нерухомим», - писав
він у мемуарах «З минулого».У 1879 році Немирович-Данченко кинув
університет, щоб повністю присвятити себе мистецтву. У Малому театрі
бачив прем'єру «Безприданниці», зустрічався і з самим автором -
Олександром Островським, а також спілкувався з іншими класиками - Іваном
Тургенєвим і Львом Толстим.У 23 роки Немирович-Данченко написав першу
п'єсу - «Шипшина». У 1882 році її поставили на сцені Малого театру. Пізніше
з'явилося твір «На літературних хлібах», потім повісті та романи, які ставили
в столичних і регіональних театрах. Серед них «Туман», «Старий будинок»,
«Губернаторська ревізія», п'єси «Остання воля», «Золото», «В мріях», «Ціна
життя» і «Нова справа». За останні дві п'єси автору присудили Грибоєдовське
премію.
Сотруднічество Немировича-Данченка і Костянтина Станіславського

До початку 1890-х років Володимира Немировича-Данченка знали як

відомого драматурга, критика і викладача: з 1891 року він працював на
драматичному відділенні Московського філармонічного училища (сьогодні
ГИТИС). У нього вчилися Іван Москвін, Ольга Кніппер, Всеволод
Мейєрхольд. Немирович-Данченко пояснював студентам, як «бачити
драматизм в нашому житті». Вивчивши театр зсередини, він зрозумів, що
цьому мистецтву потрібні зміни. Тільки друкованого слова вже було
недостатньо, він хотів брати участь в кардинальних реформах. У цьому його
плани нагадували ідеї Олександра Островського, який розвивав російський
національний театр в середині XIX століття.

Театр - школа життя, її вчитель і наставник. З цієї аж ніяк не нової посилки

народжувалися тривоги Немировича-Данченко: сучасний йому російський
театр не цілком задовольняв його моральному і художньому максималізму.
Він вважав, що сцена відстала від літератури на десятки років.

Марк Любомудров, театрознавець

Володимир Немирович-Данченко вважав, що «театр повинен бути втіленням

духовного життя людини, кафедрою народного виховання». З ним був
солідарний Костянтин Станіславський. Режисери зустрілися влітку 1897
року. Цілих 18 годин в ресторані «Слов'янський базар» вони обговорювали
російський театр. Пізніше Немирович-Данченко писав: «Ми жодного разу не
засперечалися. Наші програми або зливалися, або доповнювали одна одну ».
З цього часу прізвища Немирович-Данченко і Станіславський стали
вимовляти разом.

... Ми порозумілися з усіх основних питань і прийшли до висновку, що ми

можемо працювати разом. До відкриття театру, т. Е. До осені 1898, часу
залишалося ще багато: рік і чотири місяці.

Костянтин Станіславський
 «Ти дав моєї« Чайці »життя»

Майбутні реформатори почали працювати в Художньому театрі (пізніше

МХТ). Володимир Немирович-Данченко вже не виступав у пресі, а повністю
присвятив себе театральній практиці. У МХТ він більше працював
організатором: дбав про фінансування і плануванні, афішах, формі
капельдинери, випуск абонементів та інших питаннях. Одного разу він
написав Станіславським: «Ця людина дивиться зовсім виразно на мене як на
ломів коня, на Вас - як на натхненного генія».

У 1896 році Немирович-Данченко прочитав «Чайку» Антона Чехова. Після

цього він сказав: «Чехов - це талановитий я» - і тут же відмовився від
Грибоєдовське премії за свою п'єсу «Ціна життя» на користь чеховської.
Саме «Чайку» поставили в першому сезоні МХТ, незважаючи на те, що вона
провалилася в Олександрійському театрі.

Так, моя «Чайка» мала в Петербурзі, в першу виставу, величезний неуспіх.

Театр дихав злобою, повітря поцупив від ненависті, і я - за законами фізики -
вилетів з Петербурга, як бомба. У всьому цьому винні ти і Сумбатов [актор і
драматург Олександр Южін], так як це ви підбили мене написати п'єсу.

