1.

Українське населення на початковому етапі Другої світової війни:

А)створення Карпатської Русі (березень 1939 р.)

Карпатська Україна 1938–1939 р. – доленосна подія в житті всього українського народу.
Невеликому Закарпатському краю судилось відіграти вагому роль в історії українського
державотворення. Навіть короткотривале існування цієї держави стало символом
національних прагнень всього українського народу. Адже певні події, а також вчинки окремих
людей можуть переважити навіть наступ багаточисельної армії і вдихнути нове життя в
національну ідею. Таким видається постання Карпатської України, яка заявила на весь світ про
наміри українців жити у самостійній соборній державі.

Створення Карпатської України в 1938–1939 рр. збіглося з гострою політичною кризою в

Центральній Європі напередодні Другої світової війни. Закономірно, що суспільно-політичні
процеси, які відбувалися в Європі взагалі та в Чехословаччині зокрема, складовою частиною
якої з 1919 р. було Закарпаття, наклали свій відбиток на події у краї. Його доля розглядалася на
Мюнхенській нараді чотирьох держав Європи, що визначила долю Чехословаччини. 5 жовтня
1938 р. подав у відставку президент ЧСР Е. Бенеш. Цим скористалися українські автономісти,
проголосивши 11 жовтня автономію Підкарпатської Русі. Тоді ж було створено перший
український уряд Карпатської України на чолі з А. Бродієм. Однак новопосталий уряд через
свою проугорську політику викликав незадоволення представників українського напряму. 26
жовтня 1938 р. А. Бродія усунуто з посади голови уряду і новим прем’єр-міністром Карпатської
України обрано Августина Волошина.

За короткий час свого існування уряд Волошина намагався вирішити ряд важливих соціально-
економічних і культурних питань. Почалося й формування збройних сил Карпатської України
– «Карпатської Січі».

Тим часом проблема Закарпаття набула розголосу далеко поза межами своєї території. Уряд
Карпатської України діставав всебічну підтримку з боку населення Західної України,
української діаспори європейських країн, США та Канади, що вбачали в автономній державі
зародок майбутньої Соборної України. Водночас, така активізація політичного життя в
Закарпатті викликала занепокоєння в сусідніх державах, особливо в Угорщині.  Угорський
уряд не відмовлявся від своїх територіальних претензій, апелюючи до рішення Віденського
арбітражу від 2 листопада 1938 р. про передачу південної частини Закарпаття з містами
Ужгород, Мукачево, Берегово, Чоп  до своєї країни.

У таких складних зовнішньо-політичних умовах відбулась важлива подія в історії

Закарпатського краю – проголошення незалежності Карпатської України на засіданні Сойму 15
березня 1939 р. З трибуни Сойму звучали піднесені слова: «Наша Земля стає вільною,
незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути УКРАЇНСЬКА. І
коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться
вже назавжди УКРАЇНСЬКИЙ, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю
нашого українського народу».

Першим Президентом незалежної Карпатської України став Августин Волошин, прем’єр-

міністром – Юліан Ревай. Сойм визнав державною мовою  українську, затвердив державний
гімн й державний прапор із синього та жовтого кольорів.

Того ж дня Угорщина вступила на територію щойно проголошеної незалежної держави. Сили
були нерівні, невелика кількість січовиків і загонів самооборони не могли протистояти
регулярними угорськими військам. Закарпаття знову стало розмінною монетою у планах
великих держав, а ідеали Карпатської України було свідомо розтоптано і спаплюжено.
Карпатська Україна як держава проіснувала недовго, проте заявила світові про волелюбність
українського народу, залишила свій слід в українській історії. Підтвердила, що Закарпаття є
українською землею, а українці цього краю – невід’ємною частиною великої української нації.

Сьогодні незалежна Україна гідно вшановує провідників Карпатської України. Зокрема, в

Ужгороді встановлено пам’ятник Президентові А. Волошину, пам’ятний знак на Красному Полі,
де відбулась битва січовиків з угорськими гонведами, іменами діячів Карпатської України
названо вулиці і площі, школи й інститути.

Б) Пакт Молотова- Ріббентропа. Напад Німеччини на Польщу

Рига – Щоб зрозуміти передумови, які спричинилися до
початку Другої світової війни, слід зробити невеликий
історичний екскурс, каже латвійський історик, професор
Латвійського університету Інесіс Фелдманіс. 1939 рік. У
Німеччині панує ідея «Великої імперії». З огляду на
домовленості, досягнуті під час Мюнхенської конференції,
Німеччина анексувала Судети, включила Чехію та Моравію до
складу рейху, як Протекторат Богемія та Моравія. Мета Гітлера
– далі розширити кордони Третього рейху. Відкритим для
фюрера залишалось питання, де здійснити перший напад?
«Відомо, що одразу після Мюнхенської конференції Німеччина хотіла
врегулювати відносини з Польщею, зробивши цю країну своїм новим
сателітом. Цього Німеччина сподівалася досягти на підставі висунутих
вимог. Головною умовою було те, щоб Польща мала віддала місто
Данциґ, в якому на той час проживало 95% німецького населення», –
зазначає Інесіс Фелдманіс

Польща відмовилась це зробити, як і надати Німеччині можливість

побудувати автостраду та залізницю через так званий «Польський
коридор», який сягав Балтійського моря. Після цього Гітлер вирішив –
перший напад буде здійснено на Польщу. Однак зробити це без
допомоги союзників було нелегко.

«Німецькі дипломати після невдачі в Італії та Японії, лідери яких

відмовилися на той момент надати Німеччині допомогу у цьому
питанні, залишили Гітлеру останній шанс – покращити відносини з
Радянською Росією, щоб вирішити проблему з Польщею за допомогою
війни», – зауважує Інесіс Фелдманіс

Сталін вибрав союзником Німеччину

Історик відзначає, що у цей час СРСР потрапив у дуже вигідну ситуацію.

