5. 1. “Камінний господар” - інтерпретація світового образу Дон Жуана.

Сильні і протилежні постаті

Донни Анни та Долорес. Проблема свободи особистості та спокуси славою і владою.

2. Тема митця та мистецтва в драматургії Лесі Українки (“Оргія”, “У пущі”).

3. “Лісова пісня”. Фольклорно-міфологічна основа. Філософські проблеми. співіснування

матеріального й духовного, макросвіту (природи) і мікросвіту (людини), народження людської
особистості через самопізнання, любов імистецтво.

1. “Камінний господар” - інтерпретація світового образу Дон Жуана. Сильні і

протилежні постаті Донни Анни та Долорес. Проблема свободи особистості та спокуси
славою і владою.

Беручись за донжуанівську тему, Леся Українка розуміла усю відповідальність свого

нелегкого завдання. Адже, чекаючи відгуків на свою нову річ від близьких, вона писала
до сестри О. П. Косач із Кутаїсі, де було завершено «Камінного господаря» (1912):
«...Краще почути осуд про рукопис і здержатись від друкування, ніж видрукувати невдалу річ
та ще й з такою відповідальною темою! — се ж неслава не стільки для мене, а для нашої
літератури взагалі, — скажуть: «Ну, вже розігнались хохли з Дон-Жуаном, за 300 літ уперше,
та й то недотепно».

Ми знаємо, що тільки пушкінська драма Надіслана на бажання Лесине в м. Хоні на Кавказі,

де вона лікувалася взимку 1911-12 року] із всіх світових «Дон Жуанів» була в руках у Лесі
Українки під час праці над «Камінним господарем».

Уперше в українській літературі змальовано образ чоловіка-спокусника. Власне у

«Камінному господарі» Лесі Українки порушується вперше проблема спокуси... самого
класичного спокусника (характерно, що фільм за драмою Лесі Українки так і називався –
«Спокуса Дон Жуана»). Лесеукраїнківський Дон Жуан був спокушений жінкою, одержимою
ідеєю влади.
Вперше український драматург виводить на сцену живого Командора. Вперше з’являється у
донжуанівській драмі зовсім новий образ Долорес.

Основна ідея твору — людина, що поневолює інших людей, не може бути вільною. В листі
до Агатангнла Кримського від 24 травня 1912 р. Леся Українка писала: «…я написала «Дон-
Жуана»! Отого-таки самого, «всесвітнього і світового», не давши йому навіть ніякого
псевдоніма. Правда, драма (знов-таки драма!) зветься «Камінний господар», бо ідея її —
перемога камінного, консервативного принципу, втіленого в Командорі, над роздвоєною
душею гордої, егоїстичної жінки донни Анни, а через неї і над Дон-Жуаном, «лицарем волі».
(задум драми).

Українська письменниця використовує образ Дон Жуана, як сама пише, класично: „...я
не мала на меті додавати щось нового до усталеного в літературі типу Дон-Жуана, хіба лише
підкреслити анархічність його вдачі, він, власне, повинен був таким бути, яким його звикли
собі уявляти більш-менш усі, а коли так, то пощо ж було його виписувати детально”. Хоча
письменниця залишила йому його загальновідоме ім’я, слід сказати, що наділила його
зовсім новими рисами. Дон Жуан Лесі Українки далекий від іспанського коханця-
спокусника Тірсо де Моліни, італійського жартівника-хитруна та французького егоїста
Мольєра та інших інтерпретацій. Леся Українка подає в експозиції драми через уста однієї з
героїнь історію любовних пригод Дон Жуана, в яких він постає як пірат, контрабандист,
вродливець і спокусник, що переховується по цвинтарних гробницях. Наведені риси,
звичайно, належать до традиційного каталогу рис Дон Жуана, однак у драмі української
письменниці не вони наголошуються. Виявляється, що цей розпусник, спокусник жінок
зберігає вірність своїй нареченій (він ні з ким не одружиться, тільки з Долорес – однією
із героїнь драми).

Дон-Жуан – це лицар волі, який боїться заплутатись в сітях людського життя й тому стоїть
поза межами його. Він існує незалежно від громади, не визнаючи її законів та звичаїв,
ховається в печерах, плаває з піратами, живе контрабандою. Він звик тільки брати в
коханні, приймати всякі жертви, але сам не жертвує нічим. З-за нього якась циганка
покинула табор, мориска отруїла брата, а отруївши, пішла в черниці. Толедська рабинівна
зреклась для нього віри й потім утопилась. їдучи у вигнання; він підмовив щонайсвятішу
абатису, онуку самого інквізитора, яка потім держала таверну для контрабандистів. Жінку
алькада хотів він викрасти, але алькада її убив і т.д., і т.д.

Дон-Жуан у своєму коханні заходить так далеко, що мусить залишити вільне життя й думати
про те, якби пристосуватися до громадянства. Донна Анна збудила в ньому честолюбні
змагання, і він ради кохання робить одну уступку за одною і врешті втрачає зовсім волю.
Гедоністичні настрої вбивають в ньому індивідуальність, волю, і він гине через зраду собі
самому. Убивши командора, він згоджується на законний шлюб з Донною Анною, навіть на
командорство, що суперечить самій його природі. Старого Дон-Жуана, лицаря волі, вже
немає – на його місці з’явився новий Дон-Жуан, прихильник і захисник іспанської
аристократії. Він сам це добре розуміє, коли каже:

От і замкнулася камінна брама!

Як несподівано скінчилась казка!
З принцесою і лицар у в’язниці!

Лицар волі одягає білого командорського плаща, щоб кров’ю й слізьми сполучувати каміння
сили й влади для вічної будови слави. Глянувши в свічадо, він не впізнає себе:

Де я? Мене нема!
Се він – камінний! – скрикує Дон-Жуан, глянувши в дзеркало й засвідчуючи цілковиту
втрату себе. Дон-Жуана не стало. В колишньому “лицарі волі”, що зрадив сам себе, нове
життя отримав Командор – Камінний ГОСПОДАР камінного царства.

Із свічада виступає постать командора, іде важкою камінною ходою просто до Дон-Жуана й,
поставивши лівицею Донну Анну на коліна, правицю кладе на серце Дон-Жуанові. Дон-Жуан
застигає, поражений смертельним остовпінням (кам'яніє).

У Лесі Українки, наприклад, слуга Сганарель з докором ставиться до походеньок і перемог

свого пана. І почасти може навіть виникнути враження, що слуга Дон Жуана – такий собі
взірець поведінки, голос сумління спокусника, що намагається скерувати його на шлях
істини.

