П’ЯТЬ КОЛОСКІВ

В ці саманні хати вже давно оселилася осінь,

Зафіранені очі одвикли від званих гостей,
Закуняли вони, не чекають нічого, не просять,
І, здається, горіх зупинився і більш не росте.

Тільки пам'ять, ота пересипана попелом пам'ять –

Що її не прибрати з горищ, з килимів не змести,
Голосами вітрів незаписані спогади манять
До кімнати, де протяг читає трикутні листи.

Де неторкана скриня, а в ній перешите смертельне,

У кутах павуки виплітають свої образи,
І пательня, здається, направду пекельна пательня,
Чи то пічка з відрази вивалює чорний язик.

Невідомо, що буде тій болем окутаній хаті.

Невідомо, що сталося з тими, хто в ній ніби жив.
Чи їх крила унесли, чи лапи згребли волохаті,
Що затим геноцид пояснили нестачею жнив.

А навколо село, те ж село, тільки вдягнено-сите,

У дідів на обличчях не зморшки, а цілі рови.
Чи вдалось їм простити? Чи варто про те їх просити?
Бо ж відомо, хто в полі дітей за колосся ловив.

Бо ж відомо… Та боже до Бога давно відлетіло,

І укотре жнива, що нам діла до тих роковин?!
Тільки хата ховає у тіні облуплене тіло,
Тільки дід сів під нею, стягнувши кашкет з голови.
ГОЛОДAMOUR

Свіча горить, а вогник синій-синій,

У ньому ніби теплиться душа,
Та не одна, а матері і сина –
У сина вузлик з марлі й м'якуша.

Той хліб старий, не хліб уже, а глиця,

Як зморшки під очима у вдови,
На лики обернув прозорі лиця
Цей світ, що не впіймавши їх, зловив.

Тепер ніхто не просить, не голосить –

Там ситі люди, ситі навіть пси.
В стодоли зносять осінню покоси,
Тоді ж поїли псів і пояси,

Свої – своїх, натаскані чужими,

Свої – своїх до нитки, до кісток.
А потім: «виживали при режимі –
За спротив нам би смерть була чи строк».

Людьми заснули, нелюдами встали,

В страшні часи і звичаї страшні.
Так образ Божий, все ще позосталий,
Живцем вертівся в чорта на рожні.

Свіча горить. Ми згадуємо. Нині

Голодні ніби з нами за столом.
Здається, перед ними ми і винні,
Хоч нас тоді на світі не було.

Марґо Ґейко