В якості союзника він був потрібен не тільки Німеччині. Захід також не
втрачав сподівань залучити на свій бік СРСР.

Однак переговори між Великою Британією, Францією та Радянським

Союзом, які мали на меті досягти домовленостей про боротьбу з
німецькою агресією, далі ухвалення проекту угоди про взаємодопомогу
не просунулися.

«Сталін вирішив домовитися з Німеччиною, тому що угода з

Німеччиною обіцяла та давала більше, ніж домовленості з Францією та
Великою Британією. Ці держави однією з головних умов висували
гарантії безпеки країн Балтії. Натомість Німеччина готова була так би
мовити «віддати» ці держави СРСР», – наголошує Інесіс Фелдманіс.

23 серпня 1939 року в Москві була підписана угода про ненапад та

таємний протокол – пакт Молотова-Ріббентропа. Два непримиримих
досі ворога – Німеччина та СРСР – стали союзникам. А країни Балтії,
Польща та Бессарабія стали заручниками у політичних іграх двох
диктаторів – Гітлера та Сталіна.

«Усі документи, які я бачив, – каже професор Інесіс Фелдманіс, –

свідчать про те, що ідея підписати цей протокол належала радянський
стороні. Цю вимогу висунув Молотов 19 серпня 1939 року в розмові з
послом Німеччини в СРСР Фрідріхом Вернером фон дер Шуленбурґом.
Слід зазначити, що 19 серпня 1939 року – дуже важлива дата, оскільки
цього дня відбулося засідання Політбюро, на якому Сталін виступив зі
своєю відомою промовою. Практично тоді Сталін розробив свій
сценарій Другої світової війни. У своїй промові, у тому варіанті, який
відомий нам – історикам, Сталін наголосив: «якщо ми укладемо угоду з
британцями та французами – війни не буде, а якщо з німцями, то
одразу буде війна. Для нас складеться сприятлива ситуація, оскільки
з’явиться можливість отримати половину Польщі та більшу частину
території Балтійських держав».

Пакт Молотова-Ріббентропа сприяв початку Другої світової

війни

Латвійський історик наголошує, що пакт Молотова-Ріббентропа

розділив сфери впливу Німеччини та СРСР у Східній та Південно-
Східній Європі і сприяв початку Другої світової війни.

«Вважається, що пакт Молотова-Ріббентропа надав свободу дій

Німеччині розпочати війну. Однак ми можемо відзначити, що така
свобода дії надана була не тільки Німеччині, але і Радянському Союзу, і
обидві сторони, як свідчить історія, цю можливість використали, –
зазначає Інесіс Фелдманіс. – Німеччина розпочала війну проти Польщі
1 вересня 1939 року, а Радянський Союз увів свої війська до Польщі 17
вересня 1939 року».

….
23 серпня 1939 р. нарком закордонних справ СРСР В’ячеслав Молотов і міністр закордонних справ
Німеччини Йоахім фон Ріббентроп підписали у Москві договір про ненапад між СРСР та
Німеччиною. Подія відбулася в присутності посла Німеччини Вернера фон дер Шуленбурга та
секретаря ЦК ВКП(б) Йосипа Сталіна.
Документ був укладений у період погіршення політичних та економічних відносин між СРСР і
Німеччиною, спричиненого приходом А. Гітлера до влади і збройними конфліктами СРСР проти
Німеччини й Італії в Іспанії (громадянська війна в Іспанії 1936–1939 рр.), Японії на Далекому Сході
(бої біля оз. Хасан і бої на р. Халхін-Гол 1938 та 1939 рр.). Договір став політичною
несподіванкою для третіх країн та означав переорієнтацію зовнішньої політики Москви на
зближення з Берліном після кількох місяців тристоронніх переговорів про взаємодопомогу у
випадку нападу Німеччини на Польщу між радянським керівництвом з однієї сторони, Англією та
Францією – з іншої. Перемовини з місіями Великої Британії та Франції раптово перервала
радянська сторона 21 серпня 1939 р., коли Й. Сталін отримав пропозицію про переговори від
канцлера Німеччини А. Гітлера. Від імені радянського уряду Сталін погодився прийняти 23 серпня
у Москві німецького міністра закордонних справ Й. Ріббентропа.
Згідно з умовами договору про ненапад, який укладався на 10 років, сторони зобов’язувалися
утримуватися від нападу одна на одну й дотримуватися нейтралітету, якщо одна з них ставала
об’єктом воєнних дій третьої сторони. Учасники угоди також відмовлялися від участі
в союзі держав, «прямо чи опосередковано спрямованого проти іншої сторони». Передбачався
взаємний обмін інформацією, що зачіпала інтереси сторін. Курйозність ситуації додавав той факт,
що держави на момент підписання договору про ненапад не мали між собою спільного кордону.
До договору долучили таємний додатковий протокол, відповідно до якого країни Східної Європи
були поділені на сфери німецьких і радянських інтересів у випадку їхньої «територіально-
політичної перебудови». Німеччина визнавала інтереси СРСР у Латвії, Естонії, Східній Польщі,
Фінляндії та Бессарабії.
1 вересня 1939 р. Німеччина вторглася в Польщу із заходу, а 17 вересня 1939 р. на територію
Польщі зі сходу вступили радянські війська. 22 вересня того ж року у Бресті відбувся спільний
радянсько-німецький військовий парад. Територіальний поділ Польщі між СРСР і Німеччиною був
завершений 28 вересня 1939 р. підписанням договору про дружбу і кордон.
До складу СРСР були включені території Західної України і Західної Білорусі
(1939), Східна Прибалтика, Бессарабія, Північна Буковина (1940). Наприкінці 1939 р. СРСР
напав на Фінляндію, розпочавши радянсько-фінляндську війну 1939–1940 рр. Після нападу
Німеччини на Радянський Союз 22 червня 1941 р. договір, як і всі інші радянсько-німецькі
договори, втратив силу.
На думку більшості істориків, пакт Молотова-Ріббентропа з таємним протоколом до нього став
змовою двох диктаторських режимів з метою проведення воєнної агресії проти Польщі та
розподілу сфер впливу в Центрально-Східній Європі. Він відкрив шлях Німеччині до розв’язання
Другої світової війни. Частина істориків, переважно радянських і сучасних російських, вважають,
що уряд СРСР погодився підписати пакт про ненапад з Німеччиною, щоб відтермінувати вступ
СРСР у Другу світову війну, здобути додатковий час для підготовки, зміцнити геополітичні позиції
та обороноздатність країни, технічно модернізувати збройні сили.
Більшість фахівців з міжнародного права вважають договір юридично нелегітимним, оскільки він
стосувався інтересів третіх сторін. На їхню думку, пакт Молотова-Ріббентропа також можна
кваліфікувати як злочин проти миру.

