1.

Сутність соціології праці, її основні напрямки і функції

Соціологія праці — галузь соціології, яка вивчає закономірності формування,
функціонування й розвитку соціальних утворень (соціальних спільнот, інститутів) у
сфері праці й пов'язані з ними процеси та явища.
Як соціологічна дисципліна вона розкриває специфіку суспільної праці як соціального
феномена і сукупність чинників, що визначають його. Метою соціології праці є
дослідження соціальних явищ, процесів і розробка рекомендацій щодо їх регулювання та
управління, прогнозування і планування, спрямованих на створення оптимальних умов
для функціонування суспільства, колективу, групи, окремого індивіда у сфері праці.
Завданнями соціології праці є:

 • вивчення та оптимізація соціальної структури суспільства, трудової організації;

 • аналіз ринку праці як регулятора мобільності трудових ресурсів;
 • пошук шляхів оптимальної реалізації трудового потенціалу сучасного працівника;
 • оптимальне поєднання моральних і матеріальних стимулів та удосконалене
ставлення до праці в умовах ринку;
 - вивчення причин і вироблення системи заходів для запобігання і вирішення
трудових конфліктів та інше.
Об'єктом соціології праці як спеціальної соціологічної теорії є праця як суспільно значиме
явище зі всіма її ознаками, завдяки яким вона відрізняється від інших суспільних явищ. її
предметом є структура та механізм соціально-трудових відносин, а також соціальні
процеси у сфері праці.
Неможливо недооцінити роль праці в житті людини, суспільства, оскільки все, що
необхідно для життя і розвитку людей, функціонування суспільства, створюється працею.
Вона є рушієм соціального прогресу, без якого неможливе саме людське життя. У процесі
та в результаті трудової діяльності змінюється становище різних груп працівників, їхні
соціальні якості, зміст їхніх соціальних ролей. У цьому власне й полягає сутність праці як
базового соціального процесу.
Сутність праці як соціального явища виявляється в її функціях.
 1. Найголовніша - створення матеріально-культурних благ, забезпечення
суспільства предметами та послугами, які задовольняють потреби людини.
 2. Забезпечення матеріального добробуту працівника і його сім'ї.
 3. Соціально-диференційна. Соціально-економічна неоднорідність праці,
відмінність у змісті й характері праці визнають відмінність професійно-
кваліфікаційних груп робітників. Це зумовлює диференціацію, соціальну
неоднорідність і створює основу для формування соціальної структури як
конкретного підприємства, так і суспільства загалом. З даною функцією тісно
пов'язана наступна.
 4. Статусна функція праці, яка зумовлена неоднаковим значенням у суспільстві
різних видів праці.
 5. Формування особистості. Розвиток виробництва не повинне бути самоціллю, він
передусім має забезпечувати вільний розвиток сутнісних сил особистості. Праця
повинна стати сферою самореалізації, самоствердження людини. З соціологічної
точки зору праця виступає як процес соціалізації. Входження людини в колектив
супроводжується залученням до встановленого порядку. У трудовому колективі
людина стає об'єктом спостереження, контролю і дисциплінарного впливу. Будь-
який індивід в колективі освоює не лише професійні ролі. Він також пізнає, що
означає бути "підлеглим" або "начальником", "лідером" або "аутсайдером",
"товаришем" чи "колегою". У процесі праці індивід вчиться реагувати на тиск
ззовні, дозувати власні зусилля, одержувати і передавати інформацію, вирішувати
конфліктні ситуації, встановлювати необхідні зв'язки. Праця це школа соціалізації,
 в якій проходить вагома частина всього нашого життя. Тому поряд з виробництвом
продуктів і послуг, отримуваних в процесі праці, сама праця виступає як
виробництво і відтворення самої людини.
 6. Важлива роль належить ціннісній функції праці, пов'язаній із формуванням у
працівників ціннісних установок, мотиваційної сфери, життєвих цілей та планів на
майбутнє. У сфері праці діє ряд соціологічних принципів .

2.Предмет, завдання та функції економічної соціології. Взаємозв’язок економічної

соціології з іншими науками
Предметом економічної соціології є:
• закономірності взаємодії економічної і соціальної сфери суспільного життя;
• соціальний механізм взаємозв'язку економічного і соціального розвитку:
• соціально-економічні відносини;
• розвиток економіки як соціального процесу тощо.
На розвиток економічної соціології суттєво вплинув науково-технічний прогрес, який
проявляється у широкому спектрі тенденцій, зокрема у зростанні технічної озброєності і
спеціалізації суспільної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі ''природа --
суспільство". Підвищення технічної озброєності праці дозволило людині приводити у дію
все більшу масу технічних засобів, енергетичних потужностей, сировини і матеріалів.
Набуває більшого значення інтенсифікація виробництва, економне витрачання
матеріальних ресурсів, удосконалення технології тощо. Управління людським чинником
також вимагає змін. Його удосконалення пов'язане з поліпшенням контролю і особливо
самоконтролю, який би ґрунтувався на професійному сумлінні, трудовій і особистій
гідності. Кращих успіхів досягають ті спільності, які мають розвинуте почуття власної
гідності, честі і самоповаги, соціальні якості працівників, що змінюються під впливом
різних чинників: політичних, економічних, культурних іпсихологічних. Важливим
чинником соціально-економічного розвитку суспільства є зростання рівня освіти і
культури. Сучасна молодь вступає у трудове життя з вищим рівнем загальної і
професійної підготовки. Освічені, культурні і кваліфіковані працівники значно активніші
у праці і житті. Зростання культури й інформативності, розширення потреб та інтересів
посилили прагнення працівників до більшої самостійності, підвищили цінність творчих
елементів праці. Водночас виникли різні особисті стратегії поведінки у праці і отриманні
доходів. Одні прагнуть одержувати максимально високі доходи будь-яким чином. Інші
задовольняються отриманням фіктивних доходів при мінімальних затратах праці.
Більшість працівників обирає стратегію цінностей, критеріями яких є доход та вільний від
роботи час. Історичний досвід свідчить, що поведінка людини значною мірою
визначається суспільними відносинами, а її регулювання здійснюється соціальною
політикою і господарським механізмом.
Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціально-економічного життя
суспільства, соціальної політики, стосується діяльності різних органів влади з
регулювання стану, відносин і взаємодії різних елементів соціальної структури суспільств:
класів, націй, верств, соціальних груп. Економічна соціологія тісно пов’язана з багатьма
гуманітарними науками: економічною теорією, політологією, наукою управління,
філософією та іншими.
Економічна соціологія взаємопов’язана з багатьма науками. Особливо тісний її зв’язок з
наукою управління, яка вивчає управлінські кадри, зокрема склад, мобільність,
вертикальні й горизонтальні відносини, різні міжколективні взаємодії, а також форми
поведінки керівників, проблеми керівництва та лідерства. У науці управління утвердилася
теорія соціального управління, де об’єктами виступають соціальні системи. Дослідження
організаційної структури керованих об’єктів, людського фактора та його поведінки є
базою для розробки наукового положення економічної соціології. Особливого значення
для економічної соціології набула наука управління виробництвом з дослідження таких
проблем: оптимізація співвідношення політичного й господарського управління
економікою і науково-технічним прогресом; ефективне поєднання централізованих і
демократичних засад в управлінні; формування інститутів соціального контролю та участі
трудівників в управлінні; вироблення кадрової політики — принципів добору, підготовки,
розстановки й виховання управлінських кадрів, а також критеріїв оцінки ефективності їх
діяльності.

