Оглавление

1. Історико-політичні передумови формування пострадянського простору............................................1

2. Розпад СРСР: причини і наслідки............................................................................................................. 2
3. Проблеми правонаступництва у відносинах країн Співдружності Незалежних Держав.......................3
4. Інтеграційні об’єднання на теренах СНД..................................................................................................4
5. Особливості формування політичної системи України в добу незалежності........................................5
6. Агресія Російської Федерації в Україні: причини і наслідки....................................................................7
7. Державно-політичний устрій Російської Федерації та сучасні політичні процеси в країні......................8
8. Геополітичне середовище та зовнішня політика Російської Федерації...................................................10
9. Політико-правова система Республіки Білорусь та характеристика сучасних політичних процесів в
державі......................................................................................................................................................... 12
10. Геополітична орієнтація та зовнішня політика Республіки Білорусь...................................................13
11. Придністровська проблема: витоки, сутність та шляхи її вирішення..................................................15
12. Геополітичне середовище та зовнішня політика Республіки Молдова.................................................16
13. Порівняльна характеристика політико-правових систем Азербайджану, Вірменії та Грузії...............17
14. Особливості економічного розвитку держав Південного Кавказу.......................................................19
15. Етнополітичні конфлікти у регіоні Південного Кавказу: історичні передумови та шляхи розв’язання
...................................................................................................................................................................... 20
16. Зовнішня політика пострадянських країн Південного Кавказу............................................................22
17. Географічне середовище та зовнішня політика пострадянських держав Центральної Азії.................24
18. Політичний устрій Казахстану і характеристика сучасних політичних процесів.................................26
19. Політичний устрій Узбекистану і характеристика сучасних політичних процесів у державі.............27
21. Політичний лад Киргизької Республіки і характеристика сучасних політичних процесів у державі. 28
22. Проблема ісламського фундаменталізму в державах пострадянської Центральної Азії.............29
23. Особливості історичного розвитку та міжнародно-політичне становище держав Балтії.....................31
24. Державний устрій і політико-правові системи держав Балтії: порівняльний аналіз..........................32
25. Геополітичне середовище і зовнішня політика країн Балтії.................................................................34
26. Специфічні риси «західної» цивілізації................................................................................................35
27. Регіон Європи та Північної Америки: загальна країнознавча характеристика..................................36
28. Особливості визначення географічних, політичних та культурних субрегіонів Європи.......38
29. Корисні копалини та мінерально-сировинні ресурси Європи...............................................................39
30. Євроатлантичний простір як об’єкт країнознавчого дослідження.......................................................41
31. Англосаксонські країни Європи та Північної Америки: загальна характеритика..............................41
32. Особливості парламентської монархії у Великій Британії....................................................................44
33. Державний устрій та адміністративно-територіальний поділ Сполученого Королівства
Великобританії та Північної Ірландії.......................................................................................................... 46
34. Велика Британія у світовій економіці....................................................................................................47
35. Корисні копалини та мінерально-сировинні ресурси Північної Америки...........................................49
36. Історичні етапи формування території та федеративний устрій Канади..............................................50
37. Державний устрій та адміністративно-територіальний поділ США.....................................................51
 38. Конституційний устрій і політична система США................................................................................53
39. Роль США у світовій економіці та глобальних політичних процесів....................................................54
40. Політична система та економіка Ірландії..............................................................................................55
41. Німецькомовні федерації Європи: ключові особливості.....................................................................56
42. Політична система та державний устрій ФРН.....................................................................................57
43. Економічний потенціал ФРН і місце країни у світовій економіці................................................60
44. П’ята республіка у Франції: особливості політичного розвитку...........................................................61
45. Специфіка державного устрою Французької Республіки................................................................62
46. Державний устрій і політична система Італійської Республіки............................................................63
47. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Королівства Іспанії................................................64
48. Особливості історичного розвитку та державотворення країн Північної Європи..............................65
49. Економічний та енергетичний потенціал країн Північної Європи...............................................66
50. Шведська модель суспільства загального добробуту: соціально-економічні та політичні аспекти.....68
51. Розпад Югославії та формування на її теренах нових незалежних держав...........................................70
52. Країни Центрально-Східної Європи: економічний потенціал та їхня роль у регіональній та світовій
політиці........................................................................................................................................................ 71
53. Особливості політичного розвитку та адміністративно-територіального устрою Угорщини..............73
54. Специфіка державного устрою та політичної системи Польщі.............................................................74
Партія Право і справедливість (Додатково)...................................................................................................75
55. Особливості державотворення, внутрішньо- та зовнішньополітичний розвиток Чехії та Словаччини.
...................................................................................................................................................................... 76
56. Місце КНР в світовій економіці та міжнародному поділі праці............................................................78
57. Еволюція демографічної політики КНР.................................................................................................79
58. Політика КНР щодо спірних територій в Східно-Китайському та Південно-Китайському морях. 81
59. Роль КНР в світовій політиці................................................................................................................. 83
60. Особливості соціально-економічного розвитку держав Східної Азії.....................................................84
61. Особливості соціально – економічного розвитку держав Пд.- Сх. Азії..................................................85
62. Причини політичної нестабільності в Королівстві Таїланд..................................................................86
63. Реформи в Сінгапурі: досвід для України............................................................................................88
64. Демократичні перетворення в Республіці Союз М’янма..............................................................89
65. Соціально-економічні перетворення в Соціалістичній Республіці В’єтнам....................................90
66. Особливості соціально-економічного розвитку держав Південної Азії..............................................91
67. Витоки індо-пакистанського протистояння..........................................................................................94
68. Вплив етно-релігійного чинника на державний устрій Республіки Індія.............................................94
69. Зміна форми державного правління в Непалі в 2008 році: причини і наслідки.................................96
70. Політична криза 2015 р. в Мальдівській Республіці: причини і наслідки............................................97
71. Роль Республіки Індія у світовій політиці..............................................................................................98
72. Визначення понять “Близький Схід”, “Великий Близький Схід”, “Середній Схід”, “Новий Близький
Схід”............................................................................................................................................................. 99
73. Витоки арабо-ізраїльського протистояння..........................................................................................100
74. Етнорелігійна мапа Близького Сходу.................................................................................................102
75. Причини падіння військово-диктаторських режимів в державах Арабського світу..........................104
76. Шиїтсько-сунітське протистояння в міждержавних відносинах в регіоні Близького Сходу..............106
77. Конфліктогенність на Близькому Сході: причини і наслідки............................................................108
78. Курдська проблема в міжнародних відносинах...................................................................................109
79. Формування політичної мапи Африки на південь від Сахари............................................................111
80. Особливості соціально-економічного розвитку держав Субсахарської Африки................................112
81. Природно-кліматичні умови й мінерально-сировинні ресурси Латинської Америки.................................113
82. Етнічний та конфесійний склад населення країн Латинської Америки...........................................114
83. Інтеграційні процеси в Латинській Америці (на прикладі НАФТА)....................................................115
84. Інтеграційні процеси в Латинській Америці (на прикладі МЕРКОСУР)......................................117
85. Найдавніші цивілізації доколумбової Америки..........................................................................120
86. Іспанське та португальське завоювання Америки, особливості колоніального режим.....................122
87. Внутрішньополітичне становище і проблема наркотрафіку в Республіці Колумбія........................124
88. Доктрина Монро та її еволюція............................................................................................................ 125
89. Неоліберальні реформи в Латинській Америці кін. ХХ – поч. ХХІ ст................................................126
90. Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонізму......................................................................128
91. Фолклендська війна 1982 р. та її міжнародно-політичні наслідки......................................................129
92. Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Аргентини за президентства Нестора і Христини
Кіршнер...................................................................................................................................................... 130
93. Військовий режим Аугусто Піночета і його ліберальні реформи........................................................131
94. Соціально-економічний і політичний розвиток Чилі після правління Августо Піночета............133
95. Нафтовий чинник у політичному розвитку Венесуели........................................................................134
96. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Венесуели за президентства Уго Чавеса..............136
97. Політико-правова система і економіка Республіки Перу....................................................................138
98. Ліворадикальні рухи у Перу та Колумбії............................................................................................141
99. Бразилія доби правління Лули да Сілви та Ділми Руссефф................................................................142
101. Особливості державного ладу та зовнішньої політики Мексиканських Сполучених Штатів..........146
102. Особливості соціально-економічного та політичного розвитку Мексиканських Сполучених Штатів
.................................................................................................................................................................... 147
103. Кубинська революція 1959 року та її міжнародні наслідки...............................................................148
104. Державний лад, внутрішня й зовнішня політика Республіки Куба..................................................149
105. Проблема міжнародно-правового статусу Панамського каналу і її вирішення.............................151
 1. Історико-політичні передумови формування пострадянського простору.
Головна передумова формування пострадянського простору як регіону та тієї ситуації, в якій
зараз знаходяться країни регіону – існування всіх членів в межах однієї наддержави – спочатку
Російської імперії, потім СРСР і згодом його розпад.
- нації підкорялись насильницько (18-19 ст.: Центральна Азія, Закавказзя, країни Прибалтики, а
ще з 17 – Україна, як і Білорусь після розпаду Речі Посполитої – всі були приєднані до Російської
імперії, а з приходом до влади більшовиків – і до СРСР)
- ще до підкорення народів приєднаних територій вже були свої історії, мови, культури, як мінімум
це були різні етноси з різними традиціями – тюркські, кавказькі, монгольські, індоєвропейські і інші
народи, а тут – експансія, асиміляція, мовні і релігійні заборони, а то й геноциди – черкеський,
наприклад, тому як тільки Російська імперія слабне - національно-визвольний рух по всій території
(Україна – Українська Центральна Рада, Білорусь вимагала автономії з своєю Центральною радою,
Крим, Центральна Азія – мусульманські народи розгорнули національно-релігійний визвольний рух,
наприклад такий рух як джадідизм на Кавказі були створені свої незалежні республіки, а потім знову
силове приєднання до Ряданського союзу, що врешті-решт таки призвело до його розпаду
Такі передумови призвели до певних наслідків, які можемо назвати особливостями регіону (спільна
історична спадщина, спільність соціально-економічних умов і проблем протягом досить тривалого часу
ще довго залишатимуться факторами, які серйозно впливатимуть на всі явища і процеси у цій частині
світу):
1) Слаборозвинені економіки, бо була єдина союзна, ніхто не вмів самостійно розвиватись, а
тут раптовий розрив відносин, налагоджених виробничих зв'язків, здійснюваних поставок сировини і
матеріалів, збуту виробленої продукції…Ще й до того вся система була замкненою, не було
саморегулювання, одна радянська республіка була ніби ланкою виробничого процесу, а тут потрібно
одній республіці самій повністю будувати цей виробничий процес. Починають будувати хоч частково
ринкову економіку – ринкові ціни – шоки – кризи. Це призвело до надзвичайно низького рівня життя,
величезного розриву між доходами
2) Головне бажання всіх республік позбутись комунізму призвело або до тенденції до
авторитаризму, як в Центральній Азії, або ж до надмірної багатопартійності – як це сталось в Україні
і, відповідно, вічних непорозумінь між урядом, парламентом, президентом – це теж характерна риса для
країн пострадянського простору.
3) Виходить парадокс, якщо врахувати попередній пункт, але, по суті, при владі тривалий час
залишались і подекуди залишається та ж радянська бюрократія, тому реформування відбувається так
тяжко і так повільно, а якщо відбувається – то болісно, населення ностальгує ( однією з причин можна
назвати ще відсутність еліт – бо репресували, не дозволяли різноманіття точок зору)
4) Характерна країнам корумпованість та олігархія – теж як наслідок СРСР., хто більше
накрав та вдаліше викрутився в 90-х, «тіньовими», які сьогодні стали найвпливовішими магнатами,
тому політика визначалась такою корисливістю, щоб ті закріпили своє привілейоване становище
5) Як наслідок входження всіх держав пострадянського простору в одну, поділ СРСР територій
не за етнічними, а за економічними ознаками, мовна політика, політика переселення спричинила
сьогодні низку конфліктів в регіоні:
- Придністров’я
- Абхазія і Південнна Осетія
- Нагірний Карабах
- Схід України

2. Розпад СРСР: причини і наслідки

Попри формально закріплене Конституцією право союзних республік на державний суверенітет
Союз РСР фактично був унітарною державою. Він був створений як високоцентралізована, тоталітарна
й авторитарна система, несумісна з засадами демократії, вільного та повного розвитку індивідів і націй.
До внутрішніх чинників слід віднести насамперед однопартійність, яка самим своїм змістом
заперечувала можливість існування альтернативних інституцій, поглядів, думок.
Економічні причини:
● «ресурсна пастка»: наявність значних запасів сировини, насамперед нафти і газу, затребуваних
на зовнішньому ринку призвели до переважання екстенсивного типу економічного розвитку країни, її
технологічного відставання і залежно від цін на енергоресурси на світовому ринку. Економічна криза
другої половини 1980-х призвела до різкого зниження енергоспоживання і спровокував турбулентність
радянської соціально-економічної системи, більше половини доходів якій формувалося за рахунок
експорту нафти і газу. Тим самим виникла дефіцит ресурсів і з'явилися складнощі з виконанням
державою взятих на
себе зобов'язань.
● навантаження підтримки світової системи соціалізму в частині країн третього світу. Це вимагало
дуже великих ресурсів, які до кінця 1980-х років виявилися вичерпаними.
● Основною галуззю був військово-промисловий комплекс, що забезпечував обороноздатність
СРСР + Варшавського договору. В умовах "холодної війни" та гонки озброєнь це призвело до
диспропорційності господарської системи, яка була орієнтована на першочерговий розвиток військової
промисловості на шкоду іншим галузям економіки. До кінця свого існування СРСР вже фактично не
мав ресурсів для того, щоб забезпечувати паритет з США у військово-технічній області, особливо з
урахуванням розвитку програми СОІ.
● планова економіка не змогла повною мірою вирішити питання з постачанням населення
необхідними в повсякденному житті товарами. Перманентний дефіцит того, що потрібно людині щодня,
включаючи продукти харчування, їх низька якість, черги за найнеобхіднішим породжували, з одного
боку, виникнення тіньової економіки та чорного ринку, з іншого, втрату довіри до влади, нездатної ці
проблеми вирішити. Відставання в рівні і якості життя від європейських країн, самоізоляція від
зовнішнього світу викликали законне невдоволення більшості населення.
● перебудова, розпочата М. С. Горбачовим у 1985 році, не містила в собі адекватних способів
розвитку національного виробництва і поліпшення життя населення країни.
Політичні причини:
● Монопартійне консервативне управління країною, що склалося в брежнєвську епоху, володіло
стереотипним мисленням, що не здатне оцінити виклики сучасності і, як наслідок, відкидали
можливість модернізації радянської системи. Перебудова була спробою подолання накопичених
труднощів, але оскільки вона не була точно вивіреної стратегією національного розвитку, то в підсумку
лише ще більше дестабілізувало ситуацію.
● різке зростання бюрократичної системи та втрата її ефективності. В кінці брежнєвської епохи
кількість центральних міністерств досягло 70 + 24 державні комітети і не менш громіздкий апарат в
кожній з республік. З приходом до влади Горбачова управлінський апарат був скорочений удвічі. В
результаті виникла серйозна інституційна проблема: якщо при Брежнєві управління було неповороттки
із-за зайвої бюрократизації, то при Горбачові виникла функціональна криза, коли частина важливих
напрямків фактично залишилася без управління.
● Моноідеологія марксизму, зведеного в догми, цензура в ЗМІ і відмова від сприйняття інших
світоглядних концептів привели в брежнєвську епоху до самоізоляції. «Нове мислення», запропоноване
Горбачовим, не означало відмови від марксизму як провідної ідеологічної системи, але вимагало
більшої відкритості по відношенню до світу. Фактично воно вилилося в різку критику минулого країни,
відмова від гордості за її здобутки і некритичне сприйняття Заходу, який, як тоді здавалося, готовий до
рівноправного співробітництва з СРСР.
Зовнішні чинники:
● «холодна війна». Захід намагався послабити СРСР, насамперед економічно.
● Війна в Афганістані. Втрутившись до справ суверенної держави, розв'язавши на її території
справжню бійню, СРСР був підданий широкому міжнародному осудові, внутрішні невдовлення вйною.
● гонка озброєнь. Намагаючись весь час триматися на висоті становища у цій сфері, СРСР
виснажував свою й без того слабку, нестабільну, застійну господарську систему.
● Всередині країни діяльно заявляли про себе нові лідери та еліти неросійських республік. Проте
політична ситуація в кожній з них складалася по-різному.
● Зростаюча слабкість центру викликала етнічні конфлікти на території СРСР(Першим виник
вірмено-азербайджанський конфлікт, що спалахнув через спірність проблеми Нагірного Карабаху.)
Центральна влада втрачала позицію за позицією. Навесні 1990 р. вибори у республіках Балтії принесли
перемогу політичним рухам, які виступали за повний суверенітет поза межами СРСР. Зміцнили свої
позиції національно-демократичні сили в парламентах України, Молдови, Білорусі, інших республік.
Знаменним стало явище, котре отримало назву «парад суверенітетів». Піонером у ньому стала Литва,
Верховна Рада якої 11 березня 1990 р. проголосила відновлення повного державного суверенітету.
Такий основоположний документ 16 липня 1990 р. прийняла й Верховна Рада Української РСР.
Наслідки розпаду СРСР:
Крах комунізму у Східній Європі та дезінтеграція СРСР глобально змінили геополітичну систему
світу. Колишня рівновага сил порушилася.
● зникла глобальна двосистемність (Схід — Захід, комунізм — капіталізм) і відповідно
двополюсність у міжнародних відносинах (конфронтація по лініях СРСР — США, Варшавський
Договір — НАТО). У «холодній війні» зазнав поразки слабший полюс — Радянський Союз.
● виникла багатополюсність з очевидною перевагою переможця у «холодній війні» —США.
Окремі центри геополітичної сили (Китай, Японія, Європейський Союз та інші) вимагають перегляду
світоустрою, що склався після Другої світової війни, обстоюють багатовимірність світового розвитку.
● розвалилася Ялтинська система перерозподілу Європейського континенту на сфери впливу
переможців у Другій світовій війні, система, котра перетворилася на систему протиборства і
конфронтації «західної демократії» і «табору соціалізму». Зникнення загрози «експорту революції»
кардинально змінило роль НАТО. Адже американцям та їхнім союзникам з Північноатлантичного
блоку нікого більше стримувати. Забезпечення стабільності в Європі, врегулювання конфліктів, що
виникають на етнічно-національному підґрунті, активна співпраця з ЄС, ОБСЄ, ЗЄС, Радою Європи
стали головними напрямами діяльності Північноатлантичного блоку.
● зменшилася напруженість міжнародних відносин, остаточно була зламана «залізна завіса», що
відокремлювала народи колишньої комуністичної імперії від решти цивілізованого світу.

3. Проблеми правонаступництва у відносинах країн Співдружності

Незалежних Держав.

Одним з наслідків припинення існування СРСР є питання про правонаступництво щодо договорів
СРСР, державної власності, державних архівів і державних боргів СРСР.
В Угоді про створення Співдружності Незалежних Держав (Мінськ, 8 грудня 1991) держави -
учасниці СНД гарантували виконання міжнародних зобов'язань, що випливають з договорів і угод
колишнього СРСР. Однак кожна держава СНД мало право підтвердити дію для себе того чи іншого
договору СРСР.
Для вирішення проблем правонаступництва Радою глав держав СНД 20 березня 1992 була створена
Комісія з правонаступництва щодо договорів, які становлять взаємний інтерес, державної
власності, боргів і активів колишнього СРСР, в рамках якої підготовлено значне число угод між
державами колишнього СРСР.
У числі багатосторонніх договорів, які регламентують питання правонаступництва між республіками
колишнього СРСР, можна назвати:
· Угода про розподіл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном (1992 р),
· Угода глав держав - учасниць СНД про власність колишнього Союзу РСР за кордоном
(1991 г.)
· Договір про правонаступництво щодо колишнього державного боргу та активів Союзу
РСР (1991 г.),
· Декларація глав держав - учасниць СНД про міжнародні зобов'язання в галузі прав
людини та основних свобод (1993) та ін.
В якості прикладу розглянемо деякі з них.
Угода про розподіл всієї власності колишнього Союзу РСР за кордоном 1992 р регулює питання
правонаступництва рухомої і нерухомої власності СРСР за кордоном, що знаходилася в момент
правонаступництва у володінні, користуванні або розпорядженні СРСР, державних органів СРСР. Під
власністю розуміється, зокрема: нерухомість, використовувана дипломатичними і консульськими
представництвами СРСР; інфраструктури СРСР за кордоном і прибуток від їх експлуатації; доходи від
реалізації власності СРСР; власність СРСР і прибуток від діяльності юридичних осіб, що перебували під
юрисдикцією СРСР; прибуток від виконання робіт за міжнародними угодами СРСР і ін. Власність СРСР
була поділена і перейшла до державам в наступних частках: Білорусь - 4,13%, Казахстан - 3,86%, Росія
- 61,34%, Україна - 16,37% і т.д. Сукупна частка Грузії, Латвії, Литви та Естонії була оголошена 4,77% і
даною Угодою не розглядалася.
У 1992-1994 рр. були укладені двосторонні угоди між Російською Федерацією, з одного боку, і
Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Казахстаном, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Україною
- з іншого, про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та
активів колишнього СРСР. Більшість договорів діють з початку 1996 р.
Учасниками Угоди про правонаступництво щодо державних архівів колишнього Союзу РСР
1992 є всі країни СНД (крім Грузії). Відповідно до положень Угоди сторони не претендують на право
володіння архівів Російської Імперії і СРСР, що знаходяться за межами їхніх територій. Архіви СРСР що
знаходяться на території держав - учасниць Угоди перейшли під юрисдикцію відповідних держав.
Сторони Угоди зобов'язалися забезпечувати згідно зі своїм законодавством доступ дослідників до
архівів і визнавати на своїх територіях юридичну силу довідок, виданих державними архівними
установами країн СНД. Питання, пов'язані з поверненням документів, обміном копіями і т.д.,
регулюються спеціальними двосторонніми угодами.
28 жовтня 1993 було підписано Меморандум про взаєморозуміння про заборгованість
зовнішнім кредиторам СРСР і його правонаступників. 2 квітня 1993 Уряд РФ зробило заяву, за
умовами якого він: а) визнало зовнішні борги колишнього СРСР; б) підтвердив свої зобов'язання по
зовнішній заборгованості колишнього СРСР; в) підтвердило намір погашати в повному обсязі зовнішню
заборгованість колишнього СРСР. На виконання зазначених зобов'язань Урядом РФ були підписані:
Угода з Урядом Франції про консолідацію боргу (1994 г.); Угода з Урядом ФРН про реструктуризацію
зовнішнього боргу Російської Федерації і колишнього СРСР (1997 г.); Угода з Урядом Швейцарської
Конфедерації про врегулювання платіжних зобов'язань Російської Федерації за зовнішнім боргом
колишнього СРСР (2000 г.); Угода з Урядом США про врегулювання платіжних зобов'язань Російської
Федерації за зовнішнім боргом колишнього СРСР (2000 г.) Багато положень зазначених договорів вже
виконані.

4. Інтеграційні об’єднання на теренах СНД

СНД - регіональна міжнародна організація, покликана регулювати відносини співпраці між
державами, які раніше входили до складу СРСР. СНД не є наддержавним утворенням і функціонує на
добровільних засадах.
Основними цілями СНД є: - співпраця в політичній, економічній, екологічній, гуманітарній та
культурній сферах - всебічний розвиток держав-членів в рамках загального економічного простору -
співпраця в забезпеченні міжнародного миру і безпеки, досягнення загального роззброєння - взаємна
правова допомога
Входять: Азербайджан, Вірменія, Білорусь, РФ, Молдова, Киргизія, Казахстан, Узбекистан,
Таджикистан, Туркменістан (асоц. член) і Україна
Щодо України: формально не вийшла. Листопад 2016 – подача законопроекту до ВР про вихід. Статут СНД не
ратифікований від початку

Союзна Держава Росії та Білорусії (СДРБ) - політичний проект союзу Російської Федерації та
Республіки Білорусь з поетапно організовуваними єдиним політичним, економічним, військовим,
митним, валютним, юридичним, гуманітарним, культурним простором.
Форма правління СДРБ визначена як конфедеративний союз.
Основні цілі організації: - створення єдиного економічного простору двох країн і об'єднання
їхнього матеріального і інтелектуального потенціалів - забезпечення безпеки Союзної держави і
боротьба зі злочинністю - проведення узгодженої зовнішньої політики і політики в галузі оборони -
формування єдиної правової системи демократичної держави - проведення узгодженої соціальної
політики, спрямованої на забезпечення гідного життя людини
Митний союз ЄАЕС - форма торгово-економічної інтеграції Білорусі, Казахстану і Росії,
Вірменії та Киргизії, що передбачає єдину митну територію, в межах якої у взаємній торгівлі товарами
не застосовуються митні мита та обмеження економічного характеру, за винятком спеціальних
захисних, антидемпінгових і компенсаційних заходів. Можливий кандидат ЄАЕС - Таджикистан.
Основні цілі і завдання об'єднання:
 - завершення оформлення в повному обсязі режиму вільної торгівлі, формування спільного
митного тарифу і єдиної системи заходів нетарифного регулювання
- забезпечення свободи руху капіталу
- формування загального фінансового ринку
- встановлення загальних правил торгівлі товарами і послугами і їх доступу на внутрішні ринки
- створення загальної уніфікованої системи митного регулювання
- створення рівних умов для виробничої та підприємницької діяльності.

Шанхайська організація співробітництва (ШОС) - регіональна міжнародна організація,

заснована в 2001 році лідерами Китаю, Росії, Казахстану, Таджикистану, Киргизії та Узбекистану. У
2003 році глави урядів країн-членів ШОС підписали Програму багатостороннього торговельно-
економічного співробітництва на 20 років. Акцент зроблений на наступні сфери - транспортні
комунікації, енергетика, телекомунікації, сільське господарство, туризм, водне господарство та
охорона природи.
Державами-спостерігачами є такі країни, як Індія, Іран, Монголія, Пакистан та Афганістан.
Партнери по діалогу: Шрі-Ланка, Білорусія і Туреччина.
Відмінність ШОС від інших регіональних утворень на території колишнього СРСР полягає в
тому, що крім країн СНД в неї входить Китай.
Основні завдання ШОС: - зміцнення між державами-членами взаємної довіри, дружби і
добросусідства - розвиток багатопрофільного співробітництва з метою підтримки і зміцнення миру,
безпеки і стабільності в регіоні, сприяння побудові нового демократичного, справедливого і
раціонального міжнародного порядку - спільна протидія тероризму, сепаратизму і екстремізму в усіх
проявах - боротьба з незаконним обігом наркотиків і зброї, іншими видами транснаціональної злочинної
дія-ті і незаконною міграцією.
Організація Договору про колективну безпеку (ОДКБ) - військово-політичний союз,
створений кількома державами Євразії (в різний час організація об'єднувала від 6 до 9 держав) на основі
Договору про Колективну Безпеку (ДКБ), підписаного 15 травня 1992 року. Членами ОДКБ на даний
момент є 6 держав - Вірменія, Казахстан, Киргизія, Росія, Таджикистан і Білорусь.
ОДКБ була створена для захисту територіально-економічного простору країн учасниць договору
спільними зусиллями армій і допоміжних підрозділів від будь-яких зовнішніх військово-політичних
агресорів, міжнародних терористів, а також від природних катастроф великого масштабу.

5. Особливості формування політичної системи України в добу

незалежності.
В сучасних умовах в Україні відбувається процес становлення демократичної політичної системи.
Наразі у вітчизняній науковій літературі немає однозначного розуміння феномена політичної системи
України. За роки незалежності в політичній системі України відбулися істотні зміни, які полягали в
переході від радянської влади до демократичної форми поділу влади або, точніше, владних функцій.

1 етап з 1990 до 1994р. Боротьба.

Боротьба за незалежність, юридичне закріплення державності України, формування органів влади,
перехід роботи органів управління з республіканського на державницький рівень, впровадження
інституту Президента, визначення Президента вищою посадовою особою та главою виконавчої влади,
впровадження демократичних інститутів влади — парламентаризму; створення умов для появи
багатопартійності. Виникає багато партій, конфронтація суспільства «комуністичний/
демократичний» напрям.

2 етап від 1994 р. по 2004 р. Кучма, бізнес, конфронтація, скандали.

Вибори Президента, ухвалення законів, що регламентують діяльність регіональних органів
державної влади та органів місцевого самоврядування. Протистояння гілок влади – питання
майбутньої моделі політичної системи держави — парламентської, президентської чи змішаної
республіканської форми правління. Початок інтеграції України в Європейське товариство => дієвим
чинником стає вплив на українську політичну систему європейських цінностей. Прихід бізнес-
структур у політику («бізнес-партії»), зростання негативних впливів на вільний вибір громадян,
маніпуляції свідомістю, купівля голосів та адміністративний тиск. Протистояння між Президентом
Л.Кучмою і Парламентом, смерть Чорновола, як одного з кандидатів проти Кучми. Тиск влади на
опозиційні сили, їхніх лідерів і бізнес, що їх підтримував, з використанням силових структур,
інформаційною блокадою та кампанією з їх дискредитації. Радикалізація опозиційних сил, «касетний
скандал» і «справа Гонгадзе» => розмежування між політичними силами з “ліві – праві” на
“антипрезидентські – пропрезидентські.

3 етап 2004- 2010. Революція, перетворення системи, біполяризація.

Ухвалення 8 грудня 2004 р. Закону України «Про зміни до Конституції України» - нова політ.
система – парламентсько-президентська. Конституційні зміни 2004 р. привнесли зміни в розподіл
повноважень у трикутнику (те що діє ЗАРАЗ теж): є Президент – парламент – уряд. Порівняно з
попередньою практикою прерогативи інституту президентства відповідно були звужені. +
Помаранчева Революція, прихід команди Ющенка, конфлікти всередині коаліції (бізнес-інтереси),
європейський вектор політики, корупція, президентські вибори 2010, прихід Януковича та Партії
Регіонів.
Головним (і найбільш політизованим) суспільним поділом став соціокультурний поділ,
відображений у двох комплексах уявлень громадян (на підставі їх мовних преференцій та
приналежності до культурних традицій) і, відповідно, політичних симпатіях на підставі
зовнішньополітичного виміру провідні політичні сили умовно поділилися на дві групи: «прозахідні»
(прихильники європейської та/або євроатлантичної інтеграції) та «проросійські» (прихильники
економічної, політичної і соціокультурної інтеграції з Росією).

4 етап. січень 2010 – лютий 2014 року. Янукович. Знову перетворення політ. системи.
Прихід до влади Януковича ознаменувався змінами в політ режимі. Україна від декларованого
демократичного , почала розвертатись до авторитарного режиму. 1 жовтня 2010 Україна знову стала
президентсько-парламентською республікою. Повернення до Конституції-1996-го року.
Партія регіонів стає партією гегемоном, на зразок Єдиної Росії. Всі керівні посади в державі
займали вихідці з партії і соратники Януковича, створення нових монополій, перерозподіл великого
бізнесу. Умови діяльності опозиції значно погіршилися. Були порушені кримінальні справи проти
лідерів опозиційних сил –Тимошенко та Ю. Луценко, унаслідок чого обох було ув’язнено.
Встановлення контролю «партії влади» над судовою гілкою влади та правоохоронною системою,
збільшено фінансування силових структур (крім армії), монополізація інформаційного простору
наближеними до влади структурами.
Призупинення процесу європейської інтеграції та жорстокий силовий розгін мирної акцій
протесту на майдані Незалежності в Києві => початок масового протистояння громадян режиму
Януковича, відомого як «Революція гідності».

5 етап – кінець лютого 2014 – сьогодні. Майдан 2. Європеїзація. Провал реформ.

Реформація партійної системи. Вихід на політичну арену «нових» партій, проєвропейське
спрямування переважно лідерський, «персоналістський» характер новоутворених партій,
зменшення ваги ідеологій в їх діяльності, спрощення та уніфікація програмно-ідеологічних засад;
поширення популізму в цілому. Система залишалася двополюсною. Знову парламентсько-
президенська система. Основні лінії поділу проходять між провладною коаліцією і опозицією,
передусім, на основі ставлення до конфлікту на Донбасі та до соціально-економічної політики
влади. Декомунізація. Політична криза лютий-березень 2016 (Яценюк). Недовіра населення,
неефективність реформ та антикорупційної діяльності.

6. Агресія Російської Федерації в Україні: причини і наслідки.

Розглядаючи причини агресії слід зауважити, що останні 3 століття більшість українських земель
знаходились у фарватері російської державницької політики та були невід’ємною частиною
російського імперського проекту, який би вигляд той не приймав. Тут варто зазначити, що мова
йдеться про, передусім, про мультинаціональний проект керований принципами т. зв. «євразійської
цивілізації», а не про національно-етнічний геополітичний проект росіян.
 Базовими принципами даного проекту, окрім іншого, є створення зони загальної, спільної для
усієї імперії культурної та мовної зони. Історично склалося так, що домінуючою виявилась російська
мова та культура. Відносно України, варто зазначити, що є некоректним зазначати про «завоювання» чи
«анексію» українських земель у попередні роки. Міжетнічних війн між українцями та росіянами як
такими у попередні століття не було. Конфлікти часів Російської імперії та початку 20-го століття
нагадують, швидше, боротьбу еліт з різними моделями розвитку підконтрольних їм територій (при
цьому еліти, що представляли опозиційні до ум. «євразійської» ідеї проекти на час конфронтації
втрачали більшу частину підтримки населення). Тому, а також внаслідок спільного релігійного
простору та близькості мов українці легко інтегрувались до російських імперських інститутів. І за часів
імперії, і за часів СРСР асимільовані, передусім ідейно, етнічні українці були представлені в урядах,
інститутах влади та силових структурах. Україна, в силу своїх демографічних, природно-кліматичних та
географічних факторів завжди складала економічний фундамент російського геополітичного проекту
(так, у часи Союзу частка УРСР складала 40% від усього радянського ВВП). Можна казати, що
українці були другим імпероутворюючим народом. Внаслідок цього та планомірної політики різних
урядів Москви та Петербурга з асиміляції українців (що до речі є вимогою стабільного існування
імперії для централізації та уніфікації) серед більшості росіян (та й українців), склалася думка про
«особливий», тісний характер відносин між росіянами та українцями, що, безперечно, є наслідком
поширення ідей, які сьогодні відомі в якості загальної концепції «русский мир». Тому на початок 21
століття склався серед вже асимільованих представників різних етносів та народів – росіян, міф про
неприродність від’єднання України від російського імперського проекту, яких на цьому етапі історії
провадиться державою під назвою РФ.
До приземленішого:
1 причина – економічна: незважаючи на величезні природні ресурси та значну фінансову
вигоду з їх продажу, через корупцію, відтік «мізків», зношення матеріального ресурсу виробничих
площ за півтора десятиліття надприбутків з продажу сировини РФ так і не вдалося ефективно
диверсифікувати свою економіку, та створити нові значні галузі. Більша частина бюджету РФ
будується за рахунок продажу сировини та зброї. Росію можна було б назвати сировинним придатком,
але вони горді і вирішили назватись «енергетичною наддержавою», та вирішити економічні проблеми
політичним шляхом. Україна входила до списку країн, що мали скласти економічний та демографічний
пояс підтримки РФ, створити разом з РФ та іншими країнами необхідний РФ для стабілізації 250-300
мільйонний економічний простір, який би вічно закуповував у РФ ресурси.
2 причина – безпекова: розглядаючи концепцію протистояння ядерних держав та балансу
загроз, можна сказати, що РФ була спровокована на агресію, аби унеможливити вступ України до
західних мілітарних структур, адже це (вступ) – пряма (можлива) загроза виживанню РФ в разі
ядерного апокаліпсису, порушення балансу загроз та провокація до глобального конфлікту, якщо
розглядати протистояння двох систем. (Мир в умовах сучасності між ядерними державами тримається
на концепції Гарантованого взаємознищення, коли запуск ракет і знищення ворога означають також і
безальтернативне негайне повне знищення своєї країни. Так от, з можливою відбудовою у східній
Європі стратегічних оборонних і наступальних засобів у США з’являється стратегічна перевага і
можливість зберегти хоча б Сіетл – а це вже привід до ядерного апокаліпсису).
3 причина – зовнішньополітична: показати союзникам, що буває з «відступниками»
4 причина – внутрішньополітична : продемонструвати власному населенню свою перевагу,
консолідувати суспільство та дискредитувати ідею революційної зміни влади
5 причина – стратегічна: шляхом дестабілізації та дроблення ослабити Україну та
дискредитувати західну модель розвитку, таким чином, протягом 10 років повернути українські
території разом з населенням у свою сферу впливу.
Наслідки: перша міжетнічна російсько-українська війна, патріотично-націоналістичний підйом в
обох країнах, консолідація суспільств (з різним рівнем успішності) проти зовнішнього ворога,
впровадження санкцій проти РФ, економічна війна РФ проти України, погіршення рівня життя в обох
країнах, бл. 1,5 млн внутрішньоперемішених осіб, бл. 1,5 млн біженців до РФ, мілітаризація
українського суспільства, початок процесу зміни структури української економіки під тиском західних
донорів та необхідність пошуку нових зовнішньоекономічних партнерів, посилення впливу США в ЄС,
посилення мілітаризації східної Європи, криза нафтогазового сектору РФ (надзвичайне падіння
надходжень), створення квазідержавних утворень у східній Україні, їх мілітаризація та перетворення на
інструмент впливу на Україну, усунення з повістки дня питання територіальної приналежності Криму.
Отже, варто сказати, що агресія РФ є природним наслідком передумов, що склалися на кінець 1-
го десятиліття 21 століття. Фактичне ігнорування Заходом російської інтервенції в Грузію в 2008 р.
призвело до посилення впевненості РФ в безкарності своїх дій. Нині це призвело до затяжного
російсько-українського конфлікту, вперше українці виступають в ньому відносно консолідовано, через
певні «перегиби» на місцях даний конфлікт перетворився на відверто антиукраїнський (хоча нині це
поступово виправляється РФ), що також, як не парадоксально, сприяло зміцненню українських позицій.
Жодна зі сторін, окрім можливо колективного Заходу, не досягла поставлених перед собою
цілей. Обидві країни різними методами стримують соціальне незадоволення суспільств, тим не менш, у
зв’язку зі специфікою конфлікту падіння рівня життя та економіки в української сторони є більш
суттєвим. Агресія примусила Україну змінити «протекторат» з російського на «західний» і нині
значною мірою залежна від фінансово-економічної та політичної підтримки країн ЄС та США.

7. Державно-політичний устрій Російської Федерації та сучасні політичні процеси в країні.

Згідно з Конституцією Російська Федерація є демократична федеративна правова держава з
республіканською формою правління. Державна влада в Росії здійснюється відповідно до принципу її
поділу на законодавчу, виконавчу і судову.
Президент РФ є главою держави, він визначає основні напрями внутрішньої і зовнішньої
політики і представляє країну в міжнародних відносинах.
За Президентом конституційно закріплені важливі повноваження по відношенню до Уряду: він
визначає склад Уряду, включаючи його голову; йому дано право призначати і звільняти членів Уряду;
Голова уряду вправі вносити лише пропозиції про призначення та звільнення своїх заступників і
федеральних міністрів; Державна Дума може лише дати згоду або відмовити у згоді на кандидатуру
Голови Уряду, але сама не висуває кандидата і не вирішує питання про його призначення - всі рішення
такого роду приймає Президент. Він же формує і очолює Раду Безпеки.
Рада Федерації - верхня палата - представляє інтереси всього багатонаціонального народу
країни. У нього входять по одному представнику від представницького і виконавчого органу влади
кожного із суб'єктів РФ.
· Затвердження та зміна кордонів між суб'єктами Росії;
· Затвердження указів Президента РФ про введення воєнного та надзвичайного положень;
· Вирішення питання про використання Збройних Сил РФ за межами території РФ;
· Призначення виборів і відмова від посади Президента РФ;
· Призначення на посаду суддів Конституційного Суду, Верховного Суду РФ і Вищого
Арбітражного Суду РФ;
· Призначення на посаду та звільнення з посади Генерального прокурора РФ;
· Призначення на посаду та звільнення з посади заступника Голови Рахункової палати і
половини складу її аудиторів.
Державна Дума - нижня палата - складається з 450 депутатів, що обираються строком на п'ять
років.
· Дача згоди Президенту РФ на призначення Голови Уряду РФ;
· Вирішення питання про довіру Уряду;
· Заслуховування щорічних звітів Уряду РФ про результати його діяльності, у тому числі з
питань, поставлених Державною Думою;
 · Призначення та звільнення з посади Голови Центрального Банку РФ;
· Призначення та звільнення з посади голови Рахункової палати і половини складу її
аудиторів;
· Призначення та звільнення з посади Уповноваженого з прав людини;
· Оголошення амністії;
· Висунення звинувачення проти Президента РФ для усунення його від посади.
Виконавча влада складається з органів, розподілених за трьома рівнями:
· Федеральні органи, найважливішим з яких є Уряд РФ;
· Органи виконавчої влади суб'єктів РФ, формовані самими цими суб'єктами;
· Органи місцевого самоврядування в міських і сільських поселеннях, містах, селищах,
станицях і районах.

Сучасні політичні процеси

В умовах соціально й ідеологічно поділеного суспільства за основу державотворчої політики В.
Путіним було взято принцип «соціального контракту» — консолідації держави, бізнесу й суспільства.
Ця політика дала йому можливість, з одного боку, централізувати владу, а з другого — не відмовитися
від соціальних зобов'язань держави перед громадянами. Ментальне прагнення більшості населення
жити в сильній державі, яку «всі бояться, але поважають». Успіхи на цих напрямах сприяли легітимації
влади і забезпечили високий кредит довіри до неї з боку суспільства.
Зміцнивши виконавчу вертикаль управління, Путін підпорядкував собі законодавчу гілку влади.
А, отримавши конституційну більшість у Державній думі, політична партія влади «Єдина Росія»
заявила про цілковиту підтримку політики президента. Це дало главі держави необмежені можливості
для здійснення політичних й економічних реформ, зміни політичної системи суспільства, що було
продемонстровано наприкінці 2004 року шляхом ухвалення федерального закону, який скасував
виборність глав виконавчої влади суб'єктів федерації.
Для подальшого зміцнення політичного режиму В. Путін реалізував стратегію адміністративного
вибудовування російської умовно багатопартійної системи з монопольно правлячою «партією влади».
Ця стратегія призвела до перетворення російських політичних партій з автономних структур
громадянського суспільства на складовий елемент державного механізму і підконтрольний режиму
інструмент політичного маніпулювання й протидії реальній опозиції.
Сам В. Путін (під час «прямої лінії» президента) ще 2007 року заявив, що нинішньому режиму
притаманні елементи «ручного управління». За його словами, такий режим пануватиме у країні
протягом «найближчих 15—20 років», доки не буде створено «необхідних умов правового характеру, за
яких запрацюють усі елементи ринкової економіки».
Запроваджений президентом Путіним політичний режим дістав назву «керована демократія».
Цей термін — непрямий індикатор відходу політичної системи Росії від базових принципів
конкурентної політики, на що указують і такі ознаки:
— різке зменшення політичного впливу регіональних еліт і великого бізнесу;
— установлення прямого чи непрямого державного контролю над ЗМІ;
— постійно розширювані масштаби використання «адміністративного ресурсу» на виборах
регіонального й федерального рівнів;
— фактична ліквідація системи поділу влади;
— формування непублічного стилю політичної поведінки.
У сучасній Росії практично не залишилося сфер державного управління, на які не поширюються
якісь повноваження президента. Протягом майже 20 років існування інституту президентства в РФ
відбувалося послідовне «позаконституційне» розширення меж компетенції першої особи держави за
рахунок конституційних і федеральних законів.
У межах дихотомії «демократія — авторитаризм» сучасна політична система Росії є
авторитарною. Ключова якість демократії — можливість зміни керівництва держави без згоди на це
діючої влади — в РФ не проявляється. Незважаючи на те, що в Росії сьогодні при владі перебуває вже
третій президент, кожен наступний із них змінювався за згодою або бажанням попереднього.
Також слід зазначити про існування системної і несистемної опозицій в РФ: системна – уособлена
партією «Справедлива Росія» і представлена в парламенті – фактично знаходиться в фарватері
державної політики влади і покликана створювати ілюзію демократичності в країні, реально ж - сильно
зав’язана на діючу владу. Несистемна –представлена партіями ПАРНАС та «Яблоко», - російські
ліберали.

8. Геополітичне середовище та зовнішня політика Російської Федерації.

Геополітичне положення РФ:
· 17 млн.кв.км, Сх. Та Пн. Європа, 142,9 млн жителів. Утруднене транспортування товарів
різними регіонами. Складні кліматичні умови. Демографічна криза (чисельність населення
скорочується, коротка тривалість життя, відсутність системи охорони здоров?я).
· Провідний постачальник енергетичних ресурсів. Нафтопереробні заводи – потужність третя в
світі, перше місце за видобуванням газу. Початок видобування зрідженого газу. Обсяги експорту
вугілля – треті в світі. Друге місце після ПАР за різноманіттям природних багатств. Клімат – с/г
розвивається на півдні. Однак – відсутність держ. Підтримки вітчизняних виробників, залежність від
завезення дорогої техніки з США, Канади, Німеччини.
· 10 АЕС, 33 реактори. Вихід на ринки будівництва АЕС Словаччини, В?єтнаму, Туреччини,
Венесуели. Причини: 1) знижки на паливо – тому кожен 6-ий реактор світу вироблений РФ, 2) самі
роботи дешевші за рахунок низьких зарплат і цін на комплектуючі 3) «Росатом» погоджується
забирати назад відпрацьоване паливо, РФ має значні площі території для цього.
· На потреби оборони – 91 млрд дол. (2013), третє місце в світі після США і КНР. Друге
після США за експортом зброї (бойова авіація, дизельні підводні човни, системи ППО,основні
бойові танки та військово-транспортні гелікоптери). Традиційні покупці – країни Азії, особливо
Індія, КНР і В?єтнам + Алжир.
Головні національні інтереси РФ:
1. Збереження і розширення кола великих покупців природних ресурсів
2. Посилення керованості країнами ближнього зарубіжжя
3. Захист етнічних росіян у країнах СНД
4. Протидія ісламському радикалізму, який дестабілізує Пн.Кавказ
5. Протистояння США, активізація інтеграційних процесів на пострадянському просторі.
Геополітичні зміни першого десятиліття XXI ст. змусили Росію вибудовувати нову модель відносин
із країнами СНД. Знаковими подіями в цьому контексті стали: спроба Росії зміцнити своє військово-
морське угруповання на Каспії; активізація переговорів з розподілу дна Каспійського моря;
поглиблення економічного співробітництва в межах Єдиного економічного простору у складі Росії,
України, Білорусі і Казахстану. Підписані важливі угоди про довгостроковий експорт енергоносіїв і
співробітництво у сфері безпеки з Туркменистаном і Узбекистаном, повернено російський контроль над
постачанням енергоресурсів і електроенергії до Грузії та Вірменії.
Вагомі кроки зроблено у військовій та безпековій сфері: ідеться насамперед про трансформацію
Договору про колективну безпеку (ДКБ) в Організацію Договору про колективну безпеку (ОДКБ) на
саміті країн-учасниць у Душанбе 27 квітня 2003 р.; збереження російського контролю над такими
об'єктами воєнної інфраструктури як космодром Байконур у Казахстані, радіолокаційна станція в Га-
балі (Азербайджан), звідки здійснюється супутникове спостереження за регіоном Близького і
Середнього Сходу, станція космічного спостереження на Памірі ("Вікно"), що дає можливість
контролювати майже весь повітряний простір Сходу і Південного Сходу Азії.
Задля зміцнення позицій на пострадянському просторі Росія за президентства В. Путіна висунула
низку інтеграційних проектів. Так, у жовтні 2000 р. було укладено Договір про створення
Євразійського економічного співтовариства (ЄврАзЕс), а в 2003 р. створено Організацію Договору про
колективну безпеку (ОДКБ).
Щодо сучасного стану російсько-американських відносин, зазначимо, що російській владі вдалося
попередити кризу в російсько-американських відносинах, пов'язану з грудневим (2001 р.) рішенням
США про вихід з Договору по ПРО 1972 р., і укласти у 2002 р. новий договір, що передбачає значне
скорочення ядерних потенціалів обох держав. 8 квітня 2010 р. президенти Росії і США підписали
Договір про скорочення наступальних озброєнь (СНО-2).
РФ-ЄС:
Сировинна база для європейських підприємств. Зацікавленість в російських туристах. Деякі члени
ЄС зацікавлені і в рос.капіталі. Основне питання у відносинах – енергетичне (найбільшу ціну за рос.газ
сплачують балканські й центральноєвропейські країни, а одну з найменших - Німеччина).Проблеми у
відносинах з ЄС – через суперечності з новими членами ЄС – балтійськими країнами і Польщею.
(можете вибрати декілька партнерів, не писати це все)
· ФРН: є 2-им після КНР торговельним партнером РФ (8,7% зовн торгівлі). У РФ зареєстровані
6200 нім компаній (найбільше серед усіх інвесторів із ЄС), обсяги прямих закордонних інвестицій –
28,7млрд дол. 2012р. – «контракт століття» між «Російськими залізницями» й корпорацією «Сіменс»
про придбання 695 нім електровозів на суму 2,5 слрд.дол. Збіг політичних інтересів (згода ФРН на
будівництво «Північного потоку», 2008р - ФРН виступає проти приєднання Грузії та України до
Плану дій з набуття членства в НАТО + 2014р. обережна позиція щодо Криму).
· Італія: важлива роль у просуванні енергетичних проектів у Західній Європі _ популярність
серед рос.туристів. Товарообіг (53,9 млрд дол): російська нафта і газ а також побутова техніка,
автомобілі, солодощі, меблі, одяг та взуття з Італії. Основний мотор відносин – компанія «Eni»
(прокладання труб, сприяння «Голубого потоку», «Південного потоку»).
· Франція: відносини розвиваються дещо повільніше (Франція врегульовує рос-груз
конфлікт в 2008, приймає участь в демонтажі режиму Муаммара Каддафі в Лівії в 2011, критично
реагує на події 2014 в Криму). Однак фр компанії активно підтримують будівництво трубопроводів
в обхід України. Фр – один з провідних інвесторів в економіку РФ (9,1 млрд дол).
· Польща: складне істор минуле (Катинська трагедія, напркилад). Потім – вступ в НАТО, ЄС,
посередник між Україною і ЄС, блокування нової угоди між ЄС і РФ в 2006р, Польща не підтримала
низку рос економ починань (Північний поток) + трагедія із президентом Лехом Качинським біля
Смоленська. АЛЕ економічна співпраця сильна: Польща залежна від рос дизельного палива,
поруч з Мкедонією і Боснією і Герцеговиною платить найбільшу ціну на газ, 525дол за тисячу
кубометрів. До 2020 польські плани «сланцевої революції» аби позбавитись залежності.
· Естонія, Латвія, Литва. Складне істор минуле. + приєднались до НАТО, ЄС, євро як нац.
валюта, пов?язали майбутнє з ЄС + Росія вбачає в Балтії джерело відтоку капіталу (бізнесмени їдуть
сюди щоб ухилитись від податків). Важливе стратегічне і економічне значення. Посередник в
торгівлі з Європою, постачання до Калінінградської області.
· Фінляндія: «вікно у світ», що вирішила не вступати в НАТО аби не дратувати РФ. Росіяни
купують дорогу фінську нерухомість, РФ – третій фінський торговельний партнер після ФРН і
Швеції (16 млрд дол), Фін – другий після КНР імпортер рос лісу + спільне будівництво криголамів
для освоєння Арктики.
- Білорусь: буфер проти розширення НАТО на схід. Залежність РБ від РФ (передусім
економічна), економічні поступки Білорусі. Товарообіг 33,6 млрд дол., інвестиції за роки
незалежності 6 млрд дол.
- Україна: основний транзитний маршрут транспортування газу до західних споживачів. РФ
виступає проти вступу Укр до НАТО. Проблеми розподілу майна та Чорноморського флоту.
«енергетична» зброя – природний газ + залежність від «чорного золота», Часи Ющенка- погіршення
співпраці, Януковича – тимчасове покращення (мовне питання). + нинішній конфлікт (можна
розписати багато:)
Азійські партнери
Казахстан
Країна, що проводить проросійську політику (кордон великої протяжності та російськомовне
населення на пн., побоювання демографічної й економічної експансії з боку КНР, зацікавленість в
ринку і транзитному потенціалу РФ). Оренда космодрому Байконур до 2050р (115млн дол щорічно+ 50
млн для підтримки інфраструктури). Структура протиповітряної оборони (друга після рос-білорус на
пострадянському просторі). Нафтопроводи Узень-Атирау-Самара, Теніз-Новоросійськ. Оф.Астана –
учасник всіх безпекових починань РФ (ШОС, ОДКБ), Митний союз в складі Росії, Білорусі і Казахстану
(2010р.), з 2012 р – РФ –Казахстан єдиний економічний простір.
КНР
Прикордонна ситуація: регіон за Амуром населяють 107 млн китайців – загрозлива демографічна
ситуація. Спільна участь в міжнародних організаціях (РБ ООН, ШОС). КНР – провідний торговельний
партнер РФ (88 млрд дол), другий за значенням її експортний ринок. Атомна енергетика. Китайська
культура і РФ.
 Японія
Парадоксальні відносини (ресурси РФ +ВВП 3-ій в світі і золотовалютні резерви Японії але проблема
Курильських островів). «Дипломатія землетрусів» після аварії «Фукусіми-1» (РФ перша прийшла на
допомогу при ліквідації наслідків цунамі). 8-ма серед торговельних партнерів РФ (товарообіг 33,2 млрд
дол): електроніка, автомобілі, японці вивозять сиру нафту, зріджений газ, алюміній, платину, паладій,
рибу.

9. Політико-правова система Республіки Білорусь та характеристика сучасних політичних

процесів в державі
Незалежність: 8 грудня, після підписання Біловезьких угод. РЕФЕРЕНДУМУ З ПИТАНЬ ВИХОДУ З
СРСР НЕ ПРОВОДИЛОСЯ, ЛИШЕ ЗАГАЛЬНОРАДЯНСЬКИЙ (березень 1991)
Республіка Білорусь - президентська республіка, з 1994 року Президент - Олександр Лукашенко
· Призначає прем’єр-міністра, міністрів, визначає структуру уряду, голів Конституційного Суду,
Верховного суду, Господарського Суду. Головнокомандувач ЗС
· 2004 рік - референдум, зняття всіх обмежень на кількість президентських термінів
Законодавча влада - двопалатний парламент (Національні збори), 4 роки:
· Рада республіки (64 місця: 56 депутатів обираються таємним голосуванням місцевими радами
депутатів по 8 від кожної з шести областей і міста Мінська і ще 8 призначаються президентом)
· Палати представників - 110 місць (обрання на основі загального, вільного, рівного і прямого
виборчого права шляхом при таємному голосуванні за мажоритарною системою)
Виконавча влада - Рада міністрів, підзвітна Президенту та Прем’єру
· Адміністрація (уряди, комітети)
· Контрольно-наглядові органи ( ВС, служба безпеки, податкова поліція)
ПАРТІЇ - зареєстровано 15 штук, основні - 3:
1. Партія комуністів Білорусі
2. Комуністична партія Білорусі
3. Білоруська патріотична партія
ОПОЗИЦІЯ, СВОБОДА СЛОВА, НЕУРЯДОВІ ОРГАНІЗАЦІЇ - відсутні, вся опозиція перебуває у
Вільнюсі
СУЧАСНІ ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ:
· Авторитаризм Лукашенка
· Ідеологічна обробка населення (залякування тим, що, якщо будете «виступати» - то очікує те ж
саме, що зараз в Україні. Залякування щодо поширення «Русского мира»)
· Відсутність свободи слова (закон 2014 «Про ЗМІ» - повний контроль над публікаціями з боку
державного сектору, можливість блокування сайтів тощо)
· Використання подій в Україні: Білорусь як миротворець (Мінськ-1, Мінськ-2), скасування
санкцій щодо Білорусі у 2016 з боку ЄС, продаж Росії санкційних товарів через свої кордони з
маркуванням «зроблено в Білорусі), авіасполучення Москва-Київ через пересадку в Мінську
· FREEDOM HOUSE, 2017 - Білорусь є авторитарною країною з відсутньою свободою слова,
свободою преси та низьким показником демократії

10. Геополітична орієнтація та зовнішня політика Республіки Білорусь

Геополітична особливість Білорусі полягає в тому, що країна розташована на межі двох світів
– європейського та російського!!! Цікавим є те, що в 2011 р. Лукашенко навіть оголосив про своєю
стратегією «інтеграцію – інтеграцій», з’єднання ЄвразЕС та ЄС в один інтеграційний простір від
Лісабона до Владивостока (спільний економічний простір), проте ця ідея, як бачимо, не увінчалась
успіхом. Виступаючи на саміті ООН 2015 року, Президент Білорусі знову запропонував втілити
ідею «інтеграції інтеграцій» в якості ключового принципу співпраці,
У 1992 рік Республіка Білорусь вступала як країна, що розпочала розвал Радянського Союзу,
декларуючи готовність до усунення ядерної зброї зі своєї території та проголошуючи
нейтралітет головною засадою своєї зовнішньої політики. Одним з найактивніших партнерів
Білорусі була Польща, а контакти з Росією послабилися. !Проте після кривавих московських подій
жовтня 1993 р., коли конфронтація парламенту Росії з Б. Єльциним закінчилась перемогою
президента, геополітична ситуація Білорусі погіршилась. У білоруській політиці зміцнилися
проросійські позиції.
Президент Білорусі Олександр Лукашенко з приходом до влади вже більше , ніж 20 років
позиціонував себе як союзник Росії, увійшовши до всіх інтеграційних проектів з РФ. Дійсно,
Республіка Білорусь значною мірою залежить від Росії., а саме:
Ø модель економічного розвитку Білорусі, яка передбачає збереження потужної важкої
промисловості (нині у державній власності 75% підприємств) і відмову від приватизації,
життєздатна за умови постійного надходження коштів із зовнішніх джерел фінансування,
тобто із РФ

Ø безкомпромісна боротьба з опозицією , довгий період неможливість нормалізувати стосунки

з ЄС

Ø За таких умов феноменом є «білоруське економічне диво», яке спирається на

безпрецедентну допомогу з боку РФ і необмежений доступ до її ринку. Однією з
поширених схем була з 2000 по 2010рр – ввезення російської сирої нафти, переробка її на
двох заводах («Нафтан» і «Мозирський») з наступним збутом бензину й продукції хімічної
промисловості в Західній Європі та в РФ. В 2014 р. РБ імпортувала 23 млн. тонн рос.нафти
(за власного видобування 1,66млн.тонн) а згодом експортувала до РФ 3,3млн. тонн
нафтопродуктів.

Ø 2013 р. – «Росатом» будує фундамент Островецької АЕС (біля Гродно), перший блок вступить
в дію в 2018 р., що дозволить РБ задовольнити потреби в електроенергії своїх балтійських
сусідів..РФ надала кредит у розмірі 10 млрд. доларів.

Проте між країнами одночасно існує проблема «газових», «нафтових», «м'ясо -молочних» воєн і
складних політичних відносин. Лукашенко ще досі не підтримав ідею запровадження єдиної валюти
і періодично доручає уряду шукати інших постачальників енергоносіїв з Європи та
Венесуели!!!
Падіння світових цін на нафту просто таки «добило» традиційно міцні російсько-білоруські
відносини. У першому кварталі 2016 року ВВП скоротився на 3.7% у порівняні з аналогічним
періодом минулого року.
Білорусь вимагає знизити ціни і збільшити надходження енергоресурсів, що необхідно для
підтримки її економічної моделі. Продовжується використання нафтогазових аргументів, а спірні
питання залишаються в підвішеному стані. Вже відомо, що за цей рік (2017) Білорусь отримає
скорочені обсяги нафти, 18 млн тонн замість обіцяних 24 млн тонн. У наступному році,
ймовірно, буде те ж саме. Дотацій і нових кредитів від Москви Мінськ не отримає, а тому буде
продовжувати розбудовувати співпрацю з ЄС.
!!!! Усвідомлюючи цей складний комплекс викликів і загроз, білоруський президент робить спроби
диверсифікувати зовнішню політику своєї країни. Певні кроки Лукашенко здійснює ще з 2014 р.
Ø Так, наприклад, у жовтні 2014 року Олександр Лукашенко піддав критиці процес анексії Криму,
вказавши на неприйнятність використання Росією такого поняття як «території, які колись належали
Росії».
Ø Крім того РБ знайшла для себе вигоду з «Мінських домовленостей », адже стала таким собі
посередником в конфлікті між Україною і Росією, а цим самим виставила себе в хорошому світлі
перед Заходом.
 Ø Білоруське керівництво також продовжує імплементацію окремих ліберальних ініціатив,
пов’язаних зі створенням більш привабливих умов для потенційного приходу Західних інвесторів на
білоруський ринок. Зокрема, Національний банк спростив умови для обміну валют, а Уряд скоротив
фінансову підтримку за рахунок бюджетних коштів низки державних компаній, а також приступив
навіть до ліквідації найбільш неефективних державних підприємств.
Ø У квітні 2016 року було навіть вирішено підвищити пенсійний вік, що пов’язується із
прагненням Білорусі продовжити співпрацю з Міжнародним валютним фондом
Ці кроки увінчались певним успіхом, адже У більшість санкцій у лютому 2016 року стосовно
Білорусі були скасовані Євросоюзом.!!!!! Проте до 2018 року ще діятиме ембарго на торгівлю зброєю,
заморожування банківських активів і заборони на поїздки до Євросоюзу для чотирьох осіб, причетних до
зникнення двох політичних активістів.
Зовнішня політика Білорусі не обмежується країнами Заходу і Росією! .
Ø В останні роки забезпечена стабільна динаміка політичного і економічного діалогу з традиційними і
новими партнерами в Азії. Найбільш активно розвивалася співпраця з Китаєм, В'єтнамом, Індією,
Іраном, Пакистаном, Афганістаном, Бангладеш, Індонезією. Відкрилися посольства Білорусі в
Монголії, Пакистані, Австралії.
Ø Залучення Білорусі в новий глобальний проект - «Економічний пояс Шовкового шляху» має
зробити помітний вплив на підвищення інвестиційної привабливості білоруської економіки.
Ø Зміцнюється стратегічне партнерство Білорусі та Венесуели. Результатом плідного білорусько-
венесуельського співробітництва стало відкриття в Венесуелі представництв «Белоруснефть»,
спільних підприємств з видобутку нафти «Петролеро БелоВенесолана», а також будівництво заводу
з виробництва будівельних матеріалів, який буде найбільшим підприємством такого роду в
Південній Америці і т.д.
Ø Також з ініціативи Білорусі в Організації Об'єднаних Націй в 2016 році створена група держав-
однодумців в підтримку країн із середнім рівнем доходу.
Сьогодні керівництво Республіки Білорусь буде продовжувати дотримується політики
балансування між Росією і Заходом та диверсифікованого зовнішньополітичного курсу.
Водночас Мінськ, з метою отримання від ЄС і США політико-економічних бонусів, намагатиметься
у повному обсязі використати проведення своєї нейтральної політики щодо протистояння між
Росією і Заходом та російсько-українського конфлікту, але радикальних кроків в сторону Заходу не
буде, також не буде і розірвання усіх відносин з Росією, адже як підкреслив Лукашенко в своїй заяві
у квітні цього року :«Білорусь не повинна сваритися ні з Росією, ні з Україною, ні з Заходом.
Білорусь перебуває в самому центрі Європи, у зв’язку з чим владі країни необхідно проводити
багатовекторну політику!!, щоб зберегти стабільність, безпеку, незалежність і суверенітет
держави.

11. Придністровська проблема: витоки, сутність та шляхи її вирішення

Придністров'я становить 12,2 % території Республіки Молдова, на якій сконцентровано понад
40 % її економічного потенціалу. Етнічні молдавани складають меншість — 32%, більша частина
населення — росіяни й українці (відповідно 31% і 29 %).
Лівий берег Дністра протягом кількох століть був військовим форпостом Російської імперії, а
російська мова і культура згуртовували багатоетнічне населення. З 1924 по 1940 рік на цій території
існувала МАРСР (Молдавська Автономна Радянська Соціалістична Республіка) у складі Української
РСР.
В роки СРСР тут розміщувалося багато великих промислових і високотехнологічних
підприємств, які були пов’язані з Росією та Україною. Управлінські кадри і партійна номенклатура
формувались, в основному, не з молдаван. Все це призвело до формування стійкої проросійської
орієнтації цій території, тож коли у 1990 році окреслилися перспективи незалежності Молдови,
Придністров’я розпочало активну діяльність для того, аби зберегти свій статус-кво і не ввійти до
території майбутньої держави, яка до того ж бажала приєднатись до Румунії. Під час Другої світової
війни Придністров'я опинилося під владою цієї країни, і румуни відзначилися тут як жорстокі окупанти.
У 1990 році відбувся референдум у Тирасполі та інших містах лівобережної Молдови, на якому
був схвалений статус цієї території як самостійної. На момент розпаду Молдови Придністров’я вже
мало велику кількість державних атрибутів (президента, парламент, міліцію).
1991 р. - Молдова проголосила незалежність, на що Придністров'я відповіло таким самим
актом, оформивши свою сецесію референдумом 1 грудня (98% голосів проголосували "за") й
утворивши Придністровську Молдавську Республіку зі столицею у Тирасполі. 1992 р. починаються
збройні сутички між Молдовою та Придністров’ям, які згодом переросли у громадянську війну
(епіцентри – Бендери, Дубоссари), прибл. К-сть жертв – 1000.
На боці сепаратистів виступила 14-та російська армія, яка роздавала зброю придністровській
гвардії, а потім сама брала активну участь у бойових діях, використовуючи танки, артилерію і ракети.
Саме ця армія на чолі з генералом Олександром Лебедем, який прибув з Москви 23 червня 1992 р.,
забезпечила збереження самопроголошеної Придністровської Молдавської Республіки.
2 липня 1992 р. - керівник Республіки Молдова М. Снєгур звернувся до Москви за
посередництвом. 21 липня в Москві він підписав з Б. Єльциним (без представників ПМР) "Угоду про
принципи врегулювання конфлікту у Придністровському районі". Згідно з цим документом бойові дії
припинялися, зона конфлікту демілітаризувалася, створювалася об'єднана комісія з нагляду. З цього
моменту конфлікт між Кишиневом і Придністров'ям вступив у стадію деескалації.
З 1992 року робилося немало спроб дипломатичного врегулювання цього конфлікту:
19 січня 1996 р. Президент України разом із президентами Росії та Молдови уклали у Москві
спільну Заяву про найшвидше врегулювання Придністровського конфлікту. У Заяві президенти Росії
та України офіційно підтвердили готовність своїх держав бути гарантами такого статусу. Молдовська
сторона виступала за єдину державу, з наданням Придністров'ю автономії, аналогічної тій, що вже
надали Гагаузії. Придністровська сторона висувала пропозицію конфедерації, яка, у свою чергу, могла
стати проміжним етапом на шляху до набуття повної державної незалежності від Молдови.
Новий Договір про звичайні збройні сили в Європі, який унеможливив перебування на території
Молдови 14-ї армії без відповідної угоди, змусив Росію ініціювати виведення військ, яке відбувалось
досить мляво і згодом припинилось. І досі там перебуває приблизно 2 тис. російських
військовослужбовців і майже 40 тис. т зброї та боєприпасів.
У 2003 р. завдяки зусиллям заступника голови кремлівської адміністрації Д. Козака процес
врегулювання вдалося зрушити з місця. На прохання президента Молдови він прибув до Кишинева й
обидві учасниці конфлікту погодилися перетворити Молдову на федеративну державу. Меморандум
передбачав створення федерації, в якій існуватимуть два суб'єкти, формування двопалатного
парламенту і введення перехідного періоду до 2015 р.; "повну демілітаризацію майбутньої держави"
при збереженні в регіоні російських миротворців до 2020 р., демілітаризацію зони конфлікту, надання
російській мові статусу державної та представництво Придністров'я у політичній системі нової
федерації на паритетних із Молдовою засадах. Придністров'ю надавалося право вето, що давало змогу
блокувати незручні для нього рішення.
Проте за кілька годин до приїзду В. Путіна 25 листопада президент Молдови несподівано
відмовився підписувати вже узгоджений документ, пославшись на бажання "порадитися з
Європейським Співтовариством". Пізніше В. Воронін визнав, що зробив це під тиском ЄС та США,
яких не влаштовує присутність у Придністров'ї російських миротворців. В липні 2004 р. Молдова
призупинила свою участь у п'ятисторонніх переговорах стосовно мирного врегулювання проблеми
Придністров'я. Відносини з Росією загострилися.
2004 р – взаємна економічна блокада, було запроваджено економічні санкції проти
Придністров'я. Митний департамент Молдови припинив розгляд митних декларацій тих економічних
агентів Придністров'я, які не мали бюджетних відносин з Молдовою. Торгово-промислова палата не
видавала сертифікати походження товарів з Придністровської Молдавської республіки..
2005 р. - "план Ющенка" - підключення до переговорів ЄС і США, заміна російських
миротворців міжнародними спостерігачами - на кордоні Придністров'я з Україною з'явилася
прикордонна місія ЄС. ЇЇ заснували на прохання Кишинева для боротьби з контрабандою зброї,
наркотиків і торгівлі людьми, в чому молдовська влада давно звинувачує Тирасполь.
2006 р. - Київ на прохання Кишинева і під тиском Заходу запровадив для Придністров'я новий
митний режим, зобов'язавши його підприємства оформлювати свій експорт на молдовській митниці. У
Тирасполі це розцінили як "економічну блокаду". Москва у відповідь заборонила імпорт молдавських
вин, 80 % якого приходилося саме на Росію. Це призвело до зупинки головної галузі економіки
Молдови. "Газпром" оголосив про подвійне збільшення ціни на газ, за який Кишинів разом із
Тирасполем заборгували йому понад 1 млрд дол.
2006 р. - у Придністров'ї відбувся сьомий після 1990 р. референдум, на якому 97,2 %
учасників (аналогія з результатами в Криму) проголосували за продовження курсу на незалежність і
наступне входження до складу Росії. І придністровське керівництво, і російське під цим розуміє
збереження нинішнього статуса-кво. З того часу не відбулося яких-небудь серйозних змін статусу
Придністров’я.
ПМР — досить життєздатна авторитарна республіка. Як і будь-якому авторитарному режимові,
їй потрібне зовнішнє конфліктогенне середовище. Для Росії статус-кво необхідний, аби залишати свої
військові частини у Придністров'ї, зберігаючи контроль у цьому регіоні і маючи сили для стримування
України. Російський капітал також не втрачає можливостей у цьому районі. Щомісяця з Росії до
Придністров'я надходить транш у 10 млн. дол. США, який місцеве керівництво використовує на
соціальні потреби.
Невизнана Придністровська Молдавська Республіка де-факто не входить до складу Республіки
Молдови. Законодавча і виконавча гілки влади ПМР не визнають закони Молдови. ПМР має всі
атрибути державності: символіку (ідентична симв. МРСР), столицю, президента, парламент, митниці,
міліцію, фінанси.
Визнають – Абхазія, Південна Осетія, Нагірно-Карабахська республіка

12. Геополітичне середовище та зовнішня політика Республіки Молдова

Пріоритетними завданнями своєї зовнішньої політики Молдова визначила:
- розвиток відносин взаємовигідного співробітництва з країнами-сусідами (Україною і
Румунією),
- поглиблення регіональних інтеграційних процесів,
- інтеграцію до Європейського Союзу (Одним із центральних завдань стало підключення країни
до важливих європейських комунікацій, зокрема транспортних коридорів. Важливим кроком у
цьому напрямку є відкриття у березні 2009 року в придунайському селі Джурджулешть портового
терміналу, що засвідчило перетворення Молдови на морську державу).
- знаходження балансу у взаєминах з Росією і США,
- вихід на якісно новий рівень двостороннього співробітництва з країнами Азії, Африки і
Близького Сходу,
- вигідну для себе діяльність у міжнародних організаціях.
У реалізації цих завдань зроблено розрахунок на допомогу впливових представників молдавської
діаспори, яка є досить чисельною в Ізраїлі, Німеччині, Франції, Канаді, США, Португалії, Болгарії та
Греції.
Згідно з конституцією 1994 р., Республіка Молдова є нейтральною державою. Цей статус не
дозволяє їй мати на своїй території військові бази інших країн ( тим більш гострими є протиріччя з
Придністров’ям, на території якого розміщуються російські військові частини).
Після провалу російського "плану Д. Козака" зі створення спільної держави Молдови і
Придністров'я (див. придністровський конфлікт) в 2003 р. інтеграція до ЄС і європеїзація країни
стали головною стратегічною метою уряду Молдови. Євроінтеграційний курс проводився Молдовою
послідовніше, ніж іншими країнами СНД, і користувався підтримкою переважної більшості населення
країни (особливо серед молоді). На разі – новий президент Додон, який вважає пріоритетом
відносини з РФ та можливий вступ до Євразійського Союзу. При цьому уряд Молдови має про
європейські настрої, через що трапляються внутрішні суперечки (наприклад, 29 травня з Молдови будо
вислано 5 російських дипломатів через підозри у шпигунстві, на що Росія відповіла аналогічним
висиланням 5 молдавських дипломатів з Москви без пояснення причин. Додон висловився, що уряд
Молдови намагається підірвати відносини з РФ, що є для держави пріоритетними)
 Найважливішими партнерами Молдови на міжнародній арені є сусідні країни – Румунія
(член ЄС, НАТО), Україна та Росія.
відносини Молдови з Румунією: основний торгівельний партнер;
багато молдаван мають румунські паспорти, аби вільно виїжджати в ЄС (при цьому з 2014 року у
Молдови безвізовий режим з ЄС);
виношування окремими політичними силами цієї країни планів щодо приєднання Молдови до
Румунії на підставі спільності мови, культури та історичного минулого. Прорумунські та про
європейські настрої серед еліти Молдови були фактично відкинуті та вважаються антинаціональними,
не патріотичними із приходом до влади у 2016 році президента Ігора Додона, що налаштований на
співпрацю з Росією.
Українсько-молдовські взаємини ґрунтуються на низці міждержавних договорів, головними з
яких є базовий Договір про дружбу і співробітництво Молдови й України від 23 жовтня 1992 p., Договір
про взаємне визнання кордонів 1994 p., що трансформувався в Договір про державний кордон та
Додатковий протокол до нього про передачу у власність Україні ділянки автодороги Одеса-Рені в
районі населеного пункту Паланка, підписаний у серпні 1999 р. Передавши Україні восьмикілометрову
ділянку автодороги Одеса- Рені Молдова натомість отримала від України ділянку землі на березі Дунаю
в районі с. Джурджулешть, що дало змогу їй стати де-факто морською державою та побудувати на
березі Дунаю свій нафтотермінал.
Молдовсько-російські відносини Відносини були ускладнені Придністровським конфліктом (є
окремий білет)
Торгівельне партнерство: Зацікавленість Росії в розвитку двосторонніх відносин зумовлена
наявністю в Молдові розвинутого агропромислового комплексу та галузей легкої, електронної та
радіотехнічної промисловості, а також можливістю виходу через територію Молдови на ринки західних
та балканських країн. Молдова зацікавлена у ввозі з Росії енергоносіїв, деревини, автомобілів,
целюлозно-паперової продукції, будівельної техніки. Вона також намагається зберегти і розширити
російський ринок для своєї агропродукції.
+ розвиваються політичні відносини (Додон підтримує Путіна на міжнародній арені)

13. Порівняльна характеристика політико-правових систем Азербайджану, Вірменії та Грузії.

Країни Закавказзя — Грузія, Азербайджан, Вірменія — проголосили незалежність і після розпаду
Радянського Союзу увійшли до Співдружності Незалежних Держав (Грузія до 18 серпня 2009 р.).
Грузія — унітарна напівпрезидентська республіка з трьома гілками влади: законодавчою, виконавчою
та судовою. Конституція Грузії прийнята 24 серпня 1994 року. За Конституцією Грузія – незалежна,
єдина і неподільна держава. Формою політичного устрою є демократична республіка. Питання
місцевого значення вирішують органи місцевого самоврядування, не зашкоджуючи суверенітету
держави. Порядок утворення, повноваження органів місцевого самоврядування і їх взаємовідносини з
державними органами визначаються органічним законом.
Інститут президента. Президент є главою держави, має прерогативу у визначенні напрямків
внутрішньої та зовнішньої політики держави, а також у сфері оборони та безпеки. Обирається шляхом
всенародного голосування строком на 5 років. Одна і та ж особа може бути обрана президентом не
більше двох разів поспіль. Президент — Георгій Маргвелашвілі (з 17 листопада 2013 р.).
Законодавча влада
Однопалатний парламент у складі 150 депутатів (по 77 за пропорційною і 73 за мажоритарною
системами). Останні вибори — 29 жовтня 2016 року. Депутати представляють на березень 2017:
Більшість: 1 Грузинська мрія - Демократична Грузія, 2 Грузинська мрія-Консерватори, 3 Грузинська
мрія-Підприємці, 4 Грузинська мрія-Зелені, 5 Грузинська мрія -за розвиток регіонів, 6 Грузинська мрія-
Соціал-демократи; Меншість: 7 Європейська Грузія, 8 Рух свободи-Європейська Грузія, 9 Рух свободи–
регіони; Незалежна фракція: 10 Національний рух; Незалежна фракція: 11 Альянс Патріотів.
Виконавча влада Глава держави — президент, який є безпосереднім керівником для силових
міністерств уряду.
Уряд на чолі з прем'єр-міністром. Прем'єр є керівником всіх інших міністерств.
Президентом визначається кандидатура на пост прем'єр-міністра, який за погодженням з президентом
формує список кандидатів до складу уряду. Склад уряду подається президентом до парламенту на
затвердження.
Чинний Уряд Грузії сформовано в грудні-січні 2015-16 років.
Судова влада
Судова влада: Конституційний суд, Верховний суд та місцеві суди (міські, районні).
Судді Конституційного суду призначаються на паритетних засадах, по 3 члени за квотами Президента,
Парламенту та Верховного суду.
Судді Верховного суду призначаються парламентом за квотою президента та голови Верховного суду.
Інші судді обираються Парламентом.
Азербайджанська Республіка — формально демократична, правова, світська республіка, що
розвивається на засадах економічних ринкових відносин. У Республіці державна влада обмежується у
внутрішніх питаннях тільки правом, а в зовнішніх — тільки положеннями, що випливають з
міжнародних договорів, учасником яких вона є.
Фактично ж Азербайджан є монархічно-тоталітарною державою, у чомусь подібною до Корейської
народно-демократичної республіки. Верховну владу з радянських часів досі узурпує клан Алієвих.
Опозицію фактично придушено.
Державна влада організується на основі принципу розподілу влади:
Законодавчу владу здійснюють однопалатні Національні збори — Міллі-Меджліс Азербайджанської
Республіки, що складається зі 125 депутатів, які обираються на 5 років загальним голосуванням.
Виконавча влада належить Президенту Азербайджанської Республіки. Посада введена у 1991 році.
Президент обирається на загальних виборах таємним голосуванням на 5 років. Нинішній президент
Азербайджану — Ільхам Алієв. Вищий орган виконавчої влади — Кабінет міністрів, що призначається
президентом, а також затверджується Міллі-Меджлісом. Дії органів влади регламентуються
Конституцією республіки, прийнятою на референдумі в листопаді 1995.
Судову владу здійснюють суди: Конституційному Суду, Верховному Суду, Вищому Економічному
Суду. Законодавча, виконавча і судова влади взаємодіють відповідно до положень Конституції
Азербайджанської Республіки і незалежні в межах своїх повноважень. Судова система країни загалом
близька до тієї, що існувала в колишньому СРСР. Вищим судовим органом є Верховний суд, що
обирається парламентом на п'ятирічний термін. До складу Суду входять палати по карних і цивільних
справах. Судочинство здійснюють місцеві суди. Законодавством передбачається проведення відкритих
судових розглядів та презумпція невинуватості, але суди політично орієнтовані та ігнорують порушення
прав людини урядом.
Одночасно з розпадом СРСР стався крах Комуністичної партії Азербайджану. 14 вересня 1991 році на
XXIII надзвичайному з'їзді була прийнята резолюція про її саморозпуск. Проте багато колишніх
комуністів зберегли керівні посади в уряді, державних і місцевих органах влади. У 1992 році був
ухвалений Закон про політичні партії. Зараз діють понад 30 партій. З 1995 року провідною політичною
силою країни стала партія «Новий Азербайджан» під керівництвом Гейдара Алієва. Їй належить
більшість місць в парламенті.
Державний устрій Вірменії заснований на структурі змішаної республіки (парламентсько-
президентська) та багатопартійній системі. Президент є головою держави, виконавча влада належить
уряду.
Президент обирається терміном на 5 років народом Вірменії. Вибори проходять у 2 тури, або в 1, якщо
кандидатом отримано абсолютну більшість голосів.
Вищим органом виконавчої влади конституція визначає уряд Республіки Вірменія. Президент держави
призначає прем'єр-міністра і за його представленням - міністрів. Постанови уряду підписує прем'єр-
міністр і завіряє президент країни.
Законодавча влада належить Національним Зборам Вірменії. Це однопалатний парламент, до якого
входить 131 член, що обираються строком на 5 років: 90 представників по одномандатним виборчим
округам та 41 на пропорційній основі. Щоб отримати місця в парламенті необхідно подолати 5% бар'єр.
Характеризуючи судову владу Вірменії, зазначимо, що система судів загальної юрисдикції включає
суди першої інстанції, апеляційні суди і касаційний суд. Діють також господарський, військовий та інші
спеціалізовані суди. Вищою судовою установою є Рада правосуддя, яку очолює президент.
Конституційний суд, що є органом конституційного контролю, складається з дев'яти членів (п'ятьох
призначає парламент, чотирьох - президент Республіки Вірменія.
На відміну від Грузії й Азербайджану, які прагнуть до членства в НАТО, Вірменія сьогодні є партнером
Росії по Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ*, що позиціонує себе як своєрідну
систему безпеки, альтернативну Північноатлантичному альянсу). Для Росії вельми важлива й військова
присутність у Вірменії: з 1995 року на півночі країни в районі міста Гюмрі розташовується 102
російська військова база. Чисельність особового складу бази - близько п'яти тисяч осіб. При цьому
Вірменія досі вважає таку присутність необхідною гарантією власної національної безпеки.

