Розд 1 Предмет та завдання Iсторii економiки та економiчноi думки

«Без економічної історії немає економічної теорії»
Густав фон Шмоллер
«Історія економічної думки – це не що інше, як історія

наших намагань зрозуміти дію економіки, яка ґрунтується на
ринкових операціях»
Марк Блауг
Розділ 1. Предмет та завдання «Історії економіки та економічної думки»
1.1. Історія економіки та економічної думки як наука.

1.2. Економічне зростання та економічний розвиток та їх детермінанти.
1.3. Предмет історії економіки та економічної думки.
1.4. Підходи та критерії періодизації історії економіки як господарської
практики.
1.5. Методологічні засади історії економіки та економічної думки.
1.6. Функції та завдання історії економіки та економічної думки.
1.7. Етапи та напрями розвитку історії економіки та економічної думки.
1.1. Історія економіки та економічної думки як наука
Сучасні процеси перебудови суспільства та економіки на шляху від планово-

адміністративної економічної системи до змішаної передбачає також перебудову
змісту та методів підготовки спеціалістів-економістів. Це стосується також
перебудови викладання циклу історико-економічних дисциплін, де до останнього
часу існували такі дисципліни як «Економічна історія», «Історія національної
економіки України», «Історія економічних учень», «Історія економічної думки
України». Приєднання України у галузі вищої освіти до Болонської конвенції
передбачає також процес укрупнення дисциплін, особливо споріднених і досить
близьких одна до одної. Саме такими і є зазначені вище історико-економічні
дисципліни, які дуже тісно взаємопереплітаються між собою і взаємообумовлюють
одна одну. Це і обумовило необхідність створення єдиної фундаментальної та
інтегрованої історико-економічної дисципліни «Історія економіки та економічної
2
думки», в основу якої і покладено теоретико-методологічні засади та змістові
аспекти «Економічної історії» та «Історії економічних учень».
У системі економічних дисциплін «Історія економіки» («Економічна історія»),
як одна із складових даної інтегративної історико-економічної дисципліни, займає
одне з чільних місць. Нагромаджуючи факти господарського життя, економічного
розвитку окремих країн і народів та аналізуючи конкретні економічні процеси і
явища, які відбуваються в різні історичні епохи, стежачи за зміною господарських
форм в їх історичній послідовності, «Історія економіки» дає можливість побачити як
здійснюється сам хід перетворення одних господарських форм на інші, в якому
напрямку відбувається процес цих змін, чим саме було підготовлено сучасний нам
народногосподарський лад.
Виходячи з того, що в історії можна виділити політичний, соціальний та
економічний аспекти (а також їх відповідні комбінації – соціально-політичний та
соціально-економічний, а також політико-економічний аспекти), на перший погляд
начебто можна зробити висновок, що «Історія економіки» становить частину
загальної історії, поряд з політичною і соціальною, а отже, вона – начебто суто
історична дисципліна. Але це не так. Насправді, «Історія економіки», дисципліна
економічна. На користь цього свідчать ряд аргументів. Перш за все те, що історія
людства – це історія господарства, історія економіки. Повстання, революції, війни –
становлять лише частину історії і є наслідком розвитку економіки, захисту
економічних інтересів певних соціальних груп, класів, народів та держав. Тому
історична спадщина народів полягає не в тому, скільки вони здійснили війн,
захопили чужих територій і якою мірою їх пограбували, а в тому, що вони вклали в
цивілізацію, що відкрили, винайшли, створили та побудували.
Традиційно історія та економіка були відірвані одна від одної. Проблема
полягала в тому, що історики, за деяким винятком, не цікавились і не цікавляться
економікою та не приділяють великого значення економічним законам, а економісти
– платять таким же ставленням до історії. Історія, як наукова дисципліна вивчає
переважно хронологію важливих соціально-політичних подій, а саме: війни,
революції, повстання, географічні відкриття, життя видатних політичних діячів та
3
діячів культури. Традиційна історія намагається також з’ясувати причинно-
наслідкові зв’язки між цими подіями.
Економіка ж як наука вивчає процеси виробництва, розподілу, обміну і
споживання матеріальних благ, розподіл обмежених ресурсів для задоволення
зростаючих потреб, а також відносини, що виникають між людьми, організаціями і
державою під час протікання цих процесів. Історія економіки, у свою чергу, вивчає
процеси та закономірності економічного, господарського розвитку великих регіонів
(Європа, Захід, Схід, окремі країни) у часі, в історичній перспективі. Історія
економіки – наука погранична, у тому розумінні, що вона знаходиться на межі двох
поважних дисциплін – історії та економіки, а отже – історико-економічна.
Перші праці, присвячені окремим сторонам розвитку економіки, з’явилися ще
в епоху пізнього Середньовіччя. Так, у 1514 р. у Франції було видано «Трактат про
асс» Гільйома Бюде (асс – давньоримська монета). В ХVI – ХVIII ст., коли у Європі
відбувалися буржуазні революції, особливої актуальності набули питання історії
фінансів, торгівлі, сільськогосподарського, ремісничого виробництва і промислової
діяльності, що стимулювало розвиток історико-економічної науки і сприяло її
формуванню.
Але настав час, коли історію і економіку було поєднано. Питання економічної
історії розроблялись в економіко-статистичних творах В. Петті («Трактат про
податки та збори», 1662 р.), в багаточисленних працях французьких авторів XVIII
ст. У ХVІІІ ст. в різних країнах було здійснено спеціальні дослідження з історії
економіки і господарського побуту. Тому XVIII ст. визнають початковим етапом
зародження економічної історії як науки.
Не дивлячись на те, що «Історія економіки» («Економічна історія») як наука
виникла в межах політичної економії, і бере свій початок від історико-економічних
описів у знаменитій книзі А. Сміта («Дослідження про природу та причини
багатства народів», 1776 р.), вперше економісти звернули особливу увагу на історію
економіки лише в середині ХІХ ст. З початком капіталізму дослідження історико-
економічного напряму стали регулярними і ґрунтовнішими. В першій половині ХІХ
ст. в Західній Європі з’являється багато праць, спеціально присвячених історії
4
господарства, чому дуже сприяв розвиток державної статистики. А в середині ХІХ
ст. економічна історія сформувалася як самостійна наука.
До того ж, відбулося це в межах історичної (економічної) школи в Німеччині
як альтернативного (гетеродоксального) напряму економічної теорії стосовно
панівної (ортодоксальної) англійської класичної школи політекономії Адама Сміта
– Давида Рікардо, про що йтиметься нижче. Це є ще одним аргументом на користь
того, що «Історія економіки» є, насамперед, економічна дисципліна.
Становленню науки в якості самостійної сприяли декілька факторів. Один із
них, поряд з кризою класичної політекономії, – це утвердження історичного
(історико-генетичного) методу в пізнанні економічних явищ і процесів. Історичний
метод в підході до дійсності, як такої, що змінюється в часі, визнавали представники
німецької класичної філософії, наприклад, Г.В.Ф. Гегель. Послідовно принцип
історизму розробляли К. Маркс і Ф. Енгельс, використавши його для вивчення всіх
сфер об’єктивної дійсності, охоплюючи природу, суспільство, мислення. Поряд з
цим, на розвиток цієї науки вплинув бурхливий економічний прогрес у Західній
Європі у другій половині ХІХ ст.
В середині ХІХ ст. німецький економіст і історик Фрідріх Ліст (1789-1846), на
противагу англійській політичній економії висунув тезу про те, що шукати потрібно
не загальні закони розвитку, а уважно вивчати економічну історію окремих країн,
регіонів, цехів, гільдій, союзів та інших суспільних інститутів. Ф. Ліст у своїй
основній праці «Національна система політичної економії» (1841 р.) виступив проти
промислового панування Англії у світі. Він оголосив себе поборником національної
єдності Німеччини і перетворення її під опікою протекціонізму в провідну
індустріальну державу, здатну до економічної і політичної експансії на світовій
арені.
Спроба обґрунтувати цю економічну програму привела Ф. Ліста до різкої
опозиції класичній школі політичної економії, що виступала за повну свободу
торгівлі та невтручання держави в економічне життя. Ф. Ліст протиставив цій
«космополітичній», за його словами, точці зору класиків вчення про «національну
економію», що зводилася до заперечення загальних закономірностей розвитку
5
капіталістичного виробництва в різних країнах. Він стверджував, що економіка
окремих країн розвивається за власними законами і тому для кожної країни
характерна своя, «національна економія», завданням якої є визначення
найсприятливіших умов для розвитку продуктивних сил нації. Таким чином, Ліст
фактично заперечував політичну економію як науку, підміняючи її економічною
політикою. Праця Ліста і була спробою обґрунтувати економічну політику
Німеччини, яка відповідала б інтересам німецької буржуазії.
Центральне місце в системі Ліста поряд з теорією продуктивних сил зайняло
вчення про стадії господарського розвитку нації (про що мова йтиме нижче), які
повинні були підкріпити ідею про користь «виховного протекціонізму».
Аргументом на користь «економічності» історії економіки також є той
факт, що у 1993 р. американські вчені, економісти-історики Дуглас Норт (нар. 1920
р.) і Роберт Фогель (1926-2013) отримали Нобелівську премію за розробку
економічних методів вивчення історії, чого раніше ніколи не траплялось. До того ж
слід зазначити, що Нобелівська премія з економіки присуджується лише з 1969 року,
а за суто історичні дослідження не присуджується взагалі. Все це говорить про те,
що економічна історія є загальновизнаною економічною наукою у світовому
масштабі.
Але найпереконливішим аргументом у вирішенні цього питання, на нашу
думку, є авторитетне твердження видатного економіста Й.А. Шумпетера.
Економічна історія дає можливість поряд з рядом інших завдань здійснювати також
історичний аналіз, роль якого надзвичайно важлива також і у вирішенні проблем
сучасності. Вчений економіст, на думку Й. Шумпетера, відрізняється від інших
людей, що думають, говорять і пишуть на економічні теми перш за все володінням
технікою аналізу, яка в широкому розумінні являє собою систематичний збір та
інтерпретація фактів у певній галузі, що виходять за межі знань звичайного
практика, і уже свідчить про науковий рівень дослідження, навіть якщо при цьому
не використовуються ніякі специфічні методи, що не зрозумілі профанам.
Й. Шумпетер у своїй фундаментальній «Історії економічного аналізу» виділяє
чотири галузі аналізу: історія, статистика, «теорія», економічна соціологія, що
6
все разом як техніка аналізу і становить те, «що ми називаємо економічним
аналізом» 1 . Економічна історія, що підводить нас до сьогоднішніх фактів і
охоплює їх, на думку Й. Шумпетера, беззаперечно є найважливішою із зазначених
фундаментальних галузей аналізу, і на користь вивчення якої великий економіст
наводить три причини.
По-перше, сам предмет економічної науки становить собою унікальний
історичний процес, історичний досвід.
По-друге, історичний аналіз неминуче відображає і «інституціональні»
факти, що не є чисто економічними, і тому він дозволяє краще за все зрозуміти
взаємовідносини економічних та неекономічних фактів і правильне співвідношення
різноманітних суспільних наук. А так як «теорії» в галузі економіки на думку Й.
Шумпетера вкрай ненадійні, то він вважає, що «вивчення історії тут – не тільки
кращий, але й єдино можливий спосіб»2.
По-третє, більшість серйозних помилок в економічному аналізі викликані
швидше браком історичного досвіду, ніж дефектом будь-якого іншого інструменту
із арсеналу економіста.
Саме з цих причин Й. Шумпетер зазначає, що якби йому довелося почати
займатися економічною наукою заново і він міг би вибирати лише одну із галузей
аналізу, то він обрав би вивчення економічної історії.
Але поряд з цим, як вважає Й. Шумпетер, важлива роль історії в економічному
аналізі має два негативних наслідки: перше – економічний аналіз і його результати
безумовно історично обмежені, відносні, оскільки економіст сам продукт свого і
всього попереднього часу; друге – необхідно постійно пам’ятати, що так як
економічна історія є частина економічної науки, техніка історичного дослідження
входить до інструментарію економічного аналізу, то знання, що отримане з чужих
рук, завжди ненадійне, а спроба економіста – не спеціаліста з економічної історії
уявляти собі процес створення праць істориків – утопічна вимога.
1
Шумпетер Й.А. История экономического анализа: В 3-х т. / Пер. с англ. Под ред. В.С. Автономова. СПб.:
Экономическая школа, 2004. – Т. 1. – С. 15.
2
7
Також можна сказати, що історія економіки становить собою історичний
підхід при вивченні економічного розвитку. Історичний аналіз, на відміну від
інших підходів, може зосередитися на пошуці витоків існуючої сьогодні нерівності
у рівні розвитку. Історичний підхід, фокусуючи увагу на прикладах економічного
росту і занепаду у минулому, виявляє фундаментальні основи економічного
розвитку, не відволікаючись на питання про ефективність чи бажаність конкретних
політичних заходів, спрямованих на вирішення поточних проблем. Тобто,
історичний підхід сприяє об’єктивності та чіткості думки, або, говорячи іншими
словами, виконує одну із функцій історії економіки, а саме – функцію формування
реалізму економічного мислення у майбутніх спеціалістів-економістів.
Таким чином, «Історія економіки та економічної думки» має двоїстий
характер, тобто являє суму історичних та економічних знань. Ця двоїстість її
природи суттєво впливає на визначення об’єкту, предмету та структури курсу.
1.2. Економічне зростання та економічний розвиток та їх детермінанти.
Економічне зростання і його детермінанти. Перш ніж розглянути питання