Водночас економічна соціологія розробляє наукові положення, які використовує наука

управління, зокрема соціальні аспекти політичної влади, діяльності, поведінки, ціннісні
орієнтації, соціальні норми, традиції, колективні інтереси тощо.

У теоретичних дослідженнях економічна соціологія застосовує поняття, які розроблені

філософією. До них належать політична система, держава, суспільство, нація, колектив,
особистість, свідомість, відносини, соціальний прогрес, соціальна сфера та ін. Досить
міцні зв’язки має економічна соціологія з правовими науками, соціальною психологією та
іншими суспільними науками.

Дослідження економічної соціології грунтується на інтеграції соціологічного й

економічного підходів. Необхідність такої інтеграції зумовлюється тим, що економісти,
вивчаючи економічну сферу, не беруть до уваги соціальних відносин, зокрема сімейних
відносин і бюджету, а навколишнє середовище, галузі культури, освіти, охорони здоров’я
розглядають лише з точки зору фінансування й розвитку. Соціологи досліджують
суспільні відносини без глибокого проникнення в економічні процеси. Інтеграція
економічного й соціального підходів забезпечує визначення соціальної спрямованості
розвитку економіки. Економічний підхід означає, що цілі розвитку економіки
визначаються матеріальними потребами суспільства, максимізацією суспільного
продукту, національного доходу, фонду споживання тощо. Соціологи розглядають цілі
розвитку економіки як похідні від цілей суспільства, а саму економіку — як засіб, що дає
можливість суспільству досягти розвинутого способу життя, соціальної справедливості та
інших соціальних цілей.

Економісти ототожнюють механізм розвитку економіки з господарським механізмом,

який регулює відносини економічних інститутів та організацій, але носить
внутрішньоекономічний характер і не охоплює відносин економіки з іншими сферами
суспільства.

Соціологи розглядають механізм розвитку економіки значно ширше, включаючи

взаємодію не тільки економічних, а й соціальних інститутів та організацій. Якщо
економісти вивчають в основному формалізовані відносини, що грунтуються на
регламентованих законодавчих нормах, посадових статусах, то соціологи враховують як
формалізовані, так і неформалізовані відносини.

В економічному підході людина розглядається як елемент трудових ресурсів, носій

робочої сили, якого можна використовувати, розподіляти, формувати, і не враховується її
поведінка. Людина в соціологічному підході виступає суб’єктом економічних і соціальних
процесів із власними цінностями, особистими матеріальними і духовними потребами.

Формулювання економічного й соціального підходів пов’язується з розвитком

відповідних відносин. Їх об’єднання визначило економічну соціологію, але в результаті
інтеграції вона одержала якості, яких немає в окремих підходах. Економічна соціологія
включила в арсенал дослідження факторний, системний і ситуаційний підходи. Це
дозволило глибше розкрити людський, інформаційний, науковий і культурний фактори, а
також фактор часу.

3. Поняття, предмет і зміст соціального управління. Поняття адекватності. Сутність і

зміст соціально-адекватного менеджменту
З наукового погляду управління - це спрямована координація й організація об'єкта
управління. Дана сфера діяльності виникла в ході поділу праці. З її допомогою людина
впливає на технологічні, економічні і соціальні процеси для досягнення визначених цілей.

Поняття менеджмент, адміністрування, керівництво відносяться тільки до класу

соціального управління й у цьому змісті поняття менеджмент тотожно поняттю соціальне
управління. Розрізняють три основних види менеджменту: соціально-політичний,
соціально-економічний і соціально-культурний.
Поняття адміністрування найбільш повне відповідає поняттю влада, оскільки їхня
основна функція складається у визначенні політики тієї чи іншої соціальної системи, а
поняття керівництво і менеджмент більше відносяться до безпосереднього управління
людьми, практичної організації об'єкта соціального управління. Іншими словами, поняття
менеджмент, управління, адміністрування і керівництво можуть розглядатися як у
широкому, так і у вузькому змісті, що наочно показано в таблиці.
У найбільш загальному виді процес соціального управління можна розділити на дві
складені, взаємообумовлені і взаємозалежні частини: адміністративну, областю якої є
розробка і визначення політики (як системи цілей, задач і шляхів їхнього рішення), і
власне управлінську (оперативну, виконавську, спрямовану переважно на технологічну і
технічну організацію об'єкта управління).