Антон Чехов в листі Володимиру Немировичу-Данченко, 1896 рік

У 1898 році мхатівська «Чайка» зірвала овації. Роль Ірини Аркадиной

виконала колишня студентка режисера - Ольга Кніппер. Після прем'єри
Чехов подарував Немировичу-Данченко золотий брелок у вигляді книги з
гравіюванням «Ти дав моєї« Чайці »життя. Дякуємо!" У наступні сезони в
МХТ виходили вистави за всіма чеховським п'єсами: «Дядя Ваня», «Три
сестри», «Вишневий сад», «Іванов». Останню в 1904 році Немирович-
Данченко поставив самостійно. Також в МХТ йшли вистави за творами
Максима Горького, Леоніда Андрєєва, Олександра Блока, Льва Толстого.

Кращою виставою маестро вважали спектакль «Юлій Цезар» за п'єсою

Вільяма Шекспіра. Для натхнення він навіть їздив до Італії. Роль Цезаря
виконав артист Василь Качалов, в постановці брали участь 200 чоловік
масовки. Вистава оцінили і глядачі і критики.

Художній театр - це найкраща сторінка тієї книги, історія якої коли-небудь

буде написана про сучасній російській театрі. Цей театр - твоя гордість.

Антон Чехов в листі Володимиру Немировичу-Данченко

 МХТ після революції і Московський музичний театр

Після революції 1917 року дует режисерів продовжував ламати канони

класичного театрального мистецтва. Немирович-Данченко допомагав
молодим авторам: Всеволоду Іванову, Олександру Афіногенова, Олександру
Корнійчуку, Миколі Погодіну, Леоніду Леонову. Він вважав, що в
Художньому театрі повинні ставити і російську класику, і нову радянську
драматургію.

Через два роки Немирович-Данченко організував музичну студію при театрі

(сьогодні Московський музичний театр імені К. С. Станіславського і В.І.
Немировича-Данченка). З новими акторами він поставив твори французьких
композиторів: оперету «Дочка Анго» Шарля Лекока і «мелодраму-буф»
«Перикола» Жака Оффенбаха.

У 1925 році студія поїхала виступати в Європу і Америку. На три роки

раніше на гастролях за кордоном побувала основна трупа МХТ. Після цього
режисер ще півтора року працював в Голлівуді за контрактом. За океаном
Немирович-Данченко зустрічався з американськими зірками, писав сценарії,
уклав контракт з кінокомпанією United Artists Entertainment LLC і вже
готувався до зйомок. Але в США режисер не втілив в життя жодного
проекту, як сказав він пізніше: «Творити можна тільки в Росії, продавати в
Америці, а відпочивати в Європі».

З боку не розібрати, ким він був для них в Голлівуді: режисер? сценарист?
інтелектуальна цінність, вивезена з Європи, як вивозили по камінню замки, -
захоплення мільйонерів в ті роки? <...> Його життя під спів каліфорнійських
солов'їв гірше невдачі, вона безглузда. <...> Дуглас Фербенкс, Мері Пікфорд,
Ліліан Гіш, Чарлі Чаплін, Грета Гарбо, Конрад Фейдт - не можуть вони
замінити Немировичу мхатовцев.

Інна Соловйова, історик і критик театру

В кінці 1928 року через поганий стан здоров'я Станіславський майже

відійшов від організаційної роботи. Турбота про Художньому театрі
повністю лягла на плечі Немировича-Данченка.

Про сам режисера більше 50 років дбала його дружина Катерина Бантиш -
дочка відомого педагога і громадського діяча, барона Миколи Корфу. У
лютому 1938 роки її не стало, а в серпні пішов з життя і соратник
Немировича-Данченка - Костянтин Станіславський.
 Останні роки життя режисера

З 1940 року Володимир Немирович-Данченко головував в комітеті по

Сталінських премій в галузі літератури і мистецтв. У 1942 і 1943 році він і
сам отримав дві Сталінські премії: за спектакль «Кремлівські куранти» і за
багаторічні видатні досягнення в галузі мистецтва і літератури. Сам
радянський вождь часто бував на виставах Художнього театру і протегував
йому.