..............................................................................................................
Найбільш контрастними, навіть полярними, у драмі є образи донни Анни і Долорес, хоча, як
не парадоксально, вони вважаються подругами.

Ставлення самої письменниці до цих героїнь неоднозначне. У листі до О. Кобилянської

від 3 травня 1913 року Леся Українка писала: “Шкода мені, що я не вміла поставити Долорес
так, щоб вона не здавалася блідішою проти донни Анни, – се не було моїм заміром, і я навіть
якийсь час вагалася, хто має бути справжньою героїнею драми – вона чи донна Анна, і дала
перевагу Анні не з симпатії (Долорес ближча моїй душі), а з почуття правди, бо так буває у
житті, що такі, як Долорес, мусять відходити в тінь перед аннами і стають жертвами,
властиво, не дон жуанів, а власної надлюдської екзальтації”.

Адже й сама Леся Українка у листі до А. Кримського від 24 травня 1912 року говорить про
“роздвоєну душу гордої, егоїстичної жінки донни Анни” [3, 396]. Долорес же, за словами
авторки, “се тип мучениці прирожденної, що все мусить гинути розп’ята на хресті, хоч би
мала сама себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук. Якби не було Дон
Жуана, то знайшлось би щось інше, для чого б вона “душу розп’яла і заколола серце”. Як
зауважувала сама Леся Українка, їй надзвичайно імпонувала вдача Долорес. І ця
симпатія авторки до своєї героїні, на думку А. Криловця, “пояснюється спорідненістю їх душ,
спільністю життєвих установок та орієнтирів”. В листі до матері від 19 листопада 1903 року.
зауважувала: “Я так само не вмію ніким ні для кого жертвувати, хіба що собою, своїм
власним життям” [3, 91]. Ці риси характеру письменниці, втілені в образі Долорес і
виявляються найяскравіше у протистоянні з донною Анною.

Героїні драми виявляють цілком полярні думки, переконання, ідеали. Долорес і донна
Анна – подруги, і в той же час – суперниці. Подруги, як виявляється, надто різні і за вдачею, і
за життєвими принципами. Найперше, що їх відрізняє, – це розуміння кожною з них
сутності кохання. Для донни Анни кохання, у різних випадках, – або холодний розрахунок:
Ні, командор мій – то сама гора,
а лицаря щасливого немає
ніде на світі [4, 496]), –

або палке шаленство:

“Ти ж кохаєш його шалено” [4, 494]).

Для Долорес це почуття – святе:

Анно, то не шал!
Кохання в мене в серці, наче кров
у чаші таємній святого Граля [4, 494].

Різняться і мрії героїнь. Долорес мріє про найвищу жертву, яку могла б скласти заради Дон
Жуана:
Я щаслива,
що я душею викупляю душу,
не кожна жінка має сеє щастя [4, 530].

У Анни ж – інша, за визначенням Долорес, “жорстока мрія” – вона прагне кривавої жертви
заради себе:

…Мариться мені
якась гора стрімка та неприступна,
на тій горі міцний, суворий замок,
немов гніздо орлине… В тому замку
принцеса молода… ніхто не може
до неї доступитися на кручу…
Вбиваються і лицарі, і коні,
на гору добуваючись, і кров
червоними стрічками обвиває
підгір’я… [4, 496].

І коли для Долорес статус нареченої – символ чистоти:

Я наречена, і ніхто не може
мене сплямити, навіть Дон Жуан.
І він се знає…
Душею чує…

або............................................

Словами серденька не одурити…

Мене з коханим тільки мрія в’яже.
Такими нареченими, як ми,
пригідно бути в небі райським духам” [4, 494_495]), –

то для Анни це лише засіб досягнення мети, як свідчить діалог з Долорес:

– А той щасливий лицар – дон Гонзаго.
– Ні, командор мій – то сама гора”

Донні Анні швидше притаманні віртуозний, гострий розум, відвертий цинізм та

холодний прагматизм. Потверджує це характерний діалог Дон Жуана і донни Анни:

— Я бачу, ви справді камінь, без душі, без серця.

– Хоч не без розуму – ви признаєте? [4, 551].

Вона ясно бачить свою мету, що лежить у площині Ніцшевого гасла “жага влади”:
Я вам кажу:
нема без влади волі [4, 565].
І на шляху до своєї мети Анна здатна переступати через трупи:
Чом ні? Таж я Долорес не вбивала.
Се ви поклали в сьому домі трупа,
Що мусив би лежати межи нами
Неперехідним і страшним порогом.
Але готова я переступити
і сей поріг, бо я одважна зроду.

для неї не існує поняття честі:

Ах, слово честі?
Дякую, сеньйоре,
що ви мені те слово нагадали.

Долорес прагне влади і волі тільки над собою, то донна Анна егоїстично шукає влади і волі
тільки для себе.
2.

Оргія

Історія публікацій
Вперше надруковано в журналі «Дзвін»[1] під криптонімом Л. У.
Роботу над драмою «Оргія» було почато влітку 1912 р. і закінчено, як свідчить дата в чорновому
автографі, 28 березня 1913 р.
В листі до Ольги Кобилянської від 21 березня 1913 р. Леся Українка писала, що «все докінчує, та ніяк
не докінчить одної речі, початої ще дома літом». Зберігся чорновий автограф[2].
Постановки
На початку 1914 р. драма «Оргія» посмертно була дозволена до постановки і театр Миколи
Садовського в Києві підготував її виставу.
В УРСР «Оргія» вперше була поставлена режисером Л. І. Каневським[3] в Житомирському театрі (1961
рік)[4] та О. П. Горбенком в Херсонському театрі (1972 рік)[5].
Від 13 березня 2004 ставиться у театрі ім. М. Заньковецької
У драматичній поемі Оргія Леся Українка підняла важливі проблеми, що їх наші сучасники окреслили
як філософію національної честі та філософію національного поневолення. Не менш важливим є
погляд на цей твір з позицій постколоніальної критики, оскільки незалежна Україна стоїть сьогодні
перед складною дилемою політично-економічно-культурної деколонізації.
У поемі змальовано два протилежні світи: світ римської метрополії з її сумнівними цінностями і світ
упокореної Еллади. Це час, коли Рим здобув повну політичну й економічну перемогу над Грецією,
сюзерени почуваються на завойованій землі вільно і впевнено. Тепер перед імператорськими
можновладцями стоїть нелегке завдання духовного упокорення еллінів. Кожен бачить це по-своєму.