Сполучна ланка між двома частинами єдиного процесу соціального управління -

безпосереднє керівництво людьми, що забезпечують, з одного боку, розробку і постановку
задач, а з іншого боку - їхнє прийняття і виконання. У такім розумінні менеджмент
виступає як об'єднуюче поняття всього соціального управління, включаючи його складові
частини, рівні і ланки.

У співвідношенні понять влада і управління друге займає підлегле положення, оскільки

влада ототожнюється насамперед з адмініструванням, тобто політичною, керівною
функцією, а управління (у вузькому змісті)  - з виконавської, оперативної.

Таким чином, менеджмент є процесом планування, організації, мотивації і контролю,

спрямованим на розробку і досягнення цілей соціальної системи через інших людей.
Влада являє собою центральне, організаційне і регулятивно-контролюючий початок всякої
адміністративної діяльності і має універсальну властивість загальності, тобто здатністю
проникати в усі види і форми людської діяльності, виникаючи із самої логіки відносин
між чи людьми соціальними групами, суспільством і його частинами, тобто суб'єктами,
наділеними свідомістю і волею.

Загальні організаційні, регулятивні і контрольні функції влади (економічної, політичної,

духовної) конкретизуються в різних видах управлінської діяльності, що забезпечують
реалізацію поставлених задач і цілей.

Адеква́тність  (від лат. adaequatus — прирівняний, з adaequare — прирівнювати,

уподібнювати) — багатозначний термін:
1) У психології — відповідність моделі поведінки індивіда відомим моделям
поведінки. Адекватна поведінка — це уміння передбачити дії інших людей та робити свої
дії зрозумілими і зручними для них, розуміння очікувань оточення, знання й використання
соціальних шаблонів, правил тощо.
2) У психології пізнання — відповідність суб’єктивного образу сприйняття об’єкту,
тобто точність і повнота пізнання психічної реальності. Адекватне пізнання — таке, що
правильно відображає суттєві властивості й відношення предметів і явищ об’єктивного
світу. Питання про ступінь адекватності пізнання, тобто про точність і повноту
відображення, пов’язане насамперед з практикою, яка є критерієм істини. Адекватність
психологічного пізнання людських почуттів, думок тощо досягається шляхом зусиль
дослідника в розробці і використанні надійних методик, експериментальних процедур,
правильного опису та інтерпретації результатів дослідження.
Соціально-адекватний менеджмент визначається як сутнісна характеристика
високоефективної моделі управління, яка: - орієнтована у майбутнє, - повністю
адаптована до функціонування у конкретній соціальній системі з максимальним
використанням її соціально-економічного і психокультурного потенціалів, - спрямовує
управлінські впливи в площину самоорганізаційних процесів, - резонує на всіх рівнях
управління найважливішим ментальним характеристикам соціуму та його регіональним
складовим, - виступає інструментом узгодження управлінських зусиль за рівнями та
уточнення їх спектра, обумовленого системною природою управління . Виходячи із
системних уявлень про менеджмент, доцільно розглядати його як рівневе утворення. Тоді
зміст соціально-адекватного менеджменту реалізується на особистісному, мікрота
макросоціальному рівнях соціального управління. Соціальна адекватність менеджменту
на особистісному рівні забезпечується такими професійно важливими якостями, які
дозволяють керівнику реалізувати свій індивідуальний управлінський потенціал, виходячи
з його уявлень про соціальну адекватність. Мікрорівневий підхід до соціально-
адекватного менеджменту є спробою зняти суперечності між новими засобами
господарювання і старими організаційними формами.
Він забезпечує конкурентноздатність організації, повну реалізацію потенціалу
працівників, захист їх соціальних прав. Макрорівень в соціально-адекватному
менеджменті – це управління суспільством, різними сферами його 12 життєдіяльності.
Його зміст на даному рівні зумовлений постановкою цілей, досягнення яких забезпечує
захист інтересів суспільства, його розвитку, реалізацію його найважливіших потреб.
Соціально – адекватний менеджмент, як різновид управління, тією чи іншою мірою,
властивий усім стадіям економічного росту (до індустріальній, індустріальній, науково –
технічній). Він еволюціонує від ремісничого виду управління, відповідно переходячи у
технократичний, інноваційний та соціально – адекватний. Повною мірою він притаманний
саме гуманітарній стадії, а на попередніх проходить своєрідні періоди дозрівання.
 4.  Економічна криза і прогрес. Соціальні аспекти ринку і проблеми
конкуренції.

