Annotation

Серед суворої ісландської зими невловна, загадкова лисиця

влаштовує звіролову подорож, що переродить їх обох. На краю обжитої
людьми землі натураліст намагається облаштувати життя молодої жінки
із синдромом Дауна, яка дивом вижила в кораблетрощі і яку він
урятував від покарання за несвідомий злочин. Це витончений,
чарівливий роман-притча, у фіналі якого життя всіх героїв змінюється
незворотно. Переможець премії Nordic Council Literature Prize 2005
року (найбільша літературна нагорода Північної Європи) «Дитя землі»
— почасти детектив, трохи казка і в кожному разі ідеальне знайомство з
літературним талантом світового рівня.

Сйон
I (9-11 січня 1883)
II
III
IV
Весна, що передує дням людським

notes
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
Сйон
Дитя землі
I (9-11 січня 1883)
Блакитні песці такі схожі на камені, що це просто дивовижно. Коли
вони лежать тут узимку, годі й сподіватися відрізнити їх від власне
каміння, — авжеж, це значно складніше, ніж помітити білого песця,
який зазвичай відкидає тінь або жовтіє на тлі снігу.
Блакитний песець нерухомо лежить серед каміння й дозволяє
хурделиці намести над ним кучугуру з навітряного боку. Він виставив
зад під вітер, згорнувся клубочком і сховав ніс під стегно; повіки
зімкнені так щільно, що зіниць майже не видно. І так він уважно
спостерігає за чоловіком, котрий не ворухнувся відтоді, як спинився під
сніговим заломом, тут, на схилі Асхейму, — вже майже вісімнадцять
годин тому. Його так замело снігом, що нині він скидається не на що
інше, як на хату з проламаним дахом.
Звір не повинен втрачати пильності, аби не забути, що цей чоловік
— мисливець.

Він розпочав свою подорож на півдні, у Ботні[1]. Небо було чисте,

червоний світанок спалахнув у чорноті зими. Чоловік проминув двори,
а тоді взяв шлях на північ понад Асаром, до Аітла-Б’ярґи. Там він іще
не бував.
Одного разу він помітив якийсь порух на схилі пагорба. Добув із
надр одягу підзорну трубу, розклав її та притулив до свого гострого ока:
Так, це не помилка!
То була чортова дочка[2] — вона кудись рушила.

Здавалася цілком байдужою до небезпеки. Усе свідчило про те, що

вона вишукує, чим би підживитися. Рухалася неквапливо, зосереджена
лише на цій меті.
Чоловік уважно до неї придивився.
Він поринув у роздуми, намагаючись видивитися натяки на те,
яким шляхом вона збирається дістатися гребеня пагорба. Раптом лисиця
кинулася навтьоки, і чоловік гадки не мав, із якого переляку. Вся її
поведінка вказувала на те, що її охопив великий страх.
Але виявити людину вона жодним чином не могла — у звичайний
спосіб.
 Єдине пояснення було таке: вона відчула його намір.
Він є людиною з мисливським духом.

Чоловік рушив схилом угору. Він намагався втримати в пам’яті

образ тварини, щоби згодом легше було її впізнати: «Вона кружляє в
снігах, ніби пір’їнка на вітрі».
На верхівці виступу він заходився шукати сліди песця. Один зі
знайдених заміряв між великим і вказівним пальцями — скидалося на
те, що звір величенький. На сніжинці на кінчику його пальця зблиснула
шерстинка — і не лишилося жодних сумнівів щодо її кольору: вона
була блакитна.
Прямовисні пасма хмар на заході.
Схоже, буря вже в дорозі.
Песець щез.

Місцина була порожня, куди б не сягало око.

Чоловік ішов бадьоро, а вітер дув йому в спину. Не мало значення
тепер, що тварина відчує запах мисливця: вона й так знає, що він іде за
нею.
Іноді він зупинявся й роздивлявся навкруги. Використовував той
самий метод, що й раніше. Усі його думки линули до єдиної мети:
збагнути, яким шляхом помчав песець і де його ліпше перехопити.
І якоїсь миті він таки збагнув, яким шляхом помчав песець і де
його ліпше перехопити; він промовив:
— Звірюка піде на північ долиною. Вона круто заверне на схід,
лишаючи позаду Меларнір, де нема нічого, крім каміння; пречудове
місце для схованки блакитного песця.
Чи достатньо вона зосереджена, щоби берегтися? Чи скерувала всі
свої думки на загрозу — і тим самим впустила його у власну душу? Чи
вона не дбає, аби тримати його на відстані від себе?
Чи може людина отримати подумки знак від песця?

За кам’янистим пустищем було тихо і страшенно зимно; лише

слабенький вітерець торкався його обличчя. Чоловік помітив невиразну
сизувату тінь далі на північ. Він застиг нерухомо. За деякий час тінь
зрушила з місця. І вже незабаром над камінням підвівся блакитний
песець.
 — Ага, ось де він!
Це був прекрасний звір. Зараз він здавався чорним як земля, він
був пухнастий, із величеньким хвостом і, очевидно, блискавично
реагував на небезпеку. Він спритно й м’яко відскочив убік.
Чоловік зірвався з місця.
Усе сталося, як він і гадав: песець кинувся просто в снігову
завірюху. І коли буря поглинула тварину, та раптом зупинилась і
озирнулася на чоловіка.
Тоді знову злетіла в стрибку. Неймовірно високому.

А тоді — лише посвист у повітрі.

Раптово з’явилася куріпка, промайнула вкупі з вітром зовсім поруч
із людиною. Слідом за нею мчав сокіл, він тримався високо, краючи
простір рівними й сильними змахами крил.
Чоловік одвернувся від вітру, затягнув шарф і тричі перекинув
ремінь через праве плече, щоби торба щільніше прилягала до стегна.
Буря його не минула.

Чоловік продирався крізь непроглядний морок.

Спочатку в нього під ногами був кам’янистий ґрунт, тож іти було
не аж так важко, але дорогу йому замітало снігом; шлях робився дедалі
гіршим.
Він не полишав свого наміру:
«Песець змалечку вміє відчувати негоду. Він заривається в
кучугури або залягає під брилами так низенько, щоб не дістав мороз, і
лежить, поки буря не вщухне».
Нині чоловік мав нагоду зменшити відстань між собою й
полярною лисичкою.

Він просувався вперед — дюйм за дюймом.

Але тої миті, коли чоловік уже був певен, що достатньо наблизився
до песця, сніг раптом поглибшав. Мисливець загруз по пояс — і з
наступним кроком гепнувся у власний слід.
Він не міг іти ні назад, ані вперед; він навіть не міг розгледіти
власних рук.
Хурделиця обліпила його з усіх боків, згори і знизу.
 Увечері погода зробилася ще лютішою, мороз пробирався навіть
під грубий одяг, і чоловік так змерз, що заходився гойдатись, аби
зігрітися.
Потім він вирішив, що краще дозволити снігові повністю вкрити
його.
Він майже не рухався, тож вітер навіяв над ним снігову шкаралупу.

Він був чолов’ягою середнього зросту, кремезним і широкоплечим.

Мав грубі риси обличчя, якому надавало виразності невисоке, але
широке чоло. Маленькі синьо-сталеві очі були глибоко сховані під
кущастими бровами, що зросталися на переніссі. Ніс був кирпатий і
широкий. Щоки й підборіддя неможливо було роздивитися під
брунатною, помережаною сріблом бородою, яка сягала грудей. Він мав
темно-руде волосся, діткнуте сивиною. Опукла родимка сиділа на
лівому крилі носа.
Таким був чоловік у сніговій шкаралупі.

Ніч ставала дедалі холоднішою.

Чоловік розламав свій крижаний панцир.

Він подякував Мьолль та Карі[3] за прихисток, який вони створили
для нього на цім чудовім клаптику землі; з цього місця його поглядові
відкривався обшир білої крижаної пустелі.
Тепер він заходився щипати й розминати руки, і коли розігнав
тепло по м’язах, то натягнув рукавиці, сперся на сніговий край і
підвівся зі свого престолу.
Так, він був неабияким щасливцем.

Він почепив на плече рушницю й торбу і вже не спинявся, доки не

дістався Лофаклоппу; ці скелі часів льодовикового періоду височили
над горами, і тут ніколи не було снігу.
Там він скинув торбу, зняв рукавиці, чоботи й панчохи та поклав їх
на пласку брилу.
Ні, чорт забирай, ані клаптя одягу на ньому не лишилося, і він
сидів там у тій самій подобі, в якій його було створено: вдягнений лише
у власну шкіру.
Він був дитям Землі, дочки Сонця.
 Його нутрощі загарчали, і чоловік зрозумів, що страшенно
виголоднівся; він не мав і крихти в роті, відколи поснідав вареною
рибою, вирушаючи в путь, але то було понад двадцять годин тому.
Він, чесно кажучи, з’їв трохи криги, але то був харч ні смачний, ні
поживний. Він відкрив торбу.
Товстелезні ягнячі реберця, житні пироги з кислим, як жовч,
маслом на овечому молоці та баранячою ковбасою, голова вудженої
тріски, кислий кров’яний пудинг, сушена риба, сирна каша і шмат
брунатного цукру.
Так, усе це було в його торбі.

Сонце гріло білу людську плоть, і сніг плавився з непевним

рипінням, і співали пташки.

Опівдні бескиди яскраво сяяли на тлі синіх плям неба. Чоловік

згадував чудові, славетні дні, які він провів у горах, коли був іще
молодим хлопцем. Ніщо не могло дорівнятися до краси тих часів —
хіба що новий світильник у церкві в Дальботні.
Ні! Чоловік розпластався на скелі: що то за тінь промайнула? Чи то
була просто каменюка?
Він схопився за підзорну трубу, але нічого не побачив. Скельце
запітніло. Він протер його рукавом. Га? Чи справді там було саме те,
про що він подумав? Тінь зникла, ні, з’явилася знову.
Песцева голова! Так, чіткий обрис голови. Із блакитним відтінком.
Певно, тварина перебувала там уже якийсь час. Він склав трубу.
Песець озвався моторошним вереском.

Земля тут нерівна, на сході вкрита пагорбами, невисокими сопками

й дрібними ярами. Не було для мисливця такого шляху, щоби
перестріти песця непомітно. Тож він і лежав нерухомо на тому самому
місці, де був, коли помітив тварину. Полярна лисиця видерлася на
скелю й почала завивати. Вона сиділа там, роззявляючи пащу до неба
щоразу, коли видавала звук.
Таким робом песець намагався змусити людину виказати себе.
Схоже, звір втратив мисливця з поля зору, коли той заліг у скелях.
 Чоловік лежав на животі. Йому вдалося перекотитися лицем до
півночі, тримаючи рушницю перед собою, але він не наважувався
ворухнутись, тому що між ним і песцем не було жоднісінького
горбочка, жоднісінька грудка землі не ховала його від звіра. Крім того,
зброя була не заряджена. Якщо заряджатиме її зараз — викаже себе
лисиці.
Він мав метикувати швидше, коли не хотів знову загубити песця,
як загубив напередодні — це було б неприпустимо.
Що йому лишалося робити?

Песець крутився довкола скелі, от-от щезне. Чоловік перекинувся

на спину, колотячи в повітрі руками й ногами.
Тоді перекинувся знову і став рачки, задер праву ногу, мов пес,
який дзюрить на грудку землі.
Голосно бекнув.

Такою чудернацькою витівкою він затримав песця. Мисливець

знову сховався й зачаївся, міркуючи, що робити далі, а звір усе
роззирався, чекаючи нових кунштюків.

Чоловік зарядив рушницю, відсипаючи половину мірки пороху:

саме стільки було треба, аби вбити песця з першого пострілу. Він
запхав руку в кишеню, намацав обтріпаний псалтир, який тримав там,
вирвав сторінку, зіжмакав її та вклав у дуло. Тепер порох не розвіється,
навіть якщо він скерує зброю просто проти вітру.
Він упорався хутко — зволожив приціл рушниці слиною й
торкнувся плямки лишаю, що прикипіла до металу. Упевнився, що вона
на місці, й налаштувався цілитись; він міг розрізнити цю плямку, як би
темно не було.

Чоловік підвівся й націлив рушницю, припадаючи на ліву ногу, і

скерував усю увагу на брилу. Ні, песця вже не видно.
Він довго чекав, перш ніж опустити зброю. Песець ніде від нього
не дінеться. Сніг укривав усю землю аж до підніжжя льодовика —
кожен клаптик ґрунту, і песець напише повість про свої мандри на
білому обширі, починаючи з першого кроку.
Він перехопив зброю обіруч і зрушив із місця.
 Цілий день мчав песець горами й підгір’ями — і чоловік невтомно
переслідував його.
Тварина була завданням, яке доручили йому звершити у тварному
світі.

Коли чоловік обходив величезну брилу, що замикає Асхейм, він

ледь не загубив лисицю.
Йому просто пощастило помітити її, коли вона тричі обкрутилася
довкола себе, вляглася на камінь, притулилася до нього й укрила морду
хвостом.
Чоловік учинив так само.

Денне світло щезло.

У залах небесних зробилося вже достатньо темно, щоб сестри
полярного сяйва могли розпочати свій сповнений життям танок із
вуалями[4].
Чарівно виграючи кольорами, легко і спритно кружляли вони
великим небесним помостом у золотих мерехтливих сукнях, а їхні
намиста з перлів ритмічно тремтіли, зривалися й розліталися по всіх
усюдах у несамовитому вирі гуляння. Це яскраве видиво з’являється
незабаром після заходу сонця.
Тоді впала завіса; запанувала ніч.

Нині сон надокучав чоловікові так сильно, що його охопив досі

незнаний розпач. У його свідомості спалахнула чиста і проста думка:
він помирає. Він зробився безсилим, йому паморочилося в голові, а
дихати стало важко. У вухах гудів глухий дзвін, але він чув вибухи,
удари молота. То билося його серце.
До чого б це?
І саме тоді песець тричі озвався довгим тривожним вереском. Десь
на схід від чоловіка. Вітер доніс той звіриний крик, що вразив чоловіка,
мов штормовий порив.
Він здригнувся. Кинув погляд ліворуч; розрізнив сизувату постать
— здалося, там зачаївся чорний мов сажа диявол.
Тоді песець щез.
Могильна тиша. Навіть серце не калатає.
 То він таки помер?

Минуло багато часу, а він усе пильнував песця на тому самому

місці, що й раніше. Звір здавався меншим, а всі його рухи свідчили про
виняткову обачність, обережність і розум. Тепер він поводився інакше,
ніж досі — й не видав ані звуку.
Коли ж полярна лисиця досхочу нахизувалася перед людиною, то
просто зникла з очей. Чоловік боровся з позіхами, що лізли йому з рота.
А тоді замислився про те, як і куди рухатися далі; у нічному мороці
яскраво спалахнув образ песця. Він танцював на задніх лапах, і,
здавалося, повністю звільнився від земного тяжіння. Звивався, ніби
вугор у стрімкому потоці.
І, невидимий у чорноті, десь уночі він прокричав чотири рази:
— Аґґа-ґаґґ!