Історія з портретом

Так само, як у випадку з поемою «Орфеєве чудо», задум поеми «Оргія» можна упевнено віднести до
1903 року. Передісторія тут така: останніми роками 19 ст. Наукове товариство ім.Шевченка у Львові
ухвалило замовити серію портретів видатних українських письменників і прикрасити ними залу
засідань. До числа цих письменників товариство внесло й Лесю Українку як автора двох збірок поезій і
ряду окремих публікацій Портрет Лесі Українки був замовлений Івану Трушу, який і написав його,
перебуваючи в Києві, в кінці березня – на початку квітня 1900 року.

Труш повіз цей портрет до Львова, і Леся Українка не чула про нього до 1903 року. У жовтні 1902 року,
їдучи до Сан-Ремо, вона заїхала до Львова і була прикро здивована, що її портрета в Товаристві нема:
І.Труш продав його Л.Пінінському. В червні 1903 р. Леся Українка, повертаючись із Сан-Ремо до Києва,
знову заїхала до Львова і вимагала від І.Труша пояснень. Той виправдовувався, що не віддав портрет
до Товариства, тому що він ще був не закінчений; тим не менше він таки продав його Пінінському, а
для Товариства збирався написати копію. Ця прикра історія висвітлена в листі Лесі Українки до
М.В.Кривинюка з 19.06.1903 р.; наслідком її був повний розрив Лесі Українки з І.Трушем та Аріадною
Драгомановою.

Для повного розуміння ситуації слід нагадати, що граф Леон Пінінський (1857 – 1938) був польським
політичним діячем у Галичині. Юрист за фахом, він цікавався мистецтвом. В 1898 – 1903 роках він був
намісником Галичини, і якраз перебуваючи на цій посаді, він купив портрет.

Так утворилось ядро конденсації нового твору. З цієї дуже неприємної колізії Леся Українка, своїм
мистецьким звичаєм, зробила драму:

– Ти продав Нерісу?!

– Ні, статую богині Терпсіхори.

(варто зауважити, що Федон на звинувачення Антея виправдовується зокрема тим, що зробить іншу
статую замість проданої Меценату – і тут прочитується риса конфлікту 1903 р.).

Образи країн

Ситуація, в якій розгортається трагедія Антея, обрисована з великою відвертістю, незвичною для
інших романтичних творів Лесі Українки. Можна впевнено говорити, що Греція в поемі – це
пригноблена Україна, а Рим – пануюча Росія. Така відвертість дозволяє зблизити метод поеми з
методом маскування, про який ми ще будемо говорити.З яких саме місць поеми це видно ? Антей
звинувачує Рим такими словами:

Хто ж то перейшов

по нас, як по містках, до храму слави

всесвітньої? Кого ми на собі

з безодні варварства на гору несли?

Чи ж не лягли ми каменем наріжним

до мавзолею нашим переможцям?

Все це, звичайно, повною мірою стосується відносин Греції до Риму, який її завоював, і такою ж
повною мірою – до відносин України й Російської імперії в 17 – 18 ст. Оце й є текст з подвійним дном –
кожен може вибирати той зміст, який йому подобається, або слухати їх паралельно, поліфонічно.

Римляни зі свого боку характеризують Грецію так:

Такі ж і їх поети:

на грецький лад Горація спартачить, і вже вінець на чолі – лавреат!

Рим Греції дав спокій і закон, чого вона не мала споконвіку. А Греція в своїй преславній школі навчила
Рим лиш бабських теревенів, що тільки нам релігію зганьбили.

На підставі цих фрагментів я роблю висновок, що в поемі другим дном Греції є Україна, а другим дном
Риму – Російська імперія.

Разом з тим основні герої та ситуації поеми досить узагальнені й абстраговані від реалій початку 20
ст.; розшукувати, хто з сучасників Лесі Українки ховався під іменем Антея, а хто – Мецената, є справою
марною, бо темою поеми є зіткнення двох непримиренних ліній поведінки, а не зображення
конкретних осіб. Тому в цілому метод поеми є методом подвійного дна, а не методом маскування
(алюзій).

Мистецтво

На думку Антея, капітулювати – це поїхати до Риму (імперського центру), щоб розвивати там
мистецтво імперії; це пристосовувати свою творчість до смаків і вимог панів-переможців; це
продавати свої твори ворогам або працювати на їх замовлення. Такі означення капітуляції можна
вважати загальновизнаними, але Антей іде значно далі: він бачить капітуляцію навіть у виконанні
своїх творів для ворогів, навіть у відвідинах парадного обіду (оргії), урядженої ворогами для своїх,
тобто ворогів Антея.

Кожне ухилення від накресленої лінії поведінки він рішуче й без вагань засуджує як зраду:

– Чи мав би й я весь вік, як ти, сидіти без хліба і без слави?

– Се повинен терпіти еллін, коли хліб і славу здобути може тільки з римських рук.

Оця фанатична відданість раз обраній лінії поведінки зближає Антея з іншим митцем, створеним
руками Лесі Українки – з Річардом Айроном, героєм драми «У пущі».
Несприйняття ворогів під будь-яким соусом (як безпосередньо-їстивним, так і метафоричним) є
тільки негативною стороною програми Антея. На відміну від багатьох інших героїв Лесі Українки, він
має і чітку позитивну програму:

– Чого ж ти ждеш?

– Признання в ріднім краї без помочі ласкавих переможців.

Цей афористичний висновок є підсумком роздумів Лесі Українки над завданнями українських митців,
є граничним виразом того, що може й повинен бажати собі діяч української культури. Це – не тільки
підсумок творчості поетеси, але й своєрідний заповіт наступним поколінням митців.

Культура, мистецтво

Ставлення до культури підневільного народу Леся Українка анатомувала в дискусії між