визначення предмету історії економіки та економічної думки, неодмінно
торкнутися таких понять як економічне зростання, економічний розвиток,
економічний прогрес. Ці поняття з точки зору наукових цілей необхідно розрізняти,
а не використовувати як синоніми. До того ж економічне зростання та економічний
розвиток слід розуміти як бажані процеси.
Поняття «економічного зростання» становить собою найважливішу
характеристику суспільного виробництва за будь-якої господарської системи. Це
поняття характеризує проблеми аналізу динамічної рівноваги, можливості
збільшення обсягу реального продукту за умов повної зайнятості. Економічне
зростання – кількісне та якісне вдосконалення суспільного продукту за певний
проміжок часу. Тобто, на кожному даному відрізку часу певною мірою
8
полегшується вирішення проблеми обмеженості ресурсів і стає можливим
задоволення ширшого кола потреб людини.
Аналіз економічного зростання здійснюється за допомогою спеціального
інструментарію, яким вимірюються кількісні та якісні зміни результатів суспільного
виробництва та його факторів. Вираженням економічного росту є збільшення
потенційного чи реального валового національного продукту (ВНП), у зростанні
економічної могутності нації, країни чи регіону. Це зростання можна виміряти
двома взаємопов’язаними показниками: зростанням за певний проміжок часу
реального ВНП або зростанням ВНП на душу населення. В системі статистичного
обліку ці показники представлені річними темпами росту ВНП у процентах. Обсяг
реального виробництва, що зростає дозволяє певною мірою вирішити проблему, на
яку наштовхується будь-яка господарська система: з обмеженістю ресурсів при
безмежності людських потреб.
Отже, економічне зростання можна характеризувати як стійке підвищення у
розглядуваному суспільстві сукупного виробництва товарів та послуг, обсяг яких
вимірюється у показниках ВНП. Про економічне зростання можна говорити лише
тоді, коли відбувається збільшення виробництва у розрахунку на душу населення.
Економічне зростання (як і економічний розвиток) є зворотній процес, тобто може
змінитися спадом. Економічне зростання є умовою економічного розвитку.
Існують два типи економічного зростання: екстенсивне зростання та
інтенсивне зростання. При екстенсивному типі зростання суспільного продукту
відбувається за рахунок кількісного зростання факторів виробництва: залучення у
виробництво додаткових ресурсів праці, капіталу (у вигляді засобів виробництва) та
землі. Технологічна база при цьому залишається незмінною. Так, розорювання
цілинних земель з метою отримання більшої кількості зернових культур, залучення
більшої кількості робітників для будівництва промислових підприємств,
виробництво все більшої кількості різноманітного промислового чи
сільськогосподарського обладнання – все це приклади екстенсивного шляху
зростання суспільного продукту.
9
Інтенсивний тип економічного зростання характеризується зростанням
масштабів випуску продукції на основі широкого використання ефективніших і
якісно досконаліших факторів виробництва. Зростання масштабів виробництва, як
правило, забезпечується за рахунок використання досконалішої техніки, передових
технологій, у тому числі технології економії ресурсів, досягнень науки, підвищення
кваліфікації робітників. За рахунок цих факторів досягається підвищення якості,
продукції, зростання продуктивності праці, ресурсозбереження тощо. За умов
науково-технічної революції, що розгорнулася з середини ХХ ст. і сучасної
інформаційно-технологічної революції у західних індустріальних та
постіндустріальних країнах перевага надається інтенсивному економічному
зростанню.
Економічне зростання можна оцінити за допомогою системи взаємопов’язаних
показників, що відображають зміну результатів виробництва та його факторів. За
умов ринкової економіки для забезпечення виробництва товарів та послуг необхідні
наступні фактори виробництва: праця, капітал, земля (природні ресурси),
технологія та інформація. Такі фактори, як попит та пропозиція, що впливають на
економічне зростання, взаємопов’язані. Так, безробіття уповільнює темпи
накопичення капіталу та витрати на наукові дослідження, інноваційні розробки. І
навпаки – низькі темпи впровадження досягнень науки, техніки та технологій
становлять причину безробіття.
Загальну уяву про взаємодію факторів економічного росту дає вивчення
кривих виробничих можливостей. За допомогою таких кривих аналізують варіанти
різноманітної продукції, яку можна виробити за даної кількості та якості природних
і трудових ресурсів, основного капіталу за даного рівня технологічного потенціалу.
Поєднання у різних кількостях і пропорціях факторів економічного росту становить
одне із основних макроекономічних завдань суспільства, яке змушене визначати,
яку комбінацію факторів економічного росту потрібно вибрати на даному етапі
свого розвитку.
Економічний розвиток, його критерії та детермінанти. Економічний
розвиток можна розглядати як таке економічне зростання, що супроводжується
10
значними структурними чи організаційними змінами в економіці, які можуть бути
причиною економічного зростання, а саме: перехід від замкнутого натурального
господарства до орієнтації на ринок і торгівлю як перехід від феодального
суспільства до капіталістичного; зростання частки промисловості та сфери послуг у
сукупному обсязі виробництва за рахунок зниження частки сільського господарства
при переході від індустріального до постіндустріального суспільства та до нової,
постіндустріальної сервісно-інформаційної економіки. Але деколи обидві зміни
можуть бути результатом будь-яких інших змін всередині або зовні економіки, або
ж причинно-наслідковий зв’язок (економічно детермінований, обумовлений) може
мати протилежний напрямок, тобто, призводити до зворотних, негативних наслідків.
Економічний розвиток, як макроекономічний показник, вимірюється через
рівень економічного розвитку, який відображає стан народного господарства
(суспільного виробництва) країни, групи країн, економічного району в певний
історичний момент. Рівень економічного розвитку – узагальнюючий показник,
який характеризується декількома групами показників:
 виробництво сукупного продукту, матеріальних благ, національного
доходу на душу населення;
 структура суспільного виробництва – частка промисловості та сільського
господарства в народному господарстві; частка, обсяг та темпи розвитку
прогресивних галузей промисловості;
 кількісний та якісний характер рівень зайнятості населення;
 рівень використання природних ресурсів – залучення до господарського
обігу земельних, паливно-енергетичних ресурсів, корисних копалин і т. ін.;
 організація та ефективність суспільного виробництва – рівень
продуктивності праці, спеціалізації та концентрації, якості продукції.
Економічний розвиток, як і економічне зростання, також може бути зворотнім,
але організаційні форми господарювання рідко повертаються до свого
попереднього стану.
Економічне зростання та економічний розвиток, будучі «бажаними»
процесами, носять суто технічний характер і можуть вимірюватися і
11
описуватися безвідносно до етичних норм. В системі координат сучасної західної
етики зростання і розвиток часто ототожнюють з прогресом, але зв’язок з ними не
завжди такий однозначний. Так, деякими етичними доктринами зростання
матеріального добробуту розглядається як деструктивний фактор, як такий, що
шкідливий для духовної природи людини. Навіть відповідно до сучасних стандартів,
виробництво різноманітної зброї масового знищення (хімічної, біологічної та
ядерної), а також використання виробничих процесів, що отруюють навколишнє
середовище, хоча і є ознаками економічного зростання, але навряд чи можуть
сприйматися як ознаки прогресу.
Говорячи про детермінанти економічного розвитку, можна виділити наступні:
земля, праця, капітал, підприємництво, соціальні інститути та навколишнє
середовище. Слід сказати, що ще з часів класичної політичної економії вироблено
трифакторну модель виробництва – земля, праця та капітал. Неокласична традиція
(А. Маршалл) виділяє також четвертий фактор – підприємництво, тобто зусилля чи
таланти по об’єднанню та організації спільного використання трьох вищезазначених
факторів. У будь-який історичний проміжок часу обсяг сукупного виробництва
визначається кількістю використаних факторів виробництва. Така класифікація та її
похідні (наприклад, закон спадної родючості землі, закон спадної продуктивності
праці тощо) становлять собою невід’ємну частину сучасного економічного аналізу й
надзвичайно важливі та корисні при вивченні історії економіки та економічних
учень.
Для економічного зростання та економічного розвитку важливе значення
мають форми економічної, соціальної та політичної організації, законодавча система
тощо. Тобто – люди, технологія та інституції, які в історичному плані мають
безпосереднє відношення до процесу виробництва і всі вони можуть змінюватися.
Зміни технології та інституцій становлять собою джерело найбільш динамічних змін
в економіці. Таким чином, вони також є важливими факторами економічного
розвитку. Якщо людські уподобання, технологію та суспільні інституції при аналізі
економічної статики можна вважати незмінними параметрами системи, у якій
основними перемінними є кількість та ціни традиційних факторів виробництва
12
(праці, землі та капіталу), то при вивченні економічного розвитку, історії
економіки та економічної думки ці параметри – людські уподобання, технологія
та інституції стають основними перемінними. Разом з основними ресурсами
(праця, земля, капітал) вони становлять набір так званих кластерів перемінних
детермінант (рис. 1.1.-1.2.).
Кластери перемінних детермінант
Населення Ресурси
Суспільні інституції
Технологія («соціокультурний контекст» чи
«інституціональна матриця»
економічної діяльності).
Рисунок 1.1. Структура кластерів перемінних детермінант при вивченні

економічного розвитку [Складено А.О. Масловим]
Отже, все це свідчить про те, що для аналізу економічних змін в історичній
перспективі необхідний ширший набір детермінант зростання виробництва.
Динаміка економічного розвитку у всій її різноманітності передбачає врахування
факторів, що сприяють чи не сприяють їх ефективнішому використанню. Ці
фактори (інституції, релігія, культура тощо) створюють загальні передумови,
своєрідне середовище для реалізації основних чинників економічного. Одна з таких
сукупностей факторів розглядає сукупне суспільне виробництво у кожен момент
часу та темпи його зміни як функцію «населення», «ресурсів», «технології» та
«суспільних інституцій». Вплив сукупності факторів економічного розвитку на
зростання ВНП країни можна виразити такою формулою:
13
y = f(P, R, T, X),
де – у – валовий національний продукт, f – функція, Р – кількість населення, R –
капітальні ресурси, Т – техніка, технології, Х – суспільні інституції.
Ресурси
Населення 1. земля (кількість та родючість ґрунтів);
1. чисельність; 2. доступні природні ресурси (корисні
2. статевовікова структура; копалини, лісові ресурси);
3. біологічні характеристики; 3. водні ресурси;
4. фертильність (народжуваність); 4. клімат;
5. смертність; 5. топографія;
6. рівень кваліфікації; 6. місце розташування;
7. участь у робочій силі, тощо. 7. інші риси природного середовища.
Доступні ресурси (при незмінному рівні технологій)

визначають верхню можливу межу економічних досягнень
суспільства.
Технологічні зміни дозволяють розширити межі
економічних досягнень суспільства.
Технології (промислові, сільськогосподарські, транспортні тощо)

1. технології кам’яного віку;
2. ручна праця (ремісниче виробництво);
3. мануфактурне виробництво (на основі внутрівиробничого, одиничного
розподілу праці як спеціалізації);
4. енергетичні технології (використання сили м’язів, енергії води, вітру,
паровий двигун, електроенергія);
5. використання машинної техніки на фабриці та заводі;
6. високотехнологічні виробничі сучасні технології;
7. транспортні технології (гужовий транспорт, водні засоби – у т.ч. пароплав,
залізничний транспорт, автомобіль, літак, трубопровідний транспорт);
8. засоби зв’язку та інформаційні технології (телеграф, радіо, телефон,
телебачення, комп’ютеризація та Інтернет);
9. засоби руйнування (динаміт, засоби масового знищення, деекологізація).
Рисунок 1.2. Структура та взаємодія основних кластерів перемінних
детермінант [Складено А.О. Масловим]
В класичній економічній теорії одним із найголовніших засобів

господарського розвитку є земля з усіма її особливостями (родючість, кліматичні
умови, рельєф місцевості, географічне положення тощо). За всіх технічних,
14
технологічних, інституціональних та інших змін, що відбулися в розвитку
цивілізацій, земля й до сьогодні залишається чи не найважливішим чинником
економічної еволюції. Поряд з цим слід зазначити, що земля є, можливо найбільш
консервативним, традиційним фактором економічного розвитку.
Найдинамічніші, найреволюційніші зміни в економіці пов’язані з розвитком
техніки і технологій, які значною мірою визначають верхню межу досягнень у
господарській галузі та багаторазово збільшують продуктивну силу людської праці.
Сукупність суспільних інституцій різного рівня у поєднанні з базовими цінностями
забезпечують безперервність і стабільність господарської еволюції, а
інституціональні інновації стосовно організації ринку, емісії грошей тощо за своїм
впливом на економічний розвиток можуть зрівнятися з технічними та
технологічними інноваціями. Про надзвичайно важливе значення технологій та
інституцій наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. наголошував основоположник
інституціонального напряму в економічній теорії Торстейн Веблен (США).
технологія
Соціальні
інституції
(у т.ч. цінності і
погляди людей)
населення ресурси
Рисунок 1.3. Взаємодія кластерних перемінних детермінант [Складено А.О.

Масловим]
15
Необхідно зазначити, що взаємодія основних кластерів перемінних
детермінант носить складний і різнонаправлений характер, у центрі яких необхідно
розташувати соціальні інститути (рис. 1.3).
Початок 90-х років ХХ ст. ознаменувалися пильною увагою до ще однієї
детермінанти економічного розвитку – навколишнього природного середовища, або
довкілля, яке справляє суперечливий вплив на економічне зростання та розвиток на
всіх його фазах і стадіях. Отже, можна вважати за можливе, формулу економічного
розвитку з урахуванням місця довкілля в її структурі можна подати наступним
чином: У = f(P, R, T, X, N), де N – довкілля.
Отже, сукупність детермінант економічного розвитку охоплює основоположні
природні чинники, що є його засадами, та ряд засобів і форм, що створені людством
у процесі його еволюції. Їхня оптимальна взаємодія дає змогу країнам і регіонам
домагатись високих результатів економічного розвитку. І, навпаки, розладнаність
механізмів, що поєднують природні й набуті фактори господарського розвитку,
спричиняє значні економічні ускладнення і кризові процеси, що періодично
виникають у тих чи інших секторах світової економіки.
Таким чином, вплив різноманітних факторів економічного зростання та
розвитку свідчить про необхідність використання системного, міждисциплінарного
підходу в історичному аналізі економічних процесів та явищ.
1.3. Предмет історії економіки та економічної думки
Історія людства – це історія економіки. Війни, які становлять лише частину

