Текст 1

Французька нова хвиля

Поширена думка, що без французької революції в кіно не було б
сучасного Голлівуду, діалогів Тарантіно, кінокритики та навіть
паризьких протестів 1968 року. Режисери цієї течії не писали гучних
спільних маніфестів – їх взагалі майже нічого не об’єднувало. Хіба
що громадянство Франції та відчайдушне бажання боротися з усім
застарілим заради всього нового, невідомого та ще не сказаного.
Nouvelle Vague, як називався цей напрямок в оригіналі, був втіленням
молодості, максималізму та непокори. У 1958-му (рік, коли назва
Nouvelle Vague вперше побіжно з’явилася в пресі) Франсуа Трюффо
було 26, Жан-Люку Годару та Клоду Шабролю – 28, Жаку Демі – 27,
Ан’єс Варді – 30. Майже всі ці режисери робили перші кроки зі
своїми повнометражними дебютами, а їхній досвід складався з тисячі
переглянутих фільмів, десятків написаних у журнали рецензій і
неосяжної кількості думок, як можна зробити кіно кращим.
Найчастіше молоді режисери критикували фільми покоління своїх
батьків, але радо позичали прийоми кінематографу часів дідусів і
бабусь, а саме – авангардного періоду 1910–1920-х років. Звучить
абстрактно? Так і є: автори нової хвилі зверталися до різних жанрів,
технік, сюжетів і методів роботи, популярним і цікавим могло стати
будь-що – вирішальною була постать режисера та його талант. 
У французькій новій хвилі головним був саме режисер. Знімати на
ручну камеру і нехтувати коштовними декораціями стало проявом
світогляду. Відповідно, це принесло більше фінансової незалежности
режисерам і спонукало максимально проявити свою індивідуальність.
 (https://bit.ua/2020/04/nouvelle-vague/)

Текст 2
Кінематограф США
Сучасний кінематограф США — це величезна кіноіндустрія
Голлівуду, що знаходиться поблизу Лос-Анджелеса, штат
Каліфорнія, де розташовані офіси та знімальні павільйони
найбільших кінокомпаній США.
Становлення американського кінематографа, одного з
найпопулярніших у наш час, почалося в 1892 р. і було пов’язане з
американським вченим і винахідником Т. Едісоном, який
сконструював кінескоп. Перший публічний кіносеанс відбувся в
Нью-Йорку в мюзик-холі Байєла і Костера. Він складався з невеликих
гумористичних і танцювальних номерів. Перша кіностудія в
Голлівуді була заснована в 1911 р. Пізніше були створені чотири
основні кінокомпанії — «Paramount Pictures» (1912 p.),
«WarnerBrothers» (1918 p.), «Columbia Pictures» (1919 p.), «Metro
Goldwyn Mayer» (1924 p.), студії яких були в Голлівуді, а також
кілька дрібніших компаній. 6 жовтня 1927 р. відбулася прем’єра
першого кінофільму, в якому глядачі почули акторів, — це був фільм
«Співак джазу». Почалися ера звукового кіно та «Золоте століття»
Голлівуду. З’явилося поняття «кінозірка». Молодими
кінорежисерами, які продемонстрували свої здібності, були Дж.
Лукас, С. Спілберг, М. Скорсезе, Ф. Форд Коппола, Б. де Пальма.
Саме ця група режисерів сформувала сучасний кінематограф у
тому вигляді, в якому він увійшов у XXI ст. їхні фільми мали
приголомшливий успіх, і саме вони стали основоположниками жанру
«блокбастер». Основні жанри американського художнього кіно
остаточно сформувалися ще у 20—40-х pp. XX ст. Кінематографічне
мистецтво відіграє дуже важливу роль у культурі США. Щорічно
кінокомпанії Сполучених Штатів випускають сотні фільмів, що
залучають у кінотеатри мільйони глядачів і приносять мільярди
доларів. Сьогодні голлівудський кінематограф виступає ідеологічним
знаряддям — символом сучасної Америки і засобом формування
іміджу цієї країни на світовій арені.
(http://e-
pidruchniki.com/content/162_Kinematograf_SShA_Osnovni_janri_amerikanskogo
_kino.html)