Чоловік намагався опанувати себе. У цій частині країни блакитні

песці були такою дивовижею, що коли б з’явився бодай один-
однісінький, про нього би довго говорили. Такий чорний, такий
сором’язливий, такий спритний у танці й такий галасливий; це був один
і той самий песець. Не могло бути інакше:
— Це один і той самий песець, той самий песець. Це один і той
самий песець, той самий песець. Це один і той самий песець, один і той
самий...
Він твердив ці слова знов і знов, ніби людина, що силиться
вирватись із нічного жахіття і кричить до нестями. Тоді чоловік
опанував себе, і коли сльози побігли йому з очей, він помітив, що
песець ніде не дівся.
Та й сам він не зрушив із місця.
Почало сніжити.
Це — снігопад.

Блакитні песці такі схожі на камені, що це просто дивовижно. Коли

вони лежать тут узимку, годі й сподіватися відрізнити їх від власне
каміння, — авжеж, це значно складніше, ніж помітити білого песця,
який зазвичай відкидає тінь або жовтіє на тлі снігу.
Песець нерухомо лежить серед каміння й дозволяє хурделиці
намести над ним кучугуру з навітряного боку. Він виставив зад під
вітер, згорнувся клубочком і сховав ніс під стегно; повіки зімкнені так
щільно, що зіниць майже не видно. І так він уважно спостерігає за
чоловіком, котрий не ворухнувся відтоді, як спинився під сніговим
заломом, тут, на схилі Асхейму, — вже майже вісімнадцять годин тому.
Його так замело снігом, що нині він скидається не на що інше, як на
хату з проламаним дахом.
Звір не повинен втрачати пильності, аби не забути, що цей чоловік
— мисливець.

Песець заплющує свої сірі очі. А коли розплющує їх знову —

людини вже немає.
Звір підводить голову.
Тоді превелебний Бальдр Скуґґасон тисне на гачок.
II
(8-9 січня 1883)
Всесвіт розплющує своє гарне око розколом. Кричить куріпка.
Ручаї струмують під крижаним склепінням і бачать сни про весну, коли
вони набудуть нищівної для людей моці. На гірських схилах, тут і там,
здіймаються з-під снігових курганів дими — це їхні обійстя.
Усе тут рівномірно синє, окрім осяйних вершин. Це зима в Долині.

— Привіт, я прийшов по мертву шинку, слухайте мене, я прийшов

по мертву свинку, ага, сюди, ага, туди, ти, ні, дайте мені мертву
бджінку...
На подвір’ї Брекки стоїть кінь, на коні — людина, і це саме той
чолов’яга, що так по-дурному белькоче сам до себе. Неабиякий
здоровило, і виглядає літ на сорок; його скуйовджена борода, рудувата
із сивиною, звисає довкола рота й зі щік, наче водоспад, що взявся
бурульками, — а сам він схожий на дитинча, яке цілісіньку днину
швендяло кучугурами.
Його штани йому замілкі, плащ завеликий — або замалий, залежно
від того, як подивитись, а вовняна шапка зав’язана під підборіддям так
туго, що самотужки він ніяк не міг би цього зробити; на руках у нього
три пари рукавичок, тож важко повірити, що він може втримувати повід
кудлатого скакуна, на якому сидить.
Це кобила. Її звуть Розою. Вона нетерпляче гризе вудила. Це її
ноги донесли їх сюди. Якщо обернутися, то можна побачити, що її
сліди ведуть від обійстя пастора в Дальботні, попід хуторами, уздовж
ріки, через болота й понад горбами, аж до того місця, де вона стоїть
нині та сподівається, що її таки звільнять від тягаря.
Ox, нарешті чоловік незграбно злазить із її спини.
І тепер можна роздивитися його добре: у нього надзвичайно низько
розташовані коліна, він здоровенний, широкоплечий і майже
протиприродно довготелесий, а його ліва рука трохи коротша за праву.
Він тупцяє ногами, ляскає себе по боках, хитає і крутить головою.
Кобила пряде вухами.
— Мертву спинку?
 Чоловік згрібає сніг, якого насипало на двері, закоцюблою своєю
рукою:
— А так буває?
Він добряче грюкає у двері й відчуває, як кров струменить до
кулака. Зимно. Може, його запросять усередину?
Крізь морозяні візерунки на шибці прозирає тінь людської голови, і
за кілька хвилин уже чути, як відчиняються внутрішні двері, а тоді
насилу розчахуються надвірні. Вони згрібають кучугуру снігу, наметену
за ніч, а змерзлий гість, відступаючи перед ними, падає на спину — чи
то пак упав би, якби не сніг.
Коли відновив рівновагу, він побачив, що людина, яку він
сподівався тут знайти, стоїть у дверях: Фрідрік Б. Фрідьонссон, лікар-
травник, поселянин із Брекки, також знаний як чоловік, котрому
належить Абба. Самого ж гостя звати Хальвдан Атласон, він же «дурко
превелебного Бальдура».
Нині він зіпає ротом, але не каже ні слова, бо, перш ніж йому
вдалося висловитися, Трав’яний Фрідрік запрошує його до хати.
І Дуркові нічого не лишається, крім як пристати на це запрошення.

Вони заходять до кухні.

— Скидай свої лахи.
Фрідрік сідає навпочіпки, відкриває черевце кахляного каміна й
заходжується ворушити жар. Вогонь весело палахкотить.
Тут тепло й затишно.
Дурко стягує рукавиці зубами. У нього трусяться руки, але він
починає боротися з тугим вузлом, яким зав’язано його шапку. Йому це
не дуже вдається, але господар визволяє гостя з полону. Коли він зняв із
гостя й плащ, війнуло важким смородом. Фрідрік відсахнувся й
затиснув ніздрі:
— Кава...
Про людей із Дальботна казали так: вони пітніють кавою.
Превелебний Бальдур волів не ділитися з ними харчем, натомість від
ранку до вечора накачував їх чорною мов сажа, вивареною на кисіль
кавовою гущею. Фрідрік міцно стискає руки Хальвдана; дрож, який
ним колотить, — не від холоду, а від нервового розладу — через
кавування.
 Він випускає руки гостя й запрошує його сісти. Знімає казанок із
гачка, наповнює його снігом і вішає над вогнищем. Він указує на
казанок і твердо промовляє:
— Стеж за водою. Коли накривка ворухнеться, піди й скажи мені.
Я буду у вітальні, забиватиму труну.
Дурко киває і втуплюється в казанок. Трав’яний Фрідрік плескає
його по плечах і виходить із кухні. За мить із сусідньої кімнати лунають
удари молотком.
Дурко поглядає то на казанок, то на комин, але переважно на
комин. Це широковідомий витвір техніки, на який мало звертають
увагу. Металева труба, що піднімається з печі, прямує крізь стіну до
вітальні й далі, до спальні, вона прогріває будинок, перед тим як
вивести крізь дах і випустити у свіже повітря дим. Але головне — це
ручної роботи порцелянова плитка, яка зачаровує: прегарні кольорові
квіти розквітають тут і там на комині, так прудко, що око не може
встежити. І Хальвдан заколисується у кріслі, стежачи за мішаниною
квітів, над якими нібито пролітає вітер, що мчить аж до самого казанка.
Казанок, авжеж, гість уважно стежить за ним. Вода шипить, коли
вихлюпує, між дном казанка і розпеченою плитою.
Трав’яний Фрідрік — це чоловік, якому належить Абба, так, Хавдіс
Йонсдоттір, кохана Хальвдана. Фрідрік і Абба живуть разом, лише
вдвох, у Брецці, поки вона не візьме шлюб із Хальвданом і не поїде з
ним. Але де вона може бути сьогодні? Він витягає шию й обертається,
щоб глянути через праве плече.
У вітальні Фрідрік забиває останнього цвяха в накривку труни.
Хальвдан гукає до нього:
— Я тут по мертву жінку...
Моторошні слова змушують Фрідріка озирнутися. Це панотець
Бальдур промовляє через свого слугу. Парафіяльна челядь
перекручувала його мову на куряче квоктання. Мабуть, це можна було б
назвати кумедним, якби воно не звучало так прикро й відразливо.
— Я знаю, мій Хальвдане, я знаю...
Але ще більше він лякається, коли Дурко питає:
— Д-д-де А-а-абба?

Вода закипає, накривка казана дрижить — аж підскакує на ободі.

 — К-кипить, — схлипує Хальвдан, і то перший звук, що він видав
після того, як Трав’яний Фрідрік сказав йому: його кохана Абба
померла, вона і є тим жіночим тілом, по яке Превелебний його послав, і
труну, яку він щойно бачив, там, на столі у вітальні, буде закопано в
землю на церковному дворі в Дальботні. Ця звістка так стисла серце
Хальвданові, що він поринув у довгий, мовчазний плач, і сльози
котилися з його очей та по носі, а недоладне тіло трусилося в кріслі —
так труситься самотній листок на осіннім вітрі, не знаючи, чи відірве
його від годувальника, який піклувався про нього влітку, а чи він
залишиться на місці — і всохне; але ні одне, ні друге не назвеш
щасливою долею.
Поки чоловік побивався за своїм коханням, Фрідрік приніс чайний
прибор: чудовий англійський глиняний чайник, дві білосніжні
порцелянові чашечки з блюдцями, срібний глек із молоком і срібну ж
цукорницю, чайні ложки й ситечко з бамбукового листя. А насамкінець
— банку для чаю, виготовлену зі шліфованого, лакованого дуба, з
товарним знаком:
«А. С. PERCH’S THE HANDEL».
Тоді він знімає казанок із вогню й наливає трохи води в чайник.
Якийсь час чекає, щоби прогрілася глина; тоді відкриває чайну банку,
кладе чотири ложки листу в чайник і заливає окропом. Густий аромат
дарджилінґу[5] наповнює кухню, як пара від землі після свіжої оранки, і
є в ньому також солодкий запах, сповнений розкошами — спогадами
про розкоші, — що їх звідав собі лиш один із них: Фрідрік Б.
Фрідьонссон, травник із Брекки, у цьому своєму європейському строї
— у довгих штанях і піджаку, з краваткою по-байронівськи на шиї.
Аромат поліпшує й Хальвданів настрій, змушуючи його забути про
горе.
— Як ц-це з-з-зветься?
— Чай.
Фрідрік наливає чай у чашки й накриває англійський чайник.
Хальвдан бере свою чашку обома руками, підносить до губ і випиває.
— Чай?
Дивовижно, що ковток такої гарної штуки має таке коротке
ймення. Радше це мало б зватися «illustretet Tidende»[6], то було
найкраще ім’я, яке Дурко знав:
— Воно данське?
 — Ні, це з гірських Гімалаїв, а вони такі високі, що хай би ти
піднявся як на нашу гору тринадцять разів, усе одно не дістався б їхньої
вершини. На середині схилу цієї великої гори є округа Дарджилінґ. І
коли птахи в Дарджилінґу заходжуються вранці співати, на гірських
стежинах, що поєднують чайні сади із селами, починає вирувати життя:
це збирачі чаю вирушають до праці; вони вбого зодягнені, проте деякі
мають у носі срібні кільця.
— Т-там д-д-дрозди співають? — питає Дурко.
— Ні, там співають горобці, а крізь їхнє цвірінчання можна почути
стукіт дятла.
— А там н-нема ж-жодного птаха, якого я знаю?
— Гадаю, там є трясогузки, — відповідає Фрідрік. Хальвдан киває
і сьорбає чай. А Фрідрік підкручує лівий вус і продовжує свою оповідь:
— Коло брами саду кожен бере свого кошика, і починається
щоденна праця. І до самого вечора ці люди збирають листя з кожної
рослини, а їхні пальці стають першою станцією на довгому шляху, що
може скінчитися, наприклад, у чайнику тут, у Брецці.
Так минає той ранок.
 Уже ясніє днина, коли Фрідрік і Дурко Хальвдан виходять із хати.
Між ними — труна. Вони несуть її легко; покійна не була огрядною, а її
труна — не витвір мистецтва; її збито з деревини, знайденої довкола
хати, — але цього цілком достатньо. Кобила Роза чекає на подвір’ї,
жуючи сіно. Чоловіки кладуть труну на ґринджоли, підв’язують міцно й
надійно, і закріплюють обабіч сідла довгими ременями, що тягнуться
вздовж боків коня до передка ґринджол.
Після цього Фрідрік дістає з піджака запечатаний конверт. Він
указує на нього Хальвданові та каже:
 — Ти маєш віддати превелебному Бальдурові цього листа, щойно
скінчиться похорон. Якщо він запитає про нього раніше, скажи, що я
забув його тобі передати. Затям — коли превелебний закінчить
церемонію, не раніше.
Він заштовхує конверта в кишеню Дурка, міцно стискає кишеню:
— Коли закінчиться похорон...
I вони прощаються — чоловік, якому належала Абба, та її коханий.
Колишній коханий.

Брекка в Долині, 8 січня 1883 року.

Шановний пробсте Бальдуре Скуґґасоне,
Я надсилаю тридцять чотири крони. Це платня за
похорон жінки Хавдіс Йонсдоттір, що враховує вартість
послуг Ваших і шести лікманів[7], доправлення труни від
хутора до церкви, похорону, трьох ударів дзвона та плату за
каву, цукор і хліб для Вас і шістьох лікманів, а також будь-
яких осіб, які можуть бути там присутніми.
Я не наполягаю на жодному відспівуванні покійної, ані
на промові чи на прощальному слові. Ви повинні керуватися
виключно Вашими власними смаками та схильностями, чи ж
церковними правилами.
Труну, саван і вбрання померлої я спорядив сам, а моя
педантичність відома з тих днів, коли я навчався в
Копенгагені, що може підтвердити Ваш брат Вальдімар.
Сподіваюся, на цьому ми можемо завершити справу
щодо похорону Хавдіс Йонсдоттір.

Ваш покірний слуга, Фрідрік Б. Фрідьонссон

П. С. Минулої ночі мені наснився блакитний песець. Він

промчав межи камінням у напрямку до долини. Він був
угодований і неймовірно пухнастий.

Ф. Б. Ф.

*
 І от дурнувата похоронна процесія нарешті забралася. Виїхала з
подвір’я — та й покотилася вниз схилами, аж поки чоловік, кобила та
труп не досягли рівноваги на березі ріки. А їдучи вздовж берега, вже
можна дістатися до самої долини, прямо до церковної брами в Ботні.
Трав’яний Фрідрік іде до хати. І сподівається, що Хальвдан, хай він
таки придуркуватий, усе ж не ламатиме труну й не заглядатиме
всередину, поки не завершить свій шлях.