В) «Золотий вересень» - радянізації Західної України (вересень 1939- червень 1941

року)
Львів трепетно чекав на кінноту Олександра Пархоменка! Львів радісними
вигуками, хлібом та сіллю зустрів одягнені в броню сталеві дивізії Семена
Тимошенка! …Львів став радянським!
Олександр Довженко, фільм «Освобождение украинских и белорусских земель от
гнета польских панов и воссоединение народов-братьев в единую семью», липень
1940 року
Суть міфу
17 вересня 1939 року Червона армія розпочала «визвольний» похід, аби «подати
руку допомоги своїм братам-українцям і братам-білорусам, що населяють
Польщу».
Вступ Червоної армії на територію Галичини та Волині супроводжувався масовим і
щирим ентузіазмом, що відобразилося пізніше у рішеннях Народних зборів
Західної України про об’єднання українців у «великій сім’ї радянських народів».
Факти стисло
«Золотий вересень» — це радянська пропагандистська назва вересневої кампанії
Червоної армії проти Польщі. Пропаганда малювала картини масового ентузіазму
та великих очікувань населення Західної України щодо встановлення нових
порядків на цих територіях.
Насправді радість від приходу більшовицької влади не була загальною і досить
швидко змінилася на розчарування, страх та опір.
Факти докладніше
На початку прихід Червоної армії справді викликав радше позитивні емоції частини
мешканців Західної України.
Суспільство складалося з трьох етнічних груп: близько 63% українці, біля чверті —
поляки, значну частину решти становили євреї.
Доступ українців і євреїв до вищої освіти та державного управління у Другій
Республіці Польській не був рівноправним із поляками: меншини зазнавали
дискримінації. Така політика польської держави разом із давніми прагненнями
українців до державної незалежності не могла не спричинювати браку лояльності.
Тому частина українців вітала прихід Червоної армії саме як спосіб позбутися
непопулярного, а часом і репресивного щодо українців політичного режиму.
Частина суспільства мала ілюзії, що зміни принесуть покращення соціально-
економічних умов життя. Водночас частина українців Галичини і Волині сприймали
більшовизм як загрозу. Тому було б перебільшенням називати ставлення до цих
подій загальним ентузіазмом — воно було дуже різним.
Досить часто «урочисту зустріч» Червоної армії влаштовувала… сама Червона
армія. До певної місцевості приїжджали автомобілем радянські політруки і
переконували людей у необхідності організації урочистостей. Власне вони полягали
у будівництві «тріумфальної брами», прикрашеної гіллям дерев та вітальними
транспарантами. «Чому ви нас не зустрічаєте? Хіба ви нам не раді?» — такі розмови
між прибульцями і місцевими селянами фіксують тогочасні джерела.
Не обходилося без казусів. В одному з сіл місцеві зробили браму з соснового гілля,
яку прикрасили як червоними прапорами, так і українським національним жовто-
блакитним стягом. Коли з’явилися «визволителі», один з вершників нахилився до
зустрічальників і тихо сказав: «Не ми вас, а ви нас мусили б визволяти!» У цей
самий момент хтось їм з політруків одним помахом шаблі зрубав український
прапор на брамі. Для присутніх це було, як холодний душ.
До того ж розчаровував зовнішній вигляд прибульців. У вічі впадала не тільки
дешева і неякісна тканина радянської військової уніформи, але навіть вигляд
червоноармійців та їхня поведінка дивували. Спогади і щоденники очевидців
фіксують, що, наприклад, вираз обличчя солдатів дуже часто вказував на їхні
тривалі поневіряння, пережитий стрес. Це не були обличчя щасливих людей.

До населених пунктів військо часто входило мовчки, без розмов і пісень. Усе це
разом справляло доволі гнітюче враження. На всьому цьому, на повсякденній
поведінці звичайних представників радянського суспільства лежав відбиток злиднів
і бідності.
Як анекдот розповідали історію солдата, який звик в СРСР до тотального дефіциту.
На якомусь галицькому ринку він був вражений, що може купити стільки буханців
хліба, скільки схоче. Так само на анекдоти перетворилися постійні твердження «в
СРСР усього багато»: «А цитринів багато? — Так, цілий завод під Харковом
випускає цитрини!»
Ставлення людей до нової влади засвідчує іще один поширений у ті дні анекдот:
повсюдно оповідали, як дружини радянських офіцерів, скуповуючи все, що вони
до цього не бачили з одягу, примудрялися, немов у вечірньому вбранні,
прогулюватися вулицями у пеньюарах та нічних сорочках.
Один із авторів спогадів про ці дні зазначав, що якби перше враження не
викликало б така розчарування — стосунки могли б скластися в інший спосіб.
Проте після 20-річного господарювання більшовизму в СРСР прибульці звідти
виглядали злиденно і демонстрували всім своїм виглядом не тільки матеріальну
бідність, але й духовну обмеженість радянського суспільства: «з-поза їх
матеріальної мізерії визирала жахлива духовна мізерія більшовицького світу».
Якщо таким було перше враження від «золота» цього вересня — навряд чи варто
було очікувати більшого від наступних днів і місяців.
Радянська влада намагалася швидко легітимізувати себе на цих землях. З погляду
міжнародного права, «визвольний похід Червоної армії» у вересні 1939 року був
типовою анексією, а його результат — окупацією чужих земель. Для того, щоб
узаконити себе, комуністичний режим організував вибори до Народних зборів
Західної України у геть маніпулятивний спосіб.
Вибори відбувалися під тиском нової влади; були випадки, коли громадам
нав’язували кандидатів. Дуже часто кандидатами на збори ставали не місцеві, а
прибульці з СРСР. Складалася парадоксальна ситуація, коли за приєднання до СРСР
голосували не мешканці анексованих теренів, а громадяни окупанта. Також
національний склад делегатів цих зборів не відповідав дійсності: поляки, яких було
25%, — отримали 3%, євреї, яких було близько 10%, — 4,3% делегатських місць, а
українці — 92%.
Вже перші дні «Золотого вересня» відзначилися арештами. Маховик репресій
тільки розгойдувався, і це не міг не помітити місцевий люд. Так формувалося
справжнє ставлення до встановленої на Галичині та Волині нової влади.