Текст 3
Німецький кінематограф є значним пластом світового кіномистецтва
і включає численні шедеври кінематографа, починаючи з німого кіно
і закінчуючи сучасними авторськими роботами. Історія розвитку
кінематографа Німеччини бере свій початок в рік народження кіно:
вже у 1895 році, за два місяці до братів Люм'єр, що показували своє
«Прибуття потягу» в Парижі, в берлінському палаці Вінтергартен
(Wintergartenpalais) брати Складановські організували для публіки
перегляд коротких стрічок за допомогою власного винаходу — так
званого «біоскопу». Новий вид розваги, яким став кінематограф,
швидко завоював популярність серед «вищого суспільства»
Німеччини, проте так же швидко ця популярність стала масовою, і
короткометражні фільми вже всюди показувалися як ярмаркові
атракціони звичайним городянам і робітникам. Пожвавлення
почалося після 1910 ріку коли на кінематограф в Німеччині стали
звертати увагу знамениті театральні актори і режисери. Цю активну
зацікавленість в кіно почав проявляти і видатний німецький
театральний режисер Макс Рейнгардт, у якого навчалося багато
іменитих режисерів.
Що стосується 21 століття, берлінці знімають повільне, споглядальне
кіно про життя європейця. Вони майже не розповідають, а більше
спостерігають. Для фільмів вони майже завжди вибирають літо,
вічний день, інкрустований байдужим щебетанням птахів. Найбільш
відомі режисери: Ангела Шанелек, Крістіан Петцольд, Марен Аде,
Ульріх Келер, Крістоф Гоггойзлер.
(https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Кінематограф_Німеччини)
 
Текст 4
Театр Древнього Риму.
Театральне мистецтво  у Стародавньому Римі не мало великого
суспільного значення і не користувалося таким попитом, як у
Стародавній Греції. Виникнення театрального мистецтва в Римі
пов'язане зі святами збору урожаю. Самобутнім римським
театральним жанром були сатури - побутові комічні сценки, що
включали діалоги, спів, музику і танці. Пізніше стали ставитися
комедії і трагедії за грецьким зразком. У Римі уперше виникають
професійні акторські трупи. 
Більше того з давніх-давен мім був відомим в римському суспільстві.
Актори виступали в мімах без масок, це відкривало широкий простір
для мистецтва мімічної гри. В театральному середовищі Давньої
Греції та Риму окрім пантомімічної гри актора також оцінювалися
його ораторські здібності.
Таким чином, можна сказати, що в Римі існували приблизно ті ж
обрядові ігри, що й у Греції. Як ми бачимо, жанри ранніх
драматичних вистав були запозичені римлянами у сусідніх племен.
Римська культура не багата на  поетичні образи міфології, яка в
Греції стала «поштою і арсеналом» грецького мистецтва, у тому числі
й драма.
(https://studfile.net/preview/5043665/page:8/)

Текст 5
Театр як соціальний інститут
Для людського суспільства театр є традиційним видом мистецтва. Він
вже не одне тисячоліття багатопланово впливає на особистість:
пояснює світ, створює емоційні імпульси до різного роду діяльності,
виконує величезну виховну роль, піднімаючи різні філософські
питання, і тим самим сприяє формуванню якостей, необхідних для
життя в умовах того чи іншого суспільства. 
Протягом століть функції театру не змінювалися, але в різні епохи на
певні з них робилися акценти. Театр, будучи інститутом соціального
спілкування, завжди впливав на суспільно-організаційні процеси,
зазвичай представляючи при цьому інтереси провідного класу. Якщо
зазирнути вглиб століть, то можна знайти багато свідчень того, що
держава і церква з одного боку підтримували театральне мистецтво, а
з іншого забороняли ті напрямки, які не відповідали їхній ідеології.
Театр сьогодні різний. Ряд театрів орієнтований на вишукану
елітарну аудиторію, на підготовленого глядача, здатного оцінити
експерементальні рішення і екстравагантні нововведення. Є театри,
які прагнуть до неодмінного успіху у масового глядача.
(https://ua-referat.com/Театр_як_соціальний_інститут)

Текст 6
Le festival de Cannes 
Le festival de Cannes est le festival international de cinéma le plus
médiatisé au monde qui se déroule chaque année sur douze jours durant
lesquels les professionnels du cinéma se retrouvent. Voilà tout ce qu’il faut
savoir du festival de Cannes depuis sa création en 1946. Tous les ans à la
même période, c’est à dire à la deuxième quinzaine du mois de mai, le
festival de Cannes débarque sur la Croisette pour douze jours de cinéma.
La première édition du Festival de Cannes a eu lieu en 1946. Il s’agit d’un
projet commun orchestré par Jean Zay et Albert Sarraut. Le festival de
Cannes est une vitrine du cinéma international. Depuis 2014, le président
du festival de Cannes est Pierre Lescure et son délégué général, Thierry
Frémaux. L’événement a pour but de révéler et mettre en avant des
oeuvres du 7ème Art, de favoriser le développement de l’industrie du
cinéma et de faire rayonner cet art partout dans le monde. À ses débuts, le
festival de Cannes avait seulement la sélection officielle (film en et hors
compétition), au fur et à mesure des années, de nouvelles sections ont été
créées parmi lesquelles la Quinzaine, la Cinéfondation, la Semaine de la
critique, Un certain regard. Sans oublier le Marché du film de Cannes qui
réunit 11 000 participants. Le Festival projette au total au moins 80 films
répartis dans différentes sections. La Palme d'or, depuis 1955, est décernée
au meilleur film. Le grand prix récompense au départ le film qui aura
manifesté le plus de singularité ou d'esprit de recherche.
Le vocabulaire

