Гравіметрія

1. Застосування методу осереднення при аналізі гравімагнітних спостережень

Для виявлення аномалії саме від геологічного об'єкту, що нас цікавить, в сумарному
гравітаційному полі необхідно, щоб величина її переважала над величинами аномалій від інших
тіл. З цією метою необхідно домогтися “підсилення” “цікавих” нас аномалій і “ослаблення”
інших, тобто зробити певне перетворення чи трансформацію спостереженого гравітаційного
поля. Очевидно, що ефективність подібного перетворення буде залежати від розходження
властивостей аномалієутворюючих тіл  розходження їхніх глибин залягання, розходження їхніх
форм, густин та ін.
Існують кілька способів трансформації гравітаційних полів. Найбільш поширені три
основних операції:
1) аналітичне продовження спостереженого поля аномалій сили тяжіння на інші рівні;
2) осереднення аномального поля;
3) обчислення вищих похідних потенціалу сили тяжіння.
Сутність способу осереднення складається в послідовному розрахунку
середньоарифметичних значень Δg у “вікні осереднення” радіуса R чи в квадраті зі стороною 2а.
Значення Δgср, зняті в вузлах квадрата чи кола, відносять до центра “вікна”. Потім зміщують
“вікно” по поверхні карти, знову підраховуючи середнє, і т.д. При цьому одержують нову карту
згладжених значень Δg, що відбиває поводження регіонального поля. Дрібні аномалії, зв'язані з
густинними неоднорідностями верхньої частини розрізу, при такому осереднені практично
зникають. Аномальні значення Δg визначаються як різниця спостереженого значення Δg у даній
точці і середнього Δgср у цій самій точці. Величини аномалій, одержуваних способом
осереднення, залежать від величини R і a, названих радіусом осереднення. Найкращі результати
виходять, коли в межі площадки попадає досить велике число аномалій, по площі в кілька разів
менше площі осереднення.
Близький до описаного і спосіб варіації, що застосовується для виділення локальних
Δg + Δg+ R
Δg Л = ΔgC − − R
аномалій. Локальна аномалія вираховується за формулою: 2 , де Δgс —
значення сили тяжіння в точці С; Δg-R, Δg+R - значення сили тяжіння на кінцях радіуса R. За
знайденим значенням будують новий графік ΔgЛ.

2. Пряма та обернена задачі гравірозвідки, їх особливості

Інтерпретація зводиться до вирішення прямої і зворотної задач гравірозвідки. Пряма задача
полягає в знаходженні елементів гравітаційного поля за заданим розподілом параметрів (формі,
глибині залягання збурюючого тіла, його густині тощо). Вона має єдиний розв’язок. Для
вирішення прямої задачі в теорії гравірозвідки розроблений спеціальний математичний апарат 
інтегральні формули, що виражають похідні гравітаційного потенціалу як функції розподілу
аномалієутворюючих мас. Практично це зводиться до підстановки меж інтегрування для
заданого тіла. Найбільш проста для рішення при цьому двовимірна задача. В цьому випадку
обчислюється розподіл похідних гравітаційного потенціалу по лінії, що перетинає проекцію
аномалієутворюючого джерела на поверхню спостереження, що проходить через його центр і
перпендикулярна простяганню тіла, об'єктам. Це горизонтальна матеріальна напівплощина,
горизонтальний стрижень, циліндр, вертикальний уступ, похилий уступ, вертикальний пласт,
похилий пласт, прямокутна нескінчена призма тощо. Набагато складніший процес рішення
тривимірної задачі. Але для ряду правильних геометричних форм (матеріальна точка, сфера,
вертикальний стрижень, круговий диск, вертикальний круговий циліндр, прямокутний
паралелепіпед) відповідні аналітичні вирази отримані. Якщо суворе аналітичне вирішення задачі
визначити дуже складно чи зовсім неможливо, пряму задачу вирішують приблизно, зображуючи
отримані результати графічно у вигляді палеточних кривих. Так, зокрема, роблять, коли
розглянутий аномалієутворюючий об'єкт не можна уподібнити тілу правильної геометричної
форми.
 Зворотна задача полягає у визначенні параметрів збурюючого тіла за відомим значенням
поля аномалій сили тяжіння. Вона вирішується неоднозначно, тому що однакові аномалії сили
тяжіння можуть бути зв'язані з геологічними об'єктами різної форми, розмірів, густини. Тому для
підвищення вірогідності інтерпретації необхідні дані про густину порід, що складають даний
район, а також ймовірній формі тіл, які досліджуються. Природно, що результати інтерпретації
будуть тим достовірнішими, чим більш обґрунтовано вибрана модель досліджуваного поля.
Методи вирішення зворотної задачі застосовують як для інтерпретації щодо простих аномалій,
які можна апроксимувати тілами простої геометричної форми за допомогою аналітичних
методів, зокрема методом характерних точок, так і при інтерпретації складних аномалій за
допомогою палеток, методом послідовних наближень з використанням ЕОМ.
У методі характерних точок використовуються формули розрахунку аномалій Δg і других
похідних гравітаційного потенціалу для тіл простої форми, отримані при рішенні прямих задач.
Досліджуючи ці аналітичні вирази, визначають координати характерних точок відповідних
похідних (звідси назва методу). Звичайно це точки максимуму і мінімуму, напівмаксимуму,
нульових значень. Знаходять також значення аномалії в точках максимуму і мінімуму. Цей аналіз
дозволяє для кожного тіла одержати систему рівнянь. З неї і визначають невідомі елементи
залягання аномалієутворюючого тіла, тобто вирішують зворотну задачу. Так, для тіл сферичної
форми значення сили тяжіння і її горизонтального градієнта по будь-якому профілю, що
h xh
Δg=fM 3 i W xz =−3 f 5
проходить через епіцентр тіла, визначають по формулах: r r , де М —
надлишкова маса тіла; h - глибина залягання центра сфери; f — гравітаційна постійна;
r= √ h 2 +x 2 ; х — абсциса довільної точки на осі х (рис. 1.3).
xmax

g g

Wxz

xmax xmin x
0,5
x0,5
h

Wxz O x0,25
R

O O2

а б
Рисунок 1.3 Криві g і W над сферою (а) та вертикальним уступом (б)
M
Δg max =f
Максимум кривої Δg знаходиться над центром кулі (х = 0) і дорівнює: h2 Для
точки відстороненої від максимуму на відстань х 0,5, де
1 1 x
Δg=0 . 5 Δg max , Δg0 . 5= fM 2 =fM 2 3 2 2
2 (x 0 . 5 +h2 )3/2
h чи 2 h =( x 0. 5 +h ) . Звідси можна знайти
2
Δg h
M = max
глибину залягання центра сфери. Надлишкова маса буде дорівнювати: f .
Параметри h і М визначають по кривій, W xz , h=x min −x max . Наведений приклад є дуже
важливим в практиці геологічної інтерпретації гравірозвідувальних даних. Геологічні тіла, які
можуть бути уподібнені сфері, дуже різноманітні: поклади гніздоподібної і штокоподібної
форми, карстові форми, соляні купола і таке ін.
Друга, що дуже часто зустрічається в природі, форма – поверхня контакту. При картуванні
контактної поверхні можна застосовувати спрощену формулу, засновану на припущенні, що
спостережене гравітаційне поле обумовлене тільки дією цієї поверхні з надлишковою густиною
Δσ . Якщо відоме значення Δg якій-небудь точці, де глибина залягання контактної поверхні
Δg 1 −Δg 2
z 1=z 2 +
z2, то в будь-якій іншій точці 2 πfΔσ , відтак глибину залягання верхньої і нижньої
границь уступу і надлишкову масу (m) можна оцінити за формулами
2 2
x 0 . 25 −x 0. 5
z 1=m−√ m2 −x 20. 5 ; z 2 =m+ √ m2−x 20 .5 ; m=
2 x 0. 5 , де x 0. 5 i x 0. 25 - абсциси точок
спостережень, у яких значення досягають 0,5 і 0,25 свого максимального значення. Сучасна
кількісна інтерпретація  трудомісткий процес, як правило, вона виконується на основі
використання обчислювальної техніки. Тим часом у практиці геологічних досліджень дуже часто
важливо зробити орієнтовані розрахунки параметрів аномалієутворюючих тіл. З цією метою
часто застосовують спрощені аналітичні вираження. До їх числа належить нерівність Сміта:
αΔg max
h≤
Δ g'max , де α = 0,7 для витягнутих і α
= 0,9 для ізометричних відповідно максимальне
значення сили тяжіння максимальний горизонтальний градієнт; Δg max і Δ g max знімаються з
'

інтерпретаційного графіка Δg, що проходить завжди поперек простягання інтерпретуючої

аномалії через її центр.
У практиці вирішення зворотної задачі крім розглянутих аналітичних способів застосовують
і інші. Наприклад, використовують побудовані за формулами вирішення прямої задачі атласи
теоретичних кривих. При їхній побудові по осі абсцис відкладається відношення горизонтальної
координати до якого-небудь лінійного параметра по вертикалі (наприклад, до глибини
залягання). Для багатьох тіл навіть правильної геометричної форми одержати аналітичне
рішення прямої задачі, як уже вказувалося, важко. Однак його досить легко можна одержати з
будь-якого заздалегідь заданим ступенем точності наближенням і відобразити у вигляді
відповідних теоретичних кривих (палеток). Побудову палеток виконують по інтерпретаційному
профілю для тіла визначеної форми, що має, однак, різні розміри, елементи залягання й інші
параметри. Зіставлення експериментальної кривої з палеточними дозволяє підібрати теоретичну
криву, найбільш близьку до тієї, що інтерпретується. Тим самим визначаються всі параметри
аномалієутворюючого об'єкту, тобто зважується зворотна задача. Надійність її рішення легко
визначити, знаючи ступінь співпадіння інтерпретованої кривої з палеточною.
Інтерпретація гравітаційних аномалій за аналітичними формулами і атласам теоретичних
кривих, розрахованим для тіл правильної геометричної форми, часто дуже орієнтована. Для її
уточнення широко застосовується спосіб підбору.
Спосіб підбору полягає у виборі такого тіла, форма, розміри, елементи залягання і густина
якого дають розрахункову криву, що найбільше близько збігається зі спостереженою. Для цього
широко використовуються ЕОМ. Крім того, для оцінки гравітаційного ефекту від тіл довільної
форми використовуються спеціальні палетки.
Сутність побудови цих палеток у двовимірному варіанті зводиться до того, що вся площина
нижче вихідної осі розбивається на елементарні площадки, що відзначаються рівною
гравітаційною дією. За допомогою такої палетки будь-яке тіло може бути розбите на площадки,
що робить на розрахункову точку однаковий гравітаційний вплив. Підрахувавши суму цих
площадок і, помноживши їх на гравітаційний вплив однієї з них, одержимо гравітаційний вплив
усього тіла. Очевидно, у такий спосіб можуть бути розраховані криві гравітаційних аномалій від
будь-якої кількості тіл. Наведений підхід реалізується і при використанні комп’ютера для
інтерпретації гравітаційного поля. При цьому робота інтерпретатора практично зводиться лише
до підбору реального з геологічної точки зору розташування геологічних тіл (петрогустинної
моделі).
Гравірозвідка широко використовується при виконанні різних геологічних досліджень  від
регіональних робіт до розвідки корисних копалин у межах експлуатаційних родовищ. При
вирішенні задач глибинної геології на етапі регіональних досліджень гравіметричний метод
застосовується для вивчення ізостатичного стану земної кори і процесів у літосфері, що
супроводжуються переміщенням матеріалу чи зміною його густини. Використовують результати
вивчення сили тяжіння і для побудови глибинних границь. Звичайно, використовують
кореляційні залежності між глибинами до цих границь, що визначені сейсмічними методами й
інтенсивністю аномалій сили тяжіння. Такі побудови дуже корисні для вивчення співвідношення
і взаємодії між земною корою і верхньою мантією. Застосовується в глибинній геології також
розрахунок глибин по аномаліях сили тяжіння. Оцінки цього параметра виконують, статистично
обробляючи результати цих розрахунків, і визначають число можливих глибинних границь у
досліджуваному регіоні. Широко застосовуються гравірозвідувальні матеріали також при
вирішенні структурно-тектонічних задач і, у першу чергу, для тектонічного районування
території, виявлення і простежування регіонів, оцінки глибин їхнього залягання. Досить
ефективна гравірозвідка на цьому етапі при визначенні потужності осадового чохла, виявленні й
оконтурюванні інтрузій, вивчення елементів плікативної тектоніки. Рішення структурно-
тектонічних задач виконують звичайно на основі використання карт сили тяжіння в редукції Буге
масштабів 1:1 000 000; 1: 500 000; 1: 200 000.
Дрібно- і середньомасштабні гравіметричні карти широко використовуються і при
металогенічних дослідженнях. Особливо велике значення при цьому приділяють вивченню
границь тектонічних блоків. Ці границі фіксуються підвищеними аномаліями сили тяжіння,
витягнутими смугами локальних аномалій g. Досить надійно оцінюється потужність гранітного
шару при дрібномасштабному районуванні. Зони збільшень потужності гранітного шару
відзначаються мінімумами сили тяжіння.
Велике значення має використання гравірозвідувальних матеріалів при пошуках
нафтогазоносних структур. Особливо ефективні гравіметричні дослідження для виявлення
соляно-купольних структур. Вони були одними з перших об'єктів пошуків за допомогою
розвідувальної геофізики. Густина солі, як правило, менше густини вміщуючих гірських порід,
тому над соляними куполами часто реєструються мінімуми сили тяжіння до декількох десятків
міллігал. Іноді вони ускладнюються максимумом. Це трапляється, коли соляне тіло прориває
спочатку важкі шари, а потім більш легкі (у порівнянні із сіллю).
Якщо схили соляного купола досить круті, вивчення його за допомогою інших геофізичних
методів (зокрема, сейсморозвідки) виконати досить важко, і тоді гравірозвідка  дуже
ефективний метод для рішення цієї важливої задачі нафтової геології. Для пошуків соляно-
купольних структур застосовують більш детальні гравіметричні зйомки (масштаб 1:100 000 і
крупніше). Особливо ефективні при цьому варіометричні зйомки, тому що на другі похідні
гравітаційного потенціалу менше впливають глибинні неоднорідності земної кори. Подібно
соляним куполам, ефективним об'єктом для пошуків методами гравірозвідки є діапірові складки.
Тут пластичною речовиною служить глина.
Дуже широко використовуються методи гравіметричної розвідки для пошуків рудних
корисних копалин. Рудні тіла мають велику надлишкову густину в порівнянні з вміщуючими
породами, залягають на малій глибині, мають замкнуту форму й обмежені розміри. Тому
гравітаційні аномалії над рудними родовищами характеризуються великими горизонтальними
градієнтами сили тяжіння, відносно невеликими амплітудами і горизонтальними розмірами.
Для пошуків і розвідки рудних тіл у зв'язку з цим використовують високоточні
крупномасштабні гравіметричні зйомки з точністю до сотих мілігала. Гравірозвідка успішно
використовується при картуванні залізистих кварцитів, ультрабазитів і прямих пошуків
пов'язаних з ними хромітів, виявленні колчеданних руд та ін.
Гравірозвідка використовується також для картування вугленосних товщ, а в особливо
сприятливих випадках — для пошуків і розвідки вугільних шарів.

3. Сучасні методи інтерпретації гравітаційних даних

1. Кількісна інтерпретація гравіметричних даних.
Інтерпретація отриманих в результаті гравіметричних робіт даних завершує дослідження
відповідної території. Розгляду підлягають карти ізоаномал і профілі значень Δg, наявні
геологічні дані, матеріали вивчення густини зразків гірських порід, результати інших
геофізичних досліджень.
При інтерпретації повинні бути виділені гравітаційні аномалії, виявлена форма, об’єм,
глибина й елементи залягання геологічних тіл, що збурюють поле, установлені зв'язки
гравітаційного поля з особливостями геологічної будови досліджуваної території.
Інтерпретація даних гравірозвідки неоднозначна. Це пояснюється двома основними
особливостями гравітаційного поля. Перша полягає в тому, що вимірюване значення сили
тяжіння в будь-якому пункті відбиває вплив «накладених» один на одного багатьох
неоднорідностей у розподілі мас. Успішно інтерпретувати гравітаційні аномалії можна тільки
після поділу впливу окремих геологічних об'єктів, що особливо важливо при пошуках локальних
структур. Друга особливість складається в принциповій невизначеності рішення зворотної задачі
по полю сили тяжіння (як і для будь-якого іншого потенційного поля).
Геологічна інтерпретація гравірозвідувальних даних підрозділяється на два основних
підетапи: якісна інтерпретація і кількісна інтерпретація.
Кількісно інтерпретуються параметри збурюючи поле тіл, їх маси і густини. Результатом
інтерпретації є геолого-геофізичні розрізи визначених напрямків (інтерпретаційні профілі),
структурні карти поверхонь розділу середовищ різної густини. Найбільше застосовується при
кількісній інтерпретації аналітичний спосіб і спосіб підбору.
Аналітичний спосіб інтерпретації заснований на використанні формул для тіл правильної
геометричної форми, якими апроксимуються реальні геологічні тіла. При цьому виконується
оцінка параметрів тіл (глибини залягання, надлишкової маси й ін.) за характерними точками
аномалій (максимуми, мінімуми, їхньої частки й ін.).
Інтерпретація зводиться до вирішення прямої і зворотної задач гравірозвідки. Пряма задача
полягає в знаходженні елементів гравітаційного поля за заданим розподілом параметрів (формі,
глибині залягання збурюючого тіла, його густині тощо). Вона має єдиний розв’язок. Для
вирішення прямої задачі в теорії гравірозвідки розроблений спеціальний математичний апарат 
інтегральні формули, що виражають похідні гравітаційного потенціалу як функції розподілу
аномалієутворюючих мас. Практично це зводиться до підстановки меж інтегрування для
заданого тіла. Найбільш проста для рішення при цьому двовимірна задача. В цьому випадку
обчислюється розподіл похідних гравітаційного потенціалу по лінії, що перетинає проекцію
аномалієутворюючого джерела на поверхню спостереження, що проходить через його центр і
перпендикулярна простяганню тіла, об'єктам.
Зворотна задача полягає у визначенні параметрів збурюючого тіла за відомим значенням
поля аномалій сили тяжіння. Вона вирішується неоднозначно, тому що однакові аномалії сили
тяжіння можуть бути зв'язані з геологічними об'єктами різної форми, розмірів, густини. Тому для
підвищення вірогідності інтерпретації необхідні дані про густину порід, що складають даний
район, а також ймовірній формі тіл, які досліджуються. Природно, що результати інтерпретації
будуть тим достовірнішими, чим більш обґрунтовано вибрана модель досліджуваного поля.
Методи вирішення зворотної задачі застосовують як для інтерпретації щодо простих аномалій,
які можна апроксимувати тілами простої геометричної форми за допомогою аналітичних
методів, зокрема методом характерних точок, так і при інтерпретації складних аномалій за
допомогою палеток, методом послідовних наближень з використанням ЕОМ.
У методі характерних точок використовуються формули розрахунку аномалій Δg і других
похідних гравітаційного потенціалу для тіл простої форми, отримані при рішенні прямих задач.
Досліджуючи ці аналітичні вирази, визначають координати характерних точок відповідних
похідних (звідси назва методу). Звичайно це точки максимуму і мінімуму, напівмаксимуму,
нульових значень. Знаходять також значення аномалії в точках максимуму і мінімуму. Цей аналіз
дозволяє для кожного тіла одержати систему рівнянь. З неї і визначають невідомі елементи
залягання аномалієутворюючого тіла, тобто вирішують зворотну задачу. Так, для тіл сферичної
форми значення сили тяжіння і її горизонтального градієнта по будь-якому профілю, що
h xh
Δg=fM 3 i W xz =−3 f 5
проходить через епіцентр тіла, визначають по формулах: r r , де М
— надлишкова маса тіла; h - глибина залягання центра сфери; f — гравітаційна постійна;
r= √ h 2 +x 2 ; х — абсциса довільної точки на осі х (рис. 1.3).
x
m

ax
g
g

Wxz
xma x x
mi
x0,5
h

x 0,
Wxz
Rn 5 O x0,25

O O2

а б
Рисунок 1.3 Криві g і W над сферою (а) та вертикальним уступом (б)
M
Δg max =f
Максимум кривої Δg знаходиться над центром кулі (х = 0) і дорівнює: h2 Для
точки відстороненої від максимуму на відстань х 0,5, де
1 1 x
Δg=0 . 5 Δg max , Δg0 . 5= fM 2 =fM 2 3 2 2
2 h (x 0 . 5 +h2 )3/2 чи 2 h =( x 0. 5 +h ) . Звідси можна знайти
2
Δg h
M= max
глибину залягання центра сфери. Надлишкова маса буде дорівнювати: f .
Параметри h і М визначають по кривій,
W , h=x −x
xz min max . Наведений приклад є дуже важливим
в практиці геологічної інтерпретації гравірозвідувальних даних. Геологічні тіла, які можуть бути
уподібнені сфері, дуже різноманітні: поклади гніздоподібної і штокоподібної форми, карстові
форми, соляні купола і таке ін.
Сучасна кількісна інтерпретація  трудомісткий процес, як правило, вона виконується на
основі використання обчислювальної техніки.
Якісна інтерпретація гравіметричних даних є основним етапом інтерпретації. Вона полягає
у вивченні гравітаційного поля, виділенні аномалій, їхньому описі, класифікації, установленні
зв’язку гравітаційного поля з геологічною будовою району. Дуже важливим прийомом при
виконанні якісної інтерпретації гравірозвідувальних даних є використання методу аналогій. Цей
метод широко використовується при інтерпретації матеріалів гравірозвідки на стадії
рекогносцирувальних зйомок мало вивчених районів і особливо при вивченні поля сили тяжіння
для районів, геологічна будова яких дуже подібно вивченим раніше. Це дозволяє за
спостереженими аномаліями сили тяжіння провести паралелі між відповідними ділянками
територій, що зіставляються. Наприклад, якщо в досліджуваному районі широко виявлена
соляно-купольна тектоніка, і соляні штоки проявляються мінімумами Δg, то виявлення нових
мінімумів сили тяжіння досить надійно може вказувати на існування інших соляних куполів.
Подібна ситуація характерна, наприклад, для прикаспійських районів, де, користуючись методом
аналогій, за гравірозвідувальними матеріалами був виявлений ряд соляних штоків,
перспективних для пошуків нафтогазових родовищ. При цьому залучаються всі наявні в
розпорядженні дослідника дані. Здійснюють аналіз поведінки гравітаційного поля, зіставлення
даних вивчення цього поля з результатами інших геофізичних і геологічних досліджень,
установлюють причини аномалій, положення окремих структурних елементів, намічають ділянки
для постановки детальних робіт, виділяють аномалії для кількісної інтерпретації тощо.
При якісній інтерпретації установлюють форму, простягання, розміри аномалії. За формою
аномалії підрозділяються на ізометричні, витягнуті й аномалії контакту, а за знаком — на
позитивні і негативні. Форма аномалій безпосередньо зв'язана з формою збурюючих геологічних
тіл. Так, ізометричні аномалії можуть бути пов'язані із соляними куполами, кімберлітовими
трубками, лінзоподібними і гніздоподібними рудними покладами, штоками, інтрузивними
тілами. Витягнуті аномалії можуть бути обумовлені антиклінальними і синклінальними
складками, кулеподібними тілами. Контакти порід, що різняться за густиною, характеризуються
зонами різких градієнтів поля.
Гравітаційні аномалії, в залежності від розмірів і інших особливостей, поділяють на
регіональні, локальні, гравітаційні ступіні та ін. Походження і характер гравітаційних аномалій
визначаються такими факторами, як будова товщі осадових порід; рельєф поверхні
кристалічного фундаменту; внутрішня будова і склад кристалічного фундаменту; глибинна
будова земної кори. З них перші три, в основному, утворюють локальні аномалії сили тяжіння.
Причиною ж регіональних аномалій найчастіше є неоднорідності земної кори, що відбивають
особливості її глибинної будови. Найбільш яскраво виявляються неоднорідності глибинної
будови земної кори в тектонічно активних областях. Для типових платформ цей вплив виявлений
слабкіше, а для докембрійських щитів практично відсутній.

4. Якісна геологічна інтерпретація гравітаційних аномалій

Геологічна інтерпретація гравірозвідувальних даних підрозділяється на два основних
підетапи: якісна інтерпретація і кількісна інтерпретація.
Якісна інтерпретація гравіметричних даних є основним етапом інтерпретації. Вона полягає
у вивченні гравітаційного поля, виділенні аномалій, їхньому описі, класифікації, установленні
зв’язку гравітаційного поля з геологічною будовою району. Дуже важливим прийомом при
виконанні якісної інтерпретації гравірозвідувальних даних є використання методу аналогій. Цей
метод широко використовується при інтерпретації матеріалів гравірозвідки на стадії
рекогносцирувальних зйомок мало вивчених районів і особливо при вивченні поля сили тяжіння
для районів, геологічна будова яких дуже подібно вивченим раніше. Це дозволяє за
спостереженими аномаліями сили тяжіння провести паралелі між відповідними ділянками
територій, що зіставляються. Наприклад, якщо в досліджуваному районі широко виявлена
соляно-купольна тектоніка, і соляні штоки проявляються мінімумами Δg, то виявлення нових
мінімумів сили тяжіння досить надійно може вказувати на існування інших соляних куполів.
Подібна ситуація характерна, наприклад, для прикаспійських районів, де, користуючись методом
аналогій, за гравірозвідувальними матеріалами був виявлений ряд соляних штоків,
перспективних для пошуків нафтогазових родовищ. При цьому залучаються всі наявні в
розпорядженні дослідника дані. Здійснюють аналіз поведінки гравітаційного поля, зіставлення
даних вивчення цього поля з результатами інших геофізичних і геологічних досліджень,
установлюють причини аномалій, положення окремих структурних елементів, намічають ділянки
для постановки детальних робіт, виділяють аномалії для кількісної інтерпретації тощо.
При якісній інтерпретації установлюють форму, простягання, розміри аномалії. За формою
аномалії підрозділяються на ізометричні, витягнуті й аномалії контакту, а за знаком — на
позитивні і негативні. Форма аномалій безпосередньо зв'язана з формою збурюючих геологічних
тіл. Так, ізометричні аномалії можуть бути пов'язані із соляними куполами, кімберлітовими
трубками, лінзоподібними і гніздоподібними рудними покладами, штоками, інтрузивними
тілами. Витягнуті аномалії можуть бути обумовлені антиклінальними і синклінальними
складками, кулеподібними тілами. Контакти порід, що різняться за густиною, характеризуються
зонами різких градієнтів поля.
Гравітаційні аномалії, в залежності від розмірів і інших особливостей, поділяють на
регіональні, локальні, гравітаційні ступіні та ін. Походження і характер гравітаційних аномалій
визначаються такими факторами, як будова товщі осадових порід; рельєф поверхні
кристалічного фундаменту; внутрішня будова і склад кристалічного фундаменту; глибинна
будова земної кори. З них перші три, в основному, утворюють локальні аномалії сили тяжіння.
Причиною ж регіональних аномалій найчастіше є неоднорідності земної кори, що відбивають
особливості її глибинної будови. Найбільш яскраво виявляються неоднорідності глибинної
будови земної кори в тектонічно активних областях. Для типових платформ цей вплив виявлений
слабкіше, а для докембрійських щитів практично відсутній.
У зв'язку з цим, платформні області відрізняються слабко диференційованим полем
інтенсивністю в кілька десятків мгл. Контури слабких аномалій, що виявляються, звичайно,
нечіткі, розпливчасті. У той же час у складчастих областях спостерігаються великі негативні
значення поля, дуже диференційованого і лінійно витягнутого уздовж геосинклінальної зони.
Міжгірні і передгірні западини, виповнені потужними товщами теригенного матеріалу, зім'ятого
в складки, характеризуються регіональними мінімумами, на тлі яких відзначаються ланцюжки
витягнутих локальних максимумів і мінімумів. Границі між платформами і геосинклінальними
зонами виявляються в гравітаційному полі як гравітаційні східці. Вони являють собою лінійно
витягнуті вузькі зони з великими градієнтами значень Δg. В молодих складчастих спорудженнях
аномалії мають великі негативні значення (2·10-3 ÷4·10-3 м/с2). У рівнинних районах аномалії
змінюються від
 + 10-3 до -1·10-3 м/с2. На акваторіях морів і океанів спостерігаються, головним чином,
позитивні аномалії, а в районах глибоководних океанічних западин вони досягають значень +
4·10-3 м/с2.
Ці особливості на перший погляд здаються парадоксальними. Дійсно, гірські масиви
складчастих областей повинні викликати позитивні аномалії, а океанічні западини - негативні.
Ця невідповідність знімається з позиції гіпотези ізостазії. Відповідно до неї земна кора прагне
до рівноваги, що постійно порушується різними геологічними процесами (тектогенез,
осадконакопичення, зледеніння тощо). При цьому області земної кори, де сталося чергове
порушення, починають рухатися, щоб відновити порушену рівновагу. Надлишок мас на
поверхні, відповідно до принципу ізостазії, компенсується їхнім дефіцитом знизу. Визнання
принципу ізостазії призвело до такого приведення сили тяжіння, що враховує вплив
компенсуючих мас (ізостатична редукція). Обчислені з урахуванням ізостатичної редукції
аномалії сили тяжіння повинні лежати між аномаліями у вільному повітрі й аномаліями Буге.
Якщо для досліджуваної території існує компенсація мас, то аномалії Δg у вільному повітрі
позитивні, а Буге - негативні. Якщо ж аномалії у вільному повітрі і Буге одного знака, то область
не прийшла в стан ізостатичної компенсації. Отже, навіть характер регіональних гравітаційних
аномалій дозволяє прийти до важливих геологічних висновків.
За характером гравітаційного поля можна судити приблизно про глибину залягання
збурюючих об'єктів і кути їхнього падіння. Ця оцінка, ґрунтується на тому, що зі збільшенням
глибини залягання тіла ширина аномалії збільшується, а градієнт поля зменшується. При
вертикальному падінні тіла аномалія має симетричний вигляд, при похилому  асиметричний.
При виконанні геологічної інтерпретації гравірозвідувальних матеріалів варто завжди пам'ятати,
що спостережене нормальне поле викликане багатьма причинами. Зафіксовані аномалії Δg
відображають вплив як поверхневої частини земної кори, так і більш глибоких границь Землі.
Для виявлення аномалії саме від геологічного об'єкту, що нас цікавить, в сумарному
гравітаційному полі необхідно, щоб величина її переважала над величинами аномалій від інших
тіл. З цією метою необхідно домогтися “підсилення” “цікавих” нас аномалій і “ослаблення”
інших, тобто зробити певне перетворення чи трансформацію спостереженого гравітаційного
поля. Очевидно, що ефективність подібного перетворення буде залежати від розходження
властивостей аномалієутворюючих тіл  розходження їхніх глибин залягання, розходження їхніх
форм, густин та ін.
Існують кілька способів трансформації гравітаційних полів. Найбільш поширені три
основних операції:
4) аналітичне продовження спостереженого поля аномалій сили тяжіння на інші рівні;
5) осереднення аномального поля;
6) обчислення вищих похідних потенціалу сили тяжіння.
Трансформація шляхом аналітичного продовження поля аномалій сили тяжіння на інший
рівень проводиться на площину, розташовану вище чи нижче площини спостережень (аналітичне
продовження чи трансформація у верхній чи нижній півпростори). У першому випадку аномалії
від дрібних і неглибоко залягаючих мас послабляються і згладжуються набагато швидше, ніж від
великих і глибоко залягаючих тіл, а в другому  по мірі наближення площини спостережень до
локального об'єкта досліджень останній виявляється в аномальному полі чітко; у той же час
глибоко залягаючі тіла виявляються нечітко. Рішення задачі аналітичного продовження поля
аномалій сили тяжіння на інші рівні ґрунтується на обчисленні інтеграла Пуассона і
здійснюється за допомогою ЕОМ.
Сутність способу осереднення складається в послідовному розрахунку
середньоарифметичних значень Δg у “вікні осереднення” радіуса R чи в квадраті зі стороною 2а.
Значення Δgср, зняті в вузлах квадрата чи кола, відносять до центра “вікна”. Потім зміщують
“вікно” по поверхні карти, знову підраховуючи середнє, і т.д. При цьому одержують нову карту
згладжених значень Δg, що відбиває поводження регіонального поля. Дрібні аномалії, пов'язані з
густинними неоднорідностями верхньої частини розрізу, при такому осереднені практично
зникають. Аномальні значення Δg визначаються як різниця спостереженого значення Δg у даній
точці і середнього Δgср у цій самій точці. Величини аномалій, одержуваних способом
осереднення, залежать від величини R і a, названих радіусом осереднення. Найкращі результати
виходять, коли в межі площадки попадає досить велике число аномалій, по площі в кілька разів
менше площі осереднення.
Близький до описаного і спосіб варіації, що застосовується для виділення локальних
Δg− R + Δg+ R
Δg Л = ΔgC −
аномалій. Локальна аномалія вираховується за формулою: 2 , де Δgс —
значення сили тяжіння в точці С; Δg-R, Δg+R - значення сили тяжіння на кінцях радіуса R. За
знайденим значенням будують новий графік ΔgЛ.
Обчислення вищих похідних потенціалу сили тяжіння дозволяє виявити локальні аномалії. Зі
збільшенням відстані від мас, що збурюють поле, вищі похідні потенціалу спадають швидше, ніж
перші похідні. В результаті цього підсилюється ефект від дрібних і неглибоко залягаючих
аномальних мас у порівнянні з великими і глибоко залягаючими тілами. В результаті виконання
перетворень будують карти трансформованих аномалій, на яких цікавлячі нас геологічні об'єкти
виявляються чіткіше, ніж на вихідній карті Δg.
Кількісно інтерпретуються параметри збурюючи поле тіл, їх маси і густини. Результатом
інтерпретації є геолого-геофізичні розрізи визначених напрямків (інтерпретаційні профілі),
структурні карти поверхонь розділу середовищ різної густини. Найбільше застосовується при
кількісній інтерпретації аналітичний спосіб і спосіб підбору.
Аналітичний спосіб інтерпретації заснований на використанні формул для тіл правильної
геометричної форми, якими апроксимуються реальні геологічні тіла. При цьому виконується
оцінка параметрів тіл (глибини залягання, надлишкової маси й ін.) за характерними точками
аномалій (максимуми, мінімуми, їхньої частки й ін.).
Інтерпретація зводиться до вирішення прямої і зворотної задач гравірозвідки. Пряма задача
полягає в знаходженні елементів гравітаційного поля за заданим розподілом параметрів (формі,
глибині залягання збурюючого тіла, його густині тощо). Вона має єдиний розв’язок. Для
вирішення прямої задачі в теорії гравірозвідки розроблений спеціальний математичний апарат 
інтегральні формули, що виражають похідні гравітаційного потенціалу як функції розподілу
аномалієутворюючих мас. Практично це зводиться до підстановки меж інтегрування для
заданого тіла. Найбільш проста для рішення при цьому двовимірна задача. В цьому випадку
обчислюється розподіл похідних гравітаційного потенціалу по лінії, що перетинає проекцію
аномалієутворюючого джерела на поверхню спостереження, що проходить через його центр і
перпендикулярна простяганню тіла, об'єктам. Це горизонтальна матеріальна напівплощина,
горизонтальний стрижень, циліндр, вертикальний уступ, похилий уступ, вертикальний пласт,
похилий пласт, прямокутна нескінчена призма тощо. Набагато складніший процес рішення
тривимірної задачі. Але для ряду правильних геометричних форм (матеріальна точка, сфера,
вертикальний стрижень, круговий диск, вертикальний круговий циліндр, прямокутний
паралелепіпед) відповідні аналітичні вирази отримані. Якщо суворе аналітичне вирішення задачі
визначити дуже складно чи зовсім неможливо, пряму задачу вирішують приблизно, зображуючи
отримані результати графічно у вигляді палеточних кривих. Так, зокрема, роблять, коли
розглянутий аномалієутворюючий об'єкт не можна уподібнити тілу правильної геометричної
форми.
Зворотна задача полягає у визначенні параметрів збурюючого тіла за відомим значенням
поля аномалій сили тяжіння. Вона вирішується неоднозначно, тому що однакові аномалії сили
тяжіння можуть бути зв'язані з геологічними об'єктами різної форми, розмірів, густини. Тому для
підвищення вірогідності інтерпретації необхідні дані про густину порід, що складають даний
район, а також ймовірній формі тіл, які досліджуються. Природно, що результати інтерпретації
будуть тим достовірнішими, чим більш обґрунтовано вибрана модель досліджуваного поля.
Методи вирішення зворотної задачі застосовують як для інтерпретації щодо простих аномалій,
які можна апроксимувати тілами простої геометричної форми за допомогою аналітичних
методів, зокрема методом характерних точок, так і при інтерпретації складних аномалій за
допомогою палеток, методом послідовних наближень з використанням ЕОМ.
У методі характерних точок використовуються формули розрахунку аномалій Δg і других
похідних гравітаційного потенціалу для тіл простої форми, отримані при рішенні прямих задач.
Досліджуючи ці аналітичні вирази, визначають координати характерних точок відповідних
похідних (звідси назва методу). Звичайно це точки максимуму і мінімуму, напівмаксимуму,
нульових значень. Знаходять також значення аномалії в точках максимуму і мінімуму. Цей аналіз
дозволяє для кожного тіла одержати систему рівнянь. З неї і визначають невідомі елементи
залягання аномалієутворюючого тіла, тобто вирішують зворотну задачу. Так, для тіл сферичної
форми значення сили тяжіння і її горизонтального градієнта по будь-якому профілю, що
h xh
Δg=fM 3 i W xz =−3 f 5
проходить через епіцентр тіла, визначають по формулах: r r , де М —
надлишкова маса тіла; h - глибина залягання центра сфери; f — гравітаційна постійна;
r= √h 2 +x 2 ; х — абсциса довільної точки на осі х (рис. 1.3).
xmax

g
g

Wxz
xmax xmin x
0,5

x0,5
h

Wxz
R O x0,25

O O2

а б
Рисунок 1.3 Криві g і W над сферою (а) та вертикальним уступом (б)
M
Δg max =f
Максимум кривої Δg знаходиться над центром кулі (х = 0) і дорівнює: h2 Для
точки відстороненої від максимуму на відстань х 0,5, де
1 1 x
Δg=0 . 5 Δg max , Δg0 . 5= fM 2 =fM 2 3 2 2
2 (x 0 . 5 +h2 )3/2
h чи 2 h =( x 0. 5 +h ) . Звідси можна знайти
2
Δg max h
M=
глибину залягання центра сфери. Надлишкова маса буде дорівнювати: f .
Параметри h і М визначають по кривій, W xz , h=x min −x max . Наведений приклад є дуже важливим
в практиці геологічної інтерпретації гравірозвідувальних даних. Геологічні тіла, які можуть бути
уподібнені сфері, дуже різноманітні: поклади гніздоподібної і штокоподібної форми, карстові
форми, соляні купола і таке ін.
Друга, що дуже часто зустрічається в природі, форма – поверхня контакту. При картуванні
контактної поверхні можна застосовувати спрощену формулу, засновану на припущенні, що
спостережене гравітаційне поле обумовлене тільки дією цієї поверхні з надлишковою густиною
Δσ . Якщо відоме значення Δg якій-небудь точці, де глибина залягання контактної поверхні
Δg 1 −Δg 2
z 1=z 2 +
z2, то в будь-якій іншій точці 2 πfΔσ , відтак глибину залягання верхньої і нижньої
границь уступу і надлишкову масу (m) можна оцінити за формулами
2 2
x 0 . 25 −x 0. 5
z 1=m−√ m2 −x 20. 5 ; z 2 =m+ √ m2−x 20 .5 ; m=
2 x 0. 5 , де x 0. 5 i x 0. 25 - абсциси точок
спостережень, у яких значення досягають 0,5 і 0,25 свого максимального значення.

5. Фігура і гравітаційне поле Землі.

Гравітаційна розвідка вивчає поле прискорення сили тяжіння для вирішення геологічних
задач.
Силою тяжіння (G) називається сила, з якою тіла притягаються до Землі. Вона є рівнодіючої
двох сил: сили

притягування F і відцентрової сили Р (рис. 1.1).Рисунок 1.1 Вектор сили притягування та

його складові

Mm
F=f
Сила притягування Землею тіла масою m підпорядковується закону Ньютона: r2 ,
де М – маса Землі; r - відстань між центрами мас; f - гравітаційна постійна (
3
м
f =6 . 67⋅10−11
кг⋅с2 ).
Відцентрова сила знаходиться в площині, перпендикулярній до вісі обертання (Z) Землі:
2
P=mω ρ, де ω- кутова швидкість обертання; ρ - відстань від точки обертання до вісі
Mm
G=f 2 + mω2 ρ
(АО). Таким чином, сила тяжіння r . Мірою сили тяжіння є сила, діюча на
одиничну масу. Вона чисельно дорівнює прискоренню сили тяжіння і тому спрощено остання
називається силою тяжіння. Ця величина є головною характеристикою гравітаційного поля.
В системі СІ за одиницю прискорення сили тяжіння прийнято прискорення, яке розвиває тіло
масою в 1 кг під дією сили в 1 Н. Одиниця її виміру – 1 м/с2.
Величина відцентрової сили P змінюється від 0 на полюсах до максимуму на екваторі
(0,34 м/с2). Тому сила тяжіння визначається, головним чином, силою притягування F, оскільки
P 1
≤
відношення F 288 . Оскільки відцентрове прискорення мале порівняно з прискоренням сили
M
g=f
тяжіння, можна вважати, що r2 .
 Земля, в першому наближенні, є еліпсоїдом обертання. Її екваторіальний радіус а=6378 км, а
полярний – с=6357 км. Різниця а–с=21 км. Різна величина радіусів, з урахуванням зміни
величини відцентрової сили на полюсі та екваторі призводить і до змін напруженості
гравітаційного поля від 9,78 м/с2 на екваторі до 9,83 м/с2 на полюсах, тобто сила тяжіння зростає
від екватора до полюсів на 5·10-5 м/с2 на 1 км.
Гравітаційне поле відзначається властивостями потенціального поля. Сила тяжіння є
векторною величиною. Але поле прискорення сили тяжіння зручніше розглядати, якщо воно
представлено скалярними величинами. За скалярну функцію поля приймається функція W, яка
називається потенціалом сили тяжіння. З фізичної точки зору він характеризує енергію, яку
потрібно витратити, щоб перемістити в полі сили тяжіння тіло одиничної маси із точки
спостереження у нескінченність. Потенціал має максимальне значення в центрі Землі і
неперервно спадає по мірі віддалення від нього.
M
W 1 =f
Потенціал сили тяжіння для точки, розташованої на поверхні Землі, має вигляд: r .
У будь-якій іншій точці, розташованій на продовженні земного радіусу r, потенціал
−Δr
дорівнює:
W 2 =f
M
r + Δr . Звідси
ΔW =W 2−W 1=fM
( r(r+ Δr ) ) . В межах, при малому
Δr , ΔW =−f
MΔr dW
2
=−gΔr g=−
r . Звідси dr , тобто сила ваги являє собою першу похідну
потенціалу сили тяжіння в напрямку до центра Землі. Фізичним змістом збільшення потенціалу є
робота, що витрачається при русі точкової маси, що притягається на відрізку Δr : |dW|=gΔr .
Оскільки напрямки Δr і сили g можуть не збігатися, то dW =gΔr cos( g , Δr ) . При
переміщенні точки перпендикулярно до діючої сили, коли кут
(g , Δr)=90∘ , cos(g ,Δr )=0 i dW =0 , W =const . Це рівняння деякої поверхні, у будь-якій
точці якої сила тяжіння спрямована по нормалі до неї. Надаючи функції W різні значення,
одержимо родину еквіпотенціальних поверхонь, тобто поверхонь рівного потенціалу, що у
гравіметрії називають еквіпотенційними поверхнями. Однією з них є поверхня, що збігається з
рівнем води у Світовому океані в спокійному стані, яка названа геоїдом. Вона характеризує
фігуру Землі.
Якщо прямокутну систему координат розташувати так, щоб початок її координат збігся з
точкою дотикання еквіпотенційної поверхні і горизонтальною площиною, вісь х направити на
північ, у — на схід, z - перпендикулярно еквіпотенційній поверхні, то
∂W ∂W ∂W
=W x =0 , =W y=0 , =g
∂x ∂y ∂z , тобто градієнт потенціалу по осі z дорівнює прискоренню
сили тяжіння.
У гравіметрії іноді вивчаються також другі похідні гравітаційного потенціалу, а також їхні
зміни по осях х і у чи градієнти напруженості по цих осях:
∂W ∂2 W ∂ g ∂2 W
= =W ; = =W
∂ x ∂ x ∂ z xz ∂ y ∂ y ∂ z yz .
Вони називаються горизонтальними градієнтами і характеризують швидкість зміни сили
тяжіння в горизонтальній площині. Похідна сили тяжіння у вертикальній площині
∂ g ∂2 W
= =W zz
∂ z ∂ z∂ z називається вертикальним градієнтом напруженості поля. Поряд з цим
вимірюються також величини
∂2 W ∂2 W ∂2 W
2W xy =2 i W Δ= 2 − 2
∂x∂ y ∂y ∂y ,
 які називаються кривизнами. Провівши ряд вертикальних площин (нормальних перетинів)
через вісь z (яка є нормаллю до еквіпотенційної поверхні), можна виділити серед них два
головних перетини, що мають у даній точці максимальну і мінімальну кривизну (кривизна
зворотна радіусу Землі). Зміни потенціалу сили тяжіння в цих площинах будуть зв'язані з
1 1 WΔ 2W xy

кривизнами наступними співвідношеннями:

g
( − =
)
r 1 r 2 cos 2 ϕ 0
, tg 2 ϕ 0 =−
WΔ
де r1 і
r2 — менший і більший радіуси Землі,
ϕ0 — азимут площини нормального перетину з
найбільшою кривизною.

Перетин з мінімальною кривизною буде розташовано в азимуті

ϕ0 +90∘
геоїда. Як уже
зазначалося, під геоїдом розуміється еквіпотенційна поверхня, що збігається з рівнем Світового
океану в спокійному стані і екстраполюється під континенти так, що усюди перпендикулярна
напрямку повного вектора напруженості гравітаційного поля. Ця поверхня використовується для
відліку висот фізичної поверхні Землі. Так, для колишнього Радянського Союзу за початок висот
прийнятий середній рівень Балтійського моря. Використання геоїда дозволяє приводити до
одного рівня гравітаційні зйомки, виконані на різних висотах. Одиницею виміру других похідних
сили тяжіння є секунда в мінус другому степені (с2).
Для виділення аномалій сили тяжіння чи її похідних за допомогою гравірозвідки потрібно
знання нормальних значень цих величин у даних точках. Під нормальним полем Землі розуміють
теоретично розраховане поле в припущенні, що Земля являє собою геометрично правильне тіло,
яке складається з однорідних по густині концентричних шарів.
Для обчислення нормальних значень сили тяжіння Землі використовують різні формули,
розраховані, як правило, для еліпсоїда обертання.
Приблизно значення нормальної сили тяжіння (
γ 0 ) можна оцінити по спрощеній формулі,
2
відомій як запис теореми Клеро: γ 0 =ge (1+ β sin ϕ ) , де ge - середнє значення сили тяжіння на
екваторі; ϕ - широта пункту спостереження; β = 0,0086692 - α; α - стиснення еліпсоїда
1 Rl
= =298 . 3
обертання α R l −R n , де R і R - екваторіальний і полярний а радіуси Землі.
l n
При гравітаційних зйомках усі значення сили тяжіння приводяться до єдиного рівня
Потсдамської обсерваторії (ФРН).
В інструкції з гравірозвідки (1975 р.) для визначення нормальних значень сили тяжіння
передбачена наступна формула: 0=9,78049 (1+0,005302 sin2 φ—0,000007 sin2 2φ)-1410-5 м/с2.

6. Аналітичне продовження гравітаційних аномалій як один із способів іх

трансформації.
з « Основ геофізики» у Безродного в конспекті небільше
Трансформація шляхом аналітичного продовження поля аномалій сили тяжіння на інший
рівень проводиться на площину, розташовану вище чи нижче площини спостережень (аналітичне
продовження чи трансформація у верхній чи нижній півпростори). У першому випадку аномалії
від дрібних і неглибоко залягаючих мас послабляються і згладжуються набагато швидше, ніж від
великих і глибоко залягаючих тіл, а в другому  по мірі наближення площини спостережень до
локального об'єкта досліджень останній виявляється в аномальному полі чітко; у той же час
глибоко залягаючі тіла виявляються нечітко. Рішення задачі аналітичного продовження поля
аномалій сили тяжіння на інші рівні ґрунтується на обчисленні інтеграла Пуассона і
здійснюється за допомогою ЕОМ.

7. Кількісна характеристика локальних гравітаційних аномалій для тіл правильної

геометричної форми.
 Гравірозвідка як метод пошуків і розвідки родовищ корисних копалин заснована на тому, що
гірські породи, руди і нерудні корисні копалини розрізняються між собою за густиною. Густина
гірської породи і руд визначається в основному двома геологічними факторами – мінералогічним
складом і пористістю. Чим більша різниця за густиною, тим більша ефективна густина і
надлишкова маса шуканих геологічних об’єктів і тим більшими аномаліями ∆g вони
відмічаються в процесі зйомки.
Таким чином можна сказати, що кількісна інтерпретація виконується тоді, коли для цього є
підстави: добра якість вихідних матеріалів, надана геологічна основа, достатньо апріорної
інформації. Взагалі кількісна інтерпретація – це визначення спеціальними математичними
прийомами параметрів геологічних об’єктів - глибини залягання, розмірів, форми, які
створюють гравітаційні аномалії. Кількісна інтерпретація поділяється на пряму і обернену
задачу. Пряма задача – це обчислення гравітаційних аномалій за заданим розподілом аномальних
мас, тобто відомі густина, форма і розміри тіла і необхідно знайти значення гравітаційних
аномалій на денній поверхні , обумовлених цим тілом. Обернена задача – це обчислення за
заданим розподілом аномалій гравітаційного поля параметрів тіла. Вирішення прямої задачі
завжди визначено і однозначне в тому смислі, що при відомих параметрах збурюю чого тіла
завжди можна знайти будь-які складові гравітаційного потенціалу в будь-якій точці простору і це
буде єдиний розв’язок вирішення оберненої задачі неоднозначне, тобто заданим розподілом
гравітаційного потенціалу або його похідних не можна знайти однозначний розподіл
надлишкової густини. Зменшити ступінь неоднозначності оберненої задачі можна лише
залученням додаткової інформації відносно гавітуючого тіла або накладенням додаткових умов
на форму або надлишкову густину тіла.
(по Меньшову)
Кількісно інтерпретуються параметри збурюючих тіл, їх маси і щільності. Результатом
інтерпретації є геолого-географічні розрізи певних напрямків (інтерпретаційні профілі),
структурні карти поверхонь розділу середовищ різної щільності. Найбільше застосування при
кількісній інтерпретації знайшли аналітичний спосіб і спосіб підбора.
Аналітичний спосіб інтерпретації заснований на використанні формул для тіл правильної
геометричної форми, якими апроксимуються реальні геологічні тіла. При цьому проводиться
оцінка параметрів тіл (глибини залягання, надлишкової маси й ін.) по характерних точках
аномалій (максимуми, мінімуми, їхньої долі й ін.).
Інтерпретація зводиться до вирішення прямої й зворотної задачі гравірозвідки. Пряма задача
полягає в знаходженні елементів гравітаційного поля по заданому розподілу параметрів (формі,
глибині залягання збурюю чого тіла, його щільності й т.д.). Вона має єдине рішення. Для
рішення прямої задачі в теорії гравірозвідки розроблений спеціальний математичний апарат -
інтегральні формули, що виражають похідні гравітаційного потенціалу як функції розподілу
аномалієутворюючих мас. Практично це зводиться до підстановки меж інтегрування для
заданого тіла. Найбільш проста для рішення при цьому двовимірна задача - коли обчислюється
розподіл похідних гравітаційного потенціалу по лінії, що перетинає проекцію
аномалієутворюючого джерела на поверхню спостереження, що проходить через його центр і
перпендикулярна простяганню тіла. Існують досить прості рішення цієї задачі для цілого ряду
тіл геометрично правильної форми, близьких за формою до протяжних геологічних об'єктів.
Це горизонтальна матеріальна напівплощина, горизонтальний стрижень, циліндр,
вертикальний уступ, похилий уступ, вертикальний шар, похилий шар, прямокутна нескінченна
призма й ін. Набагато складніше процес вирішення тривимірної задачі. Але для ряду правильних
геометричних форм (матеріальна точка, сфера, вертикальний стрижень, круговий диск,
вертикальний круговий циліндр, прямокутний паралелепіпед) відповідні аналітичні вирази
отримані. Якщо строге аналітичне рішення задачі дуже складне або зовсім неможливе, пряму
задачу вирішують наближено, відображаючи отримані результати графічно у вигляді палеточних
кривих. Так, зокрема, роблять, коли розглядаємий аномалієутворюючий об'єкт не можна
вподібнити тілу правильної геометричної форми.
 Зворотна задача полягає у визначенні параметрів збурюю чого тіла, за відомим значенням
поля аномалій сили тяжіння. Вона вирішується неоднозначно, тому що однакові аномалії сили
тяжіння можуть бути пов'язані з геологічними об'єктами різної форми, розмірів, щільності. Тому
для підвищення вірогідності інтерпретації необхідні дані про щільність порід, що складають
даний район, а також імовірній формі досліджуваних аномалієутворюючих тіл. Звичайно, що
результати інтерпретації будуть тим достовірніше, чим більш обґрунтована обрана модель
досліджуваного поля. Методи рішення зворотної задачі застосовують як для інтерпретації щодо
простих аномалій, які можна апроксимувати тілами простої геометричної форми за допомогою
аналітичних методів, зокрема методом характерних точок, так і при інтерпретації складних
аномалій за допомогою палеток, методом послідовних наближень із використанням ЕОМ.
У методі характерних точок використовують формули розрахунку аномалій і других
похідних гравітаційного потенціалу для тіл простої форми, отримані при рішенні прямої задачі.
Досліджуючи ці аналітичні вираження, визначають координати характерних точок відповідних
похідних (звідси назва методу). Звичайно це точки максимуму й мінімуму, напівмаксимуму,
нульових значень. Знаходять також значення аномалії в точках максимуму й мінімуму. Цей
аналіз дозволяє для кожного тіла отримати систему рівнянь. З неї й визначають невідомі
елементи залягання аномалієутворюючого тіла, тобто вирішують зворотну задачу. Геологічні
тіла, які можуть бути уподібнені сфері, досить різноманітні: поклади гніздоподібної і
штокоподібної форми, карстові форми, соляні куполи й т.п.
Інша форма, що досить часто зустрічається в природі - поверхня контакту.
У практиці рішення зворотної задачі крім розглянутих аналітичних способів застосовують й
інші. Наприклад, використовують побудовані по формулах рішення прямої задачі атласи
теоретичних кривих. При їхній побудові по осі абсцис відкладається відношення горизонтальної
координати до якого-небудь лінійного параметра по вертикалі (наприклад, до глибини
залягання). Для багатьох тіл навіть правильної геометричної форми аналітичне рішення прямої
задачі, як уже вказувалося, є складним. Однак його досить легко можна отримати з будь-яким
заздалегідь заданим ступенем точності наближення й зобразити у вигляді відповідних
теоретичних кривих (палеток). Побудову палеток виконують по інтерпретаційному профілю для
тіла певної форми, що має, однак, різні розміри, елементи залягання й інші параметри.
Співставлення експериментальної кривої з палеточними дозволяє підібрати теоретичну криву,
найбільш близьку інтерпретуємій. Тим самим визначаються всі параметри аномалієутворюючого
об’єкта, тобто вирішується зворотна задача. Надійність її рішення легко визначити, знаючи
ступінь збігуінтерпретуємої кривої палеточній.
Інтерпретація гравітаційних аномалій по аналітичних формулах й атласах теоретичних
кривих, розрахованих для тіл правильної геометричної форми, часто досить орієнтовна. Для її
уточнення широко застосовується спосіб підбора.
Спосіб підбора полягає у виборі такого тіла, форма, розміри, елементи залягання й щільність
якого дають розрахункову криву, що найбільш близько збігається зі спостережуваної. Для цього
широко використовують ЕОМ. Крім того, для оцінки гравітаційного ефекту від тіл довільної
форми використовують спеціальні палетки.
Сутність побудови цих палеток зводиться до того, що вся площина нижче вихідної осі
розбивається на елементарні площадки, гравітаційний вплив яких розраховується за допомогою
формул і які мають рівну гравітаційну дію. За допомогою такої палетки будь-яке тіло може бути
розбите на площадки, що мають на розрахункову точку однаковий гравітаційний вплив.
Підрахувавши суму цих площадок і помноживши їх на гравітаційний вплив однієї з них,
одержимо гравітаційний вплив усього тіла. Очевидно, у такий спосіб можуть бути розраховані
криві від будь-якої кількості тіл.
Кількісна інтерпретація гравіметричних даних.
Інтерпретація отриманих в результаті гравіметричних робіт даних завершує дослідження
відповідної території. Розгляду підлягають карти ізоаномал і профілі значень Δg, наявні
геологічні дані, матеріали вивчення густини зразків гірських порід, результати інших
геофізичних досліджень.
 При інтерпретації повинні бути виділені гравітаційні аномалії, виявлена форма, об’єм,
глибина й елементи залягання геологічних тіл, що збурюють поле, установлені зв'язки
гравітаційного поля з особливостями геологічної будови досліджуваної території.
Інтерпретація даних гравірозвідки неоднозначна. Це пояснюється двома основними
особливостями гравітаційного поля. Перша полягає в тому, що вимірюване значення сили
тяжіння в будь-якому пункті відбиває вплив «накладених» один на одного багатьох
неоднорідностей у розподілі мас. Успішно інтерпретувати гравітаційні аномалії можна тільки
після поділу впливу окремих геологічних об'єктів, що особливо важливо при пошуках локальних
структур. Друга особливість складається в принциповій невизначеності рішення зворотної задачі
по полю сили тяжіння (як і для будь-якого іншого потенційного поля).
Геологічна інтерпретація гравірозвідувальних даних підрозділяється на два основних
підетапи: якісна інтерпретація і кількісна інтерпретація.
Кількісно інтерпретуються параметри збурюючи поле тіл, їх маси і густини. Результатом
інтерпретації є геолого-геофізичні розрізи визначених напрямків (інтерпретаційні профілі),
структурні карти поверхонь розділу середовищ різної густини. Найбільше застосовується при
кількісній інтерпретації аналітичний спосіб і спосіб підбору.
Аналітичний спосіб інтерпретації заснований на використанні формул для тіл правильної
геометричної форми, якими апроксимуються реальні геологічні тіла. При цьому виконується
оцінка параметрів тіл (глибини залягання, надлишкової маси й ін.) за характерними точками
аномалій (максимуми, мінімуми, їхньої частки й ін.).
Інтерпретація зводиться до вирішення прямої і зворотної задач гравірозвідки. Пряма задача
полягає в знаходженні елементів гравітаційного поля за заданим розподілом параметрів (формі,
глибині залягання збурюючого тіла, його густині тощо). Вона має єдиний розв’язок. Для
вирішення прямої задачі в теорії гравірозвідки розроблений спеціальний математичний апарат 
інтегральні формули, що виражають похідні гравітаційного потенціалу як функції розподілу
аномалієутворюючих мас. Практично це зводиться до підстановки меж інтегрування для
заданого тіла. Найбільш проста для рішення при цьому двовимірна задача. В цьому випадку
обчислюється розподіл похідних гравітаційного потенціалу по лінії, що перетинає проекцію
аномалієутворюючого джерела на поверхню спостереження, що проходить через його центр і
перпендикулярна простяганню тіла, об'єктам. Це горизонтальна матеріальна напівплощина,
горизонтальний стрижень, циліндр, вертикальний уступ, похилий уступ, вертикальний пласт,
похилий пласт, прямокутна нескінчена призма тощо. Набагато складніший процес рішення
тривимірної задачі. Але для ряду правильних геометричних форм (матеріальна точка, сфера,
вертикальний стрижень, круговий диск, вертикальний круговий циліндр, прямокутний
паралелепіпед) відповідні аналітичні вирази отримані. Якщо суворе аналітичне вирішення задачі
визначити дуже складно чи зовсім неможливо, пряму задачу вирішують приблизно, зображуючи
отримані результати графічно у вигляді палеточних кривих. Так, зокрема, роблять, коли
розглянутий аномалієутворюючий об'єкт не можна уподібнити тілу правильної геометричної
форми.
Зворотна задача полягає у визначенні параметрів збурюючого тіла за відомим значенням
поля аномалій сили тяжіння. Вона вирішується неоднозначно, тому що однакові аномалії сили
тяжіння можуть бути зв'язані з геологічними об'єктами різної форми, розмірів, густини. Тому для
підвищення вірогідності інтерпретації необхідні дані про густину порід, що складають даний
район, а також ймовірній формі тіл, які досліджуються. Природно, що результати інтерпретації
будуть тим достовірнішими, чим більш обґрунтовано вибрана модель досліджуваного поля.
Методи вирішення зворотної задачі застосовують як для інтерпретації щодо простих аномалій,
які можна апроксимувати тілами простої геометричної форми за допомогою аналітичних
методів, зокрема методом характерних точок, так і при інтерпретації складних аномалій за
допомогою палеток, методом послідовних наближень з використанням ЕОМ.
У методі характерних точок використовуються формули розрахунку аномалій Δg і других
похідних гравітаційного потенціалу для тіл простої форми, отримані при рішенні прямих задач.
Досліджуючи ці аналітичні вирази, визначають координати характерних точок відповідних
похідних (звідси назва методу). Звичайно це точки максимуму і мінімуму, напівмаксимуму,
нульових значень. Знаходять також значення аномалії в точках максимуму і мінімуму. Цей аналіз
дозволяє для кожного тіла одержати систему рівнянь. З неї і визначають невідомі елементи
залягання аномалієутворюючого тіла, тобто вирішують зворотну задачу. Так, для тіл сферичної
форми значення сили тяжіння і її горизонтального градієнта по будь-якому профілю, що
h xh
Δg=fM 3 i W xz =−3 f 5
проходить через епіцентр тіла, визначають по формулах: r r , де М
— надлишкова маса тіла; h - глибина залягання центра сфери; f — гравітаційна постійна;
r= √h 2 +x 2 ; х — абсциса довільної точки на осі х (рис. 1.3).

Рисунок 1.3 Криві g і W над сферою (а) та вертикальним уступом (б)

M
Δg max =f
Максимум кривої Δg знаходиться над центром кулі (х = 0) і дорівнює: h2 Для
1 1 x
Δg=0 . 5 Δg max , Δg0 . 5= fM 2 =fM 2
2 h ( x 0 . 5 +h2 )3/ 2
точки відстороненої від максимуму на відстань х0,5, де чи
3 2 2
2h =( x 0. 5 +h ) . Звідси можна знайти глибину залягання центра сфери. Надлишкова маса буде
Δg max h 2
M= W xz , h=x min −x max .
дорівнювати: f . Параметри h і М визначають по кривій,
Наведений приклад є дуже важливим в практиці геологічної інтерпретації гравірозвідувальних
даних. Геологічні тіла, які можуть бути уподібнені сфері, дуже різноманітні: поклади
гніздоподібної і штокоподібної форми, карстові форми, соляні купола і таке ін.
Друга, що дуже часто зустрічається в природі, форма – поверхня контакту. При картуванні
контактної поверхні можна застосовувати спрощену формулу, засновану на припущенні, що
спостережене гравітаційне поле обумовлене тільки дією цієї поверхні з надлишковою щільністю
Δσ . Якщо відоме значення Δg якій-небудь точці, де глибина залягання контактної поверхні
Δg −Δg 2
z 1=z 2 + 1
z2, то в будь-якій іншій точці 2 πfΔσ , то глибину залягання верхньої і нижньої
границь уступу і надлишкову щільність (m) можна оцінити по формулах
x 2 −x 2
z 1=m−√ m2 −x 20. 5 ; z 2 =m+ √ m2−x 20 .5 ; m= 0 . 25 0. 5 x ix
2 x 0. 5
, де 0.5 0.25 - абсциси точок спостережень, у яких
значення досягають 0,5 і 0,25 свого максимального значення. Сучасна кількісна інтерпретація 
трудомісткий процес, як правило, вона виконується на основі використання обчислювальної
техніки. Тим часом у практиці геологічних досліджень дуже часто важливо зробити орієнтовані
розрахунки параметрів аномалієутворюючих тіл. З цією метою часто застосовують спрощені
αΔg max
h≤
аналітичні вираження. До їхнього числа відноситься нерівність  Сміта: Δ g'max , де α =
0,7 для витягнутих і α = 0,9 для ізометричних відповідно максимальне значення сили тяжіння
'
максимальний горизонтальний градієнт; Δg max i Δ g max знімаються з інтерпретаційного графіка
Δg, що проходить завжди поперек простягання інтерпретуючої аномалії через її центр.
У практиці рішення зворотної задачі крім розглянутих аналітичних способів застосовують і
інші. Наприклад, використовують побудовані за формулами вирішення прямої задачі атласи
теоретичних кривих. При їхній побудові по осі абсцис відкладається відношення горизонтальної
координати до якого-небудь лінійного параметра по вертикалі (наприклад, до глибини
залягання). Для багатьох тіл навіть правильної геометричної форми одержати аналітичне
рішення прямої задачі, як уже вказувалося, важко. Однак його досить легко можна одержати з
будь-якого заздалегідь заданим ступенем точності наближенням і відобразити у вигляді
відповідних теоретичних кривих (палеток). Побудову палеток виконують по інтерпретаційному
профілю для тіла визначеної форми, що має, однак, різні розміри, елементи залягання й інші
параметри. Зіставлення експериментальної кривої з палеточними дозволяє підібрати теоретичну
криву, найбільш близьку до тієї, що інтерпретується. Тим самим визначаються всі параметри
аномалієутворюючого об'єкту, тобто зважується зворотна задача. Надійність її рішення легко
визначити, знаючи ступінь співпадання інтерпретуючої кривої з палеточною.
Інтерпретація гравітаційних аномалій за аналітичними формулами і атласам теоретичних
кривих, розрахованим для тіл правильної геометричної форми, часто дуже орієнтована. Для її
уточнення широко застосовується спосіб підбору.
Спосіб підбору полягає у виборі такого тіла, форма, розміри, елементи залягання і густина
якого дають розрахункову криву, що найбільше близько збігається зі спостереженою. Для цього
широко використовуються ЕОМ. Крім того, для оцінки гравітаційного ефекту від тіл довільної
форми використовуються спеціальні палетки.
Сутність побудови цих палеток у двовимірному варіанті зводиться до того, що вся площина
нижче вихідної осі розбивається на елементарні площадки, що відзначаються рівною
гравітаційною дією. За допомогою такої палетки будь-яке тіло може бути розбите на площадки,
що робить на розрахункову точку однаковий гравітаційний вплив. Підрахувавши суму цих
площадок і, помноживши їх на гравітаційний вплив однієї з них, одержимо гравітаційний вплив
усього тіла. Очевидно, у такий спосіб можуть бути розраховані криві гравітаційних аномалій від
будь-якої кількості тіл. Наведений підхід реалізується і при використанні комп’ютера для
інтерпретації гравітаційного поля. При цьому робота інтерпретатора практично зводиться лише
до підбору геологічного реального розташування геологічних тіл (петрогустинної моделі).
 Магнітометрія
1. Розв’язання прямих і обернених задач в магніторозвідці для тіл простої геометричної
форми
Розрізняють якісну, кількісну та геологічну інтерпретацію даних магнторозвідки. Під
якісною інтерпретацією розуміють аналіз магнітометричних даних з метою їх описання,
класифікації аномалій, районування та наближеної оцінки аномалій. Кількісна інтерпретація –
це сукупність прийомів визначення форми, глибини залягання та магнітних властивостей
магнітозбурюючих об’єктів. Геологчіна інтерпретація має на меті пов’язати магнітні аномалії
та виділені магнітозбурюючі об’єкти з геологічною будовою району. Методика кількісної
інтерпретації включає вирішення прямої та оберненої задачі магніторозвідки. Під прямою
задачею магніторозвідки розуміють знаходження аномалії від заданого об’єкту з відомими
формою, розмірами, положенням в просторі, магнітними властивостями. Пряма задача
вирішується однозначно. Обернена задача магніторозвідки полягає у визначені розмірів,
форми, положення в просторі магнітних об’єктів за експериментально отриманими даними
дослідження магнітного поля. Вирішення цієї задачі майже завжди неоднозначні.
Рішення прямої задачі у магніторозвідці ґрунтується на припущенні, що любе намагнічене
тіло можна розглядати, як систему нескінченно великого числа магнітних диполів з
упорядковано розташованими осями магнітних моментів. Тоді, якщо об’єм намагніченого тіла V,
а вектор намагнічення I , то I dV – магнітний момент нескінченно малого об’єму dV. У
⃗ ⃗
цьому випадку для потенціалу U у точці P, яка знаходиться на відстані r від елементарного
об’єму dV намагніченого тіла, можна записати
1
V
( )
U ( P )=∫ ⃗I grad dV
r , (1)

де вектор
( grad 1r ) спрямований по r у бік його зростання.
Якщо div { ⃗I ¿
=, т. то всередині об’єму намагніченого тіла вектор I являється величиною
постійною, тоді магнітний потенціал такого тіла визначається формулою
In
U ( P )=∫ dS
S r . (2)
Таке тіло називається однорідно намагніченим.
При інтерпретації матеріалів магніторозвідки шуканий об’єкт майже завжди приймається за
однорідно намагнічене тіло або за сукупність кінцевого числа однорідно намагнічених тіл. Це
дозволяє спростити аналітичну теорію інтерпретації даних магніторозвідки, хоча результати
такої інтерпретації являються наближеними.
Методи вирішення прямої задачі. Аналітичні способи.Аналітичне рішення прямої задачі
частіше усього здійснюється при наступних припущеннях: 1)тіло, яке утворює поле, намагнічене
однорідно; 2)форма тіла достатньо проста: воно обмежено або площинами, або поверхнями
другого порядку; 3)дія намагніченого тіла може бути помітно дією обмеженого числа точкових
полюсів або магнітних диполів.
Задача вирішується або безпосередньо розрахунком інтеграла (2), або шляхом використання
на основі теореми Пуассона виразу зв’язку між відповідними елементами гравітаційного та
магнітного полів.
 H
h

Z
T
Рис.1. Магнітне поле над диполем.

