Григо́рій Са́вич Сковорода́ 

(22 листопада (3 грудня) 1722, Чорнухи, Лубенський
полк — 29 жовтня (9 листопада) 1794, Іванівка, Харківщина) — видатний український філософ-
містик, богослов, поет, педагог, можливо, і композитор літургійної музики. Мав значний вплив
на сучасників і подальші покоління своїми байками, піснями, філософськими творами, а також
способом життя, через що його називали «Сократом».
Освіту здобув у Києво-Могилянській академії (хоча вищої освіти не скінчив). Філософські
погляди Сковороди присвячені головним чином етиці. Власної філософської системи не
створив. Не був лояльним до церковної та світської ієрархії, відкидав будь-який примус, не
любив церковних ритуалів, віддаючи перевагу особистій духовній свободі. Від 1769 року вів
життя самітника й мандрівного філософа; мандрував переважно по Слобожанщині. Тоді ж
почав писати філософські діалоги й трактати, в яких біблійна проблематика переплітається з
ідеями платонізму та стоїцизму. Головним сенсом людського існування вважав самопізнання.
Григорій Сковорода писав свої твори різновидами староукраїнської літературної мови: художні
та філософські твори слов'яноруською (слов'яноукраїнською), поезії та байки — книжною
українською (у ній менше церковнослов'янських елементів). Частину листування Сковорода вів
також латинською мовою.[2][⇨]
За життя не надрукував жодного твору.

Зміст

 1Життєпис
o 1.1У Гетьманщині. Спудей
o 1.2У центрі Європи
o 1.3У Гетьманщині. Вчитель
o 1.4На Слобожанщині. Вчитель
o 1.5На Слобожанщині. Самітник-пілігрим
o 1.6Остання мандрівка філософа
o 1.7Смерть
 2Мова творів
 3Творча спадщина
o 3.1Ставлення до релігії
o 3.2Тема свободи у вірші De Libertate
o 3.3Тема дружби
o 3.4Ставлення до життя
 4Особливості байок Г. Сковороди
 5Вплив Сковороди на сучасників
 6Творча бібліографія
 7Видання творів
 8У масовому мистецтві
o 8.1Сковорода у живописі
o 8.2Сковорода в скульптурі
o 8.3Сковорода в кіномистецтві
o 8.4Сковорода у літературі
o 8.5Сковорода у музиці
 9Вшанування пам'яті
o 9.1Ювілеї та роковини
o 9.2Об'єкти названі на честь Сковороди
 9.2.1Дослідження спадщини
o 9.3Пам'ятні місця і музеї Сковороди
o 9.4Григорій Сковорода на поштових марках, банкнотах, монетах
 10Див. також
 11Примітки
 12Джерела та література
 13Посилання
o 13.1Відеотека

Життєпис

Малюнок Сковороди. Фонтан «Нерівна всім рівність», зображений на банкноті в 500 гривень

У Гетьманщині. Спудей
Цей розділ не
містить посилань на
джерела. (листопад 2018)

Народився в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині

на Полтавщині у козацькій родині. Батько Сава Сковорода був рядовим козаком,
малоґрунтовним, у мирний час займався шинкуванням і продажем вина у Чорнухах; помер
наприкінці 1730-х або на початку 1740-х рр.
Мати Пелагея походила зі Шанґіреїв, рід яких виводиться з козаків Канівського полку, що
мали кримськотатарське походження, вихрещених у часи Хмельниччини[3]. Григорій мав
старшого брата Степана, який здобув освіту у Бреслау. З дитинства ріс «чудним» хлопчиком,
заглибленим у свої думки, до господарської роботи непридатним. Влітку 1730 його віддали до
4-річної дяківської школи в Чорнухах.
У серпні 1734 Григорій вступив до Києво-Могилянської академії, яка на той час перебувала на
вершині свого розквіту. З перших академічних (ординарних) класів (аналогія, інфима)
вивчали руську книжну, польську мови і поступово переходили на латину, яка ставала
основною в подальших класах (граматика, синтаксима, поетика й риторика); також
вивчали церковнослов'янську. Протягом навчання в Академії вивчив латинську, грецьку,
церковнослов'янську, польську, німецьку. Крім того, в класах поетики й риторики за бажанням
проходили екстраординарні класи грецької, гебрайської та німецької мов. Навчався Грицько
дуже добре, багато часу проводив в академічній бібліотеці, опанувавши твори античних
авторів. Певний вплив на нього мав викладач екстраординарних класів Симон Тодорський,
заняття якого Сковорода відвідував у 1738—1740 роках. Свого часу Тодорський навчався в
університеті Галле і був близький до пієтистів. У 1740-му юний Сковорода перейшов до класу
філософії, який передбачав 2-річне навчання. Філософію викладав Михайло Козачинський.
Філософський курс базувався на інтерпретаторах Арістотеля.
Оскільки мав гарний голос і музикальний слух, на початку грудня 1741 року юного Сковороду
взяли до Глухівської школи співу, звідки повезли до Петербурзької придворної царської
хорової капели. На той час він ще не закінчив курсу філософії. До Петербурга прибув 21
грудня. У придворній капелі виконував партії альта в операх, літургіях, на маскарадах. У той
же час, не виключено, писав духовні канти, літургійну музику, наприклад, йому приписували
авторство «Іже херувими»[4].
Наприкінці серпня 1744 разом з почтом імператриці Єлизавети прибув до Києва. Тут з капели
звільнився, можливо, через втрату голосу, отримавши чин «придворного уставника», що
дорівнював XIV класові Табеля про ранги і означав дворянство з титулуванням «ваше
благородіє». Не бажаючи прийняти постриг у монахи, повернувся до Києво-Могилянської
академії, аби закінчити курс філософії.