У суботу, 18 квітня 1868 року, на березі гавані Енґлабрьотснеф на

мисі Рейк’янес знайшли великий купецький корабель — чорний
трищогловий вітрильник із трьома палубами. Третю щоглу було
підрубано, і це означало, що екіпаж урятувався, а корабель зостався
покинутий,— так припускали люди. І таким величним було це судно,
аж ніхто не пойняв би віри, що такі взагалі бувають, якби не побачив на
власні очі.
Каюта на верхній палубі була така простора, що скидалася на
цілий будинок на борту. Очевидно, колись вона була гарно оздоблена, та
позолоту й фарби здерли, а всередині панував суцільний безлад. Раніше
каюта складалася з дрібніших відсіків, нині ж переборок не лишилося,
а широкі спальні лави лежали розкидані тут і там; усе це було би схоже
на корабель-привид, якби не сморід сечі. Жодного цілого вітрила не
лишилося, а всі рештки такелажу зогнили.
Бушприт було зламано, а фігуру на носі сплюндровано; то було
зображення королеви, та її обличчя й груди хтось понівечив ножем:
ясно мов день, що колись корабель був гордістю свого капітана, проте
згодом потрапив до рук лихих морських волоцюг.
Важко було вгадати, як довго корабель перебував у морі й коли
зустрів свою долю. Бортового журналу не лишилося, а назва судна геть-
чисто злущилася — від носа до корми; проте в одному місці
проглядався напис «...Der Deck...», а в іншому — «V... r.. ec...», тож
люди припустили, що це була голландська мова.
Коли цей велетенський корабель опинився на мілині, прибій був
надто дужий, щоби можна було вийти в море; будь-яка спроба
дослідити судно чи порятувати корабельників була немислимою. Та
коли море втишилося, люди із Судурнеса піднялися на борт і взялися за
справу серйозно. Вони проламали верхню палубу і на загальну втіху
виявили, що корабель набитий ворванню[8]. Вона зберігалася в діжках
однакового розміру, складених у ряди, і їх було так багато й стояли вони
так щільно, що знадобилося посилати по ломи аж у сім округів, аби
дістати вантаж. Із цим упоралися.
По трьох тижнях праці люди вивантажили всю здобич із верхньої
палуби на берег; разом там виявилося дев’ятсот діжок ворвані.
Експерименти з ворванню довели, що це відмінне паливо для
освітлення, але речовина була не схожа ні на що з уже відомого людям,
ані запахом, ані смаком; хіба, може, запах від горіння риб’ячого жиру
дещо нагадував сморід паленого людського волосся. І хоча злі язики з
інших частин країни казали, що ворвань стала «жахом для людства»,
хай вони тримають свій осуд та заздрощі при собі — ніщо не могло
потьмарити радості люду з південного заходу за цей дарунок, що його
Господь усемогутній послав на їхній берег: такий несподіваний, такий
потрібний людям і такий дорогий.
Потому вони дісталися середньої палуби, де містилося не менше
діжок ворвані, ніж на верхній; на них це не справило такого враження,
як попередня знахідка, хоча за розвантаження взялися з не меншим
завзяттям. А тоді сталося так, що вони зрозуміли: на кораблі є й щось
живе. Щось метушилося темними закутками біля корми, куди можна
було дістатися через прохід між лівим бортом і трьома рядами діжок.
Звідти лунали зітхання та стогони — і брязкотіло залізо.
Це були незрозумілі звуки, тож людей пойняв острах. Трійко дужих
чолов’яг зголосилися піти в темряву й побачити на власні очі, що там
до чого. Але щойно вони зібралися напасти на це некликане лихо, з-за
діжок вилізла благенька істота, і чоловіки ледь не забили її ломами до
смерті — так схарапудилися через її раптову з’яву.
То була дівчина-підліток. Темне волосся спадало з її голови, мов
дикі парості, шкіра була набрякла та вкрита брудними ранами, її тіло
прикривали тільки якісь смердючі лахи. На кісточці лівої ноги —
залізний кайданок, яким її було прикуто на ланцюг до дебелої
корабельної балки, і з її жалюгідного вигляду неважко було здогадатися,
яким робом із неї користалися. А ще з нею був пакунок, у який вона
вчепилася намертво, що годі було відібрати.
— Абба...
Вона так безнадійно це промовила, що люди здригнулися, а більше
нічого додати про себе не могла, скільки її не питали. Рятівникам стало
ясно: вона причинна, і хтось завважив, що вона не здатна подбати про
себе сама. Тож дівчину забрали з корабля й передали на руки дружині
окружного начальника. Там її нагодували й дали прихисток на дві ночі,
а потім переодягли в нове вбрання й відправили до Рейк’явіка.
У третю неділю червня люди ще поралися на кораблі, коли
поштове судно «Арктурукс» обійшло мис Рейк’янес. Коли воно
наблизилося до решток вантажного корабля, пасажири зібралися на
борту, щоби подивитися на чудовисько, яке лежало на мілині затоки
Котвог.
Збирачі жиру перервали роботу й махали пасажирам, а ті мляво
махали у відповідь: далися взнаки три дні негоди, що спіткала їх
північніше від Фарерських островів.
Серед пасажирів був високий молодик. На плечах він мав пухнасту
вовняну ковдру, на голові — сірий, як каміння, круглий цупкий
капелюх, а в роті — довжелезну люльку.
То був Фрідрік Б. Фрідьонссон.

Трав’яний Фрідрік натоптує люльку й розглядає пакунок, що стоїть

на столі у вітальні, де годину тому була труна. Пакунок обгорнуто
чорним полотном і перев’язано навхрест потрійною мотузкою — він
непогано зберігся, зважаючи на те, що його не торкалися понад
сімнадцять років; має шістнадцять дюймів заввишки, дванадцять
завдовжки й рівно десять завширшки. Фрідрік міцно стискає пакунок,
піднімає, прикладає його до вуха й трусить. Вміст усе ще там, вага
приблизно десять фунтів, і нічого не дзеленчить. Не так, як колись.
Фрідрік кладе пакунок на стіл і виходить на кухню. Він запалює
сірника від комина й підносить до люльки; розкурює її повільним, але
сильним затягом. Тютюн потріскує, чоловік уперше за день глибоко
вдихає дим і промовляє просто в повітря, видихаючи:
— Умф належить Аббі.
«Умф» може означати безліч речей мовою Абби: коробку, скриню,
рундук, валізу або, наприклад, труну.
Фрідрік уже давно підозрював, що саме міститься в пакунку — бо
частенько його обмацував,— проте лише сьогодні він задовольнить
свою цікавість.

*
 Фрідрік зустрів Хавдіс тридцять днів по тому, як прибув до
Ісландії. Він ішов додому зі проханої вечері з пишним кавуванням та
співами, що відбулася в обійсті його колишнього наставника, пана Ґ.
Він дозволив своїм ногам самим обрати шлях. А вони хутко вивели
його з Квосіна за межі міста, на південь, через кам’янисте пустище й
униз до моря, там він гасав берегом, горлаючи в осяйне безмежжя:
— Шана тобі, Океане, ти дзеркало вільної людини!
То було напередодні свята Середини Літа[9], мухи гойдалися на
стеблах лепехи, насвистували пісочники, а промені опівнічного сонця
стелилися травою.
За тих часів столиця була не така велика, щоб легконога людина не
могла обійти її за півгодини, тож незабаром Фрідрік повернувся туди,
звідки й розпочав свій вечірній моціон — на стежину за будинком його
старого та сивого вчителя, пана Ґ. З чорного входу вийшов син кухаря,
намагаючись не перекинути тацю з бляшаною філіжанкою,
картопляним лушпинням, рештками лосося та хлібом — недоїдками
святкової вечері.
Фрідрік зупинився, коли помітив хлопця, а той прямував до
благенької халабуди, що прихилилася до іншої, трохи більшої клуні на
задньому дворі. Там хлопець відкинув накривку й випорожнив свою
тацю. У халабуді зчинилася метушня й гармидер, він почув пирхання й
рохкання. Хлопчина прибрав руку, зачинив прохід і хутко рвонув був
назад — але налетів на Фрідріка, який саме зайшов крізь ворота.
— Що там у тебе, данський гендляре?
Він промовив це наче між іншим, щоби пом’якшити напружену
ситуацію. Юнак вирячився на нього, ніби він був одним із місячних
людей Барона Мюнхгаузена, тоді відказав сердито:
— Ну, я так собі гадаю, що це жінка, яка минулого тижня
позбулася дитини.
— Он як!
— Авжеж. Її заскочили на цвинтарі, коли вона ховала мертву
дитину в могилі Олафа «Студента» Йонссона.
— А чого вона тут?
— Певно, фогт[10] попросив свого родича потримати її. Мама каже,
що було б занадто суворо кинути її до буцегарні з чоловіками.
— Що з нею буде?
 — Ну, я гадаю, її повезуть до Копенгагена, щоби покарати, і
продадуть за найнижчою ціною, коли вона повернеться. Якщо
повернеться.
Хлопчина нишком роззирнувся довкола й витягнув із кишені
невеликий ріжок із тютюном.
— Хай там як, мені не варто теревенити про те, що я чую в хаті...
Він підніс ріжок до ніздрі й щосили нюхнув. Із цим Фрідріку
пощастило. Поки кухарчук боровся зі чханням, він підійшов до
халабуди. Сів навпочіпки, прибрав накривку й зазирнув усередину.
Сутеніло, проте крізь дах пробивалося достатньо синього світла літньої
ночі, щоб, коли око звикло, він помітив жіночий силует у кутку клуні.
То й була бранка.
Вона сиділа на земляній підлозі, схилена над недоїдками, схожа на
ганчірну ляльку. Маленькою рукою тримала картопляне лушпиння, яке
використовувала, щоб утримувати вкупі риб’ячу шкірку й хліб,
шматочки яких вона відщипувала, підносила до рота й зосереджено
жувала. Відпила з бляшаної філіжанки й зітхнула. Тоді Фрідрік
подумав, що не бачив нещаснішого створіння. Намацуючи накривку,
щоб зачинити прохід, він гучно гупнув рукою об стіну. Істота в кутку
нашорошилася. Вона підвела голову, і їхні очі зустрілися; усміхнулася, і
та її усмішка подвоїла щастя в цілому світі.
Та перш ніж він встиг кивнути у відповідь, усмішка зникла з
обличчя дівчини — її раптово змінив вираз такого горя, що Фрідрік не
втримав сліз.

Фрідрік розв’язує вузол, намотує мотузку на пальці лівої руки,

знімає моток із пальців і ховає до кишені жилета. Зриває брезент. На
світло з’являються два однакові пакунки, загорнуті у вощений
брунатний папір. Він кладе їх поруч і розгортає. Вміст обох пакунків
однаковий: чорні дерев’яні дощечки, по двадцять чотири в кожному.
Він перевертає їх, мов роздаючи карти з колоди, й зауважує, що
дощечки пофарбовано начорно з одного боку, а з другого — набіло, але
не всі: деякі пофарбовано в чорне й зелене, а деякі — в чорне й синє.
Він чухає бороду:
 — Гай-гай, Абба-ді, це і є та загадка, яку ти пронесла крізь ціле
життя...
І в маленькій кімнаті в Брецці у Долині розгортається дивне та
загадкове дійство. Господар будинку обережно крутить у руках кожен
шматочок головоломки, розглядаючи з усіх боків; на зелених і синіх
дощечках є написи — латиною, — і це спрощує гру.
Він береться за цю загадку.
І починає із синіх дощечок.

Фрідрік Б. Фрідьонссон вивчав природознавство в

Копенгагенському університеті з 1862 по 1865 рік. Він не отримав
професії, як і багато його земляків, і протягом останніх трьох років,
проведених у Данії, працював у аптечній компанії «Елефант», згодом
під керівництвом фармацевта Ернструпа на Стор-Конґсґаті. Там
Фрідрік доріс до посади лікаря-помічника, допомагаючи з каталогом
наркотичних речовин: ефір, опіум, веселющий газ, мухомори, беладона,
хлороформ, мандрагора, гашиш і кока. Крім того, що ці речовини
вживали з медичною метою, вони дуже стали в пригоді «лотофагам»
Копенгагена.
Лотофаги були гуртком людей, які формували свій стиль життя,
надихаючись французькими поетами, такими як Бодлер, де Нерваль,
Ґотьє і де Мюссе; вони влаштовували вечірки — про які ходило багато
чуток, але мало хто їх відвідував, — де завдяки наркотичним рослинам
гості переносилися, швидко й солодко, до нових світів і плоттю, і
духом. Фрідрік був частим гостем на тих посиденьках; і якось, коли
зійшов зі свого керованого ефіром корабля, він виголосив, звертаючись
до попутників:
— Я бачив Усесвіт! Він зроблений із пісень!
На це данці зауважили, що він говорить «еп rigtig Islænding» — як
справжній ісландець.
Подорож Фрідріка до Ісландії влітку 1868 року з метою владнати
земельне питання виявилася зрештою значно важливішою справою, ніж
він гадав спочатку. Він приїхав продати хутір батька — той навесні
помер від пневмонії. На хуторі не було нічого вартісного: сама Брекка
на краю Долини, корова Круторіжка, кілька овець, скрипка, дошка для
тефлів[11], книжкова шафа, материнська прядка та кіт Малий Фріккі.
Справу можна було зробити швидко: не треба багато часу, щоби
продати худобу сусідам, виплатити борги, запакувати меблі, повісити
кота й спалити хутірські будівлі, що стовбичили на схилі, — саме це
Фрідрік завважив за найкраще.
Він такі вчинив би, якби всесвіт не підкинув йому несподівану
загадку; це сталося в захаращеній халабуді однієї світлої червневої ночі.

Дерев’яні дощечки грають у руках Фрідріка; те, що виглядало геть

не з’ясовним, нині керує його пальцями. Здається, ніби загадка вирішує
сама себе якимсь чарівним чином; цілком несвідомо людина кладе одну
дощечку проти іншої, і коли вони стикаються краями, перша западає в
отвір другої і вже не рушає з місця; це відбувається знову й знову, і ось
уже сині дощечки утворюють дно, а решта — стінки, і все це разом
нагадує корито, довге й досить глибоке; білі стінки всередині, а чорні
— зовні.
На дні написано речення: «Omnia mutantur — nihil interit». Фрідрік
сміється, шкірячи зуби: «Все — в перемінах; не гине ніщо»[12]. Він не
може уявити, що за вдатний майстер міг би дати Хавдіс цю річ, для якої
обрав цитату з Овідія.
З-за хати лунає мукання.
Загадка опанувала його свідомість, проте й Круторіжка Друга
вимагає уваги. Фрідрік відкладає своє творіння й квапиться до хліва;
він ще не звик до нового господарського ладу Брекки — про тварин
піклувалась Абба.

