Київський університет імені Тараса Шевченка

Інститут міжнародних відносин

Кафедра міжнародних відносин і світової політики

Реферат на тему:
Голда Меїр

Виконала:

Студентка 1 курсу

Відділення МП група 2

Плужнікова Марія

Викладач:

Крушинський В.Ю.

Київ – 2020
Голда Меїр - донька київського теслі, прем’єр-міністерка Ізраїлю,
працівниця швейного підприємства та одна з найвпливовіших особистостей
XX століття. Жінка, яка все життя сумлінно виконувала свій обов’язок,
борючись за самовизначення єврейського нарду. Особистість, яка завжди
лишатиметься прикладом для політиків і ніколи не перестане викликати
невимовну повагу в кожного, хто про неї дізнається.

Голда Меїр народилася в Києві у дуже бідній єврейській сім’ї. Батько її був
теслею, а мати - годувальницею. Загалом у них було 8 дітей, з яких вижили
лише троє: сама Голда, Шейна, старша за неї на 9 років і Клара (Ципка),
трьома роками молодша за Голду. Родина не була надто релігійною, але
завжди шанувала усі єврейські традиційні свята,у тому числі і шабат. Під час
цих свят вони часто збиралися численною родиною і співали пісні. На
превеликий жаль, майже всі родичі Голди, далекі чи близькі, мають одну
дату і місце смерті – 1941, Бабин Яр.

Переїхавши до Києва з Пінська, сім’я Голди сподівалася примножити свої

статки, але надії не справдилися. Спочатку Мойше Мабович, батько,
виконував держзамовлення – меблі для школи. За ці гроші він згодом відкрив
майстерню, яка і мала стати основним джерелом прибутку у родині, але
справи йшли не так успішно. Тоді Блума, мати, стала годувальницею у
багатій родині і справи пішли вгору. Роботодавці хотіли, що вона жила в
теплі і добре харчувалася, тому вони переїхали у більш простору кімнату, на
першому поверсі у будинку на вулиці Басейній у самому центрі міста.

Утім, сім’я завжди жила на межі бідності, Голда згадувала, що вона завжди
мерзла і завжди хотіла їсти. Потім вона дізналася, що її сестра часто
непритомніла від голоду дорогою до школи. Вона завжди відчувала, що вона
інакша через приналежність до єврейської нації, з цим і пов’язувала злидні і
особливе ставлення антисемітського суспільства, яке за будь-якої можливості
намагалося показати свою неприязнь до народу, до якого належала Голда.
Саме тому всі намагання її батьків здобути краще життя в Києві
завершувались невдачами, вони щоразу глибше застрягали в борговій кабалі.

Основне відчуття, яке пронизувало всі спогади про українське дитинство,

було відчуття страху. Страху за своє життя і життя близьких людей, адже
родина ледь не пережила погром. Для маленької дівчинки було не зрозуміло,
чому озброєні люди на конях із криками «Христа розіп’яли» мають прийти і
понівечити її оселю і рідних, а єдиним засобом захисту від цього було мирне
очікування і забивання дверей дошками.
Не знайшовши удачі в Києві, батько Голди поїхав шукати її до Америки –
«золотої країни», куди згодом мала приїхати решта родини. А поки це не
сталося, вони повернулися до Пінська. Саме в ті роки життя Голда почала
знайомитися із сіоністським рухом. Звичайно, не безпосередньо, а через
старшу сестру Шейну, яка протягом усього життя мала неабиякий вплив на
Голду, була дня неї прикладом і найближчою людиною. Шейна була
активним борцем за самовизначеність єврейського народу шляхом повалення
монархії і відновлення незалежності єврейського народу. Учасники цього
руху були переконані, що освічена єврейська молодь зможе досягти такої
високої і нелегкої мети. Саме тому по приїзду по Пінська, Шейна
відмовилася йти працювати, хоча кошти для родини були конче
необхідними, а продовжила навчання, щоб потім її світла голова стала в
нагоді для революційного руху. Щотижня по суботах, коли мати йшла до
синагоги, Шейна проводила вдома зібрання такої ж активної, як вона молоді,
і Голда, якій на той час було лише 7, вдаючи, що зайнята іншими справами,
слухала промови юних революціонерів.

