Реферат з Історії УкраЇни за темою:

Л.М Гурченко « Моё взрослое детство»

учениці 11-а класу
ХПЗОШ « Початок мудрості»
Корнілової Дар’ї

Надзвичайне, дуже правдиве, автобіографічне, неймовірне і самобитне - все це про книгу

Людмили Гурченко. Спогади авторки про її життя, про батьків та дитинство. Але не тільки
це можна зустріти там. Жахливі Ї моторошні страхи, які прокидалися під час згадування
того, що так дико Ї жорстоко називається війна, яка вимусила героїню подорослішати
дуже рано. Теплі, бурхливі та тендітні, водночас непрості, такі тяжкі роки життя співачки
дуже торкаються читача, передаючи все, що так запам’ятала та відобразила письменниця.
Книга написана дуже легко, відкрито до сприйняття людини. До видання вона потрапила
у 1980 році, першу свою публікацію отримала в журналі «Наш современник ».
Відноситься до жанру автобіографії, мемуари. Але, якщо не брати до уваги ці факти її
сміливо можна було б віднести до історичної літератури.

Так майстерно через слова та свої почуття Людмила Марківна описала не тільки своє
життя, а ще і події, які відбувались у той час. Вона показала нам не просте становище, яке
тоді перебувало, положення людей та місто Харків- таке інше, темне. Перед нами зовсім
нова картина 1939 -1945 років, показана з іншого ракурсу. Ніби погляд зсередини на
крупнішу в історії людства війну. Так незвичайно сприймати реальні назви місць та бачити
їх у книжці крізь призму війни. Благовещенський собор, парк Шевченка, вулиця Сумська,
Клачковська…

Радянський Союз був не першим, на кого напали фашистські війська. Всім відомо, що
Велика Вітчизняна війна 1941-1945 почалася лише через 1.5 року після початку світової
війни.

23 серпня 1939 року між Німеччиною та СРСР було підписано договір про ненапад. Поряд
з цим був проведений поділ польських територій. Таким чином, Німеччина, мала мету
нападу на Польщу, зберігла себе від відповідних кроків з боку радянського керівництва і
фактично зробила СРСР співучасником розділу Польщі.

  До початку війни між Німеччиною і Радянським Союзом в 1941 — Харків був четвертим
за величиною містом СРСР (після Москви, Ленінграда, Києва), великим промисловим
(виробництво танків, паровозів, тракторів), транспортним, адміністративним (до 1934
року — столиця радянської України) , науковим, культурним центром. Населення регіону 1
травня 1941 року становило 901 тисячу осіб. Але все змінилося…
«24 октября 1941 года в Харьков вошли немцы ... Жители группками осторожно

спускались вниз к Клочковской, чтобы поближе рассмотреть: какие они?

Немцы шли, ехали молча. Никакой радости, ни ликования по поводу взятия

крупного города не было. Все холодно, четко, безразлично. На жителей не

смотрели…» -пригадує Людмила Марківна.

Харків став одним з найбільш зруйнованих міст в Європі. Були знищені десятки

пам'ятників архітектури, вивезені в Німеччину численні художні цінності, в тому числі

картини Рубенса і Веласкеса з художнього музею, збиток місту склав 33,5 мільярда рублів.

Відвідавши місто в 1943 році, письменник Олексій Толстой писав: «Я бачив Харків. Таким

був, напевно, Рим, коли в п'ятому столітті через нього прокотилися орди німецьких

варварів. Величезне кладовище... ».

В ході німецько-радянської війни було чотири битви за Харків — в жовтні 1941, в травні

1942, в лютому-березні 1943, в серпні 1943. Людмила Марківна описала ці події з точки

зору людини, на долю якої випали випробовування, які не просто залишили відбиток у її

душі, а ї сформували її як сильну жінку. Тяжкі умови, складне становище , у яких

письменниця проявляла типово недитячі якості. Ходивши до річки, приносивши воду до

дому, вона бачила весь той жах, що творили фашисти.

