1. Рівнева організація мови. Ієрархія мовних рівнів.

Взаємодія одиниць різних рівнів

мови.

2. Функції мовних одиниць.

3. Специфіка мовних одиниць та категорій в різних мовах.

4. Мовна варіативність і норма.

5. Літературна мова. Поняття функціонального стилю.

6. Сфери використання мови. Мовленнєва і немовленнєва комунікація.

1. Рівні мови  —  «деякі ділянки» мови, підсистеми мовної системи, кожну з яких
характеризують сукупність відносно однорідних одиниць і набір правил, які
регулюють їх використання і групування в різні класи і підкласи. До одного рівня
належать ті одиниці мови, які підпорядковуються правилам рівнево сполучуваності.
Головною відмінністю одиниць різних рівнів мови є їх якісна своєрідність, яка
виявляється в особливостях їх поєднання. Для розрізнення рівнів мови
використовують такі принципи: 1) кожен рівень повинен мати свою одиницю;
одиниці одного рівня повинні бути однорідними; 2) одиниці будь-якого рівня
виділяються шляхом сегментації складніших утворень; 3) одиниці нижчого рівня
входять до одиниць вищого рівня, тобто між ними існують ієрархічні відношення.
Відношення між рівнями мови в напрямку вгору — це відношення «засіб — функція»,
тобто функція одиниць нижчого рівня полягає в тому, щоб бути засобом побудови
одиниць вищого рівня.

Розрізняють основні й проміжні рівні. До основних рівнів належать фонологічний,

морфологічний, лексико-семантичний і синтаксичний. Кожен із рівнів має свою
основну одиницю: фонологічний — фонему, морфологічний — морфему, лексико-
семантичний — лексему, синтаксичний — конструкцію. За роллю в структурі мови
виділяють нижчі та вищі рівні. Фонологічний рівень належить до нижчого, оскільки
фонема — одностороння одиниця, яка використовується для побудови одиниць
вищого рівня — морфем і лексем. Найвищий рівень синтаксичний, бо він обслуговує
комунікативні потреби і підпорядковує собі одиниці всіх інших рівнів.

Мовні рівні взаємопов'язані: саме на стику рівнів виникають проміжні рівні:

морфонологічний, словотвірний, фразеологічний.
Теорію ієрархії. Суть цієї теорії полягає в тому, що мовні одиниці планом вираження
спираються на нижчий рівень, а планом змісту належать до вищого рівня. Морфема
планом вираження спирається на фонему, тобто складається з фонем, але свого змісту
набуває лише в складі слова. Наприклад: закінчення -а має значення називний
відмінок, однина, жіночий рід» тільки в складі слова (рук-а, рік-а). Формою мовної
одиниці є її здатність розкладатися на складові елементи нижчого рівня, а значенням
— здатність бути складовою частиною одиниці вищого рівня.

2. Найбільш яскрава смислорозрізнювальна функція фонем виявляється в

односкладових словах-паронімів, що відрізняються одним звуком (фонемой),
наприклад: цибуля - сук - сік - сон і т. д.

Однак, у всіх випадках фонеми (скільки б їх не було в слові і в яких би поєднаннях

вони не виступали) завжди виконують в складі слова свою основну функцію. Вона
полягає в наступному: правильну вимову звуків-фонем на зовнішній фазі реалізації
мовної діяльності забезпечує можливість її повноцінного сприйняття слухають і,
відповідно, адекватну передачу уявного змісту.

Слова виконують комунікативну функцію у реченні.

3. Граматика - будова мови, тобто система морфол. одиниць, категорій і форм,

синтакс. одиниць і категорій, словотв. одиниць і способів словотворення. Граматика,
як будова мови, це характерна для конкретної мови сукупність правил за
якими слова об'єднуються в змістовні фрази і речення, набираючи при цьому залежних
від функції в реченні форм, а також правил утворення слів. У граматиці мови
виділяють морфологічні одиниці, категорії та форми, синтаксичні одиниці
та категорій, а також словотвірні одиниці і способи словотворення. Граматика
конкретної мови на відміну від її лексики відносно стабільна, однак і вона змінюється
з часом під впливом різноманітних чинників за загальними законами розвитку мови.

