ЗМІСТ

Вступ…………………………………………………………………………….....3

1. Значення терміну «талант»…………………………………………………….4

1.1 Талант як творча індивідуальність…………………………………………..5

1.2 Основні характеристики таланту………………………………………….....6

1.3 Відмінність генія від здібних людей………………………………………...7

1.4 Сутність та характеристика геніальності……………………………………9

Висновки…………………………………………………………………………10

Список використаної літератури……………………………………………….11

 Вступ
Актуальність теми: Загальновизнаним є той факт, що художність
твориться лише талантом. “Відсутність таланту є справою непоправною” 1 –
писав Гегель у своїй “Естетиці”. Пізнання образного світу окремого митця,
його поетичних домінант, стилю, як і пізнання природи естетичної творчості,
самого феномену художності неможливе без осягнення того, що, за відомими
словами Гр. Тютюнника, складає “загадку таланту”. Чітко розмежовує генії і
таланти, формула: "Геній робить те, що повинен, талант - те, що може

Мета роботи – розкрити сутність, характеристику художнього генія і

таланту.

Завдання роботи:

1. Розкрити значення терміну «талант»

2. Розглянути основні характеристики таланту.

3. Відмінність генія від здібних людей.

4. Розглянути сутність терміну «геній»

1
У «Слові про Ігорів похід» Бояна, що уславився словом і піснею, названо
«Велесовим онуком». Так було зафіксовано одну з функцій язичницького
бога Велеса —покровительство над поетичним словом та музичним
мистецтвом. Давні слов’яни вважали, що він наділяє гарним голосом та
слухом, світлою зовнішністю, здатністю вигадували чудові мелодії.

В античній міфології митці теж постають як обранці богів, котрі

«одверзають» їм уста, щоби промовляти «божественною мовою».
Давньогрецький поет Гесіод розповідав, як музи навчали його в юності
пісень біля підніжжя Гелікону (гори, на якій перебували музи з Аполлоном),
де він пас батькові вівці. В оповідках про Платона йдеться про божественних
меліс (бджіл), які прилітали до сплячого філософа і змащували йому медом
губи, щоб мова його була «солодка» для тих, хто слухає.

Наділеними «милістю Божою» вважали біблійних пророків та апостолів,

котрі вражали силою, красою та переконливістю слова. Акт набуття таланту
володіння і пророчення словом зображували, наприклад, у формі такої
алегорії. У Книзі Єзекиїля йдеться про те, як Господь дає майбутньому
пророкові «звій книжний»: «І Він розгорнув його перед моїм лицем, — а він
пописаний спереду і ззаду. І було на ньому написано пісні плачу, стогін та
горе. І сказав Він до мене: “Сину людський, з’їж, що знайдеш! З’їж цього
звоя і йди, говори до Ізраїлевого дому! І відкрив я уста, і Він дав з’їсти мені
цього звоя... І я з’їв. І був він в устах моїх солодкий, як мед».

Усе це — образні уявлення про талант, обдарованість. Психологія

пояснює талант як здатність людського мозку створювати і тривалий час
утримувати в стані збудження нейронну модель мети, до якої спрямована
думка і діяльність людини. У поведінці кожної людини можна виокремити
домінанту (лат. сіотіпапв — панівний), яка є основним стимулом та
регулятором бажань, устремлінь, прагнень. Формування її відбувається
шляхом збудження певної групи нервових клітин під впливом комбінованих
подразників, що можуть надходити з різних джерел. Утримування стійкого
збудження навіть після припинення дії подразників означає тривкість
домінанти і її спроможність керувати людською діяльністю та поведінкою.
Психофізіологічну здатність (якість психофізичних процесів), яка сприяє
розв’язанню творчих завдань, розцінюють як обдарованість, талановитість.

Талант — високорозвинена здібність людини до певного роду діяльності.

Його складники мають природне (вроджене) і культурне (набуте)

походження. До природних складників належать психологічні (тип нервової
системи, уява, фантазія, пам’ять), фізіологічні (голос, постава, будова тіла),
до культурних — виховання, родинні та суспільні обставини, індивідуальні,
соціальні мотивації та інтереси.