14. Особливості економічного розвитку держав Південного Кавказу.

Має вигідне географічне положення(між Чорним та Каспійським) Морські узбережжя створюють
сприятливі умови для розвитку економічних зв'язків (проходять основні сухопутні шляхи, що
сполучають регіон з півднем Росії). Регіон займає порівняно невелику компактну територію, АЛЕ різні
природні умови та ресурси. Майже 2/3 території Закавказзя - гори: чергування різних типів
використання земель: від вирощування субтропічних культур до відгонно-пасовищного тваринництва.
Водночас гірський рельєф у поєднанні з морським узбережжям та субтропічним кліматом робить цей
регіон одним з найпривабливіших курортно-рекреаційних та туристських центрів Євразії.
!!!Азербайджан спеціалізується на нафтогазодобувній та нафтопереробній промисловості, Вірменія -
на точному машинобудуванні та харчовій промисловості, Грузія - на транспортному машинобудуванні
та продукції АПК.
Особливості регіону:
1) Корисні копалини
паливно-енергетичні та рудні. Нафту та газ добувають в Азербайджані на півострові Апшерон,
Куро-Араксинській низовині та на шельфі Каспійського моря (Нафтові Камені). Марганцевими
рудами багата Грузія, залізними - Азербайджан та Вірменія, мідні та поліметалічні руди добувають
у Вірменії і Грузії.
2) Лікувально-курортний комплекс
Важливе значення для економіки країн регіону мають мінеральні та термальні джерела (Цхалтубо,
Боржомі - в Грузії; Джемрук, Арзні - у Вірменії; Істісу, Бадамли - в Азербайджані та ін.).
3)Сільське господарство
Рослинництво - вирощування винограду, баштанних культур-фруктів та овочів на низовинах та в
передгір'ях. На основі їх переробки розвивається виноробна та коньячна промисловість, виробництво
плодоовочевих консервів.Вирощування тютюну на схилах Кавказьких гір. чайна та ефіроолійна
промисловість, вирощування та переробка цитрусових та інших субтропічних культур. На низовинних
ділянках Азербайджану поширене бавовництво. Гірські території всіх республік спеціалізуються на
відгонно-пасовищному тваринництві, переважно вівчарстві.
Азейбарджан
60% ВВП – промисловість. Найбагатша в регіоні через нафту(яка дає 40% ВВП) і газ на
Апшеронському п-ові та Каспійському морі. Нафтопроводи: Баку- Джейхан, Баку-Ерзерум. державна
нафтова компанія Азербайджанської Республіки (SOCAR)
Провідні галузі- паливно-енергетична, хімічна та нафтохімічна промисловість, кольорова металургія
та багатогалузеве машинобудування (транспортне, побутових приладів, електротехнічне).
виноградники, фрукти, у тому числі тропічні, овочі, тютюн. Добре розвинене тваринництво,
шовківництво, бавовництво, виробництво чаю.
Туризм – щорічно 2 млн туристів. На стику Європи і Азії, для багатьох країн безвізовий режим.
Республіка Вірменія
Зараз- економіка у стагнації. ВВП на душу населення 3,5 тис дол – 117 місце зі 185. З 2015- вступила
в Євразійський економічний союз. Велика залежність від Росії у політичному плані. 3 2002 р –
пріоритетна IT сфера.(за часів СРСР – «Силіконова долина Союзу- мікроелектроника) працює
близько 10 000 осіб на 350 підприємствах, 70% з них - іноземні корпорації з США, Канади, Німеччини,
Кореї та інших країн. Серед нових проектів інкубатора виробництво безпілотників для сільського
господарства або, наприклад, вірменсько-американські смартфони на базі Android "Армфон" і
"Армтаб". Річний оборот сектора - близько $400 млн, останні 5 років він зростав у середньому на 20%.
Гірська країна. Гірські території - під пасовища. Провідні: мідна, алюмінієва, свинцево-цинкова,
хімічна, особливо виробництво синтетичного каучуку, пластмас, мінеральних добрив.
машинобудування -електротехнічне, електронне, приладо-, верстато-, автомобілебудування.
Агропромислове - на базі переробки рослинницької (вино-коньячна( «Арарат», виноградарська,
плодоконсервна галузі) та тваринницької продукції.
Республіка Грузія
 промислово-аграрна країна, що постачає закордон здебільшого сировину (нафтопродукти, залізну
руду, феросплави, кольорові метали, мінеральні добрива), продукти харчування і напої (горіхи, фрукти,
вино та мінеральні води). Порти Батумі, Поті, Сухумі сприяють міжнародним зв'язкам.
Мінеральні джерела (Цхалтубо, Мацеста, Боржомі тощо) та природні особливості сприяли
створенню рекреаційного комплексу, в межах якого поєднується Курортне господарство, відпочинок і
туризм(2016 р – 7%ВВП). Батумі, Кобулеті, Мцване- Концхи, Сванетія, Тбілісі,Кутаісі.
Промисловість: машинобудування, що виробляє електровози, літаки, автомобілі, судна, верстати,
прилади. Хімічна індустрія - мінеральні добрива, пластмаси, штучні волокна. гірничодобувна - на
видобутку кам'яного вугілля, марганцю, поліметалічних руд.
Політичне становище, наявність невизнаних держав, напружені стосунки з Росією, обвал нац валюти
ларі, непослідовність політ реформ гальмують економічний розвиток.

15. Етнополітичні конфлікти у регіоні Південного Кавказу: історичні передумови

та шляхи розв’язання
Грузино-Абхазький конфлікт
❖ є одним з найгостріших етнополітичних конфліктів на території колишнього СРСР і Кавказу. В
умовах розпаду СРСР він призвів до бойових дій і згодом до невирішеного замороженого
конфлікту до 2008 року.
Причина: Абхази тривалий час були тісно пов'язані з грузинами, маючи досить умовну (за радянських
часів) автономію, однак вони зберегли національну ідентичність та значною мірою "націоналізовані"
місцеві владні структури. Основною специфікою формування місцевої влади був протекціонізм, до
того ж за партійним принципом. Це призвело до утворення міцного прокомуністичного апарату, що
й при керівництві президента З. Гамсахурдіа всіляко виявляв свою нелояльність до Грузії. В час, коли
більшість грузинів прагнула досягти незалежності часто ціною політичної конфронтації,
абхазьке керівництво, спираючись на підтримку комуністів тодішнього Радянського Союзу,
почало зближення з представниками його Збройних сил, втручання в конфлікт яких згодом
принесло перемогу Абхазії. Невиважена національна політика уряду З. Гамсахурдіа викликала вибух
націоналізму на заході країни.
Ситуація загострилася із введенням грузинських військ в Абхазію. Далі тривала війна 1992-1993 рр.
Позиція Росії стала ще одним фактором розгортання конфлікту. Тоді, коли Грузія відмовилася
вступати до СНД, а Абхазія всіляко виявляла свою лояльність до СРСР, а згодом і до Росії та СНД,
Москва проводила політику зближення з Абхазією. Шеварднадзе намагався розпочати переговори з
Абхазією, та було пізно - значні військові сили вже були втягнуті в конфлікт, що проявилося в формі
стихійних збройних сутичок між підрозділами грузинської армії та абхазькими сепаратистами.
У 1994 році було підписано базовий Договір про припинення вогню, того ж року — в Абхазії
розташовано миротворчі сили СНД, представлені російськими військовими, а також місію ООН зі
спостереження в Грузії. Етнополітичний конфлікт перейшов у заморожену стадію.
Війна 2008 року: 10 серпня 2008 року Російсько-грузинська війна поширилася і на Абхазію, коли
абхазькі сепаратисти в умовах російського вторгнення в Грузію зайнялися військовим вирішенням
власних задач, і за підтримки російської авіації розгорнули широкомасштабний наступ на грузинські
сили. В результаті цієї атаки грузинські війська були змушені залишити свої позиції. 26 серпня 2008
року Росія офіційно визнала Абхазію (а також і Південну Осетію) незалежними державами.
Прогнози: В умовах відсутності консенсусу сторін та в новій геополітичній реальності після російської
анексії Криму, запуск грузинської програми мирної реінтеграції призвів не до реінтеграції Абхазії до
Грузії, а до активізації інтеграції Абхазії в Росію. Мирна реінтеграція може стати реальністю
тільки після того, як обидві сторони конфлікту погодяться на проведення реінтеграційних заходів
і будуть повністю дотримуватися домовленостей. Повноцінна мирна реінтеграція в
односторонньому, «партизанському» порядку є неможливою. Неможливою є мирна реінтеграція
територій, на яких в цей час знаходяться (окупаційні) війська.

Грузино- Південноосетинський конфлікт

Причина: в 1989 р. південно-осетинське керівництво підвищило статус Південної Осетії з
автономної області до автономної республіки. Натомість, Верховна рада Грузії прийняла рішення
про позбавлення Південної Осетії статусу автономної області. У січні-квітні 1991 р. на її території
розгорнулися військові дії між грузинськими й осетинськими угрупованнями. Ідея відокремлення від
Грузії стала розглядатись осетинами на її території як умова виживання нації. Як результат, у січні
 1992 р. Південна Осетія проголосила незалежність, наслідком чого стали нові військові дії на її
території навесні-влітку 1992 р. + Етнічні осетини складають відносну більшість на території
Південної Осетії, однак на території автономії була значна грузинська меншина — близько третини
від загалу населення регіону.
24 червня 1992 р. була підписана угода про принципи врегулювання грузинсько-
осетинського конфлікту, через півмісяця введені миротворчі сили у складі російського,
грузинського та північноосетинського батальонів.
Нове загострення ситуації в Південній Осетії відбулося в 2004 році. 31 травня Грузія ввела в
зону конфлікту підрозділи внутрішніх військ, що викликало протест місії ОБСЄ. Водночас президент
Грузії М. Саакашвілі зробив кілька різких заяв, звинувативши Росію в потуранні властям Південної
Осетії й Абхазії. Усе ж у серпні 2004 р. на переговорах міністрів оборони Росії та Грузії була
досягнута домовленість про вивід із зони грузинсько-осетинського конфлікту всіх збройних
формувань, за винятком російських, грузинських і осетинських миротворців.
Від середини 2006 року наступає період певного зниження рівня напруги довкола ситуації в
Південній Осетії. Зміст поміркованіших грузинських заяв зводився до такого: Грузія продовжує
негативно оцінювати роль миротворчих сил, але змушена дотримуватися принципу
продовження діалогу з Росією. Загалом, грузинський підхід до розв’язання осетинської проблеми не
викликав особливої підтримки Заходу, не кажучи вже про Росію. Кавказький регіон не належить до
сфери впливу США та ЄС, хоча вони посилюють свою присутність у ньому. Зрештою, згідно з
Дагомиськими домовленостями участь у врегулюванні ситуації навколо Південної Осетії брали
тільки три сторони: грузини, осетини і росіяни. Отже, Захід виступав радше спостерігачем, а
підтримка його могла носити винятково моральний характер.
Що стосується позиції Москви, то включення російських військ у бойові дії на території
суверенної держави водночас перетворило грузино-осетинський конфлікт на грузино-російський
(Російсько-грузинська війна 2008). За такого розвитку подій Росія втратила можливість
претендувати на роль миротворця і посередника для розв’язання конфлікту.
Формальна військова перемога Росії спонукала її до формального визнання суверенітету
Південної Осетії та її незалежності від Грузії. Разом з тим, встановлення перемир’я відбулось із
залученням Франції та Німеччини, які, відповідно, взяли на себе зобов’язання виступати
посередниками в урегулюванні конфлікту. Це означає, що Росія втратила можливості
одностороннього наведення порядку в Південній Осетії, а саме: встановлення маріонеткового уряду
та видачу російських паспортів осетинам. Досягнення об’єктивності та зменшення ролі Росії – це те,
що потребувала Грузія. Хоча цього й не сталося в тому обсязі, на який розраховував Тбілісі, але все
ж «конфлікт та регіон, які повністю лежали в російській сфері впливу, потрапили в залежність від
Заходу».
Прогнози: швидше всього Грузія не поверне Південну Осетію у свої кордони, радше статус
невизнаної республіки зберігатиметься ще впродовж тривалого часу.

Вірмено-Азербайджанський конфлікт в Нагірному Карабасі

Нагірний Карабах— регіон на Південному Кавказі. Фактично більша його частина контролюється
невизнаною Нагірно-Карабаською Республікою, яку Азербайджан вважає своєю територією.
Нагірно-Карабахська Республіка (НКР) - держава, що не визнана світовим співтовариством,
утворилася в процесі розпаду СРСР на базі Нагірно-Карабахської автономної області та
вірменозаселенного Шаумянського району. Столицею Нагірного Карабаху є місто Степанакерт.
Нагірно-Карабахська Республіка була проголошена 2 вересня 1991 р.
Причина: Нагірний Карабах, населений переважно вірменами, на початку XX століття двічі (у 1905—
1907 та 1918—1920 рр.) ставав ареною кровопролитного вірмено-азербайджанського конфлікту . У
1921 р. постановою Політбюро ЦК РКП(б) він був включений до складу Азербайджанської РСР зі
створенням автономії (НКАО — Нагірно-Карабаська автономна область). Це викликало
невдоволення вірмен, що протягом багатьох десятиліть вимагали приєднання НКАО до Вірменії. До
середини 1980-х років такі вимоги, однак, рідко ставали надбанням гласності, а будь-які дії в цьому
напрямку негайно придушувалися.
У 1991-1994 відбувалася Карабаська війна. 5 травня 1994, за посередництва Росії, Киргизії і
Міжпарламентської Асамблеї СНД у столиці Киргизії Бішкеку Азербайджан, Нагірний Карабах і
Вірменія підписали Бішкекський протокол, на підставі якого 12 травня тими ж сторонами була
досягнута Домовленість про припинення вогню, що діяла аж до 2016 р.
НКР дотримується позиції, згідно з якою угода з урегулювання конфлікту може бути досягнута
тільки в рамках загальнорегіональної системи безпеки, до того ж за участю всіх країн регіону.
Вони вважають неможливим створення системи регіональної безпеки без залучення до неї Нагірного
Карабаху та Ірану як складових військово-політичного балансу в регіоні. Зокрема, керівник МЗС НКР
заявляв, що НКР ніколи не відмовиться від наявності власних збройних сил з огляду на необхідність
захищати власні інтереси в регіоні. Крім того, влада НКР уважає за необхідне значно активізувати
відносини з Росією і домогтися участі представників Нагірного Карабаху у віменсько-
азербайджанських переговорах з мирного врегулювання.
Станом на початок 2016 року через інтервенцію Росії в Сирію істотно погіршились відносини між
основними союзниками сторін конфлікту —Росією та Туреччиною. Росія є традиційним союзником
Вірменії, Туреччина — Азербайджану.
2 квітня 2016 року збройний конфлікт в районі Нагірного Карабаху поновився!! Сторони
звинуватили одна одну в порушенні перемир'я (відбувалася Чотириденна війна— загострення
збройного конфлікту в районі Нагірного Карабаху, яке розпочалося 2 квітня і тривало до 5 квітня 2016
року. За результатами під контроль Азербайджану перейшла стратегічна висота Лала у
Джебраїльському районі. Азербайджан також повідомив про перехід під його контроль знелюднілого
села Сейсулан, однак у НКР спростували цю заяву та повідомили про відмову Азербайджану допустити
до Сейсулана місію ОБСЄ).
Бачення сторонами конфлікту шляхів його вирішення: Позиція Вірменії полягає в тому, що
Нагірний Карабах повинен бути незалежним, а як він далі буде будувати свої відносини з Вірменією:
або приєднається, або у формі конфедерації, або як окрема держава - є другорядним питанням.
Азербайджан не братиме участі в процесах, які б передбачали механізм юридичного відділення
Нагірного Карабаху від Азербайджану. При «розсудливій» позиції Вірменії готовий говорити про
надання Нагірному Карабаху високого статусу автономії.

16. Зовнішня політика пострадянських країн Південного Кавказу.

Внаслідок унікального геополітичного розташування Кавказ, де сходяться кордони Європи та
Азії, називають «сонячним сплетінням» Євразії. Південний Кавказ знаходиться між Чорним і
Каспійським морями, затиснутий РФ на півночі та Туреччиною з Іраном на півдні.
Ø На Південному Кавказі особливе місце займає Грузія, яка виступає основним осередком
євразійських транспортних коридорів між Азербайджаном і Туреччиною.
Ø Вірменія залишатиметься заручницею ізольованого геополітичного розташування без
виходу до морських комунікацій. Невигідне геополітичне розташування країни, 80 %
кордонів якої припадають на Азербайджан і Туреччину, погіршується складними
відносинами із сусідами, що були спричинені конфліктом за Нагірний Карабах.
Ø Азербайджан може стати важливою поєднуючою ланкою між країнами ЄС і багатою на
енергоносії Центральною Азією завдяки танкерному флоту на Каспійському морі.
!!!Держави регіону не мають єдиної геополітичної стратегії, кожна з них обрала інший шлях для
здійснення своєї зовнішньої політики. Розглянемо детальніше кожну з них:
Азербайджан
Ø Усі зацікавлені сторони велике значення приділяють співпраці з Азербайджаном, передусім як з
найбільшою державою на Південному Кавказі і єдиною в регіоні, що володіє значними покладами
вуглеводів. Азербайджану сьогодні співпрацює з Заходом, а передусім – ЄС та США, проте
головним партнером є Туреччина, взагалі Г. Алієв - старший був одним із перших на
пострадянських просторах, хто проголосив проведення політики багатовекторності!!
Ø Туреччина і Азербайджан проводять політику зближення під гаслом «одна нація - дві держави».
Проводиться дипломатія транспортних коридорів - Туреччина головний транзитний партнер
Азербайджану (нафта вивозиться через Баку – Тбілісі – Джейхан нафтопровід до Європейського
союзу).іт.д.
Грузія
Ø Сьогодні Грузія обрала для себе європейський напрямок, співпраця з Заходом . У 2017 році
набув чинності безвізовий режим між Грузією та Європейським союзом!. Нажаль, намагання Грузії
зблизитись з Заходом шляхом вступу до НАТО зазнали краху, адже окупація Осетії та Абхазії не
дозволяє стати членом НАТО , крім того Осетія та РФ співпрацюють, що означає стан порушеної
територіальної цілісності країни, вона поки не може претендувати на членство ( 2008 рік – відмова) .
Ø Що стосується Росії, то зараз між Грузією та Росією досить натягнуті відносини (після війни
2008 року))
Ø Ще одним стратегічним партнером є країна регіону – Азербайджан. Грузія надає йому 249 км
території під трубопровід, за що отримує частину відрахувань. Грузію називають «Великим
транспортним мостом» .

!!!Спільно з Азербайджаном і Туреччиною Грузія співпрацює в таких проектах:

❏ Нафтопровід Баку – Тбілісі – Джейхан ·
❏ Південнокавказький газопровід: Баку – Тбілісі – Ерзурум..
❏ Баку – Тбілісі – Карс – залізничне сполучення(якщо раніше регіональна співпраця
стосувалася лише обміну енергоносіями, то нині йдеться також про збільшення
туристичних потоків і надання динамізму торгівлі споживчими товарами).
❏ З 2010 р. набирає обертів військово-політична співпраця між офіційними Анкарою і Баку,
до якої приєднується і грузинська сторона. В середині 2014 року було створено інституційний
механізм в формі нарад міністрів закордонних справ і глав держав.
Вірменія
Ø Рівень національної безпеки пострадянська Вірменія повністю залежить від тенденцій розвитку
військово-політичної ситуації у світі загалом та Кавказі зокрема. Вірменія дуже залежна від
Російської Федерації.
Ø Присутність військової бази РФ на території Вірменської республіки – певна гарантія
військової безпеки та запорука стабільності військово-політичної ситуації у регіоні, адже
потенційні вороги – Туреччина та Азербайджан – не спроможні розпочати війну з Росією, через що
російсько-вірменський союз служить стратегічним стримуючим фактором.
Ø Налагоджується конструктивна співпраця країни із США, Іраном та Китаєм, (для прикладу , з
Іраном планується будівництво залізниці Північ-Південь: доступ до портів у Перській
затоці. У випадку реалізації проекту вперше залізницею будуть пов’язані Чорне море та
Каспій у 2022 р)
Ø ПРОТЕ пріоритетним напрямом державного забезпечення військової безпеки вважає
зміцнення всебічної співпраці з Російською Федерацією (на її території дислокована
російська військова база, яка відіграє стримуючу функцію проти 13 намагань
Азербайджану повернути Нагірний Карабах.

ОТЖЕ, загалом у закавказьких держав відрізняються їх позиції щодо співпраці з Росією, хоча
вони єдині, коли мова йде про входження в євроатлантичні структури. У них розрізняються
джерела і характер загроз їхнім національним інтересам, і тому їхні стратегічні партнери також
різні. Вірменія підтримує майже всі основні зовнішньополітичні ініціативи Росії у світовій політиці.
Що стосується Азербайджану та Грузії, для них НАТО, Захід, Туреччина – партнери, з якими немає
принципових розбіжностей. Баку і Тбілісі не тільки не перешкоджають розширенню
Північноатлантичного альянсу, але і всіляко сприяють цьому. Війна з тероризмом і нафта сприяють
розширенню сфери впливу Сполучених Штатів і НАТО. ПРОТЕ не виключено також і стратегічну
переорієнтацію Вірменії у бік Заходу у разі зміни там політичного режиму у середньостроковій
перспективі. За такого сценарію трансформацій пострадянського простору йтиметься вже про повне
витіснення Росії з цієї частини Кавказу.
 17. Географічне середовище та зовнішня політика пострадянських держав Центральної Азії
Центральноазіатські республіки — Казахстан, Узбекистан, Туркменістан, Таджикистан,
Киргизстан — проголосили незалежність на початку 1990-х років (розпад СРСР). В основі моделі
суспільного устрою незалежних держав Центральної Азії, які виникли на пострадянському просторі, —
збереження давніх та племінних традицій у поєднанні з сучасними реаліями
Історичною ж назвою регіону є "Туркестан", що походить від тюрків, які становлять
переважну частину місцевих етносів.
У воєнно-стратегічному плані регіон є відносно приступним з північного сходу, звідки найчастіше
йшли кочові орди (гунів, тюрків, монголів), а також з північного заходу, звідки Росія без особливих
зусиль двічі захопила Західний Туркестан (у XIX ст. та у 1918-1920 рр.). З південного заходу регіон
захищений пустелями, але з країнами Передньої Азії його традиційно поєднують торговельні
шляхи та інтенсивніше спілкування зі спорідненим населенням. Зі сходу та південного сходу
Центральну Азію захищають великі гірські пасма і тому вплив індійської та китайської цивілізацій
виявився слабшим.
Відносна доступність регіону перетворювала його на арену боротьби за геополітичне домінування
з боку могутніших сусідів, тоді як обмеженість ресурсів та ефективних засобів самозахисту традиційно
заважала регіону сформувати власне стійке цивілізаційне ядро.
КАЗАХСТАН
Ø запертий в глибині ЦА, не має виходів до Світового океану, позбавлений прямого виходу
до найбільших світових комунікацій, ринків, культурних і технологічних центрів
Ø між двома потужними державами регіону - Росією і Китаєм, Казахстан був приречений
потрапити під їхній вплив
Ø незмінний учасник СНД, ШОС, ОДКБ, ЄврАзЕС та Митного союзу
Ø доступ своїх товарів на ринки Росії, замовляє у Росії будівництво танкерів для
перевезення власної нафти та скрапленого газу у порти Грузії для подальшого
перепродажу у Європу
Ø ініціював створення Центральноазійського військового союзу Казахстану, Узбекистану і
Киргизстану, в межах якого здійснюються спільні військові навчання і зустрічі міністрів
оборони трьох держав
Ø в останні роки Казахстан прагне зближення з КНР, Південною Кореєю, Японією, означає,
що Казахстан може відійти політичної та економічної інтеграції з Росією
Ø Казахстан підписав договір з Туреччиною про військово-технічне співробітництво. В
Казахстані уже сформувалось протурецьке лобі, що активно діє у сфері управління
низкою галузей добувної промисловості РК, будівельній індустрії, електронних і
друкованих ЗМІ.
Ø Зростає присутність в Казахстані Пакистану та Саудівської Аравії, що разом з
Туреччиною намагаються провести ісламізацію Казахстану ззовні. На кошти ісламських
центрів засновано низку релігійних навчальних закладів, збудовано кілька мечетей.
ТАДЖИКИСТАН
Ø для Таджикистану транзит товарів і вантажів через Росію залишається єдиним шляхом
для виходу на західні ринки.
Ø Таджикистан зацікавлений в безперебійному постачанні з Росії енергоносіїв.
Ø масова трудова міграція його населення до Росії. Без неї таджицьку економіку очікує
неминучий колапс, оскільки щорічні валютні надходження до країни від трудових
мігрантів становлять від 1 до 2 млрд дол., а бюджет держави не перевищує 500 млн дол.
США.
Ø Таджикистан веде активний пошук іноземних інвесторів, що викликає незадоволення з
боку Москви. Наприклад, Іран успішно реалізує будівництво другої Сангтудинської
ГЕС, а КНР має намір укласти угоду про спорудження двох ГЕС середньої потужності
на р. Зеравшан.
Ø Однією з проблем зовнішньої політики сучасного Таджикистану залишається проблема
встановлення та делімітації кордонів з сусідніми державами, що дісталася
Таджикистану у спадщину від СРСР.
Ø Таджикистан є важливою ланкою у системі наркотрафіку з Афганістану до Європи.
ТУРКМЕНІСТАН
Ø постійний нейтралітет
 Ø не бере участь у військовому співробітництві з Росією
Ø Іран намагається отримати максимальну вигоду як від наявних в Туркменістані
величезних запасів вуглеводнів, так і від його зручного геополітичного положення.
Обидві держави вважаються своєрідними "ізгоями" - Іран - через конфронтаційну
політику релігійного керівництва країни, а Туркменістан - через порушення
режимом першого президента країни С. Ніязова прав людини.
Ø туркменсько-турецькі взаємини: Туреччина приваблює офіційний Ашгабат не лише
близькістю мови й культури, а й як країна, що уникла релігійного екстремізму і
тісно пов'язана із Заходом.
Ø значна увага туркменським керівництвом приділяється розвитку взаємин з країнами
Перської Затоки, які Ашгабат вважає за взірець. Намагаючись поширити свій вплив
на ЦА, Саудівська Аравія фінансує будівництво в Туркменистані мечетей і медресе,
сприяє популяризації ісламу

УЗБЕКИСТАН
Ø активно співпрацює з КНР, залучає інвестиції, КНР зацікавлена в розробці нафтогазових ресурсів,
не мають територіальних суперечок, співпрацюють в сфері безпеки в рамках ШОС
Ø після того, як дотримувався виключно американський вектор та відхід від російського впливу,
знову посилюється співпраця з РФ, можливо РУ частково замінить експорт продуктів , які раніше
надходили з Туреччини. РУ також зацікавлена в збереженні потоку трудової міграції.. Але в ОДКБ
поки не повертається
Ø США – підтримка, військова сфера, зацікавлені в РУ як в регіональному лідері, розташування баз.
Надають допомогу і військову техніку.

КИРГИЗСТАН
Ø є учасником практично всіх інтеграційних та регіональних проектів на пострадянському просторі
Ø активно проникає великий західний бізнес
Ø завдяки активній допомозі Китаю було відкрито автомагістраль Андижан-Ош-Саратиш-Іркештан,
що з’єднує Узбекистан і Киргизстан з Китаєм; розпочато будівництво залізничної магістралі
Андижан - Ош - Кашгар, що має стати початком відроджуваного “Великого шовкового шляху” із
Сходу на Захід. Нині близько 30% спільних підприємств у республіці є китайськими. Між країнами
підписано угоду про двостороннє військово-технічне співробітництво.
Ø головні партнери – Казахстан та Росія

18. Політичний устрій Казахстану і характеристика сучасних політичних процесів

Наразі Казахстан називають «степовою демократією», проте на практиці там існує авторитарний
режим. Президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв залишився єдиним у Центральній Азії з колишніх
членів політбюро ЦК КПРС. Це стає проблемою, адже йому вже 76 років і питання влади набуває
особливої гостроти-геронтократія
Посада Президента заснована 24 квітня 1990. Відтоді він кілька разів переобирався, найчастіше на
позачергових виборах, або продовжував свій термін на посаді через референдуми без виборів. На
останніх наразі з цих виборів 2015 року він, за офіційними даними, отримав майже 98 відсотків голосів.
Міжнародні спостерігачі не визнавали вільними й чесними жодні з цих виборів. Його повноваження
якого були пролонговані на 7 років на референдумі 1999 р.
Нині президент у Казахстані має надширокі повноваження. Серед іншого, голова держави
призначає прем’єр-міністра й міністрів, послів Казахстану, зі згоди Сенату, верхньої палати парламенту,
ще низку чільних посадовців. Він також призначає парламентські вибори чи референдуми. Досі
законодавчі зміни в Казахстані тільки посилювали владу президента. Крім того, Назарбаєв має
особливий статус «першого президента Казахстану» і пов’язані з цим особливі привілеї, серед яких
відсутність для нього особисто загального обмеження не більш ніж у два терміни на президентській
посаді. У країні фактично запроваджений культ особи Назарбаєва, йому офіційно присвоєний титул
«лідера нації» («єлбаси», дослівно «голови народу»).
Виконавчу владу здійснює Уряд на чолі з прем'єр-міністром, який призначається президентом за
згодою парламенту. З 2014 року цю посаду обіймає Карім Масімов. Але оскільки Президент контролює
силові органи (КНБ, МВС, прокуратура, антикорупційний орган, міноборони), а також Нацбанк та
судові органи, то посада прем'єр-міністра - номінальна.
Парламент складається з двох палат - Сенату і Мажилісу. Термін повноважень - 6 років. З 47 членів
Сенату 40 обираються представницькими органами областей, столиці і міст республіканського
значення, а 7 призначаються президентом. Мажиліс (77 депутатів) обирається на 5 років загальним
голосуванням. Вищими органами судової влади є Верховний суд та Конституційна рада. Судді
призначаються президентом (у обласних та місцевих судах - за поданням уповноваженого органу,
погодженим з головою Верховного суду. Конституційний суд складається з 15 членів (по 5
призначаються президентом і обома палатами парламенту), чиї повноваження тривають 13 років. Суто
номінальна установа.
Збройні сили - класична тріада, але найважливіші військові об'єкти колишнього СРСР, такі, як
космодром Байконур і бл. 1150 одиниць стратегічних ядерних озброєнь, залишилися під контролем РФ.
Були ідеї створення Нац. Гвардії., невдача.
У Казахстані ніколи не було реальної партійної боротьби і немає незалежної від влади партіі. Реальні
опозиційні партії - РНПК, компартія, Алга (ДВК) були ліквідовані владою. Плеяда провладних партій -
Нуротан, Акжол, КНПК, Бірлік.

Сучасні процеси
· Наразбаєв наразі імітує «конституційну реформу», яка, за його словами, полягає в
перерозподілі влади між президентом, урядом і парламентом (за економіку й соціальну ситуацію
відповідатимуть уряд і парламент, а президент залишає за собою зовнішню політику, міжнародні
зв’язки, безпеку країни, підтримку взаємозв’язків і нормальної роботи між усіма гілками влади)
· Ясно постає питання транзиту влади
· Велике питання виникає із політичними елітами. Клани, в казахському випадку — жузи,
значно сильніші й контролюють серйозні ресурси. Приклади: виступи проти влади в Жанаозені-
роль західного жузу невдоволеного розподілом прибутків від видобутку нафти. виступи щодо так
званих земельних питань. Люди протестували проти продажу земельних ділянок іноземцям.
Хвилювання мали явний антикитайський характер Довелося відступити й заборонити в
законодавчому порядку продавати землю іноземцям і навіть давати її в оренду на тривалі терміни.
· !!!1993 - президент Казахстану Нурсултан Назарбаєв заснував спеціальну міжнародну
стипендію «Болашак» (Майбутнє). Її мета — дати талановитій молоді можливість здобути освіту за
кордоном у престижних університетах. Передбачалося, що учасники цієї програми, котрих прозвали
в народі болашакерами, стануть новою політичною елітою Казахстану і саме вони були покликані
нівелювати значною мірою вплив жузів і олігархату. Але ці особи стали фігурувати у корупційних
справах.
· Створення Євразійського Союзу і підписання цього нерівноправного договору Назарбаєвим
робить Астану повністю залежним союзником Путіна в політичному плані, а величезна економічна
експансія КНР прив'язує Казахстан до Пекіна теж.
· З іншого боку, відмова від підтримки блокади України дратує Путіна, як і орієнтація на
Туреччину, що виразилося в підтримці Азербайджану під час чергового карабаського конфлікту і
негативного ставлення Назарбаєва до прийняття в ТС і ЄАЕС Вірменії.
· Арешт колишнього прем'єра і міністра оборони Серика Ахметова викликав бурю обговорень,
це - загострення внутрішньо елітної боротьби перед виборами.
· Масові арешти- боротьба із опозицією. Наприкінці грудня 2016 року був заарештований
колишній голова Комітету національної безпеки (КНБ) Казахстану Нартай Дутбаєв, у середині січня
— заступник глави адміністрації президента (АП) Баглан Майлібаєв, на кілька днів раніше —
міністр економічного розвитку Каундак Бішимбаєв. Їх звинувачували в корупції й продажі за кордон
секретних відомостей. На початку січня 2017 року на пенсію відправили посла Казахстану в трьох
балканських країнах, у минулому главу АП Аслана Мусіна.
· Посилення позицій ісламістів, які намагаються прийти до владних структур (наприклад, нова
організація «кораністів») . Проблема в тому, що до лав таких підривних організацій входять
представники казахської еліти («золота молодь»)
Останньою великою подією політичного життя Казахстану стало прийняття Плану нації «100
конкретних кроків» . Передбачає наступні реформи:
1. Реформа держ апарату (зміна правил прийняття на службу, зарплати надання більшої
 автономності апарату). Ведеться боротьба із кумівством + Керівники дер структур будуть щороку
звітувати про діяльність, а вся звітність(фінансова, бюджетна) буде доступна та публічна (по типу
наших Е-декларацій).
2. Судова реформа: спрощена система правосуддя (5 ступенів було. Тепер 3-перша інстанція,
апеляційний суд та касаційний). Створено Міжнародний арбітражний центр. Ведеться боротьба із
корупцією суддів.
3. Індустріалізація Казахстана – податкова та митна реформа для залучення нових інвесторів до
країни.
4. Укріплення казахської ідентичності – розбудова середнього класу країни (проект «Велика
країна –велика родина»).
Для реалізації була створена Національна комісія з модернізації Казахстану, яку очолює Карім
Масимов

19. Політичний устрій Узбекистану і характеристика сучасних

політичних процесів у державі.
Згідно конституції, Узбекистан — правова демократична держава. Глава держави — президент.
Найвищим державним представницьким органом є Олій Мажлис Республіки Узбекистан, що здійснює
законодавчу владу. Олій Мажлис республіки Узбекистан складається з двох палат — законодавчої
палати (нижня палата) і Сенату (верхня палата). Органом виконавчої влади Республіки Узбекистан,
що забезпечує керівництво ефективного функціонування економіки, соціальної та духовної сфери,
виконання законів, інших рішень Олій Мажлиса, Указів і розпоряджень Президента Республіки
Узбекистан є Кабінет Міністрів Республіки Узбекистан. Після виборів 2014 року більшість мандатів
належить представникам ліберально-демократичної партії. Олій мажліс наділений певними
повноваженнями і з контролю за діяльністю глави держави і виконавчої влади. Він затверджує укази
президента Республіки про призначення та звільнення з посади , введення та скасування надзвичайного
танк тощо. Право законодавчої ініціативи належить Президентові Республіки Узбекистан, Республіка
Каракалпакстан в особі її найвищого органу державної влади, депутатам Олій мажліса, Кабінету
міністрів, Конституційному суду, Верховного суду, Вищого господарського суду, генерального
прокурора Республіки Узбекистан.
Прийняті закони підписує Президент Республіки, він має право повернути закон зі своїми
запереченнями для повторного обговорення і голосування. Глава держави і виконавчої влади -
Президент Республіки Узбекистан, що займає центральне місце в системі органів державної влади
Узбекистану. Він обирається безпосередньо громадянами терміном на 7 років.

Характеристика сучасних політ процесів:

· зосередження всіє влади в руках Президента, чіткий контроль. Карімов ( Не будучи яскраво
вираженим авторитарним лідером, як і новий президент діє шляхом укладання пактів з
найбільш впливовими фігурами країни, зосереджуючи у своїх руках таким чином 100%
влади )
· досить тривалі тісні відносини із РФ, спільні проекти,військово- технічне співробітництво (
списання 890 млн боргу Росією у 2014 році)
· смерть Карімова- переломний момент, несподіванка та шок; це спричинило застій у політ
процесах та пізніше розпалило суперечку за першість у державі. Гульнара Карімова – темна
постать ( таємні рахунки, формування бізнес-вакууму в країні).
· Новий президент- Мірзійоєв. Повернув країну до періоду пактів,головний інструмент – зміни у
зовнішній політиці. Просто тому, що це найбільш досяжний інструмент, - варто тільки
продемонструвати, що Мірзійоєв відкидає якісь особистісні фобії, пристрасті, злопам'ятність по
відношенню до Москви, до її офіційних представників. Найголовніше -відновити відносини з
найближчими сусідами.
· Найважчі питання в зовнішній політиці Узбекистану - це Киргизія, Казахстан,Туркменістан. Це
створить дуже серйозну базу для того, щоб Узбекистану себе позиціонував як дуже впливова,
потужна, ресурсне держава в регіоні.
· При цьому не буде ніякого глибинного, принципового, стратегічного крену в бік співпраці з
Росією. Узбекистан не повернеться в ОДКБ, він не буде демонструвати прагнення вступити в
 Євразійський економічний союз, проте буде налагоджувати двосторонні відносини з Росією,
наполягаючи на тому, що в першу чергу це буде вигідно і Росії, що вона тоді вільна від
необхідності узгоджувати інтереси з іншими країнами і так далі.
Концепція зовнішньої політики, створена Ісламом Карімовим, залишається абсолютно релевантної
для всієї узбецької політичної еліти. Карімов її створив, він її виховав. Ніяких іноземних баз на своїй
території, ніякої участі у військових блоках, ніякої участі узбецьких військових за межами території
узбецької і так далі. Точно так само не буде різкого крену в бік співпраці з США. Буде досить акуратне
зміцнення по всіх векторах зовнішньополітичних відносин, проте Узбекистан не виявиться в чиїсь
кишені.

Вывод оставляю на вас: как видим, обе республики президентские, авторитарные, но есть и
различия. Верю в вас, вы же умнички.

20. Політико-правові системи Таджикистану і Туркменістану: порівняльний аналіз.

Туркменістан:
● світська держава. 
● форма правління - президентська республіка. 
● глава держави - президент.
Становлення і розвиток політичної системи Туркменістану, її подальшу трансформацію з 1990 року по сьогоднішній день можна
умовно розділити на два етапи:
● перший, коли на чолі держави стояв Сапармурат «Туркменбаши» Ніязов, (1990-2006 рр) 
● другий - коли країну очолив Гурбангули «Аркадаг» Бердимухамедов. (2007 - по теперішній час).
Законодавчий орган - Меджліс (парламент, 125 членів). Депутати обираються на 5 років. Компетенція меджлісу - прийняття
законів, прийняття та зміни Конституції. До 2013 року в Меджлісі була представлена лише одна легальна політична партія в цій країні
- Демократична партія Туркменістану. 21 серпня 2012 року створена друга партія - Партія промисловців і підприємців. До цього в
країні існувала однопартійна система. У грудні 2013 року, після парламентських виборів в Парламент увійшли 2 політичні партії, а
також організації та незалежні депутати. Всі депутати повністю підтримують уряд, очолюваний президентом. У 2014 році в країні
з'явилася третя партія - Аграрна партія Туркменістану.
Раніше в Конституції було вказано про ще один законодавчий орган - Халк маслахати (Народна рада), який обговорював
питання загальнодержавної політики (внесення змін до конституції, проведення виборів і референдумів, затвердження програм
розвитку країни і т. д.). Сесії проводилися не рідше ніж один раз на рік. Довічним головою Халк маслахати до 2007 року був Сапармурат
Ніязов. Потім головою був обраний Гурбангули Бердимухамедов. Відповідно до зміненої Конституції Народна рада припинила своє
існування, її повноваження були передані Меджлісу і Президенту.
Як під час правління Туркменбаші, так і під час правління Бердимухамедова, для Таджикистану характерні авторитарність,
жорстка цензура, повний контроль влади президентом, повна відсутність опозиції і культ особистості керівника країни.
Державний устрій Таджикистану визначається Конституцією, прийнятій 6 листопада 1994 року. Таджикистан - президентська
республіка.
З 1994 року пост президента займає Емомалі Рахмон, переобраний на цей пост в 1999, 2006 і 2013 році. Носить титул «Засновник
світу і національної єдності - Лідер нації». В результаті конституційного референдуму 22 травня 2016 року прийнято поправки, що:
● знімають обмеження щодо кількості переобрань на пост президента і 
● знижують віковий ценз для президента з 35 до 30 років. 
Варто вказати, що старшому синові Рахмона Рустаму Емомалі виповниться 33 в 2020 році, коли закінчиться нинішній
президентський термін батька. Робиться це для того, щоб убезпечити себе не тільки від опозиції, але і від різних змов, тому що,
швидше за все, влада буде передаватися по сімейній лінії.
Законодавчу владу здійснює двопалатний парламент - Меджліс Олі Таджикистану (Верховні збори).
Меджліс мілі - верхня палата функціонує на професійній основі, Меджліс намояндагон - нижня палата, маючи скличний характер,
виступає «наглядаючим» органом по відношенню до іншої. Головне завдання Меджлісу мілі полягає в затвердженні законопроектів,
прийнятих нижньою палатою, Меджліс намояндагон.
 Політичний режим при зовнішній демократичності залишається по суті авторитарним. На думку багатьох спостерігачів і
міжнародних правозахисних організацій, права громадян систематично порушуються, відсутня незалежність суду, діють жорсткі
обмеження свободи вираження переконань.
Інші поправки до конституції після референдуму 2016 року включають в себе заборону на створення і діяльність партій і рухів
національного та релігійного характеру.
Партія ісламського відродження, що існувала ще з 1974 року як основа ісламсько-демократичної Об'єднаної таджицької опозиції
(ОТО), до 2015 року була єдиною легальною ісламською партією на пострадянському просторі і другою за популярністю партією в
Таджикистані. У вересні 2015 року Верховний суд Таджикистану оголосив її «екстремістською терористичною організацією» і
заборонив її діяльність. На думку експертів, закриття каналів для ведення легальної політики для партії з релігійним відтінком може
стати причиною радикалізації населення Таджикистану, понад 98% якого складають мусульмани.
Вывод оставляю на вас: как видим, обе республики президентские, авторитарные, но есть и различия. Верю в вас, вы же
умнички.
 

21. Політичний лад Киргизької Республіки і характеристика сучасних

політичних процесів у державі.
Киргистан - суверенна, унітарна, демократична республіка, побудована на засадах правової
світської держави. Державний устрій Киргизської Республіки визначається Конституцією, яка була
прийнята 27 червня 2010 року. У ній не вказана форма правління Киргизської Республіки. Де-
факто це парламентсько-президентська республіка.
В адміністративно-територіальному відношенні К. ділиться на 7 областей (Баткенская, Джалал-
Абадської, Іссик-Кульська, Нарінська, Ошська, Таласська, Чуйська).
Парламент Республіки — Жогорку Кенеш (кирг. Жогорку Кенеш) — має пріоритет рішення та
ухвалення найважливіших рішень і політики держави, є однопалатним і складається з 120 депутатів, що
обираються строком на п'ять років за партійними списками.
Президент обирається всенародним голосуванням строком на 6 років, без права переобрання на
другий термін. Вибори Президента Киргизької Республіки відбулися 30 жовтня 2011. Президент Роза
Отунбаєва склала свої повноваження 1 грудня 2011 року. Новим Президентом Киргизької Республіки
обраний Алмазбек Атамбаєв.
Глава уряду — прем'єр-міністр, призначається парламентом за поданням парламентської фракції
більшості (депутатів від політичної партії, що отримала понад 50 відсотків мандатів).
Головна особливість країні, яка характеризую геополітичну стратегію – порівняно з своїми
авторитарними сусідами тут досить ліберальна економіка та політика, зміна влади відбувалась
революційним шляхом («тюльпанова революція» 2005 та Революція у Киргизстані 2010 рр),
першою в регіоні вступив в СОТ, тому складні відносини з сусідами – бояться експорту революцій на
свої території, тому країна теж змушена вдаватись до пошуку партнерів поза регіоном
- геополітичне положення Киргизстану можна вважати невигідним, у зв'язку з його периферійним
розташуванням як в Азії, так і в центральноазійському регіоні.
- Основні лінії зовнішньої політики Киргизстану зорієнтовані у двох напрямках: Росія -
Центральна Азія – Китай!!!! і Європа - США - Японія.
– РФ, мова рос тут – офіційна, тут є 4 обєкти під контролем росіян (віськово-повітряна база «Кант»,
3380-й вузол зв’язку ВМФ «Марево», радіо-сейсічна лабораторія Майли-Суу, полігон для
випробувань зброї проти підводних човнів у Караколі на озері Іссик-КУль); російські інвестори
вкладають кошти в буд-во ГЕС, що повинно перетворити КИргизтан в експортера струму в КНР,
700 тис «синіх комірців» з Кирг в Росії є, це провідний торговий партнер
Серед пріоритетних зовнішньополітичних завдань є й підтримання взаємовигідних відносин з
державами колишнього СРСР. Орієнтація на країни СНД визначається можливістю реалізації на їх
ринках киргизстанської продукції: 8 травня 2015 на засіданні Євразійського економічного союзу
президент Алмазбек Атамбаєв підписав документи, за якими Киргизстан став повноцінним членом
 Митного союзу. Причиною вступу були економічні вигоди. Слід зазначити, що в цілому існуюча
модель економіки Киргизстану сильно залежить від реекспорту китайських товарів і сфери сервісу,
тому потребує поступової трансформації в аграрно-промислову. 12 серпня 2015 набув чинності
договір про приєднання КР до Договору про Євразійський економічний союз. аргументом стало те,
що Киргизстан зможе розвивати ряд перспективних галузей, здатних конкурувати з іншими
країнами Євразійського союзу. В першу чергу, це сільське господарство, харчова та легка
промисловість.
- Розвиває з сусідів відносини з Казахстаном – бо це дві етнічно споріднені країни, завозить
казахські нафтопродукти, вугілля, зерно _ газ – дуже важливо, якщо в Киргизтану буде конфлікт з
Узбекистаном, вивозить овочі, фрукти, вовну; 70% туристів, що відпочивають на Іссик-Куль -
казахи
- З Узбекистаном – паливні, етнічні та водні суперечки (в Узб є кирг анклав Барак, а в Кирг
узб анклави Сох і Шахімардан); Узбекистан дуже проти буд-ва мережі ГЕС на р. Нарин, що
важлива ждя обох країн, обоє залежні від водосховища киргизької Токтогульської ГЕС
Дійсним президентом є Алмазбек Шаршеновіч Атамбаєв, який проваджує політику того що
Киргизстан буде активно брати участь в будівництві економічного поясу Шовкового шляху, спільно з
Китаєм боротися з "трьома силами зла" / тероризм, сепаратизм і екстремізм / і безперервно сприяти
розвитку киргизько-китайських відносин стратегічного партнерства, зазначив киргизький президент,
підкресливши, що Киргизстан буде незмінно дотримуватися політики одного Китаю. (вигоди -
киргизькі бізнесмени перепродають китайські продукти, на цьому багато заробляють)

22. Проблема ісламського фундаменталізму в державах пострадянської Центральної

Азії.
Ісламський фундаменталізм - радикальне та войовниче неприйняття прихильниками традиційного
ісламу принципів, форм та цілей будь-якої його модернізації.; вимагає радикальної ісламізації
суспільства на всіх рівнях. Ісламські фундаменталісти хочуть установити верховенство релігії над
політикою.
Визначальним фактором незалежного розвитку країн ЦАР, при владі в яких
опинилась колишня компартійно-радянська номенклатура, є прагнення правлячої еліти держав
регіону зміцнити владні позиції всередині країни й утвердитися на міжнародній арені. Останнє
супроводжується доволі гострою боротьбою країн ЦАР за регіональне лідерство. У цьому контексті
активно заявили про себе Узбекистан (половина населення усієї пострадянської Центральної Азії з його
авторитарною політичною системою, що консолідує суспільство) і Казахстан (багата мінерально-
сировинна база й найрозвиненіша з країн регіону економіка).
Можна сказати, що однією з причин розвитку ісламського фундаменталізму в ЦА став розпад
СРСР:
- По-перше, після розпаду СРСР зазнала краху комуністична ідеологія, що привело до ідеологічного
вакууму. Тоді на передній план виступили національні інтереси, які базуються на мові, культурі,
історії. Серед цих чинників релігія зайняла домінуюче становище в суспільнихвідносинах. Іслам став
моральним стандартом і вже не було кому припиняти цей розвиток, щось забороняти.
- По-друге, в усіх п'яти республіках відбулося різке соціальне розшарування: за оцінками ООН,
70-80 % жителів Таджикистану і Киргизстану опинилися за межею бідності, не набагато кращою є й
ситуація в Казахстані, Туркменистані й Узбекистані (особливо в сільських районах). Поляризація
суспільства супроводжувалась наступом на свободу ЗМІ й права людини, так як при владі опинились
авторитарні оосбистості. Унаслідок цього значно зріс протестний потенціал населення й небачених
масштабів набула корупція. Разом з відсутністю демократичних реформ це призвело до високого рівня
безробіття, погіршення здоров'я населення і якості освіти.
+ внутрішньополітична криза, важка економічна ситуація, активна боротьба за владу між кланами і
групами впливу, дефіцит робочих місць при високій чисельності працездатних громадян, висока
щільність населення, відсутність ідеологічної роботи державних органів влади з народом, зростання
корупції в усіх ешелонах влади ………
діяльність ісламістських угруповань, насамперед ваххабітського толку, стала чи не єдиним
засобом соціального протесту і т.д. Усе це сприяє поповненню новими членами різноманітних
угруповань радикальних ісламістів.
 Особливу загрозу для центральноазіатських республік несе радикальний ісламський
фундаменталізм і ваххабізм, політизація ісламу

«ваххабізм» - це релігійно - політичний рух в ісламі, що є офіційною ідеологією Саудівської Аравії,

назва від пророка - Мухаммада ібн Абд аль-Ваххабаат-Тамімі. вважав, що справжній іслам
практикувався тільки першими трьома поколіннями послідовників пророка Мухаммеда і протестував
проти всіх наступних нововведень, вважаючи їх привнесеної ззовні єрессю. Сповідує повернення до
чистого ісламу, виступає за джихад тощо.
Через перераховані причини вакхабізм поширився в ЦА. Найбільш інтенсивно ці процеси проходили
в «Ферганській долині».
«Ферганська долина» завжди відрізнялася більшою, ніж в інших регіонах, релігійністю і строгістю
проходження нормам шаріату. Саме у Ферганській долині, де через поділ ще за СРСР, розташовані три
області Киргизстану (Джалал-Абадська, Ошська й Баткенська), три області Узбекистану (Наманганська,
Андижанська й Ферганська) і Согдійська область Таджикистану, радикальні ісламісти прагнуть
створити "ісламську автономію", "територію, що житиме за законами шаріату". Ця "автономія" мала б
охоплювати території Наманганської, Андижанської та Ферганської областей Узбекистану й Ошської
області Киргизстану.
Починаючи з 2000 р., діяльність сект ісламістських радикалів фіксують навіть в Казахстані й
Киргизстані, титульні нації яких, будучи кочівниками й пантеїстами, до початку XX ст. не нележали до
тих, хто ревно ставиться до виконання заповідей пророка Мухаммада, а тим паче схильний до
культивування нетрадиційних ісламських вірувань.
Національна безпека пострадянських республік Центральної Азії досі перебуває на низькому рівні,
свідченням чого стали вторгнення бойовиків Ісламського руху Узбекистану (ІРУ) на територію
Ферганської долини, де проходять кордони Киргизстану, Таджикистану й Узбекистану. У 1999 і 2000
рр. озброєні бойовики, чисельність яких становила 200-300 осіб, ледь не захопили Киргизстан, а
територією Таджикистану пересувалися безперешкодно. Лише розгром афганського руху "Талібан"
об'єднаними силами світової спільноти врятував режими центральноазійських держав від масового
удару екстремістів, запланованого на осінь 2002 р.
Інші приклади вияву:
Киргизстан: +- демократичний режим – догволені всі громадські організації – тут себе почувають
вільно ісл. Угруповання, вони брали активну участь в «тюльпановій революції», 1990, 2010 р – Ошській
різанини в Ферг долині
Казахстан: більш розвинений економічно, менш ісламізований, але в останні роки – багато терактів
Узбекистан: фактично релілійний центр регіону, Бухара та Самарканд – тут імами зі всього регіону
вчаться, + Ферганська долина – дуже зберігся іслам, сааме тут найбільше політизованих ісл угруповань,
які хочуть створит иісламську державу в долині, наприклад - Ісламський рух відродження Узбекистану,
він знаходиться в списку найбільш небезпечних міжнародних терористичних організацій
Таджикистан: в 90х рр тут теж дуже сильні позиції займала Партія ісламського відродження
Таджикистану, завдяки їй та громадянській війні тут ісламісти змогли створити сильні збройні
формування, це була партія, яка єдина з усіх ісламістських організацій Центральної Азії, домоглася
легального статусу та представництва в парламенті.
Як загроза і фактори сприяння поширення ісламського фундаменталізму можна назвати постійне
фінансування Пакистаном, Саудівською Аравією ісламу в ЦА, а також поширення релігійного
екстремізму, тероризму і наркотрафіку з сусідніх Афганістану та Пакистану

23. Особливості історичного розвитку та міжнародно-політичне становище держав Балтії

Балтійські країни — країни, що омиваються Балтійським морем. Найчастіше під Балтією розуміють
Латвію, Литву і Естонію. З географічного погляду до Балтії іноді також зараховують Калінінградську
область Російської Федерації. Інший російськоцентричний термін — Прибалтика (рос. Прибалтика), що
вживався в радянській історіографії і поступово вийшов з ужитку у Балтійських країнах.
Слово «Прибалтика» (тобто при Балтиці, порівн.: Приамур'я, Прикаспій тощо) є похідним від
гідроніму Балтика в значенні Балтійське море (англ. Baltic Sea). Назва і моря, і балтійських мов, і
племен балтів — одного кореня. Його називали лат. Mare Balticum на латині — «міжнародною мовою»
середньовічної Європи. Але в російську мову це слово прийшло порівняно недавно, причому
«Балтійському морю» і «Прибалтиці» в ній передувало ще одне ім'я, яке було в обігу майже 200 років
— Остзейське море.
Естонія:
Предки сучасних естонців фінські племена ести (чудь) і водь, оселилися на землях сучасної Естонії
задовго до початку нашої ери. У ІХ—Х ст. ця територія піддавалася частим жорстоким набігам вікінгів,
хоча місцеві племена самі брали участь у військових походах на землі Швеції і Данії. Вже в Х-ХІ ст. тут
почали виникати перші великі торгові центри (Таллінн, Пярну). У 1030р. західні землі естів завоювали
слов'янські дружини Ярослава Мудрого і заснували тут місто Юр'єв (сучасний Тарту).
У XIII ст. німецькі лицарі Ордена хрестоносців (майбутнього Лівонського ордена) підкорили західну
й південну частини естонської території, а місцевим жителям нав'язали християнство. У цей же час
північні землі були захоплені Данією. У XVI—XVIІ ст. різні частини території Естонії потрапляли під
владу Швеції, Польщі й Росії. Після Північної війни Росія розгромила шведів, цілком заволоділа
естонською територією, що майже на 200 років увійшла до складу Російської імперії. Скасування
кріпосного права в XIX ст. сприяло відродженню естонської національної культури і мови, а також
істотно прискорило соціально-економічний розвиток Естляндської і Ліфляндської губернії.
Наприкінці жовтня 1917 р. на території Естонії була встановлена радянська влада. 24 лютого 1918р.
лідери місцевої буржуазії проголосили незалежність країни, однак незабаром вона була окупована
німецькими військами. Після відступу німців 29 Листопада 1918 р. ненадовго утворилась Естонська
Радянська Республіка. Уже 19травня 1919 р. було проголошено незалежну Естонську Республіку, яку в
1920р. визнала Радянська Росія. На початку Другої світової війни в Естонію були введені радянські
війська і 21 липня 1940 р. було утворено Естонську РСР.
20 серпня 1991 р. Естонія проголосила свою незалежність, вийшла зі складу СРСР і 17 вересня того
ж року стала членом ООН. У 2004 р. Естонська Республіка ввійшла до складу Євросоюзу і НАТ О.
Литва:
Територія сучасної Литви була заселена балтськими племенами ще в доісторичний час. Згідно з
літописами вже в І ст. до н. е, тут активно процвітала торгівля янтарем між місцевими жителями й
римлянами.
В XI—XII ст. у басейні Німану стали утворюватися перші союзи князів, а до 1240 р. тут склалася
велика феодальна держава — Велике князівство Литовське, що швидко перетворилося в одне з
наймогутніших у середньовічній Європі. У часи правління князя Гедимінаса його територія включала
землі нинішньої Білорусі, а також частини сучасних Польщі, України і Росії.
Більш як 200-річна боротьба литовських князів проти рицарів Тевтонського ордена закінчилася
Грюнвальдською битвою, коли в 1410 р, об'єднане військо литовців, поляків і українців розгромило
тевтонських хрестоносців.
Співдружність Польщі і Литви поступово розвивалася, і в 1569 р. було підписано Люблінський
договір, згідно з яким Велике князівство Литовське й королівство Польське злилися в єдину державу —
Річ Посполиту.
На початку XVIII ст. Литва ненадовго потрапила під владу Швеції, аз 1795 р. усі її землі, крім м.
Мемеля (сучасна Клайпеда), увійшли до складу Російської імперії. Під час Першої світової війни Литву
окупувала Німеччина. Однак після її поразки в Литві 16 лютого 1918 р. була проголошена незалежність.
У липні 1940 р, на територію Литви були введені радянські війська і вона стала республікою в складі
СРСР. У 1990 р. Литва першою з-поміж республік Радянського Союзу в односторонньому порядку
проголосила незалежність. У1991 р. країну визнав СРСР. У тому ж році Литва стала повноправним
членом ООН. У грудні 2002 р. на самміті ЄС у Копенгагені Литва одержала офіційне запрошення на
вступ до Євросоюзу і в 2004 р. увійшла до його складу. Литовська республіка є членом ОБСЄ та ООН (з
1991 року), Ради Європи (з 1993), НАТО (з 2002), , з 21 грудня 2007 року — повноправний член
Шенгенської угоди. З 1 липня по 31 грудня 2013 року Литва була Головою Ради Європейського Союзу.
Латвія:
Ще в III—II ст. до н. є. територію сучасної Латвії заселили балтські племена, від яких взяли свій
початок предки латишів — курші, латгали, земгали. Перші феодальні князівства тут стали з'являтися в
X—XIII ст. Вони піддавалися постійним нападам з боку германських хрестоносців, які в підсумку
підкорили собі ці землі та зробили їх частиною Лівонії — конфедерації німецьких князівств. Місцеве
населення насильницьки було обернено в католицтво, а в часи Реформації потрапило під вплив
лютеранства. У XVI в. після Ливонської війни значна частина Латвії відійшла до Речі Посполитої, а на
початку XVII ст. Швеція відвоювала західні латиські землі разом з Ригою.
 Після Північної війни, у 1721 р., а потім у 1795 р. територія Латвії була приєднана до Російської
імперії і залишалася в її складі до Першої світової війни. У лютому 1918 р. її окупували німецькі
війська. Однак після поразки Німеччини у війні вже в листопаді того ж року на одній частині країни
була проголошена незалежна Латвійська Республіка, а на іншій (разом з Ригою) утворена Латвійська
Радянська Республіка, що проіснувала до 1920 р., коли вся територія Латвії стала незалежною
республікою. У 30-х роках XX ст. в країні після державного перевороту був установлений
диктаторський режим, що симпатизував політиці Гітлера. У 1939 р. на територію Латвії були введені
радянські війська, а в 1940 р. — утворена Латвійська РСР, що увійшла до складу Радянського Союзу 21
серпня 1991 р. Латвія проголосила незалежність і через півтора місяці (17 вересня) стала членом ООН.
У грудні 2002 р. на самміті ЄС у Копенгагені Латвія дістала офіційне запрошення на вступ до
Євросоюзу і в 2004 р. стала його членом. 21 грудня 2007 року Латвія увійшла до складу, а з 30 березня
2008 року повністю застосовує правила Шенгенської зони. 1 січня 2014 року Латвія стала 18-м членом
єврозони.
У першому півріччі 2015 року Латвія головувала в Раді Європейського союзу.
2 червня 2016 року Латвія стала 35-м членом Організації економічного співробітництва і розвитку
(ОЕСР).

24. Державний устрій і політико-правові системи держав Балтії:

порівняльний аналіз.

У країнах Балтії за основу суспільно-політичного ладу обрано західноєвропейську модель із

розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм державності є нація.
Розпад СРСР та поступове розширення Євросоюзу є тими факторами, що вплинули на формування та
розвиток політичних систем держав Балтії. На теренах колишнього СРСР саме прибалтійські
республіки першими розпочали шлях до цінностей «західного світу». Прийняття у цих країнах
новітніх, європейських за змістом конституцій стало передумовою швидкої та ефективної перебудови
політичних систем.
Литва:
· Першою проголосила незалежність в березні 1990 р. 25 жовтня 1992 р. Були проведені
парламентські, а 14 лютого 1993 р. президентські вибори.
· Конституцію Литовської Республіки прийнято на референдумі 25 жовтня 1992 року. Відповідно
до Конституції, Литовська держава є демократичною республікою.
· Литва — президентсько-парламентська республіка. Державна влада в Литві здійснюється
Сеймом, Президентом республіки й урядом, судом. Повноваження влади обмежуються
Конституцією.
· Право на самоврядування гарантується державним територіально-адміністративним одиницям і
здійснюється через відповідні ради самоврядування..
· Литва є членом ООН, Ради Європи, членом Європейського Союзу і НАТО. Владні структури
Литви розв'язують два центральні завдання, які, зрештою, є спільними для балтійських країн, —
виживання економіки й забезпечення національної незалежності.
· Конституція Литви забезпечує основи для нормального функціонування всіх гілок влади —
парламентської, президентської, урядової й судової, що зумовлює політичну громадянську
стабільність.
· Литва стала першою країною в Європі, яка усунула главу держави з посади внаслідок
імпічменту.
Латвія:
· 4 травня 1990 року прийнято Декларацію про відновлення незалежності Латвійської республіки.
Конституція 1922 p., визначала країну як незалежну демократичну республіку.
· Суверенна влада держави належить народу.
· Латвія — парламентська республіка. Сейм складається зі ста народних представників,
обирається терміном на три роки загальним, рівним, прямим, таємним і пропорційним голосуванням.
· Президент республіки обирається Сеймом терміном на три роки закритим голосуванням не
 менш як 51 голосом членів Сейму. Президент республіки представляє державу в міжнародних
відносинах, призначає латвійських і приймає іноземних дипломатичних представників.
· Кабінет міністрів складається з президента міністрів і запрошених ним міністрів. Для виконання
своїх посадових обов'язків президенту міністрів і міністрам необхідна довіра Сейму. За свою
діяльність вони відповідають перед Сеймом. Право законодавства належить Сейму.
· У зовнішньополітичній сфері Латвія, як і інші балтійські країни, ввійшла у 2004 році до НАТО й
Європейського Союзу.
Естонія:
· проголосила незалежність у 1990 році
· Конституцію прийнято 28 червня 1992 року, за нею Естонія — самостійна й незалежна
демократична держава, де носієм верховної влади є народ.
· Естонія — парламентська республіка. Діяльність Державних Зборів, Президента республіки,
уряду республіки та судів здійснюється за принципом поділу та збалансування влад.
· Законодавча влада належить Державним зборам (парламенту) у складі 101 депутата. Члени
Державних Зборів обираються в ході вільних виборів на основі пропорційності. Державні Збори
обирають Президента республіки. Він є главою естонської держави, представляє країну в
міжнародних відносинах, скликає Державні Збори й відкриває їх перше засідання, призначає
кандидата на посаду прем'єр-міністра.
· Виконавча державна влада належить уряду республіки, до складу якого входять прем'єр-
міністр і міністри. Уряд республіки здійснює внутрішню й зовнішню політику держави, спрямовує й
координує діяльність урядових установ, організовує виконання законів, постанов Державних Зборів і
актів Президента республіки, виконує інші обов'язки, віднесені Конституцією й законами до відання
уряду.
· Правосуддя здійснюється тільки судом. До системи судочинства входять повітові, міські й
адміністративні суди, окружні суди й Державний суд. Державний суд є найвищою судовою
інстанцією, що розглядає судові рішення в касаційному порядку. Державний суд є одночасно судом
конституційного нагляду.

Правові системи країн входять у романо-німецьку правову сім'ю, займаючи в ній своєрідне місце.
Нинішні політичні і правові системи сформувалася впродовж останніх 150 років в результаті взаємодії
різних правових культур, головним чином німецької, дореволюційної російської, а також радянської.
Важливо підкреслити, що демократичні реформи у прибалтійських державах отримали масову
соціально-психологічну підтримку різних верств населення. Таким чином у суспільстві сформувалась
право-свідомість соціальної згоди, яка виступила рушійною силою трансформаційних політичних
процесів. Особливість простору країн Балтії заклечається в тому, що вони мають спільність
геополітичних цілей та інтересів, тотожність політичних систем, стандартизованість правових інститутів
у європейському середовищі.

25. Геополітичне середовище і зовнішня політика країн Балтії

Геополітичне положення
- Естонія, Литва і Латвія – транзитний район між Заходом і Сходом.
- Балтійська політика Заходу спрямована на закріплення теперішньої ситуації, створення тут
своєрідного «заслону безпеки» на кордоні з «непередбачуваним сусідом» і певного «торгівельного
моста» на шляху до великого східного ринку
В геополітичній думці Естонії можна в цілому виділити три версії майбутнього місця країни в
світі: 1) Естонія як прикордонна держава, останній форпост західної цивілізації 2) Естонія як держава-
місток між Заходом та Сходом (Росія та Естонія розглядаються як партнери, чиї інтереси полягають у
торгівлі через естонські порти) 3) Естонія має стати автократичною, самодостатньою і незалежною
економічно і політично країною
Просторова самоідентифікація Литви сьогодні відрізняється від її географічного положення.
Так, географічно Литва знаходиться в східній Прибалтиці. Але Литва вважає себе як прибалтійською,
так і центральноєвропейською державою. Традиційно Литва мала більш тісні стосунки з
континентальною Європою, ніж інші прибалтійські країни. Європейськими партнерами Литви були
Польща, Німеччина, Чехословаччина, Австрія і навіть Італія
 Геополітичне положення Латвії має подібні з Литвою і Естонією характеристики. Особливістю
Латвії є її найвищі транзитні можливості порівняно з двома іншими країнами Балтії.

Зовнішня політика
Після здобуття незалежності три балтійські країни одразу заявили про свою чітку прозахідну
орієнтацію, головною метою якої стала інтеграція до Європейського Союзу та НАТО.
Фактори вибору інтеграції країн Балтії до НАТО та ЄС стосувалися ідеологічних, історичних,
військово-політичних та економічних аспектів. Лідери трьох країн постійно наголошували на
важливості безпекових аспектів, економічного сприяння, зростання та розвитку, соціального добробуту
і участі у спільних європейських справах. В цьому контексті ― повернення до Європи відбувалося
через віддалення від Росії та наближення й закріплення своїх позицій на Заході.
З 1 травня 2004 року держави Балтії стали повноправними членами ЄС. Офіційними членами
НАТО країни Балтії стали в 2004 році на саміті в Стамбулі.
В сучасних реаліях питання ефективності членства країн Балтії в євроатлантичних структурах
стоїть дуже гостро, оскільки в умовах російської збройної агресії проти України, розпочатої в 2014
році, національна безпека країн Балтії наразі знаходиться під загрозою.
Паралелі між країнами Балтії та Україною в цьому контексті цілком очевидні: так само, як і в
Україні, тут проживає багато людей з російським корінням, які почасти з ностальгійним щемом у серці
звеличують епоху радянського комунізму. До того ж, більшість цих громадян не мають громадянства, а
тому суттєво обмежені в громадянських правах; ще десятки тисяч з російським громадянством
проживають в етнічних анклавах. Більше того, з початку української кризи російські військові літаки
постійно залітають у повітряний простір Естонії, Латвії та Литви. Не менш важливим є й те, що на всіх
російських телеканалах, які транслюють пропаганду проти українського уряду, НАТО та й усього
«гнилого» Заходу.
Тому лише присутність військ НАТО може бути реальною гарантією суверенітету та
територіальної цілісності для балтійських держав у випадку російської агресії.
Отже, балтійські країни реалізували загалом успішну, як з огляду на кінцевий результат, так і
під кутом зору захисту національних інтересів, стратегію інтеграції до євроатлантичної спільноти.
Успіхи країн Балтії в цьому контексті є наслідком виваженої політики їхніх лідерів та національної
згуртованості народів цих держав навколо ідеї повернення до європейської сім‘ї народів. Хоча головну
причину розвитку саме такого вектора зовнішньополітичної орієнтації лідери Естонії, Латвії та Литви
офіційно вбачали у прагненні повернутися до Європи та приєднатися до її системи колективної безпеки,
все ж таки найважливішим фактором слід об‘єктивно вважати страх балтійців перед російською
проімперською політикою.

26. Специфічні риси «західної» цивілізації

Західна цивілізація в сучасному значенні розуміється як вся європейська цивілізація, так і похідні
від неї суспільства у історичному, релігійному, лінгвістичному та культурному сенсі; такими є
наприклад, — північно- та південно-американські культури (англо-американський та латино-
американський світ), австралійська, новозеландська культури.
● · Завдяки кліматичним особливостям і технологіям ведення господарства західна цивілізація
набула діяльний і навіть радикальний характер на відміну від тих цивілізацій, які тяжіють до
пристосування і гармонійного співіснування з природою і важливою характеристикою яких є
традиційність. Європейська цивілізація найбільше цінувала і цінує інновації, інноваційну
діяльність.
● · В інших цивілізацій Європа багато чого запозичила. Однак найбільше значення має спадщина
цивілізацій античності, від яких в європейській цивілізації - "полісної генотип". Поліс об'єднував
вільних власників, була повага до гідності особи та її вибору. Більшість з них були землеробами,
оскільки саме наявність землі в окрузі поліса надавала прав громадянства. З огляду на це, однією з
провідних моральних установок, або максим, була така: "Працюй - досягнеш успіху!" У цьому
переконанні про богоугодності праці, що примножує добробут вільних власників, вбачається
прообраз «протестантської етики».
● · «Бийся – уславишся» - дух змагальності, що панував в полісі. Суспільство сприяло
прагненню людини до слави. Склався "агоністічний", тобто змагальний стиль життя, в якому головною
характеристикою був нестримний і висококреативний за своїм ефектом потяг індивіда до
самоствердження в змаганні з іншими. На основі цього чинника змагальності народилася конкуренція.
● · Антропоцентризм, тобто визнання людини в ролі "центру світобудови". Індивідуалістичний
напрямок, незалежність і автономність індивіда. Це відбилося в існуванні поняття "privacy", що
позначає право на індивідуальне відокремлення, ізольованість.
● · Приватна власність. Ідея приватної власності стала однією з головних суспільних цінностей
для Європи, стрижнем соціально-економічної структури європейської цивілізації. Так, сільське
господарство в Європі йшло, переважно, фермерським шляхом. Приватну власність охороняло ще
римське право.
● · В античності західна цивілізація також вчилася традицій громадянського суспільства.
Державно-політичний досвід античності - одна з основ європейської політичної культури. Виникли і
утвердилися такі феномени, як парламентаризм і поділ влади; партійно-політична система і
сучасна демократія; сформувалися основи політичної культури, а також структури державного
життя. Важливим було й те, що грецька традиція передбачала діалогічність в сфері думки,
стверджувала рівноправне існування різних концепцій і політичних поглядів. Ця діалогічність і
поліфонічність стали невід'ємною рисою західного розвитку.
● · Велике значення відігравали міста. Починаючи від середньовіччя, місто протистоїть селу.
Міста мали певну автономію від феодальної державної структури, жили за власними, колективно
прийнятими статутами. Саме міста, постійно розвиваючись і посилюючись, змогли поширити на все
суспільство вигідні для них норми економічному і політичному житті.
● · У психології купецтва і ремісничої верхівки чітко проступали риси раціоналізму,
розважливості, сміливості в ділових справах, усвідомлення особистих здібностей і широких
можливостей. Складалася мораль, що виправдовувала "чесне збагачення", радості мирського життя,
найбільшим успіхом вважався успіх сім'ї, повагу з боку співгромадян, слава і пам'ять нащадків.
● · Починаючи з XVI ст., В Західній Європі раціоналізуються все: способи ведення господарства,
соціальна і культурна сфери. З появою механічних годинників значно раціоналізуються ремісниче
виробництво на основі врахування та скорочення часу.
● · Колоніалізм став справжнім європейським феноменом, постійної сферою докладання зусиль
феодальної, а потім капіталістичної Європи. Колоніалізм виявив ще одну рису європейської цивілізації -
європоцентризм. Система колоніального панування підточувала саму Європу.
● У розвитку європейської цивілізації особливу роль зіграв тип сімейної організації. У Європі з
давніх часів переважав тип нуклеарної сім'ї, створюваної шлюбом чоловіка і жінки, які разом зі своїми
дітьми живуть окремо від батьків. Необхідність вести власне господарство відтерміновувало шлюб,
тому що треба було забезпечувати власну господарську самостійність, тому одружувалися в досить
зрілому віці, якщо взагалі одружилися. Пізній шлюб, нуклеарна сім'я були відмінними рисами
європейської цивілізації з колосальними наслідками, які ще недостатньо вивчені.