У центрі Європи
Цей розділ не
містить посилань на
джерела. (листопад 2018)

Наприкінці 1745 року, закінчивши штудії філософії в Києво-Могилянської академії і бажаючи

побачити чужі краї, пізнати ширше «коло наук», завербувався до «Токайської комісії з заготівлі
вин до царського двору» під керівництвом генерал-майора Федора Степановича
Вишневського (1682—1749; за походженням серб з Трансільванії, від 1715 на російській
службі); Вишневський мав дім у Переяславі і йому був потрібен дячок для похідної
православної церкви. Наприкінці 1745 «Токайська комісія…» вирушила з Києва
через Львів і Дуклянський перевал в землі Священної Римської імперії, точніше, на
територію Угорщини. За 5 років Сковорода побував у Токаї, Пресбурзі, Офені, Відні, де мав
можливість відвідувати місцеві навчальні заклади, зокрема піярів у Токаї й Пешті, не
виключено, і в Шарошпатаку, де існував знаменитий кальвіністський колегіум, в якому колись
викладав і намагався реалізувати свою передову ідею пансофічної школи Ян Амос
Коменський. Існують припущення, що Сковорода побував в Італії й Німеччині, проте
документальних підтверджень цього, як і можливого навчання в університеті Галле, немає[5].
У Пресбурзі Сковорода міг познайомитися з містичними ідеями пієтизму, які прийшли з Галле і
побутували в середовищі місцевої лютеранської громади. Можливо, на цьому позначився
вплив Симона Тодорського, який до того ж у 1737—1738 роках вчителював у православних
школах на території колишньої Угорщини.
У січні 1749 у Токаї помер Вишневський; керівником «Токайської комісії…» призначили його
сина Гаврила. Наступного року Сковорода вирішує повертатися в Україну. З черговим
транспортом вина 10 жовтня 1750 він прибув до Києва, а звідти — до Чорнухів, де нікого з
родини не застав у живих.

У Гетьманщині. Вчитель
Цей розділ не
містить посилань на
джерела. (листопад 2018)

У січні 1751 влаштувався учителем поетики у недавно заснованому колегіумі у Переяславі,