Графічні способи. Реальні намагнічені тіла, які викликають магнітні аномалії, значно
відрізняються за своїми формами від тих простих тіл, які викликають поля, що описуються вище.
Розробка методики знаходження (хоча б приблизно) величин Z та Н, що викликані тілами,
приблизно схожі за формою до реальних, привела до побудови спеціальних палеток, які
дозволяють графічно визначити величини складових напруженості в окремих точках профілю.
Методи вирішення оберненої задачі. Методи характерних точок. У методах характерних
точок розглядаються відношення, які пов’язують абсциси деяких точок аномальних кривих з
елементами залягання збуджуючих мас для заданих та достатньо простих форм тіла. У якості
характерних точок найчастіше усього фігурують точки максимумів хmax, мінімумів хmin,
екстремуму xext, переходу через нуль х0, перегину хп, напівмаксимуму х1/2, чверті максимуму х1/4,
перетину кривих Z та Н (хпер). На аномальній кривій як завжди важко визначити абсолютне
значення абсциси характерної точки, так як положення початку координат у загальному випадку
залишається невідомим. У зв’язку з цим часто використовують відстань між парами одноіменних
характерних точок. Абсциса максимуму кривої Z та абсциса переходу кривої Н через нуль
співпадає з проекцією середини пласта на профіль вимірів. Метод дотичних. Найбільш
популярний варіант з використанням поправочних коефіцієнтів П’ятницького. При реалізації
цього варіанта на графіці аномальної кривої (маємо графік, що представляє собою максимум, що
супроводжується двома мінімумами) проводить п’ять дотичних: у точці максимуму, у точках
максимумів та в точках перегинів. Потім визначаються (відносно умовного початку координат,
за яке приймається точка максимуму аномалії) абсциси точок перетину горизонтальних та
похилих дотичних та абсциси точок перегинів кривої. Оцінка глибини залягання та
горизонтальної потужності пластоподібних тіл та глибини розміщення центра мас ізометричних
та циліндричних тіл проводиться по спеціальним таблицям. Інтегральні методи. Для
визначення елементів залягання збуджуючих об’єктів розглядаються площі та об’єми, обмежені
графіками або ізолініями аномалій. За інтегральними формулами можуть бути визначені:
спільний магнітний момент М, координати центру тяжіння збуджуючого об’єкту (xц,yц,hц), кут
відхилення вектора намагнічення від вертикалі θ та в деяких випадках глибину залягання
верхньої кромки магнітних тіл h. При застосуванні тих або інших інтегральних методів
розрахунку достатньо зробити грубе передбачення про форму збуджуючих об’єктів, яке
визначається видом вивчаємої аномалії.

2. Методика і апаратура польових магнітометричних досліджень.

Магнітна зйомка — основний вид досліджень у магніторозвідці. Вона покликана одержувати
дані про розподіл параметрів геомагнітного поля на досліджуваній території і виявити магнітні
аномалії. Визначення і опис аномалієутворюючих факторів дозволяє вирішити ті задачі, що
мотивували постановку магніторозвідувальних робіт. Методика магніторозвідувальних робіт
визначається геологічною задачею, умовами виконання робіт і характеристиками апаратури.
Геологічна задача є визначальним чинником магніторозвідувальних робіт. Вона визначає їхню
детальність і точність робіт.
За призначенням і масштабом магніторозвідувальні роботи підрозділяються на регіональні чи
дрібномасштабні (1:200 000), картувально-пошукові, чи середньомасштабні (масштаб 1:50 000—
1:100 000), детальні — пошуково-розвідувальні і розвідувальні (масштаб крупніше 1:25 000) і
спеціальні. В залежності від розташування пунктів спостережень на досліджуваній території
зйомки бувають площадними і профільними (маршрутними). За умовами проведення
розрізняють наземні, повітряні, морські і підземні (свердловинні і шахтні), стратосферні та
космічні зйомки.
Регіональні зйомки проводяться з метою дослідження характеру, інтенсивності, структури
магнітного поля, його зв'язку з великими структурними елементами регіону. При цьому можливо
виявлення крупних блоків, плутонів, глибинних лінеаментів та розломів, вивчення порід
кристалічного фундаменту за їх магнітними властивостями та ін. Головним методом дослідження
вважається аеромагнітна зйомка.
Картувально-пошукові дослідження проводяться для вирішення задач геологічного
картування — простежування приконтактних зон, тектонічних ліній, виявлення дайкових поясів
та окремих дайок, оконтурювання геологічних утворень, зокрема інтрузій та ефузивів, а також
безпосередні пошуки залізовмісних порід і руд. Картувально-пошукові магнітні зйомки
проводяться в масштабах 1 : 50 000, 1 : 25 000 та 1 : 10 000.
Профілі, звичайно, вибираються впоперек простягання структурних елементів. Відстані між
ними визначаються масштабом робіт.
Пошуково-розвідувальні магнітні зйомки проводяться для деталізації аномалій, виявлених
попередніми роботами, з’ясування характеру розташування в просторі рудних тіл тощо. Ці
дослідження проводяться на стадії розвідувальних робіт з метою їх коригування й оцінки
елементів залягання магнітних тіл. Оптимальним кроком спостережень при наземних зйомках
вважається відстань, котра менша за передбачувану глибину залягання намагнічених порід і в
декілька разів менша їхніх поперечних розмірів.
Спеціальні магнітні зйомки, як правило, виконуються на невеликих ділянках — для вирішення
специфічних задач. Звичайно це високоточні детальні дослідження. До їхнього числа відноситься
мікромагнітна зйомка. Вона застосовується тоді, коли досліджувані гірські породи залягають
неглибоко (до 10 м), і може бути використана для вирішення задач структурного аналізу. На
невеликих ділянках (приблизно 50х50 м) по щільній мережі (1х1, 3х3, 5x5 м) виконуються
високоточні вимірювання
Z
a (чи Т). Ділянки по можливості розташовуються рівномірно на
території досліджуваного об'єкта. Результати мікромагнітної зйомки обробляються за
спеціальною методикою, за допомогою якої знаходять так звані “троянди” вісей магнітних
аномалій.
Для магнітних зйомок будь-якого виду мірою точності є середня квадратична похибка
окремого вимірювання — , визначена серією повторних спостережень:
2
σ =±
√ ΣΔi
2n 1 2
2
, Δ2i =(x i −x i ) ,
де n— число повторних вимірювань. При | |<5 нТл зйомка високоточна, при =(5—15) нТл
— середньої точності;  >15 нТл — низької точності.
Вибір методики магніторозвідувальних робіт істотно залежить від характеристики апаратури.
При зйомках підвищеної точності рекомендується розбити опорну мережу точок на такій
відстані одна від одної, щоб можна було на них проводити вимірювання через 2—3 години. Крім
врахування сповзання нуль-пункту магнітометрів опорні мережі, як і при гравіметричних
зйомках, слугують для приведення всіх вимірюваних значень Z до єдиного рівня і для
виключення нагромадження похибок вимірювань по рядовій мережі. Існують опорні мережі
різного рангу — від рівня магніто-розвідувальної партії, призначені для використання протягом 1
—2 польових сезонів, до регіональних опорних мереж. Останні слугують для забезпечення
місцевих опорних мереж і аеромагнітних зйомок загальною метричною основою і приведення
відповідних матеріалів до єдиного регіонального рівня.
При використанні абсолютних (протонних, квантових) магнітометрів, для яких практично
відсутні зсув нуля і температурний дрейф, методика пішохідних магніторозвідувальних робіт
(польових і камеральних) істотно спрощується. Зокрема, використання опорної мережі для
врахування дрейфу нуль-пункту, введення ряду поправок не є обов'язковим.
Результати наземних магнітних зйомок представляють у вигляді карт графіків Z, Н, T,
карт ізодинам Z, Н, Т, а також карт векторів Н. При побудові графіків складових геомагнітного
поля найбільше доцільно застосовувати масштаб 1 мм=, де  - округлене значення
середньоквадратичної похибки зйомки. При побудові карт ізодинам значення першої позитивної
і першої негативної ізоліній у 2—3 рази більше середньо квадратичної похибки. Поле в інтервалі
між цими ізолініями вважається нормальним, тому що при досягнутій точності зйомки його не
можна зобразити більш детально графічно. Положення ізоліній визначається за правилами
лінійної інтерполяції. При цьому можна не враховувати окремі точки, значення нуля в яких різко
відмінне в порівнянні з оточуючими. Мінімальний перетин ізодинам дорівнює 3. Якщо через
великі градієнти витримати однаковий перетин ізодинам неможливо, то збільшення виконується
в арифметичній чи геометричній прогресії.
Для наочності на плані ізодинам позитивну частину від нуля зафарбовують синім кольором,
від’ємну — червоним. Позитивні ізодинами проводяться суцільними лініями, негативні —
пунктирами. Нульова лінія — пунктиром із крапкою. Зауважимо, що така кольорова гамма
застосовувалась у СРСР (а тепер – у країнах СНД), в той час як світова науково-виробнича
спільнота прийняла протилежну шкалу, а саме – позитивні аномалії зафарбовують червоним, а
від’ємні - синім кольором.
Представлення даних магнітних зйомок може бути у вигляді карт графіків вздовж профілів,
або карт ізодинам аномалій магнітного поля. Як на карті графіків, так і на картах ізодинам
міститься вся отримана при польових роботах інформація. На карті графіків чітко видно всі
індивідуальні деталі кожної виявленої на окремому профілі аномалії, тому вона дозволяє надійно
простежувати аномальні зони. Разом з тим, при великій кількості профілів карти графіків важко
читаються. Це зобов’язано перетину графіків при великих значеннях напруженості. Карти
ізодинам краще відображають відносно великі геологічні об'єкти, зони максимальних градієнтів
тощо.

Протонные магнитометры основаны на принципе свободной прецессии ядер атомов

водорода в магнитном поле. Протоны, имея собственный спин и магнитный момент,
прецессируют (вращаются) в магнитном поле Земли вокруг его направления с частотой,
определяемой соотношением Лармора: f = (γ/2π)T
где f - частота прецессии протона [Гц], γ - гиромагнитное отношение ядра (атомная
константа), T - полный вектор напряженности геомагнитного поля. Следовательно, измерив
частоту прецессии можно определить модуль магнитного поля. В качестве рабочего вещества
для наблюдения прецессии может быть использована любая протонсодержащая жидкость. В
датчиках магнитометров обычно используют: водный раствор спирта, керосин, гептан, метанол и
др. Для обнаружения прецессии рабочее вещество повергают интенсивной поляризации
внешним магнитным полем Н, примерно перпендикулярно к полю Т. При этом происходит
преимущественная ориентация магнитных моментов протонов по направлению приложенного
поля. Поле Н с напряженностью порядка 100 Э создают постоянным электрическим током,
пропускаемым через специальную катушку, окружающую рабочее вещество. После быстрого
выключения тока поляризации результирующий вектор ядерного намагничения начинает
прецессировать вокруг поля Т, наводя в катушке ЭДС, в виде затухающей синусоиды. Измерив
частоту сигнала нетрудно вычислить модуль геомагнитного поля по формуле: T = 23.4874f [нТл]
Продолжительность поляризации и измерения определяется временем соответственно
продольной (t1) и поперечной (t2) релаксации протонсодержащего вещества. Для керосина t1 ≈ t2
и составляет около 0.7 сек, для других веществ времена релаксации больше.
 Оверхаузеровские магнитометры основаны на той же связи прецессии протонов с внешним
полем, но в них используется другой способ возбуждения - принцип динамической поляризации
или эффект Оверхаузера {Overhauser}. Здесь рабочее протонсодержащее вещество содержит
добавку специальных свободных радикалов с неспаренными электронами, делающих состав
парамагнитным. При воздействии на него радиочастотного поля порядка 60 МГц (катушка 1)
создаются условия электронного парамагнитного резонанса, т.е. максимального поглощения
энергии переменного поля. При этом возникают сильные внутренние магнитные поля
приводящие к поляризации вещества и согласованной ориентировке протонов по полю Т. Для
возбуждения прецессии, с помощью постоянного тока во второй катушке, создают нарастающее
поворачивающее поле, перпендикулярное Т. После отключения тока, в той же катушке
наводится ЭДС сигнала. Измерение частоты сигнала можно производить одновременно с
процессом поляризации, что позволяет сократить цикл измерений.
Квантовые магнитометры основаны на принципе оптической накачки, разработанным для
паров щелочных металлов (Cs, Rb, Na, K) и инертных газов. Сущность заключается в облучении
их поляризованным монохроматическим светом, длина волны которого соответствует одной из
спектральных линией используемого элемента. Возбуждаясь, атомы уходят на верхние уровни и
через короткое время (≈1 мкс) скапливаются на одном энергетическом подуровне, переходы с
которого запрещены. Ориентировка их магнитных осей будет одинаковой, что приведет к
прецессии электронов относительно геомагнитного поля на частоте Лармора, как в протонных
магнитометрах. В результате прецессии будет колебаться и интенсивность света. Если сигнал с
фотоэлемента усилить и подать на катушку, намотанную на колбе с рабочим веществом, то
получим автоподстраиваемый резонансный осциллятор. Измерив его частоту можно рассчитать
величину поля Т. Существуют некоторые нюансы в теории и много вариантов схемотехнических
реализаций.

Достоинства и недостатки рассмотренных типов магнитометров

Тип Достоинства Недостатки

Протонные 1. Не боятся тряски и 1. Цикличность измерений,

вибраций. из-за значительного времени
2. Измерения не зависят преобразования.
от изменения внешних 2. Нестабильность и
условий (температура, пропадание сигнала при
влажность, давление). больших градиентах магнитного
3. Нет необходимости в поля
точной ориентации датчика.

Оверхаузера 1. Все положительные 1. Меньшее время жизни

качества протонных рабочего вещества.
магнитометров. 2. Появление
2. Снижение времени систематической ошибки, за
измерения. счет влияния блока СВЧ.
3. Низкая погрешность, за
счет повышения отношения
сигнал/шум.
4. Малый размер датчика.
 Квантовые 1. Возможность 1. Ориентационная и
непрерывных измерений. азимутальная погрешность.
2. Высокая разрешающая 2. Температурный дрейф.
способность. Смещение нуль-пункта.
3. Чувствительность к
механическим воздействиям
(удары, вибрация).

3. Методика магнітометричних досліджень при вирешенні геологічних задач на суші і на

морі
Магнітна зйомка — основний вид досліджень у магніторозвідці. Вона покликана одержувати
дані про розподіл параметрів геомагнітного поля на досліджуваній території і виявити магнітні
аномалії. Визначення і опис аномалієутворюючих факторів дозволяє вирішити ті задачі, що
мотивували постановку магніторозвідувальних робіт. Методика магніторозвідувальних робіт
визначається геологічною задачею, умовами виконання робіт і характеристиками апаратури.
Геологічна задача є визначальним чинником магніторозвідувальних робіт. Вона визначає їхню
детальність і точність робіт.
За призначенням і масштабом магніторозвідувальні роботи підрозділяються на регіональні чи
дрібномасштабні (1:200 000), картувально-пошукові, чи середньомасштабні (масштаб 1:50 000—
1:100 000), детальні — пошуково-розвідувальні і розвідувальні (масштаб крупніше 1:25 000) і
спеціальні. В залежності від розташування пунктів спостережень на досліджуваній території
зйомки бувають площадними і профільними (маршрутними). За умовами проведення
розрізняють наземні, повітряні, морські і підземні (свердловинні і шахтні), стратосферні та
космічні зйомки.
Регіональні зйомки проводяться з метою дослідження характеру, інтенсивності, структури
магнітного поля, його зв'язку з великими структурними елементами регіону. При цьому можливо
виявлення крупних блоків, плутонів, глибинних лінеаментів та розломів, вивчення порід
кристалічного фундаменту за їх магнітними властивостями та ін. Головним методом дослідження
вважається аеромагнітна зйомка.
Картувально-пошукові дослідження проводяться для вирішення задач геологічного
картування — простежування приконтактних зон, тектонічних ліній, виявлення дайкових поясів
та окремих дайок, оконтурювання геологічних утворень, зокрема інтрузій та ефузивів, а також
безпосередні пошуки залізовмісних порід і руд. Картувально-пошукові магнітні зйомки
проводяться в масштабах 1 : 50 000, 1 : 25 000 та 1 : 10 000.
Профілі, звичайно, вибираються впоперек простягання структурних елементів. Відстані між
ними визначаються масштабом робіт.
Пошуково-розвідувальні магнітні зйомки проводяться для деталізації аномалій, виявлених
попередніми роботами, з’ясування характеру розташування в просторі рудних тіл тощо. Ці
дослідження проводяться на стадії розвідувальних робіт з метою їх коригування й оцінки
елементів залягання магнітних тіл. Оптимальним кроком спостережень при наземних зйомках
вважається відстань, котра менша за передбачувану глибину залягання намагнічених порід і в
декілька разів менша їхніх поперечних розмірів.
Спеціальні магнітні зйомки, як правило, виконуються на невеликих ділянках — для вирішення
специфічних задач. Звичайно це високоточні детальні дослідження. До їхнього числа відноситься
мікромагнітна зйомка. Вона застосовується тоді, коли досліджувані гірські породи залягають
неглибоко (до 10 м), і може бути використана для вирішення задач структурного аналізу. На
невеликих ділянках (приблизно 50х50 м) по щільній мережі (1х1, 3х3, 5x5 м) виконуються
високоточні вимірювання aZ (чи Т). Ділянки по можливості розташовуються рівномірно на
території досліджуваного об'єкта. Результати мікромагнітної зйомки обробляються за
спеціальною методикою, за допомогою якої знаходять так звані “троянди” вісей магнітних
аномалій.
 Для магнітних зйомок будь-якого виду мірою точності є середня квадратична похибка
окремого вимірювання — , визначена серією повторних спостережень:
2
ΣΔi
σ =±
√ 2n
, Δ2i =(x i −x i ) ,
1 2
2

де n— число повторних вимірювань. При | |<5 нТл зйомка високоточна, при =(5—15) нТл

— середньої точності;  >15 нТл — низької точності.
Вибір методики магніторозвідувальних робіт істотно залежить від характеристики апаратури.
При зйомках підвищеної точності рекомендується розбити опорну мережу точок на такій
відстані одна від одної, щоб можна було на них проводити вимірювання через 2—3 години. Крім
врахування сповзання нуль-пункту магнітометрів опорні мережі, як і при гравіметричних
зйомках, слугують для приведення всіх вимірюваних значень Z до єдиного рівня і для
виключення нагромадження похибок вимірювань по рядовій мережі. Існують опорні мережі
різного рангу — від рівня магніто-розвідувальної партії, призначені для використання протягом 1
—2 польових сезонів, до регіональних опорних мереж. Останні слугують для забезпечення
місцевих опорних мереж і аеромагнітних зйомок загальною метричною основою і приведення
відповідних матеріалів до єдиного регіонального рівня.
При використанні абсолютних (протонних, квантових) магнітометрів, для яких практично
відсутні зсув нуля і температурний дрейф, методика пішохідних магніторозвідувальних робіт
(польових і камеральних) істотно спрощується. Зокрема, використання опорної мережі для
врахування дрейфу нуль-пункту, введення ряду поправок не є обов'язковим.
Результати наземних магнітних зйомок представляють у вигляді карт графіків Z, Н, T,
карт ізодинам Z, Н, Т, а також карт векторів Н. При побудові графіків складових геомагнітного
поля найбільше доцільно застосовувати масштаб 1 мм=, де  - округлене значення
середньоквадратичної похибки зйомки. При побудові карт ізодинам значення першої позитивної
і першої негативної ізоліній у 2—3 рази більше середньо квадратичної похибки. Поле в інтервалі
між цими ізолініями вважається нормальним, тому що при досягнутій точності зйомки його не
можна зобразити більш детально графічно. Положення ізоліній визначається за правилами
лінійної інтерполяції. При цьому можна не враховувати окремі точки, значення нуля в яких різко
відмінне в порівнянні з оточуючими. Мінімальний перетин ізодинам дорівнює 3. Якщо через
великі градієнти витримати однаковий перетин ізодинам неможливо, то збільшення виконується
в арифметичній чи геометричній прогресії.
Для наочності на плані ізодинам позитивну частину від нуля зафарбовують синім кольором,
від’ємну — червоним. Позитивні ізодинами проводяться суцільними лініями, негативні —
пунктирами. Нульова лінія — пунктиром із крапкою. Зауважимо, що така кольорова гамма
застосовувалась у СРСР (а тепер – у країнах СНД), в той час як світова науково-виробнича
спільнота прийняла протилежну шкалу, а саме – позитивні аномалії зафарбовують червоним, а
від’ємні - синім кольором.
Представлення даних магнітних зйомок може бути у вигляді карт графіків вздовж профілів,
або карт ізодинам аномалій магнітного поля. Як на карті графіків, так і на картах ізодинам
міститься вся отримана при польових роботах інформація. На карті графіків чітко видно всі
індивідуальні деталі кожної виявленої на окремому профілі аномалії, тому вона дозволяє надійно
простежувати аномальні зони. Разом з тим, при великій кількості профілів карти графіків важко
читаються. Це зобов’язано перетину графіків при великих значеннях напруженості. Карти
ізодинам краще відображають відносно великі геологічні об'єкти, зони максимальних градієнтів
тощо.
Важливу роль у вивченні магнітного поля різних ділянок грають аеромагнітні дослідження.
Завдяки використанню ферозондових і ядерних датчиків сучасні аеромагнітометри здатні
реєструвати аномалії з чутливістю до декількох гам. Сучасна прив’язка за допомогою
супутникової навігаційної системи GPS, яка прийшла на зміну геодезичній прив'язці і
фотографування орієнтирів та аномальних ділянок, забезпечує високу точність проведення робіт.
 Основними задачами аеромагніторозвідки є виявлення простягання і границь великих
структур — западин, блоків, прогинів, трасування лінеаментів та лінеаментних зон, розломів
різних рангів, контактних зон тощо.
Аеромагнітну зйомку звичайно, проводять у масштабах 1:1 000 000—1:10 000, причому
висота польоту вибирається приблизно у 3—4 рази меншою від відстані між маршрутами.
Вимоги узгодження масштабу зйомки з висотою й швидкістю польоту літака або вертольота —
одна з особливостей аеромагніторозвідки. При великомасштабних роботах проводити зйомку на
більшій висоті не рекомендується, тому що пошукові об'єкти через невеликі розміри можуть
зливатися з регіональним фоном при зйомці на великих висотах.
Зйомку територій починають зі створення опорної мережі у вигляді замкнутих полігонів із
прив'язкою її до державної опорної мережі. Рядові маршрути повинні бути прокладені
паралельно один одному, вхрест передбачуваного простягання структур. Якщо висота рельєфу
коливається в значних межах, зйомку проводять з обтіканням рельєфу, тобто на постійній висоті
щодо поверхні Землі. Висота польоту контролюється радіовисотоміром чи системами GPS.
У процесі зйомки борт-оператор виконує візуальне спостереження місцевості і стежить за
роботою приладу. У випадку фіксації аномалії магнітного поля здійснюється її деталізація
шляхом залетів по декількох лініях, паралельних основному маршруту. Епіцентр аномалії
фіксується знімками і вимпелом на поверхні Землі.
За даними аеромагнітної зйомки обчислюють значення аномалії модуля повного вектора

напруженості магнітного поля:

Δ T⃗ =T⃗ −δ T⃗ −T⃗
a H , де T ⃗ — заміряне значення; δ T⃗ —
варіації магнітного поля; T H — нормальне поле.
⃗
В останні роки широко виконуються інші види геомагнітних досліджень — гідромагнітна
зйомка, магнітні вимірювання в свердловинах і гірських виробках, супутникові магнітні зйомки.
Для гідромагнітних зйомок використовують спеціальні протонні і квантові магнітометри, які
буксуються судном. Для вивчення магнітних варіацій використовують донні і буйкові
магнітоваріаційні станції.
У свердловинах звичайно проводять вимірювання компонентів магнітного поля і каротаж
магнітної сприйнятливості. Зокрема такі спостереження виконані на Криворізькій надглибокій
свердловині.
Трикомпонентні свердловинні магнітометри дозволяють реєструвати вертикальну і
горизонтальну складову магнітного поля Землі, а також магнітну сприйнятливість гірських порід
розрізу з неперервним записом отриманих величин.

4. Намагнічування тіл в магнітному полі і характеристика намагнічування.

Магнітне поле Землі намагнічує гірські породи, впливає на стан іоносфери, через яку
здійснюється радіозв'язок, і разом з атмосферою охороняє все живе на Землі від згубного
космічного й сонячного випромінювання.
У магнітному полі Землі, що спостерігається, можна виділити стаціонарне геомагнітне поле і
магнітні варіації. При вивченні земного магнітного поля і його параметрів в першу чергу мають
на увазі його стаціонарну частину чи постійне поле. У магніторозвідці основними
характеристиками магнітного поля Землі є його індукція B (в геомагнетизмі прийнято позначати
символом Т) та напруженість (Н).
У вакуумі ці величини зв’язані відношенням Т=0Н, де 0 — магнітна постійна. Для
ізотропного середовища індукція Т зв’язана з напруженістю Н рівністю Т=0Н, де  — відносна
магнітна проникність (безрозмірний скалярний коефіцієнт).
Одиницею вимірювання магнітної індукції в системі СІ є тесла (Тл), але на практиці
використовується нанотесла (1 нТл =10-9 Тл). Тесла — це індукція такого поля, у якому на кожен
метр провідника зі струмом в один ампер, розташований перпендикулярно напрямку вектора
індукції, діє сила в розмірі одного ньютона. У системі СГС (СГСМ) одиницею вимірювання
напруженості магнітного поля є ерстед (Е). У зв'язку з низькими значеннями напруженості
магнітного поля Землі використовувалася більш дрібна одиниця - гама (1 гама=110-5 Е). Згідно з
розмірностями вимірювань магнітного поля в системах СІ і СГС індукція поля в 1 нТл відповідає
напруженості магнітного поля в 1 гаму.
У практиці магніторозвідувальних робіт у якості нормального поля приймається або сума T0
і материкової аномалії, або регіональна аномалія, на тлі якої необхідно виділити локальну
аномалію. Магнітні властивості гірських порід характеризуються інтенсивністю їх ефективної
намагніченості J-вектором, що характеризує магнітний момент одиниці об'єму. Намагніченість J
можна представити сумою двох компонентів — індукованої (J i) і природної залишкової (Jn)
намагніченості: J=Jn+Ji, де Ji=æH. Магнітна сприйнятливість æ характеризує здатність гірських
порід намагнічуватись під впливом зовнішнього магнітного поля Т, у результаті чого вони
здобувають індуктивну компоненту намагніченості Ji. Jn характеризує залишкову намагніченість,
набуту під час її остигання та подальших фізико-хімічних змін. Залишкова намагніченість Jn має
напрямок, який співпадає з напрямком магнітного поля Землі на момент утворення даної породи,
або її суттєвого перетворення. Залишкова намагніченість є підставою для археомагнітних та
палеомагнітних досліджень.
Магнетизм (магнетизм - властивість порід намагнічуватись в магнітному полі, змінювати його
та, інколи, зберігати намагнічений стан після припинення дії поля) проявляється при взаємодії
двох намагнічених зразків, або при взаємодії намагніченого зразка та провідника, по якому тече
струм. Магнетизм порід залежить від їх генезису, умов утворення та існування. Магнітні
властивості змінюються при зміні тиску і температури, адже при цьому змінюється не тільки
структура породи але і її мінеральний склад. Теорія магнетизму, методика виміру магнітних
параметрів, характеристика намагніченості мінералів і гірських порід розглянуті в багатьох
роботах, а петромагнітні методи є найуживанішими в практиці геологічних досліджень.
У речовині, розміщеній у магнітному полі, з’являється внутрішнє магнітне поле, що
накладається на зовнішнє (намагнічуюче). Мірою намагнічування речовини є її намагніченість,
яка є функцією напруженості зовнішнього поля (H) і чисельно дорівнює магнітному моменту
одиниці об’єму (J) чи маси (I). Для парамагнетиків зв’язок між цими параметрами в широкій
області полів носить лінійний характер: J=æH. Коефіцієнт пропорційності æ називається
об’ємною магнітною сприйнятливістю, він пов’язаний з відносною магнітною проникністю ()
співвідношенням =1+æ. В феромагнетиках æ та  складним чином залежать від напруженості
поля.
Магнітні властивості атомів обумовлені рухом електронів, які, одночасно з обертанням
навколо своєї осі (спіновий рух) здійснюють також рух по орбіті навколо позитивно заряджених
ядер (орбітальний рух). Обидва види руху еквівалентні круговому струмові, який створює
магнітний момент. Зовнішнє магнітне поле взаємодіє з магнітними полями атомів, у результаті
чого виникає додатковий момент, який або збігається із напрямком зовнішнього поля, або
протилежний йому (діамагнетики).
Сприйнятливість діамагнітних речовин негативна, тобто наведені магнітним полем магнітні
моменти послабляють його. Сприйнятливість парамагнітних речовин позитивна, і магнітні
моменти посилюють зовнішнє поле. Серед парамагнітних речовин виділяється особлива група
речовин, що називаються феромагнітними. Внаслідок особливості будови внутрішніх
електронних орбіт у речовин цієї групи взаємодія між атомами настільки велика, що магнітні
моменти всіх атомів навіть при відсутності зовнішнього магнітного поля розташовуються
паралельно, оскільки сили, що зумовлюють взаємодію атомів (обмінні сили), при температурах
нижчих критичної, виявляються сильнішими за дезорієнтуючий тепловий рух. Магнітні моменти
групи атомів, орієнтуючись паралельно, утворюють елементарні обсяги (домени), характерною
рисою яких є їх самочинна (спонтанна) намагніченість, яка не залежить від величини
зовнішнього магнітного поля. Межі між доменами можуть зміщуватись під дією зовнішнього
магнітного поля, а їх намагніченість поступово переорієнтовується в напрямку прикладеного
поля.
Намагніченість, яка зникає з припиненням дії на речовину поля Н, одержала назву індукованої
Ji. Намагніченість, що залишається і після зменшення поля до нуля, називається залишковою – J n.
Для приведення залишкової намагніченості феромагнетику до нуля необхідно прикласти деяке
обернене за напрямком поле. Величина цього поля називається коерцитивною силою НC і є
мірою стабільності залишкової намагніченості. Однодоменні частки мають найбільш яскраво
виражену властивість зберігати залишкову намагніченість. За інших рівних умов залишковий
ефект виявляється тим сильніше, чим більшу кількість однодоменних часток містить зразок.
Водночас, магнітна жорсткість зменшується для часток розмір яких значно менший за
однодоменні. Такі ультрадрібні частки, які не спроможні зберігати залишкову намагніченість
навіть декілька секунд, називаються суперпарамагнітними.
Намагніченість феромагнетиків нелінійно залежить не тільки від зовнішнього поля, але і від
додаткових чинників - часу, температури, механічних напруг тощо. До зменшення спонтанної
намагніченості призводить підвищення температури - при визначеній температурі, названій
температурою Кюрі (ТC), у феромагнетику відбувається порушення орієнтації спінових моментів,
і в подальшому феромагнетик поводиться як парамагнетик.
Залишкова намагніченість, яка виникає у феромагнетику при короткочасній дії зовнішнього
поля і постійній температурі, називається нормальною (J r). Феромагнетик, нагрітий вище
температури Кюрі і що охолоджуваний в постійному магнітному полі, набуває повну
термозалишкову намагніченість (Jrt). Якщо температура, до якої нагрівався феромагнетик, була
нижчою температури Кюрі, то в ньому утвориться при охолодженні парціальна, або часткова
термонамагніченість (Jrtp). Одночасний вплив постійного і змінного поля призводить до
виникнення у феромагнетику ідеальної, або безгістерезисної намагніченості (Jri). Існують також
динамічна залишкова намагніченість (Jrd), обумовлена короткочасними, але періодично
повторюваними напругами (наприклад, ударами); п’єзозалишкова намагніченість (Jrp), що
виникає під дією постійної за величиною і напрямком механічної напруги; в’язка залишкова
намагніченість (Jrv), пов’язана з релаксаційними процесами у феромагнетику. Якщо в процесі
хімічних перетворень утвориться феромагнетик, на який протягом усього часу кристалізації діє
магнітне поле, то така залишкова намагніченість називається хімічною Jrc.
З різноманітних видів залишкової намагніченості (при постійній Н), найбільшою за
величиною і найбільш стабільною відносно будь-яких наступних впливів є термонамагніченість
(Jrt). Величина і стабільність інших видів залишкової намагніченості залежить від змінного поля,
динамічних напруг, часу дії постійного поля і т.п. Під дією дуже сильного постійного магнітного
поля у речовині виникає намагніченість насичення (JS) - граничний розмір намагніченості, що
отримується цією речовиною. Залишкова намагніченість, що зберігається у феромагнетику після
зменшення поля Н до нуля, називається залишковою намагніченістю насичення (Jrs).
Діа- і парамагнітні речовини, на відміну від феромагнітних, ніякої залишкової намагніченості
надбати не можуть. Залишкова намагніченість не зберігається також у згаданих вище
суперпарамагнітних частках феромагнетику.
Основні петромагнітні параметри
Одиниця
Параметр, індекс Визначення
вимірювання (СІ)
Намагніченість, J Магнітний момент одиниці об’єму Ам-1
Питома намагніченість, I Магнітний момент одиниці маси Ам2кг-1
Спроможність речовин змінювати свій
Магнітна сприйнятливість,
магнітний момент під дією зовнішнього б/р
æ
магнітного поля
Спроможність одиниці маси речовини
Питома масова магнітна
намагнічуватися під дією зовнішнього м3кг-1
сприйнятливість, 
магнітного поля
Абсолютна магнітна Здатність речовини концентрувати в собі
Гн/м
проникність, а силові лінії зовнішнього магнітного поля.
Характеристика зростання сили магнітної
Відносна магнітна
взаємодії електричних струмів при перенесенні б/р
проникність, 
їх із вакууму в дане середовище
Намагніченість насичення, Максимальна намагніченість, що виникає в А/м
 Одиниця
Параметр, індекс Визначення
вимірювання (СІ)
JS речовині під дією сильного магнітного поля
Намагніченість утворювана зовнішнім
Індукована намагніченість,
магнітним полем, що зникає після припинення А/м
Ji
його дії
Намагніченість, утворювана зовнішнім
Залишкова намагніченість,
магнітним полем, що зберігається після А/м
Jr
припинення дії поля
Природна намагніченість, Залишкова намагніченість, утворювана
А/м
Jn давнім або сучасним полем Землі
Термозалишкова
Залишкова намагніченість сформована при
намагніченість, А/м
остиганні зразка в постійному магнітному полі
Jrt
Залишкова намагніченість утворена при
Хімічна залишкова
мінеральних перетвореннях в постійному А/м
намагніченість, Jrc
магнітному полі
Залишкова намагніченість, що виникає
В’язка залишкова
внаслідок релаксаційних процесів (в постійному А/м
намагніченість, Jrv
магнітному полі)
Намагніченість, що виникає внаслідок
П’єзонамагніченість, Jrp пружних деформацій у постійному магнітному А/м
полі
Величина магнітного поля, необхідна для
Коерцитивна сила, НC А/м
повного розмагнічування феромагнетику
Температура (точка) Кюрі, Температура, вище якої феромагнітний стан
K
ТC змінюється парамагнітним
Параметр (чинник) Відношення залишкової намагніченості до
б/р
Кенігсбергера, Q індукованої

5. Магнітні властивості гірських порід і методи їх визначення

Згідно до задач прикладної магнітометрії необхідно знати магнітні характеристики природних
об’єктів, так як саме цей факт є причиною, яка зумовлює виникнення магнітних аномалій.
Магнетит, який є найбільш магнітним та найбільш розповсюдженим серед магнітних мінералів,
часто є визначальним для формування магнетизму гірських порід. Діа- та парамагнітні мінерали
хоча часто і є породоутворюючими, проте вносять лише незначний вклад в магнетизм гірських
порід та руд.
Найбільш об’єктивна класифікація заснована на бімодальному розподілі магнітної
сприйнятливості в породах, що спричиняється відповідним розподілом у них магнетиту (або
інших магнетиків). Цей мінерал або зовсім відсутній в гірській породі, або кристалізується у
відносно значних (перші відсотки) кількостях. Звідси породи відносять до двох класів:
немагнітні (≤1*10-3 од. СІ), магнітні (≥1*10-3 од. СІ). Переважна кількість осадових гірських
порід є немагнітною. Це пов’язано з практично відсутністю у них магнетиту. Плутонічні гірські
породи представлені як магнітними, так і немагнітними відмінами. При цьому обидва магнітні
класи характерні для усіх петрографічних типів вивержених порід. Проте максимальні значення
магнітної сприйнятливості та намагніченеості насичення характерні для основних порід. Це
пов’язують із значним вмістом у них заліза, яке потенційно може формувати магнетит. Дифіцит
заліза може призводити до формування немагнітних відмін, якими дуже часто є лейкократові,
збіднені на залізо гірські породи. Практично рівноможливий розподіл магнітних та немагнітних
магматичних порід можна пояснити умовами їх утворення. Якщо умови відновні, то усе залізо
кристалізується у двовалентній формі і входить до складу темноколірних силікатів та ільменіту.
Парамагнітні властивості мінералів сприяють утворенню немагнітних або слабкомагнітних
порід. Якщо в магмі, що кристалізується присутній доволі високий окисний потенціал, то до
слабомагнітних породоутворюючих мінералів додається магнетит і формуються плутонічні
породи магнітного класу.
Більш складно розподілені магнітні властивості метаморфічних гірських порід. Більшість їх
немагнітні, проте зустрічаються і магнітні метаморфічні породи. Деякі з них (залізисті кварцити,
ряд скарнів) містять магнетиту в кількості достатній для віднесення їх до класу залізних руд.
Окрім залізистих кварцитів до магнітного класу відносять ряд колчеданнних руд, деякі
кімберліти, боксити. Руди кольорових, рідких, благородних металів належать, як правило, до
немагнітного класу.
Про стабільність природної залишкової намагніченості зручно судити по фактору Q.
Охарактеризуємо гірські породи за цими параметрами. Сама висока стабільність притаманна
гірським породам, що містять магнітні мінерали з високими значеннями коерцетивної сили
(гематит, тонкодисперсні титаномагнтити), особливо, якщо домінуючими компонентами NRM є
термозалишкова, хімічна, або ідеальна намагніченості. Фактор Q таких об’єктів може
характеризуватися десятками одиниць. Природна залишкова намагніченість гірських порід, що
володіють високою стабільністю, особливо первинної намагніченості, звичайно стійка по
відношенню до розмагнічуючих впливів.
Залежність намагніченості феромагнітних речовин від намагнічуючого поля характеризується
за допомогою петлі гістерезису. Існування точки Кюрі для усіх феромагнетиків визначає
величезний вплив температури на їх магнітні властивості.
В наш час існує велика кількість різноманітних технологій, що можуть бути
використаними для лабораторних досліджень магнітних властивостей речовини. Очевидно, що
для вірного вибору методу або групи методів, які будуть взяті за основу при певних
дослідженнях, перш за все, необхідно визначитися із задачами та умовами майбутнього
експерименту. Важливо, крім того, знати точність, що вимагається при вимірах, характер
матеріалу, форму зразака. Необхідно враховувати інтервали температур за яких має проводитися
вивчення тієї чи іншої речовини, а також вплив полів там, де будуть вимірюватися магнітні
влативості.
Балістичний метод надає можливість визначати основну криву індукції та
намагніченості, петлю гістерезису та різні види проникності. Цей метод заснований на
вимірюванні кількості електрики, яка протікає через витки обмотки, що охоплює зразок.
Кількість електрики виникає в той момент, коли магнітний потік різко змінюється.
Магнітометричний метод також дозволяє визначати криву намагнічування, петлю гістерезису.
В основі цього метода – ефект впливу досліджуваного зразка на магнітну стрілку, що
розташована на деякій відстані від нього. Електородинамічним методом можна визначити
основну криву індукції та петлю гістерезису. Даний метод заснований на вимірюванні кута
повороту рамки із струмом, що знаходиться в магнітному полі намагніченого зразка.
Пондеромоторний метод дає можливість вимірювати намагніченість, сприйнятливість та інші
магнітні характеристики за допомогою вимірювання сили, яка діє на зразок. Індукційний метод
дозволяє визначати криву індукції, намагніченості, проникності. Цей метод заснований на
вимірюванні електрорушійної сили індукції, яка збурюється у вторинній обмотці, або на
вимірюванні реактивного опору катушки, якщо в неї поміщений зразок. Мостові методи
використовуються для визначення основної кривої індукції, середньої проникності, комплексної
магнітної проникності, початкової проникності, комплексного магнітного опору, коефіціенту
втрат та повних втрат. Ватметричні методи застосовуються, як правило, для вимірювання
повних втрат на гістерезис та вихрові струми. В цьому випадку за допомогою ватметру
визначається потужність, котра поглинається в колі катушки, що містить зразок. За допомогою
калориметричних методів визначається повні втрати на гістерезис та вихрові струми. В якості
індекатора використовується тепло, що виділяється зразком при премагнічуванні у змінному
магнітному полі. Радіотехнічні методи досліджень магнітних властивостей речовин надають
можливість визначати криву індукції, родину симетричних петель гістерезису, повні втрати,
комплексну проникність при різних частотах, а також вивчати феромагнітний, парамагнітний та
ядерний магнітний резонанси. Нейтронографічний метод досліджень заснований на явищі
магнітного розсіювання нейтронів, що виникає в результаті взаємодії магнітного моменту
нейтрона з магнітним моментом речовини. Цей метод дозволяє досліджувати магнітну структуру
феромагнітних, парамагнітних та антиферомагнітних речовин. Зазначимо, що в наш час
розроблений великий арсенал сучасної магнітометричної апаратури, що дозволяє детально
вивчати магнетики різного типу.

6. Магнетизм гірських порід та його природа.

Магнітні властивості речовини можуть бути охарактеризованими магнітною сприйнятливістю
та магнітною проникністю, зв’язок між якими встановлюється такою формулою:
µ=1+
За даними величинами речовини бувають залежно від наявності магнетиту, титаномагнетиту
або інших магнетиків:
1. діамагнетики (μ <1 (10-5-10-6), χ < 0)  кварц, ангідрит, галіт, Н2О, нафта, Cu,
Ag, Be, Zn, Hg, Pb, As, всі інертні гази органічні сполуки; магнітні поля атомів орієнтовані проти
напрямку зовн.поля  результуюче поле послаблюється;
2. парамагнетики (μ >1 (10-3-10-6), χ > 0)  осадові, O2, S, Cr, Pt, Al , чисті Li, Na,
La, U; магнітні поля атомів орієнтовані вздовж напрямку зовн.поля  результуюче поле
посилюється;
3. феромагнетики (μ >>1 (103-105), χ > 0)  метаморфізовані, магматичні породи,
Fe, Ni, Co, їх сплави, магнітит, піротин; магнітні поля атомів орієнтовані вздовж напрямку
зовн.поля  результуюче поле посилюється.
При відсутності зовнішнього поля діа- і парамагнетики втрачають намагніченість,
феромагнетики  зберігають намагніченість.
Найбільш розповсюджені феромагнетики:
 магнетит і титаномагнетит (тверді розчини), магеміт, гематит Fe2O3 , гемоільменіт;
 піротин;
 гідроокиси заліза.
Магнітна сприйнятливість породи χ визначається :
 χ основного феромагнетика породи (хім. складом, типом феромагнетика, станом
кристалічної гратки, розміром зерен);
 процентним вмістом феромагнетика;
 характером розташування зерен феромагнетика в породі.
Діамагнетики та парамагнетики намагнічуються пропорційно напруженості зовнішнього
магнітного поля. Для них є характерною рисою відсутність залишкової намагніченості (при Н=0,
J=0).
Закон намагнічування феромагнетиків ілюструє петля гістерезису (рис 1). При певному
значенні напруженості магнітного поля Hn намагніченість феромагнетика досягає насиченості Js.
При усунені зовнішнього магнітного поля залишається певна величина залишкової
намагніченості Jr. Щоб позбавитися цієї намагніченості необхідно
прикласти магнітне поле протилежного знаку Hc. Його називають
коерцетивною силою. Залежно від величини коерцетивної сили Нс
розрізняють магнітом’які речовини (з вузькою петлею гістерезису)
та магнітотверді, у яких петля гістерезису широка.
Існує група хімічних з’єднань, кристали яких володіють дещо
іншими порівняно з класичними феромагнетиками магнітними
властивостями. Це так звані антиферомагнетики та феримагнетики
(ферити). Моделі розташування спінів в доменах зазначених
магнетиків приведені нижче (рис 2.).
 Рис.1. Графіки намагнічування діамагнетиків 1, парамагнетиків 2, феромагнетиків: основна
крива 3, петля гістерезису 4

Рис. 2. Моделі розташування спінів в доменах: а – феромагнетиків, б – антиферомагнетиків, в

– феримагнетиків.
Антиферомагнетики дуже схожі із парамагнетиками. Їх особливість – аномальна
поведінка магнітної сприйнятливості при нагріванні та охолодженні. При певній температурі
магнітна сприйнятливість досягає максимальної величини – точка Нееля. Вище даної точки вони
ведуть себе як парамагнетики.
Феримагнетики мало чим відрізняються від феромагнетиків, окрім магнітної
сприйнятливості та намагніченості насичення, величини яких значно нижчі ніж у
феромагнетиків. Крім того, у феримагнетиків може існувати самочинна зміна величини
магнітного моменту молекули, а значить і величини насичення.

7. Методи аналізу і розділення аномальних магнітних полів.

Спостережене на поверхні аномалія м.п. відбиває вплив багатьох геологічних факторів, які
можуть бути (чи ні) ізольвані один від одного. Для виділення впливу одного джерела аномалій
необхідно розділити поля на окремі складові кожна з яких пов’язана лише з одним обєктом. Це
можна зробити шляхом вирішення прямої задачі. Врахувати вплив створених обєктів можна при
наявності геологічної інформації або даних інших г/ф методів(пряма задача). Будь –які способи
розділення виконуються трансформацією вихфдного матеріалу, при цьому сторонні ефекти не
повністю виключаються.
Проблема розділення полів включає рішення двох задач: 1. Розділ аномального впливу
збуджуючих джерел істотно різних по розмірах. 2. Розділ аномального впливу збуджуючих
джерел приблизно однакових за розміром. Перша задача вирішується методами частотної
селекції,а ефективного рішення для другої задачі не має.
При прозділенні полів розглядають випадок коли тіла залязають приблизно на однакових
глибинах і на істотно різних. Для цього знаходять вищі похідні магн.потенціалу. Якщо крива не
змінила свого харатеру (один екстремум), то аномалія породжено одним тілом, а ,якщо з,явився
додатковий, то це значить, що аномалія утворена двома геологічними тілами.
Метод частотної селекції. В основі методу (частотна фільтраці) є припущення,що об,єкти ,
які є джерелами аномалій можуть мати різні поперечні розміри і сворюють аномалії різних
частот (періоди). Так як спостережене поле є сумою різних частот, то перетворюючи за
допомогою спеціальних функцій (фільтрів певних смуг частот) можна виділити зі
спостереженого поля гармоніку потрібної частоти. З цих методів найбільш поширеними є:
- усереднення- обчислюють середні арифм. або вагові значення аномалій для деяких
площ(дані спотворюються). Можути робити за допомогою палеток,результати використовують
при якісній інтерпритації .
- перерахунок поля у верхній – розраховується шляхом чисельного інтегрування
співвідношення Пуассона,що дає рішення задачі Діріхлє для нескінченної площини. Цей процес,
так само. Як і процес усереднення є фільтром низьких частот.Будують карти локальних аномалій.
 - перерахунок поля у нижній на півпростір – вирішують інтегральне р-ння на підставі
співвідношення Пуассона. Застосовують метод Сіто – в основі лежить теорема про середнє
значення гармонічної функції на глибині.
- розрахунок похідних магнітного потенціалу
- статистичні методи
- згладжування і вирівнювання – згладження –це придушення високочастотних завад на онові
апроксимаці аномалії поліномом(2 – го порядку але можуть використовувати і більш високі).
- використання модальних кривих – графіки частот розподілу глибин по осі абсцис яких
відкладають інтервали групування глибин, а по осі ординат число розрахункових глибин,що
попадають в даний інтервал.

8. Магнітне поле Землі і його елементи. Природа магнітного поля

Магнітне поле Землі у першому наближенні можна уподібнити до поля однорідно
намагніченої кулі. Уже в 1600 році В.Гільберт показав, що магнітне поле Землі схоже з полем
магнітного диполя, вісь якого, за сучасними даними, нахилена до осі обертання Землі на 11,5°.
Магнітна вісь Землі здійснює прецесію навколо осі обертання Землі, збігаючись з останньою
лише в середньому за значний проміжок часу. У відповідності з міжнародним геомагнітним
полем 2000 р. ексцентричний диполь приблизно розташований на віддалі 490 км від центру
Землі, а координати північного та південного геомагнітних полюсів знаходяться в Антарктиді
(65,5° пдн.ш. і 140,3° сх.д.) та Канадському Архіпелазі (75,7° пн.ш. і 101,5° зах.д.).

30R

Сонячнийвітер Ударнахвиля
20R

10R 10R
Магнітосфера

10R 20R 40R

10R
Радіаційні пояси
20R

Рисунок 2.1 Магнітосфера Землі

В даний час за допомогою супутників і ракет проведені фундаментальні дослідження

магнітного поля Землі і космічного простору. Зокрема, установлені границі прояву та
інтенсивності магнітного поля та Землі-магнітосфери. Границя магнітосфери з боку, зверненої до
Сонця, має форму півсфери (рис. 2.1). Силові лінії усередині півсфери близькі за формою до
силових ліній однорідно намагніченої кулі. З протилежної (нічної) сторони структура
магнітосфери різко відрізняється. Ізолінії поля витягнуті, магнітосфера простягається на відстань
до 1000 земних радіусів. Ця частина магнітосфери називається хвостом чи геомагнітним
шлейфом. За допомогою супутників виявлені також зони з підвищеною космічною радіацією, які
є своєрідними магнітними пастками, потрапляючи в які електрони і протони роблять складні
спіралеподібні рухи уздовж силових ліній земного магнітного поля. Ці зони підвищеної
космічної радіації служать своєрідним мостом між магнітними полюсами Землі, по яких
практично миттєво поширюються будь-які електромагнітні збурення. Існуванням цих зон
пояснюють наявність полярних сяйв у високих широтах.
Магнітне поле Землі намагнічує гірські породи, впливає на стан іоносфери, через яку
здійснюється радіозв'язок, і разом з атмосферою охороняє все живе на Землі від згубного
космічного й сонячного випромінювання.
На теперішній час єдиною визнаною гіпотезою походження магнітного поля Землі визнається
гіпотеза гідромагнітного динамо. Утворення магнітного поля Землі пояснюється дією
електричних струмів в рідкому сильнопровідному ядрі Землі, які генеруються певним динамо-
механізмом. За сейсмічними даними зовнішнє ядро складається з розплавленої речовини. За
високих температури й тиску ядро утримує багато вільних електронів і характеризується
великою електропровідністю. Допускається, що в процесі утворення Земля зазнала впливу
якогось магнітного поля. При обертанні Землі в цьому полі в електропровідному шарі виникали
електричні струми, що у свою чергу породжували вторинне магнітне поле більшої інтенсивності,
ніж первинне.
Збільшення ж магнітного поля Землі приводило до посилення вихрових електричних струмів у
ядрі, а останні - до збільшення магнітного поля і т.д. Процес подібний генерації магнітного поля,
відбувається до настання рівноваги між розсіюванням енергії внаслідок в'язкості ядра, його
електричним опором і енергією вихрових струмів.
Причиною первинних електричних струмів можуть бути, крім зовнішнього магнітного поля,
також різниця температур центра ядра і його периферії чи індукція при вихровому русі
металевих мас у магнітному полі, як це відбувається в динамомашині. Первинне магнітне поле
могло бути обумовлене гіроскопічним ефектом. Його суть полягає в тому, що атоми речовини
Землі мають одночасно магнітний і механічний моменти. Беручи участь у добовому обертанні
Землі, вони набувають певної узгодженості і орієнтуються щодо осі обертання, що і могло
привести до появи ініційованого магнітного поля.
У магнітному полі Землі, що спостерігається, можна виділити стаціонарне геомагнітне поле і
магнітні варіації. При вивченні земного магнітного поля і його параметрів в першу чергу мають
на увазі його стаціонарну частину чи постійне поле. У магніторозвідці основними
характеристиками магнітного поля Землі є його індукція B (в геомагнетизмі прийнято позначати
символом Т) та напруженість (Н). У вакуумі ці величини зв’язані відношенням Т=0Н, де 0 —
магнітна постійна. Для ізотропного середовища індукція Т зв’язана з напруженістю Н рівністю
Т=0Н, де  — відносна магнітна проникність (безрозмірний скалярний коефіцієнт). Одиницею
вимірювання магнітної індукції в системі СІ є тесла (Тл), але на практиці використовується
нанотесла (1 нТл =10-9 Тл). Тесла — це індукція такого поля, у якому на кожен метр провідника
зі струмом в один ампер, розташований перпендикулярно напрямку вектора індукції, діє сила в
розмірі одного ньютона. У системі СГС (СГСМ) одиницею вимірювання напруженості
магнітного поля є ерстед (Е). У зв'язку з низькими значеннями напруженості магнітного поля
Землі використовувалася більш дрібна одиниця - гама (1 гама=110-5 Е). Згідно з розмірностями
вимірювань магнітного поля в системах СІ і СГС індукція поля в 1 нТл відповідає напруженості
магнітного поля в 1 гаму.
Індукція магнітного поля в кожній точці поверхні Землі - векторна величина (Т). Згідно з
розрахунками та безпосередніми замірами величина поля на її полюсах приблизно в два рази
більша, ніж на екваторі (Т=0,66-10-4 Тл проти Т=0,33*10-4 Тл). Напрямок повного вектора Т на
полюсах вертикальний, а на екваторі — горизонтальний. Уздовж вектора Т встановлюється,
вільно підвішена в центрі ваги, магнітна стрілка. Проекції цього вектора на горизонтальну і
вертикальну площини, а також кути вектора стосовно координатних осей називають елементами
магнітного поля (рис.2.2).

X(Північ астрономічна)
H(Північ магнітна)

О Y(Схід)
I y

Z(До центру Землі)

Рисунок 2.2 – Елементи магнітного поля

 Якщо вісь X прямокутної системи координат спрямувати на географічну північ, вісь Y - на
схід, вісь Z - вертикально вниз, то проекція повного вектора Т на вісь Z називається
вертикальною складовою і позначається Z. Проекція повного вектора Т на горизонтальну
площину називається горизонтальною складовою Н. Напрямок Н збігається з магнітним
меридіаном, проекція Н на вісь X називається північною (чи південною) складовою , на вісь Y—
східною (чи західною) складовою. Кут між віссю X і Н складової називається схиленням D.
Прийнято східне схилення вважати позитивним, західне — негативним. Кут між вектором Т і
горизонтальною площиною називається нахиленням J. При нахилі північного кінця магнітної
стрілки вниз нахилення називається північним (чи позитивним), південного — південним (чи
негативним). Взаємозв'язок елементів магнітного поля виражається за допомогою формул:
H=T cosJ; Z=T sinJ; Z=HtgJ; T2 = Z2 + H2.
Завдяки цьому взаємозв'язку в магніторозвідці звичайно і виміряють лише декілька елементів
магнітного поля Землі (Z, Т, H, D); інші можуть бути знайдені за формулами.
Розподіл значень повного вектору індукції магнітного поля Землі і його елементів на земній
поверхні, як правило, зображується у вигляді карт ізоліній, карт рівних значень того чи іншого
параметра. Ізолінії схилень називаються ізогонами, нахилень — ізоклінами, ізолінії T, Н чи Z —
ізодинамами.
Магнітне поле Землі залежить від географічних координат, місцевих геологічних умов і
магнітних варіацій.
В 1835 році І. Симоновим було показано, що магнітне поле Землі відповідає полю
одноріднонамагніченої кулі (То). Оскільки поле одноріднонамагніченої кулі ідентичне полю
диполя, розташованого в її центрі, то магнітне поле Землі в першому наближенні часто
називають дипольним полем. За даними генеральної магнітної зйомки і супутникових вимірів
установлено, що на загальному фоні дипольного поля виділяються недипольні аномалії,
співставні за площею з площею материків. Ці крупні магнітні аномалії, з розмірами в тисячі
кілометрів та інтенсивністю в тисячі нанотеслів, названі материковими — Tм. На поверхні Землі
їх декілька. Одна з них — Східно-Азіатська — розташовується на Сибірській платформі на
території колишнього Радянського Союзу. Найбільш яскраво материкові аномалії виділяються на
картах ізоклін, а також ізодинам горизонтальної складової магнітного поля Землі. Розміри
материкових аномалій дозволяють припустити, що природа однорідної намагніченості Землі і
материкових аномалій спільна і має глибинне джерело.
Сума полів дипольного та недипольного, тобто Т0+Тм=ТГ утворює головне магнітне поле
Землі. Часто вказану суму полів називають нормальним магнітним полем Землі. Один раз на
п'ять років складаються карти нормального поля Землі. Вони відносяться до середини року,
кратного п'яти (так званої магнітної епохи). Для розрахунку вертикальної й горизонтальної
складових індукції однорідно намагніченої земної кулі диференціюють вирази для магнітного
потенціалу сфери U, відповідно по осі Z і X (приймають вісь Z співпадаючою з радіусом R):

∂U ∂U 2M ∂U 1 ∂U M
Z 0= =− =μ 3 cosθ і H 0 = =− =μ 3 sin θ ,
∂Z ∂R R ∂X R ∂θ R
де R - радіус Землі; М - магнітний момент Землі, рівний 81022Л-М2; - кут між віссю, що
з'єднує магнітні полюси Землі, і радіусом-вектором, проведеним з центра Землі в дану точку (кут
ϕ =90 -  називають геомагнітною широтою). Повна напруженість геомагнітного поля складає
M
T 0= √ Z 2 + H 2 =μ 3 √ 1+ 3 cos2 θ
R
У відповідності з цим значення Т0 досягає максимуму на магнітних полюсах (=0) і мінімуму
на екваторі (=90°), змінюючись від 0,65-10-4 до 0,33-10-4 Тл (R прийнято рівним 6371 км),
причому вертикальна складова змінюється від Z=0,65-10-4 Тл на полюсах до Z=0 Тл на екваторі, а
горизонтальна від H=0 Тл на полюсах до H=0,33-10-4 Тл — на екваторі.
На теперішній час створено математичну модель магнітного поля Землі шляхом
представлення його рядом Гауса з певною кількістю гармонік. Для аналітичного представлення
нормального магнітного поля Землі на 2000 – 2005 рр. взято довжину ряду з 10 гармонік n=m=10.
На рисунку 2.3 зображено Т-компоненту нормального магнітного поля Землі

Для вивчення змін геомагнітного поля в часі створена міжнародна мережа магнітних
обсерваторій — INTERMAGNET. У світі налічується більше 130 обсерваторій. На території
України працюють три магнітні обсерваторії: “Київ”, “Одеса” та “Львів”. Магнітна обсерваторія
“Київ”, яка розташована поблизу м. Димера з 2004 року входить до мережі INTERMAGNET. В
обсерваторіях виконуються високоточні безперервні спостереження всіх компонент магнітного
поля Землі. При проведенні високоточних магніторозвідувальних робіт для врахування варіацій
магнітного поля проводяться їх записи на спеціально виставлених поблизу місця робіт
магнітоваріаційних станціях.
Магнітне поле Землі вивчається за допомогою спеціальної апаратури близько 400 років. За цей
період зафіксовані значні його просторово-часові зміни. Надійно виділяються періоди 60, 90-120
та біля 300 років. Для вивчення поводження геомагнітного поля в минулі епохи створені і
успішно проводяться археомагнітні та палеомагнітні дослідження. Археомагнітологія вивчає
поведінку магнітного поля в історичний період, палеомагнітологія — протягом усієї геологічної
історії Землі. Основним фактичним матеріалом цих досліджень є інформація про природну
залишкову намагніченість пам'ятників матеріальної культури (обпалені цеглини, посуд тощо) і
гірських порід. Заслугою палеомагнітних досліджень є відкриття інверсії геомагнітних полюсів і
їхнього часового дрейфу. Вони відображають у геологічному масштабі часу спрямовану зміну
головного магнітного поля Землі. Завдяки палеомагнітним дослідженням були отримані надійні
траєкторії руху магнітних полюсів для усього фанерозою. На тлі цього дрейфу полюсів існує їхня
інверсія (магнітні полюси змінюють знак приблизно 1 раз у 600-800 тис. років). За даними
археомагнітних досліджень, існує ще одна циклічність зміни геомагнітного полюса з періодом
близько 7000 – 8000 років.
Отже, просторово – часова структура магнітного поля Землі може описуватися векторною
сумою окремих складових:
T⃗ =T⃗ 0 + T⃗ м +T е +δ ⃗T + T⃗ a , де T⃗ 0 — поле однорідне намагніченої
земної кулі (дипольне поле),
T⃗ м— материкове (недипольне) поле, зумовлене процесами у
зовнішньому рідкому ядрі,
T⃗ e — зовнішнє поле, δ T⃗ — поле варіацій, також викликане
зовнішніми причинами;
T⃗ a — аномальне поле, обумовлене намагніченістю літосфери. При
цьому
T⃗ =T⃗ р+Tа
a , де T р — регіональні аномалії, які зумовлені в основному глибинними
⃗
шарами земної кори (верхньої мантії) і мають поперечні розміри 60-120 км. Tа - локальні
магнітні аномалії, які зумовлені неоднорідністю верхньої частини кори і мають розміри від
сотень метрів до перших десятків кілометрів. Для наочності на рисунку 2.4 приведено
регіональну компоненту аномального магнітного поля Т р для території України. Причиною
аномальної складової магнітного поля Землі є неоднорідність магнітних властивостей гірських
порід, що складають земну кору та верхню мантію. Внаслідок цього з'являються відхилення
градієнта індукції магнітного поля від його значень, характерних для головного магнітного поля
Землі. Градієнти, що спостерігаються, можуть перевищувати градієнти нормального поля в
тисячі разів.
У практиці магніторозвідувальних робіт у якості нормального поля приймається або сума T0 і
материкової аномалії, або регіональна аномалія, на тлі якої необхідно виділити локальну
аномалію. Магнітні властивості гірських порід характеризуються інтенсивністю їх ефективної
намагніченості J-вектором, що характеризує магнітний момент одиниці об'єму. Намагніченість J
можна представити сумою двох компонентів — індукованої (J i) і природної залишкової (Jn)
намагніченості: J=Jn+Ji, де Ji=æH. Магнітна сприйнятливість æ характеризує здатність гірських
порід намагнічуватись під впливом зовнішнього магнітного поля Т, у результаті чого вони
здобувають індуктивну компоненту намагніченості Ji. Jn характеризує залишкову намагніченість,
набуту під час її остигання та подальших фізико-хімічних змін. Залишкова намагніченість Jn має
напрямок, який співпадає з напрямком магнітного поля Землі на момент утворення даної породи,
або її суттєвого перетворення. Залишкова намагніченість є підставою для археомагнітних та
палеомагнітних досліджень.

9. Варіації магнітного поля. Їх природа та методика врахування при магнітних

зйомках.
Наблюдения магнитного поля Земли в течение длительного времени показывают, что
напряженность магнитного поля и его элементы изменяются во времени. Эти изменения
получили название вариаций: и др. По частотному составу, интенсивности и
происхождению принято различать четыре вида магнитных вариаций: вековые, годовые,
суточные и магнитные возмущения (бури). Вековые вариации магнитного поля происходят в
течение длительных периодов времени в десятки и сотни лет и приводят к значительным
изменениям среднегодовых значений элементов земного магнетизма. Под изменением того или
иного элемента магнитного поля (вековой ход) понимают разности значений этих элементов в
разные эпохи, деленные на число лет между эпохами. Вековой ход рассчитывают по
наблюдениям напряженности поля на магнитных обсерваториях и опорных пунктах. Поскольку
подобных многовековых наблюдений мало, то закономерность вековых вариаций установить
трудно, хотя намечается их изменение с периодом в несколько сотен лет. Степень изменения
элементов земного магнитного поля различна для разных районов Земли, имеется несколько зон
(фокусов), в которых они максимальны. Возникновение вековых вариаций, видимо, объясняется
процессами, протекающими внутри Земли (в ядре и на границе ядра с мантией). В меньшей
степени они связаны с особенностями строения земной коры.
На постоянное поле Земли накладывается переменное магнитное поле (вариации годовые,
суточные, магнитные бури), вызванное внешними процессами, происходящими в ионосфере.
Годовые вариации — это изменения среднемесячных значений напряженности магнитного поля.
Они характеризуются небольшой амплитудой. Суточные вариации связаны с солнечно-
суточными и лунно-суточными изменениями напряженности магнитного поля из-за изменения
солнечной активности. Вариации достигают максимума в полдень по местному времени и при
противостоянии Луны. Амплитуда суточных вариаций зависит от магнитной широты района
наблюдения и изменяется от первых десятков до 200 нТл при переходе от экватора к полюсам.
Годовые и суточные вариации являются плавными, периодическими. Их называют
невозмущенными вариациями.
Кроме невозмущенных (периодических) вариаций существуют возмущенные вариации, к
которым относятся непериодические импульсные вариации и магнитные бури. Магнитные
бури бывают разной интенсивности (до 1000 нТл и более) и охватывают, как правило, большие
площади. Они возникают спорадически и проходят по всей земной поверхности либо
одновременно, либо с запаздыванием до нескольких часов. Продолжительность магнитных бурь
колеблется от нескольких часов до нескольких суток, а интенсивность изменяется от нескольких
до тысяч нанотесл. Намечается четкая связь между интенсивностью магнитных бурь и солнечной
активностью. В годы максимумов солнечной активности, период которых около 11 лет,
наблюдается наибольшее число бурь. При проведении магниторазведки необходимо учитывать и
исключать вариации магнитного поля, если их амплитуды сравнимы со значениями аномалий
магнитного поля от изучаемых геологических структур или превышают их.
Таким образом, в общем виде полный вектор напряженности магнитного поля Земли можно
представить в виде
(3.3)
С учетом выражения (3.2) аномальное магнитное поле рассчитывают по формуле
(3.4)
 Аналогично расчетам аномалии полного вектора напряженности магнитного поля определяют

аномалии других элементов

Варіації магнітного поля. Їх природа та методика врахування при магнітних зйомках.
В е к о в ы е в а р и а ц и и постоянного геомагнитного поля выражаются в том, что изолинии
напряженности поля медленно смещаются в западном направлении и делают полный оборот
вокруг Земли примерно за 2000 лет, т. е. величина смещения составляет около 0,18° в год по
долготе.

Рис. 28. Суточные вариации магнитного поля

Переменное геомагнитное поле. Непрерывная регистрация элементов
геомагнитного поля в магнитных обсерваториях показывает, что магнитное
поле непрерывно изменяется со временем. Наблюдаются небольшие и
достаточно правильные изменения поля в течение суток — с у т о ч н ы е
в а р и а ц и и . На рис. 28 приведен пример записи суточных вариаций трех
элементов поля: вертикальной Z, горизонтальной H-составляющих
напряженности поля и магнитного склонения D. Амплитуды вариаций по
напряженности обычно не превышают 50—100 гамм, а по углу склонения
— нескольких минут.
В отдельные дни могут наблюдаться большие возмущения поля — до 1000 гамм и более по
напряженности и до нескольких градусов по склонению. Такие возмущения называются м а г -
н и т н ы м и б у р я м и . Магнитные бури могут продолжаться несколько дней и часто
сопровождаются нарушением радиосвязи и полярными сияниями.
Источники вариаций геомагнитного поля находятся в нескольких сотнях километров над
поверхностью Земли — в ионосфере, где под действием солнечной радиации от атомов и
молекул кислорода и азота оторваны электроны. Положительно и отрицательно заряженные
частицы (ионы и электроны) делают ионосферу проводником электричества. Электрические токи в
ионосфере создают магнитные поля, которые являются причинами кратковременных вариаций
магнитного поля Земли. Непрерывные записи вариаций геомагнитного поля необходимы для
введения поправок в магнитные измерения за изменение магнитного поля во времени.
Магнитное поле на поверхности Земли, как говорилось выше, в первом приближении будет
таким же, как поле сферы, намагниченной по оси, составляющей с осью вращения Земли угол
11,5°. Чтобы получить аналитические выражения распределения элементов дипольного
геомагнитного поля на поверхности Земли, нужно знать магнитный потенциал сферы, который
равен магнитному потенциалу элементарного диполя, помещенного в центре сферы. Согласно
(11.7), можно записать где R — радиус Земли; М — магнитный момент Земли, равный 8,3- 1025
ед. СГС; Ө — угол между осью земного магнитного диполя и радиусом-вектором, проведенным
из центра Земли в данную точку на ее поверхности; дополнительный угол φ = 90° — 0
называется г е о м а г н и т н о й ш и р о т о й

Наземные магнитные съемки. При наземных магнитных съемках измеряют приращение

вертикальной составляющей напряженности геомагнитного поля ∆Z или модуль полного вектора
напряженности поля Т. Измерения магнитного поля выполняют в виде площадных или
профильных съемок. В основном наземные съемки проводят в масштабе 1 : 10 000 и крупнее,
съемки масштаба 1 : 25 000 и мельче, как правило, проводят с самолета.
Методика наблюдений при наземных магнитных съемках во многом сходна с методикой
наблюдений при съемках с гравиметрами. Нередко одну и ту же сеть наблюдений используют
для измерений поля силы тяжести и геомагнитного поля.
 Полевым измерениям геомагнитного поля предшествует разбивка на местности сети
опорных и рядовых пунктов. Для контроля показаний каждого магнитометра до начала и после
окончания рабочего дня намечают контрольные точки (КТ). Утренние и вечерние отсчеты по
магнитометру в контрольной точке будут различаться и после исправления их за вариации
магнитного поля во времени и за изменение температуры. Разность отсчетов, взятых в одной и
той же точке в различные моменты времени, называется смещением нуль-пункта магнитометра.
Смещение нуль-пункта прибора обычно можно принять за линейную функцию времени только
в пределах коротких интервалов времени — не более 1,5—-2ч. Поправки в измеряемые
значения напряженности магнитного поля за смещение нуль-пункта прибора вводят по
графикам, которые строят по результатам повторных измерений на контрольных и опорных
пунктах аналогично построению графиков смещения нуль-пункта гравиметра. Поправку в
каждом рядовом пункте определяют по ординате графика смещения нуль-пункта на времени,
соответствующем времени взятия отсчета по шкале прибора в этом пункте.
Опорные пункты предназначены для очень тщательных измерений напряженности поля с
целью изучения смещения нуль-пункта магнитометра и увязки наблюдений на рядовых
пунктах. Наблюдения на пунктах опорной сети ведут по замкнутым полигонам, т. е. каждый
рейс начинают и заканчивают в одной и той же точке. На каждом опорном пункте измерения
выполняют одновременно несколькими магнитометрами или одним прибором, но с
повторением наблюдений. Расстояния между опорными пунктами определяют из данных
расчета линейной интерполяции смещения нуль-пункта за время наблюдений между двумя
опорными пунктами, замыкающими наблюдения на рядовых рейсах. После создания
опорной сети выполняют наблюдения на рядовых пунктах. Методика наблюдений на
рядовых пунктах аналогична методике наблюдений с гравиметрами.
Морские магнитные съемки. Измерения элементов геомагнитного поля при морских
магнитных съемках выполняют в условиях движения судна. Наиболее часто применяют
квантовые магнитометры, которые позволяют измерять модуль полного вектора напряженности
геомагнитного поля практически непрерывно в процессе движения судна. Для уменьшения
погрешностей измерений, вызванных магнитным полем судна, чувствительные элементы
магнитометров помещают в специальное стабилизируемое устройство, которое буксируется с
помощью троса на расстоянии двух-трех длин судна.
Значительные трудности вызывает учет магнитных вариаций, поскольку случаи, когда
площадь морских работ расположена вблизи магнитных обсерваторий, — крайне редки. Для
выделения постоянной составляющей измеряемого магнитного поля используют специальные
фильтры, но при этом не удается отфильтровывать суточные вариации магнитного поля. Более
надежно удается исключать вариации магнитного поля, если измерения выполняют с помощью
магнитометра-градиентометра.