2. Німецько-радянська війна (22 червня 1941 – 9 травня 1945 року):

         А) Причини поразок Червоної Армії на початковому етапі війни (літо – осінь 1941
року)
Жорстка централізація; обстановка страху в країні вбивали ініціативу, гальмували
вирішення нагальних проблем.

 Репресії командного складу досвідчених воєначальників напередодні війни.

Було знищено 40 тис. (65%) вищих командирів, з них 1800 генералів. В
Київському окрузі залишилося 7% командирів з вищою освітою, 60%
командирів полків мали середню військову освіту.
 Переважання сил німців на напрямках основних ударів.
 Міжнародна ізоляція СРСР.
 Прорахунки радянського керівництва в оцінці значення радянсько-німецьких
договорів, прорахунки у тактиці в організації оборони в перші дні війни.
Верховне командування категорично вимагало будь-якою ціною зупинити
противника і перейти в наступ. Унаслідок під Полтавою німецькі танкові
групи точили п’ять армій Південно-західного фронту,командування фронту
було знищено, 665- тис. військо потрапило у полон. Червона армія в перші
три тижні війни втратила 850 тис. військових (в 10 разів більше, ніж
Німеччина).
 Тоталітарний характер влади, поставив у залежність від волі однієї людини
життя мільйонів людей.
 Заборона приводити війська в прикордонних районах до бойової готовності.
 Ігнорування даних розвідки про дату наступу німецьких військ.
 Зволікання з переоснащенням армії та перебудовою оборонних споруд.

+Тільки мужність, патріотизм і напруження всіх сил народу стримували німецькі

війська, давали час керівництву отямитися й організувати оборону країни.

         Б) Нацистський окупаційний режим: адміністративно-територіальний поділ

українських земель; економічний визиск; Голокост; остарбайтери;

         В) Звільнення території України від нацистів (осінь 1943 – весна 1944 років)
Український інститут національної пам'яті нагадує, що некоректно називати 28 жовтня "Днем
визволення України від фашистських загарбників".
 
Останні бої із нацистськими окупантами на території сучасної України відбулися майже на місяць пізніше. Не
менш важливо, що після цього Україна не стала вільною. По суті один тоталітарний режим замінив собою
інший. На фото фрагмент радянського плакату про звільнення України.
 
Публікуємо матеріал із книги "Війна і міф. Невідома Друга світова", що детальніше пояснює зазначену
тему. За лінком всі статті із книги.
 
МІФ 38. ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ
 
Суть міфу
Радянські війська визволили Україну від фашистських загарбників 28 жовтня 1944 року.
 
Факти стисло
Із вигнанням нацистських окупантів у 1944 році Україна не отримала волі, тільки опинилася під пануванням
іншого тоталітарного режиму, результатом діяльності якого стали масові репресії та депортації, зокрема
сотень тисяч українців, поляків та цілого кримськотатарського народу, смерть від масового голоду сотень
тисяч мешканців України у 1946—1947 роках.
 
Факти докладніше
У фразі «Радянські війська визволили Україну від фашистських загарбників 28 жовтня 1944 року» є три
неточності.
 
Перша — не визволили від окупантів, а тільки вигнали їх. Волі Україні вигнання окупантів не принесло  —
тільки інший тоталітарний режим.
 
Друга — останні бої з окупантами на території сучасної України відбулися майже на місяць пізніше.
 
Третя — вважатимемо, що ми домовилися щодо некоректності використовувати назву «фашисти» стосовно
нацистів (докладніше — у міфі 16).
 
У грудні 1941 — січні 1942 року радянські війська організували перший великий контрнаступ на території
України. Червоній армії вдалося відбити лише незначні як на загал території в Криму та під Барвінковим.
 
Наступна спроба розвинути попередній успіх призвела у Криму та під Харковом до двох катастрофічних
поразок радянських сил навесні 1942 року та їхнього відступу аж до Волги. Уся українська територія була
зайнята німецькими військами.
 
У лютому 1943 року, розвиваючи наступ після перемоги під Сталінградом, радянські війська зайняли Харків
та деякі інші українські міста, але вже в березні 1943 року мусили залишили їх внаслідок німецького
контрнаступу.
 
Лише восени 1943 року розпочалося остаточне вигнання нацистських окупантів з України.
 
У СРСР склалася традиція відзначати визволення України 28 жовтня, оскільки саме цього дня 1944 року
радянські війська вибили німців з території Радянської України в її тодішніх кордонах.
 
Влітку 1945 року, згідно з міждержавним договором, Чехословаччина передала Радянському Союзу
Закарпаття, яке увійшло до складу УРСР. Зважаючи на це, згодом вирішили перенести день пам’ятних
урочистостей на дату, коли німецькі війська залишили останні населені пункти сучасної Закарпатської
області.
 