Наша дорога, дорога мистецтва Художнього театру, - це велика дорога всього

російського мистецтва, чесна, щира, проста, пряма. Наше мистецтво пряме,
чесне, щире, з величезним піднесенням поетичного натхнення, але неодмінно
мистецтво живої людини, мистецтво без найменшого шарлатанства.

З промови Володимира Немировича-Данченка на зборах трупи МХТ, 29

серпня 1940 року

Коли почалася Велика Вітчизняна війна керівник МХТ переїхав в Нальчик, а

потім в Тбілісі, але вже наступної осені повернувся в Москву. В цей час він
роздумував про створення при театрі школи-студії. Немирович-Данченко
навіть розглядав конкретних людей, на яких можна було б покласти
відповідальність за майбутнє МХТ: театрального режисера Василя
Сахновского, теоретика театру і педагога Олексія Попова. У 1943 році ця ідея
фактично стала заповітом новому поколінню.

Турбота про те, щоб МХАТ не втратила себе і не муміфікувався з відходом

його творців, діяльно займала Немировича-Данченка. Він не покладав
особливих надій на те, що наступникам вручається закінчена система, і
власну теорію акторського мистецтва не поспішав зводити воєдино, хоча в
записах його репетицій, які велися з середини 30-х, і в його рукописах
глибоко розроблені поняття «другого плану сценічного життя актора »,«
фізичного самопочуття »,« зерна образу »і ін.

Інна Соловйова, історик і критик театру

25 квітня 1943 року режисер, як завжди, працював: планував репертуар на

майбутній сезон і писав мемуари. Це був останній день його життя - 85-
річний Немирович-Данченко помер від серцевого нападу.
 Нагороди

Сталінська премія першого ступеня (1942) - за постановку вистави

«Кремлівські куранти» М. Ф. Погодіна.

Сталінська премія першого ступеня (1943) - за видатні досягнення.

Орден Червоного орла (Вісбаден, 1906)

Орден Леніна (1937)

Орден Трудового Червоного Прапора (1936)

Список постановок

1898-1899г.

"Щастя Грети" Е. Маріотта

"Чайка" А.П. Чехова (разом з К.С. Станіславським)

1899-1900 р

"Дядя Ваня" А. П. Чехова (разом з К.С. Станіславським)

"Самотні" Г. Гауптмана (разом з К. С. Станіславським)

1900-1901г.

"Три сестри" А.П.Чехова (разом з К. С. Станіславським і В. В. Лузьким)

1902-1903г.

"На дні" М. Горького (разом з К. С. Станіславським)

1903-1904г.

"Юлій Цезар" В. Шекспіра.

"Вишневий сад" А. П. Чехова (разом з К. С. Станіславським)

1904-1905г.

"Іванов" А. П. Чехова.

1905-1906г.

"Діти сонця" М. Горького (разом з К. С. Станіславським)

1906-1907г.
"Горе від розуму" А. С .Грібоедова (разом з К. С. Станіславським)

"Стіни" С. А. Найдьонова.

1907-1908г.

"Борис Годунов" А. С. Пушкін

1908-1909г.

"Ревізор" Н. Г. Гоголя (разом з К. С. Станіславським)

"Біля воріт царства" К. Гамсуна

1910-1911г.

"Брати Карамазови" за романом Ф. М. Достоєвського

1911-1912г.

"Живий труп" Л. Н. Толстого (разом з К. С. Станіславським)

"Нахлебник" І. С. Тургенєва

"Де тонко, там рветься" І. С. Тургенєва

1912-1914г.

"Пер Гюнт" Г. Ібсена

"Микола Ставрогіна" за романом Ф. М. Достоєвського «Біси»

"Думка" Л. Н. Андрєєва

1914-1917г.

"Смерть Пазухина" М. С. Салтикова Щедріна.

"Кам'яний гість" А. С. Пушкіна

"Село Степанчиково" за повістю Ф. М. Достоєвського

1925-1929г.

"Пугачовщина" К. А. Треньова

"Квадратура кола" В. Катаєв

"Блокада" Вс. Іванова.

1936-1939г.

"Любов Ярова" К. А. Треньова

"Анна Кареніна" за романом Л. М. Толстого

"Три сестри" А. П. Чехова.