Звичайно, мати була вкрай невдоволена такою діяльністю доньки, адже на

той час за подібні ідеї карали усіх, навіть п’ятнадцятирічних дівчат. Але
Шейна була невблаганною і не відступалася від задуманого навіть попри
прохання матері. Саме тому Блюма написала листа о батька про те, що
переїзд її з дітьми до Америки мав відбутися негайно, поки старша дочка не
занапастила їх усіх.

Тому в 1906 році Голда Меїр зі своєю родиною переїхала до Америки, міста
Мілуоки, штату Вісконсин.

Там їх зустрів батько у новому для них образі американського емігранта,

зовсім не схожий на того, яким він був до довгої розлуки. Він одразу показав
їм місто, яке було незвично красиве і охайне. Все довкола видавалося Голді
нереальним. Вона ще кілька днів стояла посеред вулиці і розглядала людей і
будинки, не ймучи віри, що все це відбувається з нею насправді.

Родина переїхала до невеличкої квартири у найбіднішому районі міста. У ній

було дві кімнати. Кухня і довгий коридор, який вів до пустого приміщення
магазину, де згодом мати Голди відкрила лавку, яку вона буде ненавидіти все
життя, адже їй доводилося пропускати заняття у школі, які вона так любила,
через те, що треба було підміняти матір на цій роботі. Її старша сестра
посварилася з батьками і поїхала від них до Денвера, щоб жити зі своїм
нареченим, який втік із в’язниці в Росії і приїхав до неї. Голда часто
листувалася з Шейною і вони підтримували одна одну.
У школі в дівчинки з’явилися подруги, разом з одною з яких вона у 13 років
розпочне свою першу соціально важливу роботу. Вони створили фонд для
збору коштів на книжки для бідних школярів. Саме тоді Голда виголосила
свою першу промову. Жінка, яку потім назвуть однією з найкращих ораторів
століття, ніколи не писала промови завчасно, а завжди говорила на сцені
тільки те, що саме в той момент було в неї на душі. До речі, акція зі збору
коштів тоді зазнала успіху і навіть була висвітлена у місцевій пресі.

У 14 років Голда закінчила початкову школу і планувала продовжити

навчання щоб потім стати вчителькою. Але батьки мали інше бачення
майбутнього своєї донки: вона мала вийти заміж за тридцятирічного чоловіка
і піти на курси секретарок. Це аж ніяк не подобалось юній дівчині, і вона
втекла від батьків до Денвера на запрошення сестри.

Там вона продовжила навчання і заразом долучилася до соціального життя,

яке вирувало в квартирі юних сіоністів. До них приходило багато
представників тогочасної єврейської інтелігенції і вели розмови про різні
актуальні соціальні рухи того часу. Найбільше Голді сподобалися ідеї
сіоністів-соціалістів. Вони розповідали про таких людей, як Арахон Давид
Гордон та Рахел Блувштейн, представників інтелігенції, які переїхали до
покинутої Палестини і стали працювати там на землі. Скоро вона й сама
стане однією з них.

На цих же вечорах Голда познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком

Морісом Меєрсоном, бідним емігрантом з Литви. Пори бідність,він
вирізнявся своєю ерудованістю і одразу ж сподобався Голді.

Сестра часто повчала її, що не надто подобалось дівчині. Тому після чергової
сварки вона вирішила жити окремо. Скоро знайшла роботу і житло.
Самостійне життя тривало близько року. Тоді вона отримала листа від батька
з вимогою повернутися додому, що вона негайно і зробила.

Усе вдома змінилося - від стосунків з членами родини до,власне, самого

місця проживання. Голда приїхала вже до більшої квартири, яка знаходилася
в на багато кращому районі, аніж їх минуле житло – вони значно покращили
своє матеріальне становище. Батьки стали більш терпимі до доньчиного
бажання навчатися, і вона спочатку закінчила середню школу, а потім
розпочала навчання в учительському коледжі. Батьки почали і самі брати
участь у суспільному житті, а саме у благодійності. У часи Ш Світової війни
їх квартира стала перевалочним пунктом для добровольців у Єврейський
легіон Британської армії, які захищали Палестину від турків під британським
прапором, більшість із них були сіоністи-соціалісти, члени братства Бней
Брита, до якого належав батько Голди. Ці люди мали величезний вплив на
формування її як особистості і саме за допомогою них вона утвердилася в
сіоністських ідеях і стала активною учасницею відповідних партій. Серед цих
юнаків були Нахман Сиркін, Хаім Житловський, Шамаряху Левін, Іцхак Бен-
Цві, Яків Зрубавел та Давид Бен-Гуріон. Вони згодом стануть визначними
особами в новоствореній державі, а зараз вона з неабиякою цікавістю
вбирала в себе їх націоналізм та ідею незалежної єврейської держави,
слухала розповіді про Палестину і сама стала впевненою в тому, що євреї
повинні масово туди переїжджати. Голда тоді чітко вирішила, що не буде
однією з тих, хто лише розповідають про ці ідеї, а й сама переїде до
Палестини. Але вона знала, що хоче поїхати туди з Морісом, який не
розділяв такої ж активної прихильності до цієї ідеї, вона дала йому час на
роздуми і відповідь була ствердною. Впевненості юнакові додав ще й той
факт, що у 1917 році британський уряд заявив про свою прихильність до
створення в Палестині незалежної єврейської держави і докладе усіх зусиль
для реалізації цієї ідеї. Тому 24 грудня 1917 року Голда вийшла заміж за
Моріса Меєрсона і стала носити його прізвище, пара стала готуватися до
переїзду, збирати кошти на дорогу.

