ВСТУП

ІСТОРІЯ ПЕРЕКЛАДУ: ПРЕДМЕТ, ЗАВДАННЯ ТА СУЧАСНИЙ СТАН

Останнім часом істотно зріс інтерес до історії перекладу: виходять

друком численні книги та статті, проводяться міжнародні конференції,
започатковуються грандіозні групові проекти, дисципліна «Історія
перекладу» увійшла до вузівських програм філологічних факультетів, проте,
мабуть, найбільш показовим є той факт, що вчені постійно закликають до
створення нової дисципліни в межах перекладознавства з відповідними
методами та теоретичними моделями [Woodsworth, 1997: 100]. Хоча
вивчення історії перекладу не є чимось новим, адже замислюючись над своїм
ремеслом/мистецтвом/наукою, перекладачі часто кидали погляд на минуле
професії. Так, французький перекладач XVII ст. П’єр-Даніель Юе у творі «De
Interpretatione» [Huet, 1680] звіряє свої погляди на те, як перекладати, з
думками про переклад Цицерона та Квінтиліана, Ієроніма Стридонського,
Еразма Роттердамського та інших, або в IV ст. Ієронім в листі до Паммахія
[Hieronym, 1910– 1918] посилається на авторитет Цицерона та Горація та їх
висловлювання про переклад. Ще одним прикладом може служити Самуель
Джонсон, який 1759 року здійснює екскурс в історію перекладу – від греків,
римлян та арабів до історії перекладу у Великій Британії від Чосера до
Драйдена [Johnson, 1975]. Проте попри всі численні твори з історії перекладу
існує нагальна потреба в системному та добре структурованому викладенні.
Створення такої історії видатний сучасний французький перекладознавець
Антуан Берман (1947–1991) назвав «найневідкладнішим завданням істинно
сучасної теорії перекладу» [Berman, 1984: 12].
Перш за все необхідно визначитися із предметом історії перекладу та
самим визначенням, що таке «переклад»; як він співвідноситься із
спорідненими видами діяльності – переспівом, адаптацією, варіацією на
тему, наслідуванням, компіляцією, твором за мотивами, травестією тощо
[Кальниченко, Подміногін, 2004]. Адже в різні епохи на переклад дивилися
по-різному: й кожна літературна епоха кожного народу має свої конвенційні
норми, й зокрема, уявлення про адекватність/неадекватність перекладу, які
час від часу переглядає [Комиссаров, 1990]. Так, не існує якоїсь загальної
згоди стосовно того, що є середньовічним перекладом, чи до якої міри можна
сучасні уявлення про переклад переносити на часи середніх віків.
Сперечаються медієвісти про те, чи варто оцінювати середньовічні переклади
у критеріях вірно/невірно, або добре/погано, наполягаючи на історичній
обумовленості бажаності вірного перекладу. Інші ж узагалі вважають, що
будь-яка оцінка накладає наші сучасні уявлення про переклад на світ, який
докорінним чином відмінний від нашого, тим більше що при порівнянні
неможливо стверджувати напевне, що перекладач працював з того рукопису,
який дійшов до нас, або що ми маємо точну копію справжнього перекладу –
адже й переписувачі, бувало, істотно втручалися в текст, додаючи чи
вилучаючи фрагменти (не кажучи вже про перекладачів).
А перекладачі часом брали на себе роль компіляторів. Так, Чосер
майже не розрізняв між перекладом та оригінальною творчістю. Можливо як
«нутряна» реакція на такі фундаментальні розбіжності в поглядах на
переклад у середні віки та сьогодні, предметом дослідження медієвістів
останнім часом став сам перекладач, хай навіть для нас і анонімний, тоді як
дослідники сучасних перекладів говорять радше про «переклад» та про
«процес перекладу» [Pym, 1998; Pym, 2000]. А наприклад, у XVII–XVIII ст.,
за доби «Les Belle Infidéles» («Невірних красунь») [Mounin, 1955], під
впливом естетики класицизму, з її нехтуванням усього, що не вкладалося в
рамки тодішніх естетичних приписів, виникають «прикрашальні» переклади,
з яких вилучалося все, що може не сподобатися читачеві, і в той же час
додавалося на догоду тому самому читачеві дещо нове [Коптілов, 1982;
Коптілов, 2002: 19], тобто першоджерела адаптувалися до смаків та звичок
цільової культури, незважаючи на втрати, яких зазнавав оригінал. Так,
французький перекладач А. де Ламотт Юдар (1672–1731) з двадцяти
чотирьох пісень «Іліади» Гомера зробив дванадцять, викинувши «нудні»
описи битв та «анатомічні подробиці поранень», гомерівські епітети й
порівняння, – проте головним чином усе-таки з огляду на домінуючий у
поетиці його часу жанр – трагедію [Lefevere, 1982: 26]. Так само вчинив і
Вольтер у своєму перекладі «Юлія Цезаря» Шекспіра – під впливом вимоги
єдності дії, місця і часу, притаманної класицизму, він опустив дві з
половиною дії [Lefevere, 1983: 20]. Тобто, коли займаєшся історією
перекладу, то постійно виникають питання такого плану: чи історія
перекладу, як вона розуміється на початку XXI ст., буде включати,
наприклад, Джеффрі Чосера, чиї твори є сумішшю оригінальної творчості,
переказів та перекладів (у тому числі буквальних), чи «Шестоднєв» Іоанна,
екзарха Болгарського, який є компіляцією з низки візантійських джерел? А
якщо відокремити наслідування чи твори за мотивами, то чи не буде тоді
переклад – як запитує Дж. Вудзверт [Woodsworth, 1997: 101] –
«фетишизацією» оригіналу? Необхідно також вказати на те, що оскільки
перекладознавці до зовсім недавніх часів віками цікавилися виключно
«кращим методом перекладу» й трактували перекладачів виключно як
знаряддя для досягнення цієї мети, то сотні плідних й важливих тем
лишалися поза увагою потенційних дослідників. В результаті цього ми
майже нічого не знаємо про культурні, політичні та економічні чинники
відбору того чи іншого тексту для перекладу, про шляхи поширення
перекладів, про їх оплату та про пошуки перекладачів та інші питання,
пов’язані з існуванням перекладачів та їх середовищем.
Останнім часом все більше й більше теоретиків перекладу (від
прихильників полісистемного підходу – І. Евен-Зогар, Ґ. Турі та А.Лефевр –
до прихильників скопос-теорії та теорії дії – Г. Фермеєр та Ю. Гольц-
Мянттярі – а також Е. Пім та Д. Робінсон) демонструють нам сьогодні, що
соціологічний та навіть економічний підхід до перекладу дозволять оминути
набридлі квазіпроблеми, що їх протягом двох тисячоліть розв’язували ті, хто
розмірковував про переклад, а саме: чи перекладати дослівно чи за смислом,
чи можна переклад, який відверто не прагне до еквівалентності, вважати
взагалі перекладом, чи перекладати вірші віршами чи прозою, чи дозволено
перекладачеві стискати текст або ж його розширювати. Усі, хто роздумував
над такими питаннями, незалежно від того, яку позицію вони займали,
виходили з того припущення, що переклад має (або повинен мати) сталу
ідеальну форму, до якої всі реальні переклади повинні, наскільки це
можливо, наближатися, й отже, залишалося вирішити, що то за форма та як її
досягти. Соціоекономічний підхід до перекладу, на думку Д. Робінсона
[Robinson, 1997а], має ту велику перевагу, що не потребує звертатися, а то й
звертати увагу на цю платонівську ідею. Звичайно, це означає деідеалізацію
перекладу, особливо художнього.
Крім того, виникають і питання іншого плану: чи входить до терміна
«історія перекладу» лише письмовий переклад, чи й усний також; чи включає
цей термін лексикографію тощо [Woodsworth, 1997: 101].
Чи не найбільшу увагу при дослідженні історії перекладу привертає те,
що вона показує нам, наскільки вузько й обмежено ми визначаємо об’єкт
нашого дослідження, навіть за найгнучкіших визначень [Baker, 1997: ХVII].
Коли ми, наприклад, читаємо про те, що африканські перекладачі постійно
«перекладали» мову там-тамів (африканських барабанів) у реальні слова
людської мови, ми починаємо усвідомлювати, що нинішня література з
перекладу лише починає змальовувати контури цього багатоґранного й
надзвичайного явища. Так само й внутрішньомовний переклад не таке вже й
рідке явище, як можна судити з існуючої літератури. Внутрішньомовні
переклади мають значно більшу вагу, аніж міжмовні переклади, скажімо, в
грецькій традиції; адже в Греції переважна роль приділяється перекладам
давньогрецьких текстів сучасною грецькою мовою. Звичайно, класифікація
видів перекладу Р. Якобсона, яка привертає нашу увагу до міжсеміотичного
та внутрішньомовного перекладів, загальновідома [Jacobson, 1959], проте
доводиться констатувати, що по-справжньому в перекладознавчих
дослідженнях вона використана не була [Baker, 1997: ХVII].
В Японії в IX ст. вживалася оригінальна система запису – камбун-
кундоку – інтерпретативне читання китайських текстів. Ця система
використовувалася з метою дозволити японцям читати китайські тексти без
«перекладу». Поруч з ієрогліфами китайського тексту проставлялися
спеціальні позначки, що вказували, як ці ієрогліфи читати згідно з японським
порядком слів, а також використовувалася система граматичних показників
для позначення закінчень. І це безпосередньо перетворювало китайські
тексти на зрозумілі, хай дещо і незвичні. Проте постає питання: чи вважати
це перекладом? Мабуть, місце цього явища десь між внутрішньомовним та
міжмовним перекладом, однак не існує, здається, жодних теорій, які
пояснювали б цей вид перекладацької практики.
З тих історичних досліджень перекладу, що існують на даний момент,
можна дійти висновку, що про історію цієї професії ми знаємо надто мало, а
те, що знаємо, свідчить, що обриси перекладу в різні часи істотно різнилися,
а перекладацька чи тлумацька діяльність набирала таких різноманітних форм
та відбувалася в такій множині контекстів за роки свого існування, що ми
зобов’язані спершу проаналізувати історичні факти, перш ніж починати
розробку теоретичного пояснення цього складного явища [Baker, 1997: ХV].
Незалежно від можливих методологічних недоліків та неодмінної
стислості викладення, читання національних історій перекладу може сприяти
цікавому проникненню в такі важливі питання, як загальне уявлення про
письмових та усних перекладачів у різні історичні періоди, про роль
перекладачів з погляду різних спільнот, про коло чинників, що спричиняли
широку перекладацьку діяльність за певних часів, про вражаючу
різноманітність діяльності, що сприймалася як перекладацька в різні часи, та
види контекстів, в полі яких перекладачам доводилося діяти. Такі
«глобальні» висновки було б неможливо зробити з малої кількості детальних
історій [Baker, 1997: ХVII].
Найцікавіший висновок із глобальної історії перекладу стосується тих
соціальних та етнічних груп, які займалися перекладом. В цілому, вони у
більшості своїй належали до меншин того чи іншого типу – до марґіналів
[Baker, 1997: ХV]. Так, у Туреччині XV–XVI ст. перекладачі та драгомани
набиралися з числа греків, італійців, угорців, німців, поляків чи українців, які
наверталися до ісламу (часто перебуваючи в полоні). В Арабському халіфаті
найзнанішими перекладачами були сирійці з християн несторіанського
напряму.
Історія перекладу може зосереджуватися на практиці або на теорії, або ж
на обох відразу. Історія практики перекладу розглядає такі питання: що
перекладалося, хто перекладав, за яких обставин, в якому культурному та
суспільно-політичному контексті. Історія теорії перекладу, або історія
перекладознавства, вивчає: що казали перекладачі про своє
мистецтво/ремесло/науку, як в різні часи оцінювались переклади, які
рекомендації робили перекладачі, як навчали перекладу, або яким чином
думки про переклад пов’язані з іншими поглядами на літературу, мистецтво
того часу. Перефразуючи слова С. Д. Кацнельсона стосовно співвідношення
між теорією мови та історією мовознавства [Кацнельсон, 1980: 5], можна
сказати, що теорія перекладу – це та ж історія перекладознавства, але
очищена від проявів суб’єктивного чинника та систематизована на
об’єктивних засадах, а історія перекладознавства – це персоніфікована та
драматизована теорія перекладу, де кожне наукове поняття та теоретичне
положення містить ярлик, в якому зазначено осіб, дати та конкретні
обставини, пов’язані з їх появою в науці. Крім того, якщо теорія і практика
перекладу досліджуються водночас, то вивчаються такі питання: як
співвідносяться між собою практика та погляди на переклад; як визначити
релевантність текстів про переклад [Woodsworth, 1997: 101].
Для формування адекватних моделей «історії перекладу» за зразок
можуть правити інші спеціальні історії, залежно від того, яку саме історію ми
пишемо: практики чи теорії. У першому випадку прекрасно править за зразок
історія літератури (чи музики, живопису), а у другому – історія лінгвістики
чи математики [Woodsworth, 1997: 101].
Слід вказати також на можливість, навіть необхідність, кількох
різновидів історії перекладу з огляду на їх адресата, адже, з одного боку,
існує нагальна потреба в працях з історії перекладу, котрі були б орієнтовані
на широкий загал: навчальні підручники та посібники з дисципліни для
студентської аудиторії та культурно-просвітницькі науково-популярні твори
з історії перекладу для широких кіл усіх, хто цікавиться історією культури,
котрі, опираючись на здоровий консерватизм, зберігали б найцінніші набуття
попередніх поколінь перекладознавців, а з другого боку, слід визнати
потребу в монографічних історіях перекладу/ перекладознавства/
перекладачів, орієнтованих на фахівця, де потребується новизна підходів, їх
оригінальність та суб’єктивність (на кшталт праць Л. Венуті, А. Бермана чи
Дж. Стейнера).
Однією з основних проблем створення історії перекладу, як і будь-якої
іншої спеціальної історії, є проблема структурування подій минулого.
Найбільш поширеним і звичним є розподіл подій за періодами, як-то історія
перекладу в середні віки, чи регіонами, як-то історія перекладу в Європі.
Такий розподіл ставить низку нових питань: наскільки вузькими чи
широкими мають бути такі часові чи географічні межі? Наскільки релевантні
та валідні такі поділи? Як наші власні погляди впливають на спроби
структурувати історію? Що є межою історії перекладу? Що вона має довести
чи продемонструвати? Чи здатна одна історія намалювати «об'єктивну»
картину зміни поглядів на переклад та можливість перекладу? Чи, фіксуючи
внесок перекладачів/перекладу в інтелектуальну/ культурну історію, історики
дбають про поліпшення образу перекладачів/перекладів в очах інших членів
суспільства? [Woodsworth, 1997: 101] Може бути, за припущенням Ж.
Ламбера [Lambert, 1993], написання історії перекладу виходить з потреби
узаконити нову дисципліну – перекладознавство. А привнесення історичної
перспективи до перекладознавства також здатне призвести до більшої
толерантності при оцінюванні різних підходів до перекладу, з одного боку, а
з другого, забезпечити єдність перекладознавства [Lambert, 1993].
Коли півсторіччя тому, по мірі становлення перекладознавства як
самостійної дисципліни, стали виходити перші перекладознавчі монографії,
вони, як правило, містили історичні відомості про переклад як складову
частину сучасного тлумачення предмету. Сюди відносяться, наприклад,
твори Е. Кaрі «La traduction dans le monde moderne» [Cary, 1956], Т. Сейворі
«The Art of Translation» [Savory, 1957], А. В. Федорова «Загальні основи
теорії перекладу» [Федоров, 1953]. Повною мірою до них слід віднести й
першу монографію з перекладознавства в Україні, створену О. М. Фінкелем і
надруковану 1929 року в Харкові – «Теорія й практика перекладу» [Фінкель,
1929]. Викладаючи принципи перекладу, вони зверталися до історії,
посилаючись на низку фактів про переклади та перекладачів минулого.
Наступний етап становлення історії перекладу пов’язаний з тепер уже
класичними працями Дж. Cтeйнера [Steiner, 1975], Л. Келлі [Kelly,
1979], С. Басcнетт [Bassnett, 1980], у яких історія використовувалася для
закладення підмурків теоретичного перекладознавства. До того ж праця Л.
Келлі була найближчою до загальної історії перекладу – в ній викладалася
історія теорії та практики перекладу на Заході, тоді як твори Дж. Стейнера
і С. Басснетт мали справу переважно тільки з історією теорії перекладу.
Особливо впливовою, навіть сенсаційною, стала праця Стейнера, в якій
переклад змальовується як явище агресивне, загарбницьке, як політичне
насилля над іншою культурою. Пізніше вчені постколоніального (В. Рафаель,
Т. Ніранджана, Х. Бхабба, М. Хейфіц) та ґендерного (Л. Чемберлейн, Л. фон
Флотов) напрямків прилаштували цю думку Стейнера для того, щоб
досліджувати історію перекладу як імперську та суто чоловічу.
Третій етап становлення історії перекладу починається у 80-ті роки,
коли після цих піонерських праць з’являються численні статті, моноґрафії та
колективні праці, де по-різному накреслюються межі і під різними кутами
зору розглядаються певні окремі аспекти історії перекладу. Так, в цей час
створюються історії перекладу в певних реґіонах, чи мовних/культурних
спільнотах, як-то книга-огляд тисячолітньої історії перекладу в Ірландії М.
Кроніна [Cronin, 1996], чи історія перекладу в Канаді Ж. Деліля [Delisle,
1987], стаття «Історія перекладу на Кубі» Л. Аренсівії [Arencibia, 1992]. У
СРСР ще в 60–70 роки з’явилося декілька цікавих праць, присвячених
окремим явищам перекладацької практики минулого [Шор, 1973], де історію
перекладу вивчали в межах кола проблем, що відносяться до взаємин
національних літератур, і за зразок для цих досліджень правила класична
праця 1930-х років В. М. Жирмунського «Гете в русской литературе»
[Жирмунский, 1937].
Що стосується періодизації, то праці з історії перекладу зазвичай
використовують періодизації, прийняті в історії культури (Стародавній світ,
середні віки, Відродження, романтизм тощо). Наприклад, останнім часом
з’явилися численні праці, присвячені перекладу в епохи середньовіччя та
Відродження, а саме, моноґрафія Р. Коупленд, цикл колективних збірок за
редакцією Р. Елліса, праця П. Шаві тощо [Семенец, Панасьев, 1989; Beer,
1997; Chavy 1988; Copeland, 1991; Ellis , Wogan-Browne, Medcalf, Meredith,
1989; Ellis, 1991;Ellis, Evans, 1994; Ellis, Tixier, 1995]. Крім того, значна
кількість праць зосереджена на певному періоді в певному реґіоні, а саме А.
Берман вивчав історію перекладу за часів панування романтизму в Німеччині
[Berman, 1984], а В. Віллс – історію перекладу в тій же Німеччині, проте ХХ
ст. [Wills, 1999]. Існують монографії, присвячені історії художнього
перекладу в Росії [Левин, 1985; Friedberg, 1997]. А от історію українського
художнього перекладу ще не написано, бо не осмислено і не досліджено. «Не
випрацьовано навіть теоретичний каркас її дослідження» – справедливо
стверждує відомий український перекладознавець та історик перекладу Р. П.
Зорівчак [Зорівчак, 2001], хоча український художній переклад на такі
дослідження давно заслуговує. Хіба що в цьому контексті варто згадати
передмову М. Москаленка [Москаленко, 1995] до упорядкованої ним збірки
«Тисячоліття: Поетичний переклад України-Русі» та розвідку М. Стріхи
(Стріха, 2002), в якій також досліджується історія поетичного перекладу.
Дуже стислі огляди історії українського художнього перекладу містяться в
посібниках В. Коптілова [Коптілов, 2002] та І. В. Корунця [Корунець, 2000].
На історію перекладу у 80-ті роки істотно вплинуло розвінчання
постструктуралістами (Ж. Деррідою, А. Бенджеміном та іншими) поняття
«оригінального тексту». Оскільки кожен текст, стверджували вони,
ґрунтується на інших текстах, то не існує такого поняття як стабільний
«оригінальний» текст, до якого переклади мають налаштовуватися як
підпорядковані та вірні. Здавалося, це взагалі може вибити ґрунт під ногами
перекладознавців, адже якщо немає відмінностей між джерельним та
цільовим текстами, то тоді й самого перекладу не існує. Проте саме ці думки
виявилися плідними для дослідження середньовічного перекладу, практики,
в якій межі між поняттями джерельного та цільового тексту розмиті, адже
тут «перекладач» радикально трансформує кілька джерельних текстів у
композитний цільовий текст.
Класифікувати історію перекладознавства прийнято за напрямками.
Американська дослідниця С. Басснетт виділяє цілу низку таких напрямків
[Bassnett, 1980]. Перш за все, ще в стародавньому Римі виявилися дві
протилежні тенденції. З одного боку, розвивався «вільний перехід»: читачам
був доступний грецький оригінал, і перекладач намагався створити вартий
цього оригіналу твір. З другого боку, перекладачі Біблії надавали перевагу
дослівності, оскільки навіть зміна одного прийменника могла б викликати
звинувачення в єресі. Наступна тенденція в перекладі пов’язана з
формуванням нових європейських мов. Отут в перекладах відмічаються
численні наслідування та запозичення як засіб збагатити стиль та мову.
Окремий напрямок становить «прикрашальний переклад», особливо
поширений у Франції XVIII ст., коли перекладачі перебудовували по-своєму,
«поліпшували» авторів, що перекладалися, згідно з вимогами «гарного
смаку». З інших напрямків теорії перекладу можна згадати тенденції, які
Басснетт називає «романтизмом» і «постромантизмом». Прибічники таких
концепцій (брати Шлеґелі, Ф. Шлeйєрмахер, Т. Карлейль, В. Морріс, В.
Беньямін), підкреслюючи роль перекладів у розвитку літератури та культури
народу, відстоювали збереження дивності, чужорідності мови перекладу, які
свідчили про новизну, належність до іншої культури.
У спробі відтворити цілісну картину такої надзвичайно широкої
царини, як погляди на переклад за часи його існування, Е. Честерман
виокремлює вісім великих мемів (memes) [Chesterman, 1997: 20–49]. Термін
«мем», вперше запропонований у 1970 році Р. Докінзом у науково-
популярній книжці «The Selfish Gene», як аналог гена в культурі,
визначається як «елемент культури, який, як вважається, передається
негенетичним способом, особливо наслідуванням» (Oxford English
Dictionary). Прикладами мемів, як елементів передачі культури або
наслідування, можуть служити мелодії, ідеї, стиль одягу, крилаті вирази,
техногії гончарної справи, чи будівництва арок тощо. Меми еволюціонують,
тому необхідно вивчати історію перекладу. Поширюючись, меми мутують,
часом істотно, і тому історію перекладу можливо розглядати як еволюцію
перекладацьких мемів: як послідовність ідей, що приходять і відходять
унаслідок певних соціо-культурних причин та бажань носіїв мемів. Меми
часто повторюються під різними назвами, що, звичайно, не може не впливати
на їхню мутацію. Порівняйте, 1) Перекладайте слово словом; 2)
Перекладайте близько; 3) Перекладайте буквально; 4) Перекладайте,
орієнтуючись на джерельний текст; 5) Здійснюйте семантичний переклад
(П. Ньюмарк); 6) Здійснюйте документальний переклад (Х. Норд). Жодне з
цих тверджень не означає одне й те ж саме, але зрозуміло, що вони є
проявами (мутаціями), в тій чи іншій мірі, одного і того самого мема. У різні
історичні періоди спостерігаються тенденції до домінування різних
перекладацьких мемів, і в кожному з них, очевидно, надається великого
значення якомусь конкретному аспекту перекладу. У першому мемі –
«Words» («Слова») – увага зосереджується на семантичних та лексичних
питаннях, на загальноприйнятих значеннях слів. У другому мемі – «Word of
God» («мемі Слова Божого») – підкреслюється вірність джерельному тексту,
і на перший план виносяться питання форми, причому йдеться про те, що й
граматична форма також має значення. У третьому – «Rhetoric stage»
(«Риторичному етапі») – першочергова вірність перекладача джерельному
тексту зміщується в напрямі читача, і підкреслюється важливість плавного
невимушеного стилю цільової мови. На четвертому етапі – «Logos»
(«Логос») – надається перевага творчості перекладача та збагаченню через
переклад цільової мови, ставиться під сумнів ідеал невимушеності стилю
перекладу та виносяться на передній план естетичні питання. На п’ятому –
«Linguistic stage» («Лінгвістичному етапі») – приділяється увага важливості
порівняльних досліджень, розглядаються подібності та відмінності в мовних
системах та відношення між системами джерельної та цільової мов. На
шостому етапі – «Communication stage» («Комунікативному етапі») –
згадують про наявність комунікативної події, в якій бере участь перекладач,
та підкреслюються функціональні та прагматичні аспекти повідомлення. На
сьомому етапі – «Target stage» («Етапі мети») – зазначаються можливості,
якими користуються перекладачі (та інші учасники процесу перефразування),
та підкреслюється, як переклади функціонують у своїх цільових культурах,
узгоджуючись з нормами чи порушуючи їх. А восьмий етап – «Cognition
stage» («Когнітивний етап») – повертає нас назад у центр усієї операції, до
мозку перекладача: які рішення там приймаються і чому. При діахронічному
розгляді кожен мем виступає частково як реакція на попередні комплекси
мемів, а частково як реакція на інші зміни в навколишній сукупності таких
поглядів. При синхронному розгляді сліди попередніх мемів можна звичайно
спостерігати і в комплексі поглядів даного періоду. Поточний мем містить
сліди всіх цих комплексів, причому одні посідають більш панівне місце ніж
інші [Chesterman, 1997: 49].
З усіх видів перекладу історія перекладу приділяє найбільшу увагу
перекладу художньому, мабуть, тому й перекладознавство найчастіше
звертається до нього. Серед інших видів перекладу певна увага приділялася
розповсюдженню релігійних текстів, причому здебільшого перекладів Біблії.
Практично немає жодної історії перекладу, де б не описувався переклад
Біблії від античних часів (Септуаґінти) до Реформації та Новітніх часів. Деякі
праці повністю присвячені історії перекладів Біблії [Bruce, 1970; Stine, 1990],
хоча є також і праці, в яких описано переклади Корану, Тори, буддійських
текстів. Значення перекладу в поширенні світових релігій та у винаході
нових алфавітів у зв’язку, як правило, з потребами передачі релігійних
текстів на безписемні мови представлено у колективній монографії за
редакцією Ж. Деліля та Е. Вудзверт, що вийшла англійською та
французькою мовами [Delisle, Woodsworth, 1995].
Інші види перекладу під кутом історії досліджені недостатньо. І якщо
усний (або комунікативний) переклад, який відіграє значну роль у розвитку
міжнародних відносин, став предметом кількох досліджень [van Hoof, 1991;
Roditi, 1982; Kurz, 1985], то науково - технічний переклад, незважаючи на ту
визначну роль, яку він відіграє у поширенні знань та технологій, ще чекає на
своїх дослідників, адже цей вид перекладу практично обмежується лише
згадками [Пумпянский, 1982], за винятком нещодавно надрукованої
моноґрафії С. Л. Монтґомері [Montgomery, 2000]. Історії запровадження та
тріумфального становлення перекладу на Нюрнберзькому процесі над
нацистськими злочинцями присвячена книга Ф. Ґайби [Gaiba, 1998; Gaiba,
1999], й отже, до певної міри заповнено важливу лакуну в майже абсолютно
незвіданій історії синхронного перекладу, яка лише починається писатися, як
і історія дипломатичного перекладу. Що стосується перекладу військового,
судового, комунального – то вони ще чекають на своїх майбутніх
дослідників.
Історія перекладу знає і свої «зоряні часи» – періоди особливо плідної
перекладацької діяльності, коли завдяки збігові сприятливих політичних,
культурних та мовних обставин, звичайно під патронатом якоїсь конкретної
особистості, виникали «школи» перекладу. Так, Багдадській школі перекладу
за часів Аббасидів, що виникла навколо особистості Хунайна Ібн Ісхака,
присвячена книга М. Салами-Карр [Salama-Carr, 1990], переклад в Іспанії в
XII–XII став предметом низки книг та статей [Foz, 1988; Foz, 1991; Foz, 1998;
Pym, 1994; Pym, 1998; Pym, 2000], так само як й Охридська та Преславська
школи перекладу в середньовічній Болгарії [Lilova, 1997; Ivanova-Mircheva,
1980].
Другим варіантом розгляду історії художнього перекладу є вивчення
низки перекладів творів (та їх сприйняття) визначних письменників, таких, як
Гомер, Шекспір, Бокаччо, Сервантес тощо, чи визначних творів, як-от
«Тисяча і одна ніч» чи «Розрада від Філософії» Боеція. Прикладом такого
підходу стала збірка есеїв з європейських перекладів Шекспіра, що вийшла
під редакцією Делабастіти та Д'юльста [Delabastita, D’hulst, 1993].
На додаток до згаданих праць з історії перекладу, що вийшли останнім
часом, варто згадати кілька збірок висловлювань про переклад. Так, збірка,
яку уклали Р. Шульте та Дж. Бігене [Schulte, Biguenet, 1992], являє собою
антологію найбільш відомих висловлювань про переклад з давніх давен до
наших часів. Інші антології побудовані за іншими принципами. Збірка А.
Лефевра [Lefevere, 1977] містить лише тексти німецьких теоретиків
перекладу в перекладі англійською мовою, а збірку П. Оргелена, за винятком
кількох античних висловлювань, цілком віддано французьким авторам
[Horguelin, 1981/ 2003]. Аналогічну збірку на іспанському матеріалі видав Х.
Сантойо [Santayo, 1975]. Англійське перекладознавство з 1650 до 1800 року
представлене у збірці Т. Р. Стейнера [Steiner T.R., 1975], а французька теорія
перекладу у висловах з 1748 по 1847 рік у збірці Л. Д'юльста [D’hulst, 1990].
Читанка більш сучасних думок про переклад була укладена Е. Честерманом
[Chesterman, 1989]. Існує також збірка висловлювань російських
письменників XVIII–XIX ст. про переклад за редакцією А. В. Федорова
[Федоров, 1960], а от аналогічних антологій українською мовою чи на
українському матеріалі досі немає.
За тематичним принципом побудовано іншу збірку A. Лефевра
[Lefevere, 1992], де представлені латинські, французькі, німецькі та
англійські автори, що висловлювалися про перекладацьку техніку, роль
покровительства та протегування тощо. Проте, мабуть, найзначнішою
антологією висловлювань про переклад є збірка Д. Робінсона «Western
Translation Theory from Herodotus to Nietzsche», що містить фраґменти з
понад 90 авторів, з V ст. до н. е. до кінця XIX ст., з бібліографічною довідкою
на кожного автора [Robinson, 1997/ 2001].
З початку 90-х років наступає новий етап, коли на зміну атомістському
підходу, за яким дослідження зосереджувалися на якійсь певній мові,
якомусь певному столітті, якомусь перекладачеві, приходять спроби
змалювати історію перекладу більш великими мазками, розкрити загальну
історію перекладу. До таких праць слід віднести «Історію перекладу на
Заході» А. ван Гуфа [Van Hoof, 1991] та «Історію перекладу від Цицерона до
Беньяміна» М. Баллара [Ballard, 1992] з акцентом на пошуки методу
перекладу. Ще більше грандіозною є п’ятитомна історія перекладу в нарисах,
започаткована Г. Фермеєром [Vermeer, 1997], який висвітлює головні
принципи, що панують у перекладі на певному відрізку історії. Частково
спираючись на власну «скопос-теорію», Фермеєр у своїй історії намагається
визначити міру, до якої перекладачі враховують відмінності в культурі, а
також очікування та конвенції і норми поведінки цільової аудиторії. Проте в
термін приблизно з IX ст. н. е. він особливу увагу приділяє перекладу в
німецькомовних країнах.
Різні методи написання історії перекладу відбивають дві протилежні
тенденції сучасної історіографії: одна полягає в роздрібненні поля
дослідження на все дрібніші та дрібніші ділянки по мірі зростання
конкретизації, інша ж рухається в напрямку поєднання мозаїчних шматочків,
щоб утворити глобальну історичну картину. Поєднати ці тенденції стало
можливим завдяки колективній праці, яка має ту перевагу, що вносить
елемент плюралізму в погляди на історію перекладу в світі, а звідси
випливають і певна широта та міра об’єктивності. Останніми роками праці
міжнародних колективів суттєво сприяють електронні інформаційні мережі.
 На даний момент відомо кілька таких міжнародних проектів. Один з них
– проект спеціального дослідницького центру при університеті Ґеорга-
Августа в Ґеттінгені, яким започатковано спільну багатодисциплінарну
програму дослідження художнього перекладу. Створений колектив вивчає
репрезентативні переклади, спершу в німецькомовних країнах, досліджуючи
мовні, літературні та культурні пари (англо-німецьку, шведсько-німецьку,
польсько-німецьку тощо). Досліджуються твори, що найбільш часто
перекладалися, авторів, яких найчастіше перекладали десь з кінця XVIII ст.
На другому етапі зусилля концентруються на розробці багатосторонніх
проектів. Головна задумка полягає в тому, що історичний портрет перекладу
можна найліпше виконати, зосередившись на найбільш вражаючих
відмінностях між цільовим та джерельним текстами. Праці Ґеттінгенської
групи знайшли своє відображення в чисельних публікаціях, головним чином
в серії «Göttinger Beiträge zur internationalen Übersetzungsforschung».
Особливо новаторськими виявилися праці цієї групи в царині дослідження
перекладу драматичних творів.
Іще одним прикладом широкомасштабної колективної роботи є II
частина «Routledge Encyclopedia of Translation Studies» за редакцією М.
Бейкер, що повністю присвячена історії перекладу і складається з чисельних
нарисів з історії перекладу за «традиціями» [Baker, 1997], як-от французька,
німецька, польська, італійська, російська, словацька, ісландська, японська,
турецька тощо. На жаль, українську традицію в енциклопедії не
представлено.
Не менш значною працею є «Енциклопедичний словник з
перекладознавства» під редакцією Г. Салєвські, спільно написаної
перекладознавцями Західної та Східної Європи, де понад 100 сторінок
присвячено історії перекладу.
І мабуть, найбільш грандіозним проектом на даний момент є
енциклопедія з перекладознавства, що готується міжнародним колективом до
друку у видавництві «Walter de Gruyter». Ця енциклопедія буде в трьох томах
під редакцією семи відомих учених. Розділ, присвячений історії перекладу,
під назвою "Історія перекладу та культури» становитиме майже половину
цього видання. Мета цього розділу подати сучасну всесвітню історію
перекладу з найдавніших часів до наших днів. Іншими значними
колективними працями з історії перекладу обіцяють стати п’ятитомна
«Oxford History of Literary Translation in English» за редакцією П. Франса та
С. Ґіллеспі та «Historia de la traduccion en Espana» за редакцією Е. Піма.
У колективній збірці «Перекладачі в історії», створеній під егідою
Міжнародної федерації перекладачів авторським колективом, очолюваним
Ж. Делілем та Е. Вудзверт [Delisle, Woodsworth, 1995], історію перекладу
подано не всеохоплююче та вичерпано, а вибірково й за тематичним
принципом. Було виділено дев’ять тем, і над кожною працювала окрема
команда дослідників під керівництвом «головного автора». Наголос тут
робиться на внесок перекладачів у інтелектуальну та культурну історію світу:
винайдення алфавітів, становлення національних літератур, розвиток
національних мов, поширення релігійних текстів, поширення знань, передача
культурних цінностей, створення словників та роль перекладачів у творенні
історії. Важливо підкреслити й те, що це перша значна праця з історії
перекладу, якій не є властивим євроцентризм.
Спеціалістами з багатьох країн створено й «Oxford Guide to Literature in
English Translation» («Оксфордський путівник літературою в перекладах
англійською») під редакцією П. Франса [France, 2000], який дає сучасне
уявлення про те, як завдяки перекладу значні твори світової літератури стали
надбанням літератури англійської. У першій частині дискутуються деякі
теоретичні питання та подається огляд історії перекладу англійською за
періодами (середні віки, Відродження, неокласицизм та Просвітництво, часи
Романтизму та Вікторіанська доба, від пізніх вікторіанців до нашого часу) та
за жанрами (переклад поезії, драматичних творів та оперних лібрето, дитячої
літератури, сакральних текстів, усних ). У другій частині матеріал розміщено
за джерельними мовами, за історією перекладу окремих конкретних текстів
( напр., «Калевала», Коран), авторів (Горацій, Достоєвський), жанрів
(китайська поезія, італійська проза XX ст.), національних літератур
(угорська).
Переклад відігравав та відіграє ключову роль у розвитку світової
культури. Як казав Ніцше: «Міру відчуття епохою історії можна виміряти по
тому, як в цю епоху перекладають тексти, та по тому, як ця епоха включає до
свого буття епохи минулі та книги минулих епох» (Nietzsche, 1963). Історія
світової культури, розглянута під кутом перекладу, демонструє постійний
рух ідей та форм, а також те, що завдяки діяльності перекладачів культури
засвоюють нові впливи. Вона відкидає стереотипну думку, що все почалося
на Заході, й підриває саму ідею про жорсткі межі між Заходом та Сходом.
Простежити шляхи взаємовідносин між культурами і є метою історії
перекладу. І хто б ми не були, і де б ми не жили, але завдяки перекладу ми є
сучасниками будь-якої історичної епохи і громадянами кожної із країн.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Зорівчак Р. П. Художній переклад в Україні і буття нації. / Зорівчак Р.

П. // Записки перекладацької майстерні. 2000 – 2001. Том 1. – Львів:
Простір-М, 2001. – С. 9–17.
2. Жирмунский В. М. Гете в русской литературе. / Жирмунский В. М. – Л.:
Академия, 1937.
3. Кальниченко О. А., Подміногін В. О. Переклад vs адаптація. /
Кальниченко О. А., Подміногін В. О. // Вiсн. Харк. нац. ун-ту iм. В.Н.
Каразiна, № 636, 2004. – С. 201–205.
4. Кацнельсон С. Д. Предисловие. / Кацнельсон С. Д. // А.В. Десницкая,
С. Д. Кацнельсон (ред.). // История лингвистических учений. Древний
мир. – Ленинград: Наука, 1980. – С. 3–6.
5. Комиссаров В. Н. Теория перевода. / Комиссаров В. Н. – М.: Высшая
школа, 1990.
6. Копанев П. И. Вопросы теории и истории художественного перевода. /
Копанев П. И. – Минск: БГУ , 1972.
7. Коптілов В. В. Теорія і практика перекладу. / Коптілов В. В. – К.: В-во
Київ. yн-ту. – 1982.
8. Коптілов В. В. Теорія і практика перекладу. / Коптілов В. В. – К.:
Юніверс, 2002.
9. Корунець І. В. Теорія і практика перекладу (аспектний переклад). /
Корунець І. В. – Вінниця: Нова книга, 2000.
10. Левин Ю. Д. Русские переводчики XIX века и развитие
художественного перевода. / Левин Ю. Д. – Л.: Наука, 1985.
11. Москаленко М. Н. Тисячоліття: Переклад у державі слова //
Тисячоліття: Поетичний переклад України-Русі. / Москаленко М. Н. –
К.: Дніпро, 1995. – С. 5–38.
12. Пумпянский А. Л. Введение в практику перевода научной и
технической литературы на английском языке. / Пумпянский А. Л. –
М.: Наука, 1981. – С. 301–327.
13. Семенец О. Е., Панасьев А. Н. История перевода. / Семенец О. Е.,
Панасьев А. Н. – К.: КГУ. – 1989.
14. Семенец О. Е., Панасьев А. Н. История перевода. / Семенец О. Е.,
Панасьев А. Н. – Киев: Либідь, 1991.
15. Стріха М. Історія й сьогодення українського поетичного перекладу
(ХІІ – ХХ ст.). / Стріха М. // Записки перекладацької майстерні. Том 2.
– Львів: Простір-М, 2002.
16. Федоров А. В. Введение в теорию перевода. / Федоров А. В. – М.: Изд-
во литературы на иностранных языках, 1953.
17. Фінкель О. М. Теорія й практика перекладу. / Фінкель О. М. – Х.,
1929.
18. Шор В. Е. Как писать историю перевода. / Шор В. Е. // Мастерство
перевода: Сб. 9. – М.: «Сов. писатель», 1973. – С. 277–295.
19. Arencibia L. Apuntes para una historia de la traducción en Cuba. /
Arencibia L. // Livius. – 1992. – No. 3. – Р. 1–30.
20. Baker M. (ed.) Routledge Encyclopedia of Translation Studies. / Baker M. –
London and New York: Routledge, 1997.
21. Ballard M. De Cicéron à Benjamin. Traducteurs, traductions, réflexions. /
Ballard, M. – Lille: Press Universitaires de Lille, 1992.
22. Bassnett S. Translation Studies. / Bassnett S. – London and New York:
Routledge, 1980.
23. Beer J. Translation Theory and practice in the Middle Ages. / Beer J. –
Kalamagroo, Michigan: Western Michigan University, 1997.
24. Berman A. L’Epreuve de l’étranger. / Berman A. – Paris: Editions
Gallimard, 1984.
25. Bruce F. F. The English Bible. A History of Translation from the Earliest
Versions to the New English Bible. / Bruce F. F. – New York: Oxford
University Press, 1970.
26. Cary E. La traduction dans le monde moderne. / Cary E. – Geneva: George
& Cie, 1956.
27. Chavy P. Traducteurs d’autrefois. Moyen Age Renaissance. Dictionnaire
des traducteurs et de la littérature traduite en ancien et moyen français (842–
1600), 2 vols. / Chavy P. – Paris: Champion-Slatkine, 1988.
28. Chesterman A. (ed.) Readings in Translation Theory. / Chesterman A. –
Helsinki: Oy Finn Lectura Ab, 1989.
29. Chesterman A. Memes of Translation: The Spread of Ideas in Translation
Theory. / Chesterman A. – Amsterdam: John Benjamins, 1997.
30. Copeland R. Rhetoric, Hermeneutics and Translation in the Middle Ages:
Academic Traditions and vernacular texts. / Copeland R. – Cambridge:
Cambridge University Press, 1991.
31. Cronin M. Translating Ireland. /Cronin, M. – Cork: Cork University Press,
1996.
32. D’hulst L. Enseigner la traductologie. / D’hulst L. // Meta. – 1994. – Vol.
39. No 1. – Р. 8–14.
33. D’hulst L. Сent ans de théorie française de la traduction. De Batteux à Littré
(1748–1848). / D’hulst L. – Lille: Presses Universitaites de Lille, 1990.
34. Delabastita D., D’hulst L. (eds.) European Shakespeare in the Romantic
Age. / Delabastita D., D’hulst L. – Amsterdam and Philadelphia: John
Benjamine, 1993.
35. Delisle J., Woodsworth J. (eds.) Translators through History. / Delisle J.,
Woodsworth J. Amsterdam and Philadelphia: John Benlamins, 1995.
36. Delisle J. La traduction an Canada./Translation in Canada, 1534–1984. /
Delisle J. – Ottawa: Les Presses de l’Université d’Ottawa, 1987.
37. Ellis R. (ed.) The Medieval Translator II (Westfield Publications in
Medieval Studies 5). / Ellis R. – London: Centre for Medieval Studies,
Queen Mary and Westfield College, XVI, 1991.
38. Ellis R. (ed.) Translation in the Middle Ages (New Comparison 12). / Ellis
R. – Colchester: University of Essex, 1991.
39. Ellis R., Evans R. (eds.) The Medieval Translator 4. / Ellis R., Evans R. –
Exeter: Exeter Univ. Press, 1994.
40. Ellis R., Wogan-Browne J., Medcalf S., Meredith P. (eds.) The Medieval
Translator 1. / Ellis R., Wogan-Browne J., Medcalf S., Meredith P. –
Cambridge: D.S. Brewer, 1989; Woodbridge, Suffolk: D.S. Brewer, 1989.
41. Ellis R., Tixier R. (eds.) The Medieval Translator 5. / Ellis R., Tixier R. –
Turnhout: Brepols, 1995.   
42. Foz C. La traduction-appropriation: le cas des traducteurs tolédans des 12e
et 13e siècles. / Foz C. // TTR: Traduction, Terminologie, Rédaction. –
1988. – Vol. 1. – No. 2. – P. 59–64.
43. Foz C. Pratique de la traduction en Espagne au Moyen Âges: les travaux
tolédans. / Foz C. // Ellis R. (ed.) The Medieval Translator, 1991.
44. Foz F. Le traducteur, l'Englise et le Roi. / Foz F. – Аrras\Ottawa,
Artois\Presses de l'Universite d'Ottawa, 1998.
45. France P. (ed.) The Oxford Guide to Literature in English Translation. /
France P. – Oxford: OUP, 2000.
46. Friedberg M. Literary Translation in Russia: A Cultural History. / Friedberg
M. – University Park, PA: The Pennnnsylvania State Univ. Press, 1997.
47. Gaiba F. Interpretation at the Nuremberg Trial. / Gaiba F. // Interpreting. –
1999. – Vol. 4. – No. 1. – P. 9–22.
48. Gaiba F. Origin of Simultaneous Interpretation. The Nuremberg Trial. /
Gaiba F. – Ottawa: University of Ottawa Press, 1998.
49. Hieronym. Ad Pammachiam de optimo genere interpretandi // Sancti
Eusebii Heronymi epistulae. 2 vols. Hieronym. / Ed.: Hilberg I. CSEL LIV–
LVI. – Vienna: Tempsky/ Leipzig: Freytag. – 1910–1918. – Vol. LIV. – P.
503–526.
50. Horguelin P. Anthologie de la manière de traduire. / Horguelin P. –
Montreal: Linguatech, 1981.
51. Huet P.-D. De interpretatione libri duo. / Huet P.-D. – 1666; Репринт:
Stude: Holveg, 1680.
52. Ivanova-Mircheva D. The Bulgarians – The First Translators into Their
Own Language in Mediaeval Europe. / Ivanova-Mircheva D. // Babel. –
1980. – Vol. 26, No. 2. – P. 101–105.
53. Jakobson R. On Linguistic Aspects of Translation. / Jakobson R. // Venuti
L. (ed.). The Translation Studies Reader – L.; N.Y.: Routledge, 2000. – P.
113–118. В рос. перекладі: Якобсон Р. О лингвистических аспектах
перевода. // Роман Якобсон. Избранные работы. – М.: Прогресc, 1985. –
С. 361–368.
54. Johnson S. The Art of Translation. / Johnson S. // Steiner, T.R. (ed.).
English Translation Theory: 1650–1800. Assen and Amsterdam: van
Gorcum, 1975. – P. 117–121.
55. Kelly L.G. The True Interpreter: A History of Translation Theory and
Practice in the West. / Kelly L.G. – New York: St. Martin’s Press, 1979.
56. Kurz I. The Rock Tombs of the Princes of Elephantine: Earliest References
to Ineterpretation in Pharaonic Egypt. / Kurz I. // Babel, 1985. – Vol. 31 (4).
– P. 213–216.
57. Lambert J. Anthologies et Historiographies. / Lambert J. // Target. – 1993. –
Vol. 5. – No 1. – P. 89–96.
58. Lefevere A. (ed. and trans.). Translation/History/Culture: A Sourcebook. /
Lefevere A. – New York and London: Routledge, 1992.
59. Lefevere A. Translating Literature: The German Tradition from Luther to
Rosenzweig. / Lefevere A. – Assen and Amsterdam: van Gorcum, 1977.
60. Lefevere A. Voltaire, Shakespeare, Jules César et la traduction. / Lefevere
A. // Еquivalences. – 1983. – Vol. 14. – No. 2/3. – P. 19– 28.
61. Lilova A. Bulgarian Tradition. / Lilova A. // Routledge Encyclopedia of
Translation Studies. / Lilova A. – Routledge: London and New York, 1997.
– P. 347–355.
62. Montgomery S. L. Science in Translation: Movements of Knowledge
Through Culture and Time. / Montgomery S. L. – Chicago: University of
Chicago Press, 2000.
63. Mounin G. Les Belles Infidèles. / Mounin G. – Lille: Presses Universitaires
de Lille, 1955.
64. Nietzsche F. Die fröhliche Wissenschaft / F. Nietzsche // Das Problem des
Übersetzens / Ed. H. J. Störig. – Darmstadt: Wissenschaftliche
Buchgesellschaft, 1963. – S. 137–139.
65. Pym A. Method in Translation History. / Pym A. – Manchester: St. Jerome
Publishing, 1998.
66. Pym A. Negotiating the Frontier. Translators and Intercultures in Hispanic
History. / Pym A. – Manchester: St. Jerome Publishing, 2000.
67. Pym A. Twelfth-century Toledo and Strategies of the Literary Troyan
Horse. / Pym A. // Target. – 1994. – Vol. 6. – No. 1. – Р. 43–66.
68. Robinson D. Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. /
Robinson D. – Manchester: St. Jerome Publishing, 1997.
69. Robinson D. Translation and the Repayment of Debt. / Robinson D. //
Delos. – 1997. – Vol. 7. – No. 1–2. – P. 10–22.
70. Roditi E. Interpreting: its history in a nutshell. / Roditi E. – Washington:
Georgetown University, 1982.
71. Roland R. Interpreters as Diplomats. A Diplomatic History of the Role of
Interpretess in World Politics. / Roland R. – Ottawa: Univ. of Ottawa Press,
1999.
72. Salama-Carr M. La Traduction à l’Epoque Abbasside. / Salama-Carr M. –
Paris: Didier-Erudition, 1990.
73. Santayo J. C. Teoria y critica de al traductión: antologia. / Santayo J. C. –
Bellaterra: Servei de Publicacións de la Universitat Autónoma de Barcelona,
1975.
74. Savory T. H. The Art of Translation. / Savory T. H. – London: Cape, 1957.
75. Schulte R., Bignenet J. (eds.) Theories of Translation: An Anthology of
Chicago Press. / Schulte, R., Bignenet J. – 1985/1992.
76. Steiner G. After Babel: Aspects of Language and Translation. – London,
Oxford and New York: Oxford University Press, 1975.
77. Steiner T.R. (ed.) English Translation Theory: 1650 – 1800. Assen and
Amsterdam: van Gorcum. – 1975.
78. Stine P.C. (ed.) Bible Translation and the Spread of the Church. /Stine, P.C
– Leiden: E.J. Brill, 1990.
79. Van Hoof H. Histoire de la traduction en occident: France, Grand-Bretagne,
Allemagne, Russie, Pays-Bas. / Van Hoof H. – Paris et Louven: Duchlot,
1991.
80. Van Hoof H. Théorie et pratique de l’interprétation. / Van Hoof H. –
Munich: Max Hueber Verlag, 1962.
81. Vermeer H. J. Skizzen zur einer Geschichte der Translation. / Vermeer H. J.
– Vol. 1 and 2. – Frankfurt a. M. : IKO – Verlag für Interkulturelle
Kommunikation, 1992.
 82. Wills W. Translation and Interpreting in the 20th Century: Focus on German.
/ Wills W. – Amsterdam/Phila.: John Benjamins, 1999.
83. Woodsworth J. History of Translation.//Routledge Encyclopedia of
Translation Studies. / Woodsworth J. – London and New York: Routledge,
1997. – P. 100–105.

Розділ 1.
НАЙДАВНІШІ ЗГАДКИ ПРО ПЕРЕКЛАД
Зазвичай історію перекладу та перекладацької думки ведуть лише від
часів стародавнього Риму та Александрії ІІІ ст.. до н. е., де було здійснено
переклад грецькою мовою з гебрайської Старого Заповіту, так звану
Септуагінту. Але ж переклад як суспільне явище існував набагато раніше.
Вивчення цієї лакуни лише розпочинається і м е т о ю даного розділу є
зібрання різних даних про переклад, починаючи від самих перших згадок про
нього (бл. 2500 р. до н. е.) і закінчуючи ІІІ ст.. до н. е., ознайомлення з ними
широкого перекладацького загалу та аналіз того, як перші теоретичні думки
про переклад та мову впливають на сучасні перекладацькі, і не лише
перекладацькі, концепції.
Найдавніші свідчення про використання перекладу – це написи, знайдені
на гробницях правителів (номархів) Елефантини, що відносяться до ІІІ
тисячоліття до н.е. [1]. Ці правителі часів VI династії жили в двомовному
прикордонному регіоні давнього Єгипту. Можливо, самі напів-нубійці, і
таким чином знайомі з мовою чи мовами племен, з якими підтримували
стосунки єгиптяни, ці правителі стали “наглядачами драгоманів” [1, 213].
Незважаючи на той факт, що єгиптяни проявляли мало шани до іноземних
мов, обов’язки цих князьків вважалися достатньо важливими, щоб
заслужити на спеціальну згадку і бути включеними до переліку інших їхніх
титулів [1, 218]. “…Його Величність послав мене другого разу одного. Я
вирушив дорогою на Елефантину і повернувся з Іртдже, Мехеру, Тереросу
та Іртджетджу за вісім місяців. Я повернувся і привіз з цієї країни дари у
великій кількості, подібним яким ще ніколи до цієї землі не привозили. Я
повернувся через землі дому вождя Зату та Іртдже. Я відкрив ці краї.
Ніколи раніше, виявляється, цього не робили жоден наш правитель та
наглядач над драгоманами, котрі ходили в Ям до мене…”(фрагмент з цього
напису).
Проте існують інші матеріальні свідчення про існування перекладу. Це –
словники. Словники існують стільки, скільки існує сама писемність.
Шумерські таблички, що відносяться до 2600 р. до н.е., – це найстаріші
номенклатури, котрі збереглися до наших днів. Ці таблички слугували
одномовними словниками, перелічуючи професії, худобу, посуд, реманент,
божества. У них наводяться терміни, прийняті школами писців, і ці переліки
стали основою більш повного словника цієї мови, укладеного біля 2200 року
до н.е. [2].
 Як свідчать глиняні таблички з написом вавилонською та урійською
мовами, які було знайдено в Ноузі (2500 р. до н.е.), двомовна лексикографія
також з’явилася у шумерів [3, 66-67]. Аккадсько-шумерська двомовність
зародилась при запозиченні аккадцями шумерської мови, коли 1900 р. до н.е.
шумерські писці, що вже звикли складати переліки слів однією мовою,
почали додавати до шумерських слів аккадські переклади. Так виникли
перші двомовні словники. У наш час уже розкопано досить багато різних
їхніх зразків. А під час археологічних розкопок в Угариті було знайдено
чотирьохмовний шумерсько- аккадсько- хурритсько- угаритський словник
[2].
Робота над історією усного перекладу в його численних різних формах та
обставинах лише розпочалася. Через відсутність ідеальних, надійних
письмових свідчень деякі лакуни, мабуть, ніколи не будуть заповнені,
особливо в ті періоди, коли внаслідок владних відносин підносили одну мову
за рахунок приниження інших. Добре відомо, наприклад, що давні греки
мали мало поваги до мов інших народів, називаючи їх “ варварськими”. Так
само й у стародавніх Єгипті та Римі інші мови також не цінувалися, що мало
своїми наслідком те, що еліта не робила спроб вивчати мови, хіба що за
винятком мови грецької. І все ж у ІІІ тис. до нашої ери у єгиптян був
ієрогліф, котрий означав “(усно) перекладати.”
Незважаючи на наявність товмачів за давніх часів, до доби Відродження
вони згадувалися не часто [4]. Можливо, впливовим чинником тут був
пріоритет письмового тексту над усним. Соціальний статус тлумачів також
може служити поясненням їх не частої появи на шпальтах історичних
анналів: адже часто вони були змішаної етнічної та культурної належності,
часто жінками, рабами або належали до нижчих каст [4, 6]. Безсумнівно одне,
вони були посередниками між віддаленими культурами; і місце, на яке вони
заслуговують, не відповідає тому місцю, що знайшло відображення в
історичних пам’ятках.
Рання згадка в Біблії про володіння кількома мовами та про навички
перекладу зустрічається в ІІ Книзі Царів (ІІ Царів 18: 26), де урядовця царя
Ассирії Санхериба єврейські парламентері прохають: “Розмовляй, будь
ласка, з твоїми рабами по-арамейському, бо ми розуміємо цю мову; не
говори до нас по-юдейському, щоб не розуміли люди, оті на мурі.”, та в Книзі
Пророків (Ісаї 36: 11) також: “Говори, будь ласка, з твоїми слугами по-
арамейському, бо ми розуміємо! Не говори з нами по-юдейському в слух
людей, що на мурі.” [5].Отже, ассирійські воєначальники могли спілкуватися
гебрейською та арамійською мовами, ну й також, зрозуміло, власною
ассирійською. З Книги Буття (Буття 42: 23) ми дізнаємося, що Йосиф, як
верховна єгипетська особа говорить до своїх братів, які щойно прибули з
Ханаану, а вони не впізнали його і не знають, що він їх розуміє, адже
говорить він через перекладача. “Вони ж не знали, що Йосиф розуміє їх, бо
між ними був перекладач” (Буття 42: 23).
 Крім того, у нас є тверді, буквально кажучи, докази у вигляді написів на
камені про зацікавленність правителів багатонаціональних імперій у тому,
щоб їхні закони та накази були зрозумілими. Такі написи дійшли до наших
часів (як двомовні, так і тримовні), найбільш відомими з числа яких є напис у
Бегістуні в Ірані, написи на Розеттському камені та на обеліску в Філах,
обидва з Єгипту. В них той самий текст наведено різними мовами, так щоб
його могли зрозуміти різні етнічні группи населення. Так, Бегістунський
напис перського царя Дарія (бл. 521 року до н.е.) містить один і той же текст
трьома мовами: давньоперською, аккадською та еламською. Завдяки цьому
напису ассирологам (Г.К. Роулінсону та іншим) вдалося розшифрувати та
прочитати клинописні тексти аккадською, а пізніше й еламською мовами.
Цінним ключем для розшифрування єгипетських ієрогліфів став камінь з
форту Св. Жюльєна, ель-Рашид (Розетта), в Єгипті, що містить декрет,
прийнятим радою жреців на підтвердження культу фараона
тринадцятилітнього Птоломея V на відзнаку його першої річниці на троні
(196 рік до н. е), який було вибито на камені тричі: ієрогліфами ( що типово
для жрецьких наказів), демотичним письмом (давньоєгипетське письмо, яке
використовувалося в побутових записах) та грецькою мовою (мовою
врядування). Значення цього напису для єгиптології велетенське. Адже
незабаром ієрогліфи вийдуть із вжитку й на кінець IV ст. н.е. зникнуть
знання того, як їх читати та писати. Співставлення грецького та єгипетського
текстів дало в 1822 році Ж.-Ф. Шампольону ключ до розшифрування
давньоєгипетських ієрогліфів, й пізніше він та його послідовники повністю
розкрили всю складну систему єгипетської писемності й змогли прочитати
інші єгипетські тексти. Вслід за написом на камені було прочитано численні
тексти, написані на папірусах, виконаних з волокон особливої тростини.
Таким чином, історична наука завдяки перекладу отримала в своє
розпорядження давньоєгипетські літописи, численні повчання, казки та
повісті, а також велетенську кількість релігійно-магічної літератури.
Найдавніші документально засвідчені посилання на потребу в усному
перекладі, якщо ще не на сам переклад, насправді є близько-східного
походження і скоріше легендарні та міфічні, аніж строго історичні. Проте
“змішання мов”, що його заподіяв Єгова по відношенню до зухвалих
будівельників Вавилонської вежі, поза сумнівом спонукало уже в наступному
поколінні окремих осіб, які могли вже бути білінгвами змішаного
походження, пропонувати свої послуги як перекладачі. Народи
старозаповітних часів, за відчутним винятком єгиптян, хеттитів та персів,
майже всі спілкувалися семітськими мовами, які, навіть у наші дні, в
багатьох відношеннях залишаються настільки схожими, що той, хто
розмовляє літературною гебрейською мовою може, в певній мірі, зрозуміти
того, хто говорить літературною арабською мовою. А коли Мойсей, якого
виховала дочка фараона і який, напевне, говорив єгипетською, пізніше
виводив євреїв з єгипетського рабства, “з-поміж людей чужої мови”, як
стверджується в Біблії, то багато хто з цих євреїв безперечно був двомовним,
або міг розуміти накази своїх єгипетських володарів, а декотрих можна було
б назвати напевне тлумачами. І хоча в Біблії містяться посилання на
дипломатичні та торговельні відносини царя Соломона з багатьма
чужоземними владарями, такими як Хірам, цар Тиру, в цих коротких згадках
ми знайдемо більше відомостей про їхніх “мерзенних” богів, аніж про їхні
мови. [4]. Давні греки так само, як правило, зневажали мови інших народів і
посилалися на них, в кращому випадку, як на “варварські”, очевидно, слово
звуконаслідувального походження, яке, мабуть, означало “тарабарщину” або
“незрозумілу нісенітницю”. Якщо ще не за часів троянської війни, коли
карійці вже зображалися Гомером “варварами”, то, принаймні, за доби
Геродота, як можна припустити, греки, одначе, не зважаючи на свої
етноцентричні культурні та мовні упередження, починають відчувати
потребу в тому, щоб звертатися до послуг перекладачів, переважно у своїх
торгівельних зв’язках з іншими народами та в своїх широко розкиданих
колоніях в Малій Азії, вздовж чорноморського узбережжя, в Єгипті, Кирені,
південній Ґаллії та в Гіспанії [4]. Навіть уявити неможливо, що аргонавти
спілкуються з місцевим населенням Колхіди без перекладачів, чи Іфігенію,
яка живе серед скіфів у Тавриді і не вивчила в достатній мірі їхню мову, щоб
пізніше служити перекладачем своєму брату Оресту. Якщо говорити в більш
історичному контексті, то греки з процвітаючих прибережних колоній
Великої Греції, в південній Італії, на Сицилії, Кирені, південній Ґаллії та
Гіспанії за часів Алквіада й пізніше безсумнівно використовували
перекладачів у своїх зв’язках із своїми італійськими, сицилійськими,
африканськими, галльськими чи іберійськими сусідами, а також із своїми
торговими конкурентами фінікійцями. Проте класична грецька література
взагалі не згадує про послуги перекладачів, можливо тому, що не вважала їх
достатньо важливими для згадки [4]. Та й класичні римські автори з
предмету усного перекладу зовсім не були велеречивіше. У всіх хроніках
Лівія про війни Риму та його дипломатичні стосунки ми, напрклад, не
знайдемо жодних згадок про використання тлумачів у відношеннях римлян з
етрусками, чи пізніще римлян з карфагенцями, галлами або іберійськими
племенами Гіспанії.
Найдавніші ясні посилання на послуги професійних усних перекладачів
починають з’являтися в грецькій літературі в часи славнозвісних походів
Олександра Македонського до Азії, коли його військо досягло Індії. Під час
цих кампаній, щоб бути в змозі спілкуватися з представниками різних
народів, які він підкорив або з якими уклав союзницькі відносини, йому
нерідко доводилося звертатися до перекладачів. Деякі грецькі історики навіть
висунули припущуння, що Олександр сам подбав про те, щоб вивчити,
принаймні, перську мову, хоча вони також і дорікали йому, що він,
сподіваючись досягти більшої популярності серед своїх нових азійських
підданців, облишив власні грецькі традиції. Посилання на існування
тлумачів, проте, у всій єврейській, грецькій та римській літературі
класичності все ще трапляється рідко, хоча існують всі підстави припустити,
що багато хто з євреїв став тлумачем під час Вавилонського полону, чи за
перських царів часів Естер, чи що деякі з грецьких воїнів, які ходили з
Ксенофонтом до Внутрішньої Азії, повернулися додому з практичним
знанням якоїсь азійської мови [4].
Майже у всіх міфологіях світу можна знайти віру в те, що у час творення
світу мова була єдиною. Ця мова забезпечувала можливість усіх людей
спілкуватися поміж собою. А потім відбулася якась подія, що призвела до
появи багатьох мов. Згідно юдео-християнської традиції, як записано у Книзі
Буття (Книга Буття 11: 1 – 9), таке змішання мов стало Божою карою за
людську зухвалість. Уривок з Книги Буття, що описує цю подію, пов’язує її з
будівництвом Вавилонської вежі. Біблійна притча про Вавилонську вежу
здавна привертає увагу перекладачів та перекладознавців, адже це –
старозаповітна оповідь про розподіл мови на багато різноманітних мов,
притча, яку часто розглядають як міф про походження перекладу [6, 21].
Таким чином, Вавилонська вежа – не лише символ людської пихи та
марноти, нашого необмеженого честолюбства, але й символ припинення
існування єдиної загальної мови, й отже, виникнення потреби в перекладі та
перекладачах. Саме звідси й походить назва журналу Міжнародної федерації
перекладачів (FIT) “Babel”; звідси й назва книги Джорджа Стейнера про
переклад “After Babel” (1975) [7]; звідси й назва статті Жака Дерріди “Des
Tours de Babel” (1985) [8], в якій здійснюється деконструкція есе Вальтера
Беньяміна „Місія перекладача”[9], й цей перелік можна продовжувати і
продовжувати.
Однак, історія про Вавилонську вежу піднімає більше запитань, аніж
дає відповідей, що, поза всяким сумнівом, є її принадною ознакою. Як же
нам розуміти цей міф про одну мову?
Деякі автори, і в першу чергу німецькі романтики від Гердера та братів
Шлегелів, потім Вільгельма Гумбольдта та Гете, до численних пост-
романтиків від Вальтера Беньяміна до Гайдеггера та Джорджа Стейнера,
хотіли вірити в первісну мову, яку було втрачено при розсіюванні мов у
Вавилоні, і якої можна знову досягти завдяки досконалому (або навіть, за
Беньяміном, не досконалого) містичному перекладу. Таким чином, згідно цих
уявлень, перекладач стає рятівником світу, відновником первісної мовної
єдності, яку боги змішали на рівнинах Шинеар-краю. Споріднений міф,
створений „науково” під впливом німецьких романтиків в середині ХІХ ст.
Августом Шлейхером (1821 – 68), це – міф про походження
індоєвропейських народів, котрі колись розмовляли єдиною чистою
прамовою, або Ursprache, названою індоєвропейською прамовою.
У цьому фрагменті з Книги Буття висловлюється визнання характерної
риси близькосхідного регіону на відміну від двох інших регіонів перших
цивілізацій давнього світу. Адже, якщо взяти Китай, то він загалом мав одну
класичну мову, одне письмо, одну цивілізацію. Те саме з незначними
варіаціями можна сказати й про давню Індію. А ось Близький Схід має багато
різних неспоріднених цивілізацій та мов, що з давніх давен створювали
труднощі в спілкуванні. І в новозаповітні часи ця проблема все ще
залишається не вирішеною, адже тут ми знову зустрічаємося з посиланнями
на схожу ситуацію, як те “змішання мов”, що виникло внаслідок будівництва
Вавилонської вежі, ситуацію, яка при необхідності вирішувалася за
допомогою того, що називають “чудом язиків”.
Отже, Вавилонське змішання стало карою за колективне лиходійство і
Господь, аби перешкодити спорудженню Вавилонської вежі, позбавив
будівничих здатності до порозуміння, змішавши мови. Він же, розмисливши
пізніше, зробив учнів Христа поліглотами, щоб ті поширили нову віру по
всьому світу. Тому, за християнською традицією на свято "зішестя святого
духа на апостолів" (П’ятидесятниці) з’являються язики полум’я, щоб
відновити єдність у Христі Спасителі через знання багатьох мов та переклад.
В решті решт, коли Господь покарав людство, давши йому багато мов, то Він
також у своїй безмежній мудрості дав людству і перекладачів. Так свідчить
про це християнська традиція. Процитуємо інший фрагмент з Біблії, тепер
вже з Нового Заповіту: “1. А як настав день П’ятидесятниці, всі вони були
вкупі на тім самім місці. 2. Аж ось роздався зненацька з неба шум, неначе
подув буйного вітру, і сповнив увесь дім, де вони сиділи. 3. І з’явились їм
поділені язики, мов вогонь, і осів на кожному з них. 4. Усі вони сповнились
Святим Духом і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм
промовляти. 5. А перебували в Єрусалимі між юдеями побожні люди з усіх
народів, що під небом. 6. І як зчинився той шум, зійшлась велика юрба і
хвилювалися, бо кожен чув, як вони говорили його мовою. 7. Здивовані й
остовпілі, вони один до одного казали: “Хіба не галилеяни всі оці, що
розмовляють? 8. Як же воно, що кожен з нас чує нашу рідну мову: 9.
партяни, мідяни, еламії. І мешканці Месопотамії, Юдеї і Каппадокії, Понту
й Азії, 10. Фригії і Памфілії, Єгипту й околиць Лівії, що біля Кирени, римляни,
що тут перебувають, 11. юдеї і прозеліти, крітяни й араби – ми чуємо їх, як
вони нашими мовами проголошують величні діла Божі?” (Діяння 2: 1 – 11). І
знову в Євангелії від Марка: “ А ось чуда, що будуть супроводжувати тих,
хто увірують: Ім’ям моїм виганятимуть бісів, будуть говорити новими
мовами... “ (Марко 16: 17) та в І Посланні до Корінтян: “Коли хтось
говорить мовами, нехай буде їх двоє, а щонайбільше троє, і нехай один
пояснює, і то по черзі”( До корінтян 14: 27).[5] Отже, саме завдяки
перекладові людство зламало мовні бар'єри і знайшло шлях до єдності й
співпраці.
У Середні віки, коли завжди знаходили для своїх ідей чуттєвий образ,
щоб зобразити зло різномовності, використовували символ Вавилонської
Вежі, додаючи їй за зразком східної іконографії лиховісного характеру. [10,
257].
Усе більше пробивав собі шлях принцип визнання мовної та
національної своєрідності. Для цього використовувався чудовий текст Бл.
Августина: «... африканська, сирійська, грецька, гебрайська і всі інші мови
додають різноманітності одягу цієї цариці – християнської доктрини. Але
так само як розмаїтість ця поєднана в одязі, так і всі мови поєднані в одну
віру. Нехай в одязі буде розмаїтість, але не буде розривів.» А святий Тома
Аквінський писав, що всі мови здатні привести до істини [10, 260].
 У стародавніх цивілізаціях відбувається істотне зростання знань та
розширення кола фахівців, які створюють та відтворюють корисні для
суспільства знання. Від шамана та чаклуна, універсалів у галузі знань у
первісному суспільстві, відбувається перехід до спільноти жреців, цілителів
та техніків, тобто розподіл праці робить інтелектуальний труд все більш
спеціалізованим. Вершинного розвитку за стародавніх часів знання
досягають у Греції, де вперше мислення піднімається до рівня теоретичного
знання. Роль знання в суспільстві демократичних полісів піднімається на
недосяжну висоту і воно вперше стає публічним. Саме накопичення знань,
які робить людину більш вмілою та сприяють її адаптації до навколишнього
середовища, є ключовим чинником розвитку цивілізацій і внесок перекладу в
цю справу є визначним.
Внаслідок різних чинників, пов’язанних із демографічним, політичним та
економічним розвитком архаїчних міст-держав, з багатьох грецьких міст
виводяться колонії, які розміщуються майже по всьому узбережжю
Середземного та Чорного морів. За часів Великої колонізації (750 – 550 рр. до
н.е.) грецька культура набуває широкого поширення від Марселю на Заході
до Криму на північному сході. В ході своїх постійних контактів з
представниками інших народів у греків вироблюється чітке розуміння
високого рівня своєї власної культури, й вони називають всі інші народи, які
розмовляють мовами їм незрозумілими, у відповідності з принципами
звуконаслідування “варварами”. Зіткнення греків з варварами в Перській
війні на початку V ст. до н.е. стає темою твору Геродота “Історія” – першого
історичного твору. В цьому творі він демонструє великий інтерес до інших
народів й особливо до єгиптян, яким присвячує другу книгу свого твору. Іхні
звичаї та побут показано як такі, що водночас є і джерелом, і протилежністю
до звичаїв та побуту греків, в чомусь полярно відрізняючись, а в чомусь
уподіблюючись. Проте навіть у цьому особливому випадку саме єгиптяни, за
словами Геродота, опанували грецькою мовою за часи від перших грецьких
поселень у дельті Ніла (заснування Наукрату близько 650 року до н.е.) до
сучасної йому доби (500 рік до н.е.). Вже цей давній текст свідчить про те, як
мало греки були схильні до вивчення іноземних мов. Можна припустити, що
наймані воїни на службі у фараона, що з’являються в Єгипті, починаючи з
VII ст. до н.е., мають елементарні знання єгипетської мови, проте важливо
відзначити, що в джерелах досі не знайдено цьому підтверджень. І у все
більшій та більшій мірі у греків проявляється прагнення нав’язувати свою
мову та свою культуру іншим народам.Мовні посередники зустрічаються за
часів античності на всіх рівнях: від стихійних помічників до професійних
перекладачів. В грекомовній сфері аж до самої гелліністичної епохи
опиралися, як правило, для потреб перекладу на рабів-іноземців. Про те, як
людям, що говорять різними мовами, вдається порозумітися й передавати
думки один одному, можна прочитати вже у «батька історії» Геродота (484?
– 430/420? до н. е.) в його «Histories Apodeixis» (букв. «Викладенні подій»), в
Другій книзі, в якій розповідається про те, як єгипетські жриці навчаються
тому, як передати свої релігійні знання грекам, після того, як цих жінок
викрали та продали в рабство фінікійці. Незрозумілу для них «варварську»
мову давні греки порівнюють із джеркотанням птахів[11]. 57. Мені також
здається, що цих жінок назвали голубками додонці, бо ці жінки були
варварами і додонцям здавалося, що їхня мова була схожа на спів птахів.
За деякий час, кажуть, що голубка почала розмовляти людським голосом,
тобто, коли жінка почала висловлюватися так, що вони її розуміли, а коли
вона розмовляла варварською мовою, їм здавалося, ніби вона вимовляла
звуки, які вимовляють птахи. Бо, як це може бути, щоб голубка говорила
людським голосом? (Перекладз грецької мови А.О. Білецького) І Есхіл в
«Агамемноні» про мову полоненої дочки троянського царя Пріама, пророчиці
Кассандри, каже, що вона промовляє варварською мовою, наче ластівка.
Геродот ніколи не звертався до питань перекладу, що ми їх звично називаємо
теорією перекладу. Геродот ніколи не розповідає про те, як перекладати; навіть, по
суті, ніде не описує процесу перекладу. Тому, до праці Робінсона [12], Геродота
ніколи не пов’язували з теорією перекладу, яка, як вважалось зазвичай, починається з
Цицерона, котрий жив на чотири століття пізніше. Проте для Геродота основний
інтерес полягає саме в спілкуванні між культурами. В іншому фрагменти Геродот
розповідає про те, як у Єгипті з’явився „перекладацький корпус”, коли хлопчиків-
єгиптян було послано жити серед греків та навчатися їх мові. 154. Він [Псамметіх]
доручив їм також виховувати єгипетських дітей, щоб вони навчили їх
еллінської мови, і від цих дітей походять теперішні тлумачі, що є в
Єгипті. Іонійці та карійці протягом тривалого часу жили на тих місцях,
розташованих недалеко від моря, трохи нижче від міста Бубастія, на
розтоці Нілу, що називається Пелусійським гирлом. За деякий час їх
переселив звідти цар Амасій і розмістив їх у Мемфісі і використав їх як
охоронців, надавши їм перевагу перед єгиптянами. Після їхнього оселення в
Єгипті і через спілкування з ними, ми тепер точно знаємо в Елладі від
царювання Псамметіха все, що після відбувалося в цій країні, бо вони були
першими іноземцями, що оселилися в Єгипті [11]. Також Геродот повідомляє,
що тлумачі, або перекладачі, становили окрему касту в Єгипті. 164. У єгиптян
існують сім станів і один із них називається стан жерців, другий — воїнів,
третій — пастухів, четвертий — свинарів, п'ятий — торгівців, шостий —
товмачів і, нарешті, ще стан керманичів. Такі стани є в єгиптян, а назви
вони одержали від того, чим вони займаються[11]..
Починаючи з 336 року до н.е., внаслідок завойовницьких походів
Олександра Македонського, утворюється велетенська імперія, яка охоплює
не лише землі Македонії, Фракії та Греції, успадковані Олександром від
батька Філіпа ІІ, але й території Малої Азії, Лівану та Палестини, Єгипту,
Месопотамії, а незабаром і всієї Перської імперії, а також по тому й країв на
півночі до рік Окс та Яксарт, на сході до рік Інд та Гіфасіс, а на півдні до
узбережжя сучасного Пакистану та Перської затоки. Це завоювання також
означало перемогу грецької культури та мови під час наступної епохи
геллінізму (323 – 31 рр. до н.е.), коли греко-македонські, чи принаймні
геллінізовані, династії правили у великих та малих царствах на території
колишньої імперії Олександра. Перш за все, грецька мова була мовою армії,
котра забезпечувала основну підтримку владі Олександра та його
наступників. Між іншим, самі давні безсумнівні згадки про послуги
військових перекладачів містяться саме в грецькій літературі і пов’язані із
походом Александра Великого в Азію, де він, як відомою досяг Індії. В ході
цієї кампанії йому час від часу довелося покладатися на перекладачів, щоби
спілкуватися з різними народами, що він їх підкорив, або які були йому за
союзників.
Шляхом заснування за грецьким зразком грецьких міст по всій території
імперії Олександра поширюються грецький спосіб життя, побут та культура.
Так, навіть у далекій Індії записувати свої закони цар династії Маур’їв Ашока
повеліває грецькою мовою. Таке широке розповсюдження грецької мови
сприяло формуванню в Середноземноморському світі та на Близькому Сході
койне – “спільної мови” всіх греків, у якій розчинилися всі діалекти грецької
мови. А всякий, хто хотів належати до правлячих кіл, мав засвоїти грецьку
мову та грецький стиль життя в гімнасіях – навчальних закладах, створених
по всьому грекомовному світі. Із наявних джерел не завжди нам достатньо
ясні подробиці взаємовідносин між грекомовним правлячим класом та
корінним місцевим населенням. Лише гелліністичний Єгипет, де в умовах
клімату пустелі все-таки збереглися численні папіруси, дає нам достатньо
інформації такого роду. Ці папіруси свідчать, що греки були мало схильні до
того, щоб вивчати місцеву єгипетську мову – демотичну. Тисячі документів,
що містяться на папірусах і пов’язані з повсякденним життям в
гелліністичному Єгипті під владою греко-македонської династії Птоломеїв,
підтверджують, що надзвичайно мало греків опанували знанням єгипетської
мови. Приклад, коли один і той же самий текст написаний тією ж самою
рукою і по-грецьки, і по-єгипетськи, є чи не унікальним. І навпаки, значно
частіше зустрічаються приклади, які говорять про те, що у сфері врядування
єгиптяни користувалися офіційною грецькою мовою, а в одному випадку
позивач відверто бідкається, що не знає цієї мови, в зв’язку з чим має
незручності. Зрозуміло, що корінному населенню писати листи чи скарги
допомагала численна група письців, чи то греків, чи то єгиптян, з нового
середнього класу, і що вони відігравали велику роль, прислуговуючись як
двобічні тлумачі, хоча й важко із наявних джерел намалювати детальну
картину цього.
Контакти римлян з грецьким світом, які розпочалися з підкорення
римлянами південної Італії та Сицилії, а потім на кінець ІІІ ст.до н.е. й
поступовим поширенням свого панування на східне Середземномор’є,
призвели до своєрідного поділу життя римлян. В той час як у публічному та
політичному житті римська аристократія сурово притримувалася зразків
стародавньої римської традиції, у приватному житті римлян на дозвіллі на
заміських віллах повністю домінувала грецька культура, котра набула
нечуваного поширення попри супротив з боку численного кола
традиціоналістів, таких, як наприклад, Катон Старший. Та й перші римські
історики, котрі творили під час Другої Пунічної війни, писали свої аннали
грецькою мовою. Грецькі філософія та риторика були базовими складовими
освіти знатних римських юнаків, тому не дивно, що досить-таки часто юні
римські аристократи мандрували до грецьких Афін чи Родесу, щоб там
отримати належну освіту. Ну а римським сенаторам, чи полководцям
належало володіти грецькою мовою, бо ця мова залишалася мовою
врядування в східних частинах імперії. Переклад же з латини грецькою, чи
навпаки, був цілком буденною частиною тутешнього життя.
Незважаючи на численні та широкі зв’язки з іншими народами та
культурами, давні греки, мабуть, приділяли мало уваги перекладу: у всій
грецькій літературі відсутнє будь-яке обговорення як практики перекладу,
так і процесу перекладу. Відсутність зацікавленності в чужоземних мовах
навряд чи можна пояснити, як це часто роблять, зневагою до “варварів”.
Варто враховувати, що грецька культура не розвивалася, як це часто бувало в
інших краях, під домінуючим впливом чужоземної культури [13, 113].
Необхідності перекладу грецькою мовою письмових пам’яток з інших мов не
виникало, а потреби спілкування з іноземцями у військовій, дипломатичній
чи торгівельній сферах задовільнялися людьми, що не отримали спеціальної
підготовки й знали кілька мов у силу обставин свого життя. Давнім грекам не
лише в V ст. до н.е., а й значно пізніше уявлялося, що мови відрізняються
одна від одної лише своєю зовнішньою звуковою оболонкою, а за своєю
внутрішньою будовою вони абсолютно тотожні між собою, оскільки точно
відтворюють будову мислення та будову реального світу, однакову для всіх
людей [14]. І все ж, поза всяким сумнівом, вони використовували як
тлумачів, так і письмових перекладачів. Наприклад, одним з найдавніших
різновидів тлумачення в грецькому світі, напевне, була передача слова
Аполлона тим, хто прибув із чужоземних країв за пророцтвом та порадою до
Дельфійського оракула. Так само, існують свідчення, що давні грецькі
філософи мали доступ до єгипетських текстів, імовірно в перекладах
грецькою мовою. Іноземні мови греки не вчили, вони розраховували на те,
що інші народи будуть вивчати їхню мову; також вони цуралися запозичень
чужих слів, або зворотів, не бажаючи впливати на органічний розвиток їхньої
мови та культури. Ця ситуація продовжувалась і в гелліністичний період,
коли потреба в перекладі грецькою була зведена до мінімуму тим фактом, що
грецька мова стала мовою міжнародного спілкування всього тодішнього
цивілізованого світу. Аналогічно, і в І ст. н.е. дві найвидатніші події, що
спонукали появу перших роздумів та міркувань про переклад в інших краях –
переклад давньогрецьких текстів та Нового Заповіту – в Греції не мали місця,
адже оригінальні тексти були на цьому етапі іще цілковито доступні
грецьким читачам.
Переклади літератури із східних мов з’являлися в Греції лише
епізодично, наприклад втрачений переклад „Висловлювань Акіхара”,
виконаний Теофрастом з Ереса (372 – 288 до н.е.), грецьким філософом,
учнем та другом Аристотеля, найрізностороннішим вченим античності, чий
внесок в розвиток рослинництва та фізіології рослин не мав собі рівних аж до
XVI ст. Проте, як правило, переклади з іноземних мов на грецьку мову
здійснювалися самими носіями цих мов, наприклад єгиптянами (Манефон),
вавилонянами (Берос), фінікійцями (Санхуніатон), євреями (виконаний
сімдесяти двома тлумачами переклад Старого Завіту, так звана Септуагінта).
Однак, ці поодинокі досягнення до створення теорії перекладу не призвели.
Особливе місце серед перекладів грецькою мову займає легендарний
переклад Старого Завіту - Септуагінта (285 – ІІ ст. до н.е.).
Стародавні греки, здається, взагалі не визнавали єгипетських джерел
своєї культури. Платон, котрий подібно до Піфагора та Солона здійснив
мандрівку до Єгипту й повернувся з нього із своєю часткою знань єгиптян,
притримувався епістемології, за якою істину отримували безпосередньо від
богів, а не за посередництва культури-попередника (Robinson, 1991: 3).
У стародавній Греції виникають спеціальні, або, інакше, галузеві,
словники, словники, що зосереджені на конкретній галузі знань. Виходячи з
матеріалів, що дійшли до нас від сивої давнини, можемо вважати, що цими
першими галузевими словниками є два грецькі медичні глосарії I ст. н.е., в
яких пояснюються спеціальні медичні терміни, вжиті Гіппократом; перший
глосарій належить граматику Геродіану, а другий - Геродоту Лікарю [2].
З точки зору етимології “перекладати” означає “переносити з одного
місця на інше”. Здається, що серед самих найперших питань про переклад,
піднятих, мабуть з три тисячоріччя тому, було питання “що перекладається
(переноситься)?” І відповідь була приблизно така: ми переносимо значення,
що містяться у словах. Бо слово – то є вмістилище значення. І слова – то
будівельні цеглинки, з яких побудована мова. Слова – це перші елементи
(одиниці) перекладу. [15, 20 – 49] .
Фр. Ренер [16] продемонстрував, яким чином перші теоретичні думки
про переклад на Заході виявилися тісно пов’язані з поглядами на мову давніх
греків. Греки розглядали мову як будівлю, структуру, як ціле, що складається
з розміщених у певному порядку частин. Переважаючою метафорою була
архітектурна метафора: як будівля складається з менших елементів, які
називають цеглинками, так і мовна структура складається з менших
елементів, які називаються словами [15, 20 – 49]. Слова є знаками.
Виражений формально знак (sonum) репрезентував частинку значення
(significatio). Для Платона частинки значення, представлені словами-знаками,
були не лише постійними, але й безсумнівними елементами справжньої
реальності: платонічних ідей. Відсторонені від суєтного світу повсягдення
“значення” були проявами ідеального: досконалого, вічного. [див.17; 18]. Для
Аристотеля знаки також віддзеркалювали дійсність. І переклад був
можливим, бо дійсність залишалася незмінною: значення слова, його
significatio, не змінювалося, коли виражалося через іншу форму, sonum.
І лише в XX столітті це загальне уявлення про значення було позбавлене
свого домінуючого положення. Тому, отже, нема нічого дивного, що це
уявлення переважало також і в міркуваннях з теорії перекладу. Поняття
абсолютного та інваріантного значень є тим кластером думок про переклад,
який існує дуже тривалий час. Фактично вважалося, що перекладач діє
подібно до муляра: так само як той розбирає по цеглинках первісну будівлю,
а потім використовує ті самі цеглини для побудови деінде нової споруди, так
і перекладач розбирає по елементах джерельну структуру, а далі з цих
елементів створює десь в іншому місці нову. Проте цеглинами тепер були не
самі слова, а значення, які вони містили чи репрезентували. А оскільки
перекладач використовував ті самі цеглинки, тобто ті самі словесні значення,
то відповідність гарантувалася. Тому метафора, яку Честерман пропонує для
найдавнішої стадії розвитку думок про переклад, така: “переклад це –
перебудова”[15].
Відлуння цього комплексу думок можна знайти в багатьох сучасних
семантичних концепціях і теоріях та у численних випадках використання
поняття “значення”, наприклад, денотація (коннотація); в лексичній
семантиці, особливо компонентному аналізі; у лексикографії та у
термінознавстві. Більш того, саме реакція на цей компплекс думок і
викликала всі ці дебати про перекладність: чи можуть слова різних мов
насправді “означати те саме”? Доки значення сприймалися як абсолютні,
об’єктивно існуючі, то легко було сказати “так”. Але впевненість ця
поступово стала вичерпуватися: чи всі слова? чи всі слова у всіх контекстах?
чи всі слова завжди? [15, 20 – 49].

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

1. Kurz, I. The Rock Tombs of the Princes of Elephantine: Earliest References to

Ineterpretation in Pharaonic Egypt.// Babel. – 1985, Vol. 31 (4): 213-216.
2. van Hoof, H. The Writing of Dictionaties // Translators through History/ Eds.:
Delisle J., Woodsworth J. – Amsterdam and Philadelphia: John Benlamins,
1995. – P. 229 – 241.
3. Finegan, J. Light From the Ancient Past. London: Oxford University Press. –
1967.
4. Roditi, E. Interpreting: its history in a nutshell. – Washington: Georgetown
University. – 1982.
5. Біблія або Книги Святого Письма. – Київ: Видання місійного товариства
“Нове життя”, 1992.
6. Robinson, D. Babel, tower of. // Baker M. Routledge Encyclopedia of
Translation Studies/ M. Baker (ed.) – London, New York: Routledge. – 1998:
P. 21 – 22.
7. Steiner, G. After Babel: Aspects of Language and Translation. – London,
Oxford and New York: Oxford University Press, 1975.
8. Derrida, J. Des Tours de Babel. // Graham, J. (ed.) Difference in Translation. –
Ithaca: Cornell University Press, 1980. – P. 165 – 207.
9. Benjamin W. Die Aufgabe des Ubersetzeres / W. Benjamin // Das Problem des
Übersetzens / Ed. H.J. Störig, – Darmstadt: Wissenschaftliche
Buchgesellschaft, 1963.– S. 182–92. В укр. перекладі: Беньямін В. Вибране /
В. Беньямін. – Львів: Літопис, 2002. – С. 23 – 38. Беньямін В. Місія
 перекладача / В. Беньямін // Вісник Міжнародного Слов’янського
університету (м. Харків) : сер. Філологія, 2003. – Т. 6, №1. – С. 24 – 29.
10.Ле Гофф, Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М.: Издательская
группа Прогресс, Прогресс-Академия, 1992. – 376 с.
11.Геродот. Історія в дев’яти книгах / Переклад, передмова та примітки А.О.
Білецького. – Київ: Наукова думка, 1993. – 575 с.
12.Robinson, D. Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. –
Manchester: St. jerome Publishing. – 1997.
13.Перельмутер И.А. Греческие мыслители V в. до н. э. // А.В. Десницкая,
С.Д. Кацнельсон (ред.) // История лингвистических учений. Древний мир.
– Ленинград: Наука, 1980. – С.110 – 130.
14.Тронский, И.М. Вопросы языкового развития в античном обществе. – Л.:
Наука, 1973.
15.Chesterman, A. Memes of Translation: The Spread of Ideas in Translation
Theory. – Amsterdam: John Benjamins. – 1997.
16.Rener, F. M. Interpretatio: Language and Translation from Cicero to Tytler. -
Amsterdam: Rodopi, 1989.
17.Kelly, L.G. The True Interpreter: A History of Translation Theory and Practice
in the West. – New York: St. Martin’s Press, 1979.
18.Robinson, D. The Translator’s Turn. – Baltimore: John Hopkins University
Press, 1991.

Розділ 2. Юдейська перекладацька традиція

або мем слова Божого
Створення істинно сучасної теорії неможливо без попереднього створення
його історії, а найкращим шляхом для цього вважається дослідження
національних традицій розвитку перекладу та перекладацької думки [12].
Саме тому об’єктом даного дослідження стала одна з найдавніших та
найвпливовіших у світовій культурі перекладацьких традицій – юдейська.
Метою дослідження було встановити вплив цієї традиції на подальший
розвиток перекладу, особливо перекладу сакральних текстів аж до сучасних
часів. Донедавна розгляд історії перекладу саме з позицій національних
традицій залишався поза увагою дослідників, а питання типологічних
паралелей з іншими традиціями, як то китайська або іспанська, не
розглядались взагалі. Інше завдання автори вбачали в ознайомленні
вітчизняного перекладацького загалу як з думками визнаних мислителів, що
належать до даної традиції, так і їх наслідувачів з інших культур і традицій,
та відголосом саме юдейської перекладацької традиції в основоположних
творах з перекладознавства ХХ сторіччя.
З точки зору перекладу релігії можливо розділити на дві великі групи: ті,
що існують на одній сакральній мові, та ті, чиї священні тексти можуть
передаватися будь-якою мовою й при цьому залишатимуться однаково
законними [15: 159]. У першому випадку, основними прикладами якого є
іудаїзм та іслам, переклади завжди будуть вважатися простою прикладкою до
першоджерельного тексту, в той час як у другому випадку, котрий включає
християнство та буддизм, переклади можуть заміняти першоджерело.
В той час як іудаїзм присвячував себе збереженню, передачі та
тлумаченню слова Божого в оригінальній гебрайській формі, міцна традиція
сприяє перекладу цих текстів у повчальних цілях [15: 161]. Існує давня
єврейська традиція, що Тора, Старий Заповіт у християн, хоча містить
божественні істини, була написана для того, щоб її розуміли люди. Отже, її
слід перекладати й тлумачити для тих, хто не знається на гебрайській мові [9:
269]. А історія єврейського народу складалася таким чином, що в різні її
періоди виникала потреба в перекладі Біблії з гебрайської мови. І перші
історичні згадки про переклад Біблії можна знайти вже в самій Біблії. Коли
єврейські вигнанці поверталися з Вавилонського полону за дозволу
перського царя Кира додому, до Юдеї, в VI ст. до н.е., то багато з них вже не
розуміли більше гебрайської мови і потребували перекладу священних
текстів. Близько цього часу книжник Езра започаткував практику публічного
читання Тори, в той час як жерці-левіти тлумачили її людям. (Неємія 8: 1 – 8)
[1]. Тобто, вони читали Тору старовинною гебрайською мовою (яка свого
часу правила євреям за розмовну, проте під час Вавилонського полону
перетворилася на книжну, літургійну, а розмовною мовою народу стала
арамейська або інакше халдейська мова) і тут же перекладали її
арамейською та коментували. За століття відмінність між письмовим
першоджерелом та усним тлумаченням отримала й чітку візуальну та
оральну репрезентацію в синагозі [15: 161]. Коли читець читав з Тори,
тлумач поруч нього перекладав конкретний сегмент рядок за рядком
розмовною мовою слухачів, найчастіше арамейською. Святому Письму
гебрайською мовою надавалося надзвичайно великого значення, що
підкреслювалося в ритуалі. Так, читець не мав права відривати очі від тексту,
щоб у вірних не склалося враження, що він імпровізує. Йому заборонялося
виголошувати текст по пам’яті, бо він міг помилитися, або щоб не склалося
враження, що він є автором тексту. Текст можна було лише читати, бо Тора
була дана Мойсеєм у письмовій формі. Метургеман (тлумач) слухав та
перекладав усно, не дивлячись у Тору, щоб не подумали люди, що він
повторює написане там [15: 161]. Цей переклад завжди був усним, а от
найдавніший письмовий переклад Біблії – це Септуагінта.
Деякі фрагменти Біблії виявляють сліди реального перекладу (наприклад,
це впадає у вічі, якщо порівняти уривки Езра 1: 7 – 8 гебрайською мовою та
Езра 5: 14 чи 6: 5 арамейською) [43: 439]. Основуючись на свідченнях
інтерференції інших мов, які можливо встановити, та текстуальних традицій,
можна висловити припущення, що немало фрагментів у Старому Заповіті є
перекладами з інших джерел [43: 439]. Поза всяким сумнівом, певні
переклади гебрайською мовою мали місце на ранніх етапах пост біблійних
часів, однак, реальні тексти, що дійшли до наших часів, обмежуються майже
виключно біблейськими віршами, що цитуються в мішнаїцьких текстах і
перекладаються, як частина процесу роз’яснення, новою версією гебрайської
мови [43: 439]. Пізніше, в Ізраїлі та в сусідніх краях, де оселилися євреї, (а
особливо в Єгипті) розпочинають виконувати переклади вже з гебрайської
мови, переважно арамейською та грецькою, спершу перекладають усно, а
потім – письмово. Й основною метою цих перекладацьких зусиль було
зробити Святе Письмо доступним для менш вчених людей, щоб вони могли
приймати участь в богослужінні [43: 439].
Перший грецький переклад Старого Завіту увійшов до історії культури
під назвою “переклад Сімдесяти” або “Септуагінта” (від лат. septuaginta –
сімдесят), тобто це переклад сімдесяти тлумачів. Перекладачами (тлумачами)
були правовірні іудеї в елліністичному Єгипті, що вже кілька поколінь жили
тут і в повсякденному спілкуванні користувалися спільною мовою
Середземномор’я – грецькою. С.С. Аверінцев пише про створення
“Септуагінти” як про перекладацьку роботу унікального розмаху, що стала
кульмінаційним пунктом в русі іудаїзму до наднаціональної,
загальнолюдської релігії [3 “Септуагінта” була сприйнята християнством і
стала основою християнського старозавітного канону на всі часи в грецькій
православній церкві. Між перекладом “70 тлумачів” та виникненням
християнства як універсальної релігії існує глибокий зв’язок, як між
передумовою та здійсненням [3]. Сучасні вчені відзначають, що переклад
було виконано кількома перекладачами, обдарованість яких була різною.
Деякі частини перекладено парафрастично, деякі - буквально, деякі –
інтерпретаційно [8: 82].
Найдавніше повідомлення про історію цього перекладу міститься у так
званому “листі Аристея”. Ми не знаємо достеменно, хто написав
славнозвісного „листа Аристея” про створення в Александрії початку
третього століття перекладу Септуагінта. Яскравий та насичений
подробицями лист видається розповіддю очевидця, хоча філологічний та
історичний аналіз дозволяє висунути припущення, що його насправді було
написано десь на півтора сторіччя пізніше від імені Аристея якимось
еллінізованим, проте побожним, александрійським євреєм в кінці ІІ ст. до н.е.
[38: 4]. У цьому листі наведено численні легендарні подробиці здійснення
цього перекладу, однак цей лист швидше приховує справжні історичні факти,
аніж розкриває їх. Проте, попри це, згаданий лист є важливим документом, в
якому викладені погляди його автора на метод та процедуру біблійного
перекладу. Листа було створено, ймовірно, для роз’яснення єгипетським
євреям довершеності та високої якості цього грецького перекладу, або ж як
рекомендацію тим, хто не наважувався відмовитися від першоджерельного
тексту гебрайською мовою [42: 6)]. Лист Аристея, мабуть, містить в собі
традиційні для того часу погляди на переклад. Крім того, для нас він
важливий тим, що є найдавнішим викладенням вимог, необхідних для
створення нової версії Біблії [42: 6]. „Лист Аристея” також важливий тому,
що проливає світло на поширені в давньому світі трепет та побоювання, коли
мова заходить про переклад сакральних текстів – побоювання, яким частково
можна пояснити необхідність представити саме цей переклад як
богонатхненний. В Александрії перекладачі щоденно перш ніж взятися за
переклад за ритуалом мили руки; а вислухавши переклад, який голосно
зачитувався, простолюддя наполягало на тому, щоб в ньому ніколи не
змінювали жодного слова, й що найбільше вражає, так це дві розповіді
Деметрія про грецьких авторів, які були вражені фізичними розладами, коли
лишень збирались включити в свої твори уривки з Святого письма в
грецькому перекладі, й відходили лише тоді, коли відмовлялися від свого
наміру зробити Боже слово відомим неєвреям.

Вперше, очевидно, в історії переклад виконувався не окремими особами, а

цілим колективним органом, який узгоджував грецький текст перекладу.
Такий колективний метод праці над перекладом гарантував точність, а для
автора листа точність означала, що жоден переклад, окрім виконаного
спеціально створеним комітетом перекладу, не може бути точним. Саме
тому жерці та деякі з керівників громади на своєму зібранні вимагали: „З
огляду на те, що переклад добре та побожно виконаний і у всіх відношеннях
точний, найкращим буде, щоб він залишався у своєму сучасному вигляді й
щоб його не переробляли жодним чином.” Ці слова демонструють нам
погляди на мову, які досить відмінні від наших сучасних: а саме, що мови не
змінюються і, в цілому, є ідентичними. Отже, “досконала точність” в
перекладі досяжна й цілком можливо створити зразковий переклад, що не
лише стане конечним, але й замінить першоджерело [45: 6]. Наводимо
фрагмент з листа Аристея до Філократа (бл. 130 року до н. е.), де йдеться про
те, як саме здійснювався переклад:

З листа Арістея до Філократа

(бл. 130 року до н. е.)

«Цар Птоломей верховному жерцю Єлеазару шле вітання та побажання

доброго здоров’я. Оскільки так трапилося, що в нашій країні оселилося
багато євреїв – одні насильно забрані з Єрусалиму персами під час перського
владарювання, інші прийшли до Єгипту як полонені в обозі мого батька – з
цих він багатьох зарахував до свого війська з більшою аніж звичайно
платнею, й більш того, коли він впевнився, що їх достойники йому вірні, то
дав їм фортеці, які побудував, щоби перед ними природжені єгиптяни
відчували страх, й ми, з тих пір, як прийняли царство, також віднеслися до
всіх вельми по-людськи, а до ваших співвітчизників особливо, – ми тоді
відпустили на волю понад сто тисяч полонених, заплативши їхнім хазяям
належну базарну ціну, й допомогли всім тим, кому діями юрби було
заподіяно шкоди. Нашим наміром в цій справі було вчинити благодіяння й
присвятити подячну жертву Всемогутньому богу, котрий зберігає царство
наше в спокої та в найбільшому шануванні у всьому населеному світі. Більш
того, тих, хто знаходиться в розквіті віку, ми включили до війська, а тих,
хто здатен стояти над нашими людьми, та достойні довіри царського
двору ми призначили на державні посади. І зараз, оскільки бажаємо виявити
прихильність до цих й до всіх інших євреїв у світі та до їхніх нащадків, ми
вирішили, що ваш Закон слід перекласти грецькою мовою з єврейської мови,
якою користуєтесь ви, з тим, щоб ці письмена знайшли місце в нашій
бібліотеці поруч з іншими царськими книгами. Отже, це буде ґречним
діянням, діянням достойним нашої запопадливості, якщо ви оберете
старійшин зразкового образу життя, котрі обізнані в законі й мають хист
до перекладу, по шість від кожного коліна, з тим, щоб можна було
встановити, у чому згодна більшість, бо це вивчення стосується справи
великої ваги. Ми вважаємо, що заживемо великої слави, коли завершимо це
завдання. З цим посилаємо Андрея, охоронця з нашої особистої охорони, та
Арістея, людей нами шанованих, вести з вами переговори. Із собою вони
привезуть присвячені пожертви Храму, а для принесення жертв та інших
цілей сто талантів срібла. А якщо Ви напишете нам стосовно яких завгодно
бажань Ваших, а цим Ви нам доставите насолоду й вчините так, як того
вимагає дружба, то будьте певні, що Ваші побажання будуть виконані
невідкладно. Прощавайте».
На це послання Єлеазар відповів наступним чином:
«Єлеазар, верховний жрець, своєму щирому другові царю Птоломею шле
вітання. Бажаю Вам самому, вашій сестрі цариці Арсиної та дітям
здоров’я: нехай всім буде добре, як ми того бажаємо. Ми також в доброму
здоров’ї. Коли ми отримали Ваше послання, то дуже зраділи Вашому
рішенню та Вашому доброму плану, й скликали ми наших людей й прочитали
їм Ваше послання, щоб вони змогли дізнатися про благочестя, з яким Ви
шануєте нашого бога. Показали ми також і глечики, що Ви їх прислали –
двадцять золота та тридцять срібла – п’ять чаш та столик для освячення
й для підношення жертв та сто талантів срібла на все, що потребується,
для відновлення храму. Ці дари були доставлені Андреєм, котрий при Вашій
особі займає почесну посаду, та Арістеєм; вони обоє справді імениті особи,
що вирізняються своєю вченістю, й у всіх відношеннях гідні Вашого власного
правління та доброчинності. Вони також передали нам Ваше повідомлення
й з наших вуст почули відповідь на Ваше послання. Все, що Вам на благо, хай
навіть воно проти звичаю, ми візьмемо до відома, бо вчинити так, то є знак
дружби та приязні, бо Ви справді удостоїли наших співвітчизників всіляких
великих та незабутніх милостей. Отже, ми відразу від Вашого імені, від
імені Вашої сестри, дітей та друзів принесли жертви, і весь народ молився,
щоб Ваші справи завжди оберталися згідно Ваших бажань, і щоб Бог,
Господь наш спільний, оберігав Ваше царство в мирі з честю та щоб
переклад цього святого Закону вийшов на благо та надійно. І всім миром ми
обрали добрих та праведних достойників, по шість чоловік від кожного
коліна, з якими й посилаємо цю книгу Закону нашого. І ми будемо вдячні Вам,
доброчесний царю, якщо Ви накажете, коли переклад книг буде закінчено,
щоб людей цих знову благополучно повернули назад до нас. Прощавайте».
«А імена їхні такі: з першого коліна, Йосиф, Єзекія, Захарія, Йоанан,
Єзекія, Еліша; з другого коліна, Юда, Симеон, Самуель, Адайя, Матафій,
Ешлемія; з третього, Неємія, Йосиф, Феодосій, Весай, Араума, Дакій; з
четвертого, Йонафан, Евер, Еліша, Ананія, Захарія, Ількія; з п’ятого, Ісаак,
Яків, Йосіа, Савватай, Симеон, Леві; з шостого, Юа, Йосиф, Симеон,
Захарія, Самуель, Селемія; із сьомого, Савватай, Зедекія, Яків, Ісаак, Єссе,
Наттай; з восьмого, Феодосій, Ясон, Йосія, Феодот, Йоанан, Йонатан; з
дев’ятого, Феофіл, Авраам, Арсам, Ясон, Ендемія, Даніель; з десятого,
Ієремія, Еліезер, Захарія, Ваней, Еліша, Датай; з одинадцятого, Самуель,
Йосиф, Юда, Йонатан, Калев, Досітей; з дванадцятого, Ісаель, Йоанан,
Феодосій, Арсам, Ав’єт, Езекіель. Всього: сімдесят-два». Такою, отже, була
відповідь Єлеазара та його колег на царське послання...
І от Єлеазар, потому як здійснив жертвоприношення, обрав людей та
підготував численні дари цареві, відправив нас в путь з великою охороною. А
коли ми досягли Александрії, звістку про наше прибуття принесли царю. І
коли нас покликали до двору, ми з Андреєм передали царю дружнє вітання
та послання від Єлеазара. Маючи жагуче бажання прийняти прибульців, цар
віддав наказ відпустити всіх інших урядовців та запросити цих людей. Це
всіх надзвичайно вразило, бо за звичаєм ті, хто прибув в офіційних справах,
отримували доступ до царської присутності на п’ятий день, в той час як
посланці царів та значних міст навряд чи запрошувалися до двору за
тридцять днів. Проте він вважав, що ці новоприбулі заслуговують на більшу
шану, й справедливо зважаючи на високе становище того, хто їх послав,
чекав на них, щоб вітати їх з прибуттям, і відпустивши всіх тих, хто, на
його думку був зайвим, ходив нетерпляче [палацом]...
Через три дні Деметрій взяв цих людей із собою і вони через протоку,
шириною в сім стадій, припливли до острова; там вони перейшли місток й
направилися в його північну частину, де він зібрав їх всіх у чудово
обставленому палаці, збудованому поблизу моря у відлюдному місці, й,
забезпечивши їх всім необхідним приладдям, закликав виконати переклад. Й
отже, вони приступили до його виконання, узгоджуючи шляхом взаємних
порівнянь всі частини. Придатний результат узгодження далі під
керівництвом Деметрія записувався. Засідання зазвичай тривали до дев’ятої
години [до третьої пополудні], а потім вони завжди переривалися, щоб
подбати про тілесні потреби, причому всі їхні вимоги щедро задовольнялися.
До того ж все, що готувалося для царя, Дорофей готував і для них також,
бо так йому було наказано царем. Щодня із самого ранку вони звичайно
прибували до двору й, привітавши царя, відправлялися до свого власного
місця [роботи]. Омивши руки в морі, як заведено за звичаєм у всіх євреїв, та
помолившись Богу, вони бралися до тлумачення та роз’яснення кожного
уривку. Я сам запитував їх з цього приводу: чому саме вони миють руки
перед молитвою. І вони пояснили, що це – на доказ того, що вони не вчинили
нічого лихого, оскільки руки, то є орган всякої діяльності: і в такому
прекрасному та благочестивому стані вони насправді перетворюють всі
речі на знаки праведності та істини. Отже, як ми казали раніше, вони
щодня збиралися разом на цьому місці, настільки чудовому завдяки своєму
відлюддю та ясній видимості, й виконували визначене їм завдання. І
трапилося так, що роботу по відтворенню [закону грецькою мовою] було
завершено за сімдесят два дні, немов би цей збіг став результатом якогось
провидіння.
Коли роботу було завершено, Деметрій зібрав громаду євреїв в тому місці,
де було виконано переклад, й зачитав його всьому зібранню, при цьому були
присутні також і перекладачі; й вони отримали до того ж від громади
бурхливу овацію на відзнаку визнання їхньої великої роботи. І вони
влаштували подібний прийом Деметрію, й попрохали його повеліти зробити
копію всього перекладеного Закону й піднести його в дар їхнім правителям.
Коли сувої було зачитано, жерці та старійшини від перекладачів та деякі з
керівників громади піднялися й сказали: «З огляду на те, що переклад добре
та побожно виконаний і у всіх відношеннях точний, найкращим буде, щоб
він залишався у своєму сучасному вигляді й щоб його не переробляли жодним
чином». Коли всі виявили згоду із сказаним, вони запропонували, щоб було
проклято, згідно їхнього звичаю, всякого, хто буде переглядати цей текст:
додавати, змінювати яким-небудь чином те, що було записано, або
вилучати з нього; і в цьому вони вчинили добре, з тим, щоб ця робота могла
б зберігатися нев’янучою та незмінною завжди.
Коли про ці події переповіли царю, то він дуже зрадів, бо побачив, що
намір, який він плекав, успішно здійснено. Весь твір було зачитано також і
перед ним, і він подивувався надзвичайно мудрості того, хто дав закон. А
Деметрію він сказав: «Як же так, що жодному історику чи поету не спало
на думку згадати про такі великі досягнення?». І той відповів: «Тому що
Закон – священний і даний від Бога: а деякі з тих, кого така думка справді
охопила, були уражені Господом на хворобу й відмовилися від цієї спроби.». І
дійсно, сказав він, що чув, як Феопомп розповідав, що коли збирався ввести,
надто необачно, в свою історію певну оповідь, яку було перед цим
перекладено із Закону, то був покараний божевіллям більше ніж на
тридцять днів; а коли хвороба ослабла, то він благав Бога, щоб було йому
явлено через що це трапилося з ним, і коли уві сні йому було сповіщено, що
то всьому виною його нав’язливе бажання розкрити божественний зміст
звичайним людям, то він відмовився від цього заміру, й слідом за тим
одужав. І про трагіка Феодекта додав він також: «Я чув, що коли він
збирався ввести до однієї з своїх п’єс щось записане в Цій Книзі*, то зір його
був уражений катарактою. Підозрюючи, що саме в цьому причина його
лиха, він молив Господа і через багато днів видужав» [38: 4–6].
* Ця Книга – грецьке ton Biblion: перше письмове посилання на єврейське Святе
письмо, як на «Біблію».
В Александрії також було вказано й на причину неможливості перекладу.
Онук Ісуса, сина Сираха, автора Книги Мудрості Ісуса, частини “Еклесіясту”,
створеної первісно гебрайською мовою, бажаючи прислужитися своїм
землякам у діаспорі, переклав її панівною мовою елліністичних часів –
грецькою. А в “Передньому слові перекладача на грецьку мову” вказав, що
першопричина неможливості повноцінного перекладу, це те, що мови різні,
(бл.130 до н.е.): “Отже, припрошую вас доброприхильно й уважно це
прочитати і дарувати люб’язно, якщо де в чому схибили ми, відай, попри всі
зусилля тлумачні: не рівносильний бо вислів той самий у мові єврейській та
в інших; не один лиш сувій цей, але й сам закон, а також і пророки, та й
книжок усі решта мають чималі відміни в перекладі від першотворів”. [1]
Легенда про створення Септуагінти була підхоплена кількома іншими
впливовими авторами, серед яких в першу чергу варто згадати Йосифа
Флавія, котрий переповів дуже ретельно Аристея, майже підрядно, та Філона
Александрійського [38: 4], фрагмент дещо прикрашеної розповіді якого з
„Життя Моісея” ( бл. 20 р. до н.е.) наводиться нижче:
ФІЛОН АЛЕКСАНДРІЙСЬКИЙ
(УРИВОК З «ЖИТТЯ МОЇСЕЯ»)
(бл. 20 року до н. е.)

V. Те, що святість нашого закону стала джерелом дива не лише для євреїв,
але й також для всіх інших народів, зрозуміло, як з тих фактів, що вже
згадувалися, так і з тих, що я їх збираюся викласти. В давнину закони
писалися халдейською мовою, й залишалися в такій формі на протязі
багатьох років без жодної зміни мови, аж доки вони не розкрили своєї краси
решті людства. Проте з плином часу щоденна та постійна практика з боку
тих, хто ці закони виконував, зробила їх відомими іншим, й відтак слава їх
почала поширюватися по всіх усюдах. Бо досконале, хай навіть на короткий
час, через заздрощі воно було затьмарене, за сприятливих умов, коли
настане його час, знову засяє. А далі трапилось так, що певні люди,
вважаючи за прикрість, що ці закони можна знайти лише у половини
людського роду, варварів, і що вони зовсім недоступні грекам, здійснили
кроки, аби їх перекласти. З огляду на важливість та суспільну користь
цього завдання звернулися не до приватних осіб, або суддів, яких було
багато, а до царів, й поміж них до царя найбільш уславленого – Птоломея,
прозваного Філадельфом, третього правителя, що наслідував завойовнику
Єгипту Александру. В усіх якостях, що складають доброго правителя, він
переважав не лише своїх сучасників, але й всіх, хто возвеличувався в
минулому; й навіть до сьогоднішнього дня, після такої великої кількості
поколінь, йому возносять хвалу за ті численні свідчення та пам’ятники
величі його розуму, що він їх залишив по собі у різних містах та країнах, так
що навіть зараз діяння понад звичайної щедрості, чи будівлі особливо
величні, на його честь називаються філадельфійськими. Коротко кажучи, як
дім Птоломеїв виділявся на тлі інших династій, так само й Філадельф –
серед інших Птоломеїв. Достойні хвали здобутки цієї людини чи не
переважають звершення всіх інших разом взятих, і як голова підноситься
над тулубом людини, так і він, так би мовити, голова понад царями.
VI. Цей визначний чоловік, відчувши гарячу прихильність до наших законів,
вирішив повеліти, щоб їх переклали з халдейської грецькою мовою, й відразу
потому відправив послів до верховного жерця та царя Іудеї, що ними була
одна й та сама людина, й пояснив свої бажання та настійно прохав його
обрати гідних, щоб повністю передали цей закон грецькою мовою. Звичайно,
що верховний жрець був з того задоволений, і вважаючи, що то, мабуть,
Боже направляюче піклування схилило царя [Птоломея] до такої справи,
відшукав таких євреїв, що він їх шанував, і що тямили грецьку мову та
зналися на рідному вченні, й відтак з радістю відправив їх до Птоломея. А
коли вони прибули, то їх зустріли гостинно, а коли чудово розважали, то
вони в знак дяки тому, хто їх розважав, відповіли поштивими словами,
сповненими мудрості та сили. Бо то він випробовував мудрість кожного [з
них], коли пропонував обговорити не звичайні, а нові питання, й на ці
питання вони знаходили вдалі та виважені відповіді у формі коротких
висловів [апофегм], адже нагода не сприяла довгим промовам.
Витримавши цей іспит, вони відтак взялися до виконання обов’язків свого
високого завдання. З огляду на те, наскільки великою то було справою
здійснити повний переклад законів даних Гласом Божим, де не могли вони
ані додати нічого, ані відняти, ані переказати, а мали дотримуватися
джерельних порядку та форми, то вони приступили до пошуків найбільш
відкритого та незаселеного місця неподалік від міста. Бо в міських мурах
було сповна всіляких живих істот й, отже, поширені хвороби та смерть, а
непристойна поведінка здорових мешканців викликала у них недовіру до
міста. А перед Александрією лежить острів Фарос, що вузькою смужкою
суші простягнувся в напрямі міста й оточений неглибоким морем,
переважно мілководдям, так що гучний шум та гуркіт хвиль, що набігають,
стихає задовго до того, як вони докотяться до суші. Вважаючи, що це
найкраще місце в окрузі, де можна знайти мир та спокій, і де душа могла б
спілкуватися із законами й ніхто не порушував їх усамітнення, вони
вирішили тут оселитися; й взявши священні книги, вони простягнули руки з
ними до небес, молячи Бога, щоб дав їм досягти своєї мети. І Він зглянувся
на їхні молитви з тим, щоб більша частина роду людського, а то й весь рід,
могли б мати користь й схилилися до кращого життя, постійно
дотримуючись таких мудрих та дійсно чудових статутів.
VII. Сидячи тут у відлюдді, коли нікого немає довкола, а лише природні
стихії: земля, вода, повітря, небо, виникнення яких мало стати першою
темою їх священного одкровення, бо закони починаються з розповіді про
творення світу, вони стали, так би мовити, одержимі й в духовному
піднесенні писали не кожен тлумач щось своє, а передаючи кожен одне й те
саме єврейське слово, передавали його одним і тим самим грецьким словом,
немов кожному з них диктував хтось невидимий. І все ж хто не знає, що у
всіх мовах, а особливо в грецькій, існує багато способів висловлюватися, і що
одну й ту саму думку можна викласти по-різному, замінюючи окремі слова
[metaphrazonte], або цілі вислови [paraphrazonte]*, й прилаштовуючи
вираження до нагоди? Проте у випадку із законом нашим це було, як
кажуть, не так; використані грецькі слова дослівно відповідали словам
халдейським, точно підходячи до речей, які позначали. Бо, так саме як в
геометрії та логіці, як мені здається, вказаний смисл не допускає
різноманітного вираження, котре залишається незмінним в своїй
джерельній формі, так що ці тлумачі, як ясно випливає, досягли такої
форми вислову, яка відповідає змісту, й лише одна вона, або краще від інших,
передавала би ясно, що малось на увазі. Найкращим доказом цього є те, що
якби халдеї вивчили грецьку мову, чи греки – халдейську, й прочитали обидва
тексти [переклад та першоджерело], то вони з благоговійним страхом та
шанобливою побожністю розглядали б їх як близнюків, чи скоріше як одне й
те саме, як по змісту, так і по словам, й говорили б про тлумачів, не як про
перекладачів, а як про пророків та жерців таїнств, чиї праведність та
одностайність думки дозволили їм опинитися поруч і йти рука об руку з
найчистішою та найдуховнішою з особистостей, з особистістю Мойсея.
Саме тому, навіть по сьогоднішній день, щорічно на острові Фарос,
влаштовується свято та загальні збори, куди стікаються, переправившись
через протоку, не лише євреї, а й сила-силенна інших, як для того, щоб
вклонитись місцю, де вперше засяяло світло цього перекладу, так і для того,
щоб подякувати Бога за цей добрий дар, такий давній, і все ж вічно новий. А
після молитов та висловлення подяки Богу деякі на березі моря ставлять
намети, а інші, напівлежачи на піску, святкують на свіжому повітрі разом
із родичами та друзями, вважаючи, що морський берег в цей час є ліпшим
притулком за найпрекрасніші царські палаци. Таким чином показується, що
ці закони бажані та цінні в очах у всіх, як у звичайних громадян, так і у
правителів, і це справді так, хоча наш народ на протязі багатьох років не
благоденствує. Зрозуміло, звичайно, що коли народ не процвітає, то і те, що
йому належить, до певної міри затьмарене. Однак, якби новий порив було б
зроблено до сподівань на майбутнє, то які великі зміни на краще могли б ми
сподіватися побачити! Я вірю в те, що всі народи відмовляться від свого
особливого шляху, й, відкинувши свої давні звичаї, звернуться до виконання
лише наших законів. Бо коли блиск їх сяяння буде супроводитися
процвітанням народу, то він затьмарить світло інших [законів], як сонце,
коли сходить, затьмарює зорі.» [31]

* Грецькою мовою «замінюючи по окремому слову, або замінюючи по цілому вислову»

буде – metaphrazonta kai paraphrazonta, або якщо передати англійською мовою –
metaphrasing and paraphrasing – це перше використання цих термінів в європейській
традиції в творах про переклад. Ці два терміни – «метафраза» та «парафраза» – підхоплює
римський красномовець та вчитель риторики Марк Фабій Квінтилліан у славнозвісній
«Настанові оратору» («Institutio oratoria») (бл. 95 р. н. е.) для позначення двох різних
підходів до навчальної практики наслідуванню класичним текстам шляхом їх переробки,
заміняючи по одному слову за раз (метафраза), або по вислову/фразі за раз (парафраза).
Пізніше ці терміни вживають такі педагоги та теоретики перекладу доби Відродження та
неокласичного періоду, як Фаусто Себастьяно в «Del modo de lo tradurre d’una lingua in
altra secondo le regale mostrate da Cicerone» (1556), Лоуренс Гамфрі в «Interpretatio
linguarum seu de ratione convertendi et explicandi autores tam sacros quam prophanos» (1559),
наставник Єлизавети Роджер Есшем в уславленному «Шкільному вчителі» («The
Schoolmaster») (1570), Андреас Шоттус в «Tullianarum Quaestionum de instauranda
Ciceronis imitatione» (1610) та відомий теоретик перекладу П’єр-Данієль Юе в «De
interpretatione» (1661) та Джон Драйден у своїй славнозвісній праці «Передмова до
«Послань» Овідія»» (Preface to Ovid’s «Epistles» by Several Hands) (1680) [Robinson,
1998[6; 39; 40].].
 До певної міри Філон ставить питання про тотожність першоджерела та
його перекладу, проте з нашої сучасної точки зору дещо дивним чином.
Обговорюючи походження Септугінти, він робить велетенський наголос на
сакральності Біблії, яка була дана людині Богом, і яку, отже, можуть
передати лише ті, хто перекладаючи, ведуть зразкове життя, відособившись
від бруду мирського, та притримуються релігійного ритуалу [42: 6]. Ця давня
розповідь про переклад стала моделлю богонатхненного перекладу,
запозиченою християнами. Тотожні переклади, створені 72 тлумачами, що не
спілкувались один з одним, вважались доказом безпосереднього зв’язку
кожного перекладача з Господом та божественної присутності. Переклад
слова Божого не могли здійснити звичайні люди, що лише здатні передавати
слова чи думки з однієї мови іншою. Необхідне було нове одкровення, а
власне діяльність перекладача зводилися до запису слів, які “немов диктував
хтось невидимий”. Таким чином, установлювалася повна тотожність
першоджерельного гебрайського тексту та його грецького перекладу [42: 6].
Колективний переклад був шляхом інституційного направлення та контролю
з метою впливу на процес перекладу. В той час як в інших областях
перекладу колективні зусилля в цілому вважаються не потрібними, а то й
шкідливими для стилістичної зв’язності, груповий переклад пізніше стає
нормою біблійного перекладу. Спільна відповідальність могла до певної міри
захистити окремого перекладача від утисків та негативного ставлення, й
допомогти уникнути долі таких перекладачів як Вільям Тиндаль, якого було
страчено у 1536 році за роботу над перекладом Біблії.
Погляди Філона відіграли значну роль в історії біблійних перекладів, адже
вони підводили до висновку, що богонатхненний переклад може забезпечити
підґрунтя для нових перекладів, та що одного знання мов для виконання
цього завдання недостатньо. Перекладачеві не обійтися без Божої допомоги
й, отже, братися за цю справу має братися тільки богослов. Однак, труднощі,
що притаманні цій теорії, полягають у самому понятті “богонатхненного
перекладу”. Перекладач у Філона перетворюється лише на знаряддя для
запису того, що диктується. Але, як би перекладач не був надиханий у своєму
розумінні Божого Слова, саме йому добирати слова, й, отже, він може
викривити істину. Тобто, навіть коли суб’єктивне тлумачення сакрального
тексту перекладачем усунути, воно знову може проявитися при передачі
слів, словосполучень та речень з однієї мови іншою. І уникнути цієї
суб’єктивності можливо лише у випадку, коли ця передача буде до такої міри
буквальною, щоб зберігався навіть порядок слів та фраз. Тоді завдання
перекладача полягатиме у тому, щоб передавати джерело слово в слово із
дуже незначним врахуванням особливостей цільової мови. А базується така
теорія на вірі в те, що всі мови є істотно подібні та що смисл можливо
передати, якщо висловлення однієї мови будуть повністю та буквально
збережені в іншій. І такий буквальний метод є гарантією створення
перекладу вірного, незалежно від того, надихав Господь перекладача, чи ні
[42: 6].
 В той же час ця апокрифічна легенда про „Септуагінту” не без зерен
істини. П’ятикнижжя дійсно було перекладено грецькою в Олександрії у ІІІ
ст. до н.е., проте радше задля потреб єврейської громади, яка майже забула
гібрім, а не для задоволення забаганки фараона. 200 тисячна єврейська
громада в Єгипті, 100 тисяч з якої проживали в Александрії, була дуже
різношерстою: купці, ремісники, наймані воїни, селяни, інтелектуали. Вони
були переважно грекомовні й мали в місті особливий статус. Проте зв’язків з
Палестиною не поривали: посилали податки та дарунки Храму в Єрусалимі,
продовжували здійснювали паломництво до Землі Обітованої. Хоча з т. з.
культури вони були огречені й навіть в синагозі стали використовувати
грецьку. Отже, переклад священних книг був необхідним, щоб замінити
недосконалий усний переклад в синагозі та також пропагувати єврейські
цінності не лише серед самих євреїв, але й поміж все зростаючої кількості
симпатиків та навернених до іудаїзму.
Філон першим висловив припущення, що сімдесят два тлумачники
створили абсолютно тотожні переклади, знаходячись в повній ізоляції один
від одного, що мало служити доказом богонатхненності перекладу [38: 4]. В
листі Аристея прямо сказано, що перекладачі радилися один з одним, поки не
досягали цілковитої згоди, як то личить вченим, щодо найліпшого варіанту
перекладу кожного фрагменту. Проте, як не дивно, а чимало давніх авторів
один за одним захоплено повторювали цю вигадку Філона, включаючи
Іринея в „Проти єресей” (175 н.е.), Климента Александрійського в
„Строматах” (на межі ІІ та ІІІ століть), Єпіфанія в „Про одиниці мір та ваг”
(392 р. н.е.). Єпіфаній наполягає на тому, що Септуагінта була
богонатхненна, й що найкращим доказом цього є легенда, що ці 70
перекладачів перекладали в ізоляції один від одного, а результат був все ж
тотожний. “Їх всього було сімдесят два й вони були усамітнені з ранку до
вечору на Фаріанському острові … навпроти Александрії в шести і
тридцяти келіях, по двоє в кожній. ...Кожній парі давали по книзі, себто
Книгу Буття – одній парі, Ісход дітей Ізраїлевих – іншій, левітів – третій і
так далі. Таким чином було здійснено переклад книг Святого Письма та
канонічних, числом 27, або 22, якщо виходити з того міркування, щоб їхнє
число відповідало кількості літер єврейського алфавіту…Цей спосіб вже
описувався: книги через деякі проміжки часу розподілялися кожній парі
перекладачів, переходячи від першої пари до другої, й знов від другої – до
третьої по колу. Отаким чином кожну книгу було перекладено 36 разів; так
розповідають... Коли роботу було закінчено, то цар сів на свій трон на
підвищенні, а 36 читців сіло біля його ніг, маючи 36 копій кожної книги, тоді
як у одного був том єврейською мовою. Потім один читець читав, а інші
старанно слідкували; й не було знайдено жодних відмінностей… Де вони
додавали слово, то вони всі додавали його, а де вони яке слово опускали, то
опускали всі точно так само.” [18] Ця віра тоді була загальна і навіть
Августин Блаженний в „Про град Божий” та в „Про християнську доктрину”
(І пол. V ст.). поділяв ці погляди: “(XV) 22. А при виправленні перекладів
латиною, слід звертатися до грецьких перекладів, серед яких
найавторитетнішим, коли мова йде про Старий Заповіт, є Септуагінта. У
всіх найбільш вчених уривках зараз кажуть, що цей переклад був надиханий
Святи Духом, раз багато мужів промовляють немов одними вустами.
Розповідають і підтверджують багато мужів, які варті довіри, що хоча
перекладачі знаходилися в різних приміщеннях, під час того, як працювали, в
усіх варіантах не було знайдено жодного зайвого слова, а лише ті самі слова
і в тому самому порядку розташування, як і у всіх інших варіантах. Хіба
можна порівняти авторитетність цього перекладу з якимось іншим, чи,
тим паче, надати іншому перевагу?” [10: 33] Повторив цю версію також
Ісидор Севільський в Розділі 4 «Етимології» “Про перекладачів”. Лише
Ієронім Стридонський в передмові до „П’ятикнижжя” висміював цю вигадку
Філона «...Не знаю, хто був першим автором, який збрехав, коли вигадав про
сімдесят келій в Олександрії, по яких їх розділили, а вони, одначе, написали
ті самі однакові слова, в той час як Аристей, один з охоронників згадуваного
Птоломея [Філадельфа], а потім через багато років після нього Йосиф
[Флавій] нічого такого не казали, а навпаки писали, що збирали їх в одній
залі й тримали разом, і вони не пророчили. Бо одна справа бути пророком, і
зовсім інша – перекладачем.» [38: 30]. Незважаючи на уїдливе осміяння цієї
вигадки Ієронімом Стридонським та на його ж великий та ретельний аналіз
численних „помилок”, зроблених сімдесятьма перекладачами, легенда про
богонадиханість александрійських перекладачів була поширена аж до доби
Відродження, коли її остаточно позбавили довіри Хуан Луїс Вівес, Юлій
Скалігер та Гамфрі Гоуді. [38: 4].
Проте з точки зору євреїв цей переклад ніколи не вважався задовільним,
частково із-за того, що цей переклад здійснювався не із стандартного
оригінального рукопису, а головним чином із-за того, що його
використовували євреї з грецької чи римської діаспори переважно як заміну
гебрайського першоджерела, а не як додаток до нього [9 : 269)].
Скільки саме перекладачів працювали над перекладом і саме хто вони були
таки достеменно не відомо. Інші книги після П’ятикнижжя Єврейської Біблії
було перекладено пізніше, й переклад здійснювався приблизно на протязі 275
по 100 рр. до н.е. Переклад, котрий виконували різні перекладачі і в різні
часи, з різним знанням єврейської та грецької мов, є досить-таки нерівний за
якістю [45; 15: 164]. Проте, „Септуагінта” відіграла надзвичайно велику роль:
в давні часи вона зробила Біблію доступною, вона служила канонічним
Старим Завітом для ранніх християн, стала основою інших давніх перекладів
Біблії (ефіопського, коптського, слов’янського тощо), вона зберегла
апокрифічні тексти, що не увійшли до канону гебрайською мовою. В сучасні
часи вона служить основним джерелом вивчення Біблії [15 : 164].
Хоча спершу „Септуагінта” була широко поширена серед грекомовних
євреїв, з часом її стали вивчати християни, котрі надавали перевагу цьому
тексту перед першоджерельною Біблією гібрімом. Це призвело до того, що
євреї відмовилися від цього перекладу й поступово замінили його на нові
версії, котрі знімали певні протиріччя й враховували виправлення, внесені до
масоретичних текстів [15: 164]. Тобто нові переклади здійснюються, не
зважаючи на поширену думку, що текст Септуагінти є конечним. Так у ІІ ст.
н.е. високу оцінку рабинів отримав переклад грецькою Аквіли та переклад
арамейською Онкелоса. „Септуагінту” правили Феодотіон та Симмах. Ці
тексти вціліли завдяки «Hexampla» Оригена, завершеного у 245 р. н. е., у
якому паралельно були вміщенні текст гебрайською мовою та його
переклади [9: 269]. Ориген також вказав на відмінності між гебрайським
першоджерелом та Септуагінтою.
Оскільки переклад для юдеїв залишається актом усного перекладу та
тлумачення, то рабини продовжують сприяти перекладам. Переклад
вважався одним із способів передачі слова Божого, проте тексти перекладів
все ще вважалися вторинними по відношенню до першоджерела. І за
винятком LXX єврейські переклади Біблії традиційно супроводжуються
першоджерельним єврейським текстом. [15 : 165].
Талмуд згадує два переклади здійснені під проводом знаних рабинів, це
переклад Онкелоса та згаданий вище переклад Аквіли. Будучи продуктами
однієї школи, ці два переклади в той же час докорінним чином відмінні.
Якщо переклад Аквіли був надзвичайно буквальним, то Онкелос без
коливань вживав при необхідності перефразування. Чому ж так
відрізняються їхні методи перекладу? Переклад Онкелоса був написаний
арамейською мовою, дуже близькою до гібріма, й був призначений
продовжити давню традицію усного перекладу в синагозі, й розумівся він не
як переклад, а як коментар. В той час як текст Аквіли був призначений
євреям, котрі більше не могли читати гебрайські тексти, і був призначений
замінити Септуагінту. Вірним, мабуть, також є й наступне твердження:
“Древні перекладачі Святого письма дотримувалися букви першотвору не
лише з огляду на переконання, що "спочатку було Слово", але також і через
те, що не мали у своєму розпорядженні багатьох прямих відповідників [7].
Майже відразу після свого зародження християнство поширюється з
грецького та арамейсько-іудейського світу на решту Римської імперії, й
починають здійснюватися переклади християнських текстів латиною, й
звісно, що починаються з Біблії. Перші переклади Біблії латиною, відомі під
назвою Vetus Latina, відносяться до ІІ ст. н.е., а першими християнськими
перекладачами, мабуть, можна назвати євангелістів, котрі грецькою мовою
записали те, що казали Христос та його учні арамейською [22: 3].
Християнство означало велетенський „прогрес в усвідомленні поняття
свободи” (Гегель). Воно розімкнуло контури попередніх ізольованих
полісних, місцевих, етнічних, національних культур, опосередкувало синтез
східних та греко-римських релігійно-культурних форм та звичаїв, створивши
певне соціально-моральне підґрунтя, яке забезпечувало єдність та цілісність
окремих фрагментів континентальної культури.
Від євреїв теоретичні погляди на переклад як богонатхненний та
буквальний успадкували перші християнські перекладачі. А крайня
буквальність цих перших перекладів християнських матеріалів пояснюється
переносом уявлення іудеїв про творчу силу Слова [22: 69]. Проте було б
помилкою приписувати цю буквальність виключно інтелектуальній традиції;
велика кількість перших перекладачів були просто люди малоосвічені. Коли
вони визнавали за необхідне здійснити переклад, то діяли згідно пануючого
припущення, що слово дорівнює речі [23: 69].
Проте вже з початку IV ст. в Римі та в його школах працює велика група
досить кваліфікованих перекладачів. То були переважно філософи та
теологи, котрі сприймали переклад латиною всього того, що продовжувалося
створюватися грецькою мовою, як невід’ємну частину своєї професійної
діяльності. З їх числа найвпливовішими перекладачами були філософ Марій
Вікторин (бл. 275 – 362), Руфін Аквілейський (?340 – 416) – палкий
прихильник Оригена та його перекладач, що мав знамениту суперечку-сварку
з Ієронімом Стридонським, філософ Марій Меркатор (бл. 400 – 450) та
велика кількість анонімних діячів церкви. Так, Марій Меркатор в Передмові
до “Проповідей” Несторія (близько 430 року н.е.) пише: “Працюючи над
перекладом, я намагався, наскільки це було можливо, передавати слово
словом, більше уникаючи звинувачень в тому, що я фальсифікатор, аніж
дріб’язковий перекладач. Так що вибач мені, любий читачу, коли слух твій
буде вражений зовсім не вишуканим стилем, чи надмірною кількістю дивних
нових слів. Я обираю за краще бути вразливим перед язиками наклепників,
аніж далеко відходити від передачі істинного смислу, особливо там, де існує
велика небезпека припуститися помилки.”[26]
Навіть у V ст. н.е., коли питання перекладу знову набувають
велетенського значення у християнському світі, їхнє обговорення
зосереджується переважно на думках, пов’язаних із походженням
Септуагінти. Варто вказати і на певні типологічні паралелі (колективний
переклад та буквалізм) при перекладі інших сакральних текстів –
буддистських в Китаї, починаючи з середини ІІ ст. н. е. [5: 129]. Це
знаменувало початок широкого перекладацького руху, часом підтримуваного
правителями, котрий продовжувався на протязі дев’яти століть. Переклади
здійснювалися на зібраннях, де були присутні десятки, а то й сотні
китайських ченців та вчених, що занотовували пояснення ченця-місіонера.
Потім китайський переклад компілювався писарем, котрий відповідав за
запис слів товмача китайською [15: 367]. Кількість учасників форумів, де
головував видатний перекладач Кумараджива (344-413), індієць за
походженням, котрий передав понад 300 розділів сутр китайською мовою,
була особливо великою, часто досягаючи понад 3000 учасників.
З точки зору етимології, як ми вже згадували, «перекладати» – означає
«переносити з одного місця на інше». Здається, що серед самих найперших
питань про переклад, порушених, мабуть, з три тисячоліття тому, було
питання «що перекладається (переноситься)?» І відповідь була приблизно
така: ми переносимо значення, що містяться у словах. Бо слово – то є
вмістилище значення. І слова – то будівельні цеглинки, з яких побудована
мова. Давні греки розглядали мову як будівлю, структуру, як ціле, що
складається з розміщених у певному порядку частин: як будівля складається
з менших елементів, які називають цеглинками, так і мовна структура
складається з менших елементів, які називаються словами. Слова є знаками.
Фактично вважалося, що перекладач діє подібно до муляра: так само як той
розбирає по цеглинках первісну будівлю, а потім використовує ті самі
цеглини для побудови деінде нової споруди, так і перекладач розбирає по
елементах джерельну структуру, а далі з цих елементів створює десь в
іншому місці нову. Проте цеглинами тепер були не самі слова, а значення, які
вони містили чи репрезентували. А оскільки перекладач використовував ті
самі цеглинки, тобто ті самі словесні значення, то відповідність
гарантувалася. Саме так, мабуть, виглядав найдавніший комплекс поглядів на
переклад.
Із зосередженості на окремих словах, очевидно, увага мала переміститися
на структури, в які ці слова упорядковані, бо одні неструктуровані слова
мови не роблять. І саме ця зосередженість на формальній структурі була
пов’язана з численними ранніми роздумами про переклад релігійних текстів.
Багато хто з видатних перекладачів та теоретиків на цьому етапі (принаймні,
на Заході) сам займався такими перекладами, в першу чергу перекладом
Біблії латинською мовою. І саме цей конкретний характер саме цього
конкретного типу тексту породив наступне важливе теоретичне питання. Бо,
якщо віриш, що Святе Письмо є насправді Божим Словом, і якщо віриш, що
на тобі лежить місія це Слово поширювати, то швидко опинишся у
скрутному становищі. Слово – священне; як же тоді можна його міняти?
Адже в перекладі не лише одні значення слів змінюються на інші, але й
перебудовується і структурна форма, в яку ці значення вміщені. І все ж
відчувалося, що в сакральних текстах навіть форма є священною. А
втручатися в джерельну форму Письма означало ризик блюзнірства, єресі:
перекладач міг навіть наражати на ризик своє життя.
Існувало два способи виходу із цього скрутного становища, дві
гіпотетичні теорії, або ідеї, які мали працювати в парі. Один спосіб полягав у
поширенні ідеї significatio тексту таким чином, що тепер значення несли не
лише окремі слова, але й текст як ціле; тоді, за аналогією з інваріантністю
значень слова, це розширене значення можна також було проголосити
незмінним, незважаючи на те, що в процесі перекладу змінюється форма.
Боже Слово залишається Божим Словом, незалежно від мови, якою було
висловлене.
Між іншим, Господь міг також надихати перекладачів Слова, так само,
як Він перед цим надихав творців першоджерела: це дозволяло перекладати
з чистою совістю. Так Августин Блаженний в «Про Град Божий» писав:
“Тож, якщо у Святому Письмі ми повинні, як і слід, бачити лише те, що
через людей говорив Дух Божий, то все, що в єврейських кодексах є, а у
Сімдесяти відсутнє, – все це Дух Божий благоволив сказати не через них, а
через пророків. Все ж, що є у Сімдесяти та чого немає в єврейських
кодексах, той же самий Дух визнав за краще висловити через них, а не через
пророків, показуючи таким чином, що ті й інші були пророками.... бо як в
тих, що промовляли істинне і між собою згідне, пробував один і той же Дух,
так і в цих, які перекладали окремо один від одного, немов би єдиними
вустами проявився той же самий єдиний Дух.” [2: XVIII. xliii].
Але яким же чином пояснити появу думки про богонатхненність?
Справа у тому, що перед державцем, чи купцем, завжди постає проблема
перекладацької вірності. Тим більше, що перекладачі часто були змішаної
етнічної та культурної належності, часто жінками, рабами або належали до
нижчих каст [41: 6]. Недарма перша згадка про переклад, це напис на
гробниці правителів єгипетської Елефантини, що вони є “наглядачами над
драгоманами”. Тобто, частковим виходом із такого становища була
ієрархізація, піднесення на високий щабель у суспільстві. Саме тому в Єгипті
перекладачів було виокремлено в особливий стан, про що можемо прочитати
у Геродота: “У єгиптян існують сім станів і один із них називається стан
жерців, другий – воїнів, третій – пастухів, четвертий – свинарів, п’ятий –
торгівців, шостий – товмачів і, нарешті, ще стан керманичів..” (Переклад
з грецької мови А. О. Білецького) [4] Однак, були й інші шляхи вирішення
проблеми вірності і найпростішим з них це було знайти чи вигадати більш
високе чи навіть трансцендентальне джерело авторитету [32]. У випадку із
сакральними текстами це могла бути богонадиханність. У випадку з
профанними текстами це могла бути надиханність від автора, часто через
метемпсихоз. В обох випадках джерелом авторитету був автор фізично
недоступний для конкуруючих правителів. Як і у випадку зі значенням слів,
передбачалася відповідність і було прийнято, що божественна істина, яка
міститься у Святому Письмі є абсолютною й, отже, при перекладі буде
зберігатися.
Проте, це рішення залежало від іншої теоретичної ідеї, якій також
належало панувати вражаюче довго. Це була ідея (максимально) буквального
перекладу, передача „слова словом”, проте із збереженням граматичності
цільової мови. Інакше кажучи, було прийнято, що перекладач в процесі
перекладу повинен робити певні формальні (структурні) зміни, проте вони
мали зводитися до мінімуму. При цьому часто цитувався Ієронім, який
стверджував, що в Святому Письмі навіть сам порядок слів є тайною.
Цей перекладацький підхід був мотивований перш за все страхом єресі
та її наслідків. Також він мотивувався і повагою до авторитету джерельного
тексту, який виникав унаслідок його культового характеру. А це були дуже
сильні мотиви і вираження такого відношення часто можна знайти в текстах,
в яких перекладачі висловлювали думки про свою діяльність, навіть якщо
текст був не сакральним, а просто надзвичайно авторитетним. Боецій
поширив буквалістську стратегію на царину авторитетних світових текстів
(“verbum verbo expresseen comparatumque”), метою перекладу було “non
luculentae orationis lepos sed incorrupta veritas”: “Боюсь, що роблю я помилку
буквального перекладача, коли кожне слово передаю відповідним йому
словом. Причина такого підходу полягає в тому, що в творах, в яких
шукають знання з певного предмету, слід виражати не чари ясної мови, а
незамулену істину. Отже, я відчував, що буду кориснішим, якщо, створюючи
філософські твори латинською мовою, не пропущу жодної грецької
літери.”[12: 46] Боецію вторили Діонісій Малий, Іоанн Скот Еріугена,
Анастасій Бібліотекар (бл. 800 – бл. 879). Іоанн Скот Еріугена (або Ерігена,
810 – бл. 877) застосовував головним чином ту саму стратегію, стверджуючи,
що він повинен “вважатися перекладачем твору, а не його тлумачем”,
вказуючи на важливу межу між перекладачем, котрий просто (та буквально)
перекладає, та коментатором, котрий твір розтлумачує. Останній рядок –
алюзія на Горація, через Боеція. “Якщо мова [цього перекладу] здасться
комусь надто нескладною чи незвичною, то нехай не забуває, що ані я, ані він
не можемо мати більшої здібності розуміти, аніж та, якою Господь, що
кожному дає дані йому розумові здібності (як того Він бажає), нагородив
нас. Якщо ж комусь здасться, що цей текст вищезгаданого перекладу
темний чи незрозумілий, то нехай вважає мене перекладачем цього твору, а
не його коментатором.” [20: 37].
Трохи пізніше італійській перекладач Бургундіо Пізанський (помер 1193
року), котрий здійснив переклади творів Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста,
Галена та багатьох інших грецьких авторів, також проголошував своєю
стратегією “de verbo ad verbum” – “слово словом”, бо не мав права додавати
свої власні думки до авторитарних текстів. Буквалізм був тією стратегією,
котра була запозичена у церкви і мала, принаймні, виглядати поважно в очах
останньої. Передмова Бургундіо до власного перекладу латинською мовою з
грецької „Гомілій на Євангелію від Іоанна” Іоанна Златоуста є знаменитим
захистом ХІІ ст. буквального перекладу [38: 41]. “Отже, я, Бургундіо, з
побоювання, що якщо буду писати своїми власними словами при перекладі
цього коментарю святого отця, то можу змінити істинне значення одного
або кількох висловів цих дуже мудрих людей і буду ризикувати можливістю
настільки сильно змінити оригінал (а ці слова – це слова віри) із-за своєї
власної помилки, що вирішив піти більш важким шляхом й зберегти в своєму
перекладі не лише слова з тим самим значенням, що і в джерельній грецькій
мові, але також і той самий стиль та порядок слів. Адже добре відомо, що
давні перекладачі як грецьких, так і латинських текстів завжди
перекладали таким чином. Бо 72 єврейські тлумачі, по шість від кожного
коліна, котрих обрав верховний жрець та послав з Єрусалиму до
Олександрії, і котрі однаково добре зналися на єврейській та на грецькій
мовах, здійснили послівний переклад всього Старого Завіту, здійснили
послівний переклад з єврейської мови на грецьку для царя Єгипту Птоломея.
Бо Аквіла, Феодотіон та Симмах поділяли підозру багатьох греків-
християн, що ці 72, котрі, в решті решт, перекладали для царя-поганина,
замінили одне слово іншим, і тому взялися за виправлення перекладу. Після
довгого та найприскіпливішого дослідження перекладу Септуагінти, однак,
вони нарешті встановили, що ці сімдесят двоє майже не помилялися в
жодному відношенні.” [13]
Ревно продовжуючи діяльність Кирила та Мефодія, вчені-перекладачі
Преславської школи перекладу в Болгарії Х–ХІ ст.. запровадили певні зміни
в спосіб перекладу та в думки про переклад, надаючи перевагу філологічно
точному перекладу, котрий безсумнівно ближче до першоджерела і може
навіть вважатися в певних місцях буквальним, адже преславські перекладачі
усіляко намагалися передати особливі риси першоджерела, його морфологію,
синтаксис, порядок слів і зберегти побудову грецької фрази. Щоб зрозуміти
їх, ми повинні зрозуміти їхню епох, коли основною турботою стає „чистота”
та страх перед „перекрученнями” та „єрессю”, адже вельми часто відхилення
від офіційного вчення базувалися на нових відтінках значень, що вносилися в
смисл канону, а це вело до замаху на вчення. Саме ці чинники й призвели до
створення староболгарської Преславської школи перекладу. Боячись „єресі”
і борючись, так би мовити, перш за все, за чистоту та точність висловлення,
болгарські вчені ХІV ст. з Тирново та Афона також віддають перевагу
якнайточнішому та найближчому до грецького джерела варіанту в перекладі,
іноді на шляху до цього впадаючи навіть у крайнощі. Отже, з’являються
переклади нового типу – „огречені” переклади, в яких прагнули
притримуватися грецького синтаксису, порядку слів, побудови цілих фраз, а
також використання відмінків та прийменників тощо. За своїм методом
Тирновська школа була близька до Преславської, проте при цьому вона
відбивала нові норми літературної болгарської мови кінця болгарського
середньовіччя [24]. Щоб охарактеризувати повніше болгарську
перекладацьку традицію середньовіччя слід привернути увагу до ставлення
перекладачів до перекладу в цілому. Вони усвідомлювали свою велику
відповідальність, поважали ту роботу, за яку брались, звичайно підбурювані
до неї іншими. У „Вступі до Учительської Євангелії” Костянтина
Преславського ми читаємо: “Ось чому я, недостойний, будучи змушеним, як я
вже казав, перекладати з грецької мови слов’янською тлумачення на Святі
Євангелія, боявся та тремтів, зустрічаючи слова, що були вище мого
розуміння та здібностей, але, лякаючись майбутньої смерті, що мене
покарають за непослух, і будучи неспроможним писати все, я почав писати
лише канонічні Недільні Євангелія” [21: 104].
На зорі доби Відродження Еразм Роттердамський писав, що він вважає
за краще перекладати надто буквально, аніж надто вільно: «…я умисне
істотно ускладнив завдання тим, що перекладав педантично точно,
прагнучи, наскільки це можливо, відтворити форму та, так би мовити,
склад грецьких поем, намагаючись передати вірш віршем, і слово майже в
слово, і скрізь докладаючи велетенських зусиль до того, щоб прилаштувати
зміст та враження [від цього тексту] до латинського звучання із
щонайбільшою вірністю. А чинив я таким чином, мабуть, тому, що не
повністю поділяю вільність у перекладі, що її Цицерон й іншим авторам
дозволяв, і сам, мушу визнати, занадто вже практикував, або, можливо, й
тому, що, як початківець у перекладі, вважав за краще грішити в тому, що
притримуюся, як здається, занадто близько джерела, аніж грішити
надмірною вільністю, або, інакше кажучи, іноді, тримаючись берега,
наражатися на мілину, аніж зазнати корабельної аварії та залишитися
уплів у відкритому морі, і мені здалося за ліпше, що нехай вже люди вчені
знаходитимуть, що мені, певне, бракує витонченості та, скажемо,
вишуканості поетичного стилю, аніж точності. І нарешті, не хотілося
заявляти, що я перекладав лише парафрастично, і тим самим забезпечити
себе пристановищем, до якого численні перекладачі звертаються у
виправдання власного неуцтва, і, подібно до восьминога, щоб уникнути
виявлення, розповсюджують навколо себе чорнильний морок. [19: 64–65]
Домінуючою, хоча й не виключною, практикою перекладу наукових
текстів в Толедо XII ст. був послівний буквальний переклад. Цю стратегію
деякі дослідники називають “рабською”, бо вона ставила перекладача в
позицію залежного посередника, який схиляється перед джерельним
текстом.” А. Пім [33] стверджує, що в Толедо в ХІІ ст. буквалізм служив
перекладачам захистом, дозволяючи їм перекладати твори, що у випадку
іншого способу перекладу були б не схвалені церквою або піддані цензурі.
Проте не варто, на його думку [34], вважати, що всі перекладачі займали таку
позицію з бездумної рабської покори, бо існували досить-таки тонкі причини
для буквального перекладу. Перша причина – необхідність творення
термінології. Переклад вимагав вирішення дуже практичних проблем, і
перекладачі часто стикалися з пасажами, які просто не розуміли, чи не могли
передати. Помилки, що з’являлися в результаті, свідчать про те, що їм
доводилось мати справу з концепціями та реаліями новими як для них, так і
для мов, на які вони перекладали. А відносно незрозуміле джерело допускає
дві основні стратегії: з одного боку, можна звернутися до елементарного
буквалізму, сподіваючись, що наступні читачі побачать в ньому більше
смислу, аніж перекладач. З другого боку, таке місце можна оспорити,
опустити чи передати на більш високому рівні узагальнення. Проте
авторитетність арабських текстів навертала до першого рішення, передаючи
завдання тлумачення читачеві. Основною стратегією, отже, було: “коли
сумніваєшся, транслітеруй». Ця стратегія також відповідала реальній повазі
до нерелігійних авторів. Ці тексти, котрі передавалися цими вченими, були
авторитетними в тому сенсі, котрий вже втрачений в сучасному світі. До слів
цих текстів не можна було відноситися легковажно. Проте були й причини, з
яких цю стратегію не варто було б застосовувати в Толедо. Принципи
середньовічного буквалізму були сформовані на основі споріднених мовних
пар, а саме грецької та латини, де послівна передача могла, принаймні,
спиратися на результати попередніх перекладів. Проте цей принцип не
можна було так сліпо застосовувати до перекладу з арабської, в якій
структура речення та морфологічна будова істотні відмінні від синтаксису та
морфології латини. Усне використання мови посередника “романсе” також
не спрощувало завдання, бо тяжко перекладати дослівно, коли між арабським
та латинським словами стоїть слово на романсе. Іще менше сенсу мав
буквалізм, коли саме по собі арабське слово було перекладом з сирійської,
котре в свою чергу було перекладом з грецької [34].
 Отже, переклад авторитетних текстів має здійснюватися буквально.
Церква шанобливо ставилася до буквалізму через сакральний статус своїх
власних авторитетних текстів. Перекладачі також знаходили буквальний
спосіб перекладу зручним, адже це означало, що вони не несуть
безпосередньої відповідальності за сказане в текстах. Перекладачам варто
працювати командами по кілька чоловік. Церква була зацікавлена в
колективній роботі над перекладом, бо в цьому випадку вона через своїх
латиністів могла диктувати стиль перекладу. Від колективної праці вигравали
також і перекладачі-науковці: по-перше, оскільки здійснювався розподіл
мовної компетенції, а по-друге, колектив був місцем інтелектуальний
дискусій. Усні ж посередники можуть замовчуватися. Церква мало була
зацікавлена в тому, щоб згадувати роль посередників євреїв та мосарабів.
Переклад розглядався як легітимне завоювання.
І дійсно, саме з підходу, що почав складатися в Александрії ІІІ ст. до
н. е., розпочинаються дискусії про вільний/ буквальний переклад, і надалі ця
тема традиційно домінуватиме в літературі з роздумів про переклад. Важливо
вказати на те, що, мабуть, саме цей конкретний погляд виник у контексті
біблійних перекладів, яким він, звичайно, особливо властивий. Звідси він
поширюється на певні інші контексти, в яких форма джерельного тексту
відчувається як особливо значима – на філософські та на науково-технічні
тексти. У кінці XVII ст.. наприклад, ми бачимо, що П’єр-Даніель Юе
стверджує, що такі тексти слід перекладати, звертаючи особливу увагу на
форму першоджерела, без непотрібного прикрашання, бо лише таким чином
перекладач може забезпечити збереження істинності: “У цілому я вважаю,
що слід передавати слово словом, необхідно навіть притримуватися
розміщення слів, якщо це дозволяє зробити мова, якою перекладає
перекладач. Коли, наприклад, в латині не знаходиться відповідник кожному
грецькому слову, тоді, звичайно, можна дозволити додавати нове слово, чи
навіть кілька слів, якщо цього вимагає ситуація. Так само, коли латина не
допускає збереження тієї ж послідовності та розміщення слів як у греці,
тоді, очевидно, необхідно змінювати розміщення слів.” (1683) [17].
Існує також і низка сучасних проявів такого буквального підходу.
Одним з них є поняття “мінімального переносу” Ю. Найди [29], який він
визначає як перенос, що включає все, за винятком формальних змін,
необхідних для того, щоб цільовий текст був граматичним. Це поняття
тісніше пов’язане з таким поняттям Ю. Найди, як поняття формальної
еквівалентної (максимальної) подоби форми, радше ніж комунікативного
ефекту. Іншим прикладом служить поняття „семантичного перекладу” (на тлі
„комунікативного перекладу”), розроблене П. Ньюмарком [28]; семантичний
переклад це такий переклад, за якого максимально притримуються форми
джерельного тексту. Третій приклад можна знайти в загальному підході до
перекладу, який захищали Ж.-П. Вине та Ж. Дарбельне [46]. Вони
накреслили низку „перекладацьких процедур”, що простягаються від
„прямих” (включаючи „буквальний переклад”) до „непрямих”( включаючи
різні формальні, семантичні та граматичні зміни). Суть їхньої аргументації
полягає в тому, що слід якомога часто перекладати „прямо”, звертаючись до
„більш” непрямих процедур лише коли результат застосування прямих
процедур буде відверто неточним, або неграматичним. На їхню думку, тоді
вся суперечка про вільний/ буквальний переклад є марною; слід перекладати
наскільки можливо буквально, бо немотивовані зміни (вільність) ведуть до
неточного, неоптимального перекладу.
Уклін перед джерельним текстом та внаслідок цього наполягання на
буквальному перекладі також відзначаються в поглядах деяких сучасних
перекладачів художньої літератури, гарним прикладом яких є В. Набоков: «В
рецензіях на переклади поезій я постійно знаходжу такі речі, від яких мене
кидає в приступи безпорадної люті: „Переклад пана Такого-то чи пані
Такої-то читається гладенько (приємно)”. Інакше кажучи, рецензент
„перекладу”, котрий не має, й не зможе мати без спеціального вивчення
ніяких знань про першоджерело, хвалить імітацію як приємну для читання
лише тому, що якийсь поденник чи віршомаз замінив складнощі тексту, від
яких перехоплювало дух, на легкі банальності. І справді „легко читається”,
хіба ні! Школярський віршик по відношенню до справжнього шедевру в
меншій мірі буде знущанням, аніж комерційна інтерпретація чи поетизація.
Коли римують Гомера або „Гамлета”, то англійське rhyme („римувати”)
римується із crime („злочин”),. Від терміну „вільний переклад” тхне
шахрайством та тиранією. Це саме коли перекладач береться передати
„дух”, а не смисл тексту, то він розпочинає обмовляти свого автора.
Найнезгарбніший буквальний переклад в тисячу разів корисніший за
найкращий переказ.»[27: 71]
Таке шанобливе ставлення до джерельного тексту також проявляється
в тій домінуючій метафорі, що, на думку Е. Честермана [14], характерна для
цього перекладацького підходу: „переклад – це копіювання”. Самі
перекладачі не мають ніяких повноважень, вони повністю підкорюються
джерельному тексту. Вони – скромні копіїсти. Відхилення від джерела – гріх.

Література:
1. Біблія або Книги Святого Письма / Біблія – К. : Вид. Місійного т-ва
“Нове життя”, 1992.
2. Августин Блаженный. О Граде Божием / Аврелий Августин – Мн.:
Харвест, М.: АСТ, 2000. – Часть 18, гл. XLIII.
3. Аверинцев С. С. Древнееврейская литература / С.С. Аверинцев//
История Всемирной Литературы – М.: Наука, 1983. – Том I. – С.271–
302.
4. Геродот. Історія в дев’яти книгах / Переклад, передмова та примітки А.
О. Білецького / Геродот – К: Наукова думка, 1993.
5. Ду Жуй. Об истории и теории перевода в Китае / Жуй Ду // Вестник
Моск. Ун-та, сер. 9, Филология, 2004, №2. С.128–134.
6. Кальниченко О. А. Джон Драйден. Передмова до “Послань” Овідія / О.
А. Кальниченко // Вчені записки ХГУ “НУА”. – 2004. – Том Х. – С.380
– 400.
7. Радчук В.Д. Перекладність в динаміці // електронний доступ:
http: // radchuk.novamova.com.ua/pereklad_9.htm
8. Семенец О. А. История перевода / О. А. Семенец, А. Н. Панасьев –
Киев: КГУ. – 1989.
9. Alpert M. Torah Translation / M. Alpert // Baker М. (ed.) Routledge
Encyclopedia of Translation Studies. – London and New York: Routledge,
1998. – P. 269 – 273.
10.Augustinus. De doctrina Christiana / Aurelius Augustinus // Robinson, D.
(ed.) Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. –
Manchester: St. Jerome Publishing. – 2002. – P. 31 – 34.
11.Baker M. Routledge Encyclopedia of Translation Studies/ M. Baker (ed.) –
London and New York: Routledge, 1998. – 654 pp.
12.Boethius. In Isagogen Porphyrii commenta / Anicius Manlius Severinus
Boethius // Schepss G., Brandt S. (eds.) Corpus scriptorum ecclesiasticorum
latinorum. – Vindohonae: Tempsky, 1905. – vol. 48. – P. 46.
13.Burgundionis. Incipi prologus Burgundionis indicis in commentatione
Iohannis Crisostomi supra evangelium sancti Ioannis evangeliste /
Burgundionis // P. Classen (ed.) Burgundio von Pisa: Richter – Gesandter –
Ubersetzer. – Heidelberg: Carl Winter-Universitatsverlag, 1974. – S. 84–
102.
14.Chesterman A. Memes of Translation: The Spread of Ideas in Translation
Theory / A. Chesterman – Amsterdam: John Benjamin, 1997.
15.Delisle J. Translators through History / J. Delisle, J. Woodsworth . –
Amsterdam and Philadelphia: John Benjamin, 1995.
16.Hang E. Chinese Tradition / E. Hang, D. Pollard // Routledge Encyclopedia
of Translation Studies/ M. Baker (ed.). – London, New York: Routledge,
1998. – P. 365–376.
17. Huet P.-D. De ortimo generi interpretandi. / P.-D Huet. // Robinson, D. (ed.)
Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St.
Jerome Publishing. – 2002. – P. 163 – 169.
18.Epiphanius. On Weights and Measures / Epiphanius // Robinson, D. (ed.)
Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St.
Jerome Publishing. – 2002. – P. 22–23.
19.Erasmus. Letter to William Warham (#188), January, 24, 1506. / Desiderius
Erasmus // Robinson, D. (ed.) Western Translation Theory from Herodotus
to Nietzsche. – Manchester: St. Jerome Publishing. – 2002. – P. 64 – 65.
20.Eriugena. Prologue to Translation of De caelesti hierarhia by Pseudo-
Dionisius the Areopagate / Johannes Scotus Eriugena // Robinson, D. (ed.)
Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St.
Jerome Publishing. – 2002. – P. 37.
21. Ivanova-Mircheva D. The Bulgarians – The First Translators into Their
Own Language in Mediaeval Europe / D. Ivanova-Mircheva // Babel. –
1980. – Vol. 26, No. 2. – P. 101–105.
22.Kelly L.G. The True Interpreter: A History of Translation Theory and
Practice in the West / L.G. Kelly – New York: St. Martin’s Press, 1979.
23.Kelly L. G. Latin tradition / L. G. Kelly // Routledge Encyclopedia of
Translation Studies/ M. Baker (ed.). – London, New York: Routledge, 1998.
– P. 495–505..
24.Lilova A. Bulgarian Tradition / A. Lilova // Routledge Encyclopedia of
Translation Studies. / A. Lilova – Routledge: London, New York, 1997. – P.
347–355.
25.Maas A. J. Versions of the Bible / A. J. Maas // The Catholic Encycloredia,
vol. XV, 1912/1999. – електронний доступ:
http: // www. newadvent.org./ cathen/ 15367 a. htm #greek
26.Mercator Marius. Preface to Nestor’s Sermons / Marius Mercator // Delisle
J., Lafond G. (eds.) The History of Translation [CD-ROM]. – Gatineau:
School of Transl. and Interpret., Un. of Ottawa, 2003. – Module “Theses,
livres et texts”.
27.Nabokov V. Problems of Translation: Onegin in English / V. Nabokov //
Venuti L. (ed.) The Translation Studies Reader. – London and New York:
Routledge, 2000. – P. 71 – 83.
28.Newmark P. Approaches to Translation / P. Newmark – Oxford: Pergamon
Press, 1982.
29.Nida E. Towards a Science of Translating / E. Nida – Leiden: E. J. Brill,
1964. – P. 157 – 171.
30.Nida E. Bible Translation / E. Nida // Baker М. (ed.) Routledge
Encyclopedia of Translation Studies. – London and New York: Routledge,
1998. – P. 22 – 28.
31.Philo Judaeus. De vita Mosis/ Philo Judaeus// Robinson, D. (ed.) Western
Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St. Jerome
Publishing. – 2002. – P. 12 – 14.
32.Pym А. Translation and Text Transfer / A. Pym – Frankfurt: Peter Lang,
1992.
33.Pym A. Negotiating the Frontier. Translators and Intercultures in Hispanic
History / A. Pym – Manchester: St. Jerome Publishing, 2000.
34.Pym A. Twelfth-Century Toledo and Strategies of the Literary Troyan Horse
/ A. Pym // Target. – 1994. – Vol. 6. – No. 1. – Р. 43–66.
35.Quintillian. Institutio oratoria/ Quintillian // Robinson, D. (ed.) Western
Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St. Jerome
Publishing. – 2002. – P. 19 – 20.
36.Rener F. M. Interpretatio: Language and Translation from Cicero to Tytler /
F. M. Rener – Amsterdam: Rodopi, 1989.
37.Robinson D. The Translator’s Turn / D. Robinson – Baltimore: John
Hopkins University Press, 1991.
 38.Robinson D. Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche /
D. Robinson – Manchester: St. Jerome Publishing. – 2002. – 337pp.
39.Robinson D. Metaphrase / D. Robinson // Baker М. (ed.) Routledge
Encyclopedia of Translation Studies. – London and New York: Routledge,
1998. – P.153 – 154.
40.Robinson D. Paraphrase / D. Robinson // Baker М. (ed.) Routledge
Encyclopedia of Translation Studies. – London and New York: Routledge,
1998. – P. 166 – 167.
41.Roditi E. Interpreting: its history in a nutshell / E. Roditi – Washington:
Georgetown University, 1982.
42.Schwarz W. The History of Principles of Bible Translation / W. Schwarz //
Babel, vol.9, # 1 – 2, 1963. – P. 5 – 22.
43.Toury G. Hebrew Tradition / G. Toury // Baker М. (ed.) Routledge
Encyclopedia of Translation Studies. – London and New York: Routledge,
1998. – P. 439 – 448.
44.Van Hoof H. Traduction Biblique et genese linguistic / H. Van Hoof //
Babel, vol. 36, # 1 , 1990. – P. 38 – 43.
45.Vander Heeren A. The Septuagint Version / A. Vander Heeren // The
Catholic Encycloredia, vol. XIII, 1912/1999. – електронний доступ:
http: // www. newadvent.org./ cathen/ 13722 a. htm
46.Vinay J.-P. Stylistique comparee du français et de l’anglais. Methode de
traduction / J.-P. Vinay, J. Darbelnet. – Paris: Didier, 1958. – P. 31 – 42.

РОЗДІЛ 3.
ПЕРЕКЛАД У СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ (риторичний мем)
(ІІІ ст. до н. е. – V ст. н. е.)

Коли в ІІІ ст. до н. е. римські легіонери поверталися додому після

гарнізонної служби в Греції, то були в захваті від тамтешніх розваг, і в першу
чергу від театру. Вони бажали мати це видовище і в Римі, який саме
намагався після перемоги над Карфагеном у Першій Пунічній війні набути
вигляду світової столиці. На честь славної перемоги в Римі 240 року до н. е.
було вирішено на зразок грецьких ігор влаштовувати свята – римські ігри,
кульмінацією яких мало стати театралізоване дійство, для якого Луцію Лівію
Андроніку (285–204 до н. е.) було замовлено кілька п’єс [Gentici, 1979].
Андронік, грек з південноіталійського містечка Тарент, що потрапив 272
року до н. е. до Риму як раб, отримавши волю від сенатора Лівія Салінатора,
навчав дітей аристократів грецької мови та латини. На цей час для потреб
викладання він вже переклав латиною «Одіссею» Гомера (близько 250 р. до
н. е.), використавши старовинний розмір народної латинської поезії –
сатурнінський вірш, і тим самим заклав основи римської поезії та отримав
ймення першого римського поета. Пізніше цей переклад залишався шкільним
читанням до часів Августа [Гаспаров, 1983 : 425], хоча до наших часів
дійшло лише близько сорока окремих рядків. Андронік адаптував не лише
розмір вірша, він також надав перекладу деякі риси римського колориту,
називаючи грецьких богів іменами римських божеств та вводячи нові слова
для передачі понять та реалій грецької дійсності, не притаманні Риму
(Семенец, Панасьев, 1989: 45). Таким чином, стверджують О. Є. Семенець та
О. М. Панас’єв, він став родоначальником адаптивного перекладу, який
набув у Римі великої популярності. Після театрального успіху 240 року до н.
е. Андронік на замовлення для театральних видовищ здійснює переклади
грецьких комедій та трагедій (відомо 12 назв), і сам виступає в ролі їх
постановника та як актор. Крім того, за пропозицією сенату він написав для
публічного молебна гімн Юноні, також, безперечно, за грецьким зразком
[Гаспаров, 1983 : 425].
Андронік був першим автором комедії та трагедії латиною, та не єдиним,
хто скористався попитом на театральні видовища і став вільно переказувати
та адаптувати грецькі джерела. Так, Гней Невій (бл. 270–бл. 199 до н. е.),
починаючи з 235 року до н. е., переклав кілька грецьких п’єс про Троянську
війну, популяризуючи легенду про те, що римляни походять від троянців, які
прибули з Енеєм. (Kelli, 1998: 495). У своєму улюбленому жанрі – комедії
(відомо понад 30 назв) Невій намагався якомога вільніше переробляти зразки
грецької нової комедії, вводячи в одну грецьку п’єсу мотиви іншої та
вставляючи фраґменти власної вигадки [Гаспаров, 1983 : 425]. «Батько
латинської літератури» Квінт Енній (239–169 до н. е.), хоча й відомий перш
за все своєю епопеєю «Літопис» («Аннали»), також перекладав для театру
(22 трагедії, переважно з Еврипіда). Там, де Лівій Андронік працював на
замовлення, Енній працював під патронатом Сципіона Африканського, який
завоював Карфаген, та Марка Катона (Цензора), й на додаток до традиційних
жанрів, звернених до римського народу, почав розробляти жанри нові,
звернені до вузького товариського кола (панегірик, епіграма, байка, поема-
пародія, еротичні вірші тощо) – всі, звичайно, в перекладі з грецької
[Гаспаров, 1983 : 429]. Традицію перекладу з грецьких п’єс продовжили
племінник Еннія Пакувій (бл. 220–130 до н. е.), який зіграв провідну роль в
перетворенні латини на мову літератури, та Цецилій Стацій (пом. 168 р. до н.
е.), який вважався найкращим комічним автором свого часу [Williams, 1968 :
363–366].
Хоча більшість ранніх творів втрачено, проте до нас дійшла значна частина
п’єс з доробку двох найславетніших драматургів першої половини ІІ століття
до н. е.: Тита Макція Плавта (пом. 184 року до н. е.) та Публія Теренція Афра
(190–159 до н. е.). Плавт та Теренцій – це перші, мабуть, перекладачі, які
жили за рахунок перекладів художньої літератури [Kelly, 1998: 495]. Твори
Теренція ґрунтувалися на грецьких п’єсах Менандра та Апполодора
Критського. Теренцій, можна сказати, був дещо радикальнішим
попередником «невірних красунь» XVII ст., і складаючи п’єсу, він часто
поєднував перекладені ним фраґменти з кількох грецьких джерел. Усі ці
високі грецькі першоджерела римляни вільно адаптували до власної публіки,
яка мала грубіші смаки, аніж грецька. [Kelli, 1998 : 495; Семенец, Панасьев,
1989 : 49].
За 100 років після Теренція греки вкорінюють у Римі мистецтво
красномовства, й переклад тепер розглядається як галузь риторики, адже за
античності живе слово мало значно більше значення, аніж тепер, тим більше,
що володіння ораторським мистецтвом було найважливішим та
найдійовішим засобом досягти авторитету в суспільстві та успіху в політиці.
У той же час риторика стає найважливішим предметом навчання, що
претендує, подібно філософії, на загальноосвітнє значення.
Антична система освіти складалася із трьох ступенів: школи «літератора»,
школи «граматика», школи «ритора». Першу проходили фактично всі; другу
– ті, хто хотів (та міг собі це дозволити) уважатися освіченою людиною;
третю – ті, хто сподівався зробити кар’єру в суспільстві: суспільне життя за
часів античності все було публічним та привселюдним, і володіння словом
було в ньому необхідним. Риторика була школою активного володіння
словом, а граматика – пасивного. Метою риторики було потрійне вміння
«впевнити», «потішити» та «повести за собою» слухача. Метою граматики
було більш скромне уміння «правильно писати та говорити», а також
«тлумачити поетів», адже одними правилами не можна навчитися
«правильній мові», потрібні зразки – тексти класиків, а тексти ці, щоб їм
наслідувати, треба було вміти розуміти, тобто тлумачити їх [Гаспаров, 1986 :
93].
Тому риторика до певної міри стала впливати на всю літературу,
висунувши на передній план вишуканість художньої форми та досягнення
зовнішніх ефектів. Грецьке красномовство римляни перейняли разом із
системою грецької освіти, і внаслідок практичної користі риторика
незабаром стає важливим предметом навчання кожної знатної людини. У
другій пол. ІІ ст. до н. е. риторика остаточно встановлюється в Римі,
досягаючи свого апогею в особі Цицерона в період політичних смут та
розбрату кінця республіканської епохи. Як і раніше, переклади здійснюються
майже виключно з грецької. Настає найвеличніша епоха перекладу в Римі.
Першою віхою став переклад Гомера, виконаний нічим більш не уславленим
поетом Гнеєм Матієм (бл. 100 до н. е.). І тривала ця епоха до середини І ст. н.
е. У цей час було започатковано традицію, що збереглася до наших днів, –
розглядати переклад як літературну діяльність. Серед великих імен,
пов’язаних з розвитком римської літератури, в першу чергу варто назвати
поетів Катулла (87–57 до н. е.), Горація (65–8 до н. е.), Вергілія (70–19 до н.
е.) та державного діяча, юриста та оратора Цицерона (106–43 до н. е.).
Римляни в ході розвитку власної літератури настільки широко
використовували грецьку словесність, що їм довелося розробити теорію
перекладу.
Традиційно переклад визначається як процес досягнення щонайкращої
смислової відповідності між двома текстами в двох різних мовах. Уперше
такий погляд на переклад сформулював Марк Тулій Цицерон (106–43 роки
до н.е.). У «De Oratori» (55 р. до н.е.), «De optimo genere oratorum» (51 р. до
н.е.) та інших текстах Цицерон відрізняє свою перекладацьку практику від
послівного методу перекладу своїх попередників, стверджуючи, що набагато
важливіше: по-перше, оволодіти цільовою аудиторією на тій мові, на якій
аудиторія вільніше почувається; та, по-друге, розвивати ораторський
словниковий запас та навички аргументації в цільовій мові, аніж із
скрупульозною точністю дотримуватися джерельного тексту. На літературу
цей погляд поширили Горацій (85–8 роки до н. е.) в «Ars poetica» («Про
поетичне мистецтво») (20 р. до н. е.) та Авл Ґеллій в «Noctes Atticae»
(«Аттичних ночах») (бл. 100 р. до н. е.). До Біблії та інших релігійних
текстів цей підхід застосував Ієронім Стридонський (бл. 347–419/20),
обґрунтувавши її в листі до Паммахія (395 р. н. е.). На добу Відродження
такий перекладу стає домінуючим, і сьогодні він відомий під назвою, яку
йому дав Ієронім – «переклад по смислу». Оскільки смисловий переклад
дійсно є домінуючою теорією перекладу на Заході, і тому, що ця теорія
коріниться у висловлюваннях Цицерона, то його часто вважають за першого
теоретика перекладу [Robinson, 1997 : 46).
У розумінні звичайних римлян, що прагнули вдосконалитися завдяки
перекладу, суть цього явища полягала в риторичній концепції суперництва
шляхом творчого наслідування, яку Цицерон визначив як наслідування
видатним якостям («Tusculan Disputation» – «Тускуланські бесіди»)
[Robinson, 1997: 6–14]. В іншій праці 59 р. до н. е. «De optimo genere
oratorum» («Про кращий рід оратора») Цицерон висуває два важливі
принципи: що перекладати слово в слово не варто, і що перекладачі повинні
у власній мові шукати вирази, що відтворювали б, наскільки це можливо,
переконливість оригіналу [Kelli, 1998 : 496]. У теорії перекладу Цицерон
розрізняє усний, буквальний переклад та художнє наслідування. Цицерон
стверджував, що збирається «перекладати» (маючи на увазі не буквальний
переклад, а «перенесення» на римський ґрунт індивідуального стилю та духу
автора) мовою латинської правничої прози Демосфена та Есхіна не «як
товмач» (ut interpres), а «як оратор» (ut orator).

ЦИЦЕРОН. «ПРО КРАЩИЙ ВИД ОРАТОРІВ»

(CICERO, MARCUS TULLIUS. DE OPTIMO GENERE ORATORUM)

I. Кажуть, що як існують різні види поетів, так існують і різні види

ораторів. Проте факти свідчать про протилежне, бо поезія набуває різних
форм. Тобто кожен твір у віршах, трагедія, комедія, епічний, а також
мелічний твір, чи дифірамб¹ (форма, яку більш культивували греки, аніж
римляни) має свої власні особливості, що відрізняють його від інших. Тому в
трагедії комічний стиль – це вада, а в комедії трагічний стиль – щось
небачене; й так само з іншими жанрами, адже кожен має свій власний тон
та спосіб висловлювання, який вчені розпізнають. Проте у випадку з
ораторами, якщо подібним чином перелічити кілька видів, уважаючи деяких
як величних, царствених та пишномовних, інших як простих, стриманих та
небагатослівних, а третіх як таких, що займають проміжне місце,
утворюючи середину між двома першими, то отримаєш відомості про
людей, але мало що про мистецтво красномовства. Бо в мистецтві ми
шукаємо те, що є ідеально досконалим, а в людині описуємо, як воно є
насправді. Отже, можна назвати Еннія найкращим в епічних творах, як
уважаємо це за вірне, Пакувія – в трагедії, а Цецилія, мабуть, в комедії.
Ораторів же я не поділяю на типи, бо шукаю досконалого прикладу. Існує
лише один тип досконалого красномовця: ті, хто не належить до цієї групи,
не відрізняються жанрово, як Теренцій не відрізняється від Акція, але хоча
вони віднесені до тієї ж групи, все ж за досягненнями не рівні. Тоді
найкращий оратор – це той, чия мова щось доводить, дає насолоду, хвилює
думки читачів. Доводити, доставляти насолоду оратор зобов’язаний за
службовим обов’язком. Це безкоштовний дар слухачам, а зворушити
слухачів необхідно. Ми мусимо погодитися, що один робить це ліпше за
іншого, проте відмінність між ними полягає в рівні, а не у виді. Один оратор
є найкращий, наступний за якістю – це той, хто найближче до найкращого.
Звідси ясно, що найбільш несхожий на найкращого оратора буде найгіршим.

II. Оскільки красномовство складається з мови та думки², то ми маємо,

дотримуючись мови бездоганної та чистої, тобто доброї латини, добирати
слова водночас і «відповідні», й образні. З «відповідних» слів слід вибирати
найбільш вишукані, а у випадку з образною мовою нам слід бути помірними у
вживанні метафор та старанно уникати неприродних порівнянь. З другого
боку, як я вже казав вище, існує стільки ж видів думок, скільки й стилів
красномовства. Для викладу та тлумачення вони мають бути точними, для
розваги – яскравими та дотепними, а для того, щоб збуджувати, –
вагомими та виразними. Крім того, існує спосіб поєднання слів, так би
мовити структура для досягнення двох цілей – ритму і плавності, а також
спосіб упорядкування думок та порядок, що найкраще підходить для доказу
чогось. Проте все це – лише, так би мовити, складові будови. Основою,
фундаментом її є пам’ять, а тим, що дає їй вигляд, – вимова.
Людина, яка є найкращою у всіх цих сферах, буде найдовершенішим
оратором; той, хто досягне помірних успіхів, буде посереднім
красномовцем, а той, чиї успіхи найменші, буде найгіршим оратором. І все
ж вони будуть називатися ораторами, як художники називаються
художниками, хай навіть вони можуть бути погані, й будуть вони
відрізнятися здібностями, а не видом. Отже, не існує оратора, який не
прагне бути схожим на Демосфена, а от Менандр не бажав писати як
Гомер, бо працював в іншому жанрі. Але це саме не вірне для ораторів,
навіть якщо хтось в погоні за вагомістю та величчю уникає простоти, тоді
як хтось інший віддає перевагу ясності та точності за рахунок пишної
мови. Хай він і пристойний як оратор, проте він не є найкращим, якщо
справедливо те, що найліпший стиль – це стиль, який включає всі позитивні
якості.
 III. Я зробив цей вступ коротшим, аніж на те заслуговує тема, але для
нашої сьогоднішньої мети не було жодної потреби в більшому викладі.
Оскільки існує всього лише один вид ораторів, то хочемо визначити, яка
його природа. Це саме той вид оратора, що розквітнув в Афінах.
Відмінність аттичних ораторів³ стосовно їх стилю добре відома, проте їх
суттєві ознаки – невідомі. Багато хто бачить один бік – що в них не було
нічого такого, до чого можна було б причепитися, проте мало хто бачить
інший бік, що у них було багато чого вартого похвали. Бо то помилка в
думці, якщо думка безглузда, недоречна, безцільна або банальна. Слово ж
недосконале, якщо воно неправильне, непристойне, невідповідне, низьке,
грубе або принесене здалека. Цих помилок прекрасно уникали та уникають
ті, кого вважають за аттиків чи хто говорить аттичною мовою. Однак ті,
хто досяг лише цього, можуть уважатися умілими та скромними до певної
міри, але їх можна порівняти з атлетами, які у хорошій фізичній формі для
виходу на показ у гімнасії, поте не претендують на перемогу в Олімпії. А
переможці, хоч і не хворіють ніякими хворобами, не обмежуються лише
добрим здоров’ям, а прагнуть мати силу, мускули, характер і навіть, так
би мовити, привабливу засмагу. Давайте наслідувати їм, якщо можемо,
наслідувати тих, чия правильність мови незіпсована. Це притаманне
аттичним авторам радше ніж тим, чий пишномовний стиль рясніє
помилками: азійська школа створила цього останнього виду у великій
кількості. І роблячи це, якщо це взагалі можливо, бо є великим досягненням,
давайте наслідувати Лісія, й понад усе його простоту. Насправді він,
бувало, піднімався й до більш високого стилю в багатьох уривках, але
оскільки він майже виключно писав приватні промови, і навіть ті були для
інших й стосувалися дріб’язкових справ, то він здається виключно
лаконічним, бо навмисне знижує свій стиль, щоб той відповідав характеру
незначних дрібних судових позовів.

IV. Якщо хтось промовлятиме в такому стилі, але не зможе

використати більш пишний стиль, коли того забажає, то його слід
вважати оратором, проте незначним. Видатним ораторам часто
доводиться виступати з промовами в подібному стилі при розгляді таких
справ в суді. Інакше кажучи, Демосфен, напевне, міг промовляти
незворушливо, але Лісій, мабуть, пристрасно не зміг би. Але, якщо гадають,
що на судовому процесі Мілона 4, коли у Форумі та у всіх храмах навколо
розмістилися солдати, було можливо захищати його в тому ж стилі, яким
би ми скористалися, коли б виступали в суді у приватній справі перед одним
суддею, то вони [«молоді аттики» в Римі] б вимірювали красномовство
згідно із своїми власними обмеженими здібностями, а не за природою цього
мистецтва.
Тому нам слід дати відповідь на претензії деяких людей, які зараз набули
певної поширеності: одна група стверджує, що вони самі промовляють в
аттичній манері, а інші заперечують, що жоден римлянин цього не робить.
Другою групою можна знехтувати, бо за неї в достатній мірі говорять
факти, оскільки їх не запрошують вести судові справи, а якщо запрошують,
то зі сміхом виганяють їх із суду; бо якщо то їхня дотепність розсмішила
суддів, то це мало б бути першим доказом того, що вони [оратори] –
«аттики». Однак ті, хто заперечує, що ми промовляємо в аттичній манері,
але зізнаються, що самі вони ораторами не є, то якщо вони мають
розвинений смак та здоровий глузд, то ми радимося з ними, як художник
радиться з людьми, запрошеними оглянути його живопис, які не мають
здібностей до малювання, але мають певні навички критики. Якщо, з іншого
боку, вони гадають, що тямучість полягає у витонченості смаку в
ораторському мистецтві й не сприймають з насолодою що-небудь піднесене
та величне, то нехай скажуть, що віддають перевагу простому та
витонченому стилю і зневажають величне та пишне. Проте нехай вони
перестануть проголошувати, що ті оратори, які говорять просто, єдині,
котрі промовляють в аттичній манері, тобто, за їхніми словами, лаконічно
та бездоганно. Величний, барвистий та пишномовний стиль, який в рівній
мірі є бездоганним, є-таки ознакою ораторів в аттичній манері. Чи є сумнів
стосовно того, чи бажаємо ми, щоб наше красномовство було просто
пристойним, чи щоб також викликало й захоплення? Бо ми не запитуємо,
якою є аттична манера виголошування промов, а запитуємо, яка манера є
найкращою. Звідси можна зробити висновок, що оскільки найвидатнішими
грецькими ораторами були ті, хто жив в Афінах, а з них Демосфен,
безперечно, був головним, то той, хто буде наслідувати його, говоритиме в
аттичній манері й в найкращій манері, так що, оскільки аттичні оратори
вважаються зразком для того, щоб ми їх наслідували, то промовляти в
аттичній манері означає промовляти відмінно.
V. Але оскільки існує повне нерозуміння характеру їх ораторського стилю,
то я вважав своїм обов’язком взятися за завдання, яке буде корисним для
тих, хто вчиться, хоча для мене й не необхідним. Тому то, так би мовити,
я й переклав найзнаменитіші промови двох найкрасномовніших
аттичних ораторів, Есхіна та Демосфена 5 , які вони виголосили один
проти одного. І я перекладав їх не як товмач, а як оратор 6 , зберігаючи ті
самі думки та форми, чи, інакше кажучи, «фігури» думок, проте мовою,
яка відповідає нашому вживанню. І коли я це робив, то не вважав за
необхідне передавати слово словом, проте зберігав загальний стиль та
силу мови. Бо не думаю, що повинен їх відраховувати читачеві поштучно,
немов монети, я сплачував їм борг, так би мовити, загальною вагою. В
результаті моєї праці римляни будуть знати, чого вимагати від тих, хто
заявляє, що він аттик, і яких правил промов, так би мовити, вони мають
дотримуватися.
«Але Фукідид буде проти тебе; бо деякі у захваті від його
красномовства». Вони праві; але це не стосується оратора, якого ми
шукаємо. Бо одна справа викладати події в історичній оповіді, й зовсім інша
представляти докази, щоб виграти справу у свого опонента, або довести
неспроможність звинувачення. Одна річ – утримувати увагу слухача, коли
розповідаєш історію, і зовсім інша – пробудити почуття. «Але у нього стиль
гарний». А чи кращий він у нього, аніж у Платона? Бо оратор, якого ми
шукаємо, має розглядати судові справи в такому стилі, який би доводив,
давав би насолоду та хвилював би думки.

VI. Отже, якщо коли-небудь знайдеться чоловік, котрий візьметься

виступати в суді в стилі Фукідида, то він доведе, що не має ані меншої уяви
про те, що діється в політичному чи правничому світі. Проте, якщо він має
намір звеличити Фукідида, то нехай приєднає мій голос до свого.
Навіть Ісократа, котрого божественний Платон, майже його сучасник,
представляє в [діалозі] «Федр», як того, хто отримав велику похвалу від
Сократа, і якого всі вчені визнають за досконалого оратора, навіть його я
не віднесу до найліпших. Бо його ораторське мистецтво не пройшло
випробовування в справжньому бою; він, так би мовити, бився не стальним
мечем, а лише дерев’яним 7 . Але щоб порівняти величне з незначним, що я
зараз якраз і роблю, винесемо на обговорення знамениту пару гладіаторів:
Есхін подібно до Езерніна зовсім не огидний чоловік, як каже Луцилій, а
навпаки – сміливий та розумний; а його супротивник – Пацидеян, найкращий
боєць з часів створення людства, адже здається не можна придумати щось
натхненніше за оратора Демосфена.
Проти цього мого заміру [перекласти промови] можна висунути два
види заперечень.
Перший: «Джерельною грецькою мовою краще». Можна спитати цього
критика, чи самі вони можуть створити латиною щось краще.
Другий: «Навіщо мені читати цей твій переклад, краще читати грецький
оригінал». Але водночас визнають же «Андріянку», «Синефеві» і так само
«Андромаху», чи «Антиопу», чи «Епігони» латинською мовою 8. Чому ж
відраза до промов, перекладених з грецької, коли не виникає ніякої відрази до
перекладів поезії?

VII. Але давайте тепер повернемося до нашої мети, попередньо

пояснивши справу, яка розглядалася судом. В Афінах існував непохитний
закон, згідно з яким ніхто не може виступати з пропозицією увінчати
громадянина лавровим вінком, коли він є посадовою особою, до того як він
подав звіт про діяльність під час перебування на посаді; а іншим законом
визначалося, що ті, хто відзначався міською радою, мали отримувати
нагороду в залі ради. Демосфена було призначено керувати ремонтом
міських мурів, і він відремонтував їх власним коштом. Тоді Ктесифонт вніс
пропозицію увінчати за ці послуги Демосфена золотим вінком, хоча той і не
звітував про свою діяльність, піднести нагороду на загальних зборах народу
в театрі, хоча театр не був законним місцем таких зборів, й проголосити,
що Демосфен отримує нагороду за свої чесноти та щедрість, які він
продемонстрував відносно народу Афін. На що Есхін викликав цього
Ктесифонта до суду й звинуватив його в тому, що той вносить, всупереч
неписаному закону, пропозицію увінчати Демосфена вінком до того, як той
звітував, що вручення [вінка] має відбуватися в театрі, та в тому, що
формулювання стосовно чеснот та щедрості не відповідають дійсності,
оскільки Демосфен не є добропорядною людиною і не заслуговує на подяку з
боку міста .
Ця справа за самою своєю суттю далеко не схожа на звичні судові позови
в наших судах, і все ж вона важлива. Адже вона містить в собі надзвичайно
гарне тлумачення закону з обох боків та порівняння громадських послуг цих
двох ораторів, які вельми вражають. Більш того, оскільки Есхін раніше
звинувачувався Демосфеном в тяжкому злочині, й той вимагав покарання
Есхіна смертю за недобросовісне посольство, то звісно він мав підстави
шукати, як помститися своєму ворогу, віддаючи під виглядом нападок на
Ктесифонта кар’єру та репутацію Демосфена на перегляд суду. Отже, він
не так будував своє звинувачення на тому, що Демосфен не звітував, як на
тому, що Демосфена звеличують як найкращого громадянина, тоді як той –
негідник. Есхін виступив з цими звинуваченнями за чотири роки до смерті
Філіпа Македонського, але процес відбувся кількома роками пізніше, коли
Александр вже став володарем Азії9. Судові засідання відвідало багато
людей з усіх частин Греції. Бо що ще так заслуговує на те, щоб його
побачити, чи почути, як не два видатні красномовці, які втягнуті у
відчайдушний двобій, до якого вони ретельно готувалися, докладаючи
велетенських зусиль, і в якому на них впливала особиста ворожнеча? Якщо
мені вдасться, як я сподіваюсь, передати їх промови, зберігши при цьому всі
їхні найкращі якості, тобто думки, фігури думок та послідовність питань,
й дотримуватися мови лише доти, доки вона не відхиляється від нашої –
якщо всі ці слова не є буквальним перекладом грецьких, ми в крайній мірі
намагалися зберегти в межах того самого класу чи типу – то отримаємо
норму, за якою можна буде оцінювати промови тих, хто, можливо, хотів би
промовляти в аттичній манері. Проте досить про себе. Давайте зараз
нарешті послухаємо самого Есхіна, як він промовляє латинською мовою.

Примітки:
1. – мелійний твір, чи дифірамб – мелійна поезія (від melos – «пісня») у Стародавній
Греції лірична поезія, яка виконувалася під акомпанент ліри; дифірамб – жанр античної
урочистої лірики, спершу народні пісні, які розвинулися в літературну форму, близьку до
оди чи гімну.
2. – красномовство складається з мови та думки – латинське sententia означає
«думка», а також вираження її, тобто «речення», чи якщо думка афористична, то –
«сентенція»; всі ці значення присутні в цьому параграфі, проте це навряд чи можна
передати українською мовою.
3. – аттичних ораторів – У І ст. до н. е. за часів Цицерона, коли в Римі поширився
інтерес до грецької риторики, виникає протиставлення між двома стилями красномовства:
аттичним, тобто простою та ясною манерою викладення, якої прагнули набути за
допомогою ретельного вивчення та запозичення мови класичних аттичних (афінських)
ораторів – Лісія, Демосфена, Есхіна, та азійським, більш кучерявим та вражаючим
(Гегесій з Магнезії в Лідії та Гортензій в Римі), що був спрямований на досягнення
зовнішнього ефекту й призводив до пишномовності та манерності.
4. – судовому процесі Мілона – Тит Анній Мілон звинувачувався у вбивстві Клодія в 52
році до н. е. Цицерон намагався його захистити, але за обставин, у яких відбувався процес
і які тут описані, втратив мужність. Промова на захист Мілона була написана після
процесу.
5. – промови двох найкрасномовніших аттичних ораторів, Есхіна та Демосфена –
промова Есхїна проти Ктесифона та промова Демосфена на захист Ктесифонта
6. – І я перекладав їх не як товмач, а як оратор – знаменитий фрагмент, який часто
цитується і не вірно інтерпретується, латиною виглядає так: non converti ut interpres sed ut
orator або буквально «Я не передавав [їх] як перекладач, а як оратор». Перекладач для
Цицерона був буквальним перекладачем, чиїм основним клопотом була передача
джерельного тексту якнайточніше; а оратор опікувався більше впливом слів на цільову
аудиторію, аніж буквальною точністю. Цицерон тут не говорить про переклад «по
смислу» (цей термін утворив Ієронім Стридонський за аналогією з терміном Цицерона «по
словах», або «послівно»), але часто вважається, що саме це він мав на увазі. Насправді,
його висловлювання («як оратор») можна було б перекласти вільніше.
7. – бився не стальним мечем, а лише дерев’яним – Дерев’яний меч використовувався
гладіаторами та воїнами для тренувань. Знаменитий оратор та теоретик ораторського
мистецтва (бл. 436 – 338 рр. до н.е.) Ісократ, котрий мав слабкий голос і якому бракувало
сміливості, утримувався від публічних виступів і тому майже всі його промови були
призначені для читання.
8. – «Андріянка», «Синефеві» і так само «Андромаху», чи «Антиопу», чи «Епігони»
латинською мовою – «Андріянка» Теренція (бл. 190–159 р. до н. е.), «Синефева»
(«Товариші юності») Цецилія (?–пом. 168 р. до н. е.); «Андромаха» Еннія (239–169 р. до н.
е.); «Антиопа» Пакувія (220 – 130 р. до н. е.); «Епігони» Акція (170–90 р. до н. е.).
9. – Есхін виступив з цими звинуваченнями за чотири роки до смерті Філіпа
Македонського, але процес відбувся кількома роками пізніше, коли Олександр вже став
володарем Азії – скаргу було подано у 336 році до н. е., але процес відбувся в 330 році.
Насправді Філіпа було вбито 336 року, незабаром після подачі Есхіном скарги на
Ктесифонта. Помилка виникла внаслідок того, що було сплутано ці подіі з датою
увінчання Демосфена лаврами в 340 році.

Тонке відчуття слова у Цицерона зробило його чудовим творцем

термінології, і його діяльність підготувала підґрунтя для більшості сучасних
філософських термінів. Важливу роль зіграли також і переклади Цицерона,
зокрема віршований переклад «Явищ» Арата, переклади численних промов,
котрі не збереглися, «Домострою» Ксенофонта та особливо грецьких
філософських праць («Протагор» та частину «Тімея» Платона). Обговорення
труднощів, які створює в перекладі грецька термінологія, зустрічається в
низці філософських праць Цицерона, причому найважливішим в цьому
аспекті є твір «De finitus honorum et malorum» ( «Роздуми про цілковите
добро та надзвичайне зло»), де йдеться про терміни епікурейців. Хоча до
нашого часу збереглося дуже мало перекладів Цицерона з грецької, проте
його теоретичні погляди на переклад мали вирішальний вплив на практику
перекладу в наступні 2000 років [Kellу, 1998 : 496]. Проте, щоб розуміти ці
висловлювання Цицерона, слід памятати про їх історичний та
дисциплінарний контекст, на який справедливо вказує Р. Коупленд
(Copeland, 1991: 2):
«Цицерон, описуючи як він переклав деякі зразки аттичного
ораторського мистецтва, стверджує: «Я перекладав їх не як товмач, а як
оратор». Насправді ж ця супротивність способів перекладу є частиною
значно більшого питання – боротьби за гегемонію дисципліни [як галузі
знань]. З точки зору Цицерона, перекладати як «товмач» означає
практикувати у рамках обмеженої спроможності критика тексту, чиїм
обов’язком є перекладати слово словом; а це саме те обмеження, яке
фахівці з риторики (а Цицерон належав до цього фаху) накладали на
граматиків. Перекладати як «оратор» означає використовувати художні
можливості красномовства, можливості, які риторика стверджувала й
підтримувала, умисне відособлюючись від граматики. Як видно навіть з
цього побіжного огляду висловлювання Цицерона, справжнє основоположне
питання полягає не в тому, як визначати способи доброго перекладу, а
радше в тому, як визначити дисциплінарний статус та культурну перевагу
риторики. Переклад являв собою лише одну з ділянок, на якій розгорталося
це більше протистояння, й теорія перекладу не існувала окремо, а була лише
знаряддям цього суперництва між дисциплінами».
І як показала Р. Коупленд, протягом всіх середніх віків «перекладацька»
традиція, що асоціюється з граматикою та болісною вірністю букві
джерельного тексту, існуватиме паралельно з «коментаторською» традицією,
що асоціюється з риторикою й переважно піклується про «правильне» або
моральне розуміння читача. І в цій останній традиції цілком прийнятним
буде змінювати текст, додавати до нього, чи вилучати з нього, наповнюючи
його моральними або історичними глосами, що справляло б враження
пристосування тексту, віддаленого в часі чи просторі, до того, що вже знали
сучасні читачі і що вони мали знати, позбавити його паганських впливів
тощо.

ЦИЦЕРОН «ПРО ОРАТОРА» (DE ORATORE AD QUINTUM FRATREM

LIBRI TRES)

КНИГА І
(фраґмент)

КРАСС:
... 34. Що до мене, то в юності під час своїх щоденних занять я за
прикладом свого давнього ворога Гая Карбона ставив звичайно перед собою
ось яке завдання: взявши за зразок які-небудь вірші, як найвиразніші, або
прочитавши з якої-небудь промови стільки, скільки міг запам’ятати, я
викладав прочитане, добираючи інші, причому якомога найліпші, слова.
Проте пізніше я помітив у цьому способі той недолік, що слова, які
найвлучніше передавали тему, й разом з тим, найвишуканіше та найвдаліші,
були вже передбачені чи Еннієм, якщо я вправлявся на його віршах, чи то
Граком, якщо за зразок брав його промову: отже, я помітив, що коли
вживав ті самі слова, то користі від цього не було, а якщо інші, то була
навіть шкода, бо тим самим звикав задовольнятися словами менш
доречними. Пізніше я знайшов інший засіб, й коли став старше, то
користувався саме ним: почав переказувати з грецької мови латинською
промови найкрасномовніших ораторів. А результат їх читання полягав у
тому, що, передаючи латиною прочитане грецькою, я мав обирати не лише
найкращі із звичайних слів, але й також за взірцем першоджерела
карбувати деякі нові для нас слова, за умови, що вони були доречні...

Про переклад грецької філософії латиною Цицерон пише в «De finibus

honorum et malorum» («Роздуми про цілковите добро та надзвичайне зло»):

ЦИЦЕРОН. РОЗДУМИ ПРО ЦІЛКОВИТЕ ДОБРО ТА НАДЗВИЧАЙНЕ

ЗЛО

Лист Бруту

Мій любий Бруте!

І. Я цілковито усвідомлюю, що коли спробую вдягнути в римські шати те,
що найбільш довершені та вчені філософи писали мовою грецькою, то ця
моя праця зазнає різного поговору. Бо декотрим, що й не без певної вченості,
всяке таке філософствування прикре, а другі, які не так непоштиво про
філософію думають, й не цілковито її засуджують, однак не радять
докладати до неї такого великого старання та таких зусиль. Знайдуться й
такі, котрі вивчившись грецької, зневажають твори латиною й за краще
вважають витрачати зусилля на читання грецьких, а не латинських
авторів. Нарешті, передбачаю й таких, котрі будуть мене закликати до
творів іншого роду, визнаючи цього мого листа хоча й путнім дозвіллям,
проте й таким, який не відповідає моїй особі та посадовій гідності. І всім їм
я збираюсь стисло відповісти. На заборону філософії я насправді вже в
достатній мірі відповів в книзі*, яку я написав в похвалу цьому вченню, аби
захистити її від лютих нападок на неї з боку Гортензія. Той схвальний
прийом, який цей том, як виявилося, отримав від Вас та від інших, кого я
визнаю здатними оцінювати, заохотив мене взятися за подальшу роботу;
бо не хочу, щоб мене вважали за такого, який не здатен підтримувати
зацікавленість, яку вже викликав. Друга група критиків, які, як би там
сильно вони не схвалювали філософію, однак вважають за краще не так вже
й охоче її розвивати, закликають мене до обмежень, що зробити нелегко. Бо
цей предмет – така річ, що коли вже за нього взявся, то він не визнає
жодних обмежень чи стриманості. Насправді відношення першої групи,
котра намагається відрадити нас від занять філософією взагалі, здається
чи не менш нерозумне, ніж відношення тих, хто б встановив би межі тому,
що по суті не має меж, й очікував би від нас, що ми зупинимося на півшляху
у вивченні, яке чим далі заходить, тим цінніше стає. Коли можна досягти
Мудрості, давайте не лише досягати її, але й насолоджуватися нею, чи
якщо досягти цього важко, все ж нема іншої мети в пошуку істини, аніж
розкрити її. Було б нице стримуватися в заняттях, коли предмет пошуку
настільки прекрасний. А й справді, якщо ми любимо писати, хто ж буде
настільки незичливий, що позбавить нас права це робити? Чи якщо ми
вважаємо це за працю, то хто має встановлювати межі зусиллям іншого?
Безумовно, це хтось назразок Хрема з п’єси Теренція, котрий бажав, щоб
його новий сусіда
не копав, не орав і не носив ноші,**
бо це не від працьовитості, а від тяжкої рабської роботи він утримував
його; проте лише докучна людина стане дорікати за заняття, які є
любимою працею, як мої.
ІІ. Отже, досить важко догодити тим, хто погордує латинськими
творами, й у кого мені особливо дивним здається те, що їх не радує
вітчизняне слово у серйозних та важливих справах, тоді як латинські п’єси,
перекладені до слова з грецької мови, читають із задоволенням. Хто б так
ненавидів навіть саме римське ім’я, щоб відкидати з презирством «Медею»
Еннія, або «Антіопу» Пакувія, і пояснював, що відповідні твори Еврипіда
грецькою мовою йому до смаку, а латинською мовою здаються огидними.
«Що? – волає такий, – нащо читати «Юних друзів» Цецилія або
«Андріянку» Теренція, коли я можу прочитати ці дві самі комедії у
Менандра?» Я з такими не згоджуюсь настільки, що визнаючи «Електру»
Софокла за шедевр, все ж не нехтую й недолугим з неї перекладом Аттілія.
«Залізний письменник» – називав його Ліціній; і все-таки він, як на мене,
письменник, отже, заслуговує на те, щоб його читали. Адже, якщо зовсім не
знати наших власних поетів, то це говорить або про крайні розумові лінощі,
або ж про таку витонченість смаку, яка межує з примхливістю. На мою
думку, ніхто не може називатися вельми вченим, якщо й уявлення не має про
природні латинські твори. Якщо ми читаємо перший рядок «Медеї» [«Medea
Excul»] Еннія так само охоче, як і відповідний уривок грецькою мовою, то
невже станемо заперечувати проти того, щоб читач мав твори Платона
про добро та щастя латинською мовою? А припустимо, що з нашого боку
ми не просто виконаємо обов’язки перекладача, а, зберігаючи вчення
обраних нами авторитетів, додамо до того ж наш власний критичний
розгляд та наше власне розташування: то яка буде у них причина віддавати
перевагу писанням грецьким над творами, які водночас є і створені
прекрасно латиною, і не просто переклади з грецьких джерел? Можливо,
вони скажуть, що цю тему вже розглядали греки. Але ж тоді які у них
підстави читати таку силу-силенну грецьких авторів, коли достатньо
прочитати одного? Візьмемо стоїків: який бік їх вчення не висвітлив
Хрісипп? І все ж ми читаємо Діогена, Антипатра, Мнесарха, Панеція та
багатьох інших, а особливо нашого друга Посідонія. І знов, Феофраст
розглядає теми, які до нього трактував Арістотель, проте ми все рівно
отримуємо від нього чималу насолоду. Та й епікурейці не припинили писати,
якщо натхнення їх на те штовхає, про ті самі речі, про які писали Епікур та
стародавні автори. Якщо ж грецькі автори знаходять грецьких читачів,
коли на іншому тлі представляють той же самий предмет, то чому б
римлянам не читати римлян?
 ІІІ. І все ж навіть припустимо, що взяв би я та й переклав Платона чи
Арістотеля, саме таким чином, як це роблять наші поети з п’єсами, то
невже це, гадаю, не було б послугою моїм співвітчизникам, якби я
познайомив їх з цими божественними розумами? І хоча насправді цього ще я
досі не здійснив, проте не думаю, щоб і заборонено воно мені було. Звичайно
я, безумовно, зберігаю за собою право запозичати, якщо вони, як на мене,
доречні, певні місця, а особливо з цих щойно згаданих філософів, коли для
цього трапиться нагода; як Енній постійно запозичував з Гомера, а Афраній
– з Менандра. Та й не стану все-таки заперечувати, на відміну від нашого
Луцилія***, проти того, щоб весь світ читав те, що я пишу. Шкода лише
що його, Персія, немає сьогодні в живих! А ще більше – що немає Сципіона
та Рутилія, боячись критики яких, Луцилій запевняв, що пише він для
жителів Тарентуму, Консенції та Сицилії. Безумовно, це достатньо
спритно, як і решта у Луцилія; проте в його дні не було таких вчених
критиків, щоб жорстко розібрали його найкращі спроби; та й твори його в
більш легкому дусі: вони демонструють досконалого дотепника, вченість
якого, однак, посередня. Проте мені нема потреби боятися жодного
читача, коли я настільки сміливий, щоб присвятити мою книгу тобі, котрий
як філософ суперник навіть грекам. Однак це ти сам підштовхнув мене на
такий ризикований крок, присвятивши мені свій чудовий трактат «Про
доброчесність». Але не сумніваюсь, що причиною того, що деякі відчувають
відразу до латинської літератури є те, що їм трапилися певні безграмотні
та грубі твори, які є поганими грецькими книжками в іще гірших латинських
перекладах. Не стану з ними сперечатися, за умови що вони також
перестануть читати з тих самих тем і грецьких авторів. Але якщо тема
благородна, і стиль вишуканий, величний та приємний, хто не прочитає
такої латинської книжки? Якщо не буде настільки прагнути виглядати
цілковитим греком, як Альбуцій, котрий попався на очі Сцеволі, коли той був
претором в Афінах. Я знову посилаюся на Луцилія, котрий розповідає
досить-таки лаконічно та уїдливо один епізод, вставляючи в уста Сцеволи
наступні чудові рядки.
Сарказм Муція [Сцеволи], однак, був заслуженим. Але зі свого боку не
перестаю дивуватися, звідки береться це ненормально поширене презирство
до вітчизняних творів, що вони не модні. Звичайно, буде недоречним це тут
спробувати довести, але, як на мою думку, і що я часто стверджував,
латинська мова, яка має далеко не бідний словник, як звичайно гадають,
насправді багатша за грецьку. Коли ж це нам, тобто нашим вмілим
ораторам та поетам, за всіх подій, з тих пір як мали вони взірці для
наслідування, бракувало якихось там засобів чи то для пишномовного, чи то
для стриманого стилю?

Примітки:

* Книжка називалася «Гортензій» і становила собою вступ до філософських творів

Цицерона. Збереглися лише фраґменти.
 ** Теренцій «Heauton timorumenos» І. 1.17
*** Луцилій, сатирик, 148–103 роки до н. е., відверто заявляв, що пише для помірно
освічених людей таких, як Лелій, а не для великих вчених таких як Персій. В наступному
реченні Цицерон посилається на якийсь інший фраґмент Луцилія, в якому той визнає, що
пише для безграмотних провінціалів, а не для таких освічених аристократів, як Сципіон
Африканський Молодший та Рутилій Руф.

Так само велике значення для розвитку перекладу має Горацій, чиє
обговорення літературного наслідування в творі «Про поетичне мистецтво»
(Послання до Пісонів) відіграло, попри невеликі розміри фрагменту, де ці
питання обговорюються, та наміри автора, надзвичайно велику роль в історії
перекладу. Особливо наступні рядки.

Nec verbum verbo curabis reddere, fidus

Interpres …
Слово в слово товкти перестанеш
Мов дріб’язковий товмач ...
( пер. Андрія Содоморри)

КВІНТ ГОРАЦІЙ ФЛАКК

(65–27 до н. е.)

ПРО ПОЕТИЧНЕ МИСТЕЦТВО (ПОСЛАННЯ ДО ПІСОНІВ)

(фраґмент)

Творячи постать для сцени незнану ще, власну, старайся,

Щоб від початку вона й до кінця мала цілісну вдачу,
Їй лиш одній притаманну і їй відповідну. Одначе
Важко сказати по-своєму те, що властиве всім людям:
Легше Троянську війну зобразити на сцені театру,
Ніж оспівати таке, що на думці й устах не було ще.
Знаний повсюдно переказ тоді називай справедливо
Власним творінням, якщо за те коло, второване тупо,
Вийти зумієш і слово в слово товкти перестанеш,
Мов дріб’язковий товмач, і якщо, за зразок щось узявши,
В нім не загрузнеш, законами твору чи соромом скутий.
Врешті, якщо не почнеш, як поет кіклічний колись-то:
„Спів починаю про долю Пріама й війну славнозвісну”.
Що сотворити б він мусив, щоб зачин такий оправдати? –
Гори в пологах важких, а родиться ... мишка маленька.
Інша річ – той, що зусиль ніколи намарно не тратить:
„Музо, прослав того мужа, який після скорення Трої
Звичаїв стільки пізнав і міст чужоземних оглянув”.
Він бо не з пломеню дим, а з диму пломінь яскравий
Хоче добути, щоб дивні дива з того сяйва зринали:
І Антіфат, і циклоп Поліфем, і з Харібдою Сцілла.
Про поворот Діомеда такий не почне повідати
Від Мелеаґра кончини, про Трою – від Зевса і Леди;
Завжди до діла спішить, читача пориває з собою
В гущу подій, наче б той уже знає про них, а все інше,
Чим не надіється блиснути, – лишить; ось так і снує він
Вигадки ті, неправдиве сплітаючи вміло з правдивим,
Щоб початкове з середнім, середнє – з кінцевим в’язалось.
(З латинської переклав Андрій Содомора)

Так от, Цицерон та Горацій формулюють наступні принципи перекладу:

точність передачі змісту, а не буквальне слідування за текстом
першоджерела; використання всіх стилістичних можливостей мови
перекладу – латини; довершеність форми перекладу; особлива увага до
збереження розміру (Словарь античности, 1989).
Луцій Анней Сенека Молодший (4 р. до н. е.–65 р. н. е.), римський
державний діяч, видатний філософ та письменник, чиї трагедії мали
велетенський вплив на європейську драму, висловився про переклад лише
мимохідь в 58 листі до Луцілія, в котрому йде мова радше про філософію та
про передачу філософії від греків римлянам, ніж про переклад. У цьому
висловлювання Сенеки повертають нас до суджень Цицерона з приводу
перекладу в «De finibus honorum et malorum», й, так би мовити, передують
судженням Мартіна Гайдеґґера в «Der Satz von Grund» (1957).

ЛУЦІЙ АННЕЙ СЕНЕКА

(бл. 4 р. до н. е –65 р. н. е.)

МОРАЛЬНІ ЛИСТИ ДО ЛУЦІЛІЯ. ЛИСТ LVIII

(фраґмент)

Сенека вітає свого Луцілія!

Сьогодні, як ніколи раніше, я зрозумів, наскільки ми вбогі на слова, як нам
їх бракує! От випадково зайшла мова про Платона, й тут таки ми стали
натрапляти на тисячі такий речей, які треба якось назвати, а назв вони не
мали¹; інші, хоч мали колись, та втратили їх через нашу невибагливість. Та
чи можна дозволити собі на вибагливість при такій вбогості? Комаха, яку
греки називають oistros, – та, що нападає на худобу, розсіює її по яругах, – у
нас мала назву «овід». Щодо цього можеш повірити хоча б Вергілію:
Серед Сіларських лісів, де Альбурн зеленіє дубами,
Стрінеш комаху, поширену там. – її в нас називають
Овід, а греки своє дали ймення комасі тій: ойстрос;
 Різко дзижчить вона, боляче жалить, худоба від неї
Геть розбігається, сповнена жахом, лісами, ярами...
(Верґілій. «Ґеорґіки», ІІІ, 146–150)
Гадаю, ти розумієш, що те слово зникло з нашої мови. Щоб довго тебе не
затримувати, наведу ще такий приклад. Раніше деякі слова вживались у
своїй простій формі: говорили, приміром «сперечатися залізом». Доказом –
цей же Верґілій:
... бере й диво Латина,
Скільки-то разом могутніх мужів, що родились у різних
Сторонах світу, зійшлись, аби тут сперечатись залізом.
(Верґілій. «Енеїда», XII, 707 – 709)
Нині кажемо «вирішувати суперечку», а просте слово вийшло з ужитку. В
давнину казали «якщо велю», тобто «якщо повелю». Знову ж таки не мені
вір, а свідченню Верґілія:
Інший загін ваш, куди я велю, нехай зброю скерує.
(Верґілій. «Енеїда», XI, 467)
Усе це кажу не з тим, аби показати тобі, скільки я часу витратив у
граматика, а щоб ти зрозумів, як багато слів з Еннія чи з Акція пішло в
забуття, якщо вже й дещо з того, що ми гортаємо щоденно, вийшло нині з
обігу.
«Що має значити, – подивуєшся, – такий вступ? Куди хилиш?» – Не
приховуватиму: хочу, щоб ти, коли це можливо, прихильно почув од мене
слово «буття»2, але я послуговуватимусь ним, навіть якщо воно тебе
дратуватиме. Вживаючи його, покликаюсь на Цицерона, – й цього, мабуть,
достатньо. А коли забажаєш когось із новіших авторів, то назву Фабіана,
чию мову, багату й витончену, попри всю нашу вибагливість, можна вважати
блискучою. То як же тут бути, мій Луцілію? Як передати нашою мовою
грецьке ousia – важливе поняття, що охоплює природу, є основою взагалі
всього?... Отож, будь добрий, дозволь мені вживати це слово, а я
намагатимусь якнайощадливіше користуватися даним мені правом і,
можливо, буду навіть задоволений з того, що отримав його. Але що мені з
твоєї люб’язності, коли, бач, ніяк не перекладу латинською те, через що й
кинув докір нашій мові? Але ти ще більше нарікатимеш на наші мовні
нестатки, дізнавшися, що слово, яке завдає мені таких клопотів з перекладом,
– це всього лиш один склад. Ти запитаєш мене, що це за слово. – То on. Певно,
маєш мене за тугодума, бо ж цілком очевидно, що тлумачення напрошується
тут саме собою: «те, що є». Але я бачу велику різницю: замість імені мушу
вжити дієслово. Та що поробиш? Доведеться сказати «те, що є».
Наш приятель, вельми освічений чоловік, підказав мені нині, що у Платона
це слово має шість різних значень...
(Переклад Андрія Содомори)
Примітки:
1. Подібні клопоти, працюючи з грецьким матеріалом, мав Лукрецій (пор.І. 136 – 137:
«...ночі проводячи... В пошуках слів...»).
2. В оригіналі essentia; у збережених творах Ціцерона це слово не зустрічається; натомість
найчастіше виступає вираз natura.
(Примітки Андрія Содомори)

Традиційна тема перекладача як суперника автора обговорюється в листі Плінія Молодшого (61–112 рр.
н е.) до Фуска Салінатора та в знаменитій «Настанові оратору», книжка Х.v, Квінтилліана (бл. 35–100).
Істотною думкою для них обох є те, що гарним якостям автора слід наслідувати, проте при цьому й
зберігати в перекладі власну індивідуальність. В листі до Фуска Салінатора, написаного близько 85 року н.
е., майже через півтора століття після книг Цицерона про ораторське мистецтво, Пліній додає до теорії
Цицерона два нових елементи. Перший полягає в евристичній цінності перекладу в обох напрямках, тобто
не лише на латину з грецької, але й з латини, вправа, яка ніколи не спадала на думку Цицерону; другий – в
проголошенні відкритого змагання з джерельним автором, свого роду двобій, причому головною метою
цього змагання (окрім отримання насолоди від перемоги) є збагачення мови засобами вираження [Robinson,
2002 : 18].

ПЛІНІЙ МОЛОДШИЙ
(61–123 н. е.)

Листи. Книжка VII, лист 9

(фраґмент)

Пліній Фуску шле вітання.

(1) Ти мене запитуєш, яким чином тобі, на мою думку, слід навчатися у
відлюдді, яким ти вже давно насолоджуєшся. (2) Корисно, по-перше, – й це
радить багато хто, – перекладати або з грецької мови латиною, або з
латини грецькою: завдяки таким вправам виробляються точність та
пишність у вживанні слів, багатство фігур, сила викладення, й окрім того,
внаслідок наслідування кращим зразкам, й подібна винахідливість; разом з
тим, те, що вислизнуло від читача, не може приховатися від перекладача.
Завдяки цьому набуваються витонченість розуміння та вірні думки.
(3) Ніщо не завадить тобі про те, що ти прочитав з метою лише
запам’ятати суть та зміст, написати самому, немов змагаючись з
автором: потім порівняти з прочитаним й ретельно зважить, що вдаліше в
тебе, що в іншого. Дуже приємно, коли дещо ліпше в тебе, дуже соромно,
коли все – у нього. Іноді дозволяється обирати найліпші зразки й змагатися з
обраними. (4) У цьому змаганні є завзятість, проте відсутня зухвалість:
адже про нього ніхто не знає. Ми бачимо, однак, що багато хто вступає в
такі змагання з більшою славою для себе й, не звірившись в успіхові,
перевершує тих, кого наслідувати для себе, вважав за достатнє. (5) Ти
зможеш, переглядаючи те, що говорив раніше й вже забув, багато чого
залишити, іще більше викреслити, дещо вписати, дещо переробити. Це
вимагає праці й є нудним, проте внаслідок саме цієї трудності і є плідним:
ти знову запалишся, знову відчуєш охололе та втрачене заповзяття й немов
приробиш нові руки-ноги до вже існуючого тулуба, не псуючи, однак, його
попереднього вигляду. ...

Подібно до Цицерона та Плінія Молодшого Квінтилліан (Марк Фабій

Квінтилліан) (35– після 96 р. н. е.) отримав освіту оратора, щоб виступати в
суді, проте на відміну від них все життя лише писав про підготовку оратора
та викладав риторику, ставши першим вчителем риторики, який в Римі за це
мав державне утримання. Основний його твір «Настанова оратору»
(«Institutio oratoria»), який він написав під кінець життя (бл. 96 р. н. е.). Це
твір у 12 книгах, в якому поєднується педагогічна спрямованність із
систематичним, починаючи з елементарних основ, викладенням всієї
риторичної теорії. Зразком оратора та стиліста, а також втіленням ідеала
освіченності Квінтилліан вважав Цицерона, протиставляючи природність
його стилю штучності стилю сучасних красномовців. Висловлювання
Квінтилліана про переклад цілком співпадають з думками про нього
Цицерона, а основний його внесок полягає в скрупульозній систематизації
досить-таки неструктурованих висловлювань Цицерона з цього приводу в
педагогічні рекомендації, що виявляться надзвичайно впливовими, коли
пізніше переклад буде використовуватися в процесі навчання іноземним
мовам. Також важливим виявилося розпізнання «метафрази» та
«парафрази», яке вперше здійснив юдейсько-гелліністичний філософ Філон
Александрійський в «Житті Мойсея» («De vita Mosis») (20 рік до н. е.): «І
все ж хто не знає, що всяка мова, а особливо грецька, має велику кількість
способів висловлюватися, й що одну й ту саму думку можна виразити
багатьма формами шляхом заміни по слову [metaphrazonte] та шляхом
заміни по цілій фразі [paraphrazonte] ?» Ці два терміни – метафраза та
парафраза – Квінтилліан підхоплює для позначення двох різних підходів до
навчальної практики наслідування класичним текстам шляхом їх переробки,
заміняючи по одному слову за раз (метафраза), або по вислову/фразі за раз
(парафраза). Пізніше ці терміни вживають такі педагоги та теоретики
перекладу доби Відродження та неокласичного періоду, як Фаусто
Себастьяно в «Del modo de lo tradurre d’una lingua in altra secondo le regale
mostrate da Cicerone» (1556), Лоуренс Гамфрі в «Interpretatio linguarum seu de
ratione convertendi et explicandi autores tam sacros quam prophanos» (1559),
наставник англійської королеви Єлизавети Роджер Есшем в уславленому
«Шкільному вчителі» («The Schoolmaster») (1570), Андреас Шоттус в
«Tullianarum Quaestionum de instauranda Ciceronis imitatione» (1610), відомий
теоретик перекладу П’єр-Данієль Юе в «De interpretatione» (1661), і нарешті
Драйден в класифікації видів перекладу на три категорії (метафразу,
парафразу та наслідування), яку він виклав у «Передмові до «Послань»
Овідія» (1680), й ця термінологія з того часу активно вживається в
перекладознавстві, особливо в англійській традиції.

Марк Фабій Квінтилліан

 (35–після 96 н. е.)

(ФРАҐМЕНТ З «INSTITUTIO ORATORIA»)

(бл. 96 року н. е.)

1. Далі нам варто сказати, щ о саме головним чином має служити

темою письмових вправ для тих, хто бажає набути майстерності.
Пояснювати щось стосовно різних матеріалів для них чи стосовно того,
чим треба займатися спершу, а чим потім – вважаю тут зайвим (бо зробив
це у першій книзі, де я визначив послідовність занять для юнаків, а в другій
книзі – для дорослих). Тема запропонованого розділу: вирішення питання, як
набути запас слів та навчитися легко писати.
2. Наші оратори старої школи вважали переклади з грецької латиною
такими, що цілком відповідають цій меті. Луцій Красс зауважує в одній із
вищезгаданих книг Цицерона «De oratore», що це він робив не раз. Та й
особисто сам Цицерон прямо радить вдаватися до цього способу. Завдяки
цьому він навіть переклав і видав декілька творів Платона та Ксенофонта.
Його приклад наслідував Мессала й таким чином переклав багато промов,
причому настільки вдало, що надзвичайно важкий для римлянина переклад
простого стилю відомої промови Гіперида на захист Фрини міг би
позмагатися з першоджерелом.
3. Привід для подібних вправ – очевидний: у грецьких авторів – безліч
думок, сила красномовства в них поєднується з блискучою технікою, далі,
при їхньому перекладі можна вибирати кращі вислови: в даному випадку ми
вживаємо виключно слова власної мови. Що ж до фігур, основної прикраси
мови, то нам навіть доводиться утворювати багато які з них для
різноманітності, тому що в більшості випадків засіб висловлювання
латиною відрізняється від засобу висловлювання грецькою мовою.
4. У свою чергу надзвичайно корисні перекази з латини. Відносно поетів,
як мені здається, не може бути жодних сумнівів. Сульпіцій, як кажуть,
вправлявся виключно таким чином, – по-перше, висота натхнення
спроможна надати врочистості навіть прозі; по друге, поетична вільність,
надаючи більше сміливості словам, дозволяє водночас точно
висловлюватися. Навіть самим думкам можна надавати енергійної форми
ораторської промови, доповнюючи недомовлене та скорочуючи зайве,
оскільки я не хочу, щоб переклад (перефразування) був лише перекладом
(тлумаченням), але також і засобом своєрідного змагання та суперництва з
нашим першоджерелом щодо передачі одних і тих же думок.
5. Ось чому я не поділяю погляду тих, хто несхвально відноситься до
перефразування латинських промов на тій підставі, що оскільки найліпші
слова та вирази вже були вжиті, то всіляка зміна вираження неодмінно має
дати гірший результат. Однак для такого твердження не існує жодних
достатніх підстав, бо перш за все, не завжди варто зневірятись у
можливості відшукати для вже сказаного найліпший вислів; відтак, і
латинська мова зовсім не така вже й безпорадна та бідна, щоби одну думку
з любої теми вдало не можна було висловити більше одного разу. А й
справді, якщо актор у змозі ті ж самі слова передати за допомогою безлічі
жестів, то невже красномовство до того поступається, що сказане щось
один раз не можливо висловити в тому ж дусі з тією ж метою.
6. Але припустимо навіть, що знайдений нами вислів не буде вдалішим за
вислів нашого оригіналу чи рівнозначним йому; все ж його слід дозволити,
він, в крайньому випадку, може дуже близько відповідати тому вислову, що
стоїть у першоджерелі.
7. Та й хіба самі ми часом не говоримо про одні й ті самі речі двічі, чи
частіше, а то й бува тривало розмовляємо? І невже ми маємо вважати, що
змагатися із самими собою ми можемо, а з іншими – ні? Якби добре
висловити думку можна було б одним лише чином, то в нас були б підстави
вважати, що стежина досконалості перетята нашими попередниками; але
ж насправді для цього ми маємо незчисленну кількість способів; до однієї
мети веде безліч шляхів.
8. У стислості є своя чарівність, у багатства висловлення – своя; є своя
краса в метафоричних висловлюваннях, є вона і в простих; одне краще
передавати сухим стилем, інше – за допомогою фігур. Й нарешті,
надзвичайно корисна сама складність вправи. Хіба таким чином ми не
вивчимо ретельніше великих письменників? – Адже завдяки цьому ми не
перебігаємо їх творами, неуважливо читаючи їх; ні, ми займаємося ними
докладно, з необхідності в них вдумуємося й вчимося цінувати їх високі
якості вже лише тому, що не можемо досягти мети, наслідуючи їх.

Римський письменник Авл Ґеллій (Aulus Gellius) (бл. 130–бл. 180 роки н.
е.) в результаті старанної праці в Афінах склав зібрання творів у двадцяти
книжках «Аттичні ночі» («Noctes Atticae»), де у формі невимушених бесід та
повчань викладено матеріали з різних галузей науки (історії літератури та
мови, філософії, міфології та історії). Поєднуючи науковість та
розважальність, автор прагнув сприяти використанню наукових досягнень на
користь загальної освіти. Цей твір Ґеллія має надзвичайну цінність, бо в
ньому містяться численні виписки та цитати з творів античності, які було
втрачено. А для історії перекладу роздуми Ґеллія цікаві тим, що в них
виявляються початки критики перекладу [Семенец, Панасьев, 1989 : 57].
Зокрема його увагу привернули перекладні вставки Вергілія з грецьких
авторів, особливо в еклогах ІІ та ІІІ, в яких майже кожен рядок має сліди
впливу Феокріта [Семенец, Панасьев, 1989 : 57). Ґеллій порівнює вірші
Верґілія з їх грецькими першоджерелами й вказує, що було пропущено, а що
змінено.
Висловлювання Ґеллія про переклад відзначаються переважно тим, що
вражаюче не схожі ані характером, ані загальним змістом на цицеронівську
традицію, під яку підкопуються ще Горацій та Пліній [Robinson, 2002 : 20].
Проте є тут також і нерозривність традиції. Якщо Горацій напучував поета,
або перекладача займатися не рабським наслідуванням, а оригінальною
творчістю, то Авл Ґеллій надихає художнього критика, або критика
перекладу на оцінку цієї творчості. Сприймаючи сучасника Горація Вергілія
як «перекладача», або як поета, який працював із запозиченим матеріалом,
Ґеллій захищає його «вільні» переклади з Гомера, Феокріта та інших,
стверджуючи, що оскільки те, що грецькі автори пишуть грецькою, не можна
точно передати латиною без певної втрати чарівності та витонченості, то
Вергілій чинив цілковито правильно, коли не передавав те, що не піддавалося
перекладу, і додавав свого «чи не ще більш чарівного та витонченого».

Авл Ґеллій

ФРАҐМЕНТ З «АТТИЧНИХ НОЧЕЙ» (NOCTES ATTICAE)

(бл. 100 року н. е.)

Кожного разу, коли належить перекласти чи наслідувати разючі

вислови з грецьких поетів, кажуть, що не завжди слід намагатися передати
кожне окреме слово з буквальною точністю. Адже багато речей втрачають
свою чарівність, якщо їх пересаджувати надто примусово, проти їх волі,
так би мовити, коли вони не піддаються. Тому Верґілій продемонстрував
майстерність та добрячу розсудливість, пропускаючи певні речі та
передаючи інші, коли передавав місця з Гомера, чи Гесіода, чи Аполлонія, чи
Парфенія, чи Каллімаха, чи Феокріта, чи якогось іншого поета.
Наприклад, коли зовсім недавно за трапезою ми читали разом
«Буколіки» Феокріта та Верґілія, то відчували, що Верґілій щось пропустив,
що грецькою, напевно, надзвичайно чудово, але що неможливо перекласти,
та й не варто перекладати. Але те, що він запропонував замість
пропущеного, чи не ще більш чарівне та витончене.

Порівнюючи рядок з «Ґеорґік» та рядок з «Енеїди» із джерельними

грецькими рядками з Парфенія та Гомера відповідно, Ґеллій пише, що
перший якістю не поступається джерельному, на відміну від другого.
Але рівного та подібного до гомерівського рядка Вергілій не створив;
адже добре видно, що рядки Гомера простіші та природніші, а Вергілія –
новомодні й немов чимось прикрашені.
Однак, узагальнень Ґеллій не робить – його висловлювання розсіяні в
різних місцях «Аттичних ночей».

Сучасна дослідниця С. Басснет вказує на певні особливості перекладу в

Римі:
«Існує іще один важливий момент стосовно римської концепції
збагачення через переклад, а саме винятковість грецької мови як мови
культури та здатність освічених римлян читати тексти джерельною
мовою. Коли враховувати ці чинники, то тоді змінюється позиція і
перекладача, і читача. Римський читач міг, як правило, розглядати
переклад як метатекст стосовно першоджерела. Текст перекладу читався
через джерельний текст, на відміну від того способу, коли одномовний
читач може лише наблизитися до першоджерела завдяки перекладу
цільовою мовою. Для римських перекладачів завдання передачі тексту з
однієї мови іншою могло сприйматися як вправа з порівняльної стилістики,
адже для них не характерне таке скрутне становище, коли необхідно
«познайомити» per se або із змістом, або із формою, й отже, вони не мали
потреби коритися побудові першоджерела. Таким чином, вправний
перекладач враховував знайомство читача із джерельним текстом і був цим
знанням зв’язаним, бо всяка оцінка його перекладацької майстерності
базувалася на тому, наскільки творчо він зможе скористатися своїм
зразком. Так, Лонґін у своєму «Трактаті про високе» називає «наслідування
та копіювання великих істориків та поетів минулого» як один із шляхів до
високого, а переклад – це один із аспектів наслідування в римському понятті
про художню творчість.
Таким чином, переклад в Римі може розумітися як унікальне явище, яке є
наслідком такого погляду на літературну творчість, як дотримування
встановленого канону високої майстерності через мовні кордони. Більш
того, варто пам’ятати, що з розширенням Римської імперії, все більш
звичною стає двомовність, а то й тримовність, а прірва між усною і
письмовою латиною зростає. Тому саме явна вільність римських перекладів,
на яку так часто посилалися в ХVІІ–XVIII ст., має розглядатися в контексті
всієї системи, в межах якої застосовувався такий підхід до перекладу»
(Bassnett, 1980: 4 –45)

Існування за античних часів цілої армії усних перекладачів не вплинуло

на розвиток теорії перекладу. Проте саме їм ми зобов’язані численними
двомовними посібниками для мандрівників та прочан.
Спираючись на численні таланти у своєму розпорядженні, імператор
Октавіан Авґуст (63 р. до н. е.–14 р. н. е.) для потреб врядування імперією
засновує в рамках своєї канцелярії перекладацьку службу. І доки існуватиме
імперія, переклад відіграватиме важливу роль у житті Риму, хай навіть в ІІІ
ст. н. е. знання грецької мови в західній частині імперії буде не настільки
поширене, як раніше. А коли в Римі набуває поширення вивчення медицини,
починають з’являтися численні переклади медичних та фармакологічних
трактатів, особливо після IV ст.

ЛАРҐІЙ ДЕСИҐНАЦІАН
ПЕРЕДМОВА ДО «CORPUS MEDIOCURUM LATINUM» ГІППОКРАТА
(бл. 50 року н. е.)

Перш аніж взятися за цей твір, я прочитав листа Гіппократа з Коса,

найкваліфікованішого в медицині автора, про те, як піклуватися про своє
здоров’я, якого, як вважають, він написав царю Антіоху. Оскільки я хотів
зробити нотатки настанов та порад Гіппократа щодо захисту здоров’я,
то зібрав я стільки, скільки знав, що його твори містять, і записав,
перекладаючи нашою римською мовою. Запевняю Вас, що я дбав про те, щоб
не перекладати слово в слово, із побоювання, що вийде так, що багато речей
будуть здаватися, незважаючи на мовні відмінності між ними, схожими. А
це й справді трапилося б, якщо надто мало уваги приділялося б дійсному
значенню слів. Отже, я уникав його неясних місць, знімав неясності в його
тексті, щоб тему його розповіді зробити зрозумілою.

У своєму виборі творів для перекладу римські автори істотно замовчували

більшу частину грецької технічної думки. Вони бралися за переклади лише
тоді, коли відчували, що це необхідно, що це пасує до їх безпосередніх
культурних уподобань та можливостей [Montgomery, 2002].
Перекладацька служба імперської канцелярії, мабуть, мала філії у східних
провінціях. Більшість цих перекладів, на відміну від літературних,
виконувалися греками, котрі прибули до Риму як раби.
Переклад в Давньому Римі досить яскраво охарактеризував Фрідріх
Ніцше, назвавши його загарбницьким та імперським.

Фрідріх Ніцше

З «НАУКИ РАДОСТІ»

Міру відчуття історії тією чи іншою добою можливо визначити по тому,

як за цієї доби перекладають, та як ця доба намагається зробити своїм
здобутком попередні часи та старі книжки. Французи часів Корнеля й
навіть епохи [Великої французької – прим. пер.] Революції оволодівали
римськими старожитностями у такий спосіб, на який би ми не наважилися
– внаслідок нашого більш високого чуття історії. А сама ця римська сивина:
як грубо й водночас наївно наклала вона свою долоню на все гарне та високе,
що було в грецькій культурі, що передувала їй. Як вони перекладають твори
в цю римську пору! Як усвідомлено й не мудруючи лукаво зметали вони пилок
з крилець метелика! Горацій здійснив кілька перекладів Алкея та Антілоха, а
Проперцій – Каллімаха та Філета (якщо нам тут буде дозволено висловити
свою думку, то це були поети рівні Феокріту): хіба їх цікавило, що автори
(греки) щось там переживали, й вписували відзвуки цих переживань у свої
вірші! – ні, як поетам їм був невластивий античний дух пошуку, що передує
історичній правді; як поети вони зовсім не зважали на якісь особисті
нюанси, на передачу імен, всього, що було характерне для цього міста, цієї
місцевості, цього століття, що складало його убрання та подобу, вони на
льоту ставили на їх місце щось їм сучасне та суто римське. Здається вони
нас запитують: «А чи не повинні ми для себе зробити старе новим й
помістити себе в нього, вдихнути нашу душу в це мертве тіло? Адже воно
мертве: а наскільки все мертве – потворне!» Вони не знали, що таке
насолоджуватися відчуттям історії; минуле та чуже було їм неприємне, й
служило їм, римлянам, стимулом до імперських загарбань. Адже й справді,
коли при перекладі відбувалося загарбання, то не лише тому, що
викреслювалася історична правда; ні, додавався натяк на сучасність, й перш
за все викреслювалося ім’я автора, а на його місці писалося власне. Й
здійснювалося це не з почуттям того, що ти – злодій, а з абсолютно
чистою совістю в ім’я Римської імперії.

Наприкінці античності питання перекладу набувають важливого значення

для християнської церкви, бо успішність навернення до християнства
варварських народів багато в чому залежала від перекладу Священного
Письма на їх мови.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Гаспаров М. Л. Римская литературы II–III вв. до н. э. / М. Л. Гаспаров М.
Л. // История всемирн. лит-ры. – М.: Наука, 1983. – Т. 1. – С. 423–437.
2. Гаспаров М. Л. Средневековые латинские поэтики в системе
средневековой грамматики и риторики / М. Л. Гаспаров // Проблемы
литературн. теории в Византии и латин. средневековье / Ред.: М. Л.
Гаспаров – М.: Наука, 1986. – С. 91–170.
3. Горацій. Про поетичне мистецтво (Послання до Пісонів) / Квінт Горацій
Флакк // Жовтень. – 1974. – № 3. – С. 8–16.
4. Кацнельсон С. Д. Предисловие // История лингвистических учений.
Древний мир. / Ред.: А. В. Десницкая, С. Д. Кацнельсон – Л.: Наука, 1980.
– С. 3–6.
5. Копанев П. И. Вопросы теории и истории художественного перевода / П.
И. Копанев. – Минск: БГУ, 1972. – 346 с.
6. Семенец О.Е. История перевода: Учеб. пособие / О. Е. Семенец, А. Н.
Панасьев: Изд-во при Киев. ун-те, 1989. – 296 с.
7. Словарь античности: Пер. с нем. – М.: Прогресс, 1989.
8. Baker M. Routledge Encyclopedia of Translation Studies/ M. Baker (ed.) –
London, New York: Routledge, 1998. – 654 p.
9. Bassnett-McGuire S. Translation Studies / S. Bassnett-McGuire. – London,
New York: Routledge, 1980. – P. 43–45.
10. Cicero. De oratore / Marcus Tullius Cicero // Western Translation Theory from
Herodotus to Nietzsche. / D. Robinson (ed.) – Manchester: St. Jerome
Publishing, 2002. – P. 7.
11. Cicero. De optimo genere oratorum / Marcus Tullius Cicero // Western
Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. / D. Robinson (ed.) –
Manchester: St. Jerome Publishing, 2002. – P. 7–10.
12. Cicero. De finibus honorum et malorum / Marcus Tullius Cicero // Western
Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. / D. Robinson (ed.) –
Manchester: St. Jerome Publishing, 2002. – P. 10–12.
13. Chesterman A. Memes of Translation / A. Chesterman. – Manchester: St.
Jerome Publishing, 1997. – P. 23–26.
14. Copeland R. Rhetoric, Hermeneutics and Translation in the Middle Ages:
Academic Traditions and Vernacular Texts / R. Copeland – Cambridge:
Cambridge University Press, 1991. – P. 52–143.
15. Cowley A. Preface to Pindarique Odes/ A. Cowley // Western Translation
Theory from Herodotus to Nietzsche. / D. Robinson (ed.) – Manchester: St.
Jerome Publishing, 2002. – P. 161–162.
16. Gellius Aulus. Noctes Atticae / Aulus Gellius // Western Translation Theory
from Herodotus to Nietzsche. / D. Robinson (ed.) – Manchester: St. Jerome
Publishing, 2002. – P. 20–22.
17. Kelly L. G. Introduction / L. G. Kelly // St. Jerome – To Pammachius: On the
Best Method of Translating (St. Jerome Letter No. 57). – Ottawa: Ottawa
University Press, 1976. – P. I–XIII.
18. Kelly L. G. History of Translation / L. G. Kelly // Concise History of the
Language Sciences from the Sumerians to Cognitivists. / Koerner E. F. K. (ed.).
– New York: Pergamon, 1995. – P. 419–430.
19.Kelly L. G. Latin tradition / L. G. Kelly // Routledge Encyclopedia of
Translation Studies/ M. Baker (ed.) – London, New York: Routledge, 1998. –
P. 495–505.
20. Kelly L. G. The True Interpreter: A History of Translation Theory and Practice
in the West / L. G. Kelly – New York: St. Martin’s Press, 1979.
21. Kurz I. Interpreting in Ancient Rome. – 2002 [Електрон. ресурс]. –
Режим доступа: http://www.aiicusa.net/expo/rome.html
22. Lefevere A. Translation/History/Culture: A Sourcebook. / A. Lefevere – editor
and translator. – London, New York: Routledge, 1992. – P. 22–23.
23. Montgomery S. L. Science in Translation: Movements of Knowledge Through
Culture and Time / S. L. Montgomery – Chicago: University of Chicago Press,
2000.
24. Nietzsche F. Die fröhliche Wissenschaft / F. Nietzsche // Das Problem des
Übersetzens / Ed.: H. J. Störig. – Darmstadt: Wissenschaftliche
Buchgesellschaft, 1963. – S.137–139.
25. Philo Judaeus. De vita Mosis/ Philo Judaeus // Western Translation Theory
from Herodotus to Nietzsche. / D. Robinson (ed.) – Manchester: St. Jerome
Publishing, 2002. – P. 12–14.
26. Plinius Secundus. Letter to Fuskus Salinator No. 9 / Gaius Plinius Caecillius
Secundus. // Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. / D.
Robinson (ed.). – Manchester: St. Jerome Publishing, 2002. – P.18–19.
27. Quintillian. Institutio oratoria/ Quintillian // Western Translation Theory from
Herodotus to Nietzsche. / D. Robinson (ed.). – Manchester: St. Jerome
Publishing, 2002. – P. 19–20.
28. Rener F. M. Interpretatio: Language and Translation from Cicero to Tytler / F.
M. Rener. – Amsterdam and Atlanta: Rodopi, 1989.
29. Robinson D. Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche/
D.Robinson – Manchester: St. Jerome Publishing, 2002.
30. Roditi E. Interpreting: its history in a nutshell / E. Roditi. – Washington:
Georgetown University, 1982.
31. Seneca. Epistulae morales ad Lucilium, No. 58 / Lucius Annaeus Seneca //
Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. / D. Robinson (ed.).
– Manchester: St. Jerome Publishing, 2002. – P. 17–18.
32. Venuti L. The Translator’s Invisibility / L. Venuti. – London, New York:
Routledge, 1995. – P. 43–98.
33. Williams G. Tradition and Originality in Roman Poetry / G. Williams. –
Oxford: Clarendon Press, 1968. – P. 363–366.

РОЗДІЛ 4.
ХРИСТИЯНИ
Майже відразу після свого зародження християнство поширюється з
грецького та арамейсько-іудейського світу на решту Римської імперії, й
починають здійснюватися переклади християнських текстів латиною, й
звісно, що починаються з Біблії. Перші переклади Біблії латиною, відомі під
назвою Vetus Latina, відносяться до ІІ ст. н.е., а першими християнськими
перекладачами, мабуть, можна назвати євангелістів, котрі грецькою мовою
записали те, що казали Христос та його учні арамейською (Kelly, 1979: 3).
Християнство означало велитенський „прогрес в усвідомленні поняття
свободи” (Гегель). Воно розімкнуло контури попередніх ізольованих
полісних, місцевих, етнічних, національних культур, опосередкувало синтез
східних та греко-римських релігійно-культурних форм та звичаїв, створивши
певне соціально-моральне підгрунтя, яке забезпечувало єдність та цілісність
окремих фрагментів континентальної культури.

Існує давня та бурхлива полеміка стосовно того, чи перші християнські

літургії не грецькою мовою, а іншими, були перекладами з грецьких
першоджерел, чи ні. Та судячи з фактів, мабуть, ці перші автори літургій
багато в чому працювали схожим чином з ранніми римськими драматургами,
тобто вільно адаптували ті канонічні тексти, що вже існували грецькою
мовою (Kelly, 1998: 496).
Християни різних культурних традицій незабаром виробляють різні точки
зору, не обов’язково неортодоксальні чи єретичні, на догмат віри, передаючи
ці відмінності наступним поколінням. А це створює потребу в перекладі, при
чому як письмовому, так і усному. Серед самих перших з цих перекладів
важливе місце займає переклад латиною з грецької містичної та візіонерської
повісті „Пастир” Герми, здійснений в ІІ ст, повісті, що є наслідуванням
Апокаліпсису й ледве не увійшла до новозавітного канону. За цим
перекладом сталася злива перекладів житій святих та інших релігійних
творів, включаючи переклади латиною ранніх Символів віри, важливих не
лише як молитви, але й як формулювання віри. Проте, очевидно, й в цій
сфері перекладів з інших мов, крім грецької, здійснювалося надзвичайно
мало. А крайня буквальність цих перших перекладів християнських
матеріалів пояснюється переносом уявлення іудеїв про творчу силу Слова
(Kelly, 1979: 69). Проте було б помилкою приписувати цю буквальність
виключно інтелектуальній традиції; велика кількість перших перекладачів
були просто люди малоосвічені. Коли вони визнавали за необхідне здійснити
переклад, то діяли згідно пануючого припущення, що слово дорівнює речі
(Kelly, 1998: 69). Так, у письменника першої половини ІІ ст. Папія (його
цитує у IV ст. Євсевій Кесарійський, автор “Церковної історії”) сказано:
“Матей записав бесіди Господа єврейською (мається на увазі арамейська
мова) мовою, а перекладали їх хто як міг” (Свенцицкая, 1981: 9).
Коли за імператора Костянтина І (306 – 337) в 312 році християнську
церкву було визнано офіційно й було зроблено перші кроки на шляху
перетворення християнства в державну релігію (Міланський едикт 313 року
визнавав християнство рівноправною релігією), то це дозволило
християнській культурі вільно розвиватися, досягаючи зрілості. У результаті
цього вона набуває вченої традиції, що опирається на класичні системи
освіти, так що християнський латиномовний Захід продовжує поганську
традицію навчання у греків. Істотно в наслідок цього зростає кількість
перекладів латиною правничих документів та релігійних текстів з грецької
мови. При чому ці переклади часто є анонімні.
Кінець IV ст. – початок V ст. багато в чому можна назвати другим
класичним періодом Риму. Центрами тогочасної латинської культури
постають саме місто Рим та Північна Африка. Можна з певністю
стверджувати, що імперська перекладацька канцелярія, заснована
імператором Октавіаном Августом, продовжує успішно функціювати, й дещо
подібний заклад починає формуватися також і при папській адміністрації.
Рідкі раніше посилання на усних перекладачів з’являються все частіше й
частіше у пізніх римських авторів часів так званих Нападів варварських
племен, наприклад, в творах сучасників латинського письменника Сидонія
Аполлінарія (430 – 485 н.е.), родом з галльської аристократії, котрий в Галлії
V ст. часто мав офіційні справи з ватажками бургундських племен (Roditi,
1982: 4). Проте незабаром бургундці, візіготи та остготи засвоїли латину як
свою мову, а один з візіготських королів в Іспанії навіть став знаним
латинським поетом (Roditi, 1982: 4).
З початку IV ст. в Римі та в його школах працює велика група досить
кваліфікованих перекладачів. То були переважно філософи та теологи, котрі
сприймали переклад латиною всього того, що продовжувалося створюватися
грецькою мовою, як невід’ємну частину своєї професійної діяльності. З їх
числа найвпливовішими перекладачами були філософ Марій Вікторин (бл.
275 – 362), Руфин Аквілейський (?340 – 416) – палкий прихильник Оригена
та його перекладач, що мав знамениту суперечку-сварку з Ієронімом
Стридонським, філософ Марій Меркатор (бл. 400 – 450) та велика кількість
анонімних діячів церкви. Так, Марій Вікторин Афр писав коментарі до
Аристотеля та Цицерона, але більш всього займався перекладами Платона та
його послідовників, таких як Порфірій. Праці Вікторина були основним
джерелом знайомства з Платоном середньовічних авторів аж до кінця XII ст.,
коли при дворі Гогенштауфенів в Сицилії зявилися нові переклади. Іншим
джерелом слугував переклад «Тімея» діакона Хальцидія ( поч. IV ст.)
(Голенищев-Кутузов, 1972: 86).
А своєї кульмінації церковна перекладацька традиція досягає в
творчості Ієроніма Стридонського (бл. 342 – 419/20), перекладача Біблії
латинською мовою. Переклад Ієроніма увійшов в історію під назвою
“Вульгата” (лат. vulgata – народна). Практичний результат перекладацької
діяльності Ієроніма був надзвичайно високим: його Біблія латиною не лише
служить католицькій церкві на протязі багатьох віків, але й мова перекладу
сама по собі була на протязі довгого часу суттєвим елементом шкільного та
церковного навчання.
В IV ст н е мовна ситуація в Римській імперії починає змінюватись. До
тих пір грецька мова переважала. Представники різних народов, що населяли
імперію на додаток до власної мови володіли грецькою. Римляни це
заохочували, бо вважали себе спадкоємцями грецької культури та
цивілизації. Але поступово в західній частині імперії латина починає
витісняти грецьку як спільну мову – лінгву франка. А це мало істотний вплив
на церкву, бо Біблія була грецькою мовою. Новий Заповіт було створено
грецькою мовою з самого початку, а Септуагінтою - грецьким перекладом
еврейської Біблії - християни користувалися як своїм Старим Заповітом.
Оскільки все меньше людей на Заході могли читати грецькою чи розуміти її ,
то церква зіткнулася з серйозною пасторською проблемою: як зберегти
доступну віруючим Біблію. Її потрібно було передати латиною. У відповідь
на цю потребу вчені здійснили кілька перекладів Біблії латиною. Проте на
жаль жоден з них не вцілів до наших часів - вони відомі нам лише в цитатах з
окремих ранніх теологічних праць.
Хоча ці переклади робили Біблію доступною для віруючих, проте вони
були вразливі з двох причин. По-перше, вони не були результатом вивчення
давніх рукописів, адже із-за необхідності копіювати старовинні тексти
переписувачи внесли в грецькі тексти Біблії немало помилок. До того ж
латинські переклади Старого Завіту здійснювались з грецької мови, а не з
еврейської, якою були створені. По-друге, латина цих перших перекладів
була не найліпшою - надто розмовною. Жоден з цих латинських перекладів
не набув того положення, яке займала грецька Біблія. Папа Дамас ІІ хотів
мати добрий латинський текст Евангелії для богослужіння і 382 року він
замовляє відредагувати той текст Евангелії, яким користувалися, молодому
священнику на ймення Ієронім.
Ким же був цей Ієронім, що його папа обрав для цього завдання?
Ієронім був особистим секретарем папи, проте це замовлення, яке Дамас дав
йому, було викликане тим, що ліпшої кандидатури було годі шукати. Вибір
насправді виявився надзвичайно вдалим. Як і у всякого гарного перекладача,
в Ієроніма був хист до мов. Він був „тримовним”, тобто говорив та читав
латинською, грецькою та гебрайською мовами, що мало хто тоді міг. Вивчав
він також й арамейську мову і міг на ній читати, хоча й визнавав, що має
труднощі з вимовою. Крім того, Ієронім міг спілкуватися сирійською мовою,
та трохи знав арабську.
 Проте вибір папою для виконання цього завдання Ієроніма крім знання
останнім східних мов обумовлювався також його гарною класичною освітою,
яку він спершу отримував у батьківському домі, а з дванадцяти років у Римі,
де його вчителем риторики був Донат, автор знаменитої грамматики
латинської мови, й де Ієронім закохався в античну латинську літературу.
Подібно до інших своїх ровесників він спершу жив дозвільним та
легковажним життям, проте поступово в ньому відбувся переворот, що
привів його до вивчення Біблії та богослів’я (Мень, 1985). Здається, пізніше
Ієронім дорікав собі за світський характер своєї осаіти. Він писав, що юні
роки провів у товаристві граматиків, риторів та філософів. І якось йому
приснився жахливий сон, в якому він постав перед Богом і той його спитав:
„Ти хто?”. „Християнин,” – відповідав Ієронім, проте Господь його виправив:
„Ти брешеш. Ти – не християнин, а ціцеронець”. Й прокинувшись, Ієронім
пообіцяв Господу читати Божі книги з більшою пристрастю, аніж перед цим
читав „книжки людські”.
Ієронім Стридонський
Уривок з листа до Євстохії
...30. Розповім тобі свою бесталанну історію. Багато років тому, коли
заради Царства Небесного хотів я відмовитися від домівки, від батьків,
сестри, знайомих та, що іще важче, від звички до роскошів й збирався
податися до Єрусалиму, – я не міг ніяк залишити бібліотеку, з таким
старанням та зусиллями зібраною мною в Римі. І таким чином я, сердешний,
постився, прагнучи разом з тим читати Туллія. Після багатьох бессонних
ночей, після сліз, викликаних від самої глибини душі спогадами про минулі
гріхи, рука моя все-таки тягнулася за Плавтом. Іноді ж я опам’ятовувався й
брався читати пророків, – мене жахала неопрацьованість їхньої мови;
сліпими очима, не бачучи світла, я гадав, що причиною цьому не очі, а сонце.
І доки у такий спосіб грав мною прадавній змій, десь посеред Великого
посту, на моє охляле тіло напала, розливаючись нутрощами, пропасниця й,
не даючи перепочинку, - неймовірно сказати, - вона так поїдала моє нещасне
тіло, що від мене залишилися майже сама снасть. Уже майже був на краю
могили: в моєму вже зовсім охололому тілі дихання життя билося в одних
лише ледве жеврівших грудях, як коли це раптом, піднесений духом, я був
приставлений до престолу Судії. Там було стільки світла, стільки сяйва від
блиску тих, хто Його оточував, що, упавши долілиць, я не насмілився
глянути вгору. А спитаний, хто я такий, назвався християнином. Але Той,
хто сидів, відповів: “Не правда! Ти ціцеронець, а не християнин; бо де твій
скарб, там буде й твоє серце” (Мат. 6, 2). Я замовк, і під бичами (бо Він
наказав мене бити), проте ще більш катований вогнищем совісті, подумки
повторював вірш: “Бо хто по смерті тебе згадає?” (Пс. 6, 6). Потім я
почав кричати та, лементуючи, рік: “Помилуй мене, Господи, помилуй
мене!” Звуки ці лунали поміж удари бича. Нарешті, присутні, припавши до
колін Того, хто сидів, ублагали, щоб Він пробачив гріх юності й замісто
омани дав місце каяттю з тим, щоби покарати мене потім, якщо я коли-
небудь стану читати твори поганських письменників. Я ж у розпачливому
своєму стані ладен був пообіцяти багато більше й, закликаючи ім’я Боже,
почав каятися й ректи: «Господе, якщо коли-небудь у мене будуть мирські
книжки, якщо я буду читати їх, - значить, я зрікся Тебе». Відпущений після
слів цих клятвенних, я повертаюся на землю, й на загальне диво розкриваю
очі, так рясно наповнені сльозами, що навіть люди недовірливі, бачачи мою
журбу, мусили були повірити моїй розповіді. Це була не непритомність, не
химерний сон, подібний до тих, над якими ми часто сміємося. Свідок – той
престол, перед яким я був розпростертий, свідок – суд, якого я злякався; і
нехай не випаде мені більше ніколи зазнавати таке випробування! Плечі мої
були вкриті синцями, я відчував після сну біль від побиття. І з тих пір я з
таким завзяттям взявся читати божественне, з яким не читав раніше
світське.

У віці років 25 Ієронім приймає хрещення від папи Дамаса, й

відправляється в мандри Галлією, де в ньому визріло рішення повністю
присвятити себе Богові й аскетичним подвигам. Жадаючи опримати уроки
подвижницького життя, Ієронім відбуває на Схід. Він відвідує Святу Землю,
Килікію, Сирію, а в Халкідській пустелі поблизу Антіохії живе пустельником
на протязі п’яти років, однак поступово зневірюється в сирійському
чернецтві. З Сирії він направився до Риму, по дорозі відвідавши
Константинополь, де заводить знайомство з Григорієм Назіанзином
(Богословом) та Григорієм Нисським. До Риму він приїздить 382 року вже
пресвітером та автором низки перекладів на біблійні теми (в тому числі з
Оригена). Папа Дамас наближує Ієроніма до себе, бо високо цінує його
знання та таланти, й прохає його писати про складні місця в Біблії. Тобто
Ієронім унікально підходив для того, шоб здійснити переклад святого Письма
латинською мовою, адже він був як християнином, так і ціцеронцем – а дотик
видатного лінгвіста та вченого, такого як Ціцерон, тут був конче необхідним.
Чому ж для виконання цього завдання папа Дамас обрав Ієроніма? На той
час Ієронім бук персональним секретарем папи, проте особисті добрі
стосунки були тут ні при чьому. Це був дійсно найкращий вибір. Як і у
всякого гарного перекладача у нього був хист до мов. Ієронім був
“трьохмовною людиною”, тобто говорив латиною, грецькою та гебрайською,
що тоді мало хто міг; Ієронім був одним з нечисленних бібліїстів
святоотецького періоду, котрий біблейську мову вивчив досконало. Знав він,
хоча, мабуть, й гірше, сирійську та арамейську мови та трохи арабську. На
додаток до знання мов, що робило вибір папи логічним, він мав добру
латинську класичну освіту, адже ще з дванадцяти років навчався у Римі
рирориці; а вчителем його був Донат, відомий граматик, автор підручника з
латинськоє граматики, за яким вивчали латину на протязі всіх середніх віків.
Лист Ієроніма до папи Дамаса (383?)
Ви спонукали мене новий твір зробити із старого, критично
переглянувши копіїї Святого Письма, які існують зараз по всьому світі. Труд
цей благочестивий, однак водночас, ймовірно, й ризикований, бо, судячи
інших, я і сам підлягатиму загальному суду. І як насмілюсь я міняти мову
нових часів і повертати її до днів її дитинства? З іншого боку, існує два
міркування, які мене тішать. Перш за все, що замовлення поступило від Вас,
верховного понтифіка. А по-друге, навіть ті, хто висловлюються проти нас,
змушені визнати, що розбіжні варіанти не можуть бути вірними. І якщо
нам доводиться шукати істину, порівнюючи багато варіантів, то чому б не
повернутися до джерельного грецького тексту і не виправити помилки,
внесені або неточними перекладачами, або хибними виправленнями
самовпевнених, але неуцьких критиків чи доповненнями та змінами,
зробленими необачними копіїстами.
Ієронім виконав це завдання, відредагувавши Новий Заповіт. Ця робота
давала йому насолоду, бо він також створив латинський переклад Псалмів, а
також деякі з книг Старого Заповіту.
З книги „Про славетних мужів”
135. Ієронім
Я, Ієронім, син Євсевія, з міста Стридона, зруйнованого гетами, що колись
знаходилося на межі між Далмацією та Паннонією, на теперішній, тобто
чотирнадцятий рік царювання імператора Феодосія, написав наступне:
житіє пустельника Павла, одну книгу листів до різних осіб, напутливого
листа до Геліодора, книгу про суперечку між послідовником Люципера та
православним, хроніку всесвітньої історії, двадцять вісім бесід Оригена на
книги Ієремії та Єзекііля, які я переклав латиною з грецької, послання про
серафимів, послання про слово „Осанна”, послання про бережливого та
марнотратного синів, послання про три суперечливі питання, що
стосуються Старого заповіту, дві бесіди на книгу „Пісня над піснями”,
книгу проти Гельвидія про віконепорочність Марії, послання до Євстохії про
збереження непорочності, одну книгу листів до Марцелли, утішливий лист
до Павли про смерть її дочки, три книги тлумачень (розмов) на послання
Павла до галатів, три книги на послання до ефесян, одну книгу на послання
до Тита, одну книгу на послання до Філимона, розмову на книгу
„Екклезіяст”, одну книгу єврейських легенд на книгу Буття, одну книгу про
місцевості, одну книгу про єврейські імена, одну книгу Дидима про Духа
Святого, яку переклав з грецької латиною, тридцять дев’ять бесід на
Євангелію від Луки, сім трактатів на псалми – від десятого до
шістнадцятого, житіє полоненого ченця Малха та житіє блаженного
Ілларіона. Я звірив Новий Заповіт з грецьким першотвором, а Старий
Заповіт переклав з гебрайської мови. Кількість листів до Павли та Євстохії,
оскільки вони писалися щоденно, достоту невідома.
Крім того, я написав тлумачень (розмов) на Міхея дві книги, на Софонію
одну книгу, на Наума одну книгу, на Аввакума дві книги, на Аггея одну книгу
та багато інших тлумачень на книги пророків, які зараз у мене на руках й ще
не завершені. А також дві книги проти Іовініана та дві до Паммахія –
„Апологію” та епітафію.
(Пер. з російського перекладу Стрельнікової І. П. з «Памятники
средневековой латинской литературы IV – IX веков». М.: Наука, 1970. – 444
с. – С.36)
Драматурги, що творили за класичної римської доби, яких з таким обуренням
згадує Ієронім в “Листі до Паммахія” (див.пар.5), використовували переклад
як основне вміння. Це не був точний переклад у сучасному розумінні цього
слова, проте переклад, хоча загалом текстуально й точний, однак поміщений
у нову перспективу шляхом нашарування на новий матеріал, а, часом, і з
перебудованою композицією. Очевидно, цей метод не спрацював би, якби
латинських риторичних норм притримувалися таким чином, щоб вони не
відтворювали стилістичний рівень джерельного грецького тексту. Цим
драматургам доводилося балансувати між двох небезпек: плагіату та
наслідування. Те ж саме турбувало і поета Горація, котрого Ієронім цитує у
своїх нападках на буквальний переклад (пар.5). Але, хоча Ієронім охоче
використовував цих авторів як додатковий доказ, свій захист він будував на
більш міцних підмурах Цицерона, який розглядав переклад як незалежний
жанр, що, однак, підпорядковується правилам риторики. І хоча вірним є те,
що у своєму драматизованому переказі славнозвісного нічного кошмару
(Лист №24 до Євстихії) Ієронім зрікається Цицерона як поганського фахівця,
котрий не пасує християнину; однак, вплив останнього був надто великим,
щоб повністю можна було від нього відмовитися.
Фрагмент з “Листа св. Ієроніму”, написаного 392 р.

Коли один з наших братів, єпископ, запровадив використовувати твій

переклад в церкві, то прихожанам трапився один уривок із пророка Іони,
який ти переклав надто відмінно від того, як він встановився в умах та
пам’яті загалу, й від того, як його співали на протязі такого довгого часу. Й
великі хвилювання та неспокій охопили людей, особливо запротестували
греки й стали викрикувати про підміну, вчинену самим злісним чином. У
результаті цей єпископ – а це трапилося в місті Онеа – був змушений
послатися з проясненням до євреїв, які мешкали в цьому місті, щоб вони
прояснили суть справи. Проте ті відповіли, чи то з невігластва, чи то із
злоби, що єврейські рукописи містять точно те саме, що можна прочитати
в грецьких та латинських рукописах. Й що тоді? Щоб уникнути більшої
небезпеки, той чоловік вимушений був виправитися, немов то він зробив
помилково, оскільки не хотів втрачати всіх людей в своїй церкві.

Ієронім Стридонський
Лист 57. До Паммахія про найкращий спосіб перекладу.

Віфлієм, 395 рік

Мій любий Паммахію 1 !

1. Коли апостол Павло представ перед царем Агриппою, щоб відповідати

на звинувачення, то він не сумнівався, що в цьому позові отримає перемогу,
адже той, кому належало його вислухати, міг його розуміти, і апостол
розпочав радісно, кажучи: “Царю Агриппо! Вважаю себе щасливим, що
сьогодні маю виправдовуватися перед тобою від усього того, в чому юдеї
мене винуватять, - особливо ж тому, що знаєш усі звичаї юдейські та
їхні спірні питання” [ Діяння XXVI. 2 – 3] . Адже іще до цього читав він у
Ісуса: “ Щасливий той ... хто повадує вухам уважним.” [Сирах (Еклесіяст)
XXV.9], й усвідомлював, що успіх слова промовця прямо залежить від
розуміння судді.
Саме тому і я у даному випадку вважаю себе за щасливого, принаймні, у
тому відношенні, що мені належить відповідати перед слухом того, хто
розуміється, якомусь неуцькому язику2, що звинувачує мене, чи то в
недосвідченості, якщо я не зумів, чи то в лукавстві, якщо не хотів, вірно
перекласти чужого листа. Перше - це хиба, а друге – це вже злочин. І щоб
той, хто мене звинувачує, з тією ж легкістю, з якою він про все патякає, і
за тієї ж безкарності, із-за якої він все вважає для себе дозволеним,
ненароком не осоромив мене також і перед вами, подібно до того, як звів він
наклеп на папу Єпифанія3, я відсилаю цього листа, який пояснить тобі суть
справи, а через тебе і всій решті, що удостоює мене своєю любов’ю.

2. Роки зо два тому назад згаданий папа Єпифаній відправив єпископу

Іоану4 листа, в якому заперечував тому з деяких догматів і сумирно закликав
його покаятися. Списки цього послання з огляду на заслуги автора та
вишуканість його стилю, в Палестині широко ходили поміж людей.
А у нашій невеличкій обителі жив один досить відомий чернець Євсевій
Кремонський, який зовсім не розумівся на грецькій, але оскільки це послання
було у всіх на вустах і оскільки воно завдяки своєму змісту та чистоті
стилю викликало захоплення як у вчених людей, так і невчених, то він
упрохав мене перекласти се послання для нього латиною і викласти для
повного розуміння якомога ясніше.
Се його прохання я виконав: покликав копіїста і надзвичайно швидко
продиктував переклад сього послання, занотовуючи на полях короткий
зміст кожного розділу. А так як я здійснив сей переклад виключно як послугу
для нього, то і попрохав його, щоб він сей сувій тримав у себе і уникав
показувати його іншим.
Так воно і було протягом півтора року, поки шляхом нечуваного
шахрайства сей переклад не потрапив із його скриньки до Єрусалиму.
Якийсь лже-чернець взяв на себе роль зрадника Іуди: обнишпорив чуже
майно та вкрав рукопис, чи то заради грошей, про що свідчать чутки, чи то
через безкорисливу злобу, як даремно намагається се чомусь подати його
спокусник, унаслідок чого у моїх ворогів з’явився привід цькувати мене та
ганити, і виставляти на глузування серед тих, хто не знає обставин справи,
як особу, яка здійснила підробку: він-де перекладав не слово в слово; так,
замість “вельмишановний” написав “возлюблений” , а у своєму зловмисне
перекрученому перекладі – страшно подумати! – відмовився передавати
aidesimwtatox Pappa5. І саме такий дріб’язок та тому подібні
нісенітниці ставлять мені за провину.

3. З самого початку, сперш ніж відповідати на звинувачення стосовно

перекладу, хочу запитати у тих, хто називає лукавство обачністю: А звідки
у вас копія перекладу цього послання? Хто вам її дав? Як наважуєтеся ви
розголошувати те, що отримали шахрайством? І де ж те безпечне місце,
якщо ані за мурами, ані в скриньці людям не вдається вберегти своє
потаємне? Якби з такими звинуваченнями проти вас я мав би виступити в
суді, то, будьте певні, притягнув би вас до відповідальності по всій
суворості закону, який карає зрадників, навіть у випадку з донощиками, чиї
дії збагачують особисті статки імператора, та засуджує їх, хай навіть
при цьому і використовує їхні доноси та підступність6. Адже суди,
безсумнівно, схвалюють ту вигоду, що її мають від зрадників та донощиків,
проте наміри, що стоять за зрадою, вони зовсім не схвалюють. Так,
нещодавно Гесіхій, консуляр7, що ворогував з патріархом Гамаліелем, був
покараний імператором Феодосієм на смерть, бо цей Гесіхій, підкупивши
особистого секретаря Гамаліеля, заволодів його приватними паперами. Та й
у старих історіях ми також читаємо, як вчителя, котрий зрадив хлопчиків
Фалерії8, у кайданах відправили назад до його учнів, бо римляни відмовилися
від перемоги за допомогою тих віроломних засобів, які пропонував цей
вчитель. А коли Пірр, цар Епіру, лежав поранений у своєму таборі, а його
лікар запропонував його ворогам отруїти його, то супротивник Пірра
воєначальник Фабрицій, обурився такою пропозицією злочину і відправив
зрадника зв’язаним назад до його володаря, відмовившись схвалити злочин,
хай навіть і спрямований проти його ворога9. І над тим основним
положенням, яке захищає закон, і яке вважається непорушним навіть під
час війни, навіть в бою, над ним, щоб скомпрометувати мене, відверто
позбиткувалися ченці та священики Христові! І ви знаєте, хто, суплячи
брові, ляскаючи пальцями та бризкаючи слиною 10, проголошує: “Ну й що з
того, що купив? Ну й що з того, що підкупив? Чинив же так, щоб досягти,
чого прагнув.” Чи не дивний захист злочину! Адже й розбійники, і злодії, і
пірати чинять так, як чинять, щоб досягти, чого прагнуть. А то ж бо й
справді, Анни та Каїфи, що спокушують злополучних Іуд, чинять так, як
вважають корисним для себе.

4. Якщо я у своїх приватних паперах напишу якусь безглузду дурницю, чи

коментар на Святе Письмо, чи огризнуся на свого кривдника, чи дам волю
своєму роздратуванню, чи працюватиму над поліпшенням творчих прийомів,
чи, так би мовити, буду накопичувати відточені стріли для майбутніх
баталій, то до тих пір, доки я не розголошу свої думки, вони навряд чи є
образою або злочином; якщо думка не стала надбанням багатьох, то вона
не може бути наклепом. А ось ти, той, хто підкупляє рабів, хто спокушає
чужих клієнтів, і, як говориться у старій легенді, із золотим дощем
проникає до Данаї11 , ти, притаюючи те, що сам чиниш, мене називаєш
ошуканцем, хоча при цьому викриваєш себе у значно тяжчому гріху, аніж
той, у якому звинувачуєш мене. І коли один каже, що ти - єретик, інший
обвинувачує тебе у хибному вченні, то ти мовчиш, не смієш на це
відповісти. Зате шалено лаєш перекладача, зводиш наклепи, сперечаючись
через склади. Гадаєш, що весь твій захист може полягати у тому, щоб
ганьбити того, хто не відповідає.

5. До сих пір я говорив так, немов і справді у тому посланні щось змінив і що
в перекладі допустимі викривлення, якщо вони не злочинних розмірів. Тепер
же, оскільки саме послання показує, що нічого в ньому у змісті не замінено, і
нічого нового не додано, і жодних думок не приписано, то “саме таким
своїм розумінням хіба вони не доводять, бажаючи вказати на чуже неуцтво,
свого власного невігластва” 12 [Теренцій, “Андреянка”, Вступ, 17]. Бо сам я
не лише визнаю, але й відкрито доводжу до загальної відомості, що
перекладаючи з грецької( “за винятком Святого письма”, де навіть порядок
слів є таїнством ) я передаю не слово словом, а смисл смислом. За взірець я
маю авторитет Тулія 13 , котрий саме так переклав “Протагора” Платона
та “Економікон” Ксенофонта, й дві прекрасні промови, з якими Есхін та
Демосфен виступили один проти одного.
Не час зараз обговорювати, які пропуски, додатки, та зміни він робив, щоб
замінити особливості однієї мови особливостями іншої. Я із задоволенням
посилаюся на авторитет цього перекладача, котрий таким чином
висловився в передмові, що передує цим промовам: “Я вважав за корисне
взятися за труд, котрий хоч для мене самого не є конче необхідним, проте
буде в пригоді тим, хто навчається. Тому я переклав найвеличніші промови
двох найкрасномовніших з аттичних ораторів, з якими Есхіл та Демосфен
виступили один проти одного; проте передав я їх не як перекладач, а як
оратор, зберігаючи смисл, проте змінюючи форму, тими ж думками й
відповідними їм образами, зворотами й словами, що підходять до нашого
вжитку. Я не вважав за необхідне перекладати їх дослівно, проте зберіг їх
склад та внутрішній смисл слів. Адже мені здавалось, що я повинен був не
поштучно відраховувати слова читачеві, як монети, а так би мовити
відважувати їх купно” [ Cicero, De optimo genere oratorum V. 13 – 14]. Й на
закінчення він знову говорить: “Промови їх я так і буду, сподіваюсь,
перекладати відтворюючи при цьому всі їх особливості, тобто думки, а
також образи, котрі ці думки виражають, та порядок викладення їх, й
притримуючись літери лише доти, доки це не розмежовується із нашим
звичаєм. І хай навіть не все, що там стояло грецькою, нами перекладено,
проте ми все таки намагалися замінювати це чим-небудь в тому ж роді”
[Cicero, De optimo genere oratorum VII. 23]. Та й Горацій, вчений та
проникливий чоловік, дає ту ж саму пораду вправному перекладачеві в
“Науці поезії”[Горацій, Ars poetica(“Про мистецтво поезії”), vv.133 et seq.]:
Nec verbum verbo curabis reddere, fidus
 Interpres …
[Слово в слово товкти перестанеш
Мов дріб’язковий товмач ...
( пер. Андрія Содоморри)]
Теренцій перекладав Менандра. Плавт та Цицілій - стародавніх коміків.
Невже вони чіплялися за слова, а не піклувалися в значній мірі про те, щоб
зберегти та вишуканість в перекладі? Те, що у нас називається вірністю
перекладу, люди, що знаються на цьому, називають kakozhlian 14
[“погане наслідування”]. Тому, коли я, років двадцять назад, перекладав
латиною “Хроніку” Євсевія Кесарійського15, то оскільки мене вчили такі ж
вчителі і оскільки я був під владою тих самих хибних поглядів, то написав
(звичайно, не підозрюючи, що саме в цьому ви й станете мене докоряти) в
передмові між іншим й наступне: “Коли поспішаєш за чужими рядками, то
важко не відхилитися де-небудь від них, а важко добитися щоб те чужою
мовою було доладним, зберегло б ту саму вишуканість і в перекладі. Якщо
якесь значення було б виражене одним відповідним цьому смислу словом, а в
моїй мові нема слова, щоб його донести16, то поки я силкуюся заповнити
прогалину, прибігаючи до довгих описів, сам ледве встигаю пройти лише
короткій відрізок шляху. До цього додаються вигадливі перестановки слів,
відмінності вживання відмінків, несхожість сталих зворотів, й нарешті,
особливий та, так би мовити, самобутній характер мови. Так ось, коли я
перекладаю дослівно то виходить незграбно, а варто мені з необхідності,
щось змінити в порядку чи способі викладення, як виявляється, що я
погрішив проти обов’язків перекладача.” Згадавши ще багато чого, що
зараз наводити буде зайвим я додав: “Так що, якщо комусь здається, що при
перекладі краса складу залишається незмінною, то нехай він дослівно
перекладе латиною Гомера, більш того: хай передасть його прозою його ж
власною мовою, і тут ти побачиш, що розміщення слів сміховинне, а
найкрасномовніший із поетів ледве-ледве володіє мовою.”

6. Однак, якщо посилання на власні твори виглядає непереконливо (хоча я

намагався лише показати, що завжди, з самої юності, передавав не слова, а
думки), то на цей випадок є невеликий вступ до книжки, де описується
житіє блаженного Антонія17 й про сказане про нього в житті, краще
судити звернувшись до читання його самого. “Дослівний переклад з однієї
мови на іншу скрадає смисл так само, як буйні бур’яни глушать посіви. Або
поки мовлення рабствує відмінкам та фігурам воно нашпиговане довгими
зворотами ледве встигає висловити те, що могло б бути сказане в коротких
словах. Й ось, щоб цього уникнути я, за твоїм проханням, переклав житіє
блаженного Антонія, таким чином, щоби від смислу нічого не убавилось, хай
би навіть в словах чогось і не доставало б. Хай інші полюють за літерами
та складами, а ти ж вимагай думок.”18
Мені не хватить і дня, якщо стану я наводити на свій захист свідоцтва
всіх, хто перекладав дотримуючись смислу. Цього разу достатньо буде
пригадати Іларія Сповідника 19, котрий переклав латиною з грецької бесіди
про Іова й численні пояснення псалмів: він не корпів над зашкарублою
літерою й не виснажував себе нудним перекладом, розрахованим на
невігласів. Проте немов би захоплюючи думки в полон, за правом переможця
передавав їх своєю мовою.

7. І немає нічого дивного в тому, що ми зустрічаємося з цим в інших

мирських та церковних авторів, адже і 70 тлумачів, і Євангелісти, і
Апостоли те ж саме допускали в книгах священних. Так, у Марка читаємо,
що Господь каже: «Таліта кум», а далі додано: «що значить у перекладі:
«Дівчино, кажу тобі, встань!» [Марко, V, 41]. Чи сміємо звинувачувати
Євангеліста у викривленні, якщо він додав «кажу тобі», коли гебрайською
сказано лише: «Дівчино, встань!» Але щоб зробити цей вислів
emfatikwteron 20 [виразніше] і передати відтінки вимогливого повеління
Марко й додав: «кажу тобі».
А тепер перейдемо до Матея. У розповіді про те, як зрадник Юда
повернув тридцять срібняків і на них купили ганчарське поле, написано:
«Тоді здійснилося слово пророка Єремії, що каже: «І взяли вони тридцять
срібняків; ціну того, що був оцінений синами Ізраїля, і дали їх за
гончарське поле, як Господь мені звелів був» [Матей, XXVII. 9 – 10]. Але
ніде у Єремії цього ми не знаходимо, а знаходимо у Захарії, де це висловлено
іншими словами і в іншому порядку. І справді, у Вульгаті 21 [Італі] читаємо:
«І я сказав їм «Коли ваша ласка, дайте мені мою плату, а коли ні, то
лишіть». І вони відважили мені мою плату – тридцять срібних. Але
Господь сказав мені «Кинь її до скарбниці, ту дорогу ціну, за яку вони мене
оцінили.» І взяв я тридцять срібних і вкинув у дім Господній, у
скарбницю» [Захарія, XI, 12 – 13].
Добре видно, що переклад Септуагінти 22 відрізняється від того, що
знаходимо у Євангелістів. Проте гебрайською, хоча сенс залишається тим
же, слова переставлені і досить таки відмінні: «І сказав я їм: «Якщо це
благо у ваших очах, то дайте мені мою плату, а якщо ні, то облиште» І
вони відважили мені в уплату тридцять срібняків. І сказав мені Господь:
«Кинь їх скудельнику (ганчару) – ось як вони мене оцінили!» І взяв я ці
тридцять срібняків і кинув їх для скудельника в Домі Господньому».
То нехай вони звинуватять цього апостола у підробці, адже не
узгоджуються його слова ані з Септуагінтою, ані з єврейським Письмом; і
найгірше – він плутає імена: замість “Захарії” написав “Єремія”. Але не
можна таке сказати про сподвижника Христа, бо метою його було не
добирати слова та склади, а викладати суть вчення.
Звернімося до ще одного прикладу із Захарії, коли євангеліст Йоанн
запозичує безпосередньо з гебрайської: “Споглядатимуть на того, кого
прокололи.” [Йоанн, ХІХ,37] А в «перекладі Сімдесятьох» маємо:kai
epiblhyontai proz me, aue wn euwrchsauto [«І вони
споглядатимуть на мене, бо вони насміхалися наді мною» [Захарія,XII.
10]], а латиною це було передано як: “І втупляться очима на мене за те,
що знущалися наді мною” або “глумилися”. Отже, і у перекладі
Сімдесятьох, і у євангеліста, і в перекладі латиною є розходження, однак,
єдність духу сказаного примирює розбіжності в словах.
І у Матея також читаємо, як Господь, передбачаючи те, що апостоли
його покинуть, на підтвердження своїх слів наводить слова пророцтва
Захарії: “Написано бо: Ударю пастиря і розбіжаться вівці стада”
[Матей, ХХVI,31]. А в Септуагінті та гебрайською мовою - зовсім інакше,
бо слова ці промовляються не від імені Господа, як стверджує Євангеліст, а
від імені цього пророка, який просить Бога Отця: “Удар пастуха і
розбіжаться вівці” [Захарія,XIII.71]. Гадаю, у цьому місці, згідно думок
деяких осіб, євангеліст справді допустив огріх, бо насмілився приписати
слова пророка Богові.
Той же самий євангеліст далі пише, що Йосиф за попередженням Ангела
Господнього взяв Дитятко та Його Матір і втік в Єгипет і перебував там
до смерті Ірода, щоб збулося сказане Господом через пророка: “З Єгипту я
покликав мого сина” [Матей ІІ.5]. Цього в наших книгах немає, проте в
єврейському оригіналі сказано у Осії: “Коли Ізраїль був дитятком, я
полюбив його, і з Єгипту покликав я мого сина” [Осія, XI.1]. В Септуагінті
ж замість цього маємо: “Коли Ізраїль був дитятком, я полюбив його, і з
Єгипту покликав я моїх синів”. Так невже нам слід зректися тих, хто це
місце, найдоречніше стосовно тайни Христа, переклав іншим чином, чи ж
ми маємо показати людям своє прощення згідно того, як учив апостол Яків:
“Бо всі ми прогрішуємо чимало. Коли хтось не завинить словом, той
муж досконалий, що може загнуздати й усе тіло” [Якова ІІІ. 2].
Наступний уривок також із Матея: “І прибувши туди, оселився в
місті, що зветься Назарет, щоб збулося сказане пророками, що Назарей
назветься”[Матей ІІ. 23]. Хай же скажуть ці logodaidaloi23[педанти]
та презирливі до всякого ученого мужа критики звідки це. То ж нехай
знають, що це з Ісаї. Бо у тому місці, де у Ісаї читаємо “І вийде паросток із
пня Єссея, і вітка виросте з його коріння”[Ісаї, XI, 1] , гебрайською там,
згідно idiwma24 [ладу] цієї мови, написано: “І вийде паросток із пня Єссея,
і Назарей виросте з його коріння”. Чому ж Сімдесят це зовсім вилучили?
Якщо не дозволено замінити одне слово іншим, то тоді або замовчення
таїнства віри, або необізнаність з ним – все рівно будуть огріхом.

8. Але давайте підемо далі – адже нестача місця у нашому посланні не

дозволяє нам більш детально зосереджуватися на окремих прикладах. Той
же Святий Матей каже: “А сталося все це, щоб здійснилось Господнє
слово, сказане пророком: “Ось, діва матиме в утробі й породить сина, і
дадуть йому ім’я Еммануїл, що значить : З нами Бог” [Матей І. 22 – 23].
А Сімдесят переклали: “Ось, дівиця зачала, і породить сина, і дасте йому
ім’я Еммануїл” [Ісаї, VII, 14] Якщо вже чіплятися до слів, то “матиме в
утробі” та “зачала” напевне зовсім не одне й те саме; так саме як і
“дадуть йому ім’я” та “дасте йому ім’я”. Більш того, в гебрайському
Письмі читаємо: “Ось, дівиця зачала, і породить сина, і дасть йому ім’я
Еммануїл.” Отже, згідно з цим, ім’я йому дасть не Ахаз, якого звинуватять
у невірі, і не євреї, які зреклися Христа, а дасть йому ім’я Еммануїл, за
словами Ісаї, Та, яка зачне, Та сама Діва, яка породить.
У того ж Євангеліста читаємо, що Ірод був приходом мудреців
стривожений, і що зібрав він до себе книжників та первосвящеників, і
випитував у них, де Христос має народитися. А ті йому відповіли: “У
Вифлеємі Юдейськім, бо так написано пророком: І ти, Вифлеєме, земле
Юди, нічим не менша між містами Юди, бо з тебе вийде вождь, що буде
пасти мій народ, Ізраїля.” [Матей, IІ. 5 – 6]. У латинському перекладі
[Вульгаті25] це місце передано наступним чином: “Ти ж, Вифлеєме, доме
Ефратів, занадто слабкий, щоб бути між тисячами Юди. З тебе вийде
мені той, хто має бути Володарем в Ізраїлі.” [Міхея, V. 2]. Проте ще
більше ти здивуєшся відмінності в словах та їхньому розміщенні у Матея
та у Сімдесяти, якщо подивишся, що написано в гебрайському Письмі: “Ти
ж, Вифлеєме-Ефрато, занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди.
З тебе вийде мені той, хто має бути Володарем в Ізраїлі.” Порівняємо ж
це крок за кроком з словами Євангеліста: “І ти, Вифлеєме, земле Юди”. У
Письмі гебрайською замість “земле Юди” стоїть “Вифлеєме-Ефрато”, а
у Сімдесяти – “доме Ефратів”. А замість “нічим не менша між містами
Юди” у Сімдесяти читаємо “занадто слабкий, щоб бути між тисячами
Юди”, а у євреїв - “занадто малий єси, щоб бути між тисячами Юди”.
Писання євреїв та переклад Сімдесяти узгоджуються, принаймні в цьому
місці, а от, однак, у Євангеліста сенс – протилежний: ти не мале серед
міст Юди, хоча у перших прямо сказано: що таки – мале та слабке, проте з
нього має вийти Володар в Ізраїлі, за словом Апостола Павла: “І безсильне
світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних”.[I Корінтян, І. 27] Та й те, що
йде далі: “ хто має бути Володарем в Ізраїлі” та “що буде пасти мій
народ, Ізраїля”, як бачимо, різниться і у пророка висловлено інакше.

9. Я все це навів не для того, щоб звинуватити Євангелістів у

перекрученні, як це чинять, зазвичай, нечестиві Цельс, Порфирій та Юліан 26,
а лише щоб показати необізнаність моїх наклепників, та щоб вимагати від
них пристойності: нехай вони у звичайному листі вибачать мені те, що їм
доведеться вибачити апостолам у Святому Письмі, хочуть вони того, чи ні.
Марко, учень апостола Петра, розпочинає свою Євангелію таким чином:
”Початок Євангелії Ісуса Христа, Сина Божого. Як написано у пророка
Ісаї: “Ось я посилаю мого посланця перед тобою, який приготує тобі
дорогу. Голос вопіющого в пустині: Готуйте Господові дорогу, вирівняйте
стежки його” [Марко І. 1 – 3]. У цьому місці поєднуються слова двох
пророків – Малахія та Ісаї. Бо слова, що йдуть спершу: “Ось я посилаю
мого посланця перед тобою, який приготує тобі дорогу”[Малахії, ІІІ.1], –
написано у Малахія, у самому кінці. А додане далі : “Голос вопіющого в
пустині”[Ісаї, XI.3] та інше, – це вже з Ісаї. І чого це Марко на самому
початку своєї Євангелії помістив “Як написано у пророка Ісаї: “Ось я
посилаю мого посланця перед тобою”, коли слова ці належать не Ісаї, а
останньому з дванадцяти пророків – Малахію? Хай цю нескладну загадку
розгадають їхнє безапеляційне неуцтво, і тоді пробачення у них проситиму
я.
У того ж Марка змальовано, як Спаситель наш звертається до
фарисеїв: “Невже ви не читали, що Давид зробив, бувши в потребі, -
зголоднів бо він сам і ті, що з ним були? Як він за первосвященика
Авіятара увійшов у храм Божий і з’їв жертовні хліби, яких не дозволено
їсти нікому крім священиків.” [Марко IІ. 25 – 26; пор. І СамуїлаXXI. 1 - 6].
Але якщо ми станемо читати Самуїла, або, якщо притримуватися загально
розповсюдженої назви – Книги Царів27, то побачимо, що там йдеться не про
Авіятара, а про первосвященика Ахімелеха, якого пізніше за наказом Саула
разом із іншими священиками було вбито Доегом [І СамуїлаXXII. 18].
А тепер звернімося до апостола Павла. Він пише до Корінтян: бо коли б
спізнали, то не розп’яли б Господа Слави, але, як написано: “Те, чого око
не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те наготував Бог
тим, що його люблять” [I Корінтян, ІI. 8 – 9]. І знаходяться такі, що у
цьому місці вбачають апокрифічний домисел і стверджують, що цей уривок
запозичений з “Апокаліпсиса Іллі”28, хоча за гебрайським текстом у Ісаї
читаємо: про які ніхто ніколи не чув, ніяке вухо не чувало, ніяке око не
видало іншого Бога, крім тебе, що стільки вчинив би тим, що на нього
уповають [Ісаї, LXIV.4]. У Сімдесяти це передано інакше: про які ми ніколи
не чули, і очі наші не видали іншого Бога, крім тебе, і труди твої
праведні, і сотвориш ти милість тим, що на тебе уповають. Нам
зрозуміло, звідки апостол запозичив це, але апостол передав це місце не
дослівно, а parafrastikvz , себто висловив те саме, але іншими словами.
У посланні до Римлян той же апостол Павло наводить слова з Ісаї,
кажучи: “Ось я кладу в Сіоні камінь спотикання і скелю падіння”
[Римлян, ІХ. 33]. Це узгоджується з гебрайським джерелом, але не
узгоджується із старим перекладом. Бо у Сімдесяти, смисл, по суті,
протилежний: “Він – камінь спотикання і скеля падіння” [Ісаї,VІІІ.14].
Але й апостол Петро погоджується з апостолом Павлом та гебрайським
текстом, коли каже: “Для тих же, що не вірять, камінь, що відкинули
будівничі, - він став головним на углі каменем спотикання і скелею
падіння” [І Петра, ІІ. 7].
З усіх цих прикладів видно, що у своїх перекладах стародавнього Письма
апостоли опікувалися смислом, а не словами, і доки сенс був ясним, то вони
не дуже уярмлювалися над словами та порядком їхнього розташування.

10. Євангеліст та співрозмовник апостолів Святий Лука пише, що

Христов першомученик Стефан сказав перед юдейським судилищем: “А
Йосиф послав і покликав до себе свого батька Якова й усю родину –
сімдесят п’ять душ. От і зійшов Яків у Єгипет і помер, сам він і батьки
наші. І перенесли їх у Сихем, і поклали в гробі, що його Авраам був собі
купив за ціну срібла в синів Хамора у Сихемі.” [Діяння,VІІ.14 – 16].
Це місце зовсім інакше переповідається у Бутті, адже там мовиться,
що Авраам придбав у хеттита Ефрона, Цохарового сина, поле й печеру, що
на ньому, за чотириста шеклів срібла і поховав там в печері Сару, свою
жінку-небіжчицю [Буття, ХХІІІ]. У тому ж Бутті пізніше читаємо, що
Яків повернувся разом з дружинами та дітьми з Дворіччя і отаборився
перед містом Сихемським (Салімом) у Ханаан-краю і став там жити
[Буття, ХХХІІІ. 18 – 20]. І купив він у синів Хамора, Сихемового батька, за
сто срібняків (ягнят) землю, де розташував свій намет, і поставив там
жертовник, тай назвав його Ел, Бог Ізраїля. Так от, Авраам не купляв землю
у Хамора, батька Сихемового, а купив її у Ефрона, Цохарового сина. І
поховано Авраама не в Сихемі, а у Хевроні, який невірно називають Арвохом.
Проте не в Авросі, а в Сихемі на полі, яке купив не Авраам, а Яків, було
поховано дванадцять патріархів [Ісуса Навина, ХХІV. 32]. Я утримаюсь від
вирішення цієї плутанини, нехай мої наклепники самі над нею поб’ються, і
нехай уторопають, що не на слова у Святому Письмі слід звертати увагу, а
на сенс.
Початкові слова двадцять першого Псалму гебрайською мовою – то є
власне ті слова, що їх Христос промовив на хресті: “Елі, Елі! Лама
самахфані?.” Ці слова означають: “Боже мій, Боже мій, чому мене
покинув?” [Псалмів, ХХІ. 2; пор. Матея ХХVII. 46]. То нехай ці наклепники
роз’яснять причину того, що Сімдесят додають “споглянь на мене”, бо у
них сказано так: “Боже мій, Боже мій, споглянь на мене, чому мене
покинув?”. Наклепники у відповідь скажуть, що якщо додати два чи три
слова, то це зовсім не викривить смислу. То нехай і вони утямлять, що і я не
порушив підвалин церкви, коли в завзятті диктування пропустив кілька слів.

11. Немало часу потрібно, щоб перелічити скільки Сімдесят додали та

скільки вони вилучили. У церковних списках ці місця позначені рисками та
зірочками.30 Коли євреї чують, що ми читаємо в Ісаї [Ісаї, XXXI.9]
“Щасливий той, чиє сІм’я на Сіоні, а сім’Я в Єрусалимі”31, то вони ладні
сміятися, так само і коли чують у Амоса [Амоса, VI.5], після опису оргії,
“Гадали собі, що се буде та не перебуде”32. Дійсно, просто-таки речЕння
красномовця і стиль Туллія! Але як нам бути з тими оригіналами, в яких ми
не знайдемо таких та тому подібних доповнень? Коли спробували б
перелікувати все це, то знадобилося б безліч книг. Крім того, про велику
кількість їхніх пропусків свідчать не лише позначки в списках, про які було
вже сказано, але й наш власний переклад, якщо заповзятий читач зіставить
його з старим перекладом. І все ж не даремно переклад Сімдесяти тлумачів
був прийнятий церквою, - і тому, що він був першим і його здійснили до
пришестя Христа, і тому, що ним користувалися апостоли (принаймні там,
де переклад не суперечив гебрайському тексту).
 А ось навернений до юдаїзму ускіпливий перекладач Аквіла 33 прагнув
передавати не лише слова, але й їхні корені. І цілком слушно, що ми його
переклад відкидаємо. Бо хто згодився б читати замість “зерно”, “вино” та
“олія” ceuma, opwrismon та stilpuothta, що можливо передати як
“уродіння”, “плодоносіння” та “лискучість”? Або ще, оскільки в гебрайській
мові є не лише arqra, але й proarqra, то цей kakoxhlwz34 передає
навіть літери і склади; то хіба можемо ми пристати на такий переклад
sun ton ouranon kai sun thn ghn35, що цілковито є неприйнятним і в
греці, і в латині? Або візьмемо приклади з нашої власної мови: скільки ж це
доречних грецьких висловів виявляться недоладні, якщо їх передавати
латиною буквально. Чи навпаки, те, що мило нашому вуху, не прийдеться до
смаку грекам, якщо передавати слово в слово.

12. Але щоб покласти край нескінченним обговоренням та показати все-

таки тобі, найхристияннішому із благородних мужів і най благороднішому
мужу серед християн, якого характеру викривлення сенсу в моєму перекладі
послання Єпіфанія мені ставлять у провину, наведу початок цього послання
латиною та саме грецьке джерело, щоб, оцінивши одне звинувачення, ти міг
зробити висновок про інші. “Edei hmaz, agaphte, mh ti oihsei tvn
klhrvn fersqai” я, пам’ятається, переклав: “Не личить, щоб пошана до
духовної особи, о, найулюбленіший, давала привід для пихи”[Лист Ієроніма
LI-I]. “Погляньте, либонь, – волають вони – скільки хиб лише в одному рядку.
По-перше, agaphtoz означає “улюблений”, а не “найулюбленіший”; далі
oihsiz перекладається як “репутація”, а не “пиха”, адже у Єпіфанія було
сказано не oihmati , а oihsiz. І все, що йде далі: “щоб пошана до
духовної особи не давала нам приводу для пихи” – то є додаванням від себе”.
Що ж таке ти верзеш, підпоро вченості, Аристархе36 нашого часу, ти,
хто береться судити геть усіх авторів? Видно, марно я стільки часу провів
за вченими заняттями, “стільки разів підставлять руку під різки” 37. Ще й із
гавані не вийшов, як відразу сів на мілину! Видно, якщо людині властиво
помилятися, то визнавати свої помилки є свідченням смиренності людини
вченої. І прошу тебе, мій критику, настав мене на розум, переклади слово в
слово. “Ти мав написати, – скаже він, – “Не личить, о, улюблений,
заноситися думкою кліриків”. Ось він, вислів воістину гідний Плавта! Ось
вона аттична витонченість, що може, як кажуть, змагатися з
красномовством самих Муз!38 На мені підтверджуються слова відомої
народної приказки: “Хто до гімнастичної зали посилає вола, той марно гає
час і розтринькує гроші”. Тут заслуговує осуду не той, хто надягає на себе
чужу машкару, щоб розіграти трагедію, а його напутники 39 [Руфин та
Меланія40], котрі за великі гроші навчили його нічого не знати. Та й взагалі, я
не взявся б засуджувати жодного простого християнина за незграбні
вислови, лишень би нам всім була притаманна якість, яку змалював Сократ:
“Я знаю, що нічого не знаю”, та засвоїли речення іншого мудреця: “Пізнай
себе самого!”41, бо я завжди глибоко шанував святу простоту і зневажав
незграбну велеречивість. Всякий, хто заявляє, що наслідує мові апостолів,
мусить спершу почати наслідувати їхнім чеснотам. Простоту їхньої мови
“спокутувала” їхня велична святість42, яка одним тим, що воскрешала
мертвих, викрила і силогізми Аристотеля, і хитромудрі штуки Хрисиппа43.
Адже це дійсно і сміх і гріх, коли декотрі із нас, живуть у багатстві
Крезовому і купаються у розкошах не менших за Сарданапалові, і при цьому
вихваляються лише простацькою мовою, - і подумаєш собі, чи не всі це
харцизи та всякого штибу лиходії досвідчені у пишних промовах і ховають
кинджали не під колодою, а в філософських сувоях.

13. Я безперечно вийшов за межі належного для листа розміру, але не

переступив межі свого обурення. Мене було названо дурисвітом й ім’я моє
паплюжать на всі лади, сидячи за тканням, жінки, а я лише відвожу від себе
звинувачення і не повертаю його проти іншого. Себто, я залишаю все на
твій розсуд. Якщо забажаєш, то прочитай послання Єпифанія та мій його
переклад, і тоді ти швидко сам дійдеш висновку, що то за відхідної по мені
співають мої обмовники та чого варті їхні звинувачення. Що ж до мене, то
мені досить і того, що я дещо пояснив своєму найдорожчому другу і тепер
можу схоронитися в келії і чекати на Судний день. Мені більше до смаку,
якщо буде можливо, попри лютування моїх недругів, тлумачити Святе
Письмо, а не складати філіппіки на кшталт Демосфена та Туллія.

Примітки:
1. Паммахій – знатний молодий чоловік, постійний кореспондент Ієроніма,
зять Павли, матрони з оточення Ієроніма. В цьому листі Ієронім захищається
від звинувачень в несумлінності виконаного ним перекладу з грецької мови
латиною викривального листа єпископа Саламіського Єпифанія до єпископа
Єрусалимського Іоанна. У зв’язку з цим Ієронім викладає ті загальні
принципи, якими, на його думку, повинен керуватися перекладач.
2. Йдеться про Руфина Аквілейського (345 – 410), латинського письменника
та перекладача творів Ориґена, “Церковної історії” Євсевія Кесарійського,
Василя Великого, Григорія Нізіанзина та інших. Ієронім та Руфин
Аквілейський були добрими друзями, доки обох у 393 році не звинуватили в
ориґенізмі. Ієронім негайно покаявся у своїх помилках, але Руфин своїх
переконань не зрікся, після чого між колишніми друзями ворожнеча постійно
наростала і вони перетворилися у заклятих ворогів. Критика Руфином
Ієроніма у 395 році, яка й спричинили появу даного листа, в дійсності, була
нерізкою та поблажливою, порівняно з відсіччю з боку Ієроніма. Через два
роки, у 397, Руфин опублікував свій переклад “De principiis” (“Про основні
положення християнства”) Ориґена, в передмові до якого назвав Ієроніма
палким прихильником останнього, на що Ієронім відповів зломовним та
різким виступом, у порівнянні з яким цей лист до Паммахія блякне.
Зауважимо, що, як і більшість екзеґетів того часу, Ієронім істотно
зобов’язаний вивченню Ориґеном Біблії. Ориґен (бл. 185—254) –
християнський теолог, філософ, вчений, представник ранньої патристики,
один з східних Отців Церкви та засновник біблійної філології. Помер Ориґен
після тортур та перебування в тюрмі (250—252) під час чергового гоніння
християн. Основні твори: “Про основні положення християнства” (220—
225), "Проти Цельса", "Трактат про демонів" тощо. (Всього перелік праць
Ориґена нараховує бл. 2000 "книг" в античному сенсі слова — коментарів,
гомілій, схолій, фрагментів і т. п.). Завдяки латинським перекладам
найважливіших творів Ориґена, що їх здійснили Ієронім та перш за все
Руфин, його ідеї та теологічні методи отримали поширення на Заході. Вчення
Ориґена, яке було першим системним викладенням ідей християнства у
філософському контексті, мало значний вплив на творчість наступних
мислителів: Євсевія, Григорія Назіанзина, Григорія Нисського та інших, і
сприяло розвитку всіх теологічних напрямків наступних епох. Ориґен вважав
свою систему ортодоксальною, проте його ортодоксальність була поставлена
під сумнів у кінці IV ст., а на Вселенському соборі 553 року Ориґена було
остаточно осуджено. Ориґену належить перше критичне видання тексту
Старого Заповіту, Гекзампла, де в шести стовпчиках він порівняв
джерельний текст гебрайською мовою та різні переклади.
3. Єпифаній – йдеться про св. Єпифанія Саламіського (315 – 403), з 376 року
єпископа Саламіна (Констанція) на о. Кіпр, який був надзвичайно ревним,
але обмеженим представником ортодоксії.
4.Іоан Єрусалимський, з нападками на якого у зв’язку з ориґенізмом у 393
році виступили Єпифаній та Ієронім, мстився палестинським
антиореганістам тим, що не допускав їх до святих місць в Єрусалимі та
відмовляв їм у причасті та у відспівуванні. Злісні обвинувачення Іоана з боку
Ієроніма восени 396 року стали значною подією церковного життя.
Наступного року вони примирилися.
5.З титулом aidesimwtatox Pappa (“найпреподобніший Папа”) довго
зверталися до всіх єпископів, але в часи Ієроніма все частіше його вжиток
стали обмежувати митрополитами та патріархами. Ієронім вживає його
досить-таки вибірково: до єпископа Єпифанія (свого союзника) він
застосовує це звання, а до єпископа Іоана (опонента Єпифанія) – ні.
6. Див. “Кодекс Феодосія” (Theodosian Code X.x.10) – зведення
імператорських законів підготовлених при Феодосії ІІ в 429 – 438 рр. від Р.Х.
Донощики (delatores) вперше з’явилися в законодавстві за часів Марія, який
після поразки його супротивника Сулли у 83 р. до н.е., прагнув заохочувати
викриття своїх ворогів. Перші імператори широко використовували
донощиків, які отримували частину майна звинувачених, яких визнавали
винними у зраді. 313 р. від Р.Х. імператор Костянтин видав закон, за яким
донощиків карали на смерть (“Кодекс Феодосія” (Theodosian Code X.x.1 )). В
подальших статтях цього закону визначалося, що карі підлягають ті, хто
оговорив звинуваченого.
7.Консуляр в епоху імперії – легат в консульському ранзі, намісник в
провінції.
8.Ця легенда міститься у Лівія V.27. Фалерій було завойовано 294 року до
н.е. під час першого вторгнення римлян до Кампанії. Згаданий полководець –
Камілл, якого Лівій наділяє всіма давніми римськими чеснотами на
противагу занепаду звичаїв серед сучасних йому римлян. Згадуючи історію
про Камілла, який під час осади Фалерія, коли один із шкільних вчителів по-
зрадницьки видав йому як заручників дітей знатних фалерійців, шляхетно
повернув дітей родинам, Ієронім тим самим наголошує на відсутності у своїх
недругів як християнських, так і римських чеснот.
9.Фабрицій – іще один герой наділений всіма давніми римськими чеснотами.
Його супротивник цар Епіру з 306 по 272 роки до н. е. Пірр прагнув створити
на Заході Середземномор’я велику державу подібну до держави Олександра
Македонського. 280 року до н. е. на прохання грецьких колоністів Пірр
висадився у Південній Італії, щоб допомогти стримати римську експансію в
цьому регіоні, яка розпочалася 285 року до н. е. Отримав над римлянами
перемоги при Гераклеї 280 року до н. е. та, незважаючи на великі втрати, при
Аускулі (279 р. до н. е., так звана “Піррова перемога”). 275 р. до н. е.,
отримавши поразку в битві при Беневенте, Пірр повернувся до Епіру.
Згаданий епізод також міститься у Лівія.
10.Для посвячених чітке посилання на Руфина, чия звичка ляскати пальцями
та чиї кущисті брови були добре відомі. Згідно традиції римської сатири
заборонялося згадувати ім’я її об’єкту, але вимагалося навести достатньо
інформації з тим, щоб про нього можна було легко здогадатися [Kelly, 1978,
c. 23].
11.Даная, в грецьких легендах, дочка аргоського царя Акрисія, якому
Дельфійський оракул передрік смерть від руки власного онука, тому Акрисій
замикає Данаю в мідну вежу. Однак Зевс проникає туди золотим дощем,
після чого Даная народжує сина Персея. По тому за наказом царя Данаю з
сином кладуть до скрині, яку кидають у море. Хвилі викидають скриню на
берег острова Серіфос, цар якого Полідект побажав узяти Данаю дружиною,
а тому посилає підрослого Персея з дорученням здобути голову Медузи.
Після повернення Персея Даная звільнена від Полідекта і повертається разом
з сином до Аргосу, де Персей під час ігор в Ларисі випадково вбиває свого
діда диском і стає володарем Аргосу. (Див. напр.., Горацій, Оди 3, 16).
12.Пролог до “Андріянки” був написаний Терентієм у відповідь на
звинувачення у тому, що він, буцімто, виявив невірність своїм джерельним
авторам, поєднавши у цьому творі елементи двох грецьких п’єс. У “Пролозі”
Теренцій захищає не свій переклад, а свій метод композиції.
13. Йдеться про Марка Тулія Цицерона. Перелічені нижче твори не
збереглися.
14. kako(hlian - гр. погане наслідування.
15. Ієронім не лише переклав “Хроніку” Євсевія Кесарійського (бл. 260 –
339), римського церковного письменника та історика, “батька церковної
історії”, з греки на латину, але й переробив її та розширив у 381 – 382 роках.
16. Тут ремінісценція на передмову Еклесіяста. Онук Ісуса, сина Сираха,
автора Книги Мудрості Ісуса, частини «Еклесіясту», створеної первісно
гебрайською мовою, бажаючи прислужитися своїм землякам у діаспорі, в
Александрії, переклав її панівною мовою елліністичних часів – грецькою. А в
«Передньому слові перекладача на грецьку мову» зазначив (бл. 130 до н. е.):
«Отже, припрошую вас доброприхильно й уважно це прочитати і дарувати
люб’язно, якщо де в чому схибили ми, відай, попри всі зусилля тлумачні: не
рівносильний бо вислів той самий у мові єврейській та в інших; не один
лиш сувій цей, але й сам закон, а також і пророки, та й книжок усі решта
мають чималі відміни в перекладі від першотворів».
17. Це переклад латиною життєпису св. Антонія Відлюдника, твору Афанасія
Александрійського, Евагрієм Антиохійським, наставником Ієроніма.
18. Ієронім цитує з передмови Евагрія до перекладу латиною житія Антонія
Відлюдника.
19. Йдеться про св. Іларія Піктавійського (Пойтієрського), одного з основних
критиків аріанства, чиї твори істотно вплинули на християнську латину.
Повага Ієроніма до Іларія стримувала його критичний запал.
20. emfatikwteron - Грецькою “виразніше”.
21.Йдеться про так звану Італу, переклад Біблії латиною, який було виконано
до Ієроніма. Пізніше (з ХІІІ ст.) назва “Вульґата” (“Загальновживана”)
закріпилася за перекладом самого Ієроніма, який, як відомо, було здійснено із
залученням єврейських та інших джерел і який з часів Григорія Великого
зайняв місце поруч з Італою, поступово витіснивши останню із вжитку.
22. Септуаґінта (лат. Septuaginta – сімдесят), або “переклад Сімдесяти”,
переклад Старого Заповіту з гебрайської мови грецькою, який було
здійснено, згідно з легендою, 70 тлумачами, що приїхали з Єрусалиму до
Александрії, в ІІІ – ІІ ст. до н. е. для юдеїв діаспори.
23. logodaidaloi - гр. педанти, майстри слова.
24. idiwma - гр. лад, характер, особливості.
25. Йдеться про Італу, переклад Біблії латиною, яка в часи Ієроніма
називалася “Вульґатою”.
26. Основні критики християнства та головні опоненти християнських
апологетів.
Цельс, грец. Келсос, неоплатонік, бл. 176 року від Р.Х. написав полемічний
твір проти християнства “Правдиве слово” (“Alethes Logos”), від якого
збереглося лише кілька фрагментів у Ориґена в його творі “Проти Цельса”. У
своєму творі Цельс звинувачував християнство у моральній та
інтелектуальній деградації, стверджував, що християни створили своє
релігійне вчення на основі невірно зрозумілої та викривленої традиції. З
позиції платонівського стоїцизму Цельс піддав різкій критиці уявлення
християн про воскресіння мертвих як найгрубіший забобон, безпідставний в
силу повного протиріччя законам природи.
Порфірій ( бл. 233 – бл. 300) грецький філософ, сирієць за походженням,
неоплатонік, учень та біограф Плотіна, вчення якого він розширив та
прокоментував. Його праці були переважно втрачені. У своєму творі “Kata
Christianon” (“Проти християн”) в 15 книгах він продовжив лінію Цельса у
критиці християн, чи не вперше в історії піддавши теоретичному аналізу
Біблію. Озлоблені нападки християнських письменників проти цього твору
призвели до появи 448 року наказу імператора про спалення останнього
(Соколов, 1979). Твір Порфірія “Ейсагоге” (“Вступ”) (до вчення про категорії
Аристотеля), в перекладі Боеція дав поштовх середньовічним дискусіям про
універсалії.
Юліан Відступник, Флавій Клавдій Юліан (332–363), племінник Костянтина
І Великого, римський імператор (361–363). Юліан отримав суворе
християнське виховання, але ще в юні роки зацікавився поганською
літературою та філософією. Позбавивши християнство привілею панівної
релігії, а християн – права викладати світські науки (хоча аж ніяк не
переслідуючи їх), він здійснив спробу реставрувати язичницький політеїзм.
Подібно до Порфірія Юліан також написав полемічний твір “Проти
християн” (в трьох книгах), пізніше знищений церквою. Юліан, розкривши
низку протиріч в Старому та Новому Заповіті, спів ставив у цьому творі
створення світу деміургом в “Тімеї” Платона та його створення Ягве на
початку Старого Заповіту, віддавши категорично перевагу першій концепції.
27. Чотири книги Царів християнського канону в гебрайській Біблії
позначалися як книга Самуїла (І та ІІ Царів) та книга Царів (ІІІ та ІV Царів).
В українському Святому Письмі Українського Біблійного Товариства книги
названо так само як у гебрайській Біблії. Того ж позначення притримується й
Ієронім у Вульґаті.
28. “Апокаліпсис Ілії” – апокрифічний твір І чи ІІ ст. від Р.Х. У коментарі на
Матея ХХVIII Ориґен стверджує, що цей текст став джерелом для І Послання
до Коринтян ІІ.9. Цей пасаж іще один неприхований випад проти Руфіна та
ориґеністів.
29. parafrastikvz – гр. “іномовно, іншими словами”.
30. Зірочка (asteriscus) та риска (obelus) – редакторські позначки, які
застосовувалися алексадрійськими граматиками. Зірочками позначалися
пропуски в рукописах, а рисками – зіпсовані або сумнівні місця.
31. Ісаї, XXXI.9 – за Септуаґінтою. У Вульґаті Ієронім виправив: “На Сіоні
має свій огонь, і свою піч у Єрусалимі.”
32. Амоса, VI.5 – за Септуаґінтою. У Вульґаті Ієронім виправив: “Кричать під
звуки гарфи, вигадують собі, немов Давид, музичне знаряддя.
33. Аквіла – юдей, який навернувся до християнства, а потім знову перейшов
до юдаїзму через небажання відмовитися від занять астрологією, яку
християнство засуджувало. Бл. 138 року від Р.Х. здійснив новий переклад
єврейської Біблії грекою. Цей переклад мав на меті замінити Септуаґінту, але
був християнами відхилений, а з часом і втрачений. Ієронім встиг ще
познайомитися з цим перекладом по Гекзамплам Ориґена, який також у
повному вигляді не вцілів.
34. kakoxhlwz – гр. “надто ретельний, надто старанний”.
35. sun ton ouranon kai sun thn ghn – гр. буквально “зі землю й з
небо” Грецьким граматичним терміном arqron (“член”, “артикль”) Ієронім
позначає гебрайський означений артикль ha, а терміном proarqron
(“передчлен”) – показник об’єктного відмінку ‘et, який передує власне
артиклю. Слово ‘et не лише виконує функцію граматичного позначення
об’єкта, а й має власне лексичне значення, як прийменник “з, зо, зі, із”,
“разом”, що відповідає грецькому sun. Спроба Аквіли передати граматичне
значення цієї частки лексичним способом як раз і створює нісенітницю та
порушення відмінкового керування у перекладі першого рядка книги Буття:
“На початку сотворив Бог небо й землю” [Буття, І. 1]. (Несторов, 2001)
36. Аристарх Самофракійський (217 – 145 до н.е.), грецький вчений, який
очолював Александрійську бібліотеку, згадується Цицероном (“Ad Atticum”)
та Горацієм (“Ars poetica”, 450) як взірець літературного критика. Зусилля
Аристарха по виданню, критичному дослідженню та зберіганню творів
античних авторів (Гомер, Гесіод, Есхіл, Софокл, Аристофан та інші) стали
апогеєм античної філологічної науки.
37. Парафраза рядка з Ювенала, Сатири І. 15.
38. Ремінісценція з Квінтиліана: “Музи заговорили б мовою Плавта, якби
побажали говорити латиною” (Instit. Orat. X, I. 99).
39. Ремінісценція з Цицерона ІІ Філіппіки 43. У багатьох рукописах далі
називаються імена Руфина та Меланії, хоча норми римської сатири, на думку
Л. Келлі свідчать, що ці доповнення є, очевидно, підробками та пізнішими
вставками.
40. Меланія – знатна римська матрона, яка заснувала жіночий монастир в
Єрусалимі. Пізніше настоятелем сусіднього чоловічого монастиря став
Руфин, якого з Меланією пов’язувала тісна дружба.
41. Афоризм, який приписується різним особам, найчастіше якомусь з “семи
мудреців”.
42. Це надзвичайно злий пасаж, в якому Ієронім використовує Ори гена, щоб
зробити випад проти Руфина. У своєму спростуванні Цельса Ори ген вказує
на те, що святість апостолів та їх уповзання на богонадиханість роблять
мовні питання недоречними (Contra Celsum I. 64; II. 39). Руфин знайомить
латино мовного читача з цією думкою у своєму виданні коментарів Оригена
на Євангелію від Іоана, в якому (оскільки грецька мова цього євангеліста не
дуже відповідала нормам красномовства) викладається те саме міркування.
43. Хрисипп (Chrysippos) з Сол (281/278—208/205 до н.е.) – давньогрецький
філософ. Вважається "другим засновником " стоїцизму після Зенона. Хриспп
написав, за свідченням Діогена Лаертського, понад 705 творів, з яких понад
300 присвячені логіці. Жоден з творів Хрисиппа не зберігся. За параметрами
системної цілісності та логічності філософських побудов Xрисиппа можна
порівняти, серед античних мислителів, лише з Аристотелем, в логіці ж він
переважає навіть і його. Саме уроженець Сол став творцем першої системи
пропозиціональної логіки, яка мала більші виразні можливості, ніж
силогістика Аристотеля.
CVI. До Сунни та Фретели, про Псалтир, який був перекручений
редакцією Семидесяти перекладачів (Септуагінти).

Воістину до Вас промовляють апостольські і пророцькі слова: “По всій

землі розливається глас їх і на краю землі слова їх”. Хто повірить в те, що
варварська мова готів віднайде єврейську істину; і через безтурботних,
навіть удоволених греків сама Германія проникнеться мовою Святого Духа?
“В істині я пізнав, що Бог не є привітний суддя; але Він приймає будь-кого,
хто боїться Бога і вершить справедливість Бога”. Перед тим, як тверда
рука візьме ефес і вправні пальці пустять стріли, вони зм’якшуються
стилем і пером; войовнича душа обертається у християнську смиренність.
Зараз ми помічаємо, що й Ісаї пророцтво наповнене творінням: “І мечі свої
перекують вони на лемеші, а списи свої – на серпи. Не підійме меча народ
проти народу, і більше не будуть навчатись війни!” І далі у тому ж стилі:
“І замешкає вовк з вівцею, і буде лежати пантера з козлям, і будуть разом
телятко й левчук, а дитина мала їх водитиме! А корова й ведмідь будуть
пастися разом, разом будуть лежати їхні діти, і лев буде їсти солому,
немов та худоба!”. Нехай не так простота обернеться на дикість, як
дикість навчиться простоті.
Ви запитуєте у мене про справу великої праці і ще більшої злоби, у якій
проявляється для письменників не талант, а освіченість. Поки я сам бажаю
судити про інших, я дозволятиму усім судити мене. Дякуючи опануванню
ваших сторінок, я зазначу, що у Псалтирі скрізь між латинянами та
греками є зіставлення, що більш властиво євреям. До того ж коротко
нагадаю, що ви знаєте одне видання, яке Ориген та Євсевій Кесарійський, і
всі грецькі коментатори називають KOINH/ , тобто «спільне», і
«Вульгата», яке зараз багатьма зветься *LOUKAI/NEIOS ; інше –
Септуагінта, яке знаходиться у книгах HEXAPLOI=S (Гекзампла) і нами
вірно перекладене латинською мовою і промовляється в Єрусалимі і у
Східних церквах. Про цю справу і святий син мій Авіт раніше запитував. І
через те, що я випадково зустрів нашого брата Фірма, який передав мені
вашого листа, пишучи взагалі, я відповідаю, що ми відплатили великому
боргу дружби набагато більше, ніж зобов’язані. Як у Новому Заповіті,
якщо коли-небудь у латинян з’являється питання і є багато відповідей,
ми звертаємось до грекомовного джерела, яким він написаний, так і у
Старому Заповіті, якщо між греками і латинянами є розбіжність, ми
звертаємось до гебрайського оригіналу; так само у струмочках ми будемо
шукати те, що виникає із джерела. “Койне” ж, тобто спільне видання, є
теж саме, що й Септуагінта. Але різниця між ними у тому, що “Койне”
через різні місця і часи і волю письменників – це перекручене старе видання.
А те, що знаходиться у HEXAPLOI=S і яке ми перекладаємо, збережено
неушкодженим у книгах видавців і незаплямоване перекладом Семидесяти
тлумачників.
(Пер. Антон Гужва)
 Західна «наука» про переклад, яка здається нам наукою, бо є логічною
та нормативною, безумовно бере свій початок не в класичній античності, а в
християнській старовині, у потребі тримати переклади Біблії під наглядом
догматів віри, а це означало нагляд віровчення не лише над Словом, але й
над самими перекладачами також, з метою гарантії відповідності їхньої
діяльності нормам інтерпретації. Зароджується Західне перекладознавство на
периферії Римської імперії (у Північній Африці та Палестині) у самому кінці
античності, у важливий історичний проміжок між наверненням Риму до
християнства (313 р. н. е.) та падінням Риму перед племенами варварів, що
щось джеркочуть (вар-вар-вар) на своїх незрозумілих мовах, тих самих
варварських племен, чиї територіальні суперечки визначатимуть політичну
та ідеологічну карту Європи протягом наступного тисячоліття. Цей час, коли
відбувається перетворення християнства з культу кочовиків у державну
релігію, фактично в політичну структуру, що підтримувала «розумний»
суспільний порядок в період після падіння Риму, є найважливішим для
історії становлення думок про переклад у Західній Європі, а кульмінацією
процесу становлення християнської перекладацької традиції стала творчість
Софронія Євсевія Ієроніма (Стридонського) (348?–420) [1]. Саме тому
погляди на переклад Ієроніма стали об’єктом нашого дослідження.
Матеріалом для дослідження послужили листи Ієроніма та передмови до
його власних перекладів. І хоча перекладацька спадщина Ієроніма вже
досліджувалась [2; 3; 4], зазвичай ці праці обмежувалися лише листом до
Паммахія. Тому мета нашої роботи полягає у вивченні теоретичного спадку
Ієроніма та у встановленні його ролі та впливу на подальшу європейську
перекладацьку традицію.
Важливим з точки зору панівних ідеологій Заходу є те, що це був
період, під час якого аскетизм постав як домінуюче християнське вчення.
Перші християни-аскети з’являються в Єгипті та Месопотамії в кінці ІІІ ст., а
в кінці ІV ст. Августин та інші створюють нову монастирську церкву, яка
спиралася на аскезу, що включала не лише статеву стриманість,
дотримування посту, мовчазну покору, але й постійне викорінення
«мирської» індивідуальності. Християнські аскети в ІV ст. звели римську
культуру до її мінімуму, до її «антисвітської» суті, що все ще зберігає в
ідеальній формі все найкраще (на їх думку), що «мир» їхньої доби міг
запропонувати: самопокору, стоїчну витривалість, придушення
занепадницької підвищеної емоційності та індивідуальності, жорсткий
ієрархічний порядок. Аскетичний імперіалізм середньовічної церкви спершу
спрямовувався у русло забобонного страху розгнівати Бога,
монополізованого кліром; і в певному сенсі, незважаючи на всезростаючу
низку протягом Нового часу буржуазних демістифікацій, цей імперіалізм
духу з нами і понині. І нарешті, духовний аскетизм запанував у західному
суспільстві завдяки зростанню світської, але так само аскетичної, відданої
баришу буржуазії через такі нові засади аскетизму, як помірність,
смиренність, порядок, твердість характеру, ощадливість, працьовитість тощо.
Ця трансформована аскетична ідеологія за минулі кілька століть виявилася
настільки успішною, що аскетичні чесноти прижилися у західному
суспільстві у такій мірі, настільки вкарбувалися, просякли у найглибші шари
існування, що виглядають природними. Так, скажімо, від перекладача
очікують, щоб він звільнився від особистих бажань для досягнення
нейтральної, позбавленої індивідуальності передачі авторського смислу
читачеві іншою мовою. Сама буденна звичність цих зарозумілих припущень,
той факт, що вони настільки звичні, що не пригортають жодної уваги, і є
найкращим доказом продовження ідеологічного панування середньовічного
аскетизму і в наш час [5].
В IV ст. н. е. мовна ситуація в Римській імперії починає змінюватись.
До тих пір грецька мова переважала, адже представники різних народів, що
населяли імперію, на додаток до власної мови володіли грекою. Римляни це
заохочували, бо вважали себе спадкоємцями грецької культури та цивілізації.
Але поступово в західній частині імперії латина починає витісняти грецьку
як спільну мову (лінґва-франка). А це мало істотний вплив на церкву, бо
Біблія була грецькою мовою: Новий Заповіт було створено грецькою мовою з
самого початку, а Септуаґінтою – грецьким перекладом єврейської Біблії –
християни користувалися як своїм Старим Заповітом. Оскільки все менше
людей на Заході могли читати грецькою чи розуміти її, то церква зіткнулася з
серйозною пасторською проблемою: як зберегти доступну віруючим Біблію.
Отже, її потрібно було передати латиною, і у відповідь на цю потребу вчені
здійснили кілька таких перекладів. Хоча ці переклади робили Біблію
доступною для віруючих, вони виявилися вразливими з двох причин. По-
перше, вони не були результатом вивчення давніх рукописів, а переписувачі
вже внесли в грецькі тексти Біблії немало помилок; до того ж, латинські
переклади Старого Завіту здійснювались з грецької мови, а не з гебрайської,
якою були створені. По-друге, латина цих перших перекладів виявилась
надто розмовною. Зрозуміло, що жоден з цих латинських перекладів не набув
того положення, яке займала грецька Біблія. Тому папа Римський Дамас ІІ
хотів мати добрий латинський текст Євангелії для богослужіння, і 382 року
він замовив відредагувати той текст Євангелії, яким користувалися,
молодому священику на ймення Ієронім.
Ким же був цей Ієронім, що його папа обрав для цього завдання?
Ієронім був особистим секретарем папи, проте це замовлення, яке Дамас
доручив йому, було викликане тим, що кращої кандидатури було годі й
шукати. Вибір насправді виявився надзвичайно вдалим. Як і у всякого
гарного перекладача, в Ієроніма був хист до мов. Він був «тримовним», тобто
говорив та читав латинською, грецькою та гебрайською мовами, що мало хто
тоді міг. Вивчав він також й арамейську мову і міг на ній читати, хоча й
визнавав, що має труднощі з вимовою. Крім того, Ієронім міг спілкуватися
сирійською мовою та трохи знав арабську.
Проте, вибір Папою Ієроніма для виконання цього завдання
обумовлювався не лише знанням останнім східних мов, але й також його
гарною класичною освітою, яку той спершу отримував у батьківському домі,
а з дванадцяти років у Римі, де його вчителями риторики були Донат, автор
знаменитої граматики латинської мови, та філософ і перекладач Марій
Вікторин, і де Ієронім закохався в античну латинську літературу. Подібно до
інших своїх ровесників він спершу жив дозвільним та легковажним життям,
проте поступово в ньому відбувся переворот, що привів його до вивчення
Біблії та богослов’я [6]. Здається, пізніше Ієронім дорікав собі за світський
характер своєї освіти. Він писав, що юні роки провів у товаристві граматиків,
риторів та філософів. І якось йому приснився жахливий сон, в якому він
постав перед Богом, і той його спитав: «Ти хто?». «Християнин» – відповідав
Ієронім, проте Господь його поправив: «Ти брешеш. Ти – не християнин, а
цицеронець». Й прокинувшись, Ієронім пообіцяв Господу читати Божі книги
з більшою пристрастю, аніж перед цим читав «книжки людські» [7].
У віці років 25 Ієронім приймає хрещення від папи Дамаса й
відправляється в мандри Ґаллією, де в ньому визріло рішення повністю
присвятити себе Богові й аскетичним подвигам. Жадаючи отримати уроки
подвижницького життя, Ієронім відбуває на Схід. Він відвідує Святу Землю,
Килікію, Сирію, а в Халкідській пустелі поблизу Антіохії живе пустельником
протягом п’яти років, однак поступово зневірюється в сирійському
чернецтві. З Сирії він направився до Риму, по дорозі завітавши до
Константинополя, де заводить знайомство з Григорієм Назіанзином та
Григорієм Нисським. До Риму він приїздить 382 року вже пресвітером та
автором низки перекладів на біблійні теми (в тому числі з Ориґена). Папа
Дамас наближує Ієроніма до себе, бо високо цінує його знання та таланти, й
прохає його писати про складні місця в Біблії. Тобто Ієронім унікально
підходив для того, щоб здійснити переклад Святого Письма латинською
мовою, адже він був як християнином, так і цицеронцем – а дотик видатного
лінгвіста та вченого, такого як Цицерон, тут був конче необхідним.
У листі до папи Дамаса (383?) в Передньому слові до перекладу
Євангелій Ієронім пише: «Ви спонукали мене новий твір зробити із старого,
критично переглянувши копії Святого Письма, які існують зараз по всьому
світі. Труд цей благочестивий, однак водночас, ймовірно, й ризикований, бо,
судячи інших, я і сам підлягатиму загальному суду. І як насмілюсь я міняти
мову нових часів і повертати до днів її дитинства? З іншого боку, існує два
міркування, які мене тішать. Перш за все, що замовлення поступило від Вас,
верховного Понтифіка. А по-друге, навіть ті, хто висловлюються проти
нас, змушені визнати, що розбіжні варіанти не можуть бути вірними. І
якщо нам доводиться шукати істину, порівнюючи багато варіантів, то
чому б не повернутися до джерельного грецького тексту і не виправити
помилки, внесені або неточними перекладачами, або хибними виправленнями
самовпевнених, але неуцьких критиків, чи доповненнями та змінами
необачних копіїстів» [8].
Ієронім виконав це завдання, відредагувавши Новий Заповіт. Ця
робота давала йому насолоду, бо він також створив латинський переклад
Псалмів, а також деяких книг Старого Заповіту. Взагалі, перекладацький
доробок Ієроніма є надзвичайно великим, і краще навести перелік його
праць, процитувавши його самого (з книги «Про славетних мужів»,
написаної незадовго до смерті): «Я, Ієронім, син Євсевія, з міста Стридона,
зруйнованого ґетами, що колись знаходилося на межі між Далмацією та
Паннонією, на теперішній, тобто чотирнадцятий рік царювання
імператора Феодосія, написав наступне: житіє пустельника Павла, одну
книгу листів до різних осіб, напутливого листа до Геліодора, книгу про
суперечку між послідовником Люципера та православним, хроніку
всесвітньої історії, двадцять вісім бесід Ориґена на книги Ієремії та
Єзекііля, які я переклав латиною з греки, послання про серафимів, послання
про слово «Осанна», послання про бережливого та марнотратного синів,
послання про три суперечливі питання, що стосуються Старого Заповіту,
дві бесіди на книгу «Пісня над піснями», книгу проти Гельвидія про
віконепорочність Марії, послання до Євстохії про збереження непорочності,
одну книгу листів до Марцелли, утішливий лист до Павли про смерть її
дочки, три книги тлумачень на послання Павла до ґалатів, три книги на
послання до ефесян, одну книгу на послання до Тита, одну книгу на послання
до Філимона, розмову на книгу «Екклезіяст», одну книгу єврейських легенд на
книгу Буття, одну книгу про місцевості, одну книгу про єврейські імена, одну
книгу Дидима про Духа Святого, яку переклав з греки латиною, тридцять
дев’ять бесід на Євангелію від Луки, сім трактатів на псалми – від
десятого до шістнадцятого, житіє полоненого ченця Малха та житіє
блаженного Ілларіона. Я звірив Новий Заповіт з грецьким першотвором, а
Старий Заповіт переклав з гебрайської мови. Кількість листів до Павли та
Євстохії, оскільки вони писалися щоденно, достоту невідома. Крім того, я
написав тлумачень на Міхея дві книги, на Софонію одну книгу, на Наума
одну книгу, на Аввакума дві книги, на Аґґея одну книгу та багато інших
тлумачень на книги пророків, які зараз у мене на руках й ще не завершені. А
також дві книги проти Іовініана та дві до Паммахія – «Апологію» та
«Епітафію»» [9].
Хоча канон праць Iєроніма включає коментарі на Святе Письмо та
велику кількість листів про церковну дисципліну та доктрину, проте його
слава, канонізація та проголошення у VIII ст. «отцем церкви» базується,
перш за все, на його перекладі Святого Письма латиною, який увійшов в
історію під назвою «Вульґата» (лат. vulgata – народна). Однак Вульгата
тільки частково є оригінальним перекладом: значна ії частина – лише
редакція Vetus Latina, латинського перекладу грецького Нового Заповіту,
який здійснювався починаючи з II ст. н. е. І все ж практичний результат
перекладацької діяльності Ієроніма був надзвичайно високим: його Біблія
латиною не лише служить католицькій церкві протягом багатьох віків – сама
мова перекладу була протягом тривалого часу суттєвим елементом
шкільного та церковного навчання.
А ще Ієроніму слід поставити в заслугу, що він відкрив для Заходу
літературний характер багатьох гебрайських текстів Біблії – відзначив, що
псалми, книга Іова, книга Ієремії написані віршами і є творами поетичними:
«Хіба є що солодкозвучніше за Псалтир? Він, неначе наш Флакк [Горацій] чи
грек Піндар, то тече ямбом, то промовляє алкеєвим віршем, то велично
ллється віршем сапфічним, то гордовито виступає півстопним. Що
прекрасніше Второзаконня та пісень Ісаї? Що величніше Соломона, що
досконаліше Іова? Все це в гебрайському оригіналі плавно ллється
гекзаметром та пентаметром. В передачі ж грекою (не виключаючи
сімдесяти тлумачників), а ще більше латиною, втрачені первозданна краса
та вишуканість» [10]. Саме так у передмові до свого перекладу Євсевія
Ієронім суровим судом судить своїх попередників на тернистій ниві
перекладу. Освіченим людям Книги Святого Письма здаються написаними
поганим стилем та важкою мовою, і вони відвертаються від них, «гидуючи
брудним одягом мови раніше, ніж виявлять усередині прекрасне тіло
змісту». І винні в цьому перекладачі – і ті, що стараючись перекладати слово
в слово, насилували дух рідної мови, і ті, що прагнучи слідувати більше
смислу, ніж букві, далеко відходили від першоджерел [11, с. 81–82].
До канону його творів входять також переклади Ориґена та низки
грецьких теологів різного значення. Саме із спроб побороти вплив Ориґена й
виникає лист до Паммахія (лист №57) [12], який справедливо вважається
одним з основних творів на теми перекладу не лише в Ієроніма, а взагалі у
світовому обговоренні проблем перекладу. Ще молодим ченцем Ієронім
заприятелював з Руфином, з яким поділяв зацікавленість у працях Ориґена, й
багато з яких переклав латиною. Йдеться про Руфина Аквілейського (345 –
410), латинського письменника та перекладача творів Ориґена, «Церковної
історії» Євсевія Кесарійського, Василя Великого, Григорія Нізіанзина та
інших. Ієронім та Руфин Аквілейський були добрими друзями, доки обох у
393 році не звинуватили в ориґенізмі. Ієронім негайно покаявся у своїх
помилках, але Руфин своїх переконань не зрікся, після чого між колишніми
друзями постійно наростала ворожнеча, і вони перетворилися у заклятих
ворогів. Критика Руфином Ієроніма у 395 році, яка й спричинила появу
даного листа, в дійсності, була поблажливою, порівняно з відсіччю з боку
Ієроніма. І хоча ім’я Руфина ніде в листі Паммахія не згадується, для
посвячених все було зрозуміло: чітким посиланням на Руфина була звичка
останнього ляскати пальцями та його кущисті брови, адже згідно традиції
римської сатири заборонялося згадувати ім’я її об’єкту, але вимагалося
навести достатньо інформації з тим, щоб про нього можна було легко
здогадатися [13, c. 23]. Листу № 57 до Паммахія передував переклад
Ієронімом з греки латиною викривального листа єпископа Саламіського
Єпифанія (315 – 403) до єпископа Єрусалимського Іоанна. Копія цього
перекладу обманним шляхом потрапила до особи, яка співчувала Руфину й
передала цей переклад останньому, внаслідок чого текст було піддано
безжалісному публічному аналізу. Оскільки Ієронім перекладав досить-таки
вільно, то його прибічники милостиво дозволили публіці робити висновки
самій: чи Ієронім вчинив так з некомпетентності, чи із злого умислу. В 395–
396 роках в листі до знатного молодого чоловіка й постійного свого
кореспондента Паммахія Ієронім захищається від звинувачень у
несумлінності виконаного ним перекладу і викладає ті загальні принципи,
якими, на його думку, повинен керуватися перекладач. На допомогу собі
Ієронім залучає історію перекладу і зокрема драматургів, що творили до
класичної римської доби і використовували переклад для створення власних
п’єс на основі п’єс грецьких авторів (див. у §5: «Теренцій перекладав
Менандра. Плавт та Цицілій – стародавніх коміків. Невже вони чіплялися за
слова, а не піклувалися в значній мірі про те, щоб зберегти вишуканість в
перекладі? Те, що у нас називається вірністю перекладу, люди, що знаються
на цьому, називають kakozhlian [«погане наслідування»] [12]). Це не був
точний переклад у сучасному розумінні цього поняття, проте переклад, який,
хоча загалом текстуально і точний, був поміщений у нову перспективу
шляхом нашарування на новий матеріал, а часом, і отримував перебудовану
композицію. Цим драматургам доводилося балансувати між двох небезпек:
плагіату, до якого римські критики ставилися презирливо, та наслідування,
яке зневажали творчі митці. Так, Теренція (190-159? до н.е.) звинувачували в
обох гріхах: в пролозі до «Андріянки» він захищається від закидів у надто
вільному перекладі, а в пролозі до «Євнуха» відкидає звинувачення в плагіаті
та наслідувальному перекладі [14]. Те ж саме турбувало й поета Горація (65 –
8 до н.е.), нападки якого на буквальний переклад цитує Ієронім: «(§ 5) Та й
Горацій, вчений та проникливий чоловік, дає ту ж саму пораду вправному
перекладачеві в «Про мистецтво поезії»: Nec verbum verbo curabis reddere,
fidus // Interpres …[12]» [«слово в солво товкти перестанеш, // мов
дріб’язковий товмач» [15]).
Але, хоча Ієронім й охоче використовував вислови цих авторів як
додаткові докази, свій захист він будував на більш міцних підвалинах
Цицерона, який розглядав переклад як незалежний жанр, що, однак,
підпорядковується правилам риторики: «Бо сам я не лише визнаю, але й
відкрито доводжу до загальної відомості, що перекладаючи з греки (за
винятком Святого Письма, де навіть порядок слів є таїнством), я передаю
не слово словом, а смисл смислом. За взірець я маю авторитет Туллія,
котрий саме так переклав «Протагора» Платона та «Економікон»
Ксенофонта, й дві прекрасні промови, з якими Есхін та Демосфен виступили
один проти одного. Не час зараз обговорювати, які пропуски, додатки та
зміни він робив, щоб замінити особливості однієї мови особливостями іншої.
Я із задоволенням посилаюся на авторитет цього перекладача, котрий
таким чином висловився в передмові, що передує цим промовам: «Я вважав
за корисне взятися за труд, котрий хоч для мене самого не є конче
необхідним, проте буде в пригоді тим, хто навчається. Тому я переклав
найвеличніші промови двох найкрасномовніших з аттичних ораторів, з
якими Есхіл та Демосфен виступили один проти одного; проте передав я їх
не як перекладач, а як оратор, зберігаючи смисл, проте змінюючи форму,
тими ж думками й відповідними їм образами, зворотами й словами, що
підходять до нашого вжитку. Я не вважав за необхідне перекладати їх
дослівно, проте зберіг їх склад та внутрішній смисл слів. Адже мені
здавалось, що я повинен був не поштучно відраховувати слова читачеві, як
монети, а так би мовити відважувати їх купно». Й на закінчення він знову
говорить: «Промови їх я так і буду, сподіваюсь, перекладати, відтворюючи
при цьому всі їх особливості, тобто думки, а також образи, котрі ці думки
виражають, та порядок їх викладення, й дотримуючись літери лише доти,
доки це не розмежовується із нашим звичаєм. І хай навіть не все, що там
стояло грецькою, нами перекладено, проте ми все-таки намагалися
замінювати це чим-небудь в тому ж роді» [12].
І хоча вірним є те, що в своєму драматизованому переказі знаменитого
нічного кошмару (лист № 24 до Євстохії) [7] Ієронім зрікається Цицерона як
поганського фахівця, однак вплив останнього був надто великим, щоб
повністю можна було від нього відмовитися. У захопленні Ієроніма
Цицероном проглядає міцна симпатія та спільність поглядів. Він поділяє
їдкий гумор Цицерона та його велику насолоду мовою і в ситуації з
перекладом листа Єпифанія бачить достатньо паралелей, щоб уподобити свої
нападки на Руфина до Цицеронових філіппік [14].
Проте для нас зараз важливіше, що Ієронім поділяв з Цицероном
класичну віру в те, що тематика визначає стиль. А раннє християнство
досить-таки зневажливо та глузливо ставилося до риторичних красот
класичного світу (і в § 12 цього листа [12] є дотичні моменти), бо для
християнського ритора стиль тоді визначався не тематикою твору, а
характеристиками його адресату, його аудиторії. Так що у такого автора як
Ієронім ми знайдемо великий спектр різних стилів, від надзвичайно
відточеного стилю його листів до аристократів до відносно розмовного – у
Вульґаті, яка призначалась для широкого загалу християн, як освічених, так і
неосвічених, чи в листі до ґотів Суннії та Фретели (Лист №106) про переклад
Псалмів, де, зокрема, сказано: «Бо того самого правила, яке ми часто
викладали, треба дотримуватися в перекладі: там, де немає загрози сенсу,
слід дотримуватися милозвучності та властивостей мови, якою
перекладаємо» [16]. Там же він вказує, що при перекладі Псалмів працював
для простої читацької аудиторії, яку було легко збити з пантелику
незнайомим, хай воно було і вірним. Тому, щоб уникнути порушення
релігійного звичаю, який міцно укорінився, Ієронім дотримувався старого
прочитання там, де для смислу це не мало значення. Можливо, він
враховував розповідь Августина Блаженного в Листі до нього від 392 р.:
«Коли один з наших братів, єпископ, запровадив використовувати твій
переклад в церкві, то прихожанам трапився один уривок із пророка Іони,
який ти переклав надто відмінно від того, як він встановився в умах та
пам’яті загалу, й від того, як його співали на протязі такого довгого часу. Й
великі хвилювання та неспокій охопили людей, особливо запротестували
греки й стали викрикувати про підміну, вчинену найзліснішим чином. У
результаті цей єпископ – а це трапилося в місті Онеа – був змушений
звернутися до євреїв, які мешкали в цьому місті, щоб вони прояснили суть
справи. Проте ті відповіли, чи то з невігластва, чи то із злоби, що єврейські
рукописи містять точно те саме, що можна прочитати в грецьких та
латинських рукописах. Й що тоді? Щоб уникнути більшої небезпеки, той
чоловік вимушений був виправитися, немов то він зробив помилково, оскільки
не хотів втрачати всіх людей в своїй церкві» [17].
Інша надзвичайно важлива думка про необхідність звернення до
першоджерел, за яку так критикував Ієроніма його приятель Августин
Блаженний, також міститься у листі Ієроніма до Суннії та Фретели: «Як у
Новому Заповіті, якщо коли-небудь у латинян з’являється питання і є
багато відповідей, ми звертаємось до грекомовного джерела, яким він
написаний, так і у Старому Заповіті, якщо між греками і латинянами є
розбіжність, ми звертаємось до гебрайського оригіналу; так само у
струмочках ми будемо шукати те, що виникає із джерела» [16].
А в передмові до П'ятикнижжя [18] Ієронім пише про процес перекладу
із «збереженням того самого духу». Це, очевидно, перше використання
цього надзвичайно важливого поняття стосовно перекладу. Ієронім розумів,
що стиль забарвлює повідомлення, так що невірна передача стилю могла б
означати викривлення як конотативного, так і денотативного елементів
повідомлення. В листі ж до Паммахія він наводить доводи для доказу того,
що така вільність є також і частиною християнської традиції. Давні автори,
як правило, цитували по пам'яті: перевірка посилання була справою
нелегкою, враховуючи те, якими були давні книги. Євангелісти тут
виключення не складали. Ієронім використовує це, щоб показати, що вільний
переклад не заборонявся і християнською традицією. Аналогічно він
використовує розбіжності між різними рукописними версіями Святого
Письма грецькою та гебрайською мовами, й більш того, дійсно підбирає
декілька місць, де існують істотні відмінності між грецькими, гебрайськими
та латинськими текстами.
Отже, ми знаходимо Цицерона та Горація на одному боці з
Євангелістами, і міркування про певний тип перекладу базуються на спробі
заново переглянути класичні норми під кутом зору християнина. Через
потреби даного моменту він викладає лише половину свого міркування: його
класична чутливість до перифрастичного перекладу проступає в
суперечливому коментарі, що він його робить у передмові до Книг Самуїла:
«І якщо ви зрозуміли те, що не розуміли до того, подумайте про мене як про
перекладача, якщо ви доброзичливі, а якщо ні, то я не перекладач. Як би там
не було, але я зовсім не усвідомлюю, що щось змінив по відношенню до
справжнього гебрайського тексту» [19].
Проте цей бік перекладу в листі до Паммахія №57 проявляється мало;
тут Ієроніма більш турбує те, щоб продемонструвати: буквальний переклад є,
до певної міри, викривленням тексту, тим більше що в часи, коли писав
Ієронім, буквальний переклад не вважався недоліком, як це було у класичний
період. Увесь напрямок листа №57 свідчить про те, що Ієронім веде
ар’єргардні бої з буквальним перекладом: «... якщо комусь здається, що при
перекладі краса складу залишається незмінною, то нехай він дослівно
перекладе латиною Гомера, більш того: хай передасть його прозою своєю ж
власною мовою, і тут він побачить, що розміщення слів сміховинне, а
найкрасномовніший із поетів ледве-ледве володіє мовою» [12]. А далі (§6) він
продовжує: «Однак якщо посилання на власні твори виглядає непереконливо
(хоча я намагався лише показати, що завжди, з самої юності, передавав не
слова, а думки), то на цей випадок є невеликий вступ до книжки, де
описується житіє Блаженного Антонія... : «Дослівний переклад з однієї
мови на іншу скрадає смисл так само, як буйні бур’яни глушать посіви. Або:
поки мовлення рабствує відмінкам та фігурам, воно нашпиговане довгими
зворотами і ледве встигає висловити те, що могло б бути сказане в
коротких словах. Й ось, щоб цього уникнути, я, за твоїм проханням,
переклав житіє Блаженного Антонія таким чином, щоб від смислу нічого не
убавилось, хай би навіть в словах чогось і не доставало б. Хай інші полюють
за літерами та складами, а ти ж вимагай думок». Мені не вистачить і дня,
якщо стану я наводити на свій захист свідоцтва всіх, хто перекладав
дотримуючись смислу. Цього разу достатньо буде пригадати Іларія
Ісповідника, котрий переклав латиною з грецької бесіди про Іова й численні
пояснення псалмів: він не корпів над зашкарублою літерою й не виснажував
себе нудним перекладом, розрахованим на невігласів – проте, немов би
захоплюючи думки в полон, за правом переможця, передавав їх своєю
мовою». У своєму Тлумаченні на Ефесян Ієронім робить зухвале твердження,
пояснюючи, чому саме буквальний переклад неможливий: «Отже, із-за
бідності нашої мови, незвичності змісту та, як кажуть певні люди, тих
ознак, що роблять греку більш вишуканою та зрозумілою, ми будемо
намагатися перекладати не слово словом, що неможливо, а пояснювати
силу кожного слова якимось оточенням [20]» .
Якщо ми на якийсь момент відкинeмо традиційне благоговіння
римлян перед досягненнями греків, то зможемо пов'язати це з тією
стурбованістю, що була висловлена Августином Блаженним в «De doctrina
christiana» та в «Enarrationes in Psalmos» стосовно порівняння семантичних
та металінгвістичних ресурсів мов. І хоча термін amulatio ніде в листі №57 не
згадується, як і в інших творах Ієроніма, поняття змагання Квінтилліана
ніколи не було сховано глибоко під поверхню: воно проглядає в передмові до
Євсевія (§ 5), в передмові до Євагрія (§ 6) і в надзвичайній лайці на адресу
Руфина (§ 12) з численними посиланнями на класичних авторів: «(§ 12) Але
щоб покласти край нескінченним обговоренням та показати все-таки тобі,
найхристияннішому із благородних мужів і найблагороднішому мужу серед
християн, якого характеру викривлення сенсу в моєму перекладі послання
Єпіфанія мені ставлять у провину, наведу початок цього послання латиною
та саме грецьке джерело, щоб, оцінивши одне звинувачення, ти міг зробити
висновок про інші. «Edei hmaz, agaphte, mh ti oihsei tvn klhrvn
fersqai» я, пам’ятається, переклав: «Не личить, щоб пошана до духовної
особи, о найулюбленіший, давала привід для пихи. «Погляньте, либонь, –
волають вони – скільки хиб лише в одному рядку». По-перше, agaphtoz
означає «улюблений», а не «найулюбленіший»; далі oihsiz перекладається
як «репутація», а не «пиха», адже у Єпіфанія було сказано не oihmati, а
oihsiz. І все, що йде далі: «щоб пошана до духовної особи не давала нам
приводу для пихи» – то є додаванням від себе».
Що ж таке ти верзеш, підпоро вченості, Аристархе [Аристарх
Самофракійський – грецький вчений, взірець літературного критика – прим.
наша)] нашого часу, ти, хто береться судити геть усіх авторів? Видно,
марно я стільки часу провів за вченими заняттями, «стільки разів
підставляв руку під різки» [Парафраза рядка з Ювенала, Сатири І. 15. – прим.
наша]. Ще й із гавані не вийшов, як відразу сів на мілину! Видно, якщо людині
властиво помилятися, то визнавати свої помилки є свідченням смиренності
людини вченої. І прошу тебе, мій критику, настав мене на розум, переклади
слово в слово. «Ти мав написати, – скаже він, – «Не личить, о улюблений,
заноситися думкою кліриків». Ось він, вислів воістину гідний Плавта! Ось
вона, аттична витонченість, що може, як кажуть, змагатися з
красномовством самих Муз! [Ремінісценція з Квінтиліана: «Музи заговорили
б мовою Плавта, якби побажали говорити латиною» (Instit. Orat. X, I. 99) –
прим. наша]. На мені підтверджуються слова відомої народної приказки:
«Хто до гімнастичної зали посилає вола, той марно гає час і розтринькує
гроші». Тут заслуговує осуду не той, хто надягає на себе чужу машкару,
щоб розіграти трагедію, а його напутники [Ремінісценція з Цицерона ІІ
Філіппіки 43 – прим. наша], котрі за великі гроші навчили його нічого не
знати. Та й взагалі, я не взявся б засуджувати жодного простого
християнина за незграбні вислови, лишень би нам всім була притаманна
якість, яку змалював Сократ: «Я знаю, що нічого не знаю», та засвоїли
речення іншого мудреця: «Пізнай себе самого!», бо я завжди глибоко
шанував святу простоту і зневажав незграбну велеречивість. Всякий, хто
заявляє, що наслідує мові апостолів, мусить спершу почати наслідувати
їхнім чеснотам. Простоту їхньої мови «спокутувала» їхня велична святість,
яка одним тим, що воскрешала мертвих, викрила і силогізми Аристотеля, і
хитромудрі штуки Хрисиппа. Адже це дійсно і сміх і гріх, коли декотрі із
нас, живуть у багатстві Крезовому і купаються у розкошах не менших за
Сарданапалові, і при цьому вихваляються лише простацькою мовою, – і
подумаєш собі, чи не всі це харцизи та всякого штибу лиходії досвідчені у
пишних промовах і ховають кинджали не під колодою, а в філософських
сувоях» [10].
У передмові до Єзекіїля [21] міститься одне надзвичайно цікаве
речення: «Прочитай це та порівняй його з моїм перекладом. Він був
написаний риторичними одиницями (per cola scriptus et commata) і ясно
доносить смисл до читача». Тут ми, можливо, стаємо свідками народження
теорії одиниць перекладу; але що важливо при цьому, так це те, що в цій
цитаті підкреслюються класичні корені перекладацької практики Ієроніма. А
дослідження його перекладів дійсно вказує на те, що він перекладав
синтагмами, трактуючи фрази та речення як одиниці, з яких отримував
одиниці латиною з відмінною внутрішньою структурою [14, с. VI].
Людина класичної освіти, Ієронім був водночас зобов’язаний
усвідомлювати проблеми, що ставила перед ним християнська традиція
перекладу. В § 5 Листа до Паммахія №57 він стверджує, що, за винятком
Святого Письма, перекладає смисл смислом, а в передмові до книги Естер
пише: «…я перекладав точно слово в слово – verbum еt verto pressius transtuli»
[22]. Аналіз тексту Святого Письма показує, що ця його заява не цілком
відповідає дійсності: він справді перекладає Святе Письмо більш близько до
тексту, аніж інші автори, але робить значні поступки в плані урахування
структурних відмінностей між грекою та латиною; окрім того намагається
дотримуватися в перекладі Святого Письма невимушеності стилю.
Зрозуміло, він не дозволяє тут всього спектру вільностей, що їх допускає в
інших текстах. І все ж відмінність його практики перекладу Святого Письма
та методу перекладу інших творів не така вже значна [14, c. VII]. Це
відбувалося згідно класичним переконанням, що стиль першоджерел
визначає стиль перекладу. А в грецькому та гебрайському текстах Біблії
використовувався розмовний стиль, так що відповідним стилем згідно
класичного прецеденту був приземлений стиль і в перекладі латиною. Це
підкріплюється засвоєнням Ієронімом традиційної аргументації, що
виправдовує нериторичний стиль грецької Біблії (§ 12). І все ж більшість
його посилань на переклад по смислу припадає на його передмови до
біблійних текстів, і в цьому можна побачити конфлікт між класичними та
християнськими нормами, що енергійно виражений в поясненні його відмови
від студіювання класичних творів.
Після смерті Ієроніма, незважаючи на чисельних ворогів, репутація
його зростала. На 555 р. його авторитет став настільки великим, що
засновуючи Віварій, центр патристичних досліджень у Калабрії, римський
сенатор Кассіодор пропонує своїм ченцям взяти Ієроніма за взірець. І хоча
Ієроніма у Середні віки шанували, проте його перекладацькі принципи
використовувалися непослідовно. А відновив його метод Еразм
Роттердамський, для якого Ієронім був джерелом натхнення, і підхід Еразма
до тлумачення Біблії та її перекладу складався під визначальним впливом
Ієроніма. Проте стверджувати, що перекладацькі принципи Ієроніма за доби
Відродження восторжествували, було б перебільшенням. Багато з перекладів
того часу були надто вільними навіть для його уподобань. Проте розвиток
його ідей можна прослідкувати у Лютера, особливо в його «Посланні про
переклад» (1530). І лише в XIX ст. погляди Ієроніма на переклад знову
отримують поширення як реакція на надто вільні переклади XVII-XVIII ст.
Висновки: Лист Ієроніма до Паммахія є в дійсності теорією ad hoc,
спробою перекладача-практика, спираючись на випадки із власного досвіду,
піднятися над «простою» практикою, систематизувати свої власні
перекладацькі вибори для наслідування іншими – спосіб, який будуть
культивувати Мартін Лютер та більш пізні практики перекладу. А от
Августин Блаженний викладає вчену семіотику, яка лише іноді звертається
до перекладу заради прикладів, а потім здійснює крен у надзвичайно
ідеалізований і непрактичний різновид перекладу, що є скоріше догматичним
міфом, аніж інституційною реальністю – спосіб, який будуть культивувати
Шарль Батто та пізніші теоретики, прибічники лінгвістичного підходу до
перекладу. І тут, біля самого початку Західної теорії перекладу, ми
натрапляємо на тріщину, що буде характерною для цієї дисципліни протягом
усього періоду її існування: між перекладачами, котрі прагнуть розповісти
іншим перекладачам про те, що вони роблять, та тими теоретиками, котрі
прагнуть створити приписи, якими перекладачі мають керуватися, щоб знати,
що їм слід чинити.
Проте попри всі відмінності між ними, Августин та Ієронім дійсно
формулюють більш-менш зв’язну серцевину теорії перекладу, її стрижень,
навколо якого вся подальша теорія перекладу буде організовуватися, тому
перспективу подальшого дослідження ми вбачаємо у порівняльному
дослідженні поглядів на переклад Ієроніма з поглядами на переклад
Августина. в аскетичній традиції.
Список літератури
1. Kelly L. G. Latin tradition / L. G. Kelly // Routledge Encyclopedia of
Translation Studies / M. Baker (ed.) – London, New York: Routledge,
1998. – P. 495–505.
2. Копанев П. И. Вопросы теории и истории художественного перевода /
П. И. Копанев. – Минск: БГУ, 1972. – 346 с.
3. Семенец О.Е. История перевода: Учеб. пособие / О. Е. Семенец, А. Н.
Панасьев. – К.: Изд-во при Киев. ун-те, 1989. – 296 с.
4. Гарбовский Н. К. Теория перевода / Н. К. Гарбовский – М.:Изд-во
Моск. ун-та, 2004. – 544 с.
5. Robinson D. The Ascetic Foundations of Western Translatology: Jerome
and Augustine / D. Robinson // Translation and Literature, #1, 1992. – P. 3
– 25.
6. Мень Олександр. Иероним Стридонский // Библиологический словарь
/ Олександр Мень. – СПБ: Directmedia Publishing, 2002. – 1790 c.
7. Hieronym. Epistola XXІV. Ad Eustochiam / Hieronym // Sancti Eusebii
Hieronymi Stridononensis Presbyteri Epistolae [Електронний ресурс]
Режим доступу:
http://patrologia.narod.ru/patrolog/hieronym/epist/index.htm.
8. Jerome. Preface to the Vulgate Version of the New Testament. The Four
Gospels / Jerome // The Principal Works of St.Jerome / Schaff P. (Ed.).
New York: Christian Literature Publishing Co., 1892. [Електронний
ресурс] Режим доступу: http://mb-soft.com/believe/txuc/jerome48.htm.
9. Памятники средневековой латинской литературы IV – IX веков. /Отв.
ред.М.Е. Грабарь-Пассек , М.Л. Гаспаров. – М.: Наука, 1970.– С.36.
10.Hieronymus. Preface to Eusebius / Sophronius Eusebius Hieronymus //
Patrolongua Latina, vol. 27. – P. 33–40.
11.Голенищев-Кутузов И. Н. Средневековая латинская литература
Италии / И. Н. Голенищев-Кутузов. – М.: Наука, 1972. – 308 с.
12.Hieronym. Ad Pammachiam de optimo genere interpretandi // Sancti
Eusebii Heronymi epistulae. 2 vols. Hieronym. / Ed.: Hilberg I. CSEL
LIV–LVI. – Vienna: Tempsky/ Leipzig: Freytag. – 1910–1918. – Vol.
LIV. – P. 503–526.
 13.Kelly L. G. The True Interpreter: A History of Translation Theory and
Practice in the West / L. G. Kelly – New York: St. Martin’s Press, 1979.
14.Kelly L. G. Introduction / L. G. Kelly // St. Jerome – To Pammachius: On
the Best Method of Translating (St. Jerome Letter No. 57). – Ottawa:
Ottawa University Press, 1976. – P. I–XIII.
15.Горацій. Про поетичне мистецтво / Квінт Горацій Флакк // Жовтень. –
1974. – № 3. – С. 8–16.[Пер. А. Содомори].
16.Hieronym. Epistola CVI. Ad Sunniam et Fretelam / Hieronym // Sancti
Eusebii Heronymi epistulae. 2 vols. Hieronym. / Ed.: Hilberg I. CSEL
LIV–LVI. – Vienna: Tempsky/ Leipzig: Freytag. – 1910–1918, vol. 55. –
P. 247-89.
17. Augustinus Aurelius / Epistola CІV. Augustini ad Hieronymum /
Augustinus Aurelius // Sancti Eusebii Hieronymi Stridononensis Presbyteri
Epistolae [Електронний ресурс] Режим доступу:
http://patrologia.narod.ru/patrolog/hieronym/epist/index.htm.
18.Hieronymus. Preface to Pentatiuch,/ Sophronius Eusebius Hieronymus //
Patrolongua Latina, vol. 28. – P. 147–52.
19.Jerome. Preface to the Books of Samuel. / Jerome // The Principal Works
of St.Jerome / Schaff P. (Ed.). New York: Christian Literature Publishing
Co., 1892. [Електронний ресурс] Режим доступу: http://mb-
soft.com/believe/txuc/jerome48.htm.
20.Hieronymus. Commentarium in Epistolam ad Ephesios / Sophronius
Eusebius Hieronymus // Patrolongua Latina, vol. 28. P. 439–554.
21.Jerome. Preface to Ezekiel / Jerome // The Principal Works of St.Jerome /
Schaff P. (Ed.). New York: Christian Literature Publishing Co., 1892.
[Електронний ресурс] Режим доступу: http://mb-
soft.com/believe/txuc/jerome48.htm.
22.Jerome. Preface to Esther / Jerome // The Principal Works of St.Jerome /
Schaff P. (Ed.). New York: Christian Literature Publishing Co., 1892.
[Електронний ресурс] Режим доступу: http://mb-
soft.com/believe/txuc/jerome48.htm.

Августин Блаженний

Фрагмент з “Листа св. Ієроніму”, написаного 392 р.

Коли один з наших братів, єпископ, запровадив використовувати твій

переклад в церкві, то прихожанам трапився один уривок із пророка Іони,
який ти переклав надто відмінно від того, як він встановився в умах та
пам’яті загалу, й від того, як його співали на протязі такого довгого часу. Й
великі хвилювання та неспокій охопили людей, особливо запротестували
греки й стали викрикувати про підміну, вчинену самим злісним чином. У
результаті цей єпископ – а це трапилося в місті Онеа – був змушений
послатися з проясненням до євреїв, які мешкали в цьому місті, щоб вони
прояснили суть справи. Проте ті відповіли, чи то з невігластва, чи то із
злоби, що єврейські рукописи містять точно те саме, що можна прочитати
в грецьких та латинських рукописах. Й що тоді? Щоб уникнути більшої
небезпеки, той чоловік вимушений був виправитися, немов то він зробив
помилково, оскільки не хотів втрачати всіх людей в своїй церкві.

Августин Блаженний

De doctrina Christiana
І

1. Ще з самого початку, коли я писав про речі, я попереджав, що їх

слід розглядати лише як те, чим вони є, з посиланням на те, що вони
позначають понад себе самих; тепер же, коли я пишу про знаки, то хочу,
щоб було зрозуміло, що не слід вважати їх тим, чим вони є, а радше за їхню
важливість як знаків, що позначають ще щось. Знак – це річ, що спонукає
нас думати поза межами того враження, яке ця річ сама справляє на наш
розум (чуття). Отже, якщо ми бачимо якийсь слід, то думаємо про звіра,
що його залишив; якщо ми бачимо дим , то знаємо, що є вогонь, який його
спричиняє ; якщо ми чуємо голос живої істоти, то звертаємо увагу на
емоції, які він виражає, а коли лунає сурма , то вояк має знати, що слід
робити: наступати чи відходити назад, чи може, битва вимагає якихось
інших дій.
2.Серед знаків одні є природні, а інші умовні. Природні знаки це такі, що
без жодного бажання чи наміру означення , інформують нас про ще щось,
окрім самих себе , подібно до диму , який дає знати про вогонь. Дим робить
це без всякої волі щось виявляти, бо навіть коли дим з’являється один, то
результати спостережень за речами та згадки про минулий досвід з ними,
дають нам усвідомлення того, що диму без вогню не буває. Сюди же
належить і слід звіря, що пробіг, і вираз обличчя того, хто гнівається чи
зажурився, свідчить про його почуття, навіть коли він не бажає виявляти
ані гніву, ані суму, так само, як і інші почуття виявляються по їхньому
вираженню. Навіть якщо ми умисно і не збираємося їх продемонструвати.
Проте ми не маємо наміру обговорювати тут знаки цього типу. Але
оскільки цей розряд складає окрему групу в предметі нашої групи, то
повністю нехтувати ними я не міг, але цього огляду буде досить.
ІІ
3.Умовні знаки – це такі знаки , які живі істоти показують одна одній з
метою передачі, оскільки здатні на це, зміну свого настрою, чи чогось, що
вони відчувають чи розуміють. Адже не існує іншої причини для подачі
знаків за винятком подачі та передачі іншому інтелекту розумової
діяльності того, хто подає знаки. Ми пропонуємо розглянути і обговорити
цей розряд знаків, оскільки людей цікавлять саме вони, бо навіть Божі знаки
та ті, що містяться в Святому Письмі, належать також до цього типу,
бо їх явили нам люди, що написали їх. У звірів також є знаки, яким вони
користуються поміж собою, і, за допомогою яких, вказують на свої
інстинктивні потреби. Бо півень, що знайшов їжу , подає голосом курці
знак, щоб вона бігла до нього. І голуб кличе голосом голубку, і вона в свою
чергу відкликається; подібних прикладів, які можна навести на доказ, існує
дуже багато. Чи виражають ці знаки, чи вирази, чи крик людини від болю,
зміну настрою без наміру означення, чи подаються насправді, як знаки, тут
не розглядатиметься і не має відношення до нашого обговорення, і ми
усунемося від цього предмету розмови в даній розмові. Як від зайвого
аспекту
ІІІ
4.Серед знаків, за допомогою яких люди виражають і передають один
одному свої значення , які притаманні зору більше, ніж слуху і дуже
нечисленні передаються іншими органами чуття. Адже коли ми киваємо
головою, то подаємо знак лише погляду людини, яку ми бажаємо, подавши
знак, залучити до участі в нашому намірі. Дехто передає багато значень
через жестикуляцію руками, і актори подають знаки тим, хто розуміється
на їхніх жестах та рухах тіла немов розповідають різні речі очам глядачів.
А знамена та військові штандарти візуально передають волю командирів. І
всі ці речі так схожі на численні візуальні слова. Більше знаків, як ми вже
вказували призначено для вух, і більшість із них складається зі слів. Проте
сурма, флейта чи арфа дають звуки, які не лише приємні але й мають
значення, хоч в порівнянні з кількістю словесних знаків, кількість знаків
такого виду нечисленна. Бо у людей пануючим способом означувати те, що
розумом осягається, задумується, у випадку, якщо вони побажають
передати цю думку іншому, стали слова. Проте Господь наш подавав знаки
пахощами миру, яким ноги Його було змащено. [Йоан 12:3-8], а смак
причастя Його тіла та крові означає те, що Він побажав [ Матей 26: 38;
Лука 22: 19-20 ]; а коли жінка зцілилася доторкнувшись до краю Його
одежі [ Матей 9:20-22] , це щось також провіщало. Як би там не було ,
сила силенна знаків, за допомогою яких люди виражають свої думки,
складаються зі слів. І я міг би виразити значення всіх цих знаків того
розряду, який ми тут розглянули, в словах, проте я не зміг би взагалі
прояснити значення слів за допомогою цих знаків.
ІV
5.Але тому, що коливання в повітрі швидко завмирають і не бринять
довше аніж лунає звук, знаки слів складаються з літер. Таким чином, слова
являються очам не самі по собі, я через певні знаки, які заміщають їх. Ці
знаки не можуть бути спільними для всіх людей через гріх чвар, які
виникають, коли один якийсь народ запановує. Знаком цієї пихи є вежа,
збудована до неба, де нечестивці заслужили, щоб не лише їхній розум
помутився, але й самі їхні голоси стали несумісні [ Буття 11:1-9 ].

V
 6. Отже трапилось так, що навіть Святе Письмо, за допомогою якого
так багато хвороб людської волі зцілюється, було викладено однією мовою,
але таким чином, що зручно поширилось по всьому світу, і розповсюдилось
широко і далеко різними мовами народів, які бажали віднайти в ньому ніщо
інше, як волю Божу, згідно якої ми віримо в те, що ті, хто написав ,
кажуть...
Х
15. Існує дві причини, чому речі записані не є зрозумілими : їх роблять
неясними або невідомі знаки, або двозначні. Бо знаки бувають або буквальні,
або переносні (образні). Буквальними вони називаються тоді, коли
вживаються для позначення тих речей, заради яких були запроваджені;
так, ми кажемо bos [ віл], коли маємо на увазі свійську худобу , бо всі люди,
що користуються латинською мовою, називають її саме цією назвою, як ми
щойно це зробили. Переносне значення зустрічається тоді, коли річ, яку ми
позначаємо буквальним знаком, вживається для означення чогось іншого ;
так, ми кажемо „віл” і під цим словом розуміємо тварину , яка зазвичай
позначається цим словом, але тепер під цією животиною ми розуміємо
євангеліста, як зазначено в Святому Письмі, згідно тлумаченню Апостола,
коли він каже : „ Не зав’язуй рота волові, який молотить” [ Второзаконня
25:4].
ХІ
16. Проти невідомих буквальних знаків єдиний засіб – знання мов. І
мужам, які говорять латинською, і яких ми тут взялися наставляти ,
необхідні ще дві мови для знання Святого Письма – єврейська та грецька, з
тим, щоби вони могли звертатися до більш давніх зразків, якщо численні
латинські переклади породжують сумніви. І потім в цих книгах ми часто
знаходимо не перекладені єврейські слова, такі як amen, alleluia, racha,
hosanna і т. п. , з яких деякі, хоча їх можна перекласти, збереглися з давніх
давен унаслідок їхнього святішого впливу, такі як amen та alleluia, інші ,
такі, як згадані слова, як кажуть не підлягають перекладу іншою мовою.
Бо існують певні слова в деяких мовах, які неможливо перекласти іншою
мовою. Й особливо це справедливо стосовно вигуків, які означають зміну
настрою, радше будь-якої іншої частини раціонального поняття. А ці
останні слова належать саме до цього розряду слів: racha, як кажуть, це
вираз обурення, а hosanna – це вираз захвату . Проте знання цих двох мов не
потрібне для цих кількох речей, про які не складно дізнатися і встановити
їхнє значення, але, як ми сказали, воно необхідне внаслідок великої кількості
варіантів перекладу. Тих, хто перекладав Святе Письмо з гебрейської мови
грецькою, ми можемо перелічити, проте не перелічити тих, хто перекладає
його латиною. На зорі християнської віри, коли всякий, кому траплявся
грецький рукопис зі Святого Письма і вважав, що трохи знається на обох
мовах, брався за його переклад.

ХІІ
17.
Отже „ плоть” можна сприйняти буквально і зробити висновок, що ніхто
не повинен ставитися з презирством до власного тіла , а „одного семені”
можна сприйняти в переносному сенсі й зрозуміти його як позначення
християн, народжених духовно від семені Слова, яке нас створило. Але
порівняння перекладів робить правдоподібним висновок, що це значення
буквально заповідає, що не слід нехтувати своїми кревними, бо, коли ми
порівняємо „одного семені” з „плоттю”, то на думку спаде кровна
спорідненість. Звідки, гадаю, виходить і твердження Апостола, котрий
сказав : „ Може мені якось пощастить розбудити заздрість своїх
споріднених тілом і декого з них спасти” [ До Римлян 11:14 ], тобто,
виходить, наслідуючи тим, хто вірував, вони теж могли повірити. Він
називає євреїв „спорідненими тілом” через кревність. І знову в тексті
пророка читаємо: „ Якщо не повірите, то не зрозумієте”, а в іншому
перекладі : „А як не вірите – не встоїтеся” [Ісаї 7:9] . Якому з цих
перекладів слідувати – незрозуміло доки не прочитаєш його джерельною
мовою. Проте обидва вони все-таки містять щось таке, що має велику
цінність для проникливих читачів. Важко перекладачам стати настільки
докорінним чином відмінними, щоб у них не проявилося схожостей в одній
царині значення. Отже, хоча розуміння лежить в полі зору „Вічного”, віру
живлять так само, як дітей в колисці годують молоком, речами тлінними.
Так що „ бо ходимо вірою, а не видінням” [ 2 Корінтян 5:7]. Якщо не
ходитимемо вірою, то не зможемо дійти до тієї точки зору, що нас не
підведе, а навпаки проводить недвозначне розуміння єднати нас з Істиною.
Саме виходячи з цього принципу, один перекладач сказав: „ А як не вірите ,
не встоїте „ , а інший – „ Якщо не повірите, то не зрозумієте”.
18. Багатьох перекладачів вводить в оману двозначність слів в джерельній
мові, яку вони не розуміють, і таким чином обирають те значення, що є
цілковито стороннім авторському наміру. Таким чином в рукописах
написано: „ Щоб проливати кров, гострі їхні ноги” , бо слово oxus грецькою
означає і „гострий” і „швидкий”. Але значення розуміє той, хто
перекладає : „Щоб проливати кров швидкі ноги їхні” [Римл. 3:15, з
Приповідок 1:16], а той інший, який обрав друге значення під впливом
двозначності знаку, помилився. І такі переклади не є туманними, вони –
хибні, і коли має місце саме така ситуація, то рукописи радше слід
виправляти, а не розтлумачувати. Та ж сама ситуація виникає, коли деякі,
із-за того, що грецькою moshos означає „теля”, не знають, що mosheumata
означає „пересаджувати” і перекладають це слово як „телята”. Ця
помилка з’являється у такій великій кількості текстів, що навряд чи можна
зустріти якийсь інший варіант, хоча смисл досить-таки чіткий і
підкріплюється наступними словами. Бо висловлювання: „ вони – паросток
незаконнорождених; не пустять коріння глибоко, ані закріпляться на основі
непохитній.” [ Мудрість 4:3 ] має і коріння не пускають. Тим більше, що
ре6шта контексту підтримує саме цей переклад.
ХІІІ
 19. Оскільки ті значення, які багато інтерпретаторів, згідно їхніх
здібностей та розважливості, намагаються передавати, не є очевидним,
якщо не звертатися до мови, з якої здійснюється переклад, і оскільки багато
перекладів відхиляються від смислу авторів джерельного тексту, якщо вони
не дуже добре освічені, то ми маємо прагнути до знання тих мов, з яких
Святе Письмо перекладається латиною, чи маємо звертатися до перекладу
тих, хто перекладає слово словом, не тому, що ці переклади задовольняють,
а тому, що з їхньою допомогою ми можемо перевірити вірність чи
помилковість тих, в яких прагнули перекладати і значення, і слова . Адже
часто перекладаються не лише окремі слова, а й цілі вислови, бо їх
неможливо виразити латиною, якщо побажаєш дотримуватись
стародавніх та звичних зворотів латинської мови. Ці ідіоматичні
висловлювання не перешкоджають розумінню, але дають до смаку речі, коли
знаки для них визначаються певною правильністю. Бо те, що називається
солецизмом [ синтаксичною неправильністю ], є нічим іншим, як
розташуванням слів, яке не відповідає закону, котрого дотримуються ті,
хто, промовляючи перед нами, має певний вплив. Чи скажуть „серед людей”,
вживши inter hominess чи inter hominitus , не матиме впливу на того, хто
розглядатиме речі, а не знаки. Так само, чим же ще є варваризм, як не
словом з літерою чи звуком, відмінним від тих, які ті мужі, що промовляють
латиною перед нами мали звичай вживати? Чи ignosceze [ прощати]
промовляються з довгим третім складом, чи коротким, не має якогось
значення для того, хто просить, щоби Бог простив йому його гріхи, якби він
це слово не вимовляв. Чим же тоді є чистота вислову, як не зображенням
звичок інших, підтверджених авторитетом давніх красномовців?
20. Чим ці речі більше дратують людей, тим вразливіші вони. А слабкі
вони в тому, що хочуть здаватися вченими, але не у знанні речей, які нас
справді навчають, а у знанні знаків – чим не пишатися дуже нелегко. Бо
навіть від знання речей часто піднімають носа, якщо шия незвична до
Божого ярма. Не зашкодить розумінню читача, якщо йому трапиться
напис : „Яка, земля родюча вона чи ялова, чи є на ній дерево, а чи ні” [Числа,
13: 19-20], і який той край, де він живе, чи добрий чи поганий, які міста, що
в них живе він , чи відкриті, чи укріплені? Мені здається, що це зворот
чужої мови, аніж висловлення більш глибокого значення. Існує також і
висловлення, яке ми зараз не можемо відокремити від співу народу: „А на
ньому буде його вінець сяяти” [ Псалми 131:18, 132:18 ]. Ніщо не
відхиляється від смислу, хоча більш освічений слухач може забажати
виправити, щоб замість floriet вимовляється florebit, і ніщо не завадить
виправленню, окрім звички співаків. Цими речами легко можна було б
знехтувати, якщо не бажаєш звернути увагу на те, що не заважає
розумінню звучання. Потім є висловлення Апостола: „Бо, нібито не
мудрість Божа – мудріша за мудрість людей, а немічне Боже міцніше від
людської сили.”[ Корінтянам:25 ]. Якщо б хтось побажав притримуватись
грецького вислову і сказав: „Бо нібито не мудрість Божа – мудріше
мудрості людей, а немічне Боже міцніше сили людей”; то зусилля уважного
читача приведуть його до вірного значення, проте дещо повільніший читач
може або не зрозуміти, або невірно витлумачити. Бо не лише така фраза є
невірною латинською мовою, вона також затуманює істину в
двозначності . Так що не мудрість людей або слабість людей можуть
здатися мудрішими або міцнішими за Божі . І навіть в sapientius est
hominibus [ мудріше від людської ] не бракуватиме двозначності, хоча в цій
фразі солецизм відсутній. Без роз’яснення думки, що передається,
незрозуміло чи hominibus є аблативом чи дативом. Краще було б сказати
sapientius est quam homines ma fortius est quam hominess, що передає думку:
„мудріше від людської” та „міцніше від людської” без можливої
двозначності.

XIV
21. Пізніше ми поговоримо про двозначність знаків; а зараз поміркуємо
над невідомими знаками, які бувають, коли вони стосуються слів, двох
різновидів. Бо невідоме слово і невідомий вислів можуть стати читачеві на
заваді . Якщо вони походять з іноземних мов, то ми повинні звертатися до
тих, хто говорить цими мовами, чи вивчити їх самі, якщо у нас є вільний час
і здібності, або порівнювати різні переклади. Якщо ж ми не знаємо певних
слів чи висловів а нашій власній мові, то ми знайомимося з ними читаючи, чи
слухаючи їх. Ніщо так не западає в пам’ять, як ті слова та вислови, яких ми
не знаємо, аж поки не згодиться більш вчений муж, у якого можна
спитатися, чи коли зустрінеться уривок при читанні, в якому попереднє чи
наступне оточення не прояснить нам їхнє значення, то ми легко, за
допомогою пам’яті посилаємося на них і завчаємо. Така вже сила звички
навіть у навчанні, що ті, хто виховувався та вчився на Святому Письмі,
дивуються більше іншим висловам та вважають їх за гіршу латину, аніж
та, що вживається в Святому Письмі, навіть якщо вони не з’являються в
творах латинських авторів . У справі навчання порівняння та зважування
різних перекладів також корисне. Але невірність слід відхиляти. Бо ті, хто
бажає знати Святе Письмо, мають принципово демонструвати свою
обізнаність, щоб тексти невиправлені поступалися своїм місцем текстам
виправленим, в корінній мірі серед тих, які походять з одного джерела
перекладу.
XV
22. Серед цих перекладів перевагу слід надавати „Італі”, бо в ній твердо
дотримуються слів і водночас вона є проникненною стосовно значення. А
при виправленні перекладів латиною, слід звертатися до грецьких
перекладів, серед яких найавторитетнішим, коли мова йде про Старий
Заповіт, є Септуагінта. У всіх найбільш вчених уривках зараз кажуть, що
цей переклад був надиханий Святи Духом, раз багато мужів промовляють
немов одними вустами. Розповідають і підтверджують багато мужів, які
варті довіри, що хоча перекладачі знаходилися в різних приміщеннях, під час
того, як працювали, в усіх варіантах не було знайдено жодного зайвого
слова, а лише ті самі слова і в тому самому порядку розташування, як і у
всіх інших варіантах. Хіба можна порівняти авторитетність цього
перекладу з якимось іншим, чи, тим паче, надати іншому перевагу? Але
навіть якщо вони спів ставили і дійшли єдиної думки на основі загальної
згоди та міркувань, не годиться жодному мужу, яким би вченим він не був,
прагнути внести виправлення в узгоджену думку такої великої кількості
більш давніх та вчених мужів. Тому хай навіть у європейському варіанті
знайдеться щось відмінне від того, що вони записали, я гадаю, що нам слід
поступитися перед божим промислом, яким вони керувалися з метою, щоб
книги, які єврейський народ відмовився передати іншим, чи то із заздрощів,
чи то з релігійних причин, могли стати відомими так рано, завдяки наказу
та владі царя Птоломея народам, яким в майбутньому належало повірити в
Господа Нашого. Може статися, що Святий Дух вирішив, що їм слід
перекладати таким чином, який підійшов би народам, яким вони
адресувалися, і що вони мають промовляти немов одним голосом. І все ж, як
я казав перед цим, порівняння з тими перекладачами, які притримувалися
найближче до слів оригінала є не без користі в роз’ясненні їхнього значення.
Латинські переклади Старого Заповіту, як я збираюся сказати, слід
виправляти, базуючись на авторитеті греків, й особливо на авторитеті
тих, хто, як кажуть, промовляли немов би одним голосом, хоча було їх
сімдесят. Більш того, якщо книги Нового Заповіту бентежать
різноманітністю своїх латинських перекладів, вони, поза сумнівом, мають
поступатися грецьким версіям, особливо тим, якими користуються у
найбільш вчених та ревних церквах.

Августин Аврелій

Уривок з “Про Град Божий” (18: 42 – 45)

ГЛАВА ХLII

Ці священні книги побажав знати та мати один з єгипетських царів

Птоломеїв. Після надзвичайного, але короткочасного правління Александра
Македонського (якого ще називають Великим), під час якого він почасти
силою, себто військом, а почасти й страхом підкорив усю Азію, навіть
майже увесь світ, завоювавши у своїх походах серед інших царств Сходу і
Іудею, його сподвижники не розділили полюбовно поміж собою його
велетенську монархію, щоб оволодіти нею, а скоріше розірвали, щоб усе
спустошити війнами. Тоді в Єгипті царями стали Птоломеї. Перший з
Птоломеїв, син Лага, перевів до Єгипту з Іудеї багатьох бранців. Наступник
його, другий Птоломей, якого називають Філадельфом, усім, кого той привів
полонянами, подарував свободу; крім того, він послав царські дари до храму
Божого та прохав у тодішнього первосвященика Єлеазара передати йому
Письмо, яке, як він чув, вважалося дійсно божественним та яке він бажав
мати у своїй найзнаменитішій бібліотеці, що він її тоді якраз збирав. Коли
первосвященик Єлеазар прислав йому священні книги гебрайською мовою, він
попрохав перекладачів; до нього послано було сімдесят два чоловіка, по
шість від кожного з дванадцяти колін, - люди, що зналися на тій та іншій
мовах, себто гебрайській та грецькій.

Переклад їх прийнято називати перекладом Сімдесяти. Як переказують, їхні

слова так дивовижно та вражаюче узгоджувалися, що хоча за своєю
роботою вони сиділи окремо один від одного (таким чином Птоломей
захотів перевірити їх сумлінність), однак між ними не виявилося
відмінності ані в якому-небудь слові, яке мало у них однаковий смисл та
однакове значення, ані у розміщенні слів; а немов би перекладач був один,
настільки перекладене ними всіма було тотожне; бо у всіх них насправді
діяв один і той же Дух. Такий чудодійний дар Божий було передано їм для
того, щоб надати цим ще більшого авторитету Письму, не людському, а
божественному, яким воно і було, — авторитету, який мав принести
користь майбутнім вірним з поган, що, як бачимо, уже здійснилося.

ГЛАВА ХLIV

Хоча були й інші перекладачі, що перекладали святе Письмо з гебрайської

мови грецькою, як-то: Аквіла, Симмах та Феодотіон; та існує ще один
переклад, автор якого невідомий і тому він без вказівки на перекладача
називається просто п’ятим виданням; однак, переклад Сімдесяти
сприйнятий Церквою так, немов би він був єдиним, і вживається грецькими
християнськими народами, з яких досить багато навіть не знають, чи існує
іще який-небудь інший. З перекладу Сімдесяти здійснено і латинський
переклад, який використовується латинськими церквами. Ще за наших часів
жив пресвітер Ієронім, людина великої ученості, що зналася на всіх трьох
мовах, який переклав Святе Письмо латиною не з грецької мови, а з
гебрайської. Але не дивлячись на те, що іудеї визнають його учений переклад
вірним, а переклад Сімдесяти в багатьох місцях неточним, церква Христова
вважає, що нікому не слід надавати перевагу перед авторитетом стількох
людей, обраних для цієї справи тодішнім первосвящеником Єлеазаром, на
тій підставі, що якби навіть і не проявився в них єдиний та безперечно
божественний Дух, а Сімдесят тлумачників за людським звичаєм
домовилися поміж собою стосовно тих чи інших слів перекладу, щоб
вживати такі, які приймалися б усіма, то і в такому випадку їм не варто
віддавати перевагу одному, хто б він не був. Але оскільки ми вбачаємо в них
такий ясний знак богонатхненності, то як би всякий інший перекладач
Святого Письма з гебрайської мови якоюсь іншою не був точний, і
узгоджується він з перекладом Сімдесяти чи ні, за Сімдесятьма ми маємо
визнати пророчу перевагу. Бо той же самий Дух, який був у пророках, коли
вони складали Святе Письмо, той же Дух був і в Сімдесяти, коли вони його
перекладали.

Цей Дух по божественному авторитету міг, звичайно, говорити і

дещо інше, подібно до того, як відомий пророк говорив і те, й інше, бо
і те, й інше говорив той же самий Дух, міг говорити і те ж саме
інакше, так що людям, які добре знаються, помітним був, хоча й не
під однаковими словами, той же самий смисл; міг, в решті решт,
дещо опускати, а інше додавати, щоб й із цього було видно, що це
було справою не рабського труда людини, яким мав би бути переклад
буквальний, а справою влади божественної, яка наповнила та
направляла розум перекладача. Деякі, проте, вважали, що грецькі
кодекси перекладу Сімдесяти варто виправляти за єврейськими
кодексами, однак опустити те, чого немає в єврейських кодексах, а у
Сімдесяти є, не наважилися, а лише вставили те, що єврейські кодекси
мають, а Сімдесят ні, і ці вставки позначили на початку віршів
значками подібними до зірок, які тому і називаються зірочками. Те ж,
що навпаки – у єврейських кодексах відсутнє, а у Сімдесяти наявне,
позначили, і також на початку віршів, рисками, подібно до того, як
пишуться унції. З такими значками поширені повсюди і численні
латинські кодекси. Але все те, що не пропущено чи додано, а інакше
висловлено, і надає або іншого смислу, не несумісного, одначе ж, із тим,
чи того ж самого, але висловленого іншим чином, – те може
відкриватися лише при звіренні тих та інших кодексів. Тож, якщо у
Святому Письмі ми повинні, як і слід, бачити лише те, що через
людей говорив Дух Божий, то все, що в єврейських кодексах є, а у
Сімдесяти відсутнє, – все це Дух Божий благоволив сказати не через
них, а через пророків. Все ж, що є у Сімдесяти та чого немає в
єврейських кодексах, той же самий Дух визнав за краще висловити
через них, а не через пророків, показуючи таким чином, що ті й інші
були пророками. Бо точно так само одне прорік Він через Ісаю, друге –
через Ієремію, третє – через якого-небудь іншого пророка, або одне й
те ж, але інакше, через того чи іншого, як було Йому завгодно. Все, що
мається у пророків та у Сімдесяти, прорік через тих та інших один
і той же Дух, але так, що ті передували, пророкуючи, а ці йшли
слідом за ними, пророче їх пояснюючи; бо як в тих, що промовляли
істинне і між собою згідне, пробував один і той же Дух, так і в цих,
які перекладали окремо один від одного, немов би єдиними вустами
проявився той же самий єдиний Дух.

Ієронім Стридонський
(з передмови до „П’ятикнижжя”)
...Не знаю, хто був першим автором, який збрехав, коли вигадав про
сімдесят келій в Олександрії, по яких їх розділили, а вони, одначе, написали
ті самі однакові слова, в той час як Арістей, один з охоронців згадуваного
Птоломея [Філадельфа], а потім через багато років після нього Йосиф
[Флавій] нічого такого не казали, а навпаки писали, що збирали їх в одній
залі й тримали разом, і вони не пророчили. Бо одна справа бути пророком, і
зовсім інша – перекладачем.

РОЗДІЛ 5. ПЕРЕКЛАД У СЕРЕДНІ ВІКИ В ЄВРОПІ

ПЕРЕКЛАДИ ЛАТИНОЮ

V ст. та перша половина VI ст. були часом так званого падіння Західної
Римської імперії. Із системи провінцій, звязаних одна з одною і підлеглих
Риму, Західна Європа стає сукупністю незалежних германських держав,
зростає відчуття доконечної потреби та нагальності у збереженні античного
спадку, адже коло освічених людей повсюди скорочується, а культурна
традиція занепадає. Літературне життя ледве жевріє, якщо остаточно не
загасає, в Іспанії та Галлії, і єдиними осередками латинської культури
залишаються Африка та особливо Італія, де остготський король Теодорік
(493-526) свідомо підтримує пам’ять про велич Риму. І саме тут в Італії в I
пол. VI ст. роблять дві останні спроби зберегти античний спадок для
духовного світу християнської Європи (Аверинцев: 428). Ці спроби належать
двом найповажнішим сановникам Теодоріка – Боецію та Кассіодору. І якщо
“останній римлянин” Боецій підходів до освоєння античності як мислитель,
що підбив своєрідний підсумок античним знанням, і ставив своєю головною
метою зберегти для латинського світу доступ до грецької науки, бо грецьку
на Заході вже стали забувати, то його приятель Кассіодор підходів як
практик. І якщо першій думав про ідеї, то другий – про людей та книги.
Визначний французький історик ХХ ст. Жак Ле Гофф писав: “ В історії
цивілізацій, як і в людському житті, дитинство має вирішальне значення.
Воно багато в чому, якщо не у всьому, визначає майбутнє. В період
дитинства середньовічної цивілізації в 5 – 9 ст., зародилися устрій
мислення та особливості чуттєвого сприйняття світу, свої проблеми та
теми культури, які в майбутньому формували та наповнювали змістом
структури середньовічної ментальності та почування” (Ле Гофф, 1992: 120
– 121). А характер взаємодії цих структур визначали відношення, що
склалися між поганською культурною спадщиною та християнством.
Поганська література складала для християнського Середньовіччя
надзвичайно нелегку проблему, принципове відношення до якої було
визначено уже в 5 ст. отцями церкви, зокрема Августином, котрий заявив, що
християни мають скористатися давньою культурою, як євреї свого часу
використали здобич, захоплену у єгиптян: “Якщо поганські філософи,
особливо платоніки, побіжно кинули істини, корисні нашій вірі, то цих істин
слід не тільки не остерігатися, а необхідно відібрати їх у незаконних
власників й використати нам на користь.” Така програма відкрила шлях
запозиченням та перекладам з греко-римської культури у подальшому.
Ієронім також пропонував компроміс: християнські автори поступають з
поганськими подібно євреям з ІІ книги Второзаконія, котрі своїм полонянкам
брили голови, стригли нігті, наряжали їх в нове плаття, а потім брали заміж.
В цю довгу ніч Середньовіччя, з V по VIII ст., світло випромінювали і вчені
мужі, яких Р.Ренд назвав “зачинателями середніх віків”. Їхня виключна роль
полягала в тому, що вони зберегли основне з античної культури, виклали його
в доступній для середньовічної думки формі та надали йому необхідного
християнського вигляду. З їхнього числа виділяються четверо: Боецій (480 –
524), Кассіодор (480 – 573), Ісидор Севільський (560 – 636) та Беда
Достоповажний (673 – 735).
Боецію Середньовіччя зобов’язане всім тим, що воно знало про
Аристотеля та його логіку до середини ХІІ ст., та тими концептуальними
та вербальними категоріями, що лягли в основу схоластики. До них
відноситься, наприклад, визначення природи “як форми всякої одиничної речі
в її відмітних особливостях” або людини “як індивідуалізованої субстанції
розумної природи”. Абеляр висловився про нього: “Він непохитно зміцнив
нашу віру і свою”. Завдяки йому в середньовічній культурі виключно високе
місце було відведене музиці.
Кассіодор своїми “Повчаннями в божественних та мирських науках” дав
середньовічним людям основи латинської риторики, яка широко
використовувалася християнською літературою та педагогікою. Він
поставив перед ченцями монастиря Віварій завдання, про яке Середньовіччя
ніколи не забувало: переписувати стародавні рукописи. Перейнявшись ним,
монастирські скрипторії виконали велику справу збереження стародавніх
рукописів.
Спадок “славного вчителя Середньовіччя” Ісидора Севільського, що
полягав переважно в його “Етимології”, складають програма семи
вільних мистецтв, науковий словник, переконання в тому, що природа
речей схована в їхніх назвах, та неодноразово висловлювана ним
впевненість, що світська культура необхідна для глибокого розуміння
Священного письма. Він передав середньовічним клірикам пристрасть до
енциклопедичних знань.
Нарешті, Беда в найбільш завершеному вигляді виклав теорію чотирьох
значень Священного письма, яка лягла в основу середньовічної біблійної
екзегетики, та включив до кола інтересів християнської думки, завдяки
екзегетиці та церковному літочисленню, астрономію та космографію.
Проте, як більшість освічених англосаксів Раннього Середньовіччя, Беда
досить-таки рішуче відвернувся від класичної античної культури і, так би
мовити, знадив Середньовіччя на його власний самостійний шлях
розвитку. (Ле Гофф, 1992: 120 – 121).

Молодший сучасник Боеція історик Флавій Кассіодор у своєму відомому

дванадцятитомному „Різне” наводить досить істотне міркування стосовно
Боеція, що не лише засвідчує високу вченість і науковий потенціал
останнього, а й виражає загальну значущість творчості в контексті
тогочасного духовного життя.

Флавій Кассіодор. Фрагмент з “Різне”.

„Нам відомо, що мистецтва, яким звичайно віддаються пересічні люди, ти
зачерпнув у самому джерелі наук. Адже ти увійшов до шкіл афінян,
перебуваючи далеко від них, і в такий спосіб до сонму вдягнених у грецькі
плащі ти приєднав тогу, щоб науки греків стали вченням римським... Ти
передав нащадкам Ромула все найкраще, що подарували світові нащадки
Кекропа. Завдяки твоїм перекладам італійці читають музиканта Піфагора і
астронома Птоломея, сини Авзонії слухають знавця арифметики Никомаха
і геометра Евкліда, теолог Платон і логік Аристотель сперечаються між
собою мовою Квірина; також і механіка Архимеда ти повернув сицилійцям у
римській подобі. Хоч би які науки та мистецтва витворила силами своїх
мужів красномовна Греція, від тебе одного Рим усе це прийняв своєю рідною
мовою. Усіх їх ти зробив зрозумілими завдяки чудовим словам, прозорими –
завдяки влучній мові, так що вони обрали б твої творіння, якби мали змогу
порівняти свої труди з твоїми.

(Переклад Володимира Кондзьолки)

Cassiodori Variarum libri XII, Berolini, 1891. – T. 1. – P. 45.

Щоб краще зрозуміти роль Боеція, як звязуючої ланки між двома епохами
– античністю, що гине, та середньовіччям, що народжується, слід звернутися
до єдиної праці римського письменника Марціана Капелли (перша половина
V ст. н. е.) „Про шлюб Філології та Меркурія” в дев’яти томах – енциклопедії
семи „вільних мистецтв” (artes liberalis): граматики, яка розглядалася
Капеллою як основа всіх інших знань; риторики – як мистецтва літературно
висловлювати думки; діалектики – як мистецтва логічного міркування та
його передачі в мові, а також арифметики, геометрії, астрономії та музики.
Боецій поставив своєю основною метою зберегти для латинського світу
доступ до грецької науки. І малою його програмою став цикл перекладів та
коментарів по всіх „семи дисциплінам або мистецтвам”.

У другій редакції коментаря до De Interpretatione Стагирита Боецій пише: Всі

тонкощі логічного мистецтва Аристотеля, всю значущість моральної його
філософії, всю сміливість його фізики я передам, надавши його творам
необхідного порядку, у перекладі та прокоментую всі діалоги Платона. А
закінчивши цю роботу, я спробую подати в певній гармонії філософію
Аристотеля та Платона і продемонструю, що більшість людей
помиляється, коли вважає, що ці філософи у всьому відмінні; навпаки, в
більшості тем, до того ж найважливіших, вони доходять згоди один з
одним. Ці завдання, якщо мені буду даровано вдосталь років та вільного
часу, я виконаю з великою користю в невпинних трудах.
 БОЕЦІЙ

Боюсь, що роблю я помилку буквального перекладача, коли кожне слово

передаю відповідним йому словом. Причина такого підходу полягає в тому,
що в творах, в яких шукають знання з певного предмету, слід виражати не
чари ясної мови, а незамулену істину. Отже, я відчував, що буду
кориснішим, якщо, створюючи філософські твори латинською мовою, не
пропущу жодної грецької літери.

Флавій Магн Аврелій Кассіодор Сенатор (бл. 487 – бл. 575), один з
найбільших культурних діячів середньовічного Заходу, походив із знатного
роду і обіймав вищі посади при остготському дворі (консул, потім керівник
канцелярії). Ще зовсім молодою людиною, між 507 та 511 роками, він був
квестором Теодоріха, тобто його особистим секретарем, і складав для свого
напівграмотного короля ті вишукані листи, стилю яких дивувалися не лише
середньовічні автори, але й гуманісти доби Відродження (Голенищев-
Кутузов, 1972: 122). Як канцлер він випустив зібрання складених ним грамот
та листів – зразок ділового красномовства. Із занепадом готицької могутності
він відходить від справ і біля 540 року, коли візантійці зайняли Рим і стало
зрозуміло, що його мрії про створення італо-готицької держави за римським
зразком ілюзорні, в душі 50-літнього державного діяча відбувається перелом
і він, відійшовши від справ, оселяється у своєму калабрійському маєтку
Віварій, де влаштовує гуртожиток монастирського типу. У Віварійському
монастирі Кассіодор займається збором рукописів античних та поганських
авторів, залучає монахів до переписування книг, під його керівництвом та за
його участі здійснюються численні переклади філософських та теологічних
праць з грецької на латину, а також історичної праці Йосипа Флавія
“Іудейська давнина” (I ст.н.е.) та “Проти Аптона” (Семенець та Панасьєв,
1989: ) Сам Кассіодор створив низку історичних творів (втрачені «Історію
готів» та «Історію роду Кассіодорів», «Хроніку»). «Історія в трьох частинах»
(Historia tripartita) є компіляцією церковної історії за грецькими джерелами.
Кассіодор мав намір продовжити наскільки можливо ту грандіозну програму
збереження античного спадку, яку започаткував Боецій, а продовжуючи
думки Ієроніма та Августина, він стверджує, що світські науки продовжують
розвивати те, що в зародку міститься в одкровенії, і тим самим це допомогло
подолати подвійність у відношенні до світської та богословської літератури
та дозволило Середньовіччю терпимо і навіть співчутливо відноситися до
поганських письменників (Голенищев-Кутузов, 1972: 129). Переписування
рукописів Кассіодор вважав за справу почесну та богоугодну й високо
цінував гарних переписувачів. Для освіти ченців та переписувачів він уклав
«Орфографію», «Керівництво для вивчення божественної та світської
літератури» та коментарі до псалмів. Літературний спадок Кассіодора
Сенатора був містком з античності через самий темний період Середньовіччя
до періоду відродження наук та відновлення літературної традиції в
західноєвропейських країнах у XI – XIII ст. (Голенищев-Кутузов, 1972: 122).
Разом з Кассіодором та бенедиктинцями знання починає йти в монастир, і
тим самим, природньо, і тематика його і трактування обєктів приймають
релігійний характер (Шишмарев, 1972: 187). Основною особливістю
здійснених у Віварії перекладів є їхня анонімність (Kelly; 498). Найбільш
знаним із названих перекладачів цього періоду був Діонісій Малий (Kelly;
498).
ДІОНІСІЙ МАЛИЙ
( бл.500 – 540)
Лист до Евгіппія з приводу виконання перекладу з Григорія Нисського
З поваги до Вашого святого захоплення моїми можливостями, Ваша
Преподобність, я переклав з грецької мови тридцять один розділ із
“Становища людини“ Святого Григорія Нисського.Читаючи його, стане
зрозумілим наскільки важким виявилося для мене це завдання. В багатьох
уривках він посилається на висловлювання з філософів і показує таким чином
багатство своїх знань, не пропускаючи практично нічого з того, що було
сказано з цього предмету в результаті дрібязкової дотошності цих вчених
та змарнованих розумів. Він спростовує їхні численні безглузді
висловлювання, наслідуючи порадам Святого Павла вірним його часу:
“Вважайте, щоб ніхто вас не збаламутив філософією та пустим
обманством, за людським переданням та за первнями світу, а не за
Христом.” (До Колосян 2.8.) Бо так саме як він був мудрим достатньо,
щоби схвалювати істинні шляхи, які Господь відкрив їм, так що він або сам
упорядковував те, що їм не вдавалось, або вказував їм, як цих невдач уникли
інші. Проте в кількох випадках, коли він полум’яно боровся з вадами, то ( як
завжди) публічно виправляв їх сам.
Тому-то я прагнув наслідувати красномовству цього видатного
вчителя та відповідати його вченості, хай навіть мої можливості не
відповідають цьому завданню. Усупереч своїй власній посередності, я вірно
зберегав істиний смисл його висловлювань, знаючи, що немає нічого
ціннішого істини. А так як існують, як я вже казав, деякі уривки, котрі
цілком справедливо заслуговують на критику, то жоден читач не повинен
вважати себе зв’язаним моїм прочитанням цих уривків: я виконував
обов’язки перекладача, і не перебирав на себе функцій цензора.
Тому з усією смиренністю благаю Вашу Превелебність ставитися з
поблажливістю до того, як я виконав свою обіцянку, і пробачити мені ті
місця, де мій стиль виглядає не надто вишуканим. За нестачею часу мені
довелося відволіктися від обговорення [тексту] з фахівцями і я не зміг
закінчити цю книгу з усією тією ретельністю, на яку вона заслуговує. У
результаті, хоча вона, очевидно, й багата на добрі якості, проте також, як
часто я казав, має і численні недоліки...
 ГРИГОРІЙ І ВЕЛИКИЙ
(бл.540 – 604), папа, письменник та проповідник
З листа до Арістобула (папський секретар 590/91 р.)
… Більш того, якщо Ви отримаєте коли-небудь для перекладу довгого
мого листа, перекладайте його, благаю Вас, не слово словом, а таким чином,
щоб подати смисл, оскільки звичайно, коли передаєш слова близько, то
втрачається сила думок...

З листа Нарсесу (597-598 р.)

… Але стосовно ваших слів у вашому листі, що я маю писати моїй
превеликій дочці пані Гурдії та моїй пресвятій дочці пані Феокрисії та їх
пресіятельним чоловікам пану Маріну та пану Христидору й дати їм ?????
їх душам, ваша величність добре знає, що в Константинополі немає нікого,
хто може добре перекладати грецькою мовою те, що було продиктоване
латиною. Бо, притримуючись слова, мало приділяють уваги смислу. Вони як
не можуть зробити слово зрозумілим, так й не плутати смисли. Виходячи з
цього, я коротко написав моїй вищезгаданій дочці Гурдії, проте не писав
іншим.
З середини VI, коли до Італії вторглися на чолі великого союзу
германських, сарматських та болгарських племен лонгобарди і зруйнували
багато центрів освіти, призупинивши надовго культурну діяльність в містах
північної та центральної Італії, чи не до самої середини VIII ст. Італія (та і
вся західна Європа) окутана варварським мороком і лише в кількох місцях
Іспанії та Ірландії, яка підтримувала зв'язок з Візантією, ледве жевріють рідкі
осередки культури.
ІСИДІР СЕВІЛЬСЬКИЙ
(570 – 638)
З „Етимологій”
Книга VI
Розділ 3. Про бібліотеки
1. Бібліотека отримала назву від грецького слова, тому що в ній
зберігаються книжки. Адже „бібліон” – в перекладі означає „книжка”, а
„тека” – „сховище, комора”.
2. Бібліотеку Давнього Завіту заново зібрав писар Ездра, котрий діяв за
божественним натхненням, коли іудеї повернулися до Єрусалиму після того
як закон було зневажено халдеями. Він виправив всі зіпсовані поганами томи
закону та поділив увесь Старий Завіт на 22 книги, щоб книг у законі було
стільки ж, скільки є літер.
3. У греків перший створив бібліотеку, як вважають, Пісистрат, афінський
тиран. Потім афіняни її поповнювали, проте після пожежі Афін Ксеркс
вивіз її до персів, й лише багато років по тому її повернув до Греції Селевк
Никанор.
4. З того часу царі та держави із завзяттям займалися порівнянням
різночитань в томах й змушували тлумачів перекладати їх грецькою мовою.
5. Потім Олександр чи його наступники стали піклуватися про
упорядкування бібліотек, де б малися всі книжки, й найбільше докладав до
цього зусиль Птоломей, на прізвисько Філадельф, вельми витончений
цінитель усякої літератури. Наслідуючи Пісистрату в його піклуванні про
бібліотеку, він зібрав у себе не лише поганські книжки, але й божественні
писання. Адже при ньому в Олександрії було 70 тисяч книжок.

Розділ 4. Про перекладачів

1. Він попрохав також й у священика Єлеазара письмо Старого Заповіту
та попіклувався про те, щоб сімдесят тлумачів переклали з єврейської
грецькою мовою ті книжки, що зберігалися в александрійській бібліотеці.
2. Тлумачі були розселені поодинці в окремих приміщеннях, однак, дією
Святого Духа вони переклали все так, що в кожному рукописі все аж до
порядку слів співпало з іншими.
3. Були й інші перекладачі святого письма з гебрейської мови грецькою:
Аквіла, Симмах, Феодотіон, а також існував й невідомо чий просторічний
переклад, який називають „П’ятим виданням” без згадки перекладача.
4. Після них Ориген доклав великих зусиль і випустив шосте та сьоме
видання, звіривши їх з попередніми.
5. А пресвітер Ієронім, знавець трьох мов, переклав ті ж книги з гебрейської
мови латиною і справу свою виконав вельми майстерно, так що не даремно
його перекладу надають перевагу перед іншими, тому що він і в словах
точніший і думки викладає ясніше та, як християнський тлумач, вірніше.
Розділ 5. Про те, хто першим привіз книжки до Риму.
1. До Риму велику кількість книжок вперше привіз Емілій Павло після
перемоги над македонським царем Персеєм, а слідом за ним Лукулл – з
понтійської здобичі. Після них Цезар доручив Марку Варрону влаштувати як
можна більше бібліотек.
2. Громадські бібліотеки, грецькі та латинські, започаткував у Римі Полліон
та встановив там в атриумі зображення письменників, пишно прикрасивши
його забраною у ворога поживою.
Розділ 6. Про те, хто заснував бібліотеки у нас
1. У нас першим, хто намагався наслідувати Пісістрату в любові до
священної бібліотеки, був мученик Памфіл, чиє життя описав Євсевій
Кесарійський. У своїй бібліотеці він зібрав біля 30 тисяч томів.
2. Ієронім та Геннадій по всій землі збирали [твори] церковних письменників,
встановили поміж ними послідовність і у короткому переліку на сувої
надали опис їхніх праць.
(Пер. з російського перекладу Міллер Т. А. з «Памятники средневековой
латинской литературы IV – IX веков». М.: Наука, 1970. – 444 с. – С.199 -
200)
 Найважливішим завданням перекладачів латиною в “темні віки”
залишалося підтримувати зв’язки із грецьким Сходом. Мовою Церковних
соборів як і раніше залишалася грецька і численні збірки протоколів
соборів містять записи, що свідчать про інтенсивну перекладацьку роботу
на цих теренах.
В 649р. н.е. в Римі було створено грецький монастир, призначений
підтримувати зв’зки з Константинополем. Серед знаних перекладачів цих
часів варто виділити римського папу Захарію (741–752), котрий переклав
грецькою твори Григорія Великого, та Іоанна Скота Еріугену (бл. 810–бл.
877), чий переклад з грецької на латину “Перифізієна” став у центрі
Псевдо-Діонісійської традиції на Заході.
Про життя Іоанна Скота Еріугени (тобто уроженця Ірландії) відомості
надзвичайно бідні. Вперше ми зустрічаємо його, як вже цілком зрілого
вченого в першій половині ІХ ст. при дворі короля Карла Лисого. Де він
отримав свою блискучу освіту, коли та як переселився до Галлії – нам не
відомо. Еріугена переклав з грецької на латину на замовлення Карла
Лисого з отців грецької церкви Св. Григорія Нісського та Св. Єпіфанія, а
також Ареопагитику – твір, який він надзвичайно шанував – та „Амбігви”
Св. Максима Сповідника. Саме під час вивчення й перекладу цих творів
грецьких отців Еріугеною і розвинулися його власні філософські погляди,
які він виклав у своєму основному творі – „Про розподіл природи” (De
divisione naturae) (Хомяков, 2000: 143). Переклад Еріугеною Псевдо-
Діонісія Ареопагита (чотири статті та одинадцять послань, що були
створені в Сирії в V ст. манерною грецькою мовою та являли собою
спробу еклектично поєднати ідеї неоплатоників та християн) латинською
мовою мав великий вплив на схоластику та містику на Заході.
Незвичайність цього перекладу полягає у тому, що знання грецької мови
було дуже рідкісним явищем у Західній Європі, по друге, твори
Ареопагита та Максима Сповідника були дуже складними як по змісту, так
і по формі.
Питання про автора твору, відомого під іменем творів Діонісія Ареопагита,
майже, можна сказати, вирішене в науці негативно: автор цей, як
доводять, не має нічого спільного з тим Діонісієм, котрий був єдиним
послідовником апостола Павла в афінському Ареопазі. Основною
обставиною, що заставляє відносити цей твір до набагато пізнішого часу,
аніж І ст., є дуже розвинуті уявлення про культ та навіть про чернецтво
та надзвичайна близькість до неоплатонізму, майже повна тотожність з
ним й притому на тій розвинутій стадії, яка створює філософію Прокла.
Оскільки звичайно вважається, що не християнство впливало на еллінізм, а
навпаки, то тому відносити походження Ареопагітик до часу більш
раннього, ніж V ст., більшості не видається можливим. До того ж
необхідно додати, що до Максима Сповідника (VII ст.), взагалі кажучи,
неможливо стверджувати що-небудь про вплив Ареопагітик... Тому автор
цього твору звичайно називається Псевдо-Діонісій Ареопагіт, а його твори
– Ареопагітиками. В склад Ареопагітик входило чотири трактати: „Про
божественні імена”, „Про небесну ієрархію”, „Про церковну ієрархію”,
„Таємниче богослов’я”, десять листів до різних осіб та Літургія...
Філософія Ареопагітик є підвалинами всього візантійського світогляду...
Найближчим продовжувачем та систематизатором учення Діонісія
Ареопагита став Максим Сповідник (580 – 662), один з самих глибоких
мислителів усього середньовіччя. Можна сказати, що лише з його епохи
встановлюється більш чи менш визначений стиль візантійського мислення,
який раніше був самітно представлений лише творами Діонісія Ареопагіта.
(Лосев А.Ф. Историческое значение Ареопагитик// ВФ, 2000, №3, стр.71 - 82)
Хоча в коментарі до перекладу Еріугена і дає тлумачення деяких виразів,
сам автор усвідомлює, що у багатьох місцях переклад є незрозумілим,
причиною чого став буквалізм, надмірне слідування тексту оригінала,
надмірна увага до значення кожного окремого слову (Семенец, Панасьев,
1989: ). Сама поява мислителя такого рівня в ІХ ст. після довгого періоду
„темних віків” здається чимось таким, що не є можливим пояснити.
Еріугена, який за походженням та освітою був латинянином, схиляється
більше до грецької точки зору. Він є першим представником
схоластичного філософствування, узгоджуючи протилежні тенденції,
протилежності християнських Заходу та Сходу. Таким чином, Еріугена
важливий для нас в наступних сенсах: як творець філософської системи та
власне західного типу середньовічного філософствування – схоластики; як
один з тих, хто приніс грецьку мудрість, та як філософ, котрий намагався
здійснити синтез західної та східної християнських культур та стверджував
істотну толерантність.
Подібно до багатьох середньовічних перекладачів Еріугена лише
побіжно висловлювався про свою роботу перекладача в передмовах.
Наведені нижче зауваження, однак, цікаві з огляду на важливу межу, яка в
них проводиться між перекладачем, котрий просто (та буквально)
перекладає, та коментатором, котрий твір розтлумачує. Останній рядок –
аллюзія на Горація, через Боеція.
ІОАНН СКОТ ЕРІУГЕНА
(або Ерігена, 810 – бл. 877)
З прологу до перекладу „De caelesti hierarchia” („Небесної ієрархії”)
Псевдо-Діонісія Ареопагіта
(середина ІХ ст.)
Якщо мова [цього перекладу] здасться комусь надто нескладною чи
незвичною, то нехай не забуває, що ані я, ані він не можемо мати більшої
здібності розуміти, аніж та, якою Господь, що кожному дає дані йому
розумові здібності (як того Він бажає), нагородив нас. Якщо ж комусь
здасться, що цей текст вищезгаданого перекладу темний чи незрозумілий,
то нехай вважає мене перекладачем цього твору, а не його
коментатором. Я навіть побоююсь, що накликав на себе докори за
буквальний переклад.
До IX ст. центрами грецьких штудій були Равенна та Неаполь, які
славилися своїми школами перекладачів. Равенна особливо виділялася як
центр перекладу літургічних текстів.
Впродовж до XIII ст. грецька спільнота на Сицілії активно була задіяна
в адміністративному та релігійному перекладі, адже незважаючи на
латиномовне управління, грецькомовне населення на острові складало,
певне, переважну більшість. (Weiss, 1950). Саме тому Сицилія, котра до
кінця ХІ ст. знаходилася під владою арабів, а вже потім перейшла у
володіння до норманнів й де більша частина населення – спадкоємці
давньої „Великої Греції” – володіли грецькою мовою, а при пануванні
арабів зіткнулися й з арабською наукою, в ХІІ ст. стає центром
перекладацької діяльності з грецької мови латинською (Грабарь-Пассек,
Гаспаров, 1972: 275). З перекладачів цієї групи відомі імена грека
Аристиппа, архидиякона в Катанії (пом. 1162), котрий переклав діалоги
Платона „Федон” та „Менон”; Євгенія Палермського, що присвятив себе
математичним та астрономічним творам та пізанця Бургундіона
(Бургундія) (бл. 1110 – 1193), котрий перекладав грецьких отців церкви та
грецьких медиків.
Завдяки грецькій присутності вздовж всього північного
Середноземноморського узбережжя переклади з грецької можна віднайти і
в Іспанії. Зокрема Пасхасій переклав 570 року Vitae Petrum graecorum, а
Ісидір Севільський здійснив переклад “De artu ot obitu Patrum”. У Галії
Меровінгів та Каролінгів також були знавці грецької для того, щоб
підтримувати зв’язки між Францією та Сходом, в тому числі шлюбні
союзи.
Однією з назначніших фігур IX ст. був бібліотекар папського престолу
Анастасій Бібліотекар (Anastasius Bibliothecarius, бл. 800 – бл. 879), якому
була притаманна візантійська освіченість. Анастасій перекладав багато
матеріалів для церковних соборів, які проходили в умовах зростання
напруги у відносинах між Сходом та Заходом (Kelly, 1998), сприяючи
пожвавленню греко-латинських літературних звязків. Крім того, його перу
належить переклад низки теологічних праць, зокрема, він систематично
знайомив Захід з новою візантійською житійною літературою (Голенищев-
Кутузов, 1972: 161). Також Анастасій познайомив латинян з творами
грецьких істориків, таких як Никифор, Георгій Синкелл, Феофан
Сповідник та інші. А його «Хронографія в трьох частинах» (Chronographia
tripartita) є зібранням матеріалів із всесвітньої історії з грецьких джерел
(Голенищев-Кутузов, 1972: 161). Анастасій уславився як вправний
перекладач, проте його праці грішать схильністю до буквалізму, хоча і без
порушень стилю латини. Також він відомий низкою листів про працю
перекладача (Kelly, 1975), та й у передмовах до своїх праць цей римський
 вчений обгрунтовував правила, що він ними керувався у своїй практиці
(Голенищев-Кутузов, 1972: 161). Анастасій був супротивником буквалізму
і вважав, що слід виходити з духа та смисла першоджерела, а не з букви.
На його думку, переклад Еріугеною Діонісія Ареопагітика цим правилам
не відповідав і тому він взявся за новий переклад «Про небесні ієрархії»
(875), і тим самим обновив ідеї неоплатонізма в Європі (Голенищев-
Кутузов, 1972: 161). Анастасій Бібліотекар, критикуючи переклад ірландця
за надмірний буквалізм, за побоювання дати переклад-інтерпретацію, за
втрату за такого методу глибини тависоти грецької філософії, проте не міг
приховати свого захоплення надзвичайною вченістю Еріугени, сина
варварського народу з віддаленого края світу, котрий осмілився взятися за
такий складний та темний текст (Голенищев-Кутузов, 1972: 162).
Перекладацька практика Анастасыя не завжди выдповідала принципам, які
він проголошував, адже в його латинських текстах «Мученичества Діонісія
Ареопагіта» - з грецького першоджерела Мефодія Константинопольського,
«Хронографії» Феофана, проповіді Феодора Студита про апостола
Варфоломея, анонімного грецького житія александрійського єпископа
Петра та грецького житія папи Мартина І присутні численні буквалізми та
просто кальки, а також і вільний переказ, коли вилучалися цілі фраз из
джерельного тексту (Голенищев-Кутузов, 1972: 163). Однак, це не може
применшити значення перекладацької діяльності Анастасія. А для історії
культури словян особливо є цікавим його переклад з грецької мови історії
про знаходження мощей Святого Климента, яку написав Кирило з Салонік,
тобто просвітитель словян та творець словянської азбуки, в миру
Констянтин Філософ. Наші знання про переклад словянською мової
Євангелії Кирилом та літургії – Мефодієм в значній мірі базуються на
повідомленні Анастасія (Петров, 1893: 186 – 193). Переклад соборних
матеріалів з грецької припиняється у XV ст., коли позиції церков конче
загострилися і Захід вивів католицькі монастирі з Константинополю.
АНАСТАСІЙ БІБЛІОТЕКАР
(815-878)
Лист до папи Андріяна ІІ.
Виконуючи вказівки пап, особливо Вашого попередника* та Ваші, я
оприлюднив майже все пов’язане з даною справою, що поступило латиною з
Апостольського престолу, або в цьому звіті даного собору, або в інших. А
потому, з цією метою направившись до Константинополя, я надав значну
допомогу в цих справах Вашим представникам, як вони самі Вам про це
також повідають. І пам’ятаючи про те, що всяке може трапитися в
справах людських, я вирішив списати протоколи собору з тих копій, що їх
Ваші представники зробили, щоб взяти з собою, і доставив їх власноруч до
Риму. Однак, на ваших представників напали грабіжники й вони втратили
свій екземпляр з рештою добра, а я, за те, що в ? томі з собою доставив
протоколи, отримав належне визнання. Ваше святійшиство отримали їх
радо й наказали перекласти їх латиною. Я зауважив, що для виконання цього
завдання не достатньо досвідчений, хоча й визнав, що намагаюсь передати
латиною певні документи з римського архіву. І я справді вдячний, що деякі з
моїх спроб були оприлюднені для знання багатьох за пропозиції Вашого
попередника. Але розпорядження від Понтифіка пересилює всі сумніви,
оскільки покора це для відданого слуги – доброчесність.
Тому в перекладі матеріалів цього святого синоду, я, наскільки це
дозволяє латинська мова, передавав слово словом. А притримуючись смислу,
іноді мусив міняти грецьку конструкцію на її латинський відповідник. Кілька
уривків я залишив, щоб їх розплутав більш здібний перекладач(.....). На полях
я коротко виклав їхній зміст, або, навіть, якщо вимагалось, дав їм повне
роз’яснення. Варто також відзначити, що мною було виявлено, що певні
доречні документи, які були перед цим відправлені до Константинополя, не
точно перекладені грецькою мовою, а в Константинополі перекладачів
бракує. Деякі з цих документів, коли дозволяв час, я власноручно виправив,
інші ж залишилися в тому стані, як я їх знайшов.
І останній момент: читачі мають бути попереджені, і, щоб уникати
помилок в майбутньому, слід чітко пам’ятати, що у випадку, коли в
грецькому рукописі виявляться таємні додатки чи зміни Константинополя,
то не існує, ані більше, ані менше певних питань, окрім записаних в
протоколі грецькою мовою цього самого Собору, що зберігається в архіві
Риму, і його задовільно перекладено латиною, і зберігається він в архіві в тій
самій Церкві, підтверджений підписами всіх управителів Патріаршими
Престолами, імператорами та єпископами й офіційно скріплений печаткою.
*Папи Іоанн VII
В Х ст. в Італії грецьку мову з письменників добре знав лише
Ліутпранд, єпископ Кремони, який кілька разів їздив з дипломатичними
місіями до Константинополя: то за дорученням італійського короля
Беренгарія ІІ Іврейського, то за дорученням імператора Священної
Римської імперії Оттона І. Своє перше посольство він змалював у
історичному творі «Антоподозіс», а друге у памфлеті «Звіт про посольство
в Константинопіль», де висміює імператора Никифора та візантійський
придворний церемоніал.
Під час хрестових походів Західна Європа встановлює інтелектуальні
зв’язки з сирійськими арабами. Достеменно відомо, що і Аделгард
Батський і Фридріх ІІ, король Обох Сицилій, відвідували Антіохію. Тоді із
Сирії прийшло до Західної Європи кілька перекладів, і одним з перших
перекладачів, що сприяв цим зв’язкам, був Стефан Антіохійський, котрий
в 1127 році здійснив переклад медичних творів Алі-бен-Аббаса. Останній
був видатним арабським вченим Х ст., котрий створив твір, що містив
найкращі знання з тогочасної медицини в Regalis dispositio. Коли Стефан
виявив, що існуючі Regalis не повні й містять багато пропусків та
траспозиції, то він переклав цей твір сам (Sharron, 1982: 3). В кінці цього
перекладу Стефан додав глоссарій технічних термінів у алфавітному
 порядку трьома стовпчиками, для грецького, арабського та латинського
словничків (Sharron, 1982: 3).
Secretum secretorum, котрий вважали твором Аристотеля, також
потрапив до Європи з Сирії. Твір цей був надзвичайно популярним аж до
кінця XVI ст., мабуть, тому, що стосувався секретів практичної мудрості, а
це цікавило кожного читача. Медичну частину цього твору ще на початку
XІІ ст. переклав Гуан Севільський, проте перший повний переклад всього
твору виконав Філіп Тріполійський. Філіп перекладав цей твір, за його
словами, “часом буквально, часом по смислу, бо у арабів одна мова, а у
латинян інша” (Haskins, 1924 : 137).
Одним з найвідоміших перекладачів латинською мовою з грецької в XII
ст. був італієць Бургундіо Пізанський (помер 1193 року), котрий здійснив
переклади творів Іоанна Дамаскіна, Іоанна Златоуста, Галена та багатьох
інших грецьких авторів, котрими широко користувалися вчені на протязі
саме менше трьох століть. Бургундіо мав правничу освіту й був
призначений суддею в Пізі. Відомо також, що він служив посланцем
Фридріха Барбаросси до Рагузи в 1169 році та до Константинополя в 1172
році. Самі перші відомості про нього це – запис про його участь у відомих
дебатах між представниками східної та західної церков 1136 року в
Константинополі, організованих архієпископом Никомедійським, в яких
він приймав участь поруч з іншими перекладачами-теологами, такими як
Ансельм Гавельбергський, Мойсей Бергамський та Яків Венеційський
(Pym, 2001). Також Бургундіо був видатним авторитетом у медицині, і
його переклади латинською мовою десяти книжок Галена користувалися
популярністю й за доби раннього Відродження (Robinson, 2002: 41).
Передмова Бургундіо до власного перекладу латинською мовою з грецької
„Гомілій на Євангелію від Іоанна” Іоанна Златоуста є знаменитим захистом
ХІІ ст. буквального перекладу (Robinson, 2002: 41).

БУРГУНДІО ПІЗАНСЬКИЙ
Передмова до перекладу латинською мовою „Гомілій на Євангелію від
Іоанна” Іоанна Златоуста ( початок 1170х)
Бургундіо, суддя з Пізи, шле вітання в ім’я Господа нашого всім вірним у
Христі. Після того як мої співгромадяни відправили мене до
Константинополя послом до імператора Мануїла, щоб вести переговори від
моєї держави, від раптової хвороби втратив я Уголіно, того з моїх синів, що
взяв його з собою; і тоді я вирішив перекласти латиною з грецької мови
коментар на Євангеліє від Іоанна блаженного патріарха
Константинопільского Іоанна Златоуста, як тому, що вже переклав
повністю його коментар на Євангеліє від Матфея для покійного папи
Євгенія III, так і тому, що зовсім недостає латинських тлумачень на
Іоанна. І дійсно, не знайшов я ніяких інших великих тлумачень за винятком
тлумачення св. Августина. Доки йшли офіційні переговори, я мало що встиг
зробити з цього завдання, як і не міг купити книгу, щоб взяти її з собою до
Пізи і перекласти тут – бо завдяки проникненності її думок та глибоких
моральних настанов велика кількість людей, зокрема ченців, особливо
жадібно бажали її. Завершивши державні справи й отримавши дозвіл від
імператора повернутися, я почав перекладати її під час мандрів до
вітчизни. Записував сам, без писця, спершу під час зупинки в Мессіні, а далі
на протязі всієї подорожі, в Неаполі, в Геті й скрізь, де зупинявся
переночувати, використовуючи всяку вільну хвилину. Й врешті, через два
довгі роки, з Божою поміччю та попри всякі очікування, я завершив всю
книжку, перекладаючи з грецької латиною послівно…
Отже, я, Бургундіо, з побоювання, що якщо буду писати своїми власними
словами при перекладі цього коментарю святого отця, то можу змінити
істинне значення одного або кількох висловів цих дуже мудрих людей і буду
ризикувати можливістю настільки сильно змінити оригінал (а ці слова – це
слова віри) із-за своєї власної помилки, що вирішив піти більш важким
шляхом й зберегти в своєму перекладі не лише слова з тим самим значенням,
що і в джерельній грецькій мові, але також і той самий стиль та порядок
слів. Адже добре відомо, що давні перекладачі як грецьких, так і латинських
текстів завжди перекладали таким чином. Бо 72 єврейські тлумачі, по
шість від кожного коліна, котрих обрав верховний жрець та послав з
Єрусалиму до Олександрії, і котрі однаково добре зналися на єврейській та
на грецькій мовах, здійснили послівний переклад всього Старого Завіту,
здійснили послівний переклад з єврейської мови на грецьку для царя Єгипту
Птоломея. Бо Аквіла, Феодотіон та Симмах поділяли підозру багатьох
греків-християн, що ці 72, котрі, в решті решт, перекладали для царя-
поганина, замінили одне слово іншим, і тому взялися за виправлення
перекладу. Після довгого та найприскіпливішого дослідження перекладу
Септуагінти, однак, вони нарешті встановили, що ці сімдесят двоє майже
не помилялися в жодному відношенні. Все-таки, виставляючи претензії, що
ці 72 додали кілька лишніх слів, нітрохи не насмілюючись змінити текст, ці
перекладачі-християни позначали хрестиком біля сумнівного слова на полях
те, що має бути викресленим. Відносно однозначного перекладу певних
двозначних слів у перекладі 72, ці сучасні критики, не збираючись нічого
змінювати стосовно важливого порядку в Септуагінті, також визначали
відмінний смисл під астеріском, який вони самі передавали з єврейської
грецькою слово словом.
Отже, наші давні отці переклали цю повну виправлену редакцію
Септуагінти, яку ці сучасні перекладачі передали слово в слово з грецької
латиною. Як би там не було, а св. Ієронім, коли здійснював свій новий
переклад Ісайї, яким ми всі ще користуємося, не дотримувався Септуагінти;
у своєму коментарі до цього нового перекладу він згадує більш давній
переклад з великою кількістю недоліків, виконаний безпосередньо з
Септуагінти. Так як у своєму власному коментарі на Ісайю св. Василій
дотримується Септуагінти з вражаючою точністю, то, однак,здійснюючи
свій послівний переклад коментаря для покійного папи Євгенія ІІІ, я, суддя
Бургундіо, використовував більш давній переклад латинською мовою,
зроблений з Септуагінти, оскільки тлумачення Св. Василя відповідали так
мало новому перекладу Св. Ієроніма, що я побачив, що не зможу у своєму
коиентарі додержуватися останнього взагалі.
Псалми також було перекладено з грецької мови латинською слово в
слово, й ми всі ще спостерігаємо, що нові копії роблять з двох різних
латинських перекладів, а саме „римського” і „франкського”*; й відмінність
між ними виникає, як мені здається, внаслідок двозначності грецьких
виразів, при чому різні перекладачі приписують цим виразам різні значення.
Та й правду кажучи, весь Новий Завіт, навіть включаючи Послання Павла
римлянам й надзвичайно підозріле Євангеліє від Марка, перекладено з
грецької мови латинською послівно.
Безперечно, багато інших давніх текстів також було перекладено так
само буквально. Римські децемвіри** здійснили в Афінах послівний переклад
законів найуславннішого філософа Солона та найулюбленішого Платона, й,
доправивши його до Риму, створили з нього давній Закон дванадцяти
таблиць. Імператор Юстиніан, надзвичайно уславлений та найобізнаніших в
усіх питаннях чоловік, передаючи „Дигести” та „Кодекс” слово в слово,
переклав їх з латинської мови назад на грецьку з тим, що хай би навіть вони
могли б розійтися в формулюваннях законів, та красномовство Діоклетіана
та інших імператорів, а також Папіана та інших правників, могло бути
цілковито очевидним як тим, хто говорить латиною, так і тим, хто
спілкується грецькою, як з точки зору піднесенності їх речень, так і їх
стилю. Його „Інституції” як грецькою мовою, так і латиною мають
однаковц кількість слів, ані словом більше, ані словом менше. Юстиніан
також наказав, щоб „Новели”, які він по тому неухильно продовжував
укладати грецькою мовою, бо щоденно виникали нові випадки, було
перекладено латинською мовою слово в слово, щоб їм корився весь світ.
Один Константинопольський патріарх*** переклав слово в слово діалог
папи Григорія Великого з латини грецькою мовою, й з цієї причини цей діалог
називаєть „Грецьким діалогом Григорія”. Слово в слово з грецької
латинською мовою Халцідій переклав „Тімея” Платона та дав йому
тлумачення в коментарі. Присціан, дуже вчений чоловік, перекладає з
грецької латиною все, що може, й черпає все з цього джерела – жодним
чином не наслідуючи прикладу Доната, коли пише про вісім частин мови,
види власних та загальних іменників, аттицизми та наголоси. Знаменитий
філософ Боецій переклав з грецької мови на латинську Порфірія,
„Категорії”, „Про тлумачення„, „Топіку” та „Аналітику„ Аристотеля, а
також „Вступ до арифметики” Никомаха, передавши їх слово в слово.
„Афоризми” Гіппократа, наймудрішого з лікарів, та „Техне” Галена були
чудесно перекладені послівно з грецької на латину. А коли Іоанн Скот
[Еріугена] переклав на прохання короля Карла твори Діонісія
Ареопагіта**** разом з помітками на полях [“Амбігви“] блаженного грека
Максима [Сповідника] – твору, який настільки ж глибоко проникає в
проблеми, як і красномовно викладає вагомі структури творення нових
фраз- він і не думав спробувати щось інше, крім послівного перекладу, хоча
добре знав, що міг би передати гарною латиною, бо в латинській мові
можна було зберегти такий самий структурний вигляд. І нарешті
„Стосовно різних сеч” Феофіла стали відомі римським читачам після того,
як послівно й точно були передані в перекладі.
Звичайно бажано, щоб автор книги набував авторитету стільки ж
завдяки прикрасам його стилю та чарівності його слів, як і завдяки змісту.
В решті решт, будівля талановитого архітектора вражатиме глядача як
своїм каменем, так і красою своєї побудови. А якщо художник прагне
малювати самі різні фігури, то розумний критик похвалить його так само
охоче як за прекрасну форму, так і за потворну, доки вона відповідатиме
своїй моделі, тобто своєму образу. Так само, всі захоплюються високим та
величним стилем послань Павла в порівнянні з Арістотелем та іншими
сухими та неопрацьованими повчальними творами. Отже, доки характерні
для їншої мови вислови та звороти не стають на заваді й не прагнеш
утвердити власну славу та удавати, що слова іншиш, то твої власні, то
тоді сумлінному, ретельному та точному перекладачеві жодним чином не
варто цуратися перекладу слово в слово.
Бо якщо бажаєш, щоб матеріали інших вважалися за твої, то, як казав
Горацій, тоді „Слово в слово товкти перестанеш / Мов дріб’язковий
товмач”*****, а швидше, взявши думку з тих маиеріалів, ти вкладеш її в
форму своєї манери висловлюватися, й таким чином складеться враження,
що ти не переклав, а взяв текст із власної голови, як чинили, за їхнім
визнанням, і Ціцерон, і Теренцій. Бо дійсно наділені вищою мудрістю й не
бажаючи бути рабами грецьких відмінків та фігур мови, вони жорстко не
трималися грецьких слів, а радше додержувалися власного красномовства,
зберегаючи в своїх перекладах красу та вишуканість джерельних
висловлювань. Навпаки, якби вони передавали слово в слово, то засвоєння
іншими їхнього природного стилю не можна було б легко встановити. Сам
Св. Ієронім, відданий, так би мовити, послівному перекладу, каже, що
перекладаючи з грецької мови, за винятком Святого Письма, де, навіть,
порядок слів є тайною, він перекладав не по словах, а по смислу. Й навіть
Горацій казав: ******

Отже, оскільки цей мій переклад належить до релігійних книг й оскільки я

шукаю цією своєю працею не слави, а спокути перед Господом своїх гріхів та
гріхів мого сина, то зберегаючи латинською мовою славу його твору в ім’я
цього святого отця нашого Іоанна Златоуста, я вирішив перекладати слово
в слово, й лише заповнював зрідка нестачу слів, додаючи два-три слова, чи
змінював такий вираз, що був варваризмом, або метаплазмом, або фігурою
мови, або тропом, на вірну та належну фразу.
* - „Франкське”, або як його звичайно називають „галльське” видання є
пізнішою редакцією Ієроніма Стридонського його ж менш опрацьованої
попередньої „римської” редакції.
** - децемвіри, десять патриціїв, обраних в Римі 451 року до н.е. терміном
на один рік для запису законів, що мали закріпити права народу й були
наділені владою консулів, які розробили Закони 12 таблиць, законоположення
яких склали основу римського права.
*** - Бургундіо тут помиляється. Цей переклад здійснив папа Римський
Захарій.
**** - Діонісія Ареопагита, якого зараз, звичайно, називають Псевдо-
Діонісієм, і який датується бл. 500 року н.е., хоча традиційно приписувався
Діонісію.
***** - Ars Poetuca 133-4, nec verbo verbum curabis reddere fidus / interpres
******- Ars Poetuca 52-3, si / Greaco fonte cadent parce detorta

Анонімний коментатор ХІІ ст. до „Про арифметику” (De arithmetica) Боеція

розробив поділ способів перекладу на три групи, перший такий поділ в
історії західноєвропейської теорії перекладу, з метою об’єднати протилежні
точки зору на буквальний та смисловий переклади в єдину ієрархічну
ідеальну схему всіх перекладів (Robinson, 2002: 43).

З коментаря до „Про арифметику” (De arithmetica) Боеція (ХІІ ст.)

Існує три види перекладу. Перший – це коли передається лише зміст, другий
– коли передається зміст й зберегається значення слів, а третій – пропонує
зміст та значення і є перекладом слово в слово.
В результаті діяльності перекладачів, багато з яких не були професійними
вченими, а дипломатами на службі королів та пап, науковий кругозір всіх,
хто був повязаний з соборними школами, й викладачів, й слухачів, на протязі
всього ХІІ ст. безперервно розширюється та збагачується. На початок ХІІІ ст.
було перекладено майже всі твори Аристотеля, причому часто разом з
грецькими та арабськими коментарами, а також основні географічні, медичні,
математичні та астрономічні праці грецької та арабської науки; й вченим ХІІІ
ст. належило вирішити питання, як узгодити ці нові дані, що їх було взято з
паганських творів, із загальновизнаними та непорушними істинами Святого
Письма (Грабарь-Пассек, Гаспаров, 1972: 275 - 276). Проте прихід рокових
для науки співставлень з віровченням, період гоніння та заборон ще не
настав, й у відносно вільній атмосфері зародились та навіть встигли
розвинутися ще три гуманітарні дисципліни: юриспруденція, історія та
філософія, яка на одне століття перестає бути „служанкою теології”, адже в
ній вперше починають висловлюватися критичні та самостійні судження, які
не підкріпляються виключно біблійними цитатами, чи то цитатами з святих
отців.
В середні віки на зміну мовним відмінностям між “римлянами” та
“варварами” приходить протилежність аристократичної латини та народних
мов, що на кілька століть визначила мовну ситуацію в католицькому світі. Ця
двомовність мала яскраво окреслений соціальний характер, відгороджуючи
іще більше верхи від низів. Більш того латина та народні мови відбивали два
несхожі стилі мислення. Латиною було неважко висловити абстракції, вона
добре слугувала формулюванню принципів теології та політичної ідеології, в
той час як народна мова раннього середньовіччя була орієнтована на
передачу конкретно-образних, нескладних уяв (Гуревич, 1990: 62 – 63).
Полеміка, що розгорнулася в ХІІІ ст. в Паризькому університеті стосовно
перекладу грецьких філософів з арабських джерел, викликала жорстке
обговорення питань перекладу. Роджер Бекон, виходячи з лексичних та
темінологічних данних, в своїй праці Opus tertium визнав переклад взагалі
справою непридатною, в той час як інші філософи, зокрема Фома
Аквінський, розмірковуючи над природою перекладу, розглядали його майже
як мінову торгівлю, в якій треба платити справедливу ціну.

РОДЖЕР БЕКОН
(1220 – 1292)
Уривок з “Opus Maius”

Зробивши заяву, що існує лише одна абсолютна істина, яка міститься в

Святому Письмі й має тлумачитися канонічним правом та філософією,
якими світ повинен керуватися, і що ніякі інші науки для блага людства не
потрібні, бо Святе Письмо містить в собі всю силу права та філософії, я
нараз бажаю розглянути ті частини філософії, які особливо важливі для
роз’яснення цієї блискучої мудрості. Цих частин, без яких ані божественне,
ані людське не вийде пізнати, у той час, як упевнене знання їх дозволяє нам
всі ці речі пізнати вільно, п’ять. Першою є граматика, що була розроблена в
іноземних мовах, з яких мудрість латинян взяла початок 1 . Бо неможливо
латинянам досягти необхідного у стравах божественних та людських
інакше, аніж через знання інших мов, знання не будуть точні для них ані
абсолютно, ані відносно Церкви Господньої та решти трьох речей, згаданих
вищу. Це я зараз збираюся стверджувати, і спершу відносно абсолютного
знання. Бо увесь священний текст було взято з грецької та гебрайської мов,
а філософія походить з цих джерел та ще з арабської мови; але неможливо,
щоб конкретна якість однієї мови було б збережено в іншій. Адже навіть
говірки однієї і тієї самої мови в різних краях відрізняються, як стає ясно з
галльської мови, котра поділяється на багато говірок: франсійську,
пікардійську, нормандську, бургундську та інші. Доречний та зрозумілий
вислів говіркою пікардійців не буде доречним серед бургундців, більш того,
навіть серед їхніх сусідів з Іль-де-Франсу. Наскільки ж в більшій мірі це буде
справедливо у випадку з різними мовами [а не говірками однієї мови]? Отже
чудовий твір однією мовою не може бути переданим іншою стосовно тих
особливих якостей, якими він володіє в джерельній мові. У наслідок цього
Ієронім у своєму посланні про кращий спосіб перекладу висловлюється
наступним чином:
 “Так ось, коли я перекладаю дослівно, то виходить незграбно, а
варто мені з необхідності, щось змінити в порядку чи способі
викладення, як виявляється, що я погрішив проти обов’язків
перекладача.” Згадавши ще багато чого, що зараз наводити буде
зайвим я додав: “Так що, якщо комусь здається, що при перекладі
краса складу залишається незмінною, то нехай він дослівно
перекладе латиною Гомера, більш того: хай передасть його прозою
його ж власною мовою”, і тут ти побачиш, що розміщення слів
сміховинне, а найкрасномовніший із поетів ледве-ледве володіє
мовою.”
Бо нехай хто-небудь з чудовим знанням такого предмета як логіка, або
якогось іншого, спробує передати його рідною мовою, то він побачить, що
йому не лише бракує думок, але й слів; так що ніхто не зможе зрозуміти цю
дисципліну, перекладену таким чином, в її потенційній силі. Тому жоден
латинянин не зможе зрозуміти так як слід мудрості Святого Письма та
філософії, якщо він не розуміє тих мов, з яких вони перекладалися.
По-друге, ми повинні враховувати те, що перекладачам бракує слів
латинською мовою для передачі конкретних творів, бо ці твори не були
створені відразу латинською мовою. З цієї причини в них використано дуже
багато слів з інших мов. А так як ці слова незрозумілі тим, хто цих мов не
знає, то вони ані вимовляються правильно, ані пишуться як слід. І, що погано,
із-за незнання латини вони часто замість латини без належної міри
використовують іспанську чи інші місцеві мови. Наведу лише один приклад з
численних, якого буде досить, із книжки Аристотеля про рослини, де той
пише “Belenum, який дуже шкідливий у Персії, при пересадці у Єрусалимі стає
їстівним.” Слово “belenum” не є словом науковим, воно запозичене із
розмовної іспанської мови. Бо його латинська назва ”jusquiamus” 3. Після
того, як наді мною, коли я не міг зрозуміти, що читаю, насміялися мої
іспанські студенти, яким, зрозуміло, відомі слова їхньої власної мови, то я від
них, в решті решт, дізнався значення цього слова, а також й багатьох інших.
По-третє, хоча перекладач повинен досконало знати предмет, з якого він
бажає перекладати, та дві мови, з якої та на яку він перекладає, лише перший
перекладач Боецій повністю володів обома мовами, і лише майстер Роберт на
прізвисько Гросс-тет (Велика голова), недавній єпископ Лінкольнський, знався
на науці. А іншим звичайним перекладачам, таким як Герард Кремонський,
Михайло Скотт, Аделард Англійський, Герман Тевтонець, з якими ми
бачилися в Парижі, істотно бракувало як мовних знань, так і знань наукових;
що навіть визнавав вже згаданий Герман стосовно себе та інших, і про що
свідчать їхні переклади.2 Бо настільки великими є перекручення,
необробленість та колосальні труднощі в перекладах Аристотеля, що ніхто
не може їх зрозуміти, і кожен переклад суперечить іншому, і раз за разом
знаходяться хибні твердження, як стає ясно при порівнянні перекладів різних
перекладачів та текстів різними мовами. Невірні твердження та багато
поганих перекладів так само мають місце і у випадку із священними
текстами. Адже Ієронім доводить, що в перекладах Сімдесяти тлумачів,
Феодотіона та Аквіли міститься багато помилок, і оскільки ці помилки були
розмножені по всіх церквах, то всі вставали на захист перекладу Сімдесяти,
немов на захист власного життя, а Ієроніма вважали за фальсифікатора та
викривлювала Святого Письма, аж доки потроху істина з гебрайської мови не
прояснилася згідно перекладеного латиною святим Ієронімом. Проте, щоби не
збивати з пантелику латинян надто великими змінами, з цієї причини, як сам
він про це пише, іноді брав він з Септуагінти, іноді з Феодотіїна, іноді з
Аквіли, й, отже, залишав багато так, як було перекладено іншими, й із цієї
причини багато невірних місць збереглося. Бо, як доводить Августин у ІІ книзі
“Про християнську віру”, переклад, наведений у Книзі Мудрості, є поганим:
“Бокові пагони не вкорінюються глибоко”. Бо має бути “вовчки”, як
доводить Августин за допомогою грецького тексту. Однак, Ієронім залишає
це місце без зміни, як і багато інших, заради миру в церкві та поміж
богословами. Але й добре відомо, що Ієронім, підвладний людським слабостям,
також, траплялось, помилявся у власних перекладах, як він сам часто
зізнавався. Бо оскільки він зробив поганий переклад 19 розділу Ісаї, то взявся
знову за нього в оригіналі, кажучи в п’ятій книзі:
Примітки:
1
Решта чотири, про які йде мова в книгах 4 – 7 даного трактату, це математика, оптика, дослідна наука та
філософія моралі. Вони разом складають те, що можна назвати «квінквіумом» Бекона. Це – критично
стиснуті до п’яти – сім середньовічних «вільних мистецтв», які в часи Бекона поділялися на «нижчі» –
тривіум (граматика, риторика та логіка) – та «вищі» – квадріум (арифметика, геометрія, астрономія та
музика).
2
Сучасні вчені вважають різку критику якості перекладів цих перекладачів з боку Бекона необґрунтованою.
3
блекота
(Пер. Кальниченка О.А. та Кальниченка С.О.)
Після спроб відхилити латинські тексти Аристотеля як недостовірні,
зіпсовані та такі, що його перекручують, твори цього грецького філософа
були заново перекладеня з грецьких текстів з метою позбавити їх арабських
доповнень (Kelly, 1992: 4). Найвизначнішими з цих перекладачів були
чернець-домініканець Віллем з Мюрбеке (1215 – 86) та Роберт Гросстет
(1168 – 1253), єпископ Лінкольнський, канцлер Оксфордського університету.

TОМА АКВІНСЬКИЙ
Уривок з Contra errors Greacorum („Проти помилок греків”)
(1263?)

Пресвятий отче, папа Урбане!

З великою уважністю я прочитав книжку, подаровану Вашою
ясновельможністю. В ній я знайшов багато такого, що висловлено ясно і є
корисним для викладення нашої віри. З іншого боку, мені спало на думку, що
для багатьох від цієї книжечки користі не буде, бо певні речі, що містяться
в думках святих отців, здаються незрозумілими, і з них ці особи можуть
черпати матеріал для помилок та створити можливість для розбіжностей
та неправди. І саме тому, щоб якнайбільшу користь для істинної віри, після
усунення всіх непевних місць, можна було отримати від думок, що
містяться у згаданій книжечці, я вирішив, по-перше, роз’яснити те, що
здається незрозумілим, а по тому показати, як, користуючись ними, можна
було б навчати істині католицької віри та захищати її.
Стосовно того, що в писаннях грецьких святих знаходяться певні речі,
що здаються зараз незрозумілими, то ця ситуація, як на мене, існує з двох
причин.
Перш за все, помилки, що виникли стосовно віри, стали підставою для
того, щоб святі отці церкви писали про справи віри більш чітко, з метою
уникнути цих помилок. Підтвердженням цього, наприклад, може бути те,
що святі отці, які жили до помилки Арія, не говорили настільки чітко про
єдність божественної суті, як це робили ті святі отці, що жили потім. Те
ж саме відбувалося й стосовно інших помилок, як добре видно, не лише у
різних отців, але й у одного з найвидатніших – Августина. У книжках,
оприлюднених після появи єресі пелагіанців, він говорить про можливість
свободи волі із більшою обережністю та акуратністю, аніж у тих
книжках, що з’явилися до появи згаданої єресі. У більш ранніх книжках,
захищаючи від маніхейців свободу волі, він написав певні речі, які пелагіанці
підхопили для захисту своїх хибних поглядів, коли вперто заперечували
божественну милість. Внаслідок цього немає нічого дивного у тому, що
сучасні богослови , після всіх тих випадків з різними помилками говорять
про віровчення більш обережно та, так би мовити, виваженіше, щоб
уникнути будь-якої єресі. Тому, якщо в працях давніх святих виявляться
певні речі, що не прописані з такою ретельністю, як у сучасних богословів,
то до цих речей не варто ставитися презирливо та відкидати , як і не варто
їх подовжувати, а слід шанобливо роз’яснювати.
По-друге, багато з того, що добре висловлено грецькою мовою,
мабуть, недостатньо добре висловлено мовою латинською, бо латиняни
проголошують той самий принцип віри іншими словами. Наприклад, по-
грецьки вірно та згідно католицької віри кажуть, що Отець, Син та святий
Дух є трьома іпостасями, а латиною, з іншого боку, якщо хтось скаже, що
вони є трьома субстанціями, то це твердження не є добре висловленим, хай
навіть “іпостась” це те у греків, що “субстанція” у латинян згідно
конкретної суті цього слова*. Бо серед латинян слово „субстанція” широко
та звично вживають для позначення суті (essence), яку, як ми, так і греки,
стверджуємо як одну з божественних проявів (persons). З цієї причини, так
само, як греки кажуть про три іпостасі (hypostasis), ми мовимо про три
уособлення (persons), як Августин, фактично, і радив робити у 7 розділі
книжки „Про Трійцю”. Так само нема жодного сумніву, що ця ситуація
складається подібним чином і в багатьох інших випадках.
Отже, обов’язком доброго перекладача при перекладі матеріалів, що
стосуються католицької віри, є притримуватися значення, змінюючи спосіб
висловлювання у відповідності з конкретним характером мови, якою він
здійснює переклад. Зрозуміло, поза всяким сумнівом, що, якщо щось, сказане
латиною, сухо передати по-народному дохідливо , то вислів буде
невідповідним, якщо переклад виконати слово в слово. Тим паче, отже, коли
щось сказане однією мовою перекладається на іншу, таким чином, щоб
передавати слово в слово, то немає в тому нічого дивовижного, якщо
залишаться певні темні місця.
*Субстанція (Substance) є етимологічно вірною передачею грецького слова hypostasis,так як
латинське sub=грецькому hypo,а stance=грецькому stasis. Substance, однак, як пояснює Фома Аквінський,
стало вживатися в латині на позначення essence (суть, сутність), що передає ousia. Тому греки
використовують ousia для Бога, а hypostasis для членів Трійці; а латиняни використовують Substance для
Бога і person для членів Трійці..
Основними історичними причинами перекладу літератури називають
наступні: сприяння розвитку власної літератури, запозичення нових родів та
жанрів літератури, збагачення національної мови, розповсюдження релігій,
передача культурних цінностей, запозичення нових думок та поширення
знань [3]. Що стосується обраного нами для аналізу періоду в історії
перекладу в Західній Європі, то основною функцією латинського
середньовічного перекладу було розповсюдження через переклад знань,
розповсюдження практично-наукової, філософської та патристичної думки.. І
хоча численні конкретні дослідження середньовічних перекладу та науки
здійснювалися ще з поч..ХІХ ст.. (А. Журден, Г. Лібрі Б. Бонкомпаньї, Л.
Торндайк, Ч.Г. Гескінс, В. Шварц, Д. Ліндберг Ф. Ренер, М.-Т. д’Алверні та
інші), за винятком недавньої монографії Р. Коупленд [4] досліджень
рефлексії середньовічних перекладачів стосовно власної перекладацької
праці не проводилося, тому об’єктом нашого вивчення стали підходи
середньовічних перекладачів до цих завдань, а за мету ми собі поставили
дослідити та пояснити, чому середньовічні латинські наукові переклади є
такими якими вони є - занадто буквальними, з сучасної точки зору.
Предметом дослідження ми обрали середньовічний латинський переклад з
сер VІ ст. по сер. ХІІІ ст., коли при дворі кастильського короля Альфонса Х
створюються вже перші переклади наукових та філософських творів на
сучасну народну говірку – «романсе». Матеріалом нам стали праці сучасних
дослідників середньовічної науки та середньовічного перекладу, з одного
боку, та висловлювання про переклад середньовічних перекладачів, подані
ними у коментарях, передніх словах та листах, з іншого. Наш огляд
побудовано навколо відповіді на питання: яким був спосіб перекладу
середньовічного перекладача?
Визначний французький історик ХХ ст. Жак Ле Гофф писав, що в
історії цивілізацій, як і в людському житті, дитинство має вирішальне
значення, визначаючи майбутнє, а в період дитинства середньовічної
цивілізації в V– ІХ ст. «зародилися устрій мислення та особливості
чуттєвого сприйняття світу, свої проблеми та теми культури, які в
майбутньому формували та наповнювали змістом структури
середньовічної ментальності та почування» [5, 120 – 121]. А характер
взаємодії цих структур визначали відношення, що склалися між поганською
культурною спадщиною та християнством. Поганська література складала
для християнського Середньовіччя надзвичайно нелегку проблему,
принципове відношення до якої було визначено уже в V ст. отцями церкви,
зокрема Августином, котрий заявив, що християни мають скористатися
давньою культурою, як євреї свого часу використали здобич, захоплену у
єгиптян [6]. Така програма відкрила шлях запозиченням та перекладам з
греко-римської культури у подальшому. Ієронім також пропонував
компроміс: християнські автори поступають з поганськими подібно євреям з
ІІ книги Второзаконія, які своїм полонянкам брили голови, стригли нігті,
наряджали їх в нове плаття, а потім брали заміж. Так саме і в ХІІ ст.. будуть
пояснювати необхідність перекладів з арабської та гебрайської мов, що
видно у фрагменті з книжки англійця Даніель з Мерлею «Філософія», який
мандрував до Іспанії в пошуках знань: «Нехай ніхто не обурюється, якщо
стосовно творення світу, я буду звертатися радше до тверджень
поганських філософів, аніж до отців церкви. Проте деякі із висловлювань
поган, хоча й не визнаються серед вірних, наповнені вірою й їх слід включати
до нашого вчення. Оскільки наше звільнення від поневолення гріхом
зображається символічно в звільненні ізраїльтян від їхніх єгипетських
господарів, нам також наказано Господом взяти єгипетські посудини
золота та срібла, що мали збагатити євреїв. Давайте ж тепер візьмемо у
них і, з Божою поміччю та за Божим наказом, відберемо у поганських
філософів їхню мудрість та красномовство. Давайте же пограбуємо
невірних, щоб збагатитися рідкими книгами та отримати великий зиск з
того для вірних.» [7].
Буквальний перекладацький підхід до сакральних текстів був
мотивований перш за все страхом єресі та її наслідків, а також повагою до
авторитету джерельного тексту, який виникав унаслідок його культового
характеру [8]. А це були дуже сильні мотиви і вираження такого відношення
часто можна знайти в текстах, в яких перекладачі висловлювали думки про
свою діяльність, навіть якщо текст був не сакральним, а просто надзвичайно
авторитетним. Звідси він поширюється на певні інші контексти, в яких форма
джерельного тексту відчувається як особливо значима – на філософські та на
науково-технічні тексти. Ще Боецій поширив буквалістську стратегію на
царину авторитетних світових текстів (“verbum verbo expresseen
comparatumque”): «Боюсь, що роблю я помилку буквального перекладача,
коли кожне слово передаю відповідним йому словом. Причина такого підходу
полягає в тому, що в творах, в яких шукають знання з певного предмету,
слід виражати не чари ясної мови, а незамулену істину. Отже, я відчував,
що буду кориснішим, якщо, створюючи філософські твори латинською
мовою, не пропущу жодної грецької літери.» [9: 46] Боецію вторили такі
видатні перекладачі філософських творів як Діонісій Малий, Іоанн Скот
Еріугена, Анастасій Бібліотекар. Так, Діонісій Малий, який запровадив точку
відліку світової історії – дату народження Христа, в Листі до Евгіппія з
приводу виконання перекладу з Григорія Нисського стверджував, що він «…
прагнув наслідувати красномовству цього видатного вчителя та
відповідати його вченості… Усупереч своїй власній посередності, я вірно
зберігав істинний смисл його висловлювань, знаючи, що немає нічого
ціннішого істини. А так як існують, як я вже казав, деякі уривки, котрі
цілком справедливо заслуговують на критику, то жоден читач не повинен
вважати себе зв’язаним моїм прочитанням цих уривків: я виконував
обов’язки перекладача, і не перебирав на себе функцій цензор...». [10] Іоанн
Скот Еріугена (або Ерігена, 810 – бл. 877) застосовував головним чином ту
саму стратегію, стверджуючи, що він повинен “вважатися перекладачем
твору, а не його тлумачем”, вказуючи на важливу межу між перекладачем,
котрий просто (та буквально) перекладає, та коментатором, котрий твір
розтлумачує. Останній рядок – алюзія на Горація, через Боеція. “Якщо мова
[цього перекладу] здасться комусь надто нескладною чи незвичною, то
нехай не забуває, що ані я, ані він не можемо мати більшої здібності
розуміти, аніж та, якою Господь, що кожному дає дані йому розумові
здібності (як того Він бажає), нагородив нас. Якщо ж комусь здасться, що
цей текст вищезгаданого перекладу темний чи незрозумілий, то нехай
вважає мене перекладачем цього твору, а не його коментатором.” [11: 37].
Трохи пізніше італійській перекладач Бургундіо Пізанський (помер
1193 року), котрий здійснив переклади творів Іоанна Дамаскіна, Іоанна
Златоуста, Галена та багатьох інших грецьких авторів, також проголошував
своєю стратегією “de verbo ad verbum” – “слово словом”, бо не мав права
додавати свої власні думки до авторитарних текстів. Буквалізм був тією
стратегією, котра була запозичена у церкви і мала, принаймні, виглядати
поважно в очах останньої. Передмова Бургундіо до власного перекладу
латинською мовою з грецької „Гомілій на Євангелію від Іоанна” Іоанна
Златоуста є знаменитим захистом ХІІ ст. буквального перекладу [12: 41].
“Отже, я, Бургундіо, з побоювання, що якщо буду писати своїми власними
словами при перекладі цього коментарю святого отця, то можу змінити
істинне значення одного або кількох висловів цих дуже мудрих людей і буду
ризикувати можливістю настільки сильно змінити оригінал (а ці слова – це
слова віри) із-за своєї власної помилки, що вирішив піти більш важким
шляхом й зберегти в своєму перекладі не лише слова з тим самим значенням,
що і в джерельній грецькій мові, але також і той самий стиль та порядок
слів. Адже добре відомо, що давні перекладачі як грецьких, так і латинських
текстів завжди перекладали таким чином. Бо 72 єврейські тлумачі, по
шість від кожного коліна, котрих обрав верховний жрець та послав з
Єрусалиму до Олександрії, і котрі однаково добре зналися на єврейській та
на грецькій мовах, здійснили послівний переклад всього Старого Завіту,
здійснили послівний переклад з єврейської мови на грецьку для царя Єгипту
Птоломея. Бо Аквіла, Феодотіон та Симмах поділяли підозру багатьох
греків-християн, що ці 72, котрі, в решті решт, перекладали для царя-
поганина, замінили одне слово іншим, і тому взялися за виправлення
перекладу. Після довгого та найприскіпливішого дослідження перекладу
Септуагінти, однак, вони нарешті встановили, що ці сімдесят двоє майже
не помилялися в жодному відношенні.” [13]
А. Пім [14] стверджує, що в Толедо в ХІІ ст. буквалізм служив
перекладачам захистом, дозволяючи їм перекладати наукові та філософські
твори з арабської та гебрайської мов, що у випадку іншого способу
перекладу були б не схвалені або піддані цензурі. І дійсно, саме з цього
комплексу поглядів на переклад і розпочинаються дискусії про вільний/
буквальний переклад, і надалі ця тема традиційно домінуватиме в літературі
з перекладу.
Отже, після Боеція середньовічні перекладачі турбувалися лише про
буквальну передачу змісту, понятійної інформації, тим більше, що мала
читацька аудиторія була високопрофесійною із своїм власним жаргоном [15:
71]. І все ж починаючи з VI ст., з Григорія І Великого (бл.540 – 604),
Римського папи, письменника та проповідника, з’являється невдоволення
бездумним буквальним перекладом. Так, в листі до Арістобула, папського
секретаря, Григорій пише: «… Більш того, якщо Ви отримаєте коли-небудь
для перекладу довгого мого листа, перекладайте його, благаю Вас, не слово
словом, а таким чином, щоб подати смисл, оскільки звичайно, коли передаєш
слова близько, то втрачається сила думок...». [12, 35]. Аналогічно він
висловлюється і в листі від 597 р. до візантійського державного діяча та
полководця Нарсеса: «… ваша величність добре знає, що в Константинополі
немає нікого, хто може добре перекладати грецькою мовою те, що було
продиктоване латиною. Бо притримуючись слова, але мало приділяючи уваги
смислу, вони і слова не можуть зробити зрозумілими, і не можуть не
сплутати смисл…».[12, 35]
Це невдоволення знову зустрічається у Анастасія Бібліотекаря (бл. 800
– бл. 879), який уславився як вправний перекладач. Також він відомий
низкою листів про працю перекладача [13], та й у передмовах до своїх праць
цей римський вчений обґрунтовував правила, що він ними керувався у своїй
практиці [16, 161]. Анастасій був супротивником буквалізму і вважав, що
слід виходити з духу та смислу першоджерела, а не з букви. У листі до папи
Іоанна VII (бл. 850 р.) він звинувачує своїх сучасників не лише у викривленні
цільової мови таким буквальним перекладом, а також і в тому, що такі
переклади відштовхують читачів, хоча в листі до папи Адріяна ІІ Анастасій,
зокрема, пише: «…Ваше Святість отримали їх [протоколи собору] радо й
наказали перекласти латиною. Я зауважив, що для виконання цього завдання
не достатньо досвідчений, хоча й визнав, що намагаюсь передавати
латиною певні документи з римського архіву. І я справді вдячний, що деякі з
моїх спроб були оприлюднені для знання багатьох за пропозиції Вашого
попередника [Папи Іоанна VII]. Але розпорядження від Понтифіка
пересилює всі сумніви, оскільки покора це для відданого слуги –
доброчесність. Тому в перекладі матеріалів цього святого синоду, я,
наскільки це дозволяє латинська мова, передавав слово словом. А
притримуючись смислу, іноді мусив міняти грецьку конструкцію на її
латинський відповідник. Кілька уривків я залишив, щоб їх розплутав більш
здібний перекладач(.....). На полях я коротко виклав їхній зміст, або, навіть,
якщо вимагалось, дав їм повне роз’яснення. Варто також відзначити, що
мною було виявлено, що певні доречні документи, які були перед цим
відправлені до Константинополя, не точно перекладені грецькою мовою, а в
Константинополі перекладачів бракує. Деякі з цих документів, коли дозволяв
час, я власноручно виправив, інші ж залишилися в тому стані, як я їх
знайшов.» [17]
Полеміка, що розгорнулася в ХІІІ ст. в Паризькому університеті
стосовно перекладу грецьких філософів з арабських джерел, викликала
жорстке обговорення питань перекладу. Невдоволення буквалістськими
перекладами досягає апогею в осудженні перекладу Роджером Беконом,
який, виходячи з лексичних та термінологічних даних, в своїй праці «Opus
tertium» визнає переклад взагалі справою непридатною, що, мабуть, є
наслідком невдоволення вчених ХІІІ ст. перекладами Аристотеля з арабської,
в той час як інші філософи, зокрема Фома Аквінський, розмірковуючи над
природою перекладу, розглядали його майже як мінову торгівлю, в якій треба
платити справедливу ціну [15]. Вихід Р. Бекон вбачає у вивченні іноземних
мов, про що й пише в «Opus Maius» [12, 44-46]: «…неможливо латинянам
досягти необхідного у стравах божественних та людських інакше, аніж
через знання інших мов... Бо увесь священний текст було взято з грецької та
гебрайської мов, а філософія походить з цих джерел та з арабської мови»
(Пер. Кальниченка О.А. та Кальниченка С.О.). Далі Р. Бекон пояснює, чому
саме переклад є неможливим: «…неможливо, щоб конкретна якість однієї
мови було б збережено в іншій. Адже навіть говірки однієї і тієї самої мови
в різних краях відрізняються, як стає ясно з галльської мови, яка поділяється
на багато говірок: франсійську, пікардійську, нормандську, бургундську та
інші. Доречний та зрозумілий вислів говіркою пікардійців не буде доречним
серед бургундців, більш того, навіть серед їхніх сусідів з Іль-де-Франсу.
Наскільки ж у більшій мірі це буде вірно у випадку з мовами різними? Отже,
чудовий твір однією мовою не може бути переданий іншою із збереженням
тих особливостей, які він має в джерельній мові.» [10, 46]. Там же Бекон
скаржиться на бідність сучасних йому народних мов та на необхідність
знання предметної області перекладу, джерельної та цільових мов, що на той
час було новелою, та дає оцінку перекладачів наукових та філософських
творів: «… хоча перекладач повинен досконало знати предмет, з якого він
бажає перекладати, та дві мови, з якої та на яку він перекладає, лише
перший перекладач Боецій повністю володів обома мовами, і лише майстер
Роберт на прізвисько Гросстет [Велика голова], недавній єпископ
Лінкольнський, знався на науці. А іншим звичайним перекладачам, таким як
Герард Кремонський, Михайло Скотт, Аделард Англійський, Герман
Тевтонець, … істотно бракувало як мовних знань, так і знань наукових; що,
навіть, визнавав уже згаданий Герман стосовно себе та інших, і про що
свідчать їхні переклади. [Сучасні вчені вважають різку критику якості
перекладів цих перекладачів з боку Бекона необґрунтованою – Прим. автора].
Бо настільки великими є перекручення, необробленість та колосальні
труднощі в перекладах Аристотеля, що ніхто не може їх зрозуміти, і кожен
переклад суперечить іншому, і раз за разом знаходяться хибні твердження,
як стає ясно при порівнянні перекладів різних перекладачів та текстів
різними мовами.» [12, 46]
 Після спроб відхилити латинські тексти Аристотеля як недостовірні,
зіпсовані та такі, що його перекручують, твори цього грецького філософа
були заново перекладені з грецьких текстів з метою позбавити їх арабських
доповнень [18: 424] Найвизначнішими з цих перекладачів були чернець-
домініканець Віллем з Мюрбеке (1215 – 86) та Роберт Гросстет (1168 – 1253).
І справді, поява текстів, які було взято для перекладу безпосередньо з
грецької мови, викликала певний перегляд поточних підходів до перекладу,
справа, що стала необхідною після Великого розколу церков 1054 року. Ось
чому Тома Аквінський в передмові до свого твору Contra errors Greacorum
(„Проти помилок греків”) (1263?) звинувачує школу буквального перекладу
у тому, що вони жертвують ясністю заради формальної відповідності і, таким
чином, сприяють продовженню розколу. «…Стосовно того, що в писаннях
грецьких святих знаходяться певні речі, що здаються зараз незрозумілими,
то ця ситуація, як на мене, існує з двох причин. Перш за все, помилки, що
виникли стосовно віри, стали підставою для того, щоб святі отці церкви
писали про справи віри більш чітко, з метою уникнути цих помилок.
Підтвердженням цього, наприклад, може бути те, що святі отці, які жили
до помилки Арія, не говорили настільки чітко про єдність божественної
суті, як це робили ті святі отці, що жили потім.. …По-друге, багато з
того, що добре висловлено грецькою мовою, мабуть, недостатньо добре
висловлено мовою латинською, бо латиняни проголошують той самий
принцип віри іншими словами. Наприклад, грекою вірно та згідно
католицької віри кажуть, що Отець, Син та Святий Дух є трьома
іпостасями, а латиною, з іншого боку, якщо хтось скаже, що вони є трьома
субстанціями, то це твердження не є добре висловленим, хай навіть
“іпостась” це те ж у греків, що “субстанція” у латинян згідно конкретної
суті цього слова. [Субстанція (Substance) є етимологічно вірною передачею
грецького слова hypostasis,так як латинське sub=грецькому hypo,а
stance=грецькому stasis. Substance, однак, як пояснює Фома Аквінський,
стало вживатися в латині на позначення essence (суть, сутність), що передає
ousia. Тому греки використовують ousia для Бога, а hypostasis для членів
Трійці; а латиняни використовують Substance для Бога і person для членів
Трійці. – Прим. автора]. Бо серед латинян слово „субстанція” широко та
звично вживають для позначення суті (essence), яку, як ми, так і греки,
стверджуємо як одну з божественних проявів (persons). З цієї причини, так
само, як греки кажуть про три іпостасі (hypostasis), ми мовимо про три
уособлення (persons), як Августин, фактично, і радив робити у 7 розділі
книжки „Про Трійцю”. Так само нема жодного сумніву, що ця ситуація
складається подібним чином і в багатьох інших випадках. Отже, обов’язком
доброго перекладача при перекладі матеріалів, що стосуються католицької
віри, є притримуватися значення, змінюючи спосіб висловлювання у
відповідності з конкретним характером мови, якою він здійснює переклад.
Зрозуміло, поза всяким сумнівом, що, якщо щось, сказане латиною, сухо
передати по-народному дохідливо, то вислів буде невідповідним, якщо
переклад виконати слово в слово. Тим паче, отже, коли щось сказане однією
мовою перекладається на іншу, таким чином, щоб передавати слово в слово,
то немає в тому нічого дивовижного, якщо залишаться певні темні місця.»
[12, 43–44].
Отже, в результаті діяльності перекладачів науковий кругозір всіх, хто
був пов’язаний з соборними школами, протягом всього ХІІ ст. безперервно
розширюється та збагачується і на початок ХІІІ ст. було перекладено майже
всі твори Аристотеля, причому часто разом з грецькими та арабськими
коментарями, а також основні географічні, медичні, математичні та
астрономічні праці грецької та арабської науки; й вченим ХІІІ ст. належало
вирішити питання, як узгодити ці нові дані, що їх було взято з поганських
творів, із загальновизнаними та непорушними істинами Святого Письма [19,
275–276]. А висновки стосовно підходу до перекладу у середні віки є
наступними: переклад авторитетних текстів мав здійснюватися буквально,
тим більше що й церква шанобливо ставилася до буквалізму через
сакральний статус своїх власних авторитетних текстів. Перекладачі також
знаходили буквальний спосіб перекладу зручним, адже це означало, що вони
не несуть безпосередньої відповідальності за сказане в текстах. А
перспективу подальших досліджень бачимо у створені соціальної історії
середньовічної теорії перекладу в поняттях, скажімо, суспільних класів,
економічних відносин, демографічних змін, ґендеру тощо та політичної
історії середньовічного перекладу в поняттях зміни відносин між церквою і
державою, чи в термінах загарбання та імперії в контексті війн та мирного
співіснування та співробітництва латинського Заходу з мусульманським
світом та Візантією.
ЛІТЕРАТУРА
1. Holmes J. S. The Name and Nature of Translation Studies // Holmes J. S.
Translated Papers on Literary Translation and Translation Studies –
Amsterdam, Rodopi, 1988 – P. 66 – 80.
2. Кальниченко О.А. Дж. Голмс про царину перекладознавчих дослiджень в
статтi "The Name and Nature of Translation Studies" // Вестн. Междунар.
Славян. ун-та - 2002. - Т. 5, N 6. - C. 46-52.
3. Delisle J. and Woodsworth J. (eds.) Translators through History. Amsterdam
and Philadelphia: John Benlamins. – 1995.
4. Copeland R. Rhetoric, Hermeneutics and Translation in the Middle Ages:
Academic Traditions and Vernacular Texts.– Cambridge: Cambridge
University Press, 1991.
5. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М.: Изд. группа
Прогресс, 1992.
6. Augustinus. De doctrina Christiana // Robinson, D. (ed.) Western Translation
Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St. Jerome Publishing. –
2002. – P. 31 – 34.
7. Robinson, D. What is translation? : centrifugal theories, critical interventions. -
Kent, Ohio : Kent State Univ. Press, 1997.
8. Chesterman A. Memes of Translation: The Spread of Ideas in Translation
Theory. – Amsterdam: John Benjamins, 1997.
9. Boethius. In Isagogen Porphyrii commenta // Schepss G., Brandt S. (eds.)
Corpus scriptorum ecclesiasticorum latinorum. – Vindohonae: Tempsky, 1905.
– vol. 48. – P. 46.
10.Dionysius Exiguus. Letter to Eugipius on his Translation of Gregory of Nyssa //
Delisle J., Lafond G. The History of Translation [CD-ROM] – Gatineau, QC:
School of Translation and Interpretation, Univ. of Ottawa, 2003. – Theses,
Livres, Texts module.
11.Eriugena. Prologue to Translation of De caelesti hierarhia by Pseudo-Dionisius
the Areopagate / Johannes Scotus Eriugena // Robinson, D. (ed.) Western
Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St. Jerome
Publishing. – 2002. – P. 37.
12.Robinson D. Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. –
Manchester: St. Jerome Publishing, 1997.
13. Burgundionis. Incipi prologus Burgundionis indicis in commentatione Iohannis
Crisostomi supra evangelium sancti Ioannis evangeliste // P. Classen (ed.)
Burgundio von Pisa: Richter – Gesandter – Ubersetzer. – Heidelberg: Carl
Winter-Universitatsverlag, 1974. – S. 84–102.
14.Pym A. Twelfth-century Toledo and Strategies of the Literary Troyan Horse. //
Target. – 1994. – Vol. 6. – No. 1. – Р. 43–66.
15.Kelly L.G. The True Interpreter: A History of Translation Theory and Practice
in the West.. – New York: St. Martin’s Press, 1979.
16.Голенищев-Кутузов И. Н. Средневековая латинская литература Италии. –
М.: Наука, 1972. – 308 с.
17. Anastasius Bibliothecarius. Preface to VII General Synod (To Pope Hadrian II.
// Delisle J., Lafond G. The History of Translation [CD-ROM] – Gatineau, QC:
School of Translation and Interpretation, Univ. of Ottawa, 2003. – Theses,
Livres, Texts module.
18.Kelly L. G. History of Translation // Concise History of the Language Sciences
from the Sumerians to Cognitivists. / Koerner E. F. K. (ed.). – New York:
Pergamon, 1995. – P. 419–430.
19.Памятники средневековой латинской литературы X – XII ст./ Отв. ред.
М.Е. Грабарь-Пассек, М.Л. Гаспаров. – М.: Наука. – 1972.
20.Holmes J.S. The Name and Nature of Translation Studies // Holmes J. S.
Translated Papers on Literary Translation and Translation Studies –
Amsterdam: Rodopi – 1988. – P. 66 – 80.
21.Кальниченко О.А. Дж. Голмс про царину перекладознавчих дослiджень в
статті "The Name and Nature of Translation Studies"// Вестн. Междунар.
Славян. ун-та - 2002. – Т. 5, № 6. – C. 46–52.
22.Delisle J. and Woodsworth J. (eds.) Translators through History. – Amsterdam
and Philadelphia: John Benlamins. – 1995. – 345 р.
23.Montgomery S.L. Science in Translation: Movements of Knowledge Through
Culture and Time – Chicago: University of Chicago Press.. – 2000. – 325 р.
24.Robinson, D. Translation and Empire. Postcolonial Theories Explained. –
Manchester: St. Publishers. – 1997. – 142 p.
25.Кальниченко О.А. Середньовічний латинський переклад: погляди
перекладачів на свої завдання та підходи до перекладу // Вісн. Сумськ. ун-
ту – 2007 (у друці).
26.Аверинцев С.С., Гаспаров М.Л., Самарин Р.М. Латинская литература //
История Всемирной Литературы – М.: Наука, 1984. – Том IІ. – С.441–458.
27.Соколов В.В. Средневековая философия. М.: Высшая школа, 1979. – 448 с.
28.Аверинцев С.С. Судьбы европейской культурной традиции в эпоху
перехода от Античности к Средневековью // Из истории культуры
Средних веков и Возрождения. – М.: Наука, 1976. – С.17–64.
29.Cassiodori Variarum libri XII, Berolini, 1891. – T. 1. – P. 45.
30.Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада. – М.: Прогресс, 1992. –
376 с.
31.Augustinus. De doctrina Christiana // Robinson, D. (ed.) Western Translation
Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St. Jerome Publishing. –
2002. – P. 31–34.
32.Robinson D. What is translation? : centrifugal theories, critical interventions. –
Kent, Ohio: Kent State Univ. Press, 1997. – 219 p.
33.Семенец О.Е., Панасьев А.Н. История перевода. – К.: КГУ. – 1989. – 296 с.
34.Голенищев-Кутузов И. Н. Средневековая латинская литература Италии /
И. Н. Голенищев-Кутузов. – М.: Наука, 1972. – 308 с.
35.Шишмарев В.Ф. История итальянской литературы и итальянского языка. –
Л., 1972. – 386 с.
36.Kelly L. G. Latin tradition // Routledge Encyclopedia of Translation Studies/
M. Baker (ed.). – London, New York: Routledge, 1998. – P. 495–505.
37.Хомяков М.Б. Иоанн Скотт Эриугена и рождение схоластики
(предисловие к публикации) // Вопросы философии, 2000, № 1. – С.142–
146.
38.Бриллиантов А.И. Влияние Восточного богословия на Западное в
произведениях Иоанна Скота Эригены. – М.: Мартос, 1998. – 257 с.
39.Лосев А.Ф. Историческое значение Ареопагитик // Вопросы философии,
2000, № 3. – С.71–82.
40.Петров А. Письмо Анастасия Библиотекаря (Новый источник по кирило-
мефодиевскому вопросу). – Журнал Министерства народного
просвещения, Пб., 1893, январь, ч. 285. – С. 186–193.
41.Кальниченко О.А. Переклад в арабському свiтi VII-XIII ст. // Вченi зап.
ХГІ "Нар. укр. акад.". 2001. – Т. 7. – C. 384-394.
42.Charron S. Translation in the Scientific Renaissance of the Middle Ages //
Delisle J., Lafond G. The History of Translation [CD-ROM] – Gatineau, QC:
School of Translation and Interpretation, Univ. of Ottawa, 2003. – Theses,
Livres, Texts module.
43.Памятники средневековой латинской литературы X – XII ст./ Отв. ред.
М.Е. Грабарь-Пассек, М.Л. Гаспаров. – М.: Наука. – 1972. – 532 с.
44.Roshdi R. Palerme 1070 – 1492 Les traducteurs // Palerme 1070-1492. Mosaп
que de peuples, nation rebelle: la naissance /violente de l’identité sicilienne /
 H. Bresc, G. Bresc-Bautier (dir.) – Paris, Èditions Autrement, série Mémoires, n
o 21, 1993. – Р. 110–117.
45.Robinson D. Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche /
Robinson D. – Manchester: St. Jerome Publishing, 1997. – 337 р.
46.Pym A. Spanish tradition // Routledge Encyclopedia of Translation Studies/ M.
Baker (ed.). – London, New York: Routledge, 1998. – P. 552–562.
47.Pym A. Negotiating the Frontier. Translators and Intercultures in Hispanic
History. – Manchester: St. Jerome Publishing, 2000. – 265 p..
48.Foz C. La traduction-appropriation: le cas des traducteurs tolédans des 12e et
13e siècles // TTR: Traduction, Terminologie, Rédaction. – 1988. – Vol. 1. –
№. 2. – P. 59–64.
49.Kelly L. G. History of Translation // Concise History of the Language Sciences
from the Sumerians to Cognitivists / Koerner E. F. K. (ed.). – New York:
Pergamon, 1995. – P. 419–430.
50.Kelly L.G. The True Interpreter: A History of Translation Theory and Practice
in the West. – New York: St. Martin’s Press, 1979. – 282 р.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
ВІЗАНТІЯ

Перші згадки про переклад у Візантії пов’язані з передачею правничих

текстів у ранньовізантійський період (Troianos and Telissaropoulou –
Karakosta, 1993:220-34). Розподіл римської імперії Діолектіаном (284-305) на
Східну та Західну імперії мав безпосередній вплив на римське право на сході.
В Східній імперії проживало переважно грецькомовне населення, чи ті, хто,
принаймні, розуміли грецьку. А це означало, що закони та імперські накази,
які писались латиною, були недоступні для більшості населення. З початку V
століття спостерігаються систематичні спроби в правничих школах
Константинополю та Бейруту передавати латинські правничі терміни
грецькою. Значний внесок в цю справу зробили викладачі права –
антикінсори. Вони виступали в ролі і перекладачів, і вчителів перекладу.
Вони робили латинські тексті доступними для своїх грецькомовних учнів в
класі перш за все пропонуючи грецькою детальні вступи до конкретнього
латинського розділу. Проте це був не послівний переклад, а щось на зразок
аналізу-пояснення необхідного для повного розуміння теми студентами.
Далі, за допомогою цих вступів, студенти намагались здійснити переклад
латинського тексту. Якщо ж данний текст був особливо тяжким, то вчителі
пропонували студентам грецькі переклади окремих термінів. Це було відомо
як інтерпретація “ката пода”. Про діяльність антикінсорів нам відомо лише з
описів їхніх методів роботи. Саме з цих нотаток на полях чи між рядками
студенськиких записів з’явилися перші правничі словники. Вплив нової
правничої термінології грецькою мовою відчувався і за межами Візантії, а
переклад цих текстів на слов’янські мови мав велике значення для
становлення нового права в слов’янському світі. Таким чином, тексти
інтерпретовані антикінсорами та анотовані їхніми студентами сприяли
розповсюдженню правничих та політичних концепції “римського права”
далеко за межі “Нового Риму” - Візантії ( Connoly, Bacopoulou-Halls, 1998:
429).
Візантійська імперія була багатоетнічною державою, проте ядро в ній,
безумовно, складали греки. Самі візантійці називали себе “ромеями”, тобто
“римлянами”, а державу свою - “ромейською”, інакше кажучи, вони мислили
себе безпосередніми наслідниками та продовжувчами Римської імперії.
Домінуючою мовою імперії була грецька – мова церкви та імператорської
канцелярії.
Культурний вплив Візантії воістину велитенський. В його сферу
потрапляли Грузія, Вірменія, Русь, Болгарія, Балкани, Мала Азія, Сірія,
Північна Африка. По могутності та глибині своєї культури Візантія не знала
собі рівних в Європі на протязі 5-13 ст. Візантія значно більше давала, ніж
брала, і це чітко найшло своє відображення в перекладацькій діяльності –
перекладали візантійці мало. Слабкий розвиток перекладу в імперії
неможливо пояснити культурною зверхністю греків, котре проте відіграло
також свою роль.
В Візантії використовувалася релігійна література на грецькій мові, тому
не виникало ніякої потреби в її перекладі. Світська література на грецькій
була цілком достатньою, як з огляду на обсяг, та і на жанри, щоб виникла
необхідність звертатися до інших літератур. До того ж напротязі значного
часу візантійська культура значно переважала культуру сусідів, і це не могло
не відчуватися освідченими ромеями. Лише по мірі втрати Візантією свого
ведучого положення як в культурі, так і в політиці, представники її культури
все частіше зверталися до досягнень інших народів, головним чином до
створеного в Західній Європі латиною.
Найбільш активно перекладацька діяльність візантійців проходила в
дипломатичній та торгівельній сферах, проте, мабуть, перекладачами частішу
виступали не греки, а представники інших народів, які вивчали грецьку.
В місіонерській діяльності греки також в основному змушені були вивчати
іноземні мові і перекладала з грецької на місцеві мови. Мабуть лише з ХІІ ст.
можно вести мову про перекладацьку діяльність, яка виходить за межі
утилітарної. Так, лікар Симеон Сіф перекладає в цьому сторіччі з арабської
збірки повчальних байок “Стефанит и Ихнилат”, а Михайло Адреопул
перекладає з сирійської “Книгу про Синдбада”.
З кінця ХІ ст. Візантія в результаті хрестових походів до ней вступає в тісні
контакти з Західною Європою, які викликали бурхливий всплеск перекладів,
але не в самій Візантії, а на Заході. Так, Віллєм з Мербеке, котрий був
католицьким єпіскопом в Корінфі в Греції в середині ХІІІ ст. зібрав велику
кількість рукописів Аристотеля та заново переклав такі його твори як
“Метафізика”, “Риторика”, “Поетика”, “Про душу”, “Політика”, а також
грецькі коментарі до цих творів. ХІІІ ст. відкрило у Візантії епоху перекладів.
При чому нові “гелліни” не лише допомагають в перекладі своєї класики на
латину, але й самі перекладають на грецьку з римської класики та з сучасної
їм латини, багато працюють над перекладами з перської творів з математики,
астрономії, арабських трактатів з медицини та фармакології.
З латини Максим Плануд перекладає прозою Овідієви “Героїди”, а
Хрисолор перекладає на латину Платона. Його переклад дослівний. Ці два
переклади стають посібниками для вивчення грецької на Заході, та латини на
грецькому Сході. Георгій Схоларій та Димитрій Кідонк перекладають твори
Фоми Аквінського, в тому числі “Суму теології”.
До XIV-XV ст. давньогрецька мова вже по суті мова мертва. Ще в середені
XIV ст. візантієць Леонтій Пілат переклав поеми Гомера “Іліаду” та
“Одісею”, а також “Гекубу” Єврипіда на латину на прохання Петрарки.
Серед візантійців, що потрапили до Італії та допомагали включити в
гуманістичний оборот низку праць давньогрецької класики, варто виділити
ритора та філософа Хрисолора, що в кінці XIV ст. отримав професорську
кафедру у Флоренції. Він переклав “Державу” Платона, при чому дуже
близько до тексту. Він сам займався перекладами та розкривав у своїх учнів
(серед яких багато визначних гуманістів) інтерес до цієї справи. Саме йому
належить девіз: “Transferre ad sententium” – тобто “передавайте по смислу”.
Грек Віссаріон не лише розповсуджував у Римі знання про античну класику в
гуртку італійських гуманістів, але й сам багато перекладав з грецької на
латину (в першу чергу Арістотеля).
Таким чином здійснювалась трансплантація візантійського гуманізму.
Ідеї античного гуманізму з його культом античності знайшли гарячий
відгук перш за все у італійців, що були найближчими сусідами. Часом
італійці приїздили до Візантії або просто подивуватися розкошам
константинопольських палаців та храмів, або з торгівельними та
політичними цілями. Крім того, ці народи зближувала спільність їхнього
культурного спадку – античної стародавності, яка здавалася їм втіленням
вищого естетичного ідеалу. Заради пізнання цього великого спадку в
оригіналі греки вивчають латинську мову ( напр. Димитрій Кідоніс, Мануїл
Хрисолор, Віссаріон), а італійці – грецьку ( Варлаам, Петрарка, Леонтій
Пілат). А заради ознайомлення з античним спадком, хоча й не мовою
джерела, здійснюють переклади з грецькою латиною, і з латиною – грецькою.
З латинських авторів із надзвичайним захопленням перекладають Овідія
(Kenney, 1963 : 213-227), Цицерона, Цезаря, з грецьких – Гомера, Еврипіда,
Платона, Аристотеля. Ось найбільш уславлені перекладачі: Максим Плануд,
завдяки якому греки змогли познайомитися з творами Катона Старшого,
Овідія, Цицерона, Юлія Цезаря; Георгій Схоларій переклав грецькою
декілька творів Томи Аквінського, а Димитрій Кідоніс – його ж „Суму
технологій”. Латинськими перекладами здобули собі славу серед сучасників
Мануїл Хрисолор – перекладач Платона та деяких інших давньогрецьких
авторів, Віссаріон, усі 14 книг „Метафізики” Аристотеля та „Метафізику”
Феофраста, „Спогади про Сократа” Ксенофонта та промови Демосфена,
Леонтій Пілат з Сицилії, який переклав віршами обидві поеми Гомера та
трагедію Єврипида „Гекуба”; Леонардо Бруні, який вчився у Мануїла
Хрисолора, познайомив італійців з листами Платона, з діалогами „Федон”,
„Критон”, „Горгій”, „Апологія Сократа”; болонець Ліаноро Ліанові переклав
„Готицьку війну” Прокопія Кесарійського (Фрейберг, Попова, 1978 : 244-
246).

Існували й цілком задовільні латинські переклади з природничих наук,

про що можливо згадати згідно відгуку Віссаріона, що жив уже в Римі, про
переклад з грецької мови латиною, здійснені його сучасником Феодором
(Теодором) з Гази. „Переклавши „Про рослини” Теофаста та „Проблеми”
Аристотеля, ти здійснив подвиг великий й зробив латинянам подарунок. Бо
перший твір у них взагалі відсутній, а другий у нас самих існував з такими
помилками, що ледве можна зрозуміти те, що сказано. Ти ж переклав і
виправив усе – і думки, і висловлення, і різні зміни в тексті ти прибрав та
відновив так, як, мабуть було у Аристотеля у цьому творі. Великою
нагородою тобі за це буде похвала від учених мужів теперішнього та
майбутнього поколінь. Адже це справа великої складності, але за неї й шана
немала буде” (Patrologiae cursus completes. Series graeca. Paris, t 127, col. 791-
878. Цит. за Фрейберг, Попова, 1978 : 246).

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

ПЕРЕКЛАДАЧІ – ТВОРЦІ ПИСЕМНОСТЕЙ

Людство має писемність менше шести тисячоліть. Найдавніша форма

письма – шумерський клинопис, зародився в Месопотамії для того, щоб
сприяти господарчому обліку. Незабаром по тому виникають й інші системи
письма – в Єгипті та Китаї. І скрізь, де існувала писемність, вона вважалась
за Божий дар й ставала виключним привілеєм еліти та могутньої
аристократії. В єгипетській міфології, наприклад, винайдення письма
приписується богу знання, мови та магії Тоту, котрий служив радником та
писцем інших богів. Слово “ієрогліфи” в дійсності означає “священні
написи”. З народженням письма зародилася й історія. Як і переклад.
Археологи розкопали шумерсько- аккадські словники, написані на глиняних
табличках, яким 4500 років [Dalnoky, 1977]. Ці двомовні списки свідчать про
існування перекладу навіть за самої давньої історії. Письмо швидко стає
переважаючим засобом торгівельних угод, релігійного навчання, права та
літератури. В стародавніх цивілізаціях саме писці були тими, хто навчав, хто
писав і хто перекладав. Вони виконували більшість управлінських функцій й
мали справу з науками та релігією. Поза сумнівом, вони зіграли роль у
відкритті писемності, проте імена їхні з часом стерлися з пам’яті людства.
Винайдення алфавіту фінікійцями біля 1000 р. до н.е., найвірогідніше в
Біблі (біля сучасного Бейруту), стало дійсно революційною подією.
Використання абстрактних алфавітних позначень, тобто приписування
символу чи зображенню певного звуку, дозволяло обходитися на письмі
лише 30 літерами, що не вимагало запам’ятовування сотень, чи навіть тисяч
значків та складних зображень, як то піктограм, ієрогліфів чи ідеограм. А так
як фінікійці були купцями та мореплавцями, то їхній алфавіт поширюється
серед народів, які населяють узбережжя Середземного моря. На основі
фінікійського алфавіту виникають арамейська, єврейська, грецька, коптська
та арабська писемності. Греки першими ввели літери для позначення
голосних звуків, щоб точно відтворювати звуки своєї мови графічно,
використавши для цього знаки, які позначали приголосні в арамейському
алфавіті. Так з’являються букви, що позначають A, E, O та Y. Літера I була
грецьким винаходом, як і вощані таблички. В VII ст. до н.е. грецьке письмо в
свою чергу стає зразком для латинського алфавіту, при чому проміжним
щаблем до нього стала писемність етрусків.
Винайдення алфавіту, як вважається, сприяло демократизації в
розповсюдженні знань [Jean, 1987:52]. Не кажучи вже про всеохоплюючий
характер запису інформації фонетичним алфавітом, підкреслюється також,
що з ним пов’язані концепція логічності, примат логічного, раціонального та
аналітичного в західноєвропейській цивілізації. Логіка композиції та
декомпозиції, аналізу та синтезу, розкладання цілого на елементарні
складові, побудова цілого поелементно, рух поетапно, шлях, який
проходиться дискретно крок за кроком, розуміння та набування по частинах,
а не всього відразу й у цілому – все це і багато іншого є або прямі та
безпосередні, або непрямі й віддалені наслідки переходу до фонетичного
алфавіту [Карлов, 1996:6].
Піктограми, та навіть ідеограми, зручні на певному етапі розвитку та за
певних обмежених умов, бо вони економні й повідомляють інформацію
відразу і всім, незалежно від мови та рівня культури (дорожні знаки
позначення туалетів, пунктів швидкої допомоги тощо). Але піктограма не
може передати абстракту, узагальнюючу якісну думку, не може служити
знаряддям роботи мислення. Отож, створення фонетичного алфавіту
означало щось значно більше, аніж просто вирішення проблеми писемності
зрозумілим чином. Це не лише спосіб письма, це система організації
мислення, організації інформації, це – основа цивілізації європейського типу.
Адже фонетичне письмо аналітичне, і в цьому – його сила [Карлов, 1996:7].
На сьогодні лінгвістами встановлено понад 6 тисяч мов, якими
спілкуються по всьому світу [Hagege, 1985:44], проте лише кілька сотень з
них мають традицію писемності. Традиційні системи письма поступово
замінюються писемностями на основі латинського алфавіту, якому віддають
перевагу мовознавці, котрі додають діакритичні значки для позначення
специфічних звуків різноманітних мов. Винайдення писемності тривало
довго й має складну історію, тому не завжди легко встановити той внесок,
який зробили в цей процес саме перекладачі. Проте, як би там не було, а
імена деяких перекладачів-творців алфавітів нам відомі. В цьому розділі ми
спробуємо розказати про чотирьох з них: творця готського алфавіту єпископа
Вульфілу (IV ст. н. е., на території нинішньої Болгарії), вірменської
писемності – Месропа Маштоца (V ст. н. е., Вірменія), Кирила та Мефодія
(IX ст. н. е., Моравія) творців глаголиці – писемності слов’ян.
У писемності люди довго бачили диво, тому багато народів вірили, що
її створили боги або божественні предки (у термінології дослідників міфів –
культурні герої). Всі традиції зараховують творців писемності до богів
вищих рангів, причому з часом їх культ зростає. Звичайно. вони не тільки
винахідники писемності, але і патрони низки ключових життєвих сфер
(знань, ремесел). Нерідко творець писемності – це загадковий бог, володар
ночі, підземного світу, таємниць і володар доль; іноді йому зрозумілі мови
звірів і птахів.
Міф про божественного творця писемності – це часто останній міф,
ним немов би завершуються міфопоетичні традиції. У деяких народів
розповіді про винахід писемності належать вже не міфології, а історичному
переказу. Але і в легендах, житіях, літописах творці писемності предстають
як видатні особистості. У християнських традиціях такі фігури звичайно
канонізовані. Так, зарахований до святих готський єпископ Вульфіла (бл. 311
– бл. 383 ), творець писемності і перекладач Біблії на готську мову;
канонізований творець вірменської писемності Месроп Маштоц (361– 440).
Російська православна церква шанує святого Стефана Пермського (бл. 1345 –
1396), хрестителя і єпископа зирян-комі, який склав давньопермську абетку,
що вживалася до XVII ст. 24 травня православна церква святкує пам'ять
святих рівноапостольних Кирила і Мефодія, першовчителів слов'янських. І в
історичний час релігійна свідомість схильна бачити в писемності диво, а в
його творцях – Божих . [Мечковская].

Вульфіла – хреститель готів

Про мови, що зникли в сиву давнину, дозволяють судити в першу чергу
писемні пам'ятки. Не збереглося ніяких текстів мовою вандалів, бургундів та
інших східногерманських племен. Єдиний представник східногерманської
групи мов, про яке порівняльно-історичне мовознавство має у своєму
розпорядженні досить повні зведення по писемних пам'ятках, це готицька
мова. Поява готицької писемності пов'язана з поширенням серед готів у IV
ст. н.е. християнства. Зберігся переказ, відповідно до якого прийняття
християнства було викликано ворожнечею між двома готськими вождями –
Атанаріхом і Фрітігерном. У боротьбі з Атанаріхом Фрітігерн звернувся по
допомогу до візантійського імператора Валента. Валент допоміг розбити
Атанаріха, і Фрітігерн на подяку прийняв християнство. Першим готським
християнським проповідником був Вульфіла (311 – 382 рр.)
Вульфіла (Ульфіла; Wulfila – “маленький вовк”, “вовчок”) народився
біля 311 року н.е. на території нинішньої Румунії. З материнського боку він
походить з християн-полонених, вивезених готами з Каппадокії (сучасної
Туреччини) в другій половині III ст. Готи складали східну гілку германців,
котрі населяли басейн ріки Вісули та північне узбережжя Чорного моря з II
ст. н.е.
На початку III ст. н.е. готи просуваються на південь і поширюються
від Дунаю до Дніпра. У середині III ст. готи починають робити спустошливі
набіги на Римську імперію. Вони поєднуються у великі військові союзи для
ведення військових походів на Балкани і Малу Азію. Спочатку головним
об'єктом їхньої навали була Дакія і Нижня Мезія (територія Румунії і
Трансільванії). Від римських істориків відомо, що в 271 р. імператор Галієн
за договором уступає готам Дакію. Численні набіги і морські експедиції готів
були припинені на якийсь час імператором Клавдієм II, що розгромив військо
готів при Наіссі. Готи осіли в причорноморських степах, де вони розділилися
на остготів і вестготів. Границя між ними проходила по Дністрові. У 258 році
готи захопили Крим. Кримські готи протягом багатьох сторіч зберігали свою
мову, і в XVI ст. фламандцю Бусбеку при зустрічі з кримським готом у
Константинополі удалося записати 68 слів. Лише в XVIII ст. кримські готи
остаточно розчинилися в місцевому населенні. Готи згадуються в
слов'янській легенді про святого Костянтина.
У IV ст. зіткнення готів з римлянами відновляються з новою силою. У
причорноморських степах утворився могутній племінний союз на чолі з
остготами. Найбільшої могутності остготи досягли при Ерманаріху, але в 375
р. держава остготів пала під ударами гунів. Це подія, так само як і багато
інших подій історії готів і інших німецьких племен, знайшла відображення в
німецькому героїчному епосі, зокрема в «Пісні про Нібелунгів».
Рятуючись від гунів, вестготи звернулися до візантійського імператора
Валента з проханням дозволити їм оселитися на території Римської імперії.
Але умови життя вестготів виявилися настільки важкими, що вони повстали
проти римлян за підтримкою римських рабів і колонів і наголову розбили
римську армію при Адріанополі в 378 р. У цій битві загинули імператор
Валент і 40 тисяч римських вояків.
На початку V ст. вестготи, очолювані Аларіхом, рушили на Рим і в 410
р. захопили його. Вестготи утворили в 418 р. у південній Галлії королівство з
головним центром Тулузою, потім вони проникнули на Піренейський
півострів, де заснували своє королівство, що проіснувало до 711 р.
У 476 р. (рік падіння Римської імперії) один з германських
воєначальників, Одоакр, що знаходився тоді на службі в римлян, скинув із
престолу останнього римського імператора. У 493 р. Італія була завойована
остготами під проводом Теодоріха. У давньогерманському епосі Теодоріх
відомий як Дитріх Бернський (Берн – середньовічна німецька назва Верони,
одного з міст остготського королівства). Остготське королівство проіснувало
до 555р. Це був період найбільшого культурного розквіту остготов.
Збережені готські рукописи дійшли до нас в остготських списках, хоча
пам'ятники були створені набагато раніш вестготами.
Ці історичні обставини пояснюють, як вийшло, що Вульфіла отримав
християнську освіту, знаходячись серед поган. В 30 років він проповідник під
час релігійної служби і зокрема вивчає Біблію. Це стало безпосередньою
підготовкою до подальшої роботи перекладача. Біля 340 р. його висвячує
єпископом Євсевій (бл. 260 – бл. 340 рр.), один з найбільш впливових
церковних діячів того часу, прихильник аріанства. Вульфіла очолював
християнську громаду, яка складалася переважно з нащадків християн-
полонених, які жили тепер серед готів. 7 років він служив єпископом і
працював над поширенням аріанства. В результаті переслідувань християн в
348 році Вульфіла разом із своїми послідовниками перепливає Дунай й
поселяється на Римській території біля Нікополіса, зараз Тирново (Болгарія),
де живе на протязі 33 років.
Переклад Святого Письма виявився надзвичайно важливим для
місіонерської діяльності Вульфіли, і він незабаром збагнув, що для цього
йому доведеться створити алфавіт. До цього моменту готицька мова була
виключно мовою усного спілкування. Для запису звуків готицької мови
Вульфіла використав знаки з грецької та латинської мов. Також він додав
декілька рунічних літер, запозичених з давніх германських рунічних
алфавітів. Створено алфавіт було біля 350 року. Алфавіт Вульфіли, який
складався з 27 літер, не слід плутати з німецьким шрифтом, який називається
“готичним” і який є просто графічним варіантом латинського алфавіту. За
допомогою помічників Вульфіла взявся за переклад Біблії. На це велетенське
завдання пішло сорок років його життя. Проте памятаючи про войовничий
характер готів, Вульфіла не став перекладати Книгу Царів, бо побоювався,
що численні описи битв можуть викликати у них бажання воювати.
Мова готської Біблії відрізняється великою цільністю. Цей факт деякі
дослідники намагаються пояснити тим, що, можливо, переклад був
зроблений однією людиною, інші – книжковим характером мови, що
знаходилась під сильним впливом грецького оригіналу. Усі рукописи
готської Біблії, що дійшли до нас є пізнішими списками вестготського
тексту, зробленими остготами в V – VI ст. у період розквіту королівства
Теодоріха. Є підстави ваважати, що рукописи ці були не простим
відтворенням перекладу, зробленого одним автором, а результатом їх
тривалої обробки й удосконалювання [Арсеньєва, 1980:96]
Збереглося кілька рукописів готської Біблії:
1) “Срібний кодекс” (“Codex Argenteus”) відноситься до V – VI ст. Рукопис
спочатку складався з 330 аркушів, збереглося 180 аркушів, що містять
уривки з чотирьох Євангелій. Цей рукопис являє собою пурпурний
пергамент із нанесеними на нього срібними і золотими буквами. Рукопис
зберігається в університетській бібліотеці в Упсалі (Швеція).
2) “Амвросіанські кодекси” (“Codices Ambrosiani”) відносяться до VII – VIII
ст. Зберігаються в Амвросіанській бібліотеці в Мілані і представляють
собою уривки з Послань Нового і Старого Завіту.
3) “Каролинський кодекс” (“Codex Carolinus”) – двомовний рукопис V ст. на
чотирьох аркушах, що дає паралельно готський і латинський тексти
4) Так званий «Гіссенський уривок» (названий за місцем зберігання) був
знайдений у Єгипті. Він складається з двох аркушів пергаменту, що
включають готський і латинський тексти.
Менш значимі готицькі пам'ятники представлені вісьма аркушами
коментарю до Євангелія від Іоанна, уривками з готицького календаря,
Алквіновим рукописом, що містить готицький алфавіт, глосами,
готицькими словами в двох латинських купчих.
Творець вірменської писемності й алфавіту
Месроп Маштоц Таронці (біля 360/362 –440 рр.)

«Святою десницею своєю

він, як батько, породив нове
і чудесне дитя – письмена
вірменської мови».
Корюн

Четверте століття нашої ери відоме в історії вірменського народу як

бурхливий і тривожний період зламу господарського, політичного і
духовного життя, відзначене великими дерзаннями і трагічними подіями,
період нескінченних пошуків засобів, що могли б протистояти агресивним
діям двох могутніх держав – Персії і Візантії.
Адміністративні і територіальні завоювання могутньої імперії Тиграна
II були вже значною мірою втрачені; перський цар повернув завойований
Тиграном титул «царя царів», вірменські царі стали цілком залежні від
Візантії і Персії, а усередині країни були вже не в силах об'єднати
вірменських нахарарів (великих феодалів), що в умовах феодального ладу,
що формувався, прагнули відокремитися від центральної влади. На самому
початку століття – у 301 році офіційною релігією Вірменії було проголошене
християнство, яке, однак, ще якийсь час не встигає пустити у Вірменії міцні
корені. Прийнявши зовні християнство, народ, ще сто років потому
продовжує нерідко дотримуватися колишніх поганських звичаїв. Крім того
країну починають роздирати внутрішні міжусобиці, хитливим стає зовнішнє
положення країни, чому причиною почасти з'явилося саме географічне
положення Вірменії, розташованої між двома могутніми сусідами, на сході
межуючи із Сасанідскою Персією, на заході – з могутньою Візантією. Обидві
держави, прагнучи опанувати Вірменією, розташованої на стику торгових
шляхів між Заходом і Сходом, постійно ворогували меж собою.
Скориставшись звадами, що панували усередині країни, Візантія і Персія в
387 р., домовивши, розділили Вірменію. У результаті розділу західні області
перейшли до Візантії, а східні (4/5 усієї території) – до Персії. Покінчивши з
політичною самостійністю Вірменії, обидві держави перейшли до
цілеспрямованого придушення і ліквідації культурної самостійності
вірменського народу. Почалася двостороння асиміляторська політика, що
особливо сильно розгорнулася в східній Вірменії [Туманян, 1968: 439].
Фатальне IV ст. повинне було висунути на історичну арену
неординарну особистість, генія, який в тих умовах зумів би втілити в собі
духовні сили народу, батьківщини, держави, церкви, об'єднати їх і направити.
І такий геній народився – це була велика людина свого часу – Месроп
Маштоц Таронці, що прийшов у той час до єдино правильного висновку, що
країні і народу потрібний могутній внутрішній духовний поштовх, потрібна
висока національна самосвідомість. А таку самосвідомість можна була
сформувати лише маючи писемність і літературу рідною мовою. І він
присвятив усе своє життя здійсненню цієї ідеї – створенню вірменських
письмен і словесності.
Про життя і діяльність Месропа Маштоца ми довідаємося головним
чином з написаної його учнем Корюном біографії, що називається «Історія
життя і смерті блаженної людини – нашого перекладача святого Месропа»,
чи коротко «Житіє Маштоца». Іншим найдавнішим джерелом є праця
літописця Лазаря Парпеці «Історія Вірменії» (друга половина V ст.), що
особливо цінна тому, що автор мав можливість користатися більш ранньою
редакцією Корюна, отже більш автентичною. Третім джерелом є відома
«Історія Вірменії» Мовсеса Хоренаці, автора другої половини V ст. Нарешті,
про Маштоца згадують Езник (Vст.) і Себеос (VII ст.). Є окремі дані й у
більш пізніх авторів (Степанос Таронеці Асохік – X – XI ст., Вардан – XIII ст.
і ін.) [Туманян, 1968: 443].
Месроп народився в Таронскій області історичної Вірменії, у селі
Хакенац, між 360 і 362 роками. Первісну свою освіту він одержав у рідному
селі, у школі з навчанням грецькою мовою. Гостре бажання знань і
внутрішнє прагнення служити батьківщині привели його в культурний і
політичний центр Вірменії Айраратську область. Прибувши в столицю
Східної Вірменії – Вагаршапат, Месроп продовжує навчання, вивчає
сірійську і перську словесність, одержує високу посаду секретаря при дворі
царя Хосрова (діловодство звичайне велося на грецькій, сирійській чи
перській мовах), удостоюється військових звань. Незабаром, не знайшовши
задоволення від своєї діяльності в столиці, він приймає духовний сан і
відправляється в провінцію Гохти – область найбільш затятого поганства.
Тут він займається зі своєю групою учнів і читає проповіді перед народом.
Ознайомившись із життям і психологією місцевого населення, Месроп
переконується, що нова релігія в них не прищепилася, і по своєму
язичеському умонастрою вони тяжіють до Персії і можуть бути піддані
перській асиміляції. Знав він, що і населення Західної Вірменії, яке
опинилося під впливом Візантії, навчається виключно грецькою мовою і
реадьно постає загроза грецької асиміляції. І Персія, і Візантія грозили
знищити не тільки державну, але і національну самостійність вірменського
народу, а вірменська церква не могла перешкодити цьому великому
нещастю, тому що не в змозі була завоювати авторитет у народу –
богослужіння відбувалося лише на сірійській і грецькій мовах, яких простий
народ зовсім не розумів. Проблема могла бути вирішена лише шляхом
створення національної писемності і словесності. З цією метою Месроп
негайно відправляється у Вагаршапат, поділяється своєю ідеєю з
католикосом (верховним ієрархом вірменської церкви) Сааком Партевом і
одержує його схвалення. Про це вони довели до відома царя Врамшапуха , і
той також підтримав ідею Месропа. В усій історії вірменського народу це,
мабуть, перший випадок, коли цар і католикос виявили таку єдність у підході
до настільки важливого загальнонародного питання матеріально і моральн
сприяли його рішенню. У даному питанні інтереси церкви і держави
збіглися.
Глава вірменської церкви бачив, що протягом ста років після Григора
Просвітителя не вдалося впровадити християнство в народ, чому протидіяли
і багато хто з нахарарів. А це підривало владу католикоса й авторитет
духівництва, створюючи моральну й особливо матеріальну небезпеку для
церкви, що мала уже великі володіння і не бажала позбавитися своїх
феодальних прав. Самобутня національна писемність і література,
богослужіння рідною мовою повинні були підняти авторитет вірменської
церкви, і зміцнити її позиції.
Царський двір розумів, що національна писемність позбаве країну
розкольницької сили, що сприяла сепаратистським прагненням окремих
нахарарів, що нерідко протиставляли себе центральній влади. Феодалізм мав
потребу в силі, яка здатна була б об'єднати церкву. От чому цар,
довідавшись, що в сірійського єпископа Данила є «вірменські письмена»,
порадившись із католикосом, негайно ж послав за ними людину в Сирію.
Письмена були доставлені у Вірменію і передані Месропу. І в нововідкритій
школі він починає навчати дітей цим письменам. Коли багато хто з них
вивчилися грамоті, цар розпорядився повсюдно навчати по «Даниловим
письменам», а Месроп був визнаний гідним вченого ступеня вардапета і
визнаний першим вірменським вчителем у першій вірменській школі. Однак
через два роки, як повідомляє Корюн, з'ясувалося, що ці письмена не можуть
цілком виразити специфіку вірменської мови, тому що вони почерпнуті з
інших мов. Прислані Данилом письмена були запозичені із сирійських і
грецьких, може й перських письмових знаків, без букв, що позначають
голосні звуки; що ще раніш, можливо, у дохристиянський період вони були у
вживанні і випадково виявилися в Данила в якомусь рукописі, подібно тому,
як невідомі в історії і ніде не збережені агванські письмена були виявлені в
XV ст. в одному з вірменських рукописів. Немає підстав думати, що в чужій
країні сірійський єпископ за власною ініціативою склав алфавіт для вірменів,
та ще на шкоду сірійської писемності, якою уже користалися вірмени в
Східній Вірменії [Севак, 1962:22].
Недосконалість «Данилових письмен» не тільки не розчарувало
Месропа, Саака і Врамшапуха, але й спонукало до нових пошуків. Незабаром
Месроп, узявши із собою групу учнів, відправився в дорогу, щоб,
порадившись зі іноземними фахівцями, продовжити творчі вишукування. Він
відвідав сірійські міста Эдесу й Амід; тут він одну частину своїх учнів
залишив у сірійській школі, а іншу послав у центр візантійської культури –
місто Самосат для удосконалювання знань грецької , сам же продовжує
посилено працювати та шукати шляху створення вірменських письмен.
Можна думати, що в цей період Месроп вивчав багато алфавітів того часу
(сірійський, грецький, арамейський, перський), познайомився з письменами
більш древніх часів, порівнював їх, перевіряв, наскільки вони відповідають
особливостям вірменської мови. Саме в цей період він остаточно усвідомлює
для себе звукову (фонематичну) систему вірменської мови і, переконавшись,
що ніякі з існуючих письмен не пасують вірменській мові, що нараховує 36
фонем, тим часом як інші мови мають 24-26 букв, приходить до висновку, що
необхідно створити новий, самостійний алфавіт, що відбивав би своєрідність
системи вірменську мову й у той же час відрізнявся б від письмен інших мов.
При цьому, як і при створенні будь-якого алфавіту були вирішені наступні
основні задачі: 1) Установлення звукового(фонемного) складу мови; 2)
винахід відповідних графічних знаків, що відбивають на письмі встановлену
форму фонем; 3) визначення принципів самого алфавіту. Період завзятої
праці і пошуків увінчався близько 400 р. н.е. великим успіхом. Вірменський
алфавіт був створений. Тут же, у Самосаті, за свідченням Корюна, Маштоц
знаходить каліграфа по імені Ропанос (Руфін), за допомогою якого
відшліфовує свій алфавіт і приступає до перекладу Біблії. Першим текстом,
що був записаний за допомогою вірменського алфавіту, був переклад «Притч
Соломона». Повернувшись з письменами на батьківщину, де його урочисто
зустрічають, Маштоц при сприянні католикоса і царя відкриває в різних
районах країни школи, де розгортає свою культурно-освітню і перекладацьку
діяльність [Туманян, 1968: 442]. У ті ж роки за допомогою Месропа були
створені чи обновлені давньогрузинські й агванські письмена. Грузини й
агвани скористалися знаннями Месропа, які він отримав у Сирії і Візантії,
його досвідом створення вірменського алфавіту і при його участі склали
свою християнську писемність, що грузинською зветься «хуцури» (церковна,
храмова) [Севак, 1962:62].
Настає «золоте століття» вірменської словесності. Саак і Месроп негайно
переводять Старий і Новий Завіт Біблії (пророки, діяння апостолів,
Євангелія), що не тільки складали основу церковного навчання і необхідні
були для проведення богослужіння вірменською мовою, але і повинні були
служити навчальними посібниками для шкіл, тому що в ті часи грамоті і
рідній мові навчали по релігійних книгах. Перші досвіди нововідкритої
школи і переклад Біблії привели до переконання, що винайдені Месропом
букви, цілком зручні і придатні для вираження всіх особливостей і тонкощів
вірменської мови. Відкриваються школи , підготовляється ціле покоління
вчителів, упроваджується широка програма підготовки кваліфікованих
фахівців, перекладачів і вчених в іноземних освітніх центрах. Через деякий
час на батьківщину повертаються перші учні Саака і Месропа – Корюн,
Єзнік, Мовсес Хоренаці, Давид Непереможний і інші, які зіграли величезну
роль у становленні і розвитку різних галузей науки, особливо історіографії і
філософії. Їхніми оригінальними творами і перекладами була створена та
багата і різноманітна дівньовірменська література, що відрізняється
патріотичним духом і високим науковим рівнем, словесність, що згодом буде
названа «літературою золотого століття».
Помер Месроп Маштоц 7 лютого 440 р. у місті Вагаршапаті. Тіло його з
великими почестями було перенесено в село Ошакан і там віддано землі.
Могила його збереглася і до наших днів.
Будучи породженням своєї бурхливої і тривожної епохи, справа Месропа
Маштоца мала великі перспективи багатовікового розвитку. Вона виявилася
тією могутньою і надійною силою, що сприяла вільному розвитку і
процвітанню розумового і духовного життя вірменського народу, його
літератури і культури, що зберігає його національну єдність.
КОРЮН
Житіє Маштоца
(Історія життя та смерті блаженного мужа, святого вардапета
Маштоца, нашого перекладача, написана учнем його, вардапетом
Корюном)

[1]
Про письмена, даровані Господом країні Вірменській і народу Асканазян,
про те, коли і за яких обставин були вони даровані і рукою якого чоловіка
була виявлена ця милість Божа, а також про світле учення того чоловіка і про
янгелоподібне чернече благочестя його, вирішив я спогади свої красномовно
викласти в особливій книжці. І доки в схованках думок моїх намагався я
наодинці із собою пригадувати події, дійшло мене веління поважного
чоловіка по імені Йосеп, учня чоловіка того, а разом з ним (тобто з велінням)
і заохочення інших моїх співтоваришів по навчанню. Тому то я, знаходячись
у положенні особливого учня його, хоча і був серед них за віком самим
молодшим, і воно було понад сил моїх, захоплений справедливим велінням,
що надійшло, поспішно і без зволікання почав оповідати запропоноване. І ми
благаємо їх усіх молитвами своїми приєднатися до нас, доручивши нас
милості Божій, щоб змогли ми успішно й спрямовано плисти хвилями
наставницького моря.
[2]
Але насамперед випередимо ми передмовою те, про що
розповідатимемо далі: чи можна наважитися написати житіє мужів
бездоганних? Ми не будемо красномовно міркувати, вступаючи в суперечку
з власною думкою, а лише наявними прикладами виявимо зворотне. Тому що
благодійник Господь настільки доброзичливо відноситься до своїх
улюбленців, що не тільки не вважає достатнім дати прекрасну і найвищу
винагороду їм у неминущій вічності за їхнє благочестиве життя, але ще
задовго до того тут, на цьому світі, щоб вони за цього свого життя піднесено
отримавши славу в книгах, засяяли повсюдно духовним і тілесним сяйвом ...

[3]
Чоловіка, про якого ми згадали на початку оповіді та про кого поспішаємо
розповісти, звали Маштоц. Був він родом із села Хацекац у гаварі 1
Таронакан, син знатного чоловіка по імені Вардан. У дитинстві він навчався
грецькому письму, а потім у роки хазарапетства 2 у Вірменії Аравана, прибув
до двору Аршакуні, царів Візантійської Вірменії, отримав службу в
царському дивані і був виконавцем царських наказів. Він став досконалим
знавцем мирських порядків, а знанням військової справи здобув любов своїх
воїнів. Там же він з особливою ретельністю віддався читанню божественних
писань, чим незабаром просвітлився і перейнявся подробицями
божественних велінь і, прикрасивши свою особу всіма знаннями, ніс службу
ішханам 3.

[4]
А потім, відповідно до євангельського канону, відрікшись від мирських
прагнень, він віддався служінню людинолюбному Богу, і взявши на себе
хрест слави, пішов за животворящим розп'ятим Христом. І, корячись
велінням віри, приєднався до сонму носіїв хреста Христова і незабаром
вступив у ряди пустельників. І багато зазнав він всіляких злигоднів та
поневірянь у всьому, згідно Євангелії, віддаючись духовним вправам,
самітності, голоду й спразі, жив у горах, у темних печерах, харчуючись лише
травами, удягаючись у волосяницю, лягаючи на голу землю. Багато разів
солодкий відпочинок ночі і сон він проводив як мить, перебуваючи всю ніч
на ногах. І все це робив він тривалий час і, знайшовши ще інших, він
прилучав їх до себе і навчав євангельському Слову.
І так він добровільно та сміло зносив всі злигодні та випробування, і,
просвітливши, став відомому і бажаної і Богу і людям.

[5]
Узявши потім із собою вірних учнів, блаженний направився і прибув у
безпритульні і безладні і непоправні місця Гохтна. Назустріч йому вийшов
ішхан Гохтни по імені Шабіт, чоловік боголюбний і богобоязливий;
шанобливо і гостинно прийнявши його, він із благоговінням прислужував
йому, як це личить учням віри Христової. А блаженний Маштоц негайно
прийнявся за проповідь Євангелія й охопив при одностайному сприянні
ішхана весь гавар і визволив усіх жителів з під впливу язичеських переказів
предків і диявольського поклоніння сатані, привів їх у покору Христу.

1
Гавар – территориальная единица в исторической Армении – район, округ.
2
Хазарапет – высшая гражданская должность при армянском дворе. В его обязанности входили
распределение и собирание податей, финансы и крупные строительные работы в стране. Эта должность в
древней Армении была наследственной.
3
Ишхан – властитель, князь, крупный землевладелец, знатный человек.
 І коли він сіяв серед них слово життя, жителям гавара того з'явилися
великі знамення: дияволи у всіляких образах бігли відтіля, кидалися в краї, де
мешкало плем'я марів. Він ще більш затурбувався про розраду всієї країни, а
тому помножив свої безупинні молитви, з розпростертими руками підносячи
благання до Бога, лив сльози, пригадавши слова апостола, і заклопотано
говорив: «Великий для мене сум і безперестанне мучення серцю моєму ... за
братів моїх рідних»...
І під вагою цих сумних турбот, як би в пастці, знаходився він у безодні
міркувань про те, який би знайти вихід з положення, що створилося.
[6]
І після багатьох днів перебування там по тій же справі узяв він і поїхав
до святого католикоса Великої Вірменії по імені Саак 4, що схвалив його
думки і виразив готовність допомогти йому в тій турботі. І досягнувши
згоди, вони поспішили піднести гарячі молитви до Бога, щоб зійшов на всіх
людей порятунок Христовий.
Потім порадив їм Господь скликати раду блаженних братій, що
печуться про країну вірменську, щоб створити алфавіт для вірменського
народу.
Довго вони займалися розпитами і пошуками і багато труднощів
перетерпіли. Потім вони сповістили про первісне бажання це своєму цареві
Врамшапуху 5.
Тоді цар розповів їм про деякого сирійця, благопристойного єпископа
по імені Даниел, що несподівано знайшов письмена алфавіту вірменської
мови. І коли цар розповів про цю знахідку, вони умовили царя подбати про
цю потребу. І цар відправив деякого Вахрича з царською грамотою до
деякого ієрея Абела, наближеному сірійського єпископа Даниела.
Довідавшись про це прохання, Абел негайно прибув до Даниела і
спершу сам він довідався в Даниела про ці письмена, а потім, узявши їх у
нього, відправив царю Врамшапуху у Вірменію. І привіз Вахрич письмена
йому на п'ятому році царювання його. А цар, одержавши від Абела
письмена, разом зі святими Сааком і Маштоцем, дуже зрадів.
Потім блаженні дбайливці, узявши раптово знайдені письмена,
попросили ще в царя малих дітей, щоб мати можливість застосувати на ділі
письмена. І коли багато хто з них засвоїв їх, наказав цар усюди навчати цими
ж письменами. Тим самим блаженний Маштоц був визнаний гідним
прекрасного звання вардапета 6. Біля двох років він займався викладанням і
вів заняття цими ж письменами.
Але коли з'ясувалося, що ці письмена недостатні, щоб виразити всі
силлаби-склади вірменської мови, тим більше, що ці письмена були поховані
в писемності на іншій мові, і потім відроджені, тоді вони вдруге стали
клопотати про те ж і якийсь час шукали такого ж виходу з положення.

4
5

6
[7]
Тому і блаженний Маштоц, за наказом царя і за згодою святого Саака, узяв
із собою групу отроків і …рушив у дорогу на п'ятому році царювання царя
вірменського Врамшапуха і прибув у країну Арама, у два сірійських міста,
з яких перше звалося Едессою, а друге – Амідом. Представився Маштоц
святим єпископам цих міст, першого з них звали Бабіласом, а другого –
Акакієм. Вони разом з духовним причтом і князями цих міст вийшли
назустріч і , зробивши багато почестей прибулим, подбали про них, як
личить тим, хто носить им'я Христове.
А люблячий своїх учнів вардапет Маштоц, розділивши на дві групи
отроків, що поїхали за ним, поставив одних вивчати сірійську писемність у
місті Едессі, а інших відправив відтіля в місто Самосат вивчати грецьку
писемність.

[8]
Він з рівними співробітниками віддався звичним молитвам, пильнуванню і
слізним благанням, вів суворе життя, журячись у турботах про країну...
Так перетерпів він багато позбавлень у справі надання доброї допомоги
своєму народу. І йому було даровано таке щастя всемилостивим Богом.
Святою десницею своєю він, як батько, породив нове і чудесне дитя –
письмена вірменської мови. І там він, поспішно начертавши, давши
назви і розставивши письмена один по одному, розташував їх по
силлабам-складам.
Потім, простивши зі святим єпископом, разом зі своїми помічниками він
поїхав у місто Самосат, де був з почестями прийнятий єпископом міста і
церквою.

Там же, у тім самім місті, воно знайшов деякого каліграфа на ім'я Ропанос,
за допомогою якого він, остаточно зобразивши і пристосувавши всі
розходження письмен (літер) – тонкі і жирні, короткі і довгі, окремі і
подвійні приставні, приступив до п е р е к л а д і в (розрядка наша – авт.)
разом із двома учнями своїми, з яких першого кликали Іоанном з гавара
Екехик, другого Йосепом з Пахнатуна.

Почали вони переклад Біблії з притч Соломонових, де на самому початку

вони пропонували пізнати мудрість, говорячи: “Пізнати мудрість і
наставляння, зрозуміти речення розуму». Це було написано рукою того
каліграфа Ропаноса, що одночасно обучав отроків, підготовляючи їх стати
переписувачами тієї ж вірменської писемності.

[9]
Слідом за цим, узявши грамоти від єпископа міста, привіз їх до сірійського
єпископа. І показав даровані Богом вірменські письмена тим, ким був
прийнятий на початку... Потім, простившись з ними, пустився в зворотний
шлях та з радісною душею прибув у Вірменію в шостому року царювання
Врамшапуха, царя Великої Вірменії…

11

Потім прийнялися вони (Саак і Маштоц і учні) боголюб'язною працею

своєю за євангельську науку – п е р е к л а д а т и , п и с а т и, н а в ч а т и
(розрядка наша – авт.), особливо дивлячись на височину велінь, сказаних
Господом, переданих блаженному Мойсею з тим, щоб записувати в книзі
про всі події, що відбулися, щоб зберегти пам'ять про них на прийдешні
часи...

12

І коли встановили правильність речей (тобто алфавіту), вони, Маштоц і

Саак із ще великою ретельністю і ще більшою сміливістю почали збирати
учнів для новознайденого навчання, навчати, пристосовувати і
підготовляти їх для поширення навчання серед неосвічених людей...

15

Потім через деякий час улюбленець Христа Маштоц подбав також і про
варварські країни. Й прийнявся він складати письмена іверської мови,
відповідно до милості, дарованої йому Богом. Накреслив він, розташував і
налагодив, як належало і, узяв із собою декого з кращих учнів своїх. Отут
він представився царю іверів, на ім'я Бакур, і єпископу країни – Мовсесу.
Цар і воїнство разом з усіма областями за Божим велінням покірно
слухалися його.

І він, розгорнувши перед ними своє мистецтво, наставляв і перестерігав їх.

І усі вони зобов'язалися виконати бажання його.. И знайшли одного
перекладача іверської мови, чоловіка освіченого і віруючого на ім'я Джага.
Потім цар іверів велів з різних областей і з різноплемінних гаварів свого
панування зібрати дітей і віддати вардапету на навчання. А він взяв і кинув
їх у горно навчання і, усією силою духовної любові, зіскріб з них
смердючу іржу і бруд марновірного поклоніння ідолам і настільки
віддалив їх від переказів предків, що забули вони своє минуле і стали
говорити: «Забув я свій народ і рідну домівку»...

16

Потім він знову став роз'їжджати по улаштованим їм місцевостям, по

навченим гаварам Вірменії, щоб підбадьорити, обновити і підкріпити їх. І
коли, таким чином, у всіх місцевостях наситив він усіх святим Євангелієм
 Господнім і строго заповів йти по життєвому шляху, став він піклуватися і
про іншу половину вірменського народу, що знаходилася під владою
імператора ромеїв. І поспішно рушив він у шлях з багатьма своїми учнями,
щоб поїхати в країну греків. І тому що поголоска про добрі справи його ще
задовго до його прибуття дійшла туди з північних країн, він із самого
початку вступу до грецької землі був дуже радо і з почестями
прийнятий ..., продовжуючи вчителювати, розміряв і завершував. Він
придбав безліч натхненних книг батьків церкви, розливав, подібно морю,
глибину свого навчання і, сповнивши, розсипався всіма чеснотами. У цей
самий час приїхав до нього ієрей, родом з агван, на ім'я Беніамін. Маштоц
розпитав його, вивчив варварські слова агванської мови, потім зі своєю
звичайною проникливістю, отриманою від Бога, створив письмена для
агван... І, доручивши учнів і себе милості хоронителя Бога, з Агванка
рушив у країну Іверів... У той час запанував над іверами цар на ім'я
Ардзюх, що особливо сприяв процвітанню і прославлянню його
вчительської діяльності...Сам Маштоц повернувся у Велику Вірменію...

19

Слідом за тим Саак і Маштоц приділили особливаої уваги тому, щоб ще

більше розвити і полегшити освіту свого народу. За своїм звичаєм,
великий Саак приступив до перекладів і писання... Вони відправили в
Сирію, у місто Едессу двох братів з числа своїх учнів, щоб вони там із
сірійської мови переклали на вірменську писання святих отців їх. Перший
був на ім'я Йосеп, ... а ім'я другого – Єсник... Перекладачі, прибувши туди,
куди були послані, виконали веління їх і, відіславши переклади поважним
отцям, самі відправилися в краї греків, де, повчивши, придбали досвід і
були призначені перекладачами з грецької мови... Блаженний Саак перед
тим із грецької мови переклав на вірменську збірки церковних книг, а
також багато щирих премудрих писань патріархів. Після того він разом з
Єзником узяв колишні поспішно зроблені переклади, перевірив і уточнив
їх, опираючись на знов привезені екземпляри. Вони переклади також
безліч тлумачень Священного Писання.

Так увесь свій час, і денно і вночі, (святі) отці проводили в читанні книг і,
навчені і прояснені цим, були добрим прикладом для близьких, прагнучих
знань.
Примітки:
Гавар – територіальна одиниця в історичній Вірменії – район, округ.
2
Хазарапет – вища цивільна посада при вірменському дворі. У його обов'язку
входили розподіл і збирання податей, фінанси і великі будівельні роботи в
країні. Ця посада в древній Вірменії була спадкоємною.
3
Ішхан – володар, князь, великий землевласник, знатна людина.
4
Саак – останній католикос Вірменії з роду Григорія Лусаворича
(Просвітителя), син католікоса Нерсеса Великого. Одержав блискуче грецьке
утворення, знав добре музику, риторику, філософію. На патріарший престол
сів між 390 – 395 р. Ретельно займався перекладами і має великі заслуги в
створенні літератури вірменською мовою. Зокрема їм здійснений повний
переклад Біблії з грецької мови й остаточна його редакція. Помер 7 вересня
439 р.
5
Врамшапух – цар Великої Вірменії 389 – 414 р. Посприяв Месропу
Маштоцу і патріарху Сааку Партеву в справі створення вірменського
алфавіту.
6
Вардапет – від пехлевійського «varda» – «справа, навчання і наставник».
Вардапет – вчитель наставник, а також духовний сан ченця з ученим
ступенем доктора, архімандрит.

(Переклад здійснено з “Корюн. Житие Маштоца”. Перевод с армянского на

русский Ш.В.Самбатяна и К.А. Мелик-Оганджаняна. Научно-
исследовательский институт древних рукописей «Матенадаран» при
Совете министров Армянской ССР. Изд-во Айпетрат, Ереван, 1962, – 163 с.
(А 121831))

СВ. КИРИЛО (біля 827 – 869) ТА МЕФОДІЙ (біля 815 – 885).

Старослов'янська мова. Глаголиця і кирилиця.

Старослов'янська мова є найдавнішою літературною мовою слов'ян. На

цю мову в другій половині IX ст. були зроблені переклади канонічної
літератури (Новий Завіт, псалтир, повчання, житія святих) із грецьких
оригіналів. Історична обстановка склалася так, що моравському князю
Ростиславові, щоб протидіяти латино-німецькому духівництву, яке було
провідником впливу імператора Священної Римської імперії германської
нації у Великоморавському князівстві, стала необхідною підтримка Візантії.
У 863 р. Ростислав направив до Константинополя посольство з метою
отримати для своєї країни проповідників, що користалися б слов'янською
мовою. Візантійський імператор Михайло III у відповідь на звертання князя
послав у Моравію місію, на чолі якої були поставлені два брати, Костянтин
(у чернецтві Кирило) і Мефодій, що добре знали слов'янську мову. Ведуча
роль у цій місії належала молодшому брату Костянтинові, котрий був
видатним ученим свого часу і досвідченим дипломатом. При цьому
Костянтин ще до від'їзду в Моравію склав слов'янську абетку і приступив до
перекладів на слов'янську мову. Основою цієї книжкової мови могла бути
мова македонських слов'ян IX ст. (Салоніки, де, як припускають, народилися
брати, розташовані в Південній Македонії). Однак цілком можливим є
знайомство братів також і з мовою прибулих моравців. Рукописів
старослов'янською мовою, які б відносилися безпосередньо до періоду
перекладу Кирилом і Мефодієм Біблії, тобто IX ст., до нас не дійшло.
Найдавніші старослов'янські рукописи відносяться до X – XI ст.
Костянтин і Мефодій ввели в Моравії в церковне богослужіння слов'янську
мову і слов'янську писемність. Їм довелося витримувати тривале
протистояння з німецьким духівництвом, що противилося введенню
слов'янської мови в церковний ритуал. З 885 р., після смерті Мефодія,
німецьке духівництво, яке підтримував князь Святополк, що змінив
Ростислава, узяло верх, і богослужіння як і раніше стало виконуватися
латинською мовою. Учні Мефодія були вигнані з Моравії і знайшли
притулок у Болгарії і Хорватії. Однак слов'янська писемність продовжувала
вживатися в деяких монастирях Чехії і Моравії і пізніше, про що свідчать
деякі пам'ятники старослов'янської мови моравського походження. Відомості
про творців словянської писемності містяться в життєписах “Житіє Кирила”
та “Житіє Мефодія”, атрибуція авторства яких не є стовідсотковою. Проте
більшість дослідників схильні вважати їх автором Климента Охридського,
їхнього учня та видатного перекладача.

КЛИМЕНТ ОХРИДСЬКИЙ (?)

Житіє Костянтина
(фрагменти)

ХІV. Коли так Філософ радувався в Бозі, знову інша справа прийшла й труд
не менший першої. Адже Ростислав1, князь моравський, з Божого наущання
раду радив з князями своїми та мораванами, а по тому послав до цесаря
Михайла2, кажучи: “Хоча люди наші поганство відкинули й тримаються
закону християнського, немає в нас такого вчителя, щоби нам мовою нашою
виклав праву християнську віру, щоби й інші землі, дивлячись на це,
уподібнилися нам. Так пошли нам, владико, єпископа та вчителя такого. Від
нас бо ж виходить у всі землі добрий закон”.
І цесар, скликавши собор, покликав Костянтина Філософа, повідомив йому
про цю справу й сказав: “Філософе, знаю, що ти втомлений, проте слід тобі
йти туди, бо справу цю ніхто здійснити не зможе, лише ти”. Й відповідав
Філософ: “Тіло моє стомлене, і я хворий, але піду я туди радо, якщо є у них
літери для мови їхньої”. Й сказав цесар йому: “Дід мій, і батько мій, та багато
хто інший шукали їх та не набули, як же я можу їх мати?” 3 Філософ же
мовив: “Хто може записати на воді бесіду й хто захоче набути слави
єретика?”. Відповів же йому знову цесар з дядьком своїм Вардою 4: “Якщо
захочеш, то може тобі іх дати Бог, що дає всім, хто просить без сумніву, й
відкриває тим, хто стукає”5.
Пішов же Філософ і за старим звичаєм став до молитви й з іншими
помічниками. І незабаром відкрив йому їх Бог, що взглядається на молитви
рабів своїх, і тоді склав письмена 6, й почав писати слова Євангелії:
“Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог” 7 і таке
інше. Зрадів же цесар, і уславив Бога із своїми радниками, й послав його з
численними дарами, написавши Ростиславу таке послання: “Бог, який хоче,
щоби кожен прийшов до пізнання істини й досяг більшого достоїнства,
побачивши віру твою та зусилля, сотворив і нині в наші часи – оголосивши
літери для мови вашої – те, що не було дано нікому після перших часів, щоб і
ви були зараховані до великих народів, які славлять Бога своєю мовою. Так
от тобі послали того, кому Бог оголосив їх, мужа чесного та благовірного,
книжника та філософа. Прийми ж дар цей, що цінніше й більше всього
срібла, й золота, і самоцвітів, і всього минущого багатства, й піди з ним
негайно закріпити цю справу та всім серцем шукати Бога. І не знехтуй
загальним спасінням, а подвигни всіх, щоб не лінувалися та ступили на путь
істини, щоби і ти, привівши їх старанням своїм до пізнання Бога, прийняв за
це віддяку в цьому віці і в майбутньому, за всі ті душі, що увірують в Христа
Бога нашого від нині й до скінчання віку, й оставив память по собі в
прийдешніх поколіннях, яко великий цесар Костянтин”8.
XV. Й коли дійшов до Моравії, прийняв Ростислав його з великою честю й,
зібравши учнів, віддав їх йому в науку. І незабаром переклав увесь
церковний чин й навчив їх і утрені, й часам, й обідні, й вечерні, й повечерні,
й тайній молитві.9 Й отверзлися за пророчим словом10 вуха глухих, щоби
почули слова книжні, і ясною стала мова недоріких. І Бог зрадів, коли це
побачив, а диявол був викритий.
Коли ж стало поширюватися Боже вчення, одвічний лихий заздрісник,
диявол, не бажаючи терпіти це добро, увійшов у знадоби свої та став
піднімати багатьох проти святого, промовляючи їм: “Не служить це
прославлянню Божому. Якби було йому це завгодно, то невже не міг би він
так зробити, щоби вони з самого початку, записуючи письменами речення
свої, славили Бога? Але ж він обрав лише три мови, єврейську, грецьку та
латинську, якими належить складати подяку Богу”.11 Говорили ж так
латинські та франкські архієреї з ієреями та учнями і, коли боровся з ними, як
Давид з чужоплемінниками, перемагаючи словами книжними, то назвав їх
триязичниками (та пілатниками), бо Пілат так написав в написі на хресті
Господньому 12...
Таким чином 40 місяців провів у Моравії і пішов висвячувати учнів своїх. 13
Прийняв же його на шляху Коцел, князь паннонський 14, й вельми полюбив
словянські літери, й навчився їм та дав йому до 50 учнів, щоби навчились їм,
і велику шану виявив до нього, і провів його далі. І не взяв ані у Ростислава,
ані у Коцела ні золота, ні срібла, нічого іншого за словом євангельським,
окрім їжі. Лише випросив у обох полонених девять сот та відпустив їх на
волю.
XVI. Коли ж був він у Венеції, то зібралися проти нього латинські
єпископи15, та попи, та чорноризьці, немов ворони на сокола, й підійняли
триязичну єресь, кажучи: “Скажи нам, як ти тепер створив для словян
письмена й навчаєш ним, а їх не набув раніше ніхто інший, ні апостол, ані
папа римський, ані Григорій Богослов, ані Ієронім, ані Августин? Ми ж
знаємо лише три мови, якими належить Бога за допомогою письмен славити:
єврейську, грецьку та латинську.” Відповідав же їм Філософ: “Чи не йде дощ
од Бога однаково на всіх, чи не сяє для всіх сонце, чи не однаково ми всі
вдихаємо повітря? Як же вам не соромно лише три мови визнавати, а всій
решті народів та племен велите бути сліпими та глухими? Скажіть же мені,
навіщо робите Бога немічним, немов неміг би дати народам своє письмо, або
заздрісним, немов нехотів би дати? Ми ж знаємо багато народів, що
володіють мистецтвом письма і складають дяку Богу кожен своєю мовою.
Відомо, що це такі: вірмени, перси, абхази, грузини, согдійці, готи, авари,
турки, хазари, араби, египтяни, сирійці та багато інших. 16 Якщо цього
зрозуміти не бажаєте, то нехай будуть вам суддею слова Книг: Давид навить
волає, кажучи: «Співайте Господові нову пісню, співайте Господові, уся
земля!».17 І знову: «Ликуйте перед Господом, уся земле, радійте й веселітеся,
й псалми співайте!».18 А в іншому місці так: «Уся земля нехай поклониться
тобі, псалми нехай тобі співає, оспівує твоє імя у псалмах». 19 І знову:
«Хваліте Господа, усі народи! Славте його, усі люди!». 20 Та «Хай хвалить
Господа все, що живе». 21 В Євангілії же Йоанн говорить: «Котрі ж
прийняли його – тим даю право дітьми Божими стати, які в імя його
вірують». 22 І знову там же «Та не лише за цих молю, але й за тих, які завдяки
їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в
тобі…». 23 Матей же сказав: «Дана мені всяка влада на небі і на землі. Ідіть,
отже, й зробіть учнями всі народи: христя їх в імя Отця і Сина і Святого
Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож, я з вами по всі дні
аж до кінця віку». 24 І Марко також говорить: «Ідіть же по всьому світу та
проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той
буде спасенний, а хто не увірує, той буде осуджений. А ось чуда, що будуть
супроводжувати тих, які увіруються: Імям твоїм виганятимуть бісів,
будуть говорити мовами новими». 25 Говорить також і про вас: «Горе вам,
книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне!
Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти». 26 І
знову: «Горе вам, учителям закону, бо ви взяли ключ знання! Самі ви не
ввійшли і тим, хто хотіли ввійти, заборонили». 27 Коринтянам же Павло
сказав 28 : «5. Я хочу, щоб усі ви говорили мовами, але ліпше, щоб ви
пророкували; бо більший той, хто пророкує, ніж той, хто мовами говорить,
– хіба що він пояснює, щоб Церква мала повчання. 6. А тепер, брати, якщо б
я прийшов до вас і заговорив мовами, яка вам користь із мене, коли я,
говоривши до вас, не вділю вам ні об'явлення, ні знання, ні пророцтва, ні
науки?
7. Так само воно і з бездушними речами, що дають звук, чи то сопілка, а чи
то цитра: коли не видають із себе різних звуків, як розпізнавати, що
грається на сопілці чи на гуслах? 8. Якже сурма лунає невиразно, хто
приготується до бою? 9. Отак воно і з вами: коли ваша мова не має в собі
ясних слів, як зрозуміти те, що ви говорите? Ви будете на вітер говорити!
10. Є їх чимало, тих усіляких мов на світі, і ні одна з них не позбавлена
значення. 11. Та коли я не розумію значення слів, я буду тому, хто говорить,
чужинцем, і той, хто говорить, буде мені чужоземцем. 12. Тим той ви –
коли вже так їх прагнете, отих духовних дарів, старайтеся їх мати
подостатком на збудування Церкви. 13. Тож, хто говорить мовами, хай
молиться, щоб умів вияснити. 14. Бо коли я молюся мовами, дух мій
молиться, а розум мій без плоду. 15. Що ж, отже, робити? Буду молитися
духом, а й розумом буду молитись. Буду співати духом, а й розумом буду
співати. 16. Інакше бо, коли благословлятимеш духом, – то як проста
людина скаже “Амінь” на твою подяку, коли вона не знає, що ти кажеш?
17. Ти гарно дякуєш, та другий тим не повчається. 18. Дякую Богові моєму,
що я більш усіх вас мовами говорю; 19. але в Церкві волію п’ять слів розумом
моїм сказати, щоб навчити й інших, ніж десять тисяч слів мовами.
20. Брати, не будьте дітьми розумом! Щодо зла, будьте дітьми, а щодо
розуму, то будьте зрілі. Написано в законі: “Чужими мовами й іншими
устами я буду говорити до народу цього, та вони й так мене не
послухають”, – каже Господь. 22. Так що мова знак не для віруючих, а для
невіруючих: пророцтво ж – не для невіруючих, а для віруючих. 23. Якщо,
отже, зійдеться уся Церква разом і всі заходяться говорити мовами, а
ввійдуть якісь неосвічені та невіруючі, то хіба не скажуть, що ви
божевільні? 24. Коли ж усі пророкують, і ввійде якійсь невіруючий чи
неосвічений, його усі викривають, усі судять; 25. Тайни його серця стають
явними, і таким чином, він, упавши ниць на землю, поклониться Богові й
заявить, що Бог є справді поміж вами.
26. Що ж, брати? Коли ви сходитися, а той має пісню, той навчання,
той об’явлення, той мову, той пояснення – все хай буде для збудування! 27.
Коли хтось говорить мовами, нехай буде їх двоє, а щонайбільше троє, і
нехай один пояснює, і то по черзі. 28. Коли ж немає кому пояснити, нехай
мовчить у церкві; нехай собі й Богові говорить. 29. Щождо пророків, то
нехай двох або трьох говорить, інші ж хай розсуджують. 30.А як комусь з
присутніх дано об’явлення, хай він перший мовчить. 31. Бо всі ви можете
один за одним пророкувати, щоб усі навчились і всі були підбадьорені.
32. Духи пророків коряться пророкам, 33. Бо Бог є Бог не безладу, а миру…
39. Тому, брати мої, прагніть пророкування, і говорити мовами не
бороніте, 40. але все нехай діється просто і докладно.». Й знову говорить: «І
щоб всякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця.»
Амінь.» 29 І цими словами й багатьма іншими викрив їх і пішов.
XVII. Коли почув про нього папа римський 30 , то послав за ним. А коли
дійшов він до Риму, то вийшов сам апостолик Андріан 31 назустріч йому із
всіма міщанами, несучи свічки, бо дізнався, що несе він мощі святого
Климента, мученика та папи римського...Папа ж прийняв словянські книги,
освятив та поклав їх у церкві святої Марії, що називається Фатне 32. Співали
ж над ними літургію. А потім наказав папа двом єпископам, Формозі 33 та
Гаудеріху 34, висвятити учнів словянських. А коли висвятили їх, тоді вони
співали літургію в церкві святого Петра 35 словянською мовою, а на другий
день співали в церкві святої Петронелли, а на третій день співалив церкві
святого Андрія, а потім іще у великого вчителя народів, апостола Павла, в
церкві вночі співали святу літургію словянською мовою над святим гробом,
маючи собі на допомогу єпископа Арсенія, одного з семи єпископів 36 , та
бібліотекаря Анастасія. 37 Філософ же із своїми учнями безперестану за це
складав належну дяку Богу...
XVIII. Спіткали ж його муки й почав хворіти. І коли вже багато днів терпів
свою лиху хворобу, побачив якось явлення Боже... Наступного ж дня убрався
в святий чернечий образ й, прийнявши світло до світла, дав собі імя:
Кирило38. І в цьому образі пробув 50 днів...
І таким чином спочив у Господі, а було йому сорок два роки, на
чотирнадцятий день місяця лютого, в індикт 2, в літо від створення всього
світу 6377 39...
Примітки:
1
Ростислав – правитель Великої Моравії, ранньофеодальної словянської держави на території сучасних
Словаччини та Чехії.
2
цесар Михайло – імператор Візантійської імперії Михайло ІІІ
3
Дід Михайла ІІІ – імператор Михайло ІІ (820 – 829), батько Михайла ІІІ – Феофіл ІІ (829 – 842). Невдалі
спроби створення словянської абетки в 20 – 40-их роках ІХ ст. Не випадково почалися з того часу, коли
Візантії вдалося укріпити свою владу над словянським населенням Македонії та Греції, й були повязані з
організацією християнських місій серед цього населення. Прийняття християнства словянами мало міцно
привязати їх до Імперії й покінчити з безперестанними повстаннями словян проти візантійської влади. Тому
пошуки словянської абетки були визнані важливою державною справою. В річищі цієї традиції слід
розглядати й працю Костянтина над створенням словянської абетки, яка розпочалася задовго до прибуття
моравського посольства до Константинополя.
4
Варда – дядько по матері імператора Михайла ІІІ та його соправитель з титулом кесаря, фактично стояв на
чолі Візантійської держави на початку 60-х років ІХ ст. Його особиста участь у підготовці моравської місії –
свідчення того значення, яке приділялося їй у Константинополі.
5
Матей. 7.7; Лука. 11.9.
6
Уявлення про те, що винайдення словянської азбуки було миттєвою справою, результатом Божественного
“навіювання”, є, звичайно, агіографічним шаблоном. Винайдення словянської писемності було, безперечно,
результатом тривалої праці, розпочатої Костянтином та групою його однодумців задовго до приходу
моравського посольства.
7
Цими словами починається текст Євангелії від Йоана. Вибір для першої збірки “Євангелії апракос” –
збірки уривків євангелійних текстів, які розміщаються в тій послідовності, в якій вони читалися під час
церковної служби на протязі року – свідчить про прагнення солунських братів до того, щоби з самого
початку їхня місія служила “освіті” самих широких кіл населення.
8
Костянтин – римський імператор Констянтин І, що припинив переслідування християн та видав едикт про
рівноправство християнства з іншими релігіями; у візантійській традиції – осноположник “християнської”
імперії, зразок ідеального державця.
9
Згадані терміни – назви практично всіх частин церковної служби. Цей перелік підтверджує свідчення, що
Костянтин переклав “весь церковний чин”.
10
Контамінація двох цитат з книги пророка Ісаї (35.5; 32.4). Смисл цього пасажу в тому, що лише після
введення богослужіння словянською мовою місцеве населення змогло сприйняти проповідь християнства.
11
В уста диявола, як видно з подальшого тексту, вкладені заперечення німецького духовенства в Моравії
проти діяльності Костянтина. Точка зору, яку тут викладено, що дяку Богу можна складати лише трьома
мовами – єврейською, грецькою та латинською – склалася на латинському заході, починаючи з VII ст., під
впливом висловлювання Ісидора Севільського, який в своїх “Етимологіях” (кн. ХІ. 13) оголосив згадані три
мови “святими”. При цьому варто мати на увазі, що така крайня точка зору, що звертатися до Бога можна
лише однією з цих трьох мов, була засуджена ще 794 року Франкфуртським синодом франкської церкви.
Рішення синодів початку ІХ ст. підкреслювали необхідність для духовенства проповіді населенню
домашньою мовою й приписувало з цією метою переклад деяких проповідей німецькою мовою. Водночас
людям, що не знають латини, дозволялося молитися Богу рідною мовою. Проте здійснення служби
допускалося лише однією з трьох “священих” мов (Лавровский, 1863: 271). Баварська місія в Моравії
притримувалася цих установок, про що свідчать переклади найбільш вживаних текстів (“Вірую” тощо)
словянською мовою, записаних латинськими літерами. Тобто заперечення німецьких духовних осіб були
спрямовані проти нового способу запису словянських текстів невідомими раніше літерами та проти спроб
Костянтина здійснювати відправу в церкві словянською мовою.
12
Мається на увазі євангелійний текст розповіді про розпяття: “А був над ним і напис грецьким письмом,
латинським і єврейським: “Це – цар Юдейський” (Лука. 23.38.). Уже Ісидір Севільський бачив у цьому
тексті свідчення особливої переваги грецької, латинської та єврейської мов над іншими й зробив посилання
на нього в своїй “Етимології”. В подальшому цей аргумент стає одним з основних на користь визнання
особливого статусу цих трьох “священих” мов.
13
Імена деяких з цих учнів: Горазд, Климент, Наум, Ангеларій та Сава – наводяться в “Житії Климента
Охридського”. Климент, як сказано в “Житії”, був болгарином й прибув у Моравію разом з Костянтином та
Мефодієм, а Горазд був родовитим мораванином.
14
Паннонія – провінція у складі Римської імперії, займала західну частину сучасної Угорщини, північну
частину Сербії, Боснії та Герцоговини, Хорватії та Словенію, а також східну частину Австрії. В латинських
та старословянських текстах ІХ ст. цим терміном позначали лише частину римської Паннонії – землі на
території сучасної західної Угорщини, навколо озера Балатон, які населяли словяни. Ці землі на початку ІХ
ст. входять до складу Східної марки імперії Каролінгів, а 840 року віддаються в лен, а потім (847) – у
спадкове володіння князю Нітри (західна Словаччина) – Прибині, якого великоморавський князь Моймир
вигнав з його словацьких володінь. Центром нового князівства стає заснований Прибином Блатенський град.
Після загибелі Прибина у війні з мораванами князівство перейшло до його сина Коцела.
15
Згадка про “єпископів” у множині свідчить про те, що у Венеції було скликано церковний синод, - мабуть,
щоб розглянути прохання солунських братів про висвячення їхніх учнів.
16
Перелік, наведений Костянтином, включає низку народів Близького Сходу та Закавказзя, які на час
подорожі Костянтина до Риму мали багатовікову письмову традицію, котра дійшла до наших днів –
вірмени, перси, грузини та араби. Крім того в переліку наведені дві мови, які вимерли зараз, але на яких
існувала значна література й спілкувалося значна частина населення: сирійська та коптська (єгипецька).
Крім того з памятників патристики та внаслідок мандрів до Криму Костянтин міг дізнатися про наявність
особливої писемності у готів – союзу германських племен, який вторгся на територію Римської імперії в ІV
ст. З мандрами Костянтина до Хазарії повязана згадка абхазів, котрі включені до цього переліку помилково,
причиною чого, мабуть, стало те, що вони здійснювали богослужіння грузинською мовою. Согдійці –
східноіранська народність, що мешкала в Середній Азії, мали свою писемність на основі арамейської іще в
перші століття нашої ери. В VIII – IX ст. согдійська мова виконувала своєрідні функції міжнародної мови у
спілкуванні між Китаєм та Арабським халіфатом. На основі прилаштування согдійського письма до
тюркської мови не пізніше VI ст. було створено тюркську рунічну писемність, якою до X ст. широко
користувалися народи Центральної Азії, саме до яких відноситься етнонім “тоурки” в переліку. Хазари, які
вийшли з надр Тюркського каганату, користувалися особливим варіантом тюркського рунічного письма. З
перебуванням Костянтина в Паннонії повязана поява в переліку аварів, тюркського народу, який на
території Паннонії у VI - VIІІ ст. створив свою державу – Аварський каганат, що розпалася під ударами
Імперії Карла Великого, з одного боку, і словян, з іншого. Можливо, що залишками аварського письма є
написи, виконані тюркською рунічною писемністю, що були знайдені у Трансильванії на глечиках, проте
цілком вірогідно, що Костянтин мав на увазі жителів Серіру, на території сучасного Дагестану, які називали
себе, за арабськими повідомленнями, аварами й користувалися як письмовою мовою мовою давніх албанців.
Не всі з перелічених Костянтином народів, що мали власне письмо, справляли богослужіння власною
мовою. Якщо народи Близького Сходу – вірмени, копти, сирійці, грузини, араби – мали власну літургічну
мову, то в краях, що лежали далі на схід, справи були не так. Хоча письмова традиція персів сягає іще часів
Ахеменідів, проте літургія в нестореанській церкві Ірана відправлялася сирійською мовою. І хоча відомі
переклади християнських творів согдійською та давньотюркською, проте літургічних текстів серед них не
знайдено.
17
Псалтир. 95.1.
18
Псалтир. 97.4.
19
Псалтир. 65.4.
20
Псалтир. 116.1.
21
Псалтир. 150.6.
22
Йоан 1.12.
23
Йоан 17.20 – 21.
24
Матей. 28.18 – 20.
25
Марко. 16. 15 – 17.
26
Матей. 23.13.
27
Лука. 11.56.
28
Тут починаэться велика виписка з Першого послання апостала Павла до Коринтян (14. 5 – 33, 38 – 40).
29
Послання апостола Павла до Филипян. 2.11.
30
Римський папа – Микола І. Запрошення братів до Риму надійшло, мабуть, після того як папі стало відомо
про переговори Костянтина з венеційським синодом.
31
Апостолик Адріан – наступник апостолів, тобто папа Римський Адріан ІІ. Папа Микола І, який викликав
братів до Риму, помер 13 листопада 867 року, тому зустрічав їх новий папа Адріан ІІ, який вступив на
престол 14 грудня 867 року
32
Це грецьке слово означає “яслі”, очевидно, мається на увазі відома римська церква Св. Марії, зараз церква
Санта Марія Маджиоре.
33
Формоза - єпископ Порто, один з основних знавців східної політики в папській курії, в 866 році –
папський легат в Болгарії.
34
Гаудеріх – єпископ Веллетрі, впливовий радник кількох римських пап у другій половині ІХ ст.
35
Церква святого Петра – знаменитий собор святого Петра, головний храм католицької церкви, де, за
переказами, поховано останки апостола Петра.
36
Арсеній, єпископ Орто, член постійної ради при папі з семи єпископів найбільш близьких до Риму
діацезій, з якої з часом виникла колегія кардиналів.
37
Анастасій, племінник Арсенія, бібліотекар, тобто голова папського архіву та канцелярії, великий знавець
грецької мови та літератури, видатний перекладач, який латиною переклав низку грецьких хронік та житій
святих, через його руки на протязі кількох десятиліть пройшла вся папська кореспонденція з Візантійською
імперією (Голенищев-Кутузов, 1972: 160 – 63). В посланні Анастасія Карлу Лисому (лютий 875 р.)
згадується про те, як папський бібліотекар був присутнім в Римі на бесідах, під час яких Костянтин
знайомив представників освічених верхів римського суспільства з творами грецького теолога кінця V ст.
Діонісія Ареопагіта. В цьому посланні Анастасій називає Костянтина “великим мужем та вчителем
апостольського життя”. Згадки про Костянтина зустрічаються і в інших творах Анастасія: в його передмові
до перекладу діянь константинопольського собору 869 – 870 років, де Костянтин характеризується як “ муж
великої святості”, та в посланні Гаудеріху, де Костянтина названо “найвченішим мужем”. Ці оцінки тим
більш знаменні, що належать перу одного з найосвіченіших представників пізньокаролінгської культури
Заходу.
38
За традицією, той хто постригається в ченці, приймав інше імя, яке починалося з тієї самої літери, що й
попереднє. Імя Кирило Костянтин, мабуть, прийняв на честь Кирила Олександрійського, знаменитого
грецького теолога першої половини V ст.
39
Згідно вересневого літочислення, яке було прийняте у Візантії, смерть Костянтина слід датувати лютим
869 року.
(На базі коментаря Флорі Б. Н, наведеного в “Сказании о начале славянской
письменности)

КЛИМЕНТ ОХРИДСЬКИЙ (?)

Житіє Мефодія
(фрагменти)

ІІ. Після ж їх всіх Бог милостивий, що хоче, щоби кожна людина спаслася й
досягла пізнанням істини 1, в наші часи заради народу нашого, про якого
ніхто й ніколи не турбувався, подвигнув на добру справу вчителя нашого,
блаженного Мефодія...
Був же він з обох боків не із незнатного роду, а з славного і чесного,
відомого спочатку Богу, та цесарю, та всій Солунській землі 2, що показував
і його зовнішній вигляд. Тому й перші вельможі, що любили його з
дитинства, розмовляли з ним як з рівним, доки цесар, дізнавшися про
жвавість його розуму, дав йому правити словянським князівством 3, скажу
я, немов передбачав, що пошле його до словян як вчителя та першого
архієпископа, щоби навчився всім словянським звичаям та потрохи до них
призвичаїївся.
ІІІ. Коли ж провів у тому князюванні багато років 4 і побачив численні
безладні збентеження цього життя, то змінив прагнення до земної пітьми
на думки про небо5, бо не хотів свою благородну душу бентежити тим, що
не залишається на віки, й, знайшовши слушний час, відмогся від князівства й
пішов на Олімп6, де живуть святі отці, постригся й убрався в чорні ризи 7. І
слухався з покорою, і виконував усі правила чернечого життя, віддаючись
читанню книг.
V. Трапилося ж в ті дні, що Ростислав, князь словянський, із Святополком 8
послали з Моравії до цесаря Михайла, кажучи так: “Ми милістю Божою
здорові, й прийшло до нас багато вчителів від італійців, і від греків, і від
німців, і вчать нас по-різному, а ми, словяни, люди прості, і немає у нас
нікого, хто б наставив нас істині та дав нам знання. Отож-бо, добрий
владарю, пошли до нас такого мужа, який нас наставить всякій правді”.
Тоді цесар Михайло сказав філософу Костянтину: “Чи ти чуєш, Філософе,
ці речення? Ніхто інший зробити цього не зможе, окрім тебе. Ось даю тобі
дари великі й іди, взявши з собою брата свого ігумена Мефодія. Адже ви
солунці, а солунці всі чисто говорять словянською мовою”.
Тоді не сміли відмовитися ані перед Богом, ані перед цесарем за словом
святого апостола Петра, як той сказав: Бога бійтеся, цесаря шануйте9. Але
вислухавши про цю велику справу, стали молитися і з іншими, хто був тих
самих думок, як і вони. І тут явив Бог Філософу словянське письмо. І той,
швидко створивши письмена й склавши з них бесіду євангельську, відправився
до Моравії, взявши з собою Мефодія. І почав він знову, з покорою слухаючись,
служити Філософу й вчити разом з ним. А коли минуло три роки,
повернулися з Моравії, навчивши учнів.
VI. Коли дізнався про таких мужів апостолик Миколай, то послав за ними,
бо хотів їх бачити, як ангелів Божих 10 , й освятив учення їхнє, поклавши
словянську Євангелію на вівтар собору святого Петра Апостола. Й
висвятив у попи блаженого Мефодія.
Було ж багато певних людей, що обмовляли словянські книги, кажучи, що
не годиться жодному народові мати свої літери, окрім євреїв, греків та
латинців, згідно напису Пілата, яку він написав на христі Господньому.
Апостолик же прокляв їх, назвавши пілатниками та триязичниками, а
одному єпископові, який був хворий тим же недугом, звелів висвятити із
учнів словянських трьох в попи, а двох у читців...
Х.... Трапилося ж тоді, що моравани, впевнившися, що німецькі попи, які
жили поміж ними, не хотіли їм добра, а умишляли зле проти них, прогнали їх
всіх11, а до апостолика послали: “Як раніше отці наші прийняли хрещення від
святого Петра 12, то і нам дай Мефодія, архієпископа та вчителя”.
Й відразу послав його апостолик. І тоді прийняв його князь Святополк зо
всіма мораванами, доручив йому всі церкви й духовних у всіх градах.
З того дня почало сильно рости вчення Боже, а духовні стали множитися
у всіх градах, а погани – вірити в істиного Бога, відмовляючись від своїх
хибних поглядів. Тим більше, що й моравська країна почала розширювати
свої межі у всі сторони 13 й перемагати ворогів своїх, не потерпаючи від
невдач, як і вони самі завжди розповідають...
XV. Потім же відкинув усі тривоги мирські й возложив журбу свою на Бога.
Раніше ж іще, посадивши з учнів своїх двох попів скорописців, переклав
швидко й повністю всі книги Біблійні, крім Маккавеїв, з грецької мови
словянською 14, за шість місяців, розпочавши в березні й до двадцять
шостого жовтня 15. Закінчивши ж, склав достойну дяку й славу Богу, який
дав йому таку благодать та щастя. І возніс святий підношення тайне з
кліросом своїм, відсвяткувавши память святого Дмитра 16 . Адже лише
Псалтир та Євангелію з апостолом та вибраними службами церковними
переклав спочатку з Філософом 17. Тоді ж і номоканон, що означає правило
закону, й книги отців переклав 18.
Примітки:
1
Перше послання до Тимофія. 2.4.
2
Солунь – Фессалоніка, сучасні Салоніки, в ІХ ст. одне з провідних міст
Візантійської імперії.
3
У Похвальному слові наводиться інша версія цього місця: «воєводський сан
прийнявши, побув на ньому недовго», а у Проложному Житії Мефодія
указаний термін 10 років.
4
Цитата з панегірика Григорія Богослова Афанасію Александрійському.
5
Те, що Мефодій пішов з архонтів, мабуть, пов’язане з убивством
покровителя сім’ї Кирила та Мефодія логофета Феоктиста.
6
Один з основних центрів візантійського чернецтва.
7
Мефодій – чернече ім’я святого, його світське ім’я нам невідоме. Можна
лише припустити, що воно починалося з літери М.
8
Ростислав – правитель Великоморавської держави. Святополк – його
племінник, в кінці 60-их років удільний князь, пізніше правитель
Великоморавської держави (871–894). У “Житії Костянтина” ініціатором
посольства виступає Ростислав “із своїми князями”. Висунення на передній
план у “Житії Мефодія” Святополка повязане з боротьбою учнів Мефодія з
німецьким духовенством у середині 80-их років ІХ ст. У цій боротьбі, для
результатів якої позиція моравського державця мала велетенське значення,
було важливим нагадати Святополку, що Мефодій прийшов до Моравії на
його власне прохання.
9
Перше послання Петра. 2. 17.
10
Внесення автором “Житія Мефодія” слів “бо хотів їх бачити, як ангелів
Божих” мало свідчити про саму високу оцінку діяльності солунських братів
папським престолом.
11
Про припинення діяльності німецького духовенства в Моравії йдеться
також і в петиції баварських єпископів до папи Іоанна ІХ (бл. 900 р.), де ці
події пов’язуються із вигнанням з Моравії німецьких графів, які управляли
моравськими землями. Це співпадіння дозволяє пов’язувати повідомлення
“Житія Мефодія” з повстанням мораван проти німецьких феодалів, які
загарбали Велику Моравію. Повстання мало своїм наслідком те, що вже на
кінець 871 року німецьких феодалів було вигнано з території Велико
моравської держави, на чолі якої став Святополк.
12
Сенс цієї згадки про святого Петра не цілком ясний, адже християнська
традиція не знає жодних згадок про діяльність апостола Петра в Паннонії чи
інших балканських провінціях Римської імперії. Можливо, таким чином
сформульовано тут посилання на те, що єпископії Іллірика раніше
безпосередньо підпорядковувалися папському престолу.
13
Ідеться про успішні походи Святополка після миру в Форггеймі між
Великою Моравією та Східнофранкським королівством (874 р.) на сусідні
слов’янські язичницькі племена. Унаслідок цих походів межі
Великоморавської держави істотно розширилися на північ та схід.
Завоювання супроводжувалося розвитком християнських місій на
приєднаних територіях.
14
Крім “Житія Мефодія”, запис про переклад біблійних книг міститься і у
“Проломному житії Костянтина та Мефодія”, де читаємо «преложи вься 60
книгъ Ветхааго и Новаго закона от грьчьскаго в словеньскыи». Повідомлення
про переклад Мефодієм біблійних книг, яке співпадає із записом
“Проломного житія”, міститься також і у вступному слові до “Небес” Іоанна,
екзарха Болгарського – болгарського письменника кінця ІХ – початку Х ст.
Ці додаткові дані дозволяють уточнити уявлення про обсяг перекладацького
доробку Мефодія. Очевидно, він переклав лише так звані “канонічні” книги
(33 книги Старого Заповіту та 27 – Нового заповіту) і залишив без перекладу
так звані “апокрифічні” книги Старого Заповіту, як Мудрости, книги
Макавеїв, Товита, Юдити та інші. Переклад Біблії, виконаний Мефодієм, не
зберігся.
15
Як видно з простого підрахунку, період часу з березня до кінця жовтня
складає не шість, а вісім місяців. Розходження пояснюється тим, що невірно
було витлумачено знак глаголицею при передачі його кирилицею. У
джерельному тексті Житія Мефодія глаголицею стояла буква “зело”, числове
значення якої було 8, але копіїст, що переписував Житіє кирилицею, не
врахував відмінності між глаголичною та кирилівською цифрою і вжив ту ж
саму літеру – s, числове значення якої в кирилиці було 6. Пізніше інший
переписувач замінив позначення числа літерою на його словесне позначення,
так і зявилося перекручення шестию замість осмию (Restar, 1913). Природно,
що ту ж саму помилку слід вбачати не лише у підрахунку місяців, але й днів
«до дьвою десятоу и осмию дне». Нещодавно у цьому ж ХV розділі
американським дослідником Р. Матієсеном була виявлена іще одна помилка
такого ж роду: замість «два попа скорописця» слід читати – три, адже слово
скорописьця стоїть не в очікуємій формі двоїчного числа, обумовленого
чисельником дьва, а у формі знахідного відмінка множини. Таким чином, не
за пів-року з двома помічниками, а за 8 місяців з трьома дуже досвідченими
скорописцями Мефодій здійснив переклад біблійних книг (Иванова, 1976).
Деякі дослідники висловлювали сумнів у тому, що така велетенська за
обсягом робота, як переклад 60 біблійних книг могла бути виконана за такий
короткий термін. Проте варто враховувати, що низка біблійних книг
(Євангелія, Апостол, Псалтир) були перекладені ще на перших етапах
діяльності моравської місії. Тоді ж значна частина текстів Старого Заповіту
була перекладена братами словянською мовою у складі Паримейника (тобто,
тієї його частини, яка необхідна при богослужінні). Таким чином Мефодію
належало лиже завершити розпочату роботу.
16
Мається на увазі Дмитрій Солунський – патрон Солуні, рідного міста
Костянтина та Мефодія.
17
18
 (Укладено на базі коментаря Флорі Б. Н, наведеного в “Сказании о начале
славянской письменности)

У Болгарії створилися сприятливі умови для розвитку слов'янської

писемності. Видатним письменником і слов'янським просвітителем став
учень Мефодія – Климент Охридський (Величський чи Словенський), один з
основоположників стародавньої болгарської літератури, який у Македонії і
південно-східній Албанії (біля Охридського озера) створив охридську
літературну школу, що нараховувала багатьох учнів і займалася перекладами,
а також написанням релігійно-дидактичних творів з елементами
громадянської і філософської проблематики.
У період правління царя Сімеона (893 –927 рр.) центр слов'янської
писемності перемістився на схід Болгарії, у її тодішню столицю Преслав.
Перші старослов'янські пам'ятники були написані глаголицею, що
створив, як припускають, Костянтин на основі грецького мінускульного
(скорописного) письма IX ст. з додаванням деяких букв з інших східних
алфавітів. Поява кирилиці, що йде від грецького статутного (урочистого)
письма, зв'язують з діяльністю преславської школи книгарів [ Кондрашов,
1986:43]. Цілком можливо, що до цього часу грецькі букви вживалися
слов'янами без упорядкованності, як повідомляє про це болгарський
письменник X ст. Храбр Чорноризець.

“ПРО ПИСЬМЕНА” 1 ЧОРНОРИЗЬЦЯ ХРАБРА 2

(фрагменти)
І. Отож раніше словяни, коли були поганами, не мали письмен, а читали та
гадали за допомогою рис та різьби 3.
ІІ. Коли ж христилися, то пробували записувати словянську мову римськими
та грецькими письменами, без порядку 4. Але як можна добре записати
грецькими літерами: “Бог” чи “живот”, чи “s ло”, чи “црыкы” або
“чаание”, або “широта”, або “юдь”, або “жд”, або “юность”, або “язык”
та інші подібні цим слова 5. І так було тривалий час.
ІІІ. Потім же Бог людинолюбець, котрий порядкує всим і не залишає роду
людського без знання, а всіх приводить до пізнання та спасіння, помилував
рід словянський і послав їм святого Костянтина Філософа, названого в
постризі Кирилом, мужа праведного та істинного. І створив він для них
тридцять письмен та вісім 6 , одні за зразком грецьких письмен, інші ж у
відповідності із словянською мовою.
З першої літери почав, як в грецькій азбуці: адже вони починають з
“альфи”, а він з “аз”. Таким чином обидві починаються з “аз”. І як ті
створили азбуку, наслідуючи єврейським письменам, так і він грецьким...
VI. Другі ж кажуть: Навіщо потрібні словянські письмена? Адже не
створив їх ані Бог, ані апостоли, й не існують вони споконвіків, як єврейські
та римські та грецькі, що існують одвічно й угодні Богу. А інші вважають,
що письмена створив сам Бог. І самі не знають, що кажуть, окаянні, немов
би Бог повелів, щоби книги були лише трьома мовами, як написано в
Євангелії: “ і був над ним і напис грецьким письмом, латинським і
єврейським” 7 , а словянською мовою там не було, а тому й словянські
письмена не від Бога.
Що повідіємо, або що скажемо таким безумцям? Все ж скажемо від
святого Писання, як навчилися, що все по черзі йде від Бога, а не один раз.
Спочатку не створив Бог ані єврейської мови, ані грецької, ані римської, а
сирійську, якою говорив і Адам 8 , а потім від Адама до потопу й від потопу
до того часу, коли Бог розділив мови при побудові Вавилонської вежі, як
сказано в Святому Письмі 9. І коли були розділені мови, то як розподілені
були мови, так само було розподілено поміж різними народами побут і
звичаї, статути та закони та знання: єгиптянам випало землемірство, а
персам, халдеям та ассирійцям – звіздарство, волхвування, лікування, чари
та всі знання людські, євреям же – святі книги, в яких написано як Бог
створив небо та землю, та все, що на ній, і людину, і все по черзі, як
написанов святому Письмі, а грекам – граматика, риторика, філософія 10.
VII.11 Але перед цим не було у греків письмен для власної мови, а записували
свою мову фінікійськими письменами. І так було багато років. Потім же
прийшов Паламед і, починаючи з “альфи” та “бети”, знайшов для греків
лише шістнадцять літер. Кадм з Мілету додав до них ще три літери. І
таким чином на протязі багатьох років писали девятнадцятьма літерами.
А потім Симмонід знайшов і додав дві літери, а тлумач Епіхарм знайшов ще
три літери, й склалося їх 24. Через багато років Діонісій Граматик знайшов
шість двоголосних, а потім інший – пять, а іще один – три цифри 12.
І таким чином багато людей за багато років ледве зібрали 30 та 8
письмен. Потім же, коли пройшло багато років, за Божим наказом
знайшлося 70 мужів, які переклали Святе Письмо з єврейської мови грецькою
13
. А для словян один святий Костянтин, в постризі названий Кирилом, й
письмена створив, й книги переклав за нечисленні роки: а вони – в багатьох
за багато років: семеро їх створили письмена, а сімдесят – переклад. І тому
ще словянські письмена більш святі й більше заслуговують на шанування, бо
створив їх святий муж, а грецькі – поганини елліни.
VIII. Якщо ж хтось скаже, що справа його не досконала, бо її іще й тепер
дороблюють, то на ці слова така відповідь: так і грецькі твори багато
разів доробляли Аквіла та Симмах і по тому багато інших 14. Бо легше потім
доробляти, аніж спочатку створити.
IX. Адже якщо спитати книжників грецьких, кажучи: хто створив вам
письмена, чи книги переклав, і коли, то мало хто серед них це знає. Якщо ж
спитаєш словянських книжників, хто вам письмена створив, чи книги
переклав, то всі знають, й відповідаючи, говорять: святий Костянтин
Філософ, названий Кирилом, він і письмена створив, і книги переклав, і
Мефодій, брат його. Адже ще живі ті, хто їх бачив. І якщо спитати за яких
часів, то знають і скажуть, що за часів Михайла. Цесаря грецького, і
Бориса, князя болгарського, і Ростислава, князя моравського, і Коцела, князя
блатенського, в літо ж від створення світу 6363 15.
Х. Є й інші відповіді, про що скажемо в іншому місці, а зараз немає часу.
Такі знання, браття, дав бог словянам, а йому слава та честь та влада нині
та завжди та до віку віків. Амінь.
Примітки:
1
В різних списках назва памятника дається по-різному: “Чорноризьця
Храбра відповіді про письмена”, “Сказання як склав святий Кирило словянам
письмена” тощо. Але наведена назва міститься в найстарішому відомому
списку памятника – Лаврентієвському від 1348 року.
2
В розумінні слів “чорноризьця Храбра” поміж дослідників не існує
загальної думки. Одні вважають, що Храбр – особисте імя, другі – що це
прикметник “хоробрий”, треті – що Храбр є псевдонімом, і ці треті
приписують трактат то Клименту Охридському, то Науму, то Іоану Екзарху,
то царю Симеону, то брату царя Бориса “чорноризьцю” Доксу.
3
“риси” та “різьби” (“черты» и «резы») , ймовірно, якісь різновиди
пиктографічного письма, відомого також й іншим народам на ранній етапах
їхнього розвитку.
4
Храбр має на увазі, що ці письмена використовували, не прилаштувавши їх
до особливостей словянської мови. “Римські письмена” – латинський
алфавіт. Повідомлення Храбра про спроби словян після прийняття
християнства використовувати для запису текстів словянською мовою
латинські літери підтверджуються текстологічним та філологічним аналізом
“Фрейзінгенських уривків” - рукопису другої половини Х ст., який містить
записи молитв словянською мовою латинськими літерами. Клагенфуртський
рукопис середини XV ст. містить копії латинськими літерами словянських
текстів молитв – Отче наш, Вірую та Ave Maria, які є перекладом відповідних
німецьких текстів VIII – початку IX ст., здійснених вірогідно в Хорутанії –
словянському князівстві, що знаходилося на тнриторії сучасної Австрії.
Записи словянських текстів одними грецькими літерами зараз невідомі, проте
це повідомлення Храбра є цілком ймовірним, бо з першої половини ІХ ст.
грецьке письмо отримує значне поширення на території Першого
Болгарського царства.
5
Ця фраза Храбра має важливе значення для розуміння напрвленності всього
тексту. Її сенс полягає в тому, що в грецькій абетці відсутні літери для
передачі деяких специфічних для словянської мови звуків, а умовна передача
їх окремими грецькими літерами чи їхніми сполученнями була хибною, бо
їхнє фонетичне звучання не відповідало фонетиці звуків, які передавалися. І
мабуть, Храбр виступає проти такої практики, яка, вочевидь, була ще
реальністю (Флоря, 1981: 176).
6
Інші джерела, в яких описується історія створення словянської абетки, як
наприклад, Абеткова молитва Костянтина Преславського, нараховують 36
літер. Очевидно, абетка, про яку веде мову Храбр, містила додаткові літери
для позначення звуків специфічних для західних словян.
7
Мається на увазі напис на хресті, на якому, за переказами, було розпято
Ісуса (Лука. 23.38.; Йоан. 19.19 – 20).
8
Твердження про те, що першою мовою, якою говорив Адам, була сирійська
мова, веде свій початок від тлумачення на книгу Буття візантійського
письменника V ст. – Феодорита Кіррського.
9
Мається на увазі біблійна розповідь про розподіл мов (Буття. 11. 1 – 9).
10
Передік “наук”, що є належністю окремих народів, читається подібно з
незначними відмінностями у “Спогадах Климента” – апокрифічному
памятнику ІІ ст. н. е., що зявився в Сирії та приписувався римському папі
Клименту, у творі Феодорита Кіррського “Лікування геллінських
пристрастей”, в хроніці Георгія Амартола.
11
Текст від слів “Але перед цим...” до слів “... й склалося їх 24” запозичено
Храбром з схолії до граматики Діонісія Фракійського з певними
скороченнями.
12
Вказані слова не мають паралелій в тексті грецьких граматичних
посібників. Правда, в граматиці Діонісія є перелік шости “двоголосних” –
дифтонгів, проте в ній зовсім не вказується, що ці дифтонги були винайдені
Діонісієм. Про осіб, які займалися удосконаленням грецької абетки після
Діонісія, за енергійним висловлюванням Ягіча, “насправді й згадки не може
бути”. На думку цього дослідника, дана фраза трактаку є вигадкою Храбра,
якому було потрібно, щоб число творців грецького алфавіту дорівнювало
семи.
13
Мається на увазі переклад біблійних книг Старого Заповіту грецькою
мовою, здійснений згідно переказам 72 єврейськими книжниками на
замовлення Птоломея ІІ Філадельфа. Хоча перекладачів було 72, в подальшій
традиції цей грецький переклад біблійного тексту отримав назву перекладу
“70 тлумачників” (Септуагінта). Знайомий з цією назвою Храбр зробив
висновок, що перекладачів було 70.
14
У розумінні тексту даного розділу немає єдності. На думку одних
дослідників, Храбр відповідає на закиди в тому, що створений Костянтином
(Кирилом) алфавіт не повністю відповідає словянській фонетиці і тому
потребує виправлень та доповнень; на думку інших, – йдеться про
недосконалість здійснених Костянтином (Кирилом) перекладів біблійних
текстів, що вимагало нових перекладів. Відповідь на цю дилему дає, як
здається, заключна частина розділу, де на ці докори Храбр відповідає, що і у
греків Аквіла та Симмах переробляли роботу своїх попередників. Аквіла та
Симмах не займалися удосконаленням грецького алфавіту, а відомі як автори
виконаних у ІІ ст. н. е. перекладів книг Старого Заповіту, здійснених для тих
кіл, які Септуагінта не задовільнала. Тим самим посилання на Аквілу та
Симмаха свідчить про те, що в даній частині трактату Храбр відповідає на
докори на адресу здійсненного Кирилом та Мефодієм перекладу біблійних
текстів.
15
Очевидно, 863 рік н. е.
 (Укладено на базі коментаря Флорі Б. Н, наведеного в “Сказании о начале
славянской письменности)

Тут доречно буде навести слова Романа Якобсона із статті The Kernel of
Comparative Slavic Literature (1953) («Основи словянського порівняльного
літературознавства»).
«Традиція Кирила та Мефодія – це не лише збереження стародавньо-
церковнослов’янського спадку в мові та стилі, не лише продовження поміж
слов’янами стосунків, які ґрунтуються на вірності цьому спадку; це ще й
ідеологічна спадщина, що є тісно пов’язаною з проблемою мови. Моравська
місія пропагувала рівні права для всіх народів та рівну цінність їхніх мов,
перш за все вимагаючи визнання незалежності своєї власної слов’янської
нації та мови. Оскільки на середньовічній шкалі цінностей літургія
символізувала вершину, то й право виконувати богослужіння рідною мовою
символізувало право також і на всю решту цінностей. Культура в цілому, і в
першу чергу літературні творчість, тим самим набувала національного
характеру.
Ця ідеологія, яка відкидала концепцію будь-яких привілейованих народів
та мов, повністю панувала протягом стародавньоцерковнословянського
періоду в Моравії, Богемії та Болгарії, а на Русі вона збереглася настільки,
що св. Стефан Пермський (1340–1396) свідомо наслідував прикладу
слов’янських апостолів, коли цілковито свідомо створив нову абетку для
зирян і переклав Євангелію та літургію їхньою мовою. Його молодший
сучасник і біограф Єпіфаній Премудрий (помер 1420 року) добре відчував цей
зв’язок і порівнював Стефана з св. Кирилом, підхопивши п’ятисотлітньої
давності аргумент Чорноризця Храбра, який звеличував слов’янську абетку
за те, що вона була «створена одним святим мужем», в той час як грецька
абетка створювалася багатьма поганами. Єпіфаній оцінював досягнення
Стефана навіть ще вище, бо Кирилу допомагав його брат Мефодій, а у
Стефана «не було іншої помочі, крім Божої».

Стефан Пермський

Стефан Пермський (у миру Степан Храп) – святий. Народився близько

1340 р. у Великому Устюгу. Його мати Марія була комі-зирянкою, батько
Симон – руським. Супроводжуючи батька (сільського дячка) до храму,
Стефан вивчився церковному співу і . зосередив свою увагу на мові зирян
(тодішня назва комі), на якій говорило майже все місцеве населення.
Ще в ранньому дитинстві Стефана устюжанин св. Прокіп юрод йому,
що він буде просвітителем «пермського народу» (тобто угро-фінських
народів північного сходу Європейської Росії). Під впливом цього пророцтва
він переселився до Ростова і вступив до монастиря св. Григорія Богослова,
щоб приготуватися до місіонерського служіння. Це був час просвітницької
діяльності св. Сергія Радонежського, який скоро став другом Стефана.
Бажання молодого аскета послужити як місіонер народу пермському було
всіма схвалене.
Щоб користуватися Священним Писанням і творіннями отців церкви,
Стефан вивчив грецьку мову. Він скоро зрозумів, що успіх проповіді серед
зирян не буде забезпечений, якщо він не знатиме зирянської мови. Скоро він
оволодів цією мовою настільки, що приступив до перекладу нею
богослужіння православної церкви. Для складання зирянської азбуки Стефан
скористався грошовими значками зирян, які вони вирізували на тонких
чотирикутних паличках (паси). Відвідавши Устюг, Стефан переконався у
спроможності зирян засвоїти нові поняття і правила життя на їх власній мові.
Стефан відправився до Москви, де благословенням митрополита
Алексія і був поставлений в пресвітери. Великий князь Дмитро Донськой дав
йому охоронну грамоту. У 1379 р., у віці 40 років Стефан попрямував в
пермські землі і вже не повернувся до Ростова, якого досі шанують його
святителями ростовськими.
По Північній Двіні і Вичегді Стефан досяг Котласу і почав
проповідувати християнське . Його зустріли украй вороже. Намітали багаття
дрів, його самого обкутали соломою, щоб спалити; але ніхто не посмів
підійти до нього із засвіченою лучиною. Його покірливий вигляд і
безстрашність обеззброїли язичників, і вони самі стали проситийого
проповідувати їм. Скрізь, де бував Стефан, він будував церкви і каплиці,
знищуючи поганські кумирні. Проповідь у і в Усть-Вимі, де ним знищена
була обожнювана береза, загрожувала йому смертю, але тут була споруджена
перша у краю церква.
Стефан був ще кілька разів в Москві і в 1383 р. став першим єпископом
нової Пермської єпархії. Помер він 26 квітня 1396 р. (4 травня за н. ст.) в
Москві і похований церкви Спаса на Бору; у цей день російська православна
церква відзначає його пам'ять. Канонізований в 1549 р. Діяльність Стефана
Пермського сприяла пермських земель до Великого князівства
Московського. Св. Стефан зображений на пам'ятнику «Тисячоліття Росії» у
Новгороді (1862). …Його житіє (http://www.krotov.info/acts/14/perm_rus.html)
складене Єпіфанієм Премудрим, що особисто знав Стефана.

ЄПІФАНІЙ ПРЕМУДРИЙ
Слово про житіє і вчення святого отця нашого Стефана, єпископа
Пермського

Преподобний отець наш Стефан родом був русин, із слов'янського народу,

з північної землі, званої Двинською, з міста Устюга. Був він сином одного
христолюбця, вірного християнина, на ім'я Сімеон, клірика великої соборної
церкви Святої Богородиці, що в Устюзі. Мати його була християнкою, на
ім'я Марія. Ще дитиною, з малоліття відданий він був вчитися грамоті, і всю
грамоту вивчив так, що через рік читав канони і став читцем у соборній
церкві. Багатьох однолітків він перевершував пам'яттю, дотепністю і
швидкістю думки, у навчанні досяг успіху, ріс отроком розсудливим,
зростаючи розумом душевним, тілом і благодаттю. До дітей, що гралися, не
підходив. Тих, хто суєтним займався і за марним гнався, не слухав, і не грав з
ними. Від дитячих звичаїв і ігор, вдач відвертався, і вправлявся лише в
славослів'ї Бога, і грамотою займався, а також вивченням книг. Та швидко з
Божою допомогою багато що спіткав, завдяки природній гостроті розуму.

Навчився в місті Устюзі всій граматичній премудрості і силі. Коли ж

виріс в невинності, і чистоті, і цнотливості, і багато книг прочитав Старого і
Нового Завіту, то через них поглянув на життя цього світу, короткочасне, як
річковий потік або як цвітіння трав. Як говорить апостол: "Усяка плоть – як
трава, і всяка слава людська – як барви на траві: засохнула трава, і барва її
зникає; а от слово Господнє перебуває довіку" ; і як в святих Євангеліях
Господь говорить: "Якщо хто залишить батька й мати, дружину і дітей,
братів і сестер, будинки і майно, Ім'я заради Мого, сторицею прийме і вічне
життя успадковує" . Прийшла до нього Божа любов, і залишив він Вітчизну і
все майно; отрок цей був прикрашений всіма , і ріс в страху Божому. І ще
молодим присвятив свою юність Богові, ще в підлітковому віці постригся в
ченці в місті Ростові, в монастирі святого Григорія Богослова, що звався "у
затворі", біля єпископства, тому що там було багато зібрано книг для читання
при єпископі ростовському Парфенії.

Постриг його один старий, пресвітер, саном священик, на ім'я Максим,

ігумен, на прізвисько Калина. Від нього вдягся Стефан в чернечий чин і
добре потрудився в чернечому житії. І перебував в постом і частою
молитвою, і упокорюванням, стриманістю і тверезістю, терпінням і
беззлобністю, слухняністю і любов'ю, а найбільше увагою до Божественних
Писань. Багато і часто читав святі книги і дякуючи їм набував, і плоди
вирощував.

У нього був звичай старанно читати книги, сильно уповільнюючи читання,

щоб правильно з'ясувати кожного слова у вірші, тобто про що мовиться; і
так з молитвою отримував розуміння.. І якщо бачив людину мудру і , і старця
розумного і духовного, то його розпитував і розмовляв з ним, перебуваючи з
ним вночі і вдень, розпитуючи ретельно про незрозуміле. Розумна притча не
вислизала від нього, і тлумачення, що важко розуміється, він відшукував і
з'ясовував , божественне оповідання прагнув почути. Від слів і промов і
повчань старців не відступав, завжди наслідуючи житіям святих отців, і від
цього більшого розуму набирався.

Коли він чернечив, його доброму по Христі житію дивувався багато хто, не
тільки ченці, але і прості люди. Він трудився день за днем, як земля родюча,
на якій піднімають борозни розуму, і вона приносить різноманітні плоди
Божого благословення. Він першим за всіх приходив в церкву на молитву і
після всіх виходив. Слухав розумно чисті оповідання і повчальні слова і
ними освічувався, йдучи до нового знання через любов до мудрості.
Він ніколи не бував дозвільний, завжди з любов'ю , святі книги переписуючи
майстерно і вміло і швидко. І про це дотепер свідчать його книги, ті, що він
своїми руками написав, працелюбно склав, ті, що були його роботою. За
свою він був поставлений в диякони князем Арсенієм і єпископом
Ростовським. Після кончини митрополита Алексія за розпорядженням
намісника митрополитова Михайла, на призвістко Митяй, був поставлений
Стефан в пресвітери від Герасима, єпископа Коломенського.

Бажаючи більшого розуму, навчився він любомудрісті, тобто філософії, і

грецькій грамоті і книги грецькі вивчив, і добре читав їх і постійно зберігав у
себе. Говорив на трьох мовах і три грамоти знав: російську, грецьку і
пермську. Тут збулися відомі слова, як мовиться: "І на нових мовах
заговорять", і ще: "На інших мовах заговорити примусив". Ним оволоділа
думка піти в пермську землю і просвітити її. Ради цього він зібрався вивчити
пермську мову і ради цього грамоту пермську створив, тому що дуже хотів
йти до Пермі і людей нехрещених і обертати невірних людей, приводячи їх
до Христа Бога, до віри християнської. Не тільки подумав, але й зробив.
Почув преподобний про пермську землю, що живуть в ній идолослужители,
що дійство диявольське царює в ній. Тому що в Пермі люди приносили
жертви глухим ідолам-кумирам і бісам молилися, волховованием одержимі
були, вірили в бесование, і в чарування, і в справичарівників — кудесы

… Коли захотів Бог Своєю благодаттю просвітити пермську землю святим

хрещенням, почув Він молитву і сльози Свого Стефана і не забув звернення
його. Почув Господь плач його і не знехтував молитвою і проханням його.
Тоді захотіли хреститися ще не хрещені перм'яки, і зібралося до нього багато
народу, чоловіки, і жінки, і діти, як на повчання. А він, убачивши, що вони
йдуть на хрещення, зрадів їх зверненню і з веселим серцем та старанністю
прийняв їх, і знову їх як завжди, і багато говорив їм про Бога і про закон
Його. І всі били Стефану чолом, припадаючи до його ніг, просячи святого
хрещення і знамення Христова хресного. Він же, ознаменувавши їх, кожного
своєю рукою перехрестив, і оповістивши, і молитву створивши, і
поблагословивши, відпустив їх з геть. Заповідав же їм щодня приходити в
святу церкву Божу, особливо новохрещеним. І щодня молитву творив над
ними і, в призначений час помолившись про них, навчив їх преславній вірі
християнської; і з дружинами і з дітьми хрестив їх в ім'я Батька, і Сина, і
Святого Духу. І навчив їх грамоті пермської, яку до того вперше склав, і всім
їх новохрещеним чоловікам, і , і хлопчикам, і маленьким дітям велів вивчати
грамоту, часослов, і восьмигласни, і пісні царя Давида, і всю решту книг.
Серед тих, що вчилися грамоті вибирав тих, хто вивчив святі книги, одних
для посвячення у священики, інших в диякони, інших в іподиякони, читці і .
Співи їм наспівував і , і навчив їх писати пермські книги: і сам, допомагаючи
їм, перекладав з російських книг на пермську мову, а книги віддавав їм. І так
один одного грамоті, і з книг самі книги переписували.
Бачивши це, преподобний радів душею і не переставав вдячно молитися день
і ніч за і за звернення людей. Завжди , щоб стадо Христове росло і щодня, а
стадо невірних зменшувалося, убувало і убожіло. І так Божою допомогою,
Його благоволінням і сприянням поставив іншу святу церкву, і дивну, по
образу церкви, і для неї ікони і книги написав. І навіть третю церкву
поставив. І так довелося йому не одну церкву поставити, а багато, тому що
люди пермські, яких хрестили, не в одному місці жили, а тут і там, одні
близько, а інші далеко. Тому і треба було різні церкви в різних місцях
ставити — по річках і цвинтарях, де якій личить, як він сам вважав. І так
святі церкви ставилися в Пермі, а ідоли руйнувалися.

…Митрополит же [Пімен] сказав:“ І я знайшов Стефана, доброго, мудрого,

розумного, мислячого, розумного і майстерного і всіляко чеснотами
прикрашеного і такого дару гідного серед багатьох гідних. Думаю, що він
підходить, і сподіваюся, що він справжній трудівник. Ще до того ж має
благодать, дану йому від Бога, і дар учительства і талант, вручений йому, і
слово мудрості і розуму. А ще грамоту знає і на інших мовах може
звернутися до людей і душевними і тілесними наділений".

І грамоті пермській їх, і книги писав, і церкви святі ставив і освячував,

іконами прикрашав і книгами наповнював, і монастирі засновував, і в ченці,
постригав, і ігуменів призначав, і священиків і попів і дияконів сам
поставляв, і анагностів і іподияконів присвячував. І священики на пермській
мові служили обідню, заутреню і вечірню, співали на пермській мові, і
канони по пермських книгах читали, і читці читали на пермському , ж спів
пермський виголошували. І сталося диво у землі тій, де раніше були
идолослужители-бесомольцы, тепер богомольці з'явилися, де храми
идольские стояли, кумирские жертовники і капища, церкви святі устроялись і
монастирі і богомолия чинилися.

Бог, милостивий людинолюб, все влаштовуючи на користь людей, і не

залишаючи роду людського без розуму, але приводячидо розуму і до , який
пощадив і помилував людей пермських, спорудив і дав їм, як в давнину в
Ізраїлі Веселєїла, повного мудрості і мистецтва, так і Стефана, доброго і
благословенного, послав до них. Він же дав їм нову грамоту, пермську
азбуку…. І коли відбулося все це, багато людей, бачивши і чувши це, : ті, що
були у Пермі, але і по інших містах і землях. Особливо в Москві дивувалися,
кажучи: "Як він уміє пермські книги писати, звідки дана йому премудрість?"
Інші говорили: "Це новий філософ. Той був Костянтин, що прозивається
Кирилом, філософ, який дав слов'янську азбуку з 38 , а цей склав з 24 , за
кількістю у грецькій азбуці, одні – грецькі, а інші – з пермської мови".

І якщо запитаєш перм'яка: "Хто вас позбавив від рабства ідолослужіння, хто
вам грамоту склав і книги ?", то з жалем, і радістю, і з великим задоволенням,
і старанністю відповідають: "Добрий наш дидаскал Стефан. Господь один
напоумляв його, Господь один водив його, і не був Бог йому чужим".
…Єпископ Стефан був майстерний в книгах і, оскільки був прикрашений
цією словом і ділом міг протистояти идолослужителямі тих, що сперечался з
ним, викривати. У книгах чудово розбирався і все, що вважається потрібним і
незрозумілим в Святому писанні, легко міг тлумачити і роз'яснюватити.
Добрий дар мав від Святого Духу, і дивувалися багато людей і вражалися
такій Божій благодаті, даній йому. Адже він був один серед невірних, один
такий у наш час, майстерний розповідач, і один дидаскал слів апостольських
і пророчих. І лише один з багатьох міг добре тлумачити висловлювання
пророків і .

…Коли він помер, зібралося на його проводи безліч народу: князі, бояри,
ігумени, попи, городяни й інші люди. І проводили його чесно. Проспівавши
над ним звичайний надгробний спів, віддали труні чесне тіло його. Поховали
його у славному місті Москві, у монастирі святого Спаса, у церкві кам'яній,
на лівій стороні від входу. І багато скорботних сумували по ньому, згадуючи
добродійне його житіє і душеполезное його, і доброзвичну вдачу його.
Особливо паства його сумувало по ньому, новохрещений народ пермський.

Перекладачі – творці алфавітів. Висновки (за Delisle, 2003):

1. Були розширені завдяки діяльності перекладачів-творців алфавітів
територіальні межі поширення знань (Болгарія, Моравія, Вірменія).
2. Вони сприяли пробудженню колективного самоусвідомлення етно-
мовних груп (готи, слов’яни).
3. Вони заклали підвалини для появи національного почуття (Вірменія,
Грузія, Моравія).
4. Вони принесли нові елементи цивілізації та нові духовні цінності.
5. Вони сприяли появі національних літератур (Болгарія, Вірменія).
6. Вони уможливили збереження культурної спадщини.
7. Вони усунули неписьменність народу.
8. Вони приймали участь у демократизації освіти.
9. Вони відкрили шлях до культурного, соціального та духовного
прогресу.
10.Вони дали народам знаряддя для розвитку.

ПЕРЕКЛАД В КИТАЇ
Переклади буддистських текстів.
На відміну від брахманської традиції індуїзму, котра в якості сакральної
мови використовує санскрит, буддизм ніколи не знав такого поняття як
священа мова. На протязі століть буддистські тексти перекладалися на
велику кількість місцевих мов. І навіть палі, письмо найдавніших форм
буддизму, не була мовою джерельних канонічних текстів, котра
використовувалися під час буддистської молитви. Проте з часом
 поширення буддизму привело до розвитку та канонизації духовної
літературної мови, такої як класична китайська в Японії та Кореї, палі на
південому сході Азійського континенту та літературної тібетської в Тібеті.
Велике поширення будизму з Індії по всій Східній Азії (спершу в I
ст.н.е. до Китаю та північного В’єтнаму, потім через 500 років до Кореї та
Японії, а в XIII ст. до Тібету та Монголії) викликало значну перекладацьку
діяльність, особливо в Китаї. Місіонери, котрі дісталися Китаю в I ст. н. е.,
рідко добре знали китайську, і лише дуже незначна кількість китайців
оволоділа санскритом, тому будистські тексти китайською мовою
перекладали групи перекладачів: іноземний монах промовляв текст і за
допомогою тлумача створював дуже грубу версію, котру китайські
помічники записували, а потім обробляли та шліфували. Цим пояснюється
істотна синоїзація буддизму та його швидке засвоєння китайською
культурою (Delisle, Woodsworth, 1996:182).
Отже, перша хвиля інтенсивної перекладацької діяльності в Китаї прийшла
в річищі поширення буддизму. Перші переклади буддистських сутр
припадають на середину ІІ ст. н. е., за династії Хань, коли іноземці Ань
Шигао та Чжи Чень, починають перекладати буддистські книги,
наполягаючи на тому, що слід перекладати строго згідно першоджерела (Ду
Жуй, 2004: 129). (Хоча деякі джерела називають більш ранній термін –
сімидесятіі роки І ст. н. е.) (Hang, Pollard, 1998: 366). Це знаменувало початок
широкого перекладацького руху, часом підтримуваного правителями, котрий
продовжувався на протязі дев’яти століть. Звичайно, за такого великого
проміжку часу та кількості перекладачів методи та підходи не могли
залишатися незмінними, тим більше, що за цей час істотно змінилися й саме
культурне та мовне тло.
Переклад буддистських сутр з санскриту китайською можна сміливо
розподілити на три етапи: І) період династії Східної Хань та Трьох царств
(Саньго) (бл. 148 - 265); ІІ) династій Західної Цзін та Північної і Південної
династії (бл. 265-589) та ІІІ) період династій Суй, Тан, Північний Сун (589-
1100) (Hang, Pollard, 1998:366).
На першому етапі перекладачами були ченці з Середньої Азії та Сіньдзяну.
Більшість з них були шановані за религійні знання, проте китайською
володіли недосконало. Такі місіонери як Партамасаріс з Парфії, перший
перекладач буддийських сутр в Китаї, про якого кажуть, що він добре вивчив
китайську до свого прибуття туди – були фігурами поодинокими. (Hang,
Pollard, 1998: 366). Недостатнє знання мови відбивалося на якості перекладів,
створених у цей період: хоча іноземні ченці мали помічників з-поміж своїх
китайських послідовників, багато перекладів були незграбними. Більш того,
значна кількість перших китайських перекладів буддиських текстів
здійснювалася не з індійських першоджерел, а були непрямими перекладами
через посередництво рідних мов іноземних ченців –місіонерів. Метод ранніх
перекладів відбивав силу та слабкість цих перекладачів, як і наголос на
теологічній точності. Вирішити мовні та теологічні проблеми одному
перекладачеві було не під силу, тому скликалися перекладцькі форуми (Йі
чанг) на чолі з шанованим буддистським ченцем, як головним перекладачем
(Ї жу). Завданням цього ченця було детальне роз”яснення точного значення
текстів. При цьому чужоземному ченцеві було один чи кілька товмачів (Ду
ю), котрі розуміли його рідну мову; їхнім завданням було усно перекласти
китайською ченцеві роз”яснення. На форумі були присутні десятки, а то й
сотні китайських ченців та вчених, котрі занотовували пояснення ченця-
місіонера. Потім китайський переклад компілювався писарем (Бі Шоу),
котрий відповідав за запис слів товмача китайською. При цьому радилися з
нотатками інших присутніх ченців, обговорюючи необхідні терміни. Ці три
стадії усного перекладу, нотаток та звірки й обговорення служили основою
всієї роботи перекладацьких форумів. (Семенец, Панасьев 1989:72-73; Hang,
Pollard, 1998:367). Очевидно, що форуми скликалися не лише для передачі
буддистських текстів китайською мовою, але й служили свого роду
семінаром з буддистських сутр, і не рідко і китайська версія, і детальний
коментар до неї створивалися одночасно. Із-за наголосу на теологію
іноземний ченець, незважаючи на недостатні знання цільової мови, завжди
називався перекладчем, у той час як той, хто насправді здійснював переклад
китайською, був лише писарем. В ІІІ столітті Чжи Цянь цу своїй книжці “Фа
Цзю Цзин Сю” вперше прослідкував та узагальнив закономірності процесу
перекладу. Він відзначив складнощі при перекладі з однієї мови іншою,
висловив своє відношення до належних перекладів: на його думку, вони мали
бути не лише вірними, але й милозвучними (Ду Жуй, 2004: 129).
Другий етап перекладу сутр – “золота доба” перекладної літератури в
Китаї – позначений участю видатних іноземних ченців, при чому деякі з них
були безпосередньо з Індії, що перед приїздом вивчили китайську ммову і
могли усно здійснювати переклад текстів китайською на перекладацькому
форумі без допомоги тлумачів. Їхні усні переклади нотувалися писарем,
котрий потім перевіряв записані тексти безспосередньо з ченцем-
перекладачем. Одним з найбільш поважних та плодовитих ченців-
перекладачів на поч. IV ст.(див “Буддизм и его государство на Дальнем
Востоке”, 1987) був видатний перекладач Кумараджива (344-413), індієць за
походженням, родом з Кучі в Сіньцзяні, котрий передав понад 300 розділів
сутр китайською мовою за 9 років проживання в столиці Китаю Чан-ані з 402
року. А до того він прожив 18 років у прикордонній області Лянчжоу,
опановуючи китайську мову. В попередніх перекладах використовувалися
поняття та ієрогліфи знайомі китайській думці. При перекладі буддійського
канону Кумараджива створив термінологію націлену на заміну даоістських
понять, котрі раніше використовувалися для вираження ключових
буддістських концептів. (Delisle, Woodsworth, 1996:182). Також саме післе
прибуття Кумарадживи до Китаю в 401 році стали записувати кількість
учасників перекладацьких форумів. Кількість учасників форумів, де
головував Кумараджива, була особливо великою, часто досягаючи понад
3000 учасників. Кумараджива скаржився на втрату при передачі китайською
мовою художніх достоїнств канону: “В Індії місцевий звичай високо цінує
ллітературність твору. Вірші складааються так, щоб слова їх лягали на
музику. […] Коли з санскриту перекладають китайською, то зникає та
краса, що вражає людей. Заалишається зміст, проте втрачається лад.
Спробуйте розжувати рис для іншого: рис втратить попередній смак, і
той, кому ви дасте спробувати його, відчує огиду”.
Перекладачі прагнули викладати сутру у звичних у Китаї формах і тому
численні повтори, притаманні стилю сутр, скорочували на догоду
традиційній стислості китайської прози. Так Кумараджива визнавав: “З
понад 300 цзюанів, що вийшли з-під мого пензля, лише один твіір не було
скорочено.” (Желоховцев, Лисевич, Рифтин и др., 1984: 109).
Важливу роль в історії перекладу сутр відіграв також Дао Ань (314 – 385),
що жив за динистії Цзин. Він притримувався методу прямого перекладу й
висунув свої “5 принципів”: І) при перекладі слід притримуватися
граматичних норм китайської мови; ІІ) мова сутр проста, а в мистецтві
цінується красномовство, тому при перекладі варто користуватися “вень ши”
(мовними прикрашеннями); ІІІ) в сутрах багато повторів, тому їх варто
скорочувати; ІV) в сутрах у кінці висловлювань наводяться висновки, в яких
повторюється те, що було сказане раніше, і які, займають надто багато місця
у тексті, тому їх доводиться виключати; V) у сутрах, коли змінюється тема,
завжди повторюється те, що згадувалося раніше – такі місця також слід
вилучати. А далі ведеться мова про “три труднощі”, що виникають при
перекладі: труднощі перекладу із стародавньої мови на мову сучасну;
труднощі у людей з неглибокими знаннями при перекладі давніх
філософських думок; та труднощі внаслідок недостатньо серйозного
ставлення до перекладу сутр (Ду Жуй, 2004: 130).
Не всякий чернець-чужоземець, що працював в цей період в Китаї проте
володів китайською мовою; деякі все ще повністю покладалися на тлумачів
під час засідань перекладацьких форумів. Більш того, не слід навіть
припускати, що в якості джерела перекладу були письмові тексти. Досить
часто ченці заучували буддистські сутри на пам’ять з чужих слів, а вже
потім по пам’яті виголошували їх на санскриті на перекладацькому форумі,
після чого їх перекладали та тлумачили китайською. В таких випадках версія
на санскриті записувалася водночас з китайським перекладом.
Третій етап перекладу сутр характеризується помітним відходом від
попередньої практики: процеси богословського тлумачення та перекладу
відокремлюються один від одного. Різко зменшується кількість учасників
перекладацьких форумів - в них приймає участь, як правило, не більше трьох
десятків ченців. Це надалі стає нормою для всіх форумів (починаючи з кінця
VI ст.), включаючи навіть ті форуми, які очолювалися найбільш плодовитим
в китайській історії ченцем-перекладачем Сюань Цанем (602-664). Цей
китайський ченець, що походив з сім’ї відставного урядовця династії Суй,
уславився тим, що 618 року під час зміни династії (танська змінила суйську),
він став мандрувати різними провінціями країни, проповідуючи та вивчаючи
сутри. В той час існували край різні тлумачення й Сюань Цан дав обітницю
дістатися тих країв, де виник буддизм, щоб встановити істину. В VII ст.
відомий він здійснив паломництво до Індії в пошуках священних текстів і
повернувся до давньої китайської столиці Чанань з численними
буддистськими рукописами, які решту свого життя перекладав. Його
переклади сприяли популярності буддизму в Китаї. 621 року він вирушив з
тогочасної китайської столиці Чананю в мандри до Індії й повернувся через
25 років в 645. В Індії Сюань Цан оволодів санскритом і під проводом
відомих ченців вивчав найважливіші сутри. Після повернення до Китаю
останні 20 років свого життя він присвятив перекладу буддистських сутр
китайською мовою: його переклади сягають 75 сутр, понад 1300 розділів.
Крім того він встановив основні правила перекладу, котрим слідували
численні ченці-перекладачі, що прийшли після нього. Багато які з його
перекладів і нині використовуються китайськими буддистами.
Санскрит та інші індійські мови мали широке коло мовних форм
незнайомих китайцям: склад і граматична форма іменника з трьома числами
та трьома родами, дієслово в трьох особах і числах, позначення минулого і
теперішнього часу, тощо. Китайці не мали відповідних форм, до того ж при
перекладі також доводилося переходити на ієрогліфічну систему письма,
котра не могла передавати відмінок, число, рід, час, стан чи спосіб.
Незважаючи на ці мовні труднощі, китайці справилися із завданням
передачі буддистського канону і завдяки їхнім перекладам збереглися сотні
текстів, котрі не вцілили в джерельній формі. За іронією долі, деякі китайські
версії в дійсності ближчі до санскритського “Уртексту”, аніж пізніші
санскритські версії в Індії чи Непалі.
Однією з основних причин нової перекладацької практики стало зростання
мовної та богословської компетенції китайських ченців. В той час, як на
попередніх етапах перекладацькі форуми могли відвідувати всі бажаючі, на
третьому етапі участь у них була надзвичайно виборною: туди
запрошувалися лише ченці та чиновники, що мали певні здібності, і до місця,
де відбувалися форуми, допускалися лише ті, хто безпосередньо приймав
участь у процесі перекладу. Кожен мав особисте доручення й кількість
фахових позицій зросла до 9. З них посаду стиліста займав чиновник, який
був знаний своїм літературним хистом, решту-посідали ченці. Одного часу,
за династії Сунь (бл. 984 р.) було створено школу, де навчали санскриту, і
куди набирали декілька десятків учнів з різних монастирів з метою
виховання нових поколінь перекладачів буддистських текстів. Проте, спад
розповсюдження буддизму в Індії, та зміни державної політики в Китаї
призводять до швидкого занепаду перекладацької діяльності з перекладу
буддистських матеріалів вже в середині ХІ ст. Дні перекладацьких форумів
канули в небуття й ті нечисленні переклади сутр, що здійснювалися після
цього періоду, були вже результатом зусиль окремих перекладачів, а не
колективної творчості цього унікального перекладацького утворення.
Переклади сутр стали плідним ґрунтом для практики та обговорення різних
перекладацьких підходів. Взагалі кажучи, переклади, здійснені на першому
етапі, були послідовною передачею, тісно прив’язаною до синтаксису
джерельної мови. І, мабуть, це мало місце не лише із-за недостатнього знання
обох мов учасниками форумів, але й із-за побоювань перекрутити сакральні
слова освічених ченців. На додаток до скривленого синтаксису надзвичайно
вільно застосовувалася транскрипція, в результаті чого тексти перекладу
були малозрозумілі для тих, хто не мав гарної буддистської підготовки.
На другому етапі спостерігаємо очевидний поворот до того, що сучасні
китайські вчені називають “Йі Йі” (“Вільний переклад”) – за нестачею
ліпшого терміну. Здійснюються синтаксичні перестановки відповідно до
норм цільової мови; перші варіанти отримують літературну обробку з метою
надання їм високих художніх якостей. Традиція стверджує, що першим цей
підхід до перекладу застосував Кумараджива. У крайніх випадках правка та
шліфовка могли заходити надто далеко, й існують свідчення, котрі дійшли до
наших часів, про суперечки відносно того, як це впливало на оригінал.
На третьому етапі в значній мірі домінує підхід закладений Сюань Цаном,
котрий чудово володів як санскритом, так і китайською мовою, і котрий
вимагав уваги до стилю джерельного тексту: літературна обробка неповинна
була застосовуватися заради спрощення та доступності джерельного тексту.
Він також встановив правило використовування транскрипції, котрі були
прийняті багатьма китайськими буддистськими ченцями-перекладачами.

ІСТОРІЯ ПЕРЕКЛАДУ В ЯПОНІЇ В СЕРЕДНІ ВІКИ

Японська мова, якою розмовляє понад 125 млн.чоловік на Японських

островах, це мова, генетичні звязки якої до кінця не визначені, хоча й
встановлено, що вона має параллелі в алтайських мовах. (Алпатов, 1990:
625).
В ІІІ ст. н. е. в Японії утворюється імперія і японські імператори до
1946 року вважаються божествами. Проте з 1186 року до 1867 року влада
імператорів носить номінальний характер, а фактична влада знаходиться в
руках сьогунів (полководців) - військово-феодальних правителів Японії,
голів трьох династичних сімейств (спочатку Мінамото, потім з 1338 –
Асікага, і нарешті з 1603 – Токугава).
Близькість Японії до Китаю та Кореї та віддаленість від Європейського
континенту в поєднанні з особливостями історичного шляху наклали свій
відбиток як на практику перекладу на островах, так і на відношення до нього
(Kondo, Wakabayashi, 1998: 485). На протязі більшого періоду японської
історії мотивом перекладацької діяльності ( як письмової, так і усної) була
потреба в інформації, а зацікавленність в заморських цивілізаціях заради них
самих мала вторинне значення. І все ж результатом такої діяльності стало
запровадження нових ідей, художніх форм, виразів та грамматичних
структур, що, таким чином, мало велитенський вплив як на культуру, так і на
мову Японії.

Китайсько-японський „переклад” в досучасні часи.

 Контакти Японії з Китаєм сягають саме менше перших зафіксованих
офіційних контактів 57 р. н. е. (Kondo, Wakabayashi, 1998: 485). Це – згідно
китайських джерел, адже власної писемності у жителів Японських островів
на той час не існувало.
Японія зазнала серйозного впливу могутньої китайської цивілізації як
безпосередньо, так і через Корею.(Семенец, Панасьев, 1989:34). В ІІІ чи ІV
ст. корейські письці запроваджують в Японії китайську писемність, і вже в
VI – VII ст. ця писемність широко вживається соціальною елітою. Іноді
звучання китайських ієрогліфів використовувалося фонетично для запису
японських слів, а іноді замість цього запозичувалися значення. Хоча на VIII
ст. виробилося дві окремі фонетичні писемності, які дозволяли записувати
японські тексти без звернення до китайських ієрогліфів, останні все рівно
продовжують використовуватися по сьогоднішній день, завдяки своїм
стислості, дотриманню встановлених норм та правил та престижності.
(Twine, 1991: 35)
Перші писемні пам”ятки японської літератури датуються VIII ст.:
„Кодзікі” – „Записи давніх справ” (712), історична хроніка „Ніхонгі” –
„Аннали Японії” (720), історико-географічні записи „Фудока” – „Записи про
землі та звичаї” (713 – 733) та перший власне літературний пам’ятник
письмової поезії „Манйосі” – „Зібрання міріад листків” ( друга половина VIII
ст.). Тексти цих пям”ятників записані по-китайськи (Глускина, 1984: 160-
161). На цей же час складається й особлива система шкільної освіти для
підготовки чиновників, в основі якої лежало вивчення китайської літератури
та пропаганда буддизму. На матеріалі китайської писемності виробляється
фонетичне складове письмо – кана.
На цей час культурні зв”язки з материком набувають регулярного та
офіційного характеру. Саме у VIII ст. з Японії систематично направляються
спеціальні посольства в Китай, до двору Тан, та до Кореї. Тісний зв”язок з
давніми князівствами Кореї виявив істотний вплив на багато сторін життя
давньої Японії, на її мову, розвиток духовної та матеріальної культури, тим
більше що в VIII ст. існували цілі поселення корейців на о.Хонсю. Корейські
та китайські переселенці, а також мандрівні буддиські ченці, відігравали
значну роль в культурному та літературному житті країни, а буддизм, який
прийшов до Японії в VI ст., набуває великого значення, хоча в побуті японців
зберігався й релігійно-магічний ритуал синтоїзму (Глускина, 1984: 161).
Загалом Китай мав надзвичайно великий вплив на японське
розумове, релігійне та культурне життя на протязі 1300 років між
запозиченням системи письма та початком відкритості Японії Заходу в 1854
році. Неофіційні культурні та торгівельні зв”язки, а також офіційні міссії, до
складу яких входили ченці, вчені та молоді люди, котрі бажали здобути
освіту, породжували обмін ідеями, що мало наслідком численні зміни в
японських інституціях та в суспільстві. Звичайно, що такі стосунки вимагали
значного мовного посередництва. На ІХ ст., однак, замісь того, щоб
перекладати традиційним чином, японці винаходять оригінальну систему
приміток, названу камбун кундоку (інтерпретативне читання китайського
тексту), яка дозволила їм читати та розуміти китайські тексти без перекладу
(Kondo, Wakabayashi, 1998: 485). Біля ієрогліфів китайського тексту
ставилися особливі значки, що вказували, яким чином ці ієрогліфи слід
читати у відповідності з порядком слів у японській мові, а щоб вказувати на
службові морфеми було вжито систему грамматичних показників
(Сыромятников, 1972). Це безпосередньо перетворювало китайський текст в
зрозумілий, хай і дещо неприродній, японський, що зберігав міцний
китайський колорит.
Таким чином, з ІХ ст. і впродовж аж до ХІХ ст. в Японії існує дві
системи читання та письма: китайська, яку переважно використовували в
наукових працях, та японська, яку здебільшого використовували для
літературних творів (Kondo, Wakabayashi, 1998: 485). Однак, неминуче, що
між цими двома системами існувала певна взаємодія, в результаті чого
постали „японізована” китайська та „китаїзована” японська традиції.
На початку ХІІІ ст. серед освічених кіл японського суспільства, котрі
знали китайську науку, літературу, філософію та мистецтво, починає
поширюватися дзен-буддизм („Дзенсю”). Вчення це принесли в Японію з
Китаю: першим Ейсан (1141 – 1215), а в 1227 р. з Китаю повернувся Доген
(1200 – 1253), що поклав в Японії напрямок Содосю, від якого й пішло
основне річище дзен-буддизму (Конрад, 1985: 666; Конрад, 1980: 115 – 119).
Дзеньські ченці приділяли багато уваги світській освіті й постійно привозили
з Китаю книги з філософії; більше всього – твори китайських мислителів Х –
ХІІ ст., яких називають неоконфуціанцями, що ввели думку в русло
раціоналізму. Так, Генье привіз в тридцяті роки ХІV ст. нові для японців
філософські твори Чжоу-Дунь-і, Чен Хао, Чжу Сі (Конрад, 1980: 119).
ПЕРЕКЛАД В ІНДІЇ
Класичній період (100 -1000)
У цей період складається епіка хінду, два з найважливіших джерельних
тексти для подальшої історії перекладу. У першому – «Махабхараті»
(близько 300 до н.е. – 300 н.е.) – розповідається про велику війну, ймовірно,
йдеться про поширення аріїв на схід вздовж долини ріки Ганг. У другому
епічному творі «Рамаяна» (близько 200 до н.е. – 200 н.е.) ведеться про
викрадення дружини князя Рами царем Ланки (Шрі-Ланки) та її визволення,
очевидно, у цьому епічному творі знайшов відображення рух аріїв на
південь. Також можна сказати, що ці тексти репрезентують початок індуїзму,
оскільки герої поступово підносяться до статусу богів як інкарнації бога
Вішну.
Часто важко сказати, якою мовою текст було первоначально створено,
на противагу мові існуючої версії: однак, незначні граматичні та метричні
моменти в цих творах дозволяють припустити, що існуючи нині санскритські
версії можуть бути перекладом з першоджерельних пракритських версій, або
що принаймні, існуючі версії можуть являти собою спроби
«санскритизувати» пракритські версії. Аналогічні процеси, очевидно,
спостерігаються і при передачі «Пуран» або «Давніх оповідань» (збірок
легенд, релігійних матеріалів та вигаданих переліків царів, створених
народними говірками) класичним санскритом, сподіваючись таким чином
піднести їхній статус.
У випадку із текстами джайнізму та буддизму часто пізніше тексти писалися
санскритом, бо на той час народні говірки або настільки розійшлися одна від
одної, що стали взаємно незрозумілі, або були надто регіонально обмежені.
Тому в інтересах передачі вчення зверталися до санскриту. Однак, ще
пізніше, ця тенденція набула зворотного напрямку і переклади здійснювалися
переважно з санскриту на інші мови. Наприклад діячі релігійного руху Бхакті
не лише складали оригінальні твори місцевими мовами, але також і
перекладали чимало духовних поем, а також епос і «Пурани» з санскриту на
ці мови. Також мали місце й адаптації епічних поем і «Пуран» дравідійскими
мовами.
Літературною цариною, де в цей період спостерігався значний розвиток,
стала драма. Деякі вчені приписують розквіт драматичного мистецтва в Індії
грецькому впливу, проте цього не доведено. Значення підйому драматичної
творчості для перекладу полягає в тому, що в п’єсах на санскриті починають
дозволяти персонажам, які не є ані царями, ані жрецями промовляти на
пракриті, що являв собою проміжну стадію між класичним санскритом та
сучасними індійськими мовами, які походять з санскриту. Однак, чая або
«глоса» все ще подавалися на санскриті для промов пракрита в п’єсах.
Ще одним літературним жанром особливо важливим для історії
перекладу є байка. Байка набуває популярності з палі джаната, і в ній часто
діють тварини, що розмовляють людською мовою. Деякі вчені знову схильні
бачити в розвитку байкарства грецькі впливи, проте більш імовірним є те, що
традиційні розповіді байок притаманні всьому регіону від Близького Сходу
до Китаю і тут постійно мандрували сюжети і персонажі. Особливо
вражаючою є історія перекладів однієї з таких збірок байок про тварин –
«Панкатантри», або «П’яти трактатів». Вперше цю збірку було перекладено в
VI ст. н. е. за наказом перського падишаха Хосрова Анушірвана з санскриту
середньо перською мовою (пехлеві). Потім настала черга перекладу
сирійською (бл. 570 р. н. е.) та арабською мовою (VIII ст.) В XI ст.
з’являються нові переклади сирійською, арабською ( як повість «Каліла ва
Димна») та перською (як «Каліа Даман») мовами, а також грецький переклад
з сирійської мови, який було використано для перекладу гебрайською мовою.
Відомий також і латинський переклад цього періоду, і поступово ці байки
поширилися по всій Європі, будучи в XV - XVI ст. перекладені на всі її
великі мови. Перший переклад англійською Томаса Норта з’явився у 1570
році під назвою «The Morall Philisophie of Doni», по імені італійського
перекладача цього твору. Байки Лафонтена, як відверто визнається,
базуються на оповідях Пілпая, імені, під яким був відомий в Європі
славнозвісний індійський оповідач Від’япаті. Вірогідно, що «Панкатантра»
лежить в основі розповідь про Рейнарда Лиса, спільних для фольклору
багатьох європейських народів, якому довершеного вигляду додав Ґете.
Наша малеча також добре знайома з казкою «Фарбований лис» Івана Франка,
яка є українським перекладом цього фабльо. Інші оповіді індійського
походження, включаючи декілька історій про Синдбада-мореплавця, можна
відшукати в казках «Тисяча та однієї ночі».
Об’єктом перекладів цих часів були також медичні тексти. Трактати
санскритом спершу перекладалися на палі, пізніше на непалі та бенгалі. Поза
межами Індії відомі переклади індійських медичних трактатів корейською,
хотанською, китайською, тибетською, монгольською та арабською мовами.
Мусульманські халіфи в Багдаді, столиці Арабського халіфату, також
демонстрували велику зацікавленість в індійській науці. Перекладацьке
бюро, засноване халіфатом аль-Мансуром здійснило переклади творів з
медицини, астрономії та математики (зокрема санскритський трактат V ст.
Ар’ябхаті) з санскриту, запровадивши до Європи індійську систему чисел, а
також різні алгебраїчні, геометричні та астрономічні ідеї індійських вчених.
За халіфів Гаруна ар-Рашида та аль-Мамуна в ХІ ст. така перекладацька
діяльність продовжувалась, але після того як Багдад почав втрачати свою
політичну вагу, стала занепадати.
Південна Індія та мови дравідійської сім’ї
Найдавніша література півдня Індії, на відміну від Риґведи, за своїм
змістом не є особливо релігійною. З традиції ми дізнаємося про три санґами,
конкуруючі поетичні «зібрання» на мадураї. Від першого до нас не дійшло
жодного тексту, тамільська граматика «Толкаппіям», як гадають, є
продуктом другого, а вісім антологій санґамської поезії (понад 2000 поезій) –
з третього. Також традиція приписує запровадження на півдні культури аріїв
ведичному мудрецю Аґастьї, стверджуючи, що південні царі брали участь у
війні Магабгарата та приносили ведичні жертви. Уже навіть по цьому видно
ступінь впливу аріїв на півдні в ранній період. Водночас, археологічні
знахідки в Арікамеду біля південно-східного міста Пондігеррі свідчать про
морську торгівлю з Римом в І ст. н.е.
Давні написи, які було знайдено на півдні Індії, виконано пракритом та
санскритом, але незабаром тамільська мова витісняє пракрит. В освіті
спершу переважали прибічники джайнізму та буддисти, але поступово гору
взяв індуїзм. Джайністські тексти, первоначально створені санскритом та
пракритом, починають переписуватись тамільською мовою, а буддизм та
індуїзм змагаються за опіку царського двору. Природно, що тамільська
література демонструє вплив джайнізму, а тамільські епічні поеми такі як
«Сілаппадікарам» та «Манімекалаї» мають ознаки санскритського стилю.
Однак, створюється і тамільська релігійна поезія найвищого ґатунку. Є також
посилання на чималу ранню літературу на каннаду, але до наших часів
вціліло дуже мало матеріалів цією мовою.
Релігійний Рух відомий як Бгакті пропагував особисте благочестиве
поклоніння перед індуїстськими богами Вішну та Шива. Це сприяло
значному підйому поетичної діяльності в VI-VII ст. і привернуло багато
простих людей. Освіту давали переважно при ортодоксальних індуїстських
храмах на санскриті і тому багато людей не могли її отримати. Замість цього
вони навчалися в школах Бгакті тамільською мовою на слух. По мірі того як
класичний період санскриту почав занепадати, твори санскритом стають
дедалі все більш штучними, похідними, позбавленими життя. І в той час
місцеві народні мови переживають період розквіту: переклад «Рамаяни»
Камбана написано дуже енергійною та вишуканою тамільською мовою.
Тамільська, телугу і каннада запозичили з санскриту багато лексичних
одиниць, проте зв’язки з цією мовою слабішають. Твори на санскриті, такі як
епічні поеми та драми Калідаси, були адаптовані на телугу і стали
доступними для широких верств населення. Перші письмові тексти мовою
каннада також виявлялися переробками санскритських першоджерел.
Аналогічним чином розвивалась і мова маратхі (хоча це індоєвропейська
мова): завдяки покровительству царів Ядава здійснено переклад
санскритських текстів таких як Бгаґавад Ґіта (пізня вставка в «Магабгарату»)
та релігійних поем, задиханих текстами Бгакті, запровадженими на півдні.
Пізній буддизм
По мірі розвитку буддизму певні його напрямки починають прямувати
шляхом схожим з індуїзмом, включаючи йогу (фізичні вправи, медитацію та
філософію самореалізації) та тантру (техніку візуалізації) у свою практику.
Ці секти, що всі разом отримали назву „Магаяна” або Північна школа, на
перевагу більш консервативній „хінаяні” або Південній школі, писали не на
палі, а переважно на санскриті.
Особливо уславився підготовкою перекладачів, починаючи з IV ст.,
університет Наланда, на північному сході Індії. У 401 році до Китаю
відправився Кумараджива, який здійснив переклад китайською мовою
„Житія Наґарджуні” (великого буддійського філософа), а один із учнів
Кумарадживи, Фа-шень, незабаром прийшов до Індії (405 – 411), щоб
відібрати ще текстів для перекладу. Джинаґупта переклав с санскриту
китайською 37 текстів. Інший перекладач, Парамарта, мандрував до Китаю у
V ст. і здійснив переклад „Життя Вазубандгу” (ранній авторитет з йоги в
Наланді). У VII ст. китайські паломники-буддисти Сян-дзянь та І-дзінь
прийшли до Індії, щоб навчатися в Наланді. Стверджують, що Сян-дзянь
переклав понад 30 великих буддійській текстів, а І-дзінь взяв кілько сотень
текстів до Китаю. Дгарма-Деві (960 – 1000) приписують переклад
китайською мовою 118 буддійських текстів. Близько 8000 індійських текстів,
багато з яких у перекладі, збереглися в колекції Сунь-пао. Ці тексти
стосуються буддизму, індуїзму, астрономії, математики та медицини. Серед
найдавніших друкованих в Китаї книг є книга на санскриті, друкована з
дерев’яних кубиків, засіб, мабуть, запозичений на Тибеті.
До появи буддизму тибетська культура була виключно усною. Письмо
з самого початку створювалося виключно з метою отримання санскритських
буддійських текстів. Вчені з Наланда: Арья Дева, Силабгадра та Дгармапала
відправилися на Тибет і їхні праці були перекладені тибетською. Особливо
активними перекладачами буддійських текстів у VIII ст. були Сантаракшита
та Падмасамбгава. Після періоду переслідувань протягом Х ст. бенгалець
Атиса Діпанкара Сриджнана, він відновив буддизм в Тибеті.
Співробітництво між індійським, тибетськими та китайськими вченими
помітне в «Магавьютпатті» санскрито-тибетсько-китайському словнику
буддійських термінів, який було створено в ІХ – Х ст.
З Китаю буддизм потрапляє до Японії у вигляді дзен-буддизму. В
бурхливі часи починаючи з ХІ ст. буддійські ченці несуть рукописи на
санскриті до Непалу, Тибету чи Китаю, та багато які з цих текстів зараз
вцілили лише в перекладному варіанті.
Середні віки (бл.1000-1500)
Занепад, починаючи з Х ст., Багдаду, дозволив тюркським правителям
Афганістану відчути впевненість в собі і вони починають здійснювати набіги
на північну Індію. Між 1001 та 1027 рр. Махмуд з Ґазні здійснив 17 таких
набігів на північно-західну Індію, руйнуючи при цьому палаци, храми та
бібліотеки. В ХІІ ст. Мохамед з Ґору захопив Ґазні та його володіння в Індії, а
його полководці прагнули перевершити Мохамеда руйнації, знищуючи
статуї та рукописи аж до самої Бенгалії. Проте з часом спадкоємці Мохамеда
обіндіюються, поселяються в Делі, чинять опір монгольським загарбникам на
північному заході, поширюють свій вплив на Деккан та Південну Індію, і
створюють ісламський султанат, який існував до становлення Імперії
Великих моголів.
В цей час при дворі санскрит частково конкурував з перською мовою,
але все рідше вживався в інших місцях, поступаючись перед розквітом живих
народних місцевих мов. Деякі мусульманські поети розпочинають писати на
хінді. Зростаюче панування перської мови в ділових справах та літературі за
іронією долі надають значніший поштовх розвитку регіональних мов. Однак,
з плином часу навіть Делійський султанат починає демонструвати
зацікавленість у тубільній культурі. У 1357 році після відвідувань бібліотеки
в Кангра султан Фіруз-шах замовив переклад рукописів присвячених
індуїзму з санскриту на перську та арабську мови.
У 1398 року Тимур (Тамерлан) знищів державу Делійський султанат і
залишив його територію у володіння місцевих мусульманських володарів. У
ХV ст. незабаром афганці лоді відновили в центральній частині державу,
проте до її складу не війшла Бенгалія. Раджпута сперечалися за східні
регіони з королівством Ґуджарат, а в Деккані правили мусульманські
правителі Багмані, що відкололися від султанату, на сході від яких було
індуїстське королівство Віджаянагар.
Тим часом на півдні, в той час як іслам та релегійні течії Бгакті та
Тантра починають відривати ортодоксальний індуїзм, такі вчені як Шанкара,
Рамануджа та Мадгва намагаються включити низку нових ідей до
традиційного індуїзму. Особливим впливом виявився культ Вірашаїви.
Основний представник цього напрямку Басава спершу належав до
джайнізму, але, напевно, на нього мали вплив буддизм та іслам, а також
культи Бгакті. Його вчення, яке існувало на телуга, в ХІV ст. було передано
мовою каннада Сулатібгімою.
«Пурани» складалися мовою каннада як послідовниками Басави, так і
прибічниками культу Вішну, в ХVI ст. з санскриту було здійснено переклад
цією мовою «Бхаґавата Пурана». З тих пір більшість «Пуран» перекладено
цією мовою, а також тамільською. Переклади «Пуран» телуга відносяться ще
до ХІІІ ст.
Однак, санскрит зберігає своє місце при дворах радж та серед
ортодоксальних вчених-індуїстів. Цією мовою написано основні коментарії:
Гемандрою в ХІІІ ст. до Дгармашастри (закон індуїзму) та Саяною до Вед в
ХІV ст. І хоча місцеві мови розвивалися і все більше розрізнялися одна від
однієї, населення субконтиненту починає відчувати, в різній мірі, культурну
однорідність та спільність.
У 1337 році було створено велике королівство на півдні, яке отримало
назву Віджаянаґара і швидко стало домінувати на всьому півдні
субконтиненту. Воно витіснило з Деккану Делійський султанат на
мусульманських правителів Батмані і відновило індуїзм. Поступово центр
релігійної діяльності перемістився з земель тамілів до Мисору та
Магараштри. «Бхаґавад Ґіта» переказує мовою маратхі у 1291 році
Джнанадева, а в ХІV ст. це робить Намадева, котрий заперечує поклоніння
ідолам. Царі Віджайанаґара прийняли популярне божество маратхі. Твори
санскритом, особливо епічні твори та «Пурани» продовжують адаптуватися
тамільською мовою, мовами телуру, каннада та маратхі. В північному
Деккані мусульманські правителі Батмані запроваджують перську та
арабську мови. Малаям, спершу західний діалект тамільської, набуває
статусу самостійності, по мірі того як Малабар віддаляється від тамільських
князівств, і в ньому все важливішу роль відіграють іноземні переселенці,
особлива араби.
Тим часом індуїзм Бгакті також розвивається, особливо завдяки
популярному духовному поету Чайтаньї в Бенґалії та маратхським святим.
Гуру Нанак (1469-1539) включає вчення Бгакті в нове релігійне вчення-
сиксізм. Ортодоксальний іслам обмежується інтелектуальною елітою, а
популярності разом з бгакті набуває суфізм. Проте при дворах князів панує
все ще перська мова.

Сирійські переклади

Перехід від давніх часів до Середньовіччя в різних регіонах Сходу та

Заходу проходив дуже поступово. Його хронологічні рамки можна окреслити
як II–III ст. н. е. – VIII–IX ст. Саме в цей час мали місце потужні зміни,
пов’язані з розповсюдженням нових релігій – християнства, буддизму,
ісламу, пануючим суспільно-економічним ладом стає феодалізм.
Зокрема масове розповсюдження християнства стало невідривно
пов’язане з необхідністю у здійсненні величезної кількості перекладів
релігійної літератури – канонічної, проповідницької, житійної, літургічної та
ін. на мови народів, які сприйняли цю релігію. Християнізація охопила
велику кількість народів, що входили до складу Римської імперії, а також
частину країн, які знаходились поза її межами. Однією з найперших країн, де
воно з’явилось і почало стрімко розповсюджуватися, стала Сирія, де дуже
активно освоювалася антична, зокрема грецька, спадщина. (Семенец,
Панасьев, 1989: 69, 78)
Філософські твори греків були потрібні як основа для теології,
гомілетики як її розділу, в якому розглядалися теоретичні та практичні
питання церковної проповіді і особливо для апологетики, де формулювалися
основні докази істинності головних релігійних уявлень. Поряд із розвитком
самобутньої сирійської філософії і паралельно з цім проводилася робота з
перекладу давньогрецьких філософських творів. Діячі сирійської культури,
особливо у візантійський період, як правило, дуже добре володіли грецькою і
користувалися трудами філософів безпосередньо, без перекладів але
перекладацька діяльність була необхідна для розширення кола читачів, для
поширення досягнень античної науки. Полеміка з язичеством, зокрема із
зороастризмом, та пізніше з мусульманством потребувала чітко організованої
логічної послідовності засобів аргументації. Саме логіка була тим знаряддям,
яким було необхідно оволодіти для досягнення цієї мети. «Органон»
Аристотеля, так саме як і «Ісагога» Порфирія стали об’єктами самого
детального вивчення сирійських вчених. Переклади цих творів були дуже
корисні для дослідників, яких особливо цікавили питання, що саме, ким і
коли було перекладене, а також принципи перекладів та їхня якість.
Найважливішими у процесі засвоєння античної філософії були праці
Аристотеля, їхнє тлумачення, коментарій до вчення про категорії,
герменевтика та аналітика. Засвоєння Аристотелевої логіки, можливо. в
якійсь мірі почалося ще до виникнення несторіанських суперечок, які
породили новий інтерес до філософії, обумовили появу повторних
перекладів, а також розповсюдилися на інші області літератури греків.
Одним з перших перекладачів грецької філософської літератури
сирійською був Іва, який підтримував погляди Феодора Мопсуестського, що
стало приводом різких сутичок між Івою та Раббулою, єпископом Едесси.
Однак в 435 р. Іва зайняв єпископський престол цього міста. Як прихильник
того напрямку у тлумаченні писань, яке було розвинуте та отримало
найбільш закінчену форму у вченні Несторія, Іва був засуджений у 449 р., але
потім оправданий Халкідонським собором у 451 р. та залишався єпископом
Едесси до 457 р, року своєї смерті. Іва, захищаючи свої положення,
використовував діалектичні прийоми та відомі логічні побудови Аристотеля.
Сучасники Іви, професори Едеської академії Кумі та Проб перекладали не
тільки тлумачення Феодора Мопсуестського, але й праці Аристотеля. Ці
переклади збереглися як у несторіанській, так і у монофізитській
інтерпретації. Останнє свідчить про те, що обидва ці напрямки
інтелектуального життя сирійців шукали підтримки у логічних положеннях,
які були напрацьовані греками. Проб переклав «Ісагогу» та частину
«Органону» та одним з перших склав коментар до цієї праці Аристотеля.
(Пигалевская, 1979: 142).
У Візантії греки та сирійці спиралися на Аристотеля, тлумачили його,
але сприйняли його через призму олександрійського вчення, на якому
відобразився глибокий вплив неоплатонізму. Тлумачення Аристотеля
знаходилися під впливом філософії Плотіна, вихованця Олександрійської
філософської школи Аммонія, голови школи неоплатоніків у Римі, який був
добре ознайомлений з гностичною та герменевтичною літературою. Але
Плотін помер у 270 р. і не встиг «видати» своїх творів, які він надсилав
своєму учневі Порфирію, доручивши останньому їх «розповсюдження». Це й
стало причиною того, що сирійці передали іншим народам Близького Сходу
у своїх перекладах та коментарях не тільки філософію Аристотеля та його
формальну логіку, а й теорії неоплатонізму, які потім були розвинуті зокрема
арабами.
Порфирій та його переклад «Ісагоги» відіграли значну роль в історії
середньовічної освіченості. Сирієць за походженням, уродженець Тіру (233
р.) він носив ім’я Малка, яке потім змінив на грецьке. Він навчався в Афінах
у платоника Лонгіна, а потім у Римі у Плотіна, послідовником якого
залишався все своє подальше життя. Помер він у 304 р. у Римі. Його
переклад «Ісагоги» дав сирійцям уяву про основні поняття, які були
предметом вивчення філософії, її фундаментом.
Сирійською «Ісагога» перекладалася неодноразово, нові поняття
збагачували мову, вже відомі слова осмислювалися у їхньому специфічному,
філософському значенні, засвоювалися грецькі терміни, створювалися нові
абстрактні уявлення, які вдосконалювали та уточнювали мову. Ще у V ст.
сирійські теологи Проб та Кумі переклали «Логіку» Аристотеля. Проб також
переклав «Ісагогу» та зробив до неї коментар, рукопис якого закінчується
словами: «Закінчене визначення та тлумачення Ісагоги Порфирія, філософа,
яке склав Проб, мудрий священик, архіатрос та архідиякон Антіохії та
Сирії». Для нас дуже важливо, що перекладач Проб займав важливе місце у
тодішній (V ст.) ієрархії Антіохії, як особа світська та духовна. Його
офіційний статус архіатра (старшого лікаря) був надзвичайно високим. Як
архідиякон він був також особою, наближеною до патріаршого престолу.
Переклад та тлумачення Пробом «Ісагоги» було першою працею, яка
була покликана пояснити текст «до цього не коментований греками і не
перекладений сирійцями» (Ibidem: 144).
«Ісагога» була перекладена також Сергієм Решайнським. Цей твір має
назву: «Слово, складене одним з філософів, яке грецькою називається
Ісагогою, що перекладається сирійською як вступ до пізнання». Сергій
Решайнський був, таким чином, другим перекладачем «Ісагоги». Є ще один
переклад «Вступу», що приписується Афанасію Баладу (помер у 686 р.).
Таким чином, на протязі 300 років через кожне століття з’являвся новий
сирійський переклад «Ісагоги»; їхнє порівняння дає можливість порівняти
грецькі та сирійські філософські терміни. Таке порівняння наочно
демонструє спроби тодішніх перекладачів відшукати слова, які більш точно
відображали саме абстрактні поняття, їхнє бажання надати то чи іншому
слову нового значення, яке було б еквівалентно грецькому. У ряді випадків
це була лише транскрипція грецького терміну, який потім засвоювався і
вживався у сірійській як свій власний. На цих прикладах можна переконатися
в тому, як сприймалися філософські знання , які були основою для занять у
вищій школі, для тлумачення Святого Письма, для гомілетики та теологічних
дискусій. Слід відзначити також видатну роль у розвитку сирійської
перекладацької школи таких діячів. як католикос мар Аба I (переклад з
грецької давньої несторіанської літургії), Філоксен (переклад на сирійську
Євангелії ). У Сирії в VI ст. було зроблено також велику кількість перекладів
в інших сферах – алхімії, медицини та ін..
Переклади в історії сирійської мови та літератури відіграли виключну роль,
ставши невідємною частиною цієї літератури. Однак, цінність цих перекладів
полягає не лише в тому, що завдяки ним самі сирійці познайомилися з
культурою інших народів, але і в тому, що завдяки цим перекладам у
багатьох випадках збереглися літературні памятники чи версії, що не дійшли
до наших часів джерельною мовою. А перекладали сирійці переважно з греки
та пехлеві (середньоперською) сирійською мовою, а потім часто ще й
арабською Пізніше деякі з цих творів було перекладено європейськими
мовами (Вильскер, 1984: 368).
Одним з найважливіших сирійських перекладів є ранній переклад Біблії,
який пізніше було названо «Пешиттою» (буквально «простий»). В тексті
«Пешитти» збережено низку втрачених в оригіналі апокрифів і тому цей
текст відіграє істотну роль у біблійній критиці (Вильскер, 1984: 368). Пізніше
Біблію неодноразово перекладали сирійською з Септуагінти: Філоксен
Мабоггський (поч. VI ст.), Павло Тельський (І пол. VIІ ст.), Фома
Гераклійський (VI - VIІ ст.), Іаків Едесський (705 – 706 рр.) (Вильскер, 1984:
368).
З пехлеві надзвичайно важливим є переклад сирійською мовою романа
про Александра (VIІ ст.), який містить епізоди, що відсутні в грецькому
тексті Псевдо-Каллісфена (убивство дракона, перебування Александра в
Китаї тощо), а також фрагменти з «Каліли та Дімни», що йдуть з
санскритської «Панчатантри». Перший переклад «Каліли та Дімни» було
виконано Бодом у VI ст. безпосередньо з середньоперської мови і має
значний науковий інтерес, бо дозволяє реконструктувати втрачене джерело –
переклад на пехлеві. Другий переклад було виконано пізніше (в Х ст.) із
славнозвісної арабської версії Ібн аль-Мукаффи (Вильскер, 1984: 368).
Сирійська «Сіндбадова книга» є перекладом з арабського перекладу, який
було здійснено з пехлеві у ІІ пол. VIІІ ст. (Вильскер, 1984: 368).
З греки сирійською було перекладено твори Гіппократа та Галена,
«Іліаду» та «Одіссею», байки Езопа та висловлювання Менандра (Вильскер,
1984: 368).. Численні переклади сирійською мовою грецьких філософських та
наукових творів, особливо Аристотеля, мали надзвичайне велике значення як
проміжна ланка для перекладів арабською, бо таким чином знання греків
було передано арабам, а пізніше через арабів – західноєвропейській
цивілізації.
Література
Вильскер Л. Х. Сирийская литература // Л. Х. Вильскер // История
всемирной литературы. – М.: Наука, 1984. – Т.2. – С. 365 – 368.

Переклад в арабському світі VІІ - ХІІІ ст.

Переклад завжди відігравав ключову роль у розвитку світової культури, і її
історія, з точки зору перекладу, демонструє постійний рух ідей, форм та
культур, що завдяки перекладачам постійно засвоюють нові впливи. Історія
перекладу знає свої “зоряні часи”, і Багдадська школа перекладу IX–X ст., у
якій на арабську було перекладено наукові і філософські праці давніх греків і
перлини перської та індійської художньої творчості, є чи не найяскравішим
їх зразком.
Арабська мова - це семітська мова, що походить з Aравійського півострова,
але яка з поширенням ісламу в VІІ ст. вийшла далеко за його межі.
Зародження ісламу та його поширення – найбільш значна подія в історії
арабів, що змінила політичну, культурну та мовну карту Передньої та
Середньої Азії і Північної Африки назавжди. На момент свого
максимального поширення Арабський халіфат простягався від меж Франції
до меж Китаю.
Найбільш важливими періодами в історії перекладів на арабську мову
виявилися часи династій Омейадів (661–750), коли столицею був Дамаск, та
Аббасидів (750–1258) зі столицею в Багдаді. Розквіт перекладу в Халіфаті
тісно пов’язаний із розвитком арабської писемності (склалася в VІ ст.) та
арабської літературної мови, які розпочалися з необхідності зафіксувати на
письмі Коран. Після того, як халіф Абд-ль-Малік ібн Мараван (правив 685–
705) оголосив арабську мову єдиною мовою адміністративного врядування,
вона набула статусу мови спілкування між народами. Із того часу вона є
офіційною мовою всіх арабських країн і продовжує відігравати об’єднуючу
роль в даному регіоні, сприяючи тому, що численні релігійні та етнічні
групи, що складають населення арабського світу, вважають себе єдиним
народом. Нова імперія лежала на перехресті Східної та Західної цивілізації і
поєднала найбільш розвинуті культурні традиції тих часів: грецьку,
індійську, перську та єгипетську. Кочові араби, які вийшли з пустелі, могли
багато що запозичити від підкорених народів. І вони виявилися добрими
учнями: натхненні багатством цивілізацій, із якими вони вперше зіткнулися,
та керуючись Кораном, що закликав шукати знання скрізь, де це можливо,
араби розпочали грандіозну кампанію з набуття знань від підвладних народів
і, природно, звернулися до перекладу, як до засобу, за допомогою якого
можливо отримати доступ до нових джерел знань. У період з VІІІ по ХІ ст.
перекладацька діяльність набуває безпрецедентного розмаху. Цьому суттєво
сприяє поширення паперу, який з’явився в мусульманському світі невдовзі
після захоплення Самарканда в 704 році. Із упровадженням паперу процес
перетворення усної арабської культури у письмову набуває небачених
темпів, причому переклад відіграє провідну роль в цій трансформації.
Арабам ми зобов’язані тим, що вони перші в історії започаткували
організовану й широкомасштабну перекладацьку діяльність. Діяльність,
розпочата за Омейадів, набула найбільшого поширення за Аббасидів,
особливо за часів правління аль-Мамуна (813–33), які відомі як Золота ера
перекладу. Центром перекладацької діяльності був Багдад, казкове місто,
побудоване xаліфом аль-Мансуром, місце дії багатьох епізодів “Тисячі та
однієї ночі.”
Така бурхлива перекладацька діяльність у Халіфаті носила
безпрецедентний характер і відрізнялася від знаної на той час діяльності
трьома ознаками [ 10, c. 318]:
1) по-перше, широким колом джерельних мов: араби багато переклали із
санскриту, перської, сирійської, грецької, арамейської та інших мов;
2) по-друге, широкою тематикою, адже арабів цікавили най-
різноманітніші галузі знань. Вони перекладали рукописи з математики,
астрономії, філософії, логіки, медицини, хімії, політики тощо. До
художніх творів, однак, у цей період вони виявляли меншу
зацікавленість. Це було частково обумовлено тим, що художні твори
часто включали релігійні та міфічні мотиви, що протирічили ісламу, а
частково тому, що араби вже мали свою власну, міцну літературну
традицію;
3) по-третє, найбільш важливо, що перекладацька діяльність набула
організованого характеру. Правителі підтримували цю діяльність як
матеріально, так і морально, зокрема створивши спеціальні установи –
палати товмачів. Перша така перекладацька палата була заснована
другим халіфом Аббасидської династії аль-Мансуром (р.пр. 754–775) і
суттєво була розширена Гаруном ар-Рашидом (р.пр. 786–809) та аль-
Мамуном (813–833).

Переклад за часів Омейадів

У І половині VІІІ ст. було здійснено низку заходів, що заклали підвалини

імперії: було введено поштову службу, стали карбувати арабську монету і,
найголовніше, відбулося становлення арабської мови як офіційної мови
врядування, що замінила в Дамаску грецьку, в Ірані та східних провінціях-
пехлеві, у Єгипті–коптську. В цей самий період було започатковано і
серйозну перекладацьку роботу.
Найбільш авторитетним і вичерпним джерелом про перекладацьку та
літературну справу в Арабському халіфаті є “Фихріст “(Бібліографія),
укладений в 988 році ан-Надімом. У цій праці стверджується, що перший
переклад замовив син другого халіфа із цієї династії принц Халід, і що це
був переклад із грецької та коптської рукопису з алхімії, бо Халід вірив у
 можливість перетворення мінералів на золото. Як би там не було, а нам
достеменно відомо, що до цього часу належать переклади з медицини,
астрології та алхімії. Крім того, арабізація управління за часів Марвана
вимагала перекладу низки офіційних документів.
Тоді ж почали з’являтися перші переклади візантійських та перських
пісень. Здійснив їх меккський музика Саїд ібн Місджах [11].
На кінець правління Омейадів було перекладено на арабську значну
кількість грецької гномології–збірок напутливих сентенцій та афоризмів–і
майже всі вислови, що стосувалися Арістотеля та Александра Македонського
[10, c. 321]. Ці переклади мали значний вплив на арабську поезію ІХ–Х ст.
Так, два найбільш значні арабські поети цього періоду, Абу-ль-Атахія (750–
825) та аль-Мутанаббі (915–965), використовували гномічні матеріали у своїх
поезіях.

Переклад за часів Аббасидів

Час правління Аббасидів–період із середини VІІІ до середини ХІ ст.–

виявився найбільш плідним в історії середньовічної арабської культури та
історії перекладу в арабському світі. Саме тоді поняття “араби” змінює свій
зміст. Якщо еліта держави Омейадів складалася переважно з нащадків
арабських завойовників, то в державі Аббасидів вони поступово
розчиняються серед корінного населення і втрачають своє панівне
становище, будучи лише частиною цієї еліти, в той час як жителі значної
кількості підкорених кочовиками земель сприймають релігію та мову
завойовників і беруть активну участь у творенні арабської культури.
Арабською мовою, як мовою науки та літератури, користуються у своїй
творчості і представники тих народів, що не були зарабізовані повністю (як
перси, греки, сирійці, євреї, народи Середньої Азії та Кавказу), на кшалт
того, як латиною користувалися вчені середньовічної Європи.
Саме в цей період наука і культура арабів (а словом “араб” починають
називати будь-якого арабськомовного мусульманина, незалежно від його
етнічного походження) набуває світового значення і впливає на розвиток
світової культури [5]. Таким чином, варто пам’ятати, що коли ми
посилаємося на знання, накопичені в цей час, як на арабські (арабська
медицина, арабська філософія тощо), то вони не обов’язково належать до
етнічніх арабів з півострова.
Звичайно, були певні області знань, у яких вели перед араби (зокрема,
теологія, юриспруденція, мовознавство), проте майже в усіх інших галузях
переважали перси, сирійці, євреї, причому як в перекладах, так і в
оригінальній творчості. Особливо велику роль в інтелектуальному
формуванні мусульманського суспільства відіграли перси, і доказом цього
може слугувати той факт, що навіть арабська мова на X–XI ст. стає такою ж
кучерявою, як перська. Хоча часто важко приписати переклад чи оригінальну
працю якійсь конкретній етнічній групі в межах Халіфату. Наприклад, сама
перша наукова праця на арабській (683 р.) була перекладом із сирійської
медичного трактату, написаного спочатку грецькою християнським
священиком із єгипетської Александрії на ім’я Арун, а виконав цей переклад
лікар-єврей родом із Персії. Аналогічно, часто практично неможливо
провести межу між оригінальною працею та перекладом і точно встановити
першоджерело перекладу. Так, в основу “Тисячі i однiєї ночі”, найбiльш
значного твору арабської літератури, покладено арабський переклад VIII
ст. іранської збірки “Тисяча казок” (Хезар ефсане), якy за повідомленням
історика Х ст. аль-Масуді, переклав відомий арабський письменник VIII ст.,
перс за походженням, Ібн аль-Мукаффі з пехлеві, а ця перська збірка, в
свою чергу, містила деякі оповіді індійського походження [9].(В історії
красного письменства, мабуть ,знайдеться не так багато пам’яток, які могли б
конкурувати в популярності з казками та оповідями “Тисячі та однієї ночі “.
Вони живуть і в детально прокоментованих академічних виданнях, і в
переказах для дітей,і у численних обробках для театру та кіно. Їх мотиви та
сюжети, звичайно, користуються успіхом у європейців ще із часів Боккаччо,
а особливо після першого перекладу на французьку в 12 томах на початку
ХVIII ст. Казки та оповіді “Тисячі та однієї ночі” вплинули на зародження
новели в західноєвропейській літературі ХІІІ–ХІУ ст., і в цьому їхня
історична роль [6, c. 561; 7].Фабули майбутніх новел вільно переміщаються в
просторі й часі, із незвичайною легкістю перетинають межі епох, регіонів та
віросповідань, мандруючи слідом за паломниками та хрестоносцями з
мусульманського Сходу на християнський Захід [1, с. 224].
Популярна легенда про Будасафа та Білаухару, відома в європейській
літературі як ”Повість про Варлаама та Іоасафа”, була перекладена з
індійської на пехлеві, а потім на арабську.Світову славу здобула пехлевійська
обробка індійської збірки казок “Панчатантра”, відома в арабському
перекладі як “Каліла та Дімна” [2,c. 252].
Коли 642 року араби захопили Александрію, то вони, отримавши
можливість познайомитися з багатством великої наукової традиції цього
міста, починають створювати перші осередки освіти в Єгипті та Іраці, а
перші аббасидські халіфи виявляють велику заінтересованість у перекладах.
Так, другий аббасидський халіф аль-Мансур (р. пр. 754–775) замовив цілу
низку перекладів і заснував перекладацьку палату. Так само підтримував
перекладацьку діяльність і Гарун ар-Рашид, який збільшив палату товмачів.
А халіф аль-Мамун 830 року засновує найважливіший навчальний заклад
мусульманського світу, який стає й найславетнішим перекладацьким
центром в арабській історії, – Байт аль-Хікма (“Будинок мудрості”) в
Багдаді. Цей Будинок мудрості функціонує і як навчальний заклад, і як
бібліотека, і як перекладацьке бюро, у якому працюють 65 перекладачів з
грецької, сирійської, перської (пехлеві), санскриту та арамейської (згідно
“Фіхристу” ан-Надіма) [ 13, c. 391].
За часів династії Аббасидів перекладалися найрізноманітніші матеріали.
Так, “Географія” Птоломея передавалась арабською кілька разів, чи
безпосередньо з грецької, чи із сирійської. Найбільш відомий переклад – це
переклад Табіта ібн Курраха. Власне, грецькі твори, що вже були на
сирійській, перекладалися на арабську із сирійської, що була мовою
богослужіння у християн-несторіанців, які очолювали перекладацьку палату.
Грецькі твори, які не були доступні на сирійській, перекладалися
безпосередньо на арабську чи спершу на сирійську, а потім на арабську.
Серед перших праць давніх греків, перекладених на арабську, були праці з
етики, у тому числі “Етика” Арістотеля. У ІХ ст. в арабськомовному світі
були відомі всі основні твори філософської та наукової думки античності,
перш за все, твори Галена, Гіппократа, Евкліда, Архімеда, Птоломея (його
визначний твір “Найвеличніша астрономічна побудова” отримав арабську
назву “Альмагест”). Великого поширення набувають твори з природничих
наук та філософії Арістотеля (за винятком його “Політики”), Платона, праці
неоплатоників та пізньоантичних авторів. Про величезний інтерес до
давньогрецької філософії в арабо-мусульманському світі свідчить поява чи
не єдиної в епоху середньовіччя своєрідної історії філософії – книги
Шахрастані “Релігійні секти та філософські школи”, написаної в ХІІ ст., у
якій викладалися вчення мілецьких філософів, Піфагора, Анаксагора та ін. [4,
c. 205–206].
Шанобливе ставлення до знання, що робить людину шляхетною,
присутнє вже в Корані, і людям науки в країнах Близького Сходу УШ–ХП ст.
виявляли велику шану, вони були моральним взірцем, оскільки безкорисливе
заняття науками вважалося найкращим шляхом до морального очищення
людини. Особливо поширенню знань сприяли переклади праць індійських
учених. Наприклад, на наукові заняття астрономією надихав переклад
індійського трактату “Сіндхінд”, виконаний близько 771 року Мухаммедом
ібн Ібрагімом аль-Фазарі, чий переклад цієї та низки інших праць з санскриту
запровадили до мусульманського світу, а пізніше і в Європу, індійську
систему чисел та “нуль”, які ми називаємо арабськими. Санскрит був також
важливим як джерельна мова медичних трактатів, хоча ці переклади часто
здійснювалися за посередництва пехлеві, як це було у випадку з видатним
індійським медичним трактатом “Чарака-Самхіта” [14, c. 26].
У цілому араби з грецької перекладали багато, здебільшого це були
наукові та філософські праці. А що стосується грецької драми та поезії, то до
них вони майже не виявляли інтересу. Кілька разів перекладали Старий та
Новий Завіти, або фрагменти з них. Найбільш важливий повний переклад
Старого Завіту було виконано в Єгипті Саїдом аль-Файюмі (882–942).
Більшість першоджерел художньої літератури були перськими (на пехлеві).
Найвідомішим перекладачем із пехлеві на арабську вважається
родоначальник арабської художньої прози Адбаллах ібн аль-Мукаффа (бл.
724 – 759), що походив із перської зороастрійської сім’ї і до прийняття
ісламу прозивався Рузбихом. В історію арабської та світової літератури Ібн
аль-Мукаффа ввійшов перекладом двох збірок індійських повчальних
оповідей про тварин “Панчатантра” та “Бідпаї”, що стали основою для твору,
який в перській та арабській версіях іменується “Каліла та Дімна” [12, c. 521-
522]. В основі його перекладу лежить середньоперська переробка цих
збірок. Ібн аль-Мукаффа не обмежився їх простим перекладом.
Намагаючись догодити смаку мусульманського читача, він велику кількість
місць переробив, увів деякі нові частини власного витвору і слушні арабські
приказки та цитати з Корану [5, c. 228]. Арабізація “Каліли та Дімни” була
радикальною, і цей твір займає досить помітне місце в історії саме арабської
середньовічної прози, і саме через посередництво арабського ізводу Ібн аль-
Мукаффи цей твір потрапляє до Європи та в інші літератури, такі як
сирійська та візантійська. (“Каліла та Дімна” не єдиний твір, що проробив
складний шлях з Індії через Іран до арабів. Те ж саме можна сказати і про
буддійську повість про Варлаама та Іоасафа, про ранні редакції “Тисячі та
однієї ночі”, “Роман про Александра” [8, c. 228]). Як людина
різносторонніх інтересів та здібностей, Ібн аль-Мукаффа, спираючись на
перські джерела, зокрема на “Тадж намак” (“Книга вінця”), що складалася з
праць про царські накази, постанови та інші документи, написав декілька
трактатів, присвячених питанням державного влаштування й політики, та
переклав на арабську “Айен намак” (“Книга звичаїв”), із яких через інші
джерела ми отримали інформацію про доісламську іранську цивілізацію та
культуру. Проте, найважливішим із його перекладів є переклад знаменитого
“Хотай намак”, великого за обсягом твору з історії Ірану від міфічних часів
до смерті Хосрова II. Цей переклад, переказаний перською знову через
двісті років потому, ліг в основу знаменитої поеми “Шахнаме” (“Книга
царів”) перського поета Абульхасана Фірдоусі. Особливої уваги заслуговує
переклад аль-Мукаффи “Листа верховного жреця Танзара до царя
Табарестана”, що є нашим основним джерелом інформації про те, які поради
давали зороастрійські жерці правителям свого часу. Можливо, слава Ібн аль-
Мукаффи як єретика-вільнодумця та його неприязнь до арабів-завойовників,
незважаючи на зовнішню лояльність, призвели до того, що за наказом халіфа
аль-Мансура 35-літнього письменника та перекладача було страчено.
Зовсім інша доля чекала найзначнішого перекладача часів Халіфату
Хунайна ібн Ісхака (809–873), прозваного “царем перекладачів”, якому халіф
аль-Мамун платив золотом стільки, скільки важили книги його перекладів. А
оскільки Ібн Ісхак був жадібний до золота, то писав він великими літерами на
товстому папері, залишаючи великі проміжки між рядками Ця його
пожадливість мала несподівану побічну користь: його рукописи залишалися
неушкодженими та читабельними впродовж кількох століть. Ібн Ісхак був
християнином-несторіанцем з Іраку й однаково вільно володів сирійською та
арабською мовами. Він вивчав медицину у відомого лікаря та перекладача
Юханна ібн Масаваї (777–857), що очолював Будинок мудрості і написав
найдавніший твір про хвороби зору арабською мовою. Вивчивши грецьку,
Ібн Ісхак розпочинає свою кар“єру лікаря та перекладача в Багдаді, і при
халіфі аль-Мамуні очолює після свого вчителя славнозвісну Палату
перекладачів. Разом зі своїм сином Ісхаком, племінником Хубайшем та
іншими учнями і вченими він перекладає на сирійську та арабську майже всі
відомі на той час грецькі трактати з медицини, численні праці Арістотеля
(включаючи “Категорії”, “Фізику” та “Мораль”), “Республіку” Платона, праці
Гіппократа, Птоломея, різні трактати з фізики та математики, а також
Септуагінту. Ісхаку приписують переклад близько ста рукописів на сирійську
та 39 – на арабську. У ході своєї плідної перекладацької діяльності Ібн Ісхак
збагатив арабську мову значною кількістю наукових термінів. Він
користувався великою шаною в халіфа аль-Мамуна та в його наступника
халіфа аль-Мутаваккіля, хоча останній і протримав Ісхака рік у в’язниці за
відмову приготувати отруту для одного з ворогів халіфа [11, c. 313].
Іншим плідним перекладачем тих часів був Табіт ібн Курра (бл. 836–901),
сабіянин, а сабіяни – то була громада, що поклонялася зорям, то ж не дивно,
що ібн Курра oсобливий інтерес виявляв до астрономії і разом з учнями
переклав більшість грецьких праць з астрономії та математики, в тому
числію праці Архімеда та Аполлонія Пергського. Як і у випадку з Ісхаком,
інші члени родини Ібн Курри – його син Сінан, онуки Табіт та Ібрагім,
правнук Абу ль-Фарадж - також стали вправними перекладачами.
Першою проблемою, яку доводилося вирішувати перекладачеві
арабською, було отримати більш-менш надійний джерельний текст як основу
для свого перекладу. Про те, як у цьому відношенні чинив Гунайн ібн Ісхак,
ми маємо його власноручну розповідь, з якої видно, що способи критичного
аналізу давніх перекладачів не дуже відрізнялися від методів сучасних
вчених. Ісхак збирав якомога більше рукописів твору, який належало
перекладати, потім порівнював їх і, коли йому вдавалося максимально
реконструктувати вихідний текст, перекладав його. Як правило, спершу він
перекладав його з грецької мови рідною сирійською, а вже потім з сирійської
мови – арабською (Kruk, 1976: 17).
Перекладати з грецької мови спершу сирійською було поширеною
практикою серед тих численних перекладачів, для яких сирійська була
рідною, адже більшість арабських перекладачів наукових та філософських
текстів були сирійськими християнами несторіанського чину. Сирійська
мова, як і арабська, мова семітська, але на протязі багатьох століть вона
перебувала в тісному контакті з геллінською культурою і запозичила багато
грецьких ідіом та слів, особливо завдяки сирійському перекладу Біблії з
грецької мови. Можливо, цей факт також сприяв зверненню до саме такої
процедури, оскільки, ймовірно, сирійська мова була корисним посередником
у процесі передачі грецького тексту абсолютно відмінною арабською мовою.
Також, нерідко переклади сирійською виконувалися на прохання сирійсько-
мовних замовників (Kruk, 1976: 17).
Здається, у ті часи були поширені два методи перекладу [15, c.17], хоча
до ібн Ісхака всі переклади були буквальні (Kruk, 1976: 17). Перший метод,
пов’язаний із Юханном ібн аль-Батріком та ібн Наїмом аль-Гімзі, був
надзвичайно буквальним і полягав у передачі кожного грецького слова
відповідним йому арабським, а за відсутності еквіваленту грецьке слово
безпосередньо запозичувалося в арабську мову. Цей метод, в цілому, бyв не
дуже вдалим і багато перекладів аль-Батріка було пізніше, за часів аль-
Мамуна, перероблено, найчастіше Хунайном ібн Ісхаком.
Другий метод, пов’язаний з іменами Iбн Ісхака та аль-Джавгарі,
полягав у передачі смислу, завдяки чому цільові тексти добре читалися й
передавали значення без порушення норм мови перекладу. Отже, Iбн Ісхак та
його послідовники із самого початку надавали перевагу вимогам цільової
мови та читачеві, підкреслюючи зручність читання та доступність, унаслідок
чого переклади розумілися такими, що виконують навчальну функцію [10, c.
321]. Наприклад, Ібн Ісхак – за повідомленням дослідниці Салами-Карр [16]
– відверто хвалив власні переклади за приємний та ясний стиль, який може
зрозуміти людина, що не є фахівцем із медицини, чи він сам, що зовсім не
розуміється на філософії.
До цього ж часу належать і певні роздуми про переклад, а саме з таких
питань, як: чи взагалі можливий переклад певних типів текстів, чи
перекладені тексти в цілому є надійним джерелом інформації і про вплив
інтерференції грецької та сирійської мов на структуру арабської [10, c. 319].
Особливо дошкульно про переклад і перекладачів висловлювався аль- Джагіз
(помер у 869 р.), один з найбільш відомих авторів того часу, який наполягав
на тому, що перекладач не здатний оцінити філософа як той того вартий і не
спроможний правильно передати думки того [16]. Але за винятком таких
окремих критичних висловів на свою адресу, перекладачі за Аббасидів, в
цілому, насолоджувалися привілейованим станом. Працю їх високо цінували,
і вони, здається, принаймні, найуспішніші з них, жили в статках. Так, ан-
Надім наводить промовистий опис повсякденного розпорядку Хунайна ібн
Ісхака: той, мовляв, вранці, прийнявши ванну, байдикував, попиваючи легке
вино з коржами, потім удень спав, а прокинувшись, курив пахощі, обідав і
знову лягав спочити, а потім випивав ще кілька келихів вина з айвою та
сирійськими яблуками. В цілому ж, судячи з того, що відомо про життя
перекладачів на арабську мову, займатися перекладами могли, на думку
Семенця та Панас’єва [3, с. 21], лише люди достатньо забезпечені, і основна
кількість перекладачів працювала не задля матеріальної винагороди, а перш
за все виходячи із просвітницьких цілей.
За цією золотою добою перекладів при ранніх Аббасидах настала пора
багатої оригінальної творчості в багатьох галузях науки, включаючи
астрономію, алхімію, географію, мовознавство, теологію та філософію. І тут
знову значний внесок зробили арабськомовні піддані імперії (тобто, не
етнічні араби), особливо іранці, такі як Ібн Сіна (Авіценна), аль-Табарі та
аль-Разі. Значне місце серед цих оригінальних творів займали коментарі до
грецьких джерел, таких як Арістотель, тих авторів, що часто грецької не
знали і довіряли існуючим перекладам на арабську при розробці власної
філософської позиції. Це правильно, наприклад, стосовно праці Ібн Рушда
(Аверроеса) та єврейського філософа Муси ібн Маймуна (Маймоніда). Ще
однією характерною рисою оригінальних творів доби, що настала після
“золотої ери” перекладу, стало те, що багато які з них, хоча й написані
арабською, були або втрачені, або пізніше знайдені лише в перекладах на
іврит чи в латинських перекладах з івриту (як це трапилося з коментарями
ібн Рушда).
Розквіт знань, що мав місце в ісламському світі в Х-Х1 ст., і який пізніше
дав поштовх для розвитку знань у всіх галузях науки на Заході, включаючи
природничі науки та філософію, не був би можливим без широкої програми
перекладів, здійснених за Аббасидів. Отже, переклад знаходиться в центрі
цього одного з найважливіших періодів інтелектуальної діяльності в історії
не лише мусульманського світу, а всього світу взагалі.

СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Андреев М. Л. «Новеллино» в истории итальянской литературы и
европейской новеллы // Новеллино. – М.: Наука, 1984. – C. 219–252.
2. Брагинский И. С. Литература Ирана и Средней Азии // История всемирной
литературы. Том П. – М.: Наука, 1984, – C. 248– 277.
3. Семенец О. Е., Панасьев А. Н. История перевода. – Киев: Лыбидь, 1991. –
359 с.
4. Соколов В. В. Средневековая философия. – М.: Высш. шк., 1979. – 448 c.
5. Фильштинский И. М. Арабская литература // История всемирной
литературы. Том П. – М.: Наука, 1984. – C.210– 247.
6. Фильштинский И. М. Арабская литература // История всемирной
литературы. Том Ш. – М.: Наука. – C. 554–560.
7. Фильштинский И. М. Вечно юная сказка // Халиф на час: Избр. сказки,
рассказы и повести из «Тысячи и одной ночи», – М.: Правда, 1986. – С. 3–
26.
8. Фильштинский И. М. Бессмертное творение многих народов и
поколений // Царевич Камар аз-Замен и царевна Будур. – М.: Правда,
1986. – С. 3–18
9. Фильштинский И. М. Реальный и вымышленный мир Шахразады //
Синдбад – мореход. – М.: Правда, 1986. – С.3– 20.
10.Baker, Mona. Arabic Tradition // Routledge Encyclopedia of Translation
Studies. – London; New York: Routledge, 1997. –P.315–325.
11. Hitti,Ph. History of the Arabs. Basingstoke and London:
Macmillan, 1970. – Chapter 24. – P. 324–338.
11.Karimi-Hakkak, A. Persian Tradition // Routledge Encyclopedia of Translation
Studies.-- London ; New York: Routledge, 1997. – P. 511–523.
12.Kaya, M. Some Findings on Translation Made in the 18th Century from Greek
and Es’ad Efendi’s Translation of the Physica // Eckmelladin Ihsonoglu (ed)
Transfer of Modern Science and Technology to the Muslim World.- Istanbul:
IRCICA, 1992. – P.382--92.
13.Meyerhof, M. On the Transmission of Greek and Indian Science to the Arabs.//
Islamic Culture. – 1937. – N5. – P. 17--29.
14.Rosentahl, F. The Classical Heritage in Islam. London; NY, 1992. – 432 p.
15.Salama-Carr, M. La Traduction a l’Epoque Abbasside. – Paris: Didier-
Erudition, 1990. – 235p.

Салах аль-Дін аль-Сафаді ( в його праці “аль- Гайтх аль-Муссаггам”) -

арабський вчений XIVст.
 Існує два способи перекладу. Один – це спосіб Юганни ібн аль-Бітріка,
ібн Наїма аль-Гімзі та інших. За цього способу перекладач розглядає кожне
грецьке слово окремо, встановлює його значення, а потім замість нього
підставляє арабське слово з тим же значенням. По тому він переходить до
наступного слова, і так далі, доки увесь текст не буде перекладено. Цей
спосіб є поганим з двох причин: по-перше, не завжди можливо знайти
кожному грецькому слову відповідне арабське, й, отже, під час перекладу
втрачається багато грецьких слів. По-друге, від мови до мови особливості
будови словосполучень та речень не одні й ті самі, й, більш того,
зустрічаються помилки із-за частого використання в кожній мові
переносного значення[метафор].
Другий спосіб – це спосіб Гунайна ібн Ісхака, аль Гавгарі та інших. Згідно
цього способу перекладач розглядає ціле речення й намагається збагнути
його смисл, а потім замінює його відповідним реченням іншою мовою з тим
самим смислом, не турбуючись при цьому чи самі слова відповідають одне
одному. Цей спосіб є ліпшим, і саме тому твори, які переклав Гунайн ібн
Ісхак, не потребують виправлень, окрім творів з математики, бо цією
наукою він не опанував. Твори з медицини, логіки, природознавства та
метафізики, які він переклав, не вимагають виправлення, але його переклад
Евкліда було виправлено Табітом ібн Куррою, так само як і переклад
Альмагеста та тих творів, що звичайно вивчаються між цими двома.

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Св. Кирило (бл. 827 – 869) і Мефодій (бл. 815 – 885).
Старослов'янська мова. Глаголиця і кирилиця.

Старослов'янська мова є найдавнішою літературною мовою слов'ян. На

цю мову в другій половині IX ст. були зроблені переклади канонічної
літератури (Новий Завіт, псалтир, повчання, житія святих) із грецьких
оригіналів. Історична обстановка склалася так, що моравському князю
Ростиславові, щоб протидіяти латино-німецькому духівництву, яке було
провідником впливу імператора Священної Римської імперії германської
нації у Великоморавському князівстві, стала необхідною підтримка Візантії.
У 863 р. Ростислав направив до Константинополя посольство з метою
отримати для своєї країни проповідників, що користалися б слов'янською
мовою. Візантійський імператор Михайло III у відповідь на звертання князя
послав у Моравію місію, на чолі якої були поставлені два брати, Костянтин
(у чернецтві Кирило) і Мефодій, що добре знали слов'янську мову. Ведуча
роль у цій місії належала молодшому брату Костянтинові, котрий був
видатним ученим свого часу і досвідченим дипломатом. При цьому
Костянтин ще до від'їзду в Моравію склав слов'янську абетку і приступив до
перекладів на слов'янську мову. Основою цієї книжкової мови могла бути
мова македонських слов'ян IX ст. (Салоніки, де, як припускають, народилися
брати, розташовані в Південній Македонії). Однак цілком можливим є
знайомство братів також і з мовою прибулих моравців. Рукописів
старослов'янською мовою, які б відносилися безпосередньо до періоду
перекладу Кирилом і Мефодієм Біблії, тобто IX ст., до нас не дійшло.
Найдавніші старослов'янські рукописи відносяться до X – XI ст.
Костянтин і Мефодій ввели в Моравії в церковне богослужіння слов'янську
мову і слов'янську писемність. Їм довелося витримувати тривале
протистояння з німецьким духівництвом, що противилося введенню
слов'янської мови в церковний ритуал. З 885 р., після смерті Мефодія,
німецьке духівництво, яке підтримував князь Святополк, що змінив
Ростислава, узяло верх, і богослужіння як і раніше стало виконуватися
латинською мовою. Учні Мефодія були вигнані з Моравії і знайшли
притулок у Болгарії і Хорватії. Однак слов'янська писемність продовжувала
вживатися в деяких монастирях Чехії і Моравії і пізніше, про що свідчать
деякі пам'ятники старослов'янської мови моравського походження. Відомості
про творців словянської писемності містяться в життєписах “Житіє Кирила”
та “Житіє Мефодія”, атрибуція авторства яких не є стовідсотковою. Проте
більшість дослідників схильні вважати їх автором Климента Охридського,
їхнього учня та видатного перекладача.

Климент Охридський (?)

Житіє Костянтина
(фрагменти)

ХІV. Коли так Філософ радувався в Бозі, знову інша справа прийшла й труд
не менший першої. Адже Ростислав1, князь моравський, з Божого наущання
раду радив з князями своїми та мораванами, а по тому послав до цесаря
Михайла2, кажучи: “Хоча люди наші поганство відкинули й тримаються
закону християнського, немає в нас такого вчителя, щоби нам мовою нашою
виклав праву християнську віру, щоби й інші землі, дивлячись на це,
уподібнилися нам. Так пошли нам, владико, єпископа та вчителя такого. Від
нас бо ж виходить у всі землі добрий закон”.
І цесар, скликавши собор, покликав Костянтина Філософа, повідомив йому
про цю справу й сказав: “Філософе, знаю, що ти втомлений, проте слід тобі
йти туди, бо справу цю ніхто здійснити не зможе, лише ти”. Й відповідав
Філософ: “Тіло моє стомлене, і я хворий, але піду я туди радо, якщо є у них
літери для мови їхньої”. Й сказав цесар йому: “Дід мій, і батько мій, та багато
хто інший шукали їх та не набули, як же я можу їх мати?” 3 Філософ же
мовив: “Хто може записати на воді бесіду й хто захоче набути слави
єретика?”. Відповів же йому знову цесар з дядьком своїм Вардою 4: “Якщо
захочеш, то може тобі іх дати Бог, що дає всім, хто просить без сумніву, й
відкриває тим, хто стукає”5.
Пішов же Філософ і за старим звичаєм став до молитви й з іншими
помічниками. І незабаром відкрив йому їх Бог, що взглядається на молитви
рабів своїх, і тоді склав письмена 6, й почав писати слова Євангелії:
“Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог” 7 і таке
інше. Зрадів же цесар, і уславив Бога із своїми радниками, й послав його з
численними дарами, написавши Ростиславу таке послання: “Бог, який хоче,
щоби кожен прийшов до пізнання істини й досяг більшого достоїнства,
побачивши віру твою та зусилля, сотворив і нині в наші часи – оголосивши
літери для мови вашої – те, що не було дано нікому після перших часів, щоб і
ви були зараховані до великих народів, які славлять Бога своєю мовою. Так
от тобі послали того, кому Бог оголосив їх, мужа чесного та благовірного,
книжника та філософа. Прийми ж дар цей, що цінніше й більше всього
срібла, й золота, і самоцвітів, і всього минущого багатства, й піди з ним
негайно закріпити цю справу та всім серцем шукати Бога. І не знехтуй
загальним спасінням, а подвигни всіх, щоб не лінувалися та ступили на путь
істини, щоби і ти, привівши їх старанням своїм до пізнання Бога, прийняв за
це віддяку в цьому віці і в майбутньому, за всі ті душі, що увірують в Христа
Бога нашого від нині й до скінчання віку, й оставив память по собі в
прийдешніх поколіннях, яко великий цесар Костянтин”8.
XV. Й коли дійшов до Моравії, прийняв Ростислав його з великою честю й,
зібравши учнів, віддав їх йому в науку. І незабаром переклав увесь
церковний чин й навчив їх і утрені, й часам, й обідні, й вечерні, й повечерні,
й тайній молитві.9 Й отверзлися за пророчим словом10 вуха глухих, щоби
почули слова книжні, і ясною стала мова недоріких. І Бог зрадів, коли це
побачив, а диявол був викритий.
Коли ж стало поширюватися Боже вчення, одвічний лихий заздрісник,
диявол, не бажаючи терпіти це добро, увійшов у знадоби свої та став
піднімати багатьох проти святого, промовляючи їм: “Не служить це
прославлянню Божому. Якби було йому це завгодно, то невже не міг би він
так зробити, щоби вони з самого початку, записуючи письменами речення
свої, славили Бога? Але ж він обрав лише три мови, єврейську, грецьку та
латинську, якими належить складати подяку Богу”.11 Говорили ж так
латинські та франкські архієреї з ієреями та учнями і, коли боровся з ними, як
Давид з чужоплемінниками, перемагаючи словами книжними, то назвав їх
триязичниками (та пілатниками), бо Пілат так написав в написі на хресті
Господньому 12...
Таким чином 40 місяців провів у Моравії і пішов висвячувати учнів своїх. 13
Прийняв же його на шляху Коцел, князь паннонський 14, й вельми полюбив
словянські літери, й навчився їм та дав йому до 50 учнів, щоби навчились їм,
і велику шану виявив до нього, і провів його далі. І не взяв ані у Ростислава,
ані у Коцела ні золота, ні срібла, нічого іншого за словом євангельським,
окрім їжі. Лише випросив у обох полонених девять сот та відпустив їх на
волю.
XVI. Коли ж був він у Венеції, то зібралися проти нього латинські
єпископи15, та попи, та чорноризьці, немов ворони на сокола, й підійняли
триязичну єресь, кажучи: “Скажи нам, як ти тепер створив для словян
письмена й навчаєш ним, а їх не набув раніше ніхто інший, ні апостол, ані
папа римський, ані Григорій Богослов, ані Ієронім, ані Августин? Ми ж
знаємо лише три мови, якими належить Бога за допомогою письмен славити:
єврейську, грецьку та латинську.” Відповідав же їм Філософ: “Чи не йде дощ
од Бога однаково на всіх, чи не сяє для всіх сонце, чи не однаково ми всі
вдихаємо повітря? Як же вам не соромно лише три мови визнавати, а всій
решті народів та племен велите бути сліпими та глухими? Скажіть же мені,
навіщо робите Бога немічним, немов неміг би дати народам своє письмо, або
заздрісним, немов нехотів би дати? Ми ж знаємо багато народів, що
володіють мистецтвом письма і складають дяку Богу кожен своєю мовою.
Відомо, що це такі: вірмени, перси, абхази, грузини, согдійці, готи, авари,
турки, хазари, араби, египтяни, сирійці та багато інших. 16 Якщо цього
зрозуміти не бажаєте, то нехай будуть вам суддею слова Книг: Давид навить
волає, кажучи: «Співайте Господові нову пісню, співайте Господові, уся
земля!».17 І знову: «Ликуйте перед Господом, уся земле, радійте й веселітеся,
й псалми співайте!».18 А в іншому місці так: «Уся земля нехай поклониться
тобі, псалми нехай тобі співає, оспівує твоє імя у псалмах». 19 І знову:
«Хваліте Господа, усі народи! Славте його, усі люди!». 20 Та «Хай хвалить
Господа все, що живе». 21 В Євангілії же Йоанн говорить: «Котрі ж
прийняли його – тим даю право дітьми Божими стати, які в імя його
вірують». 22 І знову там же «Та не лише за цих молю, але й за тих, які завдяки
їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в
тобі…». 23 Матей же сказав: «Дана мені всяка влада на небі і на землі. Ідіть,
отже, й зробіть учнями всі народи: христя їх в імя Отця і Сина і Святого
Духа; навчаючи їх берегти все, що я вам заповідав. Отож, я з вами по всі дні
аж до кінця віку». 24 І Марко також говорить: «Ідіть же по всьому світу та
проповідуйте Євангелію всякому творінню. Хто увірує й охриститься, той
буде спасенний, а хто не увірує, той буде осуджений. А ось чуда, що будуть
супроводжувати тих, які увіруються: Імям твоїм виганятимуть бісів,
будуть говорити мовами новими». 25 Говорить також і про вас: «Горе вам,
книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне!
Самі не входите й не дозволяєте ввійти тим, які бажали б увійти». 26 І
знову: «Горе вам, учителям закону, бо ви взяли ключ знання! Самі ви не
ввійшли і тим, хто хотіли ввійти, заборонили». 27 Коринтянам же Павло
сказав 28 : «5. Я хочу, щоб усі ви говорили мовами, але ліпше, щоб ви
пророкували; бо більший той, хто пророкує, ніж той, хто мовами говорить,
– хіба що він пояснює, щоб Церква мала повчання. 6. А тепер, брати, якщо б
я прийшов до вас і заговорив мовами, яка вам користь із мене, коли я,
говоривши до вас, не вділю вам ні об'явлення, ні знання, ні пророцтва, ні
науки?
7. Так само воно і з бездушними речами, що дають звук, чи то сопілка, а чи
то цитра: коли не видають із себе різних звуків, як розпізнавати, що
грається на сопілці чи на гуслах? 8. Якже сурма лунає невиразно, хто
приготується до бою? 9. Отак воно і з вами: коли ваша мова не має в собі
ясних слів, як зрозуміти те, що ви говорите? Ви будете на вітер говорити!
10. Є їх чимало, тих усіляких мов на світі, і ні одна з них не позбавлена
значення. 11. Та коли я не розумію значення слів, я буду тому, хто говорить,
чужинцем, і той, хто говорить, буде мені чужоземцем. 12. Тим той ви –
коли вже так їх прагнете, отих духовних дарів, старайтеся їх мати
подостатком на збудування Церкви. 13. Тож, хто говорить мовами, хай
молиться, щоб умів вияснити. 14. Бо коли я молюся мовами, дух мій
молиться, а розум мій без плоду. 15. Що ж, отже, робити? Буду молитися
духом, а й розумом буду молитись. Буду співати духом, а й розумом буду
співати. 16. Інакше бо, коли благословлятимеш духом, – то як проста
людина скаже “Амінь” на твою подяку, коли вона не знає, що ти кажеш?
17. Ти гарно дякуєш, та другий тим не повчається. 18. Дякую Богові моєму,
що я більш усіх вас мовами говорю; 19. але в Церкві волію п’ять слів розумом
моїм сказати, щоб навчити й інших, ніж десять тисяч слів мовами.
20. Брати, не будьте дітьми розумом! Щодо зла, будьте дітьми, а щодо
розуму, то будьте зрілі. Написано в законі: “Чужими мовами й іншими
устами я буду говорити до народу цього, та вони й так мене не
послухають”, – каже Господь. 22. Так що мова знак не для віруючих, а для
невіруючих: пророцтво ж – не для невіруючих, а для віруючих. 23. Якщо,
отже, зійдеться уся Церква разом і всі заходяться говорити мовами, а
ввійдуть якісь неосвічені та невіруючі, то хіба не скажуть, що ви
божевільні? 24. Коли ж усі пророкують, і ввійде якійсь невіруючий чи
неосвічений, його усі викривають, усі судять; 25. Тайни його серця стають
явними, і таким чином, він, упавши ниць на землю, поклониться Богові й
заявить, що Бог є справді поміж вами.
26. Що ж, брати? Коли ви сходитися, а той має пісню, той навчання,
той об’явлення, той мову, той пояснення – все хай буде для збудування! 27.
Коли хтось говорить мовами, нехай буде їх двоє, а щонайбільше троє, і
нехай один пояснює, і то по черзі. 28. Коли ж немає кому пояснити, нехай
мовчить у церкві; нехай собі й Богові говорить. 29. Щождо пророків, то
нехай двох або трьох говорить, інші ж хай розсуджують. 30.А як комусь з
присутніх дано об’явлення, хай він перший мовчить. 31. Бо всі ви можете
один за одним пророкувати, щоб усі навчились і всі були підбадьорені.
32. Духи пророків коряться пророкам, 33. Бо Бог є Бог не безладу, а миру…
39. Тому, брати мої, прагніть пророкування, і говорити мовами не
бороніте, 40. але все нехай діється просто і докладно.». Й знову говорить: «І
щоб всякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця.»
Амінь.» 29 І цими словами й багатьма іншими викрив їх і пішов.
XVII. Коли почув про нього папа римський 30 , то послав за ним. А коли
дійшов він до Риму, то вийшов сам апостолик Андріан 31 назустріч йому із
всіма міщанами, несучи свічки, бо дізнався, що несе він мощі святого
Климента, мученика та папи римського...Папа ж прийняв словянські книги,
освятив та поклав їх у церкві святої Марії, що називається Фатне 32. Співали
ж над ними літургію. А потім наказав папа двом єпископам, Формозі 33 та
Гаудеріху 34, висвятити учнів словянських. А коли висвятили їх, тоді вони
співали літургію в церкві святого Петра 35 словянською мовою, а на другий
день співали в церкві святої Петронелли, а на третій день співалив церкві
святого Андрія, а потім іще у великого вчителя народів, апостола Павла, в
церкві вночі співали святу літургію словянською мовою над святим гробом,
маючи собі на допомогу єпископа Арсенія, одного з семи єпископів 36 , та
бібліотекаря Анастасія. 37 Філософ же із своїми учнями безперестану за це
складав належну дяку Богу...
XVIII. Спіткали ж його муки й почав хворіти. І коли вже багато днів терпів
свою лиху хворобу, побачив якось явлення Боже... Наступного ж дня убрався
в святий чернечий образ й, прийнявши світло до світла, дав собі імя:
Кирило38. І в цьому образі пробув 50 днів...
І таким чином спочив у Господі, а було йому сорок два роки, на
чотирнадцятий день місяця лютого, в індикт 2, в літо від створення всього
світу 6377 39...
Примітки:
1
Ростислав – правитель Великої Моравії, ранньофеодальної словянської держави на території сучасних
Словаччини та Чехії.
2
цесар Михайло – імператор Візантійської імперії Михайло ІІІ
3
Дід Михайла ІІІ – імператор Михайло ІІ (820 – 829), батько Михайла ІІІ – Феофіл ІІ (829 – 842). Невдалі
спроби створення словянської абетки в 20 – 40-их роках ІХ ст. Не випадково почалися з того часу, коли
Візантії вдалося укріпити свою владу над словянським населенням Македонії та Греції, й були повязані з
організацією християнських місій серед цього населення. Прийняття християнства словянами мало міцно
привязати їх до Імперії й покінчити з безперестанними повстаннями словян проти візантійської влади. Тому
пошуки словянської абетки були визнані важливою державною справою. В річищі цієї традиції слід
розглядати й працю Костянтина над створенням словянської абетки, яка розпочалася задовго до прибуття
моравського посольства до Константинополя.
4
Варда – дядько по матері імператора Михайла ІІІ та його соправитель з титулом кесаря, фактично стояв на
чолі Візантійської держави на початку 60-х років ІХ ст. Його особиста участь у підготовці моравської місії –
свідчення того значення, яке приділялося їй у Константинополі.
5
Матей. 7.7; Лука. 11.9.
6
Уявлення про те, що винайдення словянської азбуки було миттєвою справою, результатом Божественного
“навіювання”, є, звичайно, агіографічним шаблоном. Винайдення словянської писемності було, безперечно,
результатом тривалої праці, розпочатої Костянтином та групою його однодумців задовго до приходу
моравського посольства.
7
Цими словами починається текст Євангелії від Йоана. Вибір для першої збірки “Євангелії апракос” –
збірки уривків євангелійних текстів, які розміщаються в тій послідовності, в якій вони читалися під час
церковної служби на протязі року – свідчить про прагнення солунських братів до того, щоби з самого
початку їхня місія служила “освіті” самих широких кіл населення.
8
Костянтин – римський імператор Констянтин І, що припинив переслідування християн та видав едикт про
рівноправство християнства з іншими релігіями; у візантійській традиції – осноположник “християнської”
імперії, зразок ідеального державця.
9
Згадані терміни – назви практично всіх частин церковної служби. Цей перелік підтверджує свідчення, що
Костянтин переклав “весь церковний чин”.
10
Контамінація двох цитат з книги пророка Ісаї (35.5; 32.4). Смисл цього пасажу в тому, що лише після
введення богослужіння словянською мовою місцеве населення змогло сприйняти проповідь християнства.
11
В уста диявола, як видно з подальшого тексту, вкладені заперечення німецького духовенства в Моравії
проти діяльності Костянтина. Точка зору, яку тут викладено, що дяку Богу можна складати лише трьома
мовами – єврейською, грецькою та латинською – склалася на латинському заході, починаючи з VII ст., під
впливом висловлювання Ісидора Севільського, який в своїх “Етимологіях” (кн. ХІ. 13) оголосив згадані три
мови “святими”. При цьому варто мати на увазі, що така крайня точка зору, що звертатися до Бога можна
лише однією з цих трьох мов, була засуджена ще 794 року Франкфуртським синодом франкської церкви.
Рішення синодів початку ІХ ст. підкреслювали необхідність для духовенства проповіді населенню
домашньою мовою й приписувало з цією метою переклад деяких проповідей німецькою мовою. Водночас
людям, що не знають латини, дозволялося молитися Богу рідною мовою. Проте здійснення служби
допускалося лише однією з трьох “священих” мов (Лавровский, 1863: 271). Баврська місія в Моравії
притримувалася цих установок, про що свідчать переклади найбільш вживаних текстів (“Вірую” тощо)
словянською мовою, записаних латинськими літерами. Тобто заперечення німецьких духовних осіб були
спрямовані проти нового способу запису словянських текстів невідомими раніше літерами та проти спроб
Костянтина здійснювати відправу в церкві словянською мовою.
12
Мається на увазі євангелійний текст розповіді про розпяття: “А був над ним і напис грецьким письмом,
латинським і єврейським: “Це – цар Юдейський” (Лука. 23.38.). Уже Ісидор Севільський бачив у цьому
тексті свідчення особливої переваги грецької, латинської та єврейської мов над іншими й зробив посилання
на нього в своїй “Етимології”. В подальшому цей аргумент стає одним з основних на користь визнання
особливого статусу цих трьох “священих” мов.
13
Імена деяких з цих учнів: Горазд, Климент, Наум, Ангеларій та Сава – наводяться в “Житії Климента
Охридського”. Климент, як сказано в “Житії”, був болгарином й прибув у Моравію разом з Костянтином та
Мефодієм, а Горазд був родовитим мораванином.
14
Паннонія – провінція у складі Римської імперії, займала західну частину сучасної Угорщини, північну
частину Сербії, Боснії та Герцоговини, Хорватії та Словенію, а також східну частину Австрії. В латинських
та старословянських текстах ІХ ст. цим терміном позначали лише частину римської Паннонії – землі на
території сучасної західної Угорщини, навколо озера Балатон, які населяли словяни. Ці землі на початку ІХ
ст. входять до складу Східної марки імперії Каролінгів, а 840 року віддаються в лен, а потім (847) – у
спадкове володіння князю Нітри (західна Словаччина) – Прибині, якого великоморавський князь Моймир
вигнав з його словацьких володінь. Центром нового князівства стає заснований Прибином Блатенський град.
Після загибелі Прибина у війні з мораванами князівство перейшло до його сина Коцела.
15
Згадка про “єпископів” у множині свідчить про те, що у Венеції було скликано церковний синод, - мабуть,
щоб розглянути прохання солунських братів про висвячення їхніх учнів.
16
Перелік, наведений Костянтином, включає низку народів Близького Сходу та Закавказзя, які на час
подорожі Костянтина до Риму мали багатовікову письмову традицію, котра дійшла до наших днів –
вірмени, перси, грузини та араби. Крім того в переліку наведені дві мови, які вимерли зараз, але на яких
існувала значна література й спілкувалося значна частина населення: сирійська та коптська (єгипецька).
Крім того з памятників патристики та внаслідок мандрів до Криму Костянтин міг дізнатися про наявність
особливої писемності у готів – союзу германських племен, який вторгся на територію Римської імперії в ІV
ст. З мандрами Костянтина до Хазарії повязана згадка абхазів, котрі включені до цього переліку помилково,
причиною чого, мабуть, стало те, що вони здійснювали богослужіння грузинською мовою. Согдійці –
східноіранська народність, що мешкала в Середній Азії, мали свою писемність на основі арамейської іще в
перші століття нашої ери. В VIII – IX ст. согдійська мова виконувала своєрідні функції міжнародної мови у
спілкуванні між Китаєм та Арабським халіфатом. На основі прилаштування согдійського письма до
тюркської мови не пізніше VI ст. було створено тюркську рунічну писемність, якою до X ст. широко
користувалися народи Центральної Азії, саме до яких відноситься етнонім “тоурки” в переліку. Хазари, які
вийшли з надр Тюркського каганату, користувалися особливим варіантом тюркського рунічного письма. З
перебуванням Костянтина в Паннонії повязана поява в переліку аварів, тюркського народу, який на
території Паннонії у VI - VIІІ ст. створив свою державу – Аварський каганат, що розпалася під ударами
Імперії Карла Великого, з одного боку, і словян, з іншого. Можливо, що залишками аварського письма є
написи, виконані тюркською рунічною писемністю, що були знайдені у Трансильванії на глечиках, проте
цілком вірогідно, що Костянтин мав на увазі жителів Серіру, на території сучасного Дагестану, які називали
себе, за арабськими повідомленнями, аварами й користувалися як письмовою мовою мовою давніх албанців.
Не всі з перелічених Костянтином народів, що мали власне письмо, справляли богослужіння власною
мовою. Якщо народи Близького Сходу – вірмени, копти, сирійці, грузини, араби – мали власну літургічну
мову, то в краях, що лежали далі на схід, справи були не так. Хоча письмова традиція персів сягає іще часів
Ахеменідів, проте літургія в нестореанській церкві Ірана відправлялася сирійською мовою. І хоча відомі
переклади християнських творів согдійською та давньотюркською, проте літургічних текстів серед них не
знайдено.
17
Псалтир. 95.1.
18
Псалтир. 97.4.
19
Псалтир. 65.4.
20
Псалтир. 116.1.
21
Псалтир. 150.6.
22
Йоан 1.12.
23
Йоан 17.20 – 21.
24
Матей. 28.18 – 20.
25
Марко. 16. 15 – 17.
26
Матей. 23.13.
27
Лука. 11.56.
28
Тут починаэться велика виписка з Першого послання апостала Павла до Коринтян (14. 5 – 33, 38 – 40).
29
Послання апостола Павла до Филипян. 2.11.
30
Римський папа – Микола І. Запрошення братів до Риму надійшло, мабуть, після того як папі стало відомо
про переговори Костянтина з венеційським синодом.
31
Апостолик Адріан – наступник апостолів, тобто папа Римський Адріан ІІ. Папа Микола І, який викликав
братів до Риму, помер 13 листопада 867 року, тому зустрічав їх новий папа Адріан ІІ, який вступив на
престол 14 грудня 867 року
32
Це грецьке слово означає “яслі”, очевидно, мається на увазі відома римська церква Св. Марії, зараз церква
Санта Марія Маджиоре.
33
Формоза - єпископ Порто, один з основних знавців східної політики в папській курії, в 866 році –
папський легат в Болгарії.
34
Гаудеріх – єпископ Веллетрі, впливовий радник кількох римських пап у другій половині ІХ ст.
35
Церква святого Петра – знаменитий собор святого Петра, головний храм католицької церкви, де, за
переказами, поховано останки апостола Петра.
36
Арсеній, єпископ Орто, член постійної ради при папі з семи єпископів найбільш близьких до Риму
діацезій, з якої з часом виникла колегія кардиналів.
37
Анастасій, племінник Арсенія, бібліотекар, тобто голова папського архіву та канцелярії, великий знавець
грецької мови та літератури, видатний перекладач, який латиною переклав низку грецьких хронік та житій
святих, через його руки на протязі кількох десятиліть пройшла вся папська кореспонденція з Візантійською
імперією (Голенищев-Кутузов, 1972: 160 – 63). В посланні Анастасія Карлу Лисому (лютий 875 р.)
згадується про те, як папський бібліотекар був присутнім в Римі на бесідах, під час яких Костянтин
знайомив представників освічених верхів римського суспільства з творами грецького теолога кінця V ст.
Діонісія Ареопагіта. В цьому посланні Анастасій називає Костянтина “великим мужем та вчителем
апостольського життя”. Згадки про Костянтина зустрічаються і в інших творах Анастасія: в його передмові
до перекладу діянь константинопольського собору 869 – 870 років, де Костянтин характеризується як “ муж
великої святості”, та в посланні Гаудеріху, де Костянтина названо “найвченішим мужем”. Ці оцінки тим
більш знаменні, що належать перу одного з найосвіченіших представників пізньокаролінгської культури
Заходу.
38
За традицією, той хто постригається в ченці, приймав інше імя, яке починалося з тієї самої літери, що й
попереднє. Імя Кирило Костянтин, мабуть, прийняв на честь Кирила Олександрійського, знаменитого
грецького теолога першої половини V ст.
39
Згідно вересневого літочислення, яке було прийняте у Візантії, смерть Костянтина слід датувати лютим
869 року.
(На базі коментаря Флорі Б. Н, наведеного в “Сказании о начале славянской
письменности)

Переклад у Болгарії в IX – XIV ст.

Моравська місія так і залишилася би епізодом в середньовічній
європейській історії, якби вцілілі учні солунських братів на чолі з
Клементом Охридським не знайшли захисту й притулку та чудових умов для
своєї діяльності в Болгарії. На кінець ІХ ст.. процес творення болгарського
народу вже практично був завершений, так само, як і процес появи
національної свідомості та пов’язаної з нею національної мови.
Питання характеру літературної мови, створеної Кирилом та
Мефодієм, вивчалося неодноразово. Зазвичай її називають
старослов’янською або староцерковнослов’янською. І ці назви мають
виправдання. Назва „старослов’янська” вказує на те, що ця літературна мова
здатна була обслуговувати всіх слов’ян. Термін же „старослов’янська”
вказує на те, що ця мова служила потребам церкви поруч з іншими мовами
визнаними в цій якості, такими, як гебрайська, грецька та латинська. Проте
обидва терміни є дуже загальними і не вказують точно на належність цієї
мови, не характеризують її як конкретну слов’янську мову, як і не
привертають уваги до її розвитку; бо навіть у часи Кирила та Мефодія це не
було загальнослов’янське койне, ані штучно створена літературна мова,
рівно віддалена і рівно чужа всім слов’янським мовам; як не була вона і
лише церковною мовою, тобто lingua sacra. З самого початку мова Кирила та
Мефодія була болгарською; це була староболгарська мова, побудована на
основі живого болгарського мовлення.
В період моравської місії в Болгарії відбувався інший надзвичайно
важливий процес, процес християнізації її населення. Правитель Болгарії
князь Борис зрозумів велике значення християнства для країни, яка прагнула
відігравати важливу роль в Європі того часу. Розумів він також й
міжнародно-політичне значення офіційного прийняття християнства
болгарським народом, більшість якого вже була неофіційно охрещена.
Наявність трьох релігій – християнство, протоболгарської поганської віри та
слов’янської поганської віри – було шкідливим для формування єдиного
болгарського народу. Єдиною відповіддю на це могло бути прийняття
християнства, яке запровадило б нові спільні релігію та моральні норми,
новий єдиний світогляд та нові звичаї.
Проте в процесі християнізації Болгарії крилася велика небезпека, яку
князь також добре усвідомлював – небезпека того, що грецька мова, як мова
слов’янської служби заполонить Болгарію. Так от, саме в цей момент учні
Кирила та Мефодія попрохали притулку і захисту в Болгарії. Борис зустрів
їх надзвичайно радо; він надав їм чудові умови для літературної та
освітянської діяльності, спершу в Преславі, а потім він послав Клемента
організувати аналогічний центр в Охриді, що на той час був
найвіддаленішою частиною Болгарії. Учні Кирила та Мефодія принесли до
Болгарії алфавіт та літературні мову. Створена на основі солунського
діалекту, котрий належав до східно-болгарських діалектів, перша
слов’янська літературна мова опинилася знову на рідній землі й розпочала
своє життя як літературна мова болгарського народу. Підвалини, закладені
генієм двох солунських братів, продемонстрували свої виключні якості. Ця
мова була життєздатна, готова розвиватися і збагачуватися й обслуговувати
не лише церкву, а й літературу, врядування та культуру, адже вона
базувалася на живому болгарському мовленні.
Перш за все, староболгарська мова зробила можливим створення
староболгарської літератури, початок якої, справедливо пов’язують з
іменами Кирила і Мефодія, які не лише переклали частини Старого і Нового
Заповітів, богослужбові тексти, молитви тощо, але й також певні гомілетичні
роботи (житія та проповіді), необхідні проповіднику для тлумачення
християнського вчення, наставляння слухачів на шлях істинної віри та
зображення перед ними образу мученика, чий день відзначається церквою.
В центрах Преславу та Охриду працювало багато письменників та
вчених, які присвятили свої талант та енергію проповідям та наставництву.
Період з ІХ по ХІ ст.. – це Золота доба Слов’янської літератури, писемності
та культури, розвитку староболгарської літературної мови. Імена
староболгарських письменників широко відомі: Климент Охридський, Наум,
Костянтин Преславський, Іоанн Екзарх Болгарський, чорноризець Храбр,
Григорій Пресвітер, Міх, сам болгарський цар Симеон та Космас Пресвітер.
Анонімні твори, що дійшли до наших часів, свідчать про те, що перекладачів
існувало набагато більше.
Після входження на протязі століття до складу Візантії на початку ХІІ
ст. Болгарія знову стає незалежною й література в ній знову розквітає, і цей
розквіт триває і в ХІІІ й особливо в XIV., а потім поступово завмирає в
діяльності болгарських вчених, котрі знайшли пристанок, ховаючись від
переслідування турків в сусідніх Сербії, Волощині та Русі.
 При характеристиці болгарської літератури ІХ-Х та XIV-XV ст., слід
пам’ятати, що староболгарські вчені та письменники, перш за все, були
популяризаторами, проповідниками християнського віровчення, борцями
проти єресі та перекручень, проти відхилень від офіційної релігійної догми.
Отже, вони були зобов’язані знайомити своїх читачів та слухачів з
досягненнями візантійської наукової думки, в першу чергу, її догматики та
гомілетики, разом з риторичними характеристиками доби. Вони
перекладали, творили чи компілювали літературні твори з певною метою,
керуючись утилітарним принципом. В Середні віки компіляція не вважалась
за безплідне явище, навпаки, вона заохочувалась церквою та церковними
соборами. Важливим тоді було не те, щоб вчений себе виразив, створивши
оригінальний твір, а популяризація думок та слів найвидатніших отців
церкви, визнаних вправними тлумачами Святого Письма. І не випадково те,
що до наших днів дійшли твори визнані церквою.
Староболгарські автори вважали цілком природнім при перекладі
якогось твору робити вибірки, опускати з нього цілі частини, чи додавати
власний матеріал. Іноді для створення одного твору, який в більшій своїй
частині був перекладом, вони використовували кілька джерельних текстів.
Прикладом такого підходу може служити „Шестиднєв” Іоанна, екзарха
Болгарського. „Вчительська Євангелія” Костянтина Преславського, чи його
„Історікії” також були компіляціями. Таких прикладів можна навести дуже
багато. До наших днів дійшло немало збірок проповідей (“Гомілій”), при
чому варто зауважити, що жодна староболгарська збірка не має
візантійського відповідника з таким самим змістом. Ці рукописи є
своєрідними антологіями, створеними в Болгарії компіляторами-
перекладачами, котрі включали до збірок й оригінальні проповіді
болгарських авторів.
Староболгарські перекладачі, які водночас були й оригінальними
авторами та компіляторами, ставилися до перекладацької діяльності
надзвичайно відповідально. Вже в ІХ-Х ст.. можна говорити про існування
перекладацької традиції, заснованої солунськими братами. Спеціалісти
відзначають високу якість перекладів, здійснених їхніми учнями (Ivanova-
Mircheva, 1980: 7). Хоча найдавніші рукописи, що дійшли до наших часів, не
належать безпосередньо перу цих перших перекладачів, а є копіями,
зробленим через 100-150 років по тому, їхню майстерність видно в
Євангеліях та в „Апостолі”, а також в перекладах проповідей, на зразок тих,
що містяться в Глоціанському рукописі. Давно визнано, що перші
перекладачі та їхні послідовники заслуговують на захоплення тією
майстерністю, з якою вони, спираючись на скромний матеріал, що його міг
запропонувати діалект Салонік, створювали форми висловлювання. Вони
досягли успіху в організації цього матеріалу таким чином, щоб передати
складні й піднесені думки текстів, які вони перекладали. Часто звертались до
словотворення, копіюючи численні складні слова, характерні для грецької
мови, проте вживали їх помірно, демонструючи по-справжньому глибокі
знання словотворчих можливостей мови перекладу. Також їм вдалося
утворювати синтаксичні побудови, часто зовсім незалежно від візантійських
зразків, з відносно небагатого синтаксичного матеріалу говірки, особливо в
царині складного речення. Вражає також і порядок слів у перших
перекладачів, абсолютно незалежний від порядку слів грецьких
першоджерел. В цілому, можна сказати, що їхня творчість вільна від підозри
в надто буквальному перекладі, якого, зрозуміло, очікували за таких умов, як
це було, наприклад, в перекладі готицькою мовою Біблії Вульфілою. Вони
залишали систематично без перекладу офіційну мову духовної термінології,
але і в цьому випадку це було проявом свідомого вибору, а не результатом
безпорадності перекладача. Можливо, розуміючи відповідальність, що
лягала на них , перші перекладачі свідомо уникали перекладу спеціальних
понять, справедливо вважаючи, що в наступні століття ця термінологія
поступово прояснятиметься і встановиться, природно увійшовши до
перекладених текстів (Ivanova-Mircheva, 1980: 103).
Перші перекладачі заклали підвалини літературної болгарської мови і
освітили шлях до грандіозної перекладацької діяльності, завдяки якій
староболгарська література стала передавачем давньої культури, мистецтва і
філософії. Крім того, вони боролися за право кожного народу читати та
слухати Слово Боже своєю власною мовою.
Ревно продовжуючи діяльність Кирила та Мефодія, вчені –
перекладачі Преславської школи в Х-ХІ ст.. запровадили певні зміни в
спосіб перекладу та в думки про переклад, надаючи перевагу філологічно
точному перекладу, котрий безсумнівно ближче до першоджерела і може
навіть вважатися в певних місцях буквальним, адже преславські перекладачі
усіляко намагалися передати особливі риси першоджерела, його
морфологію, синтаксис, порядок слів і зберегти побудову грецької фрази.
Щоб зрозуміти їх, ми повинні зрозуміти їхню епох, коли основною
турботою стає „чистота” та страх перед „перекрученнями” та „єрессю”, адже
вельми часто відхилення від офіційного вчення базувалися на нових
відтінках значень, що вносилися в смисл канону, а це вело до замаху на
вчення. Саме ці чинники призвели до створення другої староболгарської
школи перекладу – Преславської. Для цієї школи характерною ознакою
стали зусилля з перекладу староболгарських спеціальних термінів, що були
залишені без перекладу першими перекладачами. Безперечно, вони
докладали великих зусиль до цього, проте не завжди досягали успіху в
пошуку істинно болгарських слів для заміни неперекладених грецьких.
Третя школа перекладу в болгарській традиції склалася в ХІІІ-ХІV ст..
в Тирново та на горі Афон. На протязі кількох століть, що пройшли від
перших перекладачів, в літургійні книги, перекладені староболгарською
мовою, під час багаторазових переписувань, потрапили численні мовні та
текстуальні зміни; саме ці зміни вчені Тирново та Афону прагнуть
виправити. Чисельні перекладацькі „майстерні” починають систематичну
роботу по звірянню болгарських текстів з їхніми грецьким відповідниками,
які майже водночас і з тих же причин правляться у Візантії. Боячись „єресі”
 і борючись, так би мовити, перш за все, за чистоту та точність висловлення,
болгарські вчені з Тирново та Афона віддають перевагу якнайточнішому та
найближчому до грецького джерела варіанту в перекладі, іноді на шляху до
цього впадаючи навіть у крайнощі. Отже, з’являються переклади нового
типу – „огречені” переклади, в яких прагнули притримуватися грецького
синтаксису, порядку слів, побудови цілих фраз, а також використання
відмінків та прийменників тощо. За своїм методом Тирновська школа була
близька до Преславської, проте при цьому вона відбивала нові норми
літературної болгарської мови кінця болгарського середньовіччя. Це була
надзвичайно цікава і багата літературна мова, яка дотримувалась
староболгарських норм, спираючись на всі нові риси, що на протязі кількох
останніх століть проклали собі шлях до розмовної болгарської мови, таких
як аналітизм, вживання артиклю тощо. Болгарська мова пізніх середніх віків
– це староболгарська мова, доведена до досконалості, подібно до класичних
мов того часу – грецької та латини.
Щоб охарактеризувати повністю болгарську перекладацьку традицію
середньовіччя слід привернути увагу до ставлення перекладачів до
перекладу в цілому. Вони усвідомлювали свою велику відповідальність,
поважали ту роботу, за яку брались, звичайно підбурювані до неї іншими.
Водночас, з іншого боку, вони відчували, що як християни та болгари, вони
змушені перекладати в тій сфері, яка часто виходила за межі їхнього
розуміння. Ось чому у „Вступі до Учительської Євангелії” Костянтина
Преславського ми читаємо: „ Ось чому я, недостойний, будучи змушеним, як
я вже казав, перекладати з грецької мови слов’янською тлумачення на
Святі Євангелія, боявся та тремтів, зустрічаючи слова, що були вище мого
розуміння та здібностей, але, лякаючись майбутньої смерті, що мене
покарають за непослух, і будучи неспроможним писати все, я почав писати
лише канонічні Недільні Євангелія”.
Іоанн, екзарх Болгарський, дотримувався аналогічних поглядів і навіть
висунув власну теорію перекладу: „ Не шукайте, браття, помилок, якщо не
знаходите в певному місці, того самого слова, бо на його місці той же
самий смисл.... Геллінську мову не можна завжди перекладати тим самим
чином на іншу, і це так само з усякою мовою, коли її перекладають іншою.
Одне слово чи вираз можуть бути прекрасні в одній мові й негарні -- в
іншій. В одній мої слово може бути чоловічого роду, а в іншій мові –
жіночого. Слід зберігати смисл, бо ми перекладаємо ці книжки заради
їхнього смислу”
Як першим перекладачам на власну просту мову в середньовічній
Європі староболгарським вченим та письменникам доводилося переборювати
надзвичайно великі труднощі, викликані не лише недостатнім розвитком мови,
якою вони перекладали, адже болгарська літературна мова все ще складалася в
ті часи, коли доводилося здійснювати найвідповідальніші переклади, але й
труднощі, які породжував надзвичайно високий розвиток грецької мови, яка
ще в давні часи досягла досконалої форми та набула виключного багатства
засобів висловлювання. А якщо до цього додати тяжку риторичну
середньовічну фразу, багату на фігури та тропи, що було типовим для
візантійських творів, громіздку, невиразну, повну протиріч думку, то ми
зможемо уявити, принаймні частково, якої майстерності вимагав цей фах, якої
великої любові до свого народу та яку силу віри повинні були мати ці
болгарські вчені, які відмовилися від всього, щоб присвятити себе труду
перекладача. В результаті, ми краще зможемо оцінити їхню піонерську працю,
зрозуміти принадність їхніх перекладів, які шанобливо переписувалися
протягом багатьох століть по всьому слов’янському світі (Ivanova-Mircheva,
1980: 103).
Переклад іншомовних творів (зрозуміло, як і безпосереднє знайомство з
оригіналом) вносить у національну літературу ідеї, проблеми, теми, мотиви,
збагачує художнє мислення та художню творчість творців національної
культури, підвищує їхню майстерність, професійні вимоги та критерії (Лилова,
1984: ). «Історики, літературознавці та теоретики перекладу встановили, що в
болгарській літературі раннього Середньовіччя, наприклад, епохи Симеона (Х
ст.), поставлені проблеми, які мають не лише локальне значення. Ця
перекладна література, створена за фортечними мурами Пліски, Мадари та
Преслава, отримала відгук далеко за межами Болгарії Симеона. Були створені
твори, які з виключно художньої точки зору можна назвати «компілятивними»,
проте в історичному аспекті ідеї та теми, образи цієї літератури свідчать про
синтез культур, про створення нових духовних цінностей» (Лилова, 1984: ).

ІСТОРІЯ ПЕРЕКЛАДУ НА УКРАЇНСЬКИХ ТЕРЕНАХ

(Київська Русь)

Література Давньої Русі починалася з перекладів, як і більшість

середньовічних європейських літератур. Відмінність полягає в тому, що ці
переклади були виконані не на Русі, а в Болгарії, Сербії чи Чехії, і в багатьох
випадках навіть не слов’янами, а греками, і мова перекладів була не
розмовно-народна, а літературна старослов’янська (староболгарська), яка
була прийнята Київською Руссю разом з християнською рукописною
книжністю. Варто підкреслити, що з самого початку перекладна література
була виключно сакральною і з’явилась вже в розвинутих формах. Тобто
візантійська література в окремих жанрах була просто “трансплантована”. Це
були головним чином перенесені з Болгарії (кінець Х – початок ХІ ст.)
старослов’янські переклади з грецької біблійних книг, церковно-вчительська
та житійна література, апокрифи, окремі історичні хроніки (“Хроніка” Іоанна
Малали), Шостиднев Іоанна Екзарха тощо. До завоювання першого
Болгарського царства Візантією (1018 р.) воно вже встигло передати на
Київську Русь свій основний книжковий фонд.
 Велитенське історичне та літературне значення слов’яно-руської
перекладної писемності для нашого народу наочно видно з питомної ваги
перекладної писемності в загальній кількості давніх рукописів ХІ – XIV ст.,
що збереглися (99% з 1493 рукописів). Перекладна писемність збагатила
кругозір слов’янських народів великою кількістю абстрактних понять, що до
тих пір не існували в свідомості наших предків. Перекладна література
принесла з собою різноманітні стилі, сюжети, манери оповіді, жанри
(поученія, житія, патерики, хроніки). Це були не вільні спрощені перекази, а
самі справжні переклади. В більшості випадків – буквалістські. Але на
першому етапі становлення літератури та літературної мови такі переклади
відіграють велетенську роль – передаючи лексичне та синтаксичне багатство,
накопичене грецькою мовою за багато сотень літературного розвитку.
В перші десятиріччя ХІ ст. за часів князя Ярослава починають
створюватись перші власне виконані на Україні переклади, хоча і важко
точно сказати, які були здійснені на Україні, а які в Болгарії чи Сербії.
Широке розповсюдження отримала богословська література (твори Іоанна
Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Лествичніка,
Григорія Нисського, Григорія Чоловіка Божого), патерики, апокрифи
(завдяки буяння в них всяких чудес, екзотики, фантастики), хроніки
(“Хроніка Георгія Амартола” та “Хроніка” Іоанна Малали). Хоча “Хроніка”
Іоанна Малали – твір світський, проте в ньому використані методи,
притаманні перекладам сакральної літератури.
Була відома і книга мандрів – “Християнська топографія” Косьми
Індикоплова, візантійського купця VI ст., який здійснив подорожі до Єгипту,
Аравії та Ефіопії.
Вважається, що в домонгольській Русі існувало два з половиною десятки
перекладів, виконаних не на Україні, а в Болгарії. Близькість між
регіональними частинами культури Slavia Orthodoxa була настільки тісною,
що чимало пам’яток того часу є спільним надбанням двох або кількох
народів.
Особливої уваги заслуговує переклад “Історії іудейської війни” Флавія,
переклад достатньо вільний, але переклад, а не переказ. Відчувається
стилістична розкованість перекладача. За спостереженнями Мещерського в
перекладі спостерігається природний порядок слів, конкретизація загальних
понять в ряді місць, малозрозумілі реалії пояснюються, сцени битв
доповнюються.

Одним з найнедослідженіших періодів української духовної культури

вважається епоха пізнього Середньовіччя: від монголо-татарської навали,
кульмінацією якої було падіння Києва 1240 року, до кінця XV ст., коли
розрізнені українські землі опинилися у складі Великого князівства
Литовського, Польщі, Молдови, Угорщини.
Розвиток культури в кінці ХІІІ і в XIV ст. має свою суттєву відмінність від
розвитку попереднього періоду. Татарська навала загальмувала розвиток
культури східного слов’янства. Русь, яка спиралась на візантійську духовну
спадщину, опинилася відрізаною як від Візантії, так і від своїх західних
сусідів: духовне спілкування було порушене; єдність літературного досвіду
підтримувалася більше традицією, аніж обміном досвідом. Література
посилено трималися традиції домонгольської Русі, традиції незалежності та
розквіту. В різних областях культури творці нового намагалися зберегти
старе. Саме в ці віки складається намагання судити все по старині. В XIV та
XV ст. в основному читалися твори, перекладені в попередні часи, і
книжники намагалися загалом обмежитися новими редакціями,
компіляціями, збірками, перекладами та наслідуваннями.
Однак, у ІІ половині ХІІІ – середині XIV ст. перекладна література
продовжує розвиватися. Найпоширенішеними пам’ятками цієї епохи
виступають збірники ораторсько-учительського та екзегетичного характеру
(Пелешенко, 2004: 7). До відомих ще за Київської Русі – “Андріатіса”,
“Златоструя”, “Плели”, “Прологів” тощо додаються нові – “Ізмарагд”, “Злата
цеп”, “Злата матица”, “Маргарит”, “Златоуст” (Пелешенко, 2004: 7). Укладачі
цих збірників включали до їхнього складу самі різноманітні твори, що мали
дати відповіді на чисельні нюанси релігійного та світського життя
тодішнього суспільства. Вони створювалися через компіляцію та
наслідування оригінального та перекладного письменства. Бл. 1262 року у
Галицько-Волинському князівстві постає велике за обсягом хронографічне
зведення, що охоплювало значний період історії давнього світу від його
створення до захоплення Єрусалиму Титом у 70 році від Р.Х., уявлення про
яке дають пізніші списки (Юдейський хронограф кінця XIV ст.).
У другій половині XIV ст. – на початку XV ст. українська культура вступає
в новий етап свого розвитку, що характеризується появою передренесансних
тенденцій в різних галузях духовного життя. Цей період, що
характеризується пожвавленням культурних зв’язків з Болгарією,
Македонією, Сербією, отримав назву другого південнослов’янського впливу.
Східні слов’яни освідомлювали свою єдність з південними. Їх об’єднувала
спільність культурних традицій, православ’я, спільна церковнослов’янська
мова та великий фонд спільних літературних пам’яток. З другим
південнослов’янським впливом пов’язане поширення в Україні
богомильства, ісихазму, а також емоційно-експресивного стилю (“плетенія
словес”) та Євтихієвої реформи церковнослов’янської писемності
(Пелешенко, 2004: 8). Першими, хто переніс стиль “плетенія словес” на
український ґрунт, були київські митрополити – болгари за походженням,
Кипріян та Григорій Цамблак, які належать не лише болгарській та
українській культурі, але й культурі сербській та румунській також, адже
чимало пам’яток того часу були спільним надбанням кількох народів.
Представниками ораторської прози були також греки за походженням
київські митрополити Фотій та Ісидор, чия спадщина є взірцем перенесення
на слов’янську землю традицій візантійської гомілетики. Типовим зразком
“плетенія словес” є “Посольство Мисаїла до папи Римського Сикста ІV” та
“Посольство Йони Глезни”.
Переважна більшість творів перекладної літератури цього часу, що з’явилися
в Україні, пов’язана з південнослов’янською книжністю. При цьому слід
зауважити, що оригінальні сербські та болгарські твори складають малу
дещицю перенесених пам’яток писемності (переважно житія святих), а решта
– це переклади з грецької мови, які здійснили православні
південнослов’янські книжники. З другим південнослов’янським впливом
пов’язана й поява на українських теренах низки пам’яток візантійського
письменства: “Діоптри” (“Душезрительноє зерцадло) Пилипа Монотропа,
створеного у ХІ ст. , “Шестоднева” Георгія Пісиди, відомого з VII ст.,”Слова
про царя Фоку та його жону”, хронік Іоана Зонари та Костянтина Манассії,
діалог “Архангелові та Богородичні проповіді та відповіді”. Україною
починають ходити і нові південнослов’янські переклади “Повісті про
Варлама та Йоасафа”, нова сербська редакція “Александрії” (уже з латини, а
не греки) та інші.
Безпосередньо, минаючи Візантію та Балкани, в Україну потрапляють деякі
твори західноєвропейського походження. Наприкінці XV ст. перекладається
“Троянська історія” італійця Гвідо де Коломна, створені у Німеччині
“Повість про трьох королів-волхвів” Іоана Гільдесгаймського та
“Люцидарій”, а також ірландського походження “Книга о Таудалі рицарі” З
католицького світу в Україну переходять також повість “Муки Господа
нашого Ісуса Христа” та нові версії “Житія Олексія, чоловіка Божого” та
“Мук св. Георгія”. В останній третині XV ст. на українських теренах
з’являється корпус перекладів з гебрайської мови на тодішню українсько-
білоруську книжну мову творів арабського, єврейського та
західноєвропейського походження, пов’язаний з поширенням в Україні та
Білорусі раціоналістичного релігійного руху, відомого з московсько-
новгородських джерел як єресь “ожидовілих”. Розглядаючи літературу
“ожидовілих” останньої третини XV ст., необхідно усвідомлювати її
відмінність від творів єврейського походження, що прийшли в середньовічне
православнословянське письменство в раніший період і часто завдяки
літературам-посередникам, насамперед, грецькій. (Це стосується “Юдейської
війни” Йосифа Флавія та деяких частин “Тлумачної Палеї”). До літератури
“ожидовілих” належать тексти різноманітної тематики та походження , що
перекладалися з гебрайської мови. Це, перш за все, нові переклади девяти
книг Старого Заповіту (Пісня над піснями, Плач Єремії, Книга Рут, Книга
Екклезіастова, Книга Естер, Книга Йова, Книга пророка Даниїла, Книга
Приповістей Соломонових та Псалтир). Перекладали їх, очевидно, різні люди
і в різний час, але упорядник Віленського збірника, який містить ці
переклади, був один. Мабуть, редагували цю збірку вчені євреї на замовлення
християнського гуртка, члени якого прагнули мати старозаповітні тексти,
перекладені безпосередньо з першоджерела (Пелешенко, 2004б: 41). Святкові
молитви з юдейського молитовника “Махзор” містяться в так званому
“Псалтирі” Теодора Жидовина. Ще одну групу становлять історичні праці
або уривки з них, що містять інтерполяції з мідрашів: апокрифічне “Житіє та
ісход Мойсеїв”, уривки з “Йосиппона”, оповідь про царя Єхонію,
“Полонення Єрусалима Третє, Титове” та “Слово про Зоровавеля та двох
сердюків перського царя”. До науково-філософських праць, що
поширювалися “ожидовілими”, належить “Логіка” Маймоніда, “Логіка
Авіасафа” – дві частини трактату “Тенденції філософів” Абу-Хаміда аль
Газалі, “Шерстокрил” Іммануеля бар Якоба з Тараскова в Провансі,
“Космографія” Йоана де Сакробоско та “Таємниця таємниць” Псевдо-
Аристотеля. До літератури “ожидовілих” належать також і т. зв.
ворожбитські книги: “Лопаточник”, “Трепетник”, “Громник”, “Сносудець”,
“Колядник” тощо. Так, у “Лопаточнику” Петра Єгиптянина зустрічаються
численні українсько-білоруські риси.
Репертуар творів перекладного письменства свідчить, що в XV ст. географія
літературних зв’язків України стає значно ширшою. Поряд з візантійськими
та південнослов’янськими творами українська література збагачується
пам’ятками західноєвропейського та східного походження.

Багато перекладів потрапляють з інших слов’янських земель, але тепер

переважно вже з Сербії та Далмації. Перекладні твори відповідають настроям
епохи. Це пам’ятники есхатологічного та утопічного характеру. Вони
відбивають мрії про землі, де панує мир, з одного боку, а з другого,
невпевненність та страх, розчарування в моральних засадах суспільства.
Загалом в епоху пізнього Середньовіччя в країнах візантійської релігійно-
культурної традиції розрізнявся рай “мислений” та рай “матеріальний”
причому останній містився десь далеко на сході, до якого можна було з
великими перешкодами добратися. І в епоху пізнього Середньовіччя в
Україні поширюються низка перекладних повістей, в яких описуються
далекі, часто казкові, східні краї, які межують із земним раєм. До “Ходіння
Агапія до раю”, відомого вже у ХІІ ст. , додається “Повість про Індійське
царство”, “Повість про Макарія Римлянина”, уже згадана нова сербська
“Александрія” , “Ходіння Зосими до рахманів”.

Характерним для цього періоду є те, що, як і раніше, складно визначити, де

створено той чи інший переклад.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Переклад у середньовічній Англії (давньоанглійський період)
За початок середньовічної перекладної англійської літератури ми,
слідом за Р. Еллісом [13: 39], вважаємо місію хрестителя Англії Авґустина
Кентерберійського, який прибув до Кенту за дорученням папи Григорія
Великого з метою навернення до християнства англосаксів у супроводі
тлумачів-франків у 597 році. Трудніше встановити, коли саме Середні віки в
Англії змінюються добою Відродження: тут за межову віху часто приймають
творчість англійського першодрукаря Вільяма Кекстона (William Caxton, бл.
1422 – 1491), який розпочав друкувати книги 1475 року, коли видав власний
переклад англійською мовою розповіді про падіння Трої з французького
перекладу Рауля Лефевра «Recueil des histoires de Troye» під назвою
«Recuyell of the Historyes of Troye», та перекладацьку творчість таких авторів,
як Джон Скелтон (John Skelton, бл. 1460 – 1529), який 1488 року створив
переклад 1 – 4 книг «Історичної бібліотеки» грецького письменника епохи
геллінізму Діодора Сицилійського (Diodorus Siculis, «Bibliotheca Historica») з
латинського перекладу, що належав перу італійського гуманіста Поджо
Браччоліні, та Ґавін Дуґлас (Gavin Douglas, бл. 1477 – 1520), шотландський
поет, єпископ Данкельду, який переклав шотландською мовою (різновидом
мови англійської) «Енеїду» Вергілія [13: 39]. Умовною датою поділу
середньовічного перекладу на давньоанглійський, який якраз і є о б ’є
к т о м нашого дослідження, та середньоанглійський служить 1066 рік, рік
норманського завоювання Англії, хоча й після завоювання знання
давньоанглійської зберігається в деяких з монастирських центрів і протягом
ХІІ ст.
Коли говоримо про середньовічну англійську перекладну літературу, то
тут проблематичними будуть всі поняття: і поняття «переклад», і поняття
«англійський», і поняття «література» [13: 40].
У Середні віки в Англії письмова культура була, по суті, поєднанням
англійської та латинської культури. А така суміш культур, яку, наприклад,
можна спостерігати в двомовних текстах, чи в макаронічній поезії для
перекладознавця являє значні труднощі. Розглянемо, наприклад, такий
випадок: знаменита розповідь Беди Достоповажного (673 – 735) в його
«Historia Ecclesiastica» («Церковна історія народу англів») про чудотворне
перевтілення неписьменного англосаксонського поета Кедмона (до 680 року)
у творця релігійної поезії включає, зокрема, передачу латинською прозою
першого гімну, на який було надихано Кедмона (Historia, IV, 24) [2], а ось
англосаксонська версія являє собою версію гімну алітераційними віршами.
Чи англосаксонська версія є оригіналом, а латинська – перекладом з неї,
оскільки за Середніх віків, та й навіть пізніше, було зазвичай прийнято
перекладати з місцевої сучасної мови латиною внаслідок більшого престижу
латини та ширших можливостей розповсюдження тексту, які забезпечує
латина, чи навпаки, версія, яку прийнято вважати за оригінал Кедмона, є
насправді перекладом з латинської версії Беди, достеменно невідомо. Отже,
нам скоріше слід вести мову про дві різні версії одного й того самого тексту,
а не про джерельний текст та його переклад. Більш того, до появи
книгодрукування перекладачі постійно працювали з копіями джерельних
текстів, у яких в порівнянні з оригіналом містилися опущення. Тому
перекладачам часом доводилося діяти як критикам текстів. Отже, при аналізі
середньовічних перекладів оригінал слід розглядати як відправну точку для
перекладу, а не як еталон, з яким можна переклад порівняти [13: 40]. А
оскільки перекладачі працювали в культурі, де при всій повазі до
авторитетного тексту постійно спостерігається повальне перетлумачення та
повністю відсутнє поняття авторського права, що призводить до все нового
та нового привласнення тих самих текстів, як продемонструвала Р. Коупленд
[11], то переписувачі самі часто чинять не як копіїсти, а майже як автори
першоджерела. Копіїст та автор – це дві крайнощі того спектру
середньовічної практики, що пов’язана з практикою перекладу, а між цими
двома крайнощами розміщаються компілятор та коментатор. Отже, звідси
випливає, що наше розуміння поняття «переклад» відносно цього явища у
Середні віки має бути досить гнучким, щоб з одного боку під це поняття
підпадали підрядні глоси, а з іншого – оригінальні витвори за мотивами чи
компіляції [13: 40]. Середньовічний переклад одержимий немов маною
питаннями власного походження і ця його одержимість походженням та його
відверта залежність від цього походження є частково відображенням тієї
центральної ролі, яку грали у створенні перекладів та дозволі на них релігійні
установи та порядки.
Поняття «література» є менш проблемним, бо існує загальна згода,
принаймні серед медієвістів, що за Середньовіччя в поняття літератури
вкладали значно ширший смисл, аніж тепер (Ellis, 2000: 39).
«Англійська мова – це море, куди впадають ріки з усіх земель під
небесами», – казав американський поет та мислитель Ральф Вальдо Емерсон
[ 16: 11], і ця думка є слушною, адже англійська мова – це гібрид, змішання
кількох гілок індоєвропейської мовної сім’ї. Розвиток англійської мови
пов’язаний із вторгненнями, загарбаннями й набігами, її історія – це історія
завоювань та навернення до християнства. А оскільки культури та мови на
Британських островах зазнавали зіткнень та зближень, то переклад відігравав
свою звичну роль у посередництві між ними та сприяв їхньому взаємному
заплідненню, особливо коли перекладачі були у змозі вплинути на перебіг
подій або в силу власної посади, або через впливовий характер своєї
діяльності [12 ].
Уперше Британські острови, як відомо, були заселені кельтами, мова
яких відноситься до індоєвропейської сім’ї, внаслідок впливу італійських та
германських народів, які витіснили кельтів на захід. Незважаючи на певну
ступінь оримленення кельтської мови після завоювання Британії Римом у 43
році н.е., латинська мова не змогла замінити останню, як це сталося в Галлії,
й після того, як після 410 року н.е. римляни покинули острови, її вплив
зійшов нанівець. 449 року розпочинається нова серія навал, цього разу англів,
саксів та ютів – германських племен, котрі принесли з собою германську
мову, що лягла в основу англійської. Однак незабаром мали місце й нові
впливи: у 597 році латина повертається до Британії – радше через навернення
до християнства, аніж через завоювання, коли Авґустин, перший єпископ
Кентерберійський, починає в поганській Англії розповсюджувати
християнство й розбудовувати англійську церкву.
На переклад у давньоанглійський період впливали дві рушійні сили:
перша – це бажання зробити більш доступними багатства латинської
культури, особливо християнської; а друга – напади вікінгів, що трапляються
час від часу, починаючи з VIII ст. Клірикам та ченцям була необхідна
грамотність для літургії та проповіді, тому у ці часи з метою масової
християнізації населення виникають монастирські школи, і саме тому
найважливіші літературні форми епохи – це проповідь, легенда, гімн. Доля
латинської культури в Британії була своєрідною: центри християнської
вченості були оточені не близьким романським середовищем, а чужим –
германським. Латина Біблії та отців церкви була тут для тих, хто їх вивчав,
не рідною, а чужою мовою, яку засвоювали не на слух, а лише по книгам. Тут
вже не можна було від абетки переходити до псалтиря: необхідна була
розробка початкового курсу граматики та метрики, що опиралася б на
широке читання письменників та поетів [1: 452]. Мабуть, тому переклади
народною мовою – давньоанглійською – виникають в Англії в порівнянні з
іншими європейськими землями рано.
Найдавніші переклади виникають унаслідок християнізації Британії й
носять переважно релігійний характер, тобто основною рушійною силою
перекладацької діяльності служать місіонерські почуття. Першими спробами
передачі Біблії давньоанглійською (англосаксонською) мовою стали вільні
віршовані перекази біблійних оповідей, які приписують Кедмону з Вітбі (ІІ
половина VII ст. ), та англосаксонські анонімні поеми VIII ст. алітераційним
віршем на сюжети Книги Буття, Книги Виходу та інші, які відносяться до
видатних зразків християнського епосу. Перші спроби справжнього
перекладу Біблії належать також до VIIІ ст., коли було здійснено переклад
Псалтиря, очевидно, єпископом Альдгеймом (біля 640-709 р.), знаним
вченим. Представник наступного покоління, чернець-бенедиктинець та один
з найосвіченіших людей свого часу Беда Достоповажний (бл. 673–735 рр.),
англійський вчений, який «в найбільш завершеному вигляді виклав теорію
чотирьох значень Священного письма, що лягла в основу середньовічної
біблійної екзегетики, та включив до кола інтересів християнської думки,
завдяки екзегетиці та церковному літочисленню, астрономію та
космографію» [5: 120], як свідчать, на своєму смертному одрі диктував
переклад Євангелії від Йоана. Проте, як більшість освічених англосаксів
Раннього Середньовіччя, Беда досить-таки рішуче відвернувся від класичної
античної культури і, так би мовити, «знадив Середньовіччя на його власний
самостійний шлях розвитку» [5: 121]. Беда, який також переклав молитву
«Отче наш», у «Церковній історії народу англів» наступним чином описує, як
Кедмон створив поетичні версії біблійних оповідей, що були переказані йому
з латини. «У монастирі цієї абатиси був один брат, особливо відзначений
милістю Божою, тому що він мав звичку вельми доладно творити релігійні
та побожні вірші; щоб він не дізнавався із Святого Письма через
розповідачів, він, через незначний проміжок часу, перекладав це на вірші,
надзвичайно приємні та зворушливі, складені своєю, себто англійською,
мовою. У багатьох душах запалив він своїми віршами нехтування життям
мирським та прагнення до життя небесного. Звичайно, й після нього були
серед англійського народу й інші, котрі бралися складати релігійні вірші;
проте зрівнятися з ним ніхто не міг. Адже сам він пізнав уміння складати
вірші не від людей і не людьми був навчений, а отримав цей дар з Божою
поміччю, як милість…І ось, коли він…, залишивши вечірку, подався в хлів до
в’ючаків, що йому їх тієї ночі було доручено стерегти, і там належної
години дав спочинок своєму тілу, то вві сні йому явився якийсь чоловік.
«Кедмоне, – сказав той, вітаючись та називаючи його на ім’я, – заспівай
мені чого-небудь.» На що Кедмон відповів: «Не знаю, що тобі й заспівати.
Адже саме тому я й прийшов сюди, вставши з-за столу, бо не зміг нічого
заспівати». Але той, що з ним розмовляв, попрохав знову: «Проте, – каже, –
ти маєш, що мені заспівати». «Що ж, – питає Кедмон, – я маю тобі
заспівати?». А той відповідає: «Заспівай, – каже, – про початок Творіння.»
Почувши відповідь, Кедмон відразу заспівав на славу Бога Сотворителя
вірші, яких сам до того часу ніколи не чув і зміст яких такий: «Нині повинні
ми славити Творця царства небесного, могутність Сотворителя та його
розум, діяння Отця слави; те, яким чином він став натхненником усіх чудес,
як він спочатку створив для дітей людських небо, що служить стріхою їхній
оселі, а по тому всемогучий хранитель роду людського створив землю».
Такий смисл, проте не порядок слів, які він промовляв уві сні, адже
неможливо вірші, нехай і відмінно складені, перекласти з однієї мови іншою
слово в слово без шкоди для їхньої краси та достоїнства.
Пробудившись від сну, він відновив у пам’яті все, що читав уві сні, і
невдовзі додав до цього іще багато гідних Бога віршів, складених тим же
розміром… Коли в присутності багатьох учених мужів він розповів сон та
проспівав вірші, то все, що він не проспівав, звідки би воно не йшло, було
схвалене загальною думкою…. Тому незабаром абатиса, яка високо оцінила
милість Божу, що зійшла на цього чоловіка, дала йому наказ полишити
життя в миру та прийняти чернечу обітницю; і коли його прийняли до
монастирю з усім тим, що в нього було, вона приєднала його до братії
ченців та веліла вчити по порядку Священну історію. А він, згадуючи про
себе все, що міг дізнатися та почути, та обмірковуючи це знову і знову
подібно до того, як худоба ремигує, переводив спізнане на чудові вірші; і
медовими гуками віршів він у свою чергу перетворював своїх вчителів на
своїх слухачів [ 2: 217 – 219].
Ані переклади Беде, ані переклади Кедмона, останні, власне кажучи,
внутрішньомовні переклади, очевидно, не збереглися, хоча Кедмону
приписують авторство багатьох біблійних віршованих рядків
давньоанглійською мовою, які дійшли до наших днів.
Так званий Псалтир Веспансіана (бл. 825 року) містить глоси, тобто
підрядний переклад для духовних осіб, який поміщався між рядками
латинського тексту й відповідав порядку слів прийнятому в мові
джерельного тексту. Це найдавніший англосаксонський рукопис із глосами.
Після цього глоси починають вписувати і в інші рукописи, зокрема у
славнозвісну Ліндісфарнську Євангелію. На кінець Х ст. існувало уже багато
перекладів біблійних текстів, серед яких виділяється Західно-саксонська
Євангелія (Х ст.) – повний переклад євангелій, виконаний, очевидно,
кількома перекладачами.
Існування підрядних глос ставить питання того, чи не обумовлюється
середньовічна буквальність біблійних перекладів діяльністю тих, хто
вписував глоси. Адже пізніше глоси могли копіюватися без латинського
тексту. Тому послівні характеристики перекладів біблійних текстів могли
бути наслідком вписування глос, а не авторитету поглядів на переклад
Святого Письма Ієроніма Стридонського, чи традиції, що склалися під його
впливом. Проте, здається, на зв’язок з поглядами Ієроніма стосовно такого
підходу до конфесійних текстів натякає висловлювання короля Альфреда в
«Cura Pastoralis» [19: 8]. Найдавніші давньоанглійські біблійні переклади без
супроводу латинського тексту походять з південно-західної Англії і
відноситься до бл. 950 року н.е. З семи існуючих копій цього перекладу
найдавніший рукопис належить перу Ельфрика з Батського монастиря. Через
півстоліття по тому інший Ельфрик, абат з Ейнсгамського монастиря,
переклав велику частину Старого Заповіту. Його переклад цікавий
прагненням формулювати ясні та короткі речення, хоча навряд чи цей текст
можна назвати перекладом у строгому значенні цього слова, оскільки
Ельфрик часом опускає речення й переказує досить-таки вільно [19: 8]. А ще
за століття до Ельфрика десять заповідей переклав король Альфред.
Завдяки наверненню Англії до християнства до англійської мови було
запроваджено велетенський словник церковної лексики, що за походженням
була латинською, грецькою й навіть гебрайською, що дало давньоанглійській
мові новий напрямок розвитку, водночас стимулюючи англосаксів
застосовувати вже існуючі слова до нових понять. Дякуючи цій зустрічі
культур, Англія, як вважається, «утримує» на протязі VIII ст. інтелектуальне
лідерство у Європі [10: 97]. Так, у VIII ст. англійські місіонери в Німеччині,
перш за все Вінніброд та Вінфрід, використовують англосаксонській
релігійний словник, який до певної міри, був сприйнятий у північній частині
Німеччини, в той час як у південній її частині такий словник складався під
впливом готицьких місіонерів [19: 9].
Переклади біблійних текстів, що створювалися за раннього
Середньовіччя, були призначені для наставляння кліриків стосовно того, як
тлумачити християнство простому люду. Тому жодного опору перекладам
біблійних текстів народною говіркою в цей період не існувало, тим більше,
що виконували ці переклади особи духовного стану, чи, як у випадку з
королем Альфредом, ті, хто знаходився під їхнім впливом [19: 10].
З 793 р. починається вторгнення вікінгів, яке триває майже три сотні
років і закінчується поселенням скандинавів у Англії, котра навіть на певний
час стає частиною Північноморської імперії короля Канута та його синів.
Скандинави-вікінги, яких ми називаємо варягами, а англосакси «Danes»
(данами), мали, як всім відомо, істотний вплив на розвиток давньоанглійської
мови. Проте не менш важливою була й реакція на скандинавське вторгнення.
Мистецтво перекладу було дуже високо розвинуте в середньовічній
Англії [4: 69]. У зв’язку з цим необхідно перш за все згадати перекладацьку
діяльність короля Альфреда Великого (Aelfred, бл. 849 – 899, короля
Вессексу з 871 по 899), котрий в давньоанглійський період (бл. 600 – 1100)
був найвизначнішою фігурою, та вчених його оточення, таких як абат
Вустерський Верферт та єпископ з Уельсу Ассер, котрий написав біографію
Альфреда, та інші. Альфред уславився тим, що сприяв освіті та не дозволив
Англії опинитися в руках скандинавських вікінгів (за свідченням
«Англосаксонської хроніки» то були дани). Коли Альфред стає королем
Вессекса, то вже майже половина Англії знаходиться в їхніх руках. Як
король він продовжував збройну боротьбу з данами до 878 року, коли після
кількох поразок розбив, у решті решт, скандинавів у битві при Едінгтоні,
заставивши данського проводиря Гутрума здатися та прийняти християнство.
Через сім років дани, котрі раніше завоювали Східну Англію, порушивши
вкотре мирну угоду, напали на Вессекс, та армія Альфреда не лише
розгромила їх, але й захопила Лондон. Дани відійшли до східної третини
Англії, утворивши на північно-східному побережжі свою державу –
«Данелаг» («область данського права»). Весь англійський народ, як на
території Вессексу, так і поза його межами, за винятком підданців данів,
визнає Альфреда своїм королем.
Проте, так само як військова звитяга Альфреда врятувала англійський
народ від знищення, так і його інтелектуальна діяльність врятувала
англійську мову й сприяла розповсюджуванню писемності серед його
підданців. Унікальний внесок Альфреда до англійської історії полягає в тому,
що для освіти свого власного народу він використав не латинську мову, а
мову англійську. Він є першим монархом, що став символом національної
єдності й почав добиватися політичного управління над англомовним
населенням на півдні під гаслом звернення до «спільного почуття
«англійськості», що передається разом із мовою» [16: 69]. Єдиний
англійський король, прозваний «Великим», Альфред уславився своєю
любов’ю до освіти та талантами політичного вождя. Він також запроваджує
важливий новий звід законів «Книга Законів» (Dooms), в якій після вивчення
давніх та новітніх принципів законодавства. здійснив спробу поєднати закон
Мойсея з християнськими принципами та давніми германськими звичаями, а
також започаткував літопис «Саксонська хроніка», який продовжували вести
на протязі кількох наступних століть. Крім цього, відносно пізно, в
сорокалітньому віці, він вивчає латинську мову й починає перекладати «певні
книжки, які найбільш необхідно знати всім мужам». Також він замовляє
переклади ключових текстів, зокрема єпископу Верферту – «Діалоги» папи
Григорія Великого.
У відповідь на відчутний занепад інтелектуального життя в Англії,
коли в країні залишилося дуже мало людей здатних читати англійською та
перекладати з латинської мови, Альфред створює та замовляє низку
перекладів: (1) «Cura Pastoralis» («Правило пасторське» – так передано назву
цього твору у російському виданні 1883 р.) Григорія Великого, настанову
священнослужителям, до якої Альфред також додав передмову, що описує
сучасне падіння освіченості та окреслює його намір зробити грамотність
більш звичною та доступнішою; (2) «Historiarum adversus paganos libri
septum» («Історія в семи книгах проти поган») римського історика Павла
Орозія (бл. 380 – бл. 420), твір V ст. (417) із загальної історії, в якому автор
ділить світову історію на сім періодів, коли світові царства (Вавилонське,
Македонське, Карфагенське, Римське…) змінюють одне одного, але ці зміни
не несуть людям миру та процвітання, і, можливо, саме трагізм сприйняття
світових подій – а Орозій любить переліковувати жертви війн, чуми та
стихійного лиха – припадав до смаку читачам «темних віків», зокрема Беді,
який його цитував, та Альфреду, який його першим переклав; до цього твору
Альфред додав також розповідь про сучасних мандрівників; (3) переклад «De
Consolatione Philosophiae» («Розрада від Філософії») Боеція, спершу
виконаний виключно прозою, а в другому варіанті віршовану частину –
алітераційованим віршем; між іншим, першому перекладі цього улюбленого
твору Середньовіччя, за сто років до перекладу давньонімецькою мовою
Ноткера Губастого з Санкт-Галленського монастиря, за триста до
старофранцузького перекладу Жана де Мена та за чотириста до італійського
перекладу Альберта з Флоренції, грецького перекладу Максима Плануда та
перекладу Чосера уже середньоанглійською мовою [3: 111 – 112]; (4)
переклад «Soliloquia» («Розмови з самим собою») Блаженного Августина
(386 – 387 рр.), дві книги в формі діалогів, що звернені до себе самого і
ведуться із власним розумом, як у деяких розмовах Сенеки та Марка Аврелія;
твору, який передував «Сповіді» [17: 17]. Останні два твори включають
багато додаткового матеріалу, а належність останнього перекладу Альфреду
у деяких дослідників викликає сумніви. Також цілком ймовірно, що Альфред
приймав участь у перекладі скороченої версії «Historia Ecclesiastica Gentis
Anglorum» («Церковна історія народу англів») Беде Достоповажного, який
раніше повністю приписували йому, але значна частина якого написана не
його рідним діалектом [17: 17]. Принаймні, так гадали Ельфрик та Вільям
Мальмсберійський. Перекладав Альфред іноді послівно, іноді вільно, як сам
писав у своїх передмовах. І до кожного зі своїх перекладів додавав власний
коментар. Ось як Альфред пояснює свій спосіб перекладу в «Передмові до
перекладу «Розради від Філософії» Боеція» (887): «Король Альфред став
перекладачем цієї книжки й обернув її з книжки латинської в книжку
англійську, й труд сей нині завершено. Інколи він ставив замість слова слово,
а інколи передавав по значенню, щоб якнайясніше та якнайдоступніше
розтлумачити їх, попри те, що безліч інших різноманітних земних справ
відволікали часто як його розум, так і його тіло. Справи сі нам не під силу
навіть перелікувати, бо в дні його безліч таких випало на землі його,
правити якими він узяв на себе, одначе все ж спромігся вивчити сю книжку
й перекласти її з латини англійською, а по тому й виклав віршами, і праця ся
нині завершена. І благає він нині, іменем Господа заклинає всякого, хто
захоче прочитати сю книжку, щоби той, коли розуміння того буде більш
вірним, не став би ганити його, а помолився би за нього. Оскільки всяк
повинен за нагоди говорити, що говориться, й вершити те, що йому по
силах.». (Пер. Ільїна І.В. та Кальниченка О.А.; здіснено за [18: 37])
І хоча Альфред пише, що іноді «він ставив замість слова слово»,
сучасні дослідники відзначають, що випадків буквального перекладу у цьому
тексті дуже мало [18: 17].
За програму перекладів Альфред взявся, щоб протистояти культурному
занепаду своєї держави. А почав він перекладати з Григорія Великого, бо до
того у Британії був особливий інтерес, адже саме Григорій Великий виступив
ініціатором місії Августина. «Cura Pastoralis», яку Альфред називав
«Пастирською книгою» (Shephard’s Book), вважали типовим настановою-
довідником клірика. Альфред надіслав по одному екземпляру книги до
кожної парафії в королівстві. У передмові Альфред розмірковує над
значенням перекладу в цілому й для його підданців, що не розуміють латину,
зокрема. Він вказує, що ходження такого твору в Англії буде сприяти
грамотності й таким чином укріпленню англійської мови.
Альфред був впевнений, як і багато хто в його часи, що набіги та
вторгнення вікінгів – то Божа кара за занепад ученості в Англії, й на протязі
всього свого правління прагнув відновити грамотність. Він наказав всім
заможнім молодим людям навчатися читати та писати англійською мовою.
Він запрошував учених людей з Мерсії, Уельсу, із-за моря. Також Альфред
намагається, значною мірою безуспішно, відновити чернецтво в Англії, адже
саме монастирі були осередком освіченості.
Лист до єпископа Верферта (890/897) це свого роду лист-супровід, який
був прикладений до рукопису перекладу Альфреда англосаксонською мовою
з латини «Liber Regulae Pastoralis» («Правила пасторського») (591) папи
Григорія Великого. Як згадує Альфред у своєму листі, його думкою було
розіслати рукописи цього перекладу кожному з його єпископів, й екземпляр
відправлений єпископу Верферту, очевидно, належав до числа перших, які
належало виготовити та надіслати. Папу Григорія І англосаксонське
духовенство шанувало особливо, адже саме він зіграв важливу роль у
навернені Англії до християнства, коли за три сторіччя до цього відправив до
цих країв Св. Августина – хрестителя Англії; а оскільки книжка Григорія
перш за все стосувалася християнської освіти, то вона виявилася прекрасним
засобом для власних освітянських планів Альфреда.
«Король Альфред шле вітання свої єпископу Верферту в словах
приязних та дружніх, і бажає оголосити тобі [наступне]: неодноразово
спадало мені на думку скільки мудрих мужів було колись серед народу
англійського, як серед осіб духовного стану, так і серед мирян; а наскільки
благими були часи по всіх землях англійських тоді, і наскільки королі, що
правили народом у ті дні, корилися Господу та служителям його; і ті й інші
служили в рідному краю миру, та благочестю, та тим, хто над ними, й
також множили землі за межами його; й наскільки досягли успіхів вони як у
справах ратних, так і в мудрості своїй; і наскільки ревні люди духовні були
як в повчанні, так і в навчанні, а також і в служінні, що доводилося їм
правити в ім’я Господа; й наскільки багато мужів із земель заморських
прибували в краї наші в пошуках знання та науки; а нині змушені ми
спрямовувати погляд наш за море в пошуках мужів учених, як тільки
потрібні нам вони. Настільки великий занепад серед народу англійського, що
мало знайдеться по цю сторону [ріки] Гумбера тих, хто розумів би службу
Божу англійською, чи навіть зміг би перекласти листа з мови латинської
англійською, й здається мені, що й по ту сторону Гумбера небагато таких
буде. Настільки мало було сих, що не згадаю жодного південніше Темзи,
коли сходив на престол. Слава Господу Всемогутньому, що принаймні якась
кількість їх мається нині. Й того повеліваю тобі, що, як гадаю, є й твоїм
бажанням, звільнятися якнайчастіше від справ мирських , з тим щоб міг
ти прикласти мудрість, даровану Господом тобі, до всього, що в силах
твоїх. Помисли тільки, які нещастя випали б нам у світі цьому, якби не
любили б ми все самі й не дозволяли іншим, - інакше любили б ми лише
називатися християнами, та мало хто любив би доброчесність.
Як згадувалося мені все сіє, то й згадалось також, як до того, коли
все було піддане грабежу та огню, бачив я по всій Англії церкви багаті на
скарби та книжки та силу слуг Божих, що мало користі мали від книжок
сих, бо не могли нічого в них розуміти, так як написані вони були не нашою
мовою. І немов говорили вони: «Прадіди наші, що тримали місця сі, любили
науки й ними збагатили себе та передали нам. І сліди їхні знати тут і досі,
проте не можемо ми слідувати їм, бо втратили ми тепер і багатства сі, і
знання, через те що не здатні ми схилити розум наш до сього промислу. І як
згадав я все сіє, то подивувався вельми на тих мужів добрих та мудрих, які
колись жили серед народу англійського й повністю всі ті книжки вивчили,
так що не було у них потреби перекладати їх хоча б частину рідною
мовою». Але слідом я відразу ж відповідав собі, кажучи: «Вони й помислити
не могли, що люди коли-небудь стануть настільки безтурботні, а вченість
настільки занепаде; вони утримувалися від перекладу навмисне й
сподівались, що в землі сій буде знань тим більше, чим більше мов ми
знаємо.»
І тоді згадав я, як закон було вперше встановлено мовою євреїв, а
слідом за тим, як греки спізнали його, переклали вони його своєю мовою, а
також й усі інші книги. І також се було потім у римлян, коли вони спізнали
їх [книги], то переклали їх своєю мовою завдяки вченим тлумачам. Та й всі
інші християнські народи також переклали частину їх своїми мовами. Тому-
то здається мені за найліпше, як здається також і тобі, що слід нам
перекласти деякі книжки, які найбільш потрібно знати кожному, тією
мовою, що всі ми зможемо урозуміти, й учинити так, що з Божою поміччю
нам без великих зусиль вдасться, якщо буде мир, щоб всі юнаки з вільних
людей, що нині живуть в англійському народі, що мають статки, щоб
присвятити себе тому, могли бути усаджені за навчання, доки ні нащо інше
вони не потрібні; доти, доки не зможуть читати англійську грамоту добре:
по тому вони можуть бути вивчені далі мові латинській, як тільки
знайдеться той, хто забажає навчати їх далі й тим самим допоможе їм
прилучитися до духовного стану.
Далі, коли