представниками “Всесвітнього владаря Риму” [3:392] − Меценатом, Прокуратором і Префектом.
Прокуратор і Префект не можуть змиритися із здобутками давньогрецької культури, заперечують все,
що може стати предметом гордощів еллінів. Перший в’їдливо зауважує, що “у греків отих усі герої”
[4:408], що “в атенській академії купити двох лавреатів можна за обол − один поет, другий філософ
буде” [4:409]. Найбільш цинічно звучить заява Прокуратора, що у греків “навіть мови не було ніколи”,
тільки якісь там діалекти, “але гартованої міцно мови, єдиної, всесвітньої, як наша, не мали греки
зроду” [4:410]. Його підтримує Префект, переконання якого зводяться лише до того, що грецькі вірші
“партацькі”, а мова еллінів “потворна”.
У такому колі владної верхівки Меценат видається, на перший погляд, освіченою людиною з
витонченим мистецьким смаком. Він не заперечує колишньої величі Еллади, нагадує співбесідникам,
що “Рим ходив у Грецію до школи” , що не хто інший, як греки навчили римлян шанувати рідну мову;
визнає навіть, що “поезію латинську почав нам еллін-бранець, не римлянин” [4:410], натякаючи тим
на римського поета грецького походження Лівія Андроніка, який переклав латиною давньогрецькі
трагедії, комедії та "Одіссею", чим започаткував римську літературу. І хоч така позиція Мецената
сприймається його співбесідниками як філелленство, що веде до відокремлення від Риму Корінфської
республіки, вона все-таки відбиває психологію колонізатора. Меценат значно проникливіший від
Прокуратора і Префекта. Визбирування “коштовних перлів” на грецькому “смітнику” − це одне із
завдань його загарбницької політики, коли різними спокусами, ласкою і дарами привчають “всіх
видатних чужинців Рим любити” [4:412].
Прокуратор і Префект в ієрархії культурних цінностей перевагу віддають імперській спадщині,
заперечуючи при тому вартість мистецтва завойованого народу. Так відбувається “привласнення
максимальної вартости метрополітальному, меншої вартости − колоніальному” [5:533]. Позиція
Мецената, який схиляє до співпраці найталановитіших еллінів, демонструє механізм привласнення
метрополією всього того, що здобуло високу оцінку за світовою шкалою культурних цінностей. Він
купує у Федона статую музи танців і хорового співу Терпсіхори, намагається прихилити до себе
талановитого співака Антея, збирає для хору панегіристів обдарованих юнаків-еллінів тощо.
Культурний колоніалізм
Леся Українка геніально розкрила суть явища, що в сучасній зарубіжній літературній критиці дістало
назву культурного колоніалізму. Це цілий комплекс заходів, спрямований на підтримку політичної й
економічної влади завойовника [5:533]. Культурний колоніалізм однаковою мірою притаманний як
культурі колонізатора, так і культурі васала.
Федон
Найяскравішим у цьому плані є образ скульптора Федона. Талановитий і водночас славолюбивий, він
не хоче скніти у неславі й злиднях, готовий прийняти від завойовника визнання свого таланту і
“будувати мавзолеї, хоч би і не собі” [4:397], аби тільки це прославило його. Звідси − амбівалентність
його позиції, роздвоєння душі. Шукаючи визнання у римлян, прагне здобути славу грецькому народу;
вирізьбивши статую давньогрецької богині для дому найкращого друга, погоджується продати її в
палати Мецената.
Неріса
І все ж відступництво, ренегатство Федона не менш аморальне, ніж зрада улюбленого учня Антея −
Хілона, котрий подався до хору панегіристів, чи брутальне приниження Неріси. Характерно, що Неріса
- повністю колонізований суб’єкт, позбавлений будь-якої свідомості, окрім імперської. Вихована
рабинею-наложницею, змалку морально “ґвалтована”, вона не спроможна поцінувати волю,
даровану Антеєм. Неріса не тільки змирилася зі своїм становищем, а й визнала саму систему
національного “ґвалту” і на розпусному бенкеті римських завойовників чинить поплебейськи,
безсоромно зраджуючи чоловіка, а відтак і свій народ.
Антей
Кожен із цих еллінів покірно приймає умови асиміляторської політики поневолювачів. І тільки позиція
Антея носить виразно антиколоніальний характер. Співець підневільного народу, він свідомо
відмовляється від римської слави, бо для нього служіння імперії дорівнювало б національній зраді.
Лаври готовий прийняти тільки з рук вільних співвітчизників (символічна сцена увінчання Антея
лавровим вінком з рук сестри Евфрозіни). А н т е й
Діди приймали
вінці свої з рук матері Еллади,
батьки дозволили зв'язать їй руки
і тим синів позбавили вінців.
Авжеж, Федоне, відколи безславна
сама Еллада — елліни повинні
жадобу слави в серці заглушити.
На його думку, той, хто примножує духовні надбання завойовника, подібний до мертвої глини, з якої
кожен ліпитиме все, що схоче. Такий митець уже не спроможний осягнути “вищої краси” [4:398], він
приречений на ганьбу й приниження, бо всесвітню славу рано чи пізно імперія привласнить собі.
Стійкий у своїх переконаннях, по-еллінськи амбітний, Антей не боїться погроз Префекта щодо
багатозначного “завтра”, яке треба заслужити у влади. Глибокі переконання свого героя Леся
Українка передала філософським афоризмом: “Не раз, хто забувається про завтра, той має вічність”