А поки що вона брала участь в єврейських націоналістичних організаціях,

часто виступала оратором, ходила на мітинги та демонстрації, засновувала
фонди і навчала дітей ідишу. Також вона протягом кількох тижнів їздила
всією Америкою і навіть Канадою, проповідуючи інтереси партії.

Нарешті, омріяний день настав. Голда разом із чоловіком, сестрою і її дітьми

зайшла на борт корабля «Покахонтас», який мав привезти їх до Палестини.
Дорога була вкрай важкою і довгою, в якийсь момент Голда навіть
зневірилася в тому, що таки прибуде до пункту призначення, але це таки
сталося: вони прибули, змучені, голодні, але повні натхнення.

Це натхнення одразу ж зникло, коли вони побачили, як насправді виглядала

їх омріяна земля. Нестерпна спека, комахи, нечепурний вигляд міста і повна
невизначеність – ось що вони отримали по приїзду до Палестини. Голді з
сім’єю спочатку треба було жити в квартирі, доки не почнеться час для
подачі заявок д кібутсу. Тоді кожен знайшов собі роботу, щоб хоч якось
утримувати квартиру і дітей. Голда давала приватні уроки англійської, що не
надто допомагало її образу новоприбулого піонера.

На початку серпня Голда і Моріс подали заявки до кібутсу Мерхавія.

Спочатку їх заявки відхилили, адже подумали, що американська вчителька не
зможе ефективно працювати в кібутсі, але Голда домоглася випробувального
терміну, який дав кібутсникам зрозуміти, що новачки можуть стати гідною
частиною громади.

Тіді почалося кібутсне життя Голди. Робота була невимовно тяжка, умови
праці і проживання нелюдськими, але вона раділа лише від думки, що має
змогу жити в колі однодумців. Згодом Голду Меїр призначили
представником кібутсу на з’їзді кібутсного руху в Дганії, де вона мала змогу
спілкуватися з авангардом політичного життя Ізраїлю. Для новачка це було
величезним успіхом. Голді дуже подобалося таке визнання її новоспечених
побратимів. Вона ще не раз хотітиме повернутися до кібутсу, адже саме цей
спосіб життя сподобався їй найбільше.

На превеликий жаль, молода сім’я не могла більше лишатися в кібутсі, адже

Моріс дуже сильно хворів – йому не підійшло життя в кібутсі. За
рекомендацєю лікаря, вони покинули громаду ї переїхали назад до Тель-
Авіва. Скоро їм запропонували роботу в ієрусалимському відділенні «Солел-
Боне». Вони одразу погодились і переїхали до цього міста, де в них
незабаром з’явився первісток Менахем, пізніше донька Сара.

Голда в ті часи намагалася повністю присвятити себе сім’ї, хоча це

приносило їй лише розчарування, адже заробітки чоловіка були мізерні і їх
не вистачало на задоволення мінімальних потреб родини, які були вкрай
скромними. Жінка весь час переймалася здоров’ям дітей, їй здавалося, що
брак їжі та опалення нанесе непоправну шкоду. Той період свого життя вона
згодом назве найнещаднішим.

