1. Зародження козацтва. Походження козацтва та передумови його появи.

Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар

призводили до того, що частина населення втікала в незаселені степові райони середньої течії
Дніпра. Там утікачі поступово об'єднувались у групи, які спільно полювали, нападали на татар,
відбиваючи в них полонених та награбоване майно. Так, з XIV ст. на теренах України з'являються
козаки, які вписали чимало героїчних сторінок в її історію. Термін «козак» тюркського походження
означав «вільна людина, «вояк», «степовий розбійник». Постійна загроза військових нападів
змушувала козаків турбуватись перш за все про оборону. Як наслідок, виникали укріплення, які
називалися січчю (від слова «сікти» — рубати), тому що місце заселення обставляли висіченими в
лісі деревами. Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалась
Запорозькою Січчю. Термін «Запорозька Січ» вживався також у розумінні «військово-політична
організація козаків». Поряд з цим вживав ся термін «запорозький кіш», який означав керівництво
козаків, їх місцеперебування, табір.Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних
витоків», «уходницвка», «захисна» і «соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки — це
особлива група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов'язує
появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров'я на промисли за рибою, сіллю, дикими
кіньми тощо. Відповідно до «захисної» теорії козаки появились у зв'язку з необхідністю захистити
південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує виникнення козацтва з
посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту.
Виникнення козацтва спричинив комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід розглядати в
комплексі.

2. Організація та устрій Запорозької Січі.

За свідченням Д. Яворницького, існували 8 січей: Хортицька, Базавлуцька, Томаківська,

Микитинська, Чортомлицька, Олешківська, Кам’янська і Нова (Підпільненська), хоча після
жорстокого зруйнування у 1775 р. З. С. російським царатом певен час існувала ще й
Задунайська Січ. З. С. була обведена високими валами, на яких був частокіл і зруби, що на
них ставилися гармати. Між валами була широка площа, на краю якої стояли курені, будинки,
де мешкали запорожці. Козацька залога на З. С., що звалася також кошем, нараховувала
кілька тисяч (іноді це число доходило до 10 тис.) озброєних козаків. На площі містилася
церква, будинки старшини, школа та інші господарські та військові споруди.
Січова церква і духовенство перебували під зверхністю Києво-Межигірської архімандрії.
Площа біля церкви була центром суспільно-політичного життя З. С., де відбувалися Січові
ради тощо. Поза валами був Січовий базар, куди приїжджали купці зі своїми товарами.
Січовики продавали тут продукти своєї праці – рибальства і мисливства.
На Січі не було ні феодальної власності на землю, ні кріпосництва. На Запоріжжі панував
не феодальний примус, а принцип найму. Панівну верству З. С. становили не феодали як
привілейований стан, а власники рибних промислів, багаті скотарі й торговці, а пізніше, в міру
розвитку землеробства та інших галузей господарства – власники великих зимівників, водяних
млинів, чумацьких валок тощо. Цим багатіям протистояла сірома (голота) – маса бідняків,
позбавлених засобів виробництва і власного житла.
Між цими двома протилежними класовими групами стояв прошарок дрібних власників. Із
середовища багатого козацтва виходила правляча верхівка – старшина, яка зосереджувала у
своїх руках адміністративну владу і судову, керувала військом і розпоряджалася фінансами.
Вона представляла З. С. у зносинах із зовнішнім світом. Усю старшину обирали на військовій
козацькій раді, причому у виборах мало право брати участь усе козацтво. Однак, незважаючи
на це, козацька заможна верхівка в більшості випадків добивалася вигідних для себе ухвал
козацької ради.

Відзначаючи специфічні риси політичної організації запорозького козацтва, Січ називають

"козацькою республікою". Запорізькі козаки становили товариство – громаду, яка
поділялася на курені. Найвищим органом влади на Січі була військова козацька рада, у якій
брали участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана, козацьку старшину, спільно
вирішувала найважливіші питання. На З. С. діяв козацький військовий суд, який нещадно
карав за вбивство товариша, крадіжки у побратимів. Каралися також приведення у Січ жінок,
пияцтво під час походів, кривда жінки, зухвалість до начальства тощо.
На Запоріжжі при церквах діяли школи, де діти козаків навчалися письма, церковного читання,
співу та музики. Ще одним показником розвитку культури на Січі було шанобливе ставлення
запорожців до книги. Звичайно, купувати та дарувати книги могли дозволити собі лише
заможні козаки.