Протистояння
Протистояння між імперією і колонією виразно загострюється амбівалентністю оргії. Для римських
завойовників, далеких від духовного розуміння давніх грецьких обрядів, оргія − розгульний бенкет, на
якому хтиво розглядають танцівниць-наложниць, спонукають їх до розпусти. На римській оргії все
дихає зрадою: Федонова статуя Терпсіхори, фальшиві співи панегіристів-перекинчиків, підступна у
своїй безсоромності Неріса. Антей не сприймає зовнішнього лоску римської оргії, бо він визнає
“правдиву святу оргію, встанову божу” [4:382]. Його натхненна пісня звучить так, як і має виконуватися
під час таємного обряду дифірамб − хвалебна пісня Діонісу, гімн весняному пробудженню природи.
Своїм щирим одухотвореним співом Антей намагається розбудити рабів-греків, та ніхто не
відгукнувся на те напруження творчої енергії духу. Така “заблокованість культури” (термін Ліни
Костенко) владою колонізатора вимагала від митця морального вибору. Заплямований ганьбою і
зрадою близьких йому людей, Антей ціною власного життя відстоює свою честь і гідність. Варто
підкреслити, що комплекс шлюбних мотивів, зокрема, мотив подружньої вірності й зради, у фіналі
драматичної поеми переростає у філософську проблему національної солідарності й національної
зради. Шлюб Риму з Елладою, про який говорить Меценат, неможливий через колоніальну залежність
останньої. “В цьому союзі, − наголошує Л. Масенко, − їй відведена роль наложниці, а не дружини...
Образ спокушеної і зганьбленої дружини в глибшому прочитанні проектується на тему національного
розтління, яку несе країні втрата незалежності" [2:47]. А відтак смерть Антея можна потрактувати, за
римським правом, як індульгенцію, тобто помилування грецькому народу. Саме через фізичну смерть
співця-патріота елліни врятувалися від національного розтління, від духовного знищення, здобули
право на майбутнє.
“Оргія” не стала винятком, про що свідчить її генеза, досліджена В. Панченком. Твір був своєрідною
реакцією поетеси на бажання Володимира Винниченка написати “велику повість по-російському”.
Виправдовуючи свій намір, письменник ремствував у листі до Михайла Коцюбинського на читачів,
критиків, видавців, редакторів, загалом на українське громадянство, яке “усе робить, щоб одпихнуть
мене від української літератури” [6:233]. У листі до матері від 19 лютого 1913 р. (а в цей час ішла
напружена робота над “Оргією”) Леся Українка писала: “...я не буду загрожувати переходом в чужу
літературу, як то роблять інші, бо то “себе дороже стоит”, але я можу зробитись учителькою
європейських мов і прожити без тих “гонорарів”, за які треба стільки зневаги приймати” [7:436]. Кому-
кому, а письменниці ті “гонорари” були до болю знайомі: холодність і байдужість сучасників,
нерозуміння і неприйняття її творчості. Та Лесі Українці непотрібна була слава, зароблена ціною
ганебного відступництва. Надто важливими для неї, на думку Дмитра Донцова, були “тільки такі
категорії: свій народ/чужий народ, своя держава/чужа держава, свої боги/чужі боги” [8:164]. У такій
бінарній опозиції перевага надавалася пригноблюваному “своєму”.
Відчув це і російський режисер А. Парра, коли на початку 90-х років привіз до Києва виставу "Оргія" з
участю московських акторів-українців. Режисерське рішення було просто талановитим: елліни на
сцені говорили по-українськи, римляни - по-російськи, а Меценат вільно переходив з однієї мови
на іншу, в залежності від того, з ким розмовляв. Колектив акторів зрозумів, що античний фон у драмі
− то тільки художня умовність, за якою виразно проступають взаємини колоніальної України і Росії-
метрополії.
У пущі
Написання
Вперше надруковано в «Літературно-науковому віснику», 1910 р
Задум твору виник, очевидно, десь наприкінці 1894 р., коли Леся Українка працювала над статтею про
англійського поета, публіциста і державного діяча Джона Мільтона (1608 – 1674), вивчала матеріали,
що стосуються його життя і творчості, зокрема працю А. Штерна «Milton und seine Zeit» та книжку Т.
Карлейля «Oliver Cromwell's letters». Студіюючи історію Англії епохи буржуазної революції XVII ст.,
поетеса звертає увагу на постаті англійського поета Георга Віттера (1588 – 1667) та видатного борця за
свободу вірувань в Англії Роджера Вільямса (бл. 1600 – 1684). Джон Мільтон, Георг Віттер, Роджер
Вільямс, певною мірою, стали історичними прообразами головного героя драми Річарда Айрона.
Робота над драмою була розпочата в 1897 р. і з великою перервою тривала до 1909 р. Вивчення
чорнового автографа твору), який має заголовок «Скульптор», свідчить про те, що протягом 1897 –
1898 рр. були написані 1, більша частина 2 та 3 дії. Потім у зв’язку з хворобою поетеси робота була
надовго відкладена і поновлена лише 1907 р. В листі до матері від 10.09.1907 р. Леся Українка писала:
Під впливом «осаждающих» мене просьб від деяких редакторів збірників (очевидно, мода на
альманахи вернулася) я заходилась кінчати не тільки ту драму, що сей рік почата, «Руфін і Прісцілла»,
але й почату та відложену в довгий ящик драму про скульптора серед пуритан, і взялася за неї
ретельно, бо щось мені чується, що як не скінчу тепер, то так воно вже й залишиться, а мені її шкода –
Письменниця, поновивши роботу, не тільки дописує незавершену раніше дію 2 (в автографі кінцева
сцена суду пуританської громади над Річардом має дату 14.10.1908 р.), а й суттєво переробляє всю
драму. Драма була закінчена, очевидно, 1909 р Текст чорнового автографа, що має численні
виправлення, закреслення та дописки, а також уривки первісного варіанта драми, які зберігаються
разом з автографом, дають можливість визначити напрям, у якому йшло її подальше доопрацювання,
зрозуміти ідейні й творчі пошуки Лесі Українки.
Більшість переробок у тексті була пов’язана з трактуванням образу головного героя, з висвітленням
тих причин, що зумовили занепад таланту Річарда Айрона.
В процесі роботи над твором певних змін зазнає і образ Дженні Кембль. У первісному варіанті вона,
хоч і несміло, все ж пробує захищати Річарда перед батьком.
Працюючи над твором, Леся Українка вносила й інші зміни, про що свідчать чорновий автограф, а
також уривки первісного варіанта драми. Так, спочатку дія відбувалася не в Массачусетсі, а в
Меріленді, Річард вчився не у Венеції, а у Флоренції. Головні дійові особи не мали власних імен. Було:
Мати замість Едіта, Сестра замість Крістабель, Чоловік замість Гопкінс, Скульптор замість Джонатан.
Джонатан був учнем, а не другом Річарда; Антоніо, який звався Мікеле, був учителем Річарда у
Флоренції, а не купцем, Дженні Кембль була нареченою Річарда, сеньйора Кароліна звалась
Анджеліна.
Не відразу був знайдений і заголовок драми. Разом з автографом зберігається окремий аркуш, на
якому є напис: «Річард (чорновик)». Під заголовком до дії 1 рукою К. В. Квітки написано ще кілька
варіантів: «Артист», «Життя артиста», «У пущі», «За океаном», «Забута трагедія», «У шурхах»,
«Річардсон», «Похований артист». Заголовок «У пущі» – підкреслений.
Події

Події, зображені в драматичній поемі "У пущі", переносять нашу уяву в перші поселення колоністів у
Північній Америці. Сюди прибуває скульптор Річард Айрон, він приїхав з Венеції. Наступ католицької
реакції, посилення феодальних утисків у середньовічній Європі змусили скульптора покинути Італію,
де мистецтво занепадало, обставини сковували митцеві крила, гальмували його творчий розвиток.
Талановитий митець - Айрон - сповнений мрій і надій. Він бажає у "новому світі", "серед нового краю
запалити одвічної краси нове багаття". Річард Айрон мріяв, що тут буде Новий світ. З палким завзяттям
Річард сподівається гори перевернути, хоч і розуміє, що "в новому краю треба хащів розчистити
вперед чимало, а потім вже розпалювать багаття". Та вірить у свої сили, в можливість утвердити тут
талант митця. Але потрапляє Річард Айрон в американські пущі. Через весь твір автор поступово,
логічно й переконливо розкриває страшний зміст цієї метафори - у пущі. Але тут легше було
розчистити віковічні пущі, ніж ті "лихі терни", що виросли між людей. Він, вихований на батьківщині
гуманізму - в Італії, не може підняти своє середовище до рівня своїх мистецьких понять. Його не
розуміють і цькують. У творі української поетеси прозорливо викриваються так звані американські
"свободи", фальшиву суть яких глибоко збагнула вона вже тоді, на порозі нового віку. Людина у цих
пущах стає безправною, позбавленою будь-яких свобод, де контролюються не лише вчинки, але і її
думки.