27. Регіон Європи та Північної Америки: загальна країнознавча

характеристика.
Європа - західний регіон материка Євразія, який охоплює площу близько 10 млн км 2 з
населенням понад 800 млн осіб. Європа омивається водами Атлантичного і Північного Льодовитого
океанів, берегова лінія значно розчленована. Площа півостровів становить четверту частину всієї площі
континенту, а на острови припадає понад 700 тис. км 2. Найпівнічніші частини Європи розташовані за
Полярним колом, а південні лежать у субтропічному поясі. Європа багата на різноманітні природні
ресурси, серед яких найбільше господарське значення мають мінерально- сировинні, земельні та
рекреаційні ресурси.
Європа є одним з основних осередків світової цивілізації, батьківщиною Великих
географічних відкриттів, промислової революції, міських агломерацій, відіграє важливу роль у
міжнародному географічному поділі праці.
Кількість країн на карті Європи залежить від конкретних політичних, економічних і культурних
позицій і є неоднозначною. Найбільше дискутується включення до складу Європи таких країн, як
Туреччина, Кіпр, Казахстан і Республіки Закавказзя.
На політичній карті Європи нині існує 44 незалежні суверенні держави (без Кіпру і Туреччини),
які об’єднані не лише географічним положенням, а й міцними економічними і політичними зв’язками.
За формою правління переважна більшість (34) держав є республіками, інші (10) - монархіями.
Більшість держав унітарні за територіальним устроєм. Однак у межах Європи є й федерації, серед яких
Австрія, Німеччина, Бельгія. Політична карта Європи формувалася впродовж тривалої історії. Останні
суттєві зміни на ній відбулися в кінці 80-х - на початку 90-х років ХХ ст., коли була зруйнована
соціалістична система і розпалися такі держави, як СРСР, Югославія, Чехословаччина.
Визначним фактором у Європейському регіоні стали інтеграційні процеси. Унаслідок активного
процесу розширення Європейський Союз став найбільшою і найпотужнішою організацією у світі з
площею понад 4,3 млн км2, населенням 508 млн осіб, з показником сукупного ВВП понад 19 трлн дол.
На сьогодні членами ЄС є 28 (27 без ВБ) держав.
Особливості європейської моделі господарства. Господарство європейських країн, на відміну від
інших країн світу, завжди вдосконалювалося на власній основі, спиралося на власний інтелект і
духовний потенціал своїх народів. Європейську модель розвитку економіки характеризує високий
ступінь відкритості.
Нині господарство більшості країн Європи переживає постіндустріальний етап розвитку і
характеризується як ринкове, соціально орієнтоване. Дійсно, на основі ринкових реформ у Європі
реалізується програма соціального вирівнювання, зменшення економічного і соціального розшарування
населення, утримання доходів низькооплачуваних верств населення на пристойному рівні тощо. Євро
об’єднало країни в Єврозону. Введення євро стало підставою для створення Єврозони - регіону в межах
Європи, що включає країни ЄС, офіційною валютою яких є євро. Ці країни мають право випускати
монети і банкноти, що номінують євро. А Європейський центральний банк відповідає за грошово-
кредитну політику країн Єврозони. Єврозона має наміри розширитися за рахунок інших країн ЄС. Крім
того, цю валюту, за домовленістю чи навіть без неї, використовують окремі країни й території, що не
входять до ЄС: усього 44 держави і 5 областей з населенням близько 500 млн осіб.
Отже, Європа є одним з найбільш розвинутих регіонів світу. Вона завжди впливала і продовжує
впливати на світову політику й економіку. Саме в Європі ще 450 р. до н. е. народилася демократія.
Європа завжди була і є центром економічних і соціальних нововведень. Такі важливі критерії
цивілізаційного прогресу, як всебічний розвиток особистості, якість життя, права людини, принципи й
механізми її соціального захисту, були започатковані й набули динамічного розвитку саме в країнах
Європи. Європа завжди була й залишається центром економічного прогресу. Як наслідок, багато
європейських країн належать до найбагатших у світі.
Регіон Північна Америка включає США і Канаду, а також розташовані в Атлантичному океані
Бермудські о-ва, Сен- П'єр і Мікелон. До Північній Америці відносять також Гренландію (належить
Данії) - найбільший острів на Землі, площа якого перевищує 2 млн. Кв. км. Однак він майже повністю
покритий кригою і в господарському відношенні поки слабо використовується. Цей регіон охоплює
територію 19,4 млн км2 з населенням 340,5 млн осіб.
Більша частина території Північної Америки розташована в помірному географічному поясі,
північ - в арктичному, а південь - у субтропічному і тропічному. Третина площі регіону вкрита
лісами, близько 8 % земель обробляються і належать до одних з найпродуктивніших у світі. Природні
умови загалом сприятливі для життя і діяльності населення.
Географічне положення Північної Америки загалом вигідне. Це пояснюється наявністю
широкого фронту морських кордонів і природних бухт, які сприяють розвитку торговельно-
економічних зв’язків. Сусідське положення між США і Канадою та між США і Мексикою позитивно
впливає на формування загалом сприятливого геополітичного клімату в регіоні.
Більша частина населення Північної Америки зайнята у сфері послуг. Близько 25 % економічно
активного населення працює у промисловості, хоча багато підприємств перенесено в регіони дешевої
робочої сили, зокрема в Латинську Америку. У сільському господарстві США і Канади зайнята зовсім
незначна кількість робочої сили.
Обидві країни північноамериканського регіону належать до високорозвинених
постіндустріальних країн - лідерів світу. США посідають особливе місце в сучасній світовій економіці
насамперед тому, що мають не тільки регіональне лідерство, а й глобальне. Маючи спільні зі США риси
економіки, Канада вирізняється своїми ресурсами, які за запасами мають світове значення.
Інтеграційні процеси. У північноамериканському регіоні в 1992 р. була укладена угода про
вільну торгівлю і створена організація НАФТА. Це прискорило взаємну інтеграцію двох країн регіону з
Мексикою, поліпшило співробітництво між державами і розширило зовнішньоекономічні відносини,
що позитивно відбилося на економіці країн-учасниць. Було ліквідовано обмеження у взаємній торгівлі,
створені умови, що полегшили взаємні капіталовкладення і реалізацію інвестиційних програм.
У США і Канаді добре виражені всі ознаки країн-лідерів. Це, насамперед, високий рівень
економічного розвитку і виробництва сукупного ВВП і ВВП на душу населення. У структурі
господарства цих країн у створенні ВВП високою є частка сфери послуг. Високим є й рівень
конкурентоспроможності національних економік. Країни регіону входять у першу десятку країн щодо
розвитку інновацій. їхнє лідерство підтверджується й високими технологічними досягненнями: США
посідають 2-ге місце, а Канада - 8-ме у світі. Крім того, країни регіону є лідерами з надання
інформаційних послуг у світі. Наприклад, США володіють понад 75 % баз інформаційних даних, що
підтверджує перехід країни до інформаційного суспільства.
Отже, маючи величезні природні, наукові та інтелектуальні ресурси, країни регіону за короткий
історичний час стали впливовою силою в усьому світі. У Північній Америці як економічному регіоні діє
ринкова модель розвитку економіки з низькою часткою державної власності, законодавчим
забезпеченням свободи ринку, високою динамікою розвитку, гнучкістю господарства і швидким
пристосуванням до нових економічних умов. Проте, крім переваг, тут є й недоліки, переважно
соціального характеру: неоднорідність суспільства, значна диференціація доходів населення. Створення
суспільства високих доходів сприяло формуванню суспільства високого рівня споживання, що
періодично дає збої.
· Країни північноамериканського регіону належать до другого типу відтворення населення
з високим рівнем урбанізації.
· Високий рівень господарського розвитку країн північноамериканського регіону впливає
на хід усіх економічних процесів у світі.

28. Особливості визначення географічних, політичних та культурних субрегіонів

Європи.
Ø Деякі автори стверджували, що кордоном Західної Європи є ареал панування латинської абетки
та колишня межа імперії Карла Великого. Тоді довелося б вважати Західною Європою Польщу й Чехію,
Словаччину й Угорщину, Словенію і Хорватію, що суперечить географії. Годі вже й казати про
Румунію з її також латинською абеткою… А крім того, є багато взагалі неєвропейських народів, що
також використовують латиницю.
Ø Інші автори вбачають Європу лише в католицько-протестантському чи романо-германському
світі. Однак цілком католицькі Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Хорватія і Словенія до романо-
германського світу не належать. І що тоді робити з колискою європейської цивілізації — Грецією, з її
98% православного населення (найвищий відсоток серед країн)?
Окреслення Європи та її меж доволі складна і суперечлива справа. Важливим є питання про
співвідношення політичних та соціокультурних меж. Вони не обов’язково збігаються, але саме це
забезпечує політичну, соціальну та історичну динаміку. Крім того, співвідношення між політичними та
соціокультурними межами створюють підґрунтя для транскордонної взаємодії. Проблема культурних
меж і кордонів особливо актуальна в епоху глобалізації, яка розмиває межі та ідентичності.
Регіональний поділ частини світу Європи найдинамічніший і найменш усталений. Для Європи
притаманними були швидкі і кардинальні зміни політичної карти. Розпад СРСР, Югославії та
Чехословаччини, демонтаж структури комуністичного блоку ще раз довели, що "кухня політичної
погоди світу знаходиться в Європі".
Дуже часто в основу групування беруть суто географічний критерій, який зводиться до
визначення природних бар'єрів у вигляді гір, морів, океанів. Та цей критерій регіоналізації не
відображає історично сформованого поєднання сусідніх країн, народів, національних економік, що
взаємозалежно розвиваються у певних економіко — географічних і геополітичних умовах.
Поділ Європи на субрегіони:
Ø Північна. Нині до Північного субрегіону, окрім країн Скандинавії, Фінляндії та Ісландії,
відносять Прибалтійські республіки - Латвію, Литву й Естонію. Це зумовлено не тільки розташуванням
останніх трьох країн на півночі Європи, а й історичними особливостями їхнього розвитку.
Ø Південна. До Південної Європи належать три країни Піренейського півострова - Португалія,
Іспанія та Андорра, а також Італія, Мальта, Греція, Албанія та більшість країн Балканського півострова
- колишніх республік Югославії. Звісно, до Середземномор’я належать такі країни-карлики, як Сан-
Марино і Ватикан. У зв’язку зі вступом Кіпру до ЄС та асоційованим членством у ЄС Туреччини ці
країни часто також відносять до Південної Європи.
Ø Західна: Німеччина, Франція, Монако, Велика Британія, Ірландія, Бельгія, Нідерланди,
Люксембург, Ліхтенштейн, Австрія, Швейцарія.
Ø Східна: Росія, Україна, Білорусь та Молдова. А такі країни, як Польща, Словаччина, Чехія,
Угорщина, Словенія, Румунія і Болгарія, тобто ті, які нещодавно стали членами ЄС, виділяють в окрему
групу країн Центральної Європи.
Цей поділ є суто географічним. Залежно від політичної та економічної ситуації окремі країни
можуть належати до різних груп країн і відповідно субрегіонів. Наприклад, Велику Британію та
Ірландію суто за географічними ознаками - розташуванням поза межами материкової Європи -
відносять до Північної Європи, а за економічними показниками - до Західної Європи. Останніми
роками, особливо після потужного розширення ЄС у 2004 р., стало актуальним виділення субрегіону
Центральна Європа.
У Середньовіччі під Європою розуміли насамперед території, де сповідувалося християнство. До речі,
сьогодні Перший культурний регіон (за класифікацією ЮНЕСКО) із шести, які є у світі, що називається
«європейсько-північноамериканський», дивовижним чином охоплює тільки країни, населені переважно
християнами. Церковний розкол ХI століття, поділивши Європу на католицьку і православну,
спровокував на Заході появу великої кількості творів, автори яких намагалися спростувати належність
східної частини до Європи та християнства. Ця традиція почасти зберігається. Ще й сьогодні можна
почути заяви, що обриси «справжньої Європи» збігаються з кордонами між Західною та Східною
Римськими імперіями. Справді, Європу важко уявити в культурному вимірі поза Христовим ученням.

29. Корисні копалини та мінерально-сировинні ресурси Європи.

Європа володіє досить різноманітними ресурсами паливно-, мінерально- та енергетичної сировини.
Але практично всі покладина європейській території давно відомі і знаходяться на межі виснаження.
Тому цей регіон більше інших у світі потребує імпорту ресурсів. Рельєф зарубіжної Європи досить
різноманітний. Ця різноманітність і визначила нерівномірність залягання корисних копалин.
● У горах і на Скандинавському пів-віі зосереджені запаси заліза, марганцю, цинку, олова, міді,
поліметалічних руд, бокситів. На низовинах - бурого і кам’яного вугілля, калійних солей.
Узбережжя Європи,що омивається Атлантичним і Північним Льодовитим океаном – родовища
нафти і газу. Розробки шельфу Північного Льодовитого океану до цих пір в пріоритеті.
● Особливості ресурсозабезпечення Європи можна пояснити трьома факторами:
1. Це відносно невелика територія, отже, обсяги природних ресурсів невеликі.
2. Європа – один з найбільш густонаселених регіонів у світі, ресурси використовуються досить
активно.
3. Європейці першими в світі пішли по шляху промислового розвитку, що призвело не тільки до
значного виснаження всіх видів ресурсів, а й до погіршення екології.
Види корисних копалин
Незважаючи на різноманітність корисних копалин в зарубіжній Європі, запаси лише деяких з них
можна оцінювати як значущі частки у світовому запасі. У цифрах це можна виразити таким чином:
• кам’яне і буре вугілля – 20% світового запасу;
• цинк – 18%;
• свинець – 14 %%
• мідь – 7%;
• нафту, природний газ, залізні руди, боксити – 5-6%. Інші ресурси представлені в незначних обсягах.
З видобутку кам’яного вугілля лідирує Німеччина (Рурський, Саарський, Ахенский, Крефельдскій
басейни). За нею -Польща (Верхнесілезійскій басейн) і Великобританія (Уельський і Нюкаслскій
басейни).
+ Хоча 2018 року в Німеччині закриються останні шахти з видобутку кам'яного вугілля ,
економіка ФРН ще десятиліттями змушена буде споживати вугілля. Адже на 2022 рік
заплановано також вивести з експлуатації останні атомні електростанції країни, а на струм
з відновлювальних джерел енергії припадає лише 31 відсоток із загальної генерації. Тож
вугілля й надалі залишатиметься важливим енергоносієм для ФРН.
Найбагатші поклади бурого вугілля також розташовані на території Німеччини (Галле-Лейціпгскій і
Ніжнелаузіцкій басейни). Є багаті поклади в Болгарії, Чехії, Угорщини.
Калійні солі в промислових масштабах добувають в Німеччині і у Франції.
Уранові руди – у Франції (родовища: Лімузен, Форез, Морван, Шардоне) та Іспанії (Монастеріо, Ла-
Вірхен, Есперанса).
+За інформацією МАГАТЕ, Україна має ресурс урану в кількості близько 250 тисяч тонн і
цього повинно вистачити на 100 років видобутку. Це запас - найбільший в Європі. Є, правда, один
мінус. Вміст урану в урановій руді, досить низький на тлі більш багатих родовищ, припустимо, в
Канаді, Казахстані та Австралії. І, безумовно, видобуток такого урану трохи дорожчий, ніж видобуток
урану в тих країнах, які я назвав. Але завдання - перейти на уран власного видобутку з 100% покриттям
потреби вітчизняної атомної енергетики, це завдання, безумовно, має пріоритет номер один. В той же
час - прогнози: Відпрацювання Ватутінського родовища уранових руд очікується в 2020-22рр. У
дежконцерні нагадують, що "Східний гірничо-збагачувальний комбінат" (на сьогодні, єдине в
Україні та найбільше в Європі підприємство з видобутку та переробки уранової руди)
відпрацьовує чотири уранові родовища - Ватутінське, Мічурінське, Центральне (Східна зона) і
Новокостянтинівське. Перші три родовища знаходяться в промисловій експлуатації від 27 до 40 років, в
результаті чого частина їх балансових запасів вже відпрацьована.
+ Закрито останній урановий рудник в Центральній Європі
У квітні 2017р завершився видобуток на урановому руднику в Чехії. Це був єдиний
функціонуючий урановий рудник в Чеській Республіці і в Центральній Європі після 2000 року
Родовище Rožná-OLSI було виявлено в середині 50-х років минулого року.З кінця минулого року
операції продовжувала тільки одна шахта. В останнє десятиліття річний обсяг виробництва урану був
близько 300 тонн. За оцінками, до сих пір запаси родовища складають близько 60 тисяч тонн. Так чому
шахта закрита? Рішення було прийняти з економічних міркувань. Чеська компанія не може
ефективно конкурувати з виробниками з Казахстану та Канади, які мають набагато кращі
депозити.
Залізні руди – у Франції (Лотаринзький басейн) та Швеції (Кируна).
Мідь – в Болгарії (Медет, Асарал, Елаціте), Польщі (Гродзецкое, Злоторийское, Предсудетское
родовища) і Фінляндії (Вуонос, Оутокумпу, Луйконлахті).
Нафта – В даний час відкриті 21 нафтогазоносних басейнів, загальною площею більше 2,8 млн. Кв.км.
Окремих нафтових родовищ – 752, газових – 854.
Лідер - Норвегія, видобуає близько 2 млн барелів нафти в день, досить успішно диверсифікує
економіку. Цікаво, Євросоюз, в який Норвегія не входить, видобуває в день близько 1.5 млн барелів
нафти.
На 2-му місці - Великобританія з щоденним видобутком 800 тисяч барелів, що видобуваються на
шельфі Північного моря. І це - лідер в ЄС. Власної нафти (періодично) не вистачає- імпортна сировина.
3-я-Данія -200 тис барелів в день.Перспектива-виявлена нафта на шельфі Півн моря, на пд Ютландії.
Газ – у Великобританії, Норвегії, Нідерландах. Найбільше родовище – Гроніген. Тут щорічно
видобувають понад 3,0 трлн. кубометрів.
Боксити – у Франції (Середземноморська провінція, Ла-Рукет), Греції (Парнас-Кіон, Аморгос), Хорватії
(Рудополье, Нікшич), Угорщині (Халімба, Орослань, Гант).
Марганцеві руди
Найбільшими запасами володіє Україна (17,9% світових), далі йде Болгарія (126 млн т, 3,5%). В
Україні марганцеві руди залягають у Нікопольському (33%) і Великотокмацькому (67%) родовищах.
Титанові руди представлені переважно ільменітом і рутилом. Основні родовища ільменіт-
магнетитових руд розташовані в Україні (найбільші в Європі ресурси і запаси титанових руд.), Норвегії
(Тельнес, Согндаль та ін.), Фінляндії (Муставара, Отанмякі), Польщі (Кшеменкі) та ін.
Благородні метали. Родов. руд благородних металів (золота, срібла, платини і платиноїдів) в Європі
порівняно рідкісні. Власне золоторудними є родовища Салсінь у Франції, родовища «золотого
чотирикутника» Румунії (Брад, Златна, Секеримб), Мужиївське, Береговське, Сауляк (Україна). До
золото-срібних належать родовища Кремніца, Пуканєц (Чехія, Словаччина).
На території Європи знаходяться унікальні ртутні родовища: Альмаден (80% запасів континенту) і
Ель-Ентредічо (Іспанія), Микитівське (Україна).
Родовища стронцієвих руд знаходяться у Великобританії.
Нерудна індустріальна сировина Європи представлена родовищами вогнетривів (магнезит),
флюсових вапняків і доломіту, родовищами графіту, азбесту, польового шпату, кварцу, флюориту,
бариту та ін. Великі родовища флюориту розвідані у Великобританії (Півд. Пенніни), Франції (Пьє-
Пертюш), Італії (Таргола, Пьянчано), ФРН (Ротлебероде, Ільменау), Швеції (Гладсакс), Україні
(Покровсько-Киреєвське родовище).Значні запаси бариту зосереджені в Греції, Ірландії, ФРН, Італії,
Франції, Бельгії.
Нерудні буд. матеріали представлені родовищами перліту в Угорщині, Греції, Ісландії, діатоміту — в
Ісландії, Данії, Великобританії, Португалії, каоліну — у Великобританії, ФРН, Франції, Чехії. Крупні
родов. мармуру відомі в Італії, Греції, граніту — в Україні, Швеції, Фінляндії, Великобританії.
З дорогоцінних і напівдорогоцінних каменів в Європі представлені родовищами рубіну, сапфіру,
ґранату в Чехії, Андоррі, Фінляндії.
Країни Європи багаті термальними і мінеральними джерелами: Баден в Австрії, Спа в Бельгії,
Карлові-Вари в Чехії, Бат у Великобританії, Карпатські та ін. мінводи в Україні; числ. джерела мін. вод
є в Албанії, Болгарії, Угорщині, Франції, Польщі, Румунії, ФРН, Ісландії, Іспанії.

30. Євроатлантичний простір як об’єкт країнознавчого дослідження

Євроатлантичний регіон:
· США і Канада
· 43 європейських країни
· 3 країни, розташовані в Європі і Азії - Росія, Туреччина і Казахстан
· Грузія, Вірменія, Азербайджан
· Всього 51 країна
Євроатлантичний регіон - це географічний, історичний, політичний й культурний простір, що
об’єднаний спільною історією, християнською культурною спадщиною та численними
регіональними міжнародними організаціями (такими як ЄС, НАТО, ОБСЄ, Рада Європи тощо), з
якими тією чи іншою мірою пов’язані всі перераховані вище держави.
Цей регіон можна віднести до західної цивілізації:
1. Спільна культурна спадщина ( Античність, Середньовіччя, римське право, латина тощо)
2. Християнство - важлива ознака!
3. Європейські мови індо-європейської мовної родини
4. Панування закону ще зі Стародавніх часів + захист прав людини
5. Індивідуалізм
6. Прагнення до нових відкриттів, залучення нового, постіндустріального
ВАЖЛИВИЙ, ЯК ОБ’ЄКТ КРАЇНОЗНАВЧИХ ДОСЛІДЖЕНЬ:
 1. ЕКОНОМІКА. Високий економічний розвиток та спільна участь у світових економічних
процесах
a. США, ЄС - партнери + спільні економічні партнери
b. Країни регіону з найбільшим ВВП - Люксембург, Швейцарія, Норвегія, США, Данія
2. ПОЛІТИКА. Країни регіони - члени ЄС, НАТО, ООН (4 з 5 постійних членів РБ ООН
відносяться до євроатлантичного регіону)
a. Червень 2017 - Чорногорія стала членом НАТО
b. Липень 2016 - просування баз НАТО на Сх (Саміт НАТО у Варшаві, військові бази
НАТО тепер і в Польщі)
c. НАТО - політика «відчинених дверей» задля безпеки в умовах глобалізації
d. Зміна політичних процесів в ЄС через Брекзіт 2016
e. Зміна політичних процесів в США через Трампа ( вихід з Транстихоокеанського
партнерства і купа іншого)
3. Значні поклади корисних копалин, велика частка регіону у світовій торгівлі
a. Нафта: Канада - 3 місце, Росія - 6, США - 9
b. Газ: США - 1, Росія -2, Канада - 5, Норвегія - 7
4. КОМПЛЕКСНИЙ АНАЛІЗ ВСІХ ЧИННИКІВ І ПРОЦЕСІВ В ДАНОМУ РЕГІОНІ ДОПОМАГАЄ
СПРОГНОЗУВАТИ ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ, ЕКОНОМІЧНІ ТЕМПИ РОЗВИТКУ ТА УЧАСТЬ У
ГЛОБАЛЬНИХ СВІТОВИХ ПРОЦЕСАХ ( участь США, ЄС та Росії у Сирії, США у Південно-
Китайському морі, США-Росія-Іран тощо)

31. Англосаксонські країни Європи та Північної Америки: загальна характеритика.

Великобританія - країна без конституції. Порядок виборів, формування уряду, а також прав і
обов'язків громадян визначається численними законами і указами. Уряд Великобританії спирається на
конституційні звичаї, тобто парламент дивиться, на те, як було вирішене той чи інший політичний
прецедент.
Парламент Сполученого Королівства Великобританії і Північної Ірландії є найвищим
законодавчим органом в Сполученому Королівстві і Королівських колоніях. Його очолює
Британський монарх. Парламент двопалатний, включає верхню палату (Палата лордів), і нижню
палату (Палата общин). (детальніше див. пит. 32)
Парламент очолюється Британським Монархом. Монарх призначає Прем'єр-міністра з
врахуванням конвенції (кандидат на пост має бути членом Палати общин і мати підтримку, достатню
для призначення). Потім прем'єр-міністр вибирає останніх міністрів, які і складають Уряд і є
політичними главами Департаментів. Приблизно 20 найголовніших міністрів складають Кабінет
міністрів. Як і в інших системах правління, виконавча влада несе відповідальність перед Парламентом:
отримавши від парламенту вотум недовіри, уряд буде вимушений або піти у відставку, або спробувати
розпустити Парламент і провести загальні вибори.
Виконавчу владу здійснює уряд (кабінет)
Кабінет міністрів Великої Британії складається з офіційних урядових осіб, обраних Прем'єр-
міністром, з них більшість — міністри уряду, в основному глави департаментів на посадах «державних
секретарів». Формально члени Кабінету обираються виключно з однієї з палат Парламенту.
Уряд країни, як правило, очолюється лідером партії, яка перемогла на виборах і має найбільшу
кількість місць y Палаті Громад, складається з членів Кабінету, міністрів, що не входять до складу
Кабінету, і молодших міністрів (всього налічується близько 100 осіб). Прем'єр-міністр одноосібно
формує склад Уряду та визначає, хто з міністрів входить до складу Кабінету.
Судова влада
· Судова колегія Палати Лордів (найвища апеляційна інстанція у цивільних справах по всій країні, у
кримінальних справах – в Англії, Уельсі та Північній Ірландії)
· Верховні Суди Англії, Уельсу та Північної Ірландії
· Шотландський Сесійний та Верховний Суд
США сформувалися в умовах боротьби за незалежність колишніх колоній проти англійської
корони. 4 липня 1776 р. Другий континентальний Конгрес у Філадельфії ухвалив "Декларацію
незалежності США", яка була розроблена комісією у складі 5 осіб під головуванням Т. Джеферсона.
 Конституція США була прийнята конституційним Конвентом (55 делегатів) 17 вересня 1787 р.
У 1791 р. до Конституції США було внесено 10 поправок, які дістали назву "Білля про права", де
закріплювалися основні демократичні права і свободи політичного характеру: свободи віросповідання,
слова, друку, зборів та петицій. Народу гарантувалася цивільна і особиста недоторканність: особи,
житла, паперів та майна.
Конституційний лад США характеризується високим рівнем стабільності, оскільки процедура
внесення змін і доповнень до Конституції дуже складна. Поправки до Конституції повинні бути
ухвалені 2/3 голосів депутатів кожної із палат Конгресу, а потім ратифіковані законодавчими зборами
або конвентами 3/4 штатів.
Три основних політико-правових принципів лягли у фундамент конституційної системи США:
1. Принцип поділу влади на три гілки – виконавчу, законодавчу, судову, який, по суті, і був
«принципом стримувань і противаг», оскільки, розділяючи владні функції між різними владними
структурами, не допускав узурпації повноважень будь-яким одним державним інститутом, і тим самим
гарантував створення істинно демократичної правової бази держави. На федеральному рівні три гілки
влади в США представлені конгресом, президентом і верховним судом.
США є президентською республікою, і основні особливості їхнього державного устрою:
· Поєднання повноважень глави держави і глави уряду в одному вищому посадовій особі –
президенті;
· Позапарламентський метод обрання президента і формування уряду (глави міністерств
призначаються президентом);
· Відсутність у президента права розпускати вищий законодавчий орган, а у конгресу – приймати
вотум недовіри уряду;
· Заборона членам уряду бути депутатами конгресу й навпаки.
Приклади того, що в основу взаємодії всіх гілок влади закладена ідея взаємоконтролю та
урівноваження влади, яка не допускає посилення однієї гілки влади за рахунок іншої:
· Конгрес може відхилити президентський законопроект, а президент при затвердженні
законопроекту може накласти вето;
· Багато повноважень президента реалізуються тільки при схваленні сенату (міжнародні договори);
· Верховний суд вправі визнати недійсними як закони конгресу, так і акти виконавчої влади.
2. Принцип – федералізм – конституційний принцип, що передбачає жорстке розмежування
повноважень федеральної влади і влади штатів, що, по суті, також до певної міри є проявом «принципу
стримувань і противаг» на більш «низькому» рівні.
Штат не є суверенним: у нього немає зовнішньополітичних повноважень, обмежена влада штату у
фінансовій сфері, жоден штат не вправі змінити у себе форму правління, не має права добровільного
виходу з федерації. У повноваження штату входить прийняття власних законів і конституцій;
регулювання економіки і торгівлі усередині штату; формування установ державної влади; охорона
громадського порядку; встановлення принципів судоустрою та судочинства; проведення виборів до
органів влади штату і місцеві органи управління.
3. Принцип – судовий конституційний нагляд полягає в тому, що суди мають право визнати закони
конгресу й акти виконавчої влади недійсними, що суперечать конституції. Рішення вищого органу
конституційного нагляду – Верховного суду – є остаточними.
Законодавча влада
Законодавча влада в США здійснюється конгресом і легіслатурами штатів.
Конгрес складається з двох палат:
· Сенат (100 чоловік). Кожен штат представлений двома членами, обраними на 6-річний термін.
Кожні 2 роки сенат оновлюється на одну третину.
· Палата представників має 435 членів. 1 депутат від 500 тисяч чоловік обирається на 2 роки. Кожен
штат повинен бути представлений у палаті принаймні одним членом.
Конгрес має спільні широкі конституційні повноваження: встановлює податки, мита, акцизні збори;
затверджує федеральний бюджет; бере і видає кредити; регулює зовнішню торгівлю і торгівлю між
штатами; оголошує війну, формує збройні сили; здійснює контроль за діяльністю урядових установ.
Важливу роль у діяльності конгресу грають:
· Постійні комітети, які готують тексти законодавчих актів з своїх проблем, здійснюють нагляд за
діяльністю органів федерального уряду у своїй галузі;
· Спеціальні комітети засновуються палатами для виконання спеціальної роботи.
· Об'єднані комітети обох палат. Їх завдання – координація позицій обох палат.
 У конгресі США представлені тільки дві найбільші партії країни – Демократична і Республіканська.
У кожній з палат конгресу утворюються партійні фракції обох партій: фракція більшості та фракція
меншості.
Виконавча влада
Виконавча влада в країні здійснюється президентом США, за допомогою апарату виконавчої влади.
На рівні штатів носіями виконавчої влади є губернатори, які очолюють адміністративні органи своїх
штатів.
Президент США поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Він обирається на 4 роки, з
можливістю переобрання лише один раз. Повноваження президента США такі: головнокомандувач
збройними силами США; призначення федеральних суддів, включаючи членів Верховного суду, послів,
тощо; скликання надзвичайних сесій конгресу; формування законодавчої програми адміністрації
(послання конгресу); представлення бюджету конгресу; видання президентських наказів, що мають
силу закону.
Віце-президент обирається разом з президентом на 4-річний термін, причому президент і віце-
президент не можуть бути з одного штату. Крім конституційного повноваження головувати в сенаті, він
є наступником президента у випадку смерті або недієздатності останнього.
Відповідно до конституції США, всі громадяни у віці 18 років мають право брати участь у
президентських виборах. Вони не вибирають президента прямим голосуванням, вони голосують за
вибірників, які, у свою чергу, обирають президента.
У США діє мажоритарна система відносної більшості: обраним вважається той, хто набрав більше
голосів виборців, ніж кожен з його конкурентів, навіть якщо він не отримав 50% голосів.
Конгрес США має можливість впливати на вирішення питань зовнішньої політики. Він може
виділяти чи не виділяти кошти на запитувані президентом зовнішньополітичні або військові програми,
приймати закони, що регулюють зовнішню торгівлю США, встановлювати експортні або імпортні
обмеження.
Судова влада
Характерною особливістю судоустрою в США є відсутність єдиної, загальнонаціональної судової
системи. Існують організаційно відокремлені судові системи в кожному з штатів і федеральна судова
система.
Канада стала самоврядним домініоном в 1867 році, зберігаючи зв'язки з британською короною.
Згідно з Конституційним законом 1982 р. є главою держави Королева (Король) Великобританії, що
представляє в Канаді Генерал-губернатор. Його призначає Королева за порадою Прем'єр-міністра.
Термін його повноважень - 5 років, але на вимогу голови Уряду він може бути відсторонений від посади
і раніше. Генерал -губернатор стверджує законопроекти, скликає нижню палату парламенту і вправі
розпустити її до закінчення терміну повноважень, призначає Прем'єр-міністра та вищих посадових осіб.
Він вирішує питання зовнішньої політики: ратифікує міжнародні договори, проводить призначення
дипломатичних представників. Йому належить право помилування. Однак діяльність Генерал-
губернатора носить багато в чому формальний характер, оскільки більшість своїх повноважень він
здійснює «за порадою» уряду.
Законодавча влада належить Королеві в особі Генерал-губернатора і Парламенту. Парламент Канади
складається з Палати громад та Сенату. Палата громад складається з 301 депутата і обирається шляхом
загальних прямих виборів строком на 5 років. У складі Сенату - 104 особи, що призначаються Генерал-
губернатором довічно. Сенатори провінцій представляють інтереси тих, від яких вони призначені.
Повноваження Парламенту достатньо обширні: він видає закони приймає бюджет створює Уряд і
контролює його діяльність вирішує питання зовнішньої політики. Законопроекти подаються на розгляд
окремими депутатами та Урядом (фінансові законопроекти можуть вноситися тільки Урядом). Для
ухвалення того чи іншого законопроекту потрібна проста більшість голосів.
Влада Виконавча Королеві належить в особі Генера-губернатора та здійснюється урядом - Кабінетом
Міністрів.
До його складу входять Прем'єр-міністр, міністри - глави окремих міністерств і міністри без
портфелів. Прем'єр-міністр призначається Генерал-губернатором; їм стає лідер партії, одержала на
останніх виборах більшість місць Палаті громад. Він формує Уряд з числа найбільш відомих членів
своєю партії.
Конституція Канади складається з неписаних і письмових актів, звичаїв, судових рішень і традицій,
починаючи з 1763; письмова частина конституції складається з Конституційного акту від 29 березня
1867 р., який створив федерацію чотирьох провінціях, та Закону про Конституцію від 17 квітня 1982;
кілька поправок до Закону Конституції 1982 року, в минулому в 2011 (2011).
У Канаді, як і в інших англосаксонських країнах, застосовується мажоритарна виборча система
відносної більшості. Обраним вважається той кандидат, який набрав голосів більше, ніж кожен з його
противників окремо, хоча це становить менше половини. Подібна система результативна, оскільки
хтось завжди отримує відносну більшість; в Палаті громад звичайно буває міцна більшість, що
забезпечує стабільність уряду. При цьому вона позбавляє представництва малі партії і спотворює
відповідність між числом поданих голосів і кількістю мандатів , завойованих тією чи іншою партією .
Вибори в Канаді проводяться по одномандатних виборчих округах.
У Канаді існує двопартійна система. Насправді, лише дві партії набирають достатньо голосів, щоб
отримати владу. В даний час це Консервативна партія Канади та Ліберальна партія Канади. Проте дві
інших партії досить впливові, щоб утворити меншість в уряді і таким чином досягти балансу влади, це
Квебекський блок і Нова демократична партія Канади.

Канадський федералізм - одна з трьох основ канадського конституційного правопорядку поряд з

відповідальним урядом і Канадсько хартією прав і свобод. У Канаді існує дві різні щаблі політичної
влади: центральний (федеральний) канадський парламент і десять провінційних законодавчих зборів.
Кожна ступінь законодавчих органів незалежна в рамках певних своїх повноважень, а деякі
повноваження відносяться до обох рівнів (напр. сільське господарство та імміграція). В цьому
відношенні Канада відрізняється від своєї колишньої метрополії - Сполученого королівства, в якій на
момент утворення Канадської конфедерації подібної системи не існувало.
Федеративна природа канадської конституції була реакцією на відмінність приморських колоній і
провінції Канада, особливо помітне між франкомовними жителями Нижньої Канади (Квебеку) та
англомовними жителями Верхньої Канади (Онтаріо). Вважалося, що федералізм необхідний для
співіснування франкомовної і англомовної спільнот.

32. Особливості парламентської монархії у Великій Британії

Велика Британія є країною парламентської демократії, яка діє в рамках конституційної
монархії. Монархія є найдавнішою інституцією в системі урядування у Великій Британії, її історія
налічує більш як тисячу років. Монарх є главою держави, а Прем'єр-міністр, якого призначає
монарх, є, на практиці, політичним лідером Великої Британії та діє як глава уряду Її Величності.
В країні немає конституції у формі єдиного писаного основного закону. Конституційне значення мають
законодавчі акти, схвалені парламентом, та судові прецеденти.. Королівські повноваження перебувають
у руках виконавчої влади - кабінету міністрів. Законодавчий орган - двопалатний Парламент (палата
общин і палата лордів). В умовах відсутності конституції і за положенням "парламентського
суверенітету" Парламент не зв'язаний раніше ухваленими рішеннями і може скасовувати акти
конституційного значення. Британські суди позбавлені права переглядати або скасовувати акти
Парламенту.
Конституційна парламентська монархія ВБ характеризується такими особливостями:
● влада монарха обмежується конституцією, що затверджується парламентом. Монарх не має
права змінювати конституцію, а його влада символічна, наприклад, у Великобританії закони,
прийняті парламентом, і рішення кабінету міністрів повинні мати королівський підпис, але при
цьому самі монархи не користувалися правом вето з 1710 р.
● уряд формується парламентом з представників певних партій, що отримали більшість голосів на
виборах у парламент;
● лідер партії, що має найбільше число депутатських місць, очолює уряд (прем'єр-міністр є
найбільш значною особою в політичному житті);
● ·уряд відповідає перед парламентом, а не перед монархом.
Монарх визнається джерелом суверенної влади, символом єдності нації та главою
англіканської та пресвітеріанської церкви. У зв'язку з тим, що монарх - фігура політично нейтральна,
він виступає як гарант стабільності у державі та суспільстві. Згідно з Актом про престолонаслідування
1701 р. у Великобританії діє кастильська система престолонаслідування, яка передбачає, що
королівський трон передається за спадщиною старшому з синів колишнього монарха, а якщо синів
немає, то старшій доньці. З 1952 р. трон займає Єлизавета II - 42-й монарх Великобританії та шоста в
британській історії королева.
Королівські прерогативи не походять від парламенту і поділяються на особисті та
політичні. До особистих прерогатив відносять: право на атрибути монаршої влади (корона, мантія,
трон, скіпетр і держава, титул); право на утримання за рахунок державного бюджету за цивільним
листом, який нараховує близько 8 млн фунтів стерлінгів; право мати королівський двір і власність;
право на королівські імунітети, тобто монарх – особа недоторканна, яка не підлягає кримінальній,
адміністративній, цивільній, політичній відповідальності.
Монарх має політичні прерогативи лише номінально, тому в юридичній літературі їх прийнято
називати "сплячі прерогативи". На сучасному етапі монарх використовує такі прерогативи за порадою з
прем'єр-міністром і урядом. Водночас у надзвичайнихn умовах монарх має можливість користуватися
політичними прерогативами у повному обсязі. Наприклад, з метою збереження стабільності у державі
та суспільстві після виборів до парламенту Єлизавета II у 1974 р. сформувала лейбористський уряд,
хоча ця партія не мала явної переваги у Палаті громад. У зв'язку з тим, що політичні прерогативи досить
широкі, їх поділяють на повноваження у сфері внутрішньої та зовнішньої політики. У галузі
внутрішньої політики існують наступні королівські прерогативи:
а) у сфері управління: право формувати уряд, керувати збройними силами, управляти власністю
Корони тощо;
б) у судовій галузі прерогатива монарха базується на принципі "Монарх - джерело
справедливості", тому британське правосуддя здійснюється від імені монарха;
в) у законодавчій сфері: право абсолютного вето (з 1707 р. монарх не користується цим правом);
право скликати парламент та розпускати Палату громад; право відкривати чергову сесію парламенту.
В галузі зовнішньої політики королівські прерогативи полягають у наступному: монарх є
главою Британської Співдружності, оголошує війну та укладає мир, укладає міжнародні угоди, визнає
зарубіжні держави тощо.
Крім того, з XIII ст. діє Таємна рада, яка є дорадчим органом при главі держави. До складу
Таємної ради входять міністри Кабінету, судді Апеляційного суду, архієпископи англіканської церкви,
спікер Палати громад та інші вищі посадові особи - всього 300 осіб. Цей комітет був сформований у
1833 р. та є апеляційною інстанцією для церковних судів, трибуналів різних профспілок. Таємна рада
приймає рішення від імені монарха у формі прокламацій та наказів. Наприклад, скликання парламенту
та розпуск Палати громад має форму прокламації, а рішення з питань права та управління - форму
наказів.
Плюси і мінуси:
+ ефективна система стримувань і противаг, але монарх все одно за потреби може
використовувати «сплячі» повноваження
+ важливий символічний сенс для згуртування нації, оскільки часто монарх є безпартійним, на
відміну від президентів + прем’єр може займатись справами, поки монарх відвідує церемоніальні події
+ зв’язки з Співдружністю Націй
- преференція походженню, а не можливостям соціального ліфта.
- достатньо дороге задоволення – приблизно 50 млн доларів на рік (але всього приблизно долар з
громадянина), а якщо врахувати інші витрати – безпекові, утримання резиденцій і т.д., то вартість
складе приблизно 310 млн доларів. Але +, що щороку на туристах до королівських резиденцій
королівська сім’я заробляє приблизно 800 млн дол

33. Державний устрій та адміністративно-територіальний поділ Сполученого Королівства

Великобританії та Північної Ірландії
ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ
Великобританія в політичному плані є конституційною монархією. Монарх вважається
главою держави, верховним головнокомандуючим, главою адміністрації і світським главою
офіційної церкви Англії, главою судової системи, має формальне право скликати парламент на
сесії. Монарх є складовою частиною парламенту поряд з Палатою лордів і палатою громад; має право
абсолютного вето на будь-який закон, прийнятий парламентом; монарх має право призначати і
звільняти з посади прем'єр-міністра і міністрів, але слідуючи склався за 200 років конституційного
звичаєм, глава держави призначає прем'єр-міністром лідера партії, яка перемогла на виборах, а міністрів
- за пропозицією голови уряду.
Королева очолює Співдружність націй, до складу якого входять 54 держави. Королева є
главою держав ряду країн Співдружності (о-ва Антигуа і Барбуда, Австралія, Багамські о-ви,
Барбадос, Беліз, Канада, Гренада, Ямайка, Нова Зеландія, Папуа Нова Гвінея, о-ва Сент-Крістофер і
Невіс, Сент- Люсія, о-ва Сент-Вінсент і Гренадіни, Соломонові острови і Тувалу), де королеву
представляють генерал-губернатори. Порядок успадкування корони визначається нормами
прецедентного права і рядом законодавчих актів.
Великобританія - країна без Конституції. Порядок виборів, формування уряду, а також прав і
обов'язків громадян визначається численними законами і указами.
ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА
Вищий орган законодавчої влади - парламент (найстаріший у світі, створений в 1265 р),
який складається з монарха (короля чи королеви), Палати лордів і Палати громад. Хоча глава
держави по конституційній доктрині є складовою частиною парламенту, з точки зору концепції поділу
влади він відноситься все ж до виконавчої влади.
Палата лордів формується у спадок. Основною її функцією є розгляд і внесення поправок в
проекти, представлені палатою громад. З 1949 р за палатою лордів збереглося лише право
відкладального вето - короткостроковій відстрочки прийнятих палатою громад законопроектів. Вона
обирається по одномандатних виборчих округах за мажоритарною системою відносної більшості.
Керує засіданнями палати та її обслуговуючим персоналом спікер, котрий обирається на весь термін
повноважень палати і виходить зі складу своєї партії (вважається безпартійним). Спікер не може
голосувати, він подає вирішальний голос тільки в тому випадку, якщо голоси членів палати
розділилися порівну.
Як і в інших парламентах, в палаті громад Великобританії утворюються постійні і
тимчасові комітети. Вони попередньо обговорюють законопроекти, контролюють діяльність
адміністрації, проводять парламентські розслідування і т.д.
Основна функція парламенту - законотворчість. Як правило, законопроекти повинні бути
прийняті обома палатами. Законопроект спочатку розглядається палатою громад і лише потім
передається в палату лордів. Глава держави (монарх) володіє законодавчою ініціативою, але від його
імені законопроекти представляють міністри. Законопроект розглядається в трьох читаннях. Якщо
проект прийнятий, він передається в палату лордів.
До повноважень палати громад відносять фінансові повноваження. Закон про бюджет
завжди приймається спочатку нижньою палатою. Його вносить тільки уряд, пропозиції депутатів
можливі лише за погодженням з відповідним міністром.
Парламент Великобританії (практично палата громад) здійснює контроль за управлінням,
за діяльністю уряду. Однак більшість парламенту і уряду належить до однієї і тієї ж партії, а лідер
партії є лідером фракції більшості в парламенті і одночасно прем'єр-міністром. Тому направляє роботу
парламенту, по суті, уряд.
Юридично уряд несе колективну відповідальність перед парламентом (тільки перед
палатою громад). Палата громад може зажадати відставки міністра, але прем'єр-міністр вирішує, чи
піде у відставку весь уряд або тільки винний міністр. Дебати також є формою контролю. Контроль за
діяльністю міністрів здійснюють також парламентські спеціальні комітети: з 1979 р міністри
запрошуються ними для пояснень.
Парламент Великобританії зберіг за собою наступні функції: зовнішня політика; оборона і
завдання національної безпеки; основоположні питання економіки, промисловості, енергетики,
грошово-кредитної політики; певні питання внутрішньої політики (імміграція, зайнятість, захист
інформації, боротьба з наркобізнесом і т.п.); соціальний захист населення; законодавче
регулювання сфери транспорту; ЗМІ (в першу чергу, електронні).
ВИКОНАВЧА ВЛАДА
Вищу виконавчу владу здійснює уряд на чолі з прем'єр-міністром, який поряд з спадковим
монархом є лідером країни. В уряд Великобританії входить близько 100 осіб; найбільш важливі і
впливові члени уряду утворюють вужчу колегію - Кабінет міністрів. Уряд ніколи не збирається на
засідання і не приймає рішень. З його складу виділяється більш вузький кабінет провідних міністрів (18-
22 чоловік, в 1997 р - 22), в їх числі завжди державні секретарі внутрішніх справ і оборони, лорд-
канцлер, канцлер казначейства та ін.
Уряд формується партією більшості в палаті громад, представляє їй програму, яка
затверджується голосуванням. В складі уряду є територіальні міністерства: по справах
Шотландії, Уельсу, Північної Ірландії. У Великобританії міністерства мають відділення на місцях, з
якими місцеві органи самоврядування погоджують призначення деяких муніципальних чиновників.
СУДОВА ВЛАДА
· Судова колегія Палати Лордів (найвища апеляційна інстанція у цивільних справах по всій
країні, у кримінальних справах – в Англії, Уельсі та Північній Ірландії)
 · Верховні Суди Англії, Уельсу та Північної Ірландії
· Шотландський Сесійний та Верховний Суд
Ключові політичні партії та їх лідери
· Лейбористська партія. Створена в 1900 році. Налічує близько 200 тис. членів. Лідер партії –
Джеремі Корбін.
· Консервативна партія. Дата заснування – 1671 р. (партія “Торі”), як Консервативна партія
існує з 1834 р. Налічує близько 290 тис. членів. Лідер партії – Тереза Мей.
· Ліберально-демократична партія. Сформована в березні 1988 року шляхом об’єднання
ліберальної та соціал-демократичної партій. Налічує близько 70 тис. членів. Лідер – Тім Фаррон.
АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ
Великобританія складається з 4 адміністративно-політичних частин (історичних
провінцій):
· Англії (9 регіонів, 6 метрополітенських графств, 28 неметрополітенских графств, 55 унітарні
одиниць, Великий Лондон і острови Сіллі),адміністративний центр — Лондон;
· Уельсу (9 графств, 3 міста, і 10 міст-графств),адміністративний центр — Кардіфф;
· Шотландії (32 області), адміністративний центр — Единбург;
· Північної Ірландії (6 графств, 26 районів).Адміністративний центр — Белфаст.

34. Велика Британія у світовій економіці.

Великобританія входить в десятку найбільш розвинених країн світу. За даними МВФ за жовтень
2016 р., за номінальним ВВП ВБ посідає 5 місце у світі – 2,65 трлн. дол. США, а за показником
купівельної спроможності ВВП ВБ у 2016 р. склав 2,788 трлн. дол. США – 9 місце у світі.
Великобританія виробляє 2,34% (2000 року – 3,6%) загальносвітового ВВП (за ПКС). На душу душу
населення припадає 42,5 тис. дол. США. У 2015 р. зростання ВВП склало 2,6% на рік, що стало
найвищим показником серед країн ЄС, у 2016 р. – 1,8%. Населення - 64,430,428 осіб.
У структурі британської економіки провідним сектором є сфера послуг - 80,2% ВВП. Лідерство в ній
займають фінансові та бізнес-послуги (30,7% ВВП), що визначають спеціалізацію країни в системі
міжнародних економічних відносин. Місто Лондон вважається банківським центром Європи, а загалом
у місцевих банках та фінансових компаніях працює 1 млн. чол. Також важливими є освітні та
туристичні послуги. Серед найбільших ТНК можна виділити також авіаперевізника «British Airways»,
брит.-голл. Виробника продовольства «Unilever» та телекомунікаційну «Vodafon». Другим за
значимістю сектором британської економіки є промисловість (складає 19,2% ВВП): обробна галузь,
гірничодобувна, водо-, електро-, газопостачання. Нафтовими велетнями є ТНК «British Petroleum» та
«Shell» (спільно з Нідерландами). Важлива роль в економіці відіграє експлуатація енергоносіїв із
родовищ Північного моря. На сільське господарство, яке задовольняє 2/3 внутрішніх потреб,
доводиться 0,6% ВВП, а на будівництво - 6,4% ВВП.
Пріоритетними галузями промисловості для ВБ є:
Ø фармацевтика. 45% нових та інноваційних лікарських препаратів, вироблених в Європі –
британські. Фармацевтичні компанії Великобританії розробили чотири з двадцяти препаратів, які
найбільш успішно продаються в світі +напівсинтетичний пеніцилін, вакцини, ліки від раку, астми,
артриту, мігрені;
Ø біотехнології. Дослідження поступаються за масштабами тільки США. Фокусуються на
застосуванні біотехнологій у фармацевтичній, хімічній, харчовій промисловостях, сільському
господарстві та охороні навколишнього середовища. Ведуться дослідження в генотерапії і вирощуванні
тварин-донорів органів;
Ø авіакосмічна промисловість – перша в Європі і друга у світі після США (17% світового ринку).
Великобританія – світовий центр виробництва двигунів, крил літаків, композитних матеріалів, що
використовуються в авіабудуванні. Ємність британського ринку виробів авіакосмічної промисловості
оцінюється в 36 млрд.дол.США, а 70% виробленої продукції в цій галузі експортується;
Ø нанотехнології. Число компаній, що працюють в даній області, стабільно зростає, в даний час в
галузі зайнято більше 1,5 тис. вчених;
Ø електроніка. Британські компанії лідирують в розробці і застосуванні напівпровідників.
Ø автомобілебудування. Більше 40 провідних автомобільних брендів світу, включаючи «Jaguar»,
«Land Rover», «Ford», «BMW», «Toyota», «Nissan» і «Honda», мають свої виробництва у
Великобританії;
 Ø енергетика. Провідні позиції Великобританії на міжнародному ринку нафти, нафтопродуктів і
продуктів нафтохімії засновані на наявному у неї великому досвіді в сфері промислового дизайну та
інженерного проектування.
Ø харчова промисловість. На Великобританію припадає 60% європейського ринку охолоджених
продуктів харчування. Вона відома своїми технологіями упаковки продовольства, виробництвом
екологічно чистої «здорової» їжі.
Великобританія володіє третиною всіх європейських ресурсів з вироблення вітрової енергії і займає
восьме місце в світі по її виробництву. У 2002 р. у Великобританії був створений Центр нової та
відновлюваної енергії, який має можливості тестування найбільших в світі турбін для вітрових станцій.
База проведення НДДКР у Великобританії – друга після США. На частку Великобританії припадає
4,5% обсягу всіх наукових досліджень в світі. Понад 59% цих коштів спрямовується в п'ять секторів –
фармацевтику і біотехнології; аерокосмічну галузь і оборону, комп'ютерні технології; банківську
сферу і автомобілебудування.
Основними товарними ринками для Великобританії є ринки механічного та електротехнічного
обладнання, автомобілів, виробів медичного призначення та фармацевтики, продукції нафтопереробки і
авіатехніки. Провідним торговим партнером Великобританії є ЄС (Німеччина, Нідерланди і Франція),
США і Китай. За обсягами експорту країна посідає 10 місце в світі - 412,1 млрд. дол. у 2016 р. (у 2015 –
436,2 мдрд. дол.). Основними статтями експорту є: промислові товари, паливо, хімічні речовини;
продукти харчування, напої, тютюнові вироби. Експорт-партнери: США 14,6%, Німеччина 10,1%,
Швейцарія 7%, Китай 6%, Франція 5,9%, Нідерланди 5,8%, Ірландія 5,5%. Імпорт у 2016 р. становив
581,6 млрд. дол. (627,7 млрд. дол. 2015 р.) – 5 місце в світі. Імпорт-товари: промислові товари, машини,
паливо; продукти харчування. Імпорт-партнери: Німеччина 14,8%, Китай 9,8%, США 9,2%, Нідерланди
7,5%, Франція 5,8%, Бельгія 5%.
З 2010 року туризм став найбільш швидкозростаючим сектором в Великобританії з точки зору
зайнятості. 37,6 млн іноземних туристів, які приїхали до Великобританії в 2016 р. витратили 22,5 млрд
фунтів стерлінгів. Показники зросли на 4% в порівнянні з 2015 р.
У 2015 році Великобританія займала 8 місце (34,4 млн.) з міжнародних туристичних прибуттів за
даними ЮНВТО - 2,9% світових прибуттів. І на 5 місці в міжнародному туризмі за рівнем доходів -
3,4% від світових надходжень (45,5 млрд.дол.). На Лондон припадає 53% від усіх візитів.
Великобританія володіє величезними інвестиціями за кордоном, за розмірами своїх активів і обороту
багато британських компаній лідирують серед компаній Західної Європи, Японії та США. З 500
провідних компаній світу (за списком журналу «Fortune») – 25 фірм є британськими.
У Лондоні знаходяться найважливіші товарні і фондові ринки світу. Серед них – Лондонська
фондова біржа, Лондонська біржа металів, Міжнародна нафтова біржа, Балтійська біржа (торгівля
судами) і Лондонська міжнародна біржа фінансових ф'ючерсів і опціонів. Країна займає лідируюче
місце в світі з торгівлі металами (90% продажів), по обороту на фондовому ринку (70%), за обсягами
фрахтування судів (50%), з торгівлі деривативами (49%) і валютних операцій (41 %). У 2015 Лондон
повернувся на перше місце в рейтингу конкурентоспроможності світових фінансових центрів, що
складається компанією «Z / Yen Group», випередивши Нью-Йорк, у 2016 р. він зберіг першість, проте
різниця скоротилася до мінімума - 795 пунктів у Лондона, а Нью-Йорк - 794 пункти. Лондон –
найбільший в Європі центр хеджування. Порядку 800 хедж-фондів знаходиться в Великобританії, і 85%
їх активів (понад 340 млрд.дол.США) управляється з британської столиці. Лондон – найважливіший
ліквідний спотовий ринок золота, , а лондонський валютний ринок – найбільший в світі. На
Великобританію припадає 27% європейського ринку консалтингових послуг. Британські ринки
лізингових послуг і споживчого кредитування – найбільші в Європі.
Brexit: під час референдуму 51,9% британців проголосували за вихід Великої Британії з ЄС (Brexit),
що спровокувало підвищену волатильність на світових фінансових ринках. У 2016 році МВФ чекає від
світової економіки 3,1%, а не 3,2% зростання, як прогнозувалося в квітні, для 2017 року прогноз
знижений з 3,5% до 3,4%. МВФ погіршив прогноз і для британської економіки з 1,9% до 1,7% в 2016
році, і з 2,2% до 1,3% у 2017 році. Для економіки єврозони погіршився прогноз тільки на 2017 рік: з
1,6% до 1,4%. У МВФ очікують, що Brexit, в тому числі, вплине на економіки США і КНР. Після появи
попередніх результатів британський фунт впав до мінімуму за 30 років - на 9% по відношенню до
долара, індекс Лондонської фондової біржі - на 7,4%. Британські аналітичні центри та експерти дають
три можливі сценарії: 1 – швидкий перехід до зростання економіки Великої Британії; 2 – складний
перехідний період орієнтовно до 2020 року; 3 – затяжна економічна криза до 2030 року. Єврокомісія
виставить Сполученому королівству рахунок в розмірі близько 50 мільярдів фунтів стерлінгів (62
мільярди доларів), і Великобританія зможе остаточно покинути ЄС тільки після його сплати. Для
уникнення негативного впливу виходу країни із ЄС та віддтоку іноземних інвестицій ВБ має швидко
вирішити питання щодо укладання нових торговельних договорів із ЄС.

35. Корисні копалини та мінерально-сировинні ресурси Північної Америки.

Північна Америка займає одне з лідируючих положень у світі за запасами мінеральних і паливних
ресурсів. Поклади родовищ розподілені нерівномірно по всьому материку. Серед континентів П.А.
займає провідне місце за запасами вугілля, зал. руд, ільменіту, руд вольфраму, молібдену,
рідкісноземельних металів, свинцю, срібла, цинку, бариту, калійних солей, азбесту, графіту, 2-е місце за
запасами нафти, природного горючого газу, самородної сірки (після Азії), руд літію і міді (після Півд.
Америки), золота, платиноїдів, сурми, фосфоритів (після Африки), 3-є — за запасами урану, ніобію,
танталу, флюориту. Тут зосереджені також значні запаси руд берилію, кобальту, нікелю і інш. Бідний
материк на марганець, хром, алюмінієву сировину, вольфрам, олово.
Нафта - один з основних джерел прибутку, на якому тримається майже вся економіка
північноамериканських країн. Найбільший нафтогазоносний басейн Мексиканської затоки. Суттєві
запаси мають Пермський та Зах. Внутрішній нафтогазоносні басейни, Уїллістонський, а також басейни
Іллінойський, Мічиганський, Гудзонової затоки, Баффіно-Лабрадорський і інш. Але основні родовища
вже майже вичерпані. Даний факт зумовив початок масштабних робіт з пошуку і розробці нових
родовищ нафти за полярним колом, в американському секторі Північного Льодовитого океану.
Кам'яне вугілля. Найбільші поклади вугілля зосереджені на території США, там, де тягнуться
Аппалачі та біля підніжжя Скелястих гір. Тут знаходяться два головних басейни, які дають майже 60%
північноамериканської видобутку вугілля. Це Пенсільванський басейн і басейн Західної Вірджинії.
Трохи менше добувають в Іллінойському і Міссісіпському басейнах (на південь від Великих озер).
Особливим попитом у промисловості користується тріасове вугілля, що видобувається в штаті Алабама.
Родовища бурого вугілля тягнуться широкою смугою від шельфу Північного Льодовитого океану до
річки Міссурі уздовж східного схилу Кордильєр. Запаси вугілля за приблизними оцінками становлять
4,7 трлн. тонн, причому близько 3600 млрд. тонн розташовані на території США, 1200 млрд. тонн - в
Канаді, решта - в Мексиці.
Природний газ. Його поклади розташовуються поруч з родовищами вугілля і нафти. Найбільші
басейни знаходяться на південному сході Великих рівнин в межиріччі Пекос і Арканзасу.
Нафта і газ - відкрито понад 26 тис. родовищ нафти і близько 10 тис. родовищ газу. Близько 88%
усього видобутку відбувається на території США. Канада в рік видобуває до 89,9 млн. тонн, в
основному, у провінції Альберта. Багатющі поклади нафти виявлені на шельфі Північного Льодовитого
океану, на Алясці і на узбережжі Мексиканської затоки.
Залізо. Основна частина - на території Канади. Найзначніші родовища знаходяться на північ і захід
від озера Верхнього, в штаті Онтаріо і на півострові Лабрадор.
Уран. Налагоджений видобуток в Канаді, біля Великого Ведмежого озера, є родовища в США.
Нікель і мідь - метали, значні запаси яких повністю задовольняють запити промисловості трьох
великих країн континенту. Найбільші поклади знаходяться на західній околиці Канадського щита, біля
озера Вінніпег, в штатах Манітоба (Канада) і Мічиган (США).
Фосфорити - на півострові Флорида.
Кольорові і дорогоцінні метали. За запасами цих корисних копалин Кордильєри є одним із перших
місць в світі. Особливо багаті на них Скелясті гори (східне відгалуження Кордильєр) і мексиканські
Сьєрри.
Дорогоцінні і виробні камені - великими родов. сапфіру (Його-Галш), бірюзи (Вілла-Гров), нефриту
(Омінек), опалу (Керетаро), кунциту, турмаліну, берилу (Пала).
Найбільші запаси кам'яної солі - на узбережжях, особливо в район Мексиканської затоки.
Найбільше гіпсу знаходять в Техасі і Канзасі.

36. Історичні етапи формування території та федеративний устрій Канади.

Вчені вважають, що корінне населення Канади прийшло сюди 30,000 років тому з Азії, по
перешийку, що з'єднував Аляску і Сибір. Хтось із перших переселенців залишився на північних
територіях, хтось продовжував просуватися на південь. Коли перші європейці прибули в Канаду, вона
вже була заселена численними племенами індіанців. Перші європейці з'явилися на берегах Канади
близько 1,000 років тому, коли ісландські мореплавці досягли острова Ньюфаундленд. Однак це
були епізодичні контакти європейців з корінним населенням Канади. Реальна історія відносин почалася
600 років тому.
Історія Канади за великим рахунком почалася з того, що французький дослідник Jacques Cartier
провів 1535 - 36 року вивчення цих місць. В результаті його досліджень стало можливе будівництво в
1608 Семюелем де Шамплейном форту Квебек (Quebec). Довгий час Квебек був столицею Канади (тоді
ще фактично не сформованої держави). Освоєння Канади почалося з просування англійців і французів
вглиб північноамериканського континенту. Колоніальні війська створювали форти – фортеці, які були
під охороною. Французи освоювали в основному район річки Святого Лаврентія, Великих Озер і на
півдні - район уздовж річки Міссісіпі. Англійці займали в основному території Атлантичного
узбережжя і Гудзонової затоки.
Суперечка за території між англійцями і французами в фіналі закінчилась війною, яку французи
програли. Як результат, після падіння міста Квебек (форпосту Франції в Північній Америці) + в 1759
році всі французькі території перейшли Англії. В результаті 65 тисяч франкомовних жителів Квебека
виявилися підданими британської корони. Умова, на яких Франція передала свої північноамериканські
території Англії - культурна і мовна автономія Квебека.
Після того, як Сполучені Штати завоювали незалежність, велика кількість людей, вірних Британській
короні, перейшли до Канади, і оселилося в провінціях Нова Скотія (Нова Шотландія), Новий Брансвік і
вздовж Великих озер. Різке збільшення населення призвело до поділу Канади на адміністративні
частини Верхня Канада (нинішня провінція Онтаріо) і Нижня Канада (нинішня провінція Квебек).
Кожна з частин мала свій уряд, і жила за своїми законами.
У 1867 році автономні області, які є частиною Британської імперії, були об'єднані в єдину державу,
яка отримала назву Канада і стала домініоном Великобританії. Домініон - форма держави, що
керується власним урядом, має власні закони, але в основних питаннях слідує політиці і законам
Британської імперії. Домініон був створений Британією для того, щоб перешкодити захопленню
Сполученими Штатами канадських земель. Тому 1 липня - день, коли з'явилася нова країна - є
національним Днем Канади, найбільшим державним святом.
Політична система Канади повністю копіювала британську, і генерал-губернатор Канади
призначається британською монархією. Поступово Канада стала приєднувати й інші території, що не
входили спочатку до її складу. Так, в 1871 році до Канади була приєднана Британська Колумбія, а в
1898 році (після початку "золотої лихоманки" на Клондайку) до Канади приєдналася нинішня провінція
Юкон. У 1905 до Канади приєдналися Альберта і Саскачеван, а також Північно-Західні Території.
Останньою до Канади приєдналася провінція Ньюфаундленд, що до 1949 року залишалася британською
колонією. В даний час до складу Канади входить 10 провінцій.
Об'єднання канадських провінцій збіглося з масовою імміграцією, особливо в західні області
Канади. Тільки в 1913 році в Канаду в'їхало понад 400,000 осіб. З тих пір імміграція в Канаду
представляла собою хвилеподібний процес. В даний час Канада проводить активну імміграційну
політику, намагаючись залучити фахівців і бізнесменів. Причина, за якими Канада приваблює до себе
людей, полягає в тому, що практично за весь період з моменту об'єднання Канади до нинішніх днів
ніяких серйозних суспільних потрясінь в Канаді не відбувалося. Країна рівно і стабільно розвивалася,
перетворюючись в економічно процвітаючу стабільну державу, якою є і на сьогодні.
Федеративний устрій Канади
У сучасному контексті Канада — це федерація десяти провінцій, які разом із трьома
територіями, утворюють другу у світі за величиною території державу ( 9 984 670 км² ). Головна
різниця між «провінцією» і «територією» така: провінція отримує повноваження безпосередньо від
Конституційного акту 1867 року, який надає провінціям більші права і повноваження ніж територіям.
Територіям делегуються права і повноваження від федерального уряду Канади. Провінції та території
Канади - Альберта, Британська Колумбія, Манітоба, Нова Шотландія, Нью-Брансвік, Ньюфаундленд і
Лабрадор, Онтаріо, Острів Принца Едварда, Квебек, Саскачеван, Північно-західні території, Юкон та
Нунавут.
Законодавча влада представлена Парламентом, що включає королеву (за її відсутності - Генерал-
губернатора Канади), Сенат і Палату громад. Сенатори не обираються, а призначаються Генерал-
губернатором. При цьому повноваження Сенату вельми обмежені, наприклад, конституційні поправки
можуть бути прийняті навіть в обхід Сенату (якщо той протягом 180 днів не схвалить проект поправки,
вона вступає в силу).
 Верховним носієм виконавчої влади є королева. Виконавча влада здійснюється Урядом Її
Величності – Таємною радою, члени якої призначаються генерал-губернатором, для того щоб
сформувати міністерський Кабінет - частину королівського уряду, що керується прем'єр-міністром.
Члени Кабінету мають міністерські посади і є єдиними членами Таємної ради, яким дозволено офіційно
діяти від імені генерал-губернатора.

37. Державний устрій та адміністративно-територіальний поділ США.

Державний устрій Федеративна держава

Президентська республіка

Вищій Закон Конституція(17 вересня 1787 р.)

Голова держави Президент (з 20 січня 2017 року 45-й

президент - Дональд Трамп)

Виконавча влада Президент

Адміністрація (уряд)

Законодавча влада Двопалатний Конгрес:

Нижня палата – Палата представників
Верхня палата - Сенат

Судова влада Верховний Суд

За формою державного устрою США – федерація. Країна складається з 50 штатів та федерального

округу Колумбія (з 1959 р.). Крім того, до Сполучених Штатів Америки належать п'ять острівних
населених територій (Американське Самоа, Гуам, Північні Маріанські острови, Пуерто-Ріко, та
Американські Віргінські острови) та 9 невеликих островів.
Штати – це основна державно-територіальна одиниця США, що має значний ступінь суверенітету
у внутрішніх справах, однак у відносинах з іноземними державами поступається повнотою своїх
повноважень федеральній владі. Всі штати рівноправні і але не мають право виходу зі США в
односторонньому порядку. Вони приймають свої конституції, свої законодавчі органи, виконавчу владу,
на чолі якої стоїть обирається населенням губернатор і , нарешті, свою судову систему. Також штати
мають свій прапор та девіз. В кожного штату навіть є своє громадянство, але їхні громадяни рівноправні
на території всієї федерації.
Конституція забороняє штатам вступати в будь-які союзи, договори або конфедерації без згоди
Конгресу, обкладати митом імпорт і експорт, карбувати власну монету, укладати політичні угоди з
іншим штатом або іноземною державою, утримувати в мирний час війська. Штати можуть укладати з
іншими державами економічні угоди з питань торгівлі, охорони навколишнього середовища та
засновувати свої представництва в інших державах (з економічних і культурних питань) лише з дозволу
Державного Департаменту США.
Кожен зі штатів США розділений на округи (англ. county, parish (Луїзіана), borough (Аляска)) –
адміністративно-територіальні одиниці другого рівня, менші, ніж штат, але більші, ніж місто (є city
або town), або рівні йому, за винятком п'яти округів (боро) в складі міста Нью-Йорка. Оскільки в
більшості штатів округу іменуються словом county, часто зустрічається неправильний переклад на
російську – графство, за аналогією з графствами в Англії (які також називаються counties).
Всього за даними Бюро перепису населення США в країні налічується 3140 округів. Найменша
кількість округів знаходиться в штаті Делавер (3), найбільша – в штаті Техас (254). Кожен штат сам
визначає число своїх адміністративних одиниць. Повноваження адміністрації округів і взаємини з
муніципальною владою розташованих на їх території населених пунктів сильно відрізняються від штату
до штату.
Третім рівнем адміністративно-територіального поділу є міські муніципалітети і тауншипи
(англ. township), які керують місцевим життям населених пунктів. У перших здійснюється місцеве
міське самоврядування, і в різних штатах вони можуть мати різні назви. Тауншип – сільські
адміністративно-територіальні одиниці, вони є тільки в 20 штатах.
Крім названих територій в складі США є ще один різновид територіальних утворень з особливим
статусом – це резервації, в яких проживають представники корінного населення США - індіанці.
Резервації мають органи самоврядування - племінні ради, наділені обмеженими правами, в
основному ж ними управляють федеральні органи державної влади. На федеральному рівні постійно
розробляються і реалізуються соціальні програми допомоги резервації. Індіанці, які проживають у
резерваціях, є громадянами країни, але вони не платять податки і не беруть участі у виборах ні
федерального рівня, ні рівня штатів.

38. Конституційний устрій і політична система США

§ Незалежність проголошена 4 липня 1776 р.
§ Адміністративний поділ: 50 штатів і один федеральний (столичний) округ Колумбія
(плюс залежні території: Віргінські острови і Пуерто-Ріко в Карибському морі, Східне
Самоа, о. Гуам, атоли Мідуей і Уейк в Тихому океані).
§ Конституція прийнята в 1787 р. і є однією з найстаріших у світі. Найкоротша. Містить
основний текст (визначає організацію федеральної влади і механізм захисту прав і
свобод громадян) і 26 поправок, 10 з яких набули чинності в 1791 і отримали назву
Білль про права.
Конгрес США - найвищий законодавчий орган, складається з Сенату і Палати представників.
Може стримувати президента, відмовивши в прийнятті законопроект, який він вніс, подолати його вето,
право імпічменту, в тому числі й до судів.
Верховний суд - вправі скасувати постанову будь-якого суду, закон штату або акт Конгресу,
якщо визнає їх такими, що суперечать Конституції. Також це важлива ланка у процедурі імпічменту.
Основна функція - розгляд справ у спорах між двома або більше штатами. У судову систему входять
також апеляційні, окружні та спеціальні суди. Всього в країні діє 95 окружних судів.
Зі спеціальних судів виділяється Претензійний суд, який розглядає цивільні позови приватних
осіб і фірм до федерального уряду на суму понад 10 тис. доларів.
Президент США поєднує повноваження глави держави і глави уряду. Він обирається на 4 роки, з
можливістю переобрання тільки один раз.
· верховний головнокомандуючий воооруженнимі силами США,
· верховний представник країни на міжнародній арені,
· призначення федеральних суддів, членів Верховного суду, послів, і вищих посадових осіб апарату
виконавчої влади
· скликання надзвичайних сесій конгресу,
· помилування осіб, засуджених за федеральними законами,
· надзвичайні повноваження в кризових внутрішніх і зовнішніх ситуаціях,
· представлення бюджету конгресу.
· видання президентських наказів, що мають силу закону.
Президентом США може бути будь-який громадянин США за народженням, не молодше 35 років,
що проживає на території США не менше 14 років.
На рівні штатів носіями виконавчої влади є губернатори.
Віце-президент - обирається разом з президентом на 4-річний термін, не можуть бути з одного
штату. Є наступником президента у випадку смерті або недієздатності останнього.
Кабінет міністрів - неконституційний дорадчий орган при президенті. До складу входять глави
дванадцяти федеральних міністерств (секретарі). Належать до тієї ж партії, що й президент,
призначаються ним при згоді Сенату.
Основним дорадчим органом при Президентові з питань зовнішньої та військової політики є Рада
національної безпеки (1947р.).
Головну роль у проведенні зовнішньої політики відіграє державний департамент,
використовуючи мережу посольств і консульств в іноземних державах.
Розвідувальне співтовариство - прийняте в США офіційне найменування сукупності відомств, що
займаються розвідкою і контррозвідкою.
- Центральне розвідувальне управління США,
- Агенство націонльної безпеки,
- Федеральне бюро розслідувань,
- Розвідувальне управління міністерства оборони та ін.
СУДОВА ВЛАДА.
Існують організаційно відособлені судові системи в кожному зі штатів і федеральна судова система.
Федеральним судам, чинним на всій території країни, підсудні справи, віднесені до їх компетенції
Конституцією США і Федеральним законодавством.
В США діє мажоритарна система відносної більшості: обраним вважається той, хто набрав більше
голосів виборців, ніж кожен з його конкурентів, навіть якщо він не отримав 50% голосів.
Президентські вибори Перший вівторок листопада кожного високосного року. Перед
президентськими виборами проводяться неконституційні первинні вибори - праймеріз - в 30
густонаселених штатах.
Вони тривають з лютого по червень року президентських виборів і визначають делегатів на з'їзд
партії. Їх головна мета - рейтинг популярності кандидатів на пост президента.
Відлік терміну перебування президента на посаді починається з 20 січня року, наступного за роком
виборів.
Вибори в конгрес. Вибори членів обох палат конгресу США, законодавчих зборів штатів, всіх
посадових осіб штатів і місцевого управління є прямими. Проводяться також в перший вівторок
листопада з періодичністю в 2 роки.
Двопартійна система
· Демократична партія США. Основи сучасної виборчої бази та політики були
закладені президентом Рузвельтом в роки "нового курсу". Демократична партія не має
фіксованого членства. За опитуваннями громадської думки до демократів належить
близько 40% виборців. Організаційно оформилася і отримала свою назву в 30-х роках
XIX століття.
· Республіканська партія США. Перший республіканський президент - А. Лінкольн
(1862 р.).З моменту заснування до "великої депресії" дотримувалася концепції "твердого
індивідуалізму", що мінімізує державне втручання в економіку, потім кардинально
змінилася. Трамп.

39. Роль США у світовій економіці та глобальних політичних процесів.

США позиціонує себе, як світового лідера та центр однополярного світу, і відповідно планує
свою внутрішню та зовнішню політику.
Політика:
Світовий поліцейський – починаючи з доктрини Джонсона в 19 ст., коли Латинська Америка
проголошувалась «заднім двором» США, хвилею інспірованих ЦРУ революцій в Гватемалі, Чилі,
Нікарагуа в 20 ст., далі – протистояння за світове лідерство з СРСР (Холодна війна) та Китаєм (пінг-
понгова дипломатія) – і винесення такої боротьби у транскордонний вимір – конфлікти на
Корейському п-ові, у В’єтнамі, на Близькому Сході.
Продуцент ліберального порядку – США є форвардом «ліберальних цінностей» - основним
гравцем в ООН (дає приблизно 20% бюджету), МВФ, СОТ (для входження в СОТ країни підписують
угоду про режим найбільшого сприяння з США). ДержДеп США фінансує Корпус Миру (заснований
Кенеді) та велику кількість інших програм, які дозволяють активізувати культурний та академічний
обмін між країнами.
 Доктрина Рузвельта: «говори делікатно, але носи велику палку» - витрати США 2016 року
склали майже 600 млрд, це більше, ніж наступні 20 країн-лідерів у списку витрат на оборону. США
також має 11 авіаносців, які використовує для контролю важливих центрів сили – Перська затока,
узбережжя Японії – іноді Південно-Китайське море, і т.д. Окрім витрат на оборону, досить багато уваги
приділено фінансовим ініціативам для держав – згадаймо план Маршала для післявоєнної відбудови
країн Європи, а зараз США є активним донором не тільки в рамках мінародних організацій, але і самі
по собі – наприклад, в рамках програми USAID.
Протестантська етика і дух капіталізму – поняття американської мрії, популяризація приватного
підприємництва, велика галузі фінансів і інвестицій. Нью-Йорк є світовою біржею, а обсяг
американських інвестицій в світі складає приблизно 5 трлн на рік (2016, це історично зважений долар –
методика Бюро Економічного Аналізу США).
М’яка сила – США за допомогою Голівуду та інтернету (теж є творінням США) дуже активно
просувають цінності життя. Кока-кола присутня у майже всіх країнах світу, + навіть економічні індекси
носять проамериканські назви (індекс Біг Маку).
Останні роки – послаблення США на фоні системи президентської республіки та фактично
двопартійної системи (лише в 2016 році на виборах безпартійні отримують більшу підтримку, ця
тенденція має посилитись). Президенти США з Клінтона – якого ледь не усунули імпічментом, не
особливо вирізнялись інтелектом. Буш – війна в Іраку та Афганістані, Обама – недолугі намагання
вирішувати внутрішні соціоекономічні проблеми, ігнорування зовнішньої політики, Трамп – вихід з
Транс-Тихоокеанського партнерства, Паризьких угод, обмеження для мігрантів. Плюс США
спричинили економічну кризу 2008 року.
Гегемоністська політика Вашингтона, викликавши опір інших країн і відволікання ресурсів США на
хрестовий похід проти тероризму, сприяла зміцненню саме самостійних центрів сили у світовій
політиці – європейського, євразійського та навіть латиноамериканського. Замість консервації
однополярності прискорилось формування поліцентричної системи світопорядку. Р. Хаас пише:
«США втратили рідкісну й у багатьох відносинах безпрецедентну можливість формування нових
міжнародних відносин».
Економіка: на частку США приходиться 25% сукупного ВВП світу
Фактори розвитку: природні ресурси (близько 20% у національному багатстві США, а 2014 року
зняли ембарго на видобуток нафти, що стало однією з причин різкого падіння цін на неї); високий
розвиток науково-технічної сфери: витрати на наукові дослідження складають близько 40% усіх
світових, 1е місце в світі. Частка наукомісткої продукції у виробництві складає близько 35%, в експорті
- 40%, що вище, ніж в інших країнах. США - єдиний чистий експортер науково-технічної продукції (2
місце займає Швейцарія); великий внутрішній ринок – більше 250 млн чоловік з досить високим
рівнем доходів.
Найбільші компанії США: Apple, Microsoft, Intel, IBM, General Electric, Walmart, Bank of America,
Exxon Mobil та ін.
Підтримці провідних позицій США у світовій економіці сприяє
міжнародна роль долара, який залишається головним резервним і розрахунковим засобом у світовій
валютно-фінансовій системі. Інвалютні резерви центральних банків інших країн на 61% складаються з
доларів, долар слугує мірою цінності багатьох важливих товарів (наприклад, нафти) на світовому
ринку; в доларах проводиться 3/4 банківського міжнародного кредитування та 80% транзакцій

40. Політична система та економіка Ірландії.

Ірландія - унітарна держава. Розділена на 26 графств, в самостійні адміністративні одиниці
виділені міста Дублін, Корк, Лімерик, Уотерфорд, Дан-Лері. Органами місцевого самоврядування є
виборні ради міст (муніципалітети) і графств. Глава держави - Президент обирається прямими виборами
терміном на 7 років. Переобрання однієї і тієї ж особи на президентський пост допускається тільки один
раз. Повноваження Президента визначені Конституцією. Президент бере участь у законодавчому
процесі: він підписує і активує закони. Він може також направити Верховному суду будь-який
законопроект для перевірки його відповідності Конституції - Президент ні перед ким не відповідальний.
Уряд Ірландії здійснює виконавчу владу. В Конституції країни відведено досить незначне місце
регулювання діяльності Уряду. В ній визначено, що Уряд несе відповідальність перед Палатою
представників і здійснює свої повноваження, поки користується підтримкою більшості її членів. Уряд
діє як колегіальний орган і колективно відповідає за роботу очолюваних його членами міністерств і
відомств. Конституція не наділяє Уряд законодавчим правом , однак за дорученням парламенту окремі
члени Кабінету можуть здійснювати законодавчу владу.
Місцеве управління. Ірландія є унітарною державою, і місцеве управління діє згідно з
повноваженнями, якими його наділяє парламент. Всі місцеві ради є виборними органами. У країні 34
графства або округи графств (головних міст), 49 рад міських округів і 30 муніципалітетів. Головними
завданнями місцевих органів є підтримання житлового фонду, доріг і дорожнього руху, забезпечення
районів водо, захист навколишнього середовища, планування і розвиток міст і місцевостей, організація
дозвілля. Центральний уряд є головним джерелом коштів, що виділяються місцевим органам влади, до
цих грошей додаються суми, отримані за рахунок місцевого оподаткування і послуг, що надаються.
Політичні партії. Становлення партійної системи сучасної Ірландії сходить до часу боротьби за
незалежність. Найбільші політичні організації Фіанна файл і Фіне Гел – спадкоємиці фракцій-суперниць
історичного руху ірландських націоналістів. Останні 20 років в Ірландії при владі перебуває
коаліційний уряд, утворений або Фіанна файл, або Фіне гал в союзі з однією з менш впливових партій:
лейбористською, демократичною лівою чи прогресивною демократичною.

