Аронова Р. С.

кандидат педагогічних наук, доцент кафедри педагогіки та психології

ПУ «ВНЗ «Міжнародний гуманітарно-педагогічний інститут «Бейт-Хана»
м. Дніпро, Україна
УМІННЯ ВЧИТИСЯ І ЙОГО ФОРМУВАННЯ У ШКОЛЯРІВ
В останнє десятиліття змінилися пріоритетні цінності шкільної освіти: від
цінності формування знань і умінь школа переорієнтовується на цінності розвитку
здібностей. Розвинуте вміння вчитися являється характеристикою суб'єкта
навчання, здатного до самостійного виходу за межі власної компетентності для
пошуку способів дії в нових ситуаціях. На сучасному етапі потрібні особистості з
нестандартним мисленням. З умінням самостійно знаходити рішення поставлених
цілей, уміння застосовувати сучасні технологічні засоби. Основоположним
компонентом підготовки нового покоління школярів є система навчальних дій, яка
розкриває шляхи становлення вміння вчитися.
Мета сучасної освіти – навчити школярів самостійно здобувати знання і
застосовувати їх на практиці. Досягнення цієї мети найбільш повно відбувається
завдяки формуванню пізнавальних навчальних дій. Складові блоку пізнавальних
навчальних дій розвивають активність учнів при освоєнні нового матеріалу, їх
логічне мислення, вміння правильно визначати проблемну ситуацію і шукати
шляхи її вирішення. В умовах стрімкого збільшення і оновлення інформації
пізнавальні навчальні дії стають найважливішим компонентом розвитку нового
покоління.
Формування вміння вчитися – завдання всіх ступенів шкільної освіти, воно
не може бути повністю вирішеним в рамках початкової школи, однак якщо в
початковій школі не закласти основи цього вміння, то в старшій школі юнаки і
дівчата, які вміють вчитися, будуть не правилом, а щасливим винятком .
 Коли заходить мова про людину, що вміє вчитися, виникає образ книжника,
одержимого пізнавальною пристрастю. Однак вміння вчитися виявляє себе не
тільки в сфері пізнання і не збігається з умінням користуватися довідковою
літературою і добувати потрібну інформацію з книг. Підкреслимо ще раз: це не
тільки інтелектуальні, пізнавальні завдання. Уміння вчитися застосовується до
всіх сфер суспільної свідомості.
Отже, в умінні вчитися ми виділяємо дві складові:
-рефлексивні дії;
-пошукові дії.
Рефлексія – роздум, самоспостереження, самопізнання; взагалі мислення,
зокрема – звернення уваги на власну діяльність свідомості. До особистісних
(рефлексивних) дій учня, які свідчать про становлення його внутрішнього
особистісного досвіду, можуть бути віднесені: домагання на певний результат,
ступінь труднощів обирається завданням; оцінка досліджуваних подій, явищ,
цілеспрямований пошук таких аспектів матеріалу, які б дозволили учневі заявити
про своє ставлення до них, про свою політичну позицію щодо досліджуваного;
самостійне прийняття рішень, створення життєвих програм, моделювання,
«програвання» власного життєвого шляху; виявлення власних проблем, пов'язаних
з дефіцитом певного досвіду, знань, навичок, впевненості, особистісних якостей;
регуляція власних переживань, внутрішніх колізій, адекватні висновки з життєвих
ексцесів; пошук життєвих сенсів, самовизначення по відношенню до різних
життєвих цінностей [1, c.229].
Рефлексивні дії необхідні для того, щоб пізнати нове завдання, для
вирішення якого людині бракує знань і умінь і відповісти на перше питання
самонавчання: чому вчитися?. У початковій школі повинна бути закладена основа
не тільки предметного знання, а й знання про власне незнання. Якщо учні
протягом усього початкового навчання будуть пред'являти вчителю тільки свої
знання і всіляко відгороджуватися від зустрічі з ситуаціями, де їхні знання
вступають в протиріччя з новими фактами, то в основній школі уміння вчитися
стане надбанням небагатьох обраних.
Пошукові дії, необхідні для придбання відсутніх умінь, знань, здібностей,
для відповіді на друге питання самонавчання: як навчитися? Це питання має три
відповіді, три способи вийти за межі власної компетентності:
-самостійно винайти відсутній спосіб дії, тобто перевести навчальну задачу
в творчу, дослідницьку, експериментальну;
- самостійно знайти інформацію, якої бракує в будь-якому «сховищі», перш
за все – в книгах і Інтернеті;
-запросити відсутні дані у знавця.
Уміння працювати з книгою та іншими джерелами інформації може бути
сформовано досить рано, але не на перших кроках навчання: діти повинні
навчитися читати. Систематичне освоєння цього способу розширення власної
компетенції – завдання основної школи. У ряді всіх «сховищ» матеріального і
духовного досвіду, які можуть стати для учня джерелом розширення його
індивідуального досвіду, особливо виділена постать учителя. Учитель як особлива
соціокультурна позиція дорослого – це той, хто вчить самому учінню [3, c.6].