Але 28 жовтня 1944 року радянські війська лише розпочали бої за місто Чоп. Боротьба на цій ділянці
розтягнулася аж до 25—26 листопада — саме тоді нацистські окупанти були вигнані з України остаточно.
 
У вигнанні окупантів брала участь уся Україна: регулярні радянські війська та червоні партизани (разом
понад 3 млн солдатів-українців), національне підпілля на чолі з Українською повстанською армією та
українські бійці на усіх інших фронтах світу, що наближали спільну перемогу над Гітлером.
 
Вигнання нацистських окупантів супроводжувалося вчиненням масових злочинів, які організували
сталінський режим і радянські війська з вини його командування:
 
— на найнебезпечніших ділянках фронту масово використовували «чорносвитників» — поспіхом
мобілізованих радянським командуванням (польовими військкоматами) місцевих жителів, яких кидали у бій
непідготовленими, необмундированими, а часом і неозброєними, що можна розглядати як свідому спробу
знищення українського населення;
 
— українські армійські частини Радянської армії у 1943—1944 роках використовували в боях проти
національного підпілля, що означало братовбивчу війну між українцями, які служили у Червоній армії та
УПА (про це детальніше див. міф 39);
 
— в очищеному від німців Криму у 1944 році радянська влада здійснила низку депортацій, зокрема повністю
виселила до Середньої Азії кримських татар (180 тисяч). Також депортували місцевих греків, болгар, вірмен;
 
— різних правових обмежень і переслідувань зазнали особи, які перебували на окупованій території,
остарбайтери, полонені червоноармійці;
 
— українці продовжували зазнавати втрат і після закінчення війни, масові репресії тривали до самої смерті
Сталіна. На Західній Україні під час придушення національного руху за різними даними було вбито 150 тисяч,
заарештовано 130 тисяч та депортовано понад 200 тисяч осіб;
 
— внаслідок організованого масового голоду у 1946 — 1947 роках в Україні загинуло до 1 мільйона осіб, а
близько мільйона політичних ув’язнених потерпали від страждань у ГУЛАГу. Останній політв’язень
комуністичного режиму Богдан Климчак повернувся з таборів 11 листопада 1990 року.
 
Вигнання нацистських поневолювачів не принесло Україні спокою і свободи, а обернулося поверненням
комуністичного терору, масовими депортаціями, переслідуванням інакодумців.
 
Український визвольний рух, не вважаючи вигнання німецьких окупантів визволенням, продовжував
боротьбу за незалежність України, яка тривала ще майже десятиліття. Переслідування інакодумців не
припинялося до розпаду СРСР.
 
Справжні волю і свободу Український народ отримав тільки після 24 серпня 1991 року зі здобуттям державної
незалежності.

3. Український визвольний рух та радянські партизани в роки німецько-радянської

війни:

         А) Похідні групи ОУН. Акт відновлення Української держави 30 червня 1941
року.

30 ЧЕРВНЯ 1941-ГО, 75 РОКІВ ТОМУ, ПРОГОЛОСИЛИ АКТ

ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ
 
До цієї річниці у Києві упродовж 29-30 червня проходитиме Міжнародна наукова конференція
"Український визвольний рух 1920-1950-х років: ідея державності та її реалізація".
30 червня, о 9.00, співробітники Українського інституту національної пам’яті спільно з
громадськістю покладуть квіти до меморіальної дошки Дмитру Мирону-Орлику, одному з
учасників відновлення української державності у 1941 році.
30 червня 1941-го року у Львові з ініціативи Організації українських націоналістів було проголошено Акт
відновлення української державності. Ця чергова спроба українців заявити про власну державність
відбувалася у вкрай несприятливих обставинах і навряд чи могла бути успішною. Втім, вона вчергове
засвідчила їхнє прагнення до власної незалежності. Український інститут національної пам'яті вшановує
проголошення Акту відновлення української державності у контексті Року державності. Водночас довкола цієї
події побутує чимало міфів та спекуляцій. Наукова конференція, що відбудеться в Київському національному
університеті ім. Т. Шевченка, покликана викристалізувати з них історичну правду.
 
Дослідники говоритимуть про причини й наслідки проголошення Акту відновлення української державності
та місце цієї події в нашій історії.
 
У роботі конференції візьмуть участь науковці з України, Німеччини, Великобританії, Литви. Зокрема,
Володимир В’ятрович, голова Українського інституту національної пам’яті, Іван Патриляк, декан історичного
факультету КНУ імені Т. Шевченка, Володимир Трофимович, завідувач кафедри історії Національного
університету «Острозька академія, Богдан Галайко, директор Науково-дослідного інституту українознавства,
Дмитро Злепко, професор Українського вільного університету (Мюнхен, Німеччина), Стефан Романів голова
Організації українських націоналістів (бандерівців).
 
Конференція розпочне роботу 29 червня, о 14.00, в аудиторії 349 історичного факультету КНУ
ім. Шевченка (вул. Володимирська, 60). Перед початком, о 12.30, відбудеться презентація книги «Петро
Дужий. Відоме й незнане».
 
Науковий форум організовує Український інститут національної пам’яті спільно із Науково-дослідним
інститутом українознавства, Історичним факультетом Київського національного університету імені Тараса
Шевченка, Центром досліджень визвольного руху та МБУ «Центр національного відродження».
 
Покладання квітів до меморіальної дошки Дмитру Мирону-Орлику відбудеться 30 червня, о
09.00, за адресою Володимирська, 50 (будівля Національної опери України).
 
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА
 
Акт відновлення української державності – декларація про відновлення української держави,
проголошена Організацією українських націоналістів під проводом Степана Бандери у Львові 30 червня 1941
року. Документ складався з трьох пунктів. Пункт 1 проголошував відновлення української держави і закликав
український народ боротися за суверенну владу на всіх національних землях. У пункті 2 йшлося про
створення на західноукраїнських землях української влади, підпорядкованої майбутньому національному
урядові в Києві. Пункт 3 містив запевнення, що самостійна Українська держава буде тісно співпрацювати з
Німеччиною. Далі було оголошено список членів Державного правління – українського уряду на чолі з
Ярославом Стецьком.
 