10. Порівняльна характеристика методів кількісної інтерпретації магнітних аномалій

Кількісна інтерпретація – це сукупність прийомів визначення форми, глибини залягання та
магнітних властивостей магнітозбурюючих об’єктів.
Методика кількісної інтерпретації включає розв’язання прямої і оберненої задач
магніторозвідки. Під прямою задачею магніторозвідки розуміється розрахунок значень
магнітного поля Т (Z) від обраного (заданого) тіла з визначеними формою, розмірами,
положенням у просторі тощо. Пряма задача вирішується однозначно.
Обернена задача полягає у визначенні розмірів, форми, положення в просторі магнітних тіл за
експериментально отриманими значеннями магнітного поля. Розв’язок оберненої задачі завжди
неоднозначний та неєдиний.
Пряму задачу в магніторозвідці вирішують аналітично, або графічно (в минулому столітті).
Аналітичний спосіб застосовують, якщо задане джерело поля може бути замінене геометрично
правильним тілом, обмеженим плоскими границями (пластина, куб, паралелепіпед і т.д.) чи
однієї з поверхонь другого порядку (циліндр, куля і т.д.). У випадку складних, неправильної
форми тіл, вони апроксимуються набором тіл простої геометричної форми.
 Графічний спосіб застосовувався у випадках, коли аналітичний розрахунок за рівняннями Za і
На громіздкий, або коли задане тіло має неправильну форму і не може бути апроксимоване
найпростішим тілом. У цих випадках розрахунок проводився за допомогою номограм.
Розв’язок оберненої задачі в свою чергу може бути здійснено різними способами: способом
характерних точок, способом дотичних, способом порівняння польових кривих з теоретичними,
способом підбору та ін.
У способі характерних точок використовуються зв'язки координат деяких характерних точок
кривої (точка переходу через 0, абсциса напівмаксимуму кривої, точки max чи min кривої) з
параметрами тіла — глибиною його залягання, розмірами і т.д.
Наприклад, для кулі (рис. 2.6):
2 2
2 R −x 3 hx
Z a =M 2 2 5/2 ; H a =−M 2 2 5 /2 ,
(R +x ) (h +x )
де М — магнітний момент кулі; R — глибина до його центра; х — поточна координата.
При х=0:
2M
Z a = 3 ; R=2 x 0 .5 Z amax ,
max
R
x R , M =1/2 R3 Z a
де 0.5 — абсциса напівмаксимуму кривої Za. Знаючи max . Якщо на підставі
вивчення фізичних властивостей порід відома намагніченість об'єкту Ј, то можна знайти об’єм
3V
V=M/J. Радіус сфери
r=
4π √
і глибина до верхньої кромки h1=R-r. Методом дотичних
визначається глибина залягання джерела аномалії. Для цього до кривої (у точці перегину)
проводять дотичні і визначають абсциси точок перетинання дотичних:
1 1 ' ' 1
h= [ ( x −x )+ ( x −x ) .
2 2 0 m 2 m 0 ]
У випадку, коли форма тіла нам не відома, глибина до верхньої кромки тіла (h) може бути
оцінена з використанням виразів, які запропоновані М. Смітом.
Якщо (Z')max і (Z")max — абсолютні максимуми першої і другої похідної вертикальної
складової по профілю, то для намагнічених тіл з довільним напрямком вектора намагніченості:
|M|max |M|max
h≤π √ 3 '
, h 2≤6 π √ 2 ''
|ΔZ |max |Δ Z |max
де | М |mах — максимальна намагніченість даного тіла. Для тіл з вертикальним напрямком
намагніченості,
|M|max |M|max
h≤2. 59 ''
, h2 ≤3 .14 ''
.
|ΔZ |max |ΔZ |max
5
0

JR 1
1
2.5

Z0 10 25

O
O R
R H0
а б
Рисунок 2.6. Магнітне поле кулі:
а – графіка Za і Ha ; б – план ізоліній Za
Графічні способи використовують палетки, за якими знаходять необхідний розв’язок
оберненої задачі на підставі співпадіння спостереженої кривої напруженості магнітного поля з
одною із теоретичних кривих від тіл правильної форми.
 Спосіб підбору зводиться до підбору такого тіла, розрахована аномалія якого б збігалася зі
спостереженою кривою. У зв'язку з використанням ЕОМ, спосіб набув широкого застосування,
тому що полегшує підбір моделі. Ефективність способу зростає, якщо намагніченість тіла апріорі
відома заздалегідь. Спосіб підбору на теперішній час є єдиним, який широко використовується
для побудови магнітних моделей земної кори як у двохмірному, так і в трьохмірному варіантах.
Зокрема для території України розроблена тривимірна регіональна магнітна модель, розраховане
поле від якої цілком задовольняє регіональну компоненту магнітного поля ΔТ.
Методика кількісної інтерпретації аномалій магнітного поля зводиться до декількох операцій.
За даними якісної інтерпретації задається початкове наближення моделі середовища:
1) вибирається спосіб інтерпретації;
2) обраховуються параметри тіл;
3) уточнюється вибрана модель;
4) перевіряється вірність вирішення;
5) здійснюється вирішення прямої задачі по отриманій моделі і зіставляються
експериментальна і обчислена криві.
Якщо очікуваного збігу не спостерігається, модель уточнюється. Зазвичай декілька
ітераційних циклів дозволяє узгодити розраховані значення магнітного поля із спостереженими.
Сучасний рівень інтерпретації геомагнітних даних передбачає використання автоматизованих
систем, реалізованих у вигляді програмних продуктів з інтерфейсним забезпеченням. Вони
дозволяють виконувати введення даних на ЕОМ у цифровому вигляді, контролювати вхідну
інформацію, розробляти моделі, розраховувати значення магнітного поля, а також
нагромаджувати отримані дані у зовнішній пам'яті ЕОМ і видавати результати у виді таблиць,
графіків, карт і т.ін.
Швидкий прогрес в області розробки магнітометричної апаратури і методик високоточних
спостережень, а також нових підходів в інтерпретації геомагнітних даних і використання
отриманих результатів суттєво розширює можливості методу при вирішенні цілої низки
геофізичних, геологічних та екологічних задач.
Магніторозвідувальні роботи на теперішній час успішно використовуються на всіх етапах
геологічних досліджень — від регіональних робіт і дрібномасштабного геологічного картування
до експлуатаційної розвідки родовищ.
На стадії регіональних зйомок магнітні карти широко використовуються для тектонічного
районування, дрібно- і середньомасштабного геологічного картування. При геологічному
картуванні платформних областей магніторозвідка дозволяє вивчати кристалічний фундамент. За
цими даними обчислюється глибина його залягання, досліджуються основні риси рельєфу
поверхні зануреного фундаменту, виділяються глибинні розломи і т.ін. Магніторозвідка дозволяє
виявляти інтрузивні і ефузивні утворення осадового чохла платформи.
Для складчастих областей за допомогою магніторозвідки оконтурюють і просліджують
магнітні породи, її використовують для вивчення факторів, що контролюють розміщення
корисних копалин.
На етапі середньомасштабних магнітних зйомок виявляються великі залізорудні родовища.
При пошуках нафти і газу окрім вирішення геолого-зйомочних задач, магніторозвідка в ряді
випадків дозволяє виділити зони дислокації платформного чохла, соляні куполи. У ряді випадків
вдається знайти поховані грязьові вулкани. Розроблена також структурно-генетична модель
зв’язку нафтогазоносності земної кори з аномаліями магнітного поля на регіональному та
локальному рівнях. Відзначається приуроченість газових родовищ до областей позитивного
регіонального магнітного поля, нафтогазових родовищ – до зон градієнтів поля, а нафтових – до
областей з від’ємними значеннями поля. Розраховано також теоретичні моделі локальних
нафтогазоносних структур, які свідчать, що в залежності від типу структур, вони можуть
характеризуватися різними типами локальних аномалій.
При великомасштабних геологічних роботах у рудних районах магнітна зйомка дозволяє
картувати масиви основних та ультра основних порід, а також утворення, які збагачені
магнітними мінералами, виявляти й оконтурювати зони біля рудних змін порід. У ряді випадків
удається розчленувати і зкорелювати осадові породи. Для деяких рудних і нерудних родовищ
(нікелю, хрому, титану, бокситів та ін.), кольорових, рідкісних і благородних металів (свинець,
олово, золото, платина тощо) магніторозвідка може в сприятливих умовах також розглядатися як
пошуковий метод. Цим переліком не обмежується область використання магніторозвідки. Великі
можливості має магніторозвідка при геологічному картуванні, вирішення задач інженерної
геології, гідрогеології, археології, екології та ін.

Електрометрія
1. Класифікація методів електророзвідки на постійному струмі.
Методи постійного струму, засновані на вивченні постійних, а також низькочастотних (до
20 Гц) змінних електричних (рідко магнітних) полів, для яких справедлива теорія постійних
полів. До них відносяться різні модифікації електричного профілювання (ЕП) в залежності від
виду використовуваних установок: симетричні (СЕП), дипольні (ДЕП), комбіновані (КЕП),
серединного градієнту (ЕП-СГ), а також електричного зондування такі як вертикальні (ВЕЗ) та
дипольні зондування (ДЗ). Модифікаціями дипольних зондувань з різними установками є: осьові
(ДОЗ), екваторіальні (ДЕЗ), азимутальні (ДАЗ), радіальні (ДРЗ) та інші. Методи електричного
профілювання та зондування на постійному струмі ще називають методами опорів.
Основними методами постійного струму є методи опорів, які діляться на
електропрофілювання (ЕП) і електричне зондування (вертикальне – ВЕЗ і дипольне ДЗ). Окрім
цього до даної групи відносяться також підземні, об’ємні чи шахтно-свердловинні методи –
зарядженого тіла (заряду), занурених електродів, електричної кореляції та ін. В даній групі
штучних методів електророзвідки використовуються не тільки постійні поля, але і змінні
низькочастотні (f<20 Гц), для яких при малих розмірах установок справедлива теорія постійних
полів.
Позірний опір. Сутність методів опорів (ЕП, ВЕЗ, ДЗ) зводиться до визначення позірних
опорів шляхом виміру різниці потенціалів на приймальних електродах і сили струму в живильній
лінії. Із розв’язку прямих задач для стаціонарних електричних полів різних джерел над
однорідним провідним напівпростором випливають формули для визначення його питомого
опору . В методах опору за цими ж формулами розраховується позірний опір П, що
характеризує аномальне поле, зумовлене неоднорідною будовою напівпростору.
Позірний опір П неоднорідного середовища – це дійсний питомий опір такого фіктивного
однорідного ізотропного середовища, в якому при заданій геометрії розташування живильних (А
і В) і приймальних (M і N) електродів і силі струму I на приймальних електродах створюється
різниця потенціалів U, рівна виміряній в неоднорідному середовищі. Позірний опір П має
розмірність омметр (Омм) і визначається за формулою
ρ П =K⋅ΔU / I ,
де I – величина струму, що пропускається в землю через живильні електроди А і В, U –
різниця потенціалів, яка зареєстрована між вимірювальними електродами M і N в момент
перебігу струму; K– коефіцієнт установки (геометричний коефіцієнт, який має розмірність у
метрах).
В методах електричного зондування вивчається залежність позірного опору від розносу
установки, яким регулюється глибинність дослідження. Таким чином, маючи дистанційну
залежність позірного опору (криву зондування), можна отримати інформацію про зміну
електричних властивостей геоелектричного розрізу з глибиною. Отже основною задачею
електричних зондувань є вивчення залежності питомого опору порід з глибиною, і, на цій основі,
розчленування геоелектричного розрізу на окремі горизонти, що різняться за питомими опорами.
Для методів електричних зондувань найбільш сприятливим геоелектричним розрізом є
горизонтально-шаровий, або близький до нього.
Основною задачею електричного профілювання є дослідження зміни електричних
властивостей геоелектричного розрізу в горизонтальному напрямку (по латералі), причому на
приблизно одному і тому ж глибинному рівні. Вирішення цієї задачі досягається вимірами
позірного опору установками, які переміщуються по профілю без зміни їх геометрії, тобто
розносу. Зрозуміло, що для електричного профілювання найбільш сприятливою моделлю розрізу
є вертикально-шарова.
Інтерпретація результатів електричних зондувань. Розрізняють якісну і кількісну
інтерпретацію даних електричних зондувань.
Якісна інтерпретація кривих ВЕЗ спрямована на визначення загальних закономірностей
геологічної будови досліджуваного району та оцінки імовірних зон знаходження тих чи інших
геологічних структур. Методи якісної інтерпретації засновані на зв’язку між особливостями
будови геоелектричного розрізу і параметрами кривих електричних зондувань. Зазвичай на етапі
якісної інтерпретації виконують побудову різних карт і графіків, а саме: а) карти типів кривих
зондувань; б) карти ізоом; в) вертикальні розрізи ізоом; г) карти ізоліній сумарної поздовжньої
провідності та ін.
Карти типів кривих зондувань представляють собою схематичні карти, що показують
розподіл областей розповсюдження однотипових кривих ВЕЗ. Ці карти несуть інформацію про
особливості загальної геологічної будови району досліджень.
Карти ізоом позірних опорів – карти ізоліній позірного опору, побудовані в горизонтальній
площині за значеннями п для фіксованого розносу установки. Така карта (чи набір карт для
різних розносів) якісно відображає зміну електричних властивостей розрізу в горизонтальному
напрямку на приблизно однаковому глибинному рівні.
Вертикальний розріз ізоом – це карта ізоом, яка будується у вертикальній площині, що
проходить вздовж профілю дослідження. Для її побудови на вертикальних осях кожної точки
ВЕЗ, розташованої на профілі, виписують значення позірних опорів, що відповідають
фіксованим глибинам, кількісно рівним АВ/2 (як правило ці глибини відкладають в
логарифмічному масштабі). Потім проводять ізолінії рівних значень п. Отриманий вертикальний
розріз якісно відображає особливості реального геоелектричного розрізу. Для більшої виразності
він може бути розфарбованим з різною кольоровою тональністю у відповідності зі значеннями
п. По такому розрізу встановлюються зони розповсюдження високоомних і провідних
горизонтів, напрямок падіння верств розрізу, за наявністю вузьких високоградієнтних областей
визначається присутність розломів і т. ін.
Карти ізоліній сумарної поздовжньої провідності S. Ці карти будуються при площових
дослідженнях методом ВЕЗ за результатами визначення сумарної поздовжньої провідності по
асимптотичним гілкам кривих зондувань (методика визначення розглянута вище). Карти S
відображають зміну сумарної потужності Н надопорної провідної частини геоелектричного
розрізу, тобто глибини до поверхні непровідної (n) основи. При постійному (чи
малозмінному) значенні середнього поздовжнього опору l на площі досліджень карти S можуть
бути трансформовані в карти глибин по алгоритму H=Sl. Значення l визначають за
результатами параметричних ВЕЗ на свердловинах: l=H0/S0, де H0 – потужність надопорної
частини розрізу, яка відома за даними буріння; S0 – сумарна поздовжня провідність розрізу,
визначена по параметричній кривій ВЕЗ.
На етапі якісної інтерпретації можуть виконуватися і інші побудови, наприклад карти ізоліній
ординат і абсцис екстремальних точок кривих ВЕЗ ( ρ П min ,
ρ
П max , (AB/2)min, (AB/2)max), які
дають якісну уяву про зміну потужності проміжного горизонту.
Кількісна інтерпретація кривих ВЕЗ. Задачею кількісної інтерпретації кривих ВЕЗ є
визначення потужностей і питомих опорів геоелектричних горизонтів. Варті уваги два основних
способи кількісної інтерпретації – палетковий та автоматизованого підбору (або машинний чи
комп’ютерний).
Основним результатом робіт методом ВЕЗ є, як правило, геоелектричні розрізи, побудовані на
основі кількісної інтерпретації кривих зондувань. Для побудови таких розрізів в кожній точці
ВЕЗ, розташованій на профілі, вздовж глибинної вісі відкладають глибини до поверхонь
горизонтів, виділених у процесі інтерпретації, із зазначенням питомих опорів цих горизонтів.
Потім плавно з’єднують глибинні відмітки ідентифікованих горизонтів і отримують
вертикальний геоелектричний розріз (приклад наведений на рис. 3.17,а). При площових
дослідженнях можлива побудова структурних карт поверхонь опорних горизонтів (рис.3. 17,б).

Рисунок 3.17 Геоелектричний розріз (а) і

структурна карта (б), побудовані за
результатами інтерпретації ВЕЗ
1 – рельєф і точки спостережень; 2 –
геоелектричні границі з питомим опором
1 2 3 4 (Омм); 3 – свердловина; 4 – ізогіпси4
покрівлі опорного горизонту

В процесі інтерпретації результатів електричного профілювання на основі даних польових

робіт роблять висновок про геоелектричну і відповідно геологічну будову досліджуваної площі.
Основними матеріалами, що використовуються для інтерпретації, є графіки позірного опору,
карти ізоом і карти графіків п, які будуються за результатами електропрофілювання, та дані про
електричні властивості порід і руд, а також геологічні дані, що є по ділянці робіт та суміжних
ділянках.
Початковим етапом процесу інтерпретації є виділення на графіках і картах п особливостей,
пов’язаних з об’єктами, що являють геологічний інтерес – пластами, рудними тілами, розломами,
областями розповсюдження масивів геологічних утворень і т. ін. Цей процес утруднюється
впливом на графіки п аномалій-завад як геологічного характеру – неоднорідностей покривних
відкладів (якщо вони не є об’єктом дослідження), вміщуючих порід, рельєфу денної поверхні,
так і похибок спостережень. Якщо амплітуда корисних аномалій значно більша завад, то аномалії
виділяють і корелюють візуально з урахуванням характерних особливостей графіків п. При
високому рівні аномалій-завад застосовують статистичні методи виділення корисних аномалій та
методи їх міжпрофільної кореляції.
Після того, як аномальні зони виділені на графіках і картах п і дано їм геологічне тлумачення,
бажано за характером аномалій уточнити положення цих об’єктів і оцінити, по можливості,
елементи їх залягання, розміри і т. д., тобто виконати кількісну інтерпретацію. Цей етап
інтерпретації є досить складним і далеко не завжди можна його реалізувати. Все ж таки для
простих геологічних моделей, використовуючи палеткові методи співставлення та методи
мінімізації, удається уточнити положення контактів, пластів, жил, рудних об’єктів ізометричної і
витягнутої форм, визначити напрямок падіння пластів і оцінити їх кут падіння.

2. Електрохімічні методи електророзвідки.

Метод природного електричного поля (ПП). Метод заснований на вивченні природних
електричних полів локального характеру. Походження цих полів пов’язане із фізико-хімічними
процесами, в яких приймають участь геологічні утворення, а також з електрокінетичними
явищами в багатофазних середовищах, якими є гірські породи.
Природне поле вивчають шляхом вимірів його потенціалу чи градієнта потенціалу на денній
поверхні, у свердловинах і гірських виробках. Особливістю вимірювальних установок є те, що в
них використовують неполяризовані електроди.
Зйомки природного електричного поля, зазвичай, носять площинний характер. Досліджувана
площа покривається сіткою профілів, вздовж яких вимірюється електричне поле. Відстані між
профілями і точками спостережень на них залежать від прогнозованих (очікуваних) розмірів,
форми та глибини пошукових об’єктів і визначають масштаб зйомки.
Польові роботи включають два етапи: пошукова зйомка (масштаби 1:25 000, 1:10 000) та
детальна зйомка природного поля (1:5 000, 1:2 000) в межах аномалій, зафіксованих при
пошукових зйомках. В залежності від вимірюваних характеристик електричного поля
розрізняють два способи виконання зйомок – спосіб потенціалів і спосіб градієнтів потенціалів.
 Спосіб потенціалів. Сутність способу полягає в тому, що потенціал усіх точок в межах
досліджуваного профілю вимірюють відносно однієї точки, прийнятої за вихідну. За цю точку
приймається або початкова точка профілю, або базисна, що розташована в центрі профілю (якщо
профіль довгий). Схема установки для зйомки потенціалів зображена на рис. 3.28.

Рисунок 3.28 Установка для зйомки природного поля способом потенціалу

Електрод N вимірювальної лінії в процесі вимірів залишається закріпленим на вихідній точці,

а інший електрод M поступово переміщують в усі точки профілю з вимірами різниці потенціалів,
тобто фактично вимірюються потенціали точок профілю відносно закріпленої точки N. Для
полегшення переміщення електрода M провід, що веде до нього, намотують на котушку. Виміри
виконують, як правило, при розмотці проводу, тобто від ближніх електродів до дальніх відносно
закріпленого. При змотуванні проводу виконують контрольні виміри.
Для ув’язки спостережень між собою на різних профілях вимірюють потенціали початкових
точок профілів відносно початкової точки одного із них, яка є базовою точкою для всього
планшета зйомки. З метою контролю поляризації електродів на кожному профілі перед і в кінці
вимірів визначають різницю потенціалів при розташуванні електродів M і N поряд на відстані 5-
10 см. Вона не повинна перевищувати 1-2 мВ.
Спосіб градієнтів потенціалів. Відмінною особливістю способу є те, що в процесі польових
робіт рухаючись вздовж профілю вимірюють різницю потенціалів між двома сусідніми точками
профілю. За виміряними різницями потенціалів підраховують потенціали усіх точок
досліджуваної площі відносно однієї базисної.
Спостереження виконують за системами профілів, що утворюють замкнуті ходи. Це дає
можливість оцінити і врахувати при обробці похибки спостережень. Замкнуті ходи зручно
утворювати із двох сусідніх профілів чи їх половин.
Для оцінки величини власної поляризації електродів на кожній п’ятій чи десятій точці
профілю виконують двократні виміри різниці потенціалів з перестановкою електродів між
вимірами. Середнє значення суми відліків відповідає різниці потенціалів природного поля між
точками профілю, а середнє значення їх різниці – різниці потенціалів власної поляризації
електродів. В тому випадку, коли необхідна високоточна зйомка природного поля, виміри з
перестановкою електродів необхідно виконувати в усіх точках профілю.
Із двох розглянутих способів зйомки природного поля спосіб потенціалів є більш
високопродуктивним, а тому він застосовується при площинних пошукових зйомках. Спосіб
градієнтів є більш високоточним і може бути рекомендованим для детальних робіт на обмежених
площах. В районах з високим рівнем промислових завад перевагу належить віддати способу
градієнтів потенціалу.
Обробка та зображення результатів. Мета обробки полягає у визначенні потенціалів точок
профілів відносно базової точки полігону. Способи обробки результатів спостережень залежать
від методики польових робіт. При обробці спостережень способу потенціалів спочатку
визначають середню абсолютну похибку за даними контрольних вимірів. Вона не повинна
перевищувати 5 мВ. При цьому абсолютні похибки на окремих точках не повинні перевищувати
середньої більш ніж у три рази.
Для ув’язки потенціалів початкових (вихідних) точок усіх профілів обчислюють середнє
значення різниці потенціалів між цими точками і базовою точкою полігону за результатами
прямого і зворотного зв’язного ходу. Потенціал природного електричного поля точок профілів
відносно базової отримують як алгебраїчну суму відповідних зв’язних різниць потенціалів з
різницями потенціалів, виміряних на рядових точках профілів.
Обробку даних при роботі способом градієнтів потенціалів починають із визначення нев’язки
спостережень m по замкнутим контурам: m=∑∆U++∑∆U─ , де U+ – сума додатних, а U– –
сума від’ємних різниць потенціалів, виміряних в контурі.
 Якість зйомки оцінюють за значенням процентної похибки p: p=│m│∕∑│U│∙100 %, де 
– сума абсолютних значень різниць потенціалів, виміряних у контурі. Ця похибка не повинна
перевищувати 5 %.
Нев’язку m розкидають рівними долями з протилежним знаком по всім виміряним різницям
потенціалів. За виправленими значеннями різниць потенціалів підраховують потенціали усіх
точок контуру відносно вихідної. Визначення потенціалів природного поля на рядових точках
профілів відносно базової точки даного полігону виконують так само, як і у способі потенціалу.
Основними графічними матеріалами, що подаються за результатами польових робіт, є карти
еквіпотенціальних ліній, карти графіків та окремі графіки потенціалу природного електричного
поля. Січення потенціальних ліній на картах залежить від інтенсивності спостереженого поля.
Зазвичай воно вибирається кратним 5, 10, 25 і 50 мВ.
Інтерпретація експериментальних даних. Інтерпретація результатів зйомки природного
електричного поля може бути якісною і кількісною. Якісна інтерпретація полягає в тому, що на
картах природного поля виділяються аномалії, природу яких пояснюють, виходячи із загальної
геологічної ситуації. Якщо роботи виконуються в рудних районах, то, як правило, такі аномалії
спричинені поляризованими рудним об’єктами і є негативними. Морфологія аномалій дозволяє
наближено виділити форму рудного об’єкта і його просторову орієнтацію. Так, ізометричні чи
витягнуті в плані аномалії відповідають аналогічним за формою рудним об’єктам. Якщо на карті
графіків природного поля фіксується чітка кореляція аномалій на сусідніх профілях, в результаті
чого утворюється витягнута корельована зона, це може свідчити про наявність поляризованого
пласта (графіту, сульфідного зруденіння).
В районах розвитку фільтраційних процесів негативними аномаліями природного поля
фіксуються області притоку води, а позитивними – області її розвантаження. Амплітудно-
морфологічними характеристиками просторового розподілу природного поля можуть
картуватися різні за літологією гірські утворення – пісок, суглинок, глина і т.ін.
Кількісна інтерпретація аномалій природного поля виконується, як правило, в районах
розповсюдження рудних об’єктів з метою наближеної оцінки їх параметрів. При цьому самі
поляризовані рудні тіла апроксимуються тілами правильної геометричної форми – куля, циліндр,
пласт. Для таких поляризованих об’єктів отримані аналітичні розв’язки прямих задач, які
дозволяють виконувати кількісну інтерпретацію аномалій. Наприклад, поле Uе вертикально
поляризованої сфери радіуса R0 з центром, розташованим на глибині h від поверхні землі,
виражається як поле електричного диполя:
ρe h
U e =−2 ΔU 0 R 20
ρe +2 ρi ( x + y + z 2 )3/2
2 2
,
де U0 – максимальний стрибок потенціалу на контакті поверхні рудного об’єкта з
вміщуючим середовищем; е і i – питомий опір вміщуючого середовища і рудного покладу; x, y
– координата точки спостережень на поверхні землі (початок декартової системи координат
суміщений з центром сфери). Графік потенціалу природного поля зображений на рис. 3.29.

Umin

Рисунок 3.29 Інтерпретація аномалій природного поля способом параметрів m і q

 Аналіз формули свідчить, що глибина h досить просто може бути визначена за шириною
аномалії q на амлітудному рівні Umin/2:
h≈0,65q .
Глибину h можна визначити також за параметром m, що характеризує нахил дотичної до
графіка потенціалу в точці перегину (рис. 3.31):
h≈0 ,86 m .
Сам параметр m визначається графічно за спостереженою кривою потенціалу способом,
зображеним на рисунку.
Для визначення глибини залягання вісі поляризованого циліндра (аномалії природного поля
у цьому випадку досить витягнуті) також можна використати параметри m і q:
h=0,5 q ; h≈0,6 m .
Глибина залягання верхньої кромки поляризованого пласта визначається за алгоритмами:
h=0,4 q; h≈0 ,55m .
Для оцінки розмірів рудного об’єкта необхідно знати питомий опір вміщуючого середовища
е і покладу i, а також максимальний стрибок потенціалу на вісі поляризації U0. Останній
оцінюється за результатами вимірів природного поля у свердловині чи на відслоненнях, де чітко
видно контакт рудного об’єкта з вміщуючим середовищем. Зазвичай він становить 500-600 мВ.
Якщо е>>i, то у випадку сферичної покладі її радіус визначається:
R0 = |U min|h 2 / ( 2 ΔU 0 )
√
Існують також способи аналітичної інтерпретації аномалій ПП, спричинених нахилено
поляризованими об’єктами [1,8]. Окрім того, є програми автоматизованої комп’ютерної
інтерпретації, що реалізують метод підбору параметрів джерела природного поля за найкращим
співпадінням спостереженого та розрахункового полів.
Область застосування методу ПП. Пошуки і розвідка родовищ електронопровідних руд, а
також вугілля є основною областю застосування методу природного поля. Роботи цим методом
виконуються на мідноколчеданних, колчедано-поліметалічних, мідно-нікелевих та
сіркоколчеданних родовищах. Тут інтенсивність аномалій варіює від десятків до декількох
сотень мілівольт.
При геологічному картуванні метод природного поля використовується головним чином для
локалізації порід, які мають у своєму складі розсіяні електронопровідні мінерали: графіт, пірит і
частково магнетит. В тих випадках, коли графітизація приурочена до зон тектонічних порушень,
метод природного поля може бути застосований для картування цих зон.
Існує можливість застосування методу ПП для картування тектонічно послаблених зон тоді,
коли ці зони є шляхами розвантаження поверхневих вод у більш глибокі горизонти. Фільтраційні
поля, що виникають при цьому, досягають десятків і навіть перших сотень мілівольт.
При інженерно-геологічних і гідрогеологічних дослідженнях зйомка природного поля дає
інформацію про напрямок фільтрації підземних вод. Має місце успішне застосування цього
методу для локалізації ділянок фільтрації підземних вод через основи гребель та інших
інженерних споруд.
Метод спричиненої поляризації (СП). Метод заснований на вимірюванні вторинних
електричних полів електрохімічної та електрокінетичної природи, що виникають у гірських
породах в результаті перебігу в них електричного струму.
Існують два основні варіанти вивчення поля спричиненої поляризації – імпульсний і
частотний. У першому вивчають часові характеристики електричного поля після вимикання
постійного струму в заземленій живильній лінії. У частотному варіанті методу СП вивчають або
амплітудні, або фазові характеристики електричного поля заземлених джерел, що живляться
струмом інфранизької частоти (0,1 – 10 Гц).
Метод СП застосовують у модифікаціях як профілювання так і зондування. Для цього
використовуються такі ж установки, як і в методах опорів. Найбільш поширені із них це
установки для зйомки серединних градієнтів, комбінованого профілювання, симетричні
чотириелектродні та дипольні осьові.
При площинних зйомках методом СП основною установкою є установка для зйомки
серединних градієнтів (модифікація СП-СГ). Комбіноване профілювання методом СП
(модифікація КЕП-СП) застосовують при детальних дослідженнях з метою пошуків
пластоподібних крутоспадних об’єктів. З цією ж метою можуть застосовуватися дипольні
двосторонні осьові установки. В простих геологічних ситуаціях виконуються профілювання
симетричними установками (СЕП - СП).
Зондування методом СП (модифікація ВЕЗ-СП) використовують при вивченні розрізів з
пологими границями розділу середовищ з різною поляризованістю, зокрема, при пошуках
пластових рудних покладів, вивченні шаруватих піщано-глинистих розрізів та ін.
При вимірюванні спричиненої поляризації в часовому (нестаціонарному) режимі поляризація
геологічного розрізу здійснюється постійним струмом. Після вимикання струму поле СП з
плином часу зникає. Швидкість і характер його спаду залежить від поляризаційних властивостей
геологічних утворень. На практиці інформацію про ці властивості отримують шляхом
визначення миттєвого значення позірної поляризованості П для вибраного моменту часу, або
вивчаючи залежність П від часу.
Для визначення позірної поляризованості пропускають у живильну лінію постійний
електричний струм протягом 2–5 хвилин (час зарядки середовища), а після його вимикання
реєструють на встановленій часовій затримці (зазвичай це 0,5 сек) різницю потенціалів UСП.
Позірну поляризованість визначають:
η П =ΔU СП / ΔU ПР⋅100 % ,
де UПР - різниця потенціалів на електродах М і N приймальної лінії під час пропускання
струму. Одночасно, як правило, визначають і позірний опір: ρ П =KΔU ПР / I , де K – коефіцієнт
установки. Взагалі методи опору і спричиненої поляризації реалізуються як правило сумісно
(при наявності апаратури для вимірів неусталених полів).

Рисунок 3.30 Графік П над зоною графітизації і піритизації за даними СП-СГ (за

Комаровим В.О.)
1 – рудне тіло

За результатами вимірів позірної поляризованості П будують графіки цього параметру

вздовж профілів (рис. 3.30), при площових дослідженнях – карти графіків і карти ізоліній
(рис. 3.31). При виконанні ВЕЗ–СП на логарифмічних бланках будуються криві позірної
поляризованості, тобто залежності позірної поляризованості П від напіврозносу живильної лінії
АВ/2 (рис. 3.32).
Інтерпретація результатів профілювання методом СП в основному якісна. Вона зводиться до
виділення аномалій з підвищеною позірною поляризованістю по відношенню до фонових
значень, які складають близько 0,5–1 %. Над піритизованими чи графітизованими породами
поляризованість сягає 5–10 % і більше. Над провідними сульфідними зруденіннями П може
досягати перших десятків відсотків. На рисунках 3.30, 3.31 наведені приклади застосування
методу СП.
 Для окремих аномалій, спричинених локальними об’єктами простої форми, можна
застосовувати кількісну інтерпретацію. Вона ґрунтується на аналітичних рішеннях прямої задачі
для тіл простої геометричної форми: кулі, циліндра, вертикального пласта та ін. [9].

Рисунок 3.31 План ізоліній П на одному із мідно-нікелевих родовищ (за Михайловим Г.Н.)

Величини П: 1- <2%, 2- 2-3 %, 3- 3-5%, 4- >5%, 5 – контур тіла

Аналіз графіків П над похилими тілами свідчить, що графіки асиметричні. Аномалії плавно
зростають уздовж підйому тіла і круто спадають з боку його “голови” (рис. 3.30). Над
крутоспадними тілами, що розповсюджуються на значні глибини, спостерігаються окремі
максимуми, а над ізометричними рудними об’єктами ці максимуми супроводжуються боковими
мінімумами. Відстань між мінімумами приблизно в 2 рази більша глибини до центра об’єкта.
Інтерпретація даних зондування методом СП спрямована на розчленування геоелектричного
розрізу за параметром поляризованості і багато в чому подібна інтерпретації в методі ВЕЗ. Так
само як і в методі ВЕЗ вона буває якісною і кількісною. На етапі якісної інтерпретації
будуються карти ізоліній позірної поляризованості у вертикальній площині вздовж профілю
спостережень (вертикальні розрізи П), та графіки позірної поляризованості (при площинних
роботах карти графіків чи ізоліній П) для фіксованих розносів АВ/2. Кількісна інтерпретація
кривих П так само, як і у методі ВЕЗ, буває, в основному, палетковою і комп’ютерною (метод
автоматизованого підбору).

Рисунок 3.32 Графіки зондувань методом ВЕЗ-СП (за Кузьміною Е.М.)

На рис. 3.32 наведений один із прикладів застосування методу ВЕЗ–СП. Як видно із

ілюстрації водоносний горизонт на кривій позірного опору не проявляється, а на графіку П він
чітко проявляється у вигляді максимуму. Інтерпретація двошаровою палеткою дозволяє
визначити дзеркало підземних вод на глибині 18 м (за даними буріння – 21 м). Завищення рівня
підземних вод за даними ВЕЗ–СП, вочевидь, пов’язане з наявністю зволоженої капілярної кайми
над водоносним горизонтом.
Окрім наземних досліджень метод спричиненої поляризації може застосовуватися також в
гірських виробках для вивчення рудоконтролюючих структур і пошуків “сліпих” рудних тіл, а
також у свердловинному варіанті при виконанні робіт по міжсвердловинній електричній
кореляції рудних об’єктів (МЕК–СП) і вивченні будови навколосвердловинного простору.
 3. Методи електричного профілювання.
Всі методи електророзвідки можна поділити на три класи:
І. Методи профілювання, призначені для вивчення горизонтально-неоднорідних
геоелектричних розрізів і виявлення неоднорідностей в горизонтальному напрямку на приблизно
однаковій і постійній глибині.
ІІ. Методи зондування, які спрямовані на вивчення горизонтально-однорідних шаруватих
геоелектричних розрізів і їх розчленування по вертикалі на певній ділянці профілю.
ІІІ. Підземна (об’ємна) електророзвідка, в якій об’єднані методи, що вивчають простір між
гірськими виробками, свердловинами і земною поверхнею.
Методи електричного профілювання. Електричне профілювання (ЕП) – це модифікація
методу опорів, при якій уздовж заданих напрямків (профілів) переміщується установка з
постійними розносами і на кожній точці визначається позірний опір. Напрямок профілів
задається вхрест простягання досліджуваних об’єктів і геологічних структур. Відстань між
профілями і пікетами на профілях залежить від масштабу зйомки та розмірів об’єктів, які
необхідно виявити. Ці об’єкти повинні перетинатися не менше ніж 2-3 профілями та фіксуватися
не менше ніж 3-4 точками на профілях. По зміні позірних опорів на однакових розносах можна
робити висновок про зміну геоелектричного розрізу уздовж цих профілів і в цілому по площі на
приблизно однакових глибинах. Електропрофілювання застосовується там, де є диференціація
порід за питомим опором в горизонтальному напрямку. Є декілька модифікацій електричного
профілювання. Зупинимося на їх розгляді.
Профілювання симетричною установкою AMNB (СЕП). Ця модифікація
електропрофілювання застосовується при вивченні простих геоелектричних розрізів, в яких
геологічні об’єкти, що вивчаються, знаходяться у порівняно однорідних вміщуючих породах і
перекриті витриманими за потужністю і опорами покривними відкладами.
Сутність профілювання симетричною установкою розглянемо на результатах, зображених на
рис. 3.19. Коли установка AMNB розташована далеко від вертикального пласта, вплив його на
просторовий розподіл електричного поля незначний, а тому позірний опір, що вимірюється, буде
прямувати до питомого опору вміщуючого середовища 1. Коли установка знаходиться
безпосередньо над слабкопровідним пластом, останній відтискує струм до денної поверхні, цим
самим збільшуючи його щільність і напруженість поля в точці виміру (центрі установки). Це
зумовить зростання вимірюваного позірного опору. Таким чином, над пластом підвищеного
опору будемо мати аномалію підвищених значень позірного опору (максимум). Навпаки, над
добре провідним пластом, завдяки спрямуванню струму в нього, на поверхні землі відбувається
зниження щільності струму і, як наслідок, позірного опору. В цьому випадку пласт з підвищеною
провідністю на графіку ρ П зафіксується мінімумом.
Профілювання дворозносною симетричною установкою ААМNВВ. Ця установка
відрізняється від попередньої наявністю ще однієї пари живильних електродів А і В, рознос
яких менший розносу електродів А і В. При кожному розташуванні установки вимірюються два
значення позірного опору і таким чином уздовж профілю будуються два графіки п. Оскільки
розмір живильної лінії визначає глибинність дослідження, можна вважати, що ці графіки
відображають геоелектричний розріз на двох глибинах. Такі дослідження підвищують
інформативність електропрофілювання, дозволяючи робити висновки про характер зміни
геологічного розрізу у вертикальному напрямку, а отже і про природу аномалій.
Рисунок 3.19 Профілювання симетричною установкою
над слабкопровідним вертикальним пластом

На рис. 3.20 показані результати дворозносного

A B
електропрофілювання над різним типом геологічних
структур з різними співвідношеннями опорів.
Характерним є те, що графік п, отриманий установкою
АМNВ (графік однорозносного СЕП) однаковий над
усіма структурами. Таким чином при сумісному аналізі
графіків п суттєво підвищується однозначність геологічної інтерпретації результатів
'
профілювання. Суттєве значення має випадок, коли графік ρ П , отриманий установкою з
меншою живильною лінією АВ, чітко відображає зміну електричних властивостей покривних
відкладів (третій фрагмент рис. 3.20). В зв’язку з цим дворозносне електропрофілювання
рекомендується застосовувати в районах з неоднорідною за потужністю і опором покривною
товщею.
Рисунок 3.20 Графіки профілювання установкою АА’MNB’B над різними геологічними
структурами
Комбіноване електропрофілювання (КЕП). Комбіноване електропрофілювання застосовують
головним чином для пошуків і картування круто нахилених добре провідних геологічних
утворень – жильних рудних тіл, зон тектонічних порушень, пластів антрацитів, графіту і т. ін.
Установка комбінованого електропрофілювання (рис. 3.21) складається із двох
триелектродних зустрічних асиметричних установок АМN і ВМN із загальним живильним
електродом С, віднесеним у “нескінченність” (відстань електрода С до центра МN в 10 раз
більша, ніж електродів А і В). Електроди А і В розташовані симетрично відносно центра
приймальної лінії MN, яка є загальною для обох установок. При розрахунку позірного опору,
вимірюваного триелектродною установкою AMN, її коефіцієнт у два рази більший коефіцієнта
симетричної чотириелектродної установки AMNB, тобто K=2 AMAN/MN.
Рисунок 3.21 Установка комбінованого електропрофілювання

При кожному положенні установки на профілі вимірюються два

значення позірного опору – установкою AMN(C) і установкою ВМN(C).
Для кожної установки точку запису відносять до центра МN. В
результаті профілювання отримують два графіки п. Сумісний аналіз
двох графіків дозволяє більш чітко виявити особливості будови геоелектричного розрізу.
Розглянемо це на прикладі, наведеному на рис. 3.22, на якому зображений результат
комбінованого електропрофілювання над рудним пластом.
Вплив високопровідного пласта на електричне поле обох живильних електродів виражається в
тому, що струмові лінії, які є радіальними в однорідному середовищі, відхиляються в бік пласта.
Це призводить до того, що біля приймальних електродів М і N аномально збільшується щільність
струму, збігаючого з більш віддаленого від рудного об’єкта живильного електрода, і аномально
зменшується щільність струму, збігаючого з менш віддаленого живильного електрода. В свою
чергу аномальні відхилення щільностей струму позначаються відповідно на збільшенні і
зменшенні вимірюваного триелектродними установками позірного опору відносно питомого
опору вміщуючого середовища.
З огляду на наведені міркування графік п для установки АМN(C) ліворуч від рудного об’єкта
розташується вище, а праворуч – нижче графіка п установки ВМN(C). Над пластом обидва
графіки перетинаються, утворюючи “рудний перетин”. Для випадку, коли об’єкт погано
провідний (наприклад кварцова жила), характер перетину був би протилежний. Такий перетин
називається “нерудним”. Графіки позірного опору, побудовані за середніми значеннями
( ρсер AMN
П =( ρ П + ρ BMN
П )/ 2 )
, згідно принципу суперпозиції полів, відповідають графікам
електропрофілювання симетричною установкою АМNВ.
Рисунок 3.22 Графік КЕП над провідним рудним пластом
(заштрихований)

Профілювання за способом серединних градієнтів (ЕП-СГ).

Цей спосіб електропрофілювання застосовують в районах зі
складним геоелектричним розрізом (складно побудовані
рудні поля, райони розвитку карсту та ін.). В цій модифікації
електропрофілювання живильні електроди А і В залишають
фіксованими, а приймальні електроди переміщують уздовж профілів, паралельних лінії АВ.
Сукупність цих профілів утворює “планшет” (рис. 3.23).
В однорідному середовищі напруженість поля двох точкових джерел мало змінюється в
середній третині відстані АВ, а тому при спостереженнях над неоднорідними середовищами в цій
області можна найбільш чітко виявити характер впливу геоелектричного розрізу на вимірюване
поле. В зв’язку з цим довжина профілів при зйомці способом серединних градієнтів не повинна
перевищувати одної третини відстані між живильними електродами. Відстань між крайніми
профілями теж в більшості береться такою ж.
Відстань між живильними електродами вибирають, виходячи з геологічної ситуації і
необхідної глибинності досліджень для вирішення конкретної задачі. Ця відстань повинна в
декілька раз перевершувати необхідну глибинність досліджень. Її вибір бажано обґрунтовувати
рекогносцирувальними зондуваннями. Взагалі розмір лінії АВ повинен бути таким, щоб
геологічні об’єкти, які підлягають дослідженню, знаходилися у відносно однорідному
електричному полі.
Рисунок 3.23 Установка профілювання з фіксованими
живильними електродами

Рознос вимірювальних електродів М і N визначається розмірами

досліджуваних об’єктів, необхідною детальністю досліджень та
технічними можливостями генераторного і вимірювального пристроїв. Наприклад, при пошуках і
відстеженні круто нахилених пластів рознос МN не повинен перевищувати їх дво- п’ятикратну
потужність.
Величину позірного опору при зйомці серединних градієнтів відносять до середини лінії MN.
При зміні положення приймальної лінії МN буде змінюватися і коефіцієнт установки. Його
розраховують за загальною формулою, або ж використовують спеціальну номограму.
За результатами зйомки СГ будується карта графіків позірного опору або ж карта ізоом.
Перша форма зображення даних доречна при розповсюдженні в районах досліджень витягнутих
(двовимірних) об’єктів. На картах графіків п рудні провідні об’єкти картуються у вигляді
лінійних зон знижених значень п, що чітко корелюються на профільних графіках, а нерудні
(слабкопровідні) – у вигляді лінійно витягнутих зон підвищених значень п. При картуванні
поверхні опорного високоомного горизонту негативні форми його рельєфу відмічаються на карті
позірного опору областями знижених значень п, а позитивні – підвищених значень п.
Дипольне профілювання (ДП). Електропрофілювання цим способом виконують зазвичай
двосторонньою осьовою установкою АВМNАВ (рис. 3.24), хоча може застосовуватися і
одностороння установка АВМN. Точкою запису при роботі з такими установками вважається
центр приймального диполя МN.
Двостороння дипольна осьова установка характеризується тим, що в ній присутні два
живильні диполі – АВ і АВ, розташовані симетрично по обидва боки від вимірювального диполя
МN. При кожному положенні такої установки на профілі величину позірного опору вимірюють
двічі – установками АВМN і АВМN. Результати вимірів, як уже відмічалося, відносять до центра
лінії МN. Дипольна двостороння осьова установка в певній мірі схожа на установку
комбінованого електропрофілювання. Схожі і графіки п, отримані цими установками. Разом з
тим ця установка вигідно відрізняється від установки КЕП відсутністю заземлення в
нескінченності, що дозволяє суттєво підвищити продуктивність робіт.

Рисунок 3.24 Схема установки дипольного двостороннього

електричного профілювання
Г – генератор; П – приймач

Більш повну інформацію про характер геоелектричного розрізу можна отримати шляхом
профілювання з дипольно-осьовою дворозносною установкою, що дає можливість оцінити
характер зміни геоелектричного розрізу з глибиною (дипольний аналог дворозносного
симетричного електропрофілювання).
'
За результатами виміру позірних опорів будують графіки п і ρ П та графік їх середніх
сер
ρсер
'
значень П =( ρ П + ρ П ) / 2 (у площадному варіанті карти ρ П ), на яких чітко
відображаються локальні неоднорідності геоелектричного розрізу.
Перевага дипольного профілювання в порівнянні з профілюванням у полі точкових джерел
полягає в більшій диференційованості графіків п і більшій амплітуді аномалій над локальними
об’єктами. Суттєвий недолік ДП полягає у наявності великого рівня завад, зумовлених впливом
поверхневих неоднорідностей, та нестабільністю електричного опору вміщуючих порід. Ці
обставини обмежують область застосування дипольного профілювання районами з порівняно
однорідними покривними і вміщуючими породами.
Кругове профілювання. Під круговим профілюванням розуміють вивчення залежності
позірного опору ρ П від азимута лінії розмотки установки при незмінному положенні центра
приймальної лінії МN. Кругове профілювання симетричною установкою застосовують для
вивчення анізотропних в електричному відношенні порід – тріщинуватих вапняків, сланців, при
виявленні тріщинуватих обводнених зон у кристалічних породах та ін.
Вимірюваний позірний опір анізотропного середовища суттєво залежить від напрямку
перебігу струму, а отже від орієнтації установки відносно простягання анізотропних порід. При
круговому профілюванні симетричною установкою АМNВ живильні і вимірювальні електроди
переміщують навкруг центра приймальної лінії МN і при кожному положенні установки на
профілі визначають значення П. Результати зображують у вигляді полярної (кругової) діаграми
П (рис. 3.25). При наявності анізотропного середовища полярна діаграма має форму еліпса (чи
близьку до еліпса). При цьому напрямок його великої вісі співпадає з напрямком простягання
анізотропної пачки порід. Відношення великої напівосі полярної діаграми до малої при крутому
падінні анізотропного середовища дає можливість оцінити його коефіцієнт анізотропії .

Рисунок 3.25 Полярна діаграма П, отримана симетричною

установкою АMNB

Інколи кругове профілювання виконують на декількох розносах з

метою вивчення поширення анізотропії на глибину. З цією ж метою
можуть виконуватися і вертикальні електричні зондування при
орієнтації установки в різних азимутах. За результатами
багатоазимутальних ВЕЗ будується серія полярних діаграм для
різних фіксованих розносів. Такий вид робіт називається круговим вертикальним зондуванням
(КВЗ). Частковим випадком КВЗ є хрестові зондування, коли на одній точці виконують два
вертикальні електричні зондування з орієнтацією установки вздовж двох взаємно-
перпендикулярних азимутів.
Для визначення напрямку і оцінки кута падіння закартованих пластів над ними ставлять
кругові профілювання несиметричною установкою АМN. Полярна діаграма п в цьому випадку
асиметрична. Зокрема, для погано провідного пласта в напрямку його падіння п більший, ніж в
напрямку його підйому. Ступінь відмінності позірного опору в різних напрямках характеризує
величину кута падіння.

4. Метод вертикального електричного зондування, його загальна характеристика та

область застосування.
з «Основ геофізики»
в кінці область застосування найшов в інтернеті
Вертикальне електричне зондування (ВЕЗ). Вертикальне електричне зондування виконується
симетричною чотириелектродною установкою AMNB, в якій MN1/3АВ. Ця модифікація методу
опорів була запропонована французьким вченим К. Шлюмберже на початку 20-х років XX-го
сторіччя. Вона і тепер залишається однією із найпоширеніших в електрометричній практиці при
вирішенні геолого-зйомочних, геолого-пошукових, інженерно-геологічних, гідрогеологічних та
екологічних задач.
Методика робіт. Техніка виконання зондувань досить проста. На поверхні землі збирається
установка, яка складається із двох живильних електродів А і В та двох вимірювальних
(приймальних) електродів M і N, що розташовані симетрично відносно центра (рис. 3.11). Через
електроди А і В від батарей чи генератора пропускають в землю електричний струм, який
спричинює появу різниці потенціалів на приймальних електродах MN. Виконавши за допомогою
вимірювального приладу виміри струму I і різниці потенціалів U, розраховують позірний опір
П за раніше наведеною формулою, в якій коефіцієнт K симетричної установки визначається :
K=π AM⋅AN / MN .
Виконавши розрахунок позірного опору, збільшують розмір живильної лінії АВ і повторюють
виміри. Так на одній стоянці центра установки О виконують 20-25 подібних вимірів.

Рисунок 3.11 Схема установки ВЕЗ з автокомпенсатором

Б – батарея; П – автокомпенсатор; МТ – мітки; К – котушки з проводом

Конструктивно установка ВЕЗ складається із двох ідентичних ліній АО і ВО (рис. 3.11) із

проводу марки ГПСМО, намотаних на дві котушки. На проводах мітками позначені відповідні
розноси АВ/2. Кожний наступний рознос більший попереднього приблизно в 1,2 рази. Внутрішні
кінці проводів, намотаних на котушку, за допомогою штепсельних розйомів чи ковзаючих
контактів під’єднані до контуру, що з’єднує ці проводи з приладом і батареєю. Приймальна лінія
MN безпосередньо під’єднується до гнізд MN панелі приладу. Живильні електроди
представляють собою стальні, а приймальні, як правило, латунні чи мідні стрижні. Для
зменшення перехідного опору заземлень А і В при їх облаштуванні використовують декілька
електродів, з’єднаних одним проводом.
Зі збільшенням розносу АВ сигнал слабшає. Ця обставина вимагає переходу на більшу за
розміром лінію MN. При виконанні ВЕЗ, як правило, використовують декілька приймальних
ліній різних розмірів. Таким чином приймальна лінія фактично являє собою косу, що складається
із декількох ліній MN. Під час переходу з меншої за розміром лінії MN на більшу роблять
перекриття на двох розносах АВ/2, на яких виміри виконують обома лініями MN. Перекриття
вважається якісним, коли розходження вимірів позірного опору не перевершують 5 %. Наявність
значного розходження свідчить про присутність горизонтальних неоднорідностей в даній точці
ВЕЗ. Інколи це вимагає зміни положення центра установки (точки ВЕЗ) на профілі.
Результати вимірів та розрахунків записують у журнал і зображують графічно на подвійному
логарифмічному бланку модуля 6,25 см у вигляді залежності позірного опору П від напіврозносу
установки АВ/2 (рис.3. 12). Ця залежність називається кривою ВЕЗ.
Крива позірного опору якісно відображає зміну питомого опору розрізу по вертикалі.
Горизонти підвищеного і зниженого опору на кривій ВЕЗ теж відмічаються підвищеними і
зниженими значеннями позірного опору. Крива ВЕЗ, зображена на рис. 3.12, свідчить про те, що
геоелектричний розріз складається із чотирьох горизонтів з наступним співвідношенням їх
питомих опорів: 1234.
 Рисунок 3.12 Крива позірного опору

Криві електричного зондування є основною вихідною інформацією, яка підлягає кількісній

інтерпретації по визначенню питомих опорів і потужностей горизонтів.
Теоретичні криві ВЕЗ. В любому геофізичному методі для розробки системи кількісної
інтерпретації експериментальних даних необхідно мати вирішення прямої задачі в рамках якоїсь
формалізованої моделі. Для методу ВЕЗ пряма задача полягає в отриманні алгоритму розрахунку
кривих ВЕЗ для горизонтально-шарової моделі геоелектричного розрізу з довільною кількістю
горизонтів. Розв’язок цієї задачі ґрунтується на визначенні електричного поля точкового джерела
на поверхні довільного горизонтально-шарового розрізу, що складається із n горизонтів з
потужностями h1, h2 ,…, hn-1, hn= і питомими опорами 1, 2,…, n-1, n.

Рисунок 3.13 Палетка двошарових кривих ВЕЗ

2/1=1/9 – шифр кривих

Розраховані теоретичні криві ВЕЗ будують на логарифмічних бланках у відносному

зображенні: ρ П / ρ1=f ( r / h1 ) .
Такі побудови теоретичних кривих ВЕЗ називаються палетками. Приклад дво- і тришарових
палеток приведений на рисунках 3. 13, 3. 14.
Криві ВЕЗ мають асимптоти на малих (r0) і великих (r) розносах:
ρ П ( r )|r →0 =ρ1 ; ρ П ( r )|r →∞= ρn ; ρ П ( r )| r→∞ =r / S
ρn →∞ ,
де r – рознос установки (r=AB/2), 1 і n – питомі опори першого і останнього горизонтів;
n−1
S= ∑ hi / ρi
i=1 - сумарна поздовжня провідність провідної частини розрізу.Розраховані теоретичні
криві ВЕЗ будують на логарифмічних бланках у відносному зображенні: ρ П / ρ1=f ( r / h1 ) . Такі
побудови теоретичних кривих ВЕЗ називаються палетками. Приклад дво- і тришарових палеток
приведений на рисунках 3.13, 3.14.
Криві ВЕЗ мають асимптоти на малих (r0) і великих (r) розносах:
ρ П ( r )|r →0 =ρ1 ; ρ П ( r )|r →∞= ρn ; ρ П ( r )| r→∞ =r / S
ρn →∞ ,
 n−1
S= ∑ hi / ρi
де 1 і n – питомі опори першого і останнього горизонтів; i=1 - сумарна поздовжня
провідність провідної частини розрізу.

Рисунок 3.14 Палетка тришарових кривих ВЕЗ

2/1=1/9, 3=1, цифри в колах - 2=h2/h1 ( шифр кривих)

Асимптота кривої ВЕЗ на великих розносах для випадку, коли основою розрізу є ізолятор
(n), залежить від S розрізу. В логарифмічному зображенні вона має вигляд прямої висхідної
лінії, нахиленої під кутом 45 (рис. 3.13). При виконанні електричних зондувань над такими
розрізами ознакою закінчення зондування є вихід трьох значень П на асимптоту S. По асимптоті
S досить просто визначити надзвичайно важливу узагальнену характеристику розрізу, якою є
його сумарна поздовжня провідність. Для цього проводиться лінія S (пряма під кутом 45),
визначаються координати AB/2 і ρ П довільної точки на цій лінії і обчислюється їх відношення,
тобто S=( AB/ 2 ) / ρ П .
Криві ВЕЗ, як і геоелектричні розрізи, відрізняються за типами. Принцип типізації кривих ВЕЗ
такий же, як і для геоелектричних розрізів. Тришарові криві ВЕЗ мають типи Н, А, K і Q
(рис. 3.15). Тип багатошарових кривих ВЕЗ визначається аналогічно типам багатошарових
розрізів. Так, зображена на рис. 3.12 чотиришарова крива має тип KН, оскільки вона відображає
співвідношення питомих опорів, характерне для цього типу розрізу.
Аналіз розрахунків кривих ВЕЗ для різних геоелектричних розрізів свідчить, що їм властива
еквівалентність, яка полягає у наявності практичної відповідності однієї кривої ВЕЗ певній
множині геоелектричних розрізів з різними параметрами проміжних горизонтів.
Для тришарових розрізів вирізняють еквівалентність за поздовжньою провідністю S2=h2/2 і за
поперечним опором T2=h22 проміжного горизонту. Еквівалентність по S2 характерна для розрізів
типу Н і А, а по T2 – для розрізів типу К і Q. Два розрізи типу Н чи А вважаються еквівалентними,
якщо у них однакові поздовжні провідності проміжного горизонту, тобто h2/2= h’2/’2 (при умові,
що h1,1 і 3 однакові для обох розрізів). Відповідно, два розрізи типу К чи Q еквівалентні, якщо
h22= h‘2‘2.
 Рисунок 3.15 Типи тришарових кривих ВЕЗ

Оскільки принцип еквівалентності є практичною категорією (різниця між кривими ВЕЗ для
еквівалентних розрізів завжди має місце, але вона незначна, наприклад до 5 %), то існують межі
дії цього принципу. Зокрема, при значній потужності проміжного горизонту принцип
еквівалентності практично не діє, а при малопотужному проміжному горизонті він має досить
широкі межі своєї дії. Наявність еквівалентності призводить до неоднозначності в
інтерпретаційному процесі. А тому для регуляризації процесу кількісної інтерпретації кривих
ВЕЗ вельми бажано заздалегідь знати один із параметрів проміжних горизонтів – потужність чи
питомий опір. Частіш за все закріплюють питомий опір.
Інтерпретація результатів електричних зондувань. Розрізняють якісну і кількісну
інтерпретацію даних електричних зондувань.
Якісна інтерпретація кривих ВЕЗ спрямована на визначення загальних закономірностей
геологічної будови досліджуваного району та оцінки імовірних зон знаходження тих чи інших
геологічних структур. Методи якісної інтерпретації засновані на зв’язку між особливостями
будови геоелектричного розрізу і параметрами кривих електричних зондувань. Зазвичай на етапі
якісної інтерпретації виконують побудову різних карт і графіків, а саме: а) карти типів кривих
зондувань; б) карти ізоом; в) вертикальні розрізи ізоом; г) карти ізоліній сумарної поздовжньої
провідності та ін.
Карти типів кривих зондувань представляють собою схематичні карти, що показують
розподіл областей розповсюдження однотипових кривих ВЕЗ. Ці карти несуть інформацію про
особливості загальної геологічної будови району досліджень.
Карти ізоом позірних опорів – карти ізоліній позірного опору, побудовані в горизонтальній
площині за значеннями п для фіксованого розносу установки. Така карта (чи набір карт для
різних розносів) якісно відображає зміну електричних властивостей розрізу в горизонтальному
напрямку на приблизно однаковому глибинному рівні.
Вертикальний розріз ізоом – це карта ізоом, яка будується у вертикальній площині, що
проходить вздовж профілю дослідження. Для її побудови на вертикальних осях кожної точки
ВЕЗ, розташованої на профілі, виписують значення позірних опорів, що відповідають
фіксованим глибинам, кількісно рівним АВ/2 (як правило ці глибини відкладають в
логарифмічному масштабі). Потім проводять ізолінії рівних значень п. Отриманий вертикальний
розріз якісно відображає особливості реального геоелектричного розрізу. Для більшої виразності
він може бути розфарбованим з різною кольоровою тональністю у відповідності зі значеннями
п. По такому розрізу встановлюються зони розповсюдження високоомних і провідних
горизонтів, напрямок падіння верств розрізу, за наявністю вузьких високоградієнтних областей
визначається присутність розломів і т. ін.
Карти ізоліній сумарної поздовжньої провідності S. Ці карти будуються при площових
дослідженнях методом ВЕЗ за результатами визначення сумарної поздовжньої провідності по
асимптотичним гілкам кривих зондувань (методика визначення розглянута вище). Карти S
відображають зміну сумарної потужності Н надопорної провідної частини геоелектричного
розрізу, тобто глибини до поверхні непровідної (n) основи. При постійному (чи
малозмінному) значенні середнього поздовжнього опору l на площі досліджень карти S можуть
бути трансформовані в карти глибин по алгоритму H=Sl. Значення l визначають за
результатами параметричних ВЕЗ на свердловинах: l=H0/S0, де H0 – потужність надопорної
частини розрізу, яка відома за даними буріння; S0 – сумарна поздовжня провідність розрізу,
визначена по параметричній кривій ВЕЗ.
На етапі якісної інтерпретації можуть виконуватися і інші побудови, наприклад карти ізоліній

ординат і абсцис екстремальних точок кривих ВЕЗ ( ρ П min ,

ρ
П max , (AB/2)min, (AB/2)max), які
дають якісну уяву про зміну потужності проміжного горизонту.
Кількісна інтерпретація кривих ВЕЗ. Задачею кількісної інтерпретації кривих ВЕЗ є
визначення потужностей і питомих опорів геоелектричних горизонтів. Варті уваги два основних
способи кількісної інтерпретації – палетковий та автоматизованого підбору (або машинний чи
комп’ютерний).
Палетковий спосіб інтерпретації кривих ВЕЗ. Палетка – це логарифмічний бланк, на якому
побудована низка розрахованих теоретичних кривих ВЕЗ у відносному функціональному
зображенні ρ П / ρ1= f ( r / h1 ) , де r=AB/2 (приклади палеток наведені на рис. 3.13, 3.14). Для
палеткової інтерпретації використовується двошарова та, як правило, набір (альбом) тришарових
палеток. Кожна палеткова крива електричного зондування має свій шифр. Для двошарової
палетки – це значення модуля 2=2/1 (відносного опору другого горизонту), а для тришарової –
значення трьох модулів: 2=2/1 і 3=3/1 та 2=h2/h1 (відносної потужності проміжного
горизонту). Модулі 2 і 3 тришарової палетки можна вважати шифром самої палетки, оскільки їх
значення однакові для всіх кривих, зображених на ній.
Процес інтерпретації полягає у графічному співставленні польової кривої ВЕЗ з палетковими і
підборі, на цій основі, такої теоретичної кривої, яка найкраще співпадає з експериментальною.
Параметри геоелектричного розрізу, що відповідають підібраній теоретичній кривій, являються
результатом формальної кількісної інтерпретації.
Практична реалізація палеткової інтерпретації дво- та тришарових польових кривих ВЕЗ
полягає у наступному. Попередньо експериментальна крива будується на прозорому
логарифмічному бланку модуля 6,25 см. Потім цей бланк розташовують поверх відповідної
палетки і шляхом його переміщення по палетці (зберігаючи паралельність осей бланка і палетки)
добиваються найкращого графічного суміщення експериментальної кривої з однією із
теоретичних кривих палетки. Після виконання цієї дії на прозорому бланку відмічають початок
координат палетки, яким є точка перетину її одиничних осей r/h1=1 і П/1=1, і фіксують значення
модулів шифру палеткової кривої, суміщеної з експериментальною (для двошарової кривої – це
значення 2, а для тришарової – значення трьох модулів: 2, 3 і 2). В подальшому параметри
першого горизонту h1 і 1 визначають як значення, відповідно, абсциси і ординати перенесеної на
прозорий бланк точки початку координат палетки, а параметри наступних горизонтів розрізу
розраховують: 2=21, h2=2h1, 3=31. Для двошарової кривої обмежуються розрахунком лише
2.
При неможливості суміщення експериментальної і теоретичної кривих добиваються
найкращого розташування польової кривої між двома сусідніми палетковими. В цьому випадку
значення модуля 2 підібраної теоретичної кривої визначають шляхом інтерполяції в межах
значень модулів палеткових кривих, між якими розташувалася експериментальна.
Досить часто при інтерпретації тришарових кривих приходиться виконувати графічне
суміщення не повних кривих, а лише їх початкових і середніх частин. Ця обставина пов’язана з
обмеженістю спектра значень модуля 3=3/1 в альбомах тришарових палеток.
При інтерпретації тришарових кривих ВЕЗ доводиться із альбому палеток вибирати одну, яку
використовують для графічних співставлень з експериментальною кривою. Виконання такого
вибору вимагає знання модулів 2=2/1 і 3=3/1 необхідної палетки. Значення цих модулів
оцінюють шляхом попередньої інтерпретації двошаровою палеткою початкової малорозносної
гілки експериментальної кривої ВЕЗ та візуальної оцінки 3 за асимптотичною гілкою даної
кривої на великих напіврозносах АВ/2.
Отримані результати інтерпретації тришарових кривих ВЕЗ носять формальний характер,
оскільки вони можуть знаходитися в межах дії принципу еквівалентності. А тому при апріорі
відомому (закріпленому) значенні питомого опору проміжного горизонту 2 необхідно уточнити
отриману в результаті інтерпретації потужність h2 згідно принципу еквівалентності:
h'2 =h2⋅ρ '2 / ρ 2 - для кривих Н і А; h'2 =h2⋅ρ 2 / ρ '2 - для кривих K і Q.
Палеткова інтерпретація багатошарових кривих зондувань ґрунтується на апроксимації цих
кривих рядом тришарових (чи їх елементів). Спочатку на експериментальній кривій виділяють її
ліву тришарову гілку, що відповідає відносно невеликим розносам, і інтерпретують її за
методикою інтерпретації тришарових кривих, визначаючи h1, 1, h2 і 2. В подальшому перші два
горизонти замінюють одним еквівалентним шаром, параметри якого hе і е визначаються в
залежності від типу початкового розрізу:
he , H =h1 +h2 , ρe , H =( h1 +h2 ) / ( h 1 / ρ1 + h2 / ρ2 )
для типу Н: ;
1 1
he ,Q = he , H , ρ e , Q= ρe , H ;
для типу Q: η η
he , A =√ ( h1 ρ 1 +h2 ρ2 )( h1 / ρ1 +h 2 / ρ2 )
для типу А: ,
ρe , A = ( h1 ρ1 +h2 ρ2 ) / ( h1 / ρ1 +h 2 / ρ2 )
√ ;
для типу K: e , K
h =εh
e, A e, K , ρ
e, A . =ρ
Наведені формули дозволяють розраховувати координати так званих характерних
еквівалентних точок. Ці точки потім наносяться на прозорий логарифмічний бланк з
експериментальною кривою. Коефіцієнти  і  у формулах є емпірично-функціональними,
перший залежить від модулів 2=2/1 і 2=h2/h1 розрізу, а другий – від коефіцієнта
λ= ( h1 ρ1 + h2 ρ2 )( h1 / ρ1 +h2 / ρ2 ) / ( h1 +h 2 )
√
макроанізотропії двох горизонтів . Для визначення
коефіцієнтів  і  існують спеціальні номограми, побудовані на основі емпіричних досліджень. В
більшості альбомів тришарових палеток є допоміжні палетки, за допомогою яких можна
спочатку встановлювати положення характерних еквівалентних точок на прозорому
логарифмічному бланку, а потім визначати їх координати he і e. В деяких альбомах характерні
еквівалентні точки кожної кривої нанесені безпосередньо на бланк палетки, що дозволяє в
процесі інтерпретації досить просто виконувати еквівалентні заміни шляхом перенесення цих
точок на прозорий логарифмічний бланк з експериментальною кривою.
Отже, виконавши еквівалентну заміну перших двох горизонтів, наносять характерну
еквівалентну точку (he,1, e,1) на прозорий бланк і, виділивши на експериментальній кривій ВЕЗ
тришаровий фрагмент, що відповідає розрізу з параметрами he,1, e,1, h3, 3, 4 інтерпретують його,
визначаючи h3 і 3. В подальшому знову виконавши заміну горизонтів he,1, e,1, h3, 3 на
еквівалентний горизонт he,2, e,2 , інтерпретують наступний тришаровий фрагмент
експериментальної кривої зондування, визначаючи h4, 4 і т. д. Таким чином, вдається послідовно
визначити усі параметри h1, 1, h2, 2,…, hn-1, n-1, n розрізу. На рис. 3.16 наведена схема такої
інтерпретації.
 Рисунок 3.16 Схема інтерпретації багатошарової кривої ВЕЗ типу НКН тришаровими
палетками
1–експериментальна крива; 2–палеткова крива;3–характерна еквівалентна точка

Інтерпретація даних ВЕЗ методом автоматизованого підбору. На сучасному етапі, в зв’язку

з широким впровадженням комп’ютерної техніки (перш за все ПЕОМ) у практику геофізичних
досліджень, методи інтерпретації електророзвідувальних даних із застосуванням ЕОМ практично
повсюдно витісняють палеткову (ручну) інтерпретацію, В основі автоматизованих методів
інтерпретації покладена та ж сама ідея методу підбору, яка використовується і в палеткових
способах інтерпретації, тобто електронно-обчислювальна машина (комп’ютер) за спеціальними
розробленими програмами виконує в автоматизованому режимі підбір такої теоретичної кривої
електричного зондування, яка найкраще співпала б з експериментальною.
Основним результатом робіт методом ВЕЗ є, як правило, геоелектричні розрізи, побудовані на
основі кількісної інтерпретації кривих зондувань. Для побудови таких розрізів в кожній точці
ВЕЗ, розташованій на профілі, вздовж глибинної вісі відкладають глибини до поверхонь
горизонтів, виділених у процесі інтерпретації, із зазначенням питомих опорів цих горизонтів.
Потім плавно з’єднують глибинні відмітки ідентифікованих горизонтів і отримують
вертикальний геоелектричний розріз (приклад наведений на рис. 3.17,а). При площових
дослідженнях можлива побудова структурних карт поверхонь опорних горизонтів (рис.3. 17,б).

1 2 3 4
Рисунок 3.17 Геоелектричний розріз (а) і структурна карта (б), побудовані за результатами
інтерпретації ВЕЗ
1 – рельєф і точки спостережень; 2 – геоелектричні границі з питомим опором (Омм); 3 –
свердловина; 4 – ізогіпси покрівлі опорного горизонту.
Область применения вертикальных электрических зондирований весьма обширна. Это,
пожалуй, наиболее важный и широко распространенный вид электроразведочных исследований.
Вертикальные электрические зондирования чаще всего применяют для изучения мощности
глубины залегания и электропроводности слоев, слагающих разрез. Хорошо поддается изучению
методом ВЭЗ погребенный реяьеф коренных пород очень высокого сопротивления, залегающий
под проводящими наносами, когда разрез может рассматриваться в первом приближении как
двухслойный. Во многих случаях таким же образом можно изучать погребенный рельеф
кристаллического фундамента. Если известны в ряде точек глубины залегания опорных
электрических горизонтов, вертикальные электрические зондирования позволяют строить
структурные карты и изучать на этой основе глубинную тектонику осадочных отложений. Для
интерпретации результатов наблюдений по методу ВЭЗ необходимо иметь несколько точек, в
которых известны глубины опорных электрических горизонтов, определенные по скважинам или
по сейсморазведочным данным. Такая привязка необходима потому, что однозначная
интерпретация многослойных кривых может быть произведена при условии знания удельных
сопротивлений промежуточных слоев, которые непосредственно из кривых ВЭЗ обычно не
определяются.