У сучасному розумінні криза (від грец. krisis – вихід, закінчення, суд і вище

справедливе покарання) – це крайнє загострення протиріч у соціально-економічній
системі, що загрожує її життєстійкості в навколишнім середовищі [6, c. 586]. Криза
порушує стійкість системи, при цьому радикальним чином її оновлюючи. Стабільний стан
і криза виступають постійними антагонізмами в розвитку будь-якої системи, при цьому
очисна сила кризи потрібна системі не менше, ніж стабільне існування. Ці дві сторони
(криза і стабільність) не можуть існувати одне без одного, це свого роду закон єдності й
боротьби протилежностей (оскільки без боротьби  – немає й розвитку).
Отже, криза (при широкому на неї погляді), так само потрібна системі, що
розвивається, як і стабільний стан. Кризу слід розглядати як переломний момент у
розвитку системи, що дає простір новому витку економічних змін.
Будь-яка соціально-економічна система (підприємства, суспільна формація тощо)
має дві тенденції свого існування:
– функціонування – підтримка, збереження функцій, що визначають цілісність
соціально-економічної системи, її якісну визначеність та сутнісні характеристики;
– розвиток – придбання нової якості, що змінює стабільність й умови
функціонування соціально-економічної системи. Фактором розвитку є підвищення
продуктивності праці, зміна його характеру, виникнення нової технології, посилення
мотивації діяльності.
Зв’язок функціонування і розвитку відбиває можливість і закономірність настання
та подолання криз. Функціонування стримує розвиток і в той же час є його живильним
середовищем, розвиток руйнує багато процесів функціонування, але створює умови для
його більш стійкого здійснення [2, с. 11]. Проте кризи відбивають не тільки протиріччя
функціонування і розвитку, але можуть виникати й у самих процесах функціонування,
також кризи не обов’язково є руйнівними – вони можуть протікати з різною мірою
гостроти.
Якщо є типологія та розуміння характеру кризи, з’являються можливості зниження
її гостроти, скорочення часу та забезпечення безболісного протікання. Кризи
класифікують шляхом розподілення і групування за сутнісно характерними
ідентифікаційними ознаками різних можливих кризових станів соціально-економічної
системи, що здійснюється з метою узагальнення інструментарію їх аналізу, прогнозування
та визначення перспективних антикризових заходів [6, C. 584]. Тобто необхідність у
детальній класифікації криз пов’язана з диверсифікацією засобів і способів управління
ними. Розрізняють такі види криз за відповідними ознаками їх класифікації:
– за масштабами прояву: загальні кризи – охоплюють усю соціально-економічну
систему, та локальні – охоплюють лише її частину;
– за проблематикою: макро- і мікрокризи. Макрокризи – масштабної проблематики
й обсягів, мікрокризи – охоплюють лише окрему проблему, чи невелику їх
групу (мікрокриза здатна викликати ланцюгову реакцію, поширитися на всю систему та
призвести до макрокризи);
– за причиною виникнення: природні, суспільні та екологічні кризи;
– за структурою відносин у соціально-економічній системі й диференціації
проблематики її розвитку виділяють окремі групи економічних, соціальних,
організаційних, психологічних, технологічних та інших криз.
У складі економічних криз виділяють фінансові – кризи грошового вираження
економічних процесів (наприклад, фінансово-грошових можливостей певної системи).
Соціальні кризи виникають при загостренні протиріч чи зіткненні інтересів різних
соціальних груп чи утворень. Соціальні кризи найчастіше є продовженням і доповненням
криз економічних, хоча можуть виникати й самі по собі.
 Політичні кризи (складовими елементами яких є, зокрема: втрата
респектабельності й авторитету апарату управління, розкол у партіях; ідеологічна криза –
руйнація принципів, підвалин, моральності, зростання злочинності; криза реалізації
інтересів різних соціальних груп та класів тощо), вони, як правило, торкаються всіх сторін
розвитку суспільства і з часом трансформуються в кризи економічні. Непомірна
бюрократизація часто є проявом організаційної кризи.
Під час соціальних та економічних перетворень виникають психологічні кризи, що
виявляються у вигляді стресу, який набуває масового характеру; це почуття непевності,
паніки, страху за майбутнє, незадоволеності роботою, правовою захищеністю та
соціальним станом.
Технологічна криза виникає як криза нових технологічних ідей в умовах явно
вираженої потреби в нових технологіях, наприклад, це може бути криза технологічної
несумісності виробів, криза відторгнення нових технологічних рішень. Такі кризи можуть
виглядати як кризи науково-технічного прогресу.
Структурна криза є порушенням закону пропорційного розвитку суспільного
виробництва. Це виявляється в серйозних диспропорціях між галузями, з одного боку, і
випуском найважливіших виді продукції в натуральному вираженні, необхідних для
збалансованого розвитку, з іншої [2, C. 34–35].
Кризи також можуть бути передбачуваними (закономірними) й несподіваними.
Передбачувані кризи настають як етап розвитку системи, вони можуть прогнозуватися,
оскільки викликаються об’єктивними причинами, самою природою соціально-економічної
системи. Причини криз – це сукупність факторів впливу на соціально-економічну та інші
системи, що обумовлюють виникнення і характер протікання криз, а також є
визначальними в обґрунтуванні доцільності застосування певного інструментарію
прогнозування та боротьби з ними. Різновидом передбачуваних криз є циклічна криза,
звісно за умови, що відома та вивчена її природа і характер. Несподівані кризи (зумовлені
суб’єктивними причинами) є результатом, наприклад, помилок в управлінні,
катастрофічних природних явищ, економічної залежності тощо. Існують також кризи
явні – протікають помітно й легко виявляються та приховані – чим і обумовлена
небезпечність таких криз.
Зовнішні причини криз пов’язані з тенденціями та стратегією макроекономічного
розвитку чи навіть розвитку світової економіки, конкуренцією, політичною ситуацією в
країні. Внутрішні – з ризикованістю стратегій маркетингу, внутрішніми конфліктами,
недоліками в організації виробництва, недосконалістю управління, інноваційною й
інвестиційною політикою. На мікрорівні криза може бути пов’язана зі скороченням або
захопленням конкурентами стратегічної зони господарювання; зумовлена невідповідністю
обсягу й структури продукції підприємства обсягу й структурі попиту споживачів
продукції; невідповідністю стилю, форм і засобів управління підприємством його
існуючому статусу, стратегічним цілям господарювання, якості персоналу тощо;
невідповідністю між грошовими доходами та видатками підприємства, загальною
розбалансованістю фінансового механізму підприємства.
На макрорівні кризи найчастіше виникають унаслідок розриву між виробництвом і
споживанням товарів. К. Маркс найбільш глибоко й докладно розкрив цю проблему,
обґрунтувавши неминучість криз в умовах стихії й анархії виробництва. Що ж стосується
факторів, які викликають макроекономічні кризи, первісне скорочення сукупного попиту
і, як наслідок, спад виробництва, падіння зайнятості, зменшення доходів, скорочення
витрат тощо, то вони можуть бути найрізноманітнішими: заміна зношеного устаткування
(зменшуються колишні закупівлі сировини, матеріалів, запчастин), падіння попиту на
окремі види продукції, зростання податків і кредитних відсотків, порушення закону
грошового обігу, війни, різні політичні події, непередбачені ситуації тощо.
Багато економістів циклічність виникнення криз та їх тривалість пов’язують з
науково-технічним прогресом (НТП). Активна частина основного капіталу морально
застарівала протягом 10–12 років. Це вимагало її відновлення, що виступало стимулом
економічного пожвавлення. Наступні скорочення періодів циклу пов’язуються з
прискоренням термінів відновлення основного капіталу під впливом НТП у сучасному
світі.
З урахуванням різноманіття причин (збудників) циклічного відтворення та
відповідного виникнення макро- і мікрокриз ученими різних напрямків пропонуються
наступні різновиди циклів:
– цикли Кондратьєва чи довгохвильові цикли тривалістю 40–60 років: їх головною
рушійною силою є радикальні зміни в технологічній базі суспільного виробництва, його