Médiatisé - той, що знаходиться під впливом масс медіа

Se dérouler - відбуватися

Se retrouver - знову зустрічатися

Quinzaine - два тижні

Débarquer - з’являтися, прибувати, висаджуватися

L’édition - видання

Orchestré -  організований

Relever - розкрити

Mettre en avant - висвітлити

Favoriser - сприяти

Faire rayonner - розповсюджувати, поширювати

Réunir - збирати, об’єднувати 

Projeter - демонструвати 

Récompenser - нагороджувати, присуджувати

Manifester - демонструвати

La singularité - особливість

La recherche - дослідження

(https://www.ohmymag.com/news/festival-de-cannes-tout-savoir-sur-le-festival-
international-du-cinema-video_art127642.html)

Текст 7
Le metteur en scène. En quoi consiste ce métier?
Au théâtre, le metteur en scène est l'organisateur et le responsable de la
mise en scène d'une œuvre dramatique ou lyrique, c'est-à-dire de tous les
éléments qui composent le spectacle.
Quand les 3 coups résonnent dans la salle et que le rideau se lève, le
metteur en scène a autant le trac que les comédiens. Le succès d'une
représentation théâtrale dépend, en effet, en grande partie de son travail de
création. C'est lui qui assemble textes, décors, costumes, éclairages,
espace, sons et jeu des acteurs en un tout cohérent. Par ses choix
artistiques, il impose son parti pris de mise en scène et son interprétation
de l'œuvre. Il choisit les artistes (comédiens, danseurs, chanteurs) et leur
indique la direction à suivre sur scène, lors des répétitions. Il leur explique
quelle intonation utiliser, quel rythme donner aux dialogues, comment se
déplacer sur scène, etc. Véritable moteur, il coordonne également le travail
des équipes artistiques et techniques. S'il reste ouvert à leurs propositions,
c'est lui qui a le dernier mot sur les costumes, le décor et la musique.
Souvent comédien lui-même, il a pu débuter en tant qu'assistant de metteur
en scène.

Le vocabulaire

Le responsable - відповідальний 

La mise en scène - постановка

L’œuvre - твір

Composer - складати, компонувати

Le coup - удар, стук

Résonner - звучати

Le rideau - завіса

Le trac - страх

Le succès - успіх

En effet - насправді

Assembler - збирати, створювати, комбінувати

L’éclairage - освітлення 

Сohérent - цілісний

Imposer - нав’язувати 
L’interprétation - інтерпретація, тлумачення

Suivre - йти, рухатися 

Se déplacer - рухатися, переміщатися 

Veritable - справжня, реальна

Le moteur - двигун

Coordonner - координувати

Débuter - починати

(https://fr.m.wikipedia.org/wiki/Metteur_en_scène ,
https://www.onisep.fr/Ressources/Univers-Metier/Metiers/metteur-metteuse-en-
scene )

Текст 8
Théâtre italien 
Le théâtre italien a des racines lointaines : il remonte en effet à la culture
latine et grecque. Constitué, depuis toujours, par des compagnies
ambulantes qui se déplacent de ville en ville, aujourd'hui encore le système
théâtral italien est basé sur le mécanisme de la tournée, car aucune ville ne
possède sa propre compagnie stable. En Italie, la comédie a eu avec
Goldoni son dernier grand auteur, avec le passage des masques de la
comédie italienne de fantaisie au personnage caractérisé. Ensuite, dans la
seconde moitié du dix-neuvième siècle, le drame bourgeois s'affirme de
plus en plus; les thèmes de ce drame sont la famille, l’adultère (le triangle
mari-femme-amant est un schéma qui se répète), les relations sociales et
l’incommunicabilité. Mais c'est Pirandello (1867-1936) qui a marqué le
vrai grand tournant du théâtre italien, en poussant à l'absurde les rôles qui
sont imposés par la société bourgeoise. Après 1861, les citoyens de l’Italie
unie parlaient encore le plus souvent le dialecte et rares étaient ceux qui
connaissaient l'italien; ainsi le théâtre dialectal fleurit dans toutes les
régions. Un nom important dans l'histoire du théâtre italien est celui du
metteur en scène Giorgio Strehler qui a été dans l'après-guerre, avec
Luchino Visconti, le fondateur de la mise en scène moderne en Italie. Dans
les années 50, des metteurs en scène intéressants s'affirment, comme Luigi
Squarzina, Mario Missiroli, Giancarlo Cobelli, Aldo Trionfo; entre les
années 70 et 80, les noms représentatifs sont Luca Ronconi et Massimo
Castri. Actuellement, la tradition napolitaine continue à vivre avec le fils
d'Eduardo, Luca De Filippo, tandis que Dario Fo, Prix Nobel de
Littérature, reste une figure centrale du théâtre italien.
(http://www.italianculture.net/francais/theatre.html)