Так как проводимость осадочных пород в основном определяется содержанием воды в них и
ее минерализацией, то ВЭЗ в комплексе с бурением можно использовать для поисков, подземных
вод и определения степени их минерализации. К. Г. Гумаров [60] показал, что крупные
скопления нефти и газа с высоким электрическим сопротивлением, залегающие среди пластов,
насыщенных минерализованными водами, могут быть обнаружены при помощи ВЭЗ. Наконец,
вертикальные электрические зондирования необходимы как средство предварительного изучения
разреза при постановке электропрофилирования.

Результаты наблюдений по методу ВЭЗ наносят на специальные бланки ВЭЗ, где по одной оси
откладывают величины lgAB/2, а по другой lg qk (рис. 216). Прерывистый вид кривой,
изображенной на рис. 216, обусловлен расхождением значений qk, полученных при переходе от
одних разносов MN к другим.

5. Способи інтерпретації кривих електричного зондування

Інтерпретація результатів електричних зондувань. Розрізняють якісну і кількісну інтерпретацію
даних електричних зондувань.
Якісна інтерпретація кривих ВЕЗ спрямована на визначення загальних закономірностей
геологічної будови досліджуваного району та оцінки імовірних зон знаходження тих чи інших
геологічних структур. Методи якісної інтерпретації засновані на зв’язку між особливостями
будови геоелектричного розрізу і параметрами кривих електричних зондувань. Зазвичай на етапі
якісної інтерпретації виконують побудову різних карт і графіків, а саме: а) карти типів кривих
зондувань; б) карти ізоом; в) вертикальні розрізи ізоом; г) карти ізоліній сумарної поздовжньої
провідності та ін.
Карти типів кривих зондувань представляють собою схематичні карти, що показують
розподіл областей розповсюдження однотипових кривих ВЕЗ. Ці карти несуть інформацію про
особливості загальної геологічної будови району досліджень.
Карти ізоом позірних опорів – карти ізоліній позірного опору, побудовані в горизонтальній
площині за значеннями п для фіксованого розносу установки. Така карта (чи набір карт для
різних розносів) якісно відображає зміну електричних властивостей розрізу в горизонтальному
напрямку на приблизно однаковому глибинному рівні.
Вертикальний розріз ізоом – це карта ізоом, яка будується у вертикальній площині, що
проходить вздовж профілю дослідження. Для її побудови на вертикальних осях кожної точки
ВЕЗ, розташованої на профілі, виписують значення позірних опорів, що відповідають
фіксованим глибинам, кількісно рівним АВ/2 (як правило ці глибини відкладають в
логарифмічному масштабі). Потім проводять ізолінії рівних значень п. Отриманий вертикальний
розріз якісно відображає особливості реального геоелектричного розрізу. Для більшої виразності
він може бути розфарбованим з різною кольоровою тональністю у відповідності зі значеннями
п. По такому розрізу встановлюються зони розповсюдження високоомних і провідних
горизонтів, напрямок падіння верств розрізу, за наявністю вузьких високоградієнтних областей
визначається присутність розломів і т. ін.
Карти ізоліній сумарної поздовжньої провідності S. Ці карти будуються при площових
дослідженнях методом ВЕЗ за результатами визначення сумарної поздовжньої провідності по
асимптотичним гілкам кривих зондувань (методика визначення розглянута вище). Карти S
відображають зміну сумарної потужності Н надопорної провідної частини геоелектричного
розрізу, тобто глибини до поверхні непровідної (n) основи. При постійному (чи
малозмінному) значенні середнього поздовжнього опору l на площі досліджень карти S можуть
бути трансформовані в карти глибин по алгоритму H=Sl. Значення l визначають за
результатами параметричних ВЕЗ на свердловинах: l=H0/S0, де H0 – потужність надопорної
частини розрізу, яка відома за даними буріння; S0 – сумарна поздовжня провідність розрізу,
визначена по параметричній кривій ВЕЗ.
На етапі якісної інтерпретації можуть виконуватися і інші побудови, наприклад карти ізоліній
ординат і абсцис екстремальних точок кривих ВЕЗ ( ρ П min ,
ρ
П max , (AB/2)min, (AB/2)max), які
дають якісну уяву про зміну потужності проміжного горизонту.
Кількісна інтерпретація кривих ВЕЗ. Задачею кількісної інтерпретації кривих ВЕЗ є
визначення потужностей і питомих опорів геоелектричних горизонтів. Варті уваги два основних
способи кількісної інтерпретації – палетковий та автоматизованого підбору (або машинний чи
комп’ютерний).
Основним результатом робіт методом ВЕЗ є, як правило, геоелектричні розрізи, побудовані на
основі кількісної інтерпретації кривих зондувань. Для побудови таких розрізів в кожній точці
ВЕЗ, розташованій на профілі, вздовж глибинної вісі відкладають глибини до поверхонь
горизонтів, виділених у процесі інтерпретації, із зазначенням питомих опорів цих горизонтів.
Потім плавно з’єднують глибинні відмітки ідентифікованих горизонтів і отримують
вертикальний геоелектричний розріз (приклад наведений на рис. 3.17,а). При площових
дослідженнях можлива побудова структурних карт поверхонь опорних горизонтів (рис.3. 17,б).

Рисунок 3.17 Геоелектричний розріз (а) і

структурна карта (б), побудовані за
результатами інтерпретації ВЕЗ
1 – рельєф і точки спостережень; 2 –
геоелектричні границі з питомим опором
1 2 3 4 (Омм); 3 – свердловина; 4 – ізогіпси4
покрівлі опорного горизонту

В процесі інтерпретації результатів електричного профілювання на основі даних польових

робіт роблять висновок про геоелектричну і відповідно геологічну будову досліджуваної площі.
Основними матеріалами, що використовуються для інтерпретації, є графіки позірного опору,
карти ізоом і карти графіків п, які будуються за результатами електропрофілювання, та дані про
електричні властивості порід і руд, а також геологічні дані, що є по ділянці робіт та суміжних
ділянках.
Початковим етапом процесу інтерпретації є виділення на графіках і картах п особливостей,
пов’язаних з об’єктами, що являють геологічний інтерес – пластами, рудними тілами, розломами,
областями розповсюдження масивів геологічних утворень і т. ін. Цей процес утруднюється
впливом на графіки п аномалій-завад як геологічного характеру – неоднорідностей покривних
відкладів (якщо вони не є об’єктом дослідження), вміщуючих порід, рельєфу денної поверхні,
так і похибок спостережень. Якщо амплітуда корисних аномалій значно більша завад, то аномалії
виділяють і корелюють візуально з урахуванням характерних особливостей графіків п. При
високому рівні аномалій-завад застосовують статистичні методи виділення корисних аномалій та
методи їх міжпрофільної кореляції.
Після того, як аномальні зони виділені на графіках і картах п і дано їм геологічне тлумачення,
бажано за характером аномалій уточнити положення цих об’єктів і оцінити, по можливості,
елементи їх залягання, розміри і т. д., тобто виконати кількісну інтерпретацію. Цей етап
інтерпретації є досить складним і далеко не завжди можна його реалізувати. Все ж таки для
простих геологічних моделей, використовуючи палеткові методи співставлення та методи
 мінімізації, удається уточнити положення контактів, пластів, жил, рудних об’єктів
ізометричної і витягнутої форм, визначити напрямок падіння пластів і оцінити їх кут падіння.

6. Метод магнітотелуричного зондування

Магнітотелуричні методи ґрунтуються на вимірах варіацій (змін в часі) природного
електромагнітного поля Землі космічного походження (3.2). Серед групи магнітотелуричних
методів найбільш використовуваними в практиці прикладних геофізичних досліджень є
магнітотелуричні зондування (МТЗ), магнітотелуричні профілювання (МТП) та метод
телуричних струмів (МТС). Перший із них відноситься до класу зондувань, два інших – до класу
профілювань.
Магнітотелуричне зондування (МТЗ). Основу магнітотелурічних зондувань складає
індукційний принцип, що ґрунтується на явищі скін-ефекту – пропорційній залежності глибини
проникнення електромагнітного поля від періоду коливань.
В методі МТЗ на одній точці виконується реєстрація (як правило цифрова) варіацій п’яти
компонент магнітотелуричного поля - двох електричних Ex, Ey і трьох магнітних Нx, Нy, Нz.
Тривалість запису варіацій може коливатися від 2 до 5-6 годин в залежності від інтенсивності
МТ- поля і його спектрального складу. При реєстрації варіацій датчиками електричного поля
слугують приймальні лінії MN розміром 0,2–1 км, заземлені на кінцях неполяризованими (інколи
свинцевими) електродами, а магнітного – магнітоелектричні магнітометри або магнітні
індукційні датчики. Вибір системи координат на точці підпорядковується правилу: за
координатний напрямок x приймається той напрямок розмотки однієї із приймальних ліній MN,
який є ближчим до географічного напрямку “захід - схід”, відповідно за y - напрямок розмотки
ближчий до географічного напрямку “південь - північ”.
Отримані записи варіацій МТ – поля (телуро – і магнітограми) підлягають обробці (як
правило комп’ютерній ), в процесі якої виконується їх спектральний аналіз. В результаті
спектрального аналізу зареєстрованих варіацій виділяються монохроматичні гармонійні складові
МТ-поля в широкому діапазоні періодів – від 0,01 – 0,1 с до декількох хвилин. В рамках моделі
плоского електромагнітного поля для кожної спектральної складової визначається модуль Z і
фаза Т=ArgZ імпедансу Z магнітотелуричного поля:
Z =E x / H y =−E y / H x .
За модулем Z розраховується ефективний (позірний) опір напівпростору ρT :
ρT =|Z|2 /ωμ=107 /8π 2⋅¿|Z|2 T ¿ .
В укрупненій системі одиниць (електричне поле вимірюється в мВ/км, а магнітне - в гамах
()), яка зазвичай використовується при магнітотелуричних дослідженнях, розрахунок T
ведеться за наступною формулою:
2
ρT =0,2|Z| T .
Залежності ефективного опору T, фази імпедансу Т і його модуля Z від кореня квадратного
із періоду √ T , отримані за результатами спектрального аналізу, називаються кривими МТЗ –
амплітудною, фазовою і імпедансною відповідно. Для візуалізації кривих МТЗ виконуються їх
графічні побудови: амплітудна і імпедансна криві будуються на логарифмічних бланках модуля
6,25 см, а фазова – на напівлогарифмічних (абсциса √ T відкладається в логарифмічному
масштабі, ордината Т – у пропорційному в 1 см 10). Завдяки скін-ефекту, криві МТЗ несуть
інформацію про глибинну структуру геоелектричного розрізу і є вихідними даними, що
підлягають інтерпретації з метою вивчення геоелектричної будови розрізу. Особливу увагу
приділяють амплітудним кривим ефективного опору ρT ( √ T ) , адже вони, як і криві позірного
опору в методах зондувань на постійному струмі, візуально відображають структуру
геоелектричного розрізу (рис. 3.33).
 Криві МТЗ у випадку наявності в основі розрізу ізолятора ( п=∞) або ідеального провідника
(п=0) мають інтервали періодів, на яких імпеданс Z МТ-поля і ефективний опір T залежать від
узагальнених характеристик геоелектричного розрізу. Ці інтервали, відповідно, називаються
інтервалом S і інтервалом Н. За проведеними у вказаних асимптотичних інтервалах лініями S і
Н (рис. 3.33) досить просто визначити сумарну поздовжню провідність до ізолюючої, чи глибину
до покрівлі високо провідної основи розрізу. Для цього на проведеній асимптотичній лінії
вибирається довільна точка і визначаються її координати – абсциса T та ордината √T .
Узагальнені характеристики розрізу S і Н розраховуються за формулами:
S= √T / √ 2 πμρT ; H =√ Tρ T / √2 πμ .
Метод МТЗ має суттєву перевагу над методами електричних зондувань на постійному струмі.
Вона полягає в тому, що пласти високого опору, які є екранами для методів ВЕЗ і ДЗ, для
магнітотелуричних полів є проникними. Отже методом МТЗ можна вивчати заекрановані
високоомними екранами товщі.
В МТЗ, як і в зондуваннях на постійному струмі, має місце принцип еквівалентності. Для
кривих МТЗ типу Н та А, як і для кривих ВЕЗ, характерна S2-еквівалентність, а для кривих МТЗ
типу К та Q, на відміну від кривих ВЕЗ, характерна h2 - еквівалентність (еквівалентність за
потужністю проміжного горизонту). Це означає, що якщо h2=const, а 2 змінюється в певних
межах, то крива МТЗ залишиться практично незмінною.
При наявності в розрізі горизонтальних неоднорідностей імпеданс не є інваріантом по
відношенню до системи координат. А тому, в теорії методу МТЗ використовується модель
тензору імпедансу і розроблена методика визначення ефективного імпедансу [12], який є
інваріантним параметром МТ поля і основною вихідною інформацією для розрахунку фазових і
амплітудних кривих МТЗ.

Рисунок 3.33 Тришарові амплітудні криві МТЗ

типу Н з ρ3=∞ (а) та К з ρ3=0 (б) і їх асимптоти

На сучасному етапі значна увага в практиці методу МТЗ приділяється математичному

моделюванню магнітотелуричних полів у горизонтально-неоднорідних середовищах.
Неоднорідні середовища поділяють на дво- та тривимірні. Алгоритмічні і програмні розробки
для моделювання МТ-полів у двовимірних середовищах нині мають практично промислове
поширення, а для моделювання у тривимірних середовищах – знаходяться на початковому етапі
їх впровадження у практику МТ-методів.
Інтерпретація даних МТЗ буває якісною і кількісною. На етапі якісної інтерпретації даних
профільних МТЗ будуються часові розрізи модуля ефективного імпедансу Zеф та ефективного
опору T, а також вертикальні глибинні розрізи ізоліній цих параметрів, при побудові яких
ефективні глибини розраховуються за формулою потужності скін-шару:
 hеф =√2 ρT /ωμ≈159 √10 T⋅ρT ( м ) . Методика побудови часових і вертикальних розрізів
аналогічна побудові вертикальних карт ізоом П у методі ВЕЗ.
Часові і глибинні розрізи дозволяють виділити блоки порід з різними питомими опорами,
встановити напрямок падіння геоелектричних границь, зафіксувати наявність розломів (за
присутністю на розрізах вузьких градієнтних зон) та оцінити розповсюдження їх на глибину. При
площових роботах методом МТЗ на етапі якісної інтерпретації будуються карти типів
амплітудних кривих МТЗ, карти координат екстремумів кривих та інші побудови.
В арсеналі кількісної інтерпретації кривих МТЗ є ціла палітра традиційних способів:
використання емпіричних зв’язків координат екстремумів кривих з параметрами горизонтів;
визначення сумарної провідності S до високоомного горизонту і глибини Н до поверхні
низькоомного горизонту за лініями S і Н; палеткова та автоматизована інтерпретація методом
підбору. В результаті кількісної інтерпретації кривих МТЗ будуються геоелектричні розрізи
вздовж профілів спостережень, а при площинних роботах – карти потужностей і опорів того чи
іншого горизонту, глибин залягання опорних горизонтів, сумарної поздовжньої провідності S та
ін.
На етапі кількісної інтерпретації велике значення має математичне моделювання МТ-полів у
неоднорідних середовищах. Результати такого моделювання дозволяють підібрати (за
експериментальними даними) параметри неоднорідностей і врахувати їх спотворюючий вплив на
криві зондування.
На рис. 3.34 наведений приклад геофізичного розрізу по профілю, що перетинає
Передкавказький прогин, і криві МТЗ, за якими побудована поверхня фундаменту. Як видно із
¿
рисунка поперечні криві ρ¿ (розраховані за поперечним імпедансом
Z =E y / H x , де
напрямок x співпадає з простяганням прогину) спотворені так званим крайовим гальванічним
ефектом.

Рисунок 3.34 Криві МТЗ (а) і геофізичний розріз (б) по профілю, що перетинає

Передкавказький прогин
1 – крива  ; 2 – крива ; 3–5 – положення поверхні фундаменту за кривими  ,
сейсморозвідкою і бурінням відповідно

Область застосування МТЗ. Магнітотелуричні зондування є основною модифікацією

магнітотелуричних методів. Вони застосовуються при структурних дослідженнях в глибоких
осадових басейнах, де потужність відкладів складає 3–10 км, а також для регіональних
досліджень та вивчення глибинної електропровідності земної кори і верхньої мантії. Для
вивчення глибинної будови Землі використовуються записи варіацій МТ-поля, отримані на
опорних пунктах протягом декількох місяців. Вони забезпечують виділення спектральних
складових з періодами від десятків секунд до годин і діб.
 Застосування методу МТЗ на кристалічних масивах наштовхується на труднощі, пов’язані із
значними спотвореннями кривих МТЗ за рахунок впливу субвертикальних границь поділу. Разом
з тим, як свідчить практика, дані МТЗ з успіхом можуть використовуватися для картування
глибинних розломів, що розділяють різні геологічні блоки. Наявність розломів чітко
проявляється на часових розрізах ефективного імпедансу у вигляді присутності на них
високоградієнтних субвертикальних областей.

7. Методи телуричних струмів та магнітотелуричного профілювання.

Магнітотелуричні методи ґрунтуються на вимірах варіацій (змін в часі) природного
електромагнітного поля Землі космічного походження (3.2). Серед групи магнітотелуричних
методів найбільш використовуваними в практиці прикладних геофізичних досліджень є
магнітотелуричні зондування (МТЗ), магнітотелуричні профілювання (МТП) та метод
телуричних струмів (МТС). Перший із них відноситься до класу зондувань, два інших – до класу
профілювань.
Методи телуричних струмів (МТС) та магнітотелуричного профілювання (МТП). Методи
МТС і МТП відносяться до модифікацій профілювання. У першому методі у відносно вузькому
асимптотичному інтервалі періодів 10-100 с синхронно реєструються варіації електричних
компонент Ех, Еу телуричного поля на базисній (стаціонарній в радіусі 30-50 км) точці, на якій
глибина до ізолюючої основи розрізу та його сумарна поздовжня провідність відомі, та одній або
декількох рядових (польових) точках, рівномірно розташованих на площі робіт. За результатами
К=Е Пеф / Ееф
Б П
обробки даних спостережень найчастіше визначається телуропараметр , де Ееф
Б
та Ееф – ефективні (середні) за період значення напруженостей електричного поля відповідно
на польовій та базисній точках. Побудовані карти цього телуропараметра якісно характеризують
зміну сумарної поздовжньої провідності S надопорної частини розрізу (обернено пропорційна
залежність). При відомій S на базисній точці вони можуть бути перераховані в карти сумарної
поздовжньої провідності площі робіт, а останні, при відомому значенні середнього поздовжнього
опору ρl ,– в структурні карти поверхні опорного горизонту за формулою Н=S∙ρl.
В методі МТП, як і при виконанні МТЗ, реєструються варіації всіх п’яти компонент
електромагнітного поля (Ех, Еу, ,Нх, Ну, Нz), але у такому ж як і в методі МТС вузькому
асимптотичному інтервалі періодів. За результатом аналізу експериментальних даних
визначається ефективний імпеданс Zеф та сумарна поздовжня провідність надопорної частини
геоелектричного розрізу: S=1/Zеф. Отже результатами цих робіт є карти сумарної поздовжньої
провідності та структурні карти глибин до поверхонь високоомних горизонтів. Інколи
застосовується методика синхронної реєстрації варіацій на базисній і рядових точках. Така
модифікація отримала назву комбінованого магнітотелуричного профілювання (КМТП).
Методи МТС та МТП характеризуються значно вищою продуктивністю, ніж метод МТЗ. При
їх виконанні обов’язкова постановка в незначних об’ємах опорних магнітотелуричних зондувань.
Методи можуть застосовуватися для вивчення рельєфу поверхні високоомних порід
(кристалічного фундаменту, хемогенних відкладів та ін.), особливо при неглибокому (2-3 км) їх
заляганні. На щитах метод МТП може застосовуватися для вивчення їх глибинної блоково-
розломної тектоніки.

8. Частотное электромагнитное зондирование.

Метод частотного электромагнитного зондирования (ЧЗ) основан на изучении электрической
или магнитной составляющих электромагнитного поля, созданного в земле или электрическим
диполем АВ, или петлей, которые питаются переменным током с постепенно изменяющейся
частотой. Метод ЧЗ напоминает, с одной стороны, метод ДЗ на постоянном токе, а с другой —
магнитотеллурическое зондирование и предназначен для решения тех же задач — изучения
горизонтально-слоистых сред с глубинностью до 5—7 км. Как и при выполнении ДЗ, в методе
частотных зондировании используют дипольные установки (чаще всего экваториальные).
Однако в методе ЧЗ расстояние r между питающим АВ и приемным MN диполями может
оставаться постоянным. Принцип частотных электромагнитных зондировании (как и МТЗ)
основан на скин-эффекте, т.е. на увеличении глубины разведки с уменьшением частоты
питающего тока.
в линии АВ и напряжения на приемном
Методика проведения ЧЗ сводится к измерению тока
электрическом диполе и магнитном диполе По этим параметрам рассчитывают кажущееся
сопротивление на переменном токе

(4.13)
где — коэффициенты установок, зависящие от расстояния между диполями, размеров
диполей, частоты поля и числа витков в генераторной и приемной петлях. Расстояние должно
быть в 5—10 раз больше намечаемых глубин исследования, т.е. приемные установки
располагают в дальней от источников поля зоне.
В результате выполнения ЧЗ на логарифмических бланках строят кривые ЧЗ для
электрической и магнитной составляющих. По вертикали откладывают кажущееся
сопротивление, а по горизонтали — параметр, пропорциональный глубинности, — Кривые
ЧЗ, хотя и похожи на рассмотренные выше кривые ВЭЗ, но содержат дополнительные
экстремумы, обусловленные структурой поля, а не влиянием слоев. Кроме амплитудных
значений напряженности можно изучать разности фаз между и опорной фазой тока
Измерение двух компонент поля и двух сдвигов фаз делает интерпретацию кривых ЧЗ
более точной, чем при ДЗ. В результате интерпретации определяют сопротивления и мощности
отдельных горизонтов в разрезе.
Метод частотних електромагнітних зондувань геоелектричного розрізу. Фізичні основи,
методика робіт, аналіз даних.
До даної групи методів електророзвідки відносяться методи, засновані на вимірах
низькочастотних електромагнітних полів (f<10 кГц) штучних джерел. Теоретичні оцінки та
експериментальні дослідження свідчать, що у вказаному частотному діапазоні електромагнітні
поля реальних середовищах відносяться до класу квазістаціонарних. На їх просторову структуру
будуть впливати, перш за все, такі електромагнітні властивості гірських порід, як питомий
електричний опір ρ та магнітна проникність μ. Оскільки більшість гірських порід немагнітні, то
визначальна роль належить , безперечно, питомому опору.
Частотні електромагнітні зондування (ЧЕМЗ). Частотні електромагнітні зондування, як і
метод МТЗ, відносяться до зондувань, що використовують індукційний принцип. На відміну від
МТЗ в ЧЕМЗ вимірюються не природні, а штучні гармонійні електромагнітні поля, які
створюються контрольованими джерелами. Виміри цих полів виконуються в дальній зоні джерел
збудження на відстанях r, що значно перевершують довжину електромагнітної хвилі  у
провідному середовищі (r/1 або kr1, де k – комплексне хвильове число).
При проведенні польових робіт методом ЧЕМЗ застосовують різні установки, за допомогою
яких виконують багаточастотні виміри ефективного опору . Для цього на кожній фіксованій
частоті в живильний контур пропускають гармонійний струм І і за допомогою приймального
контуру вимірюють інформативний сигнал U. За результатами вимірів U та І розраховують
ефективний опір за відомою формулою дальньої зони:
ρω=K|ΔU|/ I ,
де K – коефіцієнт установки. Інколи при виконанні ЧЕМЗ вимірюють також фазу  сигналу
U по відношенню до фази струму в живильному контурі. Багаточастотність вимірів необхідна
для отримання зондувальних кривих ЧЕМЗ – амплітудної ρω=ρ ω ( √ Т ) та фазової
ϕω=ϕω ( √Т ) , подібних амплітудній та фазовій кривим МТЗ.
Для виконання експериментальних робіт в методі ЧЕМЗ застосовують різні установки, які
відрізняються за способом збудження поля і вимірюваними параметрами.
Методика виконання частотних зондувань визначається перш за все необхідною глибинністю
досліджень. Оптимальний рознос r установки, який забезпечує виконання умови дальньої зони,
повинен бути в 5–6 разів більшим проектованої глибини досліджень Н. Максимальна частота в
герцах може бути оцінена за співвідношенням fmax/H2, де  - середній питомий опір верхньої
частини розрізу, Н–глибина розвідки в кілометрах. Мінімальна робоча частота повинна бути в
100–1000 разів меншою максимальної.
Точка запису в ЧЕМЗ відноситься до центра розносу r. При нахиленому заляганні шарів
розрізу необхідно проводити зустрічні зондування (положення живильного і приймального
диполів міняються місцями). Середні значення ефективних опорів  і фаз  відносяться до
центра r. Розміри диполів АВ і МN повинні бути меншими r/3, а сумарна площа приймальної
петлі – біля 0,5–1 км2. Зондування починають з максимальної частоти. Кожна наступна частота в
1,5–2 разів менша попередньої.
Після виконання зондувань будуються амплітудна і фазова криві ЧЕМЗ. Амплітудні криві
ефективного опору  будуються на логарифмічних бланках: по горизонталі відкладається
√ T=1/ √ f , а по вертикалі . Фазові криві будуються на напівлогарифмічних бланках – по
вертикалі відкладаються кути в арифметичному масштабі в 1 см 10, а по горизонталі - в
логарифмічному масштабі √ T . Амплітудні і фазові криві ЧЕМЗ є основними вихідними
експериментальними даними, які підлягають інтерпретації, при цьому основне значення мають
криві .
На рис. 3.35, як приклад, наведені палеткові чотиришарові криві ефективного опору типу КН
для установки “диполь-петля”. Розгляд кривих показує, що наявність проміжного непровідного
екрана (2→∞) не перешкоджає електромагнітному зондуванню заекранованих товщ. При
наявності в основі розрізу високоомного опорного горизонту ( n=∞) хвильові криві ЧЕМЗ (криві
для нескінченного розносу установки r=∞) мають асимптоту S – висхідну під кутом 63° 25
лінію (рис. 3.35), по якій визначається сумарна поздовжня провідність надопорної частини
геоелектричного розрізу згідно алгоритму:
S= √ 2/( ωμρω )= √T / √ πμρω .
Примітною властивістю хвильових кривих є те, що вони не залежать від типу установки і
досить подібні кривим МТЗ.

Рисунок 3.35 Чотиришарові амплітудні криві частотного зондування типу КН для магнітного

поля заземленого
диполя при 2=, 3=1/41, 4=, h2=h3=2h1: λ1 – довжина хвилі у першому горизонті.

Способи інтерпретації кривих ЧЕМЗ та способи зображення даних практично аналогічні

способам інтерпретації кривих і побудовам, що застосовуються в методі МТЗ. За результатами
інтерпретації будуються геоелектричні розрізи, карти сумарної провідності до поверхні опорного
горизонту, структурні карти та ін.
Частотні електромагнітні зондування застосовуються при вирішенні наступних задач: 1) -
регіональному картуванні з метою оцінки основних рис тектоніки осадочних басейнів, зокрема
визначенні глибини залягання високоомного фундаменту; 2) - структурних дослідженнях, перш
за все на нафту та газ; 3) - крупномасштабному картуванні і вивченні розрізів на невеликі
глибини; 4) - вирішенні деяких інженерно-геологічних задач та пошуків підземних вод.

9. Оценка возможностей метода переходных процессов при изучении верхней части

геологического разреза
Метод переходных процессов (МПП) - один из методов импульсной электроразведки,
который основан на изучении затухания магнитного поля вихревых токов (переходных
процессов), возникающих в электропроводящих средах при резком выключении постоянного
магнитного поля (первичного поля). Первичное магнитное поле создается пропусканием по
замкнутой незаземленной петле прямоугольных импульсов тока с длительностью, достаточной
для установления постоянного магнитного поля. Переходные процессы изучаются в момент
отсутствия тока в петле с помощью индукционных приемников поля, обычно в виде петель
размером в десятки и сотни метров или малых многовитковых рамок.
По способу создания первичного поля и регистрации вторичного поля МПП относится к
индуктивным методам электроразведки. Обладая всеми достоинствами индуктивных методов
(отсутствие гальванических заземлений, направленность излучений и т. д.), МПП выгодно
отличается от большинства из них: метод переходных процессов в значительно меньшей степени
подвержен мешающему влиянию хорошо проводящих нерудных образований, чем методы,
использующие гармонические поля; измерение переходных характеристик производится в
момент отсутствия первичного поля, что позволяет измерять полезные сигналы весьма малых
амплитуд, а возможность изучения поздних стадий переходного процесса делает его одним из
наиболее глубинных методов электроразведки.
На раннем этапе развития метод переходных процессов применялся для решения рудных
задач:
поиски хорошо проводящих массивных сульфидных руд картирование графитизированных
пород.
В результате развития измерительной техники и совершенствования программно-
математического обеспечения, круг решаемых задач значительно расширился. В настоящее
время МПП используется не только для решения рудных задач но и для решения структурных
задач:
Картирование осадочных разрезов до глубины 1000 м
Поиск и разведка месторождений подземных вод (пресные, минеральные и термальные воды)
Поиск и разведка кимберлитовых трубок
Главное достоинство данного метода - индуктивный способ возбуждения и приема поля,
который обеспечивает возможность применения МПП в зимних условиях, в областях развития
многолетней мерзлоты и высокоомных поверхностных отложений.
Введение
Метод переходных процессов (МПП) является одним из наиболее востребованных в
современной электроразведке. Исторически он был изобретен и разрабатывался в связи с
потребностями поисков и оценки рудных тел высокой электропроводности, залегающих на
глубинах от первых десятков до сотен метров. При изучении горизонтально-слоистых сред или
субгоризонтальных геоэлектрических неоднородностей, прежде всего при решении задач
нефтяной геофизики, применяется аналог метода переходных процессов - зондирование
становлением поля в ближней зоне (ЗСБ), занявшее прочное место в структурной
электроразведке.
В 70-х гг. прошлого столетия В. А. Сидоров и др. [18, 19] постулировали возможность
использования зондирования методом переходных процессов для картирования малых глубин и
решения задач гидрогеологии. Примерно в это же время в связи с появлением аппаратуры
"Импульс" и "Каскад" в области малоглубинных ЗСБ были получены первые практические
результаты. С тех пор объем малоглубинных исследований методом переходных процессов
неуклонно возрастал [2, 11, 29, 30]. В последнее десятилетие освоен микросекундный диапазон
регистрации неустановившихся сигналов [1, 20], что позволило существенно расширить круг
задач, решаемых с помощью импульсной индуктивной электроразведки.
Таким образом, одно из актуальных направлений развития МПП связано со стремлением
уменьшить его глубинность в связи с потребностями инженерной геологии и гидрогеологии,
геоэкологии, а также при решении геотехнических проблем. Хотя в последние годы появилось
большое число публикаций, посвященных описанию результатов применения МПП для изучения
верхней части геологического разреза (ВЧР), практически отсутствуют работы, где бы давалась
оценка реальных возможностей, или - если посмотреть на проблему с другой стороны -
ограничений метода переходных процессов именно при исследовании малых глубин. В данной
статье на основе простой модели и наглядного подхода предпринята попытка до некоторой
степени восполнить указанный пробел.
Оценка начального времени регистрации переходного процесса
На рис. 1, а изображена установка для осуществления зондирований методом переходных
процессов, включающая генераторную и приемную горизонтальные незаземленные петли/рамки.
Установка расположена на поверхности однородного проводящего полупространства с удельным
электрическим сопротивлением р. Как известно [14], эффективную глубину зондирований (в
метрах) можно оценить по формуле

где р - удельное сопротивление зондируемого полупространства, Ом-м; t - временная

задержка, с; k1 - коэффициент. По данным разных авторов оптимальное зна чение k1 заключено
в пределах от 400 до 700 [3, 4, 14]. В контексте настоящей статьи конкретное значение k1 не
играет принципиальной роли; при получении нижеприведенных оценок было принято, что k1 =
500.

Зададимся минимальной глубиной исследования hmin, которой соответствует минимальная

временная задержка t min:
 откуда получаем формулу, с помощью которой можно оценить начальное время регистрации
переходной характеристики ВЧР:

На рис. 1, б представлены графики начального времени регистрации в зависимости от

минимальной глубины hmin и удельного сопротивления полупространства р, построенные для
интервала глубин от 0,1 до 10 м и для р в диапазоне от 1 до 103 Ом-м. Вследствие того, что
начальное время регистрации изменяется пропорционально квадрату глубины, снижение h min
влечет за собой необходимость проводить измерения на очень ранних временах. Предположим,
что hmjn = 10 м. Тогда при изучении ВЧР, представленной сравнительно низко-омными
породами, например глинами или суглинками (р = 10 - 20 Ом-м), tmin не должно превышать 10
мкс. Как уже отмечалось выше, измерения переходных характеристик на временах порядка
нескольких микросекунд и более освоены в современной импульсной электроразведке, поэтому
исследование проводящего геоэлектрического разреза, начиная с глубины порядка 10 м,
представляет собой выполнимую задачу. При повышении удельного сопротивления среды -
например, вследствие промерзания ВЧР - до 102 Ом-м и далее до 103 Ом-м начальное время
регистрации не должно превышать 1 и 0,1 мкс соответственно. Если же минимальная глубина
исследований составляет 1 м, приведенные выше значения времен уменьшатся на два порядка, т.
е. измерения переходных характеристик ВЧР необходимо проводить в диапазоне порядка единиц
- сотен наносекунд. Подобные измерения представляют собой весьма непростую задачу.
Причина этого заключается в том, что инерционность аппаратуры и в особенности приемной и
генераторной петель/рамок является серьезным препятствием для измерения быстро
устанавливающегося отклика ВЧР на импульсное воздействие.

10. Методи низькочастотних індуктивних електромагнітних профілювань.

Методи застосовуються для виявлення на площі досліджень неоднорідних за
електропровідністю включень. Вони проводяться як при загальних пошуково-картувальних
зйомках, так і при детальній розвідці родовищ добре провідних руд.
В групу низькочастотних індуктивних методів профілювання входять методи довгого кабелю
(ДК), дипольного індуктивного профілювання (ДІП), незаземленої петлі (НП) та перехідних
процесів (ПП). Вони використовують як гармонійні (від одиниць до перших десятків тисяч герц),
так і неусталені поля.
 Особливість індуктивних методів полягає в тому, що геометричні розміри установок,
діапазон частот і час перехідних процесів вибираються такими, щоб дослідження велися в
індукційній зоні джерела, тобто розміри досліджуваних об’єктів повинні бути малими у
порівнянні з довжиною хвилі. В цьому випадку поле є синфазним для всіх точок об’єкта
дослідження.
Змінне електромагнітне поле, що вимірюється в точках денної поверхні, є сумою
нормального поля контуру джерела і аномального поля, зумовленого впливом локальних
геологічних об’єктів. За фізичною природою аномалії поділяються на індуктивні (вихрові),
кондуктивні (концентраційні) та магнітостатичні.
Індуктивні (вихрові) аномалії – це аномалії, що спричинені магнітним полем струмів,
індукованих первинним змінним магнітним полем в добре провідних (рудних) тілах.
Кондуктивні (концентраційні) аномалії – це аномалії, спричинені концентрацією в рудних
об’єктах електричних струмів, наведених у вміщуючому середовищі, і виникненням при цьому (в
результаті перетину цими струмами границь розділу) поляризаційних зарядів на поверхнях
рудних тіл. Магнітостатичні аномалії мають місце лише при наявності магнітних об’єктів – за
рахунок їх намагнічування первинним магнітним полем.
В реальному геологічному розрізі, що знаходиться в первинному магнітному полі якого-
небудь джерела, аномалії вихрового, концентраційного і магнітостатичного типів складно
накладаються одна на одну. Спеціальним вибором типу джерела поля, частоти та часу реєстрації
можна змінювати співвідношення між аномаліями різних типів і таким чином створювати
модифікації індуктивних методів, ефективні при розв’язку конкретних задач.
Метод довгого кабелю (ДК). Джерелом поля в методі ДК є прямолінійний кабель довжиною
від 1 до 20 км, заземлений на кінцях і під’єднаний до генератора напруги низької частоти (до
1000 Гц). При достатньо довгому живильному кабелю метод інколи називають методом
нескінченно довгого кабелю (НДК).
Кабель укладається вздовж очікуваного простягання структур та рудних тіл і добре
заземлюється на кінцях. Сила струму живлення залишається постійною в процесі зйомки. Поле
кабелю АВ (рис. 3.38,а) досліджують на ділянці його середньої третини вздовж паралельних
профілів, орієнтованих перпендикулярно і розташованих по обидві сторони від нього.
Основними вимірюваними параметрами поля в методі ДК є: а) - амплітуди горизонтальної та
вертикальної компонент магнітного поля; б) - відношення амплітуд і різниця фаз магнітних,
рідше горизонтальних електричних складових у двох точках, розташованих на відстані 5–10 м; в)
- інколи вимірюються елементи еліпса поляризації поля. Виміри магнітного поля можуть
виконуватися і в аероваріанті на висоті 50-60 м за допомогою гелікоптера чи літака, що буксирує
датчик магнітного поля.
За результатами зйомок методом ДК вздовж профілів будуються графіки вимірюваних
параметрів поля і карти графіків (кореляційні плани). Інтерпретація матеріалів в основному
якісна і зводиться до кореляції аномалій по профілях та встановлення їх природи шляхом
співставлення з геологічними даними.

Рисунок 3.38 Модифікації індуктивних методів

а –метод довгого кабелю; б – метод незаземленої петлі; в – дипольне індуктивне
профілювання
 Метод ДК відноситься до пошуково-картувальних і застосовується для вирішення задач
геологічного картування, виявлення крутоспадних контактів, пластів, тектонічних зон, пошуків
провідних порід (ділянок графітизації, піритизації, тріщинуватості), пошуків добре провідних
масивних руд.
Дипольне індуктивне профілювання (ДІП). Метод представляє собою модифікацію
індуктивної електророзвідки, у якої джерелом первинного збуджувального поля є магнітний
генераторний диполь ГД (рис. 3.38,б) – багатовиткова рамка з розміром, який, як правило, не
перевищує 1–2 м. У процесі польових робіт генераторний і вимірювальний (ВД) диполі
переміщуються по профілю з постійним розносом без зміни їх взаємного розташування. Умова
дипольності зберігається при розносі у 2–3 рази більшому розміру рамок. Рознос повинен бути
сумірним з проектованою глибинністю розвідки.
В результаті зйомки будуються окремі графіки, карти графіків, карти вимірюваних
параметрів. Інтерпретація даних в основному якісна і є подібною методу ДК. Окремі чіткі
аномалії можуть інтерпретуватися кількісно: по формі аномалії і характерним точкам можна
оцінити форму і умови залягання рудного об’єкта, а по частотним характеристикам (на стадії
деталізації) – його електропровідність, що дає змогу провести класифікацію аномалій на “рудні”
і “нерудні”.
Метод ДІП може бути реалізований і в аероваріанті. Для цього генераторний контур
закріплюється навколо фюзеляжу гелікоптера КА-26, а виносна приймальна рамка – в гондолі,
що буксирується на кабель-тросі довжиною 35-50 м.
Метод ДІП відноситься до пошукових і пошуково-картувальних. Головним чином
застосовується для пошуків провідних рудних покладів. Інколи він застосовується і з інженерно-
геологічною метою.
Метод незаземленої петлі (НП). В методі НП джерелом первинного магнітного поля слугує
прямокутна чи квадратна петля з розмірами сторін до 1–2 км, яка живиться змінним струмом від
генератора Г (рис. 3.38,в). Первинне магнітне поле в середній частині петлі є практично
однорідним і характеризується наявністю лише вертикальної компоненти Нz. Отже ця область є
сприятливою для виявлення горизонтальних, полого нахилених а також локальних провідних
об’єктів, оскільки первинне магнітне поле орієнтовано перпендикулярно до них. Поза межами
петлі структура первинного магнітного поля ускладнена наявністю горизонтальної компоненти.
Амплітудно-фазові виміри електромагнітного поля виконуються вздовж паралельних
профілів, розташованих або всередині петлі, або поза нею на відстанях від 10 до 100 м один від
одного. Напрямок профілів вибирається перпендикулярним простяганню об’єктів. Довжина
внутрішніх профілів складає 1/2-1/3 довжини короткої сторони петлі. При суцільних площових
зйомках петля переміщується або перпендикулярно, або паралельно профілям з урахуванням
необхідності повторення вимірів (перекриттів) по одному із крайніх профілів, або в декількох
точках усіх профілів. Основні вимірювані параметри в полі незаземленої петлі ті ж самі, що і в
методі ДІП.
За результатами робіт будуються карти графіків та ізоліній спостережених параметрів поля, а
на деталізаційних точках – частотні характеристики. Інтерпретація матеріалів при пошукових
роботах якісна, а при деталізаційних – кількісна (визначається електропровідність та розміри
об’єктів, їх глибини залягання).
Метод НП ставиться на перспективних ділянках для пошуків і розвідки рудних корисних
копалин. Глибинність розвідки до 150–200 м.
Метод перехідних процесів (МПП). В методі перехідних процесів вивчається нестаціонарне
електромагнітне поле, збурене за допомогою незаземлених контурів (подібно методу ЗСБЗ чи
ЗМПП). Тривалість імпульсів струму в генераторній петлі варіює від 20 до 40 мс, а тривалість
пауз між імпульсами – від 30 до 80 мс.
Існують два способи вимірів перехідних процесів. Перший спосіб полягає в тому, що
вторинне індуковане поле вимірюється за допомогою автономної вимірювальної рамки, що
переміщується по профілям в межах планшету центральної частини петлі (подібно методу
незаземленої петлі НП). Цей спосіб отримав назву рамково-петлевого (МППР). Другий спосіб –
це однопетлева модифікація методу перехідних процесів (МППО). Ця модифікація тотожна
методу ЗМПП, розглянутому раніше. Відмінність МППО від ЗМПП лише в кількості часових
затримок, на яких вимірюється сигнал. В МППО цих затримок значно менше.
Роботи методом МПП включають два етапи: загальна чи пошукова зйомка і детальна.
Головна задача загальної зйомки – виявлення в межах досліджуваної площі зон з аномальною
поведінкою неусталеного поля, які зумовлені наявністю добре провідних геологічних утворень.
Ця площова пошукова зйомка зазвичай виконується суміщеними генераторними і
вимірювальними петлями (МППО). За результатами цієї зйомки будуються карти ізоліній
нормованого по струму І сигналу (t) перехідного процесу на одній чи декількох часових
затримках. Приклад такої карти для одного із родовищ наведений на рис. 3.39. Над провідними
об’єктами затухання поля уповільнюється, отже рудні об’єкти на картах фіксуються
підвищеними значеннями нормованого по струму зареєстрованого сигналу (t)/I.

1 2 3 4 5 6

Рисунок 3.39 Карта ізоліній амплітуди сигналу перехідного процесу на мідно-колчеданному

родовищі
1 – габро-діабази; 2 – гранодіорити; 3 – проекції рудних тіл на поверхні;
4- розломи; 5 і 6 – ізолінії (t)/I для часу 1 і 2 мс

Детальні зйомки рекомендується виконувати з автономною рамкою, що переміщується по

профілю (МППР). Для зменшення впливу аномалій кондуктивного типу петлю необхідно
розкладати так, щоб аномальна зона була в центрі. Менша сторона петлі (якщо петля
прямокутна) не менш ніж у 1,5 рази повинна бути більшою від глибини досліджень. Виміри
неусталеного поля виконують на 5–7 затримках по густій сітці польових точок. Побудови за
результатами робіт такі ж, як і в методі НП. Деталізаційні роботи можна виконувати також
суміщеними генераторним і приймальним контурами. У цьому випадку виміри проводяться
вздовж окремих інтерпретаційних профілів, що перетинають аномальну зону, по густій мережі
точок і з мінімальним розміром петель, при якому сигнал реєструєтьcя ще досить впевнено.
Метод МПП може бути реалізований і в аероваріанті, аналогічно методу ДІП.
Кількісна інтерпретація експериментальних даних виконується на основі профільних
аномальних графіків і перехідних характеристик. Інколи досить непогані результати дають
прийоми інтерпретації, що застосовуються в методі ЗСБЗ (ЗМПП).
Областю застосування методу перехідних процесів є, в основному, пошук добре провідних
рудних покладів. Цим методом можливо вирішувати також деякі задачі геологічного картування.

11. Методи високочастотної електрометрії

До високочастотних (радіохвильових) методів відносяться методи, в яких використовуються
змінні електромагнітні поля частот 10 кГц – 200 мГц. Ці поля вивчають у хвильовій (дальній) чи
проміжній зонах джерела, тобто на відстанях, що набагато перевершують довжину хвилі або
співставних з нею.
На характер електромагнітних полів радіохвильових частот суттєвий вплив здійснюють
струми зміщення, і відповідно, діелектрична проникність середовища. В області радіохвильових
частот суттєво збільшується поглинання електромагнітного поля провідним середовищем. У
випадку, коли довжина хвилі суттєво менша за відстань до точки виміру і лінійних розмірів
досліджуваних геологічних об’єктів, то, з певним наближенням, можна застосувати закони
геометричної оптики до електромагнітних полів та використовувати такі явища як відбиття,
заломлення, поляризація електромагнітних хвиль на границях поділу порід з різними
електромагнітними властивостями, виникнення тіньових ефектів за рахунок поглинання полів
об’єктами тощо.
Відомо багато модифікацій радіохвильових методів. Зупинимося на розгляді деяких із них.
Радіокомпараційний метод (метод радіокіп). Метод заснований на вивченні електромагнітних
полів в дальній зоні мовних довгохвильових (ДХ-РК) при довжині хвилі у повітрі 0=1–10 км,
або спеціальних наддовгохвильових (НДХ-РК) при 0=10–100 км радіостанцій.
Довгі і наддовгі радіохвилі розповсюджуються у вигляді земних хвиль, тобто хвиль, що
проходять уздовж поверхні землі, огинаючи її завдяки дифракції. Ці хвилі проникають в землю
на певну глибину, яка зростає зі збільшенням довжини хвилі і опору порід. Так при довжинах
хвиль від 1 до 100 км глибина проникнення радіохвилі в породи з опором 100–1000 Омм
змінюється приблизно від десяти до ста метрів.
Напруженість поля в дальній зоні (r/10) мало змінюється з відстанню і визначається, в
основному, електромагнітними властивостями порід поблизу точки виміру. Заломлена хвиля
збуджує в неоднорідному середовищі вторинне поле, яке зумовлює появу локальних аномальних
ефектів, особливо, коли зустрічаються контакти середовищ з різними електромагнітними
властивостями. Це дозволяє, вимірюючи радіополя, виконувати радіохвильове картування, тобто
виявляти в плані геоелектричні неоднорідності.
Польова зйомка методом радіокіп частіше за все буває площинною. Вона ведеться польовими
вимірювачами напруженостей поля (ПВНП). Датчиком магнітного поля є обертальна навколо
вертикальної і горизонтальної осей рамка, а електричного – ізольовані чи заземлені на кінцях
лінії довжиною до 20 м. Зйомка ведеться по профілям, зорієнтованим поперек простяганню порід
(напрямок х), з відстанню між ними 10–100 м і кроком 5–50 м (на аномальних ділянках до 2 м).
При пошуках провідних об’єктів досить виміряти повну горизонтальну H (обертанням рамки
навколо вертикальної осі домагаються максимального сигналу) і вертикальну Нz (рамка
горизонтальна) складові магнітного поля. При вирішенні картувальних задач і пошуках
непровідних тіл доцільно вимірювати Ну і Ех (вертикальна площина рамки і приймальна лінія

зорієнтовані уздовж профілю), або H і

Er = √ E2x +E 2y . За результатами вимірів можна
визначити імпеданс поля Z=Ex/Hy=Er/H і ефективний питомий опір середовища еф.). Метод
радіокіп застосовується також в підземному, аеро- та автомобільному варіантах (зйомка в русі).
Інтерпретація даних у методі радіокіп в основному якісна. Будуються карти графіків і
кореляційні плани виміряних параметрів чи ефективного опору еф. За аномаліями виділяють
контакти порід, пласти, зони тектонічних порушень, рудні і нерудні об’єкти. Аномалії, типові
для різних геологічних розрізів, зображені на рис. 3.40.

Рисунок 3.40 Аномалії полів дальніх радіостанцій над різними геоелектричними розрізами:

а – круто нахилений провідний поклад; б-контакт порід; в-ізометричний локальний провідник

Метод радіокіп використовують для вирішення задач крупномасштабного геологічного

картування, пошуків і розвідки рудних і нерудних корисних копалин, виявлення обводнених і
картування мерзлих порід. Глибинність методу не перевищує 10–100 м і залежить від
електропровідності геоелектричного розрізу.
Метод радіохвильового просвічування (МРХП або РП). Метод РП є провідним методом
підземної електророзвідки, призначеним для вивчення цілості порід між свердловинами чи
гірськими виробками з метою пошуків рудних тіл, виявлення обводнених та зруйнованих порід.
В різних варіантах методу радіохвильового просвічування вивчаються явища поглинання,
відбиття, і дифракції високочастотних електромагнітних хвиль (частота поля 100 Кгц–100 МГц)
в гірських породах. По затуханню електромагнітних хвиль у просвічуваному масиві порід можна
робити висновки про наявність рудних тіл, встановлювати їх форму, розміри, умови залягання, а
також виявляти обводнені тектонічні порушення.
Найбільш розповсюджені модифікації радіопросвічування – радіопросвічування між
свердловинами, радіопросвічування з-під землі на поверхню, шахтне радіопросвічування.

Рисунок 3.41 Свердловинне радіопросвічування (а – віяловий спосіб; б - спосіб паралельного

переміщення)
1 – радіопередавач; 2 – приймач; 3 – рудне тіло; 4 – зона “радіотіні”

При міжсвердловинному просвічуванні застосовують дві системи спостережень: кроковий

(віяловий) спосіб, при якому поле на окремих інтервалах вимірювальної свердловини
реєструється при нерухомому передатчику (рис. 3.41,а), і спосіб паралельного переміщення
передатчика і приймача (рис. 3.41,б). При цьому, як правило, використовують електричні антени.
Найбільш простий спосіб інтерпретації даних МРХП є тіньовий, в якому за виміряними
сигналами та коефіцієнтами екранування (відношеннями вимірюваного поля до нормального
поля у вміщуючому середовищі) виділяються радіотіні, зумовлені поглинанням хвиль
провідними включеннями. Положення провідного об’єкта визначають способом засічок по
променям, що обмежують зону тіні (рис. 3.41,а).
Область застосування методу радіохвильового просвічування – розвідка рудних родовищ,
зокрема: виділення безрудних просторів між виробками чи свердловинами; оконтурення
розкритих виробками чи свердловинами рудних покладів; пошуки сліпих рудних тіл у
міжсвердловинних та міжвиробкових просторах; виявлення об’єктів високого опору –
пегматитових кварцових жил, карстових порожнин та ін.
Георадарне зондування (ГРЗ). Георадарне зондування, яке називається також радіолокаційним
зондуванням або радіолокаційним методом підповерхневого зондування, засноване на посиланні в
землю коротких (від 1нс до 1мкс) радіо чи відеоімпульсів і реєстрації відбитих від границь
розділу з різними електромагнітними властивостями сигналів.
Радіолокатори (георадари) для зондування в землі працюють в діапазоні частот 10 МГц–
3 ГГц, і, як свідчить практика, вони забезпечують глибинність дослідження до 10–30 м з
визначенням основних характеристик досліджуваного середовища, пов’язаних зі змінами
електромагнітних властивостей середовища , , .
 Рисунок 3.42 Часовий розріз за результатами георадарної зйомки

У зв’язку із високим частотним діапазоном теорія електромагнітних хвиль, яка

використовується в методі ГРЗ, носить хвильовий характер і нагадує теорію розповсюдження
пружних хвиль у сейсморозвідці. А тому результати зондувань георадарами більш схожі з
даними, отриманими за результатами сейсмічних досліджень. Кінематична аналогія
електромагнітних хвильових і сейсмічних полів дозволяє застосовувати до експериментальних
даних георадарних зондувань відомі методи обробки сейсмічних сигналів, які включають
обов’язкову побудову часових розрізів. Часові розрізи представляють собою радарограми,
побудовані в кожній точці профілю з відкладенням часу t після посилання електромагнітного
імпульсу вздовж вертикальної вісі. На часових розрізах виконують кореляцію хвиль, відбитих від
границь з різними електромагнітними властивостями.
У верхній частині часового розрізу, наведеного на рис. 3.42, відмічається чітка кореляція
електромагнітних хвиль, відбитих від поверхні ґрунтових вод. Час реєстрації відбиттів складає
230–250 нс. Розрахунки показують, що при r=10 глибина до поверхні рівня ґрунтових вод
складає біля 10 м.
 Сейсмометрія
1. Статичні та кінематичні поправки в сейсорозвідці
Методи розрахунку апріорних кінематичних поправок та їх корекція. При обработке
данных МОВ необходимо введение, кинематических поправок. С их помощью устраняют раз-
личия во временах прихода полезных отраженных волн, вызванных неодинаковым удалением
пунктов наблюдения от источника. Кинематические поправки вычисляют, исходя из скоростного
разреза толщи пород, покрывающей сейсмическую границу. Обычно априорных сведений о
скоростях оказывается недостаточно для удовлетворительного определения кинематических по-
правок, что делает необходимым их уточнение. Соответствующий этап обработки называют
коррекцией кинематических поправок. Введение кинематических поправок преобразует
криволинейный годограф волны, отраженной от плоской границы прямолинейный годограф
нормальных времен —линию t0(х). Эта линия в масштабе времени отображает форму
соответствующего участка отражающей границы: нормальные времена пропорциональны эхо-
глубинам границы. Изображение линий t0(х) однократных отражений образует кинематический
временной разрез по сейсмическому профилю. Изображение, выполненное в виде волновой
картины, с сохранением информации о форме и интенсивности колебаний, называют
динамическим временым разрезом. На нем проводят корреляцию полезных волн, которая
является одним из наиболее сложных и ответственных этапов обработки. В условиях пологах
границ, при отсутствии резких изменений пластовых скоростей, временной разрез в достаточной
степени подобен глубинному и пригоден для геологической интерпретации сейсмических
данных.
Кинематическая поправка ∆τ(x)—это разность времени отражённой волны t(х) в точке
наблюдения, отстоящей от источника на расстоянии х, и времени отражения t 0 (x/2) от той же
границы по нормальному лучу в точке х/2 (рис. 111):
(28,13)

Вводя кинематические поправки в наблюденные времена,

годограф отраженной волны преобразуют в линию t 0, т. е. в
годограф нормальных времен

(28.14)

Осуществляемый при введении кинематической поправки

переход от координаты х к координате х/2 имеет точный
физический смысл лишь в случае горизонтально-слоистой
среды: в точке профиля Х наблюдается волна, отраженная от
границы в точке, абсцисса которой равна х/2. При наклонной
границе точка отражения r смещена по восстанию отно-
сительно точки нормального отражения n,
соответствующей пункту профиля х/2 (см. рис. 111). Для
пологих отражающих границ расхождение между точками r и
п относительно невелико, и неучет его не вызывает больших
искажений в сейсмических построениях.

Введение кинематических., поправок преследует две цели:

1) криволинейные годографы волн отраженных от плоских участков границ преобразуются в
отрезки прямых, совокупность которых представляет собой временной разрез, дающий наглядное
представление о структурных особенностях сейсмическиx границ.
2) спрямленйе годографов полезных волн облегчает их синфазное суммирование с целью
выделения однократных отражений на фоне случайных и регулярных волн помех.
Точный расчет кинематических поправок возможен лишь при условии, что известны все
скоростные и структурные параметры геологической среды, необхдимые для вычисления
годографов отраженных волн. До начала обработки полевых наблюдений сведения о
сейсмогеологическом разрезе бывают недостаточно полными. Обычно имеются некоторые
априорные данные о скоростном строении изучаемого разреза, а предварительная информация
об углах наклона сейсмических границ отсутствует. Тогда поправки рассчитывают, исходя из
модели горизонтально-слоистой среды. Годографы отраженных волн в этом случае (φ = 0)
называют нормальными. Кинематические поправки
для нормального годографа, у которого вычисляют по формуле
(28.15)
Современная вычислительная техника позволяет рассчитывать теоретические годографы
отраженных волн в средах с любым скоростным
строением. Однако на практике, учитывая точность
априорных данных и допустимую погрешность
результата, для расчета кинематических поправок
используют относительно простые модели среды. Чаще всего сейсмогеологический разрез
считают слоисто-однородным, с горизонтальными границами раздела. Уравнение годографа
отраженной волны в таком случае определяется формулами (14.1) или (14.2),

которые используются для расчета

кинематических поправок. При большом числе
слоев вычисления оказываются довольно
громоздкими, что заставляет обращаться к
упрощенным вариантам расчета. В самом простом
варианте покрывающую толщу считают
однородной и характеризуют средней скоростью
Тогда нормальный годограф имеет
гиперболическую форму (12.28) и кинематическая
поправка при φ=0
(28.16)

Если длина годографа мала по сравнению с глубиной отра-

жающей границы, то, согласно (12.37), нормальная кинематическая поправка вычисляется
по приближенной формуле
(28.17)|
Поскольку величина νср обычно возрастает с глубиной, кинематическая поправка
для фиксированного значения х убывает с ростом
Вычисление по формуле (28.16) дает хорошие
результаты, когда значения х относительно невелики. С
удалением от источника годограф, рассчитанный для
однородной среды со скоростью оказывается
значительно круче по сравнению с годографом для
слоистой покрывающей толщи (рис. 112). Качество
приближения к последнему можно улучшить, если вместо
средней скорости в формулах (28.16) и (28.17)
использовать так называемую предельную эффективную
скорость
С учетом наклона отражающей границы кинематическую
поправку, согласно (12.37), можно вычислить по
приближенной формуле
(28.18);
 Как видно из сравнения (28.18) и (28.17), поправки, вычисленные по нормальным
годографам, в общем случае оказываются завышенными из-за неучета угла наклона границы.
Относителъное завышение поправки состовляет

Для годографа ОГТ в случае однородной покрывающей толщи со скоростью ν ср

найдем точную и приближенную формулы кинематической поправки из соотношений

(12.35) и (12.38):

где
Лучшее приближение к реальным годографам в слоистой среде получается при замене
величины соответствующей предельной эффективной скоростью
При машинной обработке сейсмограмм МОВ кинематические поправки
вводят во все отсчеты сейсмических трасс , исходя из того, что любой
отсчет на записи может принадлежать вступлению однократной отражённой волны. Введение
кинематических поправок в сейсмическую трассу состоит в том, что времена всех ее
отсчетов, уменьшаются на соответствующие величины При аналоговой обработке эта
операция выполняется путем изменяющегося во времени сдвига вдоль трассы магнитограммы
считывающей магнитной головки или с помощью электрической линии задержки считанного
сигнала с изменяющимся временем задержки. При цифровой обработке кинематические
поправки вводятся путем переадресации дискретных отсчетов трассы, хранящихся в памяти
ЭВМ: времена отсчетов определяются номерами ячеек, в которых они расположены.
Введение кинематических поправок в сейсмическую запись в ы з ы в а е т и с к а ж е н и е
ф о р м ы в о л н о в ы х и м п у л ь с о в , а именно — их растяжение во времени. Действительно,
кинематические поправки для данной трассы постепенно уменшаются, что соответствует
выполаживанию годографов отраженных волн по мере увеличения времени их прихода.
Вследствие этого поправки оказываются неодинаковыми для различных отсчетов одного и
того же сейсмического импульса. Время вступления волны в момент t уменьшается поправкой
на наибольшую величину ,. а во время последнего отсчета, принадлежащего этой
волне, вводится наименьшая поправка — длительность колебания.
Происходящее при этом растяжение сейсмического импульса характеризуется коэффициентом
(28.22)

Коэффициент растяжения зависит от" быстроты изме нения

кинематической поправки во времени. Он возрастает с увеличением х и уменьшением t, а
также с увеличением вертикального градиента скорости в покрывающей толще. Для одной и той
же отраженной волны, наблюдаемой на различных удалениях от источника, искажения формы
вызванные растяжением импульсов, оказываются неодинаковыми. Это снижает эффект
суммирования полезных волн, на котором основан метод ОГТ и некоторые другие способы
обработки данных многократного сейсмического профилирования. Поэтому из обработки
исключают начальные участки сейсмических трасс, где деформация колебаний, вызываемая
введением кинематических поправок, превышает допустимые пределы.
Коррекция кинематических: поправок
Априорные кинематические поправки часто не обладают достаточной точностью. На временных
разрезах погрешности определения кинематических поправок обнаруживаются по искажениям
формы линий —годографов нормальных времен полезных волн. При заниженных поправках
годографы однократных отражений оказываются недослрямленнымй. При завышенных поправках
они становятся переспрямленными, т. е. приобретают кривизну противоположного знака.
Неверные кинематические поправки снижают эффект суммирования полезных сигналов, что
проявляется в ухудшении прослеживаемости однократных отражений на временных разрезах ОГТ.
Рассмотрим способы коррекции кинематических поправок применительно к методу ОГТ. Эти
способы представляют собой различные варианты подбора кинематических параметров полезных
волн [58]. Как видно из формул (28.20) и (28.21), при фиксированном значении
кинематическая поправка для годографа ОГТ однозначно определяется фиктивным скоростным
параметром . Поэтому коррекция поправок сводится к под-
бору наилучших значений по критерию синфазного сложения полезных волн при
регулируемом криволинейном суммировании сейсмограмм ОГТ.
Исходные сейсмограммы ОГТ суммируются по гиперболическим линиям, соответствующим
форме годографов отраженных волн при однородной покрывающей толще, для которой задана
зависимость . После введения априорных кинематических поправок годографы всех
отраженных волн становятся пологими и хорошо аппроксимируются квадратичными парабо-
лами. Это упрощает криволинейное суммирование исправленных сейсмограмм ОГТ. Значения
, соответствующие форме годографов полезных отражений на сейсмограмме ОГТ, можно
найти с помощью так называемой суммоленты ОГТ, состоящей из ряда суммотрасс. Каждая
суммотрасса — результат суммирования исходных трасс вдоль линий теоретических
годографов

вычисленных для заданной зависимости

(28.23)
где
Набор суммотрасс получают, изменяя определенным образом зависимость с тем, чтобы
перекрыть диапазон возможных вариаций этого параметра на исследуемой площади.
Анализируя суммоленту ОГТ, интерпретатор выделяет на ней области повышенной
интенсивности суммарных колебаний, называемые разрастаниями. Каждое разрастание на
суммоленте отвечает определённой отраженной волне на исходной сейсмограмме. При этом в
центре разрастания максимальная амплитуда колебаний на некоторой суммотрассе получается при
синфазном сложении амплитуд отраженной волны. Зная зависимость для суммотрассы,
по времени центра разрастания находят величину выделенной волны. Таким образом, для
нее однозначно определяют кинематические поправки По множеству выделенных на
суммоленте разрастаний, которые соответствуют полезным отражениям, регистрируемым на разных
временах, устанавливают функцию кинематических поправок При коррекции
кинематических поправок используют различные способы перебора зависимостей
Широко применяют вариант, когда каждую суммотрассу получают при фиксированном
скоростном параметре
Поскольку средние скорости обычно увеличиваются с глубиной, центры
разрастаний на такой суммоленте с увеличением смещаются на суммотрассы с возрастающими
значениями (рис. 113). При коррекции кинематических поправок используют также способ
перебора(сканировалия) скоростей по вре менному разрезу. Он заключается в том, что
для исследуемого интервала сейсмического профиля строят множество вариантов временного
разреза ОГТ. Каждый из них соответствует фиксированному значению , принятому при
расчетах кинематических поправок для всех сейсмограмм ОГТ. Сопоставляя изображения
некоторой волны на различных вариантах разреза, можно установить, при каком значении
достигается наилучшее качество ее суммирования. Таким путем определяются кинематические
поправки для всех отражений, прослеживаемых на временном разрезе. Достоинством способа
сканирования скоростей является то, что критерием правильности введенных кинематических
поправок служит качество результата обработки — временного разреза. Кроме того, можно
обнаружить изменение вдоль профиля скорости до отражающей границы в пределах
исследуемого интервала. Недостатком способа является субъективный характер визуальной
оценки качества отражений на временных разрезах. Для объективной оценки качества
суммирования отраженных волн при подборе кинематических поправок предложен ряд
алгоритмов. Некоторые из них будут рассмотрены при определении эффективных скоростей.
Когда интенсивность полезных отражений мала по сравнению со случайными волнами-
помехами, целесообразно до подбора кинематических поправок выполнить накапливание
сейсмограмм ОРТ. При этом суммируют трассы несколь ких соседних сейсмограмм,
соответствующие одинаковым дистанциям, и получают одну сейсмограмму ОРТ, на которой
за счет статистического эффекта осреднения снижен относительный урбвень случайных
помех. Такой простой прием улучшения качества сейсмограмм допустим лишь тогда, когда
годографы ОРТ одной волны не отличаются существенно в соседних точках профиля. Это
обстоятельство необходимо учитывать при выборе базы накапливания. Существуют способы
накапливания сейсмограмм с учетом наклона отражающих границ. В сложных
сейсмогеологических условиях, при плохой прослеживаемости полезных отражений из-за
наложения регулярных и Случайных волн-помех, коррекция кинематических поправок
затруднена и может оказаться неоднозначной на первом этапе ее проведения. Поэтому
нередко коррекция кинематических поправок совместно с коррекцией статических поправок
выполняется итерационным путем. Основным критерием степени приближения к наилучшему
варианту служит качество прослеживаемости целевых горизонтов на временном разрезе. По
результатам коррекции кинематических поправок для основних отражающих границ определяют
эффективные скоростные параметры νогт . эти определения позволяют вычислить
среднепластовые скорости νпл для интервалов разрезов, заключенных между соседнми
границами, и найти средние скорости ν ср до отражающих горизонтов. Полученные сведения о
скоростном строении покрывающей толщи используют для преобразования временного разреза в
глубинный. Статическая поправка —это разность действительного времени регистрации волны и
предполагаемого времени ее прихода при условии, что точки возбуждения и приема колебаний нахо-
дятся на линии приведения. При введении статической поправки в сейсмическую трассу от
наблюденных времен переходят к приведенным (исправленным) временам. Обычно линию приведения
располагают ниже точек возбуждения и приема, так что введение статических поправок уменьшает
значения времен.
Пусть в некоторой точке профиля, где расположен
пункт приема (ПП), превышение рельефа над линией
приведения равно зона малых скоростей имеет
мощность и характеризуется средней скоростью
(рис. 108). Среднюю скорость в подстилающих
породах, заключенных между подошвой ЗМС и линией
приведения, обозначим . При расчетах статических
поправок исходят из допущения, что для всех волн,
приходящих снизу, направление лучей в интервале от
линии приведения до поверхности вертикальное. Такое
допущение справедливо только в отношении пробега
волн через ЗМС: из-за большой разницы скоростей и
сейсмические лучи, преломляясь на подошве зоны,
проходят ее практически вертикально.
Статическую поправку можно рассматривать как
сумму двух слагаемых —поправки за ЗМС и
поправки з а ре л ь е ф При отсутствии ЗМС время

пробега волны у любой точке

профиля можно рассчитать по формуле
 (28.3)
Величину находят по нивелировочному разрезу сейсмического профиля. Остальные па-
раметры специально оцениваются.
Расчет статических поправок упрощается для точек про филя, где ниже подошвы ЗМС
производят взрывы. В МОВ при таком возбуждении колебаний всегда регистрируют
вертикальное время т. е. время пробега волны от точки взрыва, находящейся на известной
глубине до поверхности в пункте возбуждения (ПВ), где превышение рельефа над линией
приведения составляет (см. рис. 108). Статическую поправку для ПВ вычисляют по формуле

(28.4)
Здесь требуется предварительная оценка только одного неизвестного параметра
Всякая сейсмическая трасса получена при определенном положении источника и приемника.
Поэтому полная статическая поправка для трассы есть сумма статических поправок за
соответствующие пункты возбуждения и приема
(28.5)
Для расчета статических поправок необходимо знать строение ЗМС, для чего выполняют
специальные исследования. Основным способом изучения ЗМС является микросейсмокаротаж
(МСК) специальных скважин, проводимый обычно до начала сейсмического профилирования.
По вертикальному годографу МСК определяют строение ЗМС (границы слоев зоны и
скорости в них), а также скорость в подстилающих породах. Наблюдения МСК
обрабатывают так же, как вертикальный годограф сейсмического каротажа. По
результатам МСК вычисляют статистические поправки и выбирают оптимальные
глубины заложения зарядов. В точках профиля, расположенных между скважинами МСК,
параметры верхней части разреза (ВЧР) находят путем линейной интерполяции.
При отсутствии скважин, например при работах с поверхностными сейсмическими
источниками, зону малых скоростей изучают методом преломленных волн. Вблизи
источника в первых вступлениях на полученных сейсмограммах наблюдается прямая волна,
скорость распространения которой принимают за скорость в ЗМС. Далее в первые
вступления выходит волна, преломленная на подошве зоны. Ее граничную скорость принимают
за . Отрезок, отсекаемый продолжением годографа преломленной волны на оси времени, со-

(28.6)
где
Из этого соотношения находят
В случае двухслойной ЗМС между прямой волной (Г1) и преломленной волной от подошвы зоны (Г 3) в
первых вступлениях может наблюдаться преломленная волна от ее второго слоя (Г 2 ). Среднюю
скорость в ЗМС в этом случае определяют по угловому коэффициенту вспомогательного
прямолинейного годографа Г'
гласно (13.7)
Наблюдения МПВ обычно не обеспечивают той точности изучения ЗМС, которую дает
МСК. Существует опасность значительных погрешностей в оценках рараметров сложно
построенной зоны, особенно при наличии в ней экранирующих высокоскоростных прослоев.
В большинстве случаев на сейсмических записях не удается точно фиксировать моменты
вступления полезных волн, поэтому их прослеживают по одной из последующих фаз колебаний.
Разница времен этой фазы и вступления волны составляет поправку за фазу Поскольку
для абсолютно регулярной волны годографы всех фаз параллельны между собой, величину
принимают постоянной для определенной фазы. Чтобы вычислить следует найти такие
трассы записи, на которых достаточно отчетливо наблюдаются вступления полезной волны.
Неучет поправки за фазу приводит к завышению глубин границ, построенных на сейсмических
разрезах, но форма границ практически не искажается. Поэтому поправки за фазу обычно не
вводят. Исключение делается при построении очень мелких границ, когда поправки за фазу
соизмеримы с временами пробега волн, и при точной стратиграфической привязке отражений,
когда полевые записи сопоставляют с данными сейсмокаро-тажа. Статистические поправки,
вычисляемые по данным изучения ЗМС, называют априорными или расчетными. Они не
всегда полностью компенсируют временные сдвиги, вызванные поверхностными
неоднородностями, из-за погрешностей в уценках параметров ВЧР, отклонения действительных
путей пробега волн над линией приведения от упрощенной лучевой схемы, погрешностей
интерполяции между точками МСК. Пусть — функция истинных временных сдвигов,
вызванных поверхностными неоднородностями в точках профиля х. Представим ее как сумму двух
компонент
(28.7)

где —медленно изменяющаяся по профилю функция, которую назовем низкочастотной

составляющей статических сдвигов. По абсолютным значениям эта компонента является
преобладающей. Она удовлетворительно оценивается расчетными статическими поправками.
Слагаемое отличается быстрой изменчивостью вдоль профиля и может рассматриваться
как высокочастотная составляющая статических сдвигов, не учтенная предварительными
оценками. Если ее величина превосходит допустимый уровень погрешностей, то она должна быть
определена и дополнительно введена в сейсмические записи. Получаемые оценки величин
называются корр е к т и р у ю щ и м и п о п р а в к а м и .
При обработке данных МОВ исходным материалом для коррекции статических поправок служат
сейсмические записи, в которые введены предварительные статические и кинематические
поправки. Если они достаточно точны, то оси сннфазности однократных отражений должны быть
практически прямолинейными. Поэтому локальные отклонения (флуктуации) времен- полезной
волны от аппроксимирующей их прямой, которые нельзя отнести за счет явления интерференции
колебаний, следует рассматривать как остаточные статические сдвиги в трассах сейсмо-
граммы. В отличие от интерференционных искажений статические сдвиги должны быть
одинаковыми для всех отражений, регистрируемых на данной трассе.