історії і які поглинули час людей, є наслідком розвитку економіки, захисту
економічних інтересів народів та держав. Тому історичний спадок народів полягає
не у тому, скільки вони провели воєн, завоювали чужих територій, а в тому, який
внесок вони зробили в цивілізаційний розвиток, що побудували, створили,
винайшли.
16
Відносне відокремлення господарства від інших сфер суспільного життя є
підставою для розгляду його в якості самодостатнього (окремого) об’єкту
дослідження суспільними науками. Його історичний розвиток, суспільні умови,
структуру та механізм функціонування та інші аспекти вивчаються різними
економічними науками. Кожна з них розглядає господарство суспільства під певним
кутом зору, з позицій чітко визначеного предмету даної економічної науки. Тому
всебічна характеристика господарської сфери суспільства може бути дана лише в
єдності усіх підходів, на основі досягнення всієї системи економічних наук.
Економічна наука – є непроста наука. Вона водночас і складна і надзвичайно
цікава. Пройшовши у своєму розвитку тривалий і складний та суперечливий шлях,
економічна наука вирішила цілий ряд важких практичних і наукових проблем. Але
поряд з цим, можна вказати на цілий ряд випадків, коли економічна наука не була в
змозі адекватно служити потребам розвитку людства, зростанню суспільного
добробуту, а навпаки – мали місце значні провали, не розуміння тих процесів, що
відбувалися в реальному господарському житті, а отже – відсутність адекватного їх
пояснення та впливу на них. Це свідчить про те, що економічна наука повна
парадоксів.
Необхідно зазначити, що не дивлячись на тривале існування історії економіки
та історії економічної думки як самостійних економічних наук, до цього часу немає
єдиної думки стосовно предмету їх дослідження. Ще більшої складності та
важливості набуває проблема визначення предмету історії економіки та економічної
думки як єдиної історико-економічної дисципліни. Без з’ясування цього ключового
моменту розпочинати вивчення цієї дисципліни є проблематичним.
При визначенні предмету історії економіки та економічної думки необхідно
також виходити з того, що в процесі розвитку економічної теорії та історико-
економічних знань впродовж багатьох століть поступово розширювались їх функції,
ускладнювалися та поглиблювалися дослідження, практичні та міждисциплінарні
зв’язки. І сьогодні історія економіки та економічної думки стоїть на порозі значних
змін, і не тільки у зв’язку із їх синтезом у межах даної дисципліни, а й у зв’язку із
необхідністю подальшого вдосконалення методології дослідження процесу еволюції
17
господарських форм та економічних систем, ширшого використання
міждисциплінарних зв’язків, системного аналізу господарських процесів та явищ на
основі цивілізаційного підходу тощо. Суттєвою передумовою цих змін повинно
стати уточнення сучасного розуміння про предмет і метод дослідження історії
економіки та економічної думки.
При визначенні предмету історії економіки та економічної думки, необхідно
підійти до вирішення цього завдання з послідовного визначення предмету кожної
його складової – історії економіки та історії економічної думки, а також у їх тісному
взаємозв’язку.
Необхідно зазначити, що предмет історії економіки (економічної історії)
впродовж цілого ряду десятиліть трактується досить неоднозначно. Так,
предметом економічної історії з другої половини ХІХ ст. вважали еволюцію
господарської діяльності народів від первіснообщинної епохи до сучасності. З 60-х
років ХХ століття до наших днів утвердилось з незначними варіаціями в якості
предмета економічної історії вивчення діяльність народів окремих країн в усіх
сферах і галузях господарства: промисловості, сільського господарства,
транспорту, зв’язку, капітальному будівництві, торгівлі, побутовому
обслуговуванні, фінансах і кредиті. Також під предметом історії економіки
розумілося господарське життя різних країн у різні історичні епохи, тобто в її
історичній еволюції (від первіснообщинного ладу до сучасності)3.
Але, як зазначають сучасні вітчизняні дослідники, наведене вище
загальнопоширене визначення предмета історії економіки містить цілий ряд
недоліків, а саме: предмет дослідження не подається в його цілісності; виникають
значні труднощі з визначенням структурно-функціональних основ предмета
дослідження та механізмів його дослідження; у визначенні відсутнє не лише
поняття розвитку виробництва як одного з найважливіших понять історії
економіки, а й відсутня роль духовної складової в економічному розвитку – роль
науки, освіти, рівня духовної культури еліти тощо; трактування предмета не
інтегрує положення про те, що економічна теорія становить методологічну
3
История мировой экономики / За ред. Поляка Б.Г., Марковой А.Н. – М.: ЮНИТИ, 1999. – С. 15.
18
основу економічної політики та господарської практики; посилюється
дегуманізація історії економіки. Все це деформує розуміння методу дослідження,
що знижує науковий рівень дисципліни.
Все це свідчить про певну спірність у визначенні предмету дисципліни, яка до
того ж посилюється тим, що зародження економічної науки відноситься ще до сивої
давнини, а більш-менш оформлений виклад її основ, що дійшов до нас, пов’язано з
іменем Аристотеля. Але як самостійна, відокремлена від інших наук, наука
економіка існує з часів буржуазного суспільства, чим і знаменує закінчення
арістотелівської традиції.
Визначаючи предмет історії економіки, необхідно пам’ятати, що ця наука
багаторівнева, а структурними рівнями її є еволюція способів виробництва, історія
господарських механізмів, історія галузей народного господарства, історія окремих
економічних процесів (урбанізація, промисловий переворот, інтеграція тощо),
історія таких економічних складових, як гроші, зарплата, фінанси, кредит, податки,
ціни, кредит тощо.
Беззаперечним є те, що економічна історія знаходиться на межі (на стику)
таких напрямів дослідження розвитку людського суспільства як історія, економічна
теорія, конкретна економіка, економічна політика. В історії економіки можна
розрізняти історію економіки (як економічну історію) різних країн, регіонів, світу в
цілому та історію народного господарства, які за своїми структурними рівнями
відрізняються одна від одної (про що йтиметься нижче). Поряд з цим у межах історії
економіки (у широкому розумінні цього слова) також знаходиться історія
економічної думки, що ніяким чином не суперечить структурі та завданням цієї
дисципліни.
Таким чином можна сказати, що історія економіки може вивчати економіку в
цілому, а може – окремі її частини, наприклад, історію промисловості, історію
сільського господарства, історію транспорту і т.д., тобто історію конкретних
економік. Входять до її предмету також типи і форми господарства, їх соціальна
та організаційна структура, форми зовнішньоекономічних зв’язків, економічна
політика держави, зрушення в розміщенні продуктивних сил та ін.
19
Історія економіки – одна із економічних дисциплін, загальним об’єктом
дослідження яких є економіка, а кожна з наук має свій предмет дослідження.
Предметом історії економіки є вивчення господарського життя різних країн у
різні історичні епохи, тобто в його історичній еволюції (від первісно общинного
ладу до сучасності), або вивчення процесу економічного розвитку в історичній
перспективі (ретроспективі).
Про предмет історії економіки можна говорити у широкому та вузькому
розумінні слова. У широкому розумінні предметом історії економіки є:
економічний розвиток суспільства, особливості тих змін, що відбуваються у ньому,
трансформація закономірностей такого руху та їх зв’язок з усіма сторонами
суспільного життя.
У вузькому розумінні – предметом історії економіки є вивчення
господарської діяльності народів різних країн, розвитку їх продуктивних сил, зміни
способів виробництва. Виходячи з того, які детермінанти економічного зростання та
економічного розвитку, про що мова йшла вище, можна сказати, що історія
економіки намагається отримати відповіді на такі запитання, як: яка кількість
населення проживала у тому чи іншому регіоні у різні історичні періоди? Яке
господарство вели ці люди та яким господарським формам вони надавали перевагу?
Наскільки продуктивною була їхня праця, що вони отримували за свою працю, які у
них були умови праці та життя, що вони їли, як довго жили та чим хворіли?
Вивчаючи історію економіки, ми повинні задаватися питанням про стан
господарської інфраструктури, яка була техніка та технологія у той чи інший
проміжок часу, якими були засоби зв’язку та суспільні інститути, як вони
еволюціонували?
Історико-економічна наука вивчає становлення і розвиток спільного об’єкту
економічних наук – господарства суспільства. В центрі її лежать історичні факти і
події, що відбулися в господарській сфері, факти, в яких відображені якісні зміни в
ній, неповторність та унікальність яких дозволяє розглядати їх як віхи (етапні зміни)
в розвитку господарства. Історичного характеру факти і події набувають не самі по
собі (як в природі), а в залежності від їх суспільної оцінки. Вони мають різну
20
значимість, стають непересічними чи буденними лише в рамках прийнятої наукової
парадигми коли розглядаються з висоти позиції актуального для суспільства стану
господарства. Тому історико-економічна наука періодично переглядає
приналежність до історичних тих чи інших подій та фактів у відповідності з їх
актуальністю для сьогодення. Тобто специфікою дослідження господарства
історико-економічною наукою є виявлення історичних фактів і подій, в яких
відобразились якісні зміни в його становленні та розвитку. Ця особливість даної
науки відображається у її предметі.
При розгляді еволюції економічної теорії, тобто при розгляді економічної
теорії в історичному аспекті, ми отримаємо історію економічної теорії, історію
економічних учень, чи, історію економічної думки, тобто, другу складову нашої
дисципліни.
З історії економічної думки написано дуже багато книг – від невеличких за
обсягом і аж до багатотомних видань. І кожен автор по своєму дає відповідь на
запитання: для чого і чому взагалі ми вивчаємо історію економічної науки,
особливо, як дехто вважає, що концепції, методи та висновки, які не становлять
ніякого інтересу для сучасної науки, взагалі не варті уваги. Але, як вважає Й.А.
Шумпетер «все-таки корисно деколи заглядати у кладовку, якщо, зрозуміло, там не
затримуватися дуже довго» 4 . А вигоди від цього можна отримати трьох видів:
педагогічні переваги, нові ідеї та розуміння логіки людської думки. Й. Шумпетер
зазначає, що якщо в найновішому трактаті немає хоча б короткого історичного
нарису, то ніяка глибина, новизна, чіткість та елегантність викладу не допоможуть
зрозуміти, «у якому напрямі розвивається наука та яке значення даного трактату
у цьому розвитку» 5 . Стан будь-якої науки, у тому числі й економічної, у даний
момент у прихованому вигляді містить її історію і не може бути задовільно
викладено, якщо цю приховану присутність не зробити відкритою.
Поряд із цим, вивчення історії економічної думки надає нашій свідомості
творчого імпульсу. «Тільки по справжньому ліниві уми не здатні розширити
4
5
21
горизонт своїх знань, відірвавшись від праці на потребу дня і споглядаючи
величаві гірські ланцюги, створені думкою наших попередників»6. І далі: «Окрім
натхнення кожен із нас, вивчаючи історію своєї науки, може отримати корисні, хоча
іноді й гіркі, уроки. Ми дізнаємося про порожні та плідні суперечності, про хибні
шляхи, тупики та марні зусилля, про короткі та перервані періоди прогресу, про
всевладність випадку, про те, як не потрібно вести дослідження, як виходити із
складних становищ. Ми усвідомлюємо, в силу яких причин ми знаходимось саме на
нашій стадії розвитку і не просунулись далі…, ми дізнаємося, які ідеї в науці
користуються успіхом і чому»7.
Третє, на що звертає увагу Й. Шумпетер, це «вища похвала, яку можна
зробити історії будь якої науки, – це визнати, що вона дозволяє нам проникнути
у таємниці людського мислення».
Сам по собі предмет економічної науки становить собою винятковий
історичний процес, і, таким чином, економічна наука різних епох займається
різними фактами та проблемами, і «вже один цей факт здатний викликати
підвищений інтерес до історії економічних ідей» 8 . За відсутності задовільних
узагальнюючих робіт користь принесе саме вивчення історії науки. Як зазначає Й.
Шумпетер, «для економічної теорії значно більшою мірою, ніж, наприклад, для
фізики, справедливе положення, що сучасні проблеми, методи та результати
наукових досліджень не можуть бути повністю зрозумілі, якщо нам невідомо, як
саме економісти прийшли до сучасного способу думок»9.
Метою вивчення «Історії економічної думки» є формування розуміння
змісту, закономірностей та основних етапів еволюції світової економічної
науки як цілісної системи провідних напрямів, течій, наукових шкіл та теорій.
Об’єктом історії економічної думки є процес формування економічних
уявлень – виникнення та заперечення, спростування ідей про економіку.
6
7
Экономическая школа, 2004. – Т. 1. – С. 5 – 6.
8
9
22
Предметом «Історії економічної думки» є вивчення історичного процесу
виникнення, розвитку та зміни економічних ідей, поглядів, концепцій, теорій, течій,
шкіл та напрямів, що панують у суспільстві на різних етапах його історичної
еволюції і відображають інтереси окремих соціальних груп та класів.
Мислителі ще з часів арістотелівської традиції постійно ставили перед собою
запитання і намагалися дати на них відповіді: яка природа товару та які його
властивості? Що таке вартість та ціна, чим вони відрізняються одна від одної та чим
визначаються? Які є види праці та який із них найбільш продуктивний? Як
здійснювати розподіл виробленого суспільного продукту? Чи можна збільшити усім
заробітну плату? Яка природа ренти та прибутку? Що таке гроші, яка їхня природа,
які функції виконують та навіщо вони потрібні? Чим визначається ставка відсотку?
Що таке капітал та яка його природа? Як працює ринковий механізм? Чи є обмін
еквівалентний? Що таке рівновага, які її види та способи досягнення? Чи можливий
стійкий розвиток без криз? Як побудувати ідеальне суспільство? І т. д., і т. п.
Господарству, як і іншим сферам суспільного життя, притаманна свідома
діяльність людей. Вона передбачає осмислення суспільством місця і ролі людей в
господарській сфері, цілей, що переслідують окремі індивіди та суспільство в
цілому, створення суспільних умов їх діяльності, що забезпечують збереження її від
розпаду тощо. Від рівня наукового пізнання суспільством (людьми) природи
господарських процесів, відображення їх в економічних поглядах, вченнях та
теоріях залежать практичні кроки по створенню суспільних умов для його
нормального функціонування і розвитку.
Погляди на ці процеси історично змінювалися під впливом різних чинників і з
різною глибиною відображали відповідні процеси господарського життя. Тому
історико-економічна наука покликана не лише відбирати і всебічно аналізувати
історичні факти та події в розвитку господарства суспільства, а й розглядати
економічні вчення та погляди, що з різною науковою довершеністю ці факти
теоретично відображали. Якщо історичні факти і події є етапами (віхами) в розвитку
реально існуючого нині господарства суспільства, то історія економічної думки
23
розкриває сходинки становлення наукового відображення їх в сучасній економічній
теорії.
Нерозривна єдність двох сторін історико-економічної науки – дослідження
історичних фактів та подій і відображення їх в економічних поглядах – є основою у
визначенні предмету цієї науки.
Отже, виходячи з вищесказаного, можна констатувати, що предметом історії
економіки та економічної думки є історичні факти та події в розвитку
господарства суспільства певної цивілізації та наукове відображення їх в
економічних поглядах, думках, теоріях, школах, ученнях.
Ці факти і події стосуються сутнісних сторін господарства суспільства: змін
форм господарств (господарських одиниць) та причин, що їх викликали, нового
характеру та способу обміну благами і послугами, дій держави (економічного
центру) по створенню суспільних умов господарської діяльності та іншого.
Критичне засвоєння досягнень попередників та поглиблене розуміння
минулого економічної науки, джерел та закономірностей її зародження і розвитку
сприяє більш досконалому усвідомленню сучасних проблем економічної теорії,
новітніх тенденцій еволюції провідних шкіл і та напрямів економічної думки.
Особливістю історії економічної думки як історії економічної науки у її
поступальному розвитку є звернення до актуальних, нагальних проблем сучасності
та найважливіших тенденцій майбутнього.
Характеризуючи предмет історії економічної думки, необхідно звернути увагу
на те, що науково-організаційні форми, які об’єднують економічні ідеї, думки та їх
носіїв і відображають історію розвитку економічної науки, відзначаються значною
різноманітністю. Серед науково-організаційних форм історико-економічних
досліджень можна виокремити такі: економічна думка, економічне вчення, школа
економічної думки (економічна школа), течія економічної думки, напрям економічної
думки.
Економічна думка – найзагальніше, надзвичайно широке і багатопланове
поняття, яке відомий дослідник історії економічної думки Й. Шумпетер визначив як
«сукупність усіх поглядів і побажань з економічних питань (особливо в галузі
24
економічної політики), які наявні у суспільній свідомості у даний час і в даному
місці»10.
Економічне вчення – система упорядкованих та пов’язаних між собою
економічних поглядів і думок, в яких знаходить своє концентроване логіко-
понятійне відображення історичний процес пізнання економічних явищ та процесів.
Школа економічної думки – сукупність економічних учень, об’єднаних
базовими ідейними принципами, а також спільністю або наступністю методів.
Течія економічної думки – сукупність шкіл, які пропонують альтернативні
варіанти або модифікації розвитку єдиних вихідних принципів економічних
досліджень.
Напрям економічної думки – наймасштабніше утворення а історії
економічної думки, яке еволюціонує впродовж тривалого історичного періоду і
охоплює сукупність течій, що мають значні розбіжності, але відстоюють деякі
спільні принципові положення.
Водночас необхідно взяти до уваги, що поділ економічної науки на школи,
течії, напрями є досить умовним, а процес наукового історико-економічного
пізнання є динамічним, суперечливим та неоднозначним. Погляди вчених
економістів не лишаються незмінними, а розвиваються, взаємодоповнюють та
взаємозбагачуються, що унеможливлює їх чітке розмежування. Водночас
представники однієї школи, течії чи напряму економічної думки нерідко суттєво
відрізняються колом наукових інтересів, проблематикою та трактуванням тих чи
інших дослідницьких проблем.
Зрозуміло, що цим не вичерпується предмет дослідження цієї
фундаментальної економічної дисципліни. Подальше розширення та поглиблення
предмету здійснюється при ознайомленні з функціями та завданнями, що
виконуються історією економіки та історією економічних учень у всій їх
багатоманітності та взаємозв’язку.
10
25
1.4. Підходи та критерії періодизації історії економіки як господарської
практики
Однією з центральних і найскладніших проблем історико-економічної науки є