структурна перебудова;
– цикли Коваля. Їхня тривалість обмежується приблизно 20-ма роками, а
рушійними силами є зрушення у відтворювальній структурі виробництва (часто ці цикли
називають відтворювальними чи будівельними);
– цикли Жугляра періодичністю 8–10 років, що є підсумком взаємодії
різноманітних грошово-кредитних факторів;
– цикли Кітчіна тривалістю 3–5 років породжуються динамікою відносної
величини запасів товарно-матеріальних цінностей на підприємствах;
– часткові господарські цикли, що охоплюють період від одного до 12 років і
виникають унаслідок коливань інвестиційної активності.
Представники неокласичної та ліберальної шкіл вважали причиною криз
недоспоживання населення, що, як наслідок, викликає умовне надвиробництво. Тому
дієвим засобом від криз уважалося стимулювання споживання. Проте низька
платоспроможність є скоріше наслідком, ніж причиною кризи.
Фрідріх А. фон Хайєк, прихильник ринкової свободи й послідовний супротивник
державного втручання, вважав, що кризи надвиробництва виникають через надлишкове
фінансування з боку держави (дешевих кредитів, накачування попиту).
Економічною наукою розроблено цілу низку різних теорій, що пояснюють причини
економічних циклів і криз:
– грошову теорію, що пояснює цикл експансією (стиском) банківського кредиту
(Хоутрі й ін.);
– теорію нововведень, що пояснює цикл використанням у виробництві важливих
нововведень (Шумпетер, Хансен);
– психологічну теорію, що трактує цикл як наслідок хвиль песимістичного й
оптимістичного настрою, що охоплюють населення (Пігу, Беджгот й ін.);
– теорію недоспоживання, що вбачає причину циклу в занадто великій частці
доходу, що припадає багатим і ощадливим людям, у порівнянні з тою, що може бути
інвестована (Гобсон, Фостер, Кетчінгс й ін.);
– теорію надмірного інвестування, прихильники якої вважають, що причиною
рецесії є, швидше, надмірне, ніж недостатнє, інвестування (Хайєк, Мізес й ін.);
– теорію сонячних плям – погоди – врожаю (Джевонс, Мур).
Дж. М. Кейнс вважав економічні кризи неминучими в умовах класичного
капіталізму й такими, що випливають із природи властивого йому ринку. Як принципово
необхідний засіб згладжування проблем кризи й безробіття Кейнс висунув ідею
забезпечення державного втручання в економіку з метою стимулювання ефективного
сукупного попиту.
Причиною появи проблемних, а найчастіше й кризових ситуацій, може бути не
тільки об’єкт, але й суб’єкт управління. Більше того, саме суб’єкт управління може бути
найчастіше джерелом кризи, стан і розвиток якого можуть бути неадекватними стану й
тенденціям розвитку об’єкта управління, що й породжує кризові ситуації. При цьому, чим
вище ранг суб’єкта управління в ієрархічній системі, тим помітніший його вплив на
первинні ланки економіки. Дуже важливо це бачити в системі державного управління.
Очевидно, що під суб’єктом управління в даному випадку розуміється не тільки
особистість, але й орган влади країни, регіону, галузі, що здійснює той чи інший вплив на
економічну політику об’єктів управління.
Цікаво, що відповідно до концепції “рівноважного ділового циклу”, яка відбиває
розвиток ідей монетаризму, держава відіграє роль своєрідного генератора грошових
“шоків’, що виводять господарську систему зі стану рівноваги й у такий спосіб
підтримують циклічні коливання в суспільному відтворенні.
Наслідки кризи залежать від ефективності антикризового управління, що може або
пом’якшувати або загострювати кризу. Перелік сукупності можливих позитивних і
негативних наслідків кризи достатньо значний: 1) оновлення, оздоровлення, перебудова
соціально-економічної системи або її руйнування, виникнення нової кризи; 2) загострення
або послаблення кризи; 3) різкі зміни в соціально-економічній системи, або м’який вихід з
кризи; 4) довгострокові, короткострокові, якісні, кількісні зміни (або разом); 5) незворотні
або зворотні зміни. Таким чином, наслідком кризи може бути як відновлення соціально-
економічної системи, так і руйнування її, як розв’язання накопичених протиріч, так і
виникнення нової кризи. Отже, вихід із кризи не завжди пов’язаний з позитивними
наслідками. Не можна виключати перехід у стан нової кризи (навіть ще більш глибокої та
тривалої). Кризи можуть виникати як ланцюгова реакція. Існує можливість і консервації
кризових ситуацій на досить тривалий період (найчастіше це обумовлено певними
політичними причинами). Тому, прийняття рішень антикризового характеру вкрай
відповідальне для керівництва.
Власне будь-яке управління певною мірою має бути антикризовим, а соціально-
економічна система повинна бути пристосована до тривалого існування з можливостями
адаптації до умов, що змінюються. Можливості антикризового управління залежать від
професіоналізму й мистецтва управління, характеру мотивації, розуміння передумов
кризи та її наслідків, а також відповідальності уповноважених осіб.
Конкуренція – це наявність на ринку великої кількості незалежних покупців та
продавців і можливість для покупців та продавців вільно виходити на ринок і залишати
його” [1, с.389]. За М.Портером, конкуренція є “конкретним механізмом, який спонукає
підприємців слідувати за вказівками “невидимої руки”, створює потужну мотивацію для
учасників ринкової економіки, примушує тих, що виходять із власних інтересів, діяти на
ринку в руслі інтересів суспільства.
Особливість конкурентних відносин на ринку праці полягає в тому, що його основні
суб’єкти – покупці і продавці цього специфічного товару є водночас як носіями попиту,
так і носіями пропозиції, а сама конкуренція, як слушно підкреслює Петрова І.Л, набуває
двох форм:
1) конкуренція між виробниками-підприємцями за найкращих працівників
необхідних професій, кваліфікацій, що відповідають специфікації робіт;
2) конкуренція між працівниками за найкраще місце застосування своєї робочої
сили.
Синтезування та збагачення існуючих наукових поглядів дає можливість визначити
сутність конкуренції на ринку праці як систему понять:
– по-перше, це є боротьба за обмежений обсяг платоспроможного попиту покупців
трудових послуг, що ведеться особами, які шукають роботу на певних (доступних)
сегментах ринку праці;
– по-друге, це є суперництво між роботодавцями за відбір на ринку праці найбільш
досвідчених працівників необхідних професій з певним рівнем кваліфікації на прийнятних
умовах (йдеться, передусім, про ціну трудових послуг – оплату праці та умови трудової
діяльності);
– по-третє, це є суперництво між найманими працівниками (або особами, які
шукають роботу) за утримання такого місця роботи (посади), яке дозволяє на вигідних
умовах продажу своїх трудових послуг (у тому числі одержанні певних гарантій
соціального захисту) реалізувати свої знання, професійний досвід.
 Виходячи з такого підходу, учасниками конкурентних відносин на ринку праці
можуть виступати як роботодавці, так і працівники або особи, які шукають роботу.
Конкуренція на ринку праці змушує роботодавців підвищувати вимоги до компетенції та
професіоналізму своїх працівників, інвестування їхнього безперервного навчання, відбору
на ринку праці найбільш кваліфікованих фахівців, постійного запровадження інновацій у
виробничий процес. Разом з тим конкурентна боротьба вимагає від працівників постійної
турботи про рівень своєї конкурентоспроможності, підштовхуючи до оновлення знань,
перенавчання, набуття другої професії, постійного саморозвитку.
В процесі суперництва окремі учасники конкурентних відносин на ринку праці
можуть отримати ( і певний час утримувати) конкурентні переваги, завдяки яким
з’являється конкурентоспроможність, а з нею – певні економічні або соціальні зиски.
Так, для роботодавця конкурентні переваги на ринку праці полягають у
привабливості умов працевлаштування саме на його підприємстві (йдеться передусім про
переваги оплати праці, кращі умови праці, її організації, можливості соціального розвитку
працівників, їх соціального захисту тощо). Такі переваги дають змогу зібрати команду
професіоналів, забезпечити розробку і впровадження інновацій, випуск
конкурентоспроможної продукції, отримати дохід, що значно перевищує витрати на
утримання й розвиток робочої сили, врешті-решт – зміцнити конкурентні позиції на
внутрішньому і зовнішньому ринках.