2. Застосування 3D сейсморозвідки для вирішення геологічних задач

Тривимірна(3-D) сейсморозвідка
З погляду просторових характеристик систем спостереження, сейсмрозвідка буває або 3D, або
2D. Відносні об’єми 3D ростуть стабільно і швидко. Цей процес незворотній і закономірний в
силу принципових переваг 3D.
- Роботи 3D дають щільне і рівномірне (зазвичай по мережі від 12,5 х 25 до 25 х 50 м)
"заповнення" досліджуваної площі обробленими даними сейсмрозвідки, тоді як роботи 2D, за
визначенням означають високу щільність даних по лініях профілів і "порожні" проміжки між
профілями.
- При роботах 3D забезпечується набагато більш повне, ніж при 2D, використання енергії,
випроміненої джерелом, завдяки в багато разів більшому числу прийомних каналів у межах того
самого діапазону відстаней джерело – приймач.
- 3D може забезпечити близький до рівномірного азимутальний розподіл напрямків джерело -
приймач у вузлах сітки спостережень. Така рівномірність важлива для коректного обліку
просторового сейсмічного зносу й оцінки азимут-залежних властивостей геологічного розрізу,
наприклад, орієнтування вертикальної тріщинуватості порід-колекторів. Роботи 2D, за
визначенням не дозволяють забезпечити таку рівномірність. Інтегрально переваги 3D- перед 2D-
сейсмрозвідкою можна визначити як здатність до азимутально регульованого просторового
фокусування поля [5] у кожній точці досліджуваного простору. Однак практично реалізувати ці
переваги буває непросто: додання третього виміру призвело до такого різноманіття можливих
систем спостереження, що планування робіт 3D виросло в самостійну проблему, що
розв’язується за допомогою спеціальних комп'ютерних систем.
 Відомі кілька таких систем. Усі вони засновані на одних і тих самих принципах і близькі
функціонально. Схема планування спостережень включає наступні етапи.
1. Задання вихідних параметрів - контуру зйомки, розміру біну δ х х δ у, кратності F,
1

канальності станції.
2. Вибір системи спостережень (спряжені широкі смуги - типу "хрест", "цеглина" і ін.,
кругова, нерегулярна і т.п.), розрахунок параметрів системи спостережень, задання схеми
відпрацювання всієї площі і визначення техніко-економічних показників.
3. Розрахунок і аналіз карт атрибутів кожного біну реальної кратності F̄ , мінімального і
максимального віддалень джерело - приймач (офсетів), розподілів офсетів за величиною і
азимутом.
4. Коректування мережі, визначене умовами переміщення на місцевості і глибинною
структурою, для забезпечення бажаного розподілу атрибутів у "підземних" бінах, тобто бінах,
приурочених до поверхні цільового горизонту. У складних випадках таке корегування може
призвести до переходу від регулярної сітки спостережень до практично нерегулярної. Біни - це
прилеглі одна до одної, зазвичай прямокутні площадки, на які умовно розбивають всю площу
3D-робіт. Зміст такої розбивки в тому, що запис відбиттів від точок, що потрапили за межі
одного біна, підсумовуються і дають одну трасу “сумарного масштабу даних”, яка відноситься до
центру біна. Відстані δ х и δ y між центрами бінів, рівні сторонам біна, визначають розмір
сітки δ х х δ у, а число трас, що відносяться до одного біну це кратність перекриттів F.
Відповідно до принципів методу СГТ, записи від спільних точок відбиттів мають загальну
середню точку - середину відстані джерело-приймач(офсета). Регулярну сітку спостережень
насамперед планують так, щоб загальні середні точки збігалися з центрами біна.

3. Порівняльна характеристика годографів сільної точки вибуху (СТВ) та спільної

глибинної точки (СГТ).

4. Принцип Гюйгенса–Френеля, принцип Ферма

Закони поширення пружних хвиль у гірських породах можуть бути отримані з основних
принципів геометричної оптики - принципів Гюйгенса - Ферма. Згідно принципу Гюйгенса,
кожну крапку фронту хвилі можна розглядати як самостійне елементарне джерело коливань. Це
значить, що по положенню фронту хвилі в деякий момент можна визначити положення його в
будь-який інший момент, якщо побудувати криву елементарних сферичних фронтів із центрами,
розташованими на заданому. Принцип Ферма формулюється в такий спосіб: хвиля
поширюється між двома точками по такому шляху, що вимагає найменшого часу для її
поширення. Наслідком цього принципу є прямолінійність поширення хвиль в ізотропному
середовищі, коли швидкість постійна у всіх напрямках Побудова променів при відомому
розподілі швидкості в середовищі й заданому положенні джерела здійснюють на основі
принципу Ферма. Для однорідних середовищ і
середовищ із плавно, що змінюються
швидкостями, принцип Ферма затверджує, що
збурювання від джерела до заданої крапки
середовища поширюється по такому шляху,
що забезпечує мінімальний час пробігу. Для
однорідних середовищ мінімальний час
пробігу досягається при мінімальній довжині
шляху. Але мінімальний шлях від джерела до
крапки спостереження в цьому випадку- пряма
й, отже, промені в однорідному середовищі - це прямі лінії, що виходять із джерела. Для
середовищ із плавною зміною пружних властивостей визначення форми променів вимагає
складних математичних розрахунків. Якісно це завдання можна вирішити, опираючись на

1
принцип Гюйгенса. Принцип Гюйгенса затверджує наступне: поширення хвиль будь-якої
природи відбувається так, начебто при кожнім положенні фронту на його поверхні виявляються
крапкові джерела, що генерують хвилі, що йдуть тільки вперед. Щире джерело як би
переноситься в "розмазаному" по фронті виді на фронт збурювання. Це означає, що, якщо
положення фронту в момент t1 відомо (мал. 1.2), те в сусідній момент часу t2=t1+ ?t положення
фронту можна одержати шляхом побудови елементарних фронтів від фіктивних джерел, що
виникають на вихідному фронті. Якщо швидкість змінюється плавно, то можна вибрати
такий малий інтервал часу ?t, що на відстані від кожного з елементарних джерел приблизно ?t·v
швидкість v можна вважати незмінної. Тоді в момент t+?t збурювання від кожного
елементарного з утворить фронт у вигляді малої сфери з радіусом R=v(A)·?t. Поверхня, що
обгинає всі елементарні фронти, і є фронтом збурювання в момент t1+?t. Тепер фіктивні джерела
розподілені по цій новій поверхні S2 і можна продовжити побудови, визначивши положення
фронту в момент t3= t2+?t. Якщо швидкість у середовищі постійна, то радіуси елементарних
хвильових фронтів однакові для всіх крапок, і фронт поширюється як би паралельним
переносом не спотворюючись. Якщо ж середовище неоднорідне, то в різних крапках фронту в
момент t1 радіуси R (A) = v(A)·?t елементарних сферичних фронтів будуть різними, і але ця
форма буде перекручена щодо вихідної (мал. 1.2 б). Оскільки промені завжди повинні бути
спрямовані по нормалі до фронту в кожній його крапці, а фронти не повторюють форму один
одного, промені стають криволінійними: збурювання із крапки A1 по ступає в крапку A3 по
шляху A1A2A3.

5. Багатохвильова сейсморозвідка
У випадку одночасного використання монотипних хвиль (повздовжніх, поперечних, обмінних
відбитих) сейсморозвідку називають багато хвильовою. (БХС). Багато хвильовий підхід надає
безліч інформації. Вихідним моментом для цього послужило те що певний тип хвилі вказує на
характер руху частин у хвилі. Головним є виміри пластових значень коефіцієнта Пуасона.
Найбільше застосування новий параметр отримав у н-г с/р при вирішенні задачі прямого
виявлення ВВ, при глибинних сейсмічних дослідженнях З.К. та В.М.
Σ=K2-2/2(K2-1) Σ=0.25 K=Vp/Vs
Об’єкти БХС – антиклінальні підняття, скиди, ріфтогенні структури, тонкі виклінювання.
Результати по різним типам хвиль є незавісімими, що дозволяє підвищити надійність. При
вивченні седиментації залучають поперечні хвилі. Сейсмічні дослідження у свердловинах з
використанням хвиль різного типу застосовують при вивченні складних хвильових полів та
закономірностей розподілу швидкостей у внутрішніх точках середовища. Визначення параметрів
зареєстрованих хвиль та уточнення моделі досліджуваних середовищ при вивченні будови біля
свердловинного простору. Вивчення речовинного складу та мікроструктури порід і прямого
виявлення ВВ. Та інших корисних копален. Частіше всього комплексуються дані повздовжніх та
обмінних хвиль. Для визначення положення крутих схилів, соляних куполів та рифтогенних
масивів найбільш ефективним є застосування прохідних обмінних хвиль типу Ps, за точністю
побудов вони у 2-3 рази перевищують монотипні хвилі, через великий перепад швидкостей по
обидва боки від спостережуваної межі. Характеризуються дещо більшою глибинністю
досліджень. Основне призначення багато хвильової с/р у н-г г/ф – це підвищення ефективного
вирішення структурних задач та вивчення речовинного складу відкладів. При цьому БХС може
використовуватись на усіх етапах геолого-розвідувальних процесу при регіональних, пошукових,
детальних та розвідувальних дослідженнях. Вивчення структури вивержених типів порід у біля
свердловинному просторі полягає у наступному:
a) Основну інформацію про структури вивержених порід (будови) несуть обмінні Рs та
поперечні відбиті хвилі
b) Основою методики свердловинної с/р в рудних районах є багатокомпонентні
спостереження при комплексному використанні хвиль різної поляризації (поляр-напрямок).
 При просвічуванні середовища для вивчення біля свердловинного простору можуть бути
встановлене елементи залягання тектонічних порушень, рудних покладів. На основі
використання прохідних хвиль.

6. Годографи відбитих та рефрагованих хвиль у градієнтних середовищах

 7. Принципи цифрової реєстрації сейсмічних коливань
Призначення сейсморозвідувальної апаратури і обладнання полягає у забезпеченні реєстрації
сейсмічного хвильового поля в межах заданої на поверхні спостережень ділянки (апертури) чи
профілю, що дозволяє вирішити зворотну задачу сейсморозвідки, тобто провести інтерпретацію
даних спостережень. Для цього необхідно зафіксувати зміщення ґрунту під дією пружних хвиль,
виділити корисні хвилі на тлі хвиль-завад і зареєструвати їх. Для запису сейсмічних коливань у
даній точці поверхні спостереження застосовують сейсмічний реєструючий канал, який являє
собою сукупність послідовно з’єднаних апаратів, які здійснюють прийняття механічних
коливань ґрунту, їх перетворення в електричні коливання, підсилення і запис на носієві.
Сейсмоприймачі - це електромеханічні пристрої, в яких енергія коливань ґрунту перетворюється
на електричну, на основі використання принципу інертної маси. Сейсмоприймачі бувають
електромагнітними, електродинамічними, п’єзоелектричними тощо. Найчастіше
використовуються електродинамічні сейсмоприймачі. В електродинамічних сейсмоприймачах
створюється радіальне магнітне поле, що виникає між полюсом центрального магніту і
магнітопроникним корпусом. В цьому полі розміщується циліндрична котушка, яка підвішується
на пружинах. Котушка інколи має додаткове навантаження, що служить інертною масою. При
підході пружної хвилі до сейсмоприймача корпус останнього змішується разом з ґрунтом, а
інертна сила, в силу інерції, зберігає початковий стан. В результаті відбувається відносне
переміщення котушки і магнітного поля і у котушці створюється електрорушійна сила
пропорційна швидкості руху котушки відносно поля. Для зменшення часу коливань інертної
маси в електродинамічних сейсмоприймачах застосовується електромагнітне згасання. Останнє
досягається за рахунок струмів наведених в електропровідному каркасі котушки при її
переміщенні в магнітному полі , а також за рахунок зовнішнього активного опору, яким
шунтується обмотка котушки. Відрізняють сейсмоприймачі, які реєструють тільки вертикальну
компоненту зміщення ґрунту (вертикальний сейсмоприймач) чи тільки горизонтальну
компоненту зміщення (горизонтальний сейсмоприймач). Перші використовуються для реєстрації
повздовжніх сейсмічних хвиль, другі – поперечних хвиль. В останні роки розроблені
трикомпонентні сейсмоприймачі, які дозволяють визначити напрямок і величину повного
вектору зміщення ґрунту. Величина зміщення ґрунту вимірюється сотими і тисячними долями
мікрон. Тому, імпульси, які виникають, дуже незначні за амплітудою. Щоб їх підсилити,
застосовують спеціальні електронні підсилювачі, в яких, крім підсилення, передбачено також і
фільтрацію коливань у смузі частот, де знаходяться корисні хвилі. При цьому всі коливання з
більш високими і більш низькими частотами, які відносяться до завад послаблюються. Корисні ж
хвилі підсилюються. Зараз застосовують цифрову реєстрацію сейсмічних коливань. Цифрові
записи є більш точними, ніж аналогові. Вони не змінюються із часом і не зазнають додаткових
спотворень і перешкод при відтворенні. Для запису у цифровій формі підсилені сейсмічні
сигнали подають на електронний комутатор із n-входами (n-число реєструючих каналів станції),
який опитує послідовно всі канали кожні 2(4) мс. Отримані таким чином вибірки сигналів із всіх
каналів надходять з виходу комутатора на перетворювач аналог-цифра, який дозволяє виразити
величини амплітуд сейсмічних коливань у кожному каналі у вигляді чисел двійкового коду, котрі
далі реєструються. У зв’язку з великими динамічним діапазонами сейсмічні сигнали
безпосередньо не можуть бути представлені ні в аналоговій ні в цифровій формах внаслідок
обмеженості динамічного діапазону електронних підсилювачів і низки інших параметрів. Тому, в
сейсмічних підсилювачах цифрових і аналогових станцій під час реєстрації коливань
застосовують ступеневе або неперервне програмне регулювання підсилення (ПРП), компенсуючи
розбіжність хвиль у середовищі. Частіше здійснюють автоматичне регулювання підсилення
(АРП) за законом оберненої пропорційності енергії хвилі, що надходить. На цифрових станціях
це реалізується за рахунок автоматичної зміни коефіцієнту підсилення сейсмічного каналу, за
двійковим законом. При цьому величина зміни коефіцієнту підсилення сигналу кожного каналу
на кожному відліку записується, що дозволяє відновити його дійсні амплітуди при відтворенні
запису. Підсиленні сигнали поступають до реєструючого пристрою. Зараз велике значення у
сейсморозвідці має магнітний запис. Його перевага полягає у можливості багатократного
відтворення записаної інформації з метою подальшої обробки її на комп`ютерах. Тепер широко
застосовуються багатоканальні сейсморозвідувальні станції з числом каналів 500-1000 або
більше. За допомогою багатоканальної станції можна реєструвати сейсмічні коливання
одночасно у великій кількості точок при одному акту збудження пружних коливань.
Сейсмоприймачі розміщують на певній відстані один від одного (від 1 до 200 м), що залежить від
методу, діапазону частот, умов робіт. З’єднуючі дроти сейсмоприймачів звичайно зібрані у
багатоканальний кабель – косу, які підключаються до станції через роз’єми. У багатоканальних
станціях застосовують спеціальні телеметричні лінії зв’язку з часовим ущільненням сигналів від
різних каналів. Для виконання сейсмічних спостережень поряд із сейсмічними станціями
необхідне і інше обладнання: бурові станки, змотувальні машини, автоцистерни, вибух-пункти і
вибухові машинки для проведення вибухових робіт із метою збудження сейсмічних коливань. В
останній час, для збудження пружних коливань досить широко застосовують так звані
невибухові джерела ударного чи вібраційного типу. Вказані джерела змонтовані на транспортних
засобах (автомобілях, тракторах) і здійснюють збудження коливань прямо на денній поверхні.
Інтенсивність збуджених невибуховими джерелами коливань значно менша, ніж при вибуховому
збудженні. Це потребує повторних дій, тобто застосування накопичення багатьох послідовно
збуджених сигналів (сейсмограм). Для цього на сучасних сейсмічних станціях встановлюють
блоки підсумовування і корелятори для перетворення результатів таких робіт у звичайні
сейсмограми.

8. Повздовжні та поперечні хвилі і особливості їх розповсюдження.

Тверді середовища, в яких розповсюджуються пружні (сейсмічні) хвилі, чинять спротив
змінам об’єму чи розміру елементів середовища і їх формам. Рідини і гази в діапазоні частот
сейсмічних коливань чинять спротив тільки змінам їх об’єму. При цьому розповсюдження
пружних коливань зводиться до передачі об’ємних деформацій через середовище. Цей процес
називають проходженням акустичних (звукових), чи повздовжніх хвиль (Р–хвилі). У
повздовжній хвилі часточки середовища зміщуються вздовж напрямку розповсюдження хвилі,
тобто вздовж променів, утворюючи хвилі стискання і розтягнення (деформація об’єму).
Швидкість розповсюдження повздовжніх хвиль – VP.
Якщо зміщення часточок відбувається перпендикулярно напрямку розповсюдження хвилі за
рахунок деформації форми (зсуву), то така хвиля називається зсувною, чи поперечною (S-хвилі).
Швидкість розповсюдження поперечних хвиль в середовищі – VP.
Швидкості розповсюдження повздовжніх VP і поперечних VS хвиль залежать від пружних
властивостей і густини середовища ơ:
E (1−μ ) E
V p=
√σ (1+μ )(1−2 μ ) ;
з відношення:
V S=
√
2 σ (1+μ) ;

Vp 2(1−μ) 1
Vs
=
√(1−2 μ) √
= 1+
1−2 μ
виходить, що повздовжні хвилі розповсюджуються швидше поперечних. Оскільки для
Vp
більшості порід =0,20,4, то V s звичайно змінюється у межах 1,62,4. При μ≈0,25 ,
Vp Vs
= =1 ,73
V s √3 .
Важливою характеристикою пружних властивостей середовищ є акустична жорсткість, або
хвильовий опір, γ=Vσ . Для ґрунтів =0,21,6, для кристалічних порід - 1020.
Повздовжні і поперечні хвилі розповсюджуються по всьому об’єму середовища. В зв’язку із
цим вони називаються об’ємними. Поряд з цим спостерігаються поверхневі хвилі, які
розповсюджуються вздовж поверхні поділу середовищ.
Процес розповсюдження коливань в твердих середовищах ускладнюється явищем
трансформації хвиль, яке полягає в тому, що при падінні, наприклад, повздовжніх хвиль (Р) на
границю шарів в Землі у загальному випадку на кожній з них виникає по чотири хвилі: дві
відбиті – повздовжня (Р) і поперечна (S), а також дві прохідні (Р і S).
Якщо у середовищі зустрічається неоднорідність (із відмінними від вміщуючого середовища
властивостями і розміром порядку довжини хвиль), то у середовищі спостерігається збурення у
вигляді дифрагованої хвилі.
Характерними параметрами сейсмічних хвильових процесів, як і хвильових процесів взагалі, є
довжина хвиль  і частота f коливань, які пов’язані між собою відомим співвідношенням:
V
λ= =VT
f ,
де V – швидкість розповсюдження сейсмічних хвиль у середовищі;
1
Т=
f - період коливань.
 Ці параметри визначають здатність сейсморозвідки розділяти хвилі по вертикалі і горизонталі,
а також численні особливості розповсюдження хвиль у неоднорідних і шаруватих середовищах.
Зокрема, за відношенням потужностей шарів і довжини хвилі шаруваті середовища розділяються
на тонкошаруваті, для яких
λ ≤λ
i λ λ
i , і товстошаруваті ( i >> i ). Аналогічно
класифікуються неоднорідності середовища.
Закони розповсюдження пружних хвиль в геологічних середовищах можуть бути описані
рівняннями динамічної теорії пружності, частковим випадком яких є хвильове рівняння (зі
змінними коефіцієнтами). На практиці з метою спрощення задачі часто обмежуються розглядом
кінематичної сторони законів розповсюдження пружних хвиль в променевому наближенні, на
основі принципів геометричної сейсміки, аналогічних принципам, що закладені в основі
геометричної оптики. У рамках геометричної сейсміки, обмежуються вивченням
розповсюдження хвильових фронтів і променів, які характеризують напрямок розповсюдження
хвилі. У кожній точці фронту промені є нормалями до фронту.

9. Метод спільної глибинної точки (СГТ).

Метод спільної глибинної точки (СГТ) є узагальненням модифікацій метода відбитих
хвиль (МВХ). [Основним методом с/р є метод відбитих хвиль (МВХ): дає змогу реєструвати на
різних відстанях від джерела хвилі, відбиті від різних границь (глибина до 100-300м) під різними
кутами падіння границь (до 40-500, найкращі результати при 3-150). Визначають ефективну
швидкість Vеф.] Принцип СГТ: відбиваюча межа відбивається багато разів і результат являє
собою сумарний запис від складань кількох коливань, що відносяться до однієї і тієї самої точки
відбиваючої межі - до спільної глибинної точки. Реалізуються багатократні перекриття,
групування трас сейсмограм СГТ за принципом належності до спільної глибинної (спільної
середньої точки джерело-приймач) точки та введення кінематичних та статистичних паоправок,
наступне сумування сигналів одноіменної відбитої хвилі, зареєстрованої на даній сейсмограмі
ЧГТ. Переваги методу: індивідуальність кожної сейсмограми СГТ, сформованої з трас
сейсмограм спільного пункту збудження, що не повторюються в кожній іншій сейсмограмі СГТ,
симетричність годографу СГТ відносно даної середньої точки та припустимість його
гіперболічної апроксимації, надлишковість системи багатократних перекриттів. Перелічені
властивості відіграють визначальну роль у послабленні регулярних (багатократних обмінних) та
нерегулярних хвиль-завад. Після введення кінематичної та статистичної поправок (за зону малих
швидкостей, за глибину занурення заряду, за фазу) сейсмічний запис шумується, що
трансформує вісь син фазності однократно відбитої хвилі по лінії t=const. Основним результатом
сумування записів СГТ є динамічний часовий розріз вздовж сейсмічного профілю.. Він являє
собою послідовність трас, кожна з яких є результатом криволінійного сумування сейсмограм
СГТ, що відноситься до відповідного пікету профілю. Крок пікетів СГТ удвічі менший за
відстань між каналами польової установки. Метод СГТ дає можливість найкращим чином
прослідковувати в розрізі відбиваючі горизонти.
Принцип методу СГТ полягає у тому, що сейсмічні хвилі отримані при різних положеннях
джерела і приймача і відбиті від однієї і тієї ж точки В (спільна глибинна точка) границі R,
представляються у вигляді сумарного запису (рис. 4.7), який відноситься до спільної точки всіх
трас О0, розташованої посередині між джерелом і відповідними точками прийому
коливань.Перед підсумовуванням сигналів, які відносяться до спільної глибинної точки, їх
суміщують за часом (рис. 4.7), за рахунок введення
О7 О5 О3 О1 О0 С1 С3 С5 С7
кінематичних поправок, які враховують різницю часів
приходу відбитої хвилі у будь-якій точці прийому
коливань джерела, тобто, tк=tx-t0. При цьому
отримується часовий розріз СГТ. Все це має місце для
горизонтальних границь. У випадку похилих границь
сумарні сигнали відбиваються в різних, хоча і близько
розташованих точках границі. При цьому “спільна”
точка немов би “розмивається” вздовж границі і до того

R
В
ж пересувається в сторону її підйому (сейсмічний знос). З цієї причини метод СГТ точніше
називати методом “спільної середньої точки” (ССТ).При підсумовуванні сигналів за методом
СГТ (ССТ) для знаходження кінематичних поправок використовується певне значення швидкості
поширення сейсмічних хвиль в середовищі. Це дозволяє підкреслювати корисні відбиті хвилі і
послаблювати хвилі-завади (кратно-відбиті, заломлені і інші). В процесі підсумовування сигналів
з різних сейсмограм за методом СГТ (ССТ) послаблюються також випадкові коливання .
Здійснюючі сумування сигналів за методом СГТ (ССТ) при різних значеннях швидкості можна
визначити з достатньою точністю ефективну швидкість поширення сейсмічних хвиль у
середовищі.

Рисунок 4.7 – Схема спостережень методом спільної глибинної точки (СГТ)

У складних районах, з крутими кутами падіння границь, блоковою структурою,

криволінійними границями, зонами виклинювання, часові розрізи за методом ЗГТ значно
спотворюються і не відображають реальну будову геологічного розрізу. За таких умов має
застосовуватися метод сейсмічних міграційних перетворень, який дозволяє перетворювати
первинні сейсмічні записи чи часові розрізи СГТ в сейсмічні зображення – розрізи середовища в
масштабі часу чи глибини. При цьому, у порівнянні з методом СГТ додатково послаблюється
вплив дифрагованих хвиль, враховується сейсмічний знос, тобто зміщення точок прийому
коливань відбитих хвиль по відношенню до точок границь, де утворилися ці хвилі, знижується
рівень випадкових і низькошвидкісних перешкод, розшифровуються зони інтерференції тощо. В
основі міграційних перетворень покладено принцип відновлення (зворотного продовження)
хвильових фронтів в середовищі за значеннями хвильового поля, яке спостерігається, на
поверхні. Цей процес описується за допомогою хвильового рівняння.Параметри схем
спостереження МБП: величина бази спостережень, положення джерела відносно бази прийому
коливань, мінімальне (xmin – винесення джерела) і максимальне (xmax) віддалення приймачів від
джерела, кратність простежування границь – визначається, головним чином, сейсмологічними
умовами. База прийому коливань збільшується при необхідності зменшення високошвидкісних
перешкод. Кратність простежування границь збільшується при необхідності ослаблення
L
S=
випадкових коливань. Вона визначається за формулою: 2 l де l – відстань між точками
збудження ( вибуховий інтервал), L довжина годографа. У залежності від положення джерела по
відношенню до бази прийому коливань системи спостережень МБП розділяються на симетричні
(джерело знаходиться в середині бази спостережень), флангові (джерела знаходяться на крайніх
точках спостережень), флангові з винесеними точками збудження. Симетричні схеми
застосовуються, в основному, при вивченні слабких відбиваючих границь (коли необхідно
послаблення випадкових перешкод), а флангові – при необхідності придушення багатократних
хвиль та інших високошвидкісних завад.Наведені вище профільні системи спостережень
ефективні за умов коли геологічні структури витягнуті в деякому напрямку, а основні
розвідувальні профілі розташовані вхрест їх простягання. В районах, де ці умови не виконуються
(складна будова, різні структурні плани за глибиною, наявність “бічних” хвиль тощо), профільні
системи не дають необхідного ефекту і можуть привести до серйозних помилок в структурних
побудовах. В таких випадках необхідно застосовувати площинну реєстрацію сейсмічних хвиль,
системи спостережень для яких зараз інтенсивно розвиваються. Перехід до площинної реєстрації
дозволяє значно збільшити ефекти послаблення кратно-відбитих і поверхневих хвиль, а також
випадкових шумів порівняно з профільними системами спостережень.

10. Вертикальне сейсмічне профілювання (ВСП)

Метод вертикального сейсмічного профілювання (ВСП) застосовується для визначення
вирішення геологічних, методичних та технологічних задач протягом усіх етапів
геологорозвідувального процесу. Метод полягає у виконанні білясвердловинних та
міжсвердловинних досліджень у сейсморозвідувальному діапазоні частот. При ВСП
використовують системи спостережень які складаються з двох елементів (джерел та приймачів)
пружних хвиль. Один з яких розташовується і пересувається вздовж стовбуру свердловини, це як
правило сейсмоприймач, а другий розташовується на денній поверхні чи в іншій свердловині.
Проводячи вибухи на різних відстанях і по різним азимутам від устя свердловини можна вивчати
додаткові явища, такі, як нахил пластів, зміну відбиваючої здатності при зміні кута падіння
хвилі, обмінні хвилі, головні хвилі, анізотропію і т.д. Методом ВСП вивчається саме процес
формування хвильового поля, яке спостерігається на земній поверхні. Одночасно виділяються,
простежуються, вивчаються хвилі різних типів (поздовжні, поперечні та обмінні) та неоднакової
природи (кратні), що збуджуються у джерелі та утворюються на неоднорідності середовища.
Реєструються та вивчаються не лише перші вступи хвиль, як при інтегральному сейсмічному
каротажі, але й уся наступна частина сейсмограми. На відміну від більшості геофізичних
свердловинних методів, що вивчають розріз лише поблизу стовбуру свердловини ВСП дозволяє
вивчати середовище навколо свердловини, та між свердловинами, на значних відстанях та для
дуже широкого кола геологічних умов і задач.

Вертикальное сейсмическое профилирование (ВСП)

Для идентификации различных волн, наблюдаемых на поверхности земли, большое значение
имеет систематическая регистрация всех колебаний при скважинных наблюдениях подобно
тому, как это делают при наблюдениях на поверхности. Помещая в скважину многоприборный
зонд сейсмо-приемников, погруженных на разную глубину, производят взрывы на поверхности
в ряде пунктов, удаленных на разные расстояния от устья глубокой скважины. Применение
магнитной записи позволяет при воспроизведении получить путем совмещения моментов взрыва
многоканальную сейсмограмму, содержащую множество трасс, соответствующих разным глу-
бинам погружения приемников при одном положении источника. При обработке записей могут
применяться частотная селекция и интерференционные системы, способствующие лучшему
выделению различных волн.
Многоканальные записи ВСП используют для фазовой корреляции волн. При этом могут быть
прослежены прямая волна, распространяющаяся вниз, и отраженныe волны, распростра-
няющиеся вверх по разрезу. Различие в знаках кажущейся скорости облегчает раздельное
прослеживание волн. Оси синфазности отраженных волн примыкают к оси синфазности прямой
волны в точке пересечения скважиной соответствующей отражающей границы. Тем самым можно
произвести стратиграфическую привязку отражений. На сейсмограмме ВСП обычно четко видны
оси синфазности волн-спутников и кратных отраженных волн. Они особенно просто
обнаруживаются, когда пункт взрыва расположен вблизи устья исследуемой скважины. В
этом случае наклон осей синфазности однотипных (продольных или поперечных) кратных волн
совпадает с наклоном прямой или однократной отраженной волны на том же отрезке скважины.
Прослеживая оси синфазности кратных волн, можно обнаружить положение границ, на
которых они образуются, и рассчитать их кинематические параметры. Можно также оценить их
сравнительную интенсивность и выяснить условия обнаружения на поверхности земли
полезных отраженных волн на фоне кратных. Это имеет большое зачение для оценки
возможностей сейсморазведки при решении поставленных геологических задач.
Обнаружению обменных волн способствует то, что их оси синфазности имеют наклон,
существенно отличающийся от наклона осей синфазности монотипных отраженных волн. По-
скольку обменные волны в ряде случаев являются сильными помехами, их изучение может иметь
большое значение при наблюдениях продольных волн. Для более полного изучения волн в
скважинах применяют трехкомпонентную регистрацию упругих колебаний, позволяющую изучать
особенности поляризации волн разных типов с целью их разделения.
При удалении источника от устья скважины регистриру ются волны, падающие на одни и те
же границы под разными углами. Это позволяет изучать зависимость интенсивности вторичных
волн от угла падения и выяснять возможности их прослеживания на поверхности при разных
удалениях от источника. ВСП используют для определения вида преломленной волны (головной,
рефрагированной, подэкранной и т. п.), наблюдаемой на поверхности.
 Применение при ВСП калиброванной аппаратуры позволяет определять, помимо скоростей,
такие важные параметры сейсмического разреза, как коэффициенты отражения и прохождения для
различных границ и иногда эффективные декременты поглощения. В сочетании с акустическим
каротажем ВСП дает весьма полное представление о сейсмическом разрезе. Получаемые
сведения используют для проектирования рациональной методики сейсморазведки, повышения
надежности и точности интерпретации полевых наблюдений.
При сейсмокаротаже проводятся очень простые наблюдения, предусматривающие, по существу,
только измерение времен первых вступлений прямых волн. Однако из записи, полученной с по-
мощью погруженного сейсмоприемника, можно извлечь гораздо большую информацию, чем одно
только время пробега. Интуитивно ясно, что, если нас интересует структура среды в
непосредственной окрестности скважины, размещение в ней набора сейсмоприемииков должно
давать какое-то преимущество. Способы наблюдений, предусматривающие использование
различных конфигураций поверхностных и заглубленных источников и приемников, объединяются
общим названием вертикальное сейсмическое профилирование (ВСП).
Решаемые ВСП задача, разделяются на два широких, взаимно не пересекающихся класса:
1. При обработке обычных сейсмических записей привлекают дополнительную информацию об
изменениях волнового поля по глубине, содержащуюся в данных ВСП. Например, при синтезе
операторов обратных фильтров целесообразно использовать форму импульса, полученную по
сейсмограмме ВСП. Данные ВСП позволяют надежно идентифицировать кратные волны и т.д.
2. Разрешенность сейсмического изображения в
непосредственной окрестности скважины можно в принципе
повысить, разместив источники и приемники вблизи
интересующей нас области (иначе говоря, в скважине).
При решении второй задачи часто требуется проводить
наблюдения с использованием большого числа источников,
располагая их на различных расстояниях и в разных
направлениях от устья скважины. Число глубинных уровней, на
которых размещаются скважинные сейсмоприемники, увеличи-
вают насколько это позволяет время и стоимость работ. Такие
наблюдения называют ВСП с выносом источника.
Способы обработки данных ВСП большей частью несущественно отличаются от методов,
описанных в гл. 3 и 4. Суммирование по ОСТ и миграцию можно адаптировать к специфической
двумерной геометрии наблюдений. Однако в одном важном аспекте данные ВСП отличаются от
зарегистрированных на поверхности записей. Дело в том, что при ВСП волны подходят к
приемникам и сверху, и снизу. Для разделения падающих и восходящих волн требуются
специальные процедуры.

11. Годографи головних та відбитих хвиль , їх порівняльна характеристика.

Порівняльна характеристика годографів відбитих та головних хвиль у двошаровому
середовищі
Графік залежності часу приходу відбитої хвилі від відстані джерело - приймач називають
годографом відбитої хвилі для відповідної границі, що відбиває. Годограф можна побудувати,
експериментально вивчаючи часи приходу відбитих хвиль на різних відстанях від джерела.
Якщо границя, що відбиває, локально плоска, то
годограф відбитої хвилі здобуває простий вид і по
ньому легко визначити швидкість хвиль у
покриваючу границю толще й положення границі в
розрізі. Зокрема , при x=0, t(x)=t0(x) можна в
кожній крапці земної поверхні, де збуджувалися
коливання, знайти луну глибину - відстань між
відповідною крапкою земної поверхні й границею,
що відбиває, по нормалі до грані це:
 де h - луна глибина; v- швидкість у товщі, що покриває границю. Знаючи h у
різних крапках земної поверхні, можна знайти й положення границі, що відбиває. Для цього
досить знайти геометричне місце крапок, що відповідають постійному значенню луна глибини.
Очевидно, що геометричним місцем точок відбиття є сфера з радіусом R = h. Поверхню, що
обгинає систему таких сфер, дає положення границі, що відбиває. Годограф хвилі, відбитої
від покрівлі шару або пачки шарів, містить інформацію про швидкості в товщі, що залягає вище
покрівлі. Годограф хвилі, відбитої від підошви шару або пачки шарів, містить інформацію про ту
ж товщу й додатково про швидкості в шарі або пачці шарів. Спільне дослідження сусідніх
пар годографів може, отже, дати відомості про швидкості в шарі або пачці шарів. На цьому й
ґрунтується вивчення розподілу швидкості по глибині й у плані. Годограф відбитих хвиль не
містить інформації про швидкості хвиль у породах, що залягає нижче відбиває границі.
Динамічні характеристики відбитих хвиль - амплітуди, форма імпульсу - дають можливість
оцінити лише акустичну контрастність границі (розходження в акустичних жорсткостях
контактуючих порід) і в принципі поглинаючі властивості того середовища, що пройшла
відбита хвиля. Заломлені хвилі, що проходять частину свого шляху уздовж заломлюючої
границі зі швидкістю хвиль у породах, що підстилають цю границю, заповнюють цей
недолік відбитих хвиль (див. мал.1.13). Приймаючи заломлені хвилі на земній поверхні й
вимірюючи час їхнього приходу залежно від відстані від джерела до приймача, можна
одержати годограф переломлених хвиль. Як видно з мал.1.13, годограф переломлених хвиль
несе інформацію тільки про швидкості хвиль у породах під заломлюючою границею. Якщо в
досліджуваній товщі є границі, на яких швидкість хвиль стрибкоподібно зростає,
перевищуючи кожне з попередніх значень, то на таких границях будуть утворюватися заломлені
хвилі, що несуть інформацію про швидкості в породах, що підстилають відповідну
заломлюючу границю. Відбиті й заломлені хвилі при їхньому спільному використанні в
ряді випадків значно розширюють можливості сейсморозвідки. Однак розходження в
кінематичних і динамічних характеристиках цих хвиль привели до того, що методи, засновані на
їхньому використанні, із самого початку свого існування розвивались роздільно.
Використання відбитих хвиль лежить в основі методу відбитих хвиль (MOB), головних
переломлених - в основі методу заломлених хвиль (МПВ).
Годограф будь-якої хвилі, побудований за спостереженнями у точках, які розташовані вздовж
деякої прямої (профілю), називається лінійним. Якщо при цьому джерело коливань розташоване
на лінії спостережень, то годограф називається повздовжнім (рис. 4.4).Якщо профіль не
проходить через джерело, то годографи, розташовані на площині, дозволяють побудувати
поверхневі годографи різних хвиль. Сукупність повздовжніх годографів прямої хвилі, отриманих
вздовж ліній спостереження, які проходять через джерело і мають різні азимути, утворюючи
конічну поверхню з вершиною в джерелі, називається поверхневим годографом прямої хвилі.

Г2 t

Г3
Г3 M2 M М М2

Г1 Г1

Б А А Б
х
е
V1 l l l
h l l
l r1 r2 r3
V2 В К К 1 2 3 4

Рисунок 4.4 – Годографи заломленої (Г1), відбитої (Г2) і прямої (Г3) хвиль

 У сейсморозвідці велике значення мають прямі хвилі, які поширюються вздовж поверхні
спостереження за коротшим шляхом від джерела до точок спостереження.Прямі хвилі
використовуються для вивчення властивостей порід, які залягають на поверхні землі. Швидкість
їх поширення залежить від типу хвилі, яка збуджується джерелом, і складом порід. Величини
швидкостей визначаються нахилом годографу прямої хвилі. Повздовжній годограф прямої хвилі
є прямою лінією, а неповздовжній - гіперболою. Неповздовжній поверхневий годограф прямої
хвилі, коли джерело хвиль знаходиться не на поверхні спостережень, має форму гіперболи.Якщо
швидкість поширення прямої хвилі V, то час її пробігу від джерела (точки вибуху) до довільної
точки поверхні спостережень визначається виразом:
1
t= √ x 2 + y 2
V .
Цей вираз являє собою рівняння поверхневого годографу прямої хвилі.
Ми розглядали особливості поширення пружної хвилі в однорідному середовищі. Однак,
земна кора досить неоднорідна, містить велике число геологічних об’єктів з різними пружними
характеристиками. У зв’язку з цим, розглянемо найпростіший випадок неоднорідності
середовищ, коли є одна плоска горизонтальна границя поділу, вище якої залягає середовище зі
швидкістю V1 і густиною 1, а нижче зі швидкістю V2 і густиною 2. Причому, для спрощення,
будемо вважати, що при вибуху виникає тільки повздовжня хвиля Р. Вона поширюється в усі
сторони і падає на границю розділу в різних її точках під різними кутами. Її називають падаючою
чи прямою хвилею. Там, де вона перпендикулярна до границі поділу, напрямок її променів на
границі не змінюється. Вона частково проникає у друге середовище і поширюється в ньому як
повздовжня хвиля, яка проходить, частково відбивається і повертається до джерела у вигляді
відбитих хвиль. У всіх інших точках границі хвиля падає на неї під різними кутами і утворює
вторинні відбиті, і заломлені (які проходять в друге середовище) хвилі. Якщо хвилі, які
утворюються на границі, належать до того ж типу, що і падаюча хвиля (повздовжні РР і
поперечні SS) то вони називаються монотипними, а якщо до різних типів – то обмінними
(відповідно PS i SP).При падінні на границю двох середовищ з різними пружними властивостями
сейсмічні хвилі відбиваються. Відбиття сейсмічної хвилі на плоскій границі поділу двох
середовищ з різними пружними властивостями підкоряється закону геометричної сейсміки, який
називають законом відбиття (закон Снелліуса):
sin α 1 sin α ¿1
=
V1 V2 ,
де 1 – кут падіння хвилі на границю;
α ¿1 - кут відбиття хвилі від границі;
V1 – швидкість поширення хвиль у першому середовищі, а V2 - швидкість поширення хвиль в
другому середовищі.
При V1=V2 тобто, у випадку монотипної хвилі, кут падіння на границю дорівнює куту відбиття
¿ ¿
1= α 1 . Для обмінних хвиль (V1V2) кут падіння не дорівнює куту відбиття, тобто 1 α 1 . При
цьому кут відбиття хвилі дорівнює
V2
α 1=arcsin sin a
V1 .
При переході через границю поділу двох середовищ з різними швидкостями поширення в них
пружних хвиль (V1V2) хвиля змінює напрямок свого поширення. При цьому синуси кутів
падіння і заломлення також пов’язані між собою законом Снелліуса:
sin α V 1
=
sin χ V 2 ,
де  - кут падіння хвилі на границю поділу,  - кут заломлення.
 В міру збільшення кута падіння  збільшується і кут заломлення  хвилі, що проходить. І при
куті падіння =і, який називається критичним, чи кутом повного внутрішнього відбиття, кут
заломлення  стає рівним 90. При цьому виконується умова повного внутрішнього відбиття:
V
sin i= 1
V2 ,
а хвиля ковзає вздовж границі поділу зі швидкістю V2=Vг (Vг – гранична швидкість – рис. 4.4).
Звідси випливає положення, що ковзаюча хвиля може утворюватися тільки при V2V1, тобто, коли
на заломлюючому шарі більшої потужності залягає шар порід із меншою швидкістю поширення
пружних хвиль. Утворюючись в критичній точці К, ковзаюча хвиля поширюється вздовж
заломлюючої границі і, згідно закону Гюйгенса, в кожній точці границі утворює центри
коливання хвиль, від яких вони будуть поширюватися у середовищі зі швидкістю V1. Можна
взяти декілька точок віддалених одна від одної інтервалом часу
Δx
Δt=
V2 .
За час прибуття хвилю в точку 4 елементарної хвилі з точки 1-3 пройдуть відстань:
r 1 =V 1 ( t 4 −t 1 ) =3 V 1 Δt ;
r 2 =V 1 ( t 4 −t 2 ) =2 V 1 Δt ;
r 3 =V 1 (t ¿3 −t3 )=V 1 Δt .
Огинаюча елементарних хвиль у вказаних точках представляє собою фронт заломленої хвилі
L. Кут її виходу заломлюючої границі буде дорівнювати критичному куту і.Таким чином, на
поверхні поряд з прямими, поверхневими і відбитими хвилями спостерігаються заломлені хвилі,
які часто називають головними хвилями. При горизонтальному заляганні заломлюючої границі
вони з’являються на поверхні на віддалі: xпоч від пункту вибуху xпоч=2htgi.За точкою xпоч можуть
спостерігатися також так звані закритичні відбиті хвилі. Це визначає вибір методики
спостережень. Недалеко від пункту вибуху спостерігаються відбиті хвилі, починаючи із xпоч –
заломлені, а також закритичні відбиті хвилі.В неоднорідних середовищах, які характеризуються
поступовим збільшенням швидкості з глибиною, на деякій віддалі від джерела можуть
спостерігатися рефраговані хвилі, які утворюються за рахунок збільшення кута заломлення
променя майже до 90 і повернення падаючої хвилі в протилежний бік. Тобто до денної поверхні,
у багатьох випадках, рефраговані хвилі важко відрізнити від заломлених і навпаки.Амплітуди
відбитої від границі поділу двох середовищ хвилі і хвилі, що проходять скрізь нього,
визначаються у відповідності з вирішенням хвильового рівняння для випадку поширення
пружних хвиль у середовищі з границями поділу за допомогою коефіцієнтів відбиття і
заломлення (проходження), дорівнюючи відповідно
A0 γ 1−γ 2 А зл 2γ2
k= = ; Π= =1−к = ,
A γ 1+ γ2 А γ 1 +γ 2
де А – амплітуда падаючої на границю хвилі;
А0 – амплітуда відбитої хвилі;
Азл – амплітуда заломленої (прохідної) хвилі;
1 і 2 – акустичні жорсткості контактуючих середовищ;
к – коефіцієнт відбиття на границі;
П – коефіцієнт заломлення (проходження) хвилі.
Вирази для коефіцієнтів відбиття і проходження хвиль через границі поділу середовища
дозволяють не тільки знаходити амплітуди відбитих хвиль від різних границь, але і оцінити за
амплітудами сейсмічних хвиль, що спостерігаються, швидкості поширення їх у середовищі
густини порід (згідно =V), а також їх пружні модулі (Е і ), згідно незалежно визначених
швидкостей.
 12. Класифікація методів сейсморозвідки. Загальна характеристика
Методи сейсморозвідки
Основним методом с/р є метод відбитих хвиль (МВХ): дає змогу реєструвати на різних
відстанях від джерела хвилі, відбиті від різних границь (глибина до 100-300м) під різними
кутами падіння границь (до 40-500, найкращі результати при 3-150). Визначають ефективну
швидкість Vеф Метод заломлених хвиль (МЗХ) дозволяє одночасно вивчати два-три горизонта і
не має обмежень по глибині. Визначають граничну швидкість Vгр , що характеризує фізичні
властивості пласта, підстилаю чого досліджувану границю. Метод прохідних хвиль (сейсмічне
просвічування) застосовують у випадку, коли джерело коливань і точка спостережень
знаходяться по різні боки від геологічного об’єкта. Вивчають не тільки прохідну (пряму) хвилю,
а й вторинні хвилі. Це спосіб вертикального сейсмічного профілювання (ВСП). Сукупність
прийомів спостережень з метою розвідки хвилями, відбитими від границь нижче забою
свердловини, отримала назву метода зворотного годографа (МЗГ).
Залежно від фізичного типу хвилі, що досліджується, розрізняють:
 метод Р-хвиль;
 метод обмінних хвиль;
 метод S-хвиль;
 метод поверхневих хвиль;
 п’єзоелектричний метод (ПЕМ).
Відповідно до переважаючої частоти коливань розрізняють сейсморозвідку:
 низькочастотну (<20÷30Гц) - вивчаэ земну кору на великих глибинах, за об’єктом
досліджень близька до сейсмології;
 середньочастотну (30÷80Гц) - дозволяє підвищити роздільну здатність с/р;
 високочастотну - сейсмоакустику - проводять, коли джерело і приймач поміщені
всередину малопоглинаючого середовища.
Розрізняють наземну, морську, річну с/р Залежно від області застосування розрізняють
регіональні, нафтову, вугільну, рідну, інженерну с/р. Глибинне сейсмічне зондування (ГСЗ) і
метод обмінних хвиль при землетрусах (МЛХЗ) дозволяють вивчати будову товщі земної кори і
верхню мантію. Класифікація (за Г. Продайводою):
 0-10Гц –сейсмологія - розглядає Землю як фізичне тіло;
 10-100, до 400Гц - сейсморозвідка;
 100Гц-1кГц - геоакустика - між свердловинне прозву чування;
 1кГц-100кГц - акустика - акустичний каротаж;
 100кГц-10МГц, до 100МГц - ультразвук - дослідження гірських порід і мінералів.
 Одини
Параметр,
Визначення ця
індекс
виміру

Швидкість пружних хвиль, які

Швидкість
виникають внаслідок деформації м/с
поздовжніх
розтяг-стиск в твердих тілах, рідинах (км/с)
хвиль, Vp
та газах

Швидкість Швидкість пружних хвиль, які

м/с
поперечних виникають внаслідок деформації зсуву
(км/с)
хвиль, Vs в твердих тілах

Відношення нормального напруження

Модуль
до відносного видовження,
Юнга
викликаного цим напруженням в
(модуль Па
напрямку його дії, характеризує
поздовжньої
спроможність тіл протидіяти
пружності), Е
деформації розтягу або стиску

Відношення відносної поперечної

Коефіцієнт
деформації тіла до відносної
Пуассона
поздовжньої деформації, характеризує
(коефіцієнт —
пропорційність між поперечним
поперечного
стиском та поздовжнім видовженням
стиснення), 
тіла при одновісному розтягу

Відношення дотичного напруження до

Модуль зсуву
величини кута зсуву, характеризує
(коефіцієнт Па
здатність тіл протидіяти зміні форми
Ляме ), G
при постійному об’ємі.

Модуль
Відносне зменшення об’єму кубу при
всебічного Па
його всебічному стиску
стиску, K

E⋅(1−ν ) λ+2⋅G K +4/3⋅G

V P=
√ σ⋅(1+ν )⋅(1−2ν )
=
σ
=
σ √ √
E G
V S=
√ σ⋅2⋅(1+ν )
=
σ √
VP 2⋅( 1−ν ) λ+ 2G
VS
=
1−2ν√ =
G √
σ⋅V 2⋅( 3⋅V 2 −4⋅V 2)
S S P
E=
2⋅(V −V )
P2 S2

V −2⋅V
P2 S2
ν=
2⋅( V 2 −V 2 )
P S

E
G=σ⋅V 2 =
S 2⋅(1+ν )
E⋅ν
λ=σ⋅V 2=
S (1+ν )⋅(1−2ν )
1
 Ядерна геофізика
1. Фотонейтронний (гамма-нейтронний) метод в ядерній геофізиці
ГНМ оснований на фотонейтронній реакції (, n) і полягає у вивченні потоків фотонейтронів,
які виникають при опроміненні гірської породи гамма-квантами. На відміну від активаційного
методу, в якому вторинне випромінювання реєструється після опромінення, в ГНМ вторинне
нейтронне випромінювання вимірюється при опроміненні проб. Важливою особливістю методу є
те, що реєстроване випромінювання (n) суттєво відрізняється від первинного ( ). Це забезпечує
високу чутливість і простоту аналізу.
Іншою характерною особливістю методу є його селективність, існування певного
енергетичного порогу реакції для кожного ізотопу, що визначається енергією зв’язку нуклонів у
ядрі. При енергії гамма-квантів нижче порогової, реакції не відбувається. Із зростанням енергії
гамма-квантів вище порогової перетин реакції зростає, досягаючи максимуму, а потім знову
падає, практично до нуля. Для більшості ядер порогова енергія рівна 612 і більше МеВ, але для
берилію і дейтерію вона дорівнює відповідно 1,67 і 2,23 МеВ, тобто може бути реалізована за
допомогою природних і штучних гамма-джерел.
Джерелом гамма-випромінювання для аналізу на берилій є ізотоп 124Sb, що має гамма-
випромінювання в жорсткій частині спектру, яке дорівнює 1,69 МеВ, та періодом напіврозпаду в
60 діб.
Оцінка вмісту берилію основана на прямій залежності зареєстрованого потоку нейтронів N і
концентрацією берилію C:N=kC, де k – коефіцієнт перерахунку. Для опробування руд берилію
використовують портативні переносні прилади. Їх основними елементами є джерело гамма-
випромінювання, сцинтиляційний датчик теплових нейтронів, які поділені свинцевим екраном.
Поріг чутливості цих приладів порядку n10-4 %.
Імпульсні нейтронні методи. Сутність їх полягає в опромінюванні гірської породи
короткочасними імпульсами швидких нейтронів, які слідують один за одним через певні
інтервали часу Т. Поміж імпульсами виконується вимірювання щільності теплових нейтронів в
імпульсному нейтрон нейтронному методі (ІННМ) або викликаного нейтронами гамма-
випромінювання в імпульсному нейтронному гамма-методі (ІНГМ).
Для імпульсного нейтронного каротажу використовується установка, яка складається з
імпульсного свердловинного генератора нейтронів та індикатора нейтронів, або гамма-квантів.
Вимірювальну установку вмикають через певний час t після закінчення нейтронного імпульсу і
виконують вимірювання протягом t часу. Час t має назву часу затримки, а t – часовим вікном.
Змінюючи t при постійному t, отримують залежність зареєстрованої щільності нейтронів
або інтенсивності гамма-випромінювання від часу. Це дозволяє оцінювати процес зменшення
нейтронів або гамма-квантів при збільшенні часу їх проникнення в породу і визначити величину
 - середній час життя теплових нейтронів. Він залежить від поглинаючих властивостей
середовища, які визначаються складом елементів із високим перетином захоплення теплових
нейтронів, насамперед, хлору, а також ряду інших елементів (бор, ртуть, марганець тощо). Тому
цей метод дуже ефективний при встановленні нафто-водного контакту за різницею вмісту NaCl,
а також при оцінці вмісту ряду поглинаючих елементів при пошуках рудних родовищ.

2. Аерогамма-зйомка. Пішохідний гамма-метод.

Аэрогамма-съемка — один из наиболее быстрых и экономичных методов радиометрии,
применяется обычно в комплексе с магниторазведкой, а иногда и электроразведкой для оценки
перспективности поисков радиоактивных руд. Для работ используют комплексные
аэрогеофизические станции в которых имеется
аэрогамма-спектрометр для измерения интенсивности излучения разных энергий (см. п.5.1).
Методика аэрогамма-съемки сводится к непрерывной регистрации интенсивности
естественного гамма-излучения Iγ разных энергий. Работы проводят либо по отдельным
маршрутам, либо по системе параллельных маршрутов, равномерно покрывающих раз-
ведываемую площадь. Длина маршрутов до 30 км. Расстояние между маршрутами при
площадной съемке изменяется от 100 до 250 м, что соответствует масштабам съемки 1:10000 и
1:25000. Скорость полета станции 100— 200 км/ч, высота полета h от 25 м в условиях ровного
рельефа и хорошей погоды до 75 м при работах в гористой местности. Чем меньше высота, тем
выше чувствительность и возможность выявления аномалий меньшей интенсивности. Однако с
уменьшением высоты полета уменьшается зона действия приборов, т.е. ширина разведываемой
полосы земной поверхности (она обычно изменяется от 2h до 4 h). Кроме непрерывной
регистрации Iγ h и ведут автоматическую запись высоты полета станции.
Привязку маршрутов проводит штурман по ориентирам или радионавигационными
способами. Широко используют аэрофотосъемку на выявленных перспективных участках. Над
аномалиями задаются детализационные маршруты. До 5 % маршрутов повторяют для
определения погрешности съемки.
Регистрируемое гамма-поле зависит от концентрации, состава радиоактивных элементов,
размеров рудных тел, мощности наносов и высоты полета. Для учета высоты полета с помощью
специальных поправочных коэффициентов пересчитывают на уровень земной поверхности
Например, при высоте полета 100 м интенсивность примерно в 2 раза меньше, чем на
поверхности Земли. В современных аэрогамма-спектрометрах имеется блок для автоматического
приведения высот. Далее вычисляют аномалии интенсивности гамма-излучения за счет
коренных пород и наносов как разность между и остаточным фоном
Остаточный фон измеря-
ют при полетах станции над водными бассейнами или на высоте 600—700 м. В современных
станциях фон компенсируется автоматически.
В результате аэрогамма-спектрометрической съемки рассчитывают аномалии разных
энергий, позволяющие выделить урановую, ториевую и калиевую составляющие радиоактивного
поля. Наибольшими значениями энергии гамма-излучения отличаются элементы ториевого ряда,
меньшими — уранового, еще меньшими — калиевого. Для повышения надежности выделения
аномалий используют статистические приемы обработки с привлечением ЭВМ. Далее строят
карты графиков, а иногда карты
Аэрогамма-съемка — это поисковая съемка, которая служит для выявления по аномалиям
крупных радиоактивных рудных тел. Радиометрические аномалии проверяют наземной гамма-
съемкой, после чего делают заключение об их геологической природе. Поскольку гамма-кванты
поглощаются слоем перекрывающих пород в несколько метров, то практически при воздушной
съемке изучают радиоактивность наносов, которые благодаря миграции элементов и эманаций
сами становятся радиоактивными
Пішохідна гамма-зйомка є основним методом масових пошукових робіт, особливо в
“відкритих” районах, на ділянках з розчленованим рельєфом, при потужності рихлих відкладів
до 23 м. У залежності від глибини залягання горизонту, який відрізняється максимальним
площинним розвитком радіоактивних ореолів і радіометричних аномалій, застосовуються різні
модифікації наземних гамма-пошуків. При глибині його залягання від 0,3 м до 1,5 м пошуки
проводять в закопушках, шпурах чи шляхом плужних гамма-пошуків. Якщо глибина пошуків -
1020 м, то проводять глибинні пошуки зі застосуванням спеціальних самохідних бурових
установок.
При проведенні плужних гамма-пошуків проводиться безперервна реєстрація -поля вздовж
пошукових маршрутів за допомогою спеціального пристрою, який розташований на глибині
3070 см.
При шпурових і глибинних гамма-пошуках безперервна реєстрація -активності здійснюється
в процесі заглиблення приймача випромінювання (датчика).
Приймаючи до уваги порівняно низький діапазон енергії -випромінювання урану та його
продуктів розпаду основними приладами при пішохідній гамма-зйомці є радіометри зі
сцинтиляційним датчиком.
 Для переводу показників приладу в потужності доз, при необхідності, прилади до початку
робіт і потім два рази на місяць, а також після ремонту, еталонують. Відразу після еталонування
визначають інтенсивність -випромінювання від робочого еталону. Місце установки робочого
еталону на гільзі чітко фіксується. При перевірці чутливості приладу за допомогою робочого
еталону, останній прикладають до цього місця. Контроль чутливості проводять систематично не
менш трьох разів на день, а також при відповідальному замірі. Розходження показників з
початковими (при еталонуванні) не повинно бути більш 10 %.
Основним методом гамма-пошуків за допомогою радіометрів в пішохідній гамма-зйомці є
безперервне простежування радіоактивності по телефону. Фіксовані заміри в окремих точках є
контрольною операцією. При прослуховуванні на радіометрі встановлюється максимальна
чутливість. Датчик приладу переміщують по висоті 510 см від поверхні. При фіксованих
замірах датчик прикладається до породи впритул.
Пошукові маршрути прокладаються вхрест простягання геологічних структур чи тектонічних
зон. Густина точок спостережень залежить від масштабу пошуків і складності геологічної будови
території. На ділянках з простою геологічною будовою і при слабкій диференційованості -поля
порід віддаль між точками спостережень при масштабі 1:10 000 – 20 м. В зонах тектонічних
порушень, при зміні порід і диференційованому -полі ця віддаль зменшується в два рази.
По маршруту і в межах 50100 м від нього обстежуються всі оголення корінних порід і
гірські виробітки. На кожному оголенні, в залежності від його складності, вибираються не менш
10 фіксованих замірів. Ними характеризуються типи порід, які зустрічаються в оголенні.
Особливо ретельно прослуховують і виміряють радіоактивність на ділянках з ознаками рудної
мінералізації, гідротермальної чи метасоматичної переробки порід.
На територіях, перекритих алохтонними утвореннями, пошуки проводять за допомогою
глибинної (шпурової) зйомки. При цьому шпури повинні заглиблюватися у корінні породи на
0,51,0 м. При неглибокому заляганні проходка шпурів здійснюється за допомогою спеціальних
установок (віброагрегати, СУГП та ін.). Вимірювання радіоактивності в шпурах здійснюється
каротажними приладами СРП-2к, СРП 68-2к та інші. Виміри виконують через 1 м. В інтервалах
виконуються прослуховування по телефону. Для оцінки якості гамма-зйомки проводять
контрольні виміри в об’ємі 35 % незалежним засобом.
Основним фактичним матеріалом пішохідної гамма-зйомки є дані вимірювань
радіоактивності, переведені в мкР/год з урахуванням фону. Його величина оцінюється за
результатами вимірювання радіоактивності на водоймищі з глибиною не менш 1,5 м. Дані
вимірювань радіоактивності групуються за типами порід і оброблюються статистично.
Оцінюються фонові (модальне чи середнє арифметичне значення) і аномальні значення
радіоактивності даного типу порід.
За даними гамма-зйомки будується радіогеологічна карта. Основою її є карта фактичного
матеріалу, на яку виносять оголення, гірські виробітки, точки фіксованих замірів. Значення
радіоактивності виносять чи цифрами, чи кольоровою гамою від синіх до червоних кольорів (з
мірою збільшення радіоактивності).
За радіометричну аномалію приймається ділянка з перевищенням фону більш ніж в два рази,
яка розташована в геологічній позиції, сприятливої для можливої локалізації рудопроявів.
Достовірність її виділення підтверджується детальними роботами, які проводяться в процесі
гамма-пошукових досліджень.
Оцінка виявлених радіометричних аномалій передбачає постановку комплексних
геологічних, геофізичних і радіометричних, геохімічних і гірничих робіт. Їх завданням є оцінка
перспективності даної ділянки і обґрунтування постановки детальних пошуково-розвідувальних
робіт.
Сприятливими ознаками при цьому є належність аномалії до тектонічної зони, контактів
порід, ділянок вторинних змін, уранова природа радіоактивності, наявність рудної мінералізації.

3. Гамма-спектрометр, прибор для измерения спектра гамма-излучения. В большинстве Г.-с.

энергия и интенсивность потока -g-квантов определяются не непосредственно, а измерением
энергии и интенсивности потока вторичных заряженных частиц, возникающих в результате
взаимодействия g-излучения с веществом. Исключение составляет кристалл-дифракционный Г.-
с., непосредственно измеряющий длину волны -g-излучения (см. ниже).
Основными характеристиками Г.-с. являются эффективность и разрешающая способность.
Эффективность определяется вероятностью образования вторичной частицы и вероятностью её
регистрации. Разрешающая способность Г.-с. характеризует возможность разделения двух
гамма-линий, близких по энергии. Мерой разрешающей способности обычно служит
относительная ширина линии, получаемой при измерении монохроматического g-излучения;
количественно она определяется отношением DE/E, где E — энергия вторичной частицы, DE —
ширина линии на половине её высоты (в энергетических единицах) (см. Ширина спектральных
линий).
В магнитных Г.-с. вторичные частицы возникают при поглощении g-квантов в т. н.
радиаторе; их энергия измеряется так же, как и в магнитном бета-спектрометре (рис. 1).
Величина магнитного поля Н в спектрометре и радиус r кривизны траектории электронов
определяют энергию e электронов, регистрируемых детектором. Если радиатор изготовлен из
вещества с малым атомным номером, то вторичные электроны образуются в основном в
результате комптон-эффекта, если радиатор изготовлен из тяжёлого вещества (свинец, уран), а
энергия g-квантов невелика, то вторичные электроны будут возникать главным образом
вследствие фотоэффекта. При энергиях hv ³ 1,02 Мэв становится возможным образование гамма-
квантами электронно-позитронных пар. На рис. 2 изображен магнитный парный Г.-с.
Образование пар происходит в тонком радиаторе, расположенном в вакуумной камере.
Измерение суммарной энергии электрона и позитрона позволяет определить энергию -g-кванта.
Магнитные Г.-с. обладают высокой разрешающей способностью (обычно порядка 1% или долей
%), однако эффективность таких Г.-с. невелика, что приводит к необходимости применять
источники g-излучения высокой активности.
В сцинтилляционных Г.-с. вторичные электроны возникают при взаимодействии g-квантов
со сцинтиллятором (веществом, в котором вторичные электроны возбуждают флюоресценцию).
Световая вспышка преобразуется в электрический импульс с помощью фотоэлектронного
умножителя (ФЭУ, рис. 3), причём величина сигнала, создаваемого ФЭУ, пропорциональна
энергии электрона и, следовательно, связана с энергией g-кванта. Для измерения распределении
сигналов по амплитуде используются специальные электронные устройства — амплитудные
анализаторы (см. Ядерная электроника).
Эффективность сцинтилляционного Г.-с. зависит от размеров сцинтиллятора и при не очень
большой энергии может быть близка к 100%. Однако его разрешающая способность невысокая.
Для g-квантов с энергией 662 кэв DE/E ³ 6% и уменьшается с увеличением энергии E примерно
как E-1/2 (подробнее см. Сцинтилляционный спектрометр).
Действие полупроводниковых Г.-с. основано на образовании g-излучением в объёме
полупроводникового кристалла (обычно Ge с примесью Li) электронно-дырочных пар.
Возникающий при этом заряд собирается на электродах и регистрируется в виде электрического
сигнала, величина которого определяется энергией g-квантов (рис. 4). Полупроводниковые Г.-с.
обладают весьма высокой разрешающей способностью, что обусловлено малой энергией,
расходуемой на образование одной электронно-дырочной пары. Для hv = 662 кэв DE/E ~ 0,5%.
Эффективность полупроводниковых Г.-с. обычно ниже, чем сцинтилляционных Г.-с., т. к. g-
излучение в Ge поглощается слабее, чем, например, в сцинтилляционном кристалле NaJ. Кроме
того, размеры используемых полупроводниковых детекторов пока ещё невелики. К недостаткам
полупроводниковых Г.-с. следует отнести также необходимость их охлаждения до температур,
близких к температуре жидкого азота (подробнее см. Полупроводниковый спектрометр).
Наивысшую точность измерения энергии g-квантов обеспечивают кристалл-дифракционные
Г.-с., в которых непосредственно измеряется длина волны g-излучения. Такой Г.-с. аналогичен
приборам для наблюдения дифракции рентгеновских лучей. Излучение, проходя через кристалл
кварца или кальцита, отражается плоскостями кристалла в зависимости от его длины волны под
тем или иным углом и регистрируется фотоэмульсией или счётчиком фотонов. Недостаток таких
Г.-с. — низкая эффективность.

4. Взаєодія нейтронів з ядрами елементів, що складають гірські породи.

1
Нейтрони ( п0 ). Вони є електрично нейтральними частинками з масою, яка перевищує масу
протона на 0,00081 масової одиниці або на 1,3 МеВ. Цей надлишок маси приводить до
1 1 0 0
нестабільності нейтрона. Він зазнає -розпад, де перетворюється у протон n0 → p 1 +e 1 + ν 0 + hν .
Період напіврозпаду нейтрона 11,7 хв. Джерелом нейтронів може бути будь-яка ядерна
реакція, внаслідок якої створюються нейтрони. Всі вони діляться на некеровані і керовані. До
некерованих відносяться радіоізотопні: радій-берилієві, полоній-берилієві, полоній-борові і ін.
До керованих – нейтронні генератори в яких, завдяки взаємодії певних елементарних часток,
нуклонів чи елементів із змінним електромагнітним полем, можливо отримати для них необхідну
енергію. В зв’язку з відсутністю електричного заряду, нейтрони взаємодіють з ядрами хімічних
елементів і викликають в них різні ядерні реакції. Їх характер і інтенсивність залежать, перш за
все, від енергії нейтронів. За величиною енергії нейтрони поділяються на теплові (Е<1еВ),
проміжних енергій (1 еВ<Е<0,1 МеВ), швидкі (Е>0,1 МеВ). Крім того, існують ще резонансні
(1еВ<E<1 МеВ) і надтеплові (0,30,5<Е<n102 eB) нейтрони. Ймовірність ядерної реакції
визначається ефективним перетином ядер (). Якщо перетин реакції розрахований на одне ядро,
см2
то воно називається ефективним перетином реакції і визначається в барнах (1 барн=10-24 ядро ).
При взаємодії нейтрона із ядром може відбуватися розсіяння енергії нейтрона, при якому її
частина передається ядру. Розсіювання може бути пружним і непружним. Пружне розсіювання
подібне поштовху двох шарів, при якому сума кінетичної енергії системи ядро-нейтрон до і після
поштовху зберігається. Таке розсіювання називається потенційним. Пружним вважається також
така взаємодія, при якій нейтрон втрачає частину своєї енергії тільки на віддачу ядра. Цей тип
взаємодії відбувається у тому випадку, коли енергія нейтрона така, що створене збуджене
спільне ядро має енергію, яка відповідає одному з квантових станів ядра і називається пружним
резонансним розсіюванням.
Середня втрата енергії при кожному співударі ( Е) буде тим більшою, чим ближче маса ядра
(М) до маси нейтрона (m):
2 Мm
Å= Å î = ,
( M +m)2
де Ео - енергія нейтрона до співудару.
При розсіянні на ядрах водню нейтрон при кожному співударі може втрачати до 50% своєї
енергії. Внаслідок багатократних співударів швидкого нейтрона на ядрах енергія його
зменшується, відбувається процес уповільнення нейтрона. Ефективний перетин розсіювання для
більшості ядер зростає із зменшенням енергії нейтрона. Нейтрони невеликих енергій в легкому
середовищі взаємодіють, головним чином, по типу пружного розсіювання (потенційне чи
резонансне), при якому ядро не збуджується.
Непружне розсіювання характеризується втратою енергії нейтрона не тільки на віддачу ядра,
але і на його збудження. Останнє втрачається шляхом -випромінювання. Цей тип взаємодії
характерний для важких ядер. Поки енергія нейтронів значно перевищує енергію зв’язку атомів у
молекулах (біля 1 еВ), або в кристалічних гратках речовини, вважається, що процес уповільнення
відбувається на вільних ядрах. Як тільки енергія нейтронів стає близькою до енергії цього
зв’язку, уповільнення ускладнюється. Нейтрон може збудити молекулу чи порушити її,
втративши більшу частину своєї енергії. Такий тип розсіяння вважається як непружний.
Уповільнення і дифузія нейтронів з енергією близькою до енергії теплового руху атомів
речовини називається термалізацією. Уповільнений нейтрон деякий час знаходиться у тепловій
рівновазі з молекулами, приймаючи участь в загальному хаотичному русі молекул речовини.
Такий нейтрон називається тепловим. Його дифузія буде спостерігатися поки він не буде
захоплений будь-яким ядром.
Уповільнююча якість нейтронів визначається середньою витратою енергії нейтрона при
зіткненні, величиною перетину розсіювання чи захоплення , концентрацією ядер в
уповільнювачі.