Щоб отримувати свої двадцять талерів стипендії, студенти

університету мусили справляти повинність — доглядати могили
померлих, які не мали родичів чи друзів. Фрідрік виконував цей
похмурий обов’язок, як і решта, проте оскільки він був неабияким
бібліофілом і вічно ошивався в книготорговця Геста, то завжди
користувався нагодою заступити на нічну варту в міському морзі. Між
іншим, він знайшов іще один підробіток: переклад публікацій із
іноземних медичних часописів для одного дурнуватого, проте
заможного студента-патологоанатома з Християни. Фрідрік просидів
чимало ночей перед чадною лампою, перекладаючи данською описи
найновіших способів підтримувати здоров’я, а на піддонах навколо
нього лежали трупи. Їм уже ніщо не допоможе. Незважаючи на
обнадійливі новини про розвиток лікарської справи.
У третьому числі «London Hospital Reports» за 1860 рік Фрідрік
прочитав статтю лондонського лікаря Джона Ленґдона X. Дауна про
класифікацію розумово неповносправних. У цій статті він намагався
пояснити явище, яке здавна дивувало людей: чому білі жінки іноді
народжували дефективних дітей азіатського кшталту. Лікар припускав,
що хвороба матері або шок під час вагітності може спричинити
передчасні пологи. Це може статися на будь-якій зі стадій розвитку
плоду, що надійно задокументовані: риба — ящірка — птах — собака
— мавпа — негр — жовта людина — людина індійського типу — біла
людина, але найчастіше — на сьомій стадії.
Таким чином, на думку Дауна, монголоїдні діти не досягають
повного розвитку; вони приречені лишатися сумирними й дитинними
на все життя. Та все ж, як і решта неповносправних, за належного
поводження з ними й терплячості вони можуть засвоїти багато
корисних навичок.
В Ісландії їх знищували зразу по народженні.
На відміну від інших типів розумово неповносправних, чиї вади
неможливо завважити, аж доки не буде запізно і їхній ідіотизм не стане
очевидним, у випадку дітей-даунів просто не можна не помітити, що їх
створено за іншою подобою, ніж решту з нас, вони мають явні
чужорідні риси: густіше волосся, жовтуватий колір обличчя,
приземкувате тіло, їхній шкірі бракує пружності, а їхні очі — косі, мов
розрізи на полотні.
Потреби у свідках не було: перш ніж новонароджене встигало
озватися своїм першим криком, акушерка затуляла йому носа й рота, і
так дитя віддавало свій подих до великого казана душ, із якого черпає
все людство.
Дитину оголошували мертвонародженою, її тіло доправляли до
найближчого священика. Він підтверджував факт природної смерті,
ховав бідну істоту — от і вся історія.
 Але завжди траплялися такі небораки, яким вдавалося вижити: це
бувало в богом забутих місцях, удалині від доріг, де не знайшлося
нікого, хто міг би напоумити матерів, які гадали, що зможуть дати раду
з дитиною, хоч би якою чудернацькою. Тоді ці діти, звичайно, губилися,
блукали в мороці своєї глупоти, зникали; вони гинули на гірських
стежинах, конали, знесилені, на верховинних пасовиськах або просто
ставали вигнанцями.
А оскільки сіромахи не знали, хто вони є і яким вітром їх несе, то
влада реєструвала їх на будь-якому клапті поля, пасовиська чи
оброблюваної землі, де вони врешті приставали.
Поселян дуже дратували такі «дарунки з неба», адже мешканці
хуторів уважали за приниження спати під одним дахом із цими
недоробками.

Не було жодного сумніву, що нещасне дівча, яке тримали на

задньому дворі родичі ландфогта в Рейк’явіку, було одним із тих
азіатських невинних створінь, що не володіли нічим, окрім повітря у
власному роті.
Вона витерла руки від їжі й обійняла за голову молодика, який
плакав біля клуні; вона втішала його такими словами:
— Фурру амх-амх, фурру амх-амх...

У Долині сутеніє; ніч починає свою подорож схилами вгору.

Схоже, що темрява здіймається з розритої могили в західному кутку
кладовища у Ботні; спочатку темніє там, а тоді вже морок охоплює весь
світ. Але не забарилося й світло: четверо чоловіків виходять із
церковної брами, з труною на плечах, їх супроводжує священик, а з ним
— кілька старих, вбраних у чорне жінок того штибу, що, здається,
ніколи не хворіють, коли належить когось класти до могили. Похоронна
процесія рухається стрімко, мов на танцях, короткими та швидкими
кроками, бо стежина до церкви взялася ожеледдю, хоча Хальвдан
Атласон і мав би розбити кригу та почистити шлях, поки вони
відспівували його кохану в церкві. Нині він стоїть коло брами до
цвинтаря й калатає в поминальний дзвін.
 Вітри розносять пісню міді долиною аж до вітальні Фрідріка, і він
чує те відлуння — ні, просто він знає, що цієї миті відбувається
похорон Абби, і подзвін озивається в його душі.
Він складає останні частини головоломки; вона є точною копією
першої, з тією лише відмінністю, що її дно зелене й напис латиною
інший. Він також належить авторові «Метаморфоз» і перекладається
так: «Легкий той вантаж, що не намулює пліч»[13]. І тої миті, коли
помічники превелебного Бальдура кладуть труну до чорної могили в
Ботні, морок заливає всю Долину, але лишається трохи світла на тому
пакунку, який Хавдіс Йонсдоттір привезла на північ у Долину, коли
Фрідрік Б. Фрідьонссон, улюблений учень близького родича ландфогта,
звільнив її від відповідальності за злочин на підставі її розумової
неповноцінності та за умови, що вона лишатиметься під його опікою до
кінця життя.
Так, якщо дві частини головоломки скласти докупи, вони
утворюють майстерно зроблену, виполірувану до блиску труну.

Коли Фрідрік Б. Фрідьонссон вирушив на північ зі своєю, так би

мовити, служницею й посів маєток свого батька у Брецці, у Долині
служив навіжений священик, широко знаний як «превелебний Якоб
Зіниця Халльсон», який у дитинстві виколов собі одне око рибальським
гачком.
Цей нездалий священик так звик до різного паскудства своїх
парафіян — грубощів, відрижок, пердіння й поганих звичок,— що геть
не звертав уваги, коли Абба допомагала йому правити службу в олтарі,
а вона робила це гучно й чітко і жодного разу не схибила. Його більше
вразило, коли кантор сп’яну ледь не втопився у власному блювотинні.
То був поселянин на ймення Гіллі Сіґурґілласон із Барнахамару, який
мав потужний голос, співав поривчасто й із перепадами, на високих
нотах роззявляючи рота так широко, що можна було побачити його
гланди, тож громада розважалася, жбурляючи йому до рота зіжмакані
кульки тютюну — було зроблено чимало влучних кидків.
Через чотири роки превелебний Якоб помер, на превеликий жаль
своєї пастви; його вважали потворним і нудним, але він добре ставився
до дітей.
Його наступником став превелебний Бальдур Скуґґасон, і з ним у
церковних справах Долини почалися нові часи. Люди спокійно сиділи
на лавках зі стуленими пельками, поки священик виголошував
проповідь, адже всі знали, як він давав раду з лобуряками: запрошував
їх зустрітися після служби, заводив за церкву — й там уже духопелив
на славу. А жінки зробилися мало не святими з першого ж дня й
поводилися так, ніби ніколи не брали участі у витівках із «превелебним
Зіницею». Вони казали, що мусили коритися неотесаним мугирям, із
якими були одружені чи заручені, хоча їх варто було би нагнати геть
уже давно, адже новий пастор був бездітним удівцем.
Ґіллі з Барнахамару співав іще гучніше, ніж будь-коли до того,
прудко, ніби в його горлі працював поршень, і широко роззявляючи
рота. Проте Фрідріка попрохали залишати Аббу вдома; слово Боже має
лунати для громади «без перешкод від белькотіння кретина», як сказав
превелебний Бальдур після першого й останнього разу, коли Абба
відвідала його службу.
У цьому він був непохитний; він не хотів бачити її поруч із
собою. І жоден із новонавернених (та добряче потовчених) парафіян не
заступився за просту жінку, для якої не було нічого ліпшого, ніж у
неділю вбратися ошатно та сидіти в церкві разом із іншим людом.
Після цього Фрідрік і Хавдіс майже не мали зносин із людьми
Долини. Хальвдан Атласон потай навідував Аббу, коли міг. Але
священик із Ботна оминав їх десятою дорогою, якщо траплялося десь
зустріти.

Церковний двір у Дальботні стоїть на березі річки Ботнси. То

середньої ширини плавна ріка, досить глибока та з високими берегами;
подекуди вона переходить у болота, багаті на торф, укриті оманливою
тонкою плівкою заліза. Після сніжної зими ріка шаленіє. Вона торує
свій шлях із такою диявольською силою, що виносить на береги рештки
розтоплених льодовиків, заливає болота й утворює став на цвинтарі, а
сама церква лишається на острові посеред цього ставу. Дім Божий стає
відрізаним від поселення, поки земля не поглине гірське молоко хоча б
настільки, щоб вода була дівчатам по кісточки; натоді освячена земля
вже так напивається, що гойдається під ногами аж до самісінького літа.
Після такої паводі в Ботні береги ріки розступаються, і цвинтар
виноситься потоком. Тоді люди бачать, що природа ставиться до
мертвих людей без жодної поваги, скидаючи людські рештки в
нуртуюче вариво: зуби й куприки, пальці рук і ніг, дорослих і дітей,
нижні щелепи й черепи, сідниці — тут, жіночий таз — там, хребет — із
цього століття, чоловічі тельбухи — з минулого.
Ні, не можна сказати, що «сад Господній» тут, у Долині,
обробляють належно; тож люди мають бути добрими сусідами одне
одному, якщо хочуть знов зустрічатися — у такому стані.
А в понеділок, 8 січня 1883 року, превелебний Бальдур відспівав
компанію, яку Трав’яний Фрідрік вважав гідною люду, що зневажив
любов Абби до церковного співу — вкупі з самим парафіяльним
священиком. То були: наволочка, натоптана тридцятьма кілограмами
коров’ячого гною, овечий скелет, порожня пляшка горілки, гнилі
рештки діжки й горщик застарілої сечі.
Абба була варта іншого посмертного товариства, у кращій землі.
 «Сонце живих мерців» — це ім’я, що його скальди дали своєму
другові Місяцю, і воно дуже доречне вночі, коли попелясто-бліде світло
ллється крізь гай, що росте на схилі над Бреккою. Цей маленький
лісочок є любовним витвором Абби та Фрідріка, і мало що в Долині
викликало більше приводів для глуму, ніж ця посадка; утім, більшість
їхніх починань так само брали на кпини.
Горобина творить із тіней образи на полотні насту; вітерець хитає
облетілу крону, самотня гілка все ще тримає жменю висохлих ягід, що
їх торік проґавили птахи.
 Фрідрік обережно крокує схилом угору, в нього на руках — жіноче
тіло. У серці гаю — свіжа могила; на краю могили стоїть відкрита
труна. Чоловік підходить до труни й кладе в неї небіжчицю. Тоді він
поспіхом іде туди, звідки прийшов, але місяць дивиться.
Хавдіс добре приготувалася до останньої подорожі. Вона вбрана як
на свято, кожну деталь дібрано дуже ретельно: на голові — шапочка з
довгою китицею, обшита сріблом, навколо шиї — фіолетовий шовковий
шарф, куртка з англійського сукна, гаптована за кантом, фартух,
розшитий трояндами з дамасту та срібними ґудзиками, що утворюють
візерунок літерою «А», кант спідниці оздоблено вельветовими
стрічками, на ногах — червоні шкарпетки й чорні панчохи, черевички з
телячої шкіри кольору вересу, з білим швом, а на руках у неї чорні
рукавички, розшиті трояндами чотирьох кольорів.
Цей гарний одяг Абба придбала на платню, яку отримувала за
допомогу в незвичних промислах, що ними займалися в Брецці:
збирання рослин і виготовлення маленьких альбомів ісландської флори
«з п’ятдесятьма сімома натуральними засушеними зразками», як про це
сказано в статті про Ісландію в «illustrierte Zeitung»[14]; такі альбоми
романтичні юнаки дарували своїм майбутнім нареченим, останню
сторінку залишаючи порожньою, щоби писати там гарненькі віршики.
Фрідрік стоїть навколішки біля труни, тримаючи інший альбом; він
дебелий і схожий на псалтир, а з-поміж сторінок стирчить пташине
пір’я. Це — пташина книга Абби, і вона сама збирала до неї пір’я,
любовно й ретельно. Вона приклеювала пір’я до сторінок, а потім із її
слів Фрідрік вписував туди назви й стать птахів, а також де знайдено
пір’я. Він часто дивувався, звідки Абба стільки знає про птахів, але не
дістав од неї жодних відповідей, а коли намагався вчити її
природознавства, вона лише чемно йому подякувала: сказала, що їй
просто цікаві птахи.
На титульній сторінці вона сама написала:
«ПтаХи СВітУ-АббАз БреККи».
Фрідрік кладе книгу Аббі на груди, а над нею складає її руки
навхрест. Він мимоволі тримає їх міцніше, ніж треба, і відчуває крізь
рукавички її маленькі пальці. Це трохи втишує його скорботу; це ті
руки, що розрадили його після втрати батьків.
Він цілує її в чоло.
Він закриває труну.
 Фрідрік закінчує засипати могилу. Він знімає фетрового капелюха,
згинає його й кладе в кишеню. Він стягає рукавиці й розсовує їх попід
пахви.
Він падає на коліна.
Він хапається за голову.
Він судомно зітхає.
Він лягає на землю, виструнчується й дивиться вділ, де бачить у
своїй уяві обличчя Абби, та виголошує для неї два вірші. Перший —
життєрадісна пісенька, маленьке пташине римування його авторства:

Птах щебетав
Погожого полудня.
І друг мене обійняв,
Ми стрілися мов рідня.
Навстріч-розмай.
Птах щебетав,
Де горобиний гай.

Друга — то зачин до втраченої народної пісні. У ній ідеться про

рівність усього живого перед невідворотним кінцем, проти якого нема
сенсу бунтувати:

Світ в дні журбот.

Нидіє все розпочате.
Прахом є плоть.
Чим же її заклечати?

Спинаючись на ноги, він надягає капелюха й дістає з кишені

сопілку з овечої кістки. Він грає мотив зі «Смерті солов’я» пізнього
Франца Шуберта, поєднуючи музикою два окремі вірші.
 Тоді нарешті очі Фрідріка звільняються від сліз — краплі стікають
щоками, але всихають на півдорозі; зимно. Тож він прощається з Хавдіс
Йонсдоттір тими самими словами, якими вона прощалася з ним:
— Абба-ібо!