В поемі "У пущі" порушуються проблеми: вірність і зрада, любов і влада. Скульптор Річард Айрон не
може знайти спільної мови із пуританською громадою в Масачузеті, зокрема з її духовним
провідником - проповідником Годвінсоном. Митцеві не раз доводиться вступати в гостру полеміку з
рідними та близькими йому людьми. Гордий, впевнений у тому, що його сила "на самоті" нічим не
поступається Годвінсовій силі в громаді, Річард кидає виклик пуританам, чим, по суті, провокує
погром ними своїх мистецьких творів.
Так зав'язується конфлікт. Проповідник недвозначно натякає Айронові, що він парость негідна, яку
можна знищити. І Річард відверто називає Годвінсона фарисеєм.

Далі конфлікт загострюється. За те, що Айрон вступив, за словами проповідника, з громадою в

поєдинок, духовний пастор підбурює пуритан. Твори скульптора вважають богохульством,
розбивають видатний твір мистецтва - найкращу скульптуру. На Айрона зводять наклеп, звинувачуючи
його у зв'язку з молодою індіанкою, з якої він ліпив скульптуру. Пуританська громада заперечувала
право творчої свободи, бо громада, це велика сила, а кожен громадянин повинен служити
спільноті. Джонатан, теж скульптор і колишній товариш Річарда, скорився пуританам, "в покорі духа
оддав на службу господа себе" - він ліпить підсвічники для церкви. Це корисно і дає прибуток.

Не дивлячись ні на що Річард не став на ганебний шлях, яким пішов Джонатан, скульптор не зраджує
своєму хистові, бо справжній митець не може зрадити свої ідеали і “від хисту відступитись”. Річард
залишається вірним своїм ідеалам, ні на крок не відступає від дорогих переконань. Він готовий до
нових випробувань і нової боротьби.

Але скульптор Айрон не переміг у боротьбі з духовною пущею. Він покидає Масачузет і оселяється в
штаті Род-Айленд. Звільнившись від фанатично настроєної юрби, скульптор, здавалося б, зможе
самореалізуватися. Проте негативна свобода від впливу від ворожого середовища не переростає в
позитивну свободу дій. Тут йому доводиться зустрітися з не менш страшним і небезпечним ворогом -
відсутністю аудиторії, відсутністю інтересу до його праці, Айрона не сприймають як митця, твори його
не визнаються мистецтвом.

Таким чином, зі звільненням від ненастанної боротьби митець втрачає і самототожність. Дух наживи
гнітить тут митця не менше, ніж релігійний фанатизм пуритан. Нидіє ясна мрія митця, його мучать
важкі роздуми про доцільність творчої праці, обраного шляху.

Та автор лишає конфлікт не розв'язаним, і його відкритістю ніби апелює до читача, його думки. У
багатомірності характеру головного персонажа, метафоричності образів скульптури, діалогах-
диспутах, як і у відкритості фіналу, виявилися новаторські риси поетики драматургії Лесі Українки.

Річард

Образ Річарда Айрона складний і трагічний. Непростий і ідейно-художній підтекст твору. Дослідники
спадщини Лесі Українки по-різному трактують задум письменниці. Одні пов'язують його з
проблемою митець і його середовище, з виступом автора проти реакційної філософії прагматизму -
філософії американських бізнесменів, інші ж розглядають це як відгомін українського
літературного життя початку XX століття.

3. “Лісова пісня”. Фольклорно-міфологічна основа. Філософські проблеми.

співіснування матеріального й духовного, макросвіту (природи) і мікросвіту (людини),
народження людської особистості через самопізнання, любов і мистецтво.

Історія створення твору

Творила і шліфувала вона цю перлину недовго — близько трьох тижнів. У квітні 1911
року, після лікування в Єгипті (Гелуан, вілла «Континенталь») Леся Українка приїхала до
Києва (за станом здоров’я не відвідала рідної Волині), а 2 червня вже була в Кутаїсі, де
працював її чоловік К. Квітка. Там розпочала писати «Лісову пісню», а 25 липня датується
чорновий автограф геніального твору.
Ця праця відбувалася в стані великого напруження творчих і фізичних сил поетеси, про що
вона розповідала в листі до сестри Ольги від 9 листопада 1911 року: «Писала я її дуже
недовго, 10-12 днів, і не писати ніяк не могла, бо такий уже був непереможний настрій; але
після неї я була хвора і досить довго «приходила до пам’яті» . Далі я заходилась її
переписувати, ніяк не сподіваючись, що се забере далеко більше часу, ніж саме писання,— от
тільки вчора закінчила сю мороку, і тепер чогось мені шия і плечі болять, наче я мішки
носила».
А в листі до матері від 2 січня 1912 року Леся, відповідаючи матері на запитання, що її
спонукало написати «Лісову пісню», розкрила джерела цього твору: « А я таки сама
«неравнодушна» до сеї речі, бо вона мені дала стільки дорогих хвилин екстазу, як мало яка
інша. Мені здається, що я просто згадала наші ліси та затужила за ними. А то ще я й здавна
тую мавку «в уме держала», ще аж із того часу, як ти в Жабориці мені щось про мавок
розказувала, як ми йшли якимсь лісом з маленькими, але дуже рясними деревами. Потім я в
Колодяжному в місячну ніч бігала самотою в ліс (ви того ніхто не знали), і там ждала, щоб
мені привиділася мавка. І над Нечимним вона мені мріла, як ми там ночували — пам’ятаєш?
— у дядька Лева Скулинського. Видно, вже треба було мені її колись написати, а тепер
чомусь прийшов «слушний час»— я й сама не збагну чому. Зчарував мене сей образ на весь
вік».

Про цю подорож Лесі ще в дитинстві до Нечимного, під час якої вона вперше «зустрілася» у
великому лісі з Мавкою, щоб потім усе життя не розлучатися з нею, цікаві спогади залишила
Лесина сестра Ольга Косач - Кривинюк: «Потім з своєю господинею пішли до лісу....У
дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера.
Дядько Лев не запалив у хаті, а клав огнище надворі, там і варив страву, там і грівся вночі,
ночуючи надворі біля вогню та раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло
озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про
озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою і
людьми».
Отже, як видно з наведеного листа до матері, спогадів сестри, образ Мавки Леся виношувала
роками, адже вона з дитинства поринула в море українського фольклору.
Твір має міфологічно-фольклорну основу, а прототипами реальних людей стали волинські
селяни, дядько Лев Скулинський, чиї розповіді так любила слухати маленька Леся.