5. Взаємодія гамма-випромінювання з речовиною г/п

Гама-випромінювання () - це електромагнітне випромінювання досить високих енергій. У
природних радіоактивних елементах воно відбувається завдяки процесам розпаду і
перетворенню ядер, внаслідок яких вони переходять у збуджений стан. Перехід у нормальний
енергетичний стан супроводжується -випромінюванням, яке виносить з ядра енергію
збудженого стану. Характерним для гамма-випромінювання радіоактивних елементів є їх
суцільний спектр енергій, в якому діагностичне значення має максимальна енергія
випромінювання.
Завдяки відсутності електричного заряду -випромінювання має значну проникну здатність.
Так, у повітрі на відстані 115 м спостерігається 0,5% первинного -випромінювання, а на відстані
760 м – 0,1 %. Це є підставою для створення дистанційних методів реєстрації -квантів (аеро,
-автогама методи). Поглинання -випромінювання при проходження через шар речовини
пропорційне інтенсивності випромінювання I:
dI=Idx,
або для моноенергетичного -випромінювання:
I=Ioe-x,
де  - лінійний коефіцієнт поглинання - квантів, який відповідає ймовірності їх поглинання
на одиницю шляху в речовині х (см-1).
Із всієї різноманітності типів взаємодій -квантів із речовиною основними є: фотоефект,
комптонівське розсіювання і утворення пар. Перші два типи характеризують взаємодію -квантів
з електронами, третій тип – з ядрами атомів.
Фотоефект , або фотоелектричне поглинання це така взаємодія -кванта з електронами атома,
при якій вся його енергія h передається електрону. Частина цієї енергії втрачається на відрив
2
Μe V
електрона від атома (Еh), та що залишилася – на передачу йому кінетичної енергії (Ек= 2 ),
тобто h=Ен+Ек, де Ен – енергія зв’язку електрона з атомом, V – швидкість фотоелектрона, Мв-
його маса.
Фотоефект відбувається при відносно малій енергії -кванта. Із збільшенням енергії
ймовірність фотоефекту зменшується. Енергія фотоефекту відносно збільшується для елементів з
великими атомними номерами. Найбільша ймовірність фотоефекту проявляється для
електронних орбіт К і L, що використовується при аналізі речовинного складу порід і мінералів
за допомогою рентгенорадіометричного і рентгенофлюорисцентного аналізу.
Комптоновське розсіювання полягає в передачі частини енергії -квантом електрону, подібно
удару двох куль. При цьому -квант змінює не тільки свою енергію, але і напрямок свого руху,
Еп
Е1γ =
І + Еп
2
( I −сos Θ)
відповідно виразу І + mo C ,
де С – швидкість світла , mо – маса покою електрона, Еn- початкова енергія -кванта (до
взаємодії),  – кут розсіювання -кванту (рис. 5.4(а)).
 ядро е+
h 
 h пара
електрон-
позитрон
h
a
б е-

Рисунок 5.4 – Взаємодія -випромінювання із речовиною (а – комптонівське розсіювання; б –

утворення пар)

Передана електрону частина енергії -кванта витрачається на його збудження. Якщо вона
більша енергії зв’язку електрона з атомом, то він звільняється з атома і приймає участь в іонізації
речовини. В інтервалі енергій 0,5 – 5 МеВ комптонівське розсіювання є переважним процесом
взаємодії -кванта з речовиною при будь-якому атомному номері Z, особливо для елементів з
Z<15-20. Оскільки енергія -кванту при комптонівському розсіянні майже завжди більша енергії
зв'язку електрона з атомом, то іонізація (радіоактивність) буде залежати від кількості електронів
в речовині, тобто від її густини і відношення Z/A. Величина Z/A речовини відносно мало
змінюється. З зміною складу речовини (при переході від легких елементів до важких воно
змінюється приблизно на 20 %). Тому можна стверджувати, що імовірність взаємодії -квантів з
електронами майже повністю залежить від густини речовини (). Ця можливість
використовується для визначення густини порід і мінералів шляхом вимірів радіоактивності за
рахунок комптонівського (або некогерентного) розсіювання. При зменшенні енергії -квантів
менше 0,1 МеВ провідним процесом взаємодії із електронами буде фотоефект (когерентне
розсіювання).
Утворення пар. Це процес взаємодії -квантів, який відбувається з ядрами атомів, коли їх
енергія буде перевищувати сумарну енергію спокою електрона і позитрона (1,02 МеВ). Роль
цього типа взаємодії -кванта зростає із збільшенням атомного номера речовини і енергії -
кванта. При передачі енергії первинного -кванту ядру воно збуджується. В ньому відбуваються
процеси переходу протона в нейтрон і нейтрона в протон. Внаслідок цього з ядра
випромінюється позитрон і електрон, які є античастками. Вони анігілюють з утворенням двох
фотонів (рис. 5.4(б)).
Імовірність цих процесів взаємодії -квантів з речовиною залежить, перш за все, від складу
речовини і енергії фотонів. Так, для основних породоутворюючих елементів (Z=620) при енергії
Е<(0,020,07) МеВ переважаючим процесом буде фотоефект, при (0,020,07)<Е<(2012) МеВ –
комптонівське розсіювання, при Е>12 МеВ – утворення пар.

6. Гамма-гамма метод та його застосування в геології

Гамма-методи об’єднують групу методів ядерної геофізики, які основані на взаємодії хімічних
елементів з гамма-квантами або на реєстрації вторинних гамма-квантів, які виникають при
перетворені ядер хімічних елементів. До цієї групи відносяться:.
1. Гамма-гамма-метод (ГГМ), яким досліджуються розсіяне та поглинене гамма-
випромінювання джерела. Метод використовується для визначення густини (ГГМ-Г) та
ефективного атомного номера порід та руд (селективний метод – ГГМ-С).

ГГМ-Г. Вивчення густини порід і руд цим методом виконують розміщуючи у середовищі або
на його поверхні джерела гамма-випромінювання та детектор, який реєструє гамма-поле на
невеликих відстанях від джерела (до 5070 см). При деяких умовах поглинання і розсіювання
гамма-квантів, які випромінюються джерелом, залежить тільки від густини середовищ, тому
вимірювання ослабленого гамма-випромінювання дозволяє визначити густину. За допомогою
ГГМ-Г визначають абсолютне значення густини порід і руд в лабораторії, в польових умовах і
свердловинах. Точність вимірювань висока (похибка 1 – 3 %). Він використовується в процесі
геофізичних досліджень (метод гравірозвідки та сейсморозвідки), при розчленуванні
геологічного розрізу та ідентифікації гірських порід, для обрахування запасів корисних копалин,
в інженерній геології.
В основі ГГМ-Г – зв’язок між гамма-полем точкового гамма-джерела і густиною середовища.
Це поле залежить від властивостей джерела, детектора, геометрії вимірювань, речовинного
складу та густини середовища. В конкретних умовах три перших фактори не змінюються, і
гамма-поле (І) є функцією речовинного складу (Z) та густини (): I=f (Z , ρ ) .
Якщо склад середовища постійний, то між І і  відмічається однозначний зв’язок. Зокрема,
для первинного гамма-випромінювання
1 A
ρ= ln
К0 d I ,
μ0
K 0=
де ρ - масовий коефіцієнт послаблення первинного гамма-випромінювання;
d – товщина поглинаючого шару;
А - гамма-інтенсивність джерела при відсутності поглинаючого середовища;
І – інтенсивність гамма-випромінювання при наявності поглинаючого середовища.
Але склад порід і руд змінюється в широких межах, тому головне в ГГМ-Г – вибрати такі
умови вимірювання, в яких вплив середовища мінімальний, але знайти спосіб урахування впливу
речовинного складу у тих випадках, коли усунути цей вплив не вдається.
З трьох елементарних процесів взаємодії гамма-випромінювання з речовинною лише комптон-
ефект не залежить від Z середовища. Відповідно, ГГМ-Г необхідно здійснювати в таких умовах,
коли переважає комптонівське розсіювання гамма-випромінювання, а саме, в енергетичному
інтервалі більше 0,20,3 МеВ.
Оптимальна енергії гамма-випромінювання джерел в ГГМ-Г дорівнює 0,53,0 МеВ.
Використовують ізотопи 137Cs (E0=0,66 МеВ), 60Со (E0=1,25 МеВ), рідше 226Ra, спектр гамма-
випромінювання якого лежить в інтервалі 0,351,7 МеВ.
ГГМ-С. Якщо створити умови, при яких основним процесом взаємодії гамма-випромінювання
з речовинною є фотоефект, то гамма-поле точкового джерела буде залежати переважно від Zеф
породи або руди. Зокрема, інтенсивність гамма-випромінювання буде суттєво змінюватися при
додаванні в породу з малим Zеф невеликих домішок елементів з великим Zеф, тому цей метод
названий селективним.
ГГМ-С реалізується шляхом спостереження розсіяння і поглинання гамма-випромінювання в
області енергії Е<100 кеВ. Створення і використання м’якого гамма-випромінювання можливо
двома шляхами: або використанням джерел м’якого гамма-випромінювання (Е0<200 кеВ) або
реєстрацією низькоенергетичної області спектру багатократного розсіяного гамма-
випромінювання на достатньо великих відстанях від джерела (47 довжин вільного пробігу
первинних гамма-квантів).
Якщо в руді є домішки важких елементів (Z>70), то в спектрі розсіяного гамма-
випромінювання буде спостерігатися “провал” (мінімум), відповідний К-стрибку
фотоелектричного поглинання. Положення провалу характерно для кожного елементу і може
бути використано для визначення важких елементів в рудах. Відмінності між гамма-спектрами
залежать тільки від Zеф руди. Для того, щоб виключити вплив густини і підвищити чутливість
вимірювань, запропонована спектральна модифікація ГГМ-С: реєстрація м’якої I γM (E<150-200
γ
кеВ) та жорсткої IЖ (E>160 кеВ), складової гамма-поля, з яких перша залежить від Zеф та
γ γ
густини, а друга - від густини. Відношення IM / IЖ буде залежати тільки від речовинного
складу.
 РРМ оснований на збудженні електронних оболонок атомів елементів за допомогою гамма-
квантів та вивчення вторинного характеристичного випромінювання за допомогою спеціальної
радіометричної апаратури.
Задачею методу є оцінка вмісту у породах низки хімічних елементів. Можливість такої оцінки
полягає у збудженні вторинного рентгенівського випромінювання, головним чином, від К- або L-
електронних оболонок відповідних елементів. У зв’язку з цим, і енергія зовнішнього -
випромінювання (Е) провинна забезпечити цю можливість, тобто відповідати ЕЕк, або ЕL Е
Ек. Збуджений К-електрон переходить на більш високий рівень, а його місце практично миттєво
заповнює електрон з більш високого рівня. Різниця енергій подібного переходу передається
фотону рентгенівського випромінювання. Наявність даного характеристичного випромінювання
дає можливість виявляти у досліджуваному об’єкті наявність даного хімічного елементу, а його
інтенсивність – вміст цього елементу.
Аналіз здійснюється спеціальними установками, які забезпечують вимірювання об’єктів як у
геометрії вимірювання “на проходження”, так і на “відбивання” випромінювання.
Залежність швидкості рахунку від концентрації елементу С має наступний вигляд:
C
N=K (1−e− μ̄⋅m )
μ̄ ,
де К – коефіцієнт, μ̄ - масовий коефіцієнт поглинання гамма-випромінювання, m –
поверхнева густина речовини проби.
При вимірюванні інтенсивності даного рентгенівського випромінювання (N) одночасно з ним
реєструється певна частина перешкоджаючого випромінювання (Nm), яку необхідно враховувати,
так як вона обмежує порогову чутливість методу. Визначення вмісту елементу виконується за
формулою
1
C= ( N−N M )
ε ,
де  - чутливість вимірювання.
Взагалі гамма-каротаж заснований на вивченні природного гамма-випромінювання порід.
Основні ел-ти, що досліджуються : U, Th, К, Ra.
Радіоактивність порід зменшується в ряду : ультракислі, кислі, основні, ультра основні. Що
стосується осадових порід, то чим більш дрібнодисперсна порода, тим вона більш радіоактивна.
Тому пелітова фракція (<0,001 мм) в глинах вирізняє їх по радіоактивності. Радіоактивність
зменшується в ряду глин так: глибоководні тонкодисперсні, прибережні, континентальні.. Серед
осадового комплексу мінімально радіоактивні карбонатно-хемогенні породи (гіпси, ангідрити,
солі, крам KCl), чисті вапняки і доломіти.
Техніка, мотоди ка вимірювань залежить від датчика, ймовірності радіоактивного розпаду і
геометрії середовища. Основне поняття  інтегруючої комірки τ =RC , сек.; це час, за який
накопичується й осереднюється вимірювана величина.. Використ. Датчики газорозрядні (Гегеля-
Мюллера), сцинтиляційні. Для якісного запису датчик повинен знаходитися в межах потужності
пласта не мене 2 τ . Як правило,швидкість каротажу не перевищує 400 м/год.
Розрізняють спектральний гамма-метод  реєструє гамма-випромінювання, відповідне по
спектру енергії певним хім.. елементам.
Розглянуті особливості зберігабться для ГГМ(ГГК).
ГГК вивчає розсіяне гамма-випромінювання,отримане після опромінення гірської породи
джерелом первинних гамма-квантів. Як відомо, первинні гамма-кванти розсіюються в породі в
результаті: фотоефекта, комптон-ефекта, ефектна утворення електрон-позитронних пар. В
зв’язку з цим розрізняють різновиди ГГМ: рос.  плотностной ГГМ-П (порядковий номер
елемента відноситься до атомного Z/A=0,5; використовують здебільшого для цементометрії,
вивчення технічного стану свердл.), селективний ГГМ-С (головна залежність від Z, адже дає
гамма-кванти <0,5 MeV, тому розбраковує рудні інтервали).
 В ГГК-П джеремо є ізотоп Со-62, в ГГК-С ізотоп Cs=137. Методика проведення робіт:
швидкість 400 м/год. Запис проводиться в імпульсах/хв або після еталонування в г/куб.см.
Масштаб запису в нафтопромисловій геології 1:200, в рудному й вугільному каротажі  1:50.
Визначають пористість через об’ємну щільність: δ п=(1−кп )δ скелета +к пор δ флюїда .
δ скелета−δ породи
к пор=
δ скелета−δ флюъда .
(Якщо треба діаграму, див. конспект по ГДС)

Методи розсіяного гама-випромінювання

Методи розсіяного гама-випромінювання базуються на вимірюванні інтенсивності штучного
гама-випромінювання, розсіяного породотворними елементами в процесі їх опромінення
потоком гама-квантів.
Існують дві модифікації гама-гама-методу: гама-гама-метод за щільністю та гама-гама-метод
за м’якою компонентою (селективний).

Рисунок 7.14 Приклад виділення свинцевого (а) і вольфрамового (б) зруденіння за даними

гама-гама методів
Джерело 137Cs; 1 – туфобрекчії, 2 – монцоніти, 3 – вкраплення прожилок галеніту (свинцеві
руди); 4 – вкрапленність шеєліту (вольфрамові руди).

Гама-гама-метод за щільністю ГГМ-Щ. В ГГМ-Щ гірська порода опромінюється джерелом

гама-квантів і реєструється інтенсивність розсіяного гама-випромінювання, яке досягає
індикатора випромінювання, розміщеного на деякій віддалі від джерела. Ця віддаль називається
довжиною зонда L. Точку реєстрації ГГМ відносять до середини між центрами джерела і
детектора. Фільтр із важкого металу (Fe, Pb, W і інші), встановлений між джерелом та
індикатором, практично повністю поглинає пряме гама-випромінювання джерела. Тому
вимірюване в цьому методі гама-випромінювання майже повністю складається із
випромінювання джерела, яке розсіялось на атомах середовища, що оточує джерело.
В модифікації ГГМ-Щ застосовується джерело гама-квантів відносно великої енергії,
найчастіше 60Co, який випускає кванти з енергією 187,2 і 212,8 фДж.
Покази методу залежать лише від густини породи, яка оточує свердловинний прилад: чим
більша щільність середовища, тим меншими є покази ГГМ-Щ.
Розмір зонда переважно 20-40 см. Радіус дослідження складає 10-15 см.
 За допомогою ГГМ-Щ проводиться розчленування геологічних розрізів, виділення різних
корисних копалин, визначення густини та пористості порід та інші (рис. 7.14).
Гама-гама метод селективний ГГМ-С. У цій модифікації застосовують джерела м’якого гама-
випромінювання (менше 48-64 фДж), наприклад, радіоактивний селен-75, ртуть-203 та інші.
Детектор при ГГМ-С настроюють на реєстрацію ще більш м’якого гама-випромінювання. Покази
ГГМ-С залежать як від розсіювання гама-квантів (отже, від щільності середовища), так і від їх
поглинання, яке в основному визначається концентрацією в породі важких елементів, чим більше
в породі важких елементів, тим менші покази методу. Розмір зонда при ГГМ-С переважно 10-
20 см.
Селективну модифікацію гама-гама методу використовують для виділення порід, збагачених
важкими елементами (свинець, ртуть, вольфрам та інші), і кількісної оцінки концентрації
останніх (рис. 7.14).

7. Радіометричні методи при пошуках, розвідці та розробці родовищ радіоактивних руд і

вирішенні інших геологічних задач.
При пошуках і розвідці твердих корисних копалин використовують великий комплекс
методів, котрі прийнято розділяти на три групи: геологічні, геофізичні і геохімічні.
При пошуках радіоактивних елементів, а також корисних копалин, які знаходяться в
парагенетичному зв`язку з радіоактивними елементами головними геофізичними методами є
радіометричні, що базуються на реєстрації природних радіоактивних випромінювань. Методи
загальної геофізики застосовуються в основному для вирішення допоміжних задач (визначення
потужності рихлих відкладів, трасування порушень, структур і т.п.).
Радіометричні методи розділяються на три групи:
а) польові радіометричні методи (радіометрична зйомка), які застосовуються для наближеної
оцінки радіоактивності гірських порід і вивчення її змін за маршрутом, профілем чи по заданій
сітці;
б) методи радіометричного опробування, які дозволяють більш точно визначити
радіоактивність гірських порід в умовах їх природного залягання (свердловинах, шурфах,
відслоненнях і т.п.);
в) лабораторні радіометричні методи точного визначення загальної радіоактивності і вмісту
окремих радіоактивних елементів в зразках руд і гірських порід. Для підвищення ефективності
пошукових робіт на уран польові радіометричні методи звичайно комплексуються з
геохімічними. Крім цього, для аналізів відібраних зразків гірських порід, води і рослин широко
застосовуються лабораторні радіометричні методи.
Серед всього різноманіття польових радіометричних методів виділяють наступні
основні різновиди:
- гамма-методи – група методів, в основі яких лежить реєстрація -активності;
- еманаційні методи – радіометричні методи, засновані на реєстрації концентрації
радіоактивних еманацій (сюди відноситься і гелієвий метод);
- радіогідрогеологічний метод, заснований на вивченні радіоактивності і розподілу
радіоактивних елементів в природних водах;
- уранометричний метод – група методів прямої оцінки вмісту урану в пробах;
- радіобіохімічний метод, заснований на оцінці радіоактивності і вмісту радіоактивних
елементів в рослинах
Основою геофізичного комплексу всіх етапів геологорозвідувальних робіт на радіоактивну
сировину є радіометричні методи, причому їхня роль з укрупненням масштабів робіт
збільшується.
Гамма-радіометричні методи. Суттєвою особливістю цих методів є проведення дистанційних
досліджень у зв’язку зі значною проникаючою здатністю - випромінювання. Основними
різновидами цих методів є:
- аерогаммарадіометричний метод;
- автомобільна -зйомка;
 - пішохідна -зйомка;
- методи радіометричного опробування і гамма-каротаж;
- радіометрична документація гірських виробіток і керна свердловин

Еманаційна зйомка. Пошуки радіоактивних руд методом еманаційної зйомки засновані на

дослідженнях розподілу радіоактивних еманацій в рихлих відкладах шляхом відбору і аналізу
проб підгрунтового повітря. Крім пошукових цілей еманаційна зйомка успішно застосовується
для виявлення і простежування зон тектонічних порушень, контактів порід, зон дроблення тощо.
У залежності від глибини відбору проб розрізняють два види еманаційних зйомок:
а) звичайна еманаційна зйомка з відбором проб з бурок глибиною 0,81 м, які проходять
вручну або з застосуванням механічних засобів;
б) глибинна еманаційна зйомка з відбором проб із шпурів глибиною від 1,5 до 10 м і більше,
які проходять за допомогою самохідних бурових установок (автокрани, вібробури, СУГП-10 та
інші).
Еманування гірських порід характеризується також їх емануючою здатністю – це кількість
еманацій, яка виділяється і 1 г породи за час, достатній для встановлення радіоактивної рівноваги
між еманацією і її материнським елементом.
Еманаційна зйомка - порівняно глибинний метод пошуків родовищ руд. Найбільш ефективно
еманаційний метод може бути використаний на ділянках з потужністю рихлих відкладів від 1 до
35 м. В окремих випадках при наявності інтенсивно розвинутих вторинних ореолів розсіяння U,
еманаційна зйомка може бути ефективною на ділянках із потужністю рихлих відкладів до 10 м.
Істотним фактором, що утруднює ефективне застосування еманаційного методу є зволоженість і
заболоченість рихлих відкладів. У межах ділянок, на яких постановка еманаційного методу
внаслідок зволоження і заболоченості відкладів неможлива, доцільно проводити замість
еманаційних робіт – шпурові -пошуки.
Еманаційна зйомка може використовуватися на різних етапах геологорозвідувальних робіт,
починаючи від рекогносційних пошуків і закінчуючи детальними і оціночними роботами на
родовищах та рудопроявах, навіть до еманаційного опробовування гірських виробіток. Але,
найбільш ефективними є пошукова та детальна еманаційні зйомки.
До найбільш перспективних аномалій, які можуть бути пов’язані з рудними тілами,
відносяться аномалії із таким ознаками:
1) наявність аномальних концентрацій урану в пробах рихлих відкладів і в корінних породах;
2) наявність наявної уранової мінералізації;
3) порівняно високі концентрації еманацій (десятки та сотні еман), які чітко корелюються за
кількома профілями у вигляді смуги;
4) суттєво радонова природа еманації, збільшення концентрації еманації та інтенсивності -
випромінювання із глибиною;
5) наявність порід з аномальною радіоактивністю, приуроченість їх до певних структур або
горизонтів в осадових породах, зонам дроблення, тріщинам тощо.
Уранометрична зйомка. Задачею зйомки є пошуки ореолів та потоків розсіювання уранових
родовищ в гірських породах, водах, попелу рослин. Уранометрична зйомка основа на прямій
індикації урану в пробах і використовується в комплексі з - та -польовими та лабораторними
методами.
У залежності від характеру об’єкту вивчення та цілей робіт використовуються три різновиди
методу:
1) метод донних опадів – пошуки потоків розсіювання урану в алювіальних та пролювіальних
відкладах постійних та тимчасових потоків;
2) пошуки вторинних ореолів розсіювання в елювіально-делювіальних відкладах;
3) виявлення первинних ореолів урану в корінних породах.
На основі отриманих даних проводиться оцінка перспективності аномалій. Рудний характер
потоків встановлюється за:
1) наявності аномальних концентрацій урану у природних водах;
 2) наявності у пробах одночасно з ураном його елементів-супутників;
3) приуроченість аномальних значень урану до розлому, тектонічним тріщинам;
4) наявності уранових мінералів;
5) близькому до рівноважного вмісту урану та радію.
Радіобіогехімічні пошуки. Їх сутність полягає в знаходженні аномалії вмісту урану в попелі
рослин, шляхом їх систематичного опробовування і аналізу. Теоретичною основою методу є
залежність хімічного та видового складу рослин від хімічного складу грунтів та гірських порід.
Морська радіометрія.
Основними задачами останніх є радіометричне і радіогеохімічне картування дна моря, пошуки
радіоактивних аномалій, пошуки нафтогазових структур, рудних корисних копалин, будівельних
матеріалів, вивчення рельєфу дна тощо.
В основі застосування методів радіометрії на морі є диференціація радіоактивності, розподілу
радіоактивних елементів в відкладах і породах. При цьому приймається до уваги, що
максимальна радіоактивність характерна для глин, особливо глибоководних, а також
сформованих в сублужних умовах (монтморилонітові, бейделітові глини). Мінімальні значення
радіоактивності характерні для хемогенних порід (соленосних, гіпсів, доломітів), вапняків,
карбонатних порід, а також глин сформованих в субкисневих умовах (гідрослюдяні глини,
каолініти). Природа радіоактивності глин в основному уранова і калієва, піщаних порід – торієва.
Розподіл сучасних відкладів на різних ділянках дна відбувається по різному.
Зараз важко назвати область геологічних досліджень, де в тій чи іншій мірі, не
використовувалися б методи радіометрії чи ядерної геофізики. Причому, завдяки вдосконаленню
техніки і методики досліджень, поглибленню знань про геохімічні особливості розподілу
радіоактивних і інших хімічних елементів в природному середовищі, фізики процесів взаємодії
випромінювання з речовиною, область застосування цих методів і коло вирішальних задач
безперервно поширюється.
Серед основних напрямків, які вирішуються в теперішній час, можна назвати:
1) пошуки і розвідка родовищ радіоактивної сировини і інших корисних копалин;
2) радіометричне і радіогеохімічне картування геохімічних утворень;
3) розчленування, співставлення і кореляція геологічних розрізів і об’єктів за
радіоактивністю, за розподілом радіоактивних і інших хімічних елементів;
4) вивчення характеру розподілу радіоактивності і радіоактивних і інших елементів у
геологічних об’єктах;
5) вивчення ряду фізико-механічних властивостей гірських порід і мінералів (густини,
пористості, нейтронних тощо);
6) пошуки і картування гідротермально- чи метаморфічно-змінених ділянок, зон тектонічних
порушень;
7) пошуки колекторів, водонасичених порід і ін.;
8) рішення технологічних задач, контроль якості руд і матеріалів, контроль процесу
збагачення руд;
9) оцінка енергії і енергетики геологічних процесів;
10) оцінка абсолютного і відносного віку порід і мінералів;
11) використання радіоактивних ізотопів (природних і штучних) в геології і інших галузях
науки і техніки;
12) радіогеоекологічні дослідження і картування.

8. Детектори радыоактивних випромынювань. Газонаповнены, сцинтиляцыйны, та

напыв провыдниковы.
Чувствительные элементы (их называют также детекторами) служат для определения
интенсивности и энергетического спектра ядерных излучений путем преобразования энергии
радиоактивного излучения в электрическую энергию. В аппаратуре для ядерно-геофизических
исследований в качестве чувствительных элементов используют ионизационные камеры,
счетчики Гейгера — Мюллера, полупроводниковые детекторы, сцинтилляционные счетчики,
термолюминесцентные кристаллы (рис.5.1).

1. В ионизационной камере находятся газ и два электрода, к которым подводят напряжение в

несколько сотен вольт. Под действием альфа-, бета-лучей или вторичных заряженных частиц,
возникающих при поглощении нейтронов, газ ионизируется, а свободные электроны и ионы
движутся к электродам. В результате в цепи возникает ток. Измеряя его или разность
потенциалов, можно определить интенсивность излучений, вызывающих ионизацию.
2. В счетчиках Гейгера-Мюллера, называемых также газоразрядными, в баллоне под
пониженным давлением находятся инертный газ и два электрода под высоким напряжением (до
1000 В). При появлении хотя бы одной пары ионов возникает краткий разряд. При облучении
баллона гамма-квантами возникают вторичные заряженные частицы (ионы и электроны), и в нем
наблюдается система разрядов в виде импульсов тока, которые можно зафиксировать.
3. Полупроводниковый детектор — твердотельный аналог ионизационной камеры.
Ионизирующие частицы, возникающие при облучении детектора, создают в полупроводнике
электронно-дырочные пары, что при воздействии электрического напряжения приводит к
возникновению тока.
4. Сцинтилляционный счетчик состоит из сцинтиллятора или люминофора (неорганические
или органические кристаллы, жидкие и газообразные сцинтилляторы), способного под действием
ионизации вызывать вспышки света. Кванты света, попадая на фотокатод фотоумножителя,
выбивают из него электроны. За счет вторичной эмиссии и наличия ряда электродов,
находящихся под все большим напряжением, в фотоумножителе возникает лавинообразно
увеличивающийся поток электронов. В результате на аноде собирается в 10 5—1010 раз больше
электронов, чем было выбито из фотокатода, а в цепи возникает электрический ток.
5. Термолюминесцентный кристалл (например, ) обладает способностью под действием
ионизации создавать свободные электроны, которые накапливаются за счет дефектов
кристаллической решетки кристалла и могут долго храниться. Если нагреть такой кристалл
перед фотоумножителем, то он будет испускать свет, пропорциональный принятой ранее дозе
облучения.
Приборы для ядерно-геофизических исследований
Общая характеристика. В радиометрических приборах кроме чувствительных элементов
имеются усилители, индикаторы (для визуального отсчета), регистраторы (для автоматической
записи) интенсивности либо естественного гамма-излучения либо концентрации эманаций
радона, либо искусственно вызванных излучений Для определения энергетического
спектра излучений в приборах устанавливают дискриминаторы и амплитудные анализаторы. С
их помощью выделяют импульсы, соответствующие определенному диапазону энергий
ионизирующих излучений. Далее сигналы подаются в нормализаторы, которые создают
импульсы определенной амплитуды и формы для их измерения или регистрации.
Аэро- и авторадиометры. Для воздушной и автомобильной гамма-съемок используют
различные аэро- и авторадиометры, отличающиеся быстродействием, т.е. малой инерционностью
(МГС-48М2, АГС-71С и др.). Они состоят из набора сцинтил-ляционных счетчиков, а также
блоков: усилительного, регистрирующего, питания. Набор сцинтилляционных счетчиков служит
для повышения чувствительности при измерении радиоактивности. В усилительно-
регистрирующих блоках смонтированы каналы, состоящие из усилителей, дискриминаторов,
нормализаторов, регистрирующих устройств. Они предназначены для определения гамма-
активности, разных энергетических спектров излучения, т.е. являются гамма-спектрометрами.
Питание приборов осуществляется от бортовой сети самолета (вертолета) или аккумуляторов
автомобиля.
Полевые радиометры. Для наземной (пешеходной) гамма-съемки используют разного рода
полевые радиометры (СРП-68 и др.) со стрелочным индикатором на выходе. Кроме того, с
помощью наушников можно осуществлять звуковую индикацию импульсов. Конструктивно
прибор состоит из выносного зонда, пульта управления и питания от сухих анодных батарей.
Для того чтобы по шкале измерительного микроамперметра можно было определить
интенсивность гамма-излучения радиометры градуируют. С этой целью используют
образцовый излучатель радия, помещаемый в коллиматор для создания узкого пучка гамма-
излучения.
Для определения энергетического спектра радиоактивных излучений используют полевые
гамма-спектрометры (СП-4 и др.). В этих приборах кроме сцинтилляционных счетчиков имеются
дискриминаторы, с помощью которых определяют интенсивности гамма-лучей разного
энергетического уровня.
Эманометр. Для изучения концентрации радона в подпочвенном воздухе используют
эманометры. Серийно изготавливаемый эманометр (типа «Радон» и др.) состоит
из сцинтилляционного счетчика альфа-частиц, а также насоса и набора зондов, с помощью
которых ведется отбор подпочвенного воздуха с глубины до 1 м. Чем больше концентрация
радона в нем, тем больше альфа-частиц фиксирует счетчик. Прибор питается от сухих анодных
батарей. Шкалу прибора градуируют с помощью специальных эталонов, характеризующих
концентрацию радона в подпочвенном воздухе
Апаратура, що вимірює природну радіоактивність
Індикатором випромінювання радіометрів є детектор. При потраплянні ядерної частинки в
індикатор на його виході утворюється імпульс єлектричного струму і напруга, яке далі
підсилюється та обробляється електронною схемою приладу. Частіше всього використовуються
газонаповнені (іонізаційні), сцинтиляційні та напівпровідникові детектори. В іонізаційних
детекторах незаряджені частинки реєструються завдяки вторинним зарядженим частинкам, що
утворюються в наслідок реакцій: поглинення g - кванта з утворенням електронів і поглинення
нейтронів в реакціях (n,a), (n,p). Такі детектори являють собою наповнений газом балон з двома
електродами. Для збору електронів та іонів з газу на електроди між ними подається електрична
напруга. При відсутності іонізуючих випромінювань газ є ізолятором, струму між електродами
немає. При проходженні зарядженої частинки відбувається іонізація молекул газу, він стає
провідником і в колі детектора з’являється струм. В сцинтиляційному лічильнику реєстрація
заряджених частинок пов’язана зі збуренням атомів і молекул вздовж її траєкторії. Збурені
атоми, які живуть не довго, переходять в основний стан, випромінюючи електромагнітне
випромінювання. У фосфорів таке випромінювання лежить в світловій області і при проходженні
через них зарядженої частинки виникає спалах світла. Такий спалах перетворюється у
електричний імпульс та підсилюється фотоелектричним примножувачем (ФЕП). З фосфора та
ФЕП і складається сцинтиляційний лічильник. Для використання напівпровідника в якості
детектора іонізуючого випромінювання в ньому створюється р-n перехід з великим питомим
опором. При подачі напруги в запираючому напрямку основне падіння потенціалу відбувається в
р-n шарі і він веде себе як конденсатор або іонізуюча камера. При проходженні іонізуючої
частинки через запираючий шар в ньому відбувається іонізація і утворюються вільні носії заряду.
Вони під впливом поля дрейфують до відповідних електродів. Амплітуда імпульсу пропорційна
числу носіїв заряду, що утворились частинкою, а відповідно, і її енергії.
По умовам використання та призначення радіометри підрозділяються на лабораторні
(стаціонарні), перехідні, свердловинні (каротажні), автомобільні і т. д. В основному установки
складаються з детектора та пульту управління.
Для вибіркової реєстрації g - квантів в певній енергетичній області, використовуються g -
спектрометр. Він складається з детектора, амплітуда імпульсу на виході якого пропорційна
енергії випромінювання, та амплітудного аналізатора. Аналізатор може бути інтегральним
(дозволяє виділити та зареєструвати імпульси за амплітудою вище деякого порогу) або
диференціальним (виділяє імпульси в деякому інтервалі амплітуд). В якості датчика
використовується сцинтиляційний. Спектрометри бувають лабораторні, переносні польові та
свердловинні.
Похибки при радіометрії обумовлені неконтрольованими коливаннями параметрів апаратури,
неточністью еталонування та статистичним характером радіоактивного розпаду і взаємодії
випромінювань. Похибка від першого типу 1-2% від виміряної величини. Точність третього типу
визначається відносною похибкою вимірювань s=(It)1/2, де І – інтенсивність (швидкість відліку),
t – час виміру.

9. Блок – схема радіометрів. Радіометри для інтегральних вимірювань радіоактивності.

 10. Природна та штучна радіоактивність. Основні закони радіоактивних перетворень.
Явище радіоативності відкрив француз Беккерель в 1896р. детально досліджене П. та М.
Кюрі. Являє собою процес довільного розпаду ядер атомів елементів, що супроводжується α- ,
β- , γ- випромінюванням. Підчас розпаду ядра атомів одних елементів послідовно
перетворюються в ядра атомів інших елементів, утворюючи радіоактивні сімейства. Таким
чином кожен наступний елемент виникае з попереднього і в свою чергу перетворюеться в
наступний. Процес рад. Перетворень продовжується до тих пір.ю поки не утвориться стійкий
ізотоп елемента (для К40 Rb87, і т. Д. розпад обмежений утворенням одного елемента).
Також радіоактивність це властивість атомних ядер самочинно перезодити в енергетично
більш стійкий стан (з деякою мінімальною енергіею Е0).
Розпад природних радіоактивних елементів може відбуватись декількома способами:
1. Розпад з випромінюванням α- частинки (адра 2He4). Приклад 88Ra226→86Rn222+2He4.
2. Розпад з випромін. електрона (е-) або позитрона (е+). Приклад 19К40→20Са40+β-.
3. Розпад з випромінюванням γ- квантів (перетв. не відбуваються).
4. Захват деякими ядрами електронів оболонок атомів (Ке-, Lе-). Приклад 19К40+ Ке-→18Ar40+γ
5. Самочинний поділ деяких тяжких ядер(U238 Th232) на дві половинки, зазвичай не рівні між
собою.
Дослідження показують, що вірогідність рад. розп. Є властивістю самого ядра і практично не
залежить від фіз. власт зовнішнього середовища. Припустимо що к-сть ядер рад. елемента dN, що
розпалисьза період часу dt, пропорційна числу ядер N, що не розпались до моменту часу t . тоді
запишемо: - dN = λNdt, де λ – коєф. Пропорційності, що характеризцє вірогідність розпаду в
одиницю часу (постійна розпаду) і має розмірність : 1/с. проінтегрувавши це рівняння
(припустивши, що при t = 0, N=N0 – числу атомів рад елем в початковий момент часу)
отримуємо: N=N0е-λt). (закон рад розпаду) . тривалість життя елемента: τ = 1/λ. Період
напіврозпаду: Т1/2 = 0,693τ (час протягом якого розпадається половина всіх атомів даного рад
елем.)
Основним способом вивчення рад-сті є реєстрацій ядерних випромінювань, що
супроводжують рад розп. α- випромінювання. (ядра атома гелія) несуть подвійний електричний
задряд. Для кожного елемента початкова енергія α-частинки є постійною (характеристичною
величиною). При проходжені через речовину її енергія витрачається на іонізацію та збудження
атомів, ядерні реакції, розсіяння на атомних ядрах. При проходженні ченрез гази – на утворення
сотень тисяч пар іонів. Траекторії прямолінійні. Мала проникність. β- випромінювання. Потік е-
та е+. їх поява повязана із взаємним переходом нейтронів і протонів один в одного (n→p+e-+ν і p
→т +e++ν ) з утворенням маленької частинки з величезною проникаючою здатністю (нейтріно).
Характеризується суцільним спектром енергій. Основна частина Е витрачається на випускання
електромагн випромінювання (тормозне). Проникаюча здатність в 100 раз > ніж у α- випром. γ-
випромінювання. Високочастотне електромагнітне випром з великою проникаючою здатністю.
(до 2000м в повітрі) енергія: hν, де h- стала планка, ν = с/λ, де с-шв. світла, а λ-довжина хвилі.
Основними процесами взаємодії γ-квантів з речовиною є а) фотоелектричний ефект (взаємодія
з атомом уцілому, вся енергія кванта hν передається одному з е - оболонки атома, який
виюрасується з атома. Лише в тому випадку коли Е hν ≈ Ее-) ; б) ефект комптона (“більярдні
шари”); в) утворення ел-поз пар(падаючий квант поглинається в області дії кулонівськогго поля
ядра з утвореннням е- і е+. позитрон який щойно утв. Через короткий час обєднується з вільним е -
випромінюючи два кванта з Е=0,51)
При опроміненні стабільних ізотопів α-частинками утворюються рад ізотопи нових
елементів, в багатьох випадках не одного. Отримані таким чином рад ізотопи називаються
штучними. В ядернвй геології і геофізиці штучні рад ізотопи широко використовуються для
вивчення поелементного складугірських порідшляхом вивчення їх радіоактивності після
відповідного опромінення.

11. Стационарные нейтронные методы ГИС

 ГНМ основан на измерении интенсивности тепловых нейтронов, которые возникают, если
энергия бомбардирующих гамма-квантов превышает энергию связи нейтронов в ядре.
Наименьшей энергией связи в горных породах обладают ядра бериллия(1,666 МэВ) и дейтерия
(2,226 МэВ). На практике ГНМ применяют для поисков месторождений бериллия. Существует
принципиальная возможность определения положения водонефтяного контакта, основанная на
том, что дейтерия в нефти примерно в 1,5 раза больше, чем в воде. Однако характерный для ГНМ
малый радиус исследования и наличие в коллекторах зон проникновения пока затрудняют
применение этого метода на практике.
Стационарные нейтронные методы ГИС заключаются в облучении породы стационарными
потоками быстрых нейтронов (энергия больше 0,5 МэВ) и регистрации плотности нейтронов,
замедлившихся до надтепловых или тепловых энергий или гамма-квантов, возникающих при
захвате тепловых нейтронов ядрами атомов (радиационный захват). Для получения нейтронов
обычно используют реакции поглощения альфачастиц ядрами некоторых элементов. В
промыслово-геофизической практике чаще всего применяют ампульные источники, излучателем
в которых служит полоний, а в качестве мишени применяют бериллий. Средняя энергия
нейтронов при этом 2,7 МэВ.
Тепловыми считают нейтроны с энергией 0,025—0,01 эВ. Нейтроны несколько более высоких
энергий — до сотен электрон-вольт называют надтепловыми. Наибольшей замедляющей
способностью обладают элементы, масса ядра которых близка к массе нейтрона. Поэтому
аномальным замедлителем является водород. Высокой замедляющей способностью обладают
углерод и бериллий. Концентрации этих элементов и обусловливают плотность надтепловых
нейтронов в точках среды (пространственное распределение надтепловых нейтронов).

Рис.7.17 Блок-схема скважинного прибора нейтронного каротажа (а) и диаграммы

зависимости плотности надтепловых нейтронов от расстояния г до источника (б).
1 — источник быстрых нейтронов; 2 — парафиновый экран; 3 — свинцовый экран; 4—
детектор нейтронов; 5 — детектор гамма-квантов; 6 — блок электроники; 7 — расстояние L
между источником и детектором нейтронов. Шифр кривых — kП
Тепловые нейтроны относительно легко захватываются элементами-поглотителями.
Аномальные поглотители — хлор, бор, кадмий, литий, железо, марганец. Пространственное
распределение тепловых нейтронов зависит как от концентрации замедлителей, так и от
концентрации элементов-поглотителей. От этих же факторов зависит и пространственное
распределение гамма-квантов радиационного захвата. Однако зависимости эти различны.
Например, увеличение концентрации хлора приводит к снижению плотности тепловых
нейтронов и росту числа квантов радиационного захвата, так как акт поглощения
сопровождается излучением нескольких гамма-квантов. При этом каждый элемент имеет
характерный спектр энергий гамма-квантов. Это дает возможность идентифицировать
химические элементы, слагающие разрез. Выше указывалось, что нейтронные свойства пород
характеризуются длиной замедления и длиной диффузии или средним временем жизни тепловых
нейтронов. Следует отметить, что эти свойства, а также энергетический спектр гамма-излучения
радиационного захвата зависят только от концентрации соответствующих элементов, но не от их
химических связей.
Таким образом, можно реализовать четыре метода, основанных на взаимодействии
стационарных потоков нейтронов с веществом: нейтрон-нейтронный метод по надтепловым
нейтронам (ННМ-НТ); нейтрон-нейтронный метод по тепловым нейтронам (ННМ-Т);
нейтронный гамма-метод (НГМ) и нейтронный гамма-метод спектральный (НГМ-С). При
реализации каждого из них излучаются быстрые нейтроны, а регистрируются, соответственно,
надтепловые нейтроны, тепловые нейтроны, вторичные гамма-кванты. Изучают
соответствующие пространственные распределения. Первые три метода интегральные,
последний — спектральный.
Блок-схема скважинного прибора для всех четырех методов аналогична (рис.7.17). Прибор
содержит источник быстрых нейтронов 1 и парафиновый экран 2.
Парафин является водородосодержащим веществом, приводящим к быстрому замедлению
прямого (идущего не через горную породу) потока нейтронов до тепловых энергий. Гамма-
излучение радиационного захвата, возникающее в парафине, ослабляется свинцовым экраном 3.
Далее расположен детектор 4 соответствующего типа надтепловых нейтронов, тепловых
нейтронов или гамма-квантов. В верхней частиприбора расположен детектор 5 для регистрации
естественного гамма-излучения. Наличие удаленного от источника детектора 5 позволяет
одновременно с нейтронными характеристиками среды изучать ее естественную
радиоактивность, т.е. реализовать гамма-метод (ГМ). Описываемые приборы являются, таким
образом, двухканальными. Информация от обоих каналов подается на поверхность по
каротажному кабелю с помощью электронного блока 6. Наряду с самостоятельным значением,
показания канала ГМ необходимы для корректировки показаний канала НГМ, так как гамма-
кванты радиационного захвата (полезная информация) суммируются в нем с гамма-квантами
естественного происхождения (фон).
Изменения плотностей надтепловых и тепловых нейтронов, а следовательно, и гамма-квантов
радиационного захвата по мере удаления от источника нейтронов зависят от концентрации
замедлителей и поглотителей (см. рис. 7.17). В средах с большой их концентрацией, где малы
длина замедления, диффузионная длина и среднее время жизни, соответствующие плотности на
малых расстояниях от источника значительны, а на больших — малы. В средах с малыми
концентрациями плотности снижаются медленно и значительны даже на больших расстояниях от
источника. Точку U, в которой при больших и малых концентрациях показания совпадают,
называют точкой инверсии.
Протяженность детекторов и наличие в скважинном приборе экранов приводят к тому, что
детектор 4 расположен за точкой инверсии. Поэтому среды с большой концентрацией
замедлителей, например пористые нефтеносные пласты, отличаются на диаграммах нейтронных
методов пониженными показателями, а пласты плотные, низкопористые — повышенными.
Зонды нейтронных методов, детекторы в которых расположены за точкой инверсии, называют
заинверсионными.
В осадочных горных породах, поры которых насыщены водой, нефтью или газом, общее
содержание водорода оценивают водородным индексом, который равен отношению объемной
концентрации атомов водорода в данной среде к его концентрации в пресной воде при
нормальных условиях. В горных породах эту величину именуют эквивалентной влажностью ω.
Для пресной воды ωв = 1, для нефтей ωн ≈ ωв= 1. Для чистых, не содержащих химически
связанной воды пород, насыщенных водой (ωвп) илинефтью с водой (ωнп), ωнп ≈ ωвп = kп
ωв=kп , т.е. водородный индекс таких пород равен их пористости. Для газа ωг < ωв ≈ ωн ,
поэтому на диаграммах нейтронных методов газонасыщенные пласты отмечаются более
высокими амплитудами (кажутся более плотными), чем равные им по пористости
нефтеводонасыщенные. Именно кажущееся увеличение плотности (реальную плотность
оценивают с помощью ГГМ-П) позволяет идентифицировать газоносные пласты. В глинистых
коллекторах, скелет которых содержит химически связанную воду ωнп ≈ ωвп= kп+kглωсв , где
kгл — коэффициент глинистости. Такое же явление наблюдается в загипсованных породах.
Применение заинверсионных зондов обусловливает обратную, близкую к экспоненциальной
зависимость показаний нейтронных методов от водородсодержания. Для примера на рис.7.18
приведена соответствующая зависимость для плотности надтепловых нейтронов.
Когда поровое пространство заполнено минерализованной водой, изменение
водородсодержания сопровождается изменением хлоросодержання. В результате зависимость
между интенсивностью регистрируемого излучения и коэффициентом пористости для ННМ-Т и
НГМ изменяется, причем для НГМ ее график с ростом хлоросодержания выполаживается и даже
изменяет знак (рис.7.19). В принципе это явление при минерализации воды более 100 г/л может
быть использовано для нахождения положения водонефтяного контакта, так как хлоро-
содержание водоносной части пласта много выше, чем нефтеносной. Однако если зона
проникновения велика (превышает два диаметра скважины), обнаружить положение
водонефтяного контакта, как правило, не удается. В этих условиях все три интегральных
нейтронных метода применяют лишь для определения пористости. Независимость показаний
ННМ-НТ от хлоросодержания (в частности, хлоросодержания промывочной жидкости) является,
таким образом, его преимуществом перед ННМ-Т и НГМ. Вместе с тем, радиус исследования у
ННМ-НТ меньше, чем у ННМ-Т, а у ННМ-Т чем у НГМ.
Нейтронные методы позволяют решать следующие задачи: литологическое расчленение
разреза; определение пористости пород; определение положения газожидкостного контакта.
Методы ННМ-Т и НГМ позволяют определить местоположение водонефтяного контакта при
значительной минерализации пластовых вод и небольшой зоне проникновения, а также в
обсаженных скважинах на основе наблюдений за расформированием зоны проникновения.
Методы ННМ-НТ и ННМ-Т применяют при поисках угольных пластов (уголь содержит до 12 %
водорода) и для выделения пород с высоким содержанием бора.

Рис. 7.18 Зависимость Iпн= f(ω) Рис. 7.19 Зависимость Iпγ= f(ω).
Шифр кривых — минерализации воды (концентрация хлора), г/л
Метод ННМ-Т используют для выделения в разрезах скважин пород, содержащих элементы с
большим сечением захвата: ртути, лития, хлора, кобальта, вольфрама, марганца, сурьмы, кадмия
и некоторых редкоземельных. Железо, марганец, ртуть и хромиты идентифицируются НГМ.
Метод НГМ целесообразно использовать при поисках углей, поскольку его показания меньше
зависят от диаметра скважины, чем показания ГГМ-П. Это позволяет определять зольность углей
с точностью 5—8 % даже при наличии хлоридных пород. Метод также применяют для оценки
водоносности и пористости в гидрогеологических и инженерно-геологических скважинах.
Необходимо еще раз подчеркнуть, что НГМ следует применять в комплексе с ГМ, чтобы
исключить из общего числа зарегистрированных гамма-квантов те, которые вызваны
естественной радиоактивностью.
Нейтронный гамма-метод спектрометрический (НГМ-С) применяют для определения
положения водонефтяного контакта по хлору, для поисков железных, хромитовых, марганцевых,
никелевых и других руд. Реализация НГМ-С сопряжена с серьезными техническими
трудностями.
 Геофізичні дослідження свердловин
1. Параметри пористості та насичення, їх фізична та петрофізична сутність.
При повному насиченні порового простору пласта електролітом (пластовою водою)
залежність питомого опору породи від коефіцієнта пористості визначається залежністю:
ρвп =P п⋅ρв , (1)
де: ρвп – питомий опір пласта, що на 100% насичений пластовою водою; ρв – питомий
опір пластової води; Pп – параметр пористості.

Рис. 14. Модель елементарного (одиничного) кубу гірської породи. Осі каналів є

паралельними між собою і перпендикулярними до двох взаємно протилежних граней кубу.

Фізичний та петрофізичний зміст параметру пористості стає зрозумілим, якщо розглянути

модель гірської породи у вигляді кубу з довжиною ребра 1 м, який містить канали довжиною
L=1 м та сумарною площею поперечного перерізу S , що розташовані паралельно ребрам
кубу (рис. 14). Припустимо, що скелет породи є непровідним, а усі канали на 100% заповнені
пластовою водою з питомим опором ρв . В такому випадку повний електричний опір такої
моделі Rвп буде визначатися формулою:
L
Rвп =ρв⋅
S , (2)
З іншого боку, для даної моделі (одиничний куб) повний електричний опір водонасиченої
породи буде чисельно дорівнювати питомому електричному опору Rвп =ρвп . Тоді можна
записати:
L
ρвп =ρв⋅
S (3)
Розділимо ліву і праву частини на ρв та, враховуючи, що L=1 , отримаємо:
ρвп 1
=
ρв S (4)
Відомо, що відношення об’єму пустотного простору
V пуст. до усього об’єму гірської породи
Vп називається коефіцієнтом пористості. Як легко бачити, для даної моделі коефіцієнт
пористості чисельно буде дорівнювати сумарній площі поперечного перетину порових каналів
S :
 V пуст. S⋅L S⋅1
K п= = = =S
Vп L3 1 (5)
Звідси, беручи до уваги (14), (17) та (18),
ρвп 1
Pп = =
ρв K п (6)
Таким чином, параметр пористості – це відношення питомого опору гірської породи, що на
100% насичена електролітом (пластовою водою), до питомого опору цього електроліту. Як видно
з формули, параметр пористості є обернено пропорційним коефіцієнту пористості породи.
Pп =f ( K п )
Численні теоретичні й експериментальні дослідження показали, що залежність
для більшості гірських порід, коефіцієнт пористості котрих коливається в межах від 4 % до 40 %,
з достатнім ступенем точності може бути описаною наступним рівнянням:
ρ a
Pп = вп = m
ρв K п
,
( 7)
де: a – літологічний коефіцієнт, величина
якого міститься в межах 0.4÷1.4 ; m –
структурний показник, величина якого
обумовлюється структурою порового простору та
ступенем зцементованості пород (діапазон зміни
значень 1÷2.3 ). Приклади залежностей див. на
рис. 15.

Рис. 15. Емпіричні залежності параметру

пористості Рп від коефіцієнту пористості Кп для
різних осадових порід, що характеризуються
власними значеннями літологічного коефіцієнту a
та структурного показника m: 1 – рихлі піски
(а = 1, m = 1.3); 2 – слабозцементовані пісковики
(а = 0.7, m = 1.9); 3 – вапняки і доломіти щільні,
тонкокристалічні (а = 0.8, m = 2.3).

Питомий опір порід залежить не тільки від

пористості, але і від ступеня заповнення порового простору мінералізованою водою
(електролітом). Ця залежність визначається параметром насичення (коефіцієнтом підвищення
опору):
ρ
Pн = п =f ( K в )
ρвп , (8)
де: K в – коефіцієнт водонасичення; ρ п – питомий електричний опір породи при певному
коефіцієнті водонасичення K в ; ρвп – питомий електричний опір тієї ж самої породи, але при
100 % насиченні її пластовою водою.
Параметр насичення, або коефіцієнт підвищення опору, показує, у скільки разів підвищується
питомий опір породи при частковому насиченні її пор пластовою водою у порівнянні із питомим
опором породи при повному насиченні її пор водою ( K в=100 % ).
Експериментальними дослідженнями встановлено, що між параметром насичення Pн та
коефіцієнтом водонасичення K в існує залежність вигляду (див. рис. 16):
 ан
Pн =
K nв , (9)
де: aн – параметр, що є індивідуальною характеристикою для кожного типу порід (зазвичай
aн <1 ; при збільшенні коефіцієнту водонасичення до 100 % параметр aн → 1 ); n –
показник змочуваності, що залежить від літолого-петрографічних властивостей порід,
властивостей нафти та води і зростає зі збільшенням ступеня гідрофобності зерен породи-
колектора (змінюється в межах 1.7÷4.3 , зазвичай приймається n=2 ).

Рис. 16. Емпіричні залежності параметру

насичення Рн від коефіцієнту водонасичення Кв для
різних типів осадових порід: 1 – піщано-глинисті
породи (а = 0.6, n = 2.25); 2 – карбонатні породи
(а = 0.4, n = 2.1).

Для нафтогазонасичених порід-колекторів

попередній вираз можна переписати у вигляді:
ан
Pн =
( 1−K нг ) n ,
(10)
де K нг – коефіцієнт нафтогазонасичення, який
показує, яка доля (відсоток) порового простору
пласта-колектора заповнена нафтою та/або газом.
Вочевидь, K в + K нг =1 .
Питомий опір гірських порід залежить також від
розміру частинок, що складають гірську породу.
Відомо, що опір мілкозернистих (насамперед,
глинистих) порід, що насичені прісними (слабко
мінералізованими) водами, є меншим, ніж опір
середньо- та крупнозернистих порід із тим же самим об’ємом і опором порових вод. Це
пояснюється впливом поверхневої провідності (П), котра виникає за рахунок часткового
гідролізу мінералів, з яких складена порода, і в першу чергу мінералів, що утворюють глинисті
частки.
Таким чином, залежність питомого опору породи від її мінерального складу, пористості,
ступеню водонасичення (нафтогазонасичення), температури, дисперсності, текстури та опору
пластових вод може бути представленою в наступному вигляді:
ρп =P м⋅Pп⋅Pн⋅P t⋅П⋅ρв (11)
Питомий опір шаруватих порід залежить також від напрямку, в якому він вимірюється:
питомий опір уздовж нашарування (
ρ|| ) є меншим за опір, що виміряний у напрямку,

перпендикулярному нашаруванню ( ρ¿ ). Як відомо, величина

λ=√ ρ¿ / ρ|| називається
коефіцієнтом анізотропії питомого опору породи.
У більшості конкретних випадків формула (24) спрощується. Параметр t легко
P
розраховується (див. ф-му 13), оскільки температура, за якої проводяться виміри, зазвичай є
відомою. Параметр P м , як правило, приймають рівним одиниці, оскільки для більшості порід
(тим більше осадових) впливом мінералів з електронною провідністю можна знехтувати. Для
чистих (таких, що не містять глинистої компоненти) порід, які насичені достатньо
мінералізованими водами, параметр поверхневої (додаткової) провідності П=1 . Тоді, у
випадку породи-колектора, на 100 % насиченої пластовою водою, можна записати:
ρвп =P п⋅ρв
У випадку нафтогазонасичених колекторів (коли порода крім води вміщує також нафту і газ):
ρнп=Рп⋅Рн⋅ρв
Таким чином, якщо визначити в свердловинних умовах питомий опір гірських порід, то
можна знайти багато різних петрофізичних властивостей порід, необхідних для розв’язання задач
інтерпретації даних ГДС.

2. Теорія методу самочинної поляризації гірських порід (ПС). Методика та область

застосування. Задачі, що вирішуються методом ПС.
Методы потенциалов самопроизвольной поляризации горных пород основаны на изучении
естественных электрических полей в скважинах. Естественные поля возникают в результате
электрической активности диффузионно-адсорбционного, окислительно-восстановительного,
фильтрационного и электродного характера.
Диффузионно-адсорбционная ЭДС. Пластовые и скважинные воды являются электролитами,
поскольку в них присутствуют ионы растворенных солей. В подавляющем большинстве случаев
— это ионы натрия и хлора. Ионы диффундируют в различных направлениях, однако
результирующий поток диффузии направлен в сторону раствора меньшей концентрации, каким
обычно является вода, составляющая основу промывочной жидкости. Анионы — ионы хлора —
движутся быстрее, чем катионы— ионы натрия. Поэтому в скважине против содержащего
пластовую воду коллектора ионов хлора оказывается больше, чем ионов натрия. Возникший
объемный отрицательный заряд обусловливает наличие ЭДС, которую из-за происхождения
называют диффузионной. Ее величина ЕД может быть оценена по формуле

где , — концентрации в пластовой воде и фильтрате

промывочной жидкости соответственно. В реальных условиях
картина выглядит несколько сложнее. Пластовая вода находится
в капиллярах. Схематический разрез капилляра приведен на рис.
7.1. На границе твердой и жидкой фаз в капилляре образуется
двойной электрический слой: положительные ионы адсорбируются
твердой фазой и компенсируют отрицательный заряд,
образующийся на поверхности твердого тела при его контакте с
водой. Слой положительных ионов неоднороден. Та его часть,
которая ближе к твердой фазе, неподвижна, удаленная же
(диффузный слой) подвижна и адсорбированные в ней ионы также
диффундируют в сторону меньшей концентрации, т.е. в сторону
скважины. Центральную часть капилляра занимает
электронейтральный канал, содержащий катионы и анионы.
Следовательно, объемный заряд против содержащего капилляры
пласта обусловлен разницей количества катионов, поступающих
из диффузного слоя, и количества анионов, поступающих из
электронейтрального канала. Таким образом, он обусловлен не
только диффузионной, но и диффузионно-адсорбционной
активностью. Результирующую диффузионно-
адсорбционную ЭДС оценивают по формуле
 , (7.1)
где — сечение капилляра; —сечения канала и диффузного слоя соответственно; —
коэффициент диффузионной активности; — диффузионно-адсорбционная активность
породы; — коэффициент аномалии ПС или электрохимическая активность. Для раствора
. При уменьшении диаметра капилляра толщина диффузного слоя
изменяется мало, диаметр же электронейтрального канала уменьшается и в пористых
непроницаемых породах, какими являются глины, стремится к нулю. Соответственно отношение
также стремится к нулю, a . Поэтому в чистых глинах

В хороших коллекторах (например, чистых крупнозернистых песчаниках) ,

a В связи с этим

Значения и, соответственно, аномалии ПС характеризуют литологию пород и их

проницаемость. Например, изменение от -11,6 до 58 соответствует переходу от чистых,
хорошо проницаемых песчаников к песчаникам глинистым, далее — к песчанистым глинам и,
наконец, к чистым непроницаемым глинам. Методы ПС, основанные на диффузионно-
адсорбционной активности, можно применять в нефтегазовых, гидрогеологических и
инженерно-геологических скважинах для выделения коллекторов, оценки их глинистости и
связанной с этим проницаемости, для выделения глин и глинистых разностей, образующих
непроницаемые и плохо проницаемые пласты, для корреляции разрезов по хорошо выдержанным
толщам. Кроме того, поскольку значение пропорционально зная концентрацию
солей в фильтрате промывочной жидкости , можно оценить их концентрацию в пластовой
жидкости . Снижение в нефтегазовых пластах, а также в интервалах прорыва пресных
нагнетаемых вод приводит к снижению амплитуды ПС, что также является диагностическим
признаком.
Фильтрационные потенциалы.
При течении жидкости через горные породы возникают потенциалы фильтрации,
происхождение которых также связано с наличием двойного электрического слоя и, в частности,
его подвижной диффузной части. Поскольку ионы диффузного слоя подвижны, протекающая
через капилляр жидкость увлекает часть ионов диффузного слоя, в результате чего сам капилляр
заряжается положительно. В той его части, где за счет смещения диффузного слоя
отрицательный заряд оказался нескомпенсированным, возникает отрицательный потенциал. При
течении жидкости в пласт в скважине возникает отрицательный потенциал, при течении из
пласта — положительный. Методы ПС, основанные на фильтрационной активности, применяют,
главным образом, в гидрогеологических скважинах с целью выделения участков притока или
поглощения жидкости.
Электродные потенциалы.
Катионы пород, обладающих электронной проводимостью (сульфидные руды, графит,
антрацит), взаимодействуя с полярными молекулами воды, переходят в раствор. Поверхность
пород заряжается при этом отрицательно, а раствор — положительно. Возникающую разность
потенциалов называют электродной. В разрезах угольных и рудных скважин величина и
структура естественного электрического поля в значительной степени обусловлена
потенциалами электродного происхождения.
 Реализация методов ПС при скважинных наблюдениях.
При измерении потенциалов ПС диффузионно-адсорбционной и фильтрационной активности
применяют, как правило, схему, приведенную на рис. 7.2, а. Разность потенциалов,
возникающую между электродами,

где — потенциалы электродов соответственно. Так как электрод N неподвижен,

его потенциал не изменяется. Поэтому т.е. отличается на постоянную
величину от потенциала .
Скомпенсировав постоянную
величину, можно
существенно детализировать
диаграмму ПС (рис.7.3). Для
компенсации постоянной
величины служит
электрический компенсатор
КП (см. рис. 7.2, а). При
детальном изучении разрезов
скважин, а также в случае
сильных помех
регистрируют диаграммы
градиента ПС (рис. 7.2, б).
Следует отметить, что они значительно менее наглядны и более сложны для интерпретации.
Для реализации метода, основанного на электродной активности (метод электродных
потенциалов—МЭП), служит установка, содержащая касающийся стенки скважины штрих-
электрод М и раздвоенный электрод N (рис.7.4). При касании электродом М породы, обладающей
большим электродным потенциалом, разность потенциалов возрастает.
На регистрации электродных потенциалов основан также метод гальванических пар (МГП).
Установка МГП подобна применяемой в методе МЭП, хотя цинковый штрихэлектрод М служит
для нанесения тонкого слоя металла на поверхность рудного тела. Разность электродных
потенциалов металла электрода и породы обусловливает
возникновение гальванического элемента. Чем тверже рудное
тело, тем значительнее след истирающегося электрода и,
соответственно, больше значение электрического потенциала, а
также продолжительнее действие образовавшейся гальванической
пары. Например, потенциал, возникающий при взаимодействии
цинкового электрода с пиритом, достигает в первый момент сотен
милливольт.
Вид диаграмм ПС.
Диаграммы методов ПС характеризуют изменения
соответствующих потенциалов — диффузионно-адсорбционных,
фильтрационных, электродных в зависимости от глубины
скважины. Наибольшее распространение получили методы,
основанные на диффузионно-адсорбционной активности. Их
диаграммы приведены на рис. 7.3. Видно, что в качестве нуля на
них условно выбирают положение, соответствующее
максимальному положительному отклонению,— линию глин.
Отсчет берут справа налево. Следовательно, амплитуда ПС в
чистых глинах равна нулю.
Диаграммы изменения ЭДС называют статическими. Протекание токов между участками с
различными потенциалами приводит к тому, что фактические диаграммы отличаются от
статических так же, как разность потенциалов на электродах источника электрического тока
отличается от его ЭДС. Все факторы, способствующие увеличению тока (повышение
минерализации промывочной жидкости, увеличение диаметра скважины, а также снижение
мощности исследуемого пласта), приводят к увеличению расхождения между фактическими и
статическими диаграммами. При чрезмерно соленых промывочных жидкостях или пластах очень
малой мощности (в 2 раза и более меньших диаметра скважины) расхождение может оказаться
столь большим, что метод становится неэффективным. В благоприятных условиях можно
восстановить статическую диаграмму по известной фактической. Метод ПС является одним из
основных электрических методов при исследовании разрезов нефтегазовых скважин. Он
включен также в обязательный комплекс исследований инженерно-геологических и
гидрогеологических скважин. Для изучения рудных и угольных скважин используют методы
гальванических пар (МГП) и электродных потенциалов (МЭП). Величина Uпс замірюється у
свердловині за допомогою вимірювальних електродів М і N. Електрод М, з’єднаний кабелем з
вимірювальною апаратурою, поміщається у свердловину і пересувається вздовж її осі, а електрод
N закріплюється нерухомо поблизу устя свердловини. Різниця потенціалів ∆Uпс, яка виникає між
електродами М і N ∆Uпс=Uпс,М-Uпс,N, де Uпс,М і Uпс,N-потенціали природного електричного поля в
точках М і N реєструється наземною апаратурою. Точкою запису кривої ПС є електрод М.
Різниця потенціалів записується в мілівольтах.
Виникнення потенціалів власної (спонтанної) поляризації обумовлені такими фізико-
хімічними процесами:
1) дифузією солей із пластових вод у промивну рідину і навпаки, а також адсорбцією іонів на
поверхні мінералів, що складають гірську породу;
2) фільтрацією води із промивної рідини в породи і пластових вод у свердловину;
3) реакціями окислення і відновлення, що відбуваються у породах і на контакті їх з
промивними рідинами, а також металами.
В результаті цих процесів виникають дифузійно-адсорбційні Uда, фільтраційні Uф і окисно-
відновні потенціали Uов. Величина і знак потенціалів Uда, Uф і Uов визначаються співвідношенням
мінералізації пластових вод і фільтрату промивної рідини (ПР), мінеральним складом і
структурою гірських порід та іншими факторами. Таким чином, вимірювання потенціалів
природного електричного поля дає можливість одержати інформацію про літологію розрізу
свердловин і колекторські властивості порід, про наявність в них корисних копалин.
Дифузійно-адсорбційні потенціали виникають при наявності контактних розчинів
електролітів пластової води концентрації Cв і фільтрату промивної рідини концентрації Сф.
Величина дифузійної електрорушійної сили (ЕРС) визначається формулою Нернста
E g =K g l n (C в /C ф )
де:
K g - коефіцієнт дифузійної ЕРС
RT l k nk −l a n a
K g=
F  l k nk z k + l a na z a
У цьому рівнянні lк, lа - рухливість катіона і аніона; nк, nа, zк, zа - число катіонів і аніонів на які
дисоціює одна молекула електроліту; T - абсолютна температура; P - універсальна газова
постійна, що дорівнює 8,3 Дж/0 СМ; F - число Фарадея, що дорівнює 96 500 Кл. При зростанні
вмісту в породі глинистого матеріалу Ада зростає. У свердловині проти однорідних
високодисперсних глинистих порід виникає найбільша додатна величина різниці потенціалів Uда.
Найменшими значеннями Ада характеризуються чисті піщанисті і карбонатні породи з високою
пористістю і проникливістю, де переважають потенціали дифузії.
Фільтраційні потенціали виникають як результат течії рідини через гірські породи при
певних умовах. Такі потенціали ще мають назву потенціалів течії. Потенціал фільтрації для
гірських порід в умовах свердловини
U ф= A a ρmф ΔP n
 де: Аф - фільтраційна активність досліджуваної породи, ф питомий опір промивних рідин, m -
показник степені, який залежить в оберненій пропорційності від ємності обміну qn породи; n -
емпіричний коефіцієнт, що змінюється від 0,5 до 1; величина ∆Р=Рс-Рпл – перепад тисків між
свердловиною Рс і пластовим Рпл. Потенціали фільтрації виникають при значно прісних
промивних рідинах (ρф10 Омм) і однорідній глинистій корці, досягаючи при цьому декількох
десятків мілівольт.
Окисно-відновні потенціали Uов виникають у свердловинах при наявності хімічних реакцій,
що відбуваються між тілами з електронною провідністю та електролітами промивної рідини і
пластових вод. Такі потенціали виникають в сульфідах, кам’яному вугіллю, графіті і інших
гірських породах. Під час оксидації речовини відбувається втрата електронів і тіло заряджується
позитивно - так утворюються окисно-відновні потенціали. Наприклад, при наявності піриту в
породі виникають позитивні аномалії, теж саме спостерігається напроти вугілля. У випадку
реакції відновлення картина зворотна: тверда поверхня набуває додатній заряд, а водний розчин -
від’ємний. Отже, джерелами потенціалів природної електричної поляризації Uпс є диференційно-
абсорбційні потенціали, потенціали фільтрації і окислювально-відновні потенціали. Для
геологічної інтерпретації діаграм ПС використовують як абсолютні значення амплітуд ∆Uпс
проти окремих пластів, так і відносні значення
ΔU пс , x
α пс=
ΔU пс ,max ,
де: ∆Uпс,max - максимальне значення амплітуди ПС у розрізі, який вивчається.
За даними методу ПС виділяються проникні пласти; визначаються границі пластів;
проводиться кореляція пластів; виділяються у розрізі свердловини шари антрацитів, графітів,
сульфітів та ін.
Для пористих і проникних шарів, які ненасичені мінералізованою пластовою водою (вф),
характерні від’ємні потенціали. Лінія, яка відповідає потенціалу в глинах, має назву “нульова
лінія глин”. Крива Uпс не має нуля і
розміщується довільно у відведеній для неї
смузі діаграми.
“Нульова лінія глин” проводиться як дотична
до максимальних значень потенціалу Uпс проти
потужніх однорідних глинистих товщ. Ця
умовна лінія, звичайно, знаходиться на діаграмі
ліворуч (рис. 7.2).
Величина і знаки потенціалів визначаються
співвідношенням мінералізації пластових вод і
промивної рідини, мінеральним складом і
структурою гірських порід, товщиною пластів
та інших факторів.
Проти руд, які характеризуються електронною
провідністю спостерігаються високі додатні
потенціали власної поляризації.