На щастя, згодом їй запропонували роботу секретаря «Жіночої робочої

ради», вона не без вагань погодилася, адже це фактично означало те, що їй не
вдалося бути дружиною і матір’ю. Це означало початок їх розриву з
чоловіком. Але само реалізованість виявилася для Голди важливішою, аніж
сімейне вогнище. Вона дуже багато часу приділяла роботі і навіть їздила в
довгі відрядження до Америки. Для неї вкрай важливо було донести ідеї
партії до якомога більшої кількості людей. Вона проводила численні лекції і
проголошувала промови для жінок-піонерів аби змусити їх пробудити свій
патріотизм та активніше проявляти свою політичну позицію. Голда
розповідала їм про Палестину, про необхідність мобілізації всіх можливих
ресурсів для розвитку сіоністського руху. Необхідно було налагодити роботу
фондів, які збирали кошти для побудови єврейського поселення в Палестині.
Також вона їздила до Британії, де намагалася вибороти в колоністів
здійснення їх обіцянок, даних ще за І Світової війни, але вони не були надто
схильні до своїх попередніх ідей.

За такі відлучки їй доводилося виправдовуватись перед матір’ю та сестрою,

які засуджували такий спосіб життя, адже молодша донька хворіла і їй була
вкрай необхідна увага й догляд. Голда відчувала провину перед своїми
дітьми, а також, як вона потім напише в анонімній статті, постійний сумнів у
якості своєї роботи, адже якщо б на її місці був чоловік або незаміжня жінка,
робота могла б бути виконана краще. Але вона ніколи не пошкодувала про
свій вибір, адже суспільно важлива робота була для неї невід’ємною умовою
життєдіяльності. За ті роки вона близько познайомилася з тими людьми, які
згодом очолюватимуть новостворену державу. Разом із ними будувала її
підвалини.

Доречним було б зазначити її позицію щодо фемінізму. Вона була проти

таких радикальних її проявів як ненависть до чоловіків та кампанії проти
материнства, але Голда підтримувала жінок, які невпинно працювали і не
зважали на свій гендер при будівництві соціалізму. Коли Бен-Гуріон назвав її
єдиним чоловіком в уряді, вона не сприйняла це як комплімент, адже була
впевнена, що якщо б будь-якому чоловікові в зробили аналогічний
«комплімент», сказавши, що він єдина жінка в уряді, він навряд чи зрадів би
цьому. Вона вважала необхідним рівноправ’я. своє переконання вона
називала «конструктивним фемінізмом».

Пізніше Голді запропонували нову посаду в Виконавчому комітеті

Гістадрута, де вона працювала наступні 14 років, виконуючи вкрай важливі,
але не менш важкі партійні доручення.

В 30-ті роки роботи було вдосталь: арабські погроми, комісія Піля, безжальна
політика Британії щодо еміграції євреїв, яка, за їх постановами,протягом 5
років мала зійти нанівець, «Біла книга» - таким чином усі довкола хотіли
придушити зародки єврейської державності, для створення яких було
докладено нелюдських зусиль тисяч емігрантів-сіоністів. Усе це відбувалося
на тлі жахливих для всього єврейського народу подій: у 1933 до влади в
Німеччині прийшов Гітлер і розпочав свою антисемітську політику. Голда
розуміла, що це початок кінця і треба докласти усіх зусиль, щоб євреї
якнайшвидше покинули Європу, але через супротив інших країн, які
«глибоко співчували», але не могли прийняти такі кількість біженців, не
вдалося врятувати цих людей.
У часи ІІ Світової в Палестині велася своя війна – війна за європейських
євреїв. «Ми будемо боротися з Гітлером, ніби не було «Білої книги»» і «З
«Білою книгою» ніби не було Гітлера». В Палестині тоді було 3 фронти: за
те. Щоб вивезти євреїв у Палестину, за те, щоб англійці дозволили євреям
воювати на фронті і війна за збереження єврейського осередку в Палестині.
Голда брала участь в усіх трьох.

На превеликий жаль, не вдалося врятувати аж 6000000 європейських євреїв

від гітлерівських таборів смерті. Це назавжди залишиться жахливим болем
для кожного єврея. Як казала Голда, душі цих померлих людей у найтяжчі
моменти змушували і її й побратимів робити неможливе для створення
незалежної держави. Де євреї більше ніколи не будуть в такому беззахисному
становищі.

Але навіть по закінченню війни їм довелося запекло боротися з британцями

лише за те, щоб доправити до Палестини принаймні тих, кого не вбили через
фатальну байдужість британського керівництва. Дійшло до того, що цілому
кораблю людей, яких не пускали до Палестини, довелося проголосити
голодування. Разом із ними голодували і 15 представників сіоністського руху
в Палестині, серед яких, звичайно ж, була Голда Меїр. На щастя, такі міри
дали свої плоди, і британське керівництво поступилося.