періодизація історії економіки. Періодизація – це визначення певних хронологічно
послідовних етапів в господарському та економічному розвитку суспільства.
Питання періодизації господарського розвитку суспільства, це не лише проблема
історії економіки, але також і питання теорії суспільства, філософії історії.
З’ясування етапів розвитку становить якщо не найважливішу наукову проблему, так
як в основу їх виділення повинні бути покладені вирішальні фактори, загальні для
всіх країн або для найбільш розвинутих. Людина як біосоціальна істота і людське
суспільство як соціальний організм, що еволюціонує, повинні дати відповіді на
запитання: хто вони, звідки прийшли і що в своєму розвитку пройшли, якого
історичного, господарського досвіду набули, на якому щаблі свого розвитку
знаходяться і, що не маловажно – куди йти далі, що очікує попереду.
Існує велика кількість варіантів періодизації історико-економічного розвитку,
тобто поділу історії господарства на окремі характерні відрізки – етапи, періоди,
стадії. На початковому етапі розвитку історико-економічної науки більшість учених
беззаперечно відкинули періодизацію, розроблену громадянськими істориками, так
як у ній за основу періодизації використовувались фактори, що знаходяться за
межами виробничої сфери. Але поступово історики-економісти у виділенні етапів
розвитку почали враховувати показники, що пов’язані з формами господарства,
стадіями розвитку, різними рівнями розвитку продуктивних сил та інших факторів
соціально-економічного прогресу.
Виділяючи певні періоди економічної історії, необхідно враховувати, що
кожен із варіантів досить умовний та відносний, адже кожна періодизація – це
справа класифікації фактів, процесів, явищ, яка враховує лише певну їх частину.
Отже сфера застосування тієї чи іншої періодизації завжди обмежена.
Говорячи про періодизацію, слід зазначити, що й до сьогодні ще немає
спільної точки зору навіть стосовно виділення основних підходів до періодизації.
26
Ще донедавна у вітчизняній історико-економічній та соціально-філософській
літературі використовувався як єдиний і винятково правильний підхід до вивчення
історико-економічних та соціально-історичних процесів і явищ, заснований на
вченні К. Маркса про суспільно-економічні формації. Плюралізм підходів у цьому
питанні характеризувався як ненаукова позиція, і стверджувалося, що за його
допомогою не можна пояснити історичні зміни життєдіяльності людей.
Серед розмаїття схем та моделей, можна виділити три основні підходи до
проблеми періодизації економічної історії:
 як сходження людства від нижчого до вищого (С. Десницький, Ф. Ліст, Л.
Мечніков, В. Левитський, П. Маслов, К. Бюхер, Б. Гільдебранд, К. Маркс, К.
Поланьї, В. Ростоу, Д. Белл, А. Турен, А. Тоффлер, В. Іноземцев);
 теорії історичного кругообігу (Дж. Віко, Й. Гердер, Е. Мейєр);
 теорії цивілізації (М. Данилевський, П. Сорокін, А. Тойнбі).
Дослідження періодизації економічної історії має тривалу традицію, де,
зокрема, були популярними в Німеччині у другій половині ХІХ ст. Такі учені як Ф.
Ліст, Б. Гільдебранд, К. Бюхер, В. Зомбарт, К. Маркс та інші пропонували власні
варіанти класифікації економічної історії, використовуючи для цього різноманітні
критерії, про що детальніше мова йтиме нижче. Але їхні пропозиції ігнорують той
факт, що економічне життя є безперервним процесом. Потрібно зважати на ту
обставину, що в економічному житті немає прогалин, а є лише постійна течія
прогресу та змін, в якій нове непомітно переміщується зі старим. Тому під час того
чи іншого економічного періоду відповідні змінні не є нерухомими, а швидше
можна сказати, що економічний період є ситуація, що соціально конкурує, в якій
нові методи чи інституції спочатку суперничають, потім загрожують старим і,
зрештою, випереджують їх.
Отже, по-перше, це підхід, в якому історія економіки розглядається як
сходження від нижчого до вищого можна також назвати як лінійний, стадіальний,
чи ступінчастий. Передбачається, що концепція прогресу, яка лежить в основі
історико-економічного розвитку людського суспільства, обумовлює вищий рівень
розвитку людського суспільства та економіки. Представниками цього підходу є С.
27
Десницький, Ф. Ліст, Л. Мечников, Б. Гільдебранд, К. Бюхера, К. Маркс, К. Поланьї,
В. Ростоу, Д. Белл, А. Турен, А. Тоффлер, В. Іноземцев.
Так, наприклад, український просвітитель і економіст Семен Юхимович
Десницький (1740 – 1789) в основу своєї концепції як критерій поклав ідею про
постійне ускладнення форм господарського життя. Слід зазначити, що в той
період науки про суспільство ще не були диференційовані (економіка, історія,
філософія, політологія, право та ін.). В зарубіжних університетах, зокрема в Англії,
вони були представлені моральною філософією, а в Росії – юриспруденцією.
Як і А. Сміт, С. Десницький розрізняє чотири стадії економічного розвитку:
1) первісний, або мисливський (у т.ч. збиральництво); 2) скотарство; 3)
землеробство; 4) комерція. С. Десницький в межах цього підходу з’ясовував,
зокрема, особливості поняття маєткової власності на кожній з них. З розвитком
торгівлі утверджувалися приватновласницькі погляди. Комерційний період народів
український вчений описав значною мірою під впливом баченого у Великій Британії
і пов’язував його з розвитком ремесла і поділом праці, від якого народи одержали
економічні вигоди. До «комерційного стану», як вищої форми суспільство
приходить тоді, коли внаслідок розвитку землеробства «малярство і рукоділля
(шитво) почали поступово збільшуватись і у довершеність (досконалість)
приходити».
С. Десницький вважав, що ринковому господарству повинна відповідати
приватна власність, яка сприяє суспільній еволюції і є основою та рушієм розвитку
найпрогресивнішого суспільства. Комерційний період дає можливість створювати
багатство і розвивати економіку. Для успішного розвитку її також необхідна
економічна зацікавленість, інтерес, який повинна мати кожна людина.
Другий підхід – теорії історичного кругообігу, або циклічності історико-
економічного розвитку суспільства (Дж. Віко, Й. Гердер, Е. Мейєр) стала особливо
популярною у історико-економічній літературі в останні 60 – 70 років, хоча перші із
цих теорій були створені ще на початку ХVIII ст. Зокрема, італієць Джамбаттіста
Віко (1668–1744), основоположник моделей періодизації історії Нового часу,
висунув концепцію історичних кіл, стверджував, що розвиток усіх народів
28
відбувається циклами. Новаторським у працях Дж. Віко було перш за все те, що він,
приймаючи парадигму циклічності долі окремих народів, головну увагу приділяв не
послідовній зміні політичних форм, як це робили його попередники ще з часів
Платона, а культурним трансформаціям. Політичне та релігійне життя, хоча й
важливі аспекти, і розглядається ним лише як окремі аспекти загального морально-
культурного стану народу, все ж таки не є самодостатні.
Дж. Віко запроваджує метод порівняльного дослідження історичних та
культурних явищ, який у нього надалі запозичують Ш. Монтеск’є та інші
мислителі ХVIII ст. Саме Дж. Віко вперше осмислив порівняльні дослідження як
методологічний принцип дослідження майже в тому глибокому культурологічному
розумінні, що надалі добре видно у М. Данилевського, О. Шпенглера та А.Дж.
Тойнбі. З поверхні історичного буття Дж. Віко прагнув вийти на рівень сутності,
впіймати постійний закон історичних змін – «... вічну ідеальну історію ...,
відповідно до якої протікають у часі всі окремі Історії Націй у їх виникненні, русі
вперед, стані, занепаді та кінці».
Відповідно до давньогрецького переказу про те, що давні єгиптяни поділяли
історію світу на три доби – добу богів, добу героїв та людську добу, Дж. Віко у
культурній традиції кожного з народів виділяє три типи часу: 1) релігійна доба (чи
божественні), 2) героїчна доба (чи «поетична»), 3) людська доба (чи цивільна).
Кожна з цих епох має характер цілісної формації зі специфічними звичаями, право
відношеннями, особливим авторитетом влади (легітимацією), формою правління,
способом спілкування та мислення. Під звичаями Дж. Віко розуміє не тільки
мораль, але й економіку. Він бачить зв’язок між економікою та політикою, а також
вирішальне значення боротьби станів в динаміці політичних форм.
Третій підхід – теорії цивілізацій, близькі до теорій циклічного кругообігу.
Цивілізаційний підхід ґрунтується на аналізі внутрішніх особливостей даної
цивілізації: передбачається, що цивілізація характеризується певною економічною
системою, етнічними коріннями, релігією, філософією, стилем творчого мислення,
узагальненою картиною світу, особливим принципом життя цивілізації. Цей
29
принцип об’єднує людей в народ даної цивілізації, забезпечує його єдність і зберігає
впродовж всієї його історії.
Ідеї про неоднорідність людського розвитку висловлювались ще античними
мислителями. У ХІХ-ХХ ст. з’явилось багато нових теорій цивілізацій, із яких
найвідомішими були теорії М.Я. Данилевського, П.А. Сорокіна, А. Тойнбі.
Вперше у своїй повноті концепція локальних цивілізацій постає у М.Я.
Данилевського. Він користується категорією «цивілізація», ототожнюючи її з
поняттям «культурно-історичний тип», Але віддає перевагу останньому, – можливо
щоб не плутати значення слова «цивілізація» як стадія розвитку людства та як
локальна соціокультурна система. Таких «культурно-історичних типів», або
«самобутніх цивілізацій» він виділяє 13: 1) єгипетський, 2) китайський, 3) ассиро-
вавилоно-фінікійський, халдейський, або давньосемітичний, 4) індійський, 5)
іранський, 6) єврейський, 7) грецький, 8) римський, 9) новосемітичний, або
аравійський, 10) германо-романський, або європейський, 11) слов’янський, 12)
мексиканський та 13) перуанський, кожний із яких об’єднується подібністю мови,
усвідомленням спільності своєї долі і які проходять ряд фаз – від несвідомого
періоду через державотворення і розквіт цивілізації до занепаду.
Кожна з цивілізацій безперервно бореться з зовнішнім середовищем та
іншими цивілізаціями. Цивілізації базуються на чотирьох основах – культурній,
релігійній, політичній та економічній. Ці сфери діяльності завжди були розвинуті
нерівномірно, а насправді переважала якась одна, що гальмувало розвиток народів.
При цьому в різних культурних типах переважає той чи інший вид діяльності: у
семітській культурі – релігійна, у грецькій – культурна, у римській – політична.
Слов’янський тип культури, згідно М. Данилевського, об’єднує в собі різні види
діяльності, будучи найбільш перспективним у майбутньому здійсненні керівництва
всесвітньо-історичним процесом. З цього видно, що М. Данилевському не вдалося
уникнути панславізму, але це ніяким чином не заперечувало морального ставлення
до людства загалом чи до інших народів зокрема, як про це тоді стверджувалося.
Неоціненною заслугою М.Я. Данилевського є те, що саме він, по суті, вперше
розглянув проблему цивілізацій не з позицій європоцентризму, а з позицій їх
30
множинності. Як і півстоліттям пізніше О. Шпенглер, М. Данилевський уподібнює
долю цих культурно-історичних типів до живих організмів – з їх народженням,
ростом, розквітом, старінням і смертю. Але на відміну від О. Шпенглера, М.
Данилевський обирає критерієм ідентичності тієї чи іншої цивілізації етномовну
спорідненість певної групи («сімейства») народів (індійців, слов’ян і т.д.), що
суперечить його власній класифікації, в якій один, європейський, культурно-
історичний тип об’єднує германомовні та романомовні народи Заходу.
Перші десять культурно-історичних типів М. Данилевський розглядає як такі,
що вже доросли до періоду «квітування і плодоношення», тобто цивілізації. Дещо
пізніше в коло, навіть в центр розгляду потрапляє ще й слов’янський тип, який лише
вступає в зазначений період квітування. Ще два – мексиканський і перуанський,
згідно М. Данилевського, загинули насильницькою смертю і не встигли реалізувати
свій потенціал повною мірою.
М. Данилевський розглядає цивілізацію також як певний період (тобто
порівняно незначний проміжок часу), впродовж якого народи, які складають
культурно-історичний тип, зміцнивши своє існування як самобутню політичну
одиницю, здійснюють соціальну діяльність у всіх напрямах, виходячи із задатків,
наявних у їх духовній природі. Це – «час розтрати» всього накопиченого за всю
попередню історію.
Концепція локальних цивілізацій дала могутній поштовх для розробки широко
відомих концепцій О. Шпенглера, А.Дж. Тойнбі та П. Сорокіна, Ф. Броделя.
Насамкінець, необхідно зазначити, що в переважній більшості моделей у
межах другого та третього підходів до періодизації економічної історії як
господарської практики спостерігається розпливчастість хронологічних меж
періодів, а зазначені критерії періодизації, як правило, торкаються не лише сфери
виробничих відносин, а більшою мірою стосуються духовної сфери, аналізу
соціокультурних процесів, а отже, не можна ні абсолютизувати, ні переоцінювати
їхньої ролі та значення.
31
1.5. Методологічні засади історії економіки та економічної думки
Концептуальне визначення та теоретичне вибудовування історії економіки та