«А в 1942 году у нас, в Харькове, была одна на сотни людей. Я забываю, что
рассуждаю так уже в то время, когда все здоровы, сыты и даже в метре друг от
друга ставят рекорды по ловле рыбы! Как все это — и зима, и рекорды, и прорубь, и
люди — не похоже на ту зиму, страшную, голодную зиму сорок второго! Люди еле-еле
двигались, экономили силы... А лед в Лопани был такой толстый, зловещий. Его не
пробьешь...
Стою в очереди, закутанная с ног до головы. Торчит один нос. Руки и ноги за-
мерзают, едва только выходишь из дома... А еще идти до проруби. А еще стоять...
А люди в очереди серые, мрачные. И ни одного слова. Прямо гробовое молчание. И
дети сурово смотрят. И тоже молчат...
И так хочется с кем-нибудь поговорить! Чтобы не хотелось есть, чтобы не
хотелось спать...
У каждого палка или кочерга, чтобы отталкивать трупы. Немцы зимой трупы
сбрасывали в Лопань. Течением их доносило сюда. Иногда они застревали около
проруби. Воду обязательно кипятили. И попробуй забудь эту кочергу! Никто не даст.
Все набрасывались на такого несчастного, как будто он — причина всех бед.
Сначала я всегда набирала два полных ведра. Так хотелось порадовать маму!
Сделаю десять шагов и понимаю — не смогу, не донесу. Начинаю потихоньку
отливать. Иду — отолью. Еще иду — еще отолью. Несу окоченевшими руками
проклятые ведра, считаю шаги: «Папа на фронте, ему трудно... всем трудно... маме
трудно... Я донесу, я должна донести! Немного, но донесу».

Дуже скорботно актриса пригадувала, як вони разом з матір’ю здобували їжу. Замерзали
та вкривалися від холоду всім, чим тільки можна. Але, майже завжди в тяжкий час, вона
пригадувала свого батька, який був на фронті. Вона пам’ятала, що вона повинна бути
сильною, адже її батько зараз відвойовує їх з матір’ю життя. Ці події болісним гуркотом
відзивалися у неї в серці. Але вона не впадала у відчай, а тільки сильніше прагнула
допомогти матусі і тітці Надії.
Навіть у дитячому віці вона намагалась не втрачати силу духа, бути корисною у родині, як
вчив її тато. Поки всі діти стояли в очікуванні залишок їжі, вона розуміла, що просити - це
не правильно. Тому вона розробила свій план та вирішила неодмінно виділитися серед
інших дітей. Вона співала.
«...На Сумской улице (дом № 5) немцы открыли кинотеатр. В театре имени Шевченко
заработала оперетта... Несколько немцев подошли, чтобы посмотреть на русскую
девочку, которая хоть и неправильно, но пела на их языке...

Домой я принесла полную, до краев, кастрюльку вкусного, жирного фасолевого супа!

Завтра возьму кастрюльку побольше! Мы втроем съели этот суп. Я знала, что теперь
я маму голодной не оставлю. Я тоже вышла на работу...»

Харків був окупований 24 жовтня 1941 силами 6-ї армії вермахту під командуванням
Вальтера фон Рейхенау. Місто було здано майже без бою, через попередньої катастрофи
під Києвом. Бої йшли в центрі, на вулиці Університетській (основна точка оборони —
Центральний Будинок Червоної Армії), і на Холодній Горі.

У січні 1942 РККА зробила наступ на південь від міста, в районі Ізюма. З ізюмського
плацдарму командування Південно-Західного фронту мало намір здійснити Харківську
операцію по оточенню і подальшого знищення протистоїть 6-ї армії. Ця операція,
розпочата 12 травня 1942, завершилася катастрофою: в оточення і полон потрапили значні
сили наступаючих радянських військ.

У лютому 1943 р, розвиваючи наступ Радянської Армії, розпочате після Сталінградської

битви, Харків був звільнений силами Воронезького фронту під командуванням генерала
Ф. І. Голікова. Однак що послідувало незабаром контрнаступ німецьких військ в березні
1943 року призвело до повторної здачі міста (15 березня). На цей раз групі складається з
першої та другої дивізій СС під командуванням генерала П.Хауссера.
У серпні 1943 місто було звільнено остаточно діями 69-й армії Воронезького фронту, 57-й
армії Південно-Західногофронту і 7-й гвардійської армії Степового фронту. День
визволення Харкова, 23 серпня, з тих пір стає міським святом, в 1980-х роках названим
Днем міста.