Економічна система. Ірландська економіка перетворилася з 1980-х років від переважно

сільськогосподарської в сучасну економіку знань, зосереджену на високотехнологічних галузях і сфері
послуг. Ірландія прийняла валюту євро в 2002 році разом з одинадцятьма іншими країнами-членами ЄС.
Країна сильно залежить від прямих іноземних інвестицій і привернула увагу кількох транснаціональних
корпорацій через вельми освічену робочу силу і низький податок на прибуток.
Такі компанії, як Intel, інвестували в Ірландію в кінці 1980-х, потім настала черга Microsoft і Google.
Ірландія посідає дев'яте місце серед найбільш економічно вільних економік у світі згідно з індексом
економічної свободи. З точки зору ВВП на душу населення Ірландія є однією з найбагатших країн в
ОЕСР та ЄС.Фінансово-економічна криза в Ірландії (2008-2013) вибухнула в результаті світової
фінансової кризи 2008 року, коли став очевидний перегрів економіки країни. Крім цього, криза
посилилася під впливом боргової кризи в Європі, і, нарешті, набула ряду специфічних рис під впливом
місцевих юридичних, фінансово-економічних і соціокультурних реалій. Дана криза стала найбільш
серйозним випробуванням для економіки Ірландії, завдавши шкоди репутації країни як «кельтського
тигра». Вона призвела до різкого підвищення рівня безробіття, іпотечної кризи, а також до того, що
уряд країни був вимушений звернутися за екстреною фінансовою допомогою до Євротрійки. Крім
цього, за досить короткий відрізок часу Ірландія перетворилася з країни чистої імміграції в країну,
активно котра експортує робочу силу за кордон. Станом на початок 2013 року в економіки країни
намітилися певні покращення, пов'язані з тим, що країна, на відміну від країн Південної Європи, має
міцні культурно-економічні та мовні зв'язки з США, Великобританією і Німеччиною, яким вдалося
уникнути економічної депресії і які продовжують інвестувати в Ірландію.
Переваги: середньорічний приріст реального ВВП «кельтського тигра» складає 7% — один з
найбільших в Європі (однак в останні роки зріст не перевищував 3 %,) +Торговий профіцит. Ефективне
сільське господарство і харчова промисловість. Розширення високотехнологічного сектора; 25 %
експорту припадає на електроніку. Висококваліфікована робоча сила. Рівень безробіття дуже низький і
для доходів населення характерний швидкий ріст, разом з цінами на послуги комунальних служб,
страхування, охорони здоров'я, юристів тощо). Слабкі сторони: багато важливих галузей
контролюються західними ТНК. Небезпека кон'юнктурного перегріву. Дефіцит житлової площі.
Швидке зростання перевантажує інфраструктуру. Величезний зовнішній борг (94,0 % ВВП). Щорічний
рівень інфляції (на 2010) склав 2,4 %, знизившись з недавніх відміток 4-5 %. Однією з проблем
економіки є інфляція цін на нерухомість (середня ціна житлового будинку в лютому 2005 року склала
близько 251 тис. євро). Кінець травня 2017- зміни в партійних колах, відставки-- вибори нового
прем’єра.Покидаючи пост, прем’єр наголошує на швидких темпах відновлнн економіки, країна є
найбільш швидкозростаючою в блоці єдиної європейської валюти протягом останніх трьох років;
зміцнюється ринок праці, країна стоїть першою в черзі на вихід з програми фінансової допомоги ЄС.
Останні показники свідчать, що економіка повертається нана міцну основу:обсяг роздрібних продажів
виріс в березні, рівень безробіття в квітні знову знизився.
 41. Німецькомовні федерації Європи: ключові особливості.
В Європі на сучасному етапі розвитку на політичній карті присутні три німецькомовні федерації –
Німеччина, Австрія, Швейцарія. Їх тісно об’єднує спільність культури, і відповідно політичного
розвитку.
Формування Німецької, Австрійської федерацій є наслідком дезінтеграції великих імперій на
теренах Європи після І Світової війни. Ці нації, що стосується також і Швейцарії, є нащадками
Римської імперії, і історія німецьких та австрійських земель, так само як і деяких швейцарських
кантонів сягає Середньовіччя.
Територія всіх німецькомовних європейських федерацій складається із відповідних суб’єктів, що
володіють певною політичною та юридичною самостійністю. В Австрії це землі (9 земель); у ФРН – 16
федеральних земель; у Швейцарії – 26 кантонів.
В Австрії немає чіткого розмежування компетенції влади між федеральним центром та землями.
Аналіз Конституції Австрії свідчить, що федерація наділена значними повноваженнями. Центральна
влада контролює не тільки міжнародні відносини, грошову систему та армію, але і цивільне,
трудове, кримінальне законодавство, управління поліцією, питання торгівлі, оподаткування
тощо. До відання федерації належить законодавство і виконавча діяльність з таких питань:
1) Федеральна Конституція, зокрема, вибори до Національної ради і проведення народних
голосувань у відповідності з Федеральною Конституцією; юрисдикція з конституційних питань;
2) зовнішні зносини, включаючи політичне і господарське представництво за кордоном, зокрема,
укладення всіх державних договорів; встановлення меж; товарообіг і торгівля худобою з зарубіжними
країнами; митна справа.
Землі ж мають власний законодавчий орган – Ландтаг.
Особливістю федеративної Швейцарії є те, що історично вона утворилася на основі традиційної
конфедерації старих кантонів Швейцарії. Вища законодавча та виконавча влада в цій країні
традиційно закріплена за союзною владою, проте законодавчо сфера компетенції між
центральною владою та кантонами майже не регулюється. Тільки у Швейцарії кантони мають
більшу самостійність, що регулюється традиціями, а не законодавством. У Швейцарії є пріоритет і
дотримання союзного права. Союзне право має пріоритет перед кантональним правом і Союз
стежить за дотриманням кантонами союзного права . Також Союз враховує кантональні особливості,
однією з яких є власне громадянство, що діє в кантонах, та конституція. Оскільки у Швейцарії не
юридично, а фактично, між органами влади на всіх рівнях розвиваються множинні неофіційні
відносини, політична влада фактично належить не федеральним, а саме кантональним партіям. Хоча
кантональні уряди дотримуються федеральних законів та виконують їх згідно з волею федерального
законодавчого органу, характер цього виконання, варто зазначити, може значно відрізнятися залежно
від культури, мови і традицій.
Німецький федералізм пов'язує між собою зовнішню єдність і внутрішнє розмаїття, аналогічно
тому, як, наприклад, це має місце в США або Швейцарії. Збереження регіонального різноманіття –
традиційна задача федералізму. Сучасний німецький федералізм має глибоке коріння. У цьому полягає
істотна специфіка ФРН. Система «кооперативного» федералізму будується на принципах:
● однаковості життєвих умов, фінансового вирівнювання,
● взаємної вірності земель і Союзу, а також земель одна одній .
Ще однією особливістю федеративної форми політико-територіального устрою ФРН є специфічна
побудова її «двопалатного» парламенту. В Німеччині законодавчі функції виконують два вищих
державних органи: Бундестаг та Бундесрат. Німецька конституційно-правова доктрина вважає:
дійсним парламентом є Бундестаг – законодавчий орган Федерації, депутати якого обираються на
основі загальних, рівних, прямих, вільних виборів таємним голосуванням строком на 4 роки. Бундесрат
– це федеральний орган, за допомогою якого німецькі землі беруть участь у здійсненні законодавчої і
виконавчої влади, а також у справах ЄС. Бундесрат – не виборний орган, в нього входять члени
Урядів земель, кожна з якої, залежно від кількості населення землі, має своїх представників: до 2 млн.
громадян – 3 голоси, якщо населення землі перевищує 2 млн. громадян, то земля має 4 голоси; 6 млн. –
5 голосів; більше 7 млн. – 6 голосів.

42. Політична система та державний устрій ФРН

Політична система Німеччини базується на принципах федералізму та парламентської демократії.
Основну роль відіграють інтенсивно конкуруючі одна з одною політичні партії, тому політичну систему
Німеччини ще часто називають партійною демократією. Вибори в Німеччині здебільшого базуються
на пропорційній системі, тому для утворення дієздатного уряду завжди необхідна конструктивна
співпраця конкуруючих партій.
Німеччина відповідно до закріпленого в ст. 20 конституції принципу федералізму є
федеративною державою, кожна земля відповідно має свої органи законодавчої, виконавчої і
судової влади. Таким чином під федеральним існує другий – земельний - рівень прийняття
політичних рішень.

Державний устрій Німеччини

Державний устрій Федеративна держава
Парламентська республіка

Голова держави Федеральний президент (бундеспрезидент). Реально

великою є роль Федерального канцлера.

Виконавча влада Федеральний канцлер (бундесканцлер)

Федеральний уряд
Федеральні міністри

Законодавча влада Двопалатний парламент:

Бундестаг
Бундесрат

Судова влада Федеральний конституційний суд

Влада на місцях Всі землі мають однопалатні парламенти, що

всенародно обираються (ландтаги);
у Баварії, є ще й сенат, який обирається як орган, що
представляє інтереси десяти груп населення.

Центральний банк Здійснює контроль над кредитно-грошовою політикою.

З 1 січня 1999 він підкоряється Європейському
центральному банку.
Виконавча влада
Федеральний президент (бундеспрезидент)
· Обирається тільки на один або два послідовних п'ятирічних терміни;
· Обирається Федеральними зборами (Bundesversammlung), що спеціально скликаються головою
бундестагу терміном на 5 років і складаються з депутатів бундестагу і такого ж числа членів, що
обираються ландтагами (парламентами земель);
 · Повноваження: представлення кандидатури канцлера на затвердження бундестагу; розпуск нижньої
палати парламенту за пропозицією канцлера у випадку, якщо він програє голосування по вотуму
довір'я; призначення вищого офіцерського складу збройних сил, хоча командує ними міністр оборони;
помилування осуджених злочинців.
Федеральний канцлер (бундесканцлер)
· Голова виконавчої влади;
· Як правило, канцлером стає лідер політичної партії, яка отримала найбільше число голосів на
загальнонаціональних виборах;
· Повноваження: пропонує кандидатури членів кабінету міністрів для їх формального затвердження
президентом країни; визначає основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики;
· Для відставки уряду законодавчою владою повинна бути запропонована альтернативна кандидатура
на пост канцлера, прийнятна для більшості парламентаріїв. Дане обмеження в Основному законі,
назване "конструктивним вотумом недовір'я", має на меті підтримку політичної стабільності. Лише
одного разу (у 1982) канцлер був зміщений таким чином.
Федеральний уряд
· Складається з міністрів, які суміщають дві функції членів кабінету (як колегіального органу) і
керівників міністерств;
· + федеральні міністри
· Специфіка виконавчої влади: федеральні міністерства проводять урядову політику, як правило, не
самостійно на всіх рівнях держструктури, а лише через аналогічні органи виконавчої влади земель ФРН
і на місцях. Виключення складають міністерства іноземних справ, оборони, деякі підрозділи міністерств
фінансів, транспорту, внутрішніх справ.
Законодавча влада
Двопалатний парламент:
· верхня (більш "слабка") палата – Бундесрат (Члени бундесрату не вибираються населенням, а
делегуються кожним із земельних парламентів;
- Якщо проведений через бундестаг закон зачіпає інтереси 16 німецьких земель, він повинен бути
схвалений бундесратом);
· нижня (більш "сильна") палата – Бундестаг (Половина депутатів обирається у виборчих округах
за мажоритарною системою шляхом прямого голосування, інша половина - за партійними списками, що
виставляються у кожній землі, за пропорційною системою
- У більшості випадків член кабінету міністрів одночасно є й депутатом бундестагу).
Судова влада
Федеральний конституційний суд - Вища судова інстанція;
Правосуддя в Німеччині відправляється п'ятьма гілками судової влади: нарівні із звичайними
судами (що ведуть цивільні і карні справи) існують також суди по розгляду трудових суперечок,
адміністративні, з соціальних питань і фінансові. Процеси по карних справах проводяться суддями, а не
присяжними.
Влада на місцях
· За винятком Баварії, всі землі мають однопалатні парламенти, що всенародно обираються
(ландтаги); у Баварії, крім того, є ще й сенат, який обирається як орган, що представляє інтереси десяти
груп населення;
· У веденні федеральних земель знаходяться питання політики в області культури і народного
утворення, охорони правопорядку і навколишнього середовища. Федеральне законодавство
застосовується в землях з урахуванням їх широкої автономії. При цьому розподіл федеральної допомоги
між регіонами країни узгоджується з керівництвом Європейського союзу (ЄС) у Брюсселі.
· Основною територіальною одиницею місцевого самоврядування виступають адміністративні
округи.
· Землі ФРН, будучи відносно самостійними суб'єктами федерації, автономно визначають структуру
своїх органів виконавчої влади. У межах своєї компетенції земельні уряди формально повністю
незалежні від уряду ФРН. У питаннях, що відносяться до компетенції федерації, на них покладене
виконання відповідних федеральних законів;
Замикають структуру органів виконавчої влади місцеві адміністрації (муніципалітети). Вони
підлеглі земельним урядам з питань, віднесених до компетенції самих земель.

43. Економічний потенціал ФРН і місце країни у світовій економіці.

Економічний потенціал:
Значний, адже не прив’язана до природніх ресурсів, а постійний економічний розвиток відбувався
навіть в часи кризи 2008-2009 року.
Характеристика економіки:
Німеччина – високорозвинена країна. Наразі вона займає 6 місце в світі за рівнем ВВП з показником
$ 3979млрд. за 2016 р., (1 місце в Європі) та 30 місце з поточний рівень ВВП на душу населення з
показником $ 48,200. Проте, це найнижчий показник зростання німецької економіки з часів рецесії 2009
року. За секторами економіки ВВП виглядає так: ВВП - по секторах походження: сільське господарство
- 0,6%, промисловість - 30,3% , сфера послуг - 69,1%.
Як і раніше Німеччина залишається безперечним лідером серед країн ЄС. Німецька економіка
організована за принципом «соціальної ринкової економіки». Її основним елементом є поєднання
принципів свободи на ринку і соціального балансу. Завдання держави полягає в створенні рамкових
умов для функціонування конкуренції та гармонізації різних інтересів.
Економіка ФРН являє собою найбільшу, і, як показала фінансова криза 2008-2009 років, найбільш
стійку і конкурентоспроможну економіку Європи. Так сталось, тому що її основу складають малий та
середній бізнес (він забезпечує майже 70% постійних робочих місць) і ефективна комерціалізація та
використання науково-технічних розробок. (в 2013 році займала 2 місце після США у світі по
технічному переоснащенні, і 5 за кількістю заявок на отримання патентів)
Німеччина є провідним експортером машин, транспортних засобів, хімічних речовин, а також
побутової техніки. (Так, на її території розвинене автомобілебудування – “Audi”, “Volkswagen”, “Opel”,
фармацевтика - “Bayer”, електроніка - “Siemens”, хімікати, косметика - “Henkel”, спортивна продукція -
“Puma”, “Adidas”). Отже, сновні статті імпорту: автомобілі, машинне устаткування, хімікати, нафта і
газ, метали, електричне обладнання, фармацевтична продукція, продукти харчування,
сільськогосподарська продукція. Основні країни імпорту: Європейський Союз (54,8 %), Китай (8,9 %),
США (5,5 %), Швейцарія (4,2 %), Росія (3,3 %). Основні статті експорту: автомобілі, машинне
устаткування, продукти хімічної промисловості, комп’ютери, електронне устаткування, фармацевтичні
препарати, продукти харчування, текстиль, гума та пластмаси. Основні країни експорту: Європейський
Союз (58,2 %), США (7,0 %), Китай (6,1 %), Швейцарія (4,5 %), Росія (3,3 %).
Також однією з причин успіху німецької економіки можна назвати її висококваліфіковану робочу
силу – займає у структурі всієї бл. 50%. Цікавим способом боротьби з безробіттям є використання нею
програми оплати неповного робочого дня.

Роль в світовій економіці:

важлива та беззаперечна. Виступає глобальним актором, як країна і як гравець міжнародних
організацій. Виступає країною-донором, інвестором, задає тенденції. Практично є фінансовим центром
материкової Європи – утримує у Франкфурті-на-Майні Європейський Центральний банк, що займається
розробкою єдиної валютної політики, емісією євробанкнот.
Щодо негативних факторів можна віднести такі:
1. Обмеженість природних ресурсі. Країна володіє деякими видами палива та сировини -
кам'яне і буре вугілля, калійна сіль, невеликі запаси залізної руди, легуючих і кольорових металів.
Проте, вище зазначені родовища майже вичерпали свій потенціал. Переважна частина палива - нафти і
газу, а також атомної сировини ввозиться з-за кордону. Але ця риса є і позивною, окрім того, що
згадувала – після ядерної катастрофи 2011 року на Фукусімі - Ангела Меркель оголосила в травні 2011
року, що вісім з 17 ядерних реакторів країни будуть закриті негайно, а інші заводи будуть закривати по
2022 Німеччина планує замінити ядерну енергію в основному на поновлювані джерела енергії, на
частку яких вже припадає 29,5% від загального споживання електроенергії в 2016 році, в порівнянні з
9% в 2000х роках
2. трудові ресурси – з одного боку кваліфіковані, з іншого – їх мало. Тут на арену виходять
мігранти, особливо, наприклад, турки. Але міграція – це теж не виключно дешева робоча сила,
нарпиклад через біженців – потреба виділяти дуже багато коштів на їх субсидування – це виснажує
бюджет. Ще збільшенням більш дешевої робочої сили зростає рівень безробіття в країні в цілому. Тому
великі компанії Німеччини (а останнім часом також і середні) постійно виводять робочі місця за
кордон. «Сіменс» за кілька останніх років скоротив 20 тис. робочих місць, перенісши їх в Китай і
Корею. Ринок праці - недостатньо гнучкий. Так, при звільненні працівника в Німеччині, за
підрахунками Світового банку, йому потрібно було сплатити 66,7 тижнів робочого часу.
3. політична нестабільність через події в Україні. (не кардинально, але
зовнішньоторговельні зв’язки Німеччини з Росією дещо послабились, що призвело до скорочення
грошового обігу між цими країнами. Росія для Німеччини є важливим партнером, адже на території РФ
розташовано більш ніж 6 тисяч німецьких підприємств).

44. П’ята республіка у Франції: особливості політичного розвитку

ПЕРЕДУМОВИ. У травні 1958 р. в обстановці військового повстання в Алжирі парламент призвав
до влади генерала де Голля и наділив його уряд надзвичайними повноваженнями. Уряд спішно
підготував проект нової конституції, який у вересні 1958 року був схвалений на референдумі 80
відсотками голосів його учасників і з жовтня 1958 року вступив в силу.

В конституції: Передбачалось
1) стабілізувати політичну систему шляхом “великої збалансованості” всіх видів влади та посилення
незалежності виконавчої влади від політичних заходів різних партій.
2) Виконавча та законодавча влада повинні були бути чітко розділені, маючи своїм джерелом лише
“мандат народу” (вибори).
3) ще більш ефективним засобом закріплення системи господарювання повинен був стати інститут
глави держави. Піднімаючись над всіма владами і не нав’язуючи себе в якості повсякденного голови
уряду та лідера парламентської більшості, президент повинен був виражати вищу волю держави з
проблем першочергового значення. Таким чином, одним їз важливих завдань цього органу було
гарантування стабільності виконавчої влади у несприятливих політичних та економічних умовах.
Центральною ланкою всієї політичної системи стає президент. Йому була відведена роль
“вищого арбітра”, який покликаний забезпечувати нормальне функціонування державних органів, а
також спадкоємність держави. Тому президент не ніс політичної відповідальності ні перед яким
органом (за виключенням випадку державної влади) та ніким не контролювався. У той же час для
виконання своєї ролі він був наділений як широкими постійними прерогативами, так і повноваженнями,
що мали виключний характер.
Президент був наділений у законодавчій сфері:
★ він мав право підписувати та обнародувати закони, вимагати від парламенту нового обговорення
закону чи окремих його статей
★ право розпуску нижньої палати парламенту, що не характерно для чисто президентських республік.
★ представляв Францію в міжнародних відносинах
★ відповідно до статті 16 отримав право вживати надзвичайних заходів на свій розсуд.
У той же час передбачався ряд гарантій проти встановлення диктатури президента (автоматичне
скликання парламенту, запит думки Конституційної ради і т.п.). Однак діяльність президента в період
надмірного становища ніким не контролювався.
Друге місце у державному механізмі П’ятої республіки належало уряду. На останнє місце серед
вищих державних органів Конституція 1958 року ставила парламент.
Основною тенденцією розвитку політичної системи П’ятої республіки у перші десятиріччя її
існування є подальше посилення президентської влади, її персоналізація. Президент став на практиці
не лише главою держави, але й главою уряду, одночасно послаблялась і будь-яка протидія законодавчій
владі.
 Значну роль у такій еволюції президентської влади відіграла конституційна реформа 1962 року,
здійснена де Голлем через референдум, яка змінила порядок виборів президента. Віднині обрання
президента повинно було проходити за допомогою загального голосування.
Серйозні зміни у розподілі соціально-політичних сил у Франції виявились у період 1973–1976 років,
коли партія Голля втратила абсолютну більшість місць у парламенті та поступилася важливими
державними посадами представникам інших правих та центристських угрупувань, посилився вплив
лівих сил.
1972 року реформована Соціалістична партія та Французька комуністична партія підписали спільну
Програму демократичної Урядової народної єдності. Програма передбачала проведення в країні
соціально-економічних та політичних перетворень, відродження ролі та престижу парламенту.
Протистояння двох партійних блоків – коаліції лівих сил, з одного боку, та правоцентриської коаліції –
з другого, отримало назву “біполяризації” політичного життя, стало визначальною рисою розвитку
політичної системи Франції.
“Біполяризація” відкрила безпосередню можливість приходу до влади лівого блоку, а також змін у
взаємовідносинах влад. Президент та уряд могли від сьогодні стати представниками конкуруючих
угрупувань, їх фактична роль прямо залежала від зв’язку з партійно-парламентською більшістю.
1981 року Соціалістичній партії вдалося завоювати пост президента, отримавши абсолютну
більшість місць у парламенті, та сформувати уряд. Уряд соціалістів зберіг основні положення
Конституції 1958 року, які торкалися центрального апарату П’ятої республіки, але разом з тим прийняв
закон про децентралізацію місцевого управління, скасувавши традиційну посаду префекта (пізніше
поновлено), ввів, хоча і в урізаному вигляді, пропорційну виборчу систему. Місцеві органи влади
отримали велику самостійність у фінансових та інших питаннях управління. У відповідності із законами
1983 року підлеглість нижчих органів самоуправління вищими була обмежена певними напрямками
діяльності, дещо пом’якшено було адміністративний контроль центру над місцевими органами
самоуправління. Право обирати представницькі органи (самоуправління) було надано регіонам.
Період 1986–1988 років - П’ята республіка вперше відчула новацію “відокремленого правління” –
співіснування президента-соціаліста та правоцентриського уряду, які опиралися на опозиційні один
одному блоки. Другий такий період “співіснування” продовжувався з 1993 по 1995 роки, з 1997 року,
навпаки, соціалістичний уряд “співіснує” з президентом-голістом.
Політичні події 80-90 років показали, що, не дивлячись на всі складнощі партійного суперництва,
примат президентської влади у всіх галузях державного життя і на сьогоднішній день залишився
незмінним. Не випадково найбільш поширеними оцінками П’ятої республіки є такі характеристики, як
“суперпрезидентська республіка”. Разом з тим парламент – арена партійного суперництва, і в умовах
політичної поляризації глава держави ще більше, ніж раніше, зацікавлений у підтримці парламентської
більшості, а для найбільш ефективного проведення в життя своєї політики партія або блок партій
повинні виграти не лише президентські, але й парламентські вибори.

45. Специфіка державного устрою Французької Республіки.

Державний устрій: Президентсько-парламентська республіка
Голова держави: Президент
Законодавча влада: Двопалатний парламент: Національні збори Сенат
Вищий конституційний орган: Конституційна Рада
Виконавча влада: Президент, Рада міністрів (уряд)

Президент обирається загальним прямим голосуванням строком на 5 років (до 2002 р. - 7 років).
Президент обирається абсолютною більшістю голосів. Якщо цієї більшості не набрано в першому турі
голосування, проводиться другий тур.
Президент призначає прем'єр-міністра і за поданням останнього - міністрів без затвердження їх
парламентом; має право розпускати Національні збори; після попередніх консультацій з головою
Національних зборів призначати нові вибори; може вживати будь-яких надзвичайних заходів,
які "диктуються обставинами". Очолює Вищу раду магістратури.
Президент наділений так званими "власними одноосібними повноваженнями", які може здійснювати
самостійно. Так, наприклад, він має право розпустити нижню палату парламенту, однак тільки після
консультацій з прем'єр-міністром і головами палат парламенту.
Президент є главою Республіки, верховним головнокомандуючим, гарантом національної незалежності
та цілісності країни. Йому належать широкі повноваження по управлінню державою. Велика його роль у
вирішенні питань безпеки і зовнішньої політики. Президент видає найважливіші акти - орднанси, які
мають силу закону, і декрети для поточного регулювання.
Президент має широкі повноваження у сфері управління. Він призначає прем'єр-міністра і за його
пропозицією-інших членів уряду, приймає відставку цих вищих посадових осіб. Проте у вирішенні він
змушений враховувати волю парламентської більшості і громадську думку, інакше питання про довіру
уряду після його формування може спричинити політичну кризу. Уряд несе обмежену парламентську
відповідальність перед нижньою палатою, яка реалізується шляхом прийняття резолюції осуду (вотум
недовіри).
Законодавча влада здійснюється парламентом, який складається з двох палат: Національні збори і
Сенат
Національні збори обираються за мажоритарною системою у 2 тури строком на 5 років. Очолюються
Головою Національних зборів. Палата Національних зборів складається з 577 членів: 555 членів
обираються в 555-ти виборчих округах у метрополії і 22 члени - в заморських департаментах.
Сенат обирається шляхом непрямого голосування за мажоритарною системою строком на 9 років.
Кожні З роки склад Сенату оновлюється на третину. Сенатори обираються не загальним голосуванням,
а лише голосами виборщиків-депутатів, членів обласних і генеральних рад департаментів, а також
муніципальних рад. Кількість сенаторів - З21. Сенат очолюється Головою.
Згідно з Конституцією 1958 року створено Конституційну раду - вищий орган, який здійснює контроль
над дотриманням Конституції. Очолюється Головою Конституційної ради. До ради входять 9 членів, які
призначаються на 9 років (їхній мандат не відновлюється), і всі колишні президенти республіки довічно.
Конституційна рада оновлюється на третину кожні З роки. Троє членів ради призначаються
президентом, троє - головою Національних зборів. Голова Конституційної ради призначається
президентом з числа членів ради і формально є восьмою особою в державній ієрархії. Конституційна
рада здійснює контроль за виборами президента, депутатів і сенаторів, стежить за правильністю
проведення референдумів і оголошує їх результати. Запити до цього органу можуть надсилати
президент, прем'єр-міністр, голови обох палат парламенту, а також група депутатів або сенаторів, що
налічує не менше 60 осіб. Рішення Конституційної ради оскарженню не підлягають. Вони обов'язкові
для всіх державних властей, адміністративних і судових органів.
Виконавча влада здійснюється Президентом і Радою Міністрів (урядом).
Президент призначає прем'єр-міністра і за його поданням - міністрів. Член парламенту не може
бути одночасно членом уряду. Уряду не потрібний вотум довіри, однак він може бути відправлений у
відставку через вотум недовіри, оголошений більшістю в Національній асамблеї.

46. Державний устрій і політична система Італійської Республіки

Італія - парламентська республіка
Президент - Серджо Маттарелла
Прем'єр-міністр - Паоло Джентілоні (Демократична партія)
2016 – провал референдуму щодо конституційної реформи, яка мала на меті: змінити порядок
формування Сенату, скоротити його чисельність, зменшити функції і повноваження, скоротити
фінансування.
Управління державою здійснюється відповідно до конституційних принципів і норм цивільного
права. Вищий орган законодавчої влади - двопалатний парламент, вищий орган виконавчої влади - Рада
міністрів (уряд). Глава держави - президент. Глава вищого органу законодавчої влади - спікер верхньої
палати парламенту. Глава вищого органу виконавчої влади - прем'єр-міністр.
Італія є парламентською республікою. Нижня палата (палата депутатів) обирається терміном на
5 років, верхня (Сенат) - на 6 років загальним прямим голосуванням; в першому випадку виборчим
правом користуються громадяни, які досягли 18 років, у другому - 25 років. Новий виборчий закон 1993
замінив пропорційну систему голосування змішаною, з переважанням мажоритарного принципу. У
палаті депутатів 3/4 місць заповнюються на мажоритарній основі, решта - пропорційно голосам,
поданим за загальнонаціональні партійні списки, з урахуванням порога доступу (4%). У Сенаті 3/4
місць заповнюються мажоритарних, інші - пропорційним голосуванням по районам, причому кожна
партія може виставити у виборчому окрузі не більше одного кандидата. Невелике число сенаторів за
особливі заслуги перед країною може бути призначено довічно.
 За підсумками виборів президент призначає прем'єр-міністра, який формує склад уряду і
представляє його на затвердження президентові, а потім парламенту. Уряд відповідальний перед
парламентом.
Президент обирається колегією виборців, що складається з членів обох палат і 58 представників
районів, терміном на 7 років. Для обрання потрібна кваліфікована більшість в 2/3 голосів, але якщо
кандидатура не проходить після 3-го голосування, достатньо простої. Президент може розпускати
парламент, але не пізніше ніж за 6 міс. до закінчення терміну його повноважень.

Вищим органом судової влади є Конституційний суд.

Для сучасної Італії характерна розвинена багатопартійна система (активно діє близько 50
політичних партій). Діяльність партій, що беруть участь у виборах, фінансується за рахунок податків на
вибір самих платників податків. Найбільші партії країни, не володіючи абсолютною більшістю в
парламенті, змушені формувати коаліційні уряди з меншими партіями. Пропаганда фашизму і
діяльність фашистських організацій заборонена законом.
Найбільші партії – Демократична партія, «Рух п’яти зірок», «Вперед, Італія», «Ліві, екологія,
свобода», «Новий правий центр».

47. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Королівства Іспанії.

Внутрішня:
Непростим і суперечливим був шлях Іспанії від політики «ізоляції» до вступу в міжнародні
організації.
Процес демократизації зовнішньої політики Іспанії після смерті Франко (20 жовтня 1975 р.)
пройшов декілька етапів. Етапи відрізняються залежно від того, який уряд знаходився при владі та яку
зовнішню політику проводив. У грудні 1978 року на загальнонаціональному референдумі була
прийнята демократична Конституція країни. У наступні роки успішно завершилися процеси
політичного перетворення іспанського суспільства, лібералізації і глибокого структурного
реформування економіки і соціальної сфери, а також входження країни в основні міжнародні інститути
Заходу. Уряд пішов на зближення Іспанії з західним співтовариством.
Рішення про вступ Іспанії в «Спільний ринок» було прийнято лише в березні 1985 р. У відповідності
з ним країна стала членом ЄЕС з 1 січня 1986 р., було встановлено 7-річний перехідний період,
впродовж якого іспанська економіка повинна була пристосуватися до умов Спільноти. Поступово
поверталася довіра до монархічного устрою.
Щодо сучасного етапу: в 2012 в Іспанії відбулася криза, яка породила великі проблеми всередині
країни. Великий відсоток безробітних, особливо серед молоді, глибока економічна криза, дефіцит
бюджету і тд. Подолати наслідки кризи – це пріоритетний напрямок внутрішньої політики. У спробі
боротьби з наслідками кризи новий уряд, представив 2 пакета реформ: піднялися податки, скоротилися
збитки на суму 80 млрд євро. для скорочення дефіциту бюджету. Найбільш суперечною мірою була
трудова реформа, яка збільшила пенсійний вік до 67 р., надала можливість простіше та дешевше
звільняти працівників.
+ політика «будівництва держави самоврядних регіонів», забезпечення їх взаємної солідарності,
врегулювання внутрішніх конфліктів у бакському регіоні. Також, через міграційну кризу в ЄС питання
мігрантів намагаються вирішувати, адже Іспанія є основним шляхом нелегальних мігрантів на шляху до
інших країн ЄС через іспанські анклави Сеуту та Мельйю, які знаходяться на території Північної
Африки у Марокко. Ведеться також боротьба з корупцією державних і партійних чиновників, з
нелегальними іммігрантами.
Зовнішня політика сучасної Іспанії формується під впливом чинників, що випливають з її членства
в НАТО і ЄС, а також з урахуванням двостороннього військово-політичного співробітництва з США,
традиційних зв'язків з Латинською Америкою, країнами Середземномор'я, Близького і Середнього
Сходу.
Іспанія зберігала нейтралітет в 1-й світовій війні і формально в період 2-ї світової війни, фактично ж
будучи союзником Німеччини і Італії. У 1950-60-і рр. після короткого післявоєнного періоду
міжнародної ізоляції починається активне зближення Іспанії з США, береться курс на економічну
інтеграцію з країнами ЄС.
 Західноєвропейська інтеграція стала для Іспанії головним зовнішнім трансформаційним фактором,
а держави ЄС - основними партнерами в системі міжнародних зв'язків.
В силу відомих культурних, політичних і економічних причин інший пріоритет - країни Латинської
Америки, відносини з якими будуються як на двосторонньому рівні, так і в форматі
Ібероамериканського співтовариства націй (ІСН). Інвестиції в Латинську Америку збільшуються
пропорційно, що робить Іспанію інвестором номер один в деяких країнах ЛА. Основні партнери:
Мексика, Бразилія, Чилі, Колумбія, Перу.
+ регіон Середземномор'я. Цей напрям виявився досить ефективним за своїми наслідками, оскільки
іспанському транснаціональному капіталу вдалося проникнути на ринки північноафриканських і
близькосхідних країн і закріпити їх у ролі важливою сировинної бази енергетичного сектора Іспанії.
Саме з цими державами була пов'язана найбільша дипломатична ініціатива - «Альянс цивілізацій». В
геополітичному сенсі Мадрид прагнув до того, щоб Іспанія не стала першою лінією європейської
оборони проти радикальних представників ісламу і жертвою конфліктів Арабської весни.
+ Африка на південь від Сахари. Такі країни, як Екваторіальна Гвінея, Нігерія і Південна Африка,
набули статусу значущих торгово-економічних партнерів і сприяли диверсифікації зовнішніх зв'язків,
розширенню сировинної бази іспанської економіки. Саме цю мету і переслідував Мадрид, нарощуючи
допомогу африканським країнам і допомагаючи їм у вирішенні соціальних проблем. Найбільших
значень ця допомога досягла в період другої легіслатури (2008-2011 рр.) Уряду Хосе Луїса Родрігеса
Сапатеро.

48. Особливості історичного розвитку та державотворення країн

Північної Європи.

Організація Об'єднаних Націй у поняття «Північна Європа» включає такі країни та їх залежні
регіони:
Великобританія + (залежні території, що територіально знаходяться у Північній Європі), Ірландія
Данія, Швеція, Норвегія (Скандинавські країни) + Фінляндія, Ісландія (іноді відносять до
попередніх)
Латвія, Литва, Естонія (країни Прибалтики)
Велика Британія та Ірландія іноді включаються до Західної Європи. (РОЗГЛЯДАЄМО В
КОНТЕКСТІ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ АБО АНГЛОСАКСОНСЬКИХ КРАЇН)
Латвія, Литва, Естонія (В КОНТЕКСТІ ПОСТРАДЯНСЬКИХ КРАЇН)

У вузькому розумінні під історією регіону Північної Європи розуміють історію Скандинавії,
який включає Данію, Норвегію та Швецію. Іноді до цих країн додають Фінляндію та Ісландію, що
пояснюється не тільки географічним положенням країн, а й тим, що історія Фінляндії в значній мірі
пов'язана з історією Швеції, а історія Ісландії - з історією Норвегії і Данії. У найбільш широкому
розумінні до регіонів, історію яких розглядають в рамках історії Скандинавії, відносять також
Гренландію, Шотландію та країни Прибалтики.
Державна влада у Скандинавських країнах виникла набагато пізніше, ніж у
континентальній Європі. У Данії процес створення держави розпочався у VIII ст. і завершився у
другій половині Х ст. при Гаральді Синезубому, який підкорив своїй владі майже всю датську знать. У
Норвегії державна влада закріпилася на початку ХІ ст., але королю протистояли непокірні племінна
знать та селяни, що відстоювали патріархальні демократичні порядки. Спроба Олафа Харальдсона
(1016-1028) укріпити королівську владу, спираючись на християнську церкву, спровокувала повстання
знаті та селян, що захищали язичництво та старовинні вольності, та коштувала йому життя.
Ослаблене цією боротьбою Норвезька держава була включена до Датської держави Кнута Великого. У
Швеції виникли два королівства: на півночі в області свеїв зі столицею в Упсалі та на півдні в області
поселення готів. На початку ХІ ст. король Упсали покорив і південь країни.
 Після невдалої датсько-ганзійської війни (1367-1370) увесь Скандинавський півострів опинився в
залежності від Ганзи. Це спонукало правлячі верхівки Данії, Швеції та Норвегії заключити династичну
унію трьох держав. Дочка датського короля Вальдемара ІV Маргарита, яка була заміжня за
норвезьким королем, привела на датський престол свого сина Олафа і фактично управляла двома
державами – Данією та Норвегією. У 1397 р. вона отримала зі згоди шведської знаті і шведський
престол. У тому ж році на зібранні представників трьох королівств у шведському місті Кальмар
королем Данії, Швеції та Норвегії було проголошено Єріка Померанського – внучатого племінника
Маргарити. При цьому був прийнятий акт про вічну унію трьох держав, згідно з яким на чолі їх
повинен стояти один король, але у кожній державі зберігалися свої закони. У випадку війни усі три
держави повинні були надавати одна одній взаємну допомогу2.
Фактично в унії встановилось панування Данії, найбільш могутньої Скандинавської країни.
Королева Маргарита, що правила на ділі аж до своєї смерті (1412 р.) трьома державами унії,
назначала на вищі державні посади відданих їй датських та шведських феодалів. Королівська влада у
цей час значно посилилася. Збільшилось і доменіальне землеволодіння.
!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Усі п’ять країн поєднує не лише спільне географічне розташування на Півночі Європи, але й
спільний історичний розвиток: у ХІV – ХVІ ст. території усіх п’яти країн входили до складу
Кальмарської унії 1397 р. – персонального об’єднання під проводом данської королеви Марґрете І
[1375-1412] та її нащадків. На початку ХVІ ст. в усіх п’яти сучасних північноєвропейських державах
була здійснена Реформація за лютеранським зразком і створені державні церкви. Переклад св.
Письма і богослужіння народними мовами сприяв поступовій кристалізації північноєвропейських
народів у модерні нації. В результаті, Швеція вийшла з персональної унії у 1523 р., а Данія і
Норвегія залишалися в союзі до 1814 р., коли норвежці потрапили під унію зі Швецією, яка тривала
аж до 1905 р. – встановлення окремої монархії. Складнішою була доля завойованої шведами в
Середньовіччі Фінляндії, яка внаслідок шведсько-російських війн ХVІІ – ХІХ ст. за Фрідрихсгамським
мирним договором 1809 р. увійшла до складу Російської імперії, перетворившись на
найдемократичніше державне утворення в її складі. Скориставшись Жовтневим переворотом 1917 р. у
Петрограді, який привів до влади більшовиків, фінський сейм проголосив Фінляндію незалежною
державою, яка 1919 р. стала республікою. Ісландці, які потрапили спочатку під владу норвезького
короля, а 1397 р. внаслідок Кальмарської унії увійшли до складу Данського королівства, здобули
незалежність лише наприкінці Другої світової війни у 1944 р., ставши також незалежною державою.
У ХХ ст., очевидно завдяки протестантській трудовій етиці, країни Північної Європи посіли чільні
місця у світовій економіці та створили власний різновид соціальної держави з дуже високим рівнем
життя, гуманітарного розвитку та державних послуг громадянам. Зворотнім боком такої моделі є один з
найвищих у світі рівнів прямого й непрямого оподаткування. Найпослідовніше така модель реалізована
у Швеції.
+++++
У XIX столітті в скандинавських країнах виникли політичні і громадські сили, орієнтовані на
політичне, економічне і культурне зближення всіх скандинавських країн. Ці інтеграційні ідеї отримали
узагальнене найменування «скандинавізма».
Активне втілення в життя ідеї скандинавізма отримали в 1950-ті роки: в 1952 році Данія,
Ісландія, Норвегія, Фінляндія та Швеція заснували Північний рада, а в 1954 році - Північний
паспортний союз.

49. Економічний та енергетичний потенціал країн Північної Європи.

Північна Європа – це регіон з потужним економічним потенціалом та розвиненим енергетичним
потенціалом. Загалом, відомий у світі осередок добробуту, країни регіону світові лідери за рівнем
розвитку інновацій, конкурентоспроможності, боротьби проти корупції, відсутності криміналізації
суспільства, розвитку демократії, вдосконалення інформаційних, комунікаційних технологій та охорони
навколишнього середовища.
Економічний потенціал:
Економічна спеціалізація північноєвропейських країн першочергово склалася на основі їхніх
переваг у природних факторах виробництва, які існували за рахунок наявності лісних багатств
(Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія постраждала від масової вирубки), залізної руди (Швеція), руд
кольорових металів (Ісландія, Норвегія, Фінляндія), рибних ресурсів (Ісландія, Данія, Норвегія) та
сприятливих умов для ведення сільського господарства (Данія).
Проте коли були винайдені нафта і газ на континентальному шельфі Північного моря у 1960-х
рр, місце цих країн у Європі та світі кардинально змінилось. До того ж, по мірі технічного та
економічного прогресу поступово підвищувався рівень переробки тієї сировини, якою Північна Європа
була здавна збагачена. Поступово почали з’являтися, а потім і розширюватися нові нетрадиційні види
виробництва, отримали переважний розвиток інформаційні технології, засоби зв’язку, біотехнологія,
фармацевтика та ін.
Так як це морські країни, то для них характерні всі галузі економіки, котрі пов’язані з морем –
транспортна (морські перевезення), суднобудування та судноремонт, промисловий вилов риби та
морських біоресурсів).
Регіон також має значний потенціал щодо розвитку туристично-рекреаційної галузі. Природно-
рекреаційні ресурси: Скандинавські гори, фіорди Норвегії, шхери Фінляндії, національні парки,
заповідники, заказники тощо.

Данія
· займає перше місце серед країн-членів ЄС за обсягами виробництва продуктів харчування
на душу населення. Проте Данія продовжує залишатися найбільшим експортером яловичини в світі.
· фармацевтика та медичне приладобудування мають блискучі показники: компанія «Ново
Нордіск» – світовий лідер з виробництва інсуліну та промислових ензимів (ферментів), компанія
«Х.Лундбек» є найбільшим у світі виробником знеболюючих препаратів та препаратів для лікування
захворювань центральної нервової системи, фірма «Хальдор Топсе» розробила технологію її
безвідходного виробництва сірчаної кислоти, виробник слухових апаратів «ДжейЕн Ресаунд» утримує
25% світового ринку у своїй галузі.
Норвегія
· за експортом нафти (90% здобутої нафти йде на експорт), займає третю позицію у світі
після Саудівської Аравії та Росії. Країна є одним із найбільших у світі експортерів (після Саудівської
Аравії та Алжиру) зрідженого природного газу.
· спеціалізується у рибальстві (85% виловленої риби йде на експорт) та марикультурі,
морських перевезеннях, кольоровій металургії, хімії, суднобудуванні, гідроенергетиці, інформаційних
послугах тощо. Її торговий флот є одним із найкрупніших у світі і за рахунок цього країна отримує
близько 1/5 своїх валютних доходів.
· займає лідируюче місце у світі за виробництвом електроенергії на душу населення.
Норвезька держава не має зовнішньої заборгованості та є взірцем ефективного використання своїх
природних та економічних ресурсів, що є запорукою економічної безпеки.
Фінляндія
· основним природним ресурсом є ліс, який покриває ¾ частини її території.
· великі запаси торфу, залізної руди, кобальту, міді, нікелю, цинку та хрому.
Швеція
· лідирує за величиною запасів деревини.
· Є великими експортером наукомісткої продукції.
 · займає вагоме місце у світовому експорті звукозаписного обладнання та засобів дальнього
зв’язку, є одним з передових у світі експортерів розважальної продукції.
Ісландія
· Експортна спеціалізація є майже монокультурною, внаслідок браку природних ресурсів.
· експорт поділяється на основні три товарні групи: рибні ресурси, геотермальна енергія та руда.

Північноєвропейська модель економічного розвитку:

v висока гнучкість
v адаптованість до змін на світовому ринку
v висока здібність до новацій
v відносна незалежність від шаблонів
v схильність до засвоєння новітніх досягнень технологічного і суспільного розвитку,
v прояв високих адаптаційних можливостей,
v готовність до соціальних нововведень. Як приклад, Норвегія стала «піонером» розвитку нового
типу господарської діяльності людини, яка отримала назву аквакультура або марикультура, Швеція і
Фінляндія стали лідерами в розвитку телекомунікаційного зв’язку, а Данія – в освоєнні нових досягнень
у біотехнології та генній інженерії. Данія, Ісландія та Швеція згуртовано використовують свої зусилля
щодо використання та розвитку екологічно чистих джерел енергії. Ісландія розвиває екстремальний
туризм.
Треба звернути увагу і на якісну людську складову економічного розвитку країн Північної
Європи. Трудові ресурси країн Скандинавії відрізняються високим рівнем освіти, професійної
підготовки та високою тривалістю життя.
В епоху глобалізації країни Північної Європи вступили відносно безболісно: без струсу їхньої
економічної системи або ломки виробничих структур. Виросла їхня участь у міжнародному русі
капіталів. Швидко адаптувавшись, маючи високий економічний розвиток та вузькість внутрішніх
ринків, країни раніше інших встали на шлях відкритої ринкової економіки.

Енергетичний потенціал:
Велика частина Фенноскандії (територія, що охоплює Скандинавський п-ів та Фінляндію)
розташована у межах Балтійського щита, тому паливних корисних копалин тут немає. Виняток — шельф
Північного моря біля узбережжя Норвегії, де у 60-70-х роках XX ст. відкрито родовища нафти й газу.
Фінляндія має значні запаси торфу. Швеція належить до найзабезпеченіших власною урановою
сировиною країн в Європі.
Гірські ріки є джерелом гідроенергетичних ресурсів, якими найбільше забезпечені Норвегія і
Швеція (перші місця в Європі). Головним джерелом енергії в Ісландії є виходи гарячих термальних вод.
Альтернативні джерела енергії:
ü Прем'єр-міністр Швеції Стефан Лоффа заявив на Генасамблеї ООН, що його країна планує
стати першою в світі державою, що відмовилася від викопного палива. У Швеції біьше половини
електроенергії виробляється за рахунок АЕС і ще 40% дають гідроелектростанції. А опалення в
житлових будинках виробляється за допомогою геотермальних установок та спалення відходів
(біомаси). У 2015 році, в Швеції було встановлено сонячних батарей. За рахунок сонячної енергії в
Швеції, на сьогодні, можна забезпечити енергією приблизно 3 тисячі житлових котеджів.
ü В Данії активно використовуються вітрові електротанції. Датський острів Еро близько 65%
необхідної енергії отримує за рахунок вітру. Тут знаходиться і найбільша в світі сонячна
електростанція. Датська індустрія вітрогенераторів - найбільша в світі. На експорт йде 90% усіх
вітрогенераторів. У Копенгагені, який в 2014 році завоював звання «зеленої» столиці Європи, близько
98% жителів отримує електроенергію від теплоелектростанцій, що працюють на побутовому смітті і
біомасі.
Для Ісландії ж взагалі – геотермальні електростанції єдине джерело енергії. Енергія термальних джерел
використовується в країні для обігріву більшості будинків, для гарячого водопостачання басейнів, для теплиць.
 50. Шведська модель суспільства загального добробуту: соціально-економічні та політичні
аспекти.

Характерними рисами шведської моделі соціально орієнтованої економіки є підтримка

державного регулювання з метою безкризового розвитку економіки, активне вивчення проблем
розподілу доходів і власності, збереження класової солідарності. Ідеї шведської школи широко
використовуються центристськими і лівими політичними рухами, особливо соціал-демократами.
Соціально-економічні аспекти:
Формування самих держав загального добробуту пов’язують із високим економічним розвитком
країн, який дав змогу забезпечити населенню прожитковий мінімум. Деякі аналітики відзначають
змішаний характер шведської економіки, яка поєднує ринкові відносини й державне
регулювання. Інша характерна риса післявоєнної Швеції – специфіка відносин між працею та
капіталом на ринку праці. У шведській політиці вочевидь переважають два чинники: повна зайнятість
і вирівнювання прибутків. Активна політика на високорозвиненому ринку праці й винятково
великий державний сектор (при цьому мається на увазі передусім сфера перерозподілу, а не державна
власність) розглядаються як результати цієї політики.

Шведська модель відрізняється сильною державною соціальною політикою. Вона спрямована, перш
за все, на скорочення майнової нерівності. Для цієї мети використовується механізм перерозподілу
доходу на користь найменш забезпечених верств населення. Перерозподіл доходів здійснюється,
головним чином, шляхом високого відсотка оподаткування.
Шведську модель соціально-економічної системи називають також функціональної соціалізацією.
При такій системі виробнича функція лягає на приватні підприємства, що діють на конкурентній
основі, а держава здійснює функцію забезпечення високого рівня життя. Вона бере на себе турботу
про забезпечення зайнятості, освіти, медичного обслуговування, соціального страхування, а також
налагодження роботи багатьох видів соціальної інфраструктури, таких як транспорт, науково-дослідні
установи та ін.
Найважливішим положенням даної моделі є ідея солідарності різних соціально-економічних груп і
прошарків населення.
У свою чергу жорстка податкова система є фінансовою базою для різного роду трансфертних
платежів і для розгортання широкої мережі високоякісних соціальних послуг. Значна роль
трансфертних платежів тягне за собою активне втручання шведського держави в функціонування
органів соціального страхування, які перебувають під суворим державним контролем і фінансуються
значною мірою за рахунок державного бюджету.
Шведській моделі добробуту притаманний високий рівень якості і загальнодоступність
соціальних послуг, на які витрачається приблизно 40% всіх витрат державного бюджету.

У Швеції таке велике значення надається активній політиці на ринку праці. Державна служба
зайнятості Швеції налічує вже понад 100 років і поширює свою діяльність не лише на всю територію
країни, але й на інші країни світу.
У Швеції існує розвинене громадянське суспільство. Існує маса об'єднань громадян, здійснюють
контроль за діями держави, які виступають з критикою уряду і пропонують свої варіанти вирішення
проблем.
У Швеції існує система поділу влади, при якій органи, що входять в різні гілки влади, самостійні і
незалежні один від одного. Діє також ефективна система стримувань і противаг, яка забезпечує
збалансованість влади і не допускає її узурпацію будь-яким суб'єктом. Діє ефективна система гарантії
прав і свобод людини і громадянина. Вона проявляється як в діях судів, так і в наявності і ефективному
функціонуванні омбудсманів.
Обов’язки держави у сфері забезпечення добробуту й соціальних прав громадян закріплені
Конституцією Швеції 1974 року. Шведська модель соціальної політики вирізняється лібералізмом
щодо таких питань сімейної політики, як незаконнонароджені діти, розлучення, гомосексуалізм,
сексуальна просвіта.У Швеції також ліберально ставляться й неабияк підтримують самотніх матерів та
їхніх дітей. Відносно толерантне ставлення й до спільного проживання без реєстрації шлюбу. Ця модель
заохочує контроль над народжуваністю.
Однак даній моделі соціальної політики притаманні такі недоліки як слабкий зв'язок між характером
і ефективністю праці окремого працівника і рівнем його соціального забезпечення; нівелювання в
оплаті праці та слабка конкуренція в діяльності організацій і установ соціальної сфери.

51. Розпад Югославії та формування на її теренах нових незалежних держав

1980 - смерть Президента СФРЮ (Соціалістична Федеративна Республіка Югославія) Тіто, був
впроваджений інститут колективного керівництва в особі Президії СФРЮ, головою якої по черзі на
один рік ставав кожен з восьми суб’єктів федерації. Аналогічно було реорганізовано й керівництво
СКЮ. Однак кожне нове керівництво використовувало свої повноваження, як правило, на користь своєї
республіки або краю.

ПРИЧИНИ РОЗПАДУ
· Економічні:
Економічна криза. На кінець 1985 р. безробіття становило 15%, інфляція — 100% (у 1989 — 3
000%), зовнішній борг досяг 19 млрд дол. США (1989 — 21 млрд дол.). На його обслуговування
йшло до 40% всіх валютних доходів держави. Крім того близько 1 млн громадян постійно
виїжджали на заробітки в Італію, Німеччину, Австрію.
· Політичні:
Після смерті незмінного керманича Тіто заповідане ним колективне керівництво країни виявилося
неспроможним виробити дієву модель управління. Зміцнювалися республіканські партійно-
бюрократичні еліти, які прагнули якомога менше залежати від центру. Криза СКЮ.
· Національні:
Давні національні розбіжності між народами, що складали Югославію, великосербський шовінізм,
історична пам'ять про численні вбивства сербів хорватськими усташами в роки Другої світової війни
та репресії та масові вбивства хорватів і словенців переможцями-комуністами (переважно сербами
за національністю) — після війни; зазіхання албанців на всю територію Косово, яке у добу
Середньовіччя було осереддям сербської держави.
· Соціальні:
Нерівномірність розвитку різних частин держави. Найвищий рівень життя був у Словенії,
найнижчий — у БіГ і Македонії. Значне соціальне розшарування населення. Помітний прошарок
безробітних. Падіння життєвого рівня населення в результаті кризи другої половини 80-х років.
· Релігійні:
Словенці, хорвати, угорці — католики; серби, чорногорці, частина македонців, частина албанців —
православні; боснійці, частина албанців — мусульмани. Між цими релігійними громадами існували
давні суперечності, непорозуміння і взаємні образи.
ПОЧАТОК ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНИХ РЕСПУБЛІК:
1. червень 1991 року: Хорватія. На виборах перемогла Хорватська Демократична
Співдружність на чолі з Е. Туджманом. Словенія очолювана лідером блоку "Дем" М. Кучаном,
проголосила свою незалежність.
2. 1992: Боснія і Герцоговина + Македонія проголосили незалежність. У квітні 1992 року на
уламках СФРЮ було утворено союзну республіку Югославія, до складу якої увійшли Сербія і
Герцеговина. Сербія, де при владі залишався комуністичний уряд на чолі з С. Мілошевичем, під
гаслом збереження федерації розпочала війну з Хорватією. Поступово війна розповсюджується на
територію Боснії і Герцеговини. Мусульмани, які проживають не суцільно, а альклавали (регіонами),
проголосили Боснію і Герцеговину мусульманською державою (1992 р). Не мусульманське
населення розпочало шукати допомогу у сусідів – хто у сербів, хто у хорватів. Тому бойові дії
розгорілися на всій території колишньої Югославії.
3. У конфлікт втягнуті миротворчі війська НАТО. У 1995 р. за ініціативою англо-
американської дипломатії в США підписано Дейтонську угоду, що погасила вогнище громадянської
війни. Протягом 1996-1998 р. ситуація на Балканах нормалізувалася.На початку 1999 року ситуація
набула такої гостроти, що НАТО вимушено було вдатися до крайніх заходів – застосувати воєнну
силу і здійснити бомбардування Югославії.
4. Березень 2001: Конфлікт в Македонії, проти утворення незалежної держави виступили Греція та
Болгарія, які боялися за сепаратизм македонцв, що живуть у Греції та Болгарії. За допомогою США і
ЄС конфлікт подолано
5. Після тривалих переговорів із Чорногорією було укладено домовленість про перетворення
 федерації Югославії на конфедерацію. І з 14 березня 2002 р. Югославія припинила своє
існування. Завдяки реформаторській діяльності уряду 3. Джинджича Сербія змогла подолати
економічну кризу. 12 березня 2003 р. 3. Джинджич був убитий представниками одного з
кримінальних угруповань Белграда.
6. У 2005 р. відбувся референдум у Македонії, на якому більшість населення висловилися за
незалежність.
7. У 2006 р. в Чорногорії відбувся референдум щодо її незалежності від Сербії, наслідком
якого стало утворення двох незалежних держав — Сербії і Чорногорії.
8. Однак проблеми Сербії не закінчилися. У 2006 р. новий президент Сербії і уряд докладали всіх
зусиль, щоб не допустити проголошення незалежності Косова. Проте на початку 2007 р. ООН
зробила перший крок у цьому напрямку. Незалежність проголошена парламентом краю Косово
17 лютого 2008 року.Країна не є членом ООН, проте її незалежність визнали понад шістдесяти
країн зі всього світу, серед них Афганістан, США, Бельгія, Німеччина, Франція, Об'єднане
Королівство, Польща.

52. Країни Центрально-Східної Європи: економічний потенціал та їхня роль у регіональній та

світовій політиці.
Центральна та Східна Європа (ЦСЄ) — загальний термін для групи країн у Центральній Європі,
Південно-Східній Європі та Східній Європі, зазвичай означає колишні комуністичні держави у
Європі.

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОТЕНЦІАЛ
З 16 країн Центрально-Східної Європи 11 входять в ЄС: це Болгарія, Угорщина, Латвія, Литва, Польща,
Румунія, Словаччина, Словенія, Хорватія, Чехія, Естонія. На них припадають близько 8% створюваного
в Євросоюзі ВВП, перш за все за рахунок Польщі, яка забезпечує понад третину зазначеної частки.
Решта країн ЦСЄ (Албанія, Боснія і Герцеговина, Косово, Македонія, Сербія, Чорногорія) домагаються
входження в ЄС.
Важливими особливостями моделей країн ЦСЄ-11 є перш за все:
● помітна орієнтація на зовнішні джерела економічного зростання за рахунок припливу капіталу
з інших країн ЄС;
● орієнтація промислового виробництва не стільки на внутрішній ринок, скільки на зовнішній, і
перш за все на ринок ЄС;
● інтеграція підприємств реального сектора в глобальні ланцюжки вартості європейських ТНК.
Тому характерною рисою структури експорту країн ЦСЄ-11 є висока частка промислових товарів, на
які припадає в середньому понад 70% експорту. Однак частка високотехнологічних товарів у
середньому становить трохи більше 10% обсягу цього експорту.
Незважаючи на формальне переміщення в групу розвинених держав, економікам цих країн
притаманний ряд проблем, серед яких необхідно відзначити:
● рівень доходів все ще залишається помітно нижче середнього по ЄС (близько 2/3);
● порівняно відстала структура економіки.
Тут багато первинного сектора (в Румунії в сільському господарстві зайнято 30% економічно активного
населення, хоча воно виробляє всього 6% ВВП) і замало третинного для того щоб реально, а не
формально вважатися розвиненими економіками.
Однією з основних причин хороших темпів економічного зростання в цих країнах було їх вступ в ЄС.
Проведення економічних, політичних і соціальних реформ за європейськими стандартами, приплив
капіталу від європейських ТНК, з фондів ЄС і від робочої імміграції, зростання на цій основі
промислового експорту на європейський ринок стали виграшем цих країн від участі в ЄС.
В основному це зростання забезпечувала промисловість. Приплив в неї іноземного капіталу в поєднанні
з місцевою порівняно дешевої та кваліфікованої робочої силою і низькими податками сприяли
зростанню цієї головної галузі ЦСЄ.
Країни спеціалізуються на експорті авто, побутової техніки та збірці електроніки в рамках ЄС.
Тут також активно розвиваються легка промисловість, галузь ІТ та харчова промисловість. Загалом,
економічний потенціал цих країн пов'язаний з подальшим розвитком високотехнологічної індустрії
(нині потенціал країн в цій галузі реалізований ненаповну), розширення галузі машинобудування, сфери
послуг та туризму. Варто відмітити, що поки країни Центрально-Східної Європи розвиваються досить
планомірно, хоча і відстають від західних сусідів. Згідно з економічними прогнозами ці країни невдовзі
мають досягти їх економічних показників, якщо теперішнє зростання продовжиться, особливо це
стосується Польщі, якій прогнозують роль економічного опонента Німеччини.
Подальший розвиток економіки для більшості країн ЦСЄ можливо тільки за умови переходу до
економіки, заснованої на знаннях і зростанні частки наукоємних виробництв. Однак витрати на
НДДКР в країнах ЦСЄ-11 становлять лише близько 1% ВВП (в два рази менше ніж середній показник
по ЄС).
У той же час сильні сторони країн Центральної Європи і Балтії - це велика кількість молодих,
освічених і досвідчених працівників, а також те, що помітною силою тут є малі та середні
підприємства, які створюють більше половини ВВП. У меншій мірі джерелом економічного зростання
виступає внутрішній попит, обумовлений зростанням добробуту домашніх господарств протягом
останніх двох десятиліть.

РОЛЬ В ПОЛІТИЦІ
Впливовою європейською організацією, до якої входять центральноєвропейські країни, є Вишеградська
група, відома також як Вишеградська четвірка — об’єднання чотирьох центральноєвропейських
держав: Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини. Її створення було продиктовано спільністю інтересів
та загальним історичним розвитком. Зі вступом країн до ЄС значення даної інституції зменшилося. Нині
країни Центрально-Східної Європи виконують роль передового форпосту на сході ЄС та НАТО, з
початком агресії Росії проти України, на територіях відносно немілітаризованих країн почалось значне
військове будівництво та посилення іноземної військової присутності. Дані країни відіграють роль
буфера для біженців, нелегальних мігрантів та контрабанди між високорозвиненими країнами західної
Європи та пострадянськими країнами з Балканами (сюди посилення південного кордону Угорщини у
зв’язку з навалою біженців з Близького Сходу). Зазначені країни, з огляду на спільні інтереси,
координують свої дії задля їх захисту в рамках ЄС.
Значною є роль Центрально-Східної Європи в системі світової та регіональної безпеки. Після
приєднання країн до системи євроатлантичної безпеки (Польща, Чехія, Угорщина – 1999; Словаччина -
2004) та ЄС (2004) країни стали об’єктом «занепокоєності» з боку РФ. На відміну від країн Балтії, що
мають швидше наступальний з боку НАТО потенціал, країни Центрально-Східної Європи краще
пристосовані до оборони. У цьому контексті РФ особливо непокоїла можливість розміщення ПРО, що
почала реалізовуватись з 2014 року, адже це стратегічна загроза для РФ та й для світової безпеки, так
як, гіпотетично, може порушитись світовий баланс загроз і спровокувати одну зі сторін до ядерного
конфлікту. Варто зазначити, що в цьому контексті, здатність НАТО до ефективної оборони є навіть
небезпечнішою, аніж здатність до наступу для Росії.
З огляду на зазначене, країни Центрально-Східної Європи є зоною активності російських спецслужб
та дипломатів незважаючи на їх загальний прозахідний курс. Росія фінансує в цих країнах різні
маргінальні політичні рухи та «спонукає» до лояльності політичні партії (як ми знаємо правляча партія
в Угорщині «Йоббік» неодноразово проявляла схильність до Кремля, а нещодавно було затримано
лідера польської партії «Зміна» за звинувачуванні у шпигунстві на користь РФ(окрім іншого ця партія
вимагала від України реституцій за втрачене в ході Другої Світової майно)).
Тим не менш, залежність цих країн від західного капіталу та фінансової системи міцно тримають їх в
орбіті загальних «західних» інтересів
 53. Особливості політичного розвитку та адміністративно-територіального устрою
Угорщини
Парламентаризм в Угорщині має багату історію – вже з XV ст. угорський король міг здійснювати
владу тільки спільно з Державними зборами (протопарламентом) і відповідно до станової конституції.
Принцип народного представництва вперше застосовується в Угорщині в період буржуазної
революції 1848 р, за результатами якої станова монархія була перетворена в конституційну.
Після досягнення угоди між Австрією, Угорщиною та династією Габсбургів («компроміс 1867
р.») сформувався так званий «обмежений парламентаризм», який став конституційною основою
управління країною аж до краху монархії. Накопичений досвід політичного представництва і
артикуляції інтересів пояснює швидке виникнення політичних структур в кінці Другої світової війни
після повалення профашистського режиму, які представляють різні соціальні верстви та інтереси.
Структура політичної системи країни офіційно була визначена тільки на початку 1946 року –
31 січня 1946 р прийнято Основний закон і проголошено республіку. Вибори до нового парламенту –
Національні збори (31 серпня 1946 г.) відобразили зростаюче соціально-політичне розшарування в
країні та «двовладдя», що виражалося в існуванні формального превалювання в органах влади
дрібнобуржуазних політичних сил і фактичному переході важелів реальної політики в руки лівих партій
і рухів. Цей процес завершився заміною буржуазно-парламентської форми правління так званою
народно-демократичною. Цьому сприяло об'єднання 12 червня 1948 р. Угорської комуністичної партії
і Соціал-демократичної партії в Угорську партію трудящих (ВПТ).
Проте, існування однопартійної системи не ліквідувало прагнення до політичного
плюралізму і багатопартійності. Важливо відзначити, що навіть керівництво Угорської
Соціалістичної Робітничої Партії (УСРП) дотримувалося думки, що ліквідація багатопартійної системи
в кінці 1940-х рр. була помилкою, однак в сформованих історичних умовах (після подій 1956 о.)
наполягати на її відновленні було нерозумно.
На межі 1970-1980-х рр. процеси лібералізації, що почалися в сфері економіки, не могли
залишити поза увагою політичну і громадську системи. У 1984 р. був прийнятий новий виборчий
закон, за яким потрібно було обов'язкове висунення на одне місце двох і більше кандидатів в депутати
Національних зборів і до місцевих рад.
Наприкінці 1980-х рр. спроби контролю з боку правлячої партії суспільно-політичного процесу
закінчилися саморозпуском. Закон 1989 р. «Про внесення змін до Конституції», по суті, повернув країні
Закон 1946 р. за яким Угорщина проголошувалася парламентською республікою. До березня 1990 р. на
політичній арені країни відбулися докорінні зміни, була деморалізована і розпущена правляча партія,
зріс політичний вплив ліберальної і націоналістично орієнтованої опозиції, перш за все Угорського
демократичного форуму.
Більшість аналітиків дотримується думки, що трансформація політичної системи Угорщини в
результаті установчих виборів була наслідком тривалої політичної еволюції країни. Досвід політичної
трансформації сучасної Угорщини показує, що політичні процеси в країні мають амплітуду коливань
«вправо-вліво». Перехідний процес в Угорщині проходив відносно спокійно, плавно, без різких
антикомуністичних випадів і повного відторгнення соціалістичного минулого. Це пояснюється багато в
чому гнучкою політикою УСРП в соціалістичний період і проведенням нею ряду демократичних
реформ в 1970-1980-х рр.
До 2012 року основним законом Угорщини була конституція 1949 року, в яку, починаючи з 1989
року, були внесені радикальні зміни. У березні 2013 року парламент схвалив пакет поправок до
конституції, що викликав критику як усередині країни, так і поза нею. Невдоволення спричнене цілим
рядом факторів, але в основному – обмеженням свободи індивіда. У новій Конституції обмежуються
права безхатченків, студентів та автономія вищих навчальних закладів. Не визнаються як сім'я бездітні
гомосексуальні пари. Запроваджуються певні обмеження свободи слова та проведення виборчих
кампаній. Відкривається можливість для дискримінації церкви і втручання у духовні справи.
Послаблюється роль Конституційного суду.
Угорщина на 2017 р. стала однією з держав, де активізуються анти-ЄС настрої. У внутрішній
політиці Орбан використовує ЄС як образ ворога для згуртування партійних лав та мобілізації своїх
прихильників. Під гаслом "Зупинити Брюссель!" в Угорщині зараз проходить замаскована під
"плебісцит" пропагандистська кампанія проти рішень ЄС
За формою державно-територіального устрою Угорщина унітарна держава. На всій території
Угорщини діє одна Конституція, єдина правова і судова системи, єдина система вищих органів влади,
єдине громадянство.
 Угорщина розділена на 7 регіонів, які розділені на 19 областей (медьє), а медьє – на 175
районів (ярашів), яраші на громади. Крім того, великі міста Угорщини (Будапешт, Дебрецен,
Мішкольц, Сегед, Печ і Дьйор) знаходяться в республіканському підпорядкуванні. Місцеві органи
самоврядування представляють мери і муніципальні збори, які формуються шляхом виборів на 4 роки.
Таким чином:
На формування й розвиток нової багатопартійної системи в Угорщині суттєво вплинули
окремі інституціональні фактори. По-перше, деяка кількість населення поділяла ідеологічні позиції
соціалістичного режиму або була пов'язана з його організаційними та матеріальними ресурсами, тож
стала базою для партій лівого напряму. По-друге, масові рухи за демократію, що набули значного
розвитку в середині 80-х років, зумовили створення різноманітних партій наприкінці 80-х.
Консерватизм в Угорщині невіддільний від національної ідеї. Під час зміни режиму 1990 р.
основною силою цієї групи був Угорський демократичний форум (УДФ), який зміг створити собі імідж
«спокійної сили» та здобути перемогу на виборах до Державних Зборів країни. Але вже на виборах 1994
р. партія не змогла здобути й половини голосів порівняно з попередніми виборами. УДФ не оговталася і
по сьогоднішній день і практично знаходиться на узбіччі політичного життя. У той час як малі праві
партії боролися між собою за голоси виборців, під прапором об'єднання правих сил був організований і
поступово набирав сили ФІДЕС (партія Орбана). Ставши 1998 р. основною партією урядової коаліції,
керівництво ФІДЕС – УГС активно здійснювало політику, спрямовану на створення сильної
політичної правої сили, яка б об'єднала розрізнені партії правого крила, що поступово втрачали свій
вплив. У повній мірі керівництво ФІДЕС – УГС скористалося провальною політикою соціалістів і на
виборах 2010 року вони отримали 262 мандати із 386 та таким чином мають конституційну більшість у
Державних зборах.

54. Специфіка державного устрою та політичної системи Польщі

ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ.
За формою державного устрою Польща - унітарна держава.
Адміністративно-територіальний поділ
З метою врядування територій державу поділено на 16 воєводств. Воєводства поділяються
на 379 повітів (314 повітів (повітовим містом вважається зазвичай поселенська одиниця з числом
жителів понад 10 тис., яка пов’язана функціонально з відповідною ґміною), 65 міст - на правах повіту)
та 2479 ґмін (з яких 597 - селищні ґміни, 1576 - сільські ґміни, а решта 306 - це міські ґміни). Кожне з
воєводств адміністративно самостійним та керує розвитком регіону. Усі самоврядні одиниці
вибирані на загальних виборах, кожна з них ієрархічно незалежна одна від одної, а їх діяльність
спрямована на забезпечення добробуту жителів.
Польська Республіка (ПР) є демократичною правовою державою, що здійснює
принципи суспільної справедливості. Влада вибору в Польській Республіці належить народові. Народ
виконує владу через своїх представників або безпосередньо. Органи публічної влади діють на
підставі і в межах права. Конституція є найвищим законом Польської Республіки .
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА
Політичний устрій Польської Республіки (Третьої Республіки) визначений Конституцією
Польської Республіки, ухваленої Національним Зібранням 2 квітня 1997 р. Згідно з її змістом
Польська Республіка є парламентською республікою і реалізовує принципи суверенітету народу,
незалежності і суверенітету держави, законної демократичної держави, громадянського суспільства,
поділу влади на три гілки, плюралізму, легалізму, суспільної ринкової економіки, а також вродженої
гідності людини. Республіка визначена також як унітарна держава . На підставі Конституції від 2
квітня 1997 р. Польща є багатопартійною республікою.
ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА
Законодавчу владу здійснює двопалатний парламент (сейм – 460 депутатів, сенат - 100
сенаторів), що скликається на загальних, таємних, безпосередніх виборах на чотирирічну
каденцію. Конституція визначає виняткові випадки, в разі яких сейм може бути розпущений
достроково главою держави або на підставі власної ухвали, прийнятої більшістю - 2/3 голосів;
продовження каденції сейму настає у випадку, якщо її термін закінчився під час надзвичайного стану
або до трьох місяців після його закінчення.
ВИКОНАВЧА ВЛАДА
Виконавчу владу здійснює Рада Міністрів, на чолі якої стоїть прем’єр, якого призначає
президент. Упродовж 14 днів з моменту призначення складу уряду прем’єр виступає з програмою і
вносить у сеймі пропозицію про вотум довіри, яку приймає або відхиляє звичайна більшість голосів.
На чолі виконавчої влади стоїть президент, якого вибирають шляхом проведення
загальних виборів кожні п’ять років, він може виконувати цю функцію максимум дві каденції.
Президент керує збройними силами, а також є найвищим представником держави у зовнішніх і
внутрішніх відносинах.
Сьогодні президентом є Анджей-Себастіян Дуда, Депутат Європейського парламенту з 2014,
член партії «Право і справедливість».
Компетенції президента РП
Президент є представником держави у зовнішніх відносинах і у зв’язку з цим до його
компетенції належить:
• ратифікація і денонсація міжнародних угод;
• призначення і відкликання повноважних представників Польщі в інших
державах і міжнародних організаціях (наприклад послів);
• прийняття вірчих і відкличних грамот акредитованих при ньому
дипломатичних представників інших держав та міжнародних організацій;
• взаємодія у сфері закордонної політики з головою Ради Міністрів і
(міністром закордонних справ).
Компетенції Ради Міністрів:
• здійснює внутрішню і зовнішню політику держави;
• координує і контролює роботу органів урядової адміністрації;
• ухвалює проект бюджету держави і контролює його виконання;
• забезпечує внутрішню і зовнішню безпеку держави;
• здійснює загальне керівництво у сфері відносин з іншими державами, а також міжнародними
організаціями; у цій діяльності особлива роль належить міністрові закордонних справ;
• укладає міжнародні угоди, що вимагають ратифікації, а також затверджує і скасовує інші
міжнародні угоди.
СУДОВА ВЛАДА
Правосуддя в Польській Республіці здійснюють верховний суд, загальні суди,
адміністративні суди, а також військові суди.
Що стосується виборчого права, то воно є загальним, рівним і таємним. Право голосу на
виборах мають громадяни РП, які досягли 18-річного віку.
Польща належить до кола держав - засновників ООН, є так званим первинним членом. З
1999 р. Польща - член оборонного альянсу НАТО. Польща стала членом Європейського Союзу 1
травня 2004 р. Раніше, 16 квітня 2003 р., підписано в Афінах так званий договір про приєднання, який
був юридичною підставою для приєднання. Крім того, Польща є членом багатьох міжнародних
організацій: Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Організації економічної
співпраці і розвитку, Світової організації торгівлі (СОТ), Міжнародного валютного фонду (МВФ),
Європейського інвестиційного банку, Ради Балтійських держав, Європейської асоціації вільної торгівлі,
ЮНЕСКО, Центральноєвропейської ініціативи (ЦЄІ) та ін.

Партія Право і справедливість (Додатково)

«Право і справедливість», також «Закон і справедливість» (ПіС, пол. Prawo i Sprawiedliwość)

— польська політична партія, заснована Лехом Качинським 13 червня 2001 року в той час, коли
він був міністром юстиції. «Право і справедливість» є консервативною, клерикальною партією з
націонал-консервативною, соціально-консервативною євроскпетичною та популістською ідеалогією.
19 березня 2005 року Лех Качинський першим оголосив своє бажання брати участь у
президентських виборах як кандидат від партії «Право і справедливість». У першому турі виборів
за Леха Качинського проголосувало 33,10 % виборців. Це дозволило йому зайняти друге місце у
першому турі виборів. 23 жовтня 2005 року Лех Качинський виграв другий тур виборів і став
президентом Республіки Польща.
Через катастрофу літака ТУ-154 у Смоленську та смерть Леха Качинського 23 червня 2010
року у Польщі відбулися позачергові президентські вибори. Кандидатом на пост президента від
партії Право і Справедливість виступив брат загиблого президента Ярослав Качинський. У
першому турі виборів Качинський посів 2 місце з поміж 10 кандидатів з результатом 36,46 %. У
другому турі він програв Броніславу Коморовському набравши 46,99 %. Як і його брат, він мав
найбільшу підтримку на сході, півдні та у центрі.