Текст 9
Cinéma italien 
L’invention du cinématographe couronne finalement le vieux rêve de
l’homme de reproduire la réalité. La première pellicule cinématographique
qui a été tourné en Italie, Umberto et Marguerite de Savoie se promènent
dans le parc, de Vittorio Calcina, date de 1896. Comme celui-ci, tous les
films des débuts sont des courts-métrages qui documentent la réalité.
le cinéma emprunte les sujets pour ses histoires aux autres arts, en puissant
dans un patrimoine séculaire où étaient déposés les fruits de la créativité et
de l'imagination humaine. En attendant, en 1930 naît le premier film
sonore italien, La chanson de l'amour, inspiré d'une nouvelle de Pirandello
et réalisé par Gennaro Righelli. Mais c'est avec le néoréalisme que le
cinéma italien devient finalement conscient de ses capacités d'expression,
et capable de parler au monde entier. le cinéma italien des années 60 est
aussi le cinéma expérimental de Michelangelo Antonioni, celui d'avant-
garde de Mario Bava et Sergio Leone, le cinéma poétique de Federico
Fellini et de Pier Paolo Pasolini. Inoubliable reste aussi le cinéma littéraire
de Luchino Visconti et le cinéma politique et polémique de Bellocchio et
Ferreri. Tous des auteurs qui continuent d'exercer une influence sur les
metteurs en scène du monde entier.
(http://www.italianculture.net/francais/theatre.html)

Текст 10
Cinéma russe de 20 siècle
La première représentation cinématographique publique en Russie eut lieu
le 4 mai 1896 à Saint-Pétersbourg au théâtre d'été "L'Aquarium". À la fin
de l'année 1907 qu'Alexandre Drankov se lance dans la compétition avec
les producteurs étrangers. A partir de 1912, les producteurs se tournent
vers les hommes de lettres pour leur demander des scénarios originaux ou
pour adapter des oeuvres littéraires russes classiques. C'est aussi l'époque
de l'apparition du star système. De grands acteurs russes devienent
populaires comme Maximov et Ivan Mosjoukine puis une jeune actrice
d'origine polonaise vite célèbre sous le pseudonyme de Pola Negri. Les
acteurs de théâtre commencent à venir au cinéma. Apparaissent aussi les
premiers films réalisés par Yakov Protazanov qui allait devenir l'un des
plus célèbres réalisateurs d'avant la Révolution : Les Clés du bonheur
(1913). A la veille de la déclaration de la guerre de 1914, même si tous les
films produits en Russie n'étaient pas de grande qualité, une authentique
réflexion sur le cinéma en tant qu'art était née. Paradoxalement, la guerre
de 1914 va renforcer le cinéma russe. Pendant les années 1914-1917 s'est
confirmé le talent de réalisateurs tels que Yakov Protazanov, Vladimir
Gardine, Piotr Tchardynine. C'est à partir de 1924 que sortent les films qui
vont donner au cinéma muet soviétique sa réputation internationale de
cinéma révolutionnaire ou d'avant-garde. Mais le premier "grand" film vint
l'année suivante avec La Grève de Sergueï Eisenstein (1924, sorti en 1925)
L'Age d'or du cinéma muet avait bel et bien commencé et devait durer
jusqu'à l'apparition très progressive en URSS du cinéma parlant au début
des années trente. Dans un contexte de guerre froide et de désinformation,
la diffusion de films d’un genre nouveau sous un habillage hollywoodien,
comme Quand passent les cigognes de Mihail Kalatozov, primé à Cannes
en 1957, sert de vitrine pour le pouvoir soviétique. En tant que contre-
société, le cinéma contribue aussi à amorcer peu à peu un effondrement
graduel du système stalinien si l’on pense à une comédie musicale
prémonitoire d’Eldar Rjazanov de 1956, La nuit du carnaval, satire de la
bureaucratie. L’Union des cinéastes, créée après le XXe Congrès de 1956,
pourra servir ultérieurement de contre-pouvoir, mais les cinéastes,
majoritairement, ne rentreront pas en dissidence comme certains écrivains
de cette époque
(https://www.cineclubdecaen.com/analyse/cinemarusse.htm)