куди його запросив переяславський єпископ Никодим Сребницький. Проте викладав поетику
за власною програмою, як це спостерігав, можливо, в угорських протестантських школах. Це
не сподобалося Сребницькому, який наполягав, аби дотримуватися старих зразків. На це
Сковорода відповів латинським афоризмом: «Одна справа жезл, інша — кіфара». Конфлікт
стався десь у квітні-травні 1751 р.; у результаті Сковороду звільнили — як писав Михайло
Ковалинський «не без ганьби». Драматизму додало те, що у травні Сребницький важко
захворів і 12 червня 1751 року помер.
Після скандалу Сковорода проживав у приятеля, бідував. У вересні 1751 він відновив
навчання у Києво-Могилянській академії, вступивши на богослов'я. Богословський курс вів
видатний поет, префект академії Георгій Кониський; він передбачав 4-річне навчання і
прирівнювався до вищої університетської освіти. Однак Сковорода навчання не скінчив. Влітку
1753 київський митрополит Тимофій Щербацький, на прохання свого приятеля бунчукового
товариша Степана Томари (1719—1794) знайти гувернанта («інспектора») для навчання
старшого сина Василя (1746—1819), порекомендував йому Григорія Сковороду як найкращого
студента. Восени 1753 року Сковорода прибув у в село Каврай Переяславського полку, де був
маєток Томари.
На малого Василя, який ріс доволі розпещеним, Сковорода мав значний вплив. Попри те
восени 1754-го стався невеликий конфлікт: малий дав кепську відповідь на поставлене
запитання, за що запальний Сковорода назвав його «свинячою головою». Про це стало відомо
матері Ганні з Кочубеїв, і вона наполягла на тім, аби вигнати «інспектора».
Сковорода подався до свого приятеля, одного з переяславських сотників. За його протекцією у
перших числах січня 1755 року вкупі з ієромонахами Каліграфом (Василем Крижанівським) та
Іринеєм Братановичем, котрі отримали призначення до Слов'яно-греко-латинської академії,
вирушив до Москви, а звідти до Троїце-Сергієвої лаври. Тут на нього чекав намісник Кирило
Ляшевецький, який викладав богослов'я в лаврській семінарії і, здається, пропонував
викладати Сковороді. Проте Григорій відмовився, вочевидь, через те, що не бажав приймати
монаший постриг, або ж тому, що його пекла, як писав Ковалинський, «постійна відраза до
цього краю». На зворотному шляху Степан Томара умовив його повернутися до вчителювання
у своєму домі.
У Кавраї Сковорода почав писати поезію, латиномовну і не тільки. Низка віршів увійшла до
його славнозвісної збірки «Сад божественних пісень».
Пізньої осені 1758 року він бачив віщий сон, в якому явилися різноманітні людські прошарки зі
суспільними й моральними вадами. Розцінивши його як Боже Об'явлення, Сковорода почав
розмірковувати над життям аскета.
Влітку 1759-го Сковорода покинув Каврай, оскільки молодий Василь Томара зібрався їхати
вчитися закордон до Замостя і Відня. До свого домашнього вчителя на все життя зберіг повагу
і найтепліші почуття.

На Слобожанщині. Вчитель
Цей розділ не
містить посилань на
джерела. (листопад 2018)

Влітку 1759 Сковорода прийняв запрошення білгородського та обоянського єпископа Йоасафа