На сьогодні лідером цієї партії є Ярослав Качинський. У польському сенаті налічується 37 %

депутатів (37 осіб), а у Європарламенті 28 % (14 осіб). Партія входить до Альянсу європейських
консерваторів та реформістів.
Голова об'єднання українців «Закерзоння» Володимир Середа вважає партію клерикальною і
по суті антиукраїнською. Це пов’язано з тим, що Члени партії — депутати Сейму — ініціювали та
проголосували 22 липня 2016 (підтримали 432 депутати сейму з 460) за те, щоб визнати події,
пов'язані з Волинською трагедією, «геноцидом», а 11 липня вважатимуть «Національним днем
пам'яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти поляків»

55. Особливості державотворення, внутрішньо- та зовнішньополітичний розвиток Чехії та

Словаччини.
Розвиток обох країн цікавий тим, що раніше вони були єдиною державою.
1968 р.: передумови розпаду: вторгнення військ радянського блоку до Ч, арешт керівного
складу країни (Дубчек, Черник і Свобода) – реакція на демократичний вектор політики Ч. Автономія
Словаччини зростає в межах нової федеративної держави. В Ч. посилюється незадоволення владою
комінустів, в 1989 починаються страйки. Не витримавши тиску, пост президента покинув Густав Гусак,
пішли у відставку багато чиновників.
У 1989 році в кінці грудня Федеральні збори обрали Президентом Чехословаччини Вацлава
Гавела, а головою фед. зборів - Олександра Дубчека. Проведено ряд реформ, спрямованих на
приватизацію та поширення підприємництва, демократичні вибори з явкою близько 96%. В 1992 р. В.
Мечьяр та В. Клаус – прем’єри С. та Ч. – підписали конституційний акт про передачу основних
правлячих повноважень республікам, що і відбулось восени.
Розпад Чехословаччини на Чехію і Словаччину суперечливим чином позначився на
подальшому розвитку двох держав. У короткий період Чехія змогла привести в дію кардинальні
реформи в економіці і створити ефективні ринкові відносини. Це стало визначальним фактором, що
дозволив новій державі стати членом Європейського союзу. У 1999 році Чехія увійшла до лав
Північноатлантичного військового блоку. Економічні трансформації в Словаччині відбувались
складніше і повільніше, питання про її вступ у Європейський союз вирішувалося з ускладненнями. І
лише в 2004 році вона увійшла в його склад та стала членом НАТО.
Чехія.
Населення Чехії близько 10,5 млн чоловік. Основу населення Чехії (95%) складають етнічні чехи.
Іноземці складають близько 4% населення країни. Парламентська Республіка.
Внутрішня політика:
· політика економічного популізму – наприклад, згортання Чехією програм для мігрантів загалом
(не тільки з Близького Сходу) для покращення соціо-економічного середовища.
· В Чехії при владі в основному соціал-демократи, тем не менш, комуністи стабільно беруть свої 10-
15% на виборах. Зараз рух ANO (центристи, антиелітисти), до якого належав реформатор 90-х
Клаус, який провів приватизацію, займає друге місце в парламенті, але партія соціал-демократів
намагається це змінити – в 2017 році відбувся скандал, що компрометував голову ANO Бабича
(також мін. фінансів) через його нелегальне володіння компанією Агроферт і несплату податків.
Фактично, чеське суспільство відходить від ліберальних цінностей і звертається в сторону
вже згаданого економічного популізму.
· Об’єднальні тенденції в суспільстві пов’язані не з цінностями ЄС, а з антикорупційними
реформами, які і спричинили успіх АНО
· Профспілки зараз ведуть кампанію «Стоп дешевій праці», яка спрямована на підвищення
заробітної платні чехів, щоб вийти на новий рівень доходів в економіку.
Зовнішня політика:
· євроатлантична інтеграція. Євроатлантична стратегія превалює і сьогодні, незважаючи на
заявлену багатовекторність міжнародних зв'язків Чехії. 1999 рік – вступ до НАТО. 2004 – Вступ
до ЄС. Тим не менш, Ч. не є частиною єврозони. Плюс, Ч. неодноразово виголошувала бажання
скасувати санкції щодо РФ.
· вибудовування добросусідських відносин з Словаччиною, Підтримання добросусідських
відносин з прикордонними країнами для розвитку регіонального співробітництва
 (ЦЄІ,Вишеградська 4 – Чехія, Угорщина, Польща, Словаччина, ОБСЄ);
Партнери:
Франція – виступає в якості одного з головних торгових партнерів Чехії.
Польща – спільність після «оксамитових революцій», включаючи європейську інтеграцію і
безпеку євроатлантичного регіону.
Між Чехією і Словаччиною збереглися інтенсивні економічні і політичні відносини. В рамках
європейської політики країни прагнуть координувати свої зусилля на рівні економіки, культурних
відносин і політики забезпечення безпеки.
США заявлені в якості стратегічного партнера Чехії. У Польщі та Чехії планувалося
розміщення об'єктів третього позиційного району ПРО США, угоду підписали 2008, але скасували 2009.
РФ – торгівельний оборот на рівні 6 млрд дол (до санкцій – прибл. 14 млрд). Президент Земан
неодноразово висловлював пропутинські гасла, плюс пропонував референдум про вихід до НАТО
Словаччина
Внутрішня політика:
Парламентська Республіка. Унітарна.
Перші роки незалежності не було легкими. Словаччина набагато гостріше, ніж Чехія,
пережила негативні наслідки трансформації – словацькі підприємства були тісно пов'язані з
економікою колишнього СРСР. Це призвело до конфліктів між Прагою, яка прагнула до якнайшвидшої
інтеграції Чехословаччини з Заходом, і Братиславою, яка пропонувала політику «багатовекторності».
До 1998 року Словаччина залишалася країною, яка повільніше інших держав Вишеградської четвірки
проводила економічну трансформацію.
Вже в 2002 році її стали вважати європейським лідером реформ і «економічним тигром».
Проведені в стислі терміни мегареформи Мікулаша Дзурінди - податкова, пенсійна, медична,
освітня, соціальна та багато інших - повністю змінили вигляд цієї країни. Їх результатом, зокрема,
стали: досягнення динаміки зростання ВВП більше 10%, при рекордно низькому дефіциті (1-2% ВВП), а
також інвестиційне ельдорадо, що обрушилося на Західну Словаччину. Вона також перша серед країн
Вишеградської четвірки прийняла євро.
Проблема Словаччини - в мізерній кількості відомих в світі брендів Національна ідея
спирається на традиції фашистського словацької держави Йозефа Тісо 1939- 1945 років і будують
почуття «патріотизму» на найчастіше примітивному протистоянні сусідам і ксенофобії.
Так звана мадярська хартія - постійний елемент кожної виборчої кампанії. У Словаччині є
політичні сили, які свої програми будують на популістських гаслах на кшталт: «Угорщина хоче забрати
наші південні області, а інші партії готові продатися Будапешту - тому голосуйте за нас».
Якщо порівняти Словаччину з Австрією та іншими країнами Західної Європи, то висновок буде
не на користь словаків. І не тільки тому, що в Словаччині середня зарплата (800 євро) нижче
соціальної допомоги безробітним в сусідній Австрії (1000 євро), при тому що продукти харчування в
Австрії дешевше.
Різниця в рівнях економічного розвитку зрозуміла: сам по собі надзвичайно високий рівень
корупції або посткомуністична ментальність людей - вже велика проблема. Серйозною проблемою
Словаччини є юстиція. Словацька преса (наприклад, «Тиждень») регулярно описує скандали в судах, з
якими нічого не можна вдіяти. Адже суддями у справі про таких скандалах є колеги з іншого суду.
Зовнішня політика
В січні 1993 р. Словаччина без голосування була прийнята в члени ООН, а до кінця 1994 р її
визнали 122 держави.
Досить швидко намітилися європейський і трансатлантичний вектори в якості пріоритетних
напрямків зовнішньої політики Словаччини. С. – 2004 – вступ в ЄС, 2002 = вступ в НАТО.
Основоположною лінією зовнішньої політики Уряду СР в її регіональному вимірі є
політика добросусідських відносин на основі партнерства, рівноправності держав та діалогу з
Чехією, Польщею, Австрією, Угорщиною та Україною – з метою сприяння економічному та
соціальному розвитку, територіальної згуртованості та солідарності. Крім того, Словацька Республіка є
і надалі залишатиметься активним членом Вишеградської групи, в рамках якої зосереджуватиметься
на пошуку тем і сфер, які країни В-4 можуть спільно представляти в Європейському Союзі на інших
відповідних форумах
Як стверджує дипломатичне відомство, одним із пріоритетів зовнішньої політики
Словаччини є підтримка трансформації країн Західних Балкан та їх наближення до ЄС.
Представники словацької дипломатії планують стежити за тим, щоб партнерам на їх спільному шляху
до інтеграції не ставилися нові умови. Словаччина підтримуватиме продовження діалогу між
Белградом і Приштиною. Чорногорії та Сербії Словаччина готова надати політичну підтримку і
допомогу експертів. Також Словаччина підтримає продовження переговорів з Туреччиною про її
вступ до ЄС.
Словаччині потрібні були ринки для її промислових і сільськогосподарських товарів – поворот
до встановлення всебічних відносин з Росією. Певні труднощі виникли у взаєминах із сусідніми
державами.
Словаччина успадкувала складний комплекс протиріч з угорською стороною, в тому числі
пов'язаних з будівництвом найбільшої на Дунаї гідроелектростанції Габчіково-Надьмарош. Цей об'єкт,
на якому повинні були бути встановлені реактори російського виробництва, викликав протести
угорської громадськості, яка пам'ятала про трагічні наслідки аварії на Чорнобильській АЕС. Ці
розбіжності вдалося усунути лише в 1995 році, коли був підписаний словацько-угорський договір про
дружбу і співробітництво.
Підсумком переговорного процесу з Єврокомісією стало прийняття Словаччини в 2000 р в
члени ОЕСР, що сприяло пожвавленню її відносин з міжнародними валютними установами, посилення
припливу іноземних капіталів, які прямували на реструктуризацію банківської та підприємницької
сфер, пристосування промисловості і сільського господарства до вимог ЄС, на допомогу
малозабезпеченим верствам населення. У тому ж році Словаччина була визнана Єврокомісією країною з
ринковою економікою. Остаточно процес входження в Євросоюз завершився в травні 2004 р

56. Місце КНР в світовій економіці та міжнародному поділі праці.

Внесок Китаю в підйом глобальної економіки перевищує 30%. Таким чином, Китай
залишається провідним двигуном світового ВВП. КНР пропагує економічний меркантилізм
(поєднання геополітики та економіки). Китай на початку XXI століття є космічною та ядерною
державою. Побудова ринкової економіки здійснюється в Китаї під керівництвом Комуністичної партії
на основі п'ятирічних планів. При високій частці іноземних інвестицій майже 80% всіх іноземних
інвесторів в економіку КНР — це етнічні китайці (хуацяо), які проживають за кордоном. До 2020 року
Китай за планами Компартії має наздогнати США по сукупному доходу ВВП.
Характерна риса сучасної китайської економіки —орієнтація на експорт залежність її від
зовнішнього ринку. За обсягом експорту КНР займає 1-е місце в світі. Експорт дає 80% валютних
доходів держави. В експортних галузях зайнято близько 20 млн осіб. На зовнішній ринок вивозиться 20
% валової продукції промисловості і сільського господарства. Номенклатура експорту налічує 50 тис.
найменувань.
Диверсифікація КНР підтримує торгово-економічні відносини з 182 країнами і районами світу, з 80
з них підписані міжурядові торговельні угоди і протоколи. Основними торговими партнерами Китаю є
розвинуті капіталістичні країни, передусім Японія, США, західноєвропейські держави, на які припадає
55% зовнішньоторговельного обороту. Найбільш конкурентоспроможною продукцією поки
залишаються взуття, одяг та іграшки, але все активніше розвивається експорт електроніки, вело-, мото -
і автотехніки, транспортного та будівельного машинобудування.

З моменту проголошення концепції «Один пояс, один шлях») минуло майже 4 роки. За цей час
понад 100 держав і міжнародних організацій висловили підтримку цій програмі і почали приймати
участь в його будівництві. У «п'яти сполучних елементах»: політична координація, взаємозв'язок
інфраструктур, безперешкодна торгівля, вільний рух капіталу і зміцнення зв'язків між народами.
1) У політичній сфері вже вдалося здійснити узгодження з такими країнами, як Росія (з ЄАЕС),
Казахстан (з казахстанської програмою «Світлий шлях»), а також з членами АСЕАН, Туреччиною (з
проектом «Центральний коридор»), Монголією (програма «Шлях розвитку»), В'єтнам (проект «Два
коридору, Один коло»), Великобританія (стратегія «Northern Powerhouse»), Польща (план
«Бурштиновий шлях») і так далі. Також йде робота з узгодження політик з Лаосом, Камбоджою,
М'янмою та Угорщиною. Китай підписав договір про співпрацю з більш ніж 40 країнами та
міжнародними організаціями, більш ніж з 30 країнами посилюється співпраця у сфері виробничих
потужностей.
2) вдалося прискорити просування таких інфраструктурних проектів, як високошвидкісна
залізниця Індонезії, залізниця Китай-Лаос, залізниця Аддіс-Абеба (Ефіопія)-Джібуті залізниця
Будапешт(Угорщина)-Берг(Сербія). Зараз формуються економічні коридори Китай-Пакистан,
 Китай-Монголія-Росія, Новий євразійський континентальний міст і ціла інфраструктурна мережа
доріг, портів і трубопроводів.
3) Спрощення торгівлі та у сфері інвестицій : час проходження митниці для
сільськогосподарської продукції Казахстану та інших країн Центральної Азії скоротився на 90%. З
2014 по 2016 рік обсяг торгівлі Китаю з країнами «вздовж шляху» перевищив 3 трильйони доларів.
Інвестиції Китаю в країни «вздовж шляху» перевищили 50 мільярдів доларів. Китайські
підприємства побудували в більш ніж 20 країнах 56 зон економічного співробітництва, а також
створили в цих країнах 180 тисяч робочих місць.
4) У фінансовій сфері - проблеми «пляшкового горлечка». Для його ліквідації розгортаються
різноманітні форми фінансового співробітництва. Азіатський банк інфраструктурних інвестицій вже
надав кредит для дев'яти проектів в рамках «Пояси і шляху» на суму 1,7 мільярда доларів. Інвестиції
Фонду Шовкового шляху досягли 4 мільярдів доларів. Китай і 16 країн Центральної та Східної
Європи заснували спільний фінансовий холдинг у форматі «16+1».
5) активне співробітництво у різних гуманітарних сферах: це наука, освіта, культура, охорона
здоров'я. щорічно Китай надає країнам «вздовж шляху» 10 тисяч урядових стипендій.КНР у світових
рейтингах:
Ø основний експортер сталі у світі,до 2006 року Китай став третім за величиною виробником
транспортних засобів в світі (після США і Японії) і другим за величиною споживачем
(тільки після США).
Ø найбільший виробник секс іграшок у світі (70% світового виробництва секс іграшок).
Ø найбільший у світі ринок для персональних комп'ютерів.
Ø виробництво фруктів в Китаї становить 17% світового обсягу.
Ø Текстильна індустрія КНР — перша у світі
Проблеми для подолання:
• бідність населення, відповідно низький внутрішній попит;
• мігранти: підтримка відповідного зростання зайнятості для десятків мільйонів мігрантів та
створення нових робочих місць;
• корупція та інші економічні злочини;
• шкода навколишньому середовищу(забруднення повітря, ерозія ґрунту, і стійке падіння горизонту
грунтових вод, особливо на півночі) Китай продовжує втрачати орну землю з-за ерозії.
• зростання соціальної нерівності, яке має відношення до швидкого перетворення економіки.
• географічна нерівномірність: екон розвиток йшов набагато більш швидкими темпами в
прибережних областях ніж в глибині країни та приблизно 200 мільйонів сільських чорноробів і їх діти
переселилися в міста, щоб знайти роботу.
• одна з найбільш швидко старіючих країн у світі - Наслідок політики "однієї дитини"
• вичерпність ресурсів (зосередження на ядерному і альтернативному енергрозвитку).
Висновок:
У 2009 році глобальну економічну кризу знизив попит на китайський експорт вперше за багато років,
але Китай швидко відновився до зростання приблизно 10% у рік, вигравши у всіх інших великих
промислово-розвинутих країн. Економіка Китаю розвивається стійкими темпами у 2011-2016 роках, в
основному через політику стимулювання, яку правлячий режим проводив під час глобальної фінансової
кризи. Урядові обіцянки у 12-му П'ятирічному Плані, прийнятому в березні 2011 року, спрямовані на
продовження перетворення економіки і підкреслюють необхідність збільшити внутрішнє
споживання, щоб зробити економіку менш залежною від експорту в майбутньому+розвиток
Трьома головними економічними проблемами, з якими в даний час стикається Китай, є інфляція, яка,
в кінці 2010 року, перевищила цільові показники уряду 3%, корупція, демографічний фактор.

57. Еволюція демографічної політики КНР.

Китай – найбільша за кількістю населення країна світу (1 382 494 824 чол.). Таким чином,
густота населення Китаю дорівнює 144.0 людини на квадратний кілометр. У 1949 р. (заснування КНР)
населення країни обчислювалося в 540 млн чоловік. З часу утворення КНР в країні були проведені
п’ять всекитайських переписів населення. Перший з них (1953 р.) показав, що воно вже виросло до 583
млн осіб, другий (1964 р.) - до 695 млн осіб. Відповідно до третього перепису, проведеного в 1982 р.,
населення Китаю становило 1008 млн чоловік. Четвертий перепис в липні 1990 р. дав уже результат
1134 млн чоловік, а п’ятий перепис населення в листопаді 2000 р. – 1261 млн чоловік, а в 2008 р. - 1330
млн жителів.
Треба мати на увазі, що населення Китаю зростало б іще швидше, якби не державна демографічна
політика, спрямована на зниження високої народжуваності. У перші роки після утворення КНР така
політика ще була відсутня, оскільки збільшення чисельності населення тоді розглядалося як одне з
джерел зростання добробуту країни. Проте вже в другій половині 1950-х рр.. в результаті помітного
зниження показника смертності при збереженні високої народжуваності стали виникати все більші
труднощі в забезпеченні швидко зростаючого населення життєвими ресурсами, основними видами
продовольства і предметами народного споживання.
Заходи демографічної політики, яка була законодавчо затверджена конституцією 1978 р. і законом
про планування сім’ї 1980 р., спочатку полягали у веденні масової пропаганди, поширення засобів
обмеження народжуваності, офіційному дозволі абортів і стерилізації та ін. Потім вони були
доповнені набагато жорсткішими адміністративними, економічними і правовими укладеннями. Так, був
підвищений вік вступу в шлюб (для жінок до 20 і для чоловіків до 22 років), встановлено різного роду
заохочувальні пільги і, навпаки, заходи «покарання» (штрафи). З 1981 р. в країні існує Державний
комітет планування народжуваності.
Головна мета демографічної політики того періоду в Китаї – перехід від багатодітної до однодітної
родини. Тому її проводили під девізом: «Одна сім’я – одна дитина», «Народ без братів і сестер» і т. п.
Концепцію «одна сім’я – одна дитина» було затверджено в 1970-х роках. Голова Мао Цзедун був проти
заходів із обмеження народжуваності в Китаї. Після смерті Мао Ден Сяопін, що став ініціатором
концепції китайського економічного прориву, всупереч поглядам свого попередника, запровадив
обмежувальну демографічну політику. У разі її порушення батьків обкладали великим штрафом, а
також вчиняли інші серйозні стягнення, аж до звільнення з держслужби і виключення з компартії.
Однак цей закон у Китаї був однаковий не для всіх. Для низки народностей, чия чисельність не
перевищує 100 000 людей, обмежень на кількість дітей не було.
Фахівці підрахували, що обмеження народжуваності дозволило за період із кінця 1970-их років
запобігти близько 400 мільйонам народжень. Проте провадження «політики однієї дитини»
посилило дисбаланс населення за віком!! Дисбаланс у віковому розподілі населення Китаю
призводить до додаткових витрат держбюджету на пенсії, соціальне страхування та
медобслуговування. Критики “політики однієї дитини” часто зазначають, що китайське населення старіє,
і до 2050 року трудові ресурси країни скоротяться на 17,3%. Причин тому кілька. З одного боку, у
країні спостерігається загальне зростання чисельності населення. Одночасно скорочується кількість
людей молодого віку і зростає число літніх. Так, якщо в 1950 році літніх китайців (віком понад 60 років)
налічувалося 41 млн осіб, то у 2015-му – вже понад 130 млн. За нинішньої динаміки старіння до 2050
року кожному третьому жителю Китаю буде за 60 років, а кількість пенсіонерів перевищить за
чисельністю населення США. Зараз майже 19 млн китайців – віком понад 80. Тотальне старіння нації
призведе до того, що у 2050 році на кожного старого припадатиме 1,7 працездатного китайця, тоді
як у 1975 році на кожного пенсіонера працювали 7,7 людини.
Саме тому 29 жовтня 2015 року п’ятий пленум ЦК компартії Китаю ухвалив комюніке, у якому
йдеться про пом’якшення політики обмеження народжуваності та дозвіл усім китайським
сімейним парам заводити двох дітей. Ще у 2013 році китайська влада вперше пом’якшила правило,
дозволивши сім’ям мати двох дітей у разі, якщо один із батьків був єдиною дитиною в сім’ї. До цього
більшість міських пар могли мати тільки одну дитину, а сім’ям, які живуть у селах, дозволяли мати
двох дітей, якщо первістком була дівчинка. Фактично в останні роки закон поширювався лише на
третину населення.
В зв'язку з тим, що в 2015р. в країні скасували заборону на народження другої дитини в сім'ї, за 2016
рік народилося 17,86 млн дітей, хоча в попередні кілька років середня народжуваність за рік становила
1,4 млн осіб. Це найвищий рівень народжуваності з 2000-го року. У зв'язку з цим, уряд вже передбачив
збільшення медичного персоналу і лікарняних ліжок, щоб впоратись зі зростанням
народжуваності. Очікується, що до 2020 року чисельність населення Китаю зросте до 1,42 млрд.

58. Політика КНР щодо спірних територій в Східно-Китайському та Південно-Китайському

морях.
Піднебесна має найбільшу кількість невирішених територіальних питань. Вона має територіальні
спори з усіма своїми сусідами та ще восьма державами. Виключення становить лише Ісламська
Республіка Пакистан. Площа сухопутної території сучасної КНР становить 9,6 млн. км 2, і займає
четверте місце в світі після Росії, США і Канади. Китай має юрисдикцію і владні повноваження на 3
млн. км2 морських просторів. Прибережні води і території континентального шельфу в сумі займають
273 млн га. Для КНР з найбільшим у світі населенням (понад 1 млрд. 385 млн. чоловік) і відносно
дефіцитними ресурсами, море має навіть більш важливе стратегічне значення для підтримки сталого
розвитку країни. Зі зменшенням земельних ресурсів, водойма може служити в якості стратегічної
ресурсної території.

У травні 2015 р. Міноборони Китаю презентувало нову військову стратегію КНР, відому як
«стратегію активної оборони». Відповідно до положень військових документів Пекін декларує
дотримання миролюбної зовнішньої політики. Багато уваги в доктрині приділено інтересам і правам
Китаю на моря, вихід до яких має країна. Зокрема, на тлі напруженості в Південно-Китайському морі
на спірних територіях, в стратегії прокоментована позиція Китаю наступним чином: "Деякі сусіди
роблять провокативні дії і зміцнюють військові присутність на рифах Китаю і островах, які вони
нелегально окупували. Деякі треті країни також втручаються в справи Південно-Китайського моря,
ведуть стеження і розвідку проти Китаю".

Стратегія КНР у регіоні ПКМ

Нині на невеликі острови і атоли пред'являють претензії один до одного Японія, Китай, Тайвань,
Малайзія, Філіппіни, Бруней і В'єтнам. Найбільш складною для врегулювання в даному регіоні є
проблема архіпелагів Спратлі та Парасел. Нині Китай контролює всі Парасельські острови, а на 6
атолах островів Спратлі розташовно китайські військові гарнізони.
Чому важливе Південно-Китайське море?
● Шельф має численні родовища корисних копалин. На площі близько 180 тис. км 2 підозрюються
великі гірничодобувні і нафтові родовища. На його дні зберігається приблизно 30 млн барелів
сирої нафти та 7,5 тис. м3 природного газу.
● Один з комерційно найбагатших рибними ресурсами районів у світі. Тут мешкають 2500 видів
морської риби і 500 видів коралів. Щорічно у цій водоймі видобувається більше 8 тонн різних видів
продуктів, що складає майже 10% світового вилову морської риби і морепродуктів.
● Водойма є стратегічно важливим об’єктом, адже це один з найбільш відвідуваних водних шляхів у
світі. Близько чверті всіх світових маршрутів транспортних суден проходять через неї. Щорічно
більше половини світового тоннажу торгового флоту проходить через Південно-Китайське море по
Малаккській, Ломбокській і Зондській протоці. Через акваторію цього моря проходять 21 з 39
морських шляхів Китаю, на які припадає до 60% його зовнішньої торгівлі. Особливо велике
значення для Піднебесної мають морські комунікації, що проходять через Малаккську протоку,
тому що ними в КНР доставляється 80% нафти, імпортованої з країн Близького Сходу і Африки.
● Для Піднебесної основне завдання – продемонструвати, що зростання її економічної потужності
супроводжується відповідним зростанням політичного впливу, особливо на історичну сферу
інтересів в Південно-Східній Азії. Крім того, керівництво КНР вирішує і внутрішньополітичну
задачу. Коли Пекін вперше більш-менш чітко позначив свої претензії на острови басейну,
направивши відповідний лист в ООН, стало ясно, що Піднебесна претендує на всі острови в межах
знаменитої «дев’ятипунктирної лінії» – межі акваторії Південно-Китайського моря, а також на
територіальні води і виняткові економічні зони, які ці острови можуть навколо себе утворити
відповідно до Конвенції ООН з міжнародного морського права.
Дії КНР в ПКМ:
- У листопаді 2002 р. між Китаєм, В'єтнамом, Філіппінами, Брунеєм, Малайзією і Тайванем було
підписано угоду, за якою рішення про статус спірних атолів в Південно-Китайському морі було
відкладено до 2052 р.
- В 2010 р. з метою посилення військового тиску на інші сторони в територіальних суперечках в
Південно-Китайському морі Китай провів чотири навчання ВМС в прибережних водах.
- У самому центрі Південно-Китайського моря, на південному краю острова Хайнань, китайці
будують потужну морську базу з підземними доками, що дозволяють розмістити до 20 атомних і
дизельних підводних човнів.
- За приблизними даними витратити Китаю на флот у 2014 р. склали $ 100 млрд. і до 2020 р.
планується побудувати додатково мінімум два атомних авіаносці.
- Зараз Китай планує в п'ять разів збільшити особовий склад сил морської піхоти: з нинішніх 20 тис.
осіб до 100 тис. військовослужбовців.
- У 2012 р. Китай побудував на частині архіпелагу "місто" Саньша з населенням в 1 тис. осіб.
 Конфліктуюча сторона розмістила там військовий гарнізон дивізійного рівня, що відповідає за
безпеку акваторії, за різними даними, від трьох до дев'яти островів архіпелагу. Був призначений і
секретар парткому Комуністичної партії Китаю, фактичний глава нового міста повітового рівня
- Нове загострення конфлікту відбулося після того, як стало відомо, що Китай активно створює
насипні острови у Південно-Китайському морі, будує військовий аеродром на цій спірній території
(це вже 4-ий проект, реалізований Пекіном на архіпелагу Спратлі за останній час) та завершив
будівництво двох маяків у Південно-Китайському морі, що викликало негативну реакцію урядів
багатьох країн.

Східно-Китайське море

Японія та Китай претендують на острови Сенкаку (кит. Дяоюйтай), яким у 2012 р. Японія дала власні
назви. 8 клаптиків суші розташовані на південному заході за 440 км від Окінави та 330 км від
узбережжя КНР, а їх загальна площа не перевищує 7 км 2. Китай вважає їх географічним продовженням
провінції Тайвань, Японія – Окінавської острівної гряди.
Чому?
Острови мають значення, тому що вони близькі до важливих судноплавних шляхів, пропонують
багаті рибальські угіддя і лежать поблизу потенційних запасів нафти і газу. Вони також знаходяться
в стратегічно важливому місці, на тлі зростаючої конкуренції між США і Китаєм щодо військового
примату в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні.
У 1968 р. недалеко від Сенкаку було знайдене родовище нафти, тому країни активізували свої
дипломатичні зусилля. Офіційний Пекін завжди наполягав на тому, що острови вперше відкрили
китайці 600 років тому, а Токіо – ніби японці колонізували їх в 1895 р., коли там ніхто не жив. У 2012 р.
Японія придбала три острівні гряди за $30 млн. у родини Куріхара, яка володіла ними з 1970-х років.
Це викликало погроми японських заводів, банків і універмагів у материковому Китаї та масове спалення
прапорів Країни вранішнього сонця. Заворушення охопили 50 великих китайських міст і їх ледве
вдалося припинити. Китайці почали бойкотувати продукцію японських ТНК, продажі якої протягом
кількох місяців скоротилися на 41%. Конфлікт із Японією може призвести до втрати КНР привабливих
інвестицій, бо вона вже не розглядається японським бізнесом як передбачуваний партнер. Окрім того,
туристичний потік із Японії до китайських міст зменшився на 80% у 2013 р., а навколо спірних
островів розпочалися польоти винищувачів обох країн.
У листопаді 2013 р. Китай також оголосив про створення нової зони протиповітряної оборони
(ППО), що вимагає від будь-якого повітряного судна в зоні, яка охоплює острови, дотримуватися
правил, встановлених в Пекіні. Японія визначила даний інцидент як «односторонню ескалацію» і
сказала, що буде ігнорувати його.
Пекін запропонував Токіо почати переговори щодо спільного управління островами.

На роздоріжжі між Південно-Китайським і Східно-Китайським морями розташований Тайвань.

Чому він важливий для Китаю?
● у Музеї національного палацу в Тайбеї є 650 тис. експонатів та 4000 полотен знаменитих
художників, вивезених із материкового Китаю на останньому етапі громадянської війни в 1949 р.
Вони являють собою колосальне зібрання китайської культурної спадщини за останні 5000 років
і левову частку імператорських скарбів із Забороненого міста.
● Тайвань – один із провідних постачальників комп’ютерних моніторів і комплектуючих (мишок
і жорстких дисків), карт пам’яті, хімічних виробів та пластмас. Серед найвідоміших місцевих фірм
– виробники комп’ютерів “Acer”, “Advantech Corporation” та “Asus”, великі океанічні перевізники
“Evergreen Line” і “Yang Ming”, відповідно зі 159 та 84 суднами, а також “HTC” – власник заводів із
виготовлення смартфонів.
● Загалом Тайвань має в своєму розпорядженні 814 плавзасобів під національними і «зручними»
прапорами.
● Нарешті, він посідає шосте місце за золотовалютними резервами, обсяг яких перевищує 456,9
млрд. доларів.
● Бунтівна провінція КНР має найбільш глобалізовану економіку в Азії після Гонконгу та Сінгапуру,
адже за рахунок експорту формуються 74% її ВВП.
Дополнительная информация, потому что в других вопросах вроде бы нет такой формулировки, но спросить
могут.
Головними завданнями зовнішньої політики КНР є:
➢ забезпечення стабільності населених національними меншинами буферних територій і
боротьба з проявами сепаратизму як військовими методами, так і шляхом їх економічної
інтеграції із прикордонними країнами;
➢ розв’язання проблеми нерівномірності економічного розвитку автономних районів за рахунок
розбудови нових транспортних і енергетичних коридорів;
➢ гарантування продовольчої безпеки та безперебійного постачання енергоносіїв і сировини для
підтримання високих темпів економічного зростання шляхом укладання відповідних угод та
створення опорних пунктів у морській і океанічній акваторіях;
➢ сприяння переїзду китайського населення за кордон задля освоєння нових земельних наділів у
Центральній та Південно-Східній Азії чи відкриття спільних підприємств у цих регіонах;
➢ залучення капіталів від діаспори для модернізації економіки;
➢ завершення процесу «збирання» земель КНР, який розпочався в 1997 р. із входженням до її
складу британського Гонконгу і був продовжений у 1999 р., коли до Піднебесної за принципом
«одна держава – дві політичні системи» приєдналося португальське Макао.

59. Роль КНР в світовій політиці

Китайці в Європі в основному інвестують у сферу енергетики. За цим слідують машинобудування і
фінансові структури. Крім того, китайські інвестори володіють акціями Bank of America, Coca Cola,
Apple і Visa. Такі компанії з виробництва програмного забезпечення як Activa і Vendio вже знаходяться
в руках китайців.
Серед цілей Пекіна – нафтові ресурси Канади, залізні дороги у Венесуелі, сільськогосподарський
сектор в Центральній та Латинській Америці. За останні 5 років обсяг торгівлі Китаю з
Центральною та Латинською Америкою, збільшився в 10 разів. Крім того, Китай здійснює
військове співробітництво з Бразилією, і обидві країни ведуть спільні роботи по запуску супутника.
Зрозуміло, не можна нехтувати співпрацею Бразилії, Росії, Індії і Китаю, в сферах економіки і
технології в глобальному масштабі.
Ряд регіональних інфраструктурних проектів реалізується в Центральній Азії. Зокрема, розвиток
залізничного сполучення між китайським Кашгаром та країнами Середньої Азії через Памір,
Ферганську долину і далі.

Китай накопичує в Африці резерви. За останні 10 років обсяг торгівлі Китаю з Африкою збільшився в
14 разів.
Китай також цікавиться нафтою і природним газом на Близькому Сході. Іран продає Китаю нафту,
отримує від нього інвестиції, технології і зброю, будує разом з ним газопровід «Мир», який доставить
іранський газ в розташований між Іраном і Китаєм Пакистан (а можливо, і далі в Китай) і стане
важливою частиною великої економічної дуги, що формується Пекіном, по якій буде проходити і Новий
шовковий шлях. Китай може дати Ірану – як до цього Пакистану – десятки мільярдів доларів інвестицій,
надійний ринок збуту і, що ще важливіше, геополітичну допомогу.
У сферу інтересів Китаю у Росії входять лісопромисловість, машинобудування, автомобілебудування,
інфраструктура і авіаційна промисловість.
Китайських інвесторів в Австралії цікавлять уран, вугілля, природний газ і залізні рудники.
Роль Китаю в ШОС є домінуючою. Проекти Китаю, які спрямовані на зростання безпеки, боротьби з
тероризмом, розвиток економіки у найближчому майбутньому будуть розвиватися. Крім того, проект
економічного поясу Шовкового шляху в рамках ШОС також буде мати великий розвиток.
Як країна, що входить в G20, Китай бере на себе відповідальність за вирішення багатьох завдань. Серед
таких завдань - як раз проект 'Один Пояс – один шлях', створення АБІІ і багато іншого. "Один Пояс -
один шлях" і створення Азіатського банку інфраструктурних інвестицій, дозволяють Китаю залишатися
одним з двигунів світової економіки.
У відносинах з будь-якою державою Китай, природно, переслідує власні інтереси – але зараз головна
проблема для Пекіна не в тому, як би міцніше прив'язати до себе ту чи іншу потрібну йому країну, а в
тому, як забезпечити сприятливий для себе геополітичний клімат. Китаю потрібна нова архітектура
міжнародних відносин, новий баланс сил – і він працює над їх закріпленням разом з Росією, яка
проводить набагато більш наступальну зовнішню політику.
У прогнозах щодо майбутньої ролі Китаю у світі багато уваги приділяється внутрішнім проблемам
цієї держави: уповільнене зростання її економіки, забруднення навколишнього середовища, повсюдної
корупції, нестабільності ринків, відсутності соціальних гарантій, старіючому населенню і неспокійного
середнього класу. Ці проблеми досить значні, але справжня ахіллесова п'ята Китаю — технологічне
відставання від США. Китай поставляє Міноборони США понад мільйон комплектуючих, експортує в
США комп'ютери і високотехнологічну продукцію, утримує боргові зобов*язання США.

60. Особливості соціально-економічного розвитку держав Східної Азії

Східна Азія – один із провідних у економічному плані регіонів світу, де розташовані КНР, Японія, Пд.
та Пн. Корея, а також Тайвань, іноді+Монголія. Країни різні за рівнем соціально-економічного
розвитку. Японія належить до розвинутих країн світу, де працює переважно національний капітал,
Південна Корея - до нових індустріальних країн з іноземним капіталом. Китай є країною з перехідною
економікою, для якої характерні високі темпи росту ВВП, хоча вони залишаються низькими з
розрахунку на душу населення. Монголія є країною, що розвивається, а Північна Корея залишається
соціалістичною республікою з вираженою централізованою економікою.
Економічні реалії:
· Цей регіон(крім КНР) наразі називають «Джакотський трикутник»(від перших двох літер
кожної з трьох країн - Японії, Південної Кореї і Тайваню). Територія відрізняється прискореним
економічним розвитком. Це територія великих міст, споживання у величезних обсягах імпортної
сировини з усього світу, значного експорту готової продукції і глобальних фінансових зв’язків.
· Країни є яскравими прикладами вдалих економічних перетворень: «японське економічне
диво», зростаюча швидкими темпами лібералізована китайська економіка, Пд. Корея в числі країн
НІК. Особливість - розвиток на основі власних суспільно-економічний моделей зі збереженням
цивілізаційного підґрунтя цих суспільств.
· Регіон- «комора» мінерально- сировинних ресурсів, проте розподіляються вони по території
нерівномірно. Більшістю корисних копалин володіє КНР, а, наприклад, Японія має обмежену їх
кількість. Значна роль Східної Азії у світовому видобутку вугілля, залізних і марганцевих руд,
олова, поліметалевих, мідних руд та ін.
· Провідними галузями важкої промисловості є чорна і кольорова металургія та хімічна
промисловість (Китай, Японія). У машинобудівному комплексі переважають підприємства, що
спеціалізуються на виробництві побутової техніки та радіоелектроніки, автомобілів (Японія,
Південна Корея, Китай, Тайвань). Новий тренд!!! Японія розміщує в КНР свої підприємства
машинобудівельного комплексу, бо там дешева робоча сила.
· Велику роль відіграє й текстильна промисловість, зокрема виробництво шовкових та
бавовняних тканин. Так, КНР займає провідні позиції по пошиву дешевого одягу та взуття –
«фабрика світу»(дублювання зх.товарів)
· Сільське господарство орієнтується здебільшого на рослинництво. Лідер- КНР, інші країни
субрегіону не забезпечують повністю своїх потреб і імпортують. Особливість регіону- спеціалізація
в тваринництві залежить від релігії (Наприклад, КНР-свині),
· Ці країни є важливими споживачами енергоносіїв. Так, ці країни споживають 70% зрідженого
газу світу.
· Фактично, ці країни є морськими, тому велику роль для зовнішньої торгівлі мають порти та
 безпека судноплавства в регіоні (Наприклад, 7 із 10 найбільших портів світу в КНР, а Японія
входить в 4 країн з найбільшим тоннажем світового судноплавства). Тому саме країни Східної Азії є
світовими виробниками суден. Це породжує велику проблему!!! - конкуренцію між Японією та
Пд.Кореєю, бо однакова продукція(судна).
· Інтеграція в регіоні. З 2012 – переговори про створення зони вільної торгівлі Японія – КНР –
Південна Корея, в 2016 вийшли на фінальну стадію
Соціальні особливості
· Єдиної східно-азійської цивілізації не існує, як і спільної для всіх цих цивілізацій системи
цінностей. Тим спільним чинником, що об’єднує регіон є передусім конфуціанство, а також велика
китайська діаспора, що контролює значну частину приватного бізнесу сусідніх країн
· Один з найзаселеніших регіонів Землі. Проте більшість населення зосереджена на
тихоокеанському узбережжі.
· Нерівномірне демографічне розселення спричиняє дисбаланс в регіоні. Наприклад, в КНР
спостерігається перенаселення(багато молоді без роботи, робоча сила є дешевою), а в Японії-
навпаки, старіння нації(«срібна нація», робочі кадри мають велику зарплату, але їх не вистачає,
іноземців не залучають, крім китайців).
· Формування нового тренду – «азійські цінності».

61. Особливості соціально – економічного розвитку держав Пд.- Сх. Азії

- Чисельність населення країн регіону (11 країн) близько 600 мільйонів чоловік, при помірному
щорічному прирості (на відміну від спаду в Європі або демографічного буму - без економічного базису
- в Африці).
- Переважаюча частка молодого населення порівняно з людьми похилого віку, досить високий
рівень освіти, специфічна азіатська працьовитість і мотивація з причини високого рівня конкуренції на
ринку праці, внесок уряду деяких країн в розвиток технологічної інфраструктури.
- Віддаленість від гарячих точок и військових збройних конфліктів: спокійно у порівнянні з
перманентно воюючими країнами Африки і Близького Сходу (не враховуючи громадянську війну в
М'янмі, яка офіційно завершилась у 2012 році, конфлікт у південній частині Таїланду на кордоні з
Камбоджею, периферію Індонезії, яка стикається з проявами екстремізму).
- Економіка не залежить від експорту природних ресурсів як у багатьох країн, що розвиваються,
наприклад, експортерів нафти. Рівень диверсифікації виробництва, крім Сінгапуру та Філіппін, досить
високий. В рівній мірі розвинені видобувна галузь, промисловість і сфера послуг, тому світові
коливання попиту на сировину не загрожують країнам.
- Збільшення частки середнього класу, що розширює споживчий ринок, в тому числі онлайн-
торгівлю - регіон знаходиться на різних стадіях споживчого буму: від зародження, як на Філіппінах, до
зрілого, високого рівня споживання в Сінгапурі.
- Внутрішній ринок багато чим завдячує галузі туризму. Слід враховувати і тенденцію місцевих
експертів до завищення показників, наприклад, в обсяг електронної комерції включаються дані по
онлайн-транзакцій туристів, які купують квитки, номери готелів і т. п., тож туристична галузь в регіоні
здатна генерувати величезні фінансові потоки.
- Відносна пасивність місцевих підприємців сприяє входженню іноземного капіталу. Тим більше,
що ринок в 600 мільйонів чоловік (плюс Індія і Китай з 2,5 мільярдами) - ідеальне місце для розвитку
бізнесу. Суперсучасний мегаполіс Кіберджайя в Малайзії, доступ до найбагатших інвесторів в
Сінгапурі, низькі витрати для утримання бізнесу в Таїланді і В'єтнамі, величезний швидко зростаючий
ринок Філіппін.
- Жорсткий контроль інформаційного простору, висока ступінь цензури в ЗМІ - позитивно
впливають на загальний настрій інвесторів. Добробут жителів стабільно підвищується, а це гарантія
захисту від соціальних потрясінь.
- посилення політичного впливу шляхом формування "прокитайського лобі", проникнення
представників діаспор в державний апарат і засоби масової інформації, а також отримання доступу до
новітніх науково-технічних розробок і технологій.

62. Причини політичної нестабільності в Королівстві Таїланд.

Таїланд має історію політичної нестабільності з більш ніж 20 прем'єр-міністрами з 1946 року,
коли нова конституція набрала чинності. Країна пережила 19 військових переворотів, 12 успішних, з
тих часів, як стала конституційною монархією в 1932 році.

Для розуміння тайської проблеми потрібно дати коротку характеристику економіки і суспільства
країни. Буддистський і гомогенний в етнічному плані Таїланд завжди був бідною країною з
низьким рівнем достатку більшої частини населення (здебільшого на півночі). Саме бідність призвела
до низки повстань, заворушення охопили селянство і студентство і були жорстоко придушені
військовими.

Азіатська фінансова криза кінця 1990-их рр. була передвісником нинішньої кризи, і мала ті ж
причини - незабезпечені фінансові спекуляції, перевиробництво.

До початку XXI століття:

● в сільському господарстві все ще була зайнята половина населення.
● Сільське домогосподарство мало в декілька разів менше доходу в порівнянні з
домогосподарством в Бангкоку.
Економічне зростання поступово прискорювалося після кризи 1997 року, МВФ продовжував
розбудовувати економіку країни. Нарешті, в 2001 році були проведені вибори. Ці вибори були визнані
одними з найбільш відкритих і некорумпованих за всю історію країни. Таксін Шінаватра був обраний
прем'єром на гребені хвилі протестних настроїв.
Таксін Чінаватра - багатий телекомунікаційний магнат, виступив в якості провідника інтересів
найбідніших верств населення країни. Його обіцянки
● безкоштовної охорони здоров'я,
● 3 років відстрочки кредитів для фермерів
● створення фондів, покликаних допомогти розвитку північних областей
зробили його героєм для населення.
Сама криза і її причини полягають не в політичному суперництві двох рухів - червоних сорочок і
жовтих сорочок. Жовті сорочки являють собою рух середнього класу, міського населення, що
знаходиться у відносно привілейованому становищі. Червоні сорочки - це масовий рух найбідніших
верств тайського населення. Коріння кризи йдуть в історію країни, в історію взаємодії соціальних
класів. Світова економічна криза сильно вдарила по орієнтованій назовні економіці країни, що,
укупі з безперервним протистоянням сім'ї Чинаватра із середнім класом призвело до чергового
витка ескалації конфлікту.
Під час військового перевороту 19 вересня 2006 року, в результаті якого Таксін Чинавата, який
займав пост глави уряду, був відсторонений від влади. У країні було оголошено військовий стан;
введена заборона на політичну діяльність; Конституція 1997 року скасована; уряд,
конституційний суд і парламент було розпущено.
Тоді опозиція розгорнула проти прем'єр-міністра жорстку кампанію критики з метою
відсторонення глави кабінету від влади. У серпні 2008 року Таксин Чинават покинув країну, а пізніше
заочно був визнаний винним в корупції і зловживанні владою і засуджений до двох років позбавлення
волі. Наслідком політичного конфлікту 2006 року стала ситуація, при якій за три роки (2006-2008) на
чолі уряду Таїланду побували чотири прем'єри.
19 серпня 2007 року на загальнонаціональному референдумі була прийнята нова, 18-а за
рахунком, конституція королівства, відповідно до якої 23 грудня 2007 року пройшли парламентські
вибори. Більшість місць (233 з 480) в палаті представників отримала партія «Влада народу» (ВН), що
об'єднала прихильників екс-прем'єра. З кінця серпня по кінець листопада 2008 року в столиці Таїланду
пройшли багатотисячні марші протесту. Була блокована робота столичних аеропортів Суварнабхумі і
Дон Мианг, а також міжнародного аеропорту Пхукета, повітряне сполучення країни виявилося
паралізованим. Дії маніфестантів завдали величезних збитків економіці і репутації королівства. За
різними даними, сума збитків склала від 3,5 млрд до 8,3 млрд доларів, сильно вдарила криза по
туріндустрії.
Не були зазначені стабільністю і два наступні роки (2009-2010). В кінці березня в столиці
королівства почалися акції протесту за участю десятків тисяч людей. Мітингувальники вимагали
відставки кабінету міністрів на чолі з Абхисітом Ветчачіва, який очолив уряд 15 грудня 2008 року. 10
квітня 2009 року заворушення охопили і курортне місто Паттайя, де повинен був відбутися саміт країн
АСЕАН: захід було зірвано. 12 квітня в Бангкоку мітингувальники захопили ряд ключових об'єктів,
Ветчачива оголосив про введення надзвичайного стану в столиці і п'яти прилеглих до неї провінціях. На
придушення протестного руху були послані армійські підрозділи. В результаті конфлікту загинули
понад 90 осіб, включаючи демонстрантів, мирних громадян, медиків, військових і журналістів;
поранення отримали 1600 осіб. Загальна сума збитків, за підрахунками міністерства фінансів, склала
150 млрд батів (4,7 млрд доларів), туристичний потік в країну за час конфлікту знизився на 30%, до
столиці - на 90%.
2011-2013. Мирний шлях до подолання політичної та соціально-економічного розколу країни не
був знайдений і далі. За підсумками виборів, що відбулися 3 липня 2011 року, уряд очолила молодша
сестра Таксіна, Йінглак Чинават (а 1 липня 2013 року його також очолила міністерство оборони).
Опозиція відкрито заявила, що нинішній уряд контролює опальний прем'єр Чинават, який живе
за кордоном.
Політична криза в Таїланді 2013-2014 років почалася з масових протестів і зіткнень, що
загострилися в листопаді 2013 року. У Бангкоку почалися масові народні демонстрації проти уряду
Їнглак Чинават, викликані законопроектом про проведення амністії, який міг сприяти
поверненню в країну перебуває у вигнанні колишнього прем'єр-міністра Таксіна Чинавата.
Законопроект був прийнятий Палатою представників, в якій більшість має партія Пхиа Тхаі, 1
листопада 2013 року. Це викликало протистояння опозиційної Демократичної партії і про-урядових
руху «червоних сорочок».
Протести носили ненасильницький характер, поки 30 листопада та 1 грудня не почалися
зіткнення між анти- і про-урядовими групами, які привели до загибелі чотирьох осіб і поранення 57
учасників. Ескалація протестів 1 грудня змусила поліцію використовувати сльозогінний газ і водомети,
щоб зупинити протестуючих, коли вони намагалися прорватися в Будинок уряду.
9 грудня 2013 року прем'єр-міністр Таїланду Йінглак Чинават оголосила про розпуск
парламенту і призначення дострокових парламентських виборів. Вибори були проведені, але
через масові протести і невідкриття по їх численність виборчих дільниць, Конституційний суд
Таїланду визнав недійсними результати виборів. Були призначені повторні вибори.
7 травня Конституційний суд Таїланду ухвалив звільнити із займаної посади виконувача
обов'язків прем'єр-міністра країни Йінглак Чинават і дев'ять міністрів. Але заворушення і
демонстрації продовжилися, Лідер Народного демократичного комітету за реформи Сутхеп Тхаугсубан
оголосив 9 травня днем «фінальної битви за владу народу». Заворушення, акції протесту і демонстрації
продовжилися з метою формування народного уряду. На тлі триваючої політичної кризи, ВВП
Таїланду зменшився в порівнянні з аналогічним періодом минулого року. Відзначено падіння
впевненості серед інвесторів і скорочення споживчих витрат. Все це, а також небажання сторін
вести переговори привели до вчинення військового перевороту. У травні 2014 року в телевізійній
заяві, головний генерал армії Прейут Чан-Оча заявив про встановлення влади військових і
пообіцяв навести порядок і відновити політичні реформи. З тих пір влада в країні перебуває в руках
військової хунти, яку аж до своєї смерті підтримував король Таїланду Пхуміпон Адульядет.
Після його смерті існувала ймовірність повторного перевороту і зростання нестабільності в
країні. Однак, поки цього не сталося. Хунта на чолі з генералом Чан-оча обіцяє, що вибори нової
влади пройдуть в країні вже в кінці 2017 року.

63. Реформи в Сінгапурі: досвід для України.

Лі Куан Юй вважається архітектором реформ на своїй батьківщині, яка ще півстоліттям назад була
буквально осередком хабарництва.
1) Антикорупційна реформа:
- спростили бюрократичні процедури, щоб вибити сам грунт для хабарництва. Безжально були
придушені сінгапурські тріади - великі кримінальні угруповання. При цьому довелося змінити майже
весь особовий склад поліції. На сьогоднішній день рівень персональної безпеки у країні - один з
найвищих у світі.
Наступний крок (років через 20 після першого) вимагав вже великих фінансових витрат: були у рази
підняті зарплати суддів, на ці посади залучили найкращих приватних адвокатів. Зарплата
сінгапурського судді могла досягати в 1990-і роки 1 млн доларів на рік. Підвищили оплату праці
високопоставленим держслужбовцем, вони стали отримувати стільки ж, скільки топ-менеджери
приватних корпорацій.
Найважливішу роль зіграло Бюро по розслідуванню випадків корупції. Це урядове агентство було
засноване ще Британським колоніальним урядом в 1952 році, проте ухвалений в 1960 році Закон про
запобігання корупції наділив його величезними повноваженнями. У результаті ряд міністрів і вищих
чиновників, викритих у хабарництві, були засуджені до різних термінів ув'язнення, інші втекли з країни,
були і ті, які покінчили життя самогубством. Під час масових розслідувань «під жорна» потрапили
навіть кілька близьких родичів та друзів Лі Куан Ю.
Багатьом методи роботи антикорупційного бюро можуть здатися дуже далекими від
демократичності, а іноді і відверто авторитарними, але своє плоди вони принесли.
2) Освітня реформа - інвестиції в людський потенціал.
В 1960-1970-і роки в країні з високим рівнем неписьменності була реформована система освіти, уряд
посилав талановиту молодь на навчання в кращі університети світу, отримавши згодом
висококваліфікованих фахівців.
3) Політична реформа
У Сінгапурі була ліквідована і заборонена комуністична партія, яка «заважала» формуванню нових
ринкових відносин і виникненню класу власників. Про політичне «багатоголосся» тут навіть говорити
не доводиться, опозицію просто переслідували у судовому порядку.
4) Інвестиційна привабливість
Лі Куан Ю поставив першочергове завдання перетворити Сінгапур на торговельно-фінансовий центр
усієї Південно-Східної Азії. Іноземні підприємці, знаючи високий рівень особистої безпеки, охорони
здоров'я, освіти, телекомунікацій, транспорту і обслуговування у Сінгапурі, прагнули організувати там
свій бізнес. + створені спрощені умови для створення бізнесу
+ була створена система іпотечного кредитування, різко зросло житлове будівництво.
Сінгапур сьогодні - це також один з найбільших морських портів планети, центрів нафтопереробки,
виробництва електроніки та електротехніки. Місцева валютна біржа - у десятці найбільших у світі.
Сінгапур входить у першу десятку країн світу за рівнем ВВП на душу населення. При своїх невеликих
розмірах тут щорічно приймають кількість туристів, співмірну з чисельністю місцевого населення.
досвід Сінгапуру є корисним з економічної точки зору для багатьох країн, що встали на шлях
розвитку і реформування своєї економіки. Сінгапурська модель економічної дипломатії та розвитку
економіки в цілому легко може бути застосована в невеликих країнах, таких як Грузія, і з певними
труднощами у великих, як, наприклад, Україна. Досвід невеликої держави-острова вкотре засвідчує, що
докорінне реформування всієї економічної та політичної системи може за відносно короткий проміжок
часу перемістити країну з третього світу в перший.

64. Демократичні перетворення в Республіці Союз М’янма.

З 1948 р. (з року отримання Бірмою незалежності) в країні йшла громадянська війна, причинами
якої стали протиріччя між соціалістами, комуністами Бірми і етнічними нацменшинами (шани, карени,
кая, мони, араканці, качини та низкою інших). Як наслідок з 1988 р. в М'янмі (в 1989 р. Бірма стала
М’янмою) почала керувала військова хунта: до влади прийшла «Держрада по відновленню закону і
порядку» (SLORC), що складалася в основному з військових генералів (її головою був Тан Шве). В
травні 1989 р. були оголошені вибори, які зі значною перевагою виграла опозиційна Демократична Ліга
на чолі з Аун Сан Су Чжі . SLORC не дозволив Демократичній Лізі отримати владу в країні, сама ж
Аун Сан Су Чжі була взята під домашній арешт аж до 2010 р. (а ще її дуже люблять в ООН, і вона
отримала Нобелівську премію миру в 1991 р.).
З тих пір М’янма вважалася на Заході країною-ізгоєм. Але з іншої сторони військова диктатура була
не такою і поганою, бо:
· В країні обов'язкова початкова освіта для селянських дітей при монастирях.. При деяких
монастирях створюються освітні центри, де також викладають інформатику, англійську мову і фізику;.
· У країні проводяться археологічні дослідження і відновлення пам'яток національної
архітектури, чого не було в минулому.
· У країні став розвиватися туристичний сектор, для залучення туристів були організовані
«роки М'янми», які однак бойкотували світовою спільнотою.
· Генералітет підтримував буддійські моральні норми жорсткими засобами: в країні
заборонена порноіндустрія і проституція, рівень зараження СНІДом на нулі. У країні дуже низький
рівень пияцтва і наркоманії, які оцінюються буддизмом як гріх. Споживання і продаж наркотиків до
2012 року каралося стратою.
· Тан Шве послабив контроль над економікою, 1997 – М’янма ввійшла в АСЕАН;
· Корупція була зведена до мінімуму.
АЛЕ: відчувалася ізольованість країни. У країні слабо розвинений інтернет, внутрішня телефонна
мережа. Навіть незважаючи на наявність нафти і газу, погано розвинена автомобільна мережа, в
багатьох частинах країни в якості транспортного засобу використовують биків. + продовжувались
політ. репресії і утиски нацменшин.
Тому, внаслідок цих негативних рис, невдоволеності населення, тиску світової спільноти, особливо
ООН -
демократичні перетворення.
2008 р. – нарешті прийнята Конституція М’янми, яка узаконила багатопартійні вибори; 2010 –
Республіка М’янма стала Республіка Союз М’янма.
2012 р. – пройшли вибори в парламент; Аун Сан Су Чжи виступила по телевізору про політ зміни і
навіть пройшла в парламент. + Примирення уряду М'янми з Каренським Національним Союзом –
найбільш завзятим і непримиренним угрупованням етносепаратистів, як наслідок, війна на околицях
М’янми завершилась. + відмінені візові санкції ЄС для керівників М’янми – поліпшення відносин з
Заходом.
2015 р. – всезагальні вибори в парламент
30 березня 2016 р. нарешті вибори і склав присягу новий президент М'янми Тхін Чжо – перший з
часів військового перевороту 1962 року цивільний президент країни. Тхін Чжо – представник раніше
опозиційної партії «Народна Ліга за демократію» (НЛД), яку очолює дочка національного героя Бірми
генерала Аун Сана, «демократична ікона М'янми» і нобелівський лауреат Аун Сан Су Чжи (Сама ж
Аун Сан Су Чжі, незважаючи на свою популярність, позбавлена можливості стати президентом,
оскільки два її сина – британські піддані, а Конституція М'янми забороняє особам, які мають
близьких родичів-іноземців, займати пост глави держави.)
За цей час, крім основного – виборів демократичних, конституції, в країні були здійснені такі
перетворення:
- Було створено Національну комісію з прав людини. (мета - розслідування випадків порушень в
області цивільних прав в країні; було звільнено кілька тисяч політв’знів; дисидентів, які мали 65 років
сидіти в тюрьмі)
- Відміна цензури
- Відміна безлічі санкцій світовою спільнотою
- Видача мусульманам посвідчень особи (до того хоч і жили на території ше з часів коли вона
входила до Британії, але громадянства не мали )

65. Соціально-економічні перетворення в Соціалістичній Республіці В’єтнам.

Головний вплив на еволюцію всіх сфер життя в’єтнамського суспільства мала політика
оновлення «дой мой». З моменту її офіційного оголошення на VI з'їзді КПВ в грудні 1986 р., В'єтнам
вступив в якісно новий етап свого розвитку, характерною рисою якого став перехід від системи
централізованого і бюрократичного управління до системи регульованих ринкових відносин.
Суть цих відносин полягає в цілеспрямованому поєднанні економічного розвитку з підтриманням
політичної стабільності і в свідомому впливі держави на ринковий механізм функціонування економіки.
Обрана стратегія і сьогодні є найбільш раціональним варіантом соціально-економічного розвитку
В'єтнаму. Головними реформаторами в країні виступили такі партійні лідери, як Нгуєн Ван Лінь, До
Миой і Нонг Дик Мань.
Причинами реформ стали:
➢ наростаюче погіршення економічного становища в кінці 70-х - початку 80-х,
➢ зміна керівництва,
➢ приклад економічних реформ у Китаї,
➢ перебудова в СРСР.
➢ У середині 1980-х рр. в'єтнамська економіка зазнала кризи, в зв'язку з чим все більше
в'єтнамських політиків стало схилятися в бік ліберальних економічних реформ.
Засоби проведення реформ і результати:
- На початку 1989 р. було проведено ряд заходів щодо реформування сфери фінансів і торгівлі.
- Державні виробничі і торговельні підприємства були зняті з дотацій бюджету.
- Скасовувався розподіл товарів за картками.
- У банках В'єтнаму був збільшений відсоток на внески підприємств і приватних осіб, зросли
ставки кредиту, які перевищили рівень інфляції, що сприяло притоку грошових коштів в банки.
- Була дозволена вільна купівля-продаж золота всередині В'єтнаму, що мало велике значення для
в'єтнамського суспільства, де і в кінці XX ст. будинки і інша нерухомість оцінювалася в золотих
злитках.
- Була в основному ліквідована дворівнева система цін (вільні ринкові ціни і ціни, які
затверджуються державою). У компетенції держави було залишено ціноутворення дуже
обмеженого кола товарів першої необхідності і матеріально-технічних ресурсів (електроенергія,
нафтопродукти і т. п.). Всі інші ціни, як і обмінний курс донга на вільно конвертовану валюту,
стали визначатися ринком.
- Було легалізовано приватну торгівлю, як роздрібну, так і оптову, відродилася приватна дрібна
промисловість, приватний капітал був допущений і в банківсько-кредитну систему, взявши разом з
державою участь в утворенні акціонерних банків.
- Здійснювалося кілька масштабних економічних програм, таких як повна електрифікація, розвиток
стільникового зв'язку і інтернету, збільшення експорту рису, кави, та іншої с/г продукції,
реконструкція автодоріг, масове індивідуальне житлове будівництво, створення сучасної
інфраструктури для іноземного туризму, розвиток внутрішніх і міжнародних авіаліній.
У той час, як більшість європейських соціалістичних країн переживали кризу, а Радянський Союз
взагалі перестав існувати, В'єтнам вийшов із затяжної кризи і вступив в період економічного зростання,
в країну в дедалі більшій кількості надходили значні за обсягами іноземні інвестиції. У перший рік
після прийняття Закону про іноземні інвестиції 1987 р. уряд В'єтнаму дав згоду на 37 інвестиційних
проектів на суму $ 366 млн, а за перші п'ять років після прийняття цього закону іноземні інвестори
вклали у в'єтнамську економіку $ 5 млрд. Переважно це були бізнесмени з Тайваню, Японії, Сінгапуру.
 В'єтнам вдало користується високими темпами економічного зростання. З 1990 р. зростання
ВВП В'єтнаму було одним з найшвидших в світі, складаючи в середньому 6,4% на рік в 2000-і рр.
Економіка В'єтнаму продовжила зміцнюватися і в 2015 р. темпи зростання ВВП сягнули 6,7%, а сам
показник ВВП досяг $ 200,5 млрд. ВВП за паритетом купівельної спроможності (як показник, що краще
відображає реальний рівень життя населення) складав в 2016 р. $ 594,9 млрд. Окрім цього В’єтнам
демонструє щорічне зростання рівня ВВП на душу населення. За останніми даними цей показник
сягає $ 6400. Зараз 17 % ВВП складає сільське господарство, 39 % – промисловість, а 44 % – послуги.
Державний бюджет сягає $ 48 млрд. Державний борг – 54,9 % ВВП.
Зростання супроводжувалося різким скороченням злиднів і значним покращенням соціальних
стандартів. Дохід на душу населення у В'єтнамі зріс від близько $ 100 в 1980-х до близько $ 2100 в
2015 р. Число людей, що живуть за межею бідності, скоротилася з 50 % на початку 1990-х рр. до
3% у 2012 р.
Соціальні показники у В'єтнамі істотно покращилися за останні десятиліття за рахунок
досягнутих завчасно Цілей розвитку тисячоліття. В'єтнамське населення зараз є більш освіченими і
має більш високу тривалість життя, ніж більшість країн з аналогічним доходом на душу населення.
Середня тривалість життя в країні складає 76 років, освіченими є 94,5% населення.
Значні зрушення відбулися і в основних напрямках зовнішньої політики. Країна
нормалізувала відносини з великими державами, почала процес інтегрування в регіональні та світові
структури, вступила в АСЕАН (1995 р.) та в СОТ (2007 р.). Був підписаний ряд угод про вільну
торгівлю, в тому числі з Євразійським економічним союзом, Європейським союзом, Південною Кореєю
і в рамках Транс-Тихоокеанського партнерства, а 31 грудня 2015 р. було створене Економічне
співтовариство АСЕАН, що створить більше можливостей для подальшої інтеграції країни в
регіональну і світову економіку.

Економічні та політичні реформи «дой мой» або політика «оновлення», що почали

впроваджуватися в 1986 р., призвели до швидкого економічного зростання і розвитку і
трансформували В'єтнам з однієї з найбідніших країн світу до країни із рівнем доходу нижче
середнього. На відміну від СРСР та інших європейських соціалістичних країн, де політична система
зазнала докорінних змін, а комуністичні партії, що керували країною в минулому, були відсторонені від
влади, у В'єтнамі Комуністична партія зберегла себе як керівну силу суспільства. Для цього КПВ
провела цілий ряд соціально-економічних і політичних реформ, які дозволили провести модернізацію
економіки, істотно збільшити національне виробництво, підвищити рівень життя населення та
укріпити збройні сили.

66. Особливості соціально-економічного розвитку держав Південної Азії.

Регіон Південної Азії, що займає територію в 4,48 млн кв.км (3% всієї суші світу і 10% Азії), в політико-
географічному відношенні включає в себе Республіку Індія, Ісламську Республіку Афганістан,
Народну Республіку Бангладеш, Королівство Бутан, Мальдівську Республіку, Федеративну
Демократичну Республіку Непал, Ісламську Республіку Пакистан і Демократичну Соціалістичну
Республіку Шрі-Ланка. Виділення Південної Азії в окремий регіон пов'язано з
● історичною, культурно-мовною та релігійною спільністю держав;
● знаходженням в складі найдавніших імперій, Британської Індії;
● переважанням індоєвропейських і дравидских мов;
● сусідством таких релігій, як індуїзм, буддизм, іслам.
У регіоні проживають понад 1,6 млрд чоловік (близько 23% населення Землі). Південна Азія – один з
найбільш перенаселених регіонів світу. В Індії – другій за чисельністю населення державі світу –
мешкає понад 1 млрд жителів. Густота населення дуже висока – в середньому майже 200 осіб/км 2, а у
дельтах річок – до 500, у деяких районах Бангладеш – до 1000 осіб/км 2 (за цим показником країна
посідає 1-ше місце у світі). Для країн регіону характерні високі темпи приросту населення – 2-3 %
на рік. Високий рівень народжуваності зумовлений історичними, етнічними та релігійними
традиціями. Населення регіону порівняно молоде: понад 38 % становлять діти, працездатного
населення віком від 15 до 64 років – 58 %, осіб старшого віку небагато – до 4 %. Середня тривалість
життя досягає 55 років.
Держави Південної Азії помітно відрізняються одна від одної за рівнем соціально-економічного
розвитку, причому три з них - Бангладеш, Бутан і Непал - відносяться, згідно з класифікацією
Світового банку, до категорії найменш розвинених країн світу.
Прогноз Світового банку на 2016-2017 рік: Південна Азія - найшвидше розвиваючийся регіон світу.
На прискорення динаміки економічного розвитку країн регіону в даний час позитивно впливає
використання численних і відносно дешевих трудових ресурсів в експортних виробництвах
обробної промисловості,
.
Економічний розвиток регіону:
За особливостями продуктивних сил і рівнем економічного розвитку країни утворюють такі групи:
● найменш розвинуті країни. У них домінують патріархально-доіндустріальні й індустріальні
типи господарювання (Афганістан, Бангладеш, Бутан, Мальдіви, Непал);
● країни, що розвиваються. Їх продуктивні сили зосереджені переважно у галузях ВПК, легкої та
харчової промисловості (Пакистан, Шрі-Ланка).
● У країн регіону однакова продукція на експорт: легка промисловість, харчова промисловість.
Дуже велика конкуренція
● Через численні територіальних конфліктів, регіон залишається самим дезінтегрованих в світі.
● Дуже мало власних енергоресурсів - країни шукають шляхи транзиту, вкладають гроші в
гідроелектростанції.

Ресурси та провідні сфери економіки

Країнам Південної Азії властиві як закономірності країн, що розвиваються, так і свої особливості:
Безпрецедентні за масштабами бідність, відсталість, економічна залежність від інших країн і при
цьому величезні потенційні відтворювані ресурси. Тільки Індія та Пакистан належать до аграрно-
індустріальних країн, інші країни – аграрні. Частка продукції сільського господарства у ВНП
коливається від 25-35% в Індії, Шрі-Ланці, Пакистані, Бангладеш до повної переваги у Непалі, Бутані,
Мальдівах.
Сільське господарство, в якому переважає рослинництво, характеризується багатоукладністю й
малоземеллям селян. Усі землі, придатні для використання, у цих країнах майже повністю задіяні.
Тому для підйому сільського господарства й збільшення виробництва продовольства тут необхідно
підвищувати культуру землеробства. В усіх країнах відбувається «зелена революція», найбільш
активно аграрні перетворення відбуваються в Індії, де спостерігається інтенсифікація сільського
господарства. Інші країни ще продовжують імпортувати продовольство. Аграрні перетворення в них не
привели до істотних змін в архаїчній структурі господарства.
Колоніальне минуле регіону проявляється досі в аграрно-сировинній спеціалізації країн
Південної Азії у МГПП. Індія та Шрі-Ланка – найбільші у світі виробники та експортери чаю і спецій,
на Бангладеш припадає 80% світового продажу джуту й джутових виробів, одну з найважливіших
статей експорту Пакистану становить бавовна та вироби з неї. За роки індустріалізації тільки в Індії
були створені великі підприємства, цілі галузі, потужний державний сектор економіки. Чимало галузей
промислового комплексу країни займають перше місце серед групи країн світу, що розвиваються. У
Пакистані найбільшого розвитку досягли галузі військово-промислового комплексу, легка й харчова
промисловість. Промисловість регіону в цілому залишається на другорядних ролях, частка її продукції у
ВВП коливається від 6% (Мальдіви) до 25% (Індія)
Етнічний склад населення
Строкатим є етнічний склад регіону. Лише в Індії мешкає 500 народностей і племен, які розмовляють
1652 мовами і діалектами. Жителі регіону належать до різних мовних сімей: індоєвропейська сім’я:
індоарійська група – бенгальці, біхарці, хіндустанці, пенджабці, непальці, кашмірці, сінгали (на о. Шрі-
Ланка), мальдівці; іранська група – пуштуни, белуджі; дравідійська сім’я, народи якої проживають на
півдні Індостану: таміли, малаялі, телугу; китайсько-тибетська сім’я, представники якої мешкають
уздовж Гімалаїв і кордонів із М’янмою: шерпи (найкращі провідники у горах).
В Індії, крім основних індоарійських народів (гіндустанці, бігарці, бенгальці, маратхи та інші), що
належать до індоєвропейської мовної сім’ї, значним також є відсоток дравідійських народів – телугу,
таміли та ін. Єдиною країною Південної Азії, де переважають не індоєвропейці, є Бутан, 63% населення
якого становить тибетський народ бхотії.
Основним дестабілізуючим фактором в регіоні є Індо-пакистанський конфлікт; ситуація в
Афганістані.

Релігії регіону
За релігійною приналежністю Південна Азія поділяється на 2 групи країн:
• До першої, в країнах якої переважає іслам, відносяться Пакистан, Бангладеш, Мальдіви, Шрі-Ланка
та Афганістан;
• До другої, яка найбільше репрезентує регіон, входять Індія, Бутан та Непал, де переважає індуїзм.

Оскільки в Південній Азії переважають молоді вікові групи, наприклад, в Бангладеш 70% людей до 35
років, то висока народжуваність збереже в перспективі свій вплив на соціально-економічні
процеси, як мінімум, двох поколінь. Молода працездатна робоча сила означає можливість отримання
країнами так званого "демографічного дивіденду". Але його реалізація настає тільки за умови
відповідної загальної і професійної підготовки цих верств населення і збільшення продуктивної
зайнятості. Однак на сучасному етапі всі країни Південної Азії відчувають тиск масового безробіття.
● Постійна нестача робочих місць, зайнятості,
● стійке перевищення пропозиції на ринку праці над попитом
...стали основними причинами масової бідності. Така ситуація призводить до гальмування технізації
відсталих економік, оскільки вигідніше використовувати надлишкову дешеву працю, ніж освоювати
імпортне працезбережне обладнання.
Фактори, що стримують розвиток:
● Індо-пакистанський конфлікт
● перенаселеність
● незаконна міграція
● бідність населення
● работоргівля
● Наркоторгівля.

67. Витоки індо-пакистанського протистояння

Держави Індія і Пакистан виникли одночасно в 1947 році після того, як Великобританія відмовилася від своїх
прав на Індію. У 1947 році лорд Маунтбаттен, останній віце-король Індії, прийняв рішення про поділ єдиної
країни на дві частини - індуїстську і мусульманську. Розділ відбувався за простим принципом: провінції з
переважно мусульманським населенням відходили до Пакистану, а з індуїстською більшістю - до Індії.
Розділ став відправною точкою для індо-пакистанського конфлікту. Саме в 1947 році виникла проблема
Кашміру. Більшість населення Кашміру становили мусульмани, однак правляча династія була
індуїстською. Кашмір опинився на межі двох незалежних держав. Кашмірський махараджа Харі Сингх був
налаштований приєднатися до Індії, а впливові мусульманські лідери Кашміру виступали за включення провінції
до складу Пакистану. При цьому махараджу підтримали не тільки його піддані - індуїсти і буддисти, але і дуже
багато незаможних селян-мусульман (в Індії намічалася земельна реформа, і приєднання до цієї країни обіцяло їм
більше переваг). Однак махараджа спробував зберегти незалежність Кашміру і свою абсолютну владу.
Приводом до війни стали протести, що почалися в одному з районів Кашміру в жовтні 1947 року (в свою
чергу, приводом для заворушень стало самоуправство нового чиновника, призначеного махараджею). Фактично
війну почав Пакистан. Його армія підтримала незадоволених кашмірців зброєю, спорядженням і продовольством.
Повстанці перекинули частини регулярної армії махараджи і почали погрожувати Срінагару - столиці Кашміру.
Тоді махараджа звернувся по військову допомогу до Індії. Оскільки з юридичної точки зору Харі Сингх був
законним правителем країни, уряд Індії охоче відгукнувся на його прохання про допомогу: в жовтні 1947 року
індійські війська увійшли в Кашмір. Відразу після цього в Кашмір було кинуто і регулярні пакистанські частини,
які негайно атакували індусів. Важкі бої тривали до січня 1949 року, коли за посередництва ООН було досягнуто
згоди про припинення вогню.
Ця війна стала приводом для погромів на релігійному ґрунті в обох країнах. Мусульмани громили і
вбивали індуїстів, індуїсти - мусульман. Це призвело до появи сотень тисяч біженців - індуїсти втекли з
Пакистану до Індії, мусульмани - з Індії до Пакистану. У 1950 році ворогуючі країни уклали пакт про захист
національних і релігійних меншин, проте це не зупинило хвилю насильства. У результаті, індійські та
пакистанські війська знову були присунуті до кордонів.
Масла у вогонь знову підлила ситуація в Кашмірі. Там вперше пройшли вибори (на території, контрольованій
Індією), парламент Кашміру прийняв конституцію, скинув махараджу і оголосив, що Кашмір залишається
незалежною державою, але передає під юрисдикцію Індії три функції - оборони, міжнародних відносин і
транспорту. Влада Індії практично миттєво затвердила цей акт, що викликало бурю невдоволення в Пакистані.
Багаторазові спроби домовитися з питань приналежності Кашміру, його статусу, взаємовідносин Делі і
Ісламабаду з підконтрольними їм частинами колишнього князівства і інших проблем не увінчалися практичним
успіхом ні на двосторонньому, ні на міжнародному рівнях.

Напружені міждержавні взаємини сторін визначаються

- диспропорційним розподілом частин провінцій Британської Індії з мусульманським населенням і
економічно-ресурсним потенціалом на користь незалежної Індії;
- стратегічною вразливістю країни, основні площі продуктивних земель та економічні центри якої
розташовано на сході;
- фактичним контролем Індії над річкою Інд та загрозою одностороннього перегляду договору 1960 р. про
розподіл її західних і східних приток між обома країнами;
- історичною пам’яттю пакистанської владної верхівки про проголошення незалежності Банґладеш у 1971
р.;
- другорядним статусом 150-млн. мусульманської меншини в Індії в цілому та у штаті Джамму і Кашмір
зокрема;
- пакистано-китайським стратегічним союзом;
- геополітичним і моральним значенням Кашмірського питання для сторін конфлікту,
- наявністю у Пакистані терористичних організацій, діяльність яких спрямована проти Індії.

68. Вплив етно-релігійного чинника на державний устрій Республіки

Індія

Політична система Індії є унікальним прикладом розвитку плюрастичного демократичного

врядування в країні, що розивається, зі складною варново-кастовою-системою, індуїстською
більшістю і найбільшою у світі мусульманською меншиною.

Про устрій:
В Індії діє Вестмінстерська система, коли вся повнота влади належить прем’єр-міністру, який
опирається на більшість у нижній палаті парламенту, сформовану партією-переможцем парламентських
перегонів чи партійною коаліцією. Двопалатний парламент представлений нижньою палатою й
верхньою палатою. Дві найбільші партії – це Індійський Національний Конгрес і ,,Бхаратія
Джаната парті”. Президент країни вважається символічним актором у політичному процесі. Більшість
функцій глави держави церемоніальні, хоча він і призначає прем’єр-міністра і міністрів кабінету
міністрів, але робить це за рекомендацією парламенту. Владу в федеральних одиницях здійснюють
місцеві законодавчі збори через партії, що мають у них більшість.

Про демократію:
Успішне функціонування демократії зазвичай пов'язується з кількома умовами, проте Індія, не
відповідає більшості з цих критеріїв. Незважаючи на очевидні економічні успіхи останніх десятиліть,
близько 1/4 населення країни фактично існує на рівні фізичного виживання, близько 1/3 неграмотні і не
знайомі зі ЗМІ, а 70% живуть у селах. Тим не менш, в Індії реально існує багатопартійна система, і у
виборах в нижню палату парламенту (Лок Сабху) в Індії налічувалося 714 млн виборців – це більше,
ніж ЄС і США разом взятих.

Чому федерація?

Все логічно – велика територія, дуже багатонаціональна та конфесійна. Неможливо вести ефективне
керування з центру з такими розмірами території та різноманіттям населення.

Чому демократія?

1. Колоніальне минуле країни. У Британській Індії англійцями були закладені основи

демократичної системи. Колонізатори багато зробили для виховання політичної еліти Індії і долучення
її до демократичних цінностей і процедур.
2. Індуїзм. Ієрархічна система каст, кожна з яких має власну ідентичність, свою ідеологію і
культуру, своїх богів. У кожної касти і навіть у кожної людини є своя істина (дхарма), згідно якої
повинно будуватися його життя => нема тоталітаризму, але традиційно притаманний плюралізм і
поліцентризм, грунт для засвоєння сучасної демократії. +
політичне і економічне суперництво різних груп суспільства часто приймає форму коммуналізму
(від англ. communal – релігійно-общинний) – політика відстоювання інтересів релігійних громад або
використання релігійного чинника в політиці.
Ще з часів М. Ганді і боротьби за незалежність релігія і політика в Індії були тісно пов'язані.
У першій третині XX ст. у політичному житті Британської Індії стала широко розповсюджуватися
коммуналістська ідеологія ототожнення понять «нація» і «релігійна громада». Політики-
коммуналіси як з індуїстської боку, так і з мусульманської дотримувалися думки, що в Індії існують
дві нації: індуїстська і мусульманська => новий виток міжобщинних зіткнень => поділ Британської
Індії на дві держави – Індію і Пакистан.
До середини 80-х рр. минулого століття ком. організації перебували на периферії політичного життя
Індії, але в 1992 р. підборкуваний ком. організаціями, натовп індуїстів-фанатиків зруйнував в місті
Айодх'ї (штат Уттар-Прадеш) мечеть => хвиля насильства, жертвами якої стали сотні мусульман та
індуїстів, а були заарештовані близько 17 тис. чоловік. => зростання популярності індуїстських ком.
організацій.

+ Ще про касти. З одного боку, деякі нижчі касти та ,,відсталі” племена вимагають
,,компенсаційних” прав для себе (і отримують їх в завдяки позитивній дискримінації), але з іншого -
кастовий устрій забезпечує стабільність, бо для індійців із нижчих каст ця інституція є традиційною і
непорушною. Крім того, для більшості ,,недоторканих” проблемами залишається як фінансування
власних партій і політичних рухів, так і можливість брати безпосередню участь у політичному житті,
оскільки вони переважно працюють на вищі касти.

+ Місце мусульман у політичній та економічній системі Індії є другорядним. Вони, становлячи

значний відсоток населення Індії, займають лише 3 відсотки нижчих адміністративних посад у країні.
Незначне представництво мусульман в усіх індійських штатах не дає їм можливості виграти більшість
голосів хоча б в одному з них й активно лобіювати свої інтереси на законодавчому рівні.