Німці відступили з міста на південну околицю і в район аеропорту, при цьому кожен день
обстрілюючи артилерією центр Харкова. В ніч з 27 на 28 серпня по Зміївської вулиці
угрупування генерала Кемпфа, що складається з мотопіхоти за підтримки танків після
короткої артпідготовки зробила спробу відбити місто. Їх зупинили в районі нинішнього
автовокзалу (Левада) і відкинули назад. Тільки після цього, 30 серпня, був проведений
мітинг на честь визволення Харкова за участю Конєва, Жукова та Хрущова.
В чотирьох битвах за Харків і за час його дворазової окупації СРСР і Німеччина втратили
більше людей, ніж-де-небудьще в історії Другої світової, включаючи Сталінград. Міські
старожили стверджують, що Харків не став містом-героємтому, що Сталін вважав ганьбою
для РККА звільнення Харкова лише з третьої спроби. А люди…Люди переживали всі події
болісним стоном у своїх серцях.
«...Все помню урывками: темно-темно, а потом просвет. А потом опять темно.
Когда бомбы взрывались неподалеку, мама говорила:» Господи, вот бы р-раз-и все! Ну
ведь нет сил! Ну ведь нет сил! Больше не могу..»
Вулицями рухалася величезна чорна машина, яку місцеві жителі називали „душогубкою”. Під час
облав до неї заштовхували жінок,дітей, старих – усіх, хто попадав під руку, і вивозили в
невідомому напрямку.
Крім страшних знущань люди вмирали від голоду та хвороб. Тільки в 1942р. у Харкові померло 22
708 мешканців ( з них – 13 749 від голоду). Загалом загинуло близько 200 тис. чоловік. На каторжні
роботи в Німеччину вивезено близько 300 тис. юнаків і дівчат.
Багато людей загинуло у концтаборах, яких у харківській області налічувалося 22 – більше, ніж у
будь-якій області України. У таборах було встановлено нестерпний режим – катування голодом,
пораненим не надавали ніякої медичної допомоги.
Доля радянський військовополонених стала трагедією великого масштабу .
Було тяжко і нестерпно, люди боялися кожної миті.
«…..Проклятые дрессированные (пси) умные животные справлялись уже сами. Они

гнали толпу перепуганных и ничего не соображающих людей в точном направлении к

черным закрытым машинам — «душегубкам».

Машины набивали людьми, и они отъезжали. Тех счастливцев, которые в

машину не поместились, отпускали. Но часто случалось так, что мать «уезжает» в
машине, а дочь остается на воле! Разлучались родные, а оставшиеся на свободе
проклинали потом эту свободу всю жизнь.
В эти душегубки к людям выпускали выхлопные газы. И пока машина ехала до
окраины города — люди в ней задыхались. Потом их сбрасывали в ямы и засыпали
землей. А зимой — в Лопань. Это и была «облава». Так она проходила в нашем
Харькове, на Благовещенском базаре.
Как только кончалась немецкая облава, «своя», «родная» облава обрушивалась на
опустевшие прилавки. В момент растаскивали все, что оставалось на прилавках,
что валялось на земле, и, прижав драгоценную добычу, бежали по домам. После
облав рынок быстро пустел. А на следующий день в городе шли слухи, что в Харькове
действуют партизаны. Облава — это как бы месть немцев за действия партизан.»

Однією із складових частин німецько-фашистського режиму була економічна експансія. Політика

нацистського керівництва по відношенню до радянської економіки націлювала окупантів на
хижацьке використання промисловості і сільського господарства.
Головною метою економічної політики гітлерівців було одержання для Німеччини більше
продуктів харчування і нафти для збагачення Німеччини і винищування населення шляхом
голодної смерті і непосильної праці.

