1.Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Супліка до пана іздателя.

У цій статті вибудовується характеристика і пріоритети української

літератури доби і якість рецепції такої літератури в цю епоху, коли увага
читачів фіксується переважно на осуді, запереченні. Водночас, своєю
„Суплікою до пана іздателя” Г.Квітка-Основ´яненко, здається, визначає
проблему такої рецепції літературного явища, що і виявляло б цілковиту
адекватність та, основне, прогнозованість ставлення читача до літературного
твору. У цій статті мені сподобалось те,що автор закликає український народ не
боятися створювати, читати, писати і розвивати свою національну літературу.
І засуджує неповагу до своєї рідної мови.
2. Максимович М.О. О стихотворениях червонорусских.

Короткий вступ мотивує вибір теми і подає вихідну тезу, яка далі є основою
критичних суджень. Головна частина статті — це рецензентські роздуми й
оцінки, які розгортаються відповідно до того, як Максимович за хронологією
розглядає конкретні твори і збірники західноукраїнських авторів, друковані
латинкою чи «слов’яноцерковними буквами», писані «язичієм» чи живою
народною мовою. Підсумкова оцінка переростає в пораду літераторам і видає
практичну спрямованість літературної критики, яка випливає з узагальнення
історичного досвіду. Таким чином, в статті автора проявились, власне, його
світогляд, науковий досвід, естетичний смак і журналістська вправність, яка
збагачує його творчість.

3. Костомаров М.І. Обзор сочинений, писанных на малороссийском языке.

Логічна основа статті М. Костомарова доволі струнка. Мета — оцінити твори,

написані й опубліковані українською мовою. М. Костомаров виходив з того, що
час появи таких творів — це період «упадка классицизма и вторжения в
европейские литературы романтических идей». Автор фіксував прояви зіпсуття
естетичних смаків, але для нього важливо було принципово наголосити на
тому, що«народность Малороссии есть особенная, отличная от народности
великороссийской».  У статті, широко окреслений історико-літературний
контекст у всеєвропейському масштабі дали можливість Костомарову влучно
оцінити твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, Л. Боро-
виковського, А. Метлинського та молодого тоді Т. Шевченка, зробивши
загальний висновок, який протистояв шовіністичним заперечувальникам.

4. Шевченко Т.Г. Передмова до нездійсненого видання "Кобзаря" 1847 р. .

Передмова до неопублікованого видання «Кобзаря» Шевченка – своєрідний
маніфест, що порушує проблематику національно-культурного становища
українського народу, з’ясовує причини його культурної відсталості. Шевченко
як палкий патріот, прибічник ідеї національного відродження своєї
батьківщини, не міг без сліз дивитися на таку ситуацію. Тож передмова до
«Кобзаря» – віддзеркалення роздумів геніального поета щодо національно-
культурного життя України.

Передмова до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 року не відома для

широкого загалу, проте проблеми, які порушені в ній, залишаються
актуальними й донині. На превеликий жаль, навіть після здобуття незалежності
важливими залишаються проблема національно-культурного вибору українців,
мовне питання.

5. Куліш П.О. Переднє слово до громади

Погляд на українську словесність Куліш високо оцінив роль і значення

російської літератури і водночас обгрунтовував необхідність вироблення
шляхів становлення нової української літератури — літератури оригінальної,
національно самобутньої, гідної свого місця серед літератур інших народів.

6. Куліш П.О.Характер и задача украинской критики.

Теоретична стаття П. Куліша «Характер и задача украинской критики»

починається з епіграфу про невиправданість лінощів і байдужості до важливих
питань, автором якого є В. Бєлінський. Такий вступ подає вихідну тезу, яка далі
є основою критичних суджень і виражає одну з головних ідей критика про
необхідність постійної праці над собою. Головна частина статті — це роздуми
щодо предмету літературної критики та критеріїв оцінки літературних
творів. Предметом   критики П. Куліш  вважає твори лише тих авторів, які
звернули на себе увагу значної читацької аудиторії. Тут автор ставить питання
про необхідність суворості оцінки творів юних письменників-початківців, і
одразу ж закономірним постає питання про критику юної літератури, якою є
українська, взагалі. Отже, завдання української літератури П. Куліш убачав не в
побутово-етнографічній достовірності, а у відтворенні народного духу.

7. Куліш П.О.Зазивний лист до української інтелігенції.

Основна ідея “Зазивного листа…” – це звернення до української інтелігенції

кінця ХІХ ст. не дивитися на світ “крізь чуже вікно”, відстоювати духовну
суверенність і свою мову. Осмислюючи українську історію, П. Куліш
послідовно доводить, що в колоніальному становищі України винна саме
українська інтелігенція, яка не має національного самоусвідомлення.
Письменник звинувачує українську інтелігенцію не в тому, що вона шукала
допомоги спочатку в польського уряду, а пізніше в російського, а що
піддавалася усвідомленій асиміляції, втрачала власне національне обличчя
через нехтування українською мовою й культурою. Друга частина містить
авторське пророцтво. П. Куліш обирає для себе роль “проповідника Христової
свободи”. Імітуючи біблійний стиль, письменник пророкує майбутнє України,
що постане з неволі силою духу народного, науки і культури.