Учитель і потрібен учневі для того, щоб, стоячи на кордоні навчання і
справи, орієнтування та виконання, утримувати учня в стані орієнтування, не
давати йому в гонитві за результатом втрачати з уваги способи дії. До виконання
вчитель спонукає учня лише з однією метою: щоб дитина з'ясувала, чи володіє
вона способом дії, чи треба продовжити вчення. Іншими словами, предметом
спільних дій учня і вчителя є межа компетентності учня і способи переходу цієї
межі.
Пізнаваними прикметами вміння молодшого школяра вчитися, тобто
шукати способи розширення власної компетентності, є перш за все питання,
звернені до вчителя. Ці питання містять: вказівку на істотну відмінність нового
завдання від вже освоєних; гіпотезу про спосіб її вирішення, до спільної перевірки
якої учень запрошує вчителя.
Уміння вчитися як цінності і цілі освітнього процесу стало звичним масовій
педагогічній свідомості як побутовий термін задовго до його понятійного аналізу
в теоріях навчання. Не випадково в шкільних програмах уміння вчитися просто
через кому було додано до списку більш класичних шкільних умінь: школярі
повинні вміти рахувати, читати, писати, вчитися. Сталося це в кінці 70-х років під
впливом інформаційної революції, що висунула виробникам нову вимогу довічної
перекваліфікації. Що ж стало розумітися під терміном «вміння вчитися»? Для
відповіді на це питання виділимо основні уявлення про школяра, що не володіє
таким умінням [1, c. 231].
Зазвичай за скаргою вчителів і батьків «Він (а) не вміє вчитися» стоять дві
групи симптомів:
-дитина з працею включається в роботу, годинами просиджує за домашнім
завданням, відволікається, забуває питання задачі, ледь почавши її вирішувати; в
переважній більшості випадків психологічне обстеження виявляє нормальний
рівень розвитку інтелектуальної сфери дитини при низькому рівні розвитку
організації діяльності;
-дитина з працею засвоює новий матеріал, погано запам'ятовує, при переказі
не виділяє істотного, потребує великого числа тренувальних вправ; і в цьому
випадку психологічне обстеження рідко виявляє грубе зниження інтелектуального
рівня; однак у дитини, як правило, спостерігається інтелектуальна пасивність,
неволодіння ефективними стратегіями розумових і мнемічних дій.
Пропедевтику і корекцію подібних проявів «невміння вчитися» також
ведуть двома шляхами:
-дитину вчать навичкам самоорганізації;
-застосування оптимальних і розумових стратегій [3, c.4].
 Навчання навичкам самоорганізації і розумової праці істотно підвищує
ефективність навчання школярів. Однак поняття «здатність до навчання» і
«вміння вчитися» не збігаються. Вони розрізняються по надзвичайно суттєвому
параметру: за способом передачі знань, умінь, здібностей від вчителя до учня.
Крім того, вміння вчитися нерідко ототожнюється з умінням виконувати
завдання індивідуально, не звертаючись ні до кого по допомогу. Зазвичай така
робота називається самостійною, однак це невірно. Саме значення слова
«самостійність» як свобода від зовнішніх впливів, примусів, від сторонньої
підтримки та допомоги, здатність до незалежних дій, суджень, володіння
ініціативою, рішучість вказує на різке звуження поняття при розгляді
самостійності лише як уміння обходитися без допомоги. Природа незалежності,
ініціативності, рішучості явно не зводиться до предметних умінь. На ранніх етапах
навчання, коли дитина ще не в змозі впоратися з новим завданням без будь-якої
допомоги, вміння вчитися виявляється в здатності дитини ініціювати навчальну
взаємодію з дорослим, висловлюючи припущення з приводу невідомого,
пропонуючи способи перевірки своїх гіпотез. Точками народження навчальних
ініціатив молодших школярів є зустрічі з протиріччями [2,c.533].
Таким чином, в даний час все більше актуальності набувають прийоми і
методи самостійно здобувати нові знання, висувати гіпотези і здійснювати збір та
аналіз необхідної інформації. Зміст педагогічної роботи на початковому етапі
навчання орієнтований на формування загально-навчальних умінь і навичок,
способів діяльності, яка передбачає успішність навчання на наступних щаблях.
Література
1.Айсмонтас Б.Б. Мотивы учения // Педагогическая психология. М.:
МГППУ 2014. 368 с.
2.Зимнякова И.Ю. Формирование коммуникативных и регулятивных
универсальных учебных действий в процессе группового взаимодействия
младших школьников //Наука и образование: новое время. 2015.  № 1 (6).  с. 532-
534.
3.Савченко О. Ключові компетентності – інноваційний результат шкільної
освіти // Рідна школа. 2011. № 8 – 9. С.4 - 8.