Між гірськими вершинами на заході видко краєчок усесвіту, де сяє

трійця зірок із сузір’я Лебедя.
Важкі бескиди хмар затьмарюють долину.
Сніжить аж до ранку.

Небо розвиднюється, світанок червоніє в чорноті зими. Фрідрік Б.

Фрідьонссон виходить на подвір’я Брекки; він стоїть за ворітьми й
палить люльку — в ній тютюн, змішаний із опієм.
Щось ткнулося йому в ногу. То найстаріший кіт у Північних
Землях: Малий Фріккі. Він змерз після своєї котячої «Зимової
подорожі»[15] й хоче до хати. Тезка впускає його.
Незабаром по тому Фрідрік помічає чоловіка, що йде від
поселення в Дальботні. То превелебний Бальдур Скуґґасон, схожий на
діру в пейзажі. Невелика палиця стирчить над його лівим плечем: його
рушниця.
Він минає поля й городи, тоді бере шлях на північ понад Асаром до
Б’ярґи.
Трав’яний Фрідрік вибиває люльку об підбір чобота.
І йде спати.
III
(11-17 січня 1883)
Гримить постріл. Він здуває геть божественний спокій пустища,
мов купу паперу.
Град іскор виривається з рушниці.
Пороховий грім проголошує:
«ПОЧУЙ ЛЮДИНУ!»
Песець підскакує вгору з жалісним виттям.

Превелебний Бальдур волочить ноги.

Перед очима танцюють пурпурні зайчики та спалахи, вуха
закладає від гуркоту. Його ноги затерпли після сидіння у снігу, та життя
повертається до них, щойно він рушає з місця.
Священик підповзає до брили й перевіряє здобич. Так-так, вона
лежить там, мертва мов камінь. Він стає на коліно й піднімає звіра за
пухнастий хвіст; хутро виглядає неушкодженим — тож матиме певну
цінність.
Він підводиться й ховає песця під плащ.

Найвищий пік узвишшя Асхейму кличуть Східним Піком. Його

лицьовий схил виходить більш-менш на захід, але там є клиновидний
кряж, знаний як Південний Схил, що виходить на південь і південний
захід.
Буревії з північного сходу намітають величезні снігові заломи на
південному схилі цього кряжу, вони простягаються від найвищої точки
піка аж до підніжжя гір.
Там стояв превелебний Бальдур — рушниця в лівій руці, правиця
схована до зап’ястя в надрах плаща, — ніби Наполеон у пустелі.
Тоді гори відгукнулися на постріл.

*
 Залом розколюється посередині з таким гуркотом, що здіймається
хурделиця й огортає превелебного Бальдура. Вона ховає його постать і
скрадає його погляд зусібіч. Нижня частина залому зривається з гори —
і забирає священика із собою.
Він котиться схилом, приземлюючись то на ноги, то на руки, знов і
знов утрачаючи рівновагу, загубивши шапку й рушницю. Так він і
крутиться колесом, аж поки нарешті спирається на обидві ноги. На
короткий час йому вдається встояти перед лавиною, проте вона таки
збиває його й тягне, то понад снігом, то попід снігом — іноді він
виринає, але переважно мчить цілком занурений у сніговий потік. Це є
політ превелебного Бальдура.
Протягом усього цього часу він не втрачає свідомості, його не
накриває надто надовго.

Так чоловік прокотився десь зо двісті метрів, тоді лавина

зупинилась. Це сталося під високою скелею, вершиною Престолу
Фрейї[16] — саме так зветься та глибока чаша на схилах Асхейму.
Нижче лежить крутий схил Кіннар, що тягнеться до підніжжя
льодовика.
Превелебний Бальдур лежав нерухомо, передихаючи після своєї
мандрівки. Він захекався й трохи кашляв, бо ледь не задихнувся, поки
летів із гори. І не міг як слід продихнути, бо сніг зусібіч тиснув йому на
груди. Він загруз увесь, крім голови і правого плеча, що стирчали зі
снігу. Силився зрушити з місця, проте зміг лише поворухнути правою
ногою й стенути плечима. У лівому стегні спалахнув біль, і
превелебний підозрював, що воно зламане, бо ноги він уже не відчував.
Погода була м’якою, на небі легка хмарність і лагідний південний
вітерець, над пустищем пливло зимове сонце, червоне й жирне, мов
жовток воронячого яйця. Спокійна днина спочивала на крилах
учорашньої бурі.

*
 Тінь накрила шматок насту, і за кілька хвилин там опустився крук.
Він нахилив голову вбік, розглядаючи людину, що застрягла у сніговій
пастці. Превелебний Бальдур смикнув головою й галайкнув на
незваного гостя:
— Цур тобі, паскудо, нишпорко Одіна[17]!
Але крук не був такий слухняний, як зазвичай. Він покликав
родича, і коли наступного разу священик роззирнувся навкруги, круків
було вже двійко. Вони скакали тут і там, гострили дзьоби, час від часу
витягали шиї до людини та зачинали свій жахний спів:
— Кра, кра...
Вони пританцьовували довкола нього, мов нетерплячі гості на учті.
Та коли більший крук ухопив його за шарф і почав скубти вовну,
превелебний Бальдур завважив, що саме час покласти край цим
витівкам. Він довго змагався з лавиною, поки спромігся вивільнити
праву ногу, а тоді вже витягнув і руку.
Після тривалої й виснажливої боротьби він виборсався з «молочно-
білої могили», більшу частину часу тримаючи круків на відстані
погрозами та киданням сніжків.

Хоча превелебний Бальдур і стояв тепер на землі, він не цілком

звільнився од снігу. Сніг позабивався йому під одяг під час безладного
сходження й заліг там шарами, аж до голої людської шкіри. І нині тала
каламуть збігала по його тілу крижаними ручаями — з-під пахв, по
грудях і по спині, затікала у взуття.
Священик басовито загарчав; вода тепліла, струменіючи його
понівеченим тулубом.

Превелебний Бальдур замислився про шлях додому; скидалося на

те, що йому доведеться йти скелястим поясом на захід, усю ту дорогу
до ущелини... Чи піти у зворотному напрямку й спробувати вийти
річищем М’ядари... Чи... Плин думок священика перервали пронизливі
крики круків. Вони вешталися неподалік, згорблені від голоду, качалися
на спині, горлали й били крильми по замерзлій землі.
Він показав птахам кулак і крикнув:
— Замовкніть, або я скручу ваші чортові довбешки!
Люди в Дальботні лікували головний біль так: пекли воронячу
голову в горщику, потім ретельно мололи її, змішували з попелом, а
суміш накладали на хворе місце й лишали там, поки біль не вщухав.
І от йому трапилася така нагода — але круки раптом послухалися.
Вони мовчки здійнялися над засніженим обширом і полинули на
чорних крилах ген за Престол Фрейї. Там їх підхопив висхідний потік і
поніс у високу синяву небес.
І вони були прекрасні.

Превелебний Бальдур грізно рвонувся, гадаючи харкнути птахам

услід, але раптом почув згори глибокий посвист. Він глянув через плече
на вершини Асхейму — верхня частина залому зрушила з гір.
Отак гори вдруге влаштували священикові снігову ковзанку.
Лавина штурхонула його в спину й понесла вздовж скель. На цім шляху
він добряче пошарпався об каміння, яке збило його ламбхусхетту[18] аж
до тім’я й обдерло шкіру з шиї.
Під час падіння йому спало на думку, що ризик покалічитися був
би меншим, якби його тіло було немічним. Коли він дістався підніжжя
Кіннару, то на мить зупинився, а тоді його знов підхопило й понесло,
тепер удвічі швидше — й головою вперед. Превелебний Бальдур
підозрював, що це його остання година, та вважав, що має протистояти
недолі. Тож він намагався тримати голову понад лавиною так високо, як
тільки міг.
Священик почувався так, ніби потрапив у серце бурхливого
вихору, але зрештою то було стерпно — аж поки йому не стало важко
дихати.

*
 Невдовзі смертельна поїздка священика добігла кінця. Сталося так,
що снігова лавина, мов хвиля об скелястий берег, ударилася й розбилася
об льодовикові рифи, а чоловіка змело до маленької печери —
своєрідної видовженої порожнини, що утворилася наприкінці
останнього льодовикового періоду, коли товща криги, яка залягала зразу
над підніжжям гори, вирвала з неї кам’яний кутній зуб тридцять метрів
завдовжки.

Себто, превелебний Бальдур опинився під льодовиком.

І лавина замкнула його всією своєю вагою.
Він лежав на спині, права нога стирчала за метр над головою, ліва
нога зігнута, ліва рука лежить на животі. Його правиця була також
зігнута і якось дивно викручена. Наплічник із лівого боку відірвався, і
шкіряний ремінь лежав на правому лікті, сповиваючи плече.
Священик мав неналежний вигляд, але це його не турбувало, бо
для світу він уже помер.

Нині превелебний Бальдур міг порадіти, що так добре

підготувався.
Його мати, Нааль Вальдімарсдоттір, спорядила його одяг до
полювання на песця. На ньому була груба білизна, зваляна так щільно,
що могла б стояти сама по собі, сорочка з кролячої шкури, два вовняні
светри — один легший, другий дуже грубий, данські штани, три пари
плетених панчіх, а на ногах — чоботи з тюленячої шкіри з хутряною
підкладкою. Поверх усього цього він носив шкіряні штани й шкіряний
плащ, двобортний із ґудзиками з китової кості.
А найважливіше — Нааль дала синові шарф, який сплела
власноруч. Він обвив шарф довкола голови, щоб зробитися невидимим
для песця, і це допомогло священикові під час першого сходження
лавини не втратити нічого, крім капелюха — гарного капелюха
німецького виробництва, зі шкіри козеняти, — а під час другого шарф
утримав ламбхусхетту, хоча тепер та й задерлася аж до чола.
На його грудях лежав мертвий песець.
 *

Гора прочиняється позаду людини. У проході стоїть юна жінка,

вбрана лише в сині плетені штанці та червоний капелюшок. Вона бере
чоловіка за руку й веде до покою з низькою стелею. Там посеред
підлоги є криниця, в якій плаває, не тонучи, свинцевий дріб, тому
поверхня води сіра від дробинок.
Вона вказує на неї й мовить:
— Це є криниця життя.
Священик прокинувся.
Крізь льодовик до печери сочилося блакитне мерехтіння, і завдяки
цьому тьмяному світлу превелебний Бальдур зміг роздивитися, де він
опинився. Він лежав під стіною, що мала бути східним схилом. Він
трохи зрушив свою ліву ногу вві сні, але права все ще стирчала вгору.
Він не міг сісти, ані перевернутися, він не міг вивільнитися жодним
чином, хоч би як завзято не силився.
Незабаром він стомився від боротьби, його зморила дрімота, і він
знову знепритомнів.

Чоловік припустив, що він, певно, проспав якийсь час, бо коли

прокинувся від того, що його права нога з гучним шурхотом упала долі,
побачив справжню веселку, яка пробивалася крізь крижане око печери.
Він не міг дібрати, звідки ці кольори, але припустив, що назовні вже ніч
і сестри Північного Сяйва стежать за ним із вершин Асхейму — вони
вітали свого давнього друга Бальдура Скуґґасона.
Священик подумав тоді, що це прегарне видиво.
Він змерз, тому спробував порухатись і так трохи зігрівся. Засинав
кілька разів протягом ночі на годину-дві, у перервах сяк-так совався,
але того було недостатньо, щоб звільнитися. Ремінець на перев’язі
міцно втримував його правицю, і він не міг дістати ножа, щоби
перерізати його.
Він знав, що під сніговим заметом можна лишатися живим досить
тривалий час, а ще знав, що льодовик холодно стелить — та є й
перевага: тала вода зі снігу, розтопленого тілом Бальдура, поступово
буде розтоплювати й сам льодовик.
Так минув вечір другого дня.

Наступного ранку тілесне тепло превелебного Бальдура дісталося

снігу, що вкривав його ліву руку й голову. Чоловік прийшов до тями й
підвівся на лікті. Помітив, що там, де лежала його голова, сніг
потемнів. І, споглядаючи це видовище, відчув пекучий біль у зашийку.
Він зняв рукавиці, завів руку за спину й помацав потилицю. Схоже, він
придбав собі там нового рота — між шийними хребцями й коміром
сорочки набрякла розсічена плоть.
Він довгенько обмацував цей свій набуток, перш ніж прибрати
руку. Рука була вся в крові, що здавалася чорною в непевному світлі
печери. Превелебний Бальдур облизав пальці: не варто марнувати ні
краплі поживного. Тоді приклав рукавицю до рани й перев’язав шарфом
довкола шиї, затягаючи його міцно та щільно.
І поринув у глибокий сон.

Сутінки запали не поступово, а раптово, — він опинився в

чорному мороці.
Близько півночі відчув вогкість від талого снігу, і на ранок
четвертого дня навколо превелебного Бальдура були вже такі
проталини, що він зміг підтягти пасок, дістати ножа й перерізати
ремінець, щоб вивільнити руку. Тоді сів і підтягнув до себе торбу. Там у
нього були харчі: сушена голова тріски.
А сушена голова тріски — це не лише їжа справжнього чоловіка, а
ще й спосіб сяк-так згаяти час. Тож священик вибирав із риби кістки, їв
м’ясо з кінчика ножа, жуючи повільно, розтягуючи задоволення, і
розважався тим, що називав усі кістки й частини голови:
— Щелепа, щелепний м’яз, дугова кістка, дуговий м’яз, дрібна
кістка, м’яз дрібної кістки, крукова кістка, круків м’яз, ясна, м’язи ясен,
щока, м’язи щоки, потилиця, м’язи потилиці, дзвінкова кістка,
дзвінковий м’яз.
М’язи й кості, м’язи й хрящі — названо кожну дрібницю!
Превелебний Бальдур засміявся. Він уявив ту старезну троль-
відьму, свою матір, із покрученою риб’ячою кісткою на зморшкуватій
нижній губі, яка мурмоче:
— Мій шматочок, мій шматочок...
Священик не міг дати собі раду з нападом веселощів. Він трусився
з реготу. Він сміявся, доки не застогнав од сміху. Він стогнав од сміху,
доки не заплакав. Він плакав, і сльози його були гіркі.
Так, він плакав, нарікаючи на долю, що покинула його самого, і
ніхто не розділив із ним тої розваги — називати частини сушеної
риб’ячої голови.