69. Зміна форми державного правління в Непалі в 2008 році:

причини і наслідки.
Історія/Передумови
Багатопартійна демократія була встановлена в Непалі недовго, але цей період був досить
неспокійним. Після того, як в 1959 році прийняли багатопартійну конституцію, в 1960 році король
Махендра захопив владу і представив нову конституцію в 1962 році, що дозволило йому здійснювати
безпосередній контроль на всіх рівнях управління. У наступні десятиліття відбувалися періодичні
повстання на користь демократії та багатопартійності. Були випадкові вибори і парламенти, але вони
були в значній мірі нестабільним та неефективними. Демократія повернулася в 1991 році, ключовий
момент в непальській історії, але не принесла свободу і можливість розвитку країни. Панівні партії не
змогли залучитися довірою суспільства, а монархія не була в змозі правити конституційно. Постійні
намагання королів відновити владу в країні все більше викликали невдоволення і спричинили
посилення маоїстів на чолі повстанців.
У 1999 році національні вибори проходили на тлі політичного врегулювання під серйозною
загрозою. Після цього мали місце ескалації заворушень і конфліктів, королівський переворот і
подальше призупинення демократії в 2005 році, що призвело до масового повстання в 2006 р. Ці
події в кінцевому підсумку призвели до мирної угоди, що згодом створила простір для проведення
виборів, які кардинально змінили політичну ситуацію.
Процес встановлення миру
В квітні 2006 року сім основних політичних партій утворили союз, "СПА" (Союз семи партій)
(‘SPA’ (Seven Party Alliance)), і, об'єднавшись з маоїстами в масовому русі і повстаннях проти
царського режиму, зуміли спонукати владу до відновлених парламенту і формування коаліційного
уряду, який ініціював мирний процес з маоїстами.
Новий парламент виступив із декларацією, в травні 2006 року, яка стала відомою в Непалі як
Велика хартія вольностей (Nepal’s Magna Carta). Ця декларація проголошувала Непал світською
державою з парламентом як суверенним органом, і закликала до скорочення повноважень короля, зняла
титул «королівський» з армії і державних установ і включала в себе обіцянку провести вибори до
Установчих зборів. Мирний процес (хоча періодично мали місце певні сутички) продовжував рухатися
вперед, і в результаті було підписано Всеохоплюючу мирну угоду (Comprehensive Peace Agreement
(CPA)) між урядом і маоїстами. Це означало закінчення війни. Маоїсти увійшли до складу тимчасового
парламенту в 2007 році і до тимчасового уряду незабаром після цього.
Депутати Конституційних зборів Непалу 28 травня 2008 проголосили державу республікою,
поклавши край 240-річному правлінню династії Шах. Король Непалу Г'янендра і його дружина Комал
залишили палац «Нараянхиті» в Катманду 23 травня. Цього від королівської сім'ї вимагали маоїсти
Комуністичної партії Непалу. Ухвала про скасування монархії прийнята на першому засіданні обраних
у квітні Конституційних зборів. Метою Конституційних зборів було ухвалення Конституції впродовж
двох років.
21 липня 2008 Конституційна асамблея Непалу обрала першим президентом держави Рам Баран
Ядава, котрий переміг в другому турі виборів. Він набрав 308 голосів, а кандидат від маоістської
Комуністичної партії Непалу Рамраджа Прасад Сингх — 282 голоси. Рам Баран Ядав, генеральний
секретар партії «Непалський конгрес», вступив на посаду президента Непалу 23 липня 2008 і став
першим президентом проголошеної республіки.
Наслідки:
· політика залишалася нестабільною, найкраще це ілюструє ситуація наступна: сім
прем'єрів які вступили на посаду протягом перших чотирьох років.
· китайська політика м'якої сили в 2008 році - "нематеріальні ресурси, такі як культура,
ідеологія і т.д.". Крім того, збільшення обсягів торгівлі з Непалом та інвестиції в гідроенергетику
Непалу
· Індія відіграє важливу роль в непальській зовнішній політиці. Становлення нового
режиму в Непалі обірвало ідеологічні зв'язки з Індією.
· На тлі погіршення відносин з Індією, дипломатичні відносини Непалу з Китаєм
зміцнилися після того, як новий Маоїстський режим очолив Прачанда і "впровадив прагматичну модель
китайської комуністичної партії". Крім того, після створення федеральної республіки, перша зарубіжна
поїздка Прачанда була в Китай.
Висновок
 Непал часто залишається непоміченим в загальному дискурсі геополітики в Азії. Як країна, що
розвивається, і,крім того, знаходиться між двома азіатськими гігантами, Непал має неабиякий
потенціал, але місцеві вчені і політики рідко розуміють важливість своєї внутрішньої політики в
глобальному масштабі. Проте, події 2008 року, становлення нового режиму Непалу і збільшення
присутності маоїстів в уряді, створили такі обставини, за яких країна стала набагато більш значущою на
міжнародному рівні.

70. Політична криза 2015 р. в Мальдівській Республіці: причини і наслідки.

Передісторія конфлікту:
1978-2008 – країною керує авторитарний лідер Момун Абдул Гаюм ( рівень корупції зашкалює,
на всіх важливих посадах друзі-родичі, кошти бюджету розкрадаються, незадоволення населення
зростає).
2008 – Момун Абдул Гаюм вперше за термін правління зважується на проведення чесних
виборів, які з тріском програє молодому опозиціонеру Мохамеду Нашиду, лідеру Демократичної партії
Мальдів.
Проте новий президент не виправдовує очікувань виборців. Замість того, щоб займатися
нагальними соціальними проблемами, він вдаряється в екологічні заходи з протидії глобальній зміні
клімату, організовує міжнародні конференції з цього питання і т.д. В цей час незадоволення ним
зростає, а колишній авторитарний лідер поволі готується повернути владу.
2011 – за таємної підтримки Момула Абдула Гаюма в Мале проходять масові мітинги ісламістів
проти «антиісламських спа-салонів». Не бажаючи напружувати обстановку Нашид все-таки заборонив
ці салони. Тут уже обурились власники спа-салонів, розпочалися протести. Однак це було тільки
початком.
2012 – в Мале відбуваються масові протести, владу в місті по суті захоплює низка кримінальних
банд, судова система припиняє підкорятись президенту, проти нього виступають власні військові сили і
спецформування. Нашид під тиском подає у відставку, його заарештовують за звинуваченням у
перевищенні повноважень, проте незабаром звільняють з під варти.
2013 – відбуваються схожі на фарс президентські вибори, де після низки третіх турів і
підтасовувань виграє зведений брат попереднього диктатора Абдулла Ямін.
Тим часом реставрація старого режиму призводить тільки до подальшого погіршення ситуації в
країні, Абдулла Ямін вкладає кошти в посилення армії і нехтує соціальними проблемами. Все більше
місцевих молодих людей, не бачачи пepeд собою ніякої перспективи, вирушають на різні «джихади» -
від Лівії і Сирії до Філіппін. Невеликі за населенням Мальдіви стають справжнім розсадником
радикальних ісламістів. Радикалізація молоді йде не тільки ззовні, а і зсередини країни: Мале
розділений на протиборчі бандитські угруповання, які контролюють місцеві бізнеси. Для молодої і
амбітної людини, яка хоче «вибитися в люди», в більшості випадків стоїть такий вибір: абo бaндa, абo
джихад.
Розуміючи, що високою популярністю він не користується Абдулла Ямін одразу починає
піклуватися про те, аби не програти наступні президентські вибори 2018 року. Для цього необхідно
усунути єдиного потенційного опонента, Мухамеда Нашида. У лютому 2015 його заарештовують
повторно все за тими ж звинуваченнями у перевищенні повноважень і сприянні тероризму. У рекордно
малі терміни справа президента розглядається у Верховному суді і Нашида засуджують до 13 років
позбавлення волі.
Арешт екс-президента спровокував масові акції протесту демократичних сил в країні, так званий
"кокосовий майдан".
На тлі цих подій 28 вересня 2015 року відбувся замах на президента (за популярною версією ним
же і організований). На борту катера Абдулли Яміна, який повертався із паломництва в Мекку, стався
вибух, внаслідок якого поранення отримали його дружина та охоронець, сам Абдулла Ямін не
постраждав.
Після цього в країні почалися арешти підозрюваних у скоєнні замаху, серед заарештованих був і
віце-президент країни Ахмед Адіб. Він став четвертим високопосадовцем, засудженим до позбавлення
волі за звинуваченням у тероризмі з того моменту, як Абдулла Ямін став президентом країни в 2013
році. Окрім Мохамеда Нашида за звинуваченням у тероризмі були засуджені до різних тюремних
термінів колишній міністр оборони Мохамед Назім і лідер партії "Адхаалатх" Шейх Імран Абдулла.
З метою запобігання подальшим протестам демократичних сил напередодні запланованої великої
акції протесту 4 листопада Ямин Абдулла Гаюм оголосив у країні надзвичайний стан строком на 30
днів. Формальним приводом для введення НС стало виявлення схованки зі зброєю та вибухівкою
неподалік від резиденції президента.
Надзвичайний стан протримався 7 днів, 11 листопада був скасований під тиском світової
спільноти.
Наслідки:
- зменшення туристичних потоків до країни (велика кількість держав порадили своїм
громадянам утриматися від поїздки до Мальдів);
- подальше формування негативного політичного іміджу Мальдів як держави, де не
дотримуються базові права та свободи громадян;
- загострення протистояння президента і демократичних сил;
- подальша ісламізація мусульманської частини населення;
зростання конфліктогенного потенціалу (страшно, що буде перед новими президентськими виборами 2018).

71. Роль Республіки Індія у світовій політиці.

Сучасна Індія є потужною державою з багатовіковою культурою і традиціями, яка у той же час
досить швидко розвивається, прагнучи здобути статус не лише регіонального лідера, а й великої
держави, здатної впливати на глобальні світові процеси. На її частку припадає 73,4% території
Південної Азії, а також 76,5% населення регіону. Ця країна демонструє надзвичайно динамічні
показники зростання: вона входить у десятку держав світу, що розвиваються найшвидше.
За прогнозами аналітиків видання Bloomberg Індія, яка у 2015 р. займала 8-ме місце у рейтингу
найбільших економік світу, до 2030 р. обжене Бразилію, Великобританію, Францію, Японію та
Німеччину, зайнявши 3-тє місце. Найсильніші позиції транснаціональний бізнес у регіоні Південної
Азії займає саме в Індії. Тут функціонує майже 300 відділень і дочірніх компаній ТНК Великої Британії,
США, ФРН, Японії, Франції та понад 2000 спільних компаній.
Індійські національні інтереси полягають в економічному та політичному домінуванні в
Південній Азії; у посиленні впливу в Афганістані; у стримуванні КНР і Пакистану. Водночас у
країни є багато внутрішніх проблем, які визначають необхідність виділення значних коштів для
модернізації економіки і неспроможність країни активно боротися за регіональну гегемонію.
У Індії проблеми з Пакистаном – офіційне Делі звинувачує в «експорті» транскордонного
тероризму. Проблеми зі Шрі-Ланкою, де лише в 2009 р. закінчилася громадянська війна між сингалами
і тамілами. Індійський прем'єр-міністр Манмохан Сінгх вирішив дотримуватися нейтралітету в
конфлікті. Скориставшись цим, значний вплив на режим президента Шрі Ланки здобули Пакистан і
КНР, які постачали зброю ланкійській армії напередодні вирішального наступу.
Не були ефективними й інтеграційні починання Індії в Південній Азії, уособленням яких є
Південноазійська Асоціація регіонального співробітництва, створена в 1985 р. Її учасники поки не
знайшли порозуміння.
В Індії мешкають 120 тис. тібетських біженців, Далай-лама має свою штаб-квартиру в Банґалорі, а
тібетський «парламент» знаходиться в гімалайському місті Дармсала.
З самого початку незалежного існування Індії вона проголосила альтернативний шлях
функціонування міжнародних відносин – Рух неприєднання. На разі, враховуючи нові обставини та
розстановку сил, Індія пропонує оновлену модель світобачення – «поліцентричність», – відкидаючи
гегемонію Сполучених Штатів і претендуючи на статус великої держави, щоб самій стати одним із
«центрів сили». Обгрунтуванням подібних претензій на підвищення власного статусу є її статус
гегемону у регіоні Південної Азії, мільярдне населення, зростаючий економічний та науково-
технологічний потенціал, а також розвиток військово-промислового комплексу, ядерної й
космічної галузі.
Особливість зовнішньої політики Індії полягає у поєднанні традиційного курсу (принципи: «панча
шила» - мирне співіснування; «васудгейв кутумбакам» - бачення світу єдиним цілим; акцент на
мирному врегулюванні спорів і ненасиллі) із прагматичними міркуваннями, пов’язані з
забезпеченням власної безпеки та самоствердженням на міжнародній арені.
Згадуючи про незалежність у зовнішньополітичних справах, потрібно згадати про створення Індією
власної ядерної програми, розробленої вітчизняними вченими. Таке рішення приймалося у досить
складній зовнішньополітичній атмосфері, оскільки не було сприйняте ні державами «ядерного клубу»,
ні без’ядерними країнами. Каталізатором стали такі події, як прикордонна війна з Китаєм 1962 року,
набуття КНР ядерного статусу, а також війна з Пакистаном 1965 року. У 1974 р. в Індії було проведено
перше ядерне випробування, після чого вона стала називатися «країною з ядерними можливостями».
Індія не збирається першою застосовувати ядерну зброю проти будь-кого, проте сама її наявність дає їй
змогу вести діалог із провідними країнами світу на рівних.
У своєму прагненні підвищити свою роль у міжнародних справах Індія активно бере участь у
вирішенні глобальних проблем. У цьому контексті вона використовує світові форуми, найпомітнішим
із яких, безумовно, є Організація Об’єднаних Націй. Варто відзначити надзвичайно активну позицію
Індії у рамках ООН ще з самого початку створення цієї організації. Таким чином держава намагалася
згуртувати навколо себе якомога більше прибічників Руху неприєднання. Так були засновані G77, а
також діалог «Південь-Південь». Не можна не згадати участь Індії в антитерористичних та миротворчих
операціях у різноманітних куточках світу, починаючи від В’єтнаму з Кореєю та закінчуючи Сомалі та
Мозамбіком. На разі Індія претендує на статус постійного члена у Раді Безпеки ООН, який стане
офіційним підтвердженням нового статусу Індії як великої держави, що здійснює вплив на світову
політику у глобальному масштабі.
За прогнозами, Індія, що на разі переживає бурхливий економічний розвиток, до 2025 року вийде
на рівень третьої економіки світу після США та Китаю і зможе претендувати на статус полюса у новому
світоустрої.

72. Визначення понять “Близький Схід”, “Великий Близький Схід”, “Середній Схід”, “Новий
Близький Схід”

БЛИЗЬКИЙ СХІД
● · 1902 - книга з географії „Близький Схід” (“The Nearer East”) англійського археолога
Д.Хогарта. До складу Близького Сходу Д.Хогарт включив Албанію, Македонію, південь Сербії,
Болгарію, Грецію, Єгипет, всі Османські володіння в Азії, включно з Аравійським
півостровом та двома третинами Ірану зі смугою пустелі та гір між Каспійським морем та
Індійським океаном.
● · ДЛЯ США: Центральна Азія, Кавказ, Турція, Іран, Афганістан

ВЕЛИКИЙ БЛИЗЬКИЙ СХІД

● · Географічно - розширений підхід розуміння Близького Сходу та віднесення до
Близького Сходу (окрім Іраку, Йорданії, Лівану, Ізраїлю, Сирії, Туреччини, Кіпру, Єгипту,
Саудівської Аравії, Ємену, Катару, Оману, Бахрейну, Кувейту, Об’єднаних Арабських Еміратів)
ще й Ірану, Туреччини, Афганістану, Пакистану, Туркменістану, країн Кавказу а також
ряду мусульманських країн центрально-східного району та традиційно мусульманські
країни північної Африки.
● · Політично - один з американських геополітичних проектів «демократизації» Євразії після
розпаду Радянського Союзу. Деякі експерти, зокрема російські, вважають, що він виник у 2003
році в межах реакції на поді 11 вересня 2001 року.
СЕРЕДНІЙ СХІД
● · Район Зх Азії між Європою та Пакистаном
● · Заміна терміну Близький Схід разом з Іраном, Пакистаном, Афганістом.
Здебільшого використовується термін «Близький і Середній Схід»
● · Середній Схід - Іран, Пакистан, Афганістан
● · ІНША КЛАСИФІКАЦІЯ: Туреччина, Іран, Афганістан
 НОВИЙ БЛИЗЬКИЙ СХІД
● · Термін вперше вжитий державним секретарем США Кондолізою Райс в червні
2006.
● · Його вживання мало на меті замінити застаріле поняття «Великий Близький Схід».
Ця зміна політичної фразеології збіглась у часі з церемонією відкриття нафтового
терміналу Баку-Тбілісі-Джейхан на Східному Середземномор'ї. Цей термін, так само як і
концептуалізація «Нового Близького Сходу», незабаром почали офіційно
використовуватися державним секретарем США та прем'єр-міністром Ізраїлю у самий
розпал облоги Лівану, що спонсорувалася американцями та англійцями.
● · Прем'єр-міністр Ольмерт та держсекретар Райс поінформували світові ЗМІ, що
реалізація проекту «Нового Близького Сходу» почалася з Лівану.
● · Колишній американський радник з національної безпеки Збігнев Бжезінський
вважав, що Новим Близьким Сходом також мають стати країни Балкан, Південний
Кавказ (Азербайджан, Вірменія, Грузія), і Центральна Азія (Казахстан, Узбекистан,
Киргизстан, Туркменістан, Афганістан, Таджикистан).
● · Головна ідея - реалізація політичного впливу США в регіоні шляхом створення
нових держав або зміна кордонів вже існуючих держав та регіонів

73. Витоки арабо-ізраїльського протистояння.

Арабо-ізраїльський конфлікт- протистояння між низкою арабських країн, а також арабськими
воєнізованими радикальними угрупуваннями, що підтримуються частиною корінного арабського
населення підконтрольних (окупованих) Ізраїлем палестинських територій, з одного боку, та
сіоністським рухом, а потім і Державою Ізраїль, з іншого.
Передумови:
➔ З 80-х років ХІХ століття переселення євреїв у Палестину набуває систематичного та
організованого характеру, що було пов’язано з поширенням ідеології і політичного сіонізму, і
антисемітизму.
➔ У роки Першої світової війни Палестина була окупована Великою Британією, яка в 1922 році
отримала мандат на управління цією територією. Підтримка єврейської еміграції з боку країни-
мандатарія призвела до збільшення єврейської частини населення Палестини з 9% в 1917 році до
28% у 1937-му і, зрештою, до арабо-єврейського протистояння.
➔ Після розпаду Османської імперії в результаті її поразки в Першій світовій війні конфлікт між
євреями-сіоністами та арабським населенням Палестини зводився, головним чином, до
територіальних домагань обох сторін на підмандатну Палестину. В ході загострення ситуації в
другій чверті XX століття до геополітичної складової додалися також релігійна та культурна, що
підсилюють міжнаціональну ворожнечу.
➔ Одним з винуватців війни на Близькому Сході виступив Ізраїль, який проголосив мету створення
«Великого Ізраїлю» (Ерец Ізраель), що мав включити території ряду арабських країн. Ізраїль
отримував сучасну зброю з Великобританії, Франції та ФРН, а з 1962 р. зі США, створював
власну військову промисловість.
➔ Водночас непримиренну позицію щодо самого факту існування Ізраїлю займали арабські країни,
які висунули гасло: «скинути Ізраїль у море». СРСР закликав арабські країни створити спільний
фронт проти Ізраїлю, ядром якого мали стати Єгипет, Сирія, Ірак та Алжир.
➔ В 1948 році сусідні арабські країни оголосили війну новоствореній єврейській державі. Таким
чином, конфлікт вийшов за межі Палестини і переріс у конфлікт між Ізраїлем та всіма іншими
арабськими державами в регіоні.
В листопаді 1966 р., Сирія підписала з Єгиптом пакт про спільну оборону. Наприкінці травня й
на початку червня 1967 р. аналогічні угоди з Єгиптом підписали Йорданія і Ірак. Про свою готовність
прийти на допомогу в разі ізраїльської агресії заявили уряди Алжиру, Кувейту, Ємену, Лівії та Судану.
Протягом п'яти днів війська ООН покинули Єгипет, а їхні позиції зайняли єгипетські збройні
сили. 22 травня президент Г. А. Насер оголосив про закриття Арабської затоки для ізраїльських та
інших суден, що доставляють в Ізраїль стратегічні вантажі. Цей захід серйозно вразив інтереси
Ізраїлю, враховуючи той факт, що він одержував морським шляхом 80 % свого імпорту нафти та інших
життєво важливих продуктів.
 Виведення з Сінаю військ ООН і тимчасове закриття Арабської затоки, ланцюг ворожих Ізраїлю
дій з боку арабських країн стали приводом для розв'язання воєнних дій.
Вдосвіта 5 червня 1967р. Ізраїль без оголошення війни напав на Єгипет, Сирію та Йорданію.
Війна була короткою, майже блискавичною й дістала назву «шестиденної». Ізраїльські винищувачі
завдали бомбового удару по авіабазах Єгипту й Сирії, ліквідувавши майже всі бойові літаки цих країн.
Потім сухопутні війська Ізраїлю перейшли в наступ і окупували найважливіші стратегічні райони —
Сінайський півострів на півдні, Голанські висоти на півночі, Західний берег річки Йордан на сході.
➔ Ізраїль окупував Газу в 1967 р. під час війни на Близькому Сході, а вивів свої війська та
поселенців лише у 2005 р. Ізраїль вважає, що окупація тоді завершилась, але при цьому й далі
контролює більшу частину кордонів, вод та повітряного простору Гази. Південний кордон Гази
перебуває під контролем Єгипту.
Ізраїль наклав суворі обмеження на пересування товарів і людей у напрямках зі смуги Газа та до неї,
заявивши, що ці заходи необхідні для його безпеки.
Однак палестинці у Газі почуваються під замком і страждають від соціально-економічних проблем.
Провідний ісламістський палестинський рух ХАМАС та інші бойові угрупування вважають обмеження
нестерпними.
Ізраїль каже, що захищає своїх громадян від палестинських ракет і загрози, яку несуть тунелі
Офіційно проголошеною метою ХАМАСу є знищення Ізраїлю, проте в останні роки його лідери
говорили, що розглядають можливість довгострокового перемир’я. Вони охоче пояснюють причину
своїх нападів на єврейську державу до і після 2005 р.: це продовження окупації Ізраїлем Західного
берега і східної частини Єрусалима.
ХАМАС також стверджує, що його дії зумовлені самозахистом від ізраїльських авіаударів, вторгнень та
інших воєнізованих нападів.

Єгипет, Сирія та Йорданія отримали значну фінансову допомогу від нафтодобуваючих арабських
країн для подолання економічних труднощів, викликаних війною й окупацією арабських територій.
Арабські країни продовжили політику бойкоту Ізраїлю.
З ініціативи президента Єгипту А. Садата протягом 1977 року відбулося ряд зустрічей з
ізраїльськими представниками. Це було засуджено радикалами в урядах арабських країн (Алжир, Лівія,
Сирія та Організація визволення Палестини навіть розірвали стосунки з Єгиптом і утворили Фронт
стійкості і протидії), але поміркована більшість зайняла очікувальну позицію.
Проте це не зупинило А. Садата і 16—17 вересня 1978 р. в Кемп-Девіді відбулася зустріч
президента США Д. Картера, президента Єгипту А. Садата і прем'єр-міністра Ізраїлю М. Бегіна, де
сторони підписали два документи — «Рамки миру на Близькому Сході» і «Рамки для укладення
мирного договору між Єгиптом і Ізраїлем» (Президент США - формально «свідок»).
«Рамки миру» передбачали розв'язання палестинської проблеми шляхом надання обмеженого
самоврядування палестинцям Західного берега річки Йордан і сектора Газа. Ці території, однак,
протягом п'яти років мали залишатися під управлінням ізраїльської адміністрації. Таким чином,
автономія надавалася населенню, а не території. Не було вирішено питання про майбутнє Єрусалима й
Голанських висот. Не згадувалася ОВП, право палестинського народу на самовизначення.
У відповідь арабські країни—члени Фронту стійкості й протидії прийняли рішення про
розірвання відносин з Єгиптом і застосування проти нього економічних санкцій.
26 березня 1979 р. у Вашингтоні був підписаний мирний договір між Єгиптом і Ізраїлем.
Договір передбачав відновлення суверенітету Єгипту над Сінайським півостровом після
завершення виведення звідти ізраїльських військ, яке мало відбутися протягом трьох років. Для
забезпечення виконання договору Єгипет, Ізраїль і США домовилися про розміщення на Сінайському
півострові сил і спостерігачів ООН. Договір передбачав встановлення нормальних дипломатичних, еко-
номічних і культурних відносин між Єгиптом і Ізраїлем.
Наслідки Кемп-Девідського процесу:
· створення прецеденту мирного договору між арабською країною та Ізраїлем;
· посилення позицій Ізраїлю;
· посилення позиції провідних країн Заходу, зокрема США, на Близькому Сході і
відповідно послаблення позицій СРСР;
· єдність арабських країн була порушена;
· Єгипет певний час перебував в ізоляції.
74. Етнорелігійна мапа Близького Сходу
Наразі етнорелігійна мапа Близького Сходу є дуже строкатою. Можна розглядати ймовiрнiсть об
´єднання арабських нафтодобувних монархiй Перської затоки в конфедеративне державне
утворення. Адже в усiх цих країнах корiнним є один етнос - араби. Проте кожна з цих країн цiлком
утвердилася на мiжнароднiй аренi як окремий суб´єкт. Сучасні етнорелігійні суперечності регіону
можна поділити на кілька видів:
- національно-державні конфлікти, під час яких однією з сторін конфлікту виступає держава, що
відстоює інтереси домінуючого етносу (курдська проблема, проблема арабського населення Ірану);
- міжетнічні конфлікти, у яких беруть участь декілька етнічних угруповань, або які викликані
напруженістю відносин між корінним населенням та іммігрантами;
- етнорегіональні конфлікти, що ставлять за мету підвищення статусу етносу в межах чинних
державотворень;
- етносоціальні та етноконфесійні конфлікти, що виникають внаслідок соціально-економічних
диспропорцій між подібними етнічними або релігійними угрупованнями (шиїти Саудівської Аравії,
тощо)
Дестабілізаційні фактори:
● курдська проблема, яка безпосередньо торкається таких країн, як Іран, Ірак, Сирія та
Туреччина (етнічний чинник)
● Існування ісламських фундаменталістів (релігійний чинник) та заснування ІДІЛ
● Близькосхідний конфлікт між Ізраїлем та арабськими країнами (етнорелігійний чинник)
● Протистояння між різними течіями ісламу :шиїти –суніти , Іран-СА (релігійний чинник)
Тут є країни, що посуті є однонаціональними, де переважає один етнос, тому немає протиріч на
етнічному підґрунті. Це такі країни як: Йорданія, Кувейт, Оман, Катар, Бахрейн, ОАЄ( інші етноси є
лише тимчасовою робочою силою). Інші ж країни Південно-Зх. Азії мають внутрішні чи регіональні
етнорелігійні протиріччя.
● Саудiвська Аравiя
Існують етнічні протиріччя між арабами схiдного та захiдного узбережжя. На захiдну частину
Саудiвської Аравiї мав вплив негроїдний елемент, африканська (кушитська) культура, на населення
схiдного узбережжя - суттєво вiдмiннi вiд неї перська та iндiйська культури. Це стало однією з
основних причин того, що пiсля розпаду Османської iмперiї на територiї Саудiвської Аравiї утворилося
декiлька незалежних держав. На схiдному узбережжi зосередженi майже всi запаси нафти та
промисловiсть, тому саме тут проживає бiльшiсть економiчної елiти. Захiдне ж узбережжя можна
вважати духовним осередком не тiльки арабiв Саудiвської Аравiї, але й взагалi всiх мусульман свiту.
Тут розташованi святинi мусульман, мiсця хаджу (священного паломництва всiх мусульман) Мекка та
Медiна. !!! Тому вiдокремлення не вигідне жодному з етносів.
Щодо регіональних етнорелігійний протиріч СА, то існує протистояння Ірану та СА через
проповідування різних течій ісламу. Наразі ситуація тільки погіршується. Після різких заяв Ірану і
нападу на саудівське посольство в Тегерані, що відбулися після страти в Ер-Ріяді відомого шиїтського
проповідника, Саудівська Аравія, а також ряд інших арабських країн розірвали дипломатичні відносини
з Ісламською Республікою Іран. Обидві країни є релігійними центрами, що намагаються створити свої
блоки. Іран – "шиїтський півмісяць" (території, де компактно проживають шиїти від Перської затоки до
Середземномор’я завдання Саудівської Аравії, як одного із полюсів в регіоні, полягає в недопущенні
створення шиїтської коаліції Лівану, Сирії, Іраку, Бахрейну (тут сунітська меншість править
шиїтською більшістю) на чолі з Іраном. Крім того, не треба забувати про той факт, що в королівстві
проживає значна частина шиїтів (15%), які навіть для такої централізованої країни можуть стати
дестабілізуючим чинником у випадку підтримки їх з боку Ірану. Союзниками СА є Катар, Йорданія,
ОАЕ, Катар, Кувейт.
● Ємен
 Пiсля захоплення Єменською Арабською Республiкою Народної Демократичної Республiки Ємен
утворилася єдина держава. Суперечнiстю мiж двома частинами цiєї держави є тiльки рiзниця мiж
досвiдом ринкової та комунiстичної форм господарювання (колишнiй Пiденний Ємен був країною, що
декларувала так званий некапiталiстичний шлях розвитку). Iснує також релiгiйний подiл на шиїтiв i
сунiтiв. Релiгiйнi суперечностi не можуть призвести до сепарацiйних процесiв, оскiльки у сучасному
свiтi основним у процесах державотворення є не релiгiйний, а нацiональний чинник. Тому територiальнi
змiни сучасного Ємену малоймовiрнi.
● Сирiя
Основним населенням країни є сирiйцi. На пiвнiчному сходi проживає невелика община курдiв. Сирiя
сьогодні є найбiльшим союзником курдiв у їхнiй боротьбi за створення незалежної держави, яка має
включати курдськi етнiчнi землi на територiї Туреччини, Iраку, Iрану, Сирiї. Сирiя єдина з цих країн
готова добровiльно вiддати курдськiй державi належну їй частину своєї територiї. Проте для самої
Сирiї вигiдно вiддати Курдистану його етнiчнi землi, тим самим мiцнiше прив´язавши його до сфери
свого геополiтичного впливу.
● Iрак
На пiвночi країни не припиняють боротьби за незалежнiсть курди. В сучасному протистояннi Iрак -
США вони мають добрi шанси на утворення власної держави. Територiя проживання курдiв є
забороненою зоною для польотiв iракської авiацiї. Hаявнiсть сильного консолiдуючого центру курдiв -
міста Мосул, нафтоносних районів навколо нього дає змогу говорити про економiчну i полiтичну
незалежнiсть новоутвореної курдської держави. Вже тепер значна частина територiї іракського
Курдистану перебуває у фактичному управлiннi курдiв.
+ існують релігійні протиріччя : араби пiвдня є шиїтами, на вiдмiну вiд арабiв пiвночi, що є сунiтами
!!!!!Крім цього, релігійні протиріччя викликає існування Ісламської держави, що проповідує
радикальний іслам. Заснування цього утворення на території Іраку та Сирії призвело і до етнічних
проблем. Так, наприклад, етнос єзидів змушений тікати до Закавказзя.
● Лiван
Етнічно країна є практично однорідною, але існує окремий етнос – друзи
Двома основними силами, що конфлiктують між собою, є християни та мусульмани. Передусiм,
великий вплив на релігійну ситуацію у Лiванi має постiйна боротьба мiж арабами та Iзраїлем. То одна,
то iнша сторона, використовуючи релiгiйну неоднорiднiсть, прагнула втягнути лiванцiв у "свої" вiйни.
Особливо активно використовували територiю Лiвану для своїх вилазок палестинцi, що значною мiрою
стало причиною iзраїльської окупацiї сирiйських Голанських висот. З iншого боку, iзраїльтяни постiйно
пiдбурювали християн на виступи проти мусульман.
● Iзраїль
Ізраїль перебуває у стані постiйної ворожнечi з сусiднiми арабськими країнами через релігію
(мусульмани проти іудеїв) .
Велика питання для регіону - проблема мiста Єрусалима. В цьому мiстi знаходяться святинi
християнства, iудаїзму та мусульманства, захiдна його частина заселена євреями, схiдна -
арабами-палестинцями. Hезважаючи на фактичну належнiсть Схiдного Єрусалима палестинцям,
Iзраїль вважає весь Єрусалим своєю столицею

75. Причини падіння військово-диктаторських режимів в державах Арабського світу.

ТУНІС
Є аграрною країною з промисловою економікою, що розвивається, якою протягом 23 років
керував беззмінний президент Зін Ель-Абідін Бен Алі, повалений в результаті революції 14 січня
2011 року (Арабська весна).14 січня 2011 року після запеклих протестів громадськості він
покинув країну і втік до Саудівської Аравії. Його президентство широко розглядається як
авторитарна диктатура. Крім іншого він був засуджений за фальсифікацію результатів виборів,
репресії та розправи з опозицією.
Характерними особливостями країни є відносно високі економічні показники в регіоні і
успішна робота в сфері антитерористичної діяльності. Швидке економічне зростання
характеризувалося: збільшенням середнього класу, скороченням кількості населення, що живе за
межею бідності, зменшенням безробіття. Два останніх десятиліття показали досить високі успіхи в
нарощенні темпів розвитку народного господарства, які становили близько 5% в рік. За період
2004-2009 рр. дохід на душу населення зріс з 3,5 тис. тун. дин. (2,7 тис. дол.) до 5 тис. тун. дин. (3,9
тис. дол.). На соціальні потреби держава спрямовувала 20% валового внутрішнього продукту.
Якщо в 1984 р за межею бідності (менше 2 тун. дин. на людину на день) проживало 20% тунісців, то у
2005 році - вже 6%, а в 2010 р - всього 3,8%. 80% туніських сімей є власниками житла, 21% володіє
автомобілями, 80% сільських жителів мають доступ до електроенергії, 70% - до питної води. В країні
виник численний середній клас, що становить 60% населення, на частку якого припадає 83%
споживання. Характерним для Тунісу був до того ж незначна відмінність у споживанні між бідними і
багатими верствами суспільства.
ПРИЧИНИ ПАДІННЯ РЕЖИМУ
1)Незважаючи на зростання економіки, проблему безробіття вирішити не вдавалося. На
2010 рік безробіття в Тунісі склало близько 13-14%. Однак у безробіття в Тунісі була одна
характерна риса: понад 60% безробітних складали молодь і випускники ВНЗ. Відповідно, діти,
після величезних витрат на навчання, ставали тягарем для родини і цілими днями сиділи вдома без
можливості знайти роботу. Далі саме ця вікова категорія (19-25 років) стала однією з основних
рушійних сил революції.
2)Корупція у верхніх ешелонах влади. Середній клас, що піднімався на хвилі зростання
економіки, був вкрай незадоволений корупційної ситуацією, яка не дозволяла йому рости далі.
3)Клановість влади. (Президента Бена Алі і Лейли Трабелсі, його дружини)
4)Придушення опозицій і постійне перебування при владі обмеженого кола осіб.
Важливо !!!
Туніс, колишня французька колонія, яка незважаючи на те, що він є однонаціональною
державою, так як 98% населення є арабами, і моноконфесійною, ісламською державою (98%
населення сповідує іслам), має прозахідний (проєвропейський) курс, з чого слід розкол між
національними цінностями і тими, на які вони орієнтовані, а якщо враховувати процеси
глобалізації та розвитку засобів масової інформації, то не важко зрозуміти, звідки в арабському
консервативному суспільстві зародилися ідеї революції. В цьому плані варто згадати такі речі, як
Twitter і Facebook, що зробили значний вплив як на хід революції, так і на її основу (тут йдеться про
спалах Арабської весни, що пов’язано з поширенням інформації про самоспалення чоловіка на ринковій
площі, що в подальшому стало приводом до поширення революції в інших країнах арабського світу).
ЄГИПЕТ
На думку ряду експертів і журналістів основними причинами заворушень в Єгипті є:
- беззмінне 30-літній знаходження при владі одного клану, як наслідок - неможливість
для опозиційних кланів реалізувати свої амбіції,
- безробіття,
- відсутність механізмів соціального захисту малозабезпечених верств населення, а
також деякі структурно-демографічні фактори.
СИРІЯ
Перші мирні протести в Сирії почалися в січні 2011 р як частина руху Арабська весна.
Протестуючі виступали проти корупції та порушень прав людини урядом Башара аль-Асада.
Інші причини:
- корупція,
- безробіття,
- курдське питання та утиски курдів, які пізніше стануть однією із головних сил у
протистоянні сторін,
- наростання радикальних ісламістських настроїв (в подальшому поява ІД, що
фінансується Саудівською Аравією та іншим країнами Перської затоки з метою
боротьби із шиїтською громадою) тощо.
Незважаючи на спроби уряду придушити демонстрації, незабаром стало ясно, що ситуація
виходить з під контролю, і проти протестуючих були кинуті регулярні війська. Демонстранти і ЗМІ
також звинувачували сирійський уряд у використанні найманців, які били і розстрілювали
учасників акцій протесту (т. Н. Шабіха - воєнізовані проурядові формування в Сирії. Здобули широку
популярність під час громадянської війни в Сирії. Як показало проведене в 2012 році розслідування
ООН, загони «Шабіха» в ході війни «скоюють злочини проти людяності, вдаючись до тортур і страт».
Загони шабіха були організовані в 1980-і роки Намір Асадом і Рифат Асадом, близькими родичами
президента Хафеза Асада (батько Башара Асада). На міжнародному рівні, шабіха (як загони
прихильників уряду Сирії і президента Башара Асада) отримала широку популярність після початку
громадянської війни в Сирії.). Хоча сирійський уряд заперечував їх існування, пізніше його
підтвердила ООН.
Насильницькі дії уряду привели до масового дезертирства з армії і появі збройних загонів
опозиції; конфлікт перейшов з фази громадянської непокори в збройне повстання. 29 липня 2011
року була утворена опозиційна Вільна сирійська армія, після чого конфлікт перейшов у фазу
громадянської війни.
Триває до сих пір.
ЛІВІЯ
15 лютого 2011 року в лівійському портовому місті Бенгазі вночі були зафіксовані
зіткнення протестуючих з поліцією і прихильниками уряду. За даними місцевих незалежних
інтернет-ЗМІ, приводом до акції протесту послужив арешт одного з правозахисників. Натовп
людей вийшов до будівлі адміністрації Бенгазі з вимогою звільнити активіста, після чого попрямувала
до центральної площі, де і сталася сутичка з поліцією, в демонстрації брали участь 500-600 осіб,
розлючені люди метали каміння в будівлю адміністрації і в поліцейських, протестувальники скандували
антиурядові гасла. Однак закликів до повалення лідера Лівійської революції Муаммара Каддафі,
який перебував при владі з 1969 року, не прозвучало.
У столиці країни Тріполі пройшли мітинги на підтримку Муаммара Каддафі. Перед цим
213 представників інтелігенції вимагали відставки Каддафі, мирної зміни влади, не
переслідування демонстрантів. 17 лютого в місті Аль-Байда опозиційні сили повідомили про загибель
чотироьх осіб. Далі повідомляли про 14 убитих, підсумок дня 17 лютого - 19 убитих.
Припинив роботу парламент. Контроль над четвертим за величиною лівійським містом
Аль-Байда перейшов до протестувальників. Місто Аль-Байда було захоплене опозицією після того
як місцева поліція перейшла на сторону демонстрантів. Повідомлялося, що кілька поліцейських, які
намагалися розігнати маніфестацію, були схоплені розлюченим натовпом і повішені. Відомо, що місто
взяли в кільце урядові війська. Після цього розпочинається активна фаза повстання проти
військово-диктаторського режиму Кадаффі.
Причини падіння Кадаффі:
-корупція,
-незадоволення системою розподілу нафтових прибутків, що склалася ще за часів М.
Каддафі, коли левову частину нафтових надходжень отримував Тріполі та розподіляв їх далі,
-падіння цін на нафту, зменшення доходів населення,
-економічна та політична блокада (санкції ООН, резолюції , що відбувалася через
підтримку Кадаффі терористичних рухів та проведення військових тренувань на військових
базах території Лівії проти демократичних країн Західного Світу(Франція, Саркозі розумів, що в
Кадаффі є компромат на нього: спонсорство його передвиборної компанії, США - через
тереростичну загрозу) тощо,
-етнічні протистояння.
Сьогодні Лівія - failed state. 4 уряди в декількох містах крахникраїни. Деякі з них не
визнані світовою спільнотою, фінансуються Саудівською Аравією та іншими країнами Перської
Затоки(зокрема Катаром, що в контексті дипломатичної та економічної блокади останнього може
призвести до зміни балансу сил в регіоні).

Підсумок: всі причини падіння військово-диктаторських режимів (за оцінками і думок

західних експертів) - не дотримання прав людини, корупція, безробіття, відсутність соціальних
змін і реформ на західний ліберальний манер.
По факту - ескалація геополітичної війни між лідируючими країнами, війна за ресурси і
вирішення своїх економічних питань в регіоні світовими лідерами шляхом впровадження
політичних технологій керованого хаосу.
ГОЛОВНА ПРИЧИНА: ВВАЖАЄТЬСЯ, ЩО ВСІ РЕВОЛЮЦІЇ МАЛИ ПРОЗАХІДНИЙ
ДЕМОКРАТИЧНИЙ ХАРАКТЕР, А ДІЯЛЬНІСТЬ ЛІДЕРІВ КРАЇН НЕ ВІДПОВІДАЛА ІДЕЯМ
ТА ПРИНЦИПАМ ДЕМОКРАТІЇ.

76. Шиїтсько-сунітське протистояння в міждержавних відносинах в регіоні Близького Сходу.

Шиїзм та сунізм – дві головні гілки Ісламу. Нині шиїти становлять близько 10-13% з
півторамільярдної мусульманської громади. Згідно з даними Pew Research Center, в більшості країн
Близького Сходу щонайменше 40% сунітів не вважають шиїтів справжніми мусульманами. Тим часом
серед шиїтських критиків сунізму існують звинувачення у догматизації, що стала підґрунтям для
ісламістського екстремізму.
Більшість шиїтського населення живе в Іраку, Сирії, Лівані та Бахрейні, утворюючи так
званий “шиїтський півмісяць” за формою. Також шиїти переважають серед населення іранського
Азербайджану. У Саудівській Аравії, Пакистані, Індії, Туреччині, Афганістані, Ємені, Кувейті, Гані і в
країнах Південної Африки проживає від 10 до 40% шиїтів. Тільки в Ірані їм належить державна влада.
У Бахрейні, незважаючи на те, що більшість населення шиїти, править сунітська династія.
Різниця в релігійних поглядах сторін є ключем для сирійського конфлікту, для єменського,
для заворушень в Лівані та сьогодні цю теорію активно розвивають у дипломатичному
протистоянні Саудівської Аравії та Ірану.
Розглядаючи шиїзм та сунізм в контексті протистояння між Саудівською Аравією та Іраном,
треба мати на увазі те, що більшість іранців стали шиїтами на початку періоду правління нової династії
Сефевідів (1501-1722), коли в цій країні шиїзм став державною релігією. Прийняття цієї гілки ісламу
в країні швидше нагадує форму протесту проти тривалого панування в цій країні арабів-сунітів.
Іран і Саудівська Аравія підсилюють протиріччя між двома гілками ісламу, змішуючи свої політичні
цілі і релігійні інтерпретації ісламу.
Ірано-саудівські відносини були дружніми до ісламської революції в Ірані в 1979 році. З цього
моменту відносини натягнуті. 1987 конфлікт через іранських паломників під час хаджу. У березні 1988
року конфлікт навколо хаджу отримав продовження - Саудівська Аравія спільно з ОВК визначила квоту
на щорічне число паломників з Ірану - 55 тис. Чоловік. Іран же зажадав квоту в 150 тис. Паломників. У
квітні 1988 року Саудівська Аравія розірвала відносини з Іраном, а Тегеран ухвалив рішення
бойкотувати хадж. Тільки в березні 1991 року двосторонні відносини були відновлені, а Іран отримав
квоту на 105 тис. Паломників. У 1990-ті - 2000-і роки двосторонні відносини помітно покращилися.
Ситуація змінилася з початком Арабської весни, коли в березні і листопаді 2011 року шиїти
Саудівської Аравії провели мітинги, жорстоко розігнані владою. У 2012 році в Саудівській Аравії був
затриманий шиїтський проповідник Німра аль-Німра. У січні 2016 року його і 46 його прихильників
були страчені, що викликало нове загострення ірано-саудівських відносин. Духовний лідер Ірану
Хаменеї засудив страту, а натовп місцевих жителів у ніч на 3 січня того ж року розгромила саудівське
посольство в Тегерані, в Мешхеді було також атаковано саудівське консульство. У відповідь Саудівська
Аравія розірвала відносини з Іраном, звинувативши його у втручанні у внутрішні справи королівства.
Проблема в Ємені (громадянська війна)
Конфлікт бере початок в 2004 році. Тоді повстанці-шиїти, що проживають на півночі країни,
виступили проти альянсу влади Ємену з США і за відновлення теократичної монархії (імамата), що
існувала в Північному Ємені до військового перевороту 1962 року.
У 2009 році розгорнулися активні бойові дії між шиїтами, з одного боку, і арміями Ємену і
Саудівської Аравії - з іншого. Втручання Саудівської Аравії, контрольованої сунітами, офіційно
обгрунтували загибеллю двох прикордонників від рук повстанцев. В 2010 році було укладено
перемир'я. У 2011 році почалися зіткнення шиїтів з сунітськими неурядовими організаціями та Аль-
Каїдою.
Починаючи з 2014 і по сьогоднішній день йде громадянська війна, яка за фактом розділила
країну. Сунітів підтримує СА, а шиїтів Іран через свої неурядові організації і бойові загони (Хезбола).
Ірано-іракська відносини
8-річна війна після ісламської революції. У 1991 році Іран не брав участі у війні в Перській затоці
на стороні коаліції, але проводив навчання на своїй території збройних угруповань іракських шиїтів, які
виступають проти Саддама Хусейна. У 2003 році повалення Саддама Хуссейна зусиллями коаліційних
сил привело до нормалізації двосторонніх відносин. Іран позиціонував себе в якості союзника
іракського уряду під час збройних дій в Іраку проти сунітських бунтівних груп.
У Іраку населення 50 \ 50 суніти-шиїти. Іран намагається підтримувати шиїтів безпосередньо і
різними іншими засобами. Іран зацікавлений в збільшенні свого впливу в регіоні і розширення ареалу
впливу.
 +В Іраку триває криза, викликана політичними розбіжностями й запеклими зіткненнями між
сунітами, шиїтами і курдськими громадами + активізація ІДІЛ. Наразі армія Іраку проводить операцію
по звільненню Мосула, який дуже важливий для "Ісламської держави".
Конфлікт в Сирії
Сторони конфлікту:
- президент Башар Асад – алавіт. Підтримують Іран, Ліван, Ірак та Єменс+ Туреччина
- опозиційні йому сили - підтримують сунітські країни ісламського світу.
- курдські повстанці
- терористи ІДІЛ.
+ США і Європа підтримують сили, налаштовані проти Асада та не сходяться у цьому з РФ. + Катар, з
огляду на останні події, посприяв загостренню конфлікту (Мільярд доларів готівкою були передані
Дохою іранським офіційним особам, пов'язаним з ними іракським бойовикам і воюючою в Сирії групі
радикальних ісламістів задля викупу викрадених членів королівської родини. За інформацією видань
близько € 400 млн осіло в Ірані, € 300 млн повинні були отримати пов'язані з ним через «Хезболлу»
іракські бойовики, інша частина була передана пов'язаному з «Аль-Каїдою» сирійському угрупованню
«Тахрір аль-Шам». Ці дії не сподобалися СА, Єгипту та ОАЕ + участь Ірану в цьому збільшує напругу).
Однак, найбільша проблема полягає не в самому існуванні в цих державах двох гілок ісламу, а в
наявності багатьох екстремістських рухів, які із задоволенням підхоплять штучно створену
риторику «одвічної» боротьби сунітів та шиїтів.
ІДІЛ
Міжнародна терористична, мілітаристська група напрямку салафітський джихадизм. На березень
2015, мала контроль над територією з населенням 10 млн чоловік в Іраку і Сирії, і номінальний
контроль над маленькими областями Лівії, Нігерії і Афганістані + в Південній Азії. Безпосередній
попередник ІДІЛ — угрупування «Ісламська держава Ірак», яке була утворене у 2006 році в Іраку
шляхом злиття одинадцяти радикальних ісламістських угрупувань на чолі з місцевим підрозділом «Аль-
Каїди». Починаючи щонайменше з 2004, провідна мета групи була заснування Ісламської Суннітської
держави. Особливо, ІДІЛ прагнув встановити халіфат, Ісламську державу на чолі з халіфом, що є
наступником Пророка Мухаммеда. ІДІЛ має на меті розширення свого впливу на всю земну кулю [31] не
рахуючись з людськими жертвами. Воюють з усіма НЕ сунітами, крім турків, їм продають нафту. У
Іраку і Сирії, ІДІЛ використовує існуючу адміністративно-територіальну систему, тільки-но
перейменував адміністративні одиниці у вілайати або провінції. У червні 2015, офіційно проголошено
створення філій в Лівії, Єгипті (Синайський півострів), Саудівській Аравії, Ємені, Алжирі, Афганістані,
Пакистані, Нігерії і Північному Кавказі. За межами Іраку і Сирії, має підконтрольну територію тільки в
Сінаї, Афганістані, і Лівії. IДІЛ також має представництво в Марокко, Лівані, Йорданії, Туреччині,
Ізраїлі і Палестині, але не має офіційних філій в цих країнах.

77. Конфліктогенність на Близькому Сході: причини і наслідки.

Згідно з дослідженням Інституту економіки та миру (IEP) "Глобальний індекс миролюбності" (GPI),
лідером світової нестабільності знову названо Близький Схід.Війна йде в Сирії, Туреччині, Іраку та
Ємені. Є й інші зони конфліктів на території Лівану, Єгипту, Ірану.
Причини:
Ø Різні релігійні конфесії (суніти-шиїти)
на сьогоднішній день Ірак, фактично, розділений за релігійною ознакою, оскільки в іракському
суспільстві йде боротьби між двома гілками ісламу – шиїтами і сунітами. Цей історичний поділ ісламу є
також і в інших арабських країнах. Однак саме в Іраку, це розбіжність стало ідеологічною основою для
серйозної соціально-політичної кризи, іслам став предметом спекуляції між ворогуючими групами.
Такий же розвиток подій відбувається і в Сирії, де ворогуючі між собою групи представляють різні
напрямки ісламу. Алавітський офіційний уряд Башара Асада підтримується шиїтами Ірану, Лівану,
Іраку та Ємену. Сирійська опозиція має сунітську опору в особі більшості країн ісламського світу.+ У
свідомості арабського світу влада має належати тільки нащадкам пророка .
Ø різна форма державного устрою (монархії та республіки)
Ø консервативність та традиційність суспільства та суспільних устоїв, що у глобалізованому
світі призводить до внутрішніх соціальних конфліктів (приклад Арабська весна),
В 60-70х роках в арабських країнах відбулися революції, до влади прийшли люди на хвилях
національно-соціалістичного визволення. В своїх країнах вони встановили світські режими. Трималися
на диктатурі свого режиму і піклувалися за безпеку своїх правлячих кіл та родин. Всі інші не мали
можливості займатися політикою, що дуже не подобалося арабам і вони де далі втомлювалися від
диктатури.
Ø відсутність реформ та закритість влади, порушення, а інколи пряме нехтування правами
людини
Ø нафта і газ Перської затоки
Ø західний світ
США та Європа активно воюють і займаються перерозподілом впливу в ісламському світі. Захід
намагається контролювати цей регіон, із часів війни в Іраку почав активно збільшувати контроль цін на
нафту. На сьогодні США контролює приблизно 60% цін на чорне золото
Ø арабо-їзраїльський конфлікт ( затяжний конфлікт, який триває більше півстоліття)
Ø діяльність різних терористичних груп в регіоні, у тому числі ІДІЛ (що є причиною та наслідком
одночасно). Наслідки для регіону:
Ø Сирія
6 років тому збройний конфлікт став одним з найбільших і кровопролитних в XXI столітті. Сторони
конфлікту - президент Башар Асад, опозиційні йому сили, курдські повстанці і терористи ІДІЛ.
Крім цього, існує і конфлікт між центрами впливу. США і Європа підтримують антиасадівські сили, не
можуть знайти спільну мову з Росією, Туреччиною та Іраном, які підтримують режим Асада. І до
розв'язання цього конфлікту зараз дуже далеко. Тим більше, що Катар, виплативши терористам викупу
в один мільярд доларів, фактично дав новий поштовх для подальшої ескалації конфлікту цій країні.
Ø Катар
Провідні країни Перської затоки оголосили бойкот Катару, який є третьою в світі державою за запасами
природного газу.
Причина - Катар заплатив майже один мільярд доларів країнам і організаціям ісламських
фундаменталістів, яких безпосередньо пов'язують з терористами. Тому розкол між Катаром і його
найближчими союзниками може мати наслідки для Близького Сходу, де країни Перської затоки
використовували фінансову і політичну владу, щоб впливати на події в Лівії, Єгипті, Сирії, Іраку та
Ємені.
Ø Іран
Ця країна підтримує режим Башара Асада у Сирії і активно намагається створити свій ядерний
потенціал. США і Великобританія вже звинуватили Іран у провокаціях спрямованих на дестабілізацію
ситуації на Близькому Сході. У січні 2017 року Іран здійснив запуск балістичної ракети середньої
дальності, чим викликав невдоволення США.
+ країна, яка сповідує іслам шиїтського толку, існує конфлікт з сунітами. Так, ІДІЛ, прихильники якого
також є сунітами,вже взяло на себе відповідальність за останні теракти - нападу на мавзолей Хомейні і
парламент Ірану.
Ø Ірак
В Іраку триває криза, викликана політичними розбіжностями й запеклими зіткненнями між сунітами,
шиїтами і курдськими громадами, посилені присутністю ІДІЛ. Зараз армія Іраку проводить операцію по
звільненню Мосула – головного оплоту "Ісламської держави" в цій країні.
Ø Афганістан
Після завершення у 2014 році бойової місії НАТО і США в Афганістані основне навантаження в
боротьбі з ісламістами лягла на місцеву армію і поліцію. І влада не впоралися з цим завданням. Уряд
Афганістану практично втратив контроль над країною, і конфлікт може перекинутися в Середню Азію.
В останні місяці таліби здійснили десятки терактів по всьому Афганістану. За різними даними,
ісламісти контролюють до 70% території Афганістану, а число активних бойовиків оцінюється в 27
тисяч осіб.
Ø Курди і Туреччина
За час сирійського конфлікту курди, які проживають і в Туреччині, і в Сирії, значно посилили свої
позиції і тепер претендують на створення свого державного утворення у складі Сирії. Анкара не може і
не збирається цього допустити. Пентагон почав постачання озброєння – включаючи стрілецьку зброю,
міномети і бронетехніку – курдам, які воюють на території Сирії. У Туреччині назвали озброєння
сирійських курдів небезпечним кроком і закликали Вашингтон переглянути свою "помилку".
Ø Арабо-ізраїльський конфлікт
Дональд Трамп під час свого турне по близькосхідним країнам пообіцяв план врегулювання триває
арабо-ізраїльського конфлікту. Глава ізраїльського уряду Біньямін Нетаньяху заявив, що Ізраїль при
будь-якому варіанті врегулювання з палестинцями збереже військовий контроль над усіма землями на
захід від річки Йордан, якими він оволодів рівно півстоліття тому, під час так званої "шестиденної
війни" 1967 року.
Тоді ізраїльтяни відбили у йорданців Західний берег і Східний Єрусалим, у
єгиптян − Синайський півострів і сектор Газа, у сирійців − Голанські
висоти. З сектора Газа ізраїльтяни пішли в 2005 році, але продовжують
блокувати анклав. Спроби врегулювати статус Голанських висот, також
анексованих Ізраїлем, провалилися з початком громадянської війни в Сирії.
Синайський півострів був повернутий Єгипту за умовами двостороннього
мирного договору.
Арабські країни запропонували стабілізацію відносин в обмін на звільнення Ізраїлем територій,
захоплених в 1967 році. Нетаньяху повторив звернену до палестинців вимогу визнати Ізраїль державою
єврейського народу.
Ø Лівія
У цій країні після повалення режиму Муаммара Каддафі в 2011 році в країні було сформовано
тимчасовий уряд національної єдності. Але йому не підпорядковується лівійський маршал Халіфа
Хафтар, який контролює схід країни і намагається домогтися прихильності Москви, щоб відновити
постачання зброї до Лівії. Це викликає підвищене занепокоєння Вашингтона.
Російські підрозділи вже знаходяться в районі кордону між Єгиптом і Лівією, і Москва намагається
посилити свій вплив за допомогою військових засобів і продажу зброї. А Генеральний секретар ООН
Антоніу Гутерріш вже заявив про те, що стурбований можливістю початку в Лівії нового
широкомасштабного конфлікту.До прямого зіткнення США з Росією не дійде, але цілком можливо нове
американське збройне втручання в Лівію.

ОТЖЕ, регіон розриває на шматки, усі воюють проти всіх, перспективі найгірші, етнополітичні
протиріччя тільки поглибшуються, кількість жертв та біженців вже йде на мільйони, Близький Схід
може стати відправною точкою нової світової війни.

78. Курдська проблема в міжнародних відносинах.

Курди – один із найдавніших народів Близького Сходу, з 2500-літньою історією. Курдистан – регіон
компактного проживання курдів на південному заході азійського материка – був розділений між
чотирма країнами Близького й Середнього Сходу: Туреччиною (13—18 млн чол.), Іраком (6,5 млн
чол.), Іраном (6—8 млн чол) та Сирією (близько 1,7—2,2 млн чол.). На сьогодні, курди є одним із
найчисельніших етносів світу – понад 30 млн., який позбавлений права на самовизначення й
державний суверенітет. У цьому контексті національно-визвольний рух курдів набув значення
фактору, який дозволяє впливати не тільки на політичне життя держав західної Азії, де проживають
курди, але й на динаміку міжнародних відносин в регіоні Близького й Середнього Сходу загалом.
Ситуація в Турецькому Курдистані набула пом'якшення з 2013 р. у зв'язку з необхідністю спільних
дій проти ІД. Відбулося покращення стосунків з Іракським Курдистаном, пов’язаних з контрактами на
поставку нафти в Туреччину, яку негласно крокують США. З 2013 в турецьких школах в якості
факультетів дозволили вивчати курдську мову, але з 15 років. Дозволили курдські газети і кілька
курдських телеканалів. В результаті курди стали більш лояльні до уряду Ердогана. Однак, ситуація
змінилася 25 липня 2015 року, коли Робоча партія Курдистану заявила про неможливість
подальшого перемир'я з Туреччиною. Це стало результатом бомбардувань турецьких ВПС території
Іраку, що торкнулися як території, контрольовані Ісламського Державою, так і позиції курдів. 21 грудня
2015 г. почалася широкомасштабна силова операція проти бойовиків РПК в містах Джізре і Сілопі.
Восени 2016 Ердоган заявив про проведення найбільшої в історії країни операції проти РПК, оскільки
партію звинувачують в скоєнні низки терактів в країні, її діяльність на території Туреччини була
заборонена. Наприкінці 2016 уряд Туреччини також заборонив всі ЗМІ, які були пов'язані з РПК.
Позиція Ердогана непохитна - за його словами, Анкара продовжить військову операцію проти
курдів у Сирії та Іраку (доказом цього стали авіаудари Туреччини по позиціях курдів у Сирії та
Іраку у квітні 2017 р.). Звичайно, курдське населення Туреччини виступало проти конституційного
референдуму в країні , що відбувся 16 квітня 2017 р. У травні 2017р. США підтвердили свою підтримку
Туреччині у боротьбі з РПК.
Ситуація у Іракському Курдистані сьогодні являє собою унікальну модель вирішення етно-
конфесійних проблем у межах однієї країни, гнучкого поєднання двох основних принципів
міжнародного права: права націй на самовизначення і територіальної цілісності держав. За останні
роки, що минули після повалення режиму С.Хусейна, автономному району Курдистан вдалося досягти
внутрішньої єдності, знайти консенсус з домінуючою в центральних органах влади арабо-шиїтською
більшістю. Іракський Курдистан має багато атрибутів держави: прапор, гімн, конституцію,
регіональний звід законів, парламент, президента, уряд, бюджет, судову систему, правоохоронні
органи, включаючи регіональні збройні сили, ЗМІ, системи освіти та охорони здоров'я, здійснює
зовнішньополітичну і зовнішньоекономічну діяльність. На тлі інших районів Іраку в регіоні досить
низька терористична діяльність, налагоджуються добрі стосунки і прикордонна торгівля з Туреччиною,
Іраном та іншими країнами. Іракський Курдистан став єдиною стабільною і відносно
благополучною зоною в Іраку. Курди забезпечують безпеку і порядок на своїй території. Нафтові
запаси Іракського Курдистану, які вважаються одними з найбільших у світі, дають стабільний дохід.
До того ж Іракський Курдистан відрізняє велика кількість річок і озер, а в умовах нестачі води в
близькосхідному регіоні запаси прісної води є важливим природним ресурсом. Велика кількість води
також допомагає Іракському Курдистану підтримувати становище одного з основних
сільськогосподарських районів Близького Сходу.
Курдський ареал Ірану, умовно іменований Іранським Курдистаном є стратегічно важливим для
нього. Іранське керівництво зацікавлене у збереженні стабільності в країні і «багатонаціональної
держави як єдиного цілого». Крім того, політична конфронтація Ірану з США і Ізраїлем та деякі інші
супутні причини, зокрема, обмежувальні санкції ООН і країн Заходу, спонукають іранське керівництво
проводити курс на подальшу інтеграцію країни. У цих цілях іранська влада намагається прискорено
розвивати економіку курдського регіону. В цілях боротьби з безробіттям іранське керівництво прагне
збільшити кількість робочих місць. На стан іранських курдів вельми сприятливо позначається
зближення ІРІ з Іракським Курдистаном. Після прийняття нової конституції Іраку в 2005 р. і
визначення статусу Курдистанського регіону Іраку як суб'єкта федерації, Іран налагодив досить
тісні політичні та торговельно-економічні відносини з Іракським Курдистаном, що дало поштовх
до прискореного розвитку прикордонних іранських районів, населених переважно курдами.
Курдський рух в Ірані залишається розколотим і поки не являє собою консолідованої суспільно-
політичної сили. Між тим, іранське керівництво звернулося до курдських лідерів і представників
місцевої влади з пропозицією провести переговори з метою подальшого врегулювання курдського
питання в країні. Можна вважати, що це звернення і конкретні заходи уряду щодо прискореного
соціально-економічного розвитку курдських провінцій будуть сприяти збереженню стабільності в
районах компактного проживання іранських курдів на найближчу перспективу.
У Сирії протягом довгого часу курди були фактично позбавлені соціальних прав, вони жорстко
експлуатувались та дискримінувались. 20% сирійських курдів не були визнані громадянами країни, і їм
відмовляли в законному набутті цивільних прав. Сирійське керівництво ігнорувало їхні національні
права і свободи. В останні роки правління Башара Асада намітилися певні зрушення в підході
сирійської влади до курдської проблеми, незважаючи на те, що в цілому їх ставлення до курдів
продовжує залишатися дискримінаційним. Так, курдам було надано право працювати в деяких
державних установах, проте фактично їх не допускали на які-небудь значимі посади. Довгий час в
органах місцевого самоврядування та Народних зборах (парламенті) Сирії не було жодного курда.
Ситуація значно змінилась з початком громадянської війни у Сирії. Спочатку курди оголосили
нейтралітет, але згодом озброївшись захопили і встановили контроль над великою частиною
сирійсько-турецького кордону. Зараз основа тактики сирійських курдів – не тільки організація
власної інфраструктури, як цивільної, так і військової, у місцях їх компактного проживання , але і
максимальний контроль над нафтовими полями в країні. Основною вимогою сирійських курдів є
надання їм широкої автономії, на прикладі Іранського Курдистану. Це агресивно сприймається у
Туреччині і Ірані, вони розуміють яку небезпеку несе ця автономія, тому проводять спільні
військові операції, та підтримують опозицію в Сирії.
Отже, курдська проблема повинна вирішуватися неухильно і послідовно, з орієнтуванням на
розвиток курдського визвольного руху, під суворим міжнародним контролем як з боку урядових
організацій, так і з боку світової громадськості. Сьогодні ми можемо спостерігати, як реалізується
проект створення «Великого Курдистану», що є найважливішою частиною американської
доктрини «Великого Близького Сходу», зацікавлені в цьому і Саудівська Аравія, і інші монархії
Перської затоки, які хочуть якнайшвидшого розчленування Іраку, Сирії, Ірану та Туреччини.
Вашингтон не вперше намагається активно розігрувати «курдську карту» в регіоні і має намір
використовувати курдів як механізм для посилення тиску на владні режими, насамперед в Сирії та
Ірані.

79. Формування політичної мапи Африки на південь від Сахари.

Африка південніше Сахари — частина африканського континенту, що знаходиться на південь від
пустелі Сахара. З XV ст. починається вторгнення європейців у Тропічну Африку, яке супроводжується
колонізацією земель та вивезенням невільників до Америки. Це призвело до спустошення великих
територій та їх господарського занепаду.
Ø На політичній карті Африки початку XX ст.. усі території були поділені між
європейськими країнами. Найбільші площі колоній дісталися Франції, Великій Британії та
Португалії. Мали володіння в Африці також Німеччина, Італія, Іспанія та Бельгія.
Ø Кордони колоніальних володінь установлювалися за картою, залежно від економічних
інтересів і домовленостей країн-метрополій, без урахування історичної, мовної та
культурної спадщини африканських народів.!!!!
Ø У 1885 р сфери впливу в Африці були поділені відповідно до рішень Берлінської
конференції. До початку XX в. 90% території континенту знаходилося у володінні
європейських держав.
ДАЛІ ІНФОРМАЦІЯ ПРО ТЕ, ЯКИМ КРАЇНАМИ ЯКІ КОЛОНІЇ НАЛЕЖАЛИ:
Французькі колонії розміщувалися переважно в Західній і Центральній Африці (близько 38%
території континенту): Алжир, прибережні райони Сомалі, Коморські острови, Мадагаскар, Західна
Сахара, Туніс, Французька Західна Африка, Французьке Конго. Східна Сахара була також сферою
французького впливу.
Британські колонії (близько 30% площі континенту) розміщувалися переважно в Східній Африці,
Великобританія намагалася контролювати весь простір «від Каїра до Кейптауна»: Англо-Єгипетський
Судан, Басутоленд (Лесото), Бечуаналенд (Ботсвана), Британська Східна Африка, Британська
Центральна Африка, острів Вознесіння, Гамбія, Єгипет, Занзібар і Пемба (зараз частина Танзанії ),
Золотий Берег (Гана), Капська колонія (частина ПАР), Лівійська пустеля, Маврикій, Наталь (частина
ПАР), Нігерія, Родезія (Замбія і Зімбабве), острів Св. Олени, Сейшельські острови, Британське Сомалі,
Сьєрра-Леоне, острів Трістан-да-Кунья, Уганда.
Португалії, незважаючи на те, що вона першою почала колонізацію, належали тільки Ангола,
Азорські острови, Португальська Гвінея, острови Зеленого мису, Мадейра, Сан-Томе і Прінсіпі,
Мозамбік.
Німеччині (до її поразки в Першій Світовій війні) належали території сучасних держав Танзанія,
Руанда і Бурунді, Того, Гана і Камерун;
Бельгії – Заїр (Конго).
Еритрея та частина Сомалі були володіннями Італії.
Іспанії належала Іспанська Гвінея (Екваторіальна Гвінея), Канарські острови, Пресідьос, Ріо-де-Оро
з Іфіні.
Отже, до початку 50-х рр. XX ст. на континенті було тільки чотири юридично незалежні держави:
Єгипет (але це не Африка на пд. від Сахари ), Ефіопія, Ліберія (незалежна з 1847 р., коли на її
території приїхали колишні раби зі США), ПАР (де-факто незалежний як Південно-
Африканський Союз).
Ø !!Розпад колоніальної системи почався на півночі континенту ( у1951 р незалежної стала
Лівія, в 1956 р - Марокко, Туніс і Судан). Але нас цікавить 1957-1958 рр. – незалежність
отримали Гана і Гвінея!!!
Ø Колоніальні режими в африканських країнах були знищені в результаті національно-
визвольної боротьби корінних народів.
Ø Деколонізація континенту розпочалася з 50-х pp. XX ст. Розпад колоніальних імперій
поширився з Північної Африки. Під їхнім впливом визвольний рух перекинувся на
Тропічну Африку.
Ø У 60-х pp. звільнилося понад 30 африканських країн. У 1960 р, який увійшов в історію як
«Рік Африки», домоглися незалежності 17 колоній. В середині 70-х рр. XX ст. отримали
незалежність всі португальські колонії.
Ø У 1990 р. стала незалежною остання велика колонія на материку — Намібія. У 1993 р. зі
складу Ефіопії виокремилась Еритрея, а в 2011 - Південний Судан від Судану.
Отже, сучасна політична карта Африки на південь від Сахари та і Африки в цілому
 сформувалася головним чином під впливом європейської колонізації і деколонізації.!!!

80. Особливості соціально-економічного розвитку держав Субсахарської Африки

Субсахарська Африка – назва частини африканського континенту, що знаходиться на південь від
пустелі Сахара. Ця частина Африки населена переважно негроїдними народами (на відміну від арабів
Північної Африки), що послужило підставою для більш ранньої назви «Чорна Африка».
Особливості:
· Кордони між країнами здебільшого геометричні, тому прикордонні конфлікти, великі етнічні групи
по різні сторони кордону;
· Міжетнічна ворожнеча (згадайте Руанду);
· Поширений трайбалізм – племінний або етнічний сепаратизм у суспільстві. На практиці він
означає, що всі соціально-економічні відносини встановлюються через родоплемінні, етнічні зв’язки.
Політичні партії створюються за етнічною ознакою, справи прагнуть вести лише з одноплемінниками +
Поширений непотизм – по-нормальному, кумівство;
· Конфлікти і на релігійному ґрунті виникають: між християнами й мусульманами (згадайте Нігерію);
· Більшість держав, крім ПАР – країни-периферії, нерозвинені, економічно відсталі, хоч і мають
достатньо ресурсів; 13 держав не мають виходу до моря, а це означає, що у них немає надійних шляхів
сполучень із зовнішнім світом;
· Високий рівень народжуваності, високий рівень смертності, хвороби поширені, неграмотність;
· Помітне існування військово-диктаторських режимів і домінування військових у суспільно-
політичному житті. Причини цього явища внутрішні:
– незавершеність процесів формування африканського суспільства;
– відносно короткий період незалежного розвитку африканських країн;
– складне переплетіння різних типів економічних відносин;
– слабка соціально-класова диференціація суспільства;
– залишки родоплемінних відносин;
– широкий спектр ідеологічних поглядів населення;
– економічна і політична залежність від розвинутих країн;
– наявність таких соціальних явищ, як голод, злидні, хвороби, неграмотність, низька політична
культура.
Зовнішні причини пов’язані з протиборством СРСР – США в період «холодної війни».
· Сьогодні в Субсахарській Африці діють різні міжнародні організації, які намагаються допомогти
бідним країнам, вони і відіграють важливу роль в сучасному соціально-економічному розвитку.

81. Природно-кліматичні умови й мінерально-сировинні ресурси Латинської Америки

Природні умови. Різноманітність природних умов зумовлена розмірами території, її великою
протяжністю у меридіональному напрямку.
У рельєфі регіону виділяються: платформений рівнинно-плоскогірний схід і складчасті
геосинклінальні утворення заходу і півночі, представлені гірською системою Кордильєр, які у
Південній Америці звуть Анди. Латиноамериканські Кордильєри — одна з найвищих (г. Аконкагуа —
6959 м) і найдовша з гірських систем земної кулі, що простягається вздовж західних районів регіону на
15 тис. км. Східну частину регіону займають плоскогір'я і нагір'я (Гвіанське, Бразильське і плато
Патагонії) та рівнини, в тому числі найбільша на земній кулі— Амазонська низовина площею понад 5
млн км2. Вона розташована в області тектонічного прогину і представлена плоским рельєфом
шаруватих рівнин із слабоврізаними широкими долинами численних рік.
Для найбільших природних зон Латинської Америки найважливішою особливістю клімату є сезонна
зміна повітряних мас і напрямків їх руху. Регіон одержує багато сонячного тепла. Латинська Америка
розташована переважно у зоні пасатно-мусонної циркуляції атмосфери.
Головні особливості рельєфу і клімату зумовлюють своєрідність річкової мережі та забезпеченість
водними ресурсами країн. Найбільші ріки належать до басейну Атлантичного океану: Амазонка,
Парана, Магдалена, Уругвай, Оріноко, Сан-Франциску тощо. Амазонка є найбільшою у світі рікою за
розмірами басейну і водоносності. Разом із притоками Амазонка утворює систему внутрішніх водних
шляхів загальною довжиною понад 25 тис. км. На Гвіанському нагір'ї у Венесуелі знаходиться
найвищий водоспад на Землі — Анхель. Великих озер у Латинській Америці мало. Численні лише
льодовикові озера у Південних Андах. У Центральних Андах найбільше із високогірних озер світу —
тектонічне озеро Тітікака. У Центральній Америці найзначніші озера — Нікарагуа і Манагуа.
Природні ресурси. Латинська Америка — унікальний за природними ресурсами регіон світу. Тут є
великі території з родючими ґрунтами, могутні водні системи, лісові масиви (разом становлять 1/3
площі всіх лісів світу).
Мінеральні ресурси. Латинську Америку називають «геологічною коморою» світу, але енергоджерела
розподілені нерівномірно. Основні запаси нафти сконцентровані у Мексиці і Венесуелі . Найбільші
родовища газу виявлені у Мексиці, Венесуелі, Аргентині, Чилі. Величезні запаси промислового урану
мають Бразилія, а також Аргентина, Колумбія і Мексика. Запаси залізної руди найбагатші у Бразилії,
яка посідає 1-ше місце у світі за обсягом запасів та її видобутком. Родовища бокситів сконцентровані на
Ямайці, у Суринамі, Гайані, Бразилії, Домініканській Республіці; мідної руди — у Чилі (20 % світових
запасів). Великі запаси міді також є у Перу й Мексиці. Олов'яні руди залягають у Болівії , Бразилії.
Поклади сурми виявлено у Болівії (до 40 % світових запасів), Мексиці і Перу, ртуті — у Мексиці.
Кобальтові руди зосереджені у Домініканській Республіці, Бразилії та Венесуелі. На платину багаті
надра Колумбії, золото — Бразилії, Колумбії, Мексики, Перу і Нікарагуа, срібло — Мексики, Перу,
Чилі, Еквадору, алмази — Бразилії, Венесуели, Гайани, смарагди — Колумбії.
Регіон має водні ресурси світового значення. Йому належить 1/5 поверхневого стоку населеної суші й
не менше 1/10 гідроенергоресурсів планети. Із 70-х років XX ст. в Аргентині, Бразилії, Парагваї,
Венесуелі та Мексиці почали створювати гідровузли з потужними ГЕС.
Ліси. Тут зосереджено 1/4 частину лісових ресурсів світу. Найбільший масив лісів розташований в
Амазонській низовині. У регіоні зростають найцінніші породи дерев. Запаси деревини, в тому числі
цінних порід (кедр, червоне і коралове дерева), становлять в Амазонії 1/3 світових
Значення регіону: Латинська Америка знаходиться досить близько до території США і далеко від
інших країн. На території регіону знаходиться стратегічний об'єкт - Панамський канал, який з'єднує
Атлантичний і Тихий океани. Через країни Латинської Америки проходять найважливіші транспортні
магістралі, які з'єднують материки.
Висновок. Природні умови країн Латинської Америки загалом сприятливі для життя людей й
господарської діяльності. А багаті та різноманітні природні ресурси є передумовою розвитку як
сільського господарства, так і промисловості. Головні проблеми — це недостатнє вивчення ресурсів на
деяких територіях та організація їх масштабного й раціонального використання.

82. Етнічний та конфесійний склад населення країн Латинської Америки.

У середині та другій половині XIX ст. зростання населення країн Латинської Америки помітно
змінив демографічну ситуацію. До закінчення Війни за незалежність, у першій половині 1820-х років,
чисельність населення колишніх колоній становила 17 млн чоловік. До кінця XIX в. в результаті
високого природного приросту та імміграції з Європи кількість населення регіону зросла до 63 млн осіб
(1900). Латинську Америку населяли і продовжують населяти в наші дні представники трьох
найбільших рас людства: монголоїдної (корінне індіанське населення), європеоїдної (мігранти та їхні
нащадки з країн Європи), екваторіальної або негро-австралоїдної (нащадки вивезених з Африки
негрів). Кожна з трьох рас була представлена як в «чистому» вигляді, так і в ще більшому ступені в
різних змішаних – метисних варіантах. Виділяють ще одну велику етнічну групу - самбо — нащадків
змішаних шлюбів між негроїдами і корінним населенням - індіанцями. Таким чином сформувалася
расово-етнічна неоднорідність населення регіону. У найгіршому становищі з соціально-економічної та
природно-кліматичної точок зору знаходилося корінне індіанське населення. Воно мало найнижчий
рівень життя, найнижчі показники грамотності, і являло собою найбільш знедолену, злиденну етно-
соціальну групу населення країн їхнього проживання. Крім іншого, індіанці були поставлені у штучно
створену політичну та культурну ізоляцію, в свого роду цивільно-правовий вакуум. Унаслідок
відсутності навичок писемності індіанці були позбавлені виборчого права, віддистанційовані від
світової культурної спадщини.
У конфесійному відношенні панівною релігією переважної більшості латиноамериканського
населення стала релігія колишніх метрополій, католицизм. У колоніальний період будь-яке інше
віросповідання переслідувалося інквізицією. Після завоювання незалежності була визнана і
конституційно закріплена свобода віросповідання. У ряді країн (Бразилія, Чилі, Еквадор, Сальвадор,
Гватемала, Гондурас, Мексика, Нікарагуа, Панама, Уругвай) відбулося відділення церкви від держави.
Крім католицизму частина латиноамериканців сповідує протестантизм, впроваджений англійцями в
свої колонії, а також частково в Бразилію та Чилі. Індійське населення Гайани, Тринідаду і Тобаго
залишалося послідовником індуїзму. Серед мігрантів з Азії поширилися іслам, іудаїзм, буддизм і
конфуціанство. Вкрай незначне число нащадків мігрантів-слов’ян залишалися православними. Корінне
індіанське населення в період завоювання європейцями піддавалося насильницької християнізації,
причому з використанням крайніх заходів примусу. Однак навіть офіційно поширений католицизм
серед індіанців продовжували зберігатися вірування та обряди їхніх предків – тотемізм, культ
племінних богів, шанування божеств землеробства і родючості, астральні культи, індивідуальні
та групові магічні обряди. Нащадки вивезених з Африки рабів стали послідовниками афро-
християнських культів, т. Е. Синкретичних культів, які об’єднують елементи різних африканських
релігій з елементами католицизму. Найбільшого поширення з них отримали водуізм (Гаїті), сантерія
(Куба), кандомбле і Шанго (Бразилія).

82. Етнічний та конфесійний склад населення країн Латинської Америки.