Діяльність підпільних організацій, таких як Хагана, які діяли в інтересах

євреїв із ціллю збереження осередку і відміни численних обмежень,
запроваджених британцями на користь арабів, дуже виснажувало
колоніальне керівництво і вони вирішили передати вирішення
Палестинського питання ООН.

Комісія постановила про необхідність поділу Палестини на дві держави:

арабську й єврейську. Більшість проголосувала «за», передусім це були СРСР
та США. Усі арабські держави були проти.

Наступного дня країною прокотилися арабські протести, але ніщо вже не

могло спинити євреїв. Хоча було багато труднощів. У том числі той факт, що
після проголошення держави війна буде неминучою, а зброї євреї зовсім не
мали, як і грошей на її придбання. Тому Голда поїхала до Америки з
виступами і за 2 тижні назбирала 5000000 доларів, що значно перевищувало
план. Після прибуття додому їй належало виконати ще одну непросту задачу
– переговорити з трансіорданським королем Абадаллою про їх намір
проголосити незалежну державу. Голда мала домовитися про ненапад
внаслідок цієї події. Але Абадалла був непохитний і запевнив, що якщо вони
так скоро задекларують свою державність, війна буде неминучою, і що окрім
нього буде ще 4 країни, які візьмуть у ній участь. Але це не могло зупинити
євреїв, які нарешті наблизилися до виповнення їх мрії.

10 травня 1948 року було проголошено державу Ізраїль. Голда була однією з
тих, хто підписав декларацію про незалежність. Всю церемонію вона
плакала, адже саме задля цього дня вона і стільки її побратимів невтомно
працювали, не шкодуючи себе.

Після цього була поїздка до США. Під час неї Голді запропонували бути
послом новоствореної держави в СРСР. Спочатку вона не хотіла займати цю
посаду, адже російською вона не знала ні слова, не надто тямила в
дипломатії, та і все ще мала не дуже добрі спогади про Росію з дитинства.
Але Бен-Гуріон та члени уряду наполягали, до того ж саме Голду хотіли
бачити росіяни і вона погодилася.

Після відносно нетривалих зборів, Ізраїльське посольство, в числі якого була

донька і зять Голди Меїр, 3 вересня 1948 року прибуло до Москви. Ця подія
співпала із похованням А. Жданова. Це і було їх перше враження про країну
– неймовірно масштабний похорон, через який не можливо було без
затримок дістатися готелю « Метрополь». Ще на батьківщині Голда
вирішила, що посольство має відповідати образу своєї країни: без зайвої
роскоші, скромне, але дуже сфокусоване на роботі. Тому життя посольства
було зорганізоване по-кібутсному. Вони самі купували їжу, готували і вели
спільний побут.

Першим демаршем новоспеченого посла був лист то Молотова із

вираженням співчуття в зв’язку зі смертю Жданова. Потім вручення вірчих
грамот і вечеря на честь новоприбулого посольства. Голда хотіла, щоб її
діяльність як посла була направлена на взаємодію з простим населенням.
Тому в першу ж суботу вона пішла до синагоги, де побачила людей, були
раді її бачити, але не могли цього показати вербально – тільки довгим
поглядом. Вони боялися, що за відкриту взаємодію з послом їх репресують. З
тієї ж причини кожної п’ятниці, коли кабінет Голди був відкритий для
відвідувачів, жоден звичайний російський єврей не наважився навідати її.

Ця робота не приносила жодного задоволення, адже влада вважала, що жоден

радянський єврей не відчуває потребу в новоствореній державі Ізраїль. Вони
запевняли, що в безкласовому суспільстві євреї мають усі можливості до
самовизначення і не зазнають жодних проявів дискримінації. Таким чином,
Ізраїль був створений для євреїв капіталістичних країн, які зазнавали
антисемітизму. Голда була надзвичайно пригноблена такою політикою
СРСР, адже вважала, що євреї мають повертатися на Святу землю з усіх
куточків світу, особливо звідти, де вони почувають себе приниженими. А
доказів на користь того, що СРСР був одним із таких місць було пре
достатньо. Усі культурні прояви національної меншини було обмежено,
закривали єврейські театри, газети, не дозволяли розмовляти рідною мовою,
тисячі євреїв були репресовані за «космополітизм» та «сіоністський
імперіалізм». В таких умовах не можлива була ефективна робота.