Проголошення Акту схвально сприйняли провідні діячі українського політичного руху та українська
спільнота. Зокрема, йому присвятив окрему відозву митрополит Андрей Шептицький. У наступні дні по всій
Західній Україні активісти ОУН організували мітинги на підтримку Акту, створювали органи української
місцевої влади.
 
Оскільки підготовка документа здійснювалася таємно, його проголошення стало для окупаційної німецької
влади «громом серед ясного неба». Через кілька днів, після консультацій з Берліном, гестапо заарештовує
Ярослава Стецька, Степана Бандеру й низку інших діячів. Після того як Бандера і Стецько відхилили вимоги
німців про відкликання Акту, обоє опинилися у концтаборі Заксенгаузен (за 30 км від Берліна). Із 11 липня
1941 р. нацисти заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям, у тому числі
маніфестації на підтримку Акту 30 червня. А вже в вересні німецька поліція безпеки провела масові арешти
оунівців, за гратами опинилися майже 2 тис. осіб. У відповідь залишки керівництва ОУН(б) ухвалюють
рішення про перехід в підпілля, активізацію антинімецької пропаганди й підготовку збройного повстання
проти окупантів.
 
МИРОН Дмитро (псевдонім — «Орлик») народився 5 листопада 1911 р. в селі Рай (нині Бережанського р-
ну Тернопільської обл.). Навчався в Бережанській гімназії, з якої був виключений за приналежність до ОУН.
Середню освіту здобув у Малій духовній семінарії у Львові. Із 1930 р. — студент факультету права Львівського
університету, в цей час займав пост референта юнацтва Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських
землях. Один із редакторів першого підпільного видання ОУН в Україні «Бюллетень КЕ ОУН на ЗУЗ».
 
За участь в підпіллі був засуджений, карався в польських тюрмах у Равічу і Вронках (1933-1938 рр.).
Політичний референт Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях (1938-1939 рр.). Співавтор
вишкільного матеріалу «44 правила життя українського націоналіста» (1938 р.) та автор праці «Ідея і чин
України» (1940 р.). Член Проводу ОУН (б), крайовий провідник ОУН(б) на західноукраїнських землях (1940
р.). Влітку 1941 р. – провідник Північної похідної групи ОУН(б), згодом заарештований гестапо за підпільну
діяльність на Київщині.
 
Однак Дмитру Мирону разом із Василем Куком й Тарасом Онишкевичем вдалося втекти з-під арешту й
повернутися до Львова. У 1941-1942 рр. займав пост крайового провідника на Центрально-Східних
українських земель. Загинув 25 липня 1942 р. у перестрілці з гестапівцями на розі вулиць Фундуклеївської та
Театральної (нині – Богдана Хмельницького і Лисенка) у Києві.

         Б) Діяльність підпілля ОУН в окупованій України. Створення та діяльність УПА

Організація українських націоналістів (ОУН) позиціонувала себе як загальноукраїнська підпільна
організація, принциповою засадою діяльності якої мала стати соборність. У міжвоєнний період
ОУН зростала на західноукраїнському ґрунті, а спроби полковника Є. Коновальця утвердитися у
підконтрольній більшовикам Наддніпрянській Україні в 1930-х рр. успішними не були. Більшість
шляхів проникнення оунівців на Східну Україну стали каналами для радянської агентури
потрапити в середовище організації через легендовані радянськими спецслужбами структури в
УРСР. До того ж колективізація, придушення селянських виступів, «розкуркулення», Голодомор
1932–1933 рр., репресії 1920–1930-х рр. остаточно виснажили українське населення УРСР,
позбавивши його здатності до опору.
Анексія Радянським Союзом Західної України та Білорусі у вересні 1939 р. відкрила перед ОУН нові
можливості для розширення організаційної мережі на схід від Збруча, сконцентрувавши увагу на
боротьбі проти більшовизму. Однак масштабні репресії радянської влади на Західній Україні в
1939–1941 рр. стали серйозним випробуванням для українського підпілля, яке через значні втрати
в той час не змогло успішно реалізувати своє проникнення на схід.

У східному поході  
Ситуація змінилась після нападу Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 р. Напередодні
війни Проводи обох гілок ОУН (поміркованих мельниківців та радикальних бандерівців)
підготували до маршу на «Велику Україну» похідні групи, які мали закріпитися в центральних,
східних та південних областях, розбудувати підпільну мережу, проводити культурно-
просвітницьку та агітаційно-пропагандистську роботу серед населення. За даними сучасних
дослідників, загальна кількість учасників похідних груп становила 5-7 тис. осіб.
Похідні групи ОУН (б) отримали ще одне надзвичайно важливе завдання, пов’язане з розбудовою
органів державної влади на українських землях. Проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Акту
про відновлення Української держави започаткувало наступний етап українського
державотворення ХХ ст. Однак оперативні німецькі контрзаходи проти Українського державного
правління на чолі з Я. Стецьком, обласних та районних управ, утворених влітку 1941 р. за
допомоги похідних груп ОУН та місцевих активістів на Західній та Правобережній Україні,
перешкодили подальшій державотворчій діяльності ОУН (б). Похідна група Василя Кука, що мала
проголосити Українську державність у Києві, наприкінці серпня 1941 р. змогла дійти тільки до
Василькова, де її заарештували німецькі каральні органи. Похідним групам ОУН на півдні України
вдалося створили Дніпропетровську обласну, Криворізьку, Нікопольську та Кам’янську
(Дніпродзержинську) міські управи, які невдовзі розпустила німецька окупаційна влада.
Незважаючи на німецькі заходи, похідні групи оунівців у 1941 р. доволі успішно проникнули на
незвідану для них до того територію Центральної, Східної та Південної України. На цих теренах
обом гілкам організації вдалось створити крайові, обласні, окружні, районні та місцеві Проводи,
які відразу розпочали активну агітаційно-пропагандистську роботу серед населення.
Створена в результаті їхньої діяльності мережа ОУН на Наддніпрянській Україні восени-взимку
1941 р. зазнала масштабних репресій з боку німецьких каральних органів, які знищили,
заарештували і запроторили до в’язниць та концтаборів сотні підпільників.
Зважаючи на масштабні нацистські репресії проти діячів ОУН (б) у 2-ій пол. 1941 р., її члени
перейшли на підпільні засади діяльності, зайнявши антинімецьку позицію. Водночас більш лояльні
до Третього Рейху мельниківці успішно використали момент на свою користь, зайнявши основні
позиції в адміністративному апараті та українській поліції на окупованій німцями території
України. 