Рисунок 7.2 Криві ПС
1 – проникний шар, 2 – непроникний шар

Границі пластів, товщина яких більше 2-4 діаметрів свердловини, на діаграмі потенціалу U пс

визначаються по точках аномалії Uпс , які рівні половині максимальної аномалії, що відповідає
центру пласта.
3.Для виявлення аномалії саме від геологічного об'єкту, що нас цікавить, в сумарному
гравітаційному полі необхідно, щоб величина її переважала над величинами аномалій від інших
тіл. З цією метою необхідно домогтися “підсилення” “цікавих” нас аномалій і “ослаблення”
інших, тобто зробити певне перетворення чи трансформацію спостереженого гравітаційного
поля. Очевидно, що ефективність подібного перетворення буде залежати від розходження
властивостей аномалієутворюючих тіл  розходження їхніх глибин залягання, розходження їхніх
форм, густин та ін.
Існують кілька способів трансформації гравітаційних полів. Найбільш поширені три основних
операції:
7) аналітичне продовження спостереженого поля аномалій сили тяжіння на інші рівні;
8) осереднення аномального поля;
9) обчислення вищих похідних потенціалу сили тяжіння.
Сутність способу осереднення складається в послідовному розрахунку середньоарифметичних
значень Δg у “вікні осереднення” радіуса R чи в квадраті зі стороною 2а. Значення Δgср, зняті в
вузлах квадрата чи кола, відносять до центра “вікна”. Потім зміщують “вікно” по поверхні карти,
знову підраховуючи середнє, і т.д. При цьому одержують нову карту згладжених значень Δg, що
відбиває поводження регіонального поля. Дрібні аномалії, зв'язані з густинними
неоднорідностями верхньої частини розрізу, при такому осереднені практично зникають.
Аномальні значення Δg визначаються як різниця спостереженого значення Δg у даній точці і
середнього Δgср у цій самій точці. Величини аномалій, одержуваних способом осереднення,
залежать від величини R і a, названих радіусом осереднення. Найкращі результати виходять, коли
в межі площадки попадає досить велике число аномалій, по площі в кілька разів менше площі
осереднення.
Близький до описаного і спосіб варіації,
3. Стандартний каротаж опору, класифікація зондів позірного опору.
Стандартний зонд
Як було показано вище, зонди методу ПО можуть мати різні розміри, коефіцієнт установки
та різне розташування точки запису. Все це призводить до відмінностей у зареєстрованих кривих
ρпо напроти одного і того самого пласта, а саме: величина амплітуди, форма кривої,
положення характерних точок кривої, за якими визначається потужність досліджуваного пласта
(рис. 21). Отже, використання різнотипних зондів ПО в різних свердловинах при одних і тих
самих умовах вимірів ускладнює співставлення отриманих результатів.

Рис. 21. Форми кривих різних зондів ПО напроти пласта високого опору в однорідному
низькоомному середовищі.
 Для порівняння між собою діаграм ПО, отриманих в окремих свердловинах різних площ, або
регіонів, із специфічними геологічними умовами та умовами вимірів, розрізи свердловин
досліджуються зондом одного і того ж типу та розміру, котрий називається стандартним. Цей
зонд повинен задовольняти наступним умовам:
 крива ПО повинна бути достатньо диференційованою, тобто на ній повинна виділятися
можливо більша кількість пластів у розрізі;
 на кривій ρпо повинні чітко відмічатися границі пластів різних питомих опорів;
 виміряні значення ρпо проти окремих пластів не повинні значно відрізнятися від
їхнього істинного значення ρп .
Зазначені вище вимоги суперечать одна одній. Так, при зменшенні довжини зонду ( c L→d
) результуюча крива стає більш диференційованою, що дає змогу виділити малопотужні
прошарки. Але в той же час крива ρпо суттєво спотворюється впливом свердловини та зоною
проникнення промивальної рідини і не відображує істинні значення ρп питомого опору
гірських порід. Натомість, суттєве збільшення довжини зонду (
L>> d
c ) дає змогу достатньо

точно оцінити значення ρп напроти потужних однорідних пластів ( по

ρ → ρп ), але в той же
час це призводить до згладжування кривої ρпо , і унеможливлює виділення тонких прошарків.
При виборі стандартного зонду має значення не тільки його розмір, але і тип зонду.
Наприклад, за кривими градієнт-зондів впевнено виділяються границі пластів, зокрема, підошва
пласта високого опору відмічається на кривій послідовного градієнт-зонда чіткім максимумом, а
покрівля – мінімумом (для оберненого градієнт-зонду – навпаки). У той же час, границі того
самого пласта на кривих потенціал-зонду будуть виділятися нечітко (і тим гірше, чим тоншим є
пласт), але виміряні потенціал-зондом значення ρпо будуть більше відповідати істинному
питомому опору ρп (і тим краще, чим більш потужним є пласт).
На практиці існують два підходи до вибору стандартного зонду: спосіб аналогій та підбору.
Перший полягає у виборі в якості стандартного зонду такої самої установки, яка раніше була
ефективно використана на площах, що мають схожі геологічну будову та умови вимірів у
свердловинах. Другий спосіб застосовується в умовах відсутності аналогів для досліджуваної
площі і передбачає просте випробування різних зондових установок з урахуванням вище
викладених вимог та умов вимірювань в свердловинах.
В якості стандартного зонду найбільш часто використовують градієнт-зонд. Так, наприклад,
в нафтогазоносних провінціях, розрізи яких складені теригенними відкладами, в якості
стандартного зонду найчастіше за все використовують послідовний (підошовний) градієнт-зонд,
який дозволяє не тільки розчленовувати розріз на окремі пласти, але і вирішувати таку важливу
задачу, як відбиття водонафтового контакту, який чітко відмічається на кривій ρпо
максимумом, що відповідає підошві нафтонасиченої частини пласта-колектора.
В районах, розрізи котрих представлені карбонатними високоомними відкладами, в якості
стандартного використовується потенціал-зонд, за діаграмами якого, як було зазначено вище,
можливо більш точно визначити питомий опір потужних високоомних пластів (тобто пластів,
потужність котрих h >> L ).
Таким чином, виходячи з мінімальної потужності пласта h, який необхідно виділити за
діаграмами ρпо , підбирають відповідний розмір зонду L.
У деяких випадках, коли досліджуваний геологічний розріз є достатньо неоднорідним як за
потужністю пластів, так і за їх літологією (теригенно-карбонатний розріз), в якості стандартних
доводиться вибирати одночасно два зонди – градієнт- та потенціал-зонд.
У більшості нафтогазоносних провінцій (наприклад, Західно-Сибірській, Дніпрово-
Донецькій, Передкавказькій та ін.) в якості стандартного застосовується послідовний градієнт-
зонд в однополюсному A2M0.5N, або двополюсному M2A0.5B варіантах, та потенціал-зонд
A0.5M8N.
Обраний стандартний зонд залишається незмінним в процесі вивчення геологічної будови
даної площі (родовища).
Позірний питомий електричний опір – це істинний питомий опір такого фіктивного
однорідного ізотропного середовища, в якому при постійних відстанях між електродами зонда і
постійній силі струму виникає така сама різниця потенціалів, як і в досліджуваному
неоднорідному середовищі.
Виміри позірного опору ρпо в свердловині проводяться за допомогою так званих
звичайних зондів ПО – приладів, що складаються з чотирьох електродів. Зазвичай три електроди
знаходяться безпосередньо в свердловині, а четвертий заземлюється на поверхні (див. рис. 20).
Два електроди A і B слугують для створення електричного поля і називаються струмовими або
живильними, електроди M і N призначені для вимірів потенціалів наведеного електричного поля
та називаються вимірювальними або приймальними. Однотипні електроди (A, B та, відповідно,
M, N) називаються парними. Відстань між електродами вимірюється в метрах.
В залежності від співвідношення відстаней між електродами зонди поділяються на
потенціал-зонди та градієнт-зонди (рис. 19).
 Рис. 19. Схематичні позначення потенціал- та градієнт-зондів різних типів із винесенням
довжин зондів та точок запису.

Потенціал-зондами називаються установки, в яких відстань між парними електродами

(наприклад, M і N) є більшою, ніж відстань між непарними електродами (A і M). У граничному
випадку, коли один з парних електродів (наприклад, N) віднесений на нескінченість, потенціал-
зонд буде називатися ідеальним потенціал-зондом.
Дійсно, згідно виразу (33), при віднесенні точки (електроду) N на нескінченість ( AN →∞ )
її потенціал буде прямувати до нуля. Тоді отримаємо:
ρI 1 1 ρI 1
ΔU MN = ( − =
4 π AM AN 4 π AM )
=U M
Градієнт-зондами називаються установки, в яких відстань між парними електродами
(наприклад, M і N) є набагато меншою, ніж відстань між непарними електродами (A і M). У
граничному випадку, коли відстань між парними електродами прямує до нуля, градієнт-зонд
називається ідеальним градієнт-зондом.
Розділимо праву і ліву частини виразу (34) на відстань між електродами M і N:
ΔU MN ρI 1
=
MN 4 π AM⋅AN
При MN→0 , отримаємо класичне визначення градієнту:
ΔU MN ρI 1
lim = =−grad U=E
MN→0 MN 4 π ( AO )2 ,
де AM=AN=AO .
За кількістю електродів різного призначення, що розташовуються в свердловині, зонди
можуть бути однополюсними або прямого живлення (в свердловині знаходиться один живильний
електрод A і два вимірювальних – M і N) і двополюсними або взаємного живлення (в свердловині
два живильних електроди A і B і один вимірювальний – M). У відповідності з принципом
взаємності (див. далі) при збереженні відстаней між електродами зонда даного типу величина
ρпо , зареєстрована установками прямого і взаємного живлення, буде одна і та сама.
За порядком розташуванням парних та непарних електродів по вісі свердловини зонди
поділяються на послідовні та обернені. Зонди, в котрих парні електроди (M, N або A, B)
розташовані нижче від непарного (відповідно, A або M), називаються послідовними. Зонди, в
котрих парні електроди розташовані вище від непарного, називаються оберненими. Послідовні
градієнт-зонди називаються також підошовними, а обернені – покрівельними.
Важливими характеристиками установки є: коефіцієнт зонду (K), довжина зонду (L) та
точка запису (O) – точка, до якої відноситься результат запису вимірюваної величини.
В загальному випадку позірний опір гірських порід, виміряний реальним зондом в
свердловинних умовах, визначається за формулою:
AM⋅AN ΔU MN
ρпо=4 π
MN I , (12)
AM⋅AN
K=4 π
де MN – коефіцієнт реального зонда, величина якого визначається тільки
відстанями між електродами.
Для ідеальних установок (потенціал- або градієнт-зондів) маємо:
U
ρпо=4 π AM
I (13)
E
ρпо=4 π ( AO )2
I (14)
 2
Тут K=4 π AM – коефіцієнт ідеального потенціал-зонда, K=4 π ( AO ) – коефіцієнт
ідеального градієнт-зонда.
Поняттям «ідеальні зонди» користуються для розробки теорії електричних методів. В
практиці ГДС при визначенні ρпо (за формулою (41)) використовують реальні градієнт- та
потенціал-зонди з фіксованими відстанями між електродами. Різниця потенціалів ΔU MN
вимірюється в мілівольтах [мВ], сила струму I – в міліамперах [мА], коефіцієнт зонда K – в
метрах [м], позірний опір ρпо – в омметрах [Ом·м].
Результат вимірювань відносять до певної точки, що називається «точкою запису». Для
градієнт-зондів вона знаходиться посередині між парними електродами (M, N або A, B). Для
потенціал-зондів точка запису знаходиться посередині між непарними електродами (між A і M).
Важливою характеристикою зонду є його довжина L, що обумовлює радіус (глибинність)
досліджень. Більшій довжині зонду відповідає більший радіус досліджень. Для градієнт-зондів за
довжину приймається відстань від непарного електроду до точки запису: AO – для
однополюсного градієнт-зонду, MO – для двополюсного. Для потенціал-зондів довжиною зонда
слугує відстань між непарними електродами – AM.

Рис. 20. Деякі схеми комутації електродних установок: а) однополюсний послідовний

(підошовний) градієнт-зонд; б) двополюсний послідовний (підошовний) градієнт-зонд;
в) однополюсний обернений потенціал-зонд; г) двополюсний послідовний потенціал-зонд. Г –
генератор змінного струму, ФЧВ – фазочутливий випрямляч, РП – реєструючий пристрій.

Зонди ПО позначаються великими літерами A, B, M, N у порядку розміщення електродів

згори до низу. Між літерами позначаються цифрами міжелектродні відстані в метрах. Наприклад,
A2M0 .5N – однополюсний послідовний градієнт-зонд, у якому верхній електрод A є
струмовим, нижче, на відстані 2 м, розташований перший вимірювальний електрод M і, на
відстані 0.5 м, – другий вимірювальний електрод N. Другий струмовий електрод B розміщений
на значній відстані від зазначених електродів. Розмір такого зонду L=AO=2 . 25 м, коефіцієнт
зонду K=4π ( AM⋅AN ) / ( MN )≈125 .7 м.

4. Бокове каротажне зондування (БКЗ) та боковий каротаж БК. Суть, призначення

 БКЗ – це вимірювання к серією зондів одного типу, але різного розміру. Розрізняють
потенціал зонд(БКПЗ) і градієнт зонд (БКГЗ). В серію зондів входять 5-7 зондів, довжина
найменшого зонду дорівнює діаметру свердловини, а кожний наступний зонд в 2-2,5 рази
довший попереднього. До серії зондів входить стандартний зонд. Частіше всього
використовують серію підошвенних градієнт зондів, при цьому один з них (4 м) обернений з
метою уточнення відбивки пластів. БКЗ – детальний метод дослідження свердловин і його
проводять в інтервалах перспективних на корисні копалини. Швидкість запису 1000-2000 м/год.
для проведення і інтерпретації даних БКЗ необхідно знати діаметр свердловини і опір розчину.
Головні вирішувані задачі:
- більш детально і точно розчленити розріз
- більш точно оцінити літологію порід
- матеріали дозволяють більш однозначно виділяти пласти-колектори в процесі
інтерпретації.
- Дозволяють судити про характер насичення
- Знання істинного значення опору пласта і опору зони проникнення дозволяють вийти на
Кп і Кнгн.
В основі метода БК (СЭЗ) лежить поняття опору заземлень. Крім основного електрода А
існують додаткові електроди (екранні), які фокусують електричне поле, яке створюється
електродом А в свердловині таким чином, щоб силові лінії цього поля були перпендикулярні до
осі свердловини (або в латеральному напрямку).екранні електроди перешкоджають розтіканню
струму від електрода А по стволу свердловини і направляють його в глибину досліджуваних
порід. Це забезпечує найбільш різку залежність опору заземлення RA, а отже і ефективного опору
Э від питомого опору порід, проти яких розміщено заземлення А. Фокусуюча дія екранних
електродів залежить від сили струму, який протікає в них. В модифікації БК-3 екранні електроди
розміщені симетрично відносно електрода А. Його загальна довжина становить 3,2 м, мінімальна
потужність пласта, який виділяється цим зондом 0,5 м при довжині центрального електрода 0,15
м.. Ця модифікація дуже ефективна при вивченні тонкошаруватих розрізів і неоднорідних
пластів, а також високоомних розрізів, недолік такого зонда - неможливість збільшити радіус
дослідження (1-2 м) шляхом зміни його розмірів. В БК-7 крім живлячого електрода А є два
екранні електроди А1 і А2 і дві пари вимірювальних електроди М 1 М2 N1 N2. в БК-9 між
основними електродами А1 і А2 і N1 N2 встановлюються додаткова екранні електроди В1 і В2.
Головними задачами крім вище названих є визначення параметрів зони проникнення фільтрату
промив очної рідини і істинний питомий опір пластів. При дуже сольоних промив очних рідинах
і частому чергуванні пластів питомий опір останніх визначається тільки по даним Э методів БК.

5. Мікрозондування та струмові методи каротажу.

Мікрозондування (МЗ)
Цей метод заснований на вимірі ПО порід зондами малих розмірів, що притискаються до
стінки свердловини. В мікрозондах електроди встановлюються на малій відстані один від одного
(~ 2.5 см) на башмаку з електроізоляційного матеріалу. Щоб виключити вплив бурового розчину
на результати вимірів, башмак притискають до стінки свердловини ресорним або керованим
важільним пристроєм (рис. 26). В останньому випадку зондовий пристрій опускається в
свердловину в закритому стані, а в інтервалах вимірів важелі за командою з поверхні
відкриваються, і мікроустановка притискається до стінки свердловини.
 Рис. 26. Зовнішній вигляд електромеханічного блоку апаратури мікрозондування комплексу
МЕГА-Е з керованим важільним притискним пристроєм. У збільшеному варіанті показана
фронтальна проекція резинового башмака з трьома латунними електродами.

Три електроди ( A , M 1 , M 2 ), що вмонтовані в резиновий башмак, утворюють два зонди:

мікроградієнт-зонд (МГЗ) – A 0 .025 M 1 0 . 025 M 2 з розміром L= AO=0 . 0375  м, та
мікропотенціал-зонд (МПЗ) – A 0.05 M 2 з розміром зонда L= AM 2 =0 . 05  м.
Радіус дослідження у МГЗ дорівнює його довжині – 0.0375 м (3.75 см), а у МПЗ він є
приблизно у 2÷2.5 рази більший за його довжину і складає 10-12 см. Різниця в глибинах
досліджень призводить до того, що ПО, записаний цими зондами проти пластів-колекторів з
глинистою кіркою та зоною проникнення, будуть відрізнятися. Як правило, проти таких пластів
МПЗ МГЗ
спостерігається розбіжність кривих ПО ( ρпо >ρпо ). Пояснюється це тим, що проміжний шар
низького опору (плівка бурового розчину та глиниста кірка), що знаходиться між башмаком та
стінкою свердловини, у більшому ступені впливає на показання МГЗ, радіус дослідження
котрого практично співпадає з товщиною цього шару (~ 2÷3 см). В той же час показання МПЗ
визначаються, в основному, опором зони проникнення (її промитої частини – ρпп ), який є
більшим за опір проміжного шару. На цьому базується виділення в розрізах свердловин пластів-
колекторів, зокрема, нафтогазонасичених колекторів. У випадку щільних порід (ангідрити,
щільні вапняки та ін.) або порід, на стінках котрих не формується глиниста кірка (глини), криві
МПЗ та МГЗ співпадають (рис. 27).
 Рис. 27. Фрагмент запису каротажної діаграми методом мікрозондування в свердловині
№ 165 Бєльського нафтогазоконденсатного родовища.

Мікрозондування базується на тих самих фізичних основах, що і методи позірного опору

звичайними зондами. Тому величини
ρпо , записані мікроустановками, розраховуються за
формулою:
ΔU
ρпо=K⋅
I ,
де K – коефіцієнт мікрозонда (МГЗ або МПЗ), який визначається експериментально. Це
пов’язано із тим, що розміри електродів (діаметр електрода ~ 1 см) є співставними з відстанями
між самими електродами, що значно ускладнює розрахунок коефіцієнтів мікрозондів за
відомими формулами (41-43). На практиці коефіцієнт визначається шляхом проведення вимірів
мікроустановкою в середовищі із наперед відомим питомим опором
ρ
розч. . Зазвичай, таким
середовищем виступає водний розчин NaCl, яким наповнюється спеціально облаштована ванна.
Тоді коефіцієнт мікрозонда обраховується за формулою:
I
K= ρ розч.⋅
ΔU .
 Наприклад, для апаратури типу 5МЗ-20 коефіцієнти градієнт-мікрозонда і потенціал-
мікрозонда приблизно дорівнюють, відповідно, 0.34 і 0.5 м.
Методика проведення мікрозондування
Запис кривих позірного опору МГЗ і МПЗ виконується одночасно за допомогою
двоканальної апаратури, що працює як на багатожильному, так і на одножильному кабелі.
У зондовому пристрої стабілізований струм живлення частотою 400 Гц силою 2 мА протікає
від струмового електрода (А) через досліджувану гірську породу до зворотного електрода
живлення (В), що знаходиться на броні каротажного кабелю. При цьому з вимірювальних
електродів мікроустановки знімаються значення потенціалів, що є пропорційними питомому
опору гірських порід, і передаються на детектор.
Діапазони вимірів позірного питомого електричного опору гірських порід потенціал-
мікрозондом та градієнт-мікрозондом знаходиться в межах від 0.1 до 50 Ом·м.
Діапазон вимірів радіусів свердловини при розкритті важелів притискного пристрою складає
від 50 до 200 мм.
На рис. 28 наведена структурна схема принципу вимірів ПО мікрозондами на трижильному
кабелі.

Рис. 28. Схема вимірів методом мікрозондування. В каналі МГЗ вимірюється різниця

потенціалів між електродами М1 та М2 (ρМГЗ ~ ∆UМ1М2); в каналі МПЗ вимірюється потенціал
електроду М2 по відношенню до віддаленого електрода N (ρ МПЗ ~ ∆UМ2N). Г – генератор змінного
струму IAB в ланцюгу живлячих електродів А, В; ФЧВ – фазочутливий випрямляч.
Мікрозонди проводять в інтервалах реєстрації кривих БЕЗ у масштабі глибин 1:200. Масштаб
ρпо складає 0.5-2 Ом·м/см. Швидкість реєстрації – 1000-2000 м/год і залежить від ступеню
диференціації пластів гірських порід, що складають розріз, за ρп .
Застосування мікрозондування
Найбільш широкого вжитку мікрозондування знайшло при дослідженні свердловин, що
буряться на нафту, газ і воду з метою детального розчленування геологічного розрізу й
уточнення його літології, виділення малопотужних прошарків, виділення пластів-колекторів (за
розходженням кривих МПЗ і МГЗ) і уточнення їхньої ефективної (нафто-, газо- або
водонасиченості) потужності. За результатами кількісної інтерпретації діаграм мікрозондів
визначають питомий опір промитої частини пласта-колектора ρпп , який використовують у
подальшому при оцінці пористості пласта, його нафтогазонасиченості та нафтовіддачі.
Методи реєстрації струму базуються на теорії опору екранованого заземлення.
Величина сили струму в ланцюгу заземлення A пов’язана обернено пропорційною
залежністю із опором заземлення. Реєстрація зміни сили струму в ланцюгу заземлення A
дозволяє оцінювати провідність середовища, в котрому знаходиться це заземлення. Якщо
заземлення A розташоване у свердловині, то сила струму, який емітується заземленням в
оточуюче середовище, визначиться із співвідношення:
E
I=
∑ R+ R A , (15)
де E – напруга джерела живлення; ∑R – сумарний опір частини ланцюга живлення:
кабелю, допоміжних проводів, реостату, джерела живлення і заземлення B; R A – повний опір
заземлення А (див. рис. 29 б, в).
При ∑ R << R A схема реєстрації струму забезпечує отримання найбільш
диференційованих кривих, що відображують зміну опору порід. За постійних E та ∑
R зміна
сили струму в ланцюгу AB буде повністю визначатися повним опором заземлення A, що є прямо
пропорційним ефективному питомому опору середовища.
В групу методів реєстрації струму входять звичайний метод струму (одноелектродний),
екранований метод струму та метод ковзних контактів.
Внаслідок значного впливу свердловини на показання звичайного методу струму його
використання на практиці є суттєво обмеженим. Використання цього методу стає можливим
лише за умови значної диференціації розрізу за опором.
ЕКРАНОВАНИЙ МЕТОД СТРУМУ
Даний метод є повним аналогом триелектродного бокового каротажу, за винятком того, що
тут реєструється не різниця потенціалів ΔU між A E і віддаленим електродом N, а сила
струму в ланцюгу центрального електрода
A 0 B , що є пропорційною зміні потенціалу ΔU R0
на еталонному шунті
R
0 (рис. 36). Центральний електрод розміщений між двома екранними
електродами, через які пропускається струм тієї ж полярності, що і через центральний електрод.
 ΔU R
I 0= 0

Рис. 36. Схема реєстрації кривої екранованого методу струму: R0 ( U AB =const ).

Характерними розмірами зонду є загальна довжина зонду
Lзаг і довжина зонду L –
відстань між серединами ізоляційних проміжків. Точкою запису являється середина електроду
A0 .
Крива екранованого методу струму відображує зміну сили струму центрального електроду,
що перетинає породи різного питомого опору. Форма і розміри амплітуди аномалій кривої
залежать від тих самих факторів, що і для діаграми методу ПО. Проте крива екранованого
методу струму є більше спотвореною екранними ефектами від сусідніх пластів. В загальному
випадку окремі пласти високого опору на кривих екранованого методу струму будуть
відмічатися мінімумами сили струму, пласти низького опору – максимумами.
МЕТОД КОВЗНИХ КОНТАКТІВ
Характерною особливістю цього методу є конструкція заземлення A, що виконане у вигляді
одної або кількох щіток, встановлених на ізоляторах. Щітки за допомогою спеціальних пристроїв
притискаються до стінки свердловини. Така конструкція заземлення зменшує вплив
промивальної рідини на величину сигналу, тому опір заземлення визначається, головним чином,
питомим опором породи, до якої притискаються щітки. Оскільки площа контакту щіток з
гірськими породами мала, їхній опір є значно більшим за сумарний опір всього іншого ланцюга (
∑ R << R A ), і сила струму змінюється значно контрастніше, ніж у звичайному методі
реєстрації струму. Це дає змогу достатньо впевнено виділяти границі пластів різного питомого
опору. Наприклад, пласти антрациту і сульфідів, що характеризуються високою
електропровідністю, відмічаються на кривих методу ковзних контактів високими показаннями
сили струму.
В методі ковзних контактів, як і в інших методах струму, реєструється сила струму в
ланцюгу AB, що є обернено пропорційною падінню напруги ΔU , виміряній на еталонному
R
шунті 0 (рис. 29, в).
Область застосування і вирішувані задачі
 Методи реєстрації струму знайшли широке застосування при дослідженні розрізів рудних та
вугільних свердловин. Екранований метод струму та метод ковзних контактів використовують в
основному для деталізації зон зруднінь, графітизації, виділення тонких вугільних пластів тощо.

6. Резистивіметрія й термометрія свердловин, характеристика вирішуваних ними

задач.
Резистивіметрія – це метод визначення питомого електричного опору промивальної рідини,
що заповнює свердловину, за допомогою спеціальних приладів – резистивіметрів.
Резистивіметри поділяються на поверхневі (лабораторні) й свердловинні. До ГДС
відноситься резистивіметрія за допомогою свердловинних резистивіметрів, що дозволяють
безперервно реєструвати питомий опір рідини по стовбуру свердловини.
Свердловинний резистивіметр – це мікрозонд, розташований у спеціальному корпусі, який
дозволяє до мінімуму зменшити вплив гірських порід чи обсадної колони на величину
вимірюваного опору розчину.
При переміщенні резистивіметра у свердловині рідина вільно проходить крізь прилад, в
корпусі якого є спеціальні отвори. Таким чином в момент виміру всередині приладу знаходиться
саме той розчин, що присутній в свердловині на поточній глибині.
Виміри проводяться зазвичай за схемою однополюсного мікроградієнт-зонду: через
електроди A і B подається струм I, між електродами M і N вимірюється різниця потенціалів
ΔU (рис 20, а). Зареєстрований опір свердловинної рідини визначається за відомою формулою
ΔU
ρ р =K р
I ,
де
K р – коефіцієнт резистивіметра, що визначається експериментально (аналогічно до
мікрозондів).
Виміри резистивіметром можна проводити як при спусканні, так і при підйомі кабелю із
швидкістю до 4000 м/год. Масштаб глибин 1:200. Омічний масштаб 0.01-0.1 Ом·м/см для
солоних розчинів, 0.05-2.5 Ом·м/см – для прісних розчинів.
Застосування резистивіметрії
Головне призначення цього методу – вивчення питомого електричного опору рідини, що
знаходиться в свердловині під час її буріння, випробування або експлуатації. Дані
резистивіметрії широко використовуються при вирішенні геологічних задач і задач, пов’язаних із
контролем технічного стану свердловин. Знання р ρнеобхідне для інтерпретації діаграм
практично всіх ГМДС. Резистивіметрія використовується при визначенні інтервалів, де
відбувається поглинання бурового розчину і виливи пластової води; для визначення швидкості
фільтрації підземних вод; для встановлення місць порушень обсадних колон і для розв’язку
інших задач.
Термометрія свердловин та задачі,які нею вирішуються
В ГДС термометрія заснована вивченні характеру розподілу в свердловині і оточуючих
породах природних і штучних теплових полів. Термометрія досліджує квазістаціонарні та
нестаціонарні теплові поля. Квазістаціонарні теплові поля(майже не змінюються впродовж
тривалого часу): регіональне природне полу Землі, місцеві локальні поля з відносно постійним
джерелом збудження природного поля (напр., рух по пластах або тріщинах термальних вод,
рівномірний тривалий відбір флюїдів, нагнічений або затрубний перетік рідини або газу).
Стаціонарні теплові поля: розподіл температури в стовбурі свердловини і оточуючих її породах
визначається теплопровідністю середовища λ. Нестаціонарні теплові поля  локальні,
спостерігаються в початковий етап експлуатації свердловини і при її зупинці, при цементуванні
колони, бурінні. Розподіл температури в нестаціонарному тепловому полі визначається
температуропровідністю а.
 Коефіцієнт теплопровідності , питомий тепловий опір =1/, коефіцієнт теплової анізотропії
λ
a=
λt = √ξ n /ξ t , питома теплоємність сп, коефіцієнт температуропроводності cп δ .
dS
dQ= λ dtd τ
Рівняння Фур’є dl описує передачу кількості тепла dQ за час d через
площадку dS довжина елемента dl при перепаді температур dt. В даному рівнянні  характеризує
властивість середовища передавати теплову енергію молекул середовища; називається
теплопровідністю середовища.. в СІ []=Вт/(м*К). Питомий тепловий опір  відповідно (м*К)/Вт.
Для разних гірських порід і корисних копалин тепловий опір від 0,00n до n0 (м*К)/Вт.
Понижується зі збільшенням щільності, вологості,Ю проникності і вмісту льоду в породі;
підвищується при заміщенні в поровому просторі води нафтою, газом або повітрям і залежить
від шаруватості порід, тобто від теплової анізотропії.
В розподілі природного теплового поля (квазістаціонарного) суттєве значення мають питомий
тепловий опір  та теплопровідність , а при вивченні нестаціонарних полів  питома
теплоємність сп та температуропроводність а. Диференціація гірських порід і корисних копалин
за температурними властивостями лежить в основі застосування термічних методів для вивчення
геологічних розрізів свердловин, а теплова анізотропія t використовується для розв’язання
тектонічних задач. Аналіз теплових полів зводиться до розв’язання рівняння теплопровідності.
Апаратура термометрії  термометри на опорі; дія заснована на вимірюванні опору металевого
провідника зі зміною температури. Розрізняють як методи:
 звичайна температурометрія, 0С;
 градієнт-термометрія;
 аномалієтермометрія, 0С.
Діаметр термометра 4 см, довжина 1,5-2 см. Диференціальні термометри більш точні.
Вимірюється провідність з меншою швидкістю, тобто поточечно. На кожній точці компенсують
поперередні вимірювання і знімають точкові значення. Вимірювання завджди(!) проводяться при
спусканні в свердловину. Для проведення вимірювань свердловина повинна відстоятись
приблизно 10 діб.
Метод природного теплового поля (геотермія). В термічному режимі поверхневих шарів
головні роль відіграє сонячні радіація, а тепловий стан глибинних шарів Землі залежить від
енергії радіоактивних перетворень. Температурні умови верхніх шарів Землі характеризуються
середньодобовими, середньомісячними, середньорічними температурами. В поверхневих шарах
спостерігається добова і річна періодичність коливань температур. Амплітуди температурних
коливань затухають зі зростанням глибини. Шари, в яких амплітуди коливань температур стають
меншими за похибку вимірювань, називають шарами постійних добових і річних температур.
Потужність 1-2 м (добова), 10-40 м (річна). Середньорічна температура нейтрального шару
рахується рівній середній річній температурі земної поверхні. Є вікові коливання температур в
земній корі до 1000м. Інтенсивність зростання температури з глибиною характеризується
величиною геотермічного градієнт Г. Обернена до нього величина  геотермічний ступінь
t −t H −H 1
Г= 2 1 ∗100 ; G= 2
G=1/Г; H 2 −H 1 t 2 −t 1 . Вирішувані методом задачі: літологічне
розхчленування розрізу, виявлення колекторів, пошуки корисних копалин, вивчення глинистих
покришок, пошуки колекторів в карбонатних породах, пошук колекторів в тонкошаруватих і
піщаноглинистих комплексах, визначення їх газоносності.
Метод штучного теплового поля вивчає технічний стан свердловин (затрубну циркуляцію),
визначає термодинамвчні та гідродинамічні параметрів об’єктів експлуатації. На кривих
термометрії штучного теплового поля породи пласта з пониженою температуропровідністю, які
відрізняються від температуропровідності вміщуючих порід, виділяються аномаліями
температур. Якщо температура прмивної рідини менша від температури порід, то породи
низького питомого теплового опору відмічаються на термограмі аномаліями понижених
температур, а породи висовкого опору  аноміліями підвищених температур.
В ГДС термометрія заснована вивченні характеру розподілу в свердловині і оточуючих
породах природних і штучних теплових полів. Термометрія досліджує квазістаціонарні та
нестаціонарні теплові поля. Квазістаціонарні теплові поля(майже не змінюються впродовж
тривалого часу): регіональне природне полу Землі, місцеві локальні поля з відносно постійним
джерелом збудження природного поля (напр., рух по пластах або тріщинах термальних вод,
рівномірний тривалий відбір флюїдів, нагнічений або затрубний перетік рідини або газу).
Стаціонарні теплові поля: розподіл температури в стовбурі свердловини і оточуючих її породах
визначається теплопровідністю середовища λ. Нестаціонарні теплові поля  локальні,
спостерігаються в початковий етап експлуатації свердловини і при її зупинці, при цементуванні
колони, бурінні. Розподіл температури в нестаціонарному тепловому полі визначається
температуропровідністю а.
Коефіцієнт теплопровідності , питомий тепловий опір =1/, коефіцієнт теплової анізотропії
λ
a=
λt = √ξ n /ξ t , питома теплоємність сп, коефіцієнт температуропроводності cп δ .
dS
dQ= λ dtd τ
Рівняння Фур’є dl описує передачу кількості тепла dQ за час d через
площадку dS довжина елемента dl при перепаді температур dt. В даному рівнянні  характеризує
властивість середовища передавати теплову енергію молекул середовища; називається
теплопровідністю середовища.. в СІ []=Вт/(м*К). Питомий тепловий опір  відповідно (м*К)/Вт.
Для разних гірських порід і корисних копалин тепловий опір від 0,00n до n0 (м*К)/Вт.
Понижується зі збільшенням щільності, вологості,Ю проникності і вмісту льоду в породі;
підвищується при заміщенні в поровому просторі води нафтою, газом або повітрям і залежить
від шаруватості порід, тобто від теплової анізотропії.
В розподілі природного теплового поля (квазістаціонарного) суттєве значення мають питомий
тепловий опір  та теплопровідність , а при вивченні нестаціонарних полів  питома
теплоємність сп та температуропроводність а. Диференціація гірських порід і корисних копалин
за температурними властивостями лежить в основі застосування термічних методів для вивчення
геологічних розрізів свердловин, а теплова анізотропія t використовується для розв’язання
тектонічних задач. Аналіз теплових полів зводиться до розв’язання рівняння теплопровідності.
Апаратура термометрії  термометри на опорі; дія заснована на вимірюванні опору металевого
провідника зі зміною температури. Розрізняють як методи:
 звичайна температурометрія, 0С;
 градієнт-термометрія;
 аномалієтермометрія, 0С.
Діаметр термометра 4 см, довжина 1,5-2 см. Диференціальні термометри більш точні.
Вимірюється провідність з меншою швидкістю, тобто поточечно. На кожній точці компенсують
поперередні вимірювання і знімають точкові значення. Вимірювання завджди(!) проводяться при
спусканні в свердловину. Для проведення вимірювань свердловина повинна відстоятись
приблизно 10 діб.
Метод природного теплового поля (геотермія). В термічному режимі поверхневих шарів
головні роль відіграє сонячні радіація, а тепловий стан глибинних шарів Землі залежить від
енергії радіоактивних перетворень. Температурні умови верхніх шарів Землі характеризуються
середньодобовими, середньомісячними, середньорічними температурами. В поверхневих шарах
спостерігається добова і річна періодичність коливань температур. Амплітуди температурних
коливань затухають зі зростанням глибини. Шари, в яких амплітуди коливань температур стають
меншими за похибку вимірювань, називають шарами постійних добових і річних температур.
Потужність 1-2 м (добова), 10-40 м (річна). Середньорічна температура нейтрального шару
рахується рівній середній річній температурі земної поверхні. Є вікові коливання температур в
земній корі до 1000м. Інтенсивність зростання температури з глибиною характеризується
величиною геотермічного градієнт Г. Обернена до нього величина  геотермічний ступінь
t −t H −H 1
Г= 2 1 ∗100 ; G= 2
G=1/Г; H 2 −H 1 t 2 −t 1 . Вирішувані методом задачі: літологічне
розхчленування розрізу, виявлення колекторів, пошуки корисних копалин, вивчення глинистих
покришок, пошуки колекторів в карбонатних породах, пошук колекторів в тонкошаруватих і
піщаноглинистих комплексах, визначення їх газоносності.
Метод штучного теплового поля вивчає технічний стан свердловин (затрубну циркуляцію),
визначає термодинамвчні та гідродинамічні параметрів об’єктів експлуатації. На кривих
термометрії штучного теплового поля породи пласта з пониженою температуропровідністю, які
відрізняються від температуропровідності вміщуючих порід, виділяються аномаліями
температур. Якщо температура прмивної рідини менша від температури порід, то породи
низького питомого теплового опору відмічаються на термограмі аномаліями понижених
температур, а породи висовкого опору  аноміліями підвищених температур.

7. Сутність акустичного методу дослідження свердловин та задачі, які вирішуються за

його даними.
Акустичний каротаж (АК). Фізичні принципи і характеристики пружних хвиль при
вимірюваннях методів АК.
Сейсмоакустичні методи досліджень свердловин базуються на визначенні пружних
властивостей гірської породи по даним кінематичних та динамічних характеристик поля
пружних коливань, що створюються у
свердловинах. По частотам пружних хвиль
джерело
виділяють наступні методи:
1 низькочастотний широкополосний (АКШ)
=56 кГц; ультразвуковий =1075 кГц;
акустичного телебачення =12 мГц; інші
2 методи основані на реєстрації пружних
l хвиль в гірських породах об’єднуються під
акуст ізолятор
назв. сейсмометрія свердловин. Для
досягнення більшої детальності у
розчленування розрізу використовують
високі частоти. Для досягнення глибинності
використовують низькі частоти. Пряма
задача АК зводиться до обчислення
пружного поля у середовищі між св. та
приймач
акустичним зондом і являє собою крайову
задачу для хвильового рівняння з не
нульовою правою частиною, яка
характеризується функцією джерела. Хвильове поле аналізується виходячи з представлень
геометричної акустики. Точні аналітичні рішення шукаються в стаціонарному та імпульсному
режимах. Динамічна задача теорії пружності розв’язується чисельними методами. Різні породи
по різному послаблюють енергію хвилі, що спостерігається. Амплітуда коливань Р або S хвилі
зменшується обернено пропорційно відстані від точки збурення до точки спостережень. На
практиці дослідження свердловин, зменшення коливань з віддоленням точки спостережень від
випромінювача, залежить від коефіцієнту поглинання  енергії хвилі на відрізку l
=1/l*20*lgA1/A2=1/l*lnA1/A2, де А1, А2 – амплітуди хвилі на відстані l,  - коефіцієнт
затухання енергії [1/м=Дб].  залежить від пористості, мінерального складу цементу, геометрії
пор, свердловинного флюїду, який заповнює поровий простір, від частоти пружних коливань та
типу хвиль. При акустичних дослідженнях вивчають кінематичні характеристики, визначають
швидкості розповсюдження пружних хвиль в породах або величини зворотні швидкості (час). На
 практиці записуються Т1, Т2 або Т2-Т1 ( час в різних точках). Записуються динамічні
характеристики, які пов’язані з поглинаючими властивостями середовища: А1, А2 та 
( амплітуди в різних точках).
Принцип вимірювання АК.
При vфільтрату>vпласта vp (повздовжня) буде відхилятися до критичного кута , sin=vф/vп. При
1 якомусь куті  промінь почне ідти по стінці свердловини (тобто, несе інформацію про фізико-
механічну характеристику породи). Vp2 – утворює головні хвилі, які потрапляють в приймач.
Шлях проходу хвилі S=d/2+l+d/2. На практиці використовується не дво- а трьох елементний
зонд. Можна брати два випромінювача та один приймач. Тоді Т 1 – час проходу головної хвилі від
джерела до першого приймача, Т2 – до другого. Записується Т=Т2-Т1, за Т1 S=d/2+l1+d/2, а за Т2
S=d/2+l2+d/2, тому SТ=l1-l2=l. Для зменшення впливу свердловини досліджується центра тор. В
якості випромінювача та приймачів використовують на практиці п’єзоелектричні перетворювачі
(п’єзокераміка на основі титанату барію та свинцю). Масштаби запису 1:500, більш детально
1:200, Т=1020мкс/м в см, =12Дб на 1см. А1, А2=0,52 на 1см. Швидкість руху 1000-
1200м/с. АК розчленовує на пласти та пропластки по пружнім властивостям. Класифікація порід
на колектори та не колектори. У комплексі з іншими методами дозволяє визначити тип
пористості. Для визначення рівня підняття цементного камню в затрубному просторі та його
якості. Швидкість розповсюдження пружної хвилі по ходу проміню залежить від пружних
властивостей та щільності, а також від типу хвилі. Властивості пружних тіл визначаються
модулем їх повздовжнього розтягнення та коефіцієнтом поперечного стиснення. Модуль
повздовжнього розтягнення Е (Юнга) дорівнює відношенню прикладеної напруги Р до
викликаного відносного подовженню l зразка до якого прикладена ця напруга. Е=Р/l
Коефіцієнт поперечного скорочення  (Пуасона) є коефіцієнтом пропорціональності між
відносним поперечним стисненням d та відносним видовженням l =d/l. Пружні
властивості гірських порід, а значить і швидкості розповсюдження коливань обумовлені їх
мінеральним складом, пористістю та формою порового простору і таким чином тісно пов’язані з
літологічними та петрографічними властивостями. Якщо на елементарний об’єм породи
протягом деякого часу діє яка-небудь сила, то відбувається деформація частинок породи та їх
переміщення, це призводить до виникнення напруг в об’ємі середовища, яке оточує цей об’єм. В
наслідок цього у всіх напрямках від точки прикладення сили змінюється першопочатковий стан
середовища гірської породи. Після того як частина середовища здійснить коливання біля свого
першопочаткового положення вона заспокоюється. Процес послідовного розповсюдження
деформацій назв. пружною хвилею.

Акустичні методи геофізичних досліджень в свердловинах основані на вивченні пружних

властивостей гірських порід за даними спостереження процесів послідовного поширення у них
деформацій, викликаних пружною хвилею.
В породі можуть виникати різні типи пружних хвиль в залежності від виду деформації. При
вивченні пружних властивостей гірських порід інформативними є такі хвилі: повздовжні (P-
хвилі), поперечні (S-хвилі), Лемба (L-хвилі) і хвилі вторинного походження.
Найважливіші характеристики пружних хвиль – швидкості поширення (або інтервальний час),
амплітуди їх і коефіцієнти згасання. Одиницею вимірювання швидкостей пружних хвиль VP, VS,
VL служить метр через секунду (м/c). Обернена величина швидкості поширення пружної хвилі в
породі називається інтервальним часом Т, одиницею вимірювання є мкс/м.
Швидкості поширення і згасання пружних хвиль в гірських породах залежать від таких
факторів: літолого-мінералогічного стану порід, об’єму і структури порового простору, типу
цементу і степені цементації, характеру розподілу глинистого матеріалу в породі, характеру
насичуючого породу флюїду і ступеню насиченості пор рідиною або газом, термобаричних умов
вимірювання (ефективного тиску, температури) і ін. Переважаючими факторами слід вважати
пористість породи, структуру порового простору і мінеральний склад при наявності заповнювача
однакового характеру.
 В обсаджених свердловинах акустичні сигнали чутливі в значній мірі на характер контакту
цементного каменю з обсадною колоною і породою. Акустичні методи, таким чином, широко
застосовуються для вивчення розрізів свердловин і для оцінки їх технічного стану.
Акустичний зонд складається із збудника пружного імпульсу-випромінювача В і двох
розташованих на деякій віддалі від нього приймачів П1 і П2, які сприймають коливання.
Віддаль між приймачами П1 і П2 називається базою зонда S. Довжиною зонда L3 є віддаль від
випромінювача до найближчого приймача (рис. 7.17).
Випромінювач посилає імпульси коливань, які складаються із трьох-чотирьох періодів (6-
8 фаз). Коливальний процес який досягає перших поступлень називається вступом хвилі.
Величина максимального відхилення називається амплітудою хвилі, проміжок часу, який
розділює два сусідні максимуми або мінімуми – видимим періодом хвилі Т. Частотою хвилі є
f=1/,Т.
Акустичний метод оснований на вивченні швидкості поширення пружних хвиль в гірських
породах шляхом вимірювання інтервального часу . Час пробігу  пружної хвилі на одиницю
довжини і її швидкість Vп визначається як різниця часу вступу на другому і першому приймачах
(2-1).
Швидкість поширення пружної хвилі у пласті називається пластовою або інтервальною.
Дані акустичного методу використовують для розчленування геологічного розрізу, виділення
нафтогазових і водонасичених колекторів, аномально високих пластових тисків і оцінки їх
величини, пластів вугілля і зон оруденіння, оцінки пористості, тріщинуватості і фізико-
механічних властивостей, а також для інтерпретації сейсморозвідувальних матеріалів.
Вимірювання проводять на підйомі глибинного приладу зі
швидкістю 1000 м/год.. Для контролю якості діаграм
проводять повторний запис вимірювальних параметрів в
інтервалі 40-50 м у породах з підвищеним коефіцієнтом
згасання.
Для побудови геоакустичної моделі розрізу
використовується широкополосний акустичний метод
(ШАМ). За даними цього методу визначають вертикальний
час, а також значення інтервальних і середніх сейсмічних
швидкостей, які використовуються в сейсморозвідці для
побудови відбиваючих границь.

Рисунок 7.17 Схема розміщення акустичного глибинного

приладу у свердловині.

Геоакустичні моделі середовища, одержані за даними

ШАМ, можуть бути використані при вивченні структури
відбиваючих горизонтів, їх будови за площею, при виборі
оптимальних параметрів для вивчення міжсвердловинного простору, побудови синтетичних
сейсмограм.
Літологічне розчленування розрізів свердловин здійснюється з використанням параметрів
пружних властивостей гірських порід T, V. Різниця у швидкостях поширення пружних хвиль
визначається величиною Vтв(Tтв) у твердій фазі породи (при Kп0).

8. Методи радіоактивного каротажу.

Геофізичні методи дослідження свердловин, які базуються на використанні радіоактивних
процесів (природних і штучно викликаних), що відбуваються в ядрах атомів елементів,
називають радіоактивними.
Радіоактивні методи поділяються на методи реєстрації природних випромінювань гірських
порід і методи реєстрації вторинних випромінювань, пов’язаних з опроміненням гірських порід
за допомогою спеціальних джерел, розміщених у свердловинному приладі. Серед останніх
виділяють дві підгрупи методів, які базуються на опроміненні гірських порід: гама-квантами і
нейтронами. В обох підгрупах виділяють інтегральні та спектрометричні методи. Важливою
перевагою більшості ядерних методів є можливість їх застосування як в незакріплених, так і
закріплених свердловинах.
Методи природної гама-активності гірських порід
Застосування цих методів для вивчення геологічних розрізів свердловин базується на
диференціації гірських порід за їх природною гама-активністю. Для досліджень свердловин
використовуються інтегральний гама-метод і спектральний гама-метод.
У свердловині реєструються інтегральна і диференціальна інтенсивності гама-
випромінювання, яке виникає при спонтанному розпаді радіоактивних елементів у гірських
породах.
Радіус сфери, із якої приходить 90-95 % зареєстрованого випромінювання, називається
радіусом зони дослідження ГМ. Вважають, що радіус дослідження гамаметрії складає приблизно
30 см.
Форма кривих інтенсивності -випромінювання симетрична, інтенсивність залежить від
вмісту радіонуклідів, товщини пласта, діаметра свердловини. Границі пласта встановлюються на
рівні ½Імах (рис. 7.13).

Рисунок 7.13 - Криві інтенсивності І гама-випромінювання по вісі свердловини діаметром d

проти пластів різної товщини з підвищеною радіоактивністю
h1 – h5 – товщини пластів; 1 - для точкового індикатора, 2 – для індикатора довжиною
рівною довжині діаметра свердловини; а і b – точки кривої, які відмічають половину амплітуди

У комплексі з матеріалами інших геофізичних методів, дослідження свердловин гама-

методом використовуються для літологічного розчленування розрізів свердловин, кореляції і
виділення порід-колекторів, оцінки глинистості порід, виділення у розрізі радіоактивних руд та
оцінка вмісту U, Th, K.
При спектральному гама-каротажі використовуються спеціальні прилади-спектрометри гама-
випромінювання, що дозволяє визначити природну радіоактивність породи зумовлену окремо
ураном, радієм, торієм і калієм.
За допомогою спектрального гама-методу проводиться вивчення геохімічної циклічності,
вияснення фаціальних характеристик та інтенсивності тектонічного руху структур, визначення
глинистості та нерозчинного осаду пластів-колекторів, виявлення мінерального складу
глинистих порід.
Методи розсіяного гама-випромінювання
Методи розсіяного гама-випромінювання базуються на вимірюванні інтенсивності штучного
гама-випромінювання, розсіяного породотворними елементами в процесі їх опромінення
потоком гама-квантів.
 Існують дві модифікації гама-гама-методу: гама-гама-метод за щільністю та гама-гама-метод
за м’якою компонентою (селективний).

Рисунок 7.14 Приклад виділення свинцевого (а) і вольфрамового (б) зруденіння за даними

гама-гама методів
137
Джерело Cs; 1 – туфобрекчії, 2 – монцоніти, 3 – вкраплення прожилок галеніту (свинцеві
руди); 4 – вкрапленність шеєліту (вольфрамові руди).

Гама-гама-метод за щільністю ГГМ-Щ. В ГГМ-Щ гірська порода опромінюється джерелом

гама-квантів і реєструється інтенсивність розсіяного гама-випромінювання, яке досягає
індикатора випромінювання, розміщеного на деякій віддалі від джерела. Ця віддаль називається
довжиною зонда L. Точку реєстрації ГГМ відносять до середини між центрами джерела і
детектора. Фільтр із важкого металу (Fe, Pb, W і інші), встановлений між джерелом та
індикатором, практично повністю поглинає пряме гама-випромінювання джерела. Тому
вимірюване в цьому методі гама-випромінювання майже повністю складається із
випромінювання джерела, яке розсіялось на атомах середовища, що оточує джерело.
В модифікації ГГМ-Щ застосовується джерело гама-квантів відносно великої енергії,
найчастіше 60Co, який випускає кванти з енергією 187,2 і 212,8 фДж.
Покази методу залежать лише від густини породи, яка оточує свердловинний прилад: чим
більша щільність середовища, тим меншими є покази ГГМ-Щ.
Розмір зонда переважно 20-40 см. Радіус дослідження складає 10-15 см.
За допомогою ГГМ-Щ проводиться розчленування геологічних розрізів, виділення різних
корисних копалин, визначення густини та пористості порід та інші (рис. 7.14).
Гама-гама метод селективний ГГМ-С. У цій модифікації застосовують джерела м’якого гама-
випромінювання (менше 48-64 фДж), наприклад, радіоактивний селен-75, ртуть-203 та інші.
Детектор при ГГМ-С настроюють на реєстрацію ще більш м’якого гама-випромінювання. Покази
ГГМ-С залежать як від розсіювання гама-квантів (отже, від щільності середовища), так і від їх
поглинання, яке в основному визначається концентрацією в породі важких елементів, чим більше
в породі важких елементів, тим менші покази методу. Розмір зонда при ГГМ-С переважно 10-
20 см.
Селективну модифікацію гама-гама методу використовують для виділення порід, збагачених
важкими елементами (свинець, ртуть, вольфрам та інші), і кількісної оцінки концентрації
останніх (рис. 7.14).
Нейтронні методи
 В нейтронних методах гірська порода опромінюється швидкими нейтронами, які
випромінюються стаціонарним або імпульсним джерелом нейтронів.
У різних методах можуть реєструватися або нейтрони, розсіяні ядрами атомів гірської
породи, гама-випромінювання радіаційного захоплення нейтронів, або гама-випромінювання
штучних радіоактивних ізотопів, що утворюються при поглинанні нейтронів ядрами.
До стаціонарних нейтронних методів дослідження свердловин відносять: метод щільності
надтеплових нейтронів, метод щільності теплових нейтронів, нейтронний гама-метод, метод
наведеної активності, метод індикації елементами з аномальними нейтронними властивостями.
Нейтрон-нейтронний метод. Суть нейтронного методу (НМ) зводиться до опромінення
гірських порід швидкими нейтронами і реєстрації характеристик надтеплових або теплових
нейтронів.
Дослідження НМ проводять за допомогою свердловинного приладу, у якому розміщені
джерело нейтронів і детектор нейтронів.
Розрізняють швидкі нейтрони з енергією 1-15 МеВ, надтеплові – 10-0,1 еВ і теплові нейтрони
з енергією 0,025 еВ.
Нейтрон-нейтронний метод з реєстрацією надтеплових нейтронів (ННМ-Н). Кількість
нейтронів, які досягають індикатора у ННМ-Н, визначається особливостями процесу
сповільнення нейтронів у середовищі, у якому знаходиться свердловинний прилад.
Серед основних породотвірних елементів водень є аномальним елементом як у відношенні
розсіювання, так і втрати енергії нейтронів. Вплив інших елементів значно менший у порівнянні
з впливом вмісту водню і для різних елементів приблизно однаковий. Тому покази методу тісно
пов’язані з концентрацією водню, який присутній, в основному, у складі води або вуглеводнів,
що заповнюють пори гірської породи.
Характер залежності показів методу від вмісту водню у гірській породі різний на різних
віддалях від джерела нейтронів. На практиці використовують зонди розміром 30-40 см, рідше
50 см. При таких зондах покази методу зростають із зменшенням вмісту водню у породі. Щільні,
низькопористі породи, у яких мало водню, характеризуються найвищими показами на кривих
ННМ-Н. Пористі вапняки, доломіти, пісковики характеризуються проміжними показами. При
інших рівних умовах, чим вища пористість пласта, тим нижчі покази методу. Це дозволяє за
даними ННМ-Н визначати коефіцієнт пористості пласта. При рівній пористості нафтонасичені і
водоносні породи характеризуються однаковими показами на кривих ННМ-Н. Газоносні пласти
переважно характеризуються більш високими показами. Радіус дослідження ННМ-Н складає
приблизно 30 см.
Нейтрон-нейтронний метод з реєстрацією теплових нейтронів (ННМ-Т). На покази ННМ-Т
впливають процеси сповільнення і дифузії теплових нейтронів. Зменшення щільності теплових
нейтронів з віддалю проходить дещо повільніше, ніж у випадку надтеплових нейтронів.
Середній час життя теплових нейтронів визначається в основному присутністю і
концентрацією в породі елементів з аномально високим перерізом поглинання теплових
нейтронів, таких як хлор, бор, марганець та інші. В осадових породах основним елементом з
аномальним перерізом поглинання нейтронів є хлор. Відповідно середній час життя теплових
нейтронів більшості осадових порід зменшується із збільшенням коефіцієнта пористості гірських
порід і мінералізації пластових вод. Нафтоносні і газоносні породи характеризуються більшим
часом життя теплових нейтронів у порівнянні з водоносними пластами, насиченими
мінералізованою водою.
Нейтронний гама-метод (НГМ). При дослідженнях нейтронним гама-методом реєструють
гама-випромінювання, яке виникає при захопленні теплових нейтронів ядрами гірської породи
(гама-випромінювання радіаційного захоплення). Інтенсивність цього випромінювання в
однорідному середовищі зменшується при віддаленні від джерела так, як інтенсивність
нейтронів, однак дещо повільніше. Кількість гама-квантів, які досягають детектора, прямо
пропорційна кількості нейтронів, які поглинаються одиницею об’єму в зоні розміщення
детектора, і числу квантів, що утворюються при захопленні одного нейтрона.
 Форма кривої НГМ близька до такої які ННМ. Вона визначається в першу чергу вмістом
водню у гірській породі і в свердловині: при великих зондах, які переважно застосовуються на
практиці, покази НГМ зростають при зменшенні вмісту водню у середовищі, яке оточує
свердловинний прилад.
За впливом на покази НГМ після водню в осадових породах друге місце займає хлор. При
відсутності хлору основна кількість нейтронів в осадових породах поглинається здебільшого
воднем.
Зокрема, водоносні пласти, насичені високо мінералізованою пластовою водою, відмічаються
більшими показами в порівнянні з нафтоносними пластами такої ж пористості. Вплив
свердловини на покази НГК дещо менший, ніж на покази ННК.
Імпульсні нейтронні методи. При імпульсних нейтронних методах джерело випромінює
нейтрони на протязі порівняно коротких інтервалів часу. Такі імпульси генератора нейтронів
повторюються періодично з періодом T=10-3-10-1с-1, тобто 10-103 раз в 1 с. За допомогою
спеціальної схеми – почасового аналізатора реєстрація випромінювання здійснюється не
безперервно, а лише в деякі (спеціально вибрані) інтервали часу.
В даний час застосовують дві модифікації імпульсних нейтронних методів – з реєстрацією
теплових нейтронів (ІННМ-Т) та гама-квантів радіаційного захоплення (ІНГМ). Реєстрація
нейтронів (і гама-квантів) в цих методах здійснюється в інтервалі між двома імпульсами джерела
через деякий час затримки після кожного імпульсу, який складає від декількох сотень до двох-
трьох тисяч мікросекунд.
Імпульси джерела повторюються через невеликий час (переважно 10-400 раз в 1 с) і при
ІННМ реєструється інтенсивність теплових нейтронів (гама-квантів) для деякого значення часу
затримки, усереднена за великим числом імпульсів джерела.
Вимірювання при ІННМ (ІНГМ) виконують при русі приладу по стовбуру свердловини і в
результаті отримують неперервні діаграми для двох-трьох каналів з різними значеннями часу
затримки.
У випадку великих часів затримки вплив діаметру свердловини і властивостей середовища,
яке заповнює свердловину, на покази ІННМ (ІНГМ) поступово зникає, що є перевагою
імпульсних методів. Інша перевага імпульсних методів полягає у більшій в порівнянні із
стаціонарними методами чутливості до вмісту елементів, які сильно поглинають нейтрони.
В нафтових і газових свердловинах це дозволяє розрізняти продуктивні і водоносні пласти
при порівняно малій мінералізації пластових вод (20-30г/л). Зі збільшенням мінералізації вод
вирішення цієї задачі можливе навіть за результатами вимірювання за одним значенням часу
затримки. У інших рівних умовах водоносні пласти відмічаються значно меншими показами
ІННМ для великих затримок в порівнянні з нафтоносними пластами.
Точка реєстрації зонда ІННМ і ІНГМ співпадає із серединою детектора.
За допомогою імпульсних методів вирішують такі ж задачі, як і стаціонарними нейтронними
методами. Загальна інформативність імпульсних нейтронних методів вища порівняно зі
стаціонарними. При високій мінералізації пластових вод ІННМ дає змогу визначити коефіцієнт
нафтонасичення колекторів і стежити за поточним нафтонасиченням.
Метод наведеної активності (МНА)
Метод базується на вивченні штучної радіоактивності, яка виникає при опроміненні гірських
порід нейтронами або гама-квантами. За періодом напіврозпаду штучних радіоактивних ядер та
енергії їх гама-випромінювання визначають радіоактивний ізотоп, що виник, а відповідно, і
початковий ізотоп гірської породи, із якого він утворився. За інтенсивністю гама-
випромінювання радіоактивних ядер знаходять концентрацію відповідних початкових елементів
у гірській породі.
Активація ядер може здійснюватися як швидкими, так і повільними нейтронами або гама-
квантами високих енергій.
В методі наведеної активності використовують установку, яка складається із джерела
нейтронів або гама-квантів і детектора гама-випромінювання, який віддалений від джерела на
велику віддаль (1,5-2 м), щоби інтенсивністю гама-випромінювання радіаційного захоплення
біля детектора можна було знехтувати.
В залежності від періоду напіврозпаду ізотопу, який визначається МНА, дослідження
проводять у неперервному русі приладу по свердловині або поточково. У першому випадку
джерело знаходиться попереду і “наводить” штучну радіоактивність, а індикатор рухається за
джерелом і реєструє наведену активність. Швидкість руху приладу підтримується постійною.
Точку реєстрації відносять до середини детектора. Такий спосіб можливий лише у випадку
наведення в породі переважно одного ізотопу з невеликим періодом напіврозпаду.
Якщо у породі утворюється декілька ізотопів у рівних кількостях, а також у випадку одного
ізотопу з періодом напіврозпаду в декілька хвилин і більше, проводять дослідження з нерухомим
приладом – по точках. Свердловинний прилад опускають на таку глибину, щоби джерело
розміщувалося напроти точки, яка підлягає дослідженню. Після деякого часу, достатнього для
активації намічених ізотопів, прилад швидко переміщують на віддаль, яка дорівнює інтервалу
між джерелом та індикатором, і останній встановлюють точно напроти опроміненої точки.
Подалі вимірюють інтенсивність гама-випромінювання з декількома затримками часу після
закінчення опромінення або неперервно реєструють зміну в часі наведеної активності за
допомогою реєстратора. Вимірювання продовжують на протязі часу, який дорівнює приблизно
періоду напіврозпаду найбільш довгоживучого із досліджуваних ізотопів. Приблизно таким же
вибирають час опромінення t.
Дані про інтенсивність наведеної активності (після вирахування природної гама-активності)
обробляють з метою визначення періоду напіврозпаду та активності всіх ізотопів, які помітно
активуються.

Рисунок 7.15 - Виділення бокситів за даними гамаметрії і методу наведеної активності

1 – крива АГМ, 2 – крива ефекту наведеної активності, що відповідає вмісту Al2O3 у бокситів;
довжина зонда 1,5 м, швидкість 40 м/ч

Перехід від значень початкових активностей ізотопів до концентрації елементів гірської

породи здійснюють на базі перехідних коефіцієнтів, які отримані за даними досліджень моделей
пластів з відомою концентрацією елементів і з конструкцією свердловини. З метою розділеного
визначення вмісту в породах елементів, що утворюють ізотопи з близькими періодами
напіврозпаду, ефективно використовується гама-спектрометрія з застосуванням імпульсних
нейтронних генераторів.
МНА застосовують для виділення в розрізі свердловини руд і оцінки концентрації таких
елементів, як алюміній, мідь, марганець, фтор (рис. 7.15).
 Рисунок 7.16 - Приклад виділення берилієвих руд за даними фотонейтронного метода
(берилометрія)
1 – граніти, 2 – берилієва руда

Крім розглянутих радіоактивних методів розроблені і впроваджені у практику

геологорозвідувальних робіт радіометричні та ядерно-фізичні методи для вирішення окремих
геологічних завдань, зокрема, метод радіоактивних ізотопів, фотонейтронний або
берилометричний метод, рентгено-радіометричний (рентгеноспектральний) метод та інші
(рис. 7.16).

9. Особливості умов вимірів при ГДС та їх вплив на вибір раціонального комплексу

методів.
Умови вимірів в свердловині важливі оскільки вони диктують вибір апаратури, методики
досліджень і проведення робіт, визначають послідовність обробки і інтерпретації даних.
Вскриття порід відбувається під тиском в свердловині, який перевищує пластовий, тому в
пористі породи проникає промивочна рідина і формується зона проникнення фільтрату
промивочної рідини. В цій зоні фізичні властивості породи змінені, можуть відбуватися
набухання глинистих частинок, реакції окислення і відновлення. Поблизу стінки свердловини
фільтрат промив очної рідини витісняє початковий флюїд(пластову воду газ нафту).
Сама свердловина, промита зона і зона проникнення при вивченні фізичних характеристик
незміненої частини пласта є перешкодою для встановлення істинних параметрів породи – її
пористості, проникності, глинистості, нафтогазонасичення. Для усунення впливу зміненої
частини пласта на показання методів створені спеціальні апаратурні пристрої і розроблені
способи інтерпретації, які виключають вплив діаметру смерд. І промив очної рідини, діаметрів
промитої зони, зони проникнення. При використанні мікрометодів на показання впливають
товщина і фізичні властивості глинистої кірки.
Також промивочні рідини мають деяку щільність, в’язкість, водовіддачу. Від них залежить
ефективність різних методів дослідження свердловин. На використання методів впливає така
умова чи обсажена чи необсажена свердловина. Дослідження розрізів свердловин, закріплених
металевими трубами можливо проводити тільки методами радіометрії, термометрії,
сейсмометрії.
При вимірюваннях радіоактивних, теплових, акустичних полів на показання методів в
закріплених свердловинах впливає також товщина стінок обсадних колон і їх матеріал, товщина
цементного каменя в затрубному просторі.
 10. Методи вивчення техстану свердловини. Призначення, задачі, що вирішуються
Відомості про технічний стан свердловини необхідні для більш ефективної геологічної
інтерпретації комплекса геофізичних методів дослідження свердловин, отримання вірних
відомостей про результати опробовування пластів, надійного контролю розробки родовищ
корисних копалин, проведення ремонтних робіт у свердловинах.
При досліджені технічнго стану свердловин визначаються:
1. Викревлення свердловин – інклінометрія.
2. Діаметр свердловин – кавернометрія.
3. Профіль розрізу свердловини та обсадних колон – профілеметрія.
4. Якість цементування обсадних колон – цементометрія.
5. Місця притоків та поглинання рідини в свердловинах.
6. Затрубна циркуляція рідини.
7. Місце гідророзриву пласта.
8. Рівень рідини.
9. Місцезнаходження муфтових з’єднань обсадних колон та перфорованих ділянок колон,
товщину та внутрішній діаметр обсадних колон, ділянки розриву колон.
Інклінометрія. Свердловини проектуються або вертикальними, або похило-направленими. В
процесі буріння стовбур свердловини відхиляється від заданого напрямку по ряду причин
геологічної будови та технічного характеру. Відхилення осі свердловини від вертикалі в будя-
якому напрямку називається викревленням свердловини. Воно визначається кутом викревлення
ψ та магнітним азимутом φ. Кут нахилу свердловини знаходиться між віссю свердловини та
горизонтальною площиною і рівний 90º- ψ. Магнітний азимут викревлення – кут між напрямом
на магнітну північ та горизонтальною проекцією осі свредловини, що взята в сторону збільшення
глибини свердловини. Площина, що проходить через вертикаль та вісь свердловини у
визначеному інтервалі глибин називається площиною викривлення. Інформація про викревлення
свердловин необхідна для визначення глибини розташування забою та дійсних глибин залягання
пластів, потужності, різких відхилень свердловини, що може утруднювати ппроходження
бурового пристрою, геофізичних приборів, обсадних труб і т.д. Вимірювання кута та азимута
викревлення свердловини виконується спеціальними пристроями – інкліномитрарами, що
поділяються на три групи: 1. Інклінометри з дистанційним електричним вимірюванням. 2.
Фотоінклінометри. 3. Гіроскопічні інклінометри. В перших двох видах елементи викривлення
свердловин визначаються задопомогою земного магнітного поля та сили тяжіння. В третьому
випадку робота заснована на гіроскопічному ефекті.
Кавернометрія та профілеметрія. При бурінні діаметр долота залежить від конструкції
свердловини. Якщо діаметр пробуреної частини стовбуру відповідає діаметру долота або
коронки, тоді його називають номінальним. Номінальний діаметр відмічається в щільних
непроникних породах, тоді як збільшення його характерне для глинистих порід – каверни, а
зменшення для порід колекторів – виникнення глинистої корки. Відомості про фактичний
діаметр свердловини необхідні для проведення наступних операцій:
1. Розрахунку об’єму затрубного простору при визначенні кількості цементу, що
необхідний для цементування обсадних колон.
2. Виявлення найбільш сприятливих ділянок свердловини для встановлення
башмака колони, фільтра або випробовувача пластів.
3. Контролю стану стовбру свердлдовини в процесі буріння.
4. Кількісної інтерпретації даних комплекса промислово-геофізичних методів (БЕЗ,
нейтронних).
5. Уточнення геологічного розрізу свердловини (визначення літології, виділення
колекторів).
Вимірювання діаметрів необсаджених та обсаджених свердловин одночасно в декількох
вертикальних площинах виконується за допомогою свердловинного профілеміра. Звичайно
вимірюють зміну діаметрів свердловини у двох взаємно перпендикулярних площинах. Проте є й
такі прилади, що проводять вимірювання в трьох та чотирьох площинах. Дані профілеметрії
необсаджених свердловин необхідні для розробки заходів з нейтралізації прихватонебезпечних
желобів, уточнення об’єму затрубного простору при цементуванні обсадної колони та більш
точної інтерпретації кривих контролю цементування свердловини. Фактичний діаметр
свердловини вимірюється кавернометром. Принципи дії усіх кавернометрів та профілеметрів
заснований на перетворенні мехінічних переміщень мірних ричагів у електричнийсигнал, який
передається по лінії зв’язку на поверхню, а потім на реєструючий прилад. Розрізнюються
кавернометри та профілеметри електричними схемами, конструкціями та способами розкриття
мірних ричагів.
Цементометрія. Після закінчення буріння простір між стінками обсадних колон та
поверхнею свердловини заливають цементом. Високоякісне цементування дозволяє однозначно
судити про тип флюіду, що насичує породу, вірно підраховувати запаси нафти і газу, ефективно
виконувати контролю родовищ. Про високу якість цементування обсадних колон свідчать такі
показники: 1. Відповідність підйому цементу в затрубному просторі проектній висоті. 2.
Наявність цементу у затрубному просторі в твердому стані. 3. Рівномірний розподіл цементу. 4.
Якісне зціплення цементу з колоною та породами. Якість цементування обсадних колон
контролюють методами термометрії (фіксація тепла в результаті екзотермічної реакції –
підвищена температура там, де цемент), радіоактивних ізотопів (реєструється інтенсивність
гама-випромінювання радіоактивних ізотопів, що домішані в цемент), гама-гама-методом
(цемент та промивна рідини різної щільності, а інтенсивність вторинного гама-випромінювання
знаходиться в зворотній залежності від щільності), акустичним методом (по амплітуді
заломленої повздовжньої хвилі, та часу розповсюдження пружніх коливань).
Притокометрія – розуміють визначення місць притоків, поглинання та затрубної
циркуляції рідин в необсаджених та обсаджених свердловинах. Встановлюються методами
опорів, термічними та фотоелектричними.
Визначення характреристик та дефектів обсадних колон (товщина та внутрішній
діаметр, місця муфтових з’єднань, дефекти – порушення цілосносиі завдяки прострілочно-
вибухових робіт).

11. Обгрунтування вибору типового комплексу ГДС для нафтогазових свердловин

Два варіанти:
- з « Основ геофізики»
- з книжки яку найшов на «Все о геологии»
Основними методами геофізичних досліджень нафтових і газових свердловин є електричні
методи, які включають методи опору, природних потенціалів, індуктивний та радіоактивні
методи. Комплекс ГДС визначається багатьма факторами, зокрема, літологією, пористістю та її
видами, глиністістю колекторів, співвідношенням мінералізації бурового розчину і пластових
вод. В пісково-глинистих розрізах з малопористими пластами і у всіх випадках у карбонатних
відкладах комплекс ГДС доповнюється акустичним методом. Висока ефективність у всіх
випадках газометрії. На рис. 7.20 і 7.21 наведений приклад ефективності окремих геофізичних
методів виділення у розрізі нафтоносних і газоносних колекторів
 Рисунок 7.20 - Приклад кривих електричних і радіоактивних методів
УО – крива опору записана зондом М2.5А0,5В; ПС - крива самочинної поляризації; НГМ-50 –
крива нейтронного гама-методу з довжиною зонда 50 см; 1 – глина. 2 – вапняк, 3 – алевроліт, 4 –
пісковик водоносний, 5 – пісковик, 6 – пісковик газоносний, ВНК – водо-нафтовий контакт, ГНК
– газонафтовий контакт

Рисунок 7.21 - Приклад виділення газоносних колекторів за даними НГМ у комплексі з

електрометрією свердловин
1 – газоносний пісковик, 2 – нафтоносний пісковик, 3 - водоносний пісковик, 4 – глини, 5 –
піщані глини.
19.2.2. Оценка пористости, проницаемости коллекторских свойств и нефтегазоносности
пород.