У середині та другій половині XIX ст. зростання населення країн Латинської Америки помітно
змінив демографічну ситуацію. До закінчення Війни за незалежність, у першій половині 1820-х років,
чисельність населення колишніх колоній становила 17 млн чоловік. До кінця XIX в. в результаті
високого природного приросту та імміграції з Європи кількість населення регіону зросла до 63 млн осіб
(1900). Латинську Америку населяли і продовжують населяти в наші дні представники трьох
найбільших рас людства: монголоїдної (корінне індіанське населення), європеоїдної (мігранти та їхні
нащадки з країн Європи), екваторіальної або негро-австралоїдної (нащадки вивезених з Африки
негрів). Кожна з трьох рас була представлена як в «чистому» вигляді, так і в ще більшому ступені в
різних змішаних – метисних варіантах. Виділяють ще одну велику етнічну групу - самбо — нащадків
змішаних шлюбів між негроїдами і корінним населенням - індіанцями. Таким чином сформувалася
расово-етнічна неоднорідність населення регіону. У найгіршому становищі з соціально-економічної та
природно-кліматичної точок зору знаходилося корінне індіанське населення. Воно мало найнижчий
рівень життя, найнижчі показники грамотності, і являло собою найбільш знедолену, злиденну етно-
соціальну групу населення країн їхнього проживання. Крім іншого, індіанці були поставлені у штучно
створену політичну та культурну ізоляцію, в свого роду цивільно-правовий вакуум. Унаслідок
відсутності навичок писемності індіанці були позбавлені виборчого права, віддистанційовані від
світової культурної спадщини.
У конфесійному відношенні панівною релігією переважної більшості латиноамериканського
населення стала релігія колишніх метрополій, католицизм. У колоніальний період будь-яке інше
віросповідання переслідувалося інквізицією. Після завоювання незалежності була визнана і
конституційно закріплена свобода віросповідання. У ряді країн (Бразилія, Чилі, Еквадор, Сальвадор,
Гватемала, Гондурас, Мексика, Нікарагуа, Панама, Уругвай) відбулося відділення церкви від держави.
Крім католицизму частина латиноамериканців сповідує протестантизм, впроваджений англійцями в
свої колонії, а також частково в Бразилію та Чилі. Індійське населення Гайани, Тринідаду і Тобаго
залишалося послідовником індуїзму. Серед мігрантів з Азії поширилися іслам, іудаїзм, буддизм і
конфуціанство. Вкрай незначне число нащадків мігрантів-слов’ян залишалися православними. Корінне
індіанське населення в період завоювання європейцями піддавалося насильницької християнізації,
причому з використанням крайніх заходів примусу. Однак навіть офіційно поширений католицизм
серед індіанців продовжували зберігатися вірування та обряди їхніх предків – тотемізм, культ
племінних богів, шанування божеств землеробства і родючості, астральні культи, індивідуальні
та групові магічні обряди. Нащадки вивезених з Африки рабів стали послідовниками афро-
християнських культів, т. Е. Синкретичних культів, які об’єднують елементи різних африканських
релігій з елементами католицизму. Найбільшого поширення з них отримали водуізм (Гаїті), сантерія
(Куба), кандомбле і Шанго (Бразилія).

83. Інтеграційні процеси в Латинській Америці (на прикладі НАФТА).

Одним з найпотужніших інтеграційних об'єднань світу є Північноамериканська асоціація

вільної торгівлі НАФТА (North American Free Trade Agreement - NAFTA), країнами-учасницями
якої є США, Канада та Мексика. НАФТА є найбільшим регіональним інтеграційним
об'єднанням світу за величиною ВВП (майже 19 трлн. дол. на рік) і поступається лише ЄС за
обсягами експортно-імпортних операцій. Частка НАФТА в світовому ВВП у 2011 році становила
23%, а в світовому товарообороті - 13,4%.
Об'єктивною передумовою північноамериканської інтеграції слугували тривалі
економічні зв'язки між країнами регіону, передусім між США та Канадою, які зумовили їх
тісну взаємозалежність. Зокрема на початку 1990-х pp. майже 80% канадського експорту
спрямовувалося до США, а 70% імпорту Канади становили американські товари. Розвиток
торговельних відносин супроводжувався інтенсивним проникненням в канадську та
мексиканську економіку транснаціональних корпорацій США.
Угода про вільну торгівлю (НАФТА) між урядами Сполучених Штатів Америки, Канади і
Мексиканських Сполучених Штатів була підписана у 1992 р. і набула чинності у 1994 р.
Угода про вільну торгівлю передбачала:
· скасування тарифів на більшість сільськогосподарської та промислової продукції
протягом 10 років,
· гармонізацію нетарифних обмежень,
· лібералізацію взаємної торгівлі послугами, в тому числі фінансовими та банківськими,
· ліквідацію обмежень щодо взаємних інвестицій,
· надання національного режиму та режиму найбільшого сприяння 20 країнам-партнерам,
· створення механізму з вирішення спорів,
· проведення спільної політики у сфері захисту прав інтелектуальної власності.
Північноамериканська зона вільної торгівлі має ряд характерних особливостей:
· це єдине інтеграційне угрупування, що охоплює цілий континент;
· країни-члени НАФТА суттєво відрізняються за рівнем економічного розвитку (США -
супердержава, Канада - промислово розвинена країна, Мексика - країна, що розвивається);
· лише НАФТА має яскраво виражений центр - США: основні торговельні та інвестиційні
потоки спрямовані переважно від США і до США; канадсько-мексиканські торгівельні та
інвестиційні зв'язки залишаються відносно слабкими;
· НАФТА - це переважно економічний блок, який орієнтується на максимальну
 економічну відкритість та забезпечення високих та стійких темпів економічного
зростання. До прикладу МЕРКОСУР з'явився не стільки за економічних, скільки з
політичних чинників;
· для НАФТА характерна інтеграція „знизу": інтеграційні процеси тут розвивались
переважно на корпоративному та галузевому рівнях за рахунок великомасштабного
переливу капіталу північноамериканських ТНК;
· НАФТА не має наднаціональних органів, рішення яких є обов'язковими для країн-
учасниць, та має мінімальну кількість міждержавних спеціалізованих організацій з
консультативними та рекомендаційними функціями;
Вступаючи до НАФТА, кожна з країн-учасниць переслідувала власні цілі та національні
економічні інтереси.
США прагнули через об'єднання зусиль з метою протистояння зростаючому впливу ЄС та
Азійсько-Тихоокеанського регіону в Західній півкулі. На межі XX та XXI ст. США одноосібно, без
посилення могутності північноамериканського центру, стало все важче реагувати на зміни у
розстановці світових економічних сил та впливати на світове господарство. За рахунок НАФТА
Сполучені Штати сподівалися розширити безмитний ринок реалізації продукції національних
виробників, зміцнити позиції американських ТНК в економіці Канади та Мексики, отримати
доступ до канадських і мексиканських енергетичних ресурсів, посилити вплив на Латинську
Америку завдяки зв'язкам Мексики, яка мала режим вільної торгівлі із п'ятьма державами цього
регіону.
Канада сподівалася позбутися протекціоністських обмежень з боку США і тим самим підвищити
конкурентоспроможність товарів своїх виробників на американських ринках, суттєво збільшити
незначний раніше товарооборот із Мексикою, через США і Мексику вийти на ринки країн
Латинської Америки, завдяки активізації зв'язків у межах об'єднання пожвавити економічну
ситуацію в країні, підвищити темпи економічного зростання, збільшити зайнятість.
Мексика розраховувала отримати доступ до досягнень науково-технічного прогресу для
модернізації національної економіки, покладала надії на залучення додаткових інвестицій та
новітніх технологій в національне виробництво, що могло забезпечити значне збільшення
робочих місць, підвищення конкурентоспроможності національного виробництва, очікувала
вигідніших умов експорту своєї продукції на ринки США та Канади.
За період свого існування НАФТА продемонструвала в цілому позитивні, але суперечливі й
асиметричні результати. Незважаючи на асиметричність інтеграційного процесу та існуючі
проблеми його розвитку, усі три країни позитивно оцінюють підсумки членства в НАФТА.
Подальші перспективи північноамериканської інтеграції пов'язані з її розвитком „вглиб"
на основі формування митного і валютного союзу, та „вшир" - за рахунок укладання
угод про вільну торгівлю та асоційоване членство з окремими країнами Латинської
Америки (Чилі, Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа та ін.).

Досить успішне економічне й політичне зближення між латиноамериканськими країнами спонукало

Вашингтон до спроб поставити під контроль інтеграційні тенденції в західній півкулі. Під егідою
Адміністрації Клінтона в 1994 році був висунутий і схвалений проект «Зони вільної торгівлі обох
Америк» (Free Trade Area of Americas, FTAA), хоча підписання угоди відклали на 2005 рік. Проте вже
в ході обговорення чітко виявилася конкуренція двох проектів – бразильського та американського.
Бразильський уряд припускав розвиток інтеграції МЕРКОСУР (Економічний союз держав у Південній
Америці) і НАФТА (Північноамериканська угода про вільну торгівлю) з поступовим економічним
«підтягуванням» Латинської Америки і паралельним зближенням митної і тарифної політики між
блоками на основі концепції «відкритого регіоналізму».

Американський варіант пропонував створювати Панамериканську зону вільної торгівлі на

основі і на умовах членів–засновників НАФТА, тобто фактично за рахунок розчинення
регіональних інтеграційних угрупувань Латинської Америки. США пропонували вже в кінці 1998
року почати переговори про ліквідацію митних бар’єрів, взявши за основу модель НАФТА. Утім лідери
низки латиноамериканських країн заявили, що першим кроком до реалізації Панамериканської зони
вільної торгівлі могло б стати утворення Спільного південноамериканського економічного простору
(SAFTA – South American Free Trade Area) внаслідок успішних переговорів між Андським
співтовариством і МЕРКОСУР. Так, на четвертому підприємницькому форумі американських держав, що
відбувся в березні 1998 року в Сан–Хосе, країни–члени МЕРКОСУР домоглися підтримки своєї позиції,
яка відкидає підписання часткових угод у межах процесу створення Панамериканської зони вільної
торгівлі.
Позицію представників МЕРКОСУР заперечували в основному делегати США і Канади, виступаючи за
укладання угод для отримання швидких результатів лібералізації торгівлі. Зрештою, лідери 34 країн
західної півкулі домовилися про трирічний етап переговорів щодо створення ФТАА. Після
закінчення форуму в Коста–Риці в 2000 році за участі центральноамериканських держав і Бразилії в
підписаній Декларації Сан–Хосе його учасники виступили із засудженням протекціоністської
політики в торгівлі, що проводиться промислово розвиненими державами стосовно держав
третього світу. Критика стосувалася практики сертифікації, що проводиться США в односторонньому
порядку, не враховуючи становища в інших країнах щодо захисту прав людини та боротьби з
наркобізнесом. Мексика та Чилі, в силу свого геополітичного становища, прагнуть до того, щоб зайняти
місце сполучної ланки між НАФТА та МЕРКОСУР. Дослідник Л. Бізореро зазначає, що
латиноамериканці бачать в МЕРКОСУР важливий буфер проникнення США в Латинську Америку у
формі або FТАА, або двосторонніх договорів. Очевидно, що економічна криза в Аргентині 2002 року
тимчасово послабила потенціал МЕРКОСУР і його претензії на лідерство в Південній Америці.

84. Інтеграційні процеси в Латинській Америці (на прикладі МЕРКОСУР).

Сьогодні МЕРКОСУР є провідним торговим блоком в Південній Америці і займає далеко не

останнє місце на світовій арені. Це інтеграційне утворення, націлене на об'єднання країн регіону та
вільне переміщення товарів, капіталів, послуг і людей серед його держав-членів, за площею воно
в чотири рази більше за Європейський Союз,а загалом ринок блоку охоплює більше 250
мільйонів людей і понад три чверті господарської діяльності на континенті. Сьогодні це
об`єднання складається з членів-засновників Аргентини, Бразилії,Уругваю та Венесуели. Остання
держава вступила до об`єднання у 2006 році, проте стала повноправним членом лише після ратифікації
договору про вступ у липні 2012 року ,оскільки парагвайський Сенат довгий час офіційно не
ратифікував його через сумніви з приводу демократичних повноважень президента Венесуели Уго
Чавеса.
У грудні 2016 року Каракас був повідомлений про припинення його прав в рамках Меркосур.
Відносини між Венесуелою і Меркосур погіршилися у зв'язку з позицією Бразилії та Парагваю,
які вважали Венесуелу не готовою взяти на себе тимчасове головування в організації у зв'язку з
політичною кризою в країні.
Парагвай такой був тимчасово виключений зі складу МЕРКОСУР у 2012 році через
державний переворот, але потім повернувся до його складу, а Болівія,в свою чергу, знаходиться в
процесі входження до об`єднання в якості повноправного члена з грудня 2012 року. В той же час
Чилі, Колумбія, Еквадор, Сурінам і Перу є асоційованими державами, а Мексика проявляє все
більший інтерес до МЕРКОСУР.
Загалом,економічна інтеграція в південноамериканському регіоні у другій половині XX століття
проходила в декілька етапів. У 60—70 роках регіональні об'єднання характеризувались закритістю
структур, а також їх прагненням захистити свої ринки високими тарифами від конкуренції
високорозвинутих індустріальних країн. Уже тоді актуальності набуває створення окремого
латиноамериканського ринку,проте через наявність значних відмінностей між
латиноамериканськими державами подальші спроби розвитку регіональної економічної
інтеграції були спрямовані на об'єднання лише деяких країн, економічно найбільш близьких один
до одного. До угруповань цього періоду відносяться Центральноамериканський спільний ринок
(САСМ), Латиноамериканська асоціація вільної торгівлі (LAAFT), яка пізніше перетворилася в
Латиноамериканську асоціацію інтеграції (LAI), Карибська асоціація вільної торгівлі, пізніше
переформовану в Карибський спільний ринок (CARICOM), Андська група і найбільша —
Латиноамериканська економічна система (LAES), яка охоплює 26 країн Латинської Америки.[8]
Протягом цього періоду завдяки спочатку Латиноамериканській асоціації вільної торгівлі (LAAFT),а
потім вже Латиноамериканській асоціації інтеграції(LAI) значного поширення набувають двосторонні
торговельні угоди серед майбутніх членів МЕРКОСУР, які стануть основою для створення
майбутнього об`єднання.
У 80-90-ті роки інтеграція в цьому регіоні зазнає величезних змін. Нова хвиля уваги до
інтеграційних угод підіймається в результаті розчарування латиноамериканських країн у
допомозі США після Фолклендської війни Аргентини з Великобританією. Ця подія стимулювала
їх інтерес до зближення на південноамериканській регіональній основі. Також в цей період
спостерігається розвиток економіки найбільших країн Південної Америки — Бразилії, Аргентини, Чилі,
а тому для інтеграція вже на цьому етапі характерними стають значно більша відкритість національних
економік, зменшення державного втручання, ліквідація багатьох видів бюрократичного контролю та
наявність значної конкуренції. В цей час такі країни-гіганти,як Аргентина та Бразилія,які протягом
усієї своєї історії змагалися за першість у Південній Америці вирішили зробили ряд спроб у сфері
субрегіональної політичної координації та економічної інтеграції, залишивши осторонь історичне
суперництво на користь регіонального лідерства і розпочавши активне економічне співробітництво.
Таким чином, у 1986 Аргентина і Бразилія - дві найбільші економічні держави Латинської
Америки - висунули спільний проект розвитку економічного співробітництва та подальшої
інтеграції, проголосивши його відкритим для приєднання інших країн. Буферні держави між
Бразилією і Аргентиною - Уругвай і Парагвай - незабаром відгукнулися на цю ініціативу.
В результаті Аргентиною, Бразилією, Парагваєм і Уругваєм,які підписали Асунсьйонський
договір у березні 1991 році був створений МЕРКОСУР. Згідно з цим договором, країни домовилися
про створення Митного союзу під назвою Південноамериканський спільний ринок, який являв
собою інтегрований регіональний ринок, члени якого були прихильниками «зміцнення процесу
економічної інтеграції, сприяючи найбільш ефективному використанню наявних ресурсів, збереженню
навколишнього середовища, координації макроекономічної політики і наданню взаємодопомоги один
одному у різних секторах економіки, заснованої на принципах поступок, гнучкості та рівноваги».
Договір в Асунсьйоні вважають " рамковим договором ", оскільки в ньому присутні основні
елементи для створення Спільного ринку:
• Вільний рух товарів, послуг і факторів виробництва, за допомогою ліквідації мит і нетарифних
обмежень.
• створення єдиного зовнішнього тарифу () та початок загальної торговельної політики, а також
координації позицій на торговельно-економічних, регіональних та міжнародних форумах.
• координація макроекономічної політики між країнами - членами в сферах зовнішньої торгівлі,
сільського господарства, промисловості, податково - бюджетних та грошово-кредитних питань,
іноземної валюти і капіталу, послуг, мита, транспорту і зв'язку.
• можливість змінності національного законодавства за певних умов задля зміцнення процесу
інтеграції.
• уніфікація правил функціонування вільних промислових зон.
• єдиний порядок визначення походження товарів.[3]
Тим не менш, існує плутанина в датування створення цього економічного союзу. Вона пов'язана з
тим, що реально торговельний блок оформився лише до 1995 року. До того йшла непроста підготовча
робота. У 1994 році до Асунсьонського договору було укладено додаткову угоду Оуро Прето, яка
підтвердила створення зони вільної торгівлі і проголосила задачу подальшого перетворення її у
митний союз. У 1995 цей договір набув чинності - усередині блоку між чотирма країнами-членами
були ліквідовані мита та інші обмеження на 90% товарів, а на зовнішніх кордонах блоку стали
діяти загальні митні тарифи на імпорт з третіх країн, які охопили приблизно 85% всіх видів
товарів,що ввозилися до країн МЕРКОСУР, ставки яких (залежно від ступеня "чутливості" для
національних економік товарів,що ввозилися) варіювалися від 2 до 20%. Митний союз
МЕРКОСУР, що став практично першим таким союзом в Південній Америці , набув чинності 1
січня 1995, а інтеграція розглядалася державами союзу як відповідь на тенденції світового
розвитку і засіб забезпечення повноправної країн регіону у вирішенні питань світової економіки.
Політикою МЕРКОСУР на початковому етапі була розробка простої інституційної системи
організації, яка мала поступово збільшуватися з поглибленням інтеграції. На противагу великим
організаційним структурам інших інтеграційних угруповань, таких як Андійський пакт, ідеєю
МЕРКОСУР було поступове збільшення кількості інститутів. Основний орган МЕРКОСУР - Рада
спільного ринку, який проводить зустрічі на вищому рівні. Виконавчим органом є Група спільного
ринку. В МЕРКОСУР також є адміністративний орган - Секретаріат. Крім цього, в структуру входять 2
консультативні колегіальні органи: Парламентська комісія (представники національних парламентів) та
Економічний і соціальний консультативний форум. Всі ці органи є міжурядовими, вони не носять
наддержавного характеру. Основним принципом діяльності вищих органів МЕРКОСУР є
консенсус. Саміти МЕРКОСУР відбуваються кожні півроку за порядком ротації на території країни, яка
у цей термін головує. На наступні півроку головування переходить до іншої країни.
МЕРКОСУР покликаний забезпечити вільний рух товарів, послуг і робочої сили, лібералізацію
взаємної торгівлі, відкрити ринки для проведення структурних реформ і модернізації національних
економік, скасувати всі мита і нетарифні обмеження у взаємній торгівлі країн - членів, а також ввести
єдиний зовнішній тариф, забезпечити координацію макроекономічної, сільськогосподарської ,
податкової та соціальної політики , а також гарантувати зростання товарообігу між партнерами,
виступати арбітражем у торговельних суперечках між його членами. Кінцевою метою процесу
проголошувалася інтеграція всіх країн Латинської Америки.
Таким чином, вже на кінець 1990-х років зниженню митних бар'єрів і макроекономічних ризиків
сприяло поглибленню процесів взаємодоповнюваності і спеціалізації. Покращились якісні
характеристики торгівлі: в 1998 р. близько 60 % товарообігу країн МЕРКОСУР припадало на
внутрішньофірмовий обмін. Схожа ситуація спостерігалася в інвестиціях, які між найбільшими
партнерами по інтеграції зросли за вісім років більш ніж у вісім разів, переключившись в цьому зі
сфери послуг на виробничі галузі.

85. Найдавніші цивілізації доколумбової Америки.

Археологи не знайшли на американському континенті останків прадавніх людей, тобто перші
мешканці прийшли сюди з інших регіонів. Заселення, на думку більшості сучасних науковців,
розпочалося від часів пізнього палеоліту (30-20 тис. рр. тому) і відбувалося з Північно-Східної Азії
через Берингову протоку.
Багато племен, заг. кількість населення в Західній півкулі становила близько 90 млн. осіб, з них
приблизно 10 млн. - у Північній Америці, решта - у Центральній та Південній.
Спільноти знаходилися на різних щаблях розвитку. Більшість із них перебувала на неолітичному
рівні, займалася мисливством, рибальством, збиранням і примітивним землеробством.
З великих домашніх тварин жителям Америки була відома лише лама, яка не давала молока, не
могла використовуватися для їзди верхи, для транспортування вантажів. Тому Америка не знала кіного
війська і відповідного привілейованого стану.
Говорячи про тривале домінування кам'яних знарядь праці і війни, про повільний розвиток
металургії, ця частина світу так і не досягла обробки заліза.

ОЛЬМЕКИ
- Найдавніша цивілізація в Америці - з’явилася приблизно в 1500 р. до н. е. на узбережжі
Мексиканської затоки в районі Ла Венти і процвітала до 800 р.,
- Ольмеки населяли область Табаско на території нинішньої Мексики.
- мали розвинене землеробство, будували поселення. До досконалості була доведена технологія
обробки каменю. Збереглися ольмекском вівтарі, вирубані в скелях; дійшов до наших днів ольмекський
фресковий живопис.
- На чолі суспільства стояли жерці-астрологи.
- їм належить першість у культивуванні маїсу (кукурудзи), виготовленні гуми із соку
каучукового дерева, винайденні першої на континенті системи писемності - ієрогліфів, складанні
календаря на основі спостереження за зірками, а також гри (типу баскетбол), яка згодом
поширилася в усіх цивілізаціях Мезоамерики.
- Залишилося чимало їхніх портретів - величезних кам’яних голів, які важать від 10 до 35 т і у
висоту сягають трьох з половиною метрів. Особливий інтерес викликають їхні яскраво виражені
негроїдні риси обличчя, можливо походження з Африки. Викликає здивування техніка обробки
базальту - однієї із найтвердіших порід каменю, адже ольмеки не знали знарядь із заліза.
- Причини зникнення цивілізації – невідомі.

МАЙЯ

- знаходилася на території сучасних південно-західної Мексики, Гондурасу, Гватемали.

- Розквіт класичної цивілізації припав на III-IX ст., коли були побудовані такі величні міста, як
Паленке, Копан, Тікаль та ін., що переважно виконували релігійні та церемоніальні функції. У VIII ст.
майя створили сильну централізовану державу зі столицею Майяпан. Мая не повністю зникли.
Залишивши свої міста і лани, вони мігрували на півострів Юкатан, де розквітла Нова імперія з новими
міськими центрами - Чічен-Іца, Ек Балам, Ушмаль, Кабах, Ецна тощо. Політична організація
північних царств відрізнялася від класичної. В центрі політичного життя в ІІІ-IX ст. стояв "священний
цар" - халач-вінік, який одночасно виконував й управлінські, і жрецькі функції. Його влада була
спадковою. В юкатанський період з’явилася інша система владної організації, за якою можливим
стало правління кількох царів водночас. Існувало рабство, а вільні общинники сплачували
податки.
- В основі - успішне сільське господарство, яке давало достатню продовольчу базу для
життєзабезпечення в найкращі часи приблизно 14 млн. особам. Основою раціону був маїс
(кукурудза). Одомашнили індичок, проте основне м'ясо, яке споживали – собак.
- Приватної власності не існувало: вважалося, що вся земля належала богу Сонця, від імені
якого нею розпоряджався верховний правитель.
- Вони багато чого навчилися в ольмеків, зокрема, на основі їх системи розробили свою
складну ієрогліфіку (близько 850 знаків). , винайшли технологію вироблення своєрідного паперу із
фікуса. До наших днів збереглися три книги майя. Майя також розробили власний календар - точніший,
ніж тогочасний європейський, у математиці вони досягнули висот, що були недоступні європейцям ще
кілька століть, наприклад, визначили число 0
Вплив цивілізації майя поступово зменшувався, союз міст-держав розпався приблизно в 1450 р.
Головні населені пункти перетворювалися на маленькі держави, що ворогували між собою. Це
полегшило їх підкорення іспанцям на чолі з де Кордовою в 1517-1518 рр.

АЦТЕКИ
- Ацтеки прибули в Максику з легендарної батьківщини Ацтлан. Столицею їхньої держави
мав бути острів посеред озера, де на кактусі мав би сидіти орел і тримати в пазурах змію (зараз цей
символ можна знайти на прапорі Мексики). В 1325 р. такий острів знайшли і назвали місто Теночтітлан.
- Ацтеки створили останню квітучу цивілізацію в Мексиці, що проіснувала до прибуття
європейців.
- До часу прибуття Ф. Кортеса в 1519 р. ацтекська держава обіймала всю центральну Мексику.
Правителі сусідніх держав вклонялися ацтекам, а підкорені провінції навіть сплачували данину.
- Впродовж XV ст. примітивні кочівники перетворилися на професійних солдат. Сильна
діюча армія перетворилася на становий хребет ацтекської держави, а війна - на центральну тему
культури. В ацтекському суспільстві війна сформувала соціальну ієрархію, освіту й економічний
добробут. Війна також була предметом релігійної віри.
- Ацтеки мали писемність, у якій фіксувалися знання з історії, географії та релігійних
практик. Писемність в ацтеків засновувалася на поєднанні піктографії з ієрогліфікою.
- Військові начальники, судді, намісники провінцій призначалися правителем із слуг, які
показали себе військовими героями. Намісники провінцій здійснювали політичну, судову і військову
владу від імені імператора.
- Поряд зі світськими соціальними верствами стояли храмові жреці. Ацтеки радилися із
жрецями щодо вибору дружин і чоловіків, майбутньої кар’єри дітей, перед тим, як вирушити в мандри
або на війну.
- На верхівці соціальної піраміди стояв імператор. Престол переходив від імператора до
найбільш здібного сина однієї з його законних дружин, який потім вів на бій військо, вважався
останньою апеляційною інстанцією та ніс відповідальність за забезпечення запасу харчів для народу.
- Вищий клас практикував полігамію і мав багато дітей. користувалися працею великої
кількості служників і рабів.
- 1521 р – Кортес взяв в полон. Підступні іноземці скористалися розгубленістю тодішнього
правителя - Монтесуми П, якому Ф. Кортес видався Кецалькоатлем, оскільки прибув у той самий рік,
передбачений пророцтвом, мав білу шкіру і бороду, приїхав на крилатих кораблях зі Сходу - так як і
мало бути за легендою. Замість того, аби дати бій, він влаштував пишний прийом, який іспанці
використали для того, щоб узяти правителя в полон.

ІНКИ
- були маленькою войовничою групою, що підкорила довколишні племена і встановила одну з
найвидатніших імперій у світі, яка поширилася на територію сучасних Перу, Чилі й Аргентини.(бл 16
млн людей)
- Лідер - Сапа Інка - "Єдиний Інка".
- Інки правили шляхом уніфікації, нав’язавши не тільки єдину мову, але й пантеон богів -
бога Сонця - божественного предка царської родини, його дружини - богині Місяця, і бога грому, який
приносив життєдайний дощ. Кількість жертвоприношень була меншою, ніж в ацтеків.
- Чудова система доріг забезпечувала пересування армії та швидке поширення наказів
правителя кур’єрами.
- Інки знали кодифіковане право. Найтяжчим злочином вважалася державна зрада. Суворо
каралися посадові злочини, неробство, лінощі. Якщо людина крала з голоду, то карався чиновник, який
не забезпечив її продовольством.
- В інків існувало два типи письма. Перший - вузликова система, що називалася “кіпу” - за
допомогою шнурів різної довжини і різного кольору, на яких зав’язувалися десятки видів вузликів.
Вона призначалася для передачі адміністративно-економічної інформації. Друга система була
малюнчастою. Пачакуті звелів створити за її допомогою мальовану історію свого народу.
- Держава вимагала від кожного одружуватися. Людина не вважалася дорослою до того,
поки не одружувалася, починала вести своє господарство і виконувала громадські обов’язки
- зводили мости з опорами на кам'яних стовпах
У багатьох аспектах побут простого народу регламентувався, був позбавлений вибору й
ініціативи. Однак інки піклувалися про бідних і літніх, що не могли дбати про себе, розподіляли
провізію в часи нестачі та голоду, надавали допомогу при стихійних лихах.

ЧІЧБА
- жили на території сучасної Колумбії;
- зводили міста;
- обробляли мідь;
- були гарними ювелірами.
 86. Іспанське та португальське завоювання Америки, особливості колоніального режим

Іспанське та португальське завоювання Америки розпочалося після відкриття Нового світу

Колумбом 12 жовтня 1492 року. Ще в 1494 р. між Іспанією та Португалією був укладений
Тордвсільянський договір, який розмежовував сфери їх територіальної експансії.
У нововідкриті землі з Піренейського півострова рушив потік авантюристів, які шукали золото і
підданих. У 1513 р. Васко Нуньєс де Бальбоа пересік Панамський перешийок і вийшов до узбережжя
Тихого океану, а Понсе де Леон відкрив Флориду - перше іспанське володіння в Північній Америці.
Кількома роками згодом був відкритий півострів Юкатан, а в 1519-1521 pp. іспанські конкістадори на
чолі з Ернандо Кортесом завоювали Центральну Мексику, знищивши державу ацтеків і повністю
зруйнувавши їх столицю - Теночтітлан. У першій половині 30-х років XVI ст. іспанці, на чолі з
Франсіско Піссаро та Дієго де Альмагро, завоювали Перу, - основну територію цивілізації інків.
Рухаючись далі на південь, іспанські завойовники на чолі з Альмагро вторглися в 1535-1537 pp. в межі
країни, яку вони назвали Чилі («холод»), але тут наштовхнулися на опір войовничих аруканів..
У цей же час розпочалася колонізація Бразилії португальцями. На початку 40-х років Франсиско де
Орельяна досяг річки Амазонки і спустився за її течією до Атлантичного океану.
В результаті, до середини 16 століття іспанська корона отримала контроль над більшою частиною
заходу Південної Америки, Центральну Америку та південь Північної Америки, окрім раніше
завойованих територій Карибського басейну. За цей же термін, Португалія завоювала велику частину
східної Південної Америки, назвавши її Бразилією.
З іспанських володінь в Північній та Центральній Америці в 1535 р. було створене віце-королівство
Нова Іспанія зі столицею в Мехико, збудованому іспанцями на місці зруйнованого ними
Теночтітлана. До складу віце-королівства наприкінці XVIII ст. входили уся сучасна Мексика та
південна частина сучасних США (штати Техас, Каліфорнія, Нью-Мексико, Арізона, Невада, Юта,
частина Колорадо і Вайомінга).
Іспанські колонії в Південній Америці (крім Венесуели на Карибському узбережжі) та південно-
східна частина Центральної Америки (Панама) утворили в 1542 р. віце-королівство Перу з столицею в
м. Ліма (засноване в 1535 p.). У 1739 р. у віце-королівство була реорганізована Нова Гранада. .
В 1776 р. утворилося четверте іспанське віце-королівство Ріо-де-ла-Плата (Буенос-Айрес та інші
провінції сучасної Аргентини, Парагвай, сучасна Болівія).
Схема управління іспанськими колоніями відповідала ладу іспанської абсолютної монархії. Вища
влада в кожній колонії належала віце-королю чи генерал-капітану. Йому були підпорядковані і
губернатори провінцій. Містами та сільськими округами правили корехідори та старші алькальди,
індіанськими селищами - спадкові старійшини (касики), а у подальшому - виборні старости.
У 80-х роках XVIII ст. в Іспанській Америці був введений адміністративний поділ на
інтендантства, що складалися з округів. Відповідно, в Новій Іспанії було створено 12 інтендантств, в
Перу та Ріо-де-ла-Платі - по 8, в Чилі - 2.
Віце-королі та генерал-капітани користувалися широкими повноваженнями: призначали та
зміщували губернаторів і інших чиновників, розпоряджалися скарбницею, керували збройними силами,
видавали загальнообов'язкові розпорядження для населення тощо. Вони ж затверджували священиків,
чиї кандидатури пропонувалися єпископами (подібна схема мала місце і у метрополії). За свої дії віце-
королі і генерал-капітани звітували лише перед королівським урядом в Мадриді та Верховною радою у
справах колоній. Найважливіші рішення та рекомендації віце-короля чи генерал-капітана підлягали
затвердженню іспанським королем.
В більших містах існували муніципальні органи - кабільдо або аюнтам'єнто, які завідували
міськими фінансами, розглядом карних та цивільних справ, благоустроєм населеного пункту. їхня
діяльність також повністю контролювалася колоніальною адміністрацією в особі віце-короля чи його
губернаторів.
Португальською колонією Бразилія, столицею якої було м. Байя (з 1763 р. Ріо-де-Жанейро),
первісно управляв генерал-губернатор, а з другої половини XVII ст.- віце-король та підпорядковані
йому губернатори провінцій. Але колоніальна система в Бразилії була менш централізованою, оскільки
португальської корони не вдалося повністю подолати місцевий сепаратизм, що спирався на феодальні
права фазендейро (плантаторів, які експлуатували переважно працю негрів-рабів).
Важливим елементом в системі управління іспанськими та португальськими колоніями до часу
набуття ними незалежності залишалася католицька церква. Духовенство володіло численними
привілеями: звільнялося від сплати податків та користувалося правом особливої юрисдикції з карних
справ (фуеро).
Монархи Піренейського півострова розглядали свої колонії в Латинській Америці як джерела
постачання цінними металами та продуктами плантаційного сільського господарства.
Побоюючись конкуренції і намагаючись економічно прив'язати колонії до метрополій, Мадрид та
Лісабон не тільки всіляко гальмували розвиток місцевої промисловості, але й заборонили вирощування
в колоніях винограду, оливок, льону тощо. Були безжалісно вирубані виноградники і насадження
тутових дерев, на яких розводилися шовкові черви. Дозволялося вивозити лише ті сільськогосподарські
культури, які не вирощувалися в Європі (наприклад, какао). В колоніях була встановлена державна
монополія на продаж солі, спиртних напоїв, тютюнових виробів, гральних карт, гербового паперу,
пороху та інші товарів.
Найсуворішим чином заборонялися торговельні зносини колоній з іншими державами. Всі
експортно-імпортні операції між Старим і Новим Світом обкладалися надзвичайно високими митами,
причому аж до кінця XVIII ст. усі торговельні кораблі в Європу з цих колоній і у зворотному напрямі
йшли лише у складі військових флотилій..
У зв'язку з масовим винищенням індіанців та втечею уцілілих племен у важкодоступні місцевості
виникла нестача робочих рук. З XVI ст. іспанські та португальські завойовники починають ввозити
негрів-рабів з Африки. На островах Вест-Індії, в прибережних районах Нової Гранади і Венесуели, в
португальській Бразилії негри-раби становили більшість безпосередніх виробників, а спосіб
виробництва відповідав рабовласницькому. Його специфічною формою стало плантаційне рабство.
Що ж стосується місцевого індіанського населення, то значна його частина була прикріплена до
помість, чиїм власникам ці індіанці передавалися під опіку (енком'єнда) нібито для долучення до
досягнень європейської культури і християнської релігії. Індіанці обкладалися оброком (переважно
натуральним) на користь своїх енкомендеро (ті, в свою чергу, чверть цього оброку вносили до
державної казни).
Іспанське законодавство забороняло вимагати від індіанців виконання особистих повинностей (на
зразок панщини), але в Чилі, Парагваї та інших провінціях Ріо-де-ла-Плати вони були офіційно
узаконені, а в Новій Іспанії та Перу, незважаючи на офіційну заборону, широко практикувалися. Тим
самим, якщо завезені з Африки негри опинялися в Латинській Америці на становищі рабів, то
становище місцевого індіанського населення було напівкріпосним. Частина індіанців перебувала
під безпосередньою владою корони і управлялася королівськими чиновниками. З них збиралися
податки. Вони не мали права змінювати місце проживання без дозволу властей. Ці індіанці безплатно
або за символічну оплату відбували трудову повинність, яка полягала у виділенні певної кількості
чоловіків для роботи на рудниках і плантаціях, догляду за худобою, будівництва мостів і доріг. Такі
індіанці були своєрідним аналогом державних селян в Європі часів кріпосного ладу.
Привілейовану верхівку населення латиноамериканських колоній становили прибулі з Європи -
іспанці і португальці, переважно вихідці з дворянства. Вони гордилися своїм походженням і вважали
себе вищою расою не тільки стосовно негрів чи індіанців, але й відносно креолів.
Крім креолів та колоністів європейського походження, значну частину населення іспанських та
португальських колоній становили метиси, мулати і самбо - особи з фіксованою домішкою індіанської
або негритянської крові. Вони, як і їх «неповноцінні» предки, були позбавлені багатьох громадянських
прав: не могли претендувати на чиновницькі та офіцерські посади, брати участь у виборах
муніципальних органів тощо. Ця категорія населення поповнювала лави дрібних торгівців, осіб вільних
професій, дрібних землевласників тощо.

87. Внутрішньополітичне становище і проблема наркотрафіку в

Республіці Колумбія.

Коріння громадянської війни в Колумбії, яка офіційно триває з 1964 року по сьогоднішній день,
бере свій початок у внутрішньому розділі країни на дві групи: лібералів (до яких первинно входили
власники невеликих фермерських господарств, звільнені раби) та консерваторів (представники
великих землевласників та монополістів, церковні діячі). Відповідно, в середині 19 ст. були
створені дві партії, які мали протилежні цілі: ліберали хотіли розширення виборчих прав, федералізацію
країни, а консерватори – збереження статусу-кво. Обидві партії почергово приходили до влади та
прагнули перекроїти конституцію на власний розсуд. У зв’язку з цим між ними час від часу виникали
громадянські війни: 1899-1902 (наслідок – махінації США та втрата Колумбією Панами), 1948 (повстання
у Боготі після вбивства ліберального кандидата у президенти, що отримало назву Боготасо та вщент
знищило столицю) і як наслідок 1948-1958 (громадянська війна, що отримала назву «Ла Віоленсія» -
«Ера насильства», в ході якої загинуло більше 200 тис. осіб). Після цього уряд намагався сформувати
паритетний Національний фронт, 4 роки мав правити ліберал, 4 – консерватор, але консерватори
фактично знову захопили владу. Тому в 1964 році громадянська війна продовжилась, а участь в ній
беруть такі сили:
1. Уряд Колумбії
2. Ліворадикальні партизани – ФАРК (Революційні збройні сили Колумбії, які утворилися з
лібералів та комуністів, яких притиснули консерватори) та ЕЛН (Армія національного
визволення)
3. Ультраправі (вони ж наркокартелі або те, що від них залишилось)
За правління нинішнього президента Хуана Мануеля Сантоса ситуація з громадянською війною
поступово намагається вирішитися. Зокрема, з 2012 року на Кубі тривають переговори уряду
Колумбії з представниками ФАРК. Уряд пропонує таке:
1. Створити міжнародний трибунал (половина колумбійських, половина іноземних суддів) для
розслідування злочинів членів ФАРК
2. Роззброїти ФАРК
3. Компенсації 7 млн. переміщених осіб та родичам 200 тис. загиблих
4. Спільну боротьбу проти виробництва наркотиків
ФАРК, у свою чергу, просить фактичної амністії та заміни строку у в’язниці на громадські роботи
тим членам, злочини яких доведені. Це, зрозуміло, викликає обурення у сім’ях загиблих. Але чому
уряд Колумбії теоретично може піти на це? Одна з причин – самі колумбійські військові неодноразово
звинувачувалися у різних порушеннях, зокрема, за часів президентства Урібе, коли за вбитого члена
ФАРК військові отримували премії – вони вдавалися до вбивств цивільних осіб, переодягнених у форму
партизан. Ще одна причина – Колумбія має лише 10% розвіданих геологами земель, тому має
потенціал розвиватись економічно (а через партизан уряд не має доступу до багатьох земель), і окрім
того, зацікавлена у залученні туристів (яких наразі відвідує країну 2,5 млн. осіб – а що було б, якби там
ще відносно безпечно було). Та і ФАРК уже це все, чесно кажучи, набридло. За ніякі соціалістичні
ідеали там давно ніхто не стоїть. Так що всім треба мир (а наркотики можна між собою і так поділити ;).
У вересні 2016 р в Колумбії підписано історичну угоду між урядом та бойовиками Революційних
Збройних Сил країни. Мирний договір ознаменував закінчення 50-літнього збройного протистояння,
жертвами якого стали понад 220 тисяч чоловік. Відповідно до тексту угоди, бойовикам Революційних
збройних сил Колумбії гарантується амністія і можливість створення власної політичної партії. Однак на
референдумі більшість громадян Колумбії виступили проти угоди з бойовиками на запропонованих їм
умовах. Тому існує загроза поновлення протистоянь.У жовтні було проведено референдум, на якому
51% населення виразився проти запропонованого проекту угоди. Проте, за словами Сантоса, цей
референдум не вплине на стан перемир’я.
Проблема наркотрафіку:
У 70-х рр. в США бум на наркотики. Приблизно у цей час в Колумбії з’являються перші наркокартелі –
Медельїн та Калі (у відповідних містах). Спочатку вони закуповували листя коки в сусідніх Перу та
Болівії – потім, із розширенням бізнесу, почали вирощувати коку на своїй території, там же переробляти
в лабораторіях та транспортувати до США. Власне, ці два картелі нікому не заважали (окрім того, що
заробляли до 60 млн. дол. в день та періодично «прибирали» суперників з іншого картел), але через
політичні амбіції очільника Медельїнського картелю Пабла Ескобара, який образився за те, що
парламент Колумбії вирішив не допускати наркоділка у свої ряди, у країні, на додаток до громадянської
війни, розпочався ще більший терор, який влаштував проти політичних діячів та їх сімей вже сам
Ескобар. Загалом, через це Колумбія посідає перше місце за кількістю вбитих конгресменів та
кандидатів у президенти.
Наприкінці 80-х рр. у ситуацію активно втрутились США, вимагаючи екстрадиції наркос. Тоді війна
набрала ще більших обертів, і довелося вже уряду Колумбії разом з американськими спецслужбами
застосовувати силових методів з винищення наркокартелів. Вони були досить дієвими, і вже на
середину 90-х рр. обидва наркокартелі розпались, Пабло Ескобара було вбито, а очільників Калі
екстрадовано до США. США надзвичайно зацікавлені у припиненні наркобізнесу у Колумбії, оскільки
саме ця країна наразі є головним постачальником кокаїну у світі. У 2000 р. вступає в силу «План
Колумбія», на реалізацію якого протягом 2000-2014 рр. американський уряд виділив близько 10 млрд.
дол. Тогочасний президент Альваро Урібе (2002-2010) мав особисту ненависть до ФАРК, тому всіляко
підтримував план США, збільшив армію, прослуховував всіх політиків з метою дізнатися, хто з них
«повязаний» тощо. Окрім того, в основі «Плану Колумбія» лежала силова протидія наркопартизанам,
винищення посадок коки за допомоги розпилювання гербіцидів, менше акцентування на потребі
розвитку фермерських господарств та викорінення бідності. Як наслідок: багато людських жертв через
фактичне посилення громадянської війни (нараховують більше 200 тис. загиблих та 7 млн. переміщених
осіб), забруднення території джунглів хімікатами та «ефект повітряної кульки» - тобто вирощування коки
поступово змістилося до сусідніх країн – Перу та Болівії.

88. Доктрина Монро та її еволюція

02 грудня 1823 р. – проголошення доктрини Монро - перша геополітична концепція американської
дипломатії.
Суть: проголошення того, що спроби подальшої колонізації або втручання у внутрішні справи
держав, розташованих на обох Американських континентах, розглядатимуться США як акт агресії
безпосередньо проти США та призведуть до військового втручання з їхнього боку. Доктрина містила
положення і про те, що Сполучені Штати не втручатимуться у внутрішні справи існуючих колоній або
європейських країн.
Значення: доктрина Монро закріпила за США статус гегемона в Західній півкулі, що визначав хід
подій як на Північному, так і Південному континенті Америки. Доктрину почали використовувати як
виправдання експансії та військової інтервенції в Латинській Америці, що сигналізувало про зміну
ролі США у МВ від пасивного глядача до могутнього лідера світової дипломатії.
У 1840-і роки Доктрина Монро і заклики до континентальної солідарності послужили прикриттям
для приєднання до США більше половини тодішньої території Мексики (нинішні штати Техас,
Каліфорнія, Арізона, Невада, Юта, Нью-Мексико, Колорадо, частина Вайомінгу) в результаті
американо-мексиканської війни 1846-1848 рр.
Еволюція концепту:
1895 – Венесуельська криза – держсекретар Олні заявив про втручання британців у прикордонний
конфлікт у Венесуелі і порушення ними доктрини Монро => заява про те, що «США практично
суверенні на даному континенті, і будь-яка їх постанова є законом для всіх осіб, на яких держава
поширює свій вплив»
1898 – іспано-американська війна – поставила Кубу під контроль США. Маккінлі звернувся до
конгресу із закликом «застосувати сухопутні та морські збройні сили США, якщо того потребує
досягнення мети» + поправка Теллера (США не могли анексувати Кубу, а залишали контроль над
островом його народу)

1900 – прийняття Конституції Куби, але вивід американських військ з території мав відбутися
лише у випадку, якщо до її тексту будуть додані статті, що забезпечують американські інтереси –
поправка Платта (8 умов, що обмежували суверенітет Куби у найважливіших пит. і означали
встановлення над нею особл. форми протекторату США + право на інтервенцію з метою захисту куб.
незалежності)

1904-1905 - доктрина Монро як теоретичне підґрунтя «політики великого кийка» (відверте

втручання США у справи латиноамериканських країн). Передбачала, що якщо в Латинській Америці
виникнуть конфлікти, то США забезпечать їхнє врегулювання, в тому числі і з використанням
військової сили.

1911 – поправка Лоджа до доктрини Монро: накладення заборони на придбання стратегічно

важливих для США територій у Зах. півкулі неамериканськими держ. або компаніями, що виступали в
ролі агентів чужих урядів.

1912 – дипломатія долара Тафта – в обмін на пільги американським підприємцям США брали на
себе зобов'язання забезпечувати фінансову стабільність того чи іншого регіону в світі (Центральна
Америка – Гондурас, Нікарагуа)
1920 - доктрина Монро була включена до статуту Ліги націй як стаття 21, що не тільки підірвало
характер цієї міжнародної організації, виключаючи з її юрисдикції сферу впливу США, а й призвело до
розпаду пануючого міжнародного права - Jus Publicum Europaeum.
1934 – політика доброго сусіда - невторгненн і невтручання у внутрішню політику країн Латинської
Америки. Також була зміцнена ідея про те, що США повинні бути "хорошим сусідом" і повинні
проводити взаємовигідні відносини з країнами цього регіону

89. Неоліберальні реформи в Латинській Америці кін. ХХ – поч. ХХІ ст.

Передумови введення неоліберальних реформ:

У 50-х рр. країни ЛА намагалися перейти до від економіки «сировинного придатку» до
індустріалізованої => скоротився традиційний аграрний сектор, але для розвитку виробництва потрібні
були нові технології, які імпортувалися з-за кордону. Так країни стали залежними від технологій,
набралися кредитів та боргів і в результаті у 70-х роках опинилися у кризовому становищі. Необхідні
були нові реформи.
Втілення реформ:
Неоліберальні реформи проводились майже всіма ЛА країнами у декілька хвиль у період з 70-х до
поч. 2000-х, коли вже зрозуміли, що нічого доброго це не принесе.
Першими були країни з диктаторськими режимами - Бразилії, Аргентині, Чилі. Тут корекція
економічного курсу поєднувалася з утиском демократичних прав і свобод, скасуванням
конституційних гарантій, політичними репресіями.
Бразилія, де військово-диктаторський режим існував з 1964 р, першою стала на шлях економічних
змін і домоглася досить сумнівних успіхів. Підйом виробництва був забезпечений головним чином
значним припливом іноземного капіталу (у вигляді прямих інвестицій, а також кредитів і позик
міжнародних банків), скороченням витрат на оплату праці та підвищенням норми прибутку.
Показово, що в 1965-1974 рр. реальна заробітна плата зменшилася на 31% при зростанні
продуктивності праці на 56%.
В Аргентині реформи почалися після військового перевороту 1976 і встановлення диктаторського
режиму. Так само репресії проти лівих і т.д. Cкорочення державного сектора, зниження бюджетних
витрат, відмова від захисту місцевої промисловості, стимулювання конкурентоспроможного
експортного виробництва, залучення іноземного капіталу, стримування зростання заробітної
плати і зменшення соціальної сфери.
У Чилі після перевороту 11 вересня 1973 року при владі опинилася військова хунта на чолі з Аугусто
Піночетом. Скасовано дію конституції, громадянських свобод, розпущений конгрес, введено стан
облоги, заборонений Єдиний профцентр трудящих і тд. Для виведення країни зі стагнації Піночет
запросив «чиказьких хлопчиків» здійснювати реформи в економіці. У країні зміцніли позиції
іноземного капіталу, був скорочений державний сектор в економіці, покладено край політиці
протекціонізму. З іншого боку, зняття митних бар'єрів призвело до посилення міжнародної
конкуренції, яку тисячі місцевих компаній не витримали і були змушені піти з ринку. В результаті
обсяг промислової продукції в 1982 році становив лише 74% показника 1973 р. Чилійський варіант
«шокової терапії» в соціальному відношенні відкинув націю назад.
У Мексиці і Венесуелі - основних країнах-виробниках нафти в регіоні - надії на господарське
піднесення зв'язувалися зі зростанням надходжень від експорту вуглеводнів, ціни на які в 1973 р
різко піднялися. Уряди цих республік в 70-х - початку 80-х років прагнули забезпечити поєднання
розвитку економіки з ефективною соціальною політикою. У Мехіко і Каракасі розраховували, що
нафтові доходи покриють будь-які борги, але падіння цін на «чорне золото» на початку десятиліття
80-х років серйозно ускладнило їх фінансово-економічний стан: скоротилася реальна заробітна
плата, збільшилося безробіття, знизилися бюджетні витрати на соціальні потреби. Найгострішою
проблемою став величезний зовнішній борг.
 Я наслідок невдалих реформ похитнулися політичні режими - 80-ті роки стали в Латинській
Америці періодом відходу з політичної сцени диктаторських режимів.
Однак до початку 90-х років латиноамериканським країнам так і не вдавалося розв'язати фінансово-
економічні проблеми. В 1989 р країни регіону взяли на озброєння «Вашингтонський консенсус» - тип
макроекономічної політики, який був рекомендований керівництвом МВФ і Світового банку - «друга
хвиля неоліберальних реформ».
Країни регіону різко знизили участь держави в економіці, лібералізували товарні та фінансові
ринки (відмовившись від проведення політики протекціонізму), зняли практично всі обмеження на
діяльність іноземного капіталу, ще більше розширили практику зовнішніх запозичень, знизили
рівень соціальної відповідальності держави.
У грудні 1994 року почалась фінансово-економічна криза в Мексиці. «Ефект текіли» (так назвали
мексиканський колапс) став результатом наростання зовнішньоторговельного і бюджетного
дефіциту, перенасичення місцевого фондового ринку «гарячими грошима», надмірного
збільшення боргового навантаження на економіку та погіршення умов зовнішнього
фінансування, загострення соціально-політичної обстановки. У цих умовах відбулося підвищення
процентних ставок в США, що призвело до масової втечі капіталу з Мексики в Сполучені Штати.
Особливо сильно постраждала аргентинська, що служила в 90-ті роки «вітриною успіхів
неоліберальних реформ». Дефолт 2001 р боргами Буенос-Айреса (найбільші в світовій історії) підвів
риску під неоліберальними експериментами в Латинській Америці і став точкою відліку нового
політичного і економічного часу в регіоні.
Наслідки політики для більшості країн в основному були негативними:
В економічній сфері помітно в збільшився розрив між модернізованими секторами виробництва і
традиційною економікою, з якої все ще було пов'язана більшість населення
У соціальній сфері неоліберальні реформи привели до зниження життєвого рівня широких
суспільних верств, зростання соціальних контрастів, маргіналізації. Активізація протестних рухів в
тому числі і в екстремальних формах (повстанські, терористичні організації, наркомафія).
Як наслідок цього всього - «лівий поворот», тобто прихід до влади у багатьох країнах ЛА соціалістів,
індіанців тощо.

90. Режим Хуана Домінго Перона та феномен перонізму.

Хуан Домінго Перон - аргентинський державний та політичний діяч, що тричі був обраний
президентом Аргентини і займав посаду у періоди 1946—1955 та 1973—1974 років. Професійний
військовий, генерал. Поклав початок політиці поєднання націоналізму та соціалізму, виступив під
гаслом «За велику Аргентину», яка пізніше за його іменем отримала назву перонізму. В 1946-1955
роках займав посаду президента республіки. В 1947 році створив Пероністську партію (з 1958 року
називалась Хустісіалістська). З приходом до влади в 1946 році Перона в країні була створена в 1947
році Пероністська партія, а в 1949 році прийнята конституція, за якою багатопартійна система була
обмежена авторитарним, патерналістським режимом на чолі з правлячою Пероністською партією.
Робітники були охоплені в пероністський рух шляхом надання їм деяких соціально-економічних
поступок і створення корпоративних профспілок. Пероністський рух, який став соціальної опорою
режиму президента Перона, об'єднав найбільші профспілки та значні прошарки буржуазних та
дрібнобуржуазних партій під лозунгом боротьби за «політично суверенну, економічно незалежну та
соціально справедливу батьківщину». Профспілки, в тому числі і найбільша Загальна конфедерація
праці (ЗКП, заснована в 1930 році), жіночий та молодіжний рухи були поставлені під партійно-
державний контроль. В умовах задовільної економічної кон'юнктури, яка склалась в Аргентині під час
Другої Світової війни та в післявоєнні роки, аргентинська економіка розвивалася дуже успішно,
особливо в області зовнішньої торгівлі, що піднімало популярність Перона, який також, з метою
досягнення «класового миру», зробив низку поступок народним масам (зокрема, була піднята заробітна
платня деяким категоріям працівників).
Уряд Перона націоналізував низку підприємств інфраструктури. В області зовнішньої
політики проводив самостійний курс, використовуючи міжімперіалістичні протиріччя. Однак зробив
низку серйозних поступок британським монополіям, що викликало недовіру з боку США. З кінця
1940-их років уряд Перона здійнював репресії політичних опонентів. У вересні 1955 року Перон був
скинутий. З 1955 року перебував в імміграції.
Процес тотальної кооперативізації-соціалізації засобів виробництва є, таким чином, чітко
означеною метою пероністського руху. В першу чергу його реалізацію було зосереджено в сфері
сільського господарства, оскільки ця галузь була найбільш придатною для соціалізації завдяки, серед
усього іншого, існуванню давньої традиції кооперативних організацій, що передувала пероністському
режиму. Однак у кінцевому підсумку процес кооперативізації мав сягнути мети, сформульованої
Хуаном Пероном наступним чином: «кооперативи мають стати основними одиницями хустисіалістської
організації національного господарства в сферах сільського господарства, промисловості, та торгівлі».
Ця всеохоплююча соціалізація мала підтримуватись з боку уряду таким чином:
- Позбавлення олігархічного капіталу контролю над ключовими секторами економіки.
Згідно з положеннями Хустисіалістської Конституції 1949 року, такими визнавалися галузі, пов’язані з
імпортом або експортом: гірничновидобувна промисловість, водні ресурси, енергетичний сектор
(видобування та обробка нафти та природного газу та інших природних джерел енергії, а також
житлово-комунальне господарство. У принципі, власність на ці галузі переходила до рук держави, але, у
ході поглиблення революційного процесу частина відповідних виробничих потужностей передавалася в
пряме управління працівникам відповідного сектору в особі їх кооперативних та профспілкових
об’єднань. Також визнавалася можливість, як показує приклад Електричної компанії Великого Буенос-
Айресу, співіснування перехідних форм робітничого самоврядування та державної власності, а також
створення підприємств, що мали керуватися на засадах трипартизму (спільне управління ними з боку
представників держави, трудового колективу та підприємця-інвестора з правом участі в прийнятті
рішень).
- припинення попередньої «вільно-ринкової» політики, що перетворювала національне
господарство на об’єкт маніпуляцій з боку іноземних та «своїх» капіталістичних монополій;
- Форми прямої допомоги, що мала надаватися державою кооперативам та синдикальним
підприємствам, варіювалися від кредитування за пільговими умовами до укладання договорів про
підряди та закупівлі між державою та кооперативами – на виконання тих завдань, щодо яких раніше
залучалися капіталістичні підприємства.
- В ідеологічній сфері передбачалося ведення боротьби проти пережитків
індивідуалістично-буржуазної ментальності, що мала забезпечуватися шляхом ознайомлення
населення (а особливо – молоді) з формами кооперативного та соціалізованого господарства.
У вересні 1973 року знову обраний президентом, але на посаду вступив 12 жовтня. Здійснив
низку заходів по обмеженню впливу іноземного капіталу і захисту природних багатств Аргентини, в
області зовнішньої політики дотримувався курсу, направленого на встановлення рівноправних та
взаємовигідних відносин з усіма державами світу, незалежно від їхнього державного ладу.
Послідовники Перона хвалять його зусилля по знищенню бідності і покращенню стану
робітничого класу, тоді як його супротивники, представники багатих верств Аргентини, розглядали
його як популіста і диктатора, вішали на нього кліше фашиста. Він розпочав й нині популярний в
Аргентині політичний рух, відомий, як перонізм, який заявляє, що може бути і третій шлях розвитку
між капіталізмом і соціалізмом.
 91. Фолклендська війна 1982 р. та її міжнародно-політичні наслідки.
Відкриті у 1592 році англійським мореплавцем Джоном Дейвісом, Фолкленди почергово
переходили у власність Британії, Франції (1764) та Іспанії (1811), Аргентини (1820), допоки в 1833 році
не були знов завойовані англійцями; у 1892 році Фолклендські (або Мальвінські - в іспаномовних
країнах) острови набули статусу міжнародної колоніальної власності.
Наступні 90 років Аргентина докладала чимало дипломатичних зусиль, щоб повернути контроль
над островами, але у 1981 році 1800 жителів Фолклендів на референдумі прийняли рішення перейти під
юрисдикцію Британії, що спонукало аргентинську військову хунту розпочати військові дії, і 2 квітня
1982 року Фолкленди були окуповані аргентинськими військами.
У відповідь Британія за наказом прем'єр-міністра Маргарет Тетчер спорядила до Фолклендів 30
військових кораблів, і 25 квітня почались бойові дії, котрі закінчились 14 червня року поразкою
Аргентини.
Зовні ситуація в Британії справді могла здаватися не найкращою для успішної протидії агресії на
іншому кінці земної кулі. Економіка країни перебувала у важкому стані, зростало безробіття,
повсякденністю були гострі соціальні протиріччя і страйки, ефект від консервативних перетворень
кабінету Маргарет Тетчер ще не виявився. Уряд намагався економити на всьому. Програма
переозброєння 1981 року передбачала радикальне скорочення військового потенціалу – зокрема, флот
мав узагалі відмовитися від авіаносців і проведення десантних операцій.
З іншого боку, аргентинці явно недооцінили здатність британських політичних сил
консолідуватися перед лицем загрози, а також наявність імперських традицій військової мобілізації.
Результатом єдиної політичної волі вищого керівництва Британії стали повний розрив дипломатичних і
економічних відносин із країною-агресором, а також рішення про відправлення оперативного з’єднання
до Південної Атлантики та блокаду архіпелагу, що мала унеможливити постачання аргентинських
окупаційних військ.
Наслідки:
Невдача у зовнішній політиці і поразка у Фолклендській війні прискорила падіння аргентинської
воєнної хунти на чолі з президентом генералом Леопольдо Фортунато Гальтьєрі, і в 1983 році в
Аргентині було відновлено цивільне правління. На противагу, у Британії перемога зміцнила позиції
уряду Тетчер і її Консервативна партія переконливо перемогла на парламентських виборах 1983 року.
Поточна ситуація
Взаємовідносини Аргентини і Великобританії загострилися в 2010 році, після того як остання
приступила до видобутку нафти на шельфі Фолклендських островів. Крім того, Англія розмістила на
островах додатковий військовий контингент, у зв'язку з чим Аргентина розкритикувала її,
звинувативши в мілітаризації регіону. Фолклендська війна і невирішений спір досі є причиною
напружених відносин між країнами.
У 2013 році на Фолклендських островах був проведений референдум, на якому було поставлено
питання щодо їх статусу. Відомо, що 98% опитаних віддали свій голос за те, щоб острови залишалися
Британської заморською територією. Втім, на островах проживає близько 3 тис. осіб, більшість із них
має британське походження. Аргентина, в свою чергу, заявила, що не визнає результати референдуму,
так як він проводився без схвалення ООН. Тому країна і донині продовжує претендувати на ці території,
вважаючи їх своїми.

92. Особливості внутрішньої й зовнішньої політики Аргентини за президентства Нестора і

Христини Кіршнер.
У 90-ті рр. у країні було реалізовано проект модернізації, заснований на неоліберальній моделі
соціально-економічного розвитку, запропонованої МВС та експертами США. Даний ряд позитивних
результатів на першому етапі розвитку, у кінцевому висновку привів країну до економічному краху. У
2001-2002 рр. : період глибокої економічної кризи+ ганебна втеча президента Фернандо де Руссе з
Рожевого будинку+ відмова США в допомозі.
Все це створило сприятливий ґрунт для перемоги на виборах 2003 р. Н. Кіршнера. Новий президент
запропонував новий курс, як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Період знаходження його у влади
2003-2007 р. став для Аргентини часом глибоких політичних та соціально-економічних
трансформацій.
Після приходу до влади, Кіршнер впровадив зміни в аргентинському Верховному Суді. Він звинуватив
певних суддів у вимаганні та за допомогою тиску домігся того, щоб вони пішли у відставку. Замість
більшості правих і неухильно консервативних суддів, він призначив нових, тих хто був ідеологічно
ближче до нього, включаючи двох жінок. Кіршнер також відправив у відставку безліч генералів і
адміралів, репутація деяких з яких була заплямована насильством «брудної війни» (період диктатури,
за деякими оцінками вбили десь 30 тис. Людей).
Кіршнер розсекретив архіви спецслужб, в яких містилися відомості про нацистських військових
злочинців, які знайшли в країні притулок після Другої світової війни. Також була скасована амністія
військовим, які вчинили жахливі злочини в 1976-1983 рр. Нестор Кіршнер почав виплату зовнішнього
боргу країни, вивів країну з «темної смуги» в історії.
Кіршнера часто звинувачують в надмірній централізації влади, але він виявився успішним
президентом: різко скоротив бідність, домігся росту ВВП в рік на 9 %, збільшив резерви з 14 млрд
у 2003 р. до 47 млрд у 2007 р. Також він залучив 312 млн дол інвестицій для будівництва
гідроелектростанції Potrerillos з сумарною потужністю 160,4 МВт.
У зовнішній політиці Нестор Кіршнер він був прихильником «зважених» відносин з США,
продовжив діалог з Великобританією з питання Фолклендських островів, був прихильником потепління
і стабілізації у відносинах з Альбіоном. Відносини з Європою в під час президентства Кіршенера були
досить прохолодними, Аргентина була не згодна з позицією ЄС у СОТ.
Кіршнер відводив центральну роль у вирішенні міжнародних проблем ООН. Був противником
розширення Ради безпеки ООН за рахунок Німеччини, Японії, Індії та Бразилії. Прихильник участі
Аргентини в миротворчих операціях ООН (направив в «гарячі точки» 653 миротворця). Підтримував
роззброєння і політику нерозповсюдження ядерної зброї. Засудив військову операцію НАТО в Іраку,
вважаючи, що головну роль у врегулюванні повинна зайняти ООН. Засуджував як палестинців, так і
ізраїльтян в близькосхідному конфлікті. Був противником блокади Куби американцями.
Партія Кіршнера «Фронт перемоги» здобула перемогу на парламентських виборах 2005 року (набрала
більше 40% голосів виборців).
Однак в 2007 році він заявив, що не балотуватиметься на пост президента Аргентини, незважаючи на
підтримку понад 60% населення країни. Він пішов у відставку з поста президента країни 28 жовтня 2007
року в зв'язку з обранням нового президента - його дружини Крістіни Кіршнер, яка продовжила його
курс та була переобрана у 2011 р.
Першою ініціативою Кіршнер в якості президента країни стало створення в грудні 2007 р міністерства
науки, технологій та інновацій, основним завданням якого стало інноваційний розвиток країни для
підвищення конкурентоспроможності аргентинської економіки. Проте згодом світ охопила фінансова
криза і Кіршнер змушена була з цим щось робити:
1. Для подолання кризи було засновано спеціальний комітет. Уряд частково скоротив
оподаткування фізичних осіб, вжив заходів щодо державної підтримки підприємств малого і середнього
бізнесу. Для стимулювання повернення капіталів в країну прийняли спеціальний закон, який дозволив
протягом 180 днів легалізувати розміщені за кордоном активи. Курс аргентинського песо був знижений
для зміцнення конкурентоспроможності аргентинських товарів. Ці дії дозволили поліпшити стан
економіки Аргентини (у 2010 р темп приросту ВВП склав 9,5%). Однак в наступні роки економічна
ситуація в країні стала знову погіршуватися (в 2014 р економіка зросла лише на 0,5%)..
2. Був погашений зовнішній борг. Процес реструктуризації заборгованості почався ще за
президентства Нестора Кіршнера і в принципі успішно завершився його дружиною.
3.Соціальна політика Кіршнер також була доволі успішною. Були введені у 2009 р. виплати на
народження дитини батькам, які не працюють, були збільшені державні виплати при втраті
працездатності, збільшилась мінімальна заробітна плата, рівень бідності і безробітних в країні
зменшився. Також в країні були одні з найбільших у світі соціальних виплат – 1, 85 % від ВВП.
4.Реформа ЗМІ. Були заборонені монополії, для розвитку ЗМІ, але це насправді була скоріше боротьба з
медіахолдингом Grupo Clarín, який критикував президента, а у його власності була велика к-сть ЗМІ.
5. Націоналізація компаній. У 2008 р. було розпочато процес націоналізації найбільшої аргентинської
авіакомпанії Aerolíneas Argentinas з метою врятування її від банкрутства. У 2008 р у власність держави
перейшли кошти приватних пенсійних фондів. У 2012 р була націоналізована нафтова компанія
Yacimientos Petroliferos Fiscales (YPF), 51% якої належав іспанській Repsol. Іспанська сторона зажадала
компенсувати свої збитки, оцінивши їх в $ 10,5 млрд США, відмовилася від закупівель аргентинського
біопалива, а також пообіцяла звернутися за допомогою до міжнародних організацій і керівництва ЄС.
Конфлікт між країнами набув політичного характеру. Незабаром після націоналізації YPF
високопоставлені іспанські співробітники компанії в Буенос-Айресі були видворені з країни. А в
листопаді 2012 р. Крістіна Фернандес, пославшись на стан здоров'я, відмовилася їхати в іспанський
Кадіс для участі в XXII іберо-американському саміті. Тільки в 2014 р уряд Кіршнер пішов на угоду з
Repsol, пообіцявши виплатити $ 5 млрд компенсації за націоналізацію YPF. Цей крок допоміг
нормалізувати відносини між країнами і частково поліпшити репутацію Аргентини серед міжнародних
інвесторів.
У Міжнародних відносинах Кіршнер так само як і її чоловік хотіли повернути Фолкленди, тому
Крістіна критикувала розвідку нафти біля островів, який почала робити компанія Desire Petroleum,
виступала в ООН, однак, населення на референдумі 99, 8 % вирішили залишити британську владу.
Кіршнер мала дружні зв?язки з РФ, були підписані договори про парнерство, зокрема с/г, газова сфера,
атомна енергія.
Кіршнер здійснювала візити і до Венесуели (договори по промисловості, сільському господарстві,
охороні здоров*я, був заснований фонд по підтримці економік, договори по поставках нафти з
Венесуели, а також розробка спільних родовищ), і на Кубу, на близький схід (кувейт, катар, туречинна –
мета: збільшення торгового обороту), до Китаю (договори по енергетиці, медицині, інвестиції в залізні
дороги і метро в Аргентині) та Індію (атомна енергія), Чилі та Перу. Погіршились відносини з США
(через скандал з ввезенням в Аргентину американським бізнесменом венесуельського походження 800
тис дол ніби на підтримку президентської кампанії Кіршнер )

93. Військовий режим Аугусто Піночета і його ліберальні реформи

на початку 70-х країна (ЧИЛІ) опинилася в доволі поганому становищі. Політики проводили
найрізноманітніші реформи, але ставало все гірше. Витрати увесь час росли, разом з ними і інфляція.
Звісно, Національний Банк друкував гроші, але це лише погіршувало ситуацію. При цьому марксисти
нещадно нищили приватний сектор.
11 вересня 1973 року - переворот. Військові на чолі з Августом Піночетом взяли під контроль урядові
будівлі, а сам президент Альєнде загинув зі зброєю у руках (за іншою версією Альєнде застрелився, чи є
версія про вбивство кубинцями).
Після перевороту, а саме до грудня 1974 р. Августо залишався лідером так званої «військової
хунти»
з грудня 1974 р. по березень 1990 був президентом Чилі, одночасно будучи головнокомандувачем ЗС
країни. З часом, Піночет зумів усунути своїх конкурентів - адмірал Меріно, залишався у складі хунти
лише формально, через певний час він був позбавлений всякої влади, генерал Густаво Лі пішов у
відставку, міністр внутрішніх справ Чилі - генерал Оскар Бонілья загинув в авіакатастрофі при
обставинах, що залишилися нез’ясованими.
Після приходу до владу Августо Піночет одразу творить «особливу» організацію - Dirección de
Inteligencia Nacional (ДІНА), тобто Управління національної розвідки. Першочерговими завданнями
звісно ж було усунення політичних опонентів, що емігрували, але дозволяли собі критикувати уряд.
У всякому випадку потрібно було якось витягувати країну з економічної ями, оскільки тоді Чилі було
банкротом. Саме тоді Аугусто Піночет покликав на допомогу «Чиказьких хлопчиків» -
економістів, які були послідовниками теорії ринкової економіки Мілтона Фрідмана, молодих
чилійців, що навчались в США.
"Чиказькі хлопчики":
· керували мінекономіки, мінфіном, центробанком і міністерством праці.
· підштовхнули Піночета в бік економічного неолібералізму. І чилійська влада
погодилася стати експериментальним майданчиком для їх практик.
· створювали нову економіку Чилі. Саме тоді й з’явився такий термін як «шокова
терапія».
План шокової терапії підтримав Світовий банк і Міжнародний валютний фонд. Першою фазою
стало скорочення грошової маси і витрат уряду. Ця міра знизила інфляцію до розумної величини, але
розігнала рівень безробіття з 9 % до 18 %. "Чикаго-бойз" скасували майже всі обмеження на прямі
іноземні інвестиції. Зокрема, дозволили стовідсотковому вивезенню прибутків з країни. Це підвищило
інтерес до чилійської економіки міжнародного капіталу.
У 1980-х у Чилі увійшли іноземні приватні капітали, з'явилося безліч нових приватних гірничодобувних
підприємств. До речі, Зараз приватний сектор видобуває приблизно 60 % чилійської міді"
Ще одна ризикова дія чилійських архітекторів реформ — вони знизили митний тариф з 50 % до 3 %.
Країну в буквальному сенсі засипало імпортом, що завдала колосального удару по місцевим
виробникам: сотні підприємців миттєво розорилися. Витрати на перехід до неоліберальної економіки
занурили чилійців в боргову яму. Зовнішній борг країни досяг $20,6 млрд. На його обслуговування
витрачалося більше половини доходів від експорту. Поправити становище взявся Ернан Біхі, 30-річний
міністр фінансів Чилі і випускник Колумбійського університету. Він надав субсидії приватному
сектору, посилив державний контроль в економіці. Однак загальний курс на лібералізацію скасований
не був.
Таким чином було здійснено такі заходи:
· відмінено контроль над цінами, спочатку також було заморожування заробітних плат,
· було здійснено приватизацію державних підприємств
· підвищення податку на доходи фізичних осіб.
Якщо продовжувати саму біографію Піночета, то у 1978 році Аугусто проводить референдум про
довіру до себе. Він уміло використовуючи пропаганду, а особливо традиціоналізм чилійців отримав
доволі серйозний відсоток підтримки та схвалення – 75 %. А вже у 1980 році відбувається плебісцит та
продовжується перебування генерала при владі ще на 8 років згідно нової конституції.
У 1988 році відбулося ще одне голосування, яке Піночет програв. Вже 12 грудня 1989 року був
обраний новий президент. Потім Піночета судили, проте так і не змогли цього зробити. Тут дуже
багато версій, але основна – заступництво Тетчер.
Якщо робити висновки по правлінню то:
По-перше, Піночет яскраво довів, що із соціалізмом можна і мабуть варто боротися. Чилійський
генерал раз і назавжди показав, що Радянському Союзу можна сказати рішуче «ні».
По-друге, досвід Чилі показав, що вільна економіка і вільна країна не завжди є синонімами, що між
ними є різниця, а іноді й дуже велика. Піночет довів, що ліберальну економіку можна побудувати,
навіть доволі успішно, якщо ти звісно обрав цей шлях.

94. Соціально-економічний і політичний розвиток Чилі після правління Августо Піночета.

Якщо коротко, то після Піночета почалась демократія, за що всі міжнародні партнери поважають Чилі.
Ну і також за ліберальну економіку.Однак серед населення не викорінена ностальгія по рокам правління
Піночета. В країні немає “розвінчування” культу особи. Залишається багато його прихильників.
Після Піночета до влади у Чилі прийшла лівоцентристська коаліція "Concertacion" за участю і
християнських демократів, і соціалістів, і комуністів. Їхнє правління назване "milagro economico" -
«економічне диво».
У ці 20 років Чилі домагалася економічного зростання в середньому 7,8 відсотка на рік, а рівень
бідності був знижений з 38,6 % до 27,6 вже в перші 4 роки Розпочата ще при військових пенсійна
реформа, побудована за участю приватних банків і на основі накопичувальної системи
добровільних внесків, не збанкрутувала, як наприклад в Росії, а, навпаки, з кожним роком
набирала обертів і зараз визнана однією з кращих на континенті. Чилійці гідно оцінили стратегію
коаліції "Concertacion"
У період з 1989 року по 2008 рік кандидати від коаліції – Патрісіо Айлвін, Едуардо Фрей, Рікардо Лагос
і Мішель Бачелет - чотири рази перемагали на президентських виборах, п'ять разів коаліція здобувала
перемоги на виборах до парламенту і п'ять разів - на муніципальних виборах. В 2005 році після
серйозних дебатів в конгресі уряд Лагоса вирішив скоротити президентський термін з 6 до 4 років.
Тобто країна стала реально демократичною, бо правляча в Чилі лівоцентристська верхівка і не
спробувала убезпечити себе і зробити безсмертною свою монополію на владу..
Не стало монополії, Мішель Бачелет в 2010 році змінив правий політик, бізнесмен, мультимільйонер
Себастьян Піньєра, хоча у Бачелет в момент відходу був нечуваний для будь-якого лідера рейтинг -
84%. Економіка Чилі продовжувала зростати на 6% в рік, інфляція до кінця чотирирічного терміну
Піньєра скоротилася до 2%.
На виборах 2013 року лідера правих Піньєру (праві побули один раз тільки в президентах) змінює знову
ж таки переконана соціаліст Бачалет, яку вже знають як центристського політика.
НАРАЗІ:
рейтинги Бачелет сильно падають.В жовтні 2016 р вони сягнули рекордних 19%, зараз
коливаються в межах 20-22%.
ПРОБЛЕМА В ЧИЛІ ОСТАННІ РОКИ - МІТИНГИ СТУДЕНТІВ ЗА БЕЗКОШТОВНУ ВИЩУ
ОСВІТУ. Справа в тому, що з 2016р вступила в дію реформа освіти, що забезпечує поступовий перехід
(3 роки) до безкоштовної вищої освіти. Однак реформа відбувається повільно, лише малий відсоток
студентів і переважно лише державних вузів вже має змогу вчитись безкоштовно. В 2017р. міліція вже
розганяла мітинг, який встигли назвати “чилійським Майданом”
● Якщо говорити про економіку, то Чилі - багата на корисні копалини, її ще називають
«королівством міді», оскільки вона займає 1-е місце в світі з видобутку та експорту цього металу,
що становить близько 34% світового ринку (як мінус залежність від цін на це продукт).
Наступним важливим ресурсом для країни є реній – один з найрідкісніших елементів земної кулі.
Проте саме чилійська компанія Molymet є світовим лідером за його видобутком. Чилі також
займає 3-тє місце у світу за видобутком молібдену.
● Завдяки десятилітньому зростання цін на мідь, який завершився в 2014 році, Чилі
наблизилася до статусу розвиненої країни: ВВП на душу населення був порівнянний з рівнем
Португалії. Потім мідь різко подешевшала, зростання ВВП Чилі сповільнилося до мінімуму з
початку 1980-х років, і цей статус знову став здаватися недосяжним.
● Реформи М.Бачелет і її уряду припускають безкоштовну вищу освіту для всіх чилійців
починаючи з 2020 року (уже для всіх), розвиток державно-приватних партнерств і
комерціалізацію наукових досліджень. 2016р. в країні було створено міністерство науки. Плани
міністерства фінансів щодо підвищення продуктивності праці припускають 47 різних заходів, 10
законопроектів і 37 адміністративних ініціатив, а також інвестиції в розмірі $ 1,5 млрд.
Центральний банк Чилі погіршив прогноз підйому ВВП на 2017 рік до 1,5-2,5% з раніше
очікуваних 1,75-2,75%. Економіка в середньому росла на 5,4% в рік з 1987 року.
Чилійський уряд проводить активну зовнішньополітичну лінію на диверсифікацію зовнішніх
зв'язків та інтеграцію Чилі у світове співтовариство, прагне зміцнити міжнародний престиж країни. У
зовнішній політиці для Чилі характерними є: відкрита економіка, активний розвиток зв'язків з усіма
країнами, зміцнення відносин з ключовими регіональними партнерами, країнами Євросоюзу і США, а
також прихильність розвитку інтеграційних процесів на регіональному рівні, зміцненню групи Ріо,
просування зв'язків у рамках АТР. Особливе увагу приділено політиці розширення мережі міжнародних
договорів про вільну торгівлі та економічної асоціації.
Окремо можна відзначити, що Чилі постійно розвивається, наприклад, у 2015 представили
електромобіль Soki, у тому ж році альтернативна енергетика стала дешевшою ніж, викопне паливо,
почали будувти найбільший телескоп і тд.

95. Нафтовий чинник у політичному розвитку Венесуели.