Під прикриттям «Просвіти»

Із переходом ОУН (б) до підпільного етапу діяльності навесні 1942 р. на терені Наддніпрянщини
було створено два крайові Проводи – Осередньо-Східних (центральних) українських земель
(ОСУЗ) з центром у Києві (очолив Д. Мирон-«Орлик») та Південно-Східних українських земель
(ПівдСУЗ) з осідком у Дніпропетровську (очолив В. Кук-«Леміш»).
Обидві гілки ОУН намагались максимально корисно використати легальні можливості в умовах
німецької окупації. Вони зробили багато для опанування легального громадського життя
українців: встановили контакти із симпатиками в поліції (яку планували використати у військових
цілях), їхні люди займали ключові посади у місцевій адміністрації, були охоплені впливом майже
всі ділянки суспільної роботи.
Під прикриттям українських клубів та нововідкритих товариств «Просвіта» оунівці пропагували
серед населення національні цінності, виступали з гаслами державної незалежності, читали лекції
з української історії, проводили культурні заходи, намагаючись відродити духовну та  національну
свідомість мешканців колись підрадянської України. Основним акцентом у поширенні українських
визвольних ідей на Східній Україні стало проведення масштабної культурно-просвітницької роботи
серед населення.
Оунівська пропаганда знайшла сприятливий ґрунт у постгеноцидному українському суспільстві.
Серед тих, які в роки німецької окупації були залучені до організаційних структур ОУН в центрі, на
сході та півдні України, було багато таких, які пережили репресії НКВС, пам’ятали жахи
організованого більшовиками Голодомору 1932–1933 рр., були невдоволені соціально-
економічними експериментами радянської влади у промисловості та сільському господарстві,
національно-культурними утисками українців в УРСР. Окрім інтелігенції, міщан та селян, до ОУН
активно долучались також українці-дезертири з Червоної армії. Більшість учасників підпілля ОУН в
колишній підрадянській Україні становили місцеві жителі і тільки 10-20 % були вихідцями із
Західної України.  
Найбільш активну діяльність в роки німецької окупації вдалось розгорнути Південному крайовому
проводу ОУН на чолі з Василем Куком («Лемішем»), який охопив своїм впливом
територію Дніпропетровської, Кіровоградської, Херсонської, Одеської, Миколаївської, Запорізької,
Сталінської та Ворошиловградської областей, а також Крайовому Проводу ОУН на
східноукраїнських теренах з центром у Києві (до моменту загибелі від рук німецького гестапо у
липні 1942 р. його очолював Дмитро Мирон («Орлик»), що поширював свій вплив на Київську,
Житомирську, Чернігівську, Сумську, Полтавську та Харківську області.
Через низку об’єктивних обставин: брак часу для закріплення ідей ОУН серед населення,
інтенсивну русифікацію, пасивність і звичку пристосовуватись до будь-яких обставин, побоювання
за можливі репресії з боку нацистів та комуністів (у разі їх повернення), більшість населення
центральних, південних та східних областей України в умовах окупації не перейнялась ідеями
української самостійницького руху. Окрім того, багато членів ОУН, які прибули з Галичини, не
були зорієнтовані в місцевих умовах, давались взнаки відмінності в історичних долях регіонів
України, ментальності та національній свідомості їх населення. Внаслідок цього виникали
непорозуміння між галичанами та місцевими жителями, багато з яких вважали членів похідних
груп «чужинцями», або німецькими посібниками.
Багатьом верствам населення була незрозумілою програма ОУН, яка в той час базувалась на
принципах однопартійності, авторитаризму, ідеях інтегрального націоналізму. Зіткнення оунівців
із несприйняттям своїх ідей у східноукраїнському середовищі в 1941–1942 рр. стало потужним
чинником у ревізії окремих ідейних постулатів та поступової трансформації політичної програми
ОУН в бік її демократизації та розширення соціально-економічної складової. На практичному
досвіді зустрічей із місцевими жителями оунівці могли пересвідчитись у тому, що ідеями боротьби
за незалежну державу без соціальних та економічних пропозицій на користь трудящих верств
неможливо мобілізувати східних українців на боротьбу проти окупантів.       
У 1942 р. німецькі каральні органи завдали вирішального удару по створеній націоналістами
підпільній мережі ОУН у колишній підрадянській Україні. Значних втрат або повного розгрому
зазнали Проводи ОУН воєнної зони (Сумська, Чернігівська, Харківська, Сталінська,
Ворошиловградська області). Підпілля ОУН втратило багато кваліфікованих кадрів, зокрема серед
керівництва надніпрянських структур підпілля.

Підпільники Кам’янець-Подільського Підпільники Кам’янець-Подільського окружного Проводу ОУН, 2-а пол.

окружного Проводу ОУН, 2-а пол. 1940-х рр. 1940-х рр.