6. Роль економічної соціології у вдосконаленні торговельно-економічної сфери

нашої держави
Особливу роль у становленні економічної соціології відіграв розвиток емпіричних
соціологічних досліджень, зокрема дослідження промислової соціології, теорії соціальної
стратифікації і мобільності, соціології організації тощо. На становлення економічної
соціології особливий вплив мали дослідження управління людським фактором, які
групувались на людських відносинах. Економічну соціологію пов’язують також зі
структурно-функціональним напрямком соціології, який розробили Т. Парсонс, Н. Смел-
зер, К. Девіс та ін. Цей напрям охоплював такі елементи, як бізнес, ринок, адміністрація,
конкуренція, інфляція тощо. Дослідження даного напряму групувалися на соціологічних
методах і підходах, на соціологічному аналізі зв’язків економіки і суспільства. Водночас
виникнення економічної соціології було підготовлено багатьма концепціями
соціологічних теорій, зокрема теорій соціальної дії, ролей, особистостей, а також
конкретними соціологічними дослідженнями.

Засновники економічної соціології визначили емпіричні об’єкти і предмети конкретних

досліджень. До емпіричних об’єктів належать соціальні аспекти економічних інститутів:
ринок, гроші, підприємства, власність, а також соціальні аспекти різних економічних
систем, соціальних груп, політичних інститутів та ін. Предметами дослідження є
міжгрупові відносини, поведінка, конфлікти в ринковій економіці, соціальні функції і
процеси.

У загальному вигляді економічну соціологію спочатку визначали як науку про

взаємозв’язки економічної та неекономічної сфер суспільного життя. До економічної
сфери відносили виробництво, розподіл, облік, споживання, а до неекономічної —
політику, культуру, етнос і стратифікацію.

Дослідження економічної соціології спрямовувалися на поведінку споживачів товарів,

соціальні ролі у дефіцитній економіці, поведінку і стимулювання діяльності
господарських керівників, ставлення до економічних реформ, вплив культурних факторів
на розвиток економіки, систему цінностей людей. Важливе місце займали дослідження на
стику економіки й соціології, зокрема трудової мобільності — плинності, міграції,
міжгалузевих переміщень, ставлення молоді до праці й до професії, соціальних проблем
міста і села, бюджету часу тощо.

Виникнення економічної соціології пов’язується зі зростанням ролі людського фактора у

розвитку суспільства як колективного суб’єкта суспільного життя, що має соціальну,
демографічну, економічну й політичну структуру та функції, що забезпечують розвиток
суспільства.

На розвиток економічної соціології суттєво вплинув науково-технічний прогрес, який

проявляється у широкому спектрі тенденцій, зокрема у зростанні технічної озброєності та
спеціалізації суспільної праці, що зумовлює зміну ролі людини у системі природа —
суспільство. Підвищення технічної озброєності праці дозволило людині приводити в дію
все більшу масу технічних засобів, енергетичних потужностей, сировини й матеріалів.
Набуває більшого значення інтенсифікація виробництва, економне витрачання мате-
ріальних ресурсів, удосконалення технології тощо.