8. Білик І.Я. Перегляд літературних новин.

Літературно-критичні праці Івана Білика високо поціновуються. «Талановиті

зразки», виповнені «тонкими художньо-аналітичними спостереженнями»
ставляться дослідником у відповідний контекст — «прогресивної
професіональної критики». Прогресивність — критерій ідеологічний. З його
допомогою виділяють «консерваторів», або «регресивних» опонентів.

9. Драгоманов М.П. Література російська, великоруська, українська і

галицька.

У статті Драгоманов прагне з'ясувати, що таке була і єсть українська література

щодо ідей, які потреби і які обставини суспільно-політичні викликали до життя
цю літературу і давали їй той чи другий напрямок і характер.

Визнаючи право українського народу на розвиток своєї власної літератури і

мови, Драгоманов, не бачить ні можливості, ні потреби розвивати її за межами
„простонародної“, „домової“, „для домашнього вжитку“ літератури. Мені не
сподобалось що автор принизив українську літературу, визначив її як „дитину
Росії XIX віку“, котра „через те мусить жити і рости, поки Росія є Росією“ .
Хоча літературна творчість нашої України різноманітна і багата на таланти і
відомі твори.

10.Франко І.Я. Література, її завдання і найважніші ціхи.

Йшлося в ній про неможливість існування літератури поза зв'язками з життям.

Франко уявляв літературу як частину духовної історії нації, наголошував на
єдності в ній національного та загальнолюдського, на взаємодії традицій та
новаторства. Франко вийшов далеко за межі не тільки естетичних і літературно-
критичних уподобань „естетиків-правдян”, а й таких же уподобань „російських
революційних демократів”. Митець повинен мати глибокі знання і передовий
світогляд; гуманізм твору виявляється не лише у правдивому зображенні життя
у поєднанні з „власним чуттям” письменника, його любов’ю до трудового
народу, а і в пробудженні бунтарських настроїв; принцип відвертої
тенденційності, виявлення авторського ставлення до зображуваного.

11. Франко І.Я. Слово про критику.

У праці «Слово про критику» , формулюючи завдання літературної критики,

вчений стверджував, що літературна критика має «зробити те, до чого
звичайний читач інколи буває неспосібний, те, що загал почуває; він повинен
висказати словами, обставити аргументами, підвести під якісь вищі принципи,
мову чуття перекласти на мову розуму». Франко накреслив окремі, але
принципово дуже важливі контури теорії літературної критики, які розвиватиме
далі упродовж усієї своєї критичної практики.

12. Франко І.Я. Із секретів поетичної творчості. Вступні уваги про

критику.

Франко пише, що задача літературної критики полягає в аналізі поетичних

творів яким-небудь науковим методом. Політичні, соціальні, релігійні ідеї не
належать до літературної критики. На думку Франка, літературна критика має
бути естетичною і послуговуватися тими методами наукового досліду, якими
послуговується психологія.Аналізується роль відчуттів у поетичній творчості,
порівнюється сила впливу поетичного слова на відчуття людини з силою
впливу музики і малярства. Поезія є продуктом душевних функцій, тому
відчуттєвий матеріал є основою поезії. Франко стверджував, що поетична
техніка мусить опиратися «на закони психологічної перцепції і асоціації»,
а «в мистецькій творчості краса лежить не в матеріалі, що служить її
основою, не в моделях, а в тім, яке враження робить на нас твір і якими
способами артист зумів осягнути те враження».
13. Франко І.Я. Примітка до статті Ю.Кміта «Карпенко-Карий ( Іван
Тобілевич)

У статті зазначається талант і величність праць письменника Карпенка-Карого.

Іван Франко описував техніку Карпенка-Карого, яка ‘проста і подиктована
самою натурою представлених у ній життєвих фактів, з часом під впливом
театральної практики набирає ширини й концентрації; його талант плодить
чимраз кращі цвіти і не виявляє ніде так частої у інших авторів утоми’.

14. Франко І.Я. Принципи і безпринципність.

У статті чимало цитацій, алюзій з праць відомих письменників,

культурних діячів різних народів, власних спостережень, висновків з
аналізованих явищ. І. Франко визначає нове трактування традиційних для
української літератури тем, пов’язане з появою „іншої вихідної точки, іншої
мети, іншої техніки”.

15. Горленко В.П. "Повія", роман П.Мирного.

У першій частині роману «Повія», В. Горленко присвятив дуже змістовні

рядки. З особливим натхненням, проникливістю і неабияким літературно-
критичним блиском відізвався він про Мирного – напрочуд глибокого знавця
народного життя, письменника, наділеного «замечательным талантом
душевного анализа», неабияким вмінням відтворити характер простої людини,
її свідомість, всі вигини її внутрішнього світу, в найпростіших сценах
найпростішими словами досягти високого трагізму.

16. Грабовський П.А. Дещо про творчість поетичну.