На п’ятий день під льодовиком священик почав побоюватися за

свій глузд, тому зробив те, що є найприроднішим для ісландця, коли
той хоче втримати себе в руках. Він почав згадувати пісні, вірші й
балади, виспівав усі гучно й чітко сам для себе, а коли балади
скінчилися, взявся за псалми. То давній надійний засіб, якщо людина
хоче вберегти свій розум.
Превелебний Бальдур відповідально підійшов до свого порядку
денного. Він проспівав і переказав усе, що тільки знав, навіть псалми
Давидові. Та коли нічого вже не лишилося, крім «Великого дзвону»
превелебного Йохумссона й веселого вірша його колеги Тораренсена,
які він мав намір лишити насамкінець, а тоді розпочати все наново,—
священик із подивом усвідомив: усе, що він зронив із вуст, геть-чисто
стерлося з його пам’яті. Не лишилось ані слова, ані однісінької літери.
Він негайно ж заходився перевіряти, чи справді все забувається;
він загримів усіма строфами з «Хвалебної пісні» Йохумссона, і що б ви
думали — як тільки він завершив декламацію, жодного слова вже
пригадати не міг.
Тоді він звернувся до віршів превелебного Ґіслі.

*
 СПИСОК ЗАКУПІВ У КРАМАРЯ

Папір і чорнило, і пера, й сургуч,

Тютюн, камфора, трохи перцю і ключ,
Ковадло, дошки, скло віконне та жир,
Червоне вино, ром, гвоздика, імбир,
Родзинки і льон, чорнослив і свічки,
Ще — кави сто фунтів, коноплі, гачки.
Куплю все, що треба, кожнісіньку річ,
Знайду крамаря — Торґрімсена сиріч.
Дружина прийшла — працьовита, як бджілка.
У неї в відерному бутлі горілка.
Казан та єдваб, навіть бренді барило,
Ще — горщик нічний, шість тарілок і мило,
І гребінь, і щітку, і пряжу й ножі
Купила вона для життя і душі,
Якби її воля та грошей запас,
Вона купувала б усе й повсякчас.

Слова п-пісні засіли в чоловіка під чеч-черепом, ніби мухи під с-

склом, і він був незд-д-д-датний п-пручатися. Йому було водночас га-
гаряче і хо-хо-холодно, крижа-но-га-гаряче й вогненно-хо-холодно. Він
нам-ма-агався згадати інші оповід-д-дання, інші п-пісні, п-проте все-все
було з-загублене й з-забуте, з-загублене й з-забуте в його наскріз-зь
виморож-ж-женій пам’яті, його заціп-пило з єд-диною д-думкою в
нуртуючому мозку:
— О, о-о-о, яка г-ганьба — п померти з цим д-дурнува-а-тим спи-
писком з-зак-купів, с-списком з-закупів на м-моїх вуст-тах, — д-думав
священик.
Він стиснув ще щелепи, аби йо-його останніми слов-ва-ми не с-
стали, нап-приклад, «сотня фунтів кави». 3-зви-чайно, він не відав, к-
коли настане йому час п-помирати, але — Свята Трійця! — йому було
нач-начхати. Т-тої миті п-превелебний Б-бальдур щиро себе жа-жалів.
 В-він п-прошеп-потівум-м-морок:
— К-к-клят-та д-д-іра...
Йому раптом покращало.
Він заплющив очі.
І став чекати на смерть.

— Агов! Превелебний Бальдуре! Бальдуре Скуґґасон! Агов!

Гукання, що долинули до вух умирущого, звучали так, ніби йшли з
китового черева; звук був приглушений, але навіть на відстані лишався
пронизливим:
— Агов, превелебний Бальдуре, агов!
Священик миттю позбувся смертельної млявості:
— Агов! Тут людина! Агов!
І миттю замовк, щоб почути відповідь:
— Агов! Агов! Агов!
Він зірвав ламбхусхетту і приклав вухо до крижаної стіни, але
нічого не почув; він приклав друге вухо — нічичирк.
— Я внизу! Агов! Я внизу!
Він кликав і гукав, тоді прикладав вуха, рухаючись дуже обережно,
щоби рипіння його шкіряного вбрання не перебило звуку ззовні. Так!
Там щось було: щось наближалося. Пролунав пронизливий голос:
— Ти там? Агов!
— АГОВ! Я ТУТ! АГОВ! — вигукнув превелебний Бальдур що
мав сили й духу.

— Ти хочеш мене оглушити?

Серце превелебного Бальдура завмерло на один удар. Скидалося,
що відповідь прийшла не від шукача із засніженого пустища назовні, ні,
вона пролунала від когось у печері, й не просто в печері, а від когось
поруч із ним, сказати точніше — з його власного одягу.
Священик здригнувся з переляку, коли песець завовтузився в нього
на грудях. Превелебний став скидати одяг на вогку долівку, рвучи його
із себе з такою силою, аж ґудзики з китової кості повідлітали та
загубилися. (Це було надзвичайно прикро, адже вони були чудовими
виробами, які Харальдур, зведений брат превелебного Бальдура,
пришив власноруч і подарував йому на знак приязні.)
Песець вистрибнув на долівку печери. Він покрутився довкола
себе, тоді всівся на місці — й почав вилизуватися, геть як хатня киця.

Превелебний Бальдур, маючи священицький вишкіл, хутко себе

опанував. У ньому прокинувся натураліст. Він спостерігав за
поведінкою звіра з академічною цікавістю.
Тварюка була збіса жвавою, враховуючи, що пробула мертвою мов
камінь шість діб. Вона відчайдушно чепурилася — це було так
кумедно. Злизувала криваві плями зі шкури й запорпувалася мордою у
своє хутро — так старалась, ніби готувалася до Судного дня.
Натураліст заплющив одне око.
— Гляньте на ту тварюку, тьху!
Він ляснув себе по стегну:
— Ха, кровопивця смокче власну кров!
Тут песець виплюнув перше зеренце дробу. Дробинка ковзнула по
щоці священика. Той гучно скрикнув і вилаявся. Та песець не звернув
на це уваги. Він уперто копирсався, поки не очистив свою плоть від
того, що йому послала рушниця: крихітні свинцеві кульки рикошетили
від стін печери, вибиваючи снопи іскор.
Священик був змушений неабияк стерегтися, щоб не потрапити під
град свинцю — дробинки кружляли навколо нього, мов осиний рій.

Песець заходився чеберяти вперед і назад, тут і там, туди й сюди.

Превелебний Бальдур сидів де сидів, тихенько, тримаючи руки на
колінах. Він намагався не зустрітися поглядом зі звіром; усе це
здавалося гидким і протиприродним.
Минув певний час.
Наступного дня песець нарешті зупинився й промовив:
— То що будемо робити, превелебний?
 — Можемо посперечатись.
— Про що ж нам сперечатися? — спитав песець.
— Про електрику, — відказав священик.
Песець глянув на нього мов на пришелепуватого:
— Якщо ви гадаєте, буцімто дика тварина, як оце я, нічого не знає
про електрику, то, на жаль, ви помиляєтеся...
Утім, превелебний Бальдур був вельми наполегливий. Він
запропонував тварині таке: якщо та розгадає загадку, яку він їй загадає,
то хай сама вирішує, про що сперечатися; якщо ж ні, то суперечка буде
про електрику. Песець погодився:
— Давай свою загадку.
— Як народжуюсь — горлаю, хоча горла геть не маю.
Песець замислився — на думку превелебного Бальдура, аж занадто
надовго, та він його не відволікав,— і врешті-решт звір здався.
— Здаєшся?
Священик посміявся з тупої тварини:
— Це бздіж!
І він «пустив вітер» ротом задля ілюстрації загадки.
— Варто було сподіватися чогось такого, — сухо відказав песець.
— Посперечаймося про електрику.

Правду кажучи, дебати про електрику мали би відбутися у більш

відповідному місці, ніж кам’яниста діра під льодовиком. Річ у тім, що
превелебного Бальдура було запрошено до Рейк’явіка для обговорення
предмета його цікавості на відкритій і розрекламованій зустрічі. Там
він мав намір виступити проти одного ісландця, що емігрував до
Канади, а тепер зваблював колишніх земляків прегарним винаходом
Едісона.
Якби лавина не загребла священика, він повернувся б до
Дальботна вранці після полювання. Зробив би останні корективи у
промові й за чотири дні дістався б столиці, опівдні 15 січня, а там уже
втер би й носа, і дупу своїм опонентом. За його підрахунком, зустріч
мала відбутися три дні тому, тож суперечка на цю тему з песцем була
певною компенсацією.
 І тепер священик викладав тварині свою релігійну теорію, бо
проти електрики він мав резони теологічного характеру. Ця теорія була
досить сучасною, адже превелебний Бальдур вірив у матеріального
Бога, видимого й відчутного — наприклад: «Коли сніжить у людини,
тоді дощить у Бога».
Таким чином, він не міг пристати на те, щоб електрика, яка
створюється рухом найменших частинок світу, що є сутністю Бога,
передавалася дротами й кабелями по всіх усюдах, навіть на фабрики, де
її буде використано для керування механізмами, що вивергають із себе,
наприклад, котлети або ж, уявіть лишень, гірчицю.
Що тварина може на це відказати?

Песець вирішив зійтися зі священиком на його ж полі:

— Але якщо електрика є будівельним матеріалом усесвіту, а світло
— це його одкровення, звернімося до першої книги Мойсеєвої. Сам Бог
є світлом, хоча його не видно неозброєним оком, так само, як не видно
чорної гори, що нас оточує, — то хіба не можна сказати, що це є воля
Всевишнього: привести Бога до кожної людської оселі через лінії
електропостачання, ба навіть осяяти Ним цілі міста — n’est-се pas[19]?
Тварина питально поглянула на священика. Той тримав мовчанку
— песець докинув аргумент:
— Хіба не очевидно, що електропостачання має бути схвалено
церквою і слугами її, коли вже сам Всевишній Господь сяє в
лампочках?
Він не відповів. То виходило, що песець переміг? Ні: полярна
лисичка не знала, що поки вона виголошувала промову, превелебний
Бальдур вихопив ножа і сховав у руці; у тій, яку він тримав при
кам’яній стіні.
Тоді він лагідно проказав:
— То ти гадаєш, моя Лисонько, що сяйво від цих твоїх
електричних ламп може пробитися до людської душі?
Перш ніж пролунала відповідь, чоловік устромив ножа в груди
песця.
 *

Він підняв неживого песця на вістрі ножа і зазирнув у порожнечу

його очей; зіниці звіра скидалися на трясовину під час перших зимових
заморозків, але священик бачив єдине: тварюка нарешті мертва.
Труп обвис на його руках, і він виявив, що шкіра якось по-
чудернацькому вкриває тіло; це є знак стефніварґа — з тієї ночі, коли
песець намагався позбавити його розуму, розділившись начетверо,
превелебний запідозрив, хто то був насправді: Стефніварґ[20]. А спроба
втягнути його в суперечку виявилася успішною. Той, хто його послав,
був недбалим, він вклав у звіра забагато себе, необачно заговорив через
нього. Авжеж, французька фраза наприкінці промови про осяйні міста
не надто личила тварині. І священик ні на мить не засумнівався, хто
послав по нього Хитрунку, дочку Лукавого.
Стефніварґ мав на собі всі ознаки того, що саме окружний
начальнику Фіорді, Вальдімар Скуґґасон, старший брат священика,
послав звіра проти нього. Вискочень ніколи не міг пробачити
превелебному Бальдурові, що їхня мати Нааль, коли овдовіла, зволіла
замешкати в парафії Ботна, тримаючи при собі псалтир — спадок
їхнього батька, Старого Скуґґи Харальдсона із Саурар.
Ні, її не збентежив ані той факт, що Бальдур ніколи не виїздив за
межі країни, ані той факт, що всю свою освіту він здобув ув ісландській
священицькій школі.

Превелебний Бальдур білував песця й думав із тихою мстивістю

про свого брата Вальді; розтинав тварину вздовж спини, прорізаючи
борозни над хребтом, від голови до хвоста: так, він на це заслужив;
закопувався руками в нутрощі, все глибше й глибше, змикаючи пальці
між м’ясом і шкурою, лишаючи жир у череві: треба подати на нього
судовий позов за замах на вбивство; викрутив лапи із суглобів, зробив
надрізи довкола них і зняв із лап шкіряні панчохи разом із хутром,
запхав указівний палець у морду звіра й вичавив ніс із черепа: він має
піти на шибеницю, чортів хвалько,— і так чоловік розтинав, і
шматував, і дер, поки не вивільнив тварину з її блакитної шкури.
 Священик роздягся догола. Він нашкріб жиру зі шкіряного лантуха
й вимастився ним від маківки до п’ят. Тоді вбрався у шкуру, і так
розтягнув її, що задні лапи сягали землі. Сам песець не виглядав аж
таким великим, лежачи на камінні, оголений, мов зародок у лоні матері.
Чоловік устромив пальці йому в груди, вирвав серце й торкнувся його
язиком.
— Схоже на куріпку,— подумав превелебний Бальдур і натягнув
шкуру собі на голову. Він проковтнув слизьке песцеве серце, і його ніби
вразила блискавка — ГЕТЬ!

Превелебний Бальдур виривався зі снігової пастки. Він

використовував і щелепи, і кігті, він більше не відав свого імені — він
просто дряпав і гриз, гриз і дряпав.
Кров нуртувала в його жилах:
— Світла, більше світла!
Але що швидше священик наближався до мети, то менше
людського залишалося в ньому, і дедалі більше ставало звіра.

Він стоїть тремтячи на льодовиковому схилі, виструнчений на весь

зріст у прохолоднім гірськім повітрі. Ранкове сонце благословляє і
живить його.
Під ногами лежить зелена долина, довга й досить вузька. Її
прегарні схили поросли травами й верболозом. Посередині тече вода; у
глибині виблискує голець, на поверхні ковзає плавунець. Польові миші
метушаться в ситнику, кроншнепи свистять на болотах, куріпки
звивають гнізда серед купин, бджоли рояться в моху, а кулики чекають,
поки їх підстрелять. Усе тут зеленіше й чистіше, більше й тлустіше, ніж
він будь-коли бачив.
Тоді песець рушив у долину.
— Аґґа-ґаґґ-а-ґаґґ!
Скуґґа-Бальдур нашорошує вуха на власний вигук.
Нюх його не підводить: це в лисячій природі. Жага жевріє в його
очах, він ставить свою жорстку лапу вперед у напрямку до прекрасної
долини; він буде першим, хто посяде її.
Це є весна, що передує дням людським.
IV
(23 березня 1883)
Брекка у Долині, 23 березня 1883 року.