При разведочном и промышленном (эксплуатационном) бурении на нефть и газ

геофизические методы исследования скважин служат не только для геологической документации
разрезов, но и для оценки пористости, проницаемости,коллекторских свойств пород, а также их
промышленной продуктивности. По данным каротажа выделяются нефтегазоносные пласты и
осуществляется перфорация обсадных колонн. При решении указанных задач первым этапом
интерпретации является качественное выделение перспективных на нефть или газ пластов. По
данных комплексных геофизических исследований в скважинах выделяются породы, которые
могут быть коллекторами, т.е. отличаются большой пористостью, проницаемостью, малой
глинистостью.

Породы с хорошими коллекторскими свойствами характеризуются отрицательными

значениями собственных потенциалов, повышенными или пониженными величинами КС (в
зависимости от того, чем заполнены поры: нефтью или водой), минимумами естественного и
вызванного гамма-излучения. Наоборот, осадочные породы с повышенной глинистостью,
являющиеся плохими коллекторами, выделяются положительными аномалиями ПС, низкими
величинами КС, пониженными значениями вызванных потенциалов, максимумами на
больших зондах.

Важный этап интерпретации каротажных диаграмм - разделение коллекторов на водо- и

нефтегазосодержащие. Так, водонасыщенные, особенно минерализованными водами, породы
отличаются минимумами КС, пониженными (за счет содержания хлора в воде),
повышенными скоростями распространения и малым затуханием упругих волн (по сравнению с
теми же породами, но сухими). Нефтегазонасыщенные коллекторы выделяются высокими
(иногда средними) значениями КС, пониженными величинами , пониженными скоростями
распространения и большим затуханием упругих волн. По остальным параметрам водо- и
нефтесодержащие коллекторы, как правило, не различаются.
Количественная (или полуколичественная) интерпретация имеет конечной целью определение
пористости, проницаемости, нефтегазонасыщенности отдельных пластов.
Пористость горных пород характеризуется коэффициентом пористости , являющимся
отношением объема пор и пустот в горной породе к общему объему породы ( ). С
помощью специальных теоретических и эмпирических формул, графиков и номограмм величина
может быть определена различными методами: ПС, КС с разной длиной зонда (в том числе
микрокаротаж и боковое каротажное зондирование), нейтронным, гамма-гамма, акустическим.
Комплекс разных параметров необходим не только для уточнения значений коэффициентов
пористости, но и как материал для обработки данных, полученных другими методами. Так, для
определения пористости по данным ПС или НГК необходимо знать удельное сопротивление
бурового раствора, которое оценивается по данным резистивиметрии. Определенные разными
способами величины коэффициентов пористости усредняются и сравниваются с лабораторными
измерениями на образцах пород изучаемого района и с данными других геологических методов.
Свойство пород пропускать жидкости или газы через систему взаимосоообщающихся пор
называется проницаемостью. Коэффициент проницаемости пород зависит от коэффициента
пористости, характера, формы пор, размера зерен и поверхности порового пространства.
Оценить величину коэффициента проницаемости можно по данным исследования скважин
методами естественных потенциалов, сопротивлений и вызванной поляризации с
использованием материалов анализа керна, по которым определяется литология пройденных
скважиной пластов и размер зерен. Для разных типов пород имеются свои эмпирические
зависимости коэффициента проницаемости от геофизических параметров.
К количественной интерпретации результатов ГИС относится также определение
коэффициентов водонасыщения, нефтенасыщения, газонасыщения и некоторых других свойств
пласта и насыщающей его жидкости, по которым можно судить о продуктивности пластов и
предполагаемой отдаче скважиной воды, нефти и газа.
 Фізика Землі
1. Основи геотермії. Основні процеси утворення та переносу тепла в надрах Землі
Геотермія - одна з галузей фізики Землі, яка займається дослідженням теплової історії Землі,
визначенням основних джерел тепла в Землі, з’ясуванням основних механізмів переносу тепла,
визначенням розподілу температур в надрах Землі і побудовою моделі теплової еволюції Землі.
Тепловий потік. Експериментально визначають на поверхні Землі, в свердловинах, на дні
∂T
Q=− λ
морів і океанів важливий параметр – тепловий потік. ∂r , де Q – тепловий потік
2
направлений з надр Землі, який вимірюється в кал/см *с., λ – коефіцієнт теплопровідності, який
визначає властивості гірських порід переносити тепло в точку експериментального визначення
∂T
теплового потоку, ∂r - геотермічний градієнт по нормалі до Землі в точках спостереження.
Дослідження всієї поверхні Землі показали, що в будь-якій точці поверхні Землі спостерігається
тепловий потік направлений з надр Землі до її поверхні. Це означає що надра Землі знаходяться в
нагрітому стані і в Землі існують джерела тепла.
Існують такі закономірності розподілу теплового потоку:
1) загальний зв’язок теплового потоку з тектонічною історією і структурою
регіону.
2) Встановлено, що стародавні щити характеризуються зниженими величинами
теплового потоку (0,8-0,9*10-6 кал/см2*с)
3) Платформенні області і западини характеризуються тепловим потоком
близьким до нормального (1,1-1,5 кал/см2*с)
4) Області з активною тектонічною діяльністю характеризуються аномально
високими величинами теплового потоку (майже двічі і більше перевищує нормальне значення
теплового потоку на Україні
5) Рифтові зони 3*10-6 кал/см2*с

Джерела тепла Землі

1) гравітаційна енергія – енергія, яка виділилась при формуванні Землі як
космічного тіла (енергія акреції). Її оцінка 2,5*10 39 ерг. Якби ця енергія пішла на нагрівання
Землі, то її температура була б 35000С.
2) Енергія, яка виділилась при гравітаційній диференціації земної речовини
(різниця гравітаційної енергії однорідної і неоднорідної Землі). Її оцінка 1,5-2*10 38 ерг, її було б
достатньо для того щоб підвищити температуру Землі на 1900-2600С. При таких температурах
могли б розплавитись лише верхні шари планети.
3) Тепло, яке виділяється при радіоактивному розпаді і обумовлене радіоактивним
розпадом природних радіоактивних елементів 238U (1/2Т=4,51*109), 235U (1/2Т=7,13*108)..., крім
того певний внесок в енергетику вносять короткоживучі ізотопи (10Ве, 36Cl, 26Al (1/2Т=1-10*106)).
4) Теплова енергія фазових, поліморфних і електронних переходів та хімічних
реакцій, які відбуваються в процесі еволюції Землі
5) Залишкове тепло, яке збереглося з часу формування Землі, як планети.
6) Тепло, яке виділялося в процесі приливного тріння.
7) Тепло зв’язане з дією нейтрино. На сонці відбуваються термоядерні реакції в
процесі яких виділяються нейтрино. Нейтрино виносять із сонця 7 всієї енергії і має магнітних
момент, а це означає що нейтрино може взаємодіяти із електронами металізованого ядра Землі.
Механізм переносу тепла в надрах Землі
З фізичної точки зору існує два типи переносу тепла: кондуктивний і конвенктивний.
Кондуктивний механізм тепла в твердих тілах зв’язаний із коливаннями атомів в вузлах
кристалічної градки. В залежності від умов розрізняють фононний (суто градчастий) переніс
тепла в кристалічних тілах. Це квазічастинки, які передають теплову енергію від одного вузла до
другого. Фононний механізм характерний для всіх мінералів. Але у випадку нагрівання деяких
мінералів у них з’являється нових механізм обумовлений переносом тепла інфрачервоними
електромагнітними хвилями. Такий механізм називається променевим. Третій механізм діючий
при високих температурах називається ексітонним. Екситони – це квазічастинки які
представляють собою сукупність „дірки електрони і електрони”. Конвективний механізм дуже
складний. Масштаби явища конвекції оцінити дуже важко, безумовно він діє у верхньому ядрі
землі і може спостерігатися у верхній мантії завдяки астеносфері, де спостерігається аномальна
в’язкість.

2. Основні теорії походження Сонячної системи і Землі

Таким чином, згідно гіпотезі Лапласа, планети утворилися раніше Сонця. Проте, не дивлячись
на таку різку відмінність між двома гіпотезами, загальною їх найважливішою особливістю є
уявлення, що Сонячна система виникла в результаті закономірного розвитку туманності. Тому і
прийнято називати цю концепцію "гіпотезою Канта - Лапласа".
Лапласа відсутній якій би то не було механізм передачі моменту від протосонця до кільця.
Тому протягом всієї подальшої еволюції момент кількості руху протосонця, а потім і Сонця
повинен бути значно більше, ніж у кілець і планет, що утворилися з них. Але цей висновок
знаходиться в разючій суперечності з фактичним розподілом моменту кількості руху між Сонцем
і планетами.
Для гіпотези Лапласа ця трудність виявилася непереборною. На зміну нею стали висуватися
інші гіпотези. Не будемо їх тут навіть перераховувати - зараз вони представляють тільки
історичний інтерес. Зупинимося лише на гіпотезі Джінса, що набула повсюдне поширення в
першій третині минулого сторіччя. Ця гіпотеза в усіх відношеннях є повною протилежністю
гіпотезі Канта - Лапласа. Якщо остання малює утворення планетних систем (у тому числі і нашої
Сонячної) як єдиний закономірний процес еволюції від простого до складного, то в гіпотезі
Джінса утворення таких систем є справа випадку і представляє найрідкісніше, виняткове явище.
Згідно гіпотезі Джінса, початкова матерія, з якої надалі утворилися планети, була викинута з
Сонця (яке на той час було вже достатньо "старим" і схожим на нинішнє) при випадковому
проходженні поблизу нього деякої зірки. Це проходження було настільки близьким, що
практично його можна розглядати як зіткнення. При такому дуже близькому проходженні
завдяки приливним силам, що діяли зірки, що із сторони налетіла на Сонці, з поверхневих шарів
Сонця був викинутий струмінь газу. Цей струмінь залишиться у сфері тяжіння Сонця і після
того, як зірка піде від Сонця. Надалі струмінь сконденсується і дасть початок планетам.
Що можна сказати зараз з приводу цієї гіпотези, що володіла розумом астрономів протягом
трьох десятиріч? Перш за все, вона припускає, що утворення планетних систем, подібних нашою
Сонячною, є процес виключно маловірогідний. Насправді, зіткнення зірок, а також їх близькі
взаємні проходження в нашій Галактиці можуть відбуватися надзвичайно рідко. Пояснимо це
конкретним розрахунком.
якби гіпотеза Джінса була правильною, число планетних систем, що утворилися в Галактиці
за 10 млрд. років її еволюції, можна було перерахувати буквально по пальцях. Оскільки це,
мабуть, не відповідає дійсності і число планетних систем в Галактиці достатньо велике, гіпотеза
Джінса виявляється неспроможною.
Математичні розрахунки, виконані свого часу Н.Н. Парійським, показали, що при всіх
випадках в рамках гіпотези Джінса утворюються планети з дуже маленькими орбітами. Ще
раніше на цю класичну космогоническую трудність стосовно гіпотези Джінса вказав
американець Рессел.
Тим більше дивним представляється відродження ідеї Джінса на новій основі, яке відбулося в
останні десятиріччя минулого століття. Якщо в первинному варіанті гіпотези Джінса планети
утворилися з газового згустку, викинутого з Сонця приливними силами при близькому
проходженні мимо нього зірки, то новітній варіант, Вулфсоном, що розвивається, припускає, що
газовий струмінь, з якого утворилися планети, був викинутий з проходячого мимо Сонця
космічного об'єкту.
 Гіпотеза Джінса в модифікації Вулфсона заслуговує уваги. Вона, по суті, зв'язує утворення
планет з утворенням зірок. Останні утворюються з міжзоряного газопилового середовища
групами в так званих зоряних асоціаціях. В таких групах, як показують нагляди, спершу
утворюються порівняно масивні зірки, а потім всякі "зоряні дрібні гроші", які еволюціонують в
карлики. Це добре узгоджується з гіпотезою Джінса - Вулфсона. Розрахунки показують, проте,
що якщо цей механізм був би єдиною причиною утворення зоряних систем, то їх кількість в
Галактиці була б вельми мало (одна планетна система, приблизно, на 100 тис. зірок), хоча і не так
катастрофічно мало, як в первинній гіпотезі Джінса. По суті, це є єдиним уразливим пунктом
сучасної модифікації гіпотези Джінса. Якщо з достовірністю буде доведено, що біля хоча б
деяких найближчих до нас зірок є планетні системи, ця гіпотеза буде остаточно похована.
Вище вже було згадано, що видатний радянський вчений О.Ю. Шмидт в 1944 р. запропонував
свою теорію походження Сонячної системи. Согласно О.Ю. Шмідту наша планетна система
утворилася з речовини, захопленої з газопилової туманності, через яку ніколи проходило Сонце,
вже тоді мало майже сучасний вигляд. При цьому ніяких труднощів з обертальним моментом
планет не виникає, оскільки первинний момент речовини хмари може бути скільки завгодно
великим. Починаючи з 1961 р. цю гіпотезу розвивав англійський космогонист Літтлтон, який
вніс в неї істотні поліпшення. неважко бачити, що блок-схема "аккреціонної" гіпотези Шмідта -
Літтлтона співпадає з блок-схемою "гіпотези захоплення" Джінса - Вулфсона. В обох випадках
майже сучасне Сонце стикається з більш менш рихлим космічним об'єктом, захоплюючи частини
його речовини. Слідує, втім, помітити, що для того, щоб Сонце захопило достатньо багато
речовини, його швидкість по відношенню до туманності повинна бути дуже маленькою, близько
ста метрів в секунду. Якщо врахувати, що швидкість внутрішніх рухів елементів хмари повинна
бути не меншою, то, по суті, йдеться про "застрягле" в хмарі Сонце, яке, швидше за все, повинне
мати загальне з хмарою походження. Тим самим утворення планет зв'язується з процесом
звездообразования. Є гіпотези, в яких планети і Сонце утворилися з єдиної "сонячної"
туманності. По суті, йдеться про подальший розвиток гіпотези Канта - Лапласа.

3. Магнетизм і електропровідність Землі.

Щось може підійти, питання не все.
Магнітна класифікація речовини (діамагнетики, парамагнетики, феромагнетики)
Магнітні властивості речовини можуть бути охарактеризованими магнітною сприйнятливістю та
магнітною проникністю, зв’язок між якими встановлюється такою формулою:
µ=1+
За даними величинами речовини бувають залежно від наявності магнетиту, титаномагнетиту або
інших магнетиків:
4. діамагнетики (μ <1 (10-5-10-6), χ < 0)  кварц, ангідрит, галіт, Н2О, нафта, Cu, Ag, Be,
Zn, Hg, Pb, As, всі інертні гази органічні сполуки; магнітні поля атомів орієнтовані проти напрямку
зовн.поля  результуюче поле послаблюється;
5. парамагнетики (μ >1 (10-3-10-6), χ > 0)  осадові, O2, S, Cr, Pt, Al , чисті Li, Na, La, U;
магнітні поля атомів орієнтовані вздовж напрямку зовн.поля  результуюче поле посилюється;
6. феромагнетики (μ >>1 (103-105), χ > 0)  метаморфізовані, магматичні породи, Fe, Ni,
Co, їх сплави, магнітит, піротин; магнітні поля атомів орієнтовані вздовж напрямку зовн.поля 
результуюче поле посилюється.
При відсутності зовнішнього поля діа- і парамагнетики втрачають намагніченість, феромагнетики 
зберігають намагніченість.
Найбільш розповсюджені феромагнетики:
 магнетит і титаномагнетит (тверді розчини), магеміт, гематит Fe2O3 , гемоільменіт;
 піротин;
 гідроокиси заліза.
Магнітна сприйнятливість породи χ визначається :
 χ основного феромагнетика породи (хім. складом, типом феромагнетика, станом
кристалічної гратки, розміром зерен);
 процентним вмістом феромагнетика;
 характером розташування зерен феромагнетика в породі.
 Діамагнетики та парамагнетики намагнічуються пропорційно напруженості зовнішнього магнітного
поля. Для них є характерною рисою відсутність залишкової намагніченості (при Н=0, J=0).
Закон намагнічування феромагнетиків ілюструє петля гістерезису (рис 1). При певному значенні
напруженості магнітного поля Hn намагніченість феромагнетика досягає насиченості Js. При усунені
зовнішнього магнітного поля залишається певна величина залишкової намагніченості Jr. Щоб
позбавитися цієї намагніченості необхідно прикласти магнітне поле протилежного знаку Hc. Його
називають коерцетивною силою. Залежно від величини коерцетивної сили Нс розрізняють магнітом’які
речовини (з вузькою петлею гістерезису) та магнітотверді, у яких петля гістерезису широка.
Існує група хімічних з’єднань, кристали яких володіють дещо іншими порівняно з класичними
феромагнетиками магнітними властивостями. Це так звані антиферомагнетики та феримагнетики
(ферити). Моделі розташування спінів в доменах зазначених магнетиків приведені нижче (рис 2.).

Рис.1. Графіки намагнічування діамагнетиків 1, парамагнетиків 2, феромагнетиків: основна крива 3,

петля гістерезису 4

Рис. 2. Моделі розташування спінів в доменах: а – феромагнетиків, б – антиферомагнетиків, в –

феримагнетиків.
Антиферомагнетики дуже схожі із парамагнетиками. Їх особливість – аномальна поведінка
магнітної сприйнятливості при нагріванні та охолодженні. При певній температурі магнітна
сприйнятливість досягає максимальної величини – точка Нееля. Вище даної точки вони ведуть себе як
парамагнетики.
Феримагнетики мало чим відрізняються від феромагнетиків, окрім магнітної сприйнятливості та
намагніченості насичення, величини яких значно нижчі ніж у феромагнетиків. Крім того, у
феримагнетиків може існувати самочинна зміна величини магнітного моменту молекули, а значить і
величини насичення.

4. Прецесія та нутація осі обертання Землі. Припливний потенціал

Прецесія — повільне у порівнянні з періодом обертання тіла зміщення осі обертання по
конусу.
Зокрема, в астрономії повільний рух осі обертання Землі. Вісь цього конуса перпендикулярна
до площини земної орбіти, а кут між віссю й твірною конуса дорівнює 23°5'. Період прецесії
дорівнює 25780 років. Внаслідок прецесії точка весняного рівнодення рухається по екліптиці
назустріч удаваному річному рухові Сонця (попереджання рівнодення) проходячи 50,24" у рік,
полюс світу переміщається між зірками, екваторіальні координати зірок безупинно змінюються.
Одночасно з прецесійним рухом земна вісь зазнає нутаційних коливань.
Нутáція (лат. nutatio — коливання) — рух твердого тіла, який відбувається одночасно з
прецесією і при якому змінюється кут між віссю власного обертання тіла і віссю, навколо якої
відбувається прецесія; цей кут називається кутом нутації.
У гіроскопа (дзиги), який рухається під дією сили тяжіння F = mg, нутація є коливанням осі
гіроскопа, амплітуда і період яких тим менші, а частота тим більша, чим більшою є кутова
швидкість власного обертання Ω. За великих Ω. амплітуда Δθ і період Τ наближено дорівнюють
де:
l - відстань від нерухомої точки до центру тяжіння,
J - момент інерції гіроскопа відносно його осі симетрії,
Je - момент інерції відносно осі, що є перпендикулярною до осі симетрії і проходить через
нерухому точку.
Внаслідок присутності сил опору (тертя) нутаційні коливання досить швидко загасають,
після чого гіроскоп здійснює суто прецесійний рух.
В основе теории вращения Земли лежит закон сохранения углового момента системы,
который гласит, что угловой момент замкнутой системы при равенстве момента внешних сил
нулю сохраняется. Если - вектор углового момента, - момент внешних сил, то в
инерциальной системе отсчета уравнение вращательного движения тела имеет вид:

(7.1)

Если , то из (7.1) следует, что .

Если на Землю действуют внешние силы, момент которых не равен нулю, то под их
действием происходит изменение ориентации вектора углового момента Земли. По определению
вектор углового момента равняется произведению тензора инерции на вектор угловой
скорости вращения Земли :
(7.2)

Если , то из (7.1) и (7.2) следует, что векторы и будут изменять свое положение
в инерциальной системе отсчета.
Под внешними силами в данной главе мы будем понимать силы притяжения Земли Луной и
Солнцем7.1. В этом случае смещение вектора углового момента Земли в пространстве называется
лунно-солнечной прецессией. Так как силы притяжения и их момент меняются во времени из-за
обращения Земли вокруг Солнца и Луны, то это приводит к периодическим движениям вектора
углового момента Земли, которые накладываются на медленное прецессионное движение и
называются нутацией.
Во вращающейся системе координат уравнение (7.1) имеет вид:

(7.3)

Уравнение (7.3) используется для определения влияния геофизических процессов, таких как

перемещение масс в атмосфере и океанах, тектоническое движение плит коры Земли,
землетрясений и т.д., на вращение Земли и описывает движение вектора в земной системе
координат. Эти процессы приводят к изменению тензора инерции Земли, влияя, следовательно,
на вращение Земли. Если считать, что атмосфера и океаны связаны с Землей и составляют с
Землей замкнутую систему, то . Это значит, что вектор углового момента под действием
геофизических процессов сохраняет свое положение в пространстве. Но так как из-за
перемещения масс происходит изменение тензора инерции Земли, то вектор изменяет свою
ориентацию относительно вектора , т.е. вектор движется относительно самой Земли.
Наблюдателю, находящемуся на поверхности Земли, кажется, что Земля качается относительно
оси углового момента. Поэтому иногда это движение называется качанием Земли (по-английски
"wobble"), но чаще движением полюса.
Нутация и движение полюса тесно связаны друг с другом, и о точном определении этих
явлений будет рассказано позже при определении небесного эфемеридного полюса.
Причиной прецессии и нутации является несферичность Земли и несовпадение плоскостей
экватора и эклиптики. В результате гравитационного притяжения Луной и Солнцем
экваториального утолщения Земли возникает момент сил, стремящийся совместить плоскости
экватора и эклиптики (рис. 7.2).

Рис. 7.2. Объяснение прецессии и нутации

Как будет показано ниже, лунно-солнечный момент сил, вызывающий прецессию
пропорционален , где - расстояние от Земли до Солнца или Луны. Из-за близости Луны к
Земле главную роль в прецессионном и нутационном движении полюса мира играет не Солнце, а
Луна: влияние Луны примерно в два раза больше.

Из рис. 7.2 видно, что так как , то и из векторных

равенств , получим .

Пара сил и , следовательно, стремится повернуть плоскость экватора по часовой

стрелке. Из-за вращения Земли такого поворота не происходит, но ориентация оси вращения
изменяется: она описывает в пространстве конус, и угол между осью вращения Земли и осью

равен .
Приливний потенціал
Приливное возмущение потенциала неизбежно деформирует уровенную поверхность
планеты. Выполним приближенную оценку этих искажений. Для простоты будем считать, что
Земля шар со сферически симметрично распределенной массой. Тогда ее невозмущенный

гравитационный потенциал на поверхности планеты имеет простой вид . Для точки ,

находящейся на расстоянии от центра сферы гравитационный потенциал Земли равен .

Добавляя сюда приливной потенциал, получим возмущенную поверхность уровня
 Итак, уровенная поверхность, заданная в виде шара, вследствие приливного действия
другого небесного тела вытягивается в сторону этого тела и превращается в эллипсоид

вращения. Большая полуось будет превышать радиус планеты на величину ,а

малые полуоси будут меньше радиуса на величину . Заметим, кстати, что

с той же степенью точности произведение всех трех полуосей остаются постоянными, что
говорит о неизменности объема, ограниченного поверхностью уровня.
Для иллюстрации сказанного приведем численный пример. Вычислим приливной "горб" на
Земле, вызванный притяжением Луны. Радиус Земли равен = 6378 км, расстояние между
центрами Земли и Луны равно  км, отношение масс Луна/Земля равно 1:81.
Подставляя эти данные в формулу для увеличения большой полуоси, получим 0,36 м Нетрудно
подсчитать, что на Луне аналогичный приливной горб, направленный в сторону Земли будет
равен 13 м.
Необходимо подчеркнуть, что в приведенных рассуждениях не учитывается приливные
деформации самой Земли, что также изменит поверхность уровня. Для строгих выкладок
необходимо задать модель Земли, ее строение, упругие постоянные и т.п.,

5. Сейсмічна активність Землі і проблеми прогнозування землетрусів.

Сейсмічність Землі — схильність Землі або окремих її територій до землетрусів.
Характеризується територіальним розподілом осередків землетрусів різної енергії, що
оцінюється магнітудою або за шкалою енергетичних класів, інтенсивністю їх прояву по поверхні
в балах, частотою сейсмічних подій та іншими характеристиками землетрусів.
Сильні землетруси відбуваються переважно в межах протяжних сейсмічних поясів, також в
районах серединно-океанічних хребтів і континентальних рифтових зон. Існує також важлива
категорія так званих внутрішньоплитових землетрусів, що відбуваються в платформних районах
континентів (наприклад, район Газлі, Узбекистан). Найбільшою активністю характеризується
Тихоокеанський пояс, на який приходиться більше 75% всієї сейсмічної енергії Землі, і
Альпійско-Гімалайський пояс — близько 20%. Більша частина сейсмічної енергії виділяється
при землетрусах, осередки яких розташовані на глибинах, що не перевищують декількох десятків
кілометрів. Проміжні за глибиною землетруси і глибиннофокусні (до 600–700 км) зосереджені в
дуже вузьких (за низкою оцінок, не ширше декількох десятків кілометрів) похилих зонах, які
мають складну структуру і відрізняються за фізичними характеристиками від вміщуючого
простору. Дослідження географічного розподілу землетрусів і особливостей їх механізму в
різних поясах зіграли важливу роль в розробці теорії тектоніки плит, згідно з якою основною
причиною сейсмічності Землі є накопичення напружень на кордонах рухомих літосферних плит.
Проміжні й глибокі землетруси пов'язуються з вивільненням напружень у плитах океанічної
літосфери, що занурюються в мантію.
Регіональні дані про енергетичні і просторово-часові розподіли землетрусів називаються
сейсмічним режимом. Він може змінюватися в період, що передує сильному землетрусу, в
результаті виникнення зони сейсмічного затишшя або появи землетрусів-попередників
(форшоків). За сильними неглибокими землетрусами слідують рої більш слабких землетрусів —
афтершоків. Іноді спостерігається міграція осередків землетрусів в межах протяжних
сейсмогенних зон.
Важливою характеристикою сейсмічності є графік повторюваності — логарифмічна
залежність числа землетрусів від магнітуди або енергетичного класу. Графіки повторюваності
свідчать про різке падіння числа землетрусів із зростанням магнітуди. При цьому майже вся
сейсмічна енергія Землі виділяється при найрідкісніших землетрусах з магнітудою близько 7,5 і
більше. З початку 1970-х рр.. при вивченні сейсмічності крім магнітуди використовуються також
сейсмічний момент і тензор сейсмічного моменту, що визначаються за особливостями спектру
об'ємних або поверхневих сейсмічних хвиль.
Умови винекнення землетрусів. Проблема прогнузування землетрусів.
Землетрясения - это одни из наиболее страшных природных катастроф, уносящие десятки и
сотни тысяч человеческих жизней и вызывающие опустошительные разрушения на огромных
пространствах. 7 декабря 1988 года в Армении произошло мощное землетрясение, названное
Спитакским по наименованию города, полностью стертого с лица Земли. Тогда за несколько
секунд погибло более 25 тыс. человек, а несколько сот тысяч получили ранения. Ашхабадское
землетрясение в ночь с 5 на 6 октября 1948 года унесло более 100 тыс. жизней. В Китае в 1920
году погибли 200 тыс. человек, в 1923 году в Японии - более 100 тыс. Примеров
катастрофических землетрясений, повлекших за собой большие жертвы, очень много. Например,
в 1755 году в Лиссабоне, в 1906 году в Сан-Франциско, в 1908 году в Сицилии, в 1950 году в
Гималаях, в 1957 году в Западной Монголии и в 1960 году в Чили. В 1976 году 250 тыс. человек
стали жертвами очень сильного Таншаньского землетрясения в Китае. 3100 человек погибли при
землетрясении в 1980 году в Италии, 2500 - в 1981 году в Иране. В 1993 году сильное
землетрясение обрушилось на японский город Кобе, вызвав пожары, опустошившие целые
кварталы и повлекшие человеческие жертвы. В 1994 году мощные подземные толчки сотрясали
Сан-Франциско, обрушив автомобильные эстакады. Трагедией обернулось землетрясение на
севере Сахалина в 1995 году в Нефтегорске, когда рухнули несколько зданий, под обломками
которых погибли 2 тыс. человек. Зимой 1998 года мощное землетрясение обрушилось на
Афганистан. Этот список можно продолжать бесконечно, так как землетрясения разной силы и в
разных районах земного шара происходят постоянно, нанося огромный материальный ущерб и
приводя к многочисленным жертвам. Именно поэтому ученые различных стран предпринимают
большие усилия в изучении природы землетрясений и их прогноза. К сожалению, предсказать
место и время землетрясения, за исключением нескольких случаев, до сих пор еще не удается.
ПРИЧИНЫ ВОЗНИКНОВЕНИЯ ЗЕМЛЕТРЯСЕНИЙ И ИХ ПАРАМЕТРЫ
Любое землетрясение - это мгновенное высвобождение энергии за счет образования разрыва
горных пород, возникающего в некотором объеме, называемом очагом землетрясения, границы
которого не могут быть определены достаточно строго и зависят от структуры и напряженно-
деформированного состояния горных пород в данном конкретном месте. Деформация,
происходящая скачкообразно, излучает упругие волны. Объем деформируемых пород играет
важную роль, определяя силу сейсмического толчка и выделившуюся энергию.
Большие пространства земной коры или верхней мантии Земли, в которых происходят
разрывы и возникают неупругие тектонические деформации, порождают сильные землетрясения:
чем меньше объем очага, тем слабее сейсмические толчки. Гипоцентром, или фокусом,
землетрясения называют условный центр очага на глубине, а эпицентром - проекцию гипоцентра
на поверхность Земли. Зона сильных колебаний и значительных разрушений на поверхности при
землетрясении называется плейстосейстовой областью (рис. 1).
По глубине расположения гипоцентров землетрясения делятся на три типа: 1)
мелкофокусные (0-70 км), 2) среднефокусные (70-300 км), 3) глубокофокусные (300-700 км).
Чаще всего очаги землетрясений сосредоточены в земной коре на глубине 10-30 км. Как правило,
главному подземному сейсмическому удару предшествуют локальные толчки - форшоки.
Сейсмические толчки, возникающие после главного удара, называются афтершоками.
Происходящие в течение значительного времени афтершоки способствуют разрядке напряжений
в очаге и возникновению новых разрывов в толще горных пород, окружающих очаг.
Очаг землетрясения характеризуется интенсивностью сейсмического эффекта, выражаемого
в баллах и магнитуде. В России используется 12-балльная шкала интенсивности Медведева-
Шпонхойера-Карника (МSК-64). Согласно этой шкале, принята следующая градация
интенсивности землетрясений: I-III балла - слабые, IV-V - ощутимые, VI-VII - сильные
(разрушаются ветхие постройки), VIII - разрушительные (частично разрушаются прочные
здания, падают фабричные трубы), IХ - опустошительные (разрушается большинство зданий), Х
- уничтожающие (разрушаются мосты, возникают оползни и обвалы), ХI - катастрофические
(разрушаются все сооружения, изменяется ландшафт), ХII - губительные катастрофы (вызывают
изменения рельефа местности на обширной территории). Магнитуда землетрясения по Чарльзу
Ф. Рихтеру определяется как десятичный логарифм отношения максимальных амплитуд
сейсмических волн данного землетрясения (А) к амплитуде таких же волн некоторого
стандартного землетрясения (Ах). Чем больше размах волны, тем соответственно больше
смещение грунта:
Магнитуда 0 означает землетрясение с максимальной амплитудой 1 мкм на эпицентральном
расстоянии в 100 км. При магнитуде, равной 5, отмечаются небольшие разрушения зданий.
Опустошительный толчок имеет магнитуду 7. Самые сильные из зарегистрированных
землетрясений достигают величины 8,5-8,9 по шкале Рихтера. В настоящее время оценка
землетрясений в магнитудах применяется чаще, чем в баллах.
Между интенсивностью (I0) землетрясения в эпицентре, которое выражается в баллах, и
магнитудой (М ) существует соотношение
I0 = 1,7 " М - 2,2; М = 0,6 " I0 + 1,2.
Более сложное уравнение характеризует связь между интенсивностью колебания I0 ,
магнитудой М и глубиной очага Н :
I0 = аМ - b log Н + с,
где а, b, с - коэффициенты, определяемые эмпирически для конкретного района
землетрясения.
Линии, соединяющие пункты с одинаковой интенсивностью колебаний, называются
изосейстами. В эпицентре землетрясения поверхность Земли испытывает в основном
вертикальные колебания. При удалении от эпицентра возрастает роль горизонтальной
составляющей колебаний.
Энергия, выделяющаяся при землетрясениях, Е = = p2rV (а / Т ), где V - скорость
распространения сейсмических волн, r - плотность верхних слоев Земли, а - амплитуда
смещения, Т - период колебаний. Исходным материалом для расчета энергии служат данные
сейсмограмм. Б. Гутенберг, как и Ч. Рихтер, работавший в Калифорнийском технологическом
институте, предложил связь между энергией землетрясения и его магнитудой по шкале Рихтера:
log E = 9,9 + 1,9М - 0,024М 2.
Данная формула показывает колоссальное возрастание энергии при увеличении магнитуды
землетрясения (рис. 2). Энергия землетрясений в несколько миллионов раз превышает энергию
стандартной атомной бомбы в 100 кт (1000 " 1018 эрг). Например, при Ашхабадском
землетрясении 1948 году выделилось энергии 1023 эрг, при Хаитском в Таджикистане в 1949
году - 5 " 1024 эрг, в 1960 году в Чили - 1025 эрг. По всему земному шару в среднем за год за
счет землетрясений выделяется около 0,5 " 1026 эрг энергии.
Важным понятием в сейсмологии является удельная сейсмическая мощность, то есть
количество энергии, выделившейся в единице объема, например в 1 м3, за единицу времени 1 с.
Сейсмические волны, образующиеся при мгновенной деформации в очагах землетрясений,
производят основную разрушающую работу на поверхности Земли. Известны три главных типа
упругих волн, создающих такие сейсмические колебания, которые ощущаются людьми и
вызывают разрушения: объемные продольные (Р-волны) и поперечные (S-волны), а также
поверхностные волны (рис. 3).
Продольные волны представляют собой чередование зон сжатия и растяжения горных пород,
и они проходят через твердые, жидкие и газообразные вещества. При своем распространении
продольные волны как бы попеременно сжимают горные породы или растягивают их. Часть
энергии Р-волн, выходя из недр Земли на ее поверхность, передается в атмосферу в виде
звуковых волн, которые воспринимаются людьми при частоте более 15 Гц. Р-волны являются
самыми быстрыми из объемных волн. Скорость распространения Р-волн , где m - модуль сдвига,
r - плотность среды, в которой распространяется волна, и l - коэффициент, связанный с модулем
всестороннего сжатия К,
 Поперечные волны при своем распространении сдвигают частицы вещества под прямым
углом к направлению своего пути. Они не распространяются в жидкой среде, так как модуль
сдвига в жидкости равен нулю. Скорость поперечных волн меньше продольных. Эти
сейсмические волны раскачивают и смещают поверхность грунта как по вертикали, так и по
горизонтали:
Ко второму типу относятся поверхностные сейсмические волны, распространение которых
ограничено зоной, близкой к поверхности Земли. Они подобно ряби, расходящейся по глади
озера. Различают поверхностные волны Лява и волны Рэлея.
Волны Лява (L) заставляют частицы грунта колебаться из стороны в сторону в
горизонтальной плоскости, параллельной земной поверхности под прямым углом к направлению
своего распространения. Волны Рэлея (R) возникают на границе раздела двух сред и
воздействуют на частицы среды, заставляя их двигаться по вертикали и горизонтали в
вертикальной плоскости, ориентированной по направлению распространения волн. Скорость
волн Рэлея меньше, чем волн Лява, и обе они распространяются медленнее, чем продольные и
поперечные сейсмические волны и довольно быстро затухают с глубиной, а также с удалением
от эпицентра землетрясения.
МЕХАНИЗМ ЗЕМЛЕТРЯСЕНИЙ
Механизм землетрясений - весьма сложный процесс, к пониманию которого сейсмологи
только приближаются. Очаг сильного землетрясения представляет собой некоторое внезапное
смещение в определенном объеме пород по относительно обширной плоскости разрыва, поэтому
механизм землетрясения представляет собой кинематику движения в очаге. Существуют
несколько наиболее распространенных моделей механизма очага землетрясений.
Наиболее ранняя модель, разработанная Х. Рейдом в 1911 году, основана на упругой отдаче
при сколовой деформации горных пород, в которых превышен предел прочности. Модель Н.В.
Шебалина (1984 год) предполагает, что главную роль в возникновении короткопериодных
колебаний с большими ускорениями играют осложнения, шероховатости или "зацепы" вдоль
главного разрыва, по которому происходит смещение. "Зацепы" препятствуют свободному
скольжению - крипу, и именно они ответственны за накопление напряжений в очаге. Модель
лавинонеустойчивого трещинообразования (ЛТН), развиваемая в России В.И. Мячкиным,
заключается в быстром нарастании количества трещин, их взаимодействии между собой и в
конце концов возникновении главного или магистрального разрыва, смещение по которому
мгновенно сбрасывает накопившееся напряжение с образованием упругих волн. Еще одна
модель американских геофизиков У. Брейса и А.М. Нура, сформированная в конце 60-х годов,
предполагает важную роль 30R дилатансии, то есть
увеличения объема горной породы 20R Сонячнийвітер Ударнахвиля
при деформации.
Возникающие при этом 10R 10R
микроскопические трещины
при попадании в них воды не М агніт осфера способны вновь закрыться,
объем породы увеличивается, а 10R 20R 40R
напряжения возрастают,
одновременно увеличивается 10R
Радіаційні пояси
поровое давление и
снижается прочность породы. Все 20R
это приводит к разрядке
напряжения - к землетрясению.
Существует модель неустойчивого скольжения, полнее всего разработанная американским
геофизиком К. Шольцем в 1990 году и заключающаяся в "залипании" контактов взаимно
перемещающихся блоков пород при относительно гладком строении поверхности сместителя.
Залипание приводит к накоплению сдвиговых напряжений, разрядка которых трансформируется
в землетрясение.
 6. Густина, сила тяжіння і тиск в надрах Землі.
Тут два варіанти перший російською мовою - без сили тяжіння, а другий українською
мовою без графіку тиску
Все інтернет

Зона Наименование Глубина Плотность

A Земная кора 0-33 км 3,2 г/см3
B Верхняя мантия 33-400 км 3,5 г/см3
C Переходная зона 400-1000 км 4,0 г/см3
D Нижняя мантия 1000-2900 км 5,0 г/см3
E Внешнее ядро 2900-4980 км 10-11 г/см3
F Переходная зона 4980-5120 км
G Внутреннее ядро 5120-6370 км 12 г/см3
Плотность
Плотность оболочек закономерно возрастает к центру Земли (см. рис). Средняя плотность
коры составляет 2,67 г/см3. В мантии плотность постепенно возрастает за счет сжатия
силикатного вещества и фазовых переходов (перестройкой кристаллической структуры вещества
в ходе «приспособления» к возрастающему давлению) от 3,3 г/см3 в подкоровой части до 5,5
г/см3 в низах нижней мантии. На границе Гутенберга (2900 км) плотность скачкообразно
увеличивается почти вдвое – до 10 г/см3 во внешнем ядре. Еще один скачок плотности – от 11,4
до 13,8 г/см3 - происходит на границе внутреннего и внешнего ядра (5150 км). Эти два резких
плотностных скачка имеют различную природу: на границе мантия/ядро происходит изменение
химического состава вещества (переход от силикатной мантии к железному ядру), а скачок на
границе 5150 км связан с изменением агрегатного состояния (переход от жидкого внешнего ядра
к твердому внутреннему). В центре Земли плотность вещества достигает 14,3 г/см3.

Давление
Давление в недрах Земли рассчитывается на основании ее плотностной модели. Увеличение
давления по мере удаления от поверхности обуславливается несколькими причинами:
сжатием за счет веса вышележащих оболочек (литостатическое давление);
фазовыми переходами в однородных по химическому составу оболочках (в частности, в
мантии);
различием в химическом составе оболочек (коры и мантии, мантии и ядра).
У подошвы континентальной коры давление составляет около 1 ГПа (точнее 0,9*109 Па). В
мантии Земли давление постепенно растет, на границе Гутенберга оно достигает 135 ГПа. Во
внешнем ядре градиент роста давления увеличивается, а во внутреннем ядре, наоборот,
уменьшается. Расчетные величины давления на границе между внутренним и внешним ядрами и
вблизи центра Земли составляют соответственно 340 и 360 ГПа.
 Щільність Землі є непостійною величиною і змінюється в залежності від агрегатного стану
речовини та її складу. Згідно з геофізичними даними в середньому щільність планети становить
5,52 г/см3. При цьому для земної кори ця величина складає 2,8 г/см3, у покрівлі верхньої мантії,
нижче межі Мохоровичича, щільність порід становить 3,3-3,4 г/см3, а в низах нижньої мантії –
приблизно 5,5-5,7 г/см3. Верхня межа зовнішнього ядра характеризується щільністю речовини
9,7 10,0 г/см3, а з глибиною вона зростає до 11,0-11,5 г/см3 і у внутрішньому ядрі становить 12,5-
13,0 г/см3 (
Щільність земної речовини разом з масою є однією з основних фізичних величин, які суттєво
впливають на гравітаційне поле. Під гравітаційним полем Землі слід розуміти певний космічний
простір, в межах якого проявляються сили земного тяжіння.

Сила земного тяжіння – це рівнодіюча сили притягання, яка є функцією маси тіл і відстані
між ними, та відцентрової сили. Звідси можна зробити висновок, що гравітаційне поле прямо
підпорядковане характеру розподілу мас у надрах планети. Кожній окремо взятій точці на земній
поверхні властива своя величина сили тяжіння.
Величина сили тяжіння, або гравітаційного поля, виражається в галах (1 гал = 1 см/с2) і
вимірюється спеціальними приладами – гравіметрами. За даними визначення величини сили
тяжіння складаються гравіметричні карти, на яких ізолініями (лініями рівних величин)
показують простір розподілу сили тяжіння в межах тієї чи іншої ділянки земної поверхні. Проте,
як щільність, так і маса земної речовини у внутрішніх геосферах розподіляються нерівномірно,
відповідно, і гравітаційне поле теж характеризується нерівномірним поширенням і в різних
точках планети величина прискорення сили тяжіння буде різною. На поверхні Землі вона в
середньому складає 982 гал. При цьому в межах екватора становить 987 гал, а в напрямку до
полюсів зростає до 983 гал. Зміна величини прискорення сили тяжіння спостерігається і з
глибиною. Максимального значення (близько 1037 гал) вона досягає біля підошви нижньої мантії
(рис. 2.18). В межах ядра ця величина поступово зменшується. В перехідному шарі між
зовнішнім та внутрішнім ядром вона складає 452 гал, на глибині 6000 км 126 гал, у центрі Землі
– нуль.
 Тиск у надрах Землі знаходиться в прямій залежності від щільності, сили тяжіння та маси і, як
і зазначені параметри, з глибиною зростає.
Тиск в глибинах Землі
Глибина,
км 40 100 400 1000 2900 5000 6371
Тиск, МПа 1·103 3,1·103 14·103 35·103 137·103 312·103 361·103
Там всюди 10 в кубі 3-й степені 103
Согласно закону всемирного тяготения все тела притягиваются друг к другу с силой,
пропорциональной их массе и обратно пропорциональной квадрату расстояния между ними. Для
точечных масс, т.е. для масс, сосредоточенных в бесконечно малом объеме, закон всемирного
тяготения Ньютона можно записать в виде

(2.1)
где —сила притяжения; — взаимодействующие массы; — расстояние
между их центрами; циональности, называемый гравитаци-
онной постоянной; в Если силу притяжения отнести к еди-
ничной массе то точечная масса будет притягивать эту единичную массу
с силой

(2.2)
равной ускорению силы притяжения.
В случае притяжения единичной массы массой, состоящей из n отдельных точек, ускорение
силы притяжении принимает вид

(2.3)
При непрерывном распределении масс сумма должна быть заменена интегралом по всему
занимаемому массами объему V

(2.4)
В теории притяжения доказано, что однородная сферическая масса притягивает другую
массу с силой, равной силе, развиваемой точечной массой, равной массе всего шара и
сосредоточенной в его центре. Поэтому, представляя Землю в виде шара, в первом приближении
ускорение силы притяжения Земли

где М — масса Земли; R — средний радиус Земли, если притягиваемая точка находится на ее
поверхности (рис.2.1).
 Кроме силы притяжения на массу т действует центробежная сила, возникающая вследствие
суточного вращения Земли вокруг своей оси. Эта сила пропорциональна радиусу вращения и
квадрату угловой скорости

Относя ее к единичной массе, получаем ускорение центробежной силы,

направленное по радиусу вращения от оси вращения,
(2.7)
Отношение максимального значения ускорения центробежной силы (на
экваторе) к минимальному значению ускорения притяжения составляет
1/288, т.е. основной вклад в структуру гравитационного поля Земли вносит
ускорение притяжения, поэтому можно считать
Таким образом, равнодействующая ускорений притяжения g' и
центробежной силы р есть ускорение свободного падения в данной точке
земной поверхности g. Единицей ускорения свободного падения в СИ
является метр на секунду в квадрате. В гравиразведке используют более
мелкую единицу — которая получила свое
название в честь знаменитого итальянского ученого Галилео Галилея. У
поверхности Земли g изменяется от м/с2 на экваторе до на
полюсах при среднем значении . Наблюдаемое уменьшение g от
полюсов к экватору объясняют, с одной стороны, возрастанием ускорения центробежной силы, а
с другой, — увеличением радиуса Земли примерно на 21 км, т. е. сплющенностью Земли по

7. Моделі внутрішньої будови Землі за сейсмологічними даними.

Сейсмическая модель Земли
Широко известная модель внутреннего строения Земли (деление ее на ядро, мантию и земную
кору) разработана сейсмологами Г. Джеффрисом и Б. Гутенбергом еще в первой половине XX
века. Решающим фактором при этом оказалось обнаружение резкого снижения скорости
прохождения сейсмических волн внутри земного шара на глубине 2900 км при радиусе планеты
6371 км. Скорость прохождения продольных сейсмических волн непосредственно над указанным
рубежом равна 13,6 км/с, а под ним - 8,1 км/с. Это и есть граница мантии и ядра.
Соответственно радиус ядра составляет 3471 км. Верхней границей мантии служит
сейсмический раздел Мохоровичича (Мохо, М), выделенный югославским сейсмологом А.
Мохоровичичем (1857-1936) еще в 1909 году. Он отделяет земную кору от мантии. На этом
рубеже скорости продольных волн, прошедших через земную кору, скачкообразно
увеличиваются с 6,7-7,6 до 7,9-8,2 км/с, однако происходит это на разных глубинных уровнях.
Под континентами глубина раздела М (то есть подошвы земной коры) составляет первые десятки
километров, причем под некоторыми горными сооружениями
(Памир, Анды) может достигать 60 км, тогда как под океанскими
впадинами, включая и толщу воды, глубина равна лишь 10-12 км.
Вообще же земная кора в этой схеме вырисовывается как тонкая
скорлупа, в то время как мантия распространяется в глубину на
45% земного радиуса.
Но в середине XX века в науку вошли представления о более
дробном глубинном строении Земли. На основании новых
сейсмологических данных оказалось возможным разделить ядро
на внутреннее и внешнее, а мантию - на нижнюю и верхнюю . Эта
модель, получившая широкое распространение, используется и в
настоящее время. Начало ей положил австралийский сейсмолог
К.Е. Буллен, предложивший в начале 40-х годов схему разделения
Земли на зоны, которые обозначил буквами: А - земная кора, В - зона в интервале глубин 33-413
км, С - зона 413-984 км, D - зона 984-2898 км, Д - 2898-4982 км, F - 4982-5121 км, G - 5121-6371
км (центр Земли). Эти зоны отличаются сейсмически ми характеристиками. Позднее зону D он
разделил на зоны D' (984-2700 км) и D" (2700-2900 км). В настоящее время эта схема значительно
видоизменена и лишь слой D" широко используется в литературе. Его главная характеристика -
уменьшение градиентов сейсмических скоростей по сравнению с вышележащей областью
мантии.
Внутреннее ядро, имеющее радиус 1225 км, твердое и обладает большой плотностью - 12,5
г/см3. Внешнее ядро жидкое, его плотность 10 г/см3. На границе ядра и мантии отмечается
резкий скачок не только в скорости продольных волн, но и в плотности. В мантии она снижается
до 5,5 г/см3. Слой D", находящийся в непосредственном соприкосновении с внешним ядром,
испытывает его влияние, поскольку температуры в ядре значительно превышают температуры
мантии. Местами данный слой порождает огромные, направленные к поверхности Земли сквозь
мантийные тепломассопотоки, называемые плюмами. Они могут проявляться на планете в виде
крупных вулканических областей, как, например, на Гавайских островах, в Исландии и других
регионах.
Верхняя граница слоя D" неопределенна; ее уровень от поверхности ядра может варьировать
от 200 до 500 км и более. Таким образом, можно заключить, что данный слой отражает
неравномерное и разноинтенсивное поступление энергии ядра в область мантии. Границей
нижней и верхней мантии в рассматриваемой схеме служит сейсмический раздел, лежащий на
глубине 670 км. Он имеет глобальное распространение и обосновывается скачком сейсмических
скоростей в сторону их увеличения, а также возрастанием плотности вещества нижней мантии.
Этот раздел является также и границей изменений минерального состава пород в мантии.
Таким образом, нижняя мантия, заключенная между глубинами 670 и 2900 км, простирается
по радиусу Земли на 2230 км. Верхняя мантия имеет хорошо фиксирующийся внутренний
сейсмический раздел, проходящий на глубине 410 км. При переходе этой границы сверху вниз
сейсмические скорости резко возрастают. Здесь, как и на нижней границе верхней мантии,
происходят существенные минеральные преобразования. Верхнюю часть верхней мантии и
земную кору слитно выделяют как литосферу, являющуюся верхней твердой оболочкой Земли, в
противоположность гидро- и атмосфере. Благодаря теории тектоники литосферных плит термин
"литосфера" получил широчайшее распространение. Теория предполагает движение плит по
астеносфере - размягченном, частично, возможно, жидком глубинном слое пониженной
вязкости. Однако сейсмология не показывает выдержанной в пространстве астеносферы. Для
многих областей выявлены несколько астеносферных слоев, расположенных по вертикали, а
также прерывистость их по горизонтали. Особенно определенно их чередование фиксируется в
пределах континентов, где глубина залегания астеносферных слоев (линз) варьирует от 100 км до
многих сотен. Под океанскими абиссальными впадинами астеносферный слой лежит на глубинах
70-80 км и менее. Соответственно нижняя граница литосферы фактически является
неопределенной, а это создает большие трудности для теории кинематики литосферных плит,
что и отмечается многими исследователями.
 Комплексування геофізичних методів
1. Функція комплексного показника та її використання при геофізичних дослідженнях.
Для визуального анализа информации необходимо из многих признаков получить один
результат, надежно выделяющий интересующий объект. Наиболее просто этот процесс можно
показать на примере расчета функции комплексного показателя предложенной Г.С.
Вахромеевым. Расчет
ФКП основан на суммировании признаков геофизических полей, осуществляемом таким
образом, чтобы максимально усилить полезный эффект от искомого объекта. Например, для
ФГМ рудного объекта (см. рис. 8.2) характерны повышенные значения
и пониженные значения Чтобы усилить эффект всех этих полей, надо
взять первые три признака со знаком «плюс», а два вторых — со знаком «минус». Для
сложения разных полей используемые параметры необходимо сначала перевести в единую
безразмерную форму путем их пересчета в коэффициенты контрастности [см. формулу
(8.3)], где — номер признака или метода; — номер точки наблюдения. Тогда можно
вычислить с помощью весового суммирования:

(8.6)
где знаки «плюс» и «минус» выбраны так, как указывалось выше («плюс» для и
ηк и «минус» для .
Весовые коэффициенты оценивают следующим образом. Сначала на основе интуиции или
опыта назначают некоторые априорные весовые коэффициенты. Например, после расчета у
оказалось, что дает большую по амплитуде аномалию, чем значит, можно взять
Аналогично выбирают, например, a

Далее пересчитывают так, чтобы В этом случае функция

будет иметь единичную дисперсию, и значения можно рассматривать как досто-
верные аномалии, а считать слабыми аномалиями.
Если изменяется задача поиска, то изменяется и набор признаков и их весовые коэффициенты.
Например, для поисков вкрапленных руд наибольший весовой коэффициент должен быть у
метода ВП.

2. Основні принципи комплексування геофізичних і геологічних методів дослідження

Комплексування геофізичних методів при пошуках і розвідці родовищ корисних копалин  це
геологічно й економічно обґрунтоване сумісне (чи з дотриманням визначеної послідовності)
проведення різних видів геофізичних досліджень з метою найбільш ефективного вирішення
геологічних задач. Комплексування дозволяє обмежити багатозначність розв’язку зворотної
задачі геофізики.
У практиці комплексування застосовується суміщення (поєднання) геологічних, геохімічних і
геофізичних методів.
Головним принципом побудови раціонального комплексу методів досліджень є визнання
допоміжною ролі розвідувальної геофізики стосовно геологічної задачі (принцип
підпорядкованості). Друге принципове положення заперечує непохитність будь-яких комплексів
досліджень. Ефективність того чи іншого комплексу визначається задачами робіт, конкретною
геологічною ситуацією, а також існуючими технічними можливостями (принцип творчого
підходу).
При виборі раціонального геофізичного комплексу до уваги приймаються наступні
узагальнені й найбільш вірогідні закономірності, що випливають з досвіду інтерпретації
геофізичних даних:
1. Кожна геофізична аномалія має геологічне тлумачення й повинна відображатись на
геологічних документах відповідного масштабу.
2. Однойменні геологічні об'єкти (інтрузії, складки, розломи тощо) не пов'язані з відповідними
їм геофізичними полями однозначною залежністю.
3. Аномальний ефект проявляється більш яскравіше й контрастніше у випадку більшої різниці
між фізичними властивостями аномалієутворюючого об'єкта і вміщуючих порід і у випадку
більших його розмірів щодо глибини залягання.
4. Для вивчення горизонтально-шаруватих (з кутами менше 25—30°) середовищ на сучасному
етапі більш ефективними є сейсморозвідувальні та електророзвідувальні методи, а для
вертикально-шаруватих середовищ — гравірозвідка, магніторозвідка.
5. Опорні сейсмічні і електророзвідувальні границі розділу характеризують поверхні розмиву,
неузгодженості чи нашарування. В останньому випадку вони зумовлені різкою зміною
літологічного складу порід, тобто часто — корінною перебудовою умов осадконакопичення.
Отже, опорні горизонти можуть характеризувати границі тектонічних стадій розвитку
досліджуваного регіону.
6. Важливим опорним горизонтом у межах верхньої частини земної кори є поверхня
кристалічного фундаменту.
7. Істотним фактором, що обумовлює роздільну здатність геофізичних методів і величину
аномалій, є вертикальна потужність геологічних об'єктів. Вона визначає інтенсивність
гравітаційних, магнітних і геоелектричних аномалій, роздільну здатність сейсморозвідки і, у
меншій мірі,  електророзвідки.
8. Глибина залягання опорних геофізичних горизонтів найбільш точно встановлюється за
матеріалами сейсморозвідки і менш однозначно  за електророзвідувальними даними.
Інтегральний характер гравімагнітних полів ускладнює точну оцінку глибин залягання
аномалієутворюючих джерел.
9. Форма і простягання геофізичних аномалій відображають відповідні параметри геологічних
структур і тісним чином зв’язані з ними.
10. Лінійні границі аномальних ділянок геофізичних полів, як правило, слід інтерпретувати
границями тектонічних блоків.
11. Одиничний ланцюжок аномалій, імовірніше всього, повинен бути витлумачений як прояв
розлому. Чергування ж лінійно витягнутих екстремумів часто характеризує лінійну складчасту
(блокову) систему.
12. Кореляція аномалій різної фізичної природи свідчить про їхнє спільне джерело. При цьому
однозначність його вивчення геофізичними методами різко зростає.
13. Точність оцінки амплітуди складчастих дислокацій в осадовому чохлі на глибині Н
складає засобами сейсморозвідки 1—2 % Н і 10 % Н — за допомогою електророзвідки. Зі
збільшенням довжини хвилі роздільна здатність методів при рішенні цієї задачі збільшується.
14. Використовуючи комплекс фізичних параметрів, отриманих при інтерпретації геофізичних
полів, можна оцінити речовинний склад аномаліеутворюючих об'єктів.
15. У ряді випадків можливо оцінити відносний вік аномалієутворюючих об'єктів. Наприклад,
для гравімагнітних аномалій очевидні наступні положення:
а) із двох систем аномалій, що перетинаються, чіткіше прослідковуються молодші;
б) лінійні аномалії, якщо вони перетинають ізометричну чи мозаїчну аномальну область,
відображають більш молоді утворення.
Приведені закономірності характеризують лише найбільш поширені випадки і зовсім не
мають сили закону. При виборі комплексу геофізичних методів для рішення конкретної задачі в
конкретному районі ними варто користатися, проте необхідно твердо пам'ятати принцип
творчого підходу. Довільний теоретично підібраний геофізичний комплекс повинен перевірятися
на практиці і корегуватися з урахуванням експериментальних даних. Разом з тим не потрібно
безпідставно переносити навіть хороший і багаторазово перевірений комплекс на новий регіон
чи застосовувати його для вирішення нової геологічної задачі.
Не менш важливим базисом комплексування є інформація про фізичні параметри гірських
порід досліджуваного регіону і зв'язки між ними.
Стосовно до кожного конкретного випадку для визначення раціонального комплексу
геофізичних методів і взагалі для оцінки їхньої ефективності необхідно виконати певний обсяг
петрофізичних досліджень.
Суттєвим принципом комплексування є дотримання послідовності робіт  відповідно
зростанню щільності інформації, інакше кажучи,  від дрібно- до крупномасштабних, від методів
менш інформативних до більш інформативних.
Геофізичний комплекс повинен бути раціональним і з економічної точки зору. Перед
постановкою дорожчих методів варто переконатися в неефективності більш дешевих. Для
вирішення поставлених задач, з урахуванням наведених основних принципів, вибір конкретного
геофізичного комплексу повинен в першу чергу виходити з головної геологічної задачі
досліджень, забезпечення її ефективного розв’язку.

3. Роль фізико-геологічного моделювання при комплексних геофізичних дослідженнях.

4. Комплекс геофізичних досліджень при пошуках нафтогазових об’єктів

Розвідувальна геофізика в даний час є основним методом пошуків пасток для нафти і газу,
без якого їхнє виявлення для більшості регіонів було б неможливим. При пошуках пасток
антиклінального типу на невеликих глибинах використовується комплекс гравірозвідки і
сейсморозвідки. При цьому площадними гравітаційними зйомками виявляються локальні
аномалії, зумовлені антиклінальними підняттями. Надалі ці аномальні ділянки детально
вивчаються сейсмічними методами. При розвідці на великих глибинах і в умовах складної
будови провідна роль належить сейсморозвідці. З огляду на складні умови проведення цих робіт
(великі глибини, малі амплітуди нафтогазоносних структур, несприятливі геологічні
особливості), використовуються найсучасніші модифікації сейсмічної розвідки. Наприклад,
метод СГТ із реєстрацією коливань цифровими станціями з 12-24-кратним перекриттям. Завжди
сейсморозвідка комплексується з глибоким бурінням.
Висока вартість сейсморозвідувальних робіт змушує геофізиків комплексувати її, коли це
можливо, з іншими методами. Поряд із гравірозвідкою іноді перед сейсморозвідувальними
роботами проводять також магніто- і електророзвідувальні роботи. При цьому використовують
глибинні методи - ДЕЗ, ТТ, МТП, ЗСП.
Більш широким комплексуванням різних геофізичних методів характеризуються пошуково-
розвідувальні роботи в районах розвитку нафтогазових пасток неантиклінального типу. До них
відносяться зони вклинювання, рифи, соляно-купольні структури. Роль їх у нафтовидобувній
промисловості все зростає. Високоточна гравірозвідка при цих роботах дозволяє доповнити
сейсморозвідувальні дані. Особливо велике значення вона має при пошуках нафти і газу в
солянокупольних районах. Куполи завдяки низькій густині солі чітко проявляються в
гравітаційному полі досить інтенсивними негативними аномаліями. Часто вони є єдиним
показником на існування солянокупольних структур. Це зумовлено тим, що завдяки різному
закону зміни пружних властивостей солі і вміщуючих порід з ростом тиску на глибині 2-4 км
швидкості поширення сейсмічних хвиль в них можуть зблизитися. При цьому границі купола
сейсморозвідкою впевнено не виділяються. Поряд з цим куполи можуть мати шорсткуваті
поверхні і занадто круті схили (понад 45°), від яких дуже важко одержати відбиття.
Вирішальне значення застосування комплексу геофізичних методів має при прямих пошуках
родовищ нафти і газу. Вони засновані на виявленні фізичних ефектів, що створюють вуглеводні.
Для цього можуть використовуватися сейсмічні, гравіметричні, геоелектричні (ВЕЗ, ВП),
радіогеохімічні дослідження, вивчення магнітних властивостей гірських порід, а також грунтів.
 5. Комплексування геофізичних досліджень при пошуках поліметалічних руд.
Кольорові, легкі і благородні метали.
Мідь. При пошуках родовищ мідних пісковиків геофізичні методи використовуються для
рішення зокрема задач структурного і літолого-фаціального картування. Слабка контрастність
цих руд визначає порівняно низьку ефективність і необхідність широкого комплексування
геофізичних методів  гравімагнітних, електро- і сейсморозвідувальних, а також геохімічних. На
стадії детальних пошуків зростає питома вага робіт методом ВП і глибинної літогеохімічної
зйомки. Використовуються також каротаж, підземна гравірозвідка і ядерно-фізичні методи
випробування гірських вироблень, комплекс геохімічних методів.
Мідно-колчеданні родовища є сприятливими об'єктами для застосування геофізичних
методів, тому що відзначаються великою контрастністю фізичних властивостей рудовміщуючих
порід і руд. Руди, що складаються з піриту, халькопіриту і піротину, відзначаються значною
надлишковою густиною (1,5—2,0 г/см3) і створюють досить інтенсивні локальні гравітаційні
аномалії. Наявність магнітного піротину і магнетиту в складі руд визначає їхню підвищену
магнітну сприйнятливість (до 20-10~2 од.СІ). Колчеданні руди відрізняються також високою
провідністю.
На етапі регіонального вивчення міднорудних районів використовується гравімагнітний
комплекс, що дозволяє виявляти райони розвитку зеленокам`яних товщ, до яких приурочені
колчеданні родовища, а при детальних пошукових геофізичних дослідженнях виконують
магніторозвідку, гравірозвідку, електророзвідку і літогеохімічну зйомки. Магніторозвідка
використовується для картування зеленокам`яних порід і в ряді випадків допомагає виявити зони
гідротермальної зміни порід. Далі, після магнітної зйомки, виконується літогеохімічна зйомка і
електророзвідка методом ЕП. На перспективних ділянках проводять дослідження методом ВП.
Цей метод найбільш ефективний при пошуках горизонтально залягаючих рудних тіл. У цих
випадках контури аномалій ВП і контури рудних тіл часто збігаються. Для деталізації найбільш
цікавих аномалій виконують електророзвідувальні роботи методом перехідних процесів у
комплексі з літогеохімічними пошуками. Завдяки високій провідності колчеданні руди чітко
окреслюються аномаліями перехідних процесів.
Досвід пошукових робіт на міднопорфірові руди і родовища міді скарнового типу дозволяє
вважати раціональним комплекс геофізичних методів, що включає магніторозвідку,
електророзвідку і літогеохімічну зйомку.
Свинець і цинк. Родовища цих металів мають в основному гідротермальне походження. Руди
складаються з галеніту, халькопірита, сфалериту і мають надлишкову густину, високу
поляризацію і низький питомий опір. По магнітним властивостям руди не виділяються. Комплекс
методів, що використовуються при великомасштабних пошуках поліметалевих руд, включає
металометрію, електророзвідку методами ВП і ЕП, а також гравірозвідку. Останнім часом для
вивчення структур рудних полів використовують сейсморозвідку МВХ і електророзвідку
методом ВЕЗ. Прямим пошуковим методом є геохімічні дослідження.
Олово. Головними регіональними ознаками наявності родовищ олова є розломи, з якими
зв’язані масиви гранітоїдів. Задачами геофізичних методів, крім встановлення існування
регіональних ознак олов'яних родовищ, є також пошуки рудопроявів і рудоконтролюючих
структурних елементів  зон дроблення, сульфідизації, окварцювання, ороговикування. Важливе
пошукове значення мають контакти магматичних і осадових порід, пояси дайок. У раціональний
комплекс методів, що дозволяють встановити ознаки зруденіння, входять магніторозвідка,
електророзвідка методами ЕП, ВП. Провідну роль має літогеохімічна зйомка, яка безпосереднім
чином виявляє рудну мінералізацію. Велику цінність може мати і магніторозвідка для родовищ,
де каситерит тісно пов'язаний з піротиновою мінералізацією. При цьому рудні тіла проявляються
в аномальному магнітному полі.
Родовища ртуті дуже неконтрастні, у зв'язку з чим дослідження геофізичними методами
зводяться до рішення картувальних задач  виділення, простеження і вивчення
рудоконтролюючих факторів і зон, навколорудних змін. При цьому використовують високоточну
магніторозвідку, електророзвідку (особливо ВП). Провідне значення мають геохімічні методи (в
першу чергу, ртутна зйомка).
Алюміній. Найбільш сприятливими для виявлення геофізичними методами є родовища
бокситів платформного типу. Вони приурочені до підвищень рельєфу кристалічного фундаменту
і розташовуються найчастіше в районі контактів алюмосилікатних і карбонатних порід. Боксити
характеризуються дещо підвищеними магнітними властивостями. Для виявлення родовищ
бокситів на всіх етапах геологорозвідувальних робіт використовують електророзвідку методом
ВЕЗ, гравірозвідку, сейсморозвідку КМПВ і магніторозвідку. Цей комплекс дозволяє знайти
найбільш перспективну для розміщення родовищ бокситів геологічну обстановку. Високоточна
магніторозвідка при сприятливих умовах (вміщуючи породи немагнітні) може відігравати роль
прямого пошукового методу.
Золото. Геофізичні методи використовуються для геотектонічних побудов і рішення
картувальних задач. У процесі розвідувальних робіт провідним методом є електророзвідка в
комплексі з геохімічними методами. Вирішальне значення для вибору конкретних методик має
співіснування кварцу й сульфідів. При низьких вмістах сульфідів використовується
електропрофілювання на постійному струмі, метод п’єзоефекту. При пошуках істотно
сульфідних руд використовуються методи ВП, ЕП, заряду, радіопросвічування.
Уран. Основою геофізичного комплексу всіх етапів геологорозвідувальних робіт на
радіоактивну сировину є радіометричні методи, причому їхня роль з укрупненням масштабів
робіт збільшується. Поряд з радіометричними методами на всіх етапах пошуків застосовують
гравімагнітний комплекс, літогеохімію, електророзвідку і сейсморозвідку. Сполучення
радіометрії з цими методами дозволяє виявляти ділянки найбільш сприятливі для локалізації
родовищ урану. До таких умов відносяться: підвищення вмісту радіоактивних елементів в
інтрузіях; приуроченість до зон розломів, поясів дайок; навколорудні зміни порід. Останні часто
викликають різке зменшення магнітної сприйнятливості, зниження опору і густини гірських
порід, збільшення їх поляризованості і пористості.
Рідкісні метали і рідкісноземельні елементи. Пошуки родовищ танталу, ніобію, берилію,
ітрію, лантану, цезію за допомогою геофізичних методів проводяться в залежності від їхнього
генетичного типу.
У більшості випадків роль геофізичних методів зводиться до виявлення умов, сприятливих
для утворення і локалізації полів рідкіснометальних пегматитів, пневматоліто-гідротермальних
утворень, пов'язаних із гранітами; рідкіснометальних карбонатів, а також альбітитів. Прийоми
виявлення цих об'єктів істотно відрізняються. Так, методика пошуків пневматоліто-
гідротермальних родовищ близька до описаного вище для руд вольфраму й олова. Комплекс у
цьому випадку доповнюється фотонейтронним методом вивчення берилієвих руд, а також
відповідними методами геохімічних досліджень.
При пошуках ультраосновних лужних порід, з якими пов'язані рідкіснометальні карбонатити,
найбільш перспективними є аерогеофізичні методи, оскільки вони виділяються суміщенням
магнітних і радіометричних аномалій у сполученні з літогеохімічними дослідженнями.

6. Комплексування геофізичних методів при вирішенні гідрогеологічних, інженерно-

геологічних, археологічних та екологічних задач.
Геофізичні методи дослідження інтенсивно використовуються в різних сферах суспільної та
господарської діяльності – від археології до військової справи. В першому випадку застосування
геофізичної апаратури ґрунтується на тому, що діяльність людини в загальному випадку може
розглядатись як фактор додаткової диференціації верхніх шарів літосфери. Археологи вже давно
користуються методами магнітометрії, зокрема при плануванні розкопок своїх об’єктів.
Військові ж у своїх цілях (балістичні задачі, контроль за ядерними вибухами) широко
використовують магніторозвідку, сейсмометрію тощо.
Починаючи з кінця ХХ ст. геофізичні методи все частіше використовуються для рішення
природоохоронних задач, зокрема ефективно виявляючи забруднені території, використовуючи
ефект підвищення радіоактивності, намагніченості, зміни електричних параметрів, що мають
техногенне походження (викиди атомних об’єктів, промислових підприємств, нештатні ситуації
в зберігання нафтопродуктів). Диференціація ґрунтових покривів Землі по фізичним
властивостям (перш за все магнітним, електричним) дозволяє розглядати педосферу як об’єкт
застосування геофізичних технологій.
Прикладна галузь геофізики, що має за мету використання геофізичних технологій в
сільському господарстві, отримала назву “агрогеофізика”. В її основі – використання
закономірних змін фізичних властивостей грунтів по вертикалі і латералі (педофізична
диференціація ґрунтових покривів землі). Подібні закономірності мають фундаментальний
характер, характеризуючи земну оболонку, що складається з грунтів і має назву “педосфера”.
Вони є предметом дослідження розділу геофізики в природоохоронній і аграрній галузях, є
прикладним аспектом геофізики педосфери. Сукупність прикладних методів геофізики, що
використовуються поза межами геології разом з розвідувальною геофізикою становить предмет
прикладної геофізики.