Управління людським фактором також вимагає змін. Його вдосконалення пов’язане з

поліпшенням контролю й особливо самоконтролю, який грунтувався на професійній
совісті, трудовій та особистій гідності. Кращих успіхів досягають ті спільності, які мають
розвинуте почуття власної гідності, честі й самоповаги, працівників з високими
соціальними якостями. Вони змінюються під випливом різних факторів: політичних,
економічних, культурних і психологічних.

Важливим фактором соціально-економічного розвитку суспільства є підвищення рівня

освіти й культури. Сучасна молодь вступає у трудове життя з вищим рівнем загальної і
професійної підготовки. Освічені, культурні й кваліфіковані працівники значно активніші
у праці та житті. Зростання рівня культури та інформативності, розширення потреб та
інтересів посилили прагнення працівників до більшої самостійності, підвищили цінність
творчих елементів праці.

Економічна соціологія вивчає широке коло питань соціальної політики, яка стосується
діяльності органів влади, спрямованої на регулювання стану, відносин і взаємодії
основних елементів соціальної структури суспільства — класів, націй, верств і груп.
Завдання цієї політики полягає у забезпеченні узгодження інтересів індивідів і
спільностей з інтересами суспільства. Конкретні цілі соціальної політики грунтуються на
потребах і умовах та спрямовуються на соціальний захист людей і дотримання соціальної
справедливості в усіх сферах суспільного життя.

7. Інтерес як мотивація діяльності людини.  Безробіття. Піднесення і занепад праці.

Інтерес - це об'єктивно зумовлений мотив діяльності суб'єкта (окремої людини, соціальної

спільноти), який формується з усвідомлення самої потреби та з'ясування умов і засобів її
задоволення. В процесі реалізації інтересу, людина неодмінно бере до уваги не лише сам
предмет потреби, а ще й обставини та умови його здобуття - існуючі норми та регламенти
людських стосунків, соціальні інституції та установи. Зміст інтересів виражає внутрішню
сутність суб'єкта, світогляд, його сприйняття навколишнього світу, наявні матеріальні та
духовні цінності культури. Найміцніше гуртують людей спільні інтереси. Це не просто
сума індивідуальних інтересів членів спільноти і не просто чийсь один інтерес, який
прийнято вважати спільністю для багатьох. Це інтегроване, узагальнене вираження
одиничних інтересів, інтерес, який є справді спільним для сукупності людей, причетність
до якого є визначальною ознакою членів певної групи.
Політика також є “змаганням інтересів, не відсторонених, абстрактних ідеалів, а цілком
реальних, земних потреб конкретних людей та сукупних угрупувань” [3]. Тому
 досліджуючи індивідуальні інтереси та потреби, можемо їх вважати основою для
формування більш складніших парадигм - громадських організацій.

Змістовні теорії мотивації окреслюють потреби, які спонукають людей до дій, активності.

Згідно теорії Маслоу є п'ять основних типів потреб (фізіологічні, безпеки, соціальні,
успіху, самовираження), які формують ієрархічну структуру, що визначає поведінку
особистості. Учений твердить, що потреби вищих рівнів не є мотивами для людини, доки
не задоволені (хоч частково) потреби нижчого рівня. Однак ця ієрархічна структура не є
абсолютною та незмінною.

У цьому дослідженні не передбачено висвітлення усіх методів ієрархії потреб. Спробуємо

об'єднати вище згадані потреби в три групи:

 соціальні потреби;
 потреби поваги особистості;
 потреба самовираження.
Соціальні потреби поділяємо на декілька різновидів:

 Діяльність, яка б сприяла спілкуванню з іншими.

 Створення колективного клімату, психологічної атмосфери в досягненні
поставленої цілі.
 Постійна участь.
 Спокійне сприйняття утворення неформальних груп, якщо їх діяльність не
спрямована на шкоду неформальній організації.
 Створення умов соціально-економічної активності.
Потреби поваги особистості:

 Створення умов для регулярного та систематичного підвищення кваліфікацій.

 Залучення членів до розробки цілей розвитку організацій, прийнятті рішень.
 Забезпечення умов для посадового росту по службовій сходинці.
 Об'єктивна оцінка результатів праці й відповідна матеріальна та моральна
винагорода.
Потреби самовираження:

 Створення умов для розвитку творчого потенціалу та його використання.

 Формування різноманітних видів праці, які вимагають максимальної віддачі.
Безробіття — це соціально-економічне явище, за якого частина осіб не має змоги
реалізувати своє право на працю та отримання заробітної плати (винагороди) як джерела
існування.

1. Циклічне (кон'юнктурне) безробіття виникає внаслідок циклічних

коливань економіки (економічного циклу). У фазі рецесії підприємства звільняють
робочих та наймають на роботу в разі економічного підйому. Вважається, що
кон'юнктурне безробіття зникає через 2-3 роки.
 2. Фрикційне безробіття (тимчасове) пов'язане з плинністю робочої
сили, зумовленої її професійними, віковим та регіональними переміщеннями.
3. Структурне безробіття (технологічне) виникає в результаті зміни
структури економіки, викликане науково-технічним прогресом і зміною структури
потрібних кадрів внаслідок того, що одні галузі економіки занепадають і зникають,
а інші розвиваються і виникають.
Фрикційне та структурне безробіття можуть об`єднані поняттям панельного
безробіття. Панельне безробіття (у розумінні монетаристів — природне безробіття):
відсоток безробіття, який неможливо усунути навіть при найкращому розвитку
кон'юнктури. Цей вид безробіття виникає внаслідок фрикційного, добровільного та
структурного безробіття. Це та група безробітних, які не можуть знайти роботу в зв'язку з
кваліфікацією, віком, станом здоров'я, місцем проживання або недостатнім бажанням до
праці.
У складі фрикційного безробіття також можна виділити сезонне безробіття. Сезонне
безробіття — результат природних коливань кліматичних умов протягом року або
коливань попиту. Зникає протягом року.

8. Поняття господарської культури та влади. Сучасне рабство.