Творчу особистість характеризують:

1) спостережливість. Людина здатна більше сприймати, ніж осмислювати:

із потоку інформації, яку вона одержує завдяки органам відчуття, у
«координати смислу» вкладається те, що відповідає вже наявним знанням та
уявленням. Інша інформація або відсіюється (спливає з «поля зору»), або
залягає у надрах підсвідомості. Наприклад, особа, котра ніколи не бачила
баобаба, але знає про нього, вперше побачивши це дерево, зверне на нього
увагу, виявить пізнавальний інтерес, вкладе його образ в раніше сформоване
поняття «баобаб». Здатність побачити те, що не вкладається в межі готового
поняття (навіть у процесі спостереження звичних речей або явищ), є ознакою
обдарованості. Забезпечують її особливі якість і спосіб мислення, адже
людина бачить і чує не лише за допомогою ока чи вуха, а й за допомогою
мозку. Художньо обдарована особистість спроможна побачити недоступне
для більшості людей, оскільки в них такої здатності немає. Творча
спостережливість, особлива «зіркість» у баченні світу — важлива передумова
літературної оригінальності і новизни;

2) розвинута уява. Уява — здатність людини відтворювати у свідомості

раніше сприйняті органами відчуття образи. Вона має психічну природу і
належить до репродуктивних механізмів відображення. Кожна людина від
природи наділена цією властивістю, проте у творчих особистостей особливий
тип уяви. Збуджується вона швидкоплинно, миттєво включаючись у
мисленнєвий процес. Інтенсивність уяви, велика кількість уявлюваних
об’єктів свідчать про «багатство уяви», «щедру уяву», тобто про насиченість
свідомості різноманітною інформацією. Письменницька обдарованість прямо
пов’язана з пізнавально-чуттєвим та вербальним (словесним) досвідом, які є
матеріалом, основою літературної творчості;

3) чіпка пам’ять. Ця психофізіологічна властивість для літератора має

особливе значення, оскільки забезпечує утримування у свідомості не тільки
інформації, почерпнутої із навколишнього світу, а й із суб’єктивних вражень,
які в процесі творчого акту здатні відтворити сприйняті об’єкти та атмосферу
їх сприйняття. Пам’ять — справжня скарбниця для творчості, однак для
митця має значення «гостра пам’ять», здатна в потрібну мить швидко й
оперативно «видати» необхідний матеріал для твору;
 4) фантазія. Вона і є власне творчістю — моделюванням, компонуванням
у свідомості інформації та емоційних вражень, які потрапили до неї з
реальної дійсності й оформились у певні поняття та образи. Уява відтворює
сприйняту інформацію і подає її фантазії для комбінаційної роботи. І. Франко
у трактаті «Із секретів поетичної творчості» писав про подібність сонної і
поетичної фантазії: «Сонна фантазія... потрафить уявити нам такі образи, такі
сцени і ситуації, яких ми в житті ніколи не бачили і не зазнавали. Вона
потрафить скомбінувати все те з величезного запасу наших звичайних
вражінь та ідей, послуговуючись збільшеною у сні легкістю в асоціюванні
ідей»;

5) легкість та розкутість асоціацій. Вони — важливі передумови якості і

продуктивності фантазування. Асоціації (лат. аввосіаио — з’єднувати,
пов’язувати) слугують відтворенню в уяві певних образів (шляхом
«зчеплення», коли відтворення одного образу спричинює відтворення іншого
— «за асоціацією»), поєднанню їх у нову комбінацію, яка має художній
смисл, є підставою для творення віртуальної (можливої) реальності. Якщо
«зчеплення» між уявлюваними поняттями та образами відбувається легко,
швидко, природно, це свідчить про творчі здібності людини. У такому разі
йдеться про швидкість мислення і нестримне фантазування;