«На базаре в машину забрали нескольких молодых женщин и мужчин, довезли до

гастронома на Сумской. Он и сейчас там, этот гастроном, около театра Шевченко.Под
гастрономом, в подвале продовольственные склады. Их заставили грузить мешки с мукой
из подвала в машину….»

Але страшніше усього – бачити, як рідну людину ведуть на страту. Розуміти свою нездатність
допомогти і відчути, що за мить можна втратити її.

«Мы с тетей Валей увидели маму. Она шла с Рымарской вниз, к нашему дому. Рядом с
ней шла незнакомая женщина, а чуть сзади — мужчина. Все трое с ног до головы были в
белом, как будто вываляны в мелу. Все несли на спине по мешку.
— Где-то грабили муку, — сказала тетя Валя, свесившись с окна. Когда они были уже
почти у нашего дома, раздалось громкое «Хенде хох!» С противоположной стороны
улицы к ним шел немец с автоматом наготове. Все трое поставили мешки, подняли
руки и пошли опять наверх, к Рымарской.
Сколько раз я видела, как ведут людей с поднятыми руками на расстрел. Но сейчас
вели мою маму! Это было неправдоподобно, как сон. Вот я же на нее смотрю, это ведь
моя мама, и... не верю.»
Люди не мали вибору, кожен день намагались боротися з тяжким станом, що перебував у той
період.
На окукпованій території було введено примусову трудову повинність. Для цивільного населення,
зайнятого на примусових роботах, застосовується режим, встановлений для військовополонених:
12-,14- і навіть 16-годинний робочий день, незважаючи на вік, стать, стан здоров’я, дуже низька
заробітна платня, голодні пайки, тяжкі умови праці.

Під час воєнних дій і внаслідок окупації Харківщина зазанала великих збитків. Місто і села були
перетворені на руїни. Гітлерівці пограбували і зруйнували 500 підприємств союзної,
республіканської і місцевої промисловості, електростанції, залізничний транспорт. Було вивезено в
Німеччину 230 тис. тонн зерна, сотні тисяч голів продуктивної худоби, електротехнічне
устаткування, верстати, трактори.

Місто перебувало в зруйнованому стані. Дуже великою втратою для нього стало не тільки
знищенні споруди та домівки, заводи і підприємства, а покаліченні долі людей.
23 серпня 1943 року місто Харків було звільнено від загарбників. На честь цієї важливої події був
салют 20 артилерійськими залпами з 224 гармат. Десять дивізій, що відзначились при взятті міста,
були удостоєні звання „харківські”. За героїчні вчинки на Харківській землі понад 200 солдатів і
офіцерів нагороджені Золотою зіркою Героя Радянського Союзу, 64 з них – посмертно.

Завдяки мужності й героїзму народ вистояв у роки Великої Вітчизняної війни. І

тепер, саме нам, підростаючому поколінню, належить висока місія – розбудувати й
прикрасити нашу рідну Харківщину!

Ні війна, ні голод, ні тяжкий час не зламав співачку, вона досягла своєї мети. Знялась у багатьох

кінокартинах, співала на естраді, грала у театрі і навіть стала режисером та письменницею. Велику

роль у її творчому становленні відіграла музична школа, як розповідає сама Гурченко: « 0сенью

1944 года в моей жизни произошло знаменательное событие — я поступила в музыкальную

школу-семилетку имени Бетховена. ….Моим педагогом по пению была Матильда

Владимировна Тафт. Училась я у нее легко, с удовольствием. Она первая занялась моим

воспитанием, моей речью. И заставила меня читать.»

Книга Людмили Марківни Гурченко «Моё взрослое детство» навчила мене не зважаючи ні на що

відтворювати свою мрію, долати різні перешкоди на шляху до бажаної мети. Не зважати увагу на
зовнішні фактори, а змагатися до кінця. Не втрачати життєрадісність, як би тяжко не було. Вона
відкрила для мене нову історію міста Харків.

Інформація: http://u4ite.ru/sochineniya-na-svobodnuyu-temu/776-moe-detstvo.html

http://www.successful-city.com/ljudmila-gurchenko-moe-vzrosloe-detstvo/

http://www.refine.org.ua/pageid-4724-1.html