Повстанські рейди на Східну Україну

На поч. 1943 р. бандерівське підпілля перейшло до активної фази антинімецької збройної
боротьби та інтенсивного формування відділів УПА на Волині та південному Поліссі. Відтоді
організаційні ланки підпілля ОУН у Центральній та Південно-Східній Україні були переорієнтовані
на збір продовольства, медикаментів, зброї та амуніції для постачання лісової армії, посилення
військового вишколу.
У травні 1943 р. розпочались агітаційно-пропагандистські рейди УПА на територію на схід від
колишнього радянсько-польського кордону, що мали охопити повстанським рухом Житомирську,
Вінницьку, Кам’янець-Подільську та Київську області та поширити ідеї українського
самостійницького руху в Центральній Україні. Влітку-восени 1943 р. пробивання повстанських
відділів на Схід набуло цілеспрямованого і масштабного характеру. Командування УПА
усвідомлювало стратегічну необхідність максимального розширення ареалів своєї діяльності за
рахунок центральних та східних областей України і намагалось встановити над ними контроль до
моменту приходу сюди радянських військ.
З цією метою влітку 1943 р. у складі УПА-«Північ» була створена окрема група «Тютюнник»
(інколи її називають УПА-«Схід») під командуванням Федора Воробця («Верещаки»), яка мала
закріпитися на території південного Полісся. Відповідно до нової тактики на поч. 1944 р.
підрозділи УПА-«Північ» були перейменовані на зразок населених пунктів Наддніпрянської та
Слобідської України: «Полтавський», «Сумський», «Чернігівський», «Батуринський»,
«Корсунський». Зміни у назвах повстанських загонів та з’єднань відображали наміри
командування УПА щодо їх подальшої передислокації у східні області України.
Поряд з цим на межі 1943–1944 рр. розпочалось формування групи УПА-«Південь» у складі двох
великих військових з’єднань: «Донбас» і «Холодний Яр». Завдання останнього полягало у
передислокації окремими групами в урочище Холодного Яру на Київщину для організації
центральноукраїнського повстання, спираючись на живу історичну пам'ять тамтешнього
населення про антирадянську збройну боротьбу «Холодноярської республіки» під українськими
прапорами у 1920–1922 рр.  
Водночас влітку-восени 1943 р. в окремих регіонах колишньої підрадянської України розпочалося
формування військових груп із досвідчених кадрів підпілля ОУН для подальшої відправки їх в УПА.
Зокрема, пункти перекидання новобранців до повстанської армії існували у с. П’ятихатки
Дніпропетровської області, на Уманщині, Кіровоградщині, Сумщині та Полтавщині. Окрім цього,
передбачалась мілітаризація підпільних структур Південного крайового проводу ОУН, чому
завадив радянський наступ на фронті в 1943–1944 рр. У 2-ій пол. 1943 р. на території
Христинівського, Уманського та Ладиженського районів Київської області власними силами
підпілля з 25 осіб була сформована чота УПА «Граніт» на чолі з окружним провідником
«Сталевим». Група займалась диверсійною роботою в тилу Червоної армії. За підрахунками
дослідників, 10 % особового складу УПА становили вихідці із Наддніпрянської України.
Під час проведення рейдів у східному напрямку повстанці проводили численні зустрічі з мирними
жителями, поширювали агітаційну літературу та листівки, вступали в зачіпні бої з німецькими та
радянськими військами, підрозділами поліції, здійснювали диверсії на комунікаціях, розбудовували
організаційну мережу ОУН, залучаючи до неї українське населення. Однак просуванню загонів
УПА до Дніпра завадили радянські силові структури та внутрішні війська, які в 1944–1945 рр.
розпорошили та остаточно розгромили більшість із рейдуючих на Схід повстанських відділів та
груп. У 1943–1945 рр. було здійснено понад півтора десятка пропагандистських рейдів великих
підрозділів УПА на територію Правобережної України та Поділля.  
Під час переходу німецько-радянського фронту територією України в 1943–1944 рр. повстанці
активно проводили агітаційно-пропагандистську роботу серед українців з Червоної армії,
намагаючись залучити їх на свій бік. Стратегія командування УПА полягала в тому, щоб оминути
збройного удару із фронтовими частинами ЧА та не допустити трагедії протистояння
мобілізованих до радянських військ українців та вояків УПА. Основне вістря спрямовувалось проти
внутрішніх військ НКВС, тилових охоронних частин та радянських органів державної безпеки.
Однак конфліктів між червоноармійцями та повстанцями так і не вдалось повністю оминути.

         В) Перший етап радянського партизанського руху (літо 1941- літо 1942 р.р.)

         Г) Радянські партизани та підпільники на завершальному етапі німецько-

радянської війни (1943-1944р.р.)

№ 7 Актуальні проблеми української історії та культури повоєнного часу

хрущовської «відлиги» та брежнєвського «застою» (1945-1982).
1.Доба пізнього сталінізму (1945-1953 р.р.):
А) Відбудовчі процеси в УРСР

Б) «Ждановщина», «лисенківщина» боротьба з «космополітизмом» – реалії суспільно-

політичного життя кінця 40-х поч.50- років ХХ століття

В ) Голод 1946-1947 р.р: причини та наслідки

http://www.territoryterror.org.ua/uk/history/1945-1953/1946-1947/

2. «Війна після війни» - протистояння українського визвольного руху та радянської

влади в Західній Україні (1945-поч.60-х років)
http://www.territoryterror.org.ua/uk/history/1945-1953/details/

3..Хрущовська «відлига» в УРСР:

А) Десталінізація та реабілітація - початок змін у суспільно-політичному життя

республіки
http://www.territoryterror.org.ua/uk/history/1953-1964/

Б) Економічні реформи М. Хрущова

https://pidru4niki.com/12110725/istoriya/hruschovska_vidliga

В) Шестидесятники

4 Доба «застою» 1964-1982 р.р.:

А) Наростання кризових явищ в економіці республіки

Б) Дисидентський рух. Боротьба з інакодумством в УРСР.

https://ru.osvita.ua/vnz/reports/history/4081/

В) Українська культура доби «застою»

https://osvita.ua/vnz/reports/culture/10305/
https://osvita.ua/vnz/reports/history/32798/