Гпабовський у статті наголошував, якою має бути справжня революційна

література і поезія зокрема. Грабовський вважав її «одним з чинників поступу
загальнолюдського». Вона повинна бути засобом «боротьби з світовою
неправдою, сміливим голосом за всіх пригноблених та окривджених». Але П.
Грабовський уболіває не тільки за високий ідейний зміст поезії, а й за форму.
Ці мистецькі категорії не існують у нього відірвано одна від одної.
Передумовою «живої, багатої та оригінальної форми» поет вважає тісний
зв’язок з життям народу. П. Грабовський далекий від того, щоб заперечувати
красу поетичного слова. Але він наголошує насамперед на активній суспільно-
громадській функції поезії, на високому політичному резонансі красного
письменства.

17. Леся Українка Малорусские писатели на Буковине.

Стаття має чіткий відбиток двох дискурсів. Народницького домінуючого й

нового, антинародницького, який тільки народжувався й містив у собі
потенціал модерністського дискурсу. Леся Українка на цьому етапі своєї
кар’єри ще не впевнена, яким має бути новий напрям, і себе до нього не
відносить. Пише як критик, аналітик, а не учасник. Леся Українка свідомо
обережна. Кожного разу, говорячи про модерність, прямо, а частіше езоповою
мовою, в обхід, вона обґрунтовує необхідність змін в українській літературі
доцільністю для народу.

18. Еллан-Блакитний В. Без маніфесту.

Статтю «Без маніфесту» можна вважати квінтесенцією публіцистичного

доробку В. Блакитного, у якій автор порушує «гострі проблеми» сучасного
йому культурного та історичного життя України, раз у раз звертаючись до їх
обговорення з різних кутів зору. Як інтелігентна людина і професійний
літератор В. Еллан усвідомлював усю складність і, можливо, навіть утопічність
задуму, але як пристрасний ідеолог не міг мислити по-іншому.

19. Євшан М. Боротьба генерацій і українська література.

За Євшаном, головний закон мистецтва— боротьба поколінь. Вона є основою

літературного руху, відповідно, й поступу. У зв’язку з відсутністю або
послабленістю боротьби поколінь в українській літературі панує стагнація,
задуха творчої атмосфери. Минуле століття пройшло під владою
українофільства, тобто народництва. Всі попередні покоління продовжували
одне одного. Тільки теперішнє молоде покоління повстало проти попереднього
покоління батьків, а в його обличчі проти всієї традиції української літератури,
всіх ліній її спадкоємності.

20. Зеров М. Європа – Просвіта – Освіта – Лікнеп.

Вчений дотримувався думки, що українська література своїми вершинними

осягненнями належить до світової писемності, що вона може розвиватися
тільки за умови активного спілкування з традиціями європейських літературних
шкіл і стилів. Європейські теми і форми приходять у нашу літературу,
розташовуються в ній. .

23. Гординський С. Комплекс оселедця.

С. Гординський визначає сутність так званого міжнародного, начебто єдиного

культурного потоку, в якому спокійно можуть собі плавати різні риби,
втішаючись своєю неповторною «національною» лускою. С. Гординський різко
виступає проти тих, що люблять ділити культуру на національне та
інтернаціональне багатство, вважаючи «своїм» тільки національне.

25. Донцов Д. Трагічні оптимісти.

У статті описується доля і характер талановитих письменників, такі як

Є.Маланюк, О.Ольжич, О. Теліга, Ю Клен, Л. Мосендзом. Вони не зупинялися
перед труднощами, а з надією долали їх і писали чудові твори, які показали
силу духу українського народу.

27. Стус В. «Зникоме розцвітання».

Присвячена поезії В.Свідзінського, спаленого живцем енкаведистами. У статті

описується творчість Свідзінського Його вірші — наскрізь асоціальні, сповнені
якоїсь таємничої внутрішньої самодостатності без будь-яких зовнішніх намірів.
Стус захоплються силою духу оптимізмом цієї людини, талантом, який можна
назвати унікальним у такий складний період.

29. Шерех Ю. Два стилі літературної критики .

На думку критика, мистецтво є сферою вираження і конструювання

суб’єктивного бачення світу. Автор може прагнути до досягнення об’єктивної
повноти в змальовуванні власного “я” та довкілля, його настановою може бути
міметичне зображення дійсності, але, попри всі намагання, картина завжди
буде обмеженою. Вона визначатиметься особистою точкою зору й горизонтом
сподівань автора та реципієнта, а також можливостями й межами матеріалу
мистецтва, зокрема слова. Тому прагнення до об’єктивності залишатиметься
нездійсненною мрією. Поруч із проблемою способу зображення дійсності
неминуче виникає проблема об’єкта мистецтва. Ю. Шерех вважає ним людину.
Брак уваги вітчизняних гуманітаріїв до концепції людини змушували Ю.
Шереха активно займатися нею, і так проблема людини в українській літературі
стала однією з центральних у його доробку.

Викладаються погляди вченого на призначення критики, її функції, межі й

можливості. Програмовою у визначенні завдань критики, її цілей і призначення
є його стаття “Два стилі літературної критики”. Автор розмірковує в ній про
два типи критики, представлені в літературному процесі, – “критику нагляду” і
“критику вгляду”.