економічної думки ґрунтується на використанні провідних загальнонаукових та
конкретно-історичних принципів суспільних наук. Методологічні засади історії
економічної науки сформувалися на основі розвитку епістемології, пов’язаної із
загально філософським пізнанням закономірностей розвитку науки.
Історія розвитку економічної теорії та її наукових структурних складових є
інтелектуальною історією економічної аналітики. Підґрунтя наукових пошуків,
здійснюваних в межах різних наукових традицій, напрямів, течій та шкіл, становила
обрана чи розроблена їх представниками наукова методологія. Тому, у своїй основі
історія економічної думки – це історія економічної методології. «Одним словом, – за
висловом М. Блауга, – всі твердження в історії науки мають методологічний
підтекст. З іншого боку, уявляється, що і всі твердження про методологію науки
точно також мають історичний підтекст» (курс. наш)11.
Науковий метод (від грецького methodis – шлях, спосіб, підхід) характеризує
структуру, процедуру, особливості організації та проведення тієї чи іншої наукової
діяльності й одержання її результатів. Кожен із видів науково-пізнавальної
діяльності відповідно до свого предмета має певну систему підходів, прийомів
теоретичного пізнання, тобто власну методологію (від грецького logos – учення,
закон). Наукова методологія – це вчення про шляхи, способи та підходи наукового
пізнання. Вона визначає способи, за допомогою яких досліджувана об’єктивна
реальність відтворюється вченим, дослідником у науковій теорії. «Сучасна
українська енциклопедія» дає наступне визначення методології науки: «Методологія
науки – це вчення про принципи побудови і способи наукового пізнання»12.
У своєму розвитку наукова методологія пройшла різні історичні форми
(класична, некласична та постнекласична наука), що вирізняються якісними
відмінностями системних характеристик наукової методології, а вступ сучасної
11
Блауг М. Методология экономической науки, или Как экономисты объясняют. Пер. с англ. / Науч. ред. и вступ. ст.
В.С. Автономова. – М.: НП «Журнал Вопросы экономики», 2004. – 416 с. – С. 81.
12
Современная украинская энциклопедия. В 16 томах. Т. 9. – Харків: Книжковий клуб, 2005. – 600 с. – С. 34.
32
економічної теорії у стан постнекласичної (постмодерністської) науки суттєво
модифікує стан та якісні характеристики наукової методології, а також існуючі
форми методологічної рефлексії, тобто уявлення щодо її суті та структури.
З приводу методології економічної науки, то не можна не погодитись з її
інтерпретацією М. Блауга, який вважає, що ««методологію економічної науки» слід
розуміти просто як філософію науки у її застосуванні до економіки» 13 . під
методологією вчений розуміє також і «вивчення зв’язку між теоретичними
концепціями та обґрунтованими висновками про реальний світ; зокрема,
методологія – це та гілка економічної науки, де ми розглядаємо способи, якими
обґрунтовують свої теорії, й наведені ними причини, через які вони надають
перевагу одній теорії перед іншою»14.
Методологія економічної науки
Звужена інтерпретація Розширена інтерпретація
методи дослідження
філософія науки
у застосуванні до економіки
основні принципи
міркування в науці методи дослідження
дослідження теорій способи обґрунтування теорій

та їх порівняльних переваг
вивчення зв’язку між теоретичними концепціями та

обґрунтованими висновками про реальний світ
Рисунок 1.4. Методологія економічної за М. Блаугом [Складено Т.В.

Гайдай]
13
14
33
М. Блауг наголошує на тому, що зміст терміну методологія має включати
поряд з методами дослідження також і «дослідження концепцій, теорій та основних
принципів міркування, прийнятих у тій чи іншій науці» 15. І в своїй праці вчений
дотримується та надає перевагу саме такому, ширшому значенню терміну (див. рис.
1.4).
Сучасний стан вивчення реального процесу руху наукового знання
характеризується множинністю моделей, кожна з яких має певні пізнавальні
можливості для аналізу еволюції економічної теорії (рис. 1.5).
МОДЕЛІ РОЗВИТКУ НАУКИ
Кумулятивна Фальсифікаційна Модель Модель

модель модель «наукових конкуруючих
(П. Дюгем) (К. Поппер) революцій» програм
(Т. Кун) дослідження
(І. Лакатош)
Наукове знання – Наукове знання – Наукове знання – Наукове знання –

сукупність має гіпотетичний пов’язане з сукупність
фактів, теорій та характер, всі пануванням у конкуруючих
методів, теорії у певному науці в кожний науково-
накопичених розумінні певний дослідних
людством тимчасові, тобто історичний період програм, кожна з
впродовж вони конкретної яких складається
історичної приймаються парадигми з «жорсткого
еволюції. лише до тих пір, (фундаментальної ядра» і
поки не будуть картини предмета «захисного
спростовані. наукового пояса».
аналізу).
Рисунок 1.5. Моделі розвитку науки у сучасній епістемології
 Кумулятивна модель розвитку науки відомого французького дослідника

Пьєра Дюгема (1861–1916) розглядає прогрес наукового знання як поступовий і
послідовний процес нагромадження наукових досягнень, поглиблення, розширення
та виправлення минулих знань на основі продовження, розвитку та доповнення ідей
попередників.
15
34
Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що розвиток наукового
знання відбувається не лише у еволюційний накопичувальний спосіб, але і шляхом
революційних змін, радикального перегляду існуючих уявлень та ідей. Водночас
урізноманітнення методологічних прийомів, розвиток альтернативних, несумісних
та «неспіврозмірних» один з одним підходів позбавляє змісту проблему прогресу в
історії науки, оскільки більш ранні та пізніші економічні теорії часто виявляються
незіставними, такими, що стосуються різних «зрізів» економічної реальності.
 Фальсифікаційна модель розвитку науки англійського філософа, логіка та
соціолога Карла Раймунда Поппера (1902–1994), яка знайшла відображення у
праці вченого «Логіка і зростання наукового знання» (1934). Модель К. Поппера
акцентує увагу на гіпотетичному характері наукового знання. Згідно цієї моделі
розвиток науки розглядається як безперервний процес висунення гіпотез і їх
спростування в процесі емпіричних перевірок, зокрема, шляхом експерименту або
спостереження. Наукове знання трактується як таке, що має гіпотетичний характер і
не позбавлене помилок. На думку Поппера, воно не може бути повністю
підтверджене, але може бути звільнене від хибних гіпотез. Отже, принципи
фальсифікації (спростування) визначаються найважливішим критерієм демаркації
між наукою та «метафізикою», а більш глибоке розуміння проблем та
формулювання нових гіпотез трактується як прогресивний розвиток наукового
знання.
Однак, критики цієї моделі звертають увагу на те, що реальний процес
розвитку наукового знання не є таким раціональним і не засвідчує неперервну
відмову від фальсифікаційних теорій. Водночас розвиток науки демонструє не лише
спростування помилкових гіпотез, але і доведення правильних припущень, які
поглиблюють основний зміст науки.
 Модель «наукових революцій» американського історика, філософа науки
Томаса Куна (1922–1995) знайшла відображення у відомій праці вченого
«Структура наукових революцій» (1962). Згідно з цією моделлю історичні етапи
розвитку наукового пізнання виокремлюються на основі дослідження процесу зміни
наукових парадигм. Розвиток науки відбувається шляхом зміни періодів
35
«нормальної науки» науковими революціями, які заміщують одну парадигму іншою.
Наукова революція є реакцією на кризу науки як на нагромадження аномалій –
результатів наукових досліджень, які не можуть бути пояснені на основі панівної
парадигми. Вчений стверджував, що найважливіші зміни в науці відбуваються під
час наукових революцій, які є ірраціональними «стрибками в невідомість»,
покликаними замінити одну парадигму іншою.
Трактуючи наукові теорії з позицій конвенціоналізму, Т. Кун розглядав як
базовий структуроутворюючий елемент науки парадигму (від грецького paradigma –
приклад, зразок), трактуючи її, з одного боку, як «всю сукупність переконань,
цінностей, технічних засобів і т.д., яка характерна для певного співтовариства», а з
другого – як «конкретні вирішення головоломок, коли вони використовуються як
моделі або приклади, заміняючи експліцитні правила як основу для вирішення не
розгаданих ще головоломок нормальної науки» 16 . Отже, за Т. Куном, наука
розвивається не кумулятивно (поступово-неперервно), а переривчасто – шляхом
катастроф та зміни наукових побудов, які виявилися малопродуктивними.
Однак критики цієї моделі звертають увагу на те, що значні успіхи в науці
можливі і без відмови від наявних парадигм. Окрім того розвиток науки не є
негайною зміною монополії однієї парадигми іншою, оскільки в реальній дійсності
частина парадигм збігається або продовжує конкурентне існування.
 Модель конкуруючих програм дослідження англійського математика,
логіка і філософа науки Імре Лакатоша (1022–1974), яка знайшла відображення у
ряді статей вченого, опублікованих у 1978 р. окремою книгою під назвою
«Методологія науково-дослідних програм». Наголошуючи на тому, що «історія
науки була і повинна бути історією конкуруючих програм дослідження (парадигм),
але вона ніколи не була і не стане історією зміни періодів нормальних наук», Імре
Лакатош аналізував розвиток наукового знання у контексті його плюралізму та
альтернативності.
Таким чином, історію науки вчений трактував як історію конкуруючих
науково-дослідних програм, кожна з яких включає:
16
Кун Т. Структура научных революций: Пер. с англ. – М.: Прогресс, 1977. – С. 228.
36
– «жорстке ядро» – концептуально визначені теоретичні основи та
методологічні принципи, які вважаються незаперечними в межах цієї дослідної
програми;
– «захисний пояс» – теоретичні положення, які беруть на себе основний удар
перевірок, постійно розвиваються, змінюються, удосконалюються, коригуються та
оновлюються під впливом критики.
Твердження, що входять у «жорстке ядро» програми, ретельно оберігаються
від спростувань – це є вимогою негативної евристики науково-дослідної програми. Її
позитивна евристика спрямована на постійне вдосконалення «захисного пояса».
Отже, узагальнюючи еволюційні моделі розвитку науки, запропоновані К.
Поппером, І. Лакатошем і Т. Куном, австрійський методолог науки Е. Езер дійшов
висновку, що в історії науки, як правило, реалізуються чотири основних типи
фазових періодів:
– від теоретичного стану до первинної теорії;
– від теорії до альтернативи;
– від теорій, які розвиваються паралельно, до єдиної універсальної теорії;
– від теорії, заснованої на чуттєвому досвіді, до абстрактної теорії з
тотальною зміною всіх понять17.
Єдиний, цілісний, об’єктивно-закономірний та генетико-спадкоємний процес
розвитку економічної науки характеризується плюралістичним і багатовимірним
відображенням складної економічної дійсності. Різноманітність вихідних принципів
світосприйняття та наявність конкуруючих методів аналізу формують складну
палітру сучасної економічної теорії, у якій не просто виявити єдність, спільний ритм
та провідні тенденції.
Складовими сучасного методу історії економіки є: методологічні засади
сучасної філософії; загальнонаукові методи; загальноекономічні методологічні
положення; методи економічної історії та їх еволюція; історико-генетичний,
історико-типологічний, статистичні методи, метод компаративістики
(порівняльний), а також методи соціологічних досліджень.
17
Эзер Э. Динамика теорий и фазовые переходы // Вопросы философии. – 1995. – № 10. – С. 41.
37
Так, до методологічних засад сучасної філософії, що лежать в основі
історико-економічних досліджень належать: загальнонаукова парадигма пізнання та
сучасна (постнекласична) картина світу, об’єктивність дослідження, детальне
вивчення зв’язків і відношень предмета (явища чи процесу) дослідження, розгляд
явища чи процесу як предмета дослідження в процесі його розвитку, висвітлення
суперечності сторін, використання дедуктивного методу як сходження від
абстрактного до конкретного, поєднання історичного та логічного, аналізу та
синтезу. Важливою філософською засадою для історії економіки є дослідження
інверсійності в розвитку економічних систем, філософське трактування процесу
розвитку та його критерії (направленість, зростання різноманітності в системі,
рівень організації тощо).
Велику й важливу групу для історико-економічних досліджень становлять
загальнонаукові методи, до яких належать статистичні, математичні, та методи
моделювання, аналіз рядів динаміки та аналіз впливу факторів (факторний аналіз),
кореляційний аналіз. Також широко використовуються теорії нескінченно-малих
величин у процесі аналізу розвитку складних господарських систем, наприклад,
аналіз граничних, маржинальних величин як у мікро- так і в макроекономічному
аналізі. Широко застосовується аналіз граничних величин при вивченні історії
економічної думки, особливо при вивченні маржинальної революції в економічній
теорії та напрямів маржиналізму. В історико-економічних дослідження штроко
використовуються математичне та графічне моделювання, теорія вузлів, розробка
математичних моделей вузлових процесів та моделювання вузлових соціально-
економічних процесів.
Одне з центральних місць в історико-економічному аналізі займають
загальноекономічні методологічні положення. Насамперед, необхідно виходити з
того, що економічна теорія являє собою теоретичну базу для наукового розуміння
матеріального виробництва, закономірностей та законів його розвитку як предмета
історії економіки.
До методів економічної теорії, що використовуються історією економіки
належать: інтеграція наукового поняття економічної системи та її структури; перехід
38
від загальної описовості розвитку господарських систем і процесів до поглибленого
історико-економічного аналізу; дослідження інноваційних процесів та їх впливу на
техніко-економічні, організаційно-економічні та соціально-економічні відносини;
дослідження впливу техніко-економічних систем на безпосереднього виробника та
навколишнє середовище.
В основі методів дослідження історії економіки та економічної думки лежить
сукупність методів двох складових однієї історико-економічної дисципліни.
Зрозуміло, що методи дослідження змінювалися разом з тим, як еволюціонувала
сама історія економіки та економічної думки, наповнюючись все новим і новим
інструментарієм. Так, методи історії економіки пройшли свою еволюцію
впродовж тих етапів розвитку, що й сама історія економіки – від традиційної
економічної історії, через нову економічну історію та її кліометричині дослідження
і до сучасної історичної економіки.
Так, методи традиційної економічної історії представлені:
 каузальний метод – традиційні уявлення про причинно-наслідкові зв’язки
та відношення на рівні виробничих систем;
 метод індукції, тобто опис економічних процесів і явищ на основі
збирання, класифікації, інтерпретації, аналізу та узагальнення фактів як
статистичних даних, первинного фактологічного матеріалу;
 використання статистичних методів, виходячи з того, що історія
економіки виникла перш за все на основі появи статистики як самостійної
економічної дисципліни.
З часом, у міру розвитку історії економіки та економічної науки вцілому,
особливо на стадії «нової економічної історії», відбувається перехід від загальної
описовості розвитку господарських систем і процесів до поглибленого історико-
економічного аналізу. Здійснюється глибокий і всебічний аналіз процесу розвитку
господарських систем, підсистем та зв’язаних з ними процесів та явищ.
Відбувається поглиблення дослідження системності, рівня інтегрованості та
причинно-наслідкового (детермінованого, обумовленого) механізму процесу
39
розвитку господарських утворень. Значною мірою це стало можливим завдяки
використанню методів «нової економічної історії», кліометрики.
Для «нової економічної історії» характерним є використання нових методів
економічного дослідження:
 найширше використання статистичних методів дослідження за допомогою
електронно-обчислювальних машин;
 використання економічної теорії для вивчення історії економіки;
 побудова та використання гіпотетичних дедуктивних, у тому числі, й
особливо, так званих контрфактичних моделей для пояснення минулого;
 поряд із цим використання цих методів передбачає також застосування
факторного аналізу, тобто аналізу впливу факторів на виробництво в певні історичні
проміжки часу;
 використання принципу «за інших незмінних обставин», який досить
широко використовується в економічному аналізі взагалі.
Поряд з еволюцією методів історії економіки та «нової економічної історії»,
паралельно, впродовж тривалого історичного проміжку – з останньої третини ХІХ
ст. до середини 70-х років ХХ ст., відбувалося дослідження довгострокових процесів
і тенденцій розвитку економіки та економічного зростання, що також передбачало
використання певних методів, у тому числі статистичних, побудова та аналіз
динамічних рядів, циклічності економічного розвитку, дослідження історико-
економічних мікроявищ та мікропроцесів. В центрі уваги постають духовні,
морально-етичні складові економічного розвитку та дослідження антропологічного
аспекту в історії економіки, здійснюється історико-економічний аналіз процесу
розвитку соціально-економічних систем.
Методи пізнання та дослідження в історії економічної думки ґрунтуються
на їх комплексному та системному використанні. Серед основних методів
дослідження слід виділити такі:
 історичний метод, що передбачає дослідження ґенези та еволюції
економічної думки; врахування еволюційних та революційних теоретико-
концептуальних змін; виявлення історичних джерел та передумов виникнення і
40
розвитку економічних ідей та поглядів; встановлення механізму та факторів
соціально-економічної динаміки та її теоретичного відображення в економічній
науці;
 хронологічний підхід – вивчення еволюції економічної думки в історико-
хронологічній послідовності, а також з’ясування наступності та спадкоємності