Миткевича викладати поетику в Харківському колегіумі. Він покинув Гетьманщину і перебрався
на Слобожанщину, яку полюбив усією душею. На той час колегіум був найпередовішим
навчальним закладом в усій Україні, тут, на відміну від Києво-Могилянської академії,
віддавали перевагу природничим і точним наукам, поряд з латиною більше вивчали грецьку,
німецьку, французьку мови. Сковорода викладав тут з ентузіазмом. Однак знову на нього
чигав конфлікт. Владика Йоасаф Миткевич, маючи на меті залишити Сковороду для духовної
служби, збирався вмовити його прийняти постриг — цю справу він доручив судді
єпархіяльної консисторії й архімандритові білгородського Миколаївського монастиря
Гервасієві Якубовичу, який був приятелем філософа по Переяславу. На це Сковорода
відповів: «Невже ви хочете, щоб і я примножив число фарисеїв?». У результаті подальших
наполягань Якубовича влітку 1760 року Сковорода звільнився з колегіуму.
Надалі він проживав у невідомого на ім'я приятеля в селі Стариця, яке
належало білгородському Миколаївському монастиреві. Упродовж 1760—1762 років у повній
самотності розмірковував над Божественним промислом і пізнанням себе.
Навесні 1762 року Сковорода, приїхавши на кілька тижнів до Харкова, довідався від знайомого
протоєрея Петра Ковалинського про його талановитого племінника Михайла Ковалинського і
спеціально подався до колегіуму, аби познайомитися з ним. Юнак відразу припав йому до душі
і тільки через те Сковорода прийняв повторну пропозицію єпископа Йоасафа
Миткевича викладати в Харківському колегіумі («Адже заради тебе, одверто кажучи, заради
тебе одного я залишив мій такий приємний спокій, пустився на життєві хвилі», — згодом
писав Ковалинському в листі).
1 вересня 1762 року Сковорода почав викладати в класі синтаксими, також вів
екстраординарний 2-річний курс грецької мови. Навколо нього сформувалося коло
шанувальників — студенти філософії Яків Правицький, Василь Білозерський, Микола
Заводовський, сам Ковалинський зі своїм молодшим братом Григорієм, учнем синтаксими, і
навіть 9-річний учень інфими Яків Єнкевич. Вони збиралися в домі Сковороди, читали
античних авторів, писали вірші, співали, гуляли за містом у садах. Не
зразу Ковалинський потягнувся до Сковороди («Любив його серце, але цурався його ума») —
аж після того, як у 1763 році йому приснився учитель, від якого навсібіч сипалися духовні іскри.
У них встановилося інтенсивне духовне спілкування, своєрідний «духовний роман»,
листування. У листах Сковорода висловлював ідеї, які згодом розвивав у своїх філософських
трактатах. Згодом після смерті вчителя Ковалинський написав його ґрунтовну біографію, на
яку посилаються всі дослідники творчості мудреця. Про стиль його життя він пише:
Уставав дуже рано, їв раз на день, без м'яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з
усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей
без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто
нічого не мав
(«Житіє Сковороди»).
За дружбу з юним спудеєм Сковороду в колегіумі почали цькувати. Після того як
помер Йоасаф Миткевич на посаду білгородського та обоянського єпископа, хоч і аж 29
жовтня 1763 року, призначили Порфирія Крайського. Той відразу незлюбив філософа.
Коли владика в листопаді прибув з інспекцією до Харкова, викладачі колегіуму влаштували
йому пишну учту. Однак Сковорода не пішов («Для шляхетної людини ніщо не є таким
тяжким, як пишний бенкет, особливо коли на ньому перші місця посідають дурномудрі»).
Оскільки дійшло до звинувачень у моральній розбещеності і духовній єресі, він перестав
зустрічатися з Ковалинським і навіть писати йому. В результаті, 15 липня 1764 року
Сковорода вдруге покинув Харківський колегіум. У серпні вони з Михайлом поїхали до
Києва, де у друкарні Києво-Печерської лаври служив двоюрідний брат Сковороди Іван
(чернече «Юстин») Звіряка. У лаврі знайомі ченці пропонували Сковороді постригтися в
монахи, аби стати стовпом церкви і окрасою господи. На це він відповів: «Досить і вас,
стовпів неотесаних, у Храмі Божому».
На початку навчального року Ковалинський вернувся до Харкова, а Сковорода — через
кілька місяців. Тепер він проживав в околицях Харкова без будь-якого заняття. За той
період в Україні скасували гетьманський уряд і автономію слобідських полків, що означало
швидку ліквідацію української державності. Сковорода, однак жодним чином не відгукнувся
на ці події. У цей період він практично покинув писати поезію.
Влітку 1767 року, перебуваючи в Курязькому монастирі в архімандрита Феофана
Федоровського, Сковорода написав Ковалинському листа, з якого видно, що з ним
нещодавно трапилася «буря», «вихор». Свого часу Ізмаїл Срезневський записав історію,
котра начебто сталася зі Сковородою в 1765 році, коли він проживав на хуторах
біля Валків. Згідно з нею, у вже немолодого Сковороду, який проживав на пасіці,
закохалася дочка відставного майора Олена, яка жила по сусідству і яку він навчав
духовній поезії і співам. Загалом філософ почував себе надто стримано у товаристві
красивих дівчат, але схоже, їй відповів взаємністю. Однак коли начебто дійшло до
вінчання, Сковорода не зміг дати відповідь, чи з доброї волі вступає в шлюб, і втік з-під
вінця.
Скоро після того новоспечений губернатор Слобідсько-Української губернії (у 1765—1775)
Євдоким Олексійович Щербинін (1728—1783) запросив Сковороду викладати у
«додаткових класах» Харківського колегіуму. Для цього Сковорода написав 1766 трактат
«Вхідні двері до доброго християнського життя». Однак відкриттю «додаткових класів»
противився Порфирій Крайський, і вони запрацювали тільки в лютому 1768 р. По суті, це
був самостійний навчальний заклад для дітей шляхти. У день смерті Крайського 7 липня
1768 р. Сковорода подав прохання про призначення учителем катехізису.
Однак у грудні 1768 р. білгородським та обоянським єпископом призначили Самуїла
Миславського, з яким Сковорода навчався в класі богослов'я у Києво-Могилянській
академії. Він обурився, чому курс катехізису читає світська людина, також йому не
сподобалися певні положення з трактату Сковороди, наприклад, неповага до ритуалу. В
результаті Сковорода звільнився з посади викладача — десь у квітні 1769 р., на цей раз
остаточно. Більше ніколи він будь-яких інших посад не займав.