Венесуела - країна, що володіє найбільшими доведеними запасами нафти – 300 млрд. барелів
(на 1 січня 2016 р.). Але частину цих величезних запасів, що знаходиться в основному в дельті р.
Оріноко, важко видобувати через високу щільності нафти (нафтові піски). Для освоєння ресурсів
потрібні технології, доступні, як правило, великим міжнародним компаніям. Держава вимушена
змішувати важкі сорти нафти з легкими, закуповуючи останні в інших держав, зокрема зі США,
Алжиру, Нігерії, РФ.
Нафтогазова промисловість Венесуели знаходиться в руках держави. Монополістом на ринку
країни є державна компанія PDVSA (Petroleos de Venezuela, S.A.). Іноземні нафтові компанії, в тому
числі, наприклад, російські, ведуть роботу в Венесуелі, укладаючи з PDVSA альянси та угоди про
розподіл продукції. В даний час в цій країні з російських компаній присутні, зокрема, "Роснефть",
"Газпром", "ЛУКОЙЛ", ТНК-BP, "Газпром-нефть". Величезні запаси нафти цієї країни стали головним
критерієїм і її політичного розвитку.
Венесуела - це ресурсо-орієнтована економіка. Тому коли рухнули ціни на нафти, рухнула
економіка, а з нею і соціальні програми. Гроші від нафти при Чавесі не витрачалися на реформи, а лише
на підтримку соціальних виплат, соціалістів-популістів в інших державах і таке інше.
Початок видобутку нафти відноситься до XIX століття, але промисловий видобуток нафти
почалася з 1917 року з родовищ басейну Маракайбо. Інтенсивна розробка нафтових запасів привела до
стрімкого економічного зростання. До націоналізації 1976 нафтові родовища розроблялися на основі
концесій, серед власників яких спочатку переважали компанії Великобританії, а з кінця 1920-х -
корпорації США. Згідно з умовами концесій, їх власникам належала видобута сировина і вони ж
встановлювали ціни на неї. Держава ж отримувало вкрай низькі концесійні мита, плату за надра
(роялті), пропорційну обсягам виробництва, і податок на прибуток. За період з 1917 по 1975 загальний
розмір доходів іноземних нафтових корпорацій в Венесуелі перевищив 200 млрд дол., тоді як держава
отримала лише близько 45 млрд дол.
З початку 1920-х до кінця 1960-х років відбувалося швидке зростання нафтової індустрії. Нафта
забезпечувала більше 90% доходів Венесуели від експорту і 60% державних доходів, складаючи майже
25% ВВП. Податки і різні відрахування, що сплачуються підприємствами нафтової промисловості,
дозволили розгорнути широку програму громадських робіт і надати кредити багатьом приватним
підприємцям.
Після падіння диктатури Хіменеса в 1958 уряд взяв курс на більш збалансований економічний
розвиток. Збільшилися витрати на освіту, заохочувалися капіталовкладення в обробну промисловість,
частина коштів була спрямована на розвиток внутрішніх областей країни. У 1959 році уряд Венесуели
підвищив податок на прибуток нафтових компаній з 26% до 45%, а на початок 1970-х - до 50% і вище.
Став змінюватися і порядок визначення цін на нафту, після того як в 1960 була утворена ОПЕК,
одним із творців якої стала Венесуела, — картелю, створений нафтовидобувними державами для
стабілізації цін на нафту. Членами даної організації є країни, чия економіка залежить від доходів від
експорту нафти.
У 1973-1974 рр. ціни на нафту на світовому ринку, а отже, і доходи Венесуели від експорту
нафти виросли на 400%. Це дало уряду кошти для здійснення далекосяжних планів, що включали
розвиток сільського господарства, гідроенергетики та нових галузей важкої промисловості, особливо
металургійної; будівництво промислових підприємств передбачалося в східній частині Венесуели - в
Сьюдад-Гуаяні і інших містах. У 1976 році при президенті Карлосі Пересі нафтова промисловість
Венесуели була націоналізована, проте Венесуела не змогла ефективно використовувати створені
можливості і зростаючі надходження від експорту нафти для збільшення власного нафтовидобувного
потенціалу, розвитку обробної промисловості, створення багатогалузевого господарства, зниження
залежності економіки Венесуели від нафти.
В кінці 1980-х різке зниження нафтових цін на світовому ринку призвело до економічної кризи.
У 1989 президент Карлос Перес почав здійснення програми економічної стабілізації та структурної
перебудови, розробленої з ініціативи МВФ, яка передбачає жорстку економію і скорочення витрат.
Зроблена ним шокова терапія викликала масове невдоволення населення, хвилювання і спалахи
насильства.
У 1994 і 1995 уряд Рафаеля Кальдери прийняв неоліберальну програму розвитку держави, що
передбачала нові угоди про позики з Міжнародним валютним фондом і проведення структурної
перебудови економіки. Нестача власних ресурсів для розвитку нафтової промисловості змусив
президента Кальдера знову відкрити цю галузь для іноземних консорціумів, які зайнялися розвідкою
і розробкою родовищ легкої і середньої нафти на умовах розподілу продукції.
З приходом до влади Уго Чавеса (1999) був прийнятий закон, що передбачає посилення ролі
держави і збільшення оподаткування в нафтовій сфері (2002). Частка держави в нафторозвідці і
нафтовидобутку була встановлена на рівні не нижче 51%. Значно збільшена і плата за надра - роялті.
Незадоволений реформами персонал PDVSA почав страйкувати, але на початку 2003 року близько 18
000 працівників компанії (тобто майже половина персоналу) були звільнені. Валовий внутрішній
продукт Венесуели склав в 2002 приблизно 131,7 млрд дол., а середній дохід на душу населення був
найвищим в Латинській Америці. Настільки різке перетворення країни пояснюється однією причиною -
високий рівень нафтовидобутку. Половина нафти, що видобувається в Венесуелі, експортується в
США (13% нафтового імпорту США). Внутрішні ціни на бензин в Венесуелі з 1998 року зберігалися
на рівні 0,03 долара США за літр і були найнижчими в світі (з 2007 р. – піднялися до 0,05 дол.).
наслідком цього стала масштабна контрабанда бензину до сусідніх країн, зокрема Колумбії, де ціни
були набагато вищими. Уго Чавес провів націоналізацію найбільших в Венесуелі іноземних компаній:
Compania Nacional de Telefonos de Venezuela (CANTV), EdC, видобувних і нафтопереробних
підприємств «ExxonMobil», Shevron, Total, ConocoPhillips, Statoil, BP.
Чавес висунув гасло перерозподілу нафтових доходів на користь більшості. Гроші отримані від
продажу нафти спрямовувалися на чисельні соціальні програми, що супроводжувалося великими
корупційними схемами, наслідком чого став сумнівний успіх цих програм, залежність країни від
імпорту товарів і фактична нереформованість інших галузей в країні. Значним залишився і
розрив між заможними і бідними верствами населення, хоча й збільшився доступ до освіти та
медичного забезпечення.
Щодо зовнішньої політики, то спочатку Венесуела, на відміну від ряду близькосхідних держав,
уникала застосування «нафтового важеля» у відносинах з іншими державами. У 60–70-х рр. Венесуела
закликала використовувати механізми ОПЕК, засновником якої був офіційний Каракас, для формування
нового, більш справедливого світового порядку, а також за рахунок високих нафтових доходів прагнула
надати підтримку ряду держав, що розвиваються, і тим самим підняти свій міжнародний престиж.
Офіційний Каракас обережно ставився до використання нафтових ресурсів для надання прямої
підтримки своїм політичним союзникам. Ситуація змінилася з кінця 90-х років XX століття, коли до
влади в країні прийшов Уго Чавес. Його зовнішньополітичний курс був спрямований на формування
альянсу нафтовидобувних держав для вирішення не тільки економічних, але і політичних завдань.
Нафта постачалася до інших країн ЛА на пільгових умовах, задля досягнення політичних цілей та в
обмін на продукти харчування (+»кредитний підхід» дозволив обходити заборону ОПЕК продавати
нафту по нижчим цінам). У 2005 р. була укладена угода «Petrocaribe», згідно з якою за поставки венес.
нафти карибські держави розраховувалися зі значним відтермінуванням (50% -одразу, а інші впродовж
25 років із 1-2,5% річних). Венесуела фактично рятує Кубу від банкрутства і відносини
характеризуються як «братні» і не мають аналогів у ЛА. Окрім того, у 2012 р. Венесуела експортувала
до країни Союзу Південноамериканських Націй (УНАСУР) 133 тис. барелів нафти на добу, з яких 104
тис. нафтопродуктів і 29 тис. сирої нафти. За бізнес-планом корпорації "PDVSA", держава прагнула
збільшити обсяги поставок до 360 тис. барелів на добу до регіону в найближчі п'ять років. На той
момент Каракас мав 122 енергетичні угоди з країнами УНАСУР: 41 з Бразилією, 31 з Колумбією, 15 з
Аргентиною, 13 з Болівією, 8 з Еквадором, 4 з Уругваєм, 3 з Парагваєм, 3 з Гайаною, 2 з Перу, 1 з Чилі
та Суринамом. Численними були проекти щодо розвідки, будівництва спільних нафтопереробних
заводів, інфраструктури з іншими країнами регіону, зокрема з Еквадором, Бразилією, Аргентиною,
Уругваєм, Болівією тощо.
Не зважаючи на те, що у 2016 р. була надана статистика про те, що більша частина
Венесуельської нафти йде до Азії та США, понад 10% від загального обсягу експорту сирої нафти з
Республіки припадає на Регіон Центральної Америки та Карибські країни. Кубі Венесуела надає
приблизно 80 000 барелів на день. З 2015 р. венесуельська нафта офіційно перепродається також і через
Кубу. Це означає, що острів може бути також "базою" для «PDVSA». І наразі до Бразилії постачається
всього 2% і близько 1% буде до Уругваю. З 2016 р. Венесуела також почала закуповувати легкі нафтові
сорти в США для розбавлення своєї важкої нафти. Так, наприклад, у 2015 р. країна імпортувала 40 тис.
барелів щодня переважно з РФ, Анголи та Нігерії.
2016: падіння цін на нафту у 2014 р. поглибило важку економічну кризу в країні, яка
поширилася й на інші сфери. Реальні темпи падіння ВВП склали 10%. Інфляція у 2016 р. склала 545,9%.
Спостерігається повсюдним дефіцит товарів народного споживання, а також зниженням резервів
Центрального банку, перебої з подачею електроенергії та води (серед причин - велика залежність країни
від імпорту (на тлі зниження надходжень від торгівлі нафтою), а також держконтроль над
виробництвом і розподілом продовольства), підприємства працюють упівсили.

96. Особливості внутрішньої та зовнішньої політики Венесуели за президентства Уго Чавеса.

Чавес приходить до влади після виборів 1998 р. із гаслом боротьби з корупцією у той момент,
коли населення країни втомилося від неоліберального режиму та його корупційності. У той час він
утримувався від радикальної політичної риторики, і запропоновану ним програму реформ не можна
було назвати революційною. Чавес починає реалізовувати “Боліваріанську революцію” та “соціалізм
ХХІ ст.”
Внутрішня політика Чавеса:
- ряд масштабних соціальних програм, у тому числі по створенню систем загальної освіти
та охорони здоров'я. наприклад, зріс доступ до освіти: у 2006–2007 рр. до університетів вступило на
86% більше студентів, ніж у 1999–2000 рр. зріс відсоток учнів в молодшій та середній школах, введене
безкоштовне харчування, яким користувалися 3,9 млн. учнів. +скасував вступні іспити до ВНЗ, як
ключовою перешкодою на шляху приєднання до освіти людей з народу.
- Уряд встановив жорсткий контроль над державною нафтовою компанією Petroleos de Venezuela,
прибутки якої спрямовувалися на потреби суспільства: будівництво лікарень і шкіл, боротьбу з
неписьменістю, проведення аграрної реформи та інші. У 2001 р. він змінив раду директорів своїми
товаришами по службі в армії.
- Перерозподіл доходів від ресурсів на користь малозабезпечених верств населення, які і були
основними прихильниками президента.
- У 1999 році була прийнята нова конституція Венесуели, яка збільшила президентський термін з п'яти
до шести років й надала можливість переобиратися на другий термін.
- Саме з другого президентського терміну починається політичний курс Чавеса, названий
«боліваріанським рухом до соціалізму». Президент виступав з жорсткими заявами на адресу
«олігархів-хижаків» — керівників нафтової галузі, а також ієрархів католицької церкви і опозиційних
журналістів.
- зміна назви країни - Боліваріанська республіка Венесуела (на честь Симона Болівара).
- У січні 2007 року парламент надав Чавесу розширені повноваження терміном півтора року: керувати
країною за допомогою указів, в обхід законодавчої влади.
- націоналізація корпорацій у ключових галузях. Венесуела викупила у американської AES
Corporation активи найбільшої енергетичної компанії Electricidad de Caracas (EDC). Було укладено угоду
про покупку акцій телекомунікаційного гіганта CANTV, що належали американської Verizon
Communications, націоналізовано Compania Nacional de Telefonos de Venezuela (CANTV), EdC,
видобувні і нафтопереробні підприємств «ExxonMobil», Shevron, Total, ConocoPhillips, Statoil, BP.
- регульовані ціни на базові товари (товари по precio justo, за «справедливою ціною», як правило, в
декілька разів нижче ринкової); +2007 р. скасовується ПДВ на виробництво різних м'ясних продуктів,
птиці та ряд інших продовольчих товарів. + закуповувалося з-закордону.
- регульовані курси національної валюти - болівара; У 11 січня 2010 року у Венесуелі були введені два
курси валюти - 4,3 болівара за долар для товарів, котрі регулярно ввозяться, і 2,6 болівара за долар для
стратегічно важливих товарів. До девальвації офіційний курс долара становив 2,15 болівара. Як
наслідок: зростання споживчого буму, соціальна напруга. Жорстка фінансова політика керівництва
країни доповнилась кризою в сфері комунальних послуг. +5 разів доводилося проводити девальвацію
болівара по відношенню до долара
- різні програми (сумнівної ефективності) на користь бідних;
- експропріація землі (понад 5 млн гектарів) на користь держави.
- 2 грудня 2007 року громадяни Венесуели не підтримали запропоновані Чавесом конституційні
поправки на референдумі: скасування обмеження кількості президентських термінів правління,
збільшення терміну повноважень глави держави з 6 до 7 років, скасування автономії ЦБ Венесуели
+виборче право шістнадцятирічним громадянам і 6-годинний робочий день. 2009 р – повторний
референдум з позитивним фіналом
- Чавес продовжив консолідацію влади: в 2006 році створення нової партії - Об'єднаної соціалістичної
партії Венесуели, яку очолив сам Чавес, назвавши її «партією соціальної боротьби та захисту вітчизни».
- Активна пропаганда в ЗМІ + Уго Чавес надавав перевагу Twitter, коли волів оголосити про зміни
в державі (зміна складу свого Кабінету Міністрів у 2012 р., призначивши нових Мністрів з
Навколишнього середовища, Внутрішніх справ та Юстиції, Зв'язку та Інформації). Активність очільника
у соцмережі створювала у населення враження його доступності. Президент казав, що він отримав
більше 287,921 благань про допомогу, в тому числі 19 тис. про роботу, 17 тис. щодо житла, 12 тис.
стосувалися кредитів і 7 тис. – юридичної допомоги. Через Twitter Чавес інформував населення щодо
зовнішньої політики держави, зокрема писав про майбутні поїздки до Куби та Бразилії. + «Рядки
Чавеса» у газетах (як Кастро; бейсбол …)
- Сильний акцент на християнство: соц. активність християн для захисту соц. справедливості, Ісус- як
рятівник всього суспільства, а не окремої людини.
- Великі суми коштів на озброєння, яке закуповувалося переважно з РФ, для захисту від нового
перевороту;
- Підтримував ініціативи громадян щодо розширення соціальної самоорганізації (радіостанції, ради
тощо)
- невирішеною залишилася проблема корупції та злочинності (Каракас лідирує в рейтингу найбільш
небезпечних міст світу)
- фактично знищив приватний сектор: у 1999 р. - понад 12 тисяч працюючих фабрик, а через
політику, котра спрямована проти приватного сектору, сьогодні у Венесуелі працюючих фабрик -
менше 2 тисяч. + неефективність націоналізованих. Як наслідок: імпортозалежність країни – до 80%
продукції за часів Чавеса.
Зовнішня політика:
- експорт нафти (детальніше: попереднє питання)
- Імпорт товарів з сусідніх ЛА країн +в обмін на нафту.
- Боротьба з наркотрафіком: постійний нелегальний обіг наркотиків та психоактивних речовин, які з
Колумбії, Болівії та Перу постачаються до інших регіонів світу. Не зважаючи на укладення більше 50
двосторонніх (зокрема з Колумбією, Аргентиною та Еквадором) та багатосторонніх угод у цій сфері,
наркоторгівлі сприяють численні корумповані венесуельські поліцейські та військові, що значно
зменшує ефективність боротьби із проблемою.
- Інтеграція в межах ЛА задля зміцнення зв’язків із державами та забезпечення сприятливих умов для
реалізації експортно-імпортних потреб Республіки. Венесуела є членом Латиноамериканської Асоціації
Інтеграції (ALADI), до 2006 р. входила до Андського Співтовариства (CAN), особливими відносини на
разі є зі Спільним Ринком Південного конуса (МЕРКОСУР) (членство призупинене на невизначений
термін через недотримання прав людини у Венесуелі) та Боліваріанською Альтернативою для
Латинської Америки і Карибського басейну (ALBA), яка є єдиним блоком, що продовжує підтримувати
Венесуели через спільні політичні та економічні інтереси (нафта). У грудні 2005 році отримав
міжнародну премію ЮНЕСКО імені Хосе Марті за внесок в об'єднання й інтеграцію країн Латинської
Америки й Карибського басейну.
- антиштатівська позиція. У 2001 р. він засудив військову операцію США в Афганістані: американці
для боротьби проти терору самі використовували терористичні методи. Під час передвиборчої кампанії
2006 року, яку Чавес вів під гаслом «в ім'я кохання» (ісп. por amor), пообіцяв своєму «головному
суперникові» Бушу — «містеру Дияволу», що «кандидати від імперіалізму будуть стерті в порошок».
Виступав проти створення Загальноамериканської зони вільної торгівлі. Чавес намагався завоювати
симпатії всередині самих США, Венесуела виділяє кошти на лобіювання своїх інтересів у Конгресі,
виникли групи прихильників венесуельського президента. Чавес домовився про постачання за
пільговою ціною мазуту для малозабезпечених районів на півночі США. Випадами проти США Чавес
завоював симпатії в усьому світі. Створено було союз лівих лідерів — «вісь добра»: іранський
президент Махмуд Ахмадінеджад, президент Болівії Ево Моралес, президент Куби Фідель Кастро.
- 1 травня 2007 р. оголосив про припинення співпраці Венесуели з Всесвітнім банком і МВФ, щоб
дистанціюватися від міжнародних інститутів, підконтрольних США.
- непримиренний критик глобалізму, імперіалізму.
- підтримував режим на Кубі і персонально Фіделя Кастро, якого вважав своїм другом. За низькими
цінами продавав енергоносії (Куба заробляла на їх перепродажі) та надавав пряму економічну
допомогу. Кастро у відповідь направив до Венесуели численних кубинських фахівців, зокрема медиків,
які відіграли важливу роль у реалізації соціальних програм уряду.
- Також висловлював підтримку режимам, критичним щодо політики США, таким, як Іран, Лівія,
Білорусь. За підтримку Ірану отримав у липні 2006 року Орден Ісламської республіки Іран І ступеня.
- уряд Венесуели надавав допомогу колумбійським партизанам FARC
- РФ: угоди про постачання російської зброї, військової авіації до Венесуели та про партнерство в
енергетичній області — розробка нових нафтових родовищ у Венесуелі за участю компанії «Лукойл».
Венесуела визнає незалежність Південної Осетії і Абхазії. Після оголошення незалежності Косово,
Чавес заявив, що не буде визнавати суверенітет цієї республіки, бо що подібні кроки направлені на
ослаблення Росії, дестабілізують регіон і створюють низку небезпечних прецедентів. За словами Чавеса,
США також спровокували заворушення в Тибеті, щоб зіпсувати імідж КНР напередодні Олімпійських
ігор.
- У січні 2009 року у відповідь на збройну операцію Ізраїлю проти ХАМАС в секторі Газа Венесуела
вислала ізраїльського посла з країни (аналогічно вчинила також Болівія), Чавес назвав дії ізраїльтян
агресією і оголосив про розрив дипломатичних відносин з Ізраїлем. У відповідь Ізраїль вислав з
країни амбасаду Венесуели.
Отже, він посварився з величезною кількістю країн і кілька разів ледь не
вплутався в війну (з Колумбією та Гондурасом). Домігся виходу Венесуели
на перше місце по вбивствах в Латинській Америці, обійшовши Мексику,
Гватемалу і Ель Сальвадор. Заборонив цивільну зброю →нелегальна зброя+
маса нових «калашникових», які стали спливати по всьому регіону - від
Мексики до Аргентини, концентрується в руках криміналу та ультралівих
малолітніх бойовиків, яких вигодовував Чавес. Ціни в країні ростуть дуже
швидко - така розплата за фетиш «дешевого бензину» і штучний «підігрів»
болівара. + зараз в країні глибока економічна, політична та інституційна
криза, масові страйки і говорять про гуманітарну катастрофу.

97. Політико-правова система і економіка Республіки Перу

Перу – країна в Південній Америці з площею 1 285 200 км², на узбережжі Тихого океану. Межує на
півночі з Еквадором і Колумбією, на сході — з Бразилією та Болівією, на півдні — з Чилі.
 ЕКОНОМІКА
Перу — аграрно-промислова країна. Основні галузі промисловості: гірничорудна, нафтова,
рибна, текстильна та легка промисловість, харчова, цементна, металургійна, кораблебудування.
Транспорт — автомобільний, залізничний, морський, трубопровідний. Загальна протяжність
магістральних нафтопроводів бл. 900 км. Найбільші морські порти — Сан-Ніколас, Кальяо, Талара,
Чимботе, Салаверрі, Піско.
Перу - країна з економікою, що розвивається, яка довгі роки залежала від продажу сировинних
ресурсів і в даний час впевнено наближається до розвинутих країн Північної півкулі.
Ця південноамериканська країна, як і її сусіди має значний економічний потенціал. Перш за
все варто відзначити невпинне стабільне зростання перуанської економіки мінімум на 6 %
впродовж останнього десятиліття. ВВП – 205 млрд дол, населення – 30,5 млн осіб.
Крім того, Перу завжди виділялося багатством корисних копалин, особливо золота, срібна,
мідних руд, запасами залізної руди, ртуті, вольфраму, марганцю. Є копальні солі, вугільні
поклади, проте запаси гуано вже виснажені.
Нині в країні відкрито понад 100 нафтових та 5 великих газових родовищ. Основні запаси
нафти зосереджені в Верхньоамазонському нафтогазоносному басейні (родовища – Капауарі-Сур і
Паваяку, Коррьєнтес, Форесталь, Шіваяку). Основні родовища на шелфі – Пенья-Негра, Провіденсія.
Основні родовища кам'яного вугілля розташовані в нижньокрейдових уламкових породах Західної
Кордильєри (басейн Уайлас-комору). Найбільше родовище – Альто-Чікама, на якому виявлено 10
пластів антрациту потужністю понад 1,5 м (прогнозовані ресурси 600 млн т.), а також родовища Ріо-
Санта (300 млн т.) і Ойон (250 млн.т). У Перу відомо близько 70 залізорудних родовищ, головним
чином дрібних, проте є великі родовища, зокрема Маркона (доведені запаси 1480 млн. т руди). Є
значні поклади вольфрамових руд та золота (родовища Палас і інші на півночі, Ананеа, Сан-
Антоніо-дель-Поті на півдні).
У країні також значні запаси мідних руд, основні родовища яких знаходяться на півночі
країни, зокрема Торомоча (доведені запаси 2800 тис тон), Мічікільяй (4680 тисяч т), Каньяріако (1600
тисяч т), Ла-Гранха (1600 тисяч т). У великих кількостях на півночі країни теж добувають молібден
та олово. Встановлені запаси срібла в Перу становлять 13,5% світових, а за запасами свинцю та
цинку Перу країна займає одне з провідних місць в Латинській Америці. У Перу також розвідано
унікальне родовище фосфоритів Байовар в пустелі Сечура.
Окремим важливим потенціалом Перу є лісові ресурси, адже 50 % території країни вкриті ним,
крім того дана держава займає друге місце в Латинській Америці та одинадцяте у світі за
потенціалом лісозаготівельної галузі. Окремо можна відзначити, що на думку науковців, потенціал
розвитку лісового сектора в Перу приблизно в п'ять разів більше, ніж Чилі, і для його розвитку потрібно
значно менше коштів. Окремим значним потенціалом Перу є рибний промисел. Це зумовлено
стійким кліматом протягом більшої частини року, і різноманітністю внутрішніх водойм, що
забезпечують оптимальні умови для розвитку аквакультури. Перу є лідером у світі за експортером
рибного борошна і риб'ячого жиру. Ці продукти експортуються у понад 100 держав світу.
Крім того, варто відзначити, що за останні 10 років експортний потенціал зріс на 165 %. Таким
чином, основна мета діяльності перуанського уряду – пошук ринків для своєї країни. для
рівномірного зростання Перу це означає роботу, спрямовану на розвиток зон вільної торгівлі в кожному
з просторів, в якому присутня країна: в Андському співтоваристві, в об'єднанні Андське співтовариство
– МЕРКОСУР, в рамках договору про вільну торгівлю зі Сполученими Штатами і т.д.
Економічні партнери.
Зовнішня торгівля.
Перу вивозить переважно сировину і напівфабрикати і ввозить промислові товари. Низька
продуктивність сільського господарства і недостатній розвиток транспортної системи
викликають необхідність імпорту.
Товари експорту: риба і рибопродукти, мідь, цинк, золото, сира нафта, свинець, кава, цукор,
бавовна.
Основні імпортери: США , Китай , Японія , Швейцарія, Німеччина, Великобританія, Бразилія.
Товари імпорту: машини і обладнання, нафтопродукти, продовольство, залізо і сталь, продукція
хімічної промисловості, фармацевтичні препарати.
Основні екпортери: США , Колумбія , Венесуела , Чилі , Бразилія
Основними статтями експорту Перу є нафта, мідь, цинк, рибне борошно, золото, свинець, кава
і срібло. На мінеральну сировину приходиться близько 50% доходів від експорту. Прибуток від
експорту кокаїну офіційно не реєструється, однак можна припускати, що кока дає такий же
прибуток, як всі інші статті експорту разом узяті. В імпорті переважають харчові продукти,
насамперед пшениця і рис, промислове устаткування, хімікати й автомобілі.
Головним торговим партнером Перу продовжують залишатися США, що закуповують близько
20% офіційно експортованих з Перу товарів (без обліку кокаїну) і забезпечують близько 30% його
імпорту; зростає також значення зовнішньоторговельних відносин з Японією, Німеччиною, Італією і
Великобританією.
США – важливе джерело іноземних інвестицій в країні. Значним зовнішньополітичним
досягненням Перу можна вважати продовження дії Закону про торговельні переваги для країн Андської
групи під назвою "Закону про заохочення торгівлі з країнами Андської групи і викорінення
наркотиків". Відповідно до цього закону, що був схвалений президентом Бушем 6 серпня 2002 року,
були створені особливі умови сплати податків для Болівії, Колумбії, Еквадору та Перу в США.
Зазначений договір крім заохочення експорту з андського регіону, спрямований на створення
економічно привабливих робочих місць для населення, зайнятого в даний час вирощуванням
листя коки, тобто є внеском у боротьбу з незаконним обігом наркотиків. (про те, що ця країна
виробник нартотиків треба обов*язково зазначити).

ПОЛІТИКО-ПРАВОВА СИСТЕМА
Перу — президентська республіка.
ПРАВОВА СИСТЕМА
Правова система Перу в цілому належить до романо-германської правової сім'ї, входячи в її
відокремлену латиноамериканську групу. Первісною основою для формування перуанського права
виступила правова культура колишній метрополії - Іспанії. Конституційне право багато в чому слід
моделі США, на цивільне право справило значний вплив французьке і німецьке законодавство.
Діє Конституція Республіки Перу від 29 грудня 1993 р.
Прийнята в 1993 р. Конституція створила в країні більш авторитарну систему влади, в той же
час багато її положень, особливо про економічний устрій, носять досить ліберальний характер.
Відповідно до тенденцій сучасного конституціоналізму Конституція 1993 ввела кілька нових
інститутів, спрямованих на зміцнення незалежності і зростання професіоналізму судової влади, в
тому числі Конституційний трибунал для перевірки конституційності законодавства Конгресу і актів
уряду; Національна рада магістратури для призначення, просування по службі та контролю за
діяльністю суддів та прокурорів; Судову академію для їх навчання; автономну Службу Захисника
Народу.
Основним джерелом права в Перу є законодавчі та інші нормативні акти, ієрархію яких
становлять Конституція, органічні та звичайні закони Конгресу, декрети Президента, підзаконні
акти інших органів державної влади, включаючи регіональні та муніципальні.
Перуанське право добре кодифіковане. Діють ЦК, ЦПК, КК, КПК, Кримінально-виконавчий
кодекс, Кодекс військової юстиції, Торговий кодекс, Кодекс про дітей і підлітків, Кодекс про
навколишнє середовище і природні ресурси, Санітарний кодекс, Податковий кодекс, Кодекс про
дорожній рух і безпеки.
Правовій системі Перу, як і в інших країнах Латинської Америки, відомі інститути делегованого і
надзвичайного законодавства. Відповідно до Конституції (ст.104) Конгрес може делегувати
виконавчій владі повноваження видати закони шляхом законодавчих декретів (decretos legislativos) з
питань і на період, чітко визначених у Законі про делегування. Президент може видавати надзвичайні
декрети (decretos de urgencia), що мають силу закону, в економічних і фінансових питаннях, коли
цього вимагають національні інтереси і після повідомлення Конгресу. Останній має право
змінювати або скасовувати ці надзвичайні декрети.
ПОЛІТИЧНА СИСТЕМА
ВИКОНАВЧА ВЛАДА
Голова держави та уряду — президент, який обирається прямим і таємним голосуванням
терміном на 5 років. Президент не може бути переобраний на другий термін підряд. Одночасно з
президентом обираються перший и другий віце-президенти. Якщо ні один із кандидатів в президенти не
зможе набрати 50 відсотків голосів виборців + один голос, то проводиться другий тур голосування.
Якщо президент і обидва віце — президенти йдуть у відставку, то тимчасовим президентом стає
голова Національного конгресу. Президент Республіки та Голова Уряду Перу Педро Пабло Кучінскі
(Pedro Pablo Kuczynski)
 Виконавча влада здійснюється президентом і Радою Міністрів. Президент призначає голову Ради
Міністрів і за його рекомендацією міністрів кабінету. Голова Ради міністрів — Фернандо
Cавала(Fernando Savala).
Головна функція Голови Ради міністрів полягає в схваленні дій інших міністрів і представленні Ради
міністрів в Конгресі. Крім того, він є офіційним представником уряду перед суспільством. Голова Ради
Міністрів за відсутності Президента не може приймати за нього політичні рішення, в цьому його
головна відмінність від Прем’єр-міністра.
ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА
Законодавча влада здійснюється однопалатним парламентом — Національним конгресом (120
чоловік), які обираються за системою пропорціонального представництва терміном на 5 років.
Голова конгресу — Луіс Сальгадо(Luz Salgado).

Цікавий факт
Справа "скарбів інків" (фактично це найбільший дипломатичний і політичний успіх країни,
нарівні з підписанням договору про Транстихоокеансье партнерство).
Професор і випускник Єльського університету Хайрам Бінгем вивіз в 1911-1915 рр. близько 40 тисяч
артефактів, знайдених на місті відкритого ним "таємного міста" Мачу-Пікчу, в тому числі ювелірні
вироби, кераміку і навіть скелети до США. Артефакти мали пробути в Сполучених Штатах лише 18
місяців з метою вивчання, проте повернуті не були. Як наслідок, уряд Перу майже 100 років вів
перемовини, щодо повернення національних артефактів, які увінчалися успіхом у 2011 р. – першу
та другу партію скарбів було повернено на історичну батьківщину. З цієї нагоди у Перу відбувалися
масштабні святкування в яких взяв участь і тодішній президент країни Алан Гарсія. Третю партію
артефактів Сполучені Штати Америки повернули у 2012 р.

98. Ліворадикальні рухи у Перу та Колумбії.

КОЛУМБІЯ
Початок ліворадикальних рухів у Колумбії можна простежити ще з утворення ліберальної та
консервативної партії та постійних суперечок між ними, що переростали у громадянські війни. У
громадянській війні 1948-58 рр. на боці лібералів воювали також і комуністи, які потім пішли у
підпілля, і , з початком у 1964 р. нового витка війни, створили Революційні збройні сили Колумбії -
Армія Народу(ФАРК)— марксистсько-леніністську повстанську організацію, фактично військове крило
Комуністичної партії Колумбії. Нині низка країн, таких як США, Канада, ЄС та більшість
латиноамериканських країн вважають ФАРК терористичною організацією. Куба і Венесуела, натомість,
вважають таку класифікацію несправедливою і наполягають, що ця організація — партизанська
військова сила.
Хоча спочатку ФАРК дійсно виступала як партизанське ліворадикальне об'єднання, пізніше у 1980-
их почала також займатися наркоторгівлею і викраденням людей для отримання викупу і як
інструмент впливу на уряд країни.. Ця практика її діяльності засуджувалася також і комуністичною
партією, що призвело до розриву ФАРК з КП Колумбії. У 2000 р. була заснована окрема Підпільна
комуністична партія Колумбії, яка є ідеологічним крилом ФАРК.

З ФАРК також «співпрацює» ще одна повстанська організація, теж заснована в 1964 р. - ELN
(Ejército de Liberación Nacional, Армія національного визволення). Вони мають трохи відмінну
ідеологію (ФАРК – марксизм-ленінізм), що включає в себе марксизм, геваризм, теологію звільнення.
ЄС та США теж вважають їх терористами. Їх чисельність набагато менша за ФАРК (максимум 3 тис.
чол.), з ними також уряд намагався проводити переговори в 2006-2008 рр., але безрезультатно.

Окрім того, у 1970-90 існувала ще одна ліворадикальна організація – Рух М-19 (Movimiento 19 de
Abril), сформована після сфальсифікованих президентських виборів 19 квітня 1970 р. Але саме вони
були тими, хто зробив фатальну помилку, викравши доньку одного з наркобаронів, через що накликали
гнів всіх і вся. Рух фактично припинив своє існування в 1990 р. та реорганізувався у політичну партію
Демократичний альянс М-19.
За часів свого розквіту в 90-х роках «народна армія» ФАРК була сильною: 17 тис повстанців,
контролювали 45% колумбійської території, їх навіть вважали загрозою Боготі.
 У 2002 році президентом Колумбії став Альваро Урібе, син землевласника, убитого бойовиками
ФАРК. Він розпочав справжній терор, переформував армію і скоординував її з селянської
самообороною, за допомогою американців вимуштрував спецназ і направив їх проти лівих і правих
партизан. В результаті чисельність ФАРК скоротилася в 2 рази до 8-9 тисяч осіб.
За правління нинішнього президента Хуана Мануеля Сантоса ситуація з громадянською війною
поступово намагається вирішитися. Зокрема, з 2012 року на Кубі тривають переговори уряду Колумбії з
представниками ФАРК. Уряд пропонує таке:
1. Створити міжнародний трибунал (половина колумбійських, половина іноземних суддів) для
розслідування злочинів членів ФАРК - при цьому юридична відповідальність буде
поширюватися на всіх учасників конфлікту, тобто і на військовослужбовців урядових військ.
2. Роззброїти ФАРК
3. Компенсації 7 млн. переміщених осіб та родичам 200 тис. загиблих
4. Спільну боротьбу проти виробництва наркотиків.
26 вересня 2016 року Президент Колумбії Хуан Мануель Сантос і FARC) Родріго Лондоньо Ечеверрі
підписали в Картахені угоду про завершення конфлікту і створення міцного і стійкого світу. Хуан
Мануель Сантос 7 жовтня 2016 року став лауреатом Нобелівської премії миру за активну участь у
мирному врегулюванні конфлікту. Втім, в ході референдуму 2 жовтня громадяни Колумбії більшістю
50,23% голосів відкинули мирну угоду між урядом і повстанцями

ПЕРУ Незважаючи на те, що Перу історично була більш-менш політично стабільною країною, у
1968р вона не уникла військового перевороту Хуана Веласко Альварадо. Фактично, перші
демократичні вибори з того періоду відбулися лише у 1980 р. Тоді ж і з’явилися ліворадикальні
повстанські організації. І тоді ж почалася 3-тя за тривалістю громадянська війна на теренах ЛА, яка ніби
завершилась у 2000-х, але по факту ще триває.

Під час військової диктатури в одному з університетів була організована Комуністична Партія
Перу - «Сяючий шлях» («Сендеро Луміносо»), яка дотримувалася позицій маоїзму, головою її був
професор філософії Абімаель Гусман. У 1980 р. вони відмовилися брати участь у виборах і натомість
почали вести партизанську боротьбу з метою заміни буржуазної демократії на «нову демократію» та
встановлення диктатури пролетаріату маоїстського типу. Ну і стали фактично терористичною
організацією (так вважають, стандартно – США, Канада, ЄС), діючи спочатку у сільській місцевості, а
потім влаштовуючи теракти і в містах.
Населення не підтримувало: Коли "Сяючий шлях "швидко захопив контроль над великими
областями Перу, У деяких районах країни селяни організовували патрулі, звані «рондас» та активно
атакували «Сяючий Шлях».
Активно боротися проти СЛ почав Альберто Фухіморі (1990-2000). У 1991 він видав закон, що
давав легальний статус для «рондас», з цього часу вони офіційно називалися Comités de autodefensa
("комітети самооборони"). Вони законно озброїлися і тренувалися перуанської армією. Спочатку
зусилля уряду в боротьбі з «Сяючим шляхом» не виглядали ефективними і перспективними. Військові
частини вживали надмірної сили, не дотримувалися права людини, вбивали багатьох невинних людей,
здійснювали жорстокості, що змусило багатьох людей дивитися на «Сяючий шлях» як на менше зло.
Після колапсу уряду Фухіморі тимчасовий президент Валентин Паніагуа заснував «Комісію по
правді і примиренню» для розслідування конфлікту. Комісія склала в 2003 «кінцеву доповідь», за
оцінкою якої з 1980 по 2000 рік близько 70 тис. осіб було вбито або пропало безвісти в результаті
військового конфлікту. Причиною близько 54% всіх смертей була названа діяльність «Сяючого шляху».
Після схоплення у 90-х рр. лідерів організації вона стала поступово втрачати свій вплив, кількість її
членів значно скоротилася. Говорили навіть про повне припинення діяльності на початку 2000-х, але
періодичні теракти, що продовжуються до сьогоднішнього дня, свідчать про те, що СЛ не повністю
припинили свою діяльність.

Разом з «Сендеро Луміносо» ще одним з головних дійових осіб у внутрішньому конфлікті в Перу був
Революційний рух імені Тупак Амару (Movimiento Revolucionario Túpac Amaru, MRTA), що існував з
1984 до 1997. Група орієнтувалася на марксизм, її керівники проголосили свою кінцеву мету —
«звільнення Перу та Болівії від імперіалістів». Свою назву рух отримав на честь вождя індіанців Тупака
Амару ІІ, який боровся проти іспанських завойовників.
Група стала відомою на увесь світ після того, як 17 грудня 1996 року 14 бойовиків цієї захопили
японське посольство у Лімі, столиці Перу. Терористи у вигляді офіціантів з підносами захопили
японське посольство, де саме у той час відбувався прийом на честь дня народження японського
імператора Акіхіто, куди завітали близько 600 гостей. Терористи вимагали звільнення такого ж числа
політичних в'язнів. Невдовзі вони відпустили 220 заручників, визволені заручники виступили з
несподіваними заявами про необхідність підтримки та виконання вимог терористів. (це явище отримало
назву «Лімський синдром») Впродовж чотирьох місяців вони утримували 72 заручників. Після наказу
тодішнього Президента Перу Альберто Фухіморі 22 квітня 1997 року розпочався штурм. В результаті
усіх 14 терористів було вбито. Також загинув один заручник та двоє військових, що брали участь у
штурмі.
Останні збройні акції були проведені в кінці 1990-х. На даний момент рух шукає інші шляхи
діяльності (наркотрафік).

99. Бразилія доби правління Лули да Сілви та Ділми Руссефф.

Лула да Сілва (2003 – 2011)
На початку 2003 р. профспілковий лідер без вищої освіти Лула да Сілва став першим за останні 50
років представником лівих сил, який очолив Бразилію. У своїй інавгураційній промові він пообіцяв
боротися з бідністю та вуличною злочинністю, а також посилити позиції країни на міжнародній
арені. Новий очільник держави заявив, що його мрія наприкінці каденції здійсниться, якщо кожен
бразилець зможе харчуватися тричі на день. Коли у 2010 р. Лула пішов зі своєї посади, рейтинг його
підтримки серед виборців становив 80%, що свідчило про сумлінне виконання політиком більшості
пунктів передвиборчої програми.
Важливе місце в політиці Лули займали США : у 2007 р. між сторонами укладено етаноловий пакт
про обмін технологіями (США – головний виробник біопалива з кукурудзи, а бразильські підприємства
виробляють близько 390 тис. барелів етанолу щодня)+ передбачалося створення заводів в третіх
країнах, координація політики на міжнародній арені з популяризації цих ініціатив. CША і Бразилія
займають відповідно 1 і 2 місце за споживанням кокаїну. З 2008 р. країни за допомогою американського
фінансування беруть участь у співпраці із Болівією у питаннях протидії наркотрафіку (американці
постачають обладнання, а бразильці та болівійці здійснюють патрулювання кордонів та обмін
інформацією).
Адміністрація президента Лули да Сілви також зберегла тісні відносини з Японією. У Бразилії в
штаті Сан-Паулу мешкає найбільша у світі японська діаспора, що налічує 1,5 млн. осіб («ніпо-
бразілейрос»), причому район однойменного міста під назвою Лібердаде заселений 600 тис.
бразильських японців. У свою чергу, в Японії мешкає 300 тис. бразильців, яких тут називають
«декасегі». Обидві країни мають спільну мету – стати постійними членами Ради Безпеки ООН, а
японська державна агенція «Офіційна допомога у розвитку» багато десятиріч виступає одним із
провідних донорів Бразилії. + Великі автомобілебудівні корпорації Японії одними з перших відкрили на
бразильській території мережу заводів у штаті Сан-Паулу.
Важливу роль у політиці президента відігравали відносини з Європейським Союзом.
Основоположний саміт ЄС – Бразилія відбувся в Лісабоні у 2007 р. і тоді ж було проголошено
стратегічне партнерство латиноамериканського велетня з цим інтеграційним утворенням. Хоча
країна встановила з блоком дипломатичні відносини у 1960 р., саме за Лули да Сілви вони набули
динамізму, оскільки лише починаючи з 2007 р. відбуваються щорічні саміти. Бразилія постачає на
ринки ЄС металопрокат, продовольчу продукцію та мінеральну сировину, а звідти завозить автомобілі
та запасні частини, медикаменти, далекомагістральні літаки та гелікоптери. Сторони співпрацюють
також у міжнародних фінансових інституціях та створенні зелених технологій .
Бразильський президент також був змушений погодитися у 2009 р. на триразове збільшення платні
(зі 120 до 360 млн. дол.) за експлуатацію ГЕС Ітайпу, що спільно належить Бразилії та Парагваю.
Нагадаємо, що цей енергетичний об’єкт на прикордонній річці Парана повністю забезпечує струмом
Парагвай і покриває 19% потреб Бразилії, однак у 1973 р. країни підписали угоду, згідно з якою остання
виплачує Парагваю фіксовану суму за його експлуатацію аж до 2023 року.
Разом із великою кількістю незаперечних успіхів, Лула да Сілва залишив своїм наступникам доволі
суперечливу спадщину. Зокрема, президента критикували за те, що він через свій м’який і
неконфліктний характер не наважавувся проводити жорстку та послідовну боротьбу з корупцією в
державному апараті. Не було також створено належних умов для залучення інвестицій, адже якщо
компанія в пересічній країні Латинської Америки витрачає на заповнення документів податкової
звітності у середньому 382 години, то в Бразилії цей показник становить 2600 годин. У 2011 р. вона
також посіла 127 місце в переліку 183 країн за показником легкості ведення бізнесу, складеному
експертами Світового банку, адже з’ясувалося, що тут необхідно ходити кабінетами чиновників 120
днів, щоб відкрити власне підприємство. Критикували колишнього президента і за надзвичайно щедру
пенсійну систему, адже вихід на пенсію у країні відбувається в 60 і 55 років для чоловіків і жінок
відповідно, однак достатньо всього 25 років робочого стажу, щоб продовжувати отримувати 100%
зарплати у вигляді пенсійних виплат. Відповідно, високі пенсії спричиняють високі податки, а також
їх велику кількість. Більше того, під впливом економічного буму до Бразилії почали масово приїздити
кваліфіковані робітники з Західної Європи (особливо Португалії) і США, що призвело до суттєвого
здорожчання життя у мегаполісах – Ріо-де-Жанейро та Сан-Паулу. Зрештою ситуацію погіршували
й значні виплати на соціальні починання президента. Лише у 2010 р. уряд Лули да Сілви витратив
348 млрд. дол., що спричинило стрімке прискорення темпів інфляції .
Ділма Руссефф (2011 – 2016)
Будучи кандидатом від лівоцентристської Партії Трудящих (ПТ) і наступником президента Лули,
Руссефф здобула перемогу на виборах 2010 року в другому турі (1 січня 2011 вступила на посаду) і в
2014 році була переобрана на другий термін, проте через скоєння злочинів проти економіки і державних
фінансів їй був оголошений імпічмент в 2016 році, і Ділма була остаточно усунена з посади 31 серпня
2016 року. Як президент Бразилії, Ділма Руссефф продовжила політику свого попередника Лули да
Сілви, віддаючи пріоритет соціальній сфері та боротьбі з бідністю в Бразилії (девіз її уряду -
«Бразилія: багата країна - це країна, де немає бідності»).
Ставши першою в історії Бразилії жінкою-президентом Ділма Руссефф одразу заявила, що у своїй
зовнішній політиці робитиме наголос на захисті прав людини, а у внутрішній – наслідуватиме
курс свого попередника. У першу чергу вона взялася за розслідування репресій проти населення в
період із 1964 по 1985 роки. Вважається, що військовий режим у Бразилії був більш поміркованим
порівняно зі своїми аналогами в інших країнах Південної Америки, адже тут зникло 475 осіб, а 50 тис.
побували у в’язницях, натомість у сусідній Аргентині в період так званої брудної війни загинуло 30 тис.
осіб. Ділма Руссефф продовжує політику Лули да Сілви з надання економічної підтримки соціально
незахищеним верствам країни. Ініційована нею програма «Бразилія без бідності» охоплює 16,2 млн.
осіб, які живуть у злиднях, заробляючи 45 дол. на місяць і менше.
У 2011 р. Ділма Руссефф заявила, що налагодить із США стратегічне партнерство у сфері освіти,
яке полягатиме в масових обмінах студентами технічних та інженерних спеціальностей на постійній
основі.Ділмою Руссефф був ініційований проект «Наука без кордонів»: країна надсилає до західних
університетів на навчання протягом року чи двох близько 100 тис. студентів, насамперед надаючи
перевагу ВНЗ США. 75 тис. стипендій оплачує уряд, а ще 25 тис. – приватний сектор, зацікавлений у
роботі обдарованих молодих людей на своїх підприємствах після повернення додому. До того ж,
важливою є двостороння торгівля країн, обсяги якої у 2016 р. склали 46 млрд. дол., в той час як у 2013
р. – 71,6 млрд. дол. Американські підприємства експортують до латиноамериканської країни бавовну,
пшеницю, дизельне паливо, запасні частини до літаків, двигуни і турбіни, а бразильські – нафту, залізну
руду, каву і автомобільні шини, деревину. В авіаційній галузі відносини характеризуються тим, що
США купили у Бразилії 1000 літаків компанії Embraer. У 2011 р. сторони уклали Угоду про вільне небо
задля безперешкодного обміну рейсами авіакомпаній.
Ще одним пріоритетом нового уряду стало укріплення кордонів і боротьба з контрабандою
товарів із азійських країн, яка по суті вбиває бразильську економіку. У 2011 р. на наступні 8 років для
потреб прикордонних служб було виділено 6,3 млрд. дол., а на аеродромах у прикордонній смузі почали
дислокувати безпілотні літаки-розвідники, які повинні цілодобово відстежувати всі нелегальні
переміщення населення через кордон, а також контролювати вирубку лісів Амазонії. Особлива увага
приділяється охороні державних рубежів із андськими країнами Перу, Еквадором і Колумбією,
що є найбільшими у світі виробниками кокаїну, а також із Парагваєм, де жителі прикордонного
міста Сьюдад-дель-Есте займаються контрабандною торгівлею.
Президент розширила мережу соціального забезпечення, створену Лулою да Сілвою, незважаючи
на можливі негативні наслідки такої політики, що можуть полягати у значному бюджетному дефіциті та
високій інфляції. У зовнішній політиці Бразилії суттєвих змін за доби Руссефф не відбулося: країна
продовжує наполягати на постійному членстві в Раді Безпеки ООН поруч із Індією, Південно-
Африканською Республікою та Японією (звідси співпраця в рамках БРІКС та G-20); розвиває
співпрацю з КНР, політична еліта якої під тиском Ділми Руссефф погодилася купувати більше
бразильської продукції зі значним ступенем обробки (Китай закуповує сою, куряче м*ясо, нафту).
Двостороння взаємодія важлива для обох країн: Китаю для продовження економічного зростання
необхідні бразильські сільськогосподарські товари, продукція металургії та корисні копалини, а
Бразилії - китайські інвестиції і технології; + триває розбудова партнерства з африканськими
країнами та зміцнення інтеграційних починань у межах Латинської Америки.
Незважаючи на те що руйнівні результати економічної політики кейнсіанського спрямування Ділми
Руссефф вже було видно в середині 2014 року, вона змогла здобути перемогу на виборах восени 2014 і
переобратися на другий термін президентом Бразилії. Але економічна ситуація в країні продовжувала
погіршуватися, безробіття та інфляція росли все більше, і Ділма Руссефф стала найменш
популярним президентом Бразилії за всю історію країни, загнавши країну в найглибший економічну
кризу з часів Великої Депресії 1929 року. Не встигла Ділма Руссефф почати свій другий мандат на
посаді президента Бразилії, населення країни вже стало виходити на вулиці і вимагати її імпічменту в
грудні 2014 року. Однак процес імпічменту був відкритий в палаті депутатів Конгресу тільки в грудні
2015 року, і 16 березня 2016 року палата депутатів оголосила імпічмент Ділмі Руссефф, а Сенат виніс
їй остаточний вирок 31 серпня, відсторонивши її від посади назавжди (з того часу і донині
Президентом країни є Мішел Темер).
Коротко підсумовуючи вищевикладене, слід зазначити, що Бразилія в роки правління президентів
від Партії трудящих відзначалася динамічною зовнішньою політикою щодо країн, які
розвиваються, а також значними витратами на спеціалізовані соціальні програми.

100. Військові режими в Бразилії 1964-1985 рр.

В умовах розвитку капіталізму, посилення ролі держави в економічній сфері і політизації бразильського
суспільства відбулося об'єднання сил, що виступали проти існуючого тодішнього режиму (з 1945 року в
країні існувала відносна диктатура, а до того була ера Варгаса в 1930-1945 рр). В 1964 р. в штаті
Мінас-Жерейс стався військовий бунт, що завершився державним заколотом. Воєнний заколот 1964 р.,
внаслідок якого президента Жоао Гуларта було усунено від влади, поклав кінець розвитку
демократичного процесу в країні!!!
За декілька тижнів до цього керівництво трьох видів збройних сил видало Інституційний акт №1, який з
часом став юридичною основою авторитарного режиму, що оформлявся. В подальшому були інші такі
акті (всього більше десяти). Вони регулювали важливі сторони життя держави і правового положення
населення. Конституція 1946 р. при цьому юридично не скасовувалася; в Інституційному акті №1
спеціально підкреслювалося, що Основний Закон 1946 р. продовжує діяти, але до нього вносяться деякі
поправки. Продовжував працювати Конгрес, але із його складу були виключені найбільш активні
супротивники встановленого режиму.
Збройними силами Бразилії були вжиті наступні заходи:
Ø ліквідація політичних свобод і усунення із політичної арени країни усіх прогресивних
організацій та їх лідерів;
Ø укладення воєнної угоди Бразилії та США;
Ø ліквідація та продаж підприємств державного сектора та ін.
За період військового режиму в Бразилії змінилося п'ять президентів, всі вони були військовими
генералами:
• Кастелу Бранку (64-67),
• Артур да Коста-і-Сілва (67-69),
• Еміліу Медічі (69-74),
• Ернесту Гейзел (74-79)
• Жуан Фігейреду (79-85)
Ø Перший з них, Кастеллу Бранку прийшов до влади при підтримці великої частини населення,
особливо середнього класу, що стояв на антикомуністичних позиціях. Його основною задачею
була стабілізація політичної й економічної ситуації в країні. З цією метою, за допомогою
додаткових поправок до конституції, уряд розширив свої повноваження і залучив додаткові
механізми. У подальші 15 років, з 1968 по 1983, уряд випустив декілька Інституційних актів
(згадувались вище), які насправді були президентськими декретами.
 Ø До 1968 року, періоду правління президента Артура да Кости і Сілви, стало видно, що плоди
економічної стратегії військових виправдали її. З іншого боку, політична система в країні
набувала все більш репресивного характеру.
Ø Генерал Еміліу Гаррастазу Медіса у 1969 році змінив президента Коста і Сілву. В області
політики з середини 70-х років при президентові Ернесту Гейзеле почався процес лібералізації
режиму, який з 1979 року, коли президентом став генерал Жоау Батисту Фігейреду, поступово
набирав силу. Під час цього процесу відновлювалися політичні права, було дозволено
повернення в країну політичних засланих. Цей період характеризувався також посиленням
тиску з боку народу, який вимагав відновлення демократії.!!!! У 1982 році, уперше після
1965 року, губернатори штатів були вибрані прямим голосуванням.
Ø У 1984 році по всій країні прокотилися демонстрації на користь проведення прямих
президентських виборів. У січні 1985 року Колегією виборців президентом був обраний
Танкреду ді Алмейда Невіс. Його обрання стало знаменним фактом не лише тому, що він
став першим цивільним президентом країни протягом 21 року, а також тому, що він був
кандидатом від опозиційної коаліції в уряді. Напередодні урочистої дати вступу на посаду
Танкреду Невіс був доставлений в лікарню з важким захворюванням.
Ø Після його смерті обов'язки президента перейшли до віце-президента Жозе Сарнею. Як пріоритет
президент Жозе Сарней встановив скликання Національної Засновницької Асамблеї для
розробки нової Конституції. Коротко про
економічні реформи:
Ø 29 липня 1969 р було створено «Embraer» (бразильський авіабудівний конгломерат, який
виробляє комерційні, військові, корпоративні та сільськогосподарські літаки, а також надає послуги
в галузі авіації). Генерали робили все аби посилити цю компанію.
Ø У 1970-х генерали також підготували в Бразилії базу для розвитку майбутньої бразильської
енергетики, незалежної від іноземної нафти. У середині 1970-х років, коли економіка в Бразилії була
дуже сильно підірвана глобальною нафтовою кризою, генерали налагодили виробництво етанолу в
великих масштабах. Для цього були використані плантації тростини. Тепер Бразилія разом із США
найбільші експортери біоетанолу.
Ø Генерали налагодили економічні зв’язки з капіталістичними країнами, а також з СРСР.
Ø При генералах також ріс ВПП, здебільшого через розвиток підприємців і сільського господарства
(найбільше у 1973 р. на 13 %) Ядерна зброя
Ø Під час правління військового режиму (1964-1985), в Бразилії діяла таємна програма розробки
власної ядерної зброї. Через 5 років після падіння військового режиму, в 1990, ядерна програма
була офіційно згорнута, і в даний час Бразилія вважається вільною від зброї масового ураження.
Ø На території Бразилії були відкриті великі родовища урану. На початку 1950-х рр. Бразилія
почала процес створення власної ядерної програми і активні закупівлі технологій у різних країн
Заходу. В 1957 р. з допомогою США був побудований перший бразильський реактор.
Ø У 1975 р., незважаючи на протести Вашингтона, вона підписала угоду з ФРН про поставку восьми
ядерних реакторів, устаткування для збагачення урану і виробництва плутонію. В результаті,
Бразилія отримала АЕС і, крім цього, стала володарем всього технологічного ланцюга,
необхідного для виробництва ядерної зброї
Отже, якщо коротко охарактеризувати період військових режимів в Бразилії, то :
Ø Політична активність знизу придушувалася.
Ø В економіці велика ставка робилася на залучення іноземного капіталу, хоча і під загальним
контролем держави.
Ø Управління виробництвом передавалося в руки фахівців - технократії.
Ø Першість віддавалася військовому виробництву.
Ø Соціальні інтереси і права трудящих просто ігнорувалися, тоді як великому капіталу були
розв'язані руки.
Ø У зовнішній політиці була зайнята однозначна проамериканська позиція.
Ідеологічну основу режиму становила розроблена військовими «Доктрина національної безпеки», що
включала дві головні ідеї: боротьби проти «підривної комуністичної діяльності» всередині держави
і за його межами і техніко-економічної модернізації країни для її перетворення в «Велику Бразилію»,
рівну країнам Заходу.!!

101. Особливості державного ладу та зовнішньої політики Мексиканських Сполучених Штатів.

Державний устрій — федеративна демократична республіка
Президент: Глава держави — президент, який обирається загальним прямим голосуванням строком на
6 років. Президент приступає до виконання обов'язків 1 грудня в рік його обрання. Відповідно до
конституції президент не може бути знову обраний на цю посаду. Якщо президент тимчасово не може
виконувати свої обов'язки, Національний конгрес (а якщо він не засідає — Постійна комісія) призначає
тимчасово виконуючого обов'язки президента.(Енріке Пенья Ньєто)
Національний конгрес (парламент): Законодавча влада здійснюється Національним
конгресом(Congreso de la Union), який складається з двох палат: палати депутатів (Camara de Diputados)
і сенату (Senado). Сенат обирається загальним прямим голосуванням строком на 6 років за системою
пропорційного представництва.
Члени обох палат не можуть переобиратися безпосередньо на наступний строк. Щодо законодавства
палати рівноправні: для затвердження законопроекту потрібна згода обох. Президент має право
накласти вето на законопроект, прийнятий Національним конгресом; вето може бути подолане двома
третинами голосів Національного конгресу. У перервах між сесіями Національного конгресу діє
Постійна комісія у складі 29 членів, з яких 15 є депутатами і 14 — сенаторами, які призначаються
відповідними палатами на останньому засіданні сесії перед розпуском.
Уряд: Виконавча влада здійснюється президентом. Президент формує уряд, який відповідальний перед
ним.
Самоуправління штатів: Штати мають свої конституції, законодавчі збори і губернаторів.
Губернатори штатів обираються прямим голосуванням строком на 6 років і не можуть бути
переобраними.

Мексика-США. Протягом поколінь це була країна з яскраво вираженою антиамериканською позицією.

Заснована радикальним революційним рухом, підігріта гнівом проти імперіалізму США і постійним
свавіллям всередині країни, Мексика рідко співпрацювала з Вашингтоном. Але починаючи з 1990-х,
повернуло на краще, і підхід до США повністю змінився.
Мексика купує більше американських товарів, ніж Китай, і фактично є другою за величиною (після
Канади) країною-імпортером. раїна співпрацює зі Сполученими Штатами у сфері безпеки кордонів,
сприяючи припиненню поставок наркотиків і депортації десятків тисяч мігрантів з Центральної
Америки.
АЛЕ за останній рік, Трамп стільки разів нападав на Мексику і принижував її народ, що політичний
ландшафт не міг не змінитися. Президент Енріке Пенья Ньєто вже втратив частину схвалення виборців,
які вирішили, що він діє дуже заспокійливо щодо Трампа. Тепер цілком можливо – навіть дуже
ймовірно – що наступним президентом Мексики стане антиамериканський соціаліст-популіст Лопес
Обрадор. Перемога Лопеса Обрадора стане катастрофою не тільки для Мексики, але і для США.
Найімовірніше, країна повернеться в часи корумпованого соціалізму і дисфункціональної економіки, з
головою поринувши в популізм і націоналізм.
Посол Мексики в Організації Американських Держав (ОАД) Луїс Альфонсо де Альба (Luis Alfonso de
Alba) зізнався, що після обрання Трампа президентом США, Мексика стала грати більш активну
роль в Латинській Америці.
Мексика виступає за найтісніший економічну інтеграцію латиноамериканських країн, особливо в
Центральній Америці, де вона вже займає домінуюче становище. У 1991 р вона уклала угоду про вільну
торгівлю з країнами Центральної Америки і Чилі. Прискорено розвиваються її зв'язки з країнами
Європи та Східної Азії.
Вона проявила себе також активним прихильником процесів роззброєння. Ініціювала підписання
Договору про без'ядерної зоні в Латинській Америці (Договір Тлателолко, 1967), брала участь в
діяльності «делійської шістки», що ставила за мету всебічне сприяння ядерного роззброєння (1984-
1988).
Членство у міжнародних організаціях: ООН, МВФ, Організація Американських Держав (ОАД, 1948
р.), СОТ, МБРР, ЄБРР (єдина країна Латинської Америки — засновник), РЄ (спостерігач), ЮНЕСКО,
ЮНІДО, ІКАО, ЕКОСОР, МФЧХ, ОЕСР, АТЕС, Всесвітня туристична організація, PARLATINO
(організація Латиноамериканський парламент, 1964 р.), OPANAL (Організація із заборони ядерної зброї
у Латинській Америці, Договір Тлателолко, 1967 р.), SELA (Латиноамериканська економічна система,
1975 р.), ALADI (Латиноамериканська асоціація інтеграції, 1981 р.), Американське інтербачення (1992
р.

102. Особливості соціально-економічного та політичного розвитку Мексиканських Сполучених

Штатів
Основою для сучасного соціально-економічного та політичного розвитку Мексики є урядова
програма «Пакт за Мексику». Основною причиною створення цього документу є конкуренція між 3
провідними політичними партіями: Інституційно-революційна партія, Партія демократичної революції,
консервативна Партія національної дії. Проблема полягала в тому, що майже 15 років партії боролися за
владу, а це призвело до роздробленості країни і свавілля окремих губернаторів штатів.
!!! Реформи в межах програми: інституціональна реформа податкової сфери, енергетики,
телекомунікації, освіти.
1. Податкова реформа: зменшити залежність економіки від нафти та слідкувати за належним
оподаткуванням енергетичного сектору. Зараз на порядку денному стоїть питання про збільшення
щорічного податку на нерухомість - він найнижчий в Латинській Америці. Виручені кошти
планується направити на освіту, громадську безпеку і соціальні потреби Проте!! в 2017 році міністр
економіки заявив, що наразі немає коштів на проведення цієї реформи через торгівельну
трансформацію з США, податок щодо регулювання кордону між СШМ та США, тощо.
2. Енергетична реформа: Великі надії покладаються на залучення іноземних інвестицій для
збільшення видобутку нафти і газу, а також реорганізацію державної нафтової компанії Pemex
(дозволено підписувати контракти з іноземними компаніями). Це дозволить Мексиці залишитися в
перших рядах світових експортерів енергоресурсів. За розвіданими запасами газу і нафти Мексика
посідає четверте місце у світі. Поки що не є ефективною! Фактично, ця реформа поклала край
монополії Pemex видобуток сирої нафти. Це відкрило можливості для приватного сектору.
3. Телекомунікаційна реформа : раніше Мексика платила компанії-монополісту America Movil
міліардера Сліма за послуги більше¸ ніж сусідні країни. Мета- створити конкуренцію в
секторі(збільшення станцій, тощо). Розбудова цифрової держави. Вдала.
4. Реформа освіти: приватизація сфери, додаткове тестування вчителів. Уряду Пеньі Ньєто
вдалося обмежити владу всемогутнього профспілки вчителів, які всіляко протидіяли проведенню
освітньої реформи, а лідера профспілки відправити за грати, звинувативши її в корупції і
хабарництві.
Сучаний стан:
· Посилення соціального невдоволення реформами (вчителі, студенти, олігархи).
· Курс мексиканського долара стабілізується. Мексика займає 14 місце в світі за економічним
розвитком і 4 місце за об’ємом іноземного капіталу. Мексика офіційно внесена до переліку країн
ОЕСР (Організації економічного співробітництва і розвитку), що означає належність її до
економічно розвинутих країн. Однак, її модель суттєво відрізняється від соціальних систем країн
велферу. Основа Мексиканської економіки – нафта, туризм та грошові перекази з-за кордону. З
останнім виникли значні проблеми із проходом до влади Трампа і його боротьби проти нелегальної
міграції, депортації мексиканців та побудови стіни.
· Участь в NAFTA допомагає Мексиці вибратися з економічної безвиході. Маються на увазі
успіхи в розширенні експорту товарів, що користуються «надійним і преференційним доступом» на
ринки США і Канади, зменшення дефіциту платіжного балансу, зростання золотовалютних резервів
та інші досягнення у зовнішньоекономічному секторі, зокрема, повернення довіри частини
 іноземних кредиторів, завдяки чому Мексиці вдалося відновити запозичення на міжнародному
ринку капіталу
· Вигідне географічне розташування Мексики також перетворило її на основний транзитний
коридор із завезення до США кокаїну, героїну, креку та марихуани, що сприяло появі 7 великих
наркокартелів, вплив яких поширюється на всю Латинську Америку. Найбільші з них (картель
«Сіналоа» і картель «Зетас») утворилися у північних штатах Мексики і контролюють прикордонні
міста Тіхуана та Сьюдад-Хуарес. Однак війна з наркотрафіком, ініційована президентом Феліпе
Кальдероном, поставила під сумнів стабільність організації НАФТА і наблизила північну частину
країни до широкомасштабної економічної кризи. За час правління діючого президента спад
популярності мексиканського керівництва викливав той факт, що наркобарон Гусмана, голова
наркокартелю «Сіналоа» втік з тюрми за сприяння з-зовні. Це викликало бунт серед населення-
невдоволені політикою проти наркомафії. Рівень злочинності в країні великий
Висновок, загалом Мексика залишається одним із світових економічних локомотивів, якому
необхідно подолати іміджеві проблеми та довести до успішного завершення війну з наркокартелями для
забезпечення прискореного зростання.

103. Кубинська революція 1959 року та її міжнародні наслідки.

1 січня 1959 р. відбулося повалення диктаторського режиму Батисти на Кубі, відповідно Фідель
Кастро став на чолі нового кубинського уряду. Почалася революція ще 26 липня 1953 року зі штурму
казарми Монкада, Потім Кастро і його очільники вели партизанську війну. Кубинська революція — це
також здійснення соціально-економічних програм нового революційного уряду, який очолив
Фідель Кастро (досі ж кажуть, що революція триває). Тільки 1 травня 1961 року Фідель Кастро
проголосив кубинську революцію соціалістичною (бо ж треба було нового союзника, яким став СРСР).
Причина революції:
· Кубу розпродали американцям: один цукор робили і тютюн на сигари американським капіталістам
вирощували + приїжджали багаті американські туристи в казино грали, студенти тусили і т.д. все це не
подобалось жителям, а головне завзятому Кастро, який в Мексиці нишком планував повалення режиму
Батисти.
Міжнародні наслідки:
· Революція стала ляпасом США, для яких в розпал холодної війни не можна було втратити Кубу. Як
наслідок, сталася Карибська криза 1962 р., під час якої США і СРСР мірялись силами і мало не
поставили світ на поріг ядерної війни;
· Революція мала велике значення для розвитку Латинської Америки: вона стала першим відкритим
актом непокори політики США, яка була спрямована на використання ресурсів Куби в своїх цілях.
Світові стало зрозуміло, що і Моська може подолати Слона, особливо почали поважати Кубу країни
Латинської Америки (Кубинська революція як одна із причин лівого повороту в Латинській Америці) +
союзники і єдині сусіди Канаді і Мексика єдині на континенті відмовились розривати з Кубою
дипломатичні відносини (інші латиноамериканські країни були змушені це зробити, бо в рамках ОАД
США їх залякали санкціями);
Пряма мова: в лютому 1959 року тодішній чилійський сенатор Сальвадор Альєнде оголосив, що
«кубинська революція належить не тільки вам… ми маємо справу з найзначнішим рухом, який будь-
коли відбувався в Америках». Двома місяцями пізніше Глорія Гайтан, дочка вбитого колумбійського
народного ватажка Хорхе Еліесера Гайтана, проголосила, що кубинський досвід є «початком великого
визволення Нашої Америки».
· Латиноамериканські країни в захваті були від соціальних перетворень на Кубі: без допомоги з боку
тисяч кубинців Уго Чавесу в Венесуелі було би практично неможливо запровадити знамениту медичну
програму «Барріо Адентро» та кампанію з подолання неписьменності «Робінзон». Так само й Ево
Моралес не зміг би запровадити такі програми в Болівії. Говорячи ширше, без Куби Чавесу (а отже й
Ево Моралесу в Болівії та Рафаелю Корреа в Еквадорі) було б значно важче заручитися довірою
населення щодо проектів передачі політичної влади народові, які досі здійснюються шляхом
захоплення й трансформації державного апарату. У всьому світі ліві були настільки дезорієнтовані, що
шлях уперед міг запропонувати тільки такий цілковито неочікуваний рух як рух Чавеса, а без натхнення
й підтримки в критичні моменти з боку Куби Чавес, цілком можливо, був би переможений. Отже, без
Куби не було б Венесуели, а без Венесуели – Болівії, Еквадору, відродження сандиністського Нікарагуа.

104. Державний лад, внутрішня й зовнішня політика Республіки

Куба.

Куба – унітарна держава. Адміністративно-територіальний розподіл – 14 провінцій, які

поділяються на 169 муніципалітетів.
За формою правління Куба – соціалістична республіка з однопартійною системою.Діє
Конституція 1976 р, але 1992 – нова редакція: соціалістичне суспільство як ідейно-політична основа
держави, на першому плані визвольні національно-ідеали, принципи Незалежності, суверенітету та
самобутності. Водночас зберігається контроль правлячої Комуністичної партії Куби над суспільством.
Не допускається політичний та ідеологічний плюралізм, зберігаються деякі обмеження свободи слова,
друку, зборів, цивільних прав.
Вищим органом державної влади є Національна асамблея народної влади (обирається
загальним прямим таємним голосуванням на 5 років), наділена законодавчими повноваженнями. З
числа своїх депутатів вона обирає Державну раду, що представляє Асамблею в перерві між сесіями, а
також призначає членів Ради міністрів вищого виконавчого та адміністративного органу.
Державна рада складається з голови, першого заступника, 5 заступників голови, секретаря та 23
членів. Державний рада є постійно діючим органом Національної асамблеї народної влади, що
представляж її між сесіями і втілює в життя її рішення. Голова Державної ради (це Рауль Кастро зараз)
є главою держави і уряду, очолює Раду національної оборони.
Вищим виконавчим органом влади є Рада міністрів Республіки Куба (уряд), члени якого
подаються на затвердження Національній асамблеї головою Державної ради. Рада міністрів несе
відповідальність і періодично звітує про свою діяльність перед Національною асамблеєю, він має право
приймати декрети і розпорядження на основі та на виконання діючих законів та контролювати їх
реалізацію.
Внутрішня політика:
2008 р. – до влади прийшов Кастро-молодший, почалась лібералізація життя кубинців. Зокрема
було знято заборону на використання мобільних телефонів і мікрохвильові печі, формально дозволений
всім громадянам Інтернет. Кубинцям дозволили зупинятися в готелях, брати напрокат машини. У
сільському господарстві країни держава провела реформу, що дозволяє фермерам самим вирішувати, як
використовувати свою землю, які посіви садити і що купувати. Куба підписала Міжнародний пакт про
громадянські і політичні права та Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права.
Дозволена приватизація (але не перепродаж) державного житла. + слід згадати про те, що
освіта/медицина безкоштовні і дуже якісні, цим Куба дійсно може пишатись. + В кінці травня 2016 року
влада Куби оголосила про легалізацію приватних підприємств малого і середнього бізнесу.
Зовнішня політика:
На початку XXI ст. зовнішня політика Куби розвивалася за кількома основними напрямками:
● активна роль в міжнародних відносинах,
● антиімперіалістична риторика і діяльність, а також
● послідовне протистояння гегемоністським прагненням Сполучених Штатів.
 Ключові зовнішньополітичні принципи зафіксовані в ст. 12 кубинської Конституції:
● дотримання рівноправності,
● вільне самовизначення народів,
● територіальна цілісність,
● міжнародне співробітництво на основі взаємовигідних інтересів,
● мирне вирішення протиріч на принципах рівності та взаємоповаги,
● осуд імперіалізму як основної рушійної сили агресії і війни.
Куба відкидає втручання у внутрішні або зовнішні справи держав. Заміна Фіделя на Рауля Кастро
на посту керівника країни в 2006-2008 рр. не спричинила за собою змін цих принципів.
США. Дипломатичні відносини між країнами були встановлені в XIX столітті, розірвані в 1961
році і відновлені 20 липня 2015 року, після того як в грудні 2014-го Обама і Кастро оголосили про
рішення нормалізувати двосторонні відносини. Гавана висуває свої умови для продовження діалогу.
Перш за все, це
● скасування багаторічного економічного ембарго з боку США.
● повернення Кубі військової бази Гуантанамо
● відмова від планів по створенню внутрішньокубинської опозиції
● скасування міграційних преференцій для емігрантів з Куби.
Як встановив конгрес, американське ембарго проти Куби може бути знято лише в тому
випадку, якщо будуть врегульовані приблизно 6 тисяч позовів до Куби приблизно на 8 мільярдів
доларів. При цьому кубинський лідер Рауль Кастро заявив, що США повинні Гавані більше 300
мільярдів доларів на сплату збитків від півстолітнього торгового ембарго.
Китай. Куба була першою латиноамериканською країною, яка встановила дипвідносини з
Китаєм після створення КНР. Китай є першим за величиною торговим партнером Куби.. Китай надав
країні кредитів на мільярди доларів, і в результаті має доступ до більшої частини кубинської нафти в
Мексиканській затоці. Інші сфери співробітництва включають в себе науково-технічний обмін та
інновації в промисловості і сільському господарстві, культурні, медичні, освітні і професійні обміни,
розвиток енергетичної і транспортної інфраструктури.
Росія. Незважаючи на ослаблення контактів між Гаваною і Москвою, Куба як і раніше
залишається одним з основних партнерів Росії в західній півкулі. Російський центр електронної
розвідки в Лурдесі був закритий лише в 2003 р Але на Острові свободи донині нерідко користуються
літаками стратегічної авіації ВПС Росії. По суті між Росією і США до сих пір діє негласна угода,
укладена в 1962, що США не будуть втручатися на Кубу і підтримувати інші сили, які бажають скинути
режим Кастро. У 2013 році підписано міжурядову угоду про співпрацю в космічній сфері.
Канада. Для канадців Куба є третім за популярністю напрямом подорожей після США та
Мексики. Після запровадження американським конгресом всеохопного ембарго в 1962 р. для
канадських фермерів зникла конкуренція з боку аграрних компаній із США і вони налагодили збут
своєї продукції на острові. Компанія "Sheritt International" експлуатує родовища нікелю та кобальту на
сході Куби. Нині Канада вважається найбільшим інвестором на острові. Канада і Ватикан намагаються
відігравати важливу роль у примиренні США та Куби, а останні переговори між ними багато місяців
відбувалися в Оттаві.
Іспанія. Доволі динамічно розвиваються кубинсько-іспанські відносини, адже офіційний Мадрид
став посередником у відносинах ЄС із офіційною Гаваною. Куба була колонією Іспанії, є мовна і
культурна спільність. Більшість кубинських міст була заснована іспанцями. оловною сферою вкладання
іспанських інвестицій на Кубі є туристична галузь. З Іспанії завозять вино, промислову продукцію,
електроніку та запасні частини до автомобілів. На Кубі працюють сотні філій іспанських компаній і
кілька десятків спільних підприємств, відкритих за участю інвесторів із цієї країни.
Бразилія. Бразилія намагається посилити свої позиції на Кубі, оскільки економіки обох
партнерів характеризуються певною взаємодоповнюваністю. Насамперед, ця країна має належний
досвід будівництва портів і започаткування етанолових виробництв. Її населення тяжіє до Атлантичного
узбережжя, а в решті регіонів спостерігається демографічна криза. Існують програми по переселенню
кубинських докторів до віддалених та малозаселених місцевостей Бразилії, за що Гавана отримує
щорічно сотні мільйонів доларів.
 105. Проблема міжнародно-правового статусу Панамського каналу
і її вирішення.
Панамський канал проходить по території Панами і з'єднує Атлантичний і Тихий океани. Його
довжина - 81,6 км. Був відкритий для плавання в 1914 р. Його правовий режим визначався до 1977 р.
договором, укладеним США з Панамою в 1903 р. Формально в договорі визнавалося, що
суверенітет над зоною Панамського каналу належить Панамі. Фактично ж Договір 1903 позбавляв
Панаму права здійснювати свій суверенітет над зоною каналу, так як управління каналом і його
експлуатація перебували повністю в руках адміністрації США.
Говорячи про режим Панамського каналу, слід сказати про те, що в Договорі 1903 передбачалося, що
канал назавжди залишиться нейтралізованим і відкритим для проходу через нього торгових суден і
військових кораблів усіх держав. Згідно з Договором, з проходять через канал судів не стягуються
жодні інші збори, крім зборів за користування каналом. США придбали за Договором право зводити в
зоні каналу свої укріплення і тримати збройні сили в цілях його захисту. Фактично США перетворили
зону Панамського каналу у військово-стратегічну базу.
У 1977 р. в результаті тривалих переговорів між США і Панамою були укладені Договір про
Панамський канал і Договір про постійний нейтралітет та експлуатацію каналу. Договір про
Панамський канал був розрахований на перехідний період (до кінця 1999 р.), протягом якого влада
США зобов'язувалися передати Панамі всі права на управління каналом і його експлуатацію.
Відповідно до Договору про постійний нейтралітет та експлуатацію каналу Панама проголосила
постійний нейтралітет каналу.
Правовий режим Панамського каналу полягає в тому, що він відкритий як у мирний, так і у воєнний
час для мирного проходу всіх судів будь-яких держав на основі рівності прапорів без якої б то не було
дискримінації. За прохід по каналу стягуються збори і мита. Суду при проході зобов'язані
дотримуватися правил, що стосуються безпеки каналу і судноплавства. Суду під час знаходження в
каналі зобов'язані утримуватися від здійснення яких-небудь ворожих дій.
Військові кораблі і допоміжні судна всіх держав користуються правом мирного проходу через канал і
не можуть піддаватися інспекції, огляду або обстеження.
До 31 грудня 1999 р. управління, експлуатація та утримання каналу, включаючи видання і
забезпечення виконання правил судноплавства по каналу і збір мит за користування каналом,
здійснювалися США. Управлінням каналу займалася спеціальна комісія Панамського каналу, до
керівного складу якого входили дев'ять членів: п'ять від США і чотири від Панами. З 1 січня 2000 р.
управління та експлуатація Панамського каналу перейшли повністю у ведення Панами.
Існували побоювання, що ефективність і технічне обслуговування каналу постраждають після
передачі США каналу Панамі, однак, все сталося не так. Розроблені і введені в дію американцями
операції на каналі, під контролем Панами тільки вдосконалюються (так, у 2007 році почалася
модернізація каналу для збільшення його пропускної здатності. Завершено в 2016 році)