виникнення та наслідування наукових ідей;
 проблемно-тематичний підхід у поєднанні з попередніми методами,
передбачає об’єктивне відображення теоретико-методологічної та концептуальної

різноманітності наукових традицій світової економічної думки у визначенні
структури і логіки навчального курсу;
 проблемно-категоріальний метод, передбачає вивчення змісту концепцій
через властивий їм категоріально-понятійний апарат, розкриття на цій основі
теоретичної значимості концепцій та пізнавальної ролі в структурі економічного
наукового аналізу;
 метод співставлення – порівняльний розгляд змісту, структури і
методології, позитивної та нормативної теорій різних наукових напрямів, течій та
шкіл; виявлення на цій основі критеріїв їх класифікації та типологізації;
 міждисциплінарний підхід до пізнання еволюції економічної науки в
загальному контексті суспільного розвитку, який полягає у врахуванні впливу
досягнень точних, природничих та суспільних дисциплін; також встановлення
впливу численних позаекономічних, у тому числі інституціональних факторів
(соціальних явищ, права, етики, індивідуальної та соціальної психології, культури,
етнонаціональної ментальності, традицій та ін.) на розвиток економічної думки та
теорії;
 принцип єдності позитивного та нормативного аспектів економічної
науки, що полягає у безпосередній спрямованості теоретичних досліджень на
здійснення економічної політики, практичних заходів по стабілізації економіки та
сприянню економічному зростанню;
 аналітичний метод, що дозволяє дослідити внутрішню суть явищ та їх
теоретичного відображення в наукових підходах різних напрямів та шкіл;
41
 каузальний метод – розкриття причинно-наслідкових зв’язків

досліджуваних етапів еволюції економічної думки, теоретичних напрямів та шкіл;
 функціональний метод як виявлення та дослідження функціональних
економічних залежностей ринкових факторів, їх формалізація та адекватна графічна
і математична інтерпретація різними напрямами економічної теорії;
 неопозитивізм та прагматизм – вивчення економічною теорією суспільних
та соціально-економічних процесів такими, якими вони постають у реальній
економічній дійсності та господарській практиці;
 соціальний позитивізм – розгляд економічною наукою соціально-
економічних явищ такими, що піддаються реформуванню та вдосконаленню,
визнання ідей спонтанної та керованої суспільної еволюції.
Історія світової економічної думки – це цілісний та багатовимірний науково-
пізнавальний процес, що охоплює виникнення, еволюцію, чергування та взаємодію
наукових шкіл та напрямів. На кожному історичному етапі лише в сукупності вони
відтворюють комплексність та багатогранність досліджуваної економічної
дійсності. В структурі наукового процесу розрізняють домінуючі теоретичні
парадигми (ортодоксії) та їх теоретичні альтернативи (гетеродоксії) на всіх
ключових етапах розвитку економічної науки.
1.6. Функції та завдання історії економіки та економічної думки
Функції історії економіки. Історія економіки тісно пов’язана з іншими

суспільними та економічними дисциплінами, а в системі економічної науки вона
поряд з економічною теорією та історією економічної думки є фундаментальною
дисципліною, фундаментальність якої обумовлюється тим, що вона забезпечує
економічну теорію фактичним матеріалом про господарський розвиток людства, і
від якості, кількості та повноти первинної загальноекономічної інформаційної бази
значною мірою залежать закони та категорії, що виводяться економічною теорією.
42
Економічна історія виконує ряд функцій, найважливішими серед яких є:
акумулююча, пропедевтична (підготовча), світоглядна, формування реалізму
економічного мислення, методологічна.
Акумулююча функція полягає у зібранні, вивченні та узагальненні
господарського досвіду людства, тобто економічна історія відіграє роль професійної
пам’яті господарських кадрів. Історико-економічний аналіз конкретних історичних
подій та фактів відіграє надзвичайно важливу роль у формуванні економічної
культури господарських кадрів та розвитку економічного мислення майбутніх
спеціалістів-економістів.
Пропедевтична (підготовча) функція полягає у тому, що на конкретних
фактах і прикладах із історії народного господарства – як історії національної
економіки, так і історії світової економіки – попередньо, до вивчення інших
економічних дисциплін, засвоюється зміст базових економічних термінів
(продуктивні сили, виробничі відносини, господарський механізм, форми
господарства, продукт праці, товар, форми організації товарного виробництва,
розподілу, обміну та споживання, ціна, інфляція тощо).
Світоглядна функція полягає у формуванні економічною історією наукової
картини світового процесу господарської еволюції людства. Показуючи
безперервну зміну форм власності, господарських механізмів, форм виробництва,
управління, соціальної структури суспільства тощо, а також їх відмінності по
країнах, регіонах, епохах,економічна історія прищеплює економічному мисленню
такі важливі характеристики як історизм, масштабність, розуміння
багатоваріантності історико-економічного розвитку.
Функція формування реалізму економічного мислення полягає в тому, що
економічна історія вивчає та аналізує не лише позитивний досвід господарського
розвитку народів та країн, але й помилки, прорахунки, які обумовили зниження
темпів економічного зростання та економічного розвитку, стагнацію та кризу,
погіршення життєвого рівня населення, і як підсумок – відставання тієї чи іншої
країни на певному історичному проміжку часу.
43
Методологічна функція, виконувана економічною історією для економічної
теорії полягає у наступних трьох ролях:
а) в ілюстративній ролі, коли прикладами з економічної історії
підтверджується дія об’єктивних економічних законів, що виводяться економічною
теорією;
б) в критичній ролі, коли економічною історією перевіряється науковість та
достовірність політико-економічного аналізу, тобто піддається критиці нормативний
аспект економічної науки, рекомендації економічної теорії для практичного їх
втілення під час реалізації економічної політики. Панівна (або панівні) економічна
теорія, та економічна політика, що розробляється на її основі піддається критиці з
двох напрямків: як з боку незадоволених господарюючих суб’єктів, так і з боку
альтернативних економічних теорій. Факти та матеріали з економічної історії
визначають хронологічні межі дії тих чи інших економічних законів;
в) у науковому обґрунтуванні нових економічних теорій, коли попередня
економічна теорія з її рекомендаціями вже не задовольняє господарську практику,
не відповідає потребам економічного розвитку, і виникає потреба в новій
економічній теорії (наприклад, Велика депресія – криза 1929 – 1933 рр. спричинила
необхідність появи і тривалого панування економічної теорії Джона Мейнарда
Кейнса (кейнсіанства) замість економічної теорії Альфреда Маршалла (неокласика)
тощо).
Найважливішими функціями історії економічної думки є:
 освітньо-пізнавальна, акумулююча, пов’язана зі збором та узагальненням
економічних думок та ідей;
 пропедевтична, підготовча, зорієнтована на засвоєння змісту базових
економічних категорій, шліфування понятійного апарату;
 світоглядна, пов’язана зі збагаченням економічного світогляду,
формуванням культури економічного мислення, таких його характеристик, як
історизм, масштабність, свобода, реалізм, альтернативність тощо;
44
 методологічна, пов’язана з фундаментальністю історії економічної думки,

яка формує і озброює студентів науковим інструментарієм історико-економічних
досліджень;
 прогностична, заснована на розробці ймовірнісних суджень про основні
тенденції розвитку економічної науки у майбутньому.
Завдання курсу історії економіки та економічної думки. Завдання курсу
історії економіки та економічної думки також визначаються двоїстістю цієї науки.
Можна окремо говорити про завдання історії економіки, історії економічної думки,
а також про спільні завдання. Завданнями історії економіки є наступні:
 з’ясування того «що? коли? і де відбулося», якщо виходити із завдань у
межах розвитку історії економіки на стадії її традиційного етапу, коли
використовувався перш за все описовий метод подій і явищ;
 узагальнення та аналіз господарського досвіду;
 на основі використання каузального принципу, завданням є з’ясування
логічних причинно-наслідкових зв’язків економічних процесів і явищ під час
певних історичних подій, тобто виявлення їх обумовленості тими чи іншими
факторами, або їх детермінізму;
 показати нерозривний зв’язок історії економіки, економічної теорії та
історії економічної думки як єдиної історико-економічної науки;
 ряд завдань історії економіки дуже тісно пов’язані з функціями, які виконує
історія економіки (наприклад, важливість завдання історії економіки та економічної
думки за допомогою історико-економічного аналізу конкретних історичних подій та
факторів у формуванні економічної культури господарських кадрів та розвитку
економічного мислення тощо).
Вивчення історії економічної думки охоплює широкий спектр завдань:
 формування цілісного уявлення про еволюцію економічної науки на основі
усвідомлення закономірностей та загальної логіки розвитку світової економічної
думки в єдності домінуючих парадигм та їх теоретичних альтернатив;
45
 систематизація і аналіз економічних уявлень та ідей на основі

висвітлення змісту провідних теоретичних напрямів, течій, шкіл, розкриття їх
теоретико-методологічних особливостей, порівняльного аналізу та зіставлення;
 виявлення взаємозалежності, спадкоємності, розбіжності економічних
учень, поглиблення знань з економічної теорії, інших економічних дисциплін;
 аналіз та розгорнута характеристика новітніх концепцій, виявлення їх
теоретичних джерел, методологічних особливостей та тенденцій розвитку.
У міру того як залишається позаду все значніший пласт культурного минулого
і збільшується обсяг набутого людством досвіду і знань, зростає пізнавальне,
просвітницьке, ціннісне, виховне та загальнокультурне значення історії економічної
думки. Глибоке розуміння ретроспективи, логіки та закономірностей розвитку
економічної науки є:
 необхідною умовою опанування здобутків світової і вітчизняної
економічної теорії, глибокого засвоєння внутрішньої логіки розвитку економічного
знання, уміння вільно орієнтуватись у проблематиці сучасних економічних
досліджень, порівнювати альтернативні теоретичні підходи і висновки та
усвідомлювати магістральні шляхи розвитку економічної думки;
 невід’ємною складовою процесу формування економічної культури
фахівців-економістів, розвитку економічного мислення, збагачення економічного
світогляду, інтелектуального розвитку особистості;
 унікальною можливістю оволодіння сучасним інструментарієм,
способами та методами економічних досліджень;
 важливим імпульсом розвитку творчості, самостійних наукових
досліджень, свідомого подолання односторонності поглядів та поверховості оцінок,
теоретичних та ідеологічних анахронізмів і догм.
На цій основі можна констатувати, що основне завдання історії економіки
та економічної думки полягає у формуванні розуміння у студентів
закономірностей розвитку та функціонування основних господарських форм за
певних історичних обставин та їх взаємозв’язку і взаємообумовленості,
відповідності чи невідповідності з основними, ортодоксальними економічними
46
теоріями, з’ясування причин їх невідповідності, якщо така мала місце, та
факторів, що обумовлювали необхідність виникнення нових, альтернативних,
гетеродоксальних економічних поглядів, думок, теорій та шкіл.
1.7. Етапи та напрями розвитку історії економіки та економічної думки
Господарський розвиток людства та еволюція господарських форм у різних