6) інтуїція. Її називають «шостим чуттям». Це най- загадковіша

властивість людської психіки, оскільки ні її походження, ні структура, ні
процесуальна плинність не піддаються раціональному контролю. Осмислити
її як «чуття» чи як «шлях розв’язання творчої проблеми» неможливо. На
думку філософів та психологів (А. Шопенгауер, А. Бергсон, Б. Кроче),
інтуїція відіграє головну роль у художній творчості, яку вони
протиставляють раціональному (науковому) мисленню. На їх погляд, саме
інтуїція здатна осягнути унікальне, неповторне у світовому бутті і
відобразити його в мистецькому творі. Таку творчість — підсвідому,
інстинктивно- образну, рефлексійну — вважають не обтяженою ні
навмисним індивідуальним наміром, ні соціальним чи політичним
замовленням «вільною творчістю». Інтуїція властива всім, а художньою
інтуїцією наділені лише талановиті митці. Міркування з цього приводу
висловив давньогрецький мислитель Платон (у творчу мить митець
перебуває в позараціональному стані). Про неї як про ознаку геніальності вів
мову І. Кант, а теоретики романтизму (Ф. Шлегель, Новаліс, Ф.-В. Шеллінг)
бачили в інтуїтивному сприйманні світу передумову його справжнього
осягнення;
 7) гнучкість мислення. У психології існує поняття «функціональна
фіксованість». Виявляють її за допомогою тестів: людину просять,
наприклад, перелічити способи використання звичайного стільця. Відповідь,
що на ньому можна сидіти, фіксує саме цю його функцію. Людина, яка
здатна вести мову про різноманітні, прямо не властиві йому функції, долає
функціональну фіксованість — виявляє гнучкість мислення. Вона полягає у
вмінні швидко і легко переходити від одного класу понять до іншого, часом
далекого за змістом від попереднього. Вона має неабияке значення для
художнього пошуку, бо свідчить про здатність відмовитися від літературного
штампу, стереотипу, канону, готової форми і відшукати нове, оригінальне,
неповторне або вчасно відмовитися від невдалого рішення, спробувати різні
варіанти та обрати оптимальний;

8) дотепність. Вона полягає в особливій специфіці мислення, коли,

здавалося б, несподівано зближуються поняття, внаслідок чого народжується
новий образ. У створенні оригінального образу передусім виявляється
дотепність автора. Наприклад, слова «дощ» і «золото» є віддаленими
поняттями, не мають нічого спільного за змістом. Однак П. Тичина зумів їх
поєднати: «Весняний луг, і дощик золотий». Відразу виникає безліч
асоціацій, за допомогою яких в уяві постає образ весни, а зазначені поняття
вписуються в нього природно, свіжо, поетично;

9) уміння оперативно ув’язувати нові відомості із попереднім досвідом.

Така здатність є основою генерування художніх ідей. Інертність,
консервативність художнього мислення — прикмета літературної
посередності або творчої вичерпаності, творчого згасання. Письменник
цікавий читачам доти, доки продукує високохудожні, резонансні, привабливі
твори. Талановитий письменник реагує на зміни в суспільстві і людській
свідомості, знаходить у них найсуттєвіше і найхарактерніше на рівні
художнього осягнення.

Літературна обдарованість полягає ще й у легкості, вправності

формулювання думок і вражень, у відчутті мови і вільному володінні її
багатствами. Справді, «всі слова були уже чиїмись» (Ліна Костенко), але
талановитий письменник є творцем свого художнього світу, неповторної
художньої мови.