З. Джерела твору

Вперше про мавку Леся почула в селі Жабориця. Так сама вона розказує в одному з
листів до матері, пояснюючи джерела твору.

Леся Українка часто бувала в сільських хатах, на сільських весіллях слухала дзвінкі пісні
дівчат. Між місцевими Косачі мали багато знайомих і друзів, а тому мали змогу досконало
вивчити народний побут. .

Волинсько-поліський фольклор, міфологію Леся Українка знала досконало. Записала

багато там пісень, декотрі з яких увійшли до «Лісової пісні». Поліська подруга розповіла
Косачам про чудове озеро в лісі - Нечимне - і запросила його відвідати. Сестра Лесі Українки
Ольга так описує це озеро: «3 одного боку озера був смарагдово зелений облудний берег, що
йшов хвилями під ногами, з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами.
Кругом озера був старий густий ліс». На галявині біля озера Нечимного стояла хата дядька
Лева Баса, людини розумної і вигадливої, доброго оповідача. У нього Косачі пробули три дні
і три ночі. Ходили по лісі коло озера, сиділи біля вогнища і слухали оповідання про «силу»
лісову, водяну, польову, про таємниці озера і лісу. Ті дні і ночі стали визначальними для
поетеси. Це таємниче урочище Леся Українка у місячну ніч заселила міфологічними
істотами, зробила казкою. Так народився задум її драми.

Немає жодного сумніву, що Нечимне стало колискою «Лісової пісні», її живою декорацією.
В чорновому варіанті твору Нечимне згадується тричі. Минуло багато років від тих трьох
днів і ночей, пережитих над озером Нечимне.

Особливості композиції

Найхарактернішою особливістю композиції є органічне переплетення життя двох світів:

природи й людини.

Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них своє розуміння
добра і зла, їх наділено певними рисами вдачі за аналогією до людських.
Драма складається з прологу й трьох дій, співвіднесених з різними порами року (весна, літо,
осінь), із зародженням, розвитком і згасанням інтимних почуттів і переживань Мавки та
Лукаша.

Зав’язка: дитина лісу Мавка, розбуджена голосом сопілки сільського парубка Лукаша,
прокидається від зимового сну.

Розвиток дії: з’являється молодиця Килина — втілення бездуховності й моральної

обмеженості. Вона в усьому протистоїть Мавці — уособленню любові й краси. Коли Лукаш
зраджує кохану і сватає Килину, охоплена відчаєм Мавка втрачає бажання жити й
добровільно погоджується покинути цей світ, зникнути «у підземеллі темного Марища» —
«Того, що в скалі сидить».

Кульмінація: розлючена Килина хоче зрубати Вербу-Мавку, але Перелесник (дух вогню)
запалює Вербу, а з нею згоряє все господарство.

Розв’язка: Мати й Килина повертаються в село, а Лукаш залишається в зимовому лісі разом
із привидом Мавки і поступово замерзає з усмішкою на вустах.

Проблематика

1.Людина та природа. Леся Українка розглядає природу як більш гармонійний світ, аніж
людський, а отже, саме наближення людини до природи, на погляд авторки, є орієнтиром на
шляху до ідеалу, способом самовдосконалення.

2. Людина й мистецтво. Леся Українка переконує, що справжнє мистецтво може

породжувати лише чиста, світла душа; саме спроможність до мистецької творчості є
найпевнішою ознакою такої душі. Критерії, сутність, а отже, і мета мистецтва — у його
здатності оживляти, вдосконалювати світ і людину, сіяти в людській душі любов.

Пригадаймо: від Лукашевої гри на сопілці розвивається, зеленіє, зацвітає все в лісі,
прокидається Мавка, і саме ця мелодія пробуджує в ній кохання.

3.Шляхи подолання зла. У цьому творі авторка, власне, пропонує єдиний шлях —
християнське прощення, відповідь добром на зло. Зазнавши від Лукаша смертельного болю,
Мавка все одно милосердна до нього, рятує і дає йому шанс духовного відродження. Мавка
зауважує прекрасну, світлу сутність Лукашевого єства, про яку він і сам не здогадується.
Саме тому любить його і жаліє тоді, коли він не може «своїм життям до себе дорівнятись».
4.Сила кохання. Сторінки, де змальовано кохання Мавки й Лукаша, найсвітліші в драмі та
й у всій творчості Лесі Українки. Лише покохавши одне одного, герої стають по-
справжньому щасливими, власне, тоді починають жити. Зіставляючи два різко протилежні
образи Мавки й Килини, авторка наголошує, що не кожен здатен кохати. Кохання — це
постійна готовність до самопожертви заради коханої людини, це щонайтонше відчуття її
душі, це вбачання сенсу свого життя в її щасті.

5. Трагедія зради самого себе. Лукаш має чисту, світлу, прекрасну душу — це символізує
його білий полотняний одяг у першій дії. Такою приходить у світ кожна людина. Потім
хлопець зраджує свою чистоту й перетворюється на вовкулаку. Таким чином, зраджуючи
духовне в собі, людина стає моторошною потворою.

6. Самознищення зла. Нещасними матір Лукаша й Килина роблять самі ж себе. Їхній
егоїзм, невситима жадібність і лють отруюють їхнє життя та все довкола. Всі їхні інтереси
скеровані на придбання статків. Однак вони не розживаються, а все бідніють, бо багатство
для них — не засіб, а мета.

Цитатна характеристика основних персонажів

Головні персонажі:

1) волинські селяни:
молодий хлопець Лукаш,

його дядько Лев,

мати Лукаша,

молодиця Килина.

2) лісове царство:

Мавка,

Лісовик,

Водяник,

Перелесник,

Русалка;

Другорядні персонажі: Той, що греблі рве; Той, що в скалі сидить; Русалка Польова,
Пропасниця, Потерчата, Куць, Злидні.

Лукаш

Лукаш — зовсім молодий хлопець. Його зовнішність та одяг у творі описано детально:

«Дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах ще є щось дитяче; убраний
так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка випущена… підперезана
червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має, на голові
бриль, на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку».

Він людина, тому й по-людському розуміє любов як потаємне незбагненне почуття. А для
Мавки, як і решти лісових створінь, це цілком природний стан.