Мій дорогий друже,

даруйте, що я так пізно відповідаю на Вашого останнього листа,
але від Нового року в цій частині світу відбулося багато речей. У
вашому світі вони не здаватимуться вельми цікавими, проте тут їх
вважають справжніми подіями: померла жінка, й загубився чоловік.
Так, моя Абба померла. Це сталося на четвертий день Нового року,
вона відійшла спокійно й не згубила супокою в смерті. Її втрата є для
мене важливим фактом, і це не дивно, враховуючи, скільки років ми
провели разом. Вона не була старою, мала років, може, тридцять, схоже,
десь стільки й живуть такі люди, як вона. Здавалося, ніби вона старіла
швидше, ніж я; вона посивіла й віднедавна зробилася трохи
забудькуватою. Тепер Ви, звичайно, спитаєте себе: «А чи отримала вона
моє перо?» Так — і дістала через те чимало втіхи. Вона завважила, що
це дивовижа — володіти пером молодого данського лебедя, бо ж вона
добре знала казки пана Андерсена, — і долучила те перо до своєї книги
просто в різдвяну ніч.
Я дякую вам і від свого імені. Ви добре знаєтеся на французьких
поетах, хоч і вважаєте, що вони не можуть дати ради зі словом, n’est-ce
pas? Маларме вразив мене, мов квітуче дерево, що вбирає очі, чи
напарфумлений носовичок, чи бабка, що сідає на спину плавцеві
посеред ріки. Ну гаразд, годі, тепер ви ясно побачили, як він мене
надихає!
Зник чоловік, як я вже писав, тож не буду більше змушувати Вас
губитися в здогадах щодо цієї новини. То був священик із Ботна,
превелебний Бальдур Скуґґасон, брат Вальдімара Капшука, який
танцював із ліхтарним стовпом коло «Шкіряних Штанів». Превелебний
мав дурнувату звичку: ходив на полювання в гори, як і цього разу, хоча
вже запала глибока зима, і всі знали, що в тому місці буде велика буря.
(Старий кіт заходився чухатись напередодні Нового року: це певний
знак страшної біди — ось таку «метеорологію» ми тут практикуємо.)
Власне, його не бачили з тих пір, і неважко уявити, що його спіткало.
Люди вважають, що це призведе до перегляду життєвих звичок
священиків по цілій країні. Превелебний Бальдур перебрав на себе весь
хутряний промисел у парафії, щоби збільшити свої прибутки, адже
хутро має високу ціну. Ясна річ, це кепська ситуація, коли священик
марнує життя на стрілянину по песцях, але то його власна провина.
«Бувай, Франсе», — це все, що я можу сказати про зникнення
превелебного Бальдура; я вважаю, що він був страшенний тупак.

Абба означає: Хавдіс.

Ітца означає: Бог.
Ітца ха-ам означає: Божа воля.
Ітца ум означає: Бог не воліє.
Ітц-умба уба-хара означає: Боже світло, сонце або душа.
Уфа-хара хо-фаакк означає: місяць.
Ут-да-да хо-фаакк означає: зірки.
Іфф-ітц означає: світло.
Фуффа гюа означає: ангели.
Іффа ку-ку означає: царство Боже.
Ітца і-аддіґа означає: Бог знає все.
Отціна-меа означає: Різдво.
Ітца ро-ро означає: Ісус.
Отціна-гюа означає: Великдень.
Отціна-морда означає: неділя.
Авв-Авв означає: говорити.
Ко-ко означає: співати.
Андха ха-ам ко-ко означає: нумо співати.
Умм авв-авв означає: не хочу говорити.
Умра означає: не знаю.
Амх-амх означає: гарно, добре.
Оффо-кер означає: потворний.
Футцу означає: чоловік.
Халль-халль означає: дівчина.
Фуффа-ро означає: дитина.
Фуру означає: людина.
Мамба означає: птах.
 Мордана-гюа означає: день.
Хо-фаакк означає: ніч.
Са-одо означає: море.
Фаді-фад означає: дощ.
Гюєа означає: сніг.
Мах-мах означає: літо.
Ма-мах гюєра означає: зима.
Ка означає: вогонь.
Фафф-фафф означає: священик.
Кондура означає: король.
Тампа означає: одяг.
Умф Абба-а означає: коробка належить Хавдіс.
Фіфі-пупу означає: псалом.
Пупу означає: темрява.
Ібо означає: спати.

Тепер у вас є «Словник Абби»: так вона розмовляла, коли я її

знайшов. Як Ви бачите, тут міститься ціла низка біблійних термінів, що
підтверджує мій здогад стосовно того, ким вона є... ні, я не буду й далі
мовчати, бо знаю напевно про походження Хавдіс. Я не маю від Вас
таємниць, адже Ви завжди вміли їх тримати, а я завжди й в усьому Вам
довіряю, мій добрий друже й учителю.
Сталося так, що на початку місяця Ґоі[21] з нами в Долині замешкав
один із найобдарованіших ісландців: то був Сельві Хельґасон,
волоцюга й майстер на всі руки. Він ковзав на лижах від хутора до
хутора, пропонуючи в обмін на харчі свої малюнки, дерев’яні витвори
або новини з інших кінців країни. Цей чотириокий постукав і в мої
двері й лишився в мене на тиждень. Я переконався, що він вельми
вправний із фарбами й має гострий розум. Він не надокучав мені; але
Сельві має понівечене тіло й розум, і то йому заподіяли люди.
Якось увечері сталося так, що він завів розмову про Аббу і кликав
її Аауфей — адже саме я назвав її Хавдіс, а її по батькові Йонсдоттір,
«Йоунова» дочка, означає лише «дочка Ісландця»,— а я відчував, що
його розповідь іде від щирого серця. Він сказав, що знайшов її
покинутою на гірській стежині на перевалі Кйолур; вона тоді мала
років сім, як йому здалося. Вона провела з ним у мандрах три півріччя,
аж поки він з’ясував, хто її родичі, та зміг повернути її до батьківської
хати. За час, поки Абба їздила із Сельві, той зробив труну з гарного
плавнику, знайденого на Хорні. Коли він згадав про це, я вже напевно
знав, що Сельві каже правду, бо він навіть зміг розтлумачити два
написи латиною, що були на труні Абби; справді, саме він написав їх.
Багато років по тому Сельві повернувся до хутора, де мешкала
Лауфей. Там усе було в жахливому занепаді. Мати вбила себе отрутою,
а батько продав дівча якимсь іноземним морякам, сам же подався
вчитися на священика. Тим негідником був Бальдур Скуґґасон, згодом
диякон у Хофді. В обмін на свою дванадцятирічну доньку він отримав
рушницю й капшук дробу.
Тепер Ви розумієте, чому я так неприязно відізвався про нього
вище. Але в цьому листі вже забагато слів скорботи й печалі; будь
ласка, даруйте мою надокучливість.
Між іншим! Якщо Вам трапиться пройтися Кронпрінцессґате, чи
не були б Ви такі ласкаві зазирнути до крамниці «Perch» і замовити
кілограм чаю до сніданку та 250 грамів дарджилінґу? Я маю там
рахунок, і вони відправлять чай мені. Ні, я не збираюся чаювати сам-
один. Я «успадкував» одного зі слуг священика. Його звуть Хальвдан
Атласон; він трохи дурнуватий, але працьовитий, а чай п’є мов
справжнісінький англійський лорд.
Переказуйте мої вітання Вашій матусі. Я сподіваюся, що їй
сподобається лікувальна суміш: чебрець, таволга, підмаренник і
березове листя. Дайте мені знати, якщо знадобиться ще — у природній
аптеці Ісландії є чимало скарбів.
Щасти Вам, мій любий Брюньольвссоне, і хай Вам усіляко
таланить — ad urnam[22].
Ваш вірний товариш і довірена особа на межі «обжитого світу»,

Фрідрік Б.

Post scriptmn: знову перепрошую за такий сумний лист. Обіцяю,

що наступний буде ліпший від цього: перш ніж його писати, я трохи
вип’ю!

(Додаю картинку від Сельві; на ній зображено, як Шкратт[23] пхає

високоповажного пана губернатора собі до заднього проходу).
Au revoir!
Ф.
Весна, що передує дням людським
Післямова перекладача
Все — в перемінах; не гине ніщо.

Овідій. «Метаморфози»

Кожну сагу треба оповідати так, як вона

сталася.

Ісландське прислів’я

Хто змагається зі страховищами, тому слід

стерегтися, щоб самому не обернутись на
страховище[24].

Фрідріх Ніцше. «Так казав Заратустра»