Вже давно стало аксіомою, що художня праця вимагає таланту,

обдарування, натхнення, почуттів, фантазії, багатства емоцій,
безпосередньості і природності реакцій, спротиву будь-яким штампам і
стереотипам, "здоровому глузду", і "захоплюючим картинкам", що дозволяє
художникові здійснювати свою добру волю, надаючи всьому створюваному
ним свого "кольору".
Всі ці характеристики художньої обдарованості одержали у І. Канта назву
генія, під яким він розумів "природжені задатки душі, через які природа дає
мистецтву правило": геній "є талант створювати те, для чого не може бути
дано ніякого певного правила... отже оригінальність повинна бути першою
властивістю генія..., водночас його твори повинні бути взірцями, тобто
показовими..., тобто мірилом або правилом оцінки". Геній, підсумовує свої
міркування Кант, "це талант до мистецтва, а не до науки, в якій на першому
місці мають стояти добре відомі правила і визначати в ній спосіб дії"; що
геній проявляться не стільки "при викладі певного поняття, скільки у викладі
або вираженні естетичних ідей".
З огляду на ці судження, геній — це "взірцева оригінальність природного
обдарування суб'єкта у вільному застосуванні своїх пізнавальних
здібностей".
Висловивши низку цікавих думок щодо генія і таланту, Кант урешті-решт
розглядав його як пустуна природи, який залишається осторонь від
соціального життя суспільства і долі конкретної людини. Це проявилось і в
працях його послідовника Ф. Шіллера, який зазначав, що кожний справжній
геній обов'язково повинен бути "наївним", інакше він не геній. Наївність
генія — умова його оригінальності, свободи, природності, сміливості.
Розсудливість же завжди боязлива, вона "розпинає свої слова і поняття на
хресті граматики і логіки...".
Гегель як об'єктивний ідеаліст, навпаки, розглядає генія як загальну
здібність і енергію, а художника — як "майстра бога" і вважає, що все
суб'єктивне і випадкове є тим, що шкодить чистоті думок і свободі, тому
натхнення художника проявляється як "невільний пафос", бо творчість тут
має форму "природньої безпосередності" і являє роботу, пов'язану з технікою
і зовнішніми механічними прийомами.
М. Бердяев розглядає проблему генія і геніальності з позиції
християнського віровчення про творчість як боротьбу зі злом і творіння
нового світу, тому геніальність рівнозначна "святості" і є шляхом не
"мирської", а "духовної" праці для "божеських" цілей. Тому геніальність
Пушкіна в тій само мірі потрібна, як і святість Серафима, бо в обох випадках
має місце "вибрання" і "призначення", "покликання" і обов'язок перед Богом.
Геніальність, на думку М. Бердяева, за своєю суттю "трагічна", бо не
відповідає вимогам "світу", не вписується в диференційовану культуру
суспільства, не виробляє для нього ніяких цінностей, не виконує його
замовлень, позаяк "світ" не розуміє генія, то він для "світу" виявляється
непотрібним. Як "інша онтологія", геніальність в людині — "світ інший", її
"нетутешня природа", яка за своєю суттю божественна. Геній оволодіває
людиною, як "демон", у геніальності розкривається жертвенність будь-якої
творчості, приреченість генія в цьому світі на розлад із дійсністю, на
стурбованість і страждання, тому "геніальне життя — це жертовний подвиг";
відтак Пушкін немовби занапащав свою душу в своїй геніальній творчості, а
Гете і Толстой були близькі до самогубства.
Аналізуючи поняття "геніальність" і "талант", Бердяев пов'язав перше з
особливим світовідчуттям, особливим напруженням волі, особливим
хотінням "іншого"; у геніальності завжди є універсальність, безмірність:
постійна "революційність", і вона може "згоріти", якщо не втілить в цьому
"світі" нічого цінного. Талант же, на думку М. Бердяева, є дар
диференційований, спеціалізований, який відповідає вимогам поділу
культури на її окремі форми, його природа не органічна і не онтологічна, а
функціональна, здатна створювати більш досконалі цінності, ніж
геніальність. Талант є пристосуванням до вимог диференційованої культури,
це канонічність і занепадництво, нездатність до горіння і жертовності. З
огляду на ці критерії, Бердяев вважає, що Рафаель не геній, а тільки
"величезне художнє обдарування і надзвичайна пристосованість", які
обумовлювали доступність і зрозумілість; "загальновизнаність" його творів є
згубною для генія, бо в них "немає нової краси, незнаної ще світу", як це
мало місце в творчості Мікельанжело.
Ці роздуми М. Бердяева про геніальність і талант та їх співвідношення
узгоджуються з сучасним трактуванням цих понять у філософії і психології.
Зокрема, геніальність розглядається як найвищий ступінь обдарованості
людини, здатність її до величезного напруження всіх фізичних і нервово-
психічних зусиль у поєднанні із об'єктивними потребами, що сприяє
творчому злету і сходженню на якісно вищу щаблину. Талант (від грецького
— терези) — природний хист, обдарованість, вища здатність людини до
певного виду діяльності (творчої, наукової, політичної і виробничої). Однак
талант не природжена, а набута здатність людини, він формується і
розвивається під впливом соціальних умов, відповідно до запитів суспільства
на ту чи іншу діяльність.
Гете в розмові зі своїм секретарем І. П. Еккерманом сказав, що "...геній і є
та продуктивна сила, що дає виникнути діянням, яким немає потреби
ховатись від бога і природи, а відповідно, вони не безслідні і довговічні. Такі
всі твори Моцарта. В них закладена животворяща сила, вона переходить із
покоління в покоління, і її ніяк не вичерпати, не знищити. Те ж саме
стосується й інших великих композиторів і художників. Водночас, нам відомі
з нашої літератури інші, досить значимі постаті, що при житті вважалися
геніями, вплив яких закінчився разом з їх життям...".
Таким чином, хоча талант, геній мистецтва не "назначається" і не
"створюється" за замовленням держави, класу, партії, великий і активний,
насамперед, тому, що він є історична і соціальна категорія, суб'єктивна
потенція та об'єктивізація потреб і тенденцій тих чи інших соціальних сил,
функція того суспільства, в якому він живе і творить. Тому навіть психологія
видатної художньої індивідуальності, її переживання, стани, саме існування,
виступають не тільки як функція її особистого, душевного життя, але і як
явище, що має об'єктивний суспільний смисл і значення, слугує перехідною
ступінню від психології до ідеології. Це означає, що художня обдарованість
(талант, геній) зобов'язана природі тільки задатками, які слугують їй
передумовою до спеціалізованої професійної діяльності, до виконання певної
"функції" в системі суспільного цілого. Для оформлення ж будь-якої значної
обдарованості в діючу індивідуальність потрібна, насамперед, потреба в
певному виді діяльності. Епоха Відродження, яка потребувала титанів,
породила їх: Леонардо да Вінчі, Рафаель, Мікельанджело, Тіціан, Дюкер та
інші. Українське відродження 20-х років XX століття дало такі таланти, як
режисер Курбас, художники — брати Кричевські, скульптор Кавалерідзе,
поети Плужник і Сосюра, кінорежисер Довженко та інші. Тобто
визначальним чинником формування і розвитку творчої художньої
індивідуальності є атмосфера громадськості, в якій виробляється досвід
почування і спосіб мислення, шліфується обдарування і набувається
майстерність. І чим інтенсивніше і насиченіше соціальне життя, тим більше
розкривається і розквітає обдарування, а чим значніша творчість індивіда,
тим більше він належить суспільству. Гете говорив: "Навіть найбільший
геній недалеко б пішов, якби він захотів виробляти все із самого себе".
Завдяки особливій здібності "занурюватись" у суспільність, у
"персоносферу", вбирати в себе "дух землі", "дух епохи", "дух народу",
інколи інтуїтивно відчувати якісь приховані, йому самому до кінця
незрозумілі можливості, завдяки "надситуативній активності", тобто
здатності виходити за межі того, що об'єктивно вимагає ситуація, крупний
художник, геній, талант не тільки виражає наявне, але й володіє даром
передбачення соціальних змін, що може набрати форму своєрідного
"пророцтва", в якому немає нічого містичного, якщо врахувати наявність
загальнолюдської культури як своєрідної "ноосфери", здатність людського
розуму до передбачення і специфіку художньої творчості. Володіючи
витонченою чутливістю, особливим баченням, колом інтересів, прийомами і
засобами, пафосом і світовідчуттям, здібністю "особисто" проникати у
відображувані явища, використовувати "значимі" можливості специфічного
формоутворення, художній талант одержує "змістовне прирощення", що
створює особливий "простір", якого немає ні в об'єктивно існуючих речах, ні
в досвіді інших людей, ні в його власному досвіді, але в якому схоплена
тенденція і логіка історичного розвитку людини і суспільства. Цей вихід за
межі суб'єктивно усвідомлюваного в "надсвідоме" як свідчення особливої
включеності художньої обдарованості в світ духовної культури, відносин і
чинників суспільного життя, з одного боку, збільшує залежність творця від
об'єктивного і перетворюваного суспільством, хоча воно і переживається ним
як щось внутрішнє і своє власне, а з іншого боку, сприяє непідлеглості
творчого акта довільний регуляції, а художнику надає право на вільний вияв
свого покликання.