Поняття "господарська культура" вживається в сучасній науці, а також і в

публіцистиці все частіше, проте головним чином на буденному рівні. Спроби її чіткого
визначення поки зроблені лише небагатьма дослідниками, що можна пояснити як
складністю і багатогранністю більш загального, родового поняття "культура", так і
невизначеністю спеціалізованої області "господарство", змішання його з економікою та
матеріальної життям суспільства. У найширшому плані культуру можна визначити як
духовну складову будь-якої людської діяльності, як загальну систему Вчення про владу,
про закономірності її походження, функціонування і розвитку, про типи і види влади, її
суб'єкти, об'єкти, носії, форми, функції, задачі, механізми, норми і принципи, сутність й
особливість поділу влади, взаємодії влади з іншими сферами життя і влади різного роду
між собою, а також із закордонною владою називається кратологія.
Сучасна наука, визначає «рабство - як систему суспільних взаємин, при якій
допускається перебування людини (раба) у власності в іншої людини (пана, рабовласника,
господаря) або держави».
     «Рабство - відкрита форма експлуатації людини людиною, заснована на силі. Найбільш
широкого розмаху та економічне значення рабство набуло в XVII - початку IXX ст. У
США рабство скасовано у другій половині IXX в., В деяких країнах Африки - Ефіопії,
Нігерії та ін. В середині XX ст. Як правова категорія, рабство у сучасному світі не існує,
але подекуди неофіційно зберігається в неявному або навіть явному вигляді (у формі
традиції, так званого "пережитку минулого").
Сучасне рабство базується на використанні – обману.
     У сучасному світі рабами є більшість населення планети. Щоб перетворити
людину у раба, відповідним чином подається інформація яка впливає не лише на розум,
але і її підсвідомість. Відбувається маніпуляція, управління свідомістю та поведінкою
суспільства та окремих його членів через формування їх світогляду.
    У нашій уяві, існує помилкова думка, що раб – це людина у ланцюгах. Реальний
раб не замкнутий на ключ. Головна проблема рабства полягає не в тому, що він не вільній,
а в тому, що він не хоче жити інакше.
     У науці навіть існує такий термін – синдром рабської залежності. Ось як цей
синдром описує російський вчений Павлов:
     «Очевидно, що разом з рефлексом свободи існує також природжений рефлекс
рабської покірності. Добре відомий факт, що цуценята і маленькі собачки часто падають
перед великими собаками на спину. Це є, віддача себе на волю найсильнішого, аналог
людського кидання на коліна і падіння ниць. Рефлекс рабства, звичайно, має своє певне
життєве виправдання. Пасивна поза слабшого, природно, веде до падіння агресивної
реакції найсильнішого, тоді як, хоча б і безсилий, опір слабшого тільки підсилює руйнівне
збудження найсильнішого».
     Рабська психологія існує і сьогодні. Вона зовсім не змінила свою актуальність та
важливість для сучасного суспільства.
     На відтворення системи рабства працюють всі соціальні інститути, починаючи з
сім’ї. Батьки нав’язують дитині свої цінності. Дитячий садок – прищеплює правила
соціального існування. Школа дає обов’язкові знання, без урахування здібностей та
бажань. Тому, йдучи у самостійне життя, людина вже має сформовані принципи та
соціальні закони існування у суспільстві.
     З іншого боку, ми повинні розуміти, ми не тварини - що живуть стадом, ми
«людина розумна» - яка має можливість змінити своє відношення до власного життя.
ціннісних орієнтацій, смислів, символів, які забезпечують підтримку цілісності і
розвитку суспільства. Культура проявляється в будь-якій формі діяльності і в будь-якій
соціальній сфері як її людський вимір, як полагание та реалізація уявлень про належне і
довершений.

Це визначення, вичерпуючи всіх можливих підходів до культури, розкриває її

найбільш загальні і значущі характеристики і широко використовується в сучасній
соціології, культурології та інших дисциплінах. Згідно з концепцією Т. Парсонса,
культура як підсистема загальної системи соціальної дії утворює "вищу реальність", і вона
пов'язана з системою дії допомогою структурування смислових орієнтацій. За культурною
системою закріплюється в основному функція збереження та відтворення зразка
поведінки, його трансляція та творчі перетворення.

Основною структурною змінної, за допомогою якої можна аналізувати систему

культури, є цінності, що являють собою "не що інше як уявлення про бажаний тип
соціальної системи, які регулюють процеси прийняття суб'єктами дії певних зобов'язань".
Поняття господарської культури відбиває складність мотивації і регуляції
економічної діяльності. Поряд з безпосереднім матеріальним, практичним
інтересом, людина може орієнтуватися на соціальні норми як уявлення про належних
типах дій, про правила здійснення господарської діяльності, а також на цінності як
ідеальні зразки "правильних" дій, які отримують схвалення суспільства. Це сформовані
уявлення про сенс і гідному способі життя, про престижність і допустимості тих чи інших
видів діяльності, про власність, матеріальному добробуті, про взаємини людей у процесі
господарської діяльності.
Вла́да — здатність і можливість того, хто нею володіє, за допомогою авторитету, і
(або) заохочення, і (або) примусу впливати на дії інших.
Влада — слово, що використовується в українській мові для назви кількох різних,
але взаємопов'язаних понять:

1. Право та можливість керувати, розпоряджатися чимось.

2. Політичне панування, політичний устрій.
3. Державна влада (судова, законодавча, виконавча)
4. Військова міць (військова влада)
5. Інша назва можновладців заради введення в оману. Насправді ж,
можновладці не є владою, а лише наділені владними повноваженнями на час
виконання службових обов'язків.
 Помітно, що найзагальнішим та основним є найперше визначення, а наступні є його
специфічними відображеннями.
Стаття присвячена розгляду влади саме як загального поняття.
В найширшому розумінні влада це здатність впливати на події та явища. В такому
широкому значенні говорять не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодію
людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини над природою) чи навіть
природних явищ між собою. Однак перш за все влада розглядається як соціальна категорія
і стосується стосунків між людьми.