Текст 11
Економіка України в 2018 році зросла більше, ніж прогнозували
експерти Реальний валовий внутрішній продукт України в 2018 році
зpіс на 3,3%. Про це свідчать оперативні дані Державної служби
статистики. Номінальний ВВП склав 3,5587 трлн грн, в розрахунку на
одну людину- 84,19 тис грн. Дефлятор ВВП (так звана
макроінфляція) склав 15,4%. Згідно з прогнозом, складеним
Mінекономрозвитку, зростання ВВП України в 2018 році оцінювався
на рівні 3,1%. Держбюджет 2018 року було побудований на прогнозі
зростання економіки на 3%. Найбільші темпи зростання показали
сфери фінансової та страхової діяльності (+ 12,4%), cільське
господарство (+ 7,8%) і будівництво (+ 7,2%). Падіння відбулося в
сфері освіти (-1,1%) і медицини (-1,7%). Як нагадує FinClub,
Miністерство фінансів у 2015 році в рамках реструктуризації
зовнішнього боргу випустило державні деривативи (варанти) на суму
20% списаних єврооблігацій. Україна зобов'язується почати платити
по варантам з 2021 роки, якщо ВВП країни перевищить 125,4 млрд
доларів, а темпи зростання ВВП будуть перевищувати 3%. Обидві ці
умови виконуються: доларовий ВВП вже перевищив вказаний piвень,
як і темпи зростання реального ВВП. (Уривки зі статті з видання
«Економічна правда»)
 
Текст 12
ЯК ПРАЦЮЄ РИНКОВА ЕКОНОМІКА
Максим Обрізан, старший науковии співробтник та викладач
приватної Київської школи економіки, розповідає про попит та
пропозицію, ринкору альтернативу державному регулюванню та про
наслідки державного втручання в ціноутворення. Які на вашу думку
найперспективніші ринки України на сьогоднішній день? По
зростанню фармацевтика, інформаційні технології та сільське ті три
кити, що потенційно добре розвиваються. Але постає господарство
питання, скільки цей процес ще буде тривати. Прокоментуйте
популярний економічний міф, що пов'язаний з вашим прикладом про
комбайнерів, які отримують маленьку платню і саме тому ринок
занепадає. Чому законодавчо не збільшити їм мінімальну зарплату? В
Україні до недавнього часу було 44% соціального внеску. Що робили
компаніт? Вони платили мінімальну зарплату, а все інше - в конверті.
Або ще фізичні особи-підприємці. Замість мінімальну зарплату, того,
аби законодавчо легше можна, Як варіант, зменшити встановлювати
монополізацію. Знайти ефективний антимонопольний комітет. Адже
причина низької платні саме в монополізації. В США якщо взяти
мінімальну зарплату, то це 25$ за годину. Але якщо обоє батьків
працюють в Маклональдсі «фултайм», тобто 8 годин на день, то сума
двох їхніх зарплат це трохи більше ніж прожитковий мінімум на
чотирьох людей. Тобто вони в змозі прогодувати себе і двох своїх
дітей. В Україні такого немає. Прокоментуйте ваше ставлення до
безумовного базового доходу, який є в таких країнах як Швейцарія,
Hімеччина... Швейцарія взагалі парадоксальна країна. Я наведу
приклад з економіки медицини. У Hімеччині ти платиш 7% від своєї
зарплати і отримуєш доступ до медичних послуг, а в Швейцарії є
фіксована сума виплат, і якщо тобі не вистачає, то тобі компенсують
різницю. Максим Обрізан також порадив подивитися британський
сітком «Так, пане міністр» про те, «що економісти думають про
політику». (Уривки зі статті з ресурсу LB.ua)
 
Текст 13
УКРАЇНА ЗАЛИШИЛА ТОП-20 КРАЇН З НАЙВИШОЮ
ІНФЛЯЦІЄЮ
 Україна випала iз ТОП-20 країн з найвищою інфляцією після
оприлюднення Держстатом індексу споживчих цін за червень 2019
року. Про це повідомляе Експертна платформа НБУ y Facebook.
"3 показником 9% pік до року наша країна ділить 22-24 щабель за
цим показником з Еритреєю та державою Сан-Томе і Принсіпі",
повідомленні. йдеться у при цьому, зауважує регулятор, Україна
залишається державою з найбільшою інфляцією серед свропейських
кратн. Шістьма ціновими компонентами, шо найбільше зросли за
останні 12 місяців, стали: овочі (+32,5%), хліб (+21%), а також
послуги залізничного +24,9%) та автодорожнього (+24,4%)
пасажирського транспорту, каналізації (+23,9%), водопостачання
(+21,1%). У той же час зниження цін за період липень 2018 - червень
2019 спостерігалося в товарних групах: яйця (-43,2%), фрукти (-
2,1%), одяг (-0,4%), взуття (-0,2%). Як повідомляв НБУ, у червні 2019
року споживча інфляція в річному вимірі становила 9,0% (9,6%— у
травні). У місячному вимірі ціни знизилися на 0,5%. Фактичний
показник інфляції залишився вищим за прогноз, опублікований в
"Iнфляційному звіті" (квітень 2019 року). Водночас відхилення від
прогнозу суттево скоротилося, якщо порівняти з травнем, завдяки
очікуваному вичерпанню впливу несприятливих факторів пропозиції.
Базова інфлящя знижувалася навіть дещо швидше, ніж
прогнозувалося. (Стаття з ресурсу Укрінформ)
 