На щастя, зовсім скоро Голді запропонували нову посаду – міністр праці, на

яку вона з радістю погодилася. І, пропрацювавши в Москві лише 7 місяців,
повернулася додому.

На новій посаді вона пропрацювала 7 років, за які встигла зробити невимовно

багато для держави. Вона доклала багато зусиль, аби абсорбувати усіх
емігрантів, які шаленим потоком прибували до Ізраїлю. Вони всі спочатку
жили в палатках по дві - три сім’ї, а через деякий час вони були розселені в
однокімнатні квартири, їм було надано роботу, соціальне забезпечення,
медична допомога та навчання. Також вона будувала дороги, які на честь неї
називають «золотими». Ще один вклад – це те, що вона була однією з осіб,
які започаткували облігації як спосіб фінансування Ізраїлю, адже раніше його
розвиток був можливий за рахунок філантропії, зараз же держава брала
позику в інвесторів, які потім отримали свої вкладення з відсотками. Ці роки
вона називала найщасливішими в житті.

Згодом через напружені відносини між Бен-Гуріоном та Шаретом(міністром

закордонних справ) останній став генеральним секретарем партії Мапай.
Його місце, за дорученням прем’єр-міністра, зайняла Голда Меїр. Це сталося
влітку 1956 року. На той момент арабські країни, попри перемиря.
Використовували право війни по відношенню до Ізраїлю, що
супроводжувалося блокуванням Суетського каналу для ізраїльських суден і
систематичними терористичними нападами федаїнів на євреїв по всій країні,
з якими ООН нічого не могли зробити. Коли Єгипет, озброєний завдяки
допомозі СРСР, націоналізував Суетський канал, Ізраїль більше не міг
мовчати і скоро розпочалася Синайська кампанія, в якій він здобув перемогу.
Але це викликало невдоволення ООН. Голда буде вимушена безрезультатно
вмовляти делегатів не змушувати їх полишати здобуті землі, адже в такому
разі Ізраїль було приречено на війну. Але ці промови не пройшли безслідно,
хоча й не були виконані всі умови Ізраїлю, але арабам не дозволили
повернути на завойовані території своїх терористів. Замість цього, вони були
контрольовані комісією ООН.

За час своєї каденції на посаді міністра закордонних справ Голда встигла

встановити вкрай дружні відносини з Америкою та Францією, хоча остання
після Шестиденної війни не підтримала їх і назвала їх «самонадіяними»,
адже до цього просила не діяти в цій ситуації взагалі. Також вона встановила
особливо теплі відносини з країнами Африки, з якими вони вели
співробітництво з передачі досвіду розбудови країни, який в Ізраїля
безумовно був. Вона мала надзвичайно приємні почуття до африканців, які
частково висловила на Генеральній Асамблеї ООН в кінці 1960 року, коли
там уже було представлено 16 незалежних африканських країн. Вона
закликала до допомоги їм, аби африканці стали рівноправною частиною
організації, адже бачила в них величезний потенціал. Також Голда відвідала
країни Азії, які справили на неї хороше враження і з якими вона встановили
дружні відносини. Політична робота стала її втомлювати коли вік став
наближатися до 70 років. Вона була міністром закордонних справ Ізраїлю 9
років, і після всіх років служби вона хотіла просто відпочити, почитати
книгу, побути бабцею своїх онуків і не бачити аеропорт, але, звичайно ж,
партія іноді потребувала її допомоги, яку вона надавала в разі потреби.

В роки її відсутності відбулася Шестидена війна, яку Голда сприйняла як

особисте горе(власне, як і всі події в Ізраїлі). Вона сколихнула і назавжди
змінила не тільки її життя, а й життя всіх євреїв. Після війни Голда була
зайнята об’єднанням робітничих партій. В 1968 році було створено
Лейбористську партію, генеральним секретарем якої стала Голда Меїр.
Завершивши об’єднання партій, у віці 70 років Голда нарешті пішла в
відставку.

Утім, її відпустка не довго продовжувалася. Уже через рік Леві Ешкол, який
був прем’єр-міністром Ізраїлю і другом Голди помер, залишивши за собою
невизначеність щодо того, хто ж зможе зайняти його місце в такий тяжкий
для країни час. Попри те, що Голда не мала ані найменшого бажання стати
прем’єр-міністеркою, та і за соціологічним опитуванням вона набрала лише
3%, партія одноголосно вирішила, що немає нікого, хто міг би краще
впоратися з цим завданням. І вона, як завжди, між інтересами країни й
інтересами власними обрала перше.