народів і в різні історичні епохи не одразу призвели до формування історії
економіки як самостійної економічної науки. Постійне відображення господарських
процесів і явищ у тих чи інших формах суспільної думки, перш за все призвело до
того, економіка була представлена спочатку лише як складова загальносуспільного
вчення про мистецтво державного управління – чи то в Стародавньому Китаї, чи в
австрійсько-німецькій камералістиці. Але, все ж таки, економічна теорія завдяки
«Трактату політичної економії» (1615 р.) меркантиліста А. де Монкретьєна значно
раніше виділилася в самостійну науку, що дало дослідникам можливість виділити
певні етапи в її розвитку. Історія економіки (економічна історія) як самостійна наука
сформувалась значно пізніше, відокремившись від економічної теорії як її
альтернативний напрям у вигляді історичної школи (історичної школи в економіці)
в Німеччині в середині ХІХ ст., що дає нам підстави почати розгляд питання про
періодизацію історико-економічної науки саме з періодизації історії економічної
думки.
Етапи та напрями розвитку історії економіки. У розвитку «Історії
економіки», або ж економічної історії, як наукової дисципліни можна виділити, на
нашу думку, п’ять етапів:
I. період становлення – з ХVІІ, особливо ХVІІІ ст. – до середини ХІХ ст.;
II. традиційна економічна історія (історія народного господарства) – з
середини ХІХ ст. до кінця 50-х років ХХ ст. – як самостійна наука;
III. «нова економічна історія» (кліометрія, історична економетрика) – кінець
50-х – 60-ті роки ХХ ст.;
47
IV. вивчення довгострокових тенденцій розвитку економіки та
економічного зростання – як напрям історико-економічних досліджень, що
здійснювався паралельно другому та третьому етапам з кінця ХІХ ст. до 70-х років
ХХ ст.;
V. історична економіка – з 70-х років ХХ ст. й до сьогодення – як синтез
методів «нової економічної історії» та аналізу довгострокових тенденцій
економічного розвитку.
Історико-економічна наука оформилась як самостійна галузь системи
економічних наук у ХІХ ст. Спочатку, в першій половині ХІХ ст., відбулося
становлення історії економічної думки та історії політичної економії, а вже у другій
половині ХІХ ст. утвердилась історія народного господарства – історія
господарського побуту, економічна історія. В ході розвитку наук історико-
економічного циклу досить поширеною практикою був спільний виклад проблем
історії господарства з історією економічної думки, про що свідчать, наприклад,
праці Дж. Ешлі «Економічна історія Англії у зв’язку з економічною теорією» (СПб.,
1897 р.) та В.Ф. Левитського «Історія господарського побуту у зв’язку з історією
політичної економії» (Харків, 1907 та 1914 роки).
Найяскравішими представниками економічної історії, її основоположником у
Англії був Арнольд Тойнбі (1852-1883), у Франції – Фюстель де Куланж Нума
Дені (1830-1889), Марк Блок (1886-1944), Лабрус Ернест Каміль (1895-1972),
Фернан Бродель (1902-1985), у Німеччині – Фрідріх Ліст (1789-1846), Карл
Бюхер (1847-1930), Макс Вебер (1864-1920) та інші.
Сучасна західна економічна історія, яку можна назвати як «історична
економіка», становить собою синтез ряду підходів, деякі з яких, зокрема «нова
економічна історія», виникли порівняно недавно – в 60-ті роки ХХ ст., інші,
наприклад, роботи в галузі економічної динаміки, з’явилися ще на початку ХХ ст.
Виникнення «нової економічної історії» звичайно пов’язують з роботою
американських економістів-істориків – А. Конрада та Дж. Мейєра «Економіка
рабства в довоєнному Півдні», яку було опубліковано у 1958 р., і в якій вони
продемонстрували можливості використання сучасних теоретичних економічних
48
моделей для аналізу економіки рабовласницького півдня США, а також можливості
статистичної перевірки достовірності цих моделей.
Найяскравішими представниками цієї школи, поряд з А. Конрадом та Дж.
Мейєром, є Р. Фогель, С. Енгерман, Д. Норт. Для «нової економічної історії»
характерним є використання нових методів економічного дослідження (див. вище).
В центрі уваги дослідників були дві основні, хоча далеко не єдині теми: економіка
рабства на Півдні США та роль залізничного будівництва у розвитку цієї країни в
останній третині ХІХ ст.
Після того, як С. Рейтер у 1961 р. запропонував для позначення нового
наукового напрямку, пов’язаного з використанням економіко-статистичного
моделювання стосовно економічної історії використовувати термін «кліометрика»
(kilometric), вислів «нова економічна історія» було використано для позначення того
ж напрямку Робертом Фогелем (1926-2013), лауреатом Нобелівської премії 1993 р. в
книзі «Залізниці та американське економічне зростання: нариси з економетричної
історії» (1964 р.), а остаточне його утвердження в літературі відбулося з часу виходу
у 1966 р. його ж статті під назвою «Нова економічна історія, її відкриття та методи».
Прихильники цієї школи, прагнучи покласти край недооцінці ролі вимірів і
ставлячи перед собою завдання відтворити американську економічну історію на
серйозній кількісній основі, виходять з того, що минуле залишило про себе значно
більше інформації, ніж може здатися історику, який використовує лише традиційні
методи. Адже окрім загальновідомих фактів, що безпосередньо випливають із
речових та письмових джерел, сама наявність цих фактів та частота згадувань про
них є певною інформацією про минуле.
Етапи розвитку історії економічної думки. Економічна наука в цілому і
економічна думка зокрема мають дуже давні традиції спроб виділення
різноманітних періодів у розвитку як господарської практики, так і безпосередньо
економічної думки. Опираючись на сучасні здобутки історико-економічної науки,
ми пропонуємо наступну схему періодизації історії економічних учень, яка не буде
суперечити загальноприйнятим підходам до цієї проблеми як серед вітчизняних, так
і зарубіжних науковців.
49
В розвитку економічної думки можна виділити наступні основні періоди з
відповідними напрямами всередині них:
1) докласична економічна думка, яка охоплює економічну думку
Стародавнього Сходу (Китай, Індія, Вавилон, Єгипет), античності (стародавні
Греція та Рим) та середньовіччя. Також сюди відноситься економічна думка періоду
меркантилізму;
2) класична політична економія – В. Петті, П. Буагільбер, школа
фізіократів на чолі з Ф. Кене; А. Сміт, Д. Рікардо, Т.Р. Мальтус, Ж.Б. Сей, Ф. Бастіа,
В.Н. Сеніор, Дж.Ст. Мілль;
3) альтернативні класичній школі напрями економічної думки, або
гетеродоксія класичній ортодоксії – історична школа, марксистська економічна
теорія та ґенеза економічних концепцій соціал-демократії;
4) неокласичний напрям економічної теорії – виникнення та розвиток
маржиналізму: австрійська (К. Менгер, Ф. Візер, О. Бем-Баверк), лозаннська (Л.
Вальрас, В. Парето), кембриджська (А. Маршал) та американська (Дж.Б. Кларк)
школи;
5) основні напрями економічної думки ХХ – початку ХХІ ст. –
виникнення та еволюція інституціонального напряму і кейнсіанства, еволюція
неокласичного напряму та економічний неолібералізм, економічні теорії
неоконсерватизму.
Розділи курсу фіксують основні етапи еволюції світової економічної науки, а
теми курсу – провідні наукові напрями та школи. Для аналізу основних етапів
розвитку історії економічної думки пропонується наступна схема:
1. Історичні умови виникнення наукових напрямів, течій, шкіл, теорій.
2. Методологічні основи: предмет та методи дослідження, їх суть,
особливості та еволюція.
3. Зміст позитивної теорії – розкриття суті наукових поглядів, ідей,
теоретичних концепцій, парадигм.
4. Зміст нормативної теорії – теоретичне обґрунтування принципів
економічної політики, зв’язок з практикою господарювання.
50
5. Місце економічного вчення в історії розвитку економічної науки та
значення для еволюції економічної теорії.
Фактори, що впливають на формування і розвиток економічних поглядів в
концепцій. Розвиток світової економічної думки – це закономірний та об’єктивний
процес, що обумовлений розвитком суспільного виробництва, соціально-
економічними потребами та інтересами суспільства, його окремих соціальних груп,
а економічні погляди та концепції з часом трансформуються. Але, насамперед, не
можна визнати правомірним проведення безпосереднього зв’язку між змінами
соціально-економічних умов та відображення цих умов і відповідних інтересів у
економічних теоріях і концепціях. Можна напевне сказати, що цей зв’язок існує, але
він не має прямої, «жорсткої» дії. З іншого боку, при розгляді об’єктивних умов
формування тієї чи іншої концепції не слід абсолютизувати значення якогось одного
фактора. Взаємозв’язок економічної реальності, тобто позитивного аспекту, з
теоретичними узагальненнями, тобто з нормативним аспектом, надто
багатогранний, суперечливий та змінний.
Слід зазначити, що на формування і розвиток економічних поглядів і концепцій
та на еволюцію економічної думки впливають суспільно-політичні,
культурологічні, національно-історичні, психологічні та інші фактори,
найважливішими з яких є:
1. об’єктивні умови, потреби та інтереси живої економічної практики
(поява кейнсіанства зобов’язана неспроможності неокласики адекватно пояснити
тогочасні економічні суперечності та запропонувати відповідні способи їх
подолання, а поява монетаризму відбулася завдяки загостреній інфляції);
2. праці та погляди представників попередніх концепцій, їх підходи,
термінологія, проблематика;
3. взаємовплив національних шкіл;
4. розвиток суміжних розділів економічної науки – статистики, математики,
демографії, соціології та ін.;
5. удосконалення методів наукового дослідження;
6. розширення та/чи зміна тематики і поглядів на предмет економічної
51
науки;
7. взаємозв’язок і узгодження окремих розділів економічної теорії, наявність
або, навпаки, відсутність внутрішньої логічності, поєднання економічних законів та
категорій.
Отже, еволюція економічних поглядів та концепцій відбувається під впливом
практичних потреб, у процесі порівняння та узгодження різних підходів, позицій,
методів, при певній консервативності і безперечній спадковості знань і висновків.
Висновки
1. Важливе місце в системі підготовки фахівців економічних спеціальностей