Текст 14
ПРОМИСЛОВІСТЬ УКРАЇНИ Промисловість — найбільша галузь
господарства, яка виготовляє знаряддя праці та предмети
споживання. Розрізняють добувну, обробну, важку, летку
промисловість та ін. Ці галузі поділяють на матерiале-, енерго- і
трудомісткі. Промисловість в Україні є провідною галуззю
матеріального виробництва. Вона визначає його спеціалізацію,
обсяги, інтенсивність зв'язків, ефективність економіки країни в
цілому. Спад промисловості, що спостерігаеться в Укран в останні
роки, зумовлений різким зниженням призначалася раніше для
воєнних цілей, неефективністю функціонування енергомістких
підприємств, а також, як уже зазначалося, переходом від
адміністративної малоефективної економіки до ринкової. Наявні
виробничі потужності промислових підприємств України в 1997 р.
використовувалися лише на 50%. Спад виробництва мав великий
негативний вплив на загальний економічний, соціальний і політичний
стан держави. Скорочувалась кількість випуску продукції, що
працюючих, знижувався життевий рівень робітників i службовців,
зменшувалися обсяги міжнародних економічних зв'язків. Україна має
усі потенційні можливості (людські та природні ресурси) для
поступового припинення спаду виробництва, випуску
конкурентоспроможної на світовому ринку продукції. Вже сьогодні
багато промислових виробів (судна, літаки, ракети тошо)
користуються попитом за кордоном. Намітилась стабілізація
промислового виробництва, випуску багатьох видів продукції.
Провідне місце  в промисловому виробництві України належить
металургійній галузі. За нею йдуть харчова, маинобудівна і
металообробна, електроенергетична, паливна, хімічна та
нафтохімічна.
(http://www.geograf.com.ua/human/school-course/382-promislovist-ukrajini)

Текст 15
ЗАЙНЯТІСТЬ ТА ПРОДУКТИВНІСТЬ ПРАЦІ 
У низькодоходних країнах 70 і більше відсотків робочої сили працює
на землі. Трактори та інші види фермерського механічного знаряддя
наявні у недостатній кількості. Випуск продукції на одного робітника
у сільському господарстві є надзвичайно низьким у порівнянні з
Європою та Північною Америкою. Багато з країн, що розвиваються,
мають дуже незначні запаси природних ресурсів. Для багатьох з
таких країн спільними рисами є недостатныо родючий грунт, великі
пустельні простори та клімати, що не сприяють високій
продуктивності, тому що вони занадто сухі або занадто жаркі.
Деяким з країн, що розвиваються та досягли економічного зросту
темпами, вселяючими ентузіазм, пощастило володіти цінними
родовищами корисних копалин, наприклад, нафти. Країни, що
розвиваються, жорстоко паралізовані нестачею водопостачання,
електропостачання, транспорту та фермерсього знаряддя,
доброякісних доріг та залізниць, портових споруджень та інших
товарів виробничого призначення. Вони мають дуже мало сучасних
технологій-люди та тварини виконують практично всю працю у
сільському господарстві, а методи ручної праці домінують у
дрібносерійному виробництві. У країнах, що розвиваються швидке
зростання кількості населення супроводжувалося великомасштабним
переселенням людей з cільських місцевостей до малих та великих
міст. Це спричинило серйозні проблеми із безробіттям на території
цих міст, особливо серед молодших вікових груп. Неповна
зайнятість, або приховане безробіття, також представляе собою
серйозну проблему. Наприклад, десятеро людей можуть працювати
на робочому місці, де потрібно тільки шість працівників. Особливо
часто така ситуація зустрічається у сільському господарстві, коли
ділянки, aрендовані  селянами, дуже маленькі, проте уcі члени
родини селянина працюють на сімейній ділянці. Робітники
недостатньо освічені і особливо потребують технічного навчання. Це,
разом із відносно низьким рівнем здоров'я (особливо у тропічних
регiонах), часто означає низький фізичний економічний показник.
(http://www.kntu.kr.ua/doc/zb_17_ekon/stat_17/70.pdf)