3. Реєстрове козацьке військо.

Зростання козацтва викликало занепокоєння серед правлячих кіл Польщі й Литви, які
розглядали його як дестабілізуючий фактор внутрішнього життя й водночас побоювалися, що
козацькі походи на татар і турків спровокують загострення зовнішньополітичних відносин. Для
приборкання непокірної козацької вольниці, яка ігнорувала королівську владу, визнаючи лише
своїх старшин, було вирішено взяти частину козаків на державну службу та надати їм певні
привілеї. Таким чином уряд планував, з одного боку, зміцнити свої збройні сили на українсько-
татарському прикордонні зростаючою мілітарною потугою козацтва, а з іншого — розколоти
козацький рух, протиставивши офіційно визнану частину решті козацтва. Ідея взяти частину
козаків на державну службу виникла ще на поч. XVI ст. Але через брак коштів реалізувати її
вдалося лише в 1572 р., коли за наказом короля Сигізмунда-Августа 300козаків (у подальшому
ця цифра збільшувалася: 1578 р. — 500; 1590 р. —1000; 1625 р. — 6000; 1630 р.— 8000 осіб)
було прийнято на державну службу і записано в окремий реєстр (список), від чого вони й
дістали назву "реєстрових козаків". Так було покладено початок реєстровому козацькому
війську, основними завданнями якого були охорона кордонів та контроль за нереєстровим
козацтвом, що фактично опинилося поза законом.
Запроваджуючи реєстр, офіційна влада надіялася остаточно приборкати козацтво. Але він не
лише не розв'язав, а й загострив козацьку проблему для Речі Посполитої. Прагнучи
ліквідувати суверенність українського козацтва, перевести його з категорії численної
соціально-економічної верстви з державними тенденціями в суто військову, уряд все ж був
змушений зберегти реєстровому війську елементи автономії, а також легалізувати й офіційно
визнати козацьку військову й політичну організацію, яка склалася в результаті внутрішнього
розвитку козацтва. Реєстровці звільнялися від усяких податків і поборів, одержували землю на
правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевого
керівництва, судовий імунітет, що заключался у принципі "де три козаки, там два третього
судять". Вони підлягали владі й судові лише власної козацької старшини, яку спершу
призначав уряд, отримали військові клейноди — корогву (прапор), бунчук, печатку із
зображенням козака з мушкетом тощо. їм передавалось у володіння м. Трахтемирів (нині село
на Київщині) разом зі старовинним Зарубським монастирем. Тут мали розміститися арсенал
для реєстру та шпиталь для поранених і старих. І хоча ці привілеї, власне, мали
поширюватися тільки на тих козаків, які перебували на королівській службі, одержуючи
відповідну платню, на практиці на них претендували всі, хто вважав себе козаком. Так
абстрактна ідея козацької "вольності" набула конкретного змісту та офіційного визнання.
Створення реєстру, по суті, санкціонувало відокремлення козацтва в адміністративно-
правовому відношенні від решти населення Речі Посполитої та оформлення його в окремий
соціальний стан, що інтенсивно розширювався за рахунок " покозачення " насамперед
селянства і міщан. Проте процес формування козацького стану був складним та
довготривалим і, за словами М. Гру шевського, лише на рубежі XVI—XVII ст. українське
козацтво переросло в окрему станову групу зі своїми особливими інтересами, економічними й
суспільними прерогативами. Важливу роль у цьому процесі відіграло дрібні боярство, яке до
XVI ст. відбувало службу на південних кордонах держави за наділ землі й користувалося
активною підтримкою литовських князів. Однак у XVI ст., особливо після Люблінської унії, коли
українські землі потрапили під владу Польщі, ситуація різко змінилася. Оскільки польські
закони не визнавали окремого боярського стану, ті його представники, які не могли
підтвердити прав на феодальне землеволодіння (землю із селянами), тобто більшість бояр,
що володіли землею на підставі звичаєвого права, не лише позбавлялися належності до
шляхти, ай масово втрачали земельні наділи, отримавши невтішну перспективу перетворення
на феодально-залежних селян. Тому, опинившись на межі виживання, боярство розпочало
рішучу боротьбу за збереження своїх прав, зокрема вдалося до масового покозачення,
привнісши тим самим у козацьку вольницю свою організацію, давні військові й суспільні
традиції.
Офіційно реєстрове козацтво стало називатися "Низовим" або "Запорізьким Військом". Це
пояснювалося тим, що воно, за наказом уряду, мусило відбувати службу за дніпровськими
порогами, утримуючи там залогу. Поступово реєстровці організовувалися в десятки, сотні та
полки, які спочатку називалися за іменами їх керманичів. У 1625 р. уряд офіційно затвердив
військово-адміністративний устрій Війська Запорізького реєстрового, за яким воно поділялося
на 6 полків по тисячі чоловік у кожному. Залежно від розквартирування полки йменувалися за
назвою найбільшого міста — Білоцерківський, Корсунський, Канівський, Черкаський, Київський
і Переяславський. Кожний полк ділився на сотні, центрами яких ставали невеликі міста на
полковій території. Очолював реєстрове військо та судову владу в ньому "старший ", або ж
гетьман, якого призначав король. Однак, послідовно відстоюючи право на власне
самоврядування, реєстрові козаки з часом добилися дозволу на вільне обрання своїх
старшин, а польський король лише формально затверджував їх.
Становище реєстрового війська ускладнювалося тим, що, а одного боку, воно мусило
коритися уряду й виконувати його накази, зокрема здійснювати контроль за діяльністю
невизнаного владою козацтва, з іншого, — будучи представником українського народу, не
могло стояти осторонь тих проблем, які стосувалися всієї України. Як показало майбутнє,
переважили національні інтереси. Мрії поляків про розкол і міжусобиці козаків, по великому
рахунку, не збулися: у вирішальні моменти реєстровці виступали спільно з нереєстровим
козацтвом та іншими верствами українського народу проти соціального і національно-
релігійного гноблення. З цього приводу польські пани зазначали: "Легше вовком орати, аніж
козаком проти козака воювати!"
Таким чином, протягом XVI ст. склалося три чітко не розмежовані категорії козацького стану: 1)
реєстрові козаки — кількісно обмежене формування, яке перебувало на королівській службі; 2)
нереєстрові козаки — основна частина козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела
козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу; 3) запорізькі (низові) козаки
— проживали поза межами Речі Посполитої, за порогами Дніпра, де створили військово-
політичну організацію Запорізька Січ.