Отже, можна говорити, що будь-який видатний художник, геній, талант є

якийсь особливий індивід і, водночас, "тотальність" людського прояву життя.
Оскільки обдарування видатної творчої особистості є частиною всього
належного людству і створеного людьми, яке призначене служити певним
масам людей, то його творчість, складаючи певний бік людського буття, є не
тільки його особиста, а й загальна необхідна справа. Тому він сам,
долучаючись до загального і активно беручи в ньому участь, в свою чергу
долучає до нього й інші індивідуальності. Завдяки цій особливій місії
художня обдарованність, талант, геній настільки злитий із своїм часом і
настільки концентрує в собі сили і прикмети епохи, почуття і помисли
сучасників, що навіть його особисті враження і настрої виступають не тільки
"живою", але й дійсною, діючою силою в художній свідомості сучасників і
наступних поколінь. Завдяки цій особливості крупний художник стає
"органом" і представником суспільства, часу, людства. В цьому сила і
значимість творчості багатьох геніїв: Рафаеля, Мікельанжело, Шекспіра,
Гете, Пушкіна, Шевченка, Достоєвського, Толстого та інших видатних
митців усіх часів і народів.
 СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Білоус П.В. Вступ до літературознавства: Навчальний посібник. – К.:

ВЦ «Академія», 2011. – 336 с.
2. Білоус П.В. Теорія літератури: Навчальний посібник. – К.:
Академвидав, 2013. – 328 с.