На Слобожанщині. Самітник-пілігрим
Цей розділ не
містить посилань на
джерела. (листопад 2018)
Відтепер Сковорода обрав новий і незнаний до того стиль життя, а саме — мандрівку. І ця
мандрівка тривала до самої смерті — чверть віку. Була вона повна пригод, оповита
переказами й легендами. У ній ніколи не розлучався філософ із Біблією, сопілкою чи
флейтою, і своїми творами. Слава про нього розходилася широко, і багато хто бажав його
бачити й чути як речника великої правди.
Після остаточного звільнення з Харківського колегіуму він оселився на пасіці на
березі Лопані в Гужвинському лісі за 10 верст від Харкова і зажив життям пустельника. Ліс
належав відставному підпрапорному (титул, запроваджений у слобідських полках,
дорівнював значковому товаришеві в Гетьманщині) Василеві Земборському, батькові
одного зі студентів «додаткових класів» колегіуму. Тут Сковорода почав писати
філософські байки (згодом вони увійшли до збірки «Байки Харківські», що стала першою
збіркою байок в українській літературі) і філософські діалоги (перший з них — «Наркіс.
Розмова про те: пізнай себе», базований на сюжеті Метаморфоз Овідія; другий —
«Симфонія, названа Книга Асхань, про пізнання самого себе», на підставі Книги Ісуса
Навина). Вірші, пісні та байки Сковорода писав українською книжною мовою та латиною[6],
натомість філософські діалоги і трактати — химерною сумішшю церковнослов'янської,
української та російської мов.
З Гужвинського лісу Сковорода навідувався до Харкова, до села Бабаї, де священником
був його колишній учень по Харківському колегіуму Яків Правицький. У Бабаях навколо
філософа сформувався своєрідний гурток з-поміж священників сусідніх парафій, приятелів
Якова Правицького. Можливо, був серед них і власник Бабаїв Петро Щербинін,
родич слобідського губернатора і майбутнього першого генерал-губернатора Харківського
намісництва (у 1780—1783) Євдокима Щербиніна[7]. Тут Сковорода познайомився з
Олексієм Юрійовичем Сошальським, літнім одинаком, освіченим, оригіналом, як і сам
Сковорода, власником села Гусинка.
В Олексія Сошальського він зупинявся часто, починаючи з 1770 року, проживаючи влітку
на пасіці в лісі, а взимку — в панському домі; спілкувався і з його молодшими братами
Осипом та Георгієм. У травні 1770 року разом зі Сошальськими Сковорода поїхав до
Києва, зупинившись у свого двоюрідного брата, Юстина (Івана) Звіряки, який натоді був за
«старшого» в Китаївській пустині, і прожив у нього 3 місяці. У серпні зі Сковородою
трапився дивний випадок. Якось він раптом відчув неспокій, невимовне бажання покинути
Київ і повернутися до Харкова. Юстин відмовляв його, але Сковорода не послухав,
подався до Сошальських, які проживали на Подолі. Спускаючись із Гори,
недалеко Андріївської церкви як невідома сила спонукала його повернути назад. Він
відійшов на чималу відстань, потім вернувся, але знову невидима сила повернула його
назад. Все ж, набравшись рішучості, Сковорода пішов Андріївським узвозом вниз, але
раптом відчув трупним сморід і побіг назад. Він переказав про це Сошальським і швидко
почав збиратися в дорогу, примовляючи, що в Києві буде чума. Ніхто не вірив, але 3
вересня 1770 року в Києві почався мор. Епідемія почалася у Волощині чи Молдові в
турецькому війську і прийшла сюди з початком нової російсько-турецької війни. За 3 місяці
в Києві на Подолі померло 6 тисяч людей. Наприкінці серпня 1771-го моровиця дійшла до
Москви.
Сковорода ж, покинувши спішно Київ, за два тижні вже був у Свято-Троїцькому монастирі
неподалік села Чернеччина за 4 версти від Охтирки. Тут до нього дійшла звістка про мор у
Києві, і тут у монастирському саду він пережив містичний екстаз:
Прокинувшись рано, коли мої думки та почуття були сповнені благоговіння і вдячності до
Бога, я рушив у сад на прогулянку. І перше, що я відчув у серці, була якась розкутість, свобода,
бадьорість та здійснена надія. Віддавши цьому настрою всю свою волю й усі свої бажання, я
відчув у собі незвичайний порух, котрий переповнював мене незнаною силою. В одну мить
якась солодка злива ринула в мою душу, і від неї все моє нутро спалахнуло полум'ям.
Здавалось, що в моїх жилах вирувала вогненна течія. Я почав не ходити, а бігати, наче мене
щось носило, я не відчував ні рук, ні ніг, так, ніби весь я був із вогню, що шугав по колу. Цілий
світ зник мені з-перед очей. Одне лиш почуття любові, благонадійності. спокою, вічності
оживляло моє єство. Сльози струмками покотились мені з очей і розлили по всьому тілу якусь
зворушливу гармонію. я ввійшов у себе, мовби відчув запевнення синівської любові, і з цієї миті
присвятив себе синівській покорі Божому Духу
 — писав він Ковалинському.
Цей стан містичного осяяння Сковорода потрактув