4. Козацькі повстання кінця XVI – початку XVII ст.

перше велике антифеодальне селянсько-козацьке повстання, очолюване К. Косинським,

відбулося в 1591-1593 рр. У 1591 р. Косинський на чолі загону козаків за підтримки селян і
міської бідноти захопив Білу Церкву. Згодом спалахнула широка антифеодальна боротьба на
Київщині та Переяславщині. Повстанці захопили Трипілля і Переяслав, підійшли до Києва. Рух
перекинувся також на Волинське і Брацлавське воєводства. Магнати, злякавшись, створили
ополчення шляхти на чолі з київським воєводою князем Острозьким і виступили проти
Косинського.

У січні 1593 р. під містечком П'яткою на Житомирщині відбулася битва, що тривала тиждень,
але так і не виявила переможця. Повстанці відійшли на Січ. У травні 1593 р. двотисячний загін
козаків на чолі з Косинським знову вирушив із Запорозької Січі й незабаром оточив Черкаси.
Черкаський староста, не дочекавшись допомоги, розпочав переговори з Косинським, запросив
його до замку і вбив. Восени того ж року повстання спалахнуло з новою силою. Козацьке
військо підійшло до Києва і оточило його, але в цей час татари напали на Січ і козаки змушені
були повернутися назад. Шляхта придушила залишки селянських загонів на Київщині та
Брацлавщині, жорстоко розправилася з непокірними, а потім почала самовільно збільшувати у
своїх маєтках панщину і різні повинності. Усе це сприяло визріванню інших повстань.