Один видатний літературознавець — ми тут не будемо вказувати

його прізвище й регалії — якось зауважив, що Ісландію позначив на
мапі літературного світу Халльдор Аакснесс. Це, звичайно ж, велика
неправда. Насправді Ісландію позначив на літературній мапі —
приблизно за вісімсот років до Аакснесса — Сноррі Стурлусон[25]. Як
сумно пожартував Борхес: «Ісландці відкрили Америку й літературний
жанр роману, але про обидва винаходи світ так і не дізнався». Годилося
б завважити, що власне роман як жанр винайшли в Давньому Римі, але
що геть не годиться — то це нехтувати тим фактом, що ісландська
література є однією з найстарших у Європі, позаяк її коріння сягає
принаймні ХIII століття — коли було вперше записано ісландські саги. І
це ми ще не торкаємося епічного поетичного спадку давньоісландської
словесності, поезії скальдів, обох «Едд» тощо...
Тут не час і не місце розводитися про жанрові й стилістичні
особливості ісландської літератури, просто зазначимо: прозова й
поетична традиція Ісландії принципово відрізняється і від традиції
античної, і від традиції європейської — своєї сучасниці (від, скажімо,
лицарського роману чи балад трубадурів). Чому це важливо? Власне,
яке нам діло до цього літературного нафталіну, якщо сучасний
ісландський роман генетично виводиться з роману
західноєвропейського, а сучасна ісландська проза формально
дотримується сучасного західного наративного канону? Але ще
починаючи з доби романтизму ісландська авторська словесність
демонструє зв’язок із традицією саги, а сказати ширше — із
ісландською міфопоетичною традицією. Для ісландського письменника
є звичною практикою апелювати до історичних і природних міфологем,
народних вірувань, фольклорних подій і персонажів, епічних сюжетів,
уже не кажучи про ігри зі стилізацією. Цього впливу не уникло жодне
покоління ісландських письменників — включно зі згаданим
Лакснессом, але це саме почасти можна сказати й щодо модерністів
Стефаунссона чи Хаґаліна, і щодо таких яскравих новаторів, як Тор
Вільгельмссон, Ґудберґюр Берґссон чи навіть Арнальдюр Індрідасон.
І, не в останню чергу, щодо автора цього роману.
Сйон (Сіґурйон Бірґір Сіґурдссон) — один із тих письменників, які
вдало поєднують у своїй творчій стратегії новаторство і традицію. З
одного боку, в романі «Skugga-Baldur» («Дитя Землі» в нашому
перекладі) Сйон торкається тем, актуальних для сучасної західної
гуманістичної оптики, а саме — права меншин і тварин. З другого боку,
його творча стратегія базується на принципах магічного реалізму —
напряму, притаманного переважно письменникам із країн, що
розвиваються, і трохи несподіваного від європейського автора. Реальне
й фантастичне поєднуються в текстовому плетиві, ніби у
стародавньому рунічному візерунку на «пам’ятному камені» край
дороги. Сйон не вагаючись апелює до ісландського фольклору, до
архаїки й міфопоетики, і водночас не вдається до консервативної
патетики, героїчного пафосу, оспівування, даруйте на слові,
«нордичного духу», поганства тощо; його герої не утверджують жодної
міфології, вони в ній просто живуть і помирають. (У цьому аспекті
можна обережно провести паралель між романами «Дитя Землі» Сйона
та «Похований велетень» Кадзуо Ішіґуро.)
Роман має виразну бінарну структуру. Є дві сюжетні лінії, кожна з
яких тримається на парі героїв. Першу лінію представлено парою
«Абба — Фрідрік», другу — «Бальдур — Песець». Перетинаються вони
досить побіжно. Утім, разом дві лінії утворюють єдиний міцний сюжет,
впливаючи одна на іншу. Принагідно зауважу, що ці дві лінії
протистоять одна одній на концептуальному рівні: перша уособлює
модерн (стосунки між Аббою і Фрідріком ґрунтуються на взаємній
повазі й співчутті, вони взаємодоповнюють і навчають одне одного, це
така собі маленька команда професіоналів; до того ж Фрідрік —
інтелектуал, фахівець із лікарських рослин і знавець поезії, і сам має
чуйну, поетичну вдачу), друга — архаїку (панотець Бальдур — не
схильний до рефлексій нетесаний мугиряка, у світовідчутті якого без
проблем поєднуються християнство й поганство, вся освіта якого —
парафіяльна школа та фольклор, усотаний із молоком матері, а
найбільша втіха — полювання й немудра народна поезія, у нього
викликає відразу прогрес, і він, треба гадати, пречудово почував би себе
за доби вікінгів).
Одна з головних героїнь роману — Хавдіс, Абба, Аауфей —
людина з інвалідністю, носій синдрому Дауна, на чиї права (та власне
суб’єктність!) довгий час суспільство просто не зважало, та й нині в
багатьох країнах (не будемо тицяти пальцями по мапі) ситуація не аж
так покращилася. Крім того, Абба належить і до іншої меншини: вона
— Жінка, а жіноцтво в Ісландії XIX століття — з точки зору
соціологічної — є справжнісінькою меншиною. Ну і завважмо, що
сюжетний шлях Абби починається в її дитинстві, коли батько продав її
морякам за рушницю та капшук набоїв; вона — дитина, а діти — це
також меншина, чиїми правами ніхто особливо не переймається. Тобто,
Абба є ураженою (читай: не є вповні людиною) аж із трьох позицій.
Але — як на мій особистий погляд — саме Абба є найсимпатичнішим
персонажем роману. Вона не лише має серце, повне співчуття, а й
виявляє неабиякий талант природознавця. «Пташина книга», яку вона
уклала за допомогою Фрідріка, зворушує мало не до сліз. Абба — така
сама людина, як ми всі: у чомусь краща, у чомусь гірша, чимось
обдарована, чимось обділена, і вона, так само, як і ми всі, потребує
особливого підходу. Вона — також дитя Землі, дочки Сонця.
І коли вона фатально помилилася — поруч не було нікого, хто міг
би їй зарадити.
Геть інша справа — головний герой (і заразом антигерой), за чиїм
іменням роман і отримав оригінальну назву — превелебний Бальдур,
син Скуґґи, або Скуґґа-Бальдур. Він служить Богові на свій розсуді
чинить страшні речі, та думки його ще моторошніші, а найжахливіше
те, що він абсолютно переконаний у своїй правді. Превелебний просто
не може помилятися, вже не кажучи про те, щоб грішити, він завжди
має рацію, він — праведник, чиє життя має високодуховний зміст і
мету. Трохи нагадує головного персонажа «Саги про страждання
превелебного Йона Маґнуссона», яку блискуче екранізував Храфн
Ґуннлауґссон 1999 року; припускаю, Сйон і цим твором почасти
надихався.
Проте вповні Бальдур розкривається не як пастор, а як мисливець.
Про нього прямо сказано: «Hann er maður і veiðihug» —«Він є людиною
з мисливським духом», або, точніше, «одержимою полюванням». Він і
справді одержимий метою свого полювання — блакитним песцем
(якщо точніше — самицею песця): «Тварина була завданням, яке
доручили йому звершити у тварному світі». Пасторські обов’язки для
нього лише ремесло (і він їх надзвичайно сумлінно виконує, хоча іноді
й у дуже специфічний спосіб) — проте саме мисливський азарт є тим
«нуменозним», сливе шаманістичним станом, заради якого він існує;
його релігія — полювання, його служба — вистежити, наздогнати й
пристрелити живу істоту, його храм — безкраї лавові пустища, обточені
вітрами скелі та велично-жахні льодовики Асхейму. Принагідно мусимо
зауважити, що полювання для ісландців було надзвичайно важливим із
точки зору банального виживання від тих самих часів, коли Інґольф
Арнарсон[26] звів свій хутір там, де тепер стоїть Рейк’явік. Те, що нині
видається негуманним способом проводити дозвілля, ще донедавна
було життєвою потребою. Проте Бальдура цікавить не так зиск, як сам
процес.
І в цьому священному екстазі є своєрідна велич, яка змушує
відволіктися від морального аспекту modus vivendi цього персонажа.
Ну то й що з того, спитаєте ви, ми ж про всі ці «рибальські та
мисливські історії» читали ще в дитинстві в «Мобі Діку». А я вам
відповім, що тут є суттєва відмінність. Адже «Мобі Дік» — це роман
про пошуки Бога, який урешті виявляється Левіафаном. Натомість
«Дитя Землі», точніше — лінія «Бальдур — Песець», ілюструє
призабуте старезне правило: мисливець та його жертва —
ЄДИНОСУТНІ.
Тут годилося б удатися до широких антропологічних студій на
тему протиставлення сакрального та маргінального просторів у
міфопоетичній традиції різних народів, сутності маргінального
простору як міфічної категорії, мисливської обрядовості, воїнсько-
мисливського посвячення різних рівнів, семантики хижої тварини з
родини собачих ув індоєвропейській традиції тощо, але — не час, не
місце, і до того ж авторові цієї післямови забракне й апарату посилань, і
елементарних навичок у науково-популярній публіцистиці. Та й,
власне, ще Ніцше з притаманною йому афористичністю сформулював
цю ідею — як її винесено в епіграф. Ми тут лише додамо, що і
мисливець, і жертва, перебуваючи в «дикому полі», виявляються
беззахисними перед нищівними силами цього «дикого поля», тому
мисливець, для якого цей простір не є рідним, мусить наслідувати
спосіб життя своєї здобичі, а здобич, відповідно, мусить наслідувати
звички мисливця, щоб убезпечитися від нього; далебі, мисливець і
жертва легко можуть помінятися місцями, навіть якщо мисливець досяг
мети: людина на полюванні — це не людина, а хижий звір.
Тому фінальне перевтілення Бальдура у свою жертву — байдуже,
чи це сталося насправді, чи лише в його хворій уяві, а чи це було його
передсмертне видіння,— цілком відповідає архаїчній, міфопоетичній
картині світу. Превелебному нема на що нарікати: він ціле життя
сповідував стародавнє ставлення до світу, і світ у підсумку відповів
йому за тими самими правилами. Тут, здається, не слід шукати моралі
про справедливе покарання людині за її паскудства — радше може
йтися про життєві закономірності. Лише це.
Звичайно, перетворення Бальдура на песця — не єдиний
міфопоетичний маркер у романі. Тим і цікавий творчий метод Сйона,
що він не вагаючись використовує мову міфу. Частина цих апеляцій
стосуються ісландського фольклору (стефніварґ, «котяча метеорологія»,
яку згадує Фрідрік, слово «kerlingarskass[27]», що його Бальдур подумки
вживає щодо своєї матері), а частина — прадавньої германської
традиції (згадки зимових велетів Мьолль і Карі, опис покинутого
чужоземного корабля, що викликає асоціацію з Наґльфаром, кораблем
мерців, уявлення про круків як про «нишпорок Одіна», зрештою, згадка
про Fold Röðulsdóttir — Землю, дочку Сонця). Але все це ще можна
списати на «північну екзотику», на культурний шар, у якому
формувалися герої оповідання. Читача ж насамперед може зацікавити
презентація власне світу, космосу як живої істоти, що не цілком
байдужа до людини — але водночас ані лагідна, ані справедлива, хіба
лише незбагненна — передусім у своїй величі. Це уявлення є одним із
наріжних каменів міфопоетичного світосприйняття, характерного для
магічного реалізму. Зірки не просто зірки — вони «сестри полярного
сяйва», що кружляють у «танку з вуалями» в «небесних залах» і
спостерігають за своїм давнім знайомцем превелебним Бальдуром;
місяць — це «сонце драуґрів» (живих мерців ісландського фольклору),
що проливає моторошне світло на потаємні наміри смертних; ріка
Ботнса має власну лиху волю, вона щовесни вивертає цвинтар, викидає
людські рештки з могил без жодної пошани чи співчуття, а земля п’є її
води, що є «гірським молоком»; гори також мають свою волю, вони
відповідають на постріл стрімкою лавиною, а під ними розташовано
Нижній світ, авжеж, це не просто печера під льодовиком, це
справжнісіньке потойбіччя давніх германців, країна Хель, куди після
смерті потрапляють усі люди й де діють свої закони, ба навіть є
криниця життя, наповнена свинцевим дробом; море є дзеркалом вільної
людини, а всесвіт, на думку Фрідріка, створено з пісень, і данці можуть
скільки завгодно кпити з цього приводу — їм, цивілізованим людям
XIX століття, не збагнути того, що відбувається на «межі обжитого
світу», де все ще діють старі закони та прадавні сили.
Ну й годі вже казати, що Овідієве «Omnia mutatur — nihil intent»
являє собою один із базових принципів міфологічного мислення, згідно
з яким смерть — лише зупинка на довгому шляху.
Зрештою, сам автор визначив жанр твору як «Þjóð-saga» —
«народне сказання», «легенда».
Разом із усім тим Сйон дотримується золотого правила ісландської
саги: оповідає фабулу «як вона сталася» й не виносить із неї жодних
морально-етичних суджень. Але й не завдає собі клопоту з питаннями
стилізації під мову саги. Зв’язок його стилю із сагою дещо глибший,
ніж банальне, поверхневе, хоч би яке спокусливе, наслідування
наративних прийомів у дусі «Жив собі муж на ймення Скуґґа син
Харальда. Він мешкав на хуторі Саурар. Він узяв шлюб із Нааль. Вони
мали двійко синів: старшого звали Вальдімар, а молодшого Бальдур» і
т. д. Ми отримуємо необхідну для всякого порядного ісландця базову
інформацію про родовід героїв, але не більше; і ми дізнаємося
найголовніше про всякого порядного ісландського героя — як він
«виростив долю», цебто помер (перетворення Бальдура на тварину є
принаймні соціальною смертю). Не можна не завважити й значущість
поезії, яка грає надважливу роль і в оповіданні, і в житті Бальдура та
Фрідріка — це перегукується з традицією ісландської саги, персонажі
якої самі охоче складали вірші з того чи іншого приводу, — і часом
вирішально впливає на їхню долю.
Насамкінець годиться сказати кілька слів власне від перекладача. В
оригіналі роман названо на честь головного героя. Але в більшості
перекладних видань він має назву «Блакитна лисиця». Себто, з якихось
причин головним героєм обрано песця. Треба зізнатися, що й у мене
була така спокуса. Адже словосполучення «Скуґґа-Бальдур» мало про
що каже само собою та потребує додаткових роз’яснень для
потенційного читача. Проте і з «Блакитною лисицею» не все так
просто. Річ у тому, що лисиці як такі (Vulpes vulpes) в Ісландії не
мешкають. Зате мешкають песці (Vulpes lagopus). Це два різні види. І
блакитною лисицею в переважній більшості європейських мов якраз і
називають блакитного песця. У германських мовах «лисиця» й
«песець» позначаються одним і тим самим словом (англ. fox, нім. Fuchs,
норв.-швед. rev, ісл. refur, tóa, skolli, rebb), лише додається географічне
означення «arctic», або, як у випадку з ісландською назвою, «fjalla»
(«гірський») чи «mórauð». Найкумедніше, що оте «mórauð» означає аж
ніяк не «блакитний», а «світло-коричневий», бо ж песець має саме таке
забарвлення зимового хутра (але йдеться про одного й того самого
звіра). Звичайно, для української є нормативним і «полярна лисиця».
Проте для назви роману таке словосполучення видається, сказати б,
занадто науково-популярним. А називати твір «Блакитний песець»
видалося недоречним через певні конотації комічного характеру —
цього, на жаль, не уникнеш.
Відтак я дозволив собі певну сваволю й обрав для назви образ,
який, на мою думку, ілюструє одну з головних інтенцій роману. В
першій частині дитям Землі, дочки Сонця, названо превелебного
Бальдура, коли він сів перепочити й погрітися на зимовому сонці.
Проте хіба не всі персонажі — і, власне, всі ми — це діти Землі, дочки
Сонця? Хіба для прадавніх сил і стихій, які ще панують у богом забутих
місцях, «на межі обжитого світу», ми всі не є рівними — і мізерними,
жалюгідними у своїх амбіціях, намірах, пріоритетах і страхах? А з
іншого боку — хіба можна стверджувати, що Земля, дочка Сонця,
любить когось із нас більше, а когось — менше? Адже міф про Велику
Матір є одним із найдавніших, і він не втрачає актуальності, як би ним
не спекулювали адепти тих чи інших філософій та суспільно-
політичних течій, модних у нинішньому сезоні. Видається, що саме цей
образ — беззахисної дитини, «вдягненої лише у власну плоть» —
акумулює якщо не ідейний, то принаймні естетичний заряд роману.
Кожен із героїв — суворий Бальдур, романтичний Фрідрік, щира й
невинна Абба, загадковий Песець — у якийсь момент виявляється
безмежно вразливим.
І Земля, дочка Сонця, має для кожного одну міру співчуття й тепла.

P. S. У назву післямови винесено фрагмент речення, яким

завершується лінія «Бальдур — Песець». Його зміст видається
цілковитою загадкою. Можна обережно припустити, що цей образ варто
інтерпретувати як ситуацію, коли звичні — для людей — речі
набувають первісного стану, повернення до первісного хаосу, яким
людям судилося — знову — структурувати в космос. Це завдання —
одвічне людське завдання-має виконати Фрідрік, і він, мабуть, сяк-так
упорається. Він переживе весну, що передує дням людським, і наново
відбудує своє життя, зруйноване смертю Абби. Але Бальдур — чи таки
Песець? — навіки залишаться в тій весні, сповненій несамовитою
вітальною силою: людський часі простір для них — тепер — закрито.

Віталій Кривоніс
notes
Примітки
1
Ботн, далі також Дальботн, — назва місцевості, що дослівно
означає «донна долина» або «долина дна», походить від назви ріки
Ботнса — «донна ріка». Тут і далі примітки перекладача.
2
В оригіналі «skolladóttir», де «skolli» — «лисиця» або «песець», але
цим словом позначається і чорт, як, наприклад, у вислові «hver
skolΙίnn!» — «якого дідька!».
3
Персонажі скандинавського фольклору. Мьолль (ісл. Mjöll, «Дрібна
Хурделиця») — велетка, дочка велета Сньо Старого; Карі (ісл. Kári,
«Порив Вітру») — велет, син Форньота і брат Егіра й Локі; утрьох ці
велети уособлюють вітер, море й вогонь.
4
Тут ми бачимо приклад традиційних прийомів поезії ісландських
скальдів, а саме — використання т. зв. кеннінґів (поетичних метафор):
«небесні зали» (ісл. himnasölum) — кеннінґ на позначення небесного
склепіння, «сестри полярного сяйва» (ісл. novðurljósasŋstur) — на
позначення зірок. Треба зауважити, що у прозовій мові кеннінґи
традиційно не використовуються.
5
Дарджилінґ — дорогий сорт індійського чаю.
6
«illustretet Tidende» — ілюстрований тижневик, що виходив у Данії
з 1859 по 1924 рр.
7
Лікмани (ісл. likmenn, однина likmaður) — люди, що несуть труну
на похороні.
8
Ворвань — рідкий жир, що добувається із сала морських ссавців
(китів, тюленів) і риб.
9
Відповідник купальських святкувань.
10
Фогт — тут: намісник, представник данської колоніальної
адміністрації, зокрема і в Ісландії, водночас виконував суддівські
функції.
11
Тефлі (ісл. töflut) — стародавня настільна гра на кшталт шашок.
12
Цитату наведено в перекладі Андрія Содомори.
13
Цитату наведено в перекладі Андрія Содомори.
14
«illustrierte Zeitung» — часопис, що виходив у Ляйпциґу з 1843 до
1944 року.
15
«Зимова подорож» (нім. «Winterreise») — пісенний цикл для
піаніно та вокалу Франца Шуберта.
16
Фрейя — персонаж скандинавської міфології, богиня кохання й
чарів.
17
Згідно зі скандинавською міфологією, круки Хуґін і Мунін щодня
літають над усім світом, а ввечері переповідають Одінові, верховному
богові германського пантеону, все, що бачили і чули.
18
Ламбхусхетта — головний убір, що закриває голову й шию,
лишаючи відкритими очі й ніс; вовняна балаклава.
19
«Чи не так?» (фр.).
20
Стефніварґ (ісл. stefnivargur, досл. «посланий вовк») — у
фольклорі зачарована тварина, найчастіше песець / лисиця, яку
посилають шкодити господарству сусідів (душити курей тощо).
21
Ґоі (ісл. Goi, «Та, що йде») — місяць ісландського народного
календаря, кінець лютого — початок березня.
22
До могили (лат.).
23
Шкратт, скратт — дрібна нечисть скандинавського фольклору; те
саме, що чорт, біс, дідько.
24
Цитату подано в перекладі Анатолія Онишка.
25
Сноррі, син Стурли (1178-1241) — видатний політичний і
культурний ісландський діяч, автор збірки саг про норвезьких
правителів «Коло Земне» й підручника для скальдів, знаного як
«Молодша Едда».
26
Інґольф син Арні — родовитий норвежець, який 874 року заснував
перше постійне поселення в Ісландії.
27
Дослівно «стара тролиця / відьма», від kerling «стара» і skessa
«самиця троля», образ із ісландського фольклору.