відіграє вивчення як історії економіки, так і історії економічної думки, які є
невід’ємними складовими циклу історико-економічних дисциплін. Так, «історія
економіки» досліджує факти господарського життя, аналізує конкретні економічні
процеси і явища, які відбуваються в різні історичні епохи, на основі чого виявляє
закономірності економічного розвитку окремих країн і народів і відслідковує зміну
господарських форм в їх історичній послідовності. Як самостійна наука
сформувалась у середині ХІХ ст. із національної системи політичної економії
(історична школа в економіці) в Німеччині як альтернативного напряму школі
класичної політичної економії а Англії. Ґрунтовність і регулярність історико-
економічного напряму дослідження обумовлюється становленням капіталізму і
подальшим його розвитком на індустріальній основі.
2. В основі вивчення історії економіки та її предмету дослідження знаходяться
такі поняття як економічне зростання, економічний розвиток та економічний
прогрес. Насамперед, економічне зростання становить найважливішу
характеристику суспільного виробництва за будь-якої господарської системи і
характеризує проблеми аналізу динамічної рівноваги, можливості збільшення
обсягу реального продукту за умов повної зайнятості, а також відображає кількісне
та якісне вдосконалення суспільного продукту за певний проміжок часу. Економічне
52
зростання можна характеризувати як стійке підвищення у розглядуваному
суспільстві сукупного виробництва товарів та послуг, обсяг яких вимірюється у
показниках ВНП. Економічне зростання є умовою економічного розвитку.
Важливою умовою економічного росту є наявність та ефективне використання
таких основних факторів виробництва, як: праця, капітал, земля (природні ресурси),
технологія та інформація, попит та пропозиція, які взаємопов’язані між собою.
3. Економічний розвиток розглядається як таке економічне зростання, що
супроводжується значними структурними чи організаційними змінами в економіці,
які можуть спричинити економічне зростання, а саме: перехід від замкнутого
натурального господарства до орієнтації на ринок і торгівлю як перехід від
феодального суспільства до капіталістичного; зростання частки промисловості та
сфери послуг у сукупному обсязі виробництва за рахунок зниження частки
сільського господарства при переході від індустріального до постіндустріального
суспільства та до нової, постіндустріальної сервісно-інформаційної економіки.
Економічний розвиток, як макроекономічний показник, вимірюється через рівень
економічного розвитку, який відображає стан народного господарства (суспільного
виробництва) країни, групи країн, економічного району в певний історичний
момент.
4. Важливе значення в історії економіки відіграє вивчення детермінант
економічного розвитку, серед яких можна вказати на такі: земля, праця, капітал,
підприємництво, соціальні інститути та навколишнє середовище. У будь-який
історичний проміжок часу обсяг сукупного виробництва визначається кількістю
використаних факторів виробництва. Така класифікація та її похідні – закон спадної
родючості землі, закон спадної продуктивності праці тощо, становлять собою
невід’ємну частину сучасного економічного аналізу й надзвичайно важливі та
корисні при вивченні історії економіки та економічних учень. Для економічного
зростання та економічного розвитку важливе значення мають форми економічної,
соціальної та політичної організації, а також законодавча система. Тобто – люди,
технологія та інституції, які в історичному плані мають безпосереднє відношення
53
до процесу виробництва і всі вони можуть змінюватися. Зміни технології та
інституцій становлять собою джерело найбільш динамічних змін в економіці.
5. Предмет історії економіки та економічної думки зумовлюється структурою
дисципліни і становить послідовне визначення предмету кожної його складової –
історії економіки та історії економічної думки у їх тісному взаємозв’язку. На
визначення предмету історії економіки впливає те, що ця наука багаторівнева, а
структурними рівнями її є еволюція способів виробництва, історія господарських
механізмів та галузей народного господарства, історія окремих економічних
процесів, історія грошей, зарплати, фінансів, кредиту, податків, цін, кредиту тощо.
Предметом «Історії економіки» є вивчення господарського життя різних країн у
різні історичні епохи, тобто в його історичній еволюції (від первісно общинного
ладу до сучасності), або вивчення процесу економічного розвитку в історичній
перспективі (ретроспективі). Предметом «Історії економічної думки» є вивчення
історичного процесу виникнення, розвитку та зміни економічних ідей, поглядів,
концепцій, теорій, течій, шкіл та напрямів, що панують у суспільстві на різних
етапах його історичної еволюції і відображають інтереси окремих соціальних груп
та класів. Нерозривна єдність двох сторін історико-економічної науки – дослідження
історичних фактів та подій і відображення їх в економічних поглядах – є основою у
визначенні предмету цієї науки. Отже, предметом історії економіки та економічної
думки є історичні факти та події в розвитку господарства суспільства певної
цивілізації та наукове відображення їх в економічних поглядах, думках, теоріях,
школах, ученнях.
6. Періодизація історико-економічної науки взагалі, і історії економіки
зокрема, є однією з центральних і найскладніших проблем. Питання періодизації
господарського розвитку суспільства, це не лише проблема історії економіки, але
також і питання теорії суспільства, філософії історії. Серед розмаїття схем та
моделей, можна виділити три основні підходи до проблеми періодизації економічної
історії: 1) як сходження людства від нижчого до вищого (лінійний, стадіальний, чи
ступінчастий), 2) теорії історичного кругообігу та 3) теорії цивілізації. В межах
54
кожного з підходів на основі використання того чи іншого критерію вибудувані
різноманітні схеми періодизації історико-економічного розвитку.
7. Важливе значення при вивченні історії економіки та економічної думки
відіграє оволодіння методологічними засадами дослідження історико-економічних
процесів і явищ та їх відображення в економічній теорії. Складовими сучасного
методу історії економіки є: методологічні засади сучасної філософії;
загальнонаукові методи; загальноекономічні методологічні положення; методи
економічної історії та їх еволюція; історико-генетичний, історико-типологічний,
статистичні методи, метод компаративістики (порівняльний), а також методи
соціологічних досліджень. Методи пізнання та дослідження в історії економічної
думки ґрунтуються на їх комплексному та системному використанні, серед яких
основними є: історичний метод, хронологічний підхід, проблемно-тематичний
підхід, проблемно-категоріальний метод, метод співставлення, міждисциплінарний
підхід, принцип єдності позитивного та нормативного аспектів економічної науки,
аналітичний метод, каузальний метод, функціональний метод тощо.
8. Історія економіки та економічної думки виконують цілий ряд функцій.
Зокрема, найважливішими функціями історії економіки є: акумулююча,
пропедевтична (підготовча), світоглядна, формування реалізму економічного
мислення, методологічна. Найважливішими функціями історії економічної думки є
освітньо-пізнавальна, пропедевтична, світоглядна, методологічна, прогностична
тощо. У свої сукупності функції історії економіки та економічної думки
забезпечують виконання певного комплексу завдань при вивченні цієї навчальної
дисципліни. Незважаючи на двоїстість цієї навчальної дисципліни, можна
стверджувати, що основне завдання історії економіки та економічної думки полягає
у формуванні розуміння у студентів закономірностей розвитку та функціонування
основних господарських форм за певних історичних обставин та їх взаємозв’язку і
взаємообумовленості, відповідності чи невідповідності з основними,
ортодоксальними економічними теоріями, з’ясування причин їх невідповідності,
якщо така мала місце, та факторів, що обумовлювали необхідність виникнення
55
нових, альтернативних, гетеродоксальних економічних поглядів, думок, теорій та
шкіл.
9. Історія економіки як наукова дисципліна у своєму розвитку пройшла п’ять
етапів: від періоду становлення (з ХVІІ, особливо ХVІІІ ст. – до середини ХІХ ст.),
через період традиційної економічної історії (історії народного господарства) – як
самостійної науки (з середини ХІХ ст. до кінця 50-х років ХХ ст.), і до «нової
економічної історії» (кліометрія, історична економетрика) (кінець 50-х – 60-ті роки
ХХ ст.) та історичної економіки – як синтезу методів «нової економічної історії» та
аналізу довгострокових тенденцій економічного розвитку (з 70-х років ХХ ст. й до
сьогодення). У розвитку економічної думки також можна виділити основні періоди з
відповідними напрямами всередині них: докласична економічна думка (думка
Стародавнього Сходу, античності та середньовіччя, економічна думка періоду
меркантилізму), класична політична економія, альтернативні класичній школі
напрями економічної думки (історична школа, марксистська економічна теорія та
ґенеза економічних концепцій соціал-демократії), неокласичний напрям економічної
теорії – виникнення та розвиток маржиналізму (австрійська, лозаннська,
кембриджська та американська школи), основні напрями економічної думки ХХ –
початку ХХІ ст. (виникнення та еволюція інституціонального напряму і
кейнсіанства, еволюція неокласичного напряму та економічний неолібералізм,
економічні теорії неоконсерватизму). Еволюція історії економіки та економічної
думки як наукової дисципліни безсумнівно супроводжувалась вдосконаленням
методологічного інструментарію дослідження.
НАВЧАЛЬНИЙ ТРЕНІНГ
Основні терміни та поняття.

56
Історія економіки. Економічна історія. Історія економічних учень.(зняти)
Економічна думка.(зняти) Економічне вчення.(зняти) Історія економічної думки.
Економічне зростання. Економічний розвиток. Науковий напрям. Наукова течія.
Наукова школа. Наукова ортодоксія. Наукова гетеродоксія. Національна економія.
Цивілізація. Теорії історичного кругообігу. Теорії цивілізації. Наукова парадигма.
Традиційна економічна історія. Нова економічна історія. Кліометрія. Історичний
аналіз. Детермінанта економічного розвитку. Науковий метод. Наукова методологія.
Каузальний метод. Формаційний підхід. Цивілізаційний підхід. Економічні ресурси.
Технології. Технологічні зміни. Доступні ресурси.
Контрольні питання та завдання

1. У чому полягають особливості предмету історії економіки та
економічної думки?
2. Що є предметом вивчення історії економіки?
3. Що є предметом вивчення історії економічної думки?
4. У чому полягають мета та завдання вивчення історії економіки та
економічної думки?
5. У чому полягають особливості методології історико-економічних
досліджень?
6. В чому зміст сучасного підходу до вивчення еволюції економічної
думки? Поясніть його основні принципи.
7. Які основні етапи розвитку історії економіки як науки?
8. У чому принципова відмінність методології нової економічної історії від
традиційної?
9. Які основні етапи розвитку історії економічної думки?
10. Чим обумовлена множинність напрямів економічної думки на всіх
етапах її розвитку?
11. Які фактори впливають на формування і розвиток економічних поглядів
в концепцій?
57
12. Як інтерпретувати багатомірність наукового процесу, враховуючі
домінуючі парадигми та їх альтернативи?
13. Охарактеризуйте основні функції історії економіки та економічної
думки.
14. Яке місце посідає історія економіки та економічної думки в системі
економічних дисциплін?
15. Які є основні підходи та критерії періодизації історії економіки як
господарської практики?
Першоджерела
1. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег // Кейнс Дж.М.

Избранные произведения. – М.: Экономика, 1993. – Гл. 24.
2. Кун Т. Структура научных революций / Пер. с англ. Т. Кун; сост. В.Ю.
Кузнецов. – М.: ООО «Изд-во АСТ», 2001. – 608 с. – С. 9–268.
3. Лакатос И. Методология научных исследовательских программ //
Вопросы философии. – 1995. – № 4. – С. 135–154.
4. Лакатос И. Фальсификация и методология научно-исследовательских
программ // Кун Т. Структура научных революций / Пер. с англ.; сост. В.Ю.
Кузнецов. – М.: ООО «Изд-во АСТ», 2001. – С. 269–454.
5. Лакатос И. История науки и её рациональные реконструкции / Кун Т.
Структура научных революций / Пер. с англ.; сост. В.Ю. Кузнецов. – М.: ООО «Изд-
во АСТ», 2001. – С. 455–524.
6. Поппер К. Логика и рост научного знания / Пер. с англ. – М.: Прогресс,
1983. – С. 325–376.
7. Поппер К.Р. Объективное знание. Эволюционный подход / Пер. с англ. –
М.: Едиториал УРСС, 2002.
8. Филлис Дин. Роль истории экономической мысли // Панорама
экономической мысли конца ХХ столетия: В 2 т.: / Пер. с англ.; под ред. Д.
Гринэуэя, М. Блини, И. Стюарта. – СПб.: Экон. шк., 2002. – Т. 1. – С. 28–58.
58
9. Хикс Дж.Р. Теория экономической истории / Пер. с англ.; общ. ред. и
вступ. ст. P.M. Нуреева – М.: НП «Журнал Вопросы экономики», 2003. – 224 с.
10. Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. Т.1. –
М.: Мысль, 1993.
11. Шумпетер Й.А. История экономического анализа: В 3 т. – СПб.:
Экономическая школа, 2004.
Література
1. Березин И. Краткая история экономической мысли: учебное пособие. –
М.: Издательство РДЛ, 2000. – 368 с. – С. 7–17.
2. Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе / Пер. с англ., 4-е изд. –
М.: «Дело Лтд», 1994. – 720 с. – Введение (С. 1 – 8), Гл. 17. методологический
постскриптум (С. 647–660).
3. Блауг М. Економічна теорія в ретроспективі / Пер. з англ. – К.: Вид-во
Соломії Павличко «Основи», 2001.
4. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка та капіталізм, XV-XVIII
ст. В 3-х тт. – К.: Основи, 1995.
5. Історія економічних учень: підручник: У 2 ч. – Ч. 1 / за ред. В.Д.
Базилевича. – 2-ге вид., випр. – К.: Знання, 2005. – 567 с. – С. 7–32.
6. Історія економічних учень: підручник: У 2 ч. – Ч. 1 / за ред. В.Д.
Базилевича. – 3-тє вид., випр. і доп. – К.: Знання, 2006. – 582 с. – С. 7–32.
7. История экономических учений: учебник: в 2 ч. / под ред.
В.Д. Базилевича: Киев. нац. ун-т им. Т. Шевченко. – К.: Знання. – 2015. –
(Классический университетский учебник).
8. История мировой экономики: учебное пособие для вузов / Под ред. Г.Б.
Поляка, А.Н. Марковой. – М.: ЮНИТИ, 1999. – С. 6–34.
9. Иноземцев В.Л. Очерки истории экономической общественной формации.
М., 1996.
10. Негиши Т. История экономической теории: учебник. – М.: АО «Аспект
Пресс», 1995. – 599 с. – Предисловие; Гл. 1.
59
11. Экономическая история зарубежных стран: курс лекций: 2-е изд., доп. и
перераб. / Н.И. Полетаева, В.И. Голубович, Л.Ф. Пашкевич и др.; под ред. Проф.
В.И. Голубовича. – Мн.: НКФ «Экоперспектива», 1998. – С. 3–20.
12. Экономическая история капиталистических стран: учебное пособие для
экономических специальностей вузов / Под ред. В.Т. Чунтулова, В.Г. Сарычева. –
М.: ВШ, 1985. – С. 3–11.
13. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли. – М.:
Прогресс, 1968. – 599 с. – Предисловие автора; Заключение.

Розд 1 Предмет та завдання Iсторii економiки та економiчноi думки

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

You might also like

Розд 1 Предмет та завдання Iсторii економiки та економiчноi думки

Uploaded by

Document Information

Original Title

Copyright

Available Formats

Share this document

Share or Embed Document

Sharing Options

Did you find this document useful?

Is this content inappropriate?

Copyright:

Available Formats

Розд 1 Предмет та завдання Iсторii економiки та економiчноi думки

Uploaded by

Copyright:

Available Formats

«Без економічної історії немає економічної теорії»

Густав фон Шмоллер

«Історія економічної думки – це не що інше, як історія

Розділ 1. Предмет та завдання «Історії економіки та економічної думки»

1.1. Історія економіки та економічної думки як наука.

1.1. Історія економіки та економічної думки як наука

Сучасні процеси перебудови суспільства та економіки на шляху від планово-

1.2. Економічне зростання та економічний розвиток та їх детермінанти.

Економічне зростання і його детермінанти. Перш ніж розглянути питання

Кластери перемінних детермінант

Рисунок 1.1. Структура кластерів перемінних детермінант при вивченні

Доступні ресурси (при незмінному рівні технологій)

Технології (промислові, сільськогосподарські, транспортні тощо)

В класичній економічній теорії одним із найголовніших засобів

Рисунок 1.3. Взаємодія кластерних перемінних детермінант [Складено А.О.

1.3. Предмет історії економіки та економічної думки

Історія людства – це історія економіки. Війни, які становлять лише частину

Однією з центральних і найскладніших проблем історико-економічної науки є

Концептуальне визначення та теоретичне вибудовування історії економіки та

Методологія економічної науки

Звужена інтерпретація Розширена інтерпретація

дослідження теорій способи обґрунтування теорій

вивчення зв’язку між теоретичними концепціями та

Рисунок 1.4. Методологія економічної за М. Блаугом [Складено Т.В.

МОДЕЛІ РОЗВИТКУ НАУКИ

Кумулятивна Фальсифікаційна Модель Модель

Наукове знання – Наукове знання – Наукове знання – Наукове знання –

Рисунок 1.5. Моделі розвитку науки у сучасній епістемології

 Кумулятивна модель розвитку науки відомого французького дослідника

хронологічній послідовності, а також з’ясування наступності та спадкоємності

передбачає об’єктивне відображення теоретико-методологічної та концептуальної

 каузальний метод – розкриття причинно-наслідкових зв’язків

1.6. Функції та завдання історії економіки та економічної думки

Функції історії економіки. Історія економіки тісно пов’язана з іншими

 методологічна, пов’язана з фундаментальністю історії економічної думки,

 систематизація і аналіз економічних уявлень та ідей на основі

1.7. Етапи та напрями розвитку історії економіки та економічної думки

Господарський розвиток людства та еволюція господарських форм у різних

1. Важливе місце в системі підготовки фахівців економічних спеціальностей

Основні терміни та поняття.

Контрольні питання та завдання

1. Кейнс Дж.М. Общая теория занятости, процента и денег // Кейнс Дж.М.

You might also like