Навесні 1594 р. знову почалося повстання проти польської шляхти. Очолив його

виходець із сім'ї ремісника з міста Гусятина, що на Поділлі, - Северин Наливайко. У
Запорозькій Січі він був сотником. У 1594 р. він очолив успішний похід у Молдавію проти
турецько-татарських загарбників. Після повернення звернувся із закликом до запорожців
розпочати боротьбу проти польсько-шляхетської влади. Незважаючи на незгоду частини
старшини, запорожці вирішили послати загін козаків на чолі з гетьманом Лободою на допомогу
Наливайку. Під його керівництвом козаки й міщани Брацлава розгромили загони шляхти й
заволоділи містом. Невдовзі вони захопили міста Бар і Луцьк.
Народне повстання охопило Брацлавщину і Волинь. Кріпосні селяни вступали в загони і
оголошували себе козаками. Навесні 1595 р. військо повстанців розділилося. Частина його на
чолі з Наливайком вирушила до Білорусії. Друга частина на чолі з Григорієм Лободою і
Матвієм Шаулою - до південної Наддніпрянщини. Загін Наливайка захопив Старокостянтинів,
Кременець, Слуцьк, Бобруйськ, Могилів і розбив війська шляхти. Селянські виступи почалися
в усій Східній Білорусії. Водночас військо під проводом Лободи заволоділо Черкасами та
Каневом. Піднявшись Дніпром, Шаула захопив Київ і пішов у Білорусію. Таким чином, усе
українське Правобережжя та Південно-Східна Білорусія опинилися в руках повстанців. Цьому
сприяло також те, що саме в ту пору польське військо на чолі зі Станіславом Жолкевським
воювало в Молдавії.

Проте восени 1595 р. Молдавський похід закінчився, і тритисячне польсько-шляхетське військо

вирушило в Україну. Литовські магнати об'єдналися для боротьби проти повстанців під
керівництвом литовського гетьмана X. Радзивілла. Білоруська шляхта зібралася в Мінську під
керівництвом воєводи Миколи Буйвіда. У грудні 1595 р. п'ятитисячний загін Буйвіда підійшов
до Могильова, де перебувало 1,5 тис. козаків і селян на чолі з Наливайком. Відбулася битва, і
хоча Буйвід відступив, Наливайко поспішив з'єднатися з другою частиною війська. При
переході на р. Сині Води поблизу села Прилуки відбулася битва з військами
Жолкевського, в якій перемогли козаки.

Козацько-селянські повстання 20-х рр. ХVІІ ст.

У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного. Він, незаможний
шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вчився в Острозькій академії, після чого пішов у
Січ, брав участь у кількох походах, найвідоміший з яких - похід на Кафу в 1616 р. Він вважав,
що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало
примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали
полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився
скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля
затверджувати козацьких старшин.
Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об'єднав військову силу
козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П.
Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто
запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з
православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для
освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як
шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до
турецького кордону.
Козацько-селянські повстання 20-х рр. ХVІІ ст.
У 1616 р. гетьманом Запорозької Січі було обрано Петра Сагайдачного. Він, незаможний
шляхтич з міста Самбора, що на Галичині, вчився в Острозькій академії, після чого пішов у
Січ, брав участь у кількох походах, найвідоміший з яких - похід на Кафу в 1616 р. Він вважав,
що козаки ще поступаються силою Речі Посполитій, і тому основою його політики стало
примирення з Польщею. П. Сагайдачний очолював великі загони козаків, які допомагали
полякам у нескінченних війнах з Москвою і Оттоманською імперією. У 1619 р. він погодився
скоротити реєстр до 3 тис, закріпив несанкціоновані морські походи і визнав право короля
затверджувати козацьких старшин.
Важлива заслуга П. Сагайдачного полягає в тому, що він об'єднав військову силу
козаків з політично слабкою церковною і культурною верхівкою України. У 1620 р. П.
Сагайдачний разом з усім Запорозьким Кошем вступив до Київського братства, тобто
запорожці стали підтримкою й захисниками релігії та культури України. Того ж року він разом з
православними священиками запросив до Києва єрусалимського патріарха Феофана для
освячення нових православних ієрархів. Поляки погрожували схопити патріарха Феофана як
шпигуна, тому П. Сагайдачний разом з трьома тисячами козаків супроводжував його до
турецького кордону.