Текст 16
Tensions sur les syndicats et les systèmes politiques
Il paraît peu probable que les pressions de plus en plus fortes sur le marché
du travail puissent aboutir à un renforcement des syndicats. Ceux-ci ont
perdu de leur pouvoir aux États-Unis et au Royaume-Uni et ils ont vu
diminuer le nombre de leurs adhérents dans les pays d'Europe continentale.
Les nouveaux procédés de production en équipe conférant davantage de
responsabilités au travailleur, le niveau plus élevé de capital humain exigé,
la diminution des emplois de type industriel et l'augmentation des
nouveaux emplois dans les technologies de l'information et dans les
services en général font qu'il est plus difficile pour les syndicats de
recruter les salariés. L'aspect le plus important cependant est que
l'accroissement de la mobilité internationale des investisseurs et des
capitaux augmente l'élasticité de la demande de main-d'œuvre, donc
diminue le pouvoir de monopole des syndicats (Lorz, 1997). La tentative
d'européanisation des politques salariales ne sera pas une solution pour les
syndicats étant donné que l'Union elle- même s'intègre de plus en plus à
une économie qui se mondialise.
En un sens, le fait que les syndicats ne peuvent pas vraiment s'adapter aux
exigences de la mondialisation se rattache à une question plus générale : il
s'agit de savoir si le système de décision politique est capable de faire face
à des chocs importants ou à l'inversion des tendances économiques qui
dominaient dans le passé. Le Japon, habitué à des taux de croissance
élevés jusqu'au début des années 90, semble un bon exemple : son système
politique paraît avoir perdu la capacité de résoudre les problèmes
économiques. En est-il de même pour les trois principaux pays du
continent européen – Allemagne, France et Italie ? Comme le Japon, ces
pays fonctionnent sur la base du consensus et, situation qui n'est pas très
éloignée de celle du Japon, ils semblent de moins en moins capables de
résoudre les problèmes majeurs que posent le chômage élevé et la réforme
nécéssaire du système d'assurance sociale.
(https://www.oecd.org/fr/sti/prospective/35637313.pdf)

Текст 17
Les politiques économiques nationales ont évolué vers une plus grande
ouverture. La transformation radicale des anciennes économies à
planification centrale d'Europe centrale et orientale ainsi que l'ouverture de
la Chine ont fait entrer ces importantes régions du monde dans la sphère de
la division internationale du travail. Si l'on prend aussi en compte l'Inde, il
est évident que l'on assiste à un processus historique dans lequel 40 % de
la population du globe s'intègrent à l'écono- mie mondiale. Cela signifie
que la limitation de la taillle des marchés, qui s'opposait naguère à
l'extension de la division internationale du travail, jouera un rôle moins
important dans l'avenir.
Les efforts régionaux d'intégration, par exemple en Europe, et le
renforcement des accords commerciaux multilatéraux ont aussi éliminé les
obstacles aux échanges. La plupart des pays en développement et en cours
d'industrialisation ont modifié leurs stratégies en matière de
développement et de commerce extérieur et leur économie est désormais
beaucoup plus ouverte. Bien entendu, le système commercial international
n'en est pas encore au libre-échange dans plusieurs secteurs, en particulier
l'agriculture, le textile et l'habillement. De plus, il faudra régler des
problèmes de grande ampleur pour libéraliser totalement les échanges
internationaux de services. Malgré tout, il est un fait que la libéralisation
des échanges a fortement contribué à l'intégration de l’économie mondiale
ces dernières décennies. En outre, les négociations ont commencé en vue
d'un nouveau cycle GATT/OMC. L'intégration économique mondiale
continuera donc à bénéficier de mesures multilatérales de libéralisation.
Sans parler des dispositions qui restreignent explicitement les échanges,
les réglementations nationales sont de plus en plus soumises à révision.
Elles sont continuellement adaptées dans le cadre du processus de
concurrence institutionnelle, ce qui contribue également à réduire les
obstacles.
 (https://www.oecd.org/fr/sti/prospective/35637313.pdf)

Текст 18 
Dilemmes concernant la politique économique
Les responsables de la politique économique sont confrontés à un
ensemble de dilemmes. Comme nous l’avons indiqué plus haut, nous
sommes au milieu d’une transition gouvernée en partie par les règles du
jeu industriel et en partie par celles de l’ère du savoir. Les instruments qui
étaient utiles pour l’ère industrielle, par exemple l’effet des taux d’intérêt
sur le coût des biens corporels, ne sont plus appropriés à la valeur du
savoir. La plupart des dilemmes tiennent au fait que nous n’avons pas une
compréhension empirique ou théorique suffisante de l’économie fondée
sur le savoir. En 1998, par exemple, le Conseil de la Réserve fédérale des
États-Unis a eu du mal à définir sa politique monétaire, ne sachant pas si
les anciennes règles empiriques qui liaient capacité de production, emploi
et prix s’appliquaient toujours aux nouvelles réalités de l’économie. Ni les
études ni les discussions intenses entre les gouverneurs de la Fed ne
pouvaient résoudre ces questions de façon satisfaisante. Les outils dont
nous disposons pour modeler la politique économique sont manifestement
beaucoup trop grossiers. Selon les termes de Kevin Kelly, « Les cadrans
de notre tableau de bord économique ont commencé à tourner dans tous
les sens, à clignoter et à émettre des sifflements quand nous sommes entrés
dans un nouveau territoire. Il est possible que toutes les jauges soient en
panne, mais il est beaucoup plus vraisemblable que c’est le monde qui
tourne à l’envers » (Kelly, 1998).
Dans le monde de l’économie, ce qu’il faut trouver aujourd’hui est une
notion équivalente au changement de paradigme scientifique de Thomas
Kuhn (1962), c’est-à-dire un changement total de vision du monde. Si l’on
adopte les idées de Romer et des autres théoriciens de la croissance, il se
peut que nous soyons dans la « deuxième phase », dans laquelle les
faiblesses de la pensée orthodoxe appa- raissent de plus en plus clairement,
les anomalies deviennent la règle et les nouvelles théories et méthodes
commencent à prendre la place des anciennes.
(https://www.cairn.info/revue-d-ethique-et-de-theologie-morale-2013-HS-page-
273.html)