Її каденція розпочалася війною, яка виснажувала країну. Війною, яку вели

проти одного Ізраїлю одразу 5 країн. А в нього, в свою чергу, був лише один
союзник, який надавав їм військову допомогу – США, який також ставив свої
умови, на які треба було йти, щоб не втратити цю єдину допомогу. Саме тому
вона погодилася на їх умови про перемир’я, хоча це викликало обурення в
радикалів.

Під час перемир’я Годла поїхала до Амереики,щоб зустрітися з президентом

Ніксоном і домовитися про постачання зброї. Прийом був неочікувано
теплий, протягом цього прийому їй вдалося здійснити задумані плани і
заручитися підтримкою США. По приїзду додому Голда продовжила робити
все можливе для забезпечення якомога кращого життя для своїх громадян. В
результаті цього вже за кілька місяців її рейтинг за соціальними
опитуваннями з 3% виріс до 70%. І все це відбувалося на фоні
безперестанних терористичних актів, які не давали Голді виконувати
заплановане в повному обсязі.

Після чергового теракту, який відбувся в Мюнхені і внаслідок якого було

вбито 11 Ізраїльських спортсменів, терористів, які належали до організації
«Чорний вересень» відпустили. Тоді Голду фактично знудило від образи і
вона наказала Мосаду здійснити операцію «Гнів Божий», в результаті якої
кожен, хто долучився до цього варварського акту був справедливо покараний
на смерть. Але це був лише один з незліченної кількості терактів.

В обов’язки Голди також входили дипломатичні поїздки до різноманітних

країн і аудієнції з їх лідерами. Вона навіть зустрічалася з папою Павлом VI,
що було дуже особливою подією, адже далеко не кожен державний лідер
удостоювався такої честі.

Подія, яка затьмарила всі здобутки Голди за час її каденції була війна
Судного дня. Напередодні великого свята їй повідомили, по небезпечну
обстановку на Голанських висотах, але запевнили, що причин для мобілізації
немає і араби не мають нанести удар найближчими днями. Пізніше
зазначили, що російські делегати в Сирії поспішно покидають країну. Тоді
все це нагадувало їй Шестиденну війну, але вона не наважилася взяти на себе
відповідальність і, попри думку всього штабу, почати готуватися до удару.
Потім Голда гірко пошкодує, що не послухалася тоді своєї інтуїції. Адже о 4
ранку їй повідомили, що удар таки буде в другій половині дня. О 7 ранку
почалася нарада. Було запропоновано нанести попереджувальний удар, але
всі розуміли, що наслідки в якості негативної реакції світового
співтовариства будуть поганими, тому Голда відхилила цю пропозицію.
Потім вона подзвонила до США з проханням зв’язатися з СРСР або напряму
з Єгиптом або Сирією з вимогою про ненапад. Але по обіді почалася війна.
Для Голди ці дні були неймовірно важкими, адже країна мала відбивати
атаки одразу на двох фронтах. Боротися з ворогом, який переважав і
чисельністю і якістю озброєння. Вона майже цілодобово працювала, була
виснажена морально і фізично, але не втрачала віри в перемогу. Вона весь
час зв’язувалася з Америкою для того, щоб вони направили допомогу, і вони
це зробили. Хоча спочатку Ізраїль не надто впевнено тримав свої позиції, вже
за кілька днів ситуації змінилася і перемогу здобуто.

Але для Голди ця війна стала останньою краплею, після якої вона пішла в
відставку вже назавжди. Війна виснажила її морально і фізично. В неї не
було більше сил об’єднувати розрізнені партії в парламенті і продовжувати
політичну роботу, хоча однопартійці довго вмовляли її, Голда була
непохитна. Їй здавалося, що вона і так вже перевищила потрібні часові
ліміти. Йти потрібно вчасно, так вона вважала. До того ж, людина, в руки
якої вона передавала управління державою, Ицхак Рабин, видавався їй
достойною кандидатурою. Вона прожила ще 5 років, за які встигла написати
книгу,і померла у віці 81 року від Лімфоми. Голда Меїр назавжди залишиться
в пам’яті євреїв як одна з найкращих політиків, і взагалі, представників цього
унікального народу.