Проте її любов до Лукаша зовсім не подібна на легкодумні залицяння з Перелесником, які

вона знала до цього. Не подібна її любов і на почуття самого Лукаша:

«Л у к а ш Чудна у тебе мова, але якось так добре слухати… Що ж ти мовчиш?

Розгнівалась?

М а в к а Я слухаю тебе… твого кохання…

Л у к а ш Нащо так? Аж страшно, як ти очима в душу зазираєш… Я так не можу! Говори,

жартуй, питай мене, кажи, що любиш, смійся…»

Звичайний сільський хлопчина й не здогадується, які сили пробудило кохання в лісовій

істоті, яке «огнисте диво» оновлення вона пережила. Лукаш не цінує «душі своєї цвіту», не
знає, які дива може творити тихий голос його сопілки. Щедрі поклади поезії й краси в його
душі вкриті шаром буденщини, черствого житейського практицизму.

Його внутрішнє багатство явилося Мавці весняної місячної ночі, але сам Лукаш і занедбав
його під стріхою хати, під впливом меркантильної матері й Килини.

Дядько Лев

Лев – дядько Лукаша.

«…уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся
білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний… у
полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня, коло
пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому
ремені».

Образ дядька Лева – один із найбільш позитивних серед людських персонажів твору. Він
знав ціну краси й гармонійного співіснування людини з природою, добре знав і те, що
протиставити себе природі, знехтувати її закони — значить підрубати гілку, на якій сидиш.
Він дбайливо ставився до лісу, із симпатією – до Мавки та інших лісових істот. Таке
ставлення до природи дядько Лев виховував і у свого небожа Лукаша.

Негативні людські персонажі

Леся Українка майстерно створила характери Килини й матері Лукаша. Це досить типові
образи жінок, утомлених тяжкою працею по господарству. Лукашевій матері потрібна
роботяща невістка, а не мрійлива Мавка, яка сприймає природу як живу істоту.

Мати Лукаша настільки душевно згрубіла, що не помічає навіть Мавчиної вроди, а згадує
про її чесноти лише тоді, коли «лукава, як видра, хижа, наче рись» Килина демонструє свою
справжню натуру.

Килина
Килина – духовний антипод Мавки, занадто меркантильна й приземлена жінка.

Зовнішній вигляд Килини описано детально:

«Молода повновида молодиця, у червоній хустці з торочками, у бурячковій спідниці, дрібно

та рівно зафалдованій, так само зафалдований і зелений фартух з нашитими на ньому
білими, червоними та білими стяжками… намисто дзвонить дукачами на білій пухкій шиї,
міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще
розкішнішою».

Для вульгарної та обмеженої Килини чи не найбільший життєвий скарб — «корова

турського заводу» (тобто багатство й добре влаштований побут). Вона в житті так і не
зазнала справжнього щастя, так і не збагнула, що духовно не перемогла Мавку.

Лісове царство, міфічні істоти

Лісова дівчина Мавка

Зовнішність Мавки описано досить побіжно:

«В ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами…»

«Як дівчина… ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не
по-наськи…»

Без сумніву, це ідеалізований і сильний образ: лісова красуня намагається наблизити

дійсність до мрії, на шляху до щастя її ніщо не може зупинити. Вона без жалю покинула
заради «людського хлопця» лісові хащі й могла б знайти з людьми спільну мову, якби всі
вони були такими мудрими, як дядько Лев.
Та Лукаш не встигає перейнятися дядьковою наукою: напровесні приходять вони із
далекого села в ліс, а вже восени дядько Лев помирає. Господарство прибирає до своїх рук
дріб’язкова Лукашева мати, а згодом до неї приєднується й достойна її невістка.

Мавка ж принесла в Лукашеву хату не тільки красу: з нею прийшла до лісової господи
прихильність природи й достаток:

«Як вона глядить корів, то більш дають набілу».

Однак Лукаш не зміг відстояти своє кохання, не зміг «своїм життям до себе дорівнятись».
Його перемогла сіра буденщина із захланною й обмеженою матір’ю. А зрада Лукаша
почалася з того моменту, коли поріг його хати переступила Килина.

Лісовик

«…малий, бородатий дідок, меткий рухами, поважний обличчям; у брунатному вбранні

барви кори, у волохатій шапці з куниці».

Голова духів лісу, оберігає лісовий світ. Насторожено й суворо, проте справедливо
ставиться до світу людей, застерігає Мавку, щоб вона трималася подалі від цього світу,
оскільки знає, що люди загалом підступні та зрадливі.

Перелесник

«…гарний хлопець у червоній одежі, з червонястим, буйно розвіяним, як вітер, волоссям, з

чорними бровами, з блискучими очима».
Це надзвичайно енергійний, жвавий, веселий лісовий хлопець, закоханий у Мавку, він
допомагає їй у скрутні хвилини, намагається врятувати її життя.

Водяник та Русалка

Вороже до світу людей налаштовані представники водного світу – Водяник та Русалка.

Водяник – це суворий та справедливий дух води, він стежить за порядком та не любить

зазіхання з боку чужинців.

«Він древній, сивий дід, довге волосся і довга біла борода всуміш з баговинням звисають аж
по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на голові корона із стулок черепашки. Голос глухий,
але дужий».

Русалка – подруга Мавки, проте має зовсім інший характер. Вона заздріслива, підступна та
лиха. Заздрить щастю Мавки й мріє погубити її коханого Лукаша, бажає йому смерті.
Легковажна та грайлива:

«Русалка випливає і знадливо всміхається, радісно складаючи долоні. На ній два вінки –
один більший, зелений, другий маленький, як коронка, перловий, з-під нього спадає
серпанок».

Той, що греблі рве

Це жвавий та енергійний водний хлопець з занадто бурхливою та непередбачуваною

поведінкою.

«…молодий, дуже білявий, синьоокий, з буйними і разом плавкими рухами; одежа на йому
міниться барвами, від каламутно-жовтої до ясно-блакитної, і поблискує гострими
злотистими іскрами».

Русалка Польова

Русалка Польова – подруга Мавки. Має ніжний та лагідний характер. Благає Мавку
зупинити Лукаша, коли той починає жати пшеницю в полі, бо це завдає їй болю.

«…зелена одіж на їй просвічує де-не-де крізь плащ золотого волосся, що вкриває всю її
невеличку постать; на голові синій вінок з волошок, у волоссі заплутались рожеві квітки,
ромен, березка».

Той, що в скелі сидить

Той, що в скелі сидить – «страшне Марище», злий та лихий дух підземелля, який карає
неслухняних лісових істот за зраду місцевих законів (так, він ув’язнює Мавку за те, що вона
кохалася з людським хлопцем).