Граматика, як наука про граматичну будову мови, вивчає спільні закономірності

граматик різних конкретних мов та відмінності між ними. Вона складається з двох
розділів: морфології та синтаксису. Деякі вчені відносять до граматики також
розділ словотвору, зокрема питання про способи морфологічного
словотворення — афіксацію і основоскладання, — що тісно пов'язуються з ученням
про частини мови. У грамат. будові мови найвагоміші одиниці — слово і речення.
Саме вони відбивають специфіку грамат. ладу мови, становлять ядро, що об’єднує ін.
одиниці і засоби. Між грамат. одиницями і грамемами (мінім. грамат. значеннями)
розташований центр грамат. значень — грамат. категорії. Разом із словом і реченням
як осн. грамат. одиницями вони конденсують у собі характер грамат. будови певної
мови. І слову, і реченню властиві свої грамат. категорії. Слово — центр. одиниця
граматики, яка пронизує всі її підсистеми, крім того, функціонує у позаграмат. сферах
мови. Всі інші одиниці мови (фонеми, морфеми, словосполучення, речення)
структуруються через слово і пов’язані з ним систем, відношеннями. У слові об’єднані
три сутності: звукова організація, лекс. і грамат. значення.  Другою осн. грамат.
одиницею мови є речення. Це побудована за відповід. синтакс. зразком одиниця
повідомлення, що існує у мові в різних формах і модифікаціях, реалізується у
мовленні з певною комунікат. метою та необхідним інтонац. оформленням. Реченню
властиві: категорія предикативності як найабстрактніша грамат. категорія, до складу
якої входять категорія об’єктивної модальності з грамемами реальності та
ірреальності й категорія синтакс. часу з грамемами теп., мин. і майб. ч., категорії
семант. структури (категорії предиката, суб’єкта, об’єкта, адресата і под.); пов’язані
з мовленнєвою реалізацією речення категорії актуального членування речення — тема
і рема.

4. Норма літературної мови - це сукупність загальноприйнятих правил реалізації

мовної системи, закріплених у процесі суспільної комунікації.
Розрізняють різні типи норм:
орфоепічні (вимова звуків і звукосполучень), графічні (передача звуків на письмі),
орфографічні (написання слів), лексичні (слововживання), морфологічні (правильне
вживання морфем), синтаксичні (усталені зразки побудови словосполучень, речень),
стилістичні (відбір мовних елементів відповідно до умов спілкування), пунктуаційні
(вживання розділових знаків).
У словниках українського літературного слововживання розрізняють
варіанти: акцентні (алфАвіт і алфавІт), фонематичні (вогонь і
огонь), морфологічні (Н. в. міст, Р. в. моста і мосту).
У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюються.
Мовні норми найповніше й у певній системі фіксуються у правописі, словниках,
довідниках, підручниках і посібниках з української мови.
5. Літературна мова - це унормована, відшліфована форма загальнонародної мови,
що обслуговує найрізноманітніші сфери суспільної діяльності: державні й громадські
установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту, побут.
Вона характеризується уніфікованістю, стандартизованістю, високою граматичною
організацією, розвиненою системою стилів.
Літературна мова реалізується в усній і писемній формах.
Писемна форма літературної мови функціонує в галузі державної, політичної,
господарської, наукової і культурної діяльності.
Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілкування людей, побутові
й виробничі потреби суспільства.
Функціональний стиль - це вживання літературної мови в певній сфері людської
діяльності. Кожен функціональний стиль відбирає і організовує мовні засоби (слова,
морфологічні форми, синтаксичні конструкції) залежно від умов і завдань
спілкування. Функціональний стиль володіє особливою організацією мовних засобів.
Традиційно у функціональній стилістиці виділяється п'ять стилів: розмовний,
офіційно-діловий, науковий, публіцистичний та літературно-художній. Стилі
літературної мови можуть мати переважно усну або письмову форму (їх можна
розділити на стилі книжково-письмові (офіційно-діловий, науковий, публіцистичний,
літературно-художній) і розмовна).
6. Сукупність комунікативних ситуацій, що характеризуються однотипністю
мовленнєвого спонукання людини до мовлення, стосунків між комунікантами та
обставин спілкування, називається сферою спілкування – соціально-побутова,
громадсько-політична, соціально-культурна та професійно-трудова.

Мовленнє́ва комуніка́ція — це процес спілкування за допомогою мови, який має свої

внутрішні закони і базується на певній системі усталених культурних норм.
Мовленнєву діяльність людини насамперед звернено до інших людей, які цю мову
розуміють. Засобами мовлення передається важлива для нас інформація. Паралельно з
мовленням як засобом спілкування за допомогою слова використовуються
немовленнєві засоби — жести, міміка, інтонація, паузи, манери, зовнішність.
Немовленнєві засоби спілкування, що супроводжують вербальне повідомлення,
створюють підтекст, який полегшує, збагачує і поглиблює сприймання інформації, що
передається.