Отже, особисто для мене Голда Меїр є великою Людиною. Незважаючи на

незліченні перепони і складні часи, вона завжди робила те, у що вірила.
Завжди зберігала твердість духу і впевнено йшла до своєї мети. Саме ці
якості допомогли їй прокласти шлях від доньки бідного київського теслі до
прем’єр-міністерки Ізраїлю. Потрібно мати неабияку силу волі, сміливість,
любов до свого народу і трохи божевілля, щоб робити всі ті подвиги, які за
сумісництвом є просто фактами з її біографії. Покинути безхмарне життя в
Америці і переїхати до жаркої пустелі без жодних ознак санітарії і працювати
там невтомно під палючим сонцем. Проміняти чоловіка і час з дітьми, який
вже ніколи не повернеться, на відрядження, яким немає кінця і які часом
навіть не приносять жодної користі. Стати послом у країні, з якою пов’язані
лише страшні спогади, без знання мови, без можливості нормально
здійснювати свою роботу. Стати прем’єр-міністеркою у 70 років, коли єдине
бажання – відпочити, і працювати в такому віці по 16 годин на добу. Відбити
атаку одразу п’ятьох країн, при цьому маючи лише одного союзника. Все це
вона робила заради свого народу.

Вона будувала ізраїльську державність ще тоді, коли про таку не було й

мови, коли ця нині процвітаюча країна була лише купою малярійних боліт,
пересипаних жменькою піску і здобрених палючим сонцем. Саме тоді вона
повірила, що там можна побудувати єврейський оазис. І докладала всіх
зусиль для виконання цієї мрії.

Вона була тією, хто зіграв одну з головних ролей у створенні незалежного
Ізраїлю. Голда зібрала своїми промовами 5000000 доларів, завдяки яким і
було відбито арабські напади одразу після створення держави. Бен-Гуріон
казав, що одна лише жінка зібрала гроші на створення цілої країни.

Саме завдяки її старанням на посаді міністра праці, тисячі емігрантів, які

почали шаленими потоками прибувати до країни після її проголошення, не
померли від голоду і хвороб. Вона боролася за фінансування будівництва і
соціальних гарантій, хоча бюджету ледве вистачало на оборону.

Без Голди війна Судного дня була б поразкою для Ізраїля, адже це вона була
тою, хто серед ночі дзвонила Ніксону і Кіссінджеру, щоб ті допомагали їй
зброєю.

Звичайно, як і всі живі люди, вона робила помилки. Можна було

оптимізувати витрати на будівництво доріг і будинків. Можна було більше
слухати порад ООН (хоча я не впевнена в доцільності цього, адже майже
завжди дії Голди Меїр у взаємодії з арабами були виправданими), можна
було послухати інтуїцію і оголосити мобілізацію одразу ж, як з’явилося
погане передчуття перед війною Йом Кіпур, попри логічні директиви
військових.

Але я все одно вважаю Голду Меїр зразковою політикинею, завдяки діям якої
Ізраїльська держава в принципі змогла існувати. Я майже впевнена, що якби
в той час не було такої постаті як Голда, Ізраїль можливо і існував би як
держава, але навряд чи він був би на стільки ж успішний, яким він є зараз.

Ця жінка показувала любов до свого народу не тільки словами(які ніколи не

були пустими), а й діями, набагато красномовнішими аніж будь-яка з
багатьох її блискучих промов. Вона ніколи не прагнула нагород і високих
посад, вона лише хотіла щастя для свого народу. Щоб кожен єврей нарешті
знайшов місце, де не відчуватиме гноблення і беззахисності, де зможе
спокійно слідувати своїм традиціям і релігії.

Голда Меїр завжди буде залишатися прикладом самопожертви політика на

користь своєї держави. Адже, як на мене, якщо в країни немає політика, який
готовий жертвувати особистими інтересами, на вряд чи вона зможе
процвітати.
Джерела:

Голда Меир. Моя жизнь Перевод с иврита Р. Зерновой. Предисловие и общая

редакция Я. Цура. Чимкент: "Аурика", 1997. - 560 с; ил. - ("Женщина-миф").
(c) "Библиотека Алия", 1985
Ландрам Д. Тринадцять жінок, які змінили світ. — Голда Меїр: непохитна
воля.

Головченко В. І. Меїр Голда . Українська дипломатична енциклопедія: у 2-х

т. / редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. :Знання України, 2004 —
Т.2 — 812 с

Салтан А. Н. «Золотая» женщина Израиля — Голда Меир