Текст 19
Dilemmes concernant le gouvernement des organisations
Au cours des deux siècles passés, l’organisation moderne – qu’elle soit
privée ou publique – a évolué vers un modèle fondé sur des structures
hiérarchiques et l’idée que le monde était relativement certain et
prévisible. Actuellement, la plupart des organisations sont toujours
structurées et fonctionnent toujours selon cette logique familière,
essentiellement parce qu’elle a donné de si bons résultats par le passé. Par
métaphore nous appelons ce type d’organisation « citadelle ». Ce modèle
était idéal pour les activités fondées sur l’industrie dans lequel les
efficiences de coût, l’accroissement de la productivité et les économies
d’échelle étaient primordiales. Toutefois, le savoir devenant une ressource
critique, nous verrons se multiplier les organisations fondées sur la
métaphore de la « toile ». Ce modèle naît de la conviction inverse que le
monde devient de plus en plus complexe, soumis à des changements
rapides et soudains et qu’il n’est pas prévisible. Comme le montre la figure
3, les différences entre les hypothèses et les comportements qui sous-
tendent les deux modèles sont marquées.
Le dilemme qui se pose ici est cependant que le modèle de la toile ne
remplacera pas nécessairement l’organisation de type citadelle. Les deux
modèles continueront de coexister dans différents secteurs du
gouvernement (par exemple le ministère de la Défense), dans divers
secteurs et – il est intéressant de le préciser – souvent au sein de la même
organisation. En conséquence, même si dans le long terme l’équilibre peut
s’infléchir du côté d’une structure davantage fondée sur la toile, le défi
consiste aujourd’hui à gérer l’interface entre ces deux mondes très
différents. De nombreuses tensions se manifestent déjà.
(https://www.oecd.org/fr/sti/prospective/35637313.pdf)

Текст 20
Dilemmes concernant les organisations
Les organisations du secteur privé étant plus proches du marché, elles se
sont trouvées en première ligne pour essayer de gérer cette interface entre
« toile » et « citadelle ». Nous avons déjà vu de nombreuses organisations
se restructurer par un système de réseaux habilités et de décisions
décentralisées (Kelly, 1996). Cette transition a été difficile pour certaines.
La Banque Barings, par exemple a prospéré pendant un siècle en utilisant
le modèle de la citadelle. Mais Barings Securities, organisation plus jeune
et davantage fondée sur l’Internet, s’est rapidement retrouvée en faillite à
cause des malencontreux agissements de l’un de ses employés. Cet
exemple met en évidence un certain nombre de problèmes soulevés par les
travailleurs du savoir, qui sont souvent plus puissants que leurs dirigeants.
Étant propriétaires de leur savoir, ils peuvent créer aussi bien une grande
richesse que des graves perturbations systémiques, soit en quittant
l’entreprise soit en accumulant les erreurs désastreuses. Comment
pouvons-nous rendre ces travailleurs respon- sables de leurs actions?
Comment les gestionnaires peuvent-ils « gérer » ces travailleurs quand
leurs motivations ne sont plus fondées sur des facteurs monétaires? Pour
recruter et conserver les personnels de haut niveau, les grandes
compagnies de Silicon Valley, par exemple, dépensent beaucoup d’efforts
et d’argent pour édifier des campus qui ressemblent davantage à des hôtels
de luxe qu’aux bureaux traditionnels. Dans cette recherche d’un
environnement approprié pour les travailleurs du savoir, ces bureaux sont
munis d’installations de mise en forme, de mobilier confortable, d’œuvres
d’art et même d’un personnel domestique pour faire les courses et les
petites corvées chronophages. Pour les activités qui en sont restées au
modus operandi de l’ère industrielle, le passage à une idée holistique du
cadre de travail s’avère bien difficile. Dans ce contexte, Drucker demande
que l’on repense ce que l’on entend par « gestion ». Au lieu de centrer la
responsabilité sur les résultats du personnel, l’organisation devrait la
placer dans « l’application et le résultat du savoir » (Neef, 1998).
 (https://www.oecd.org/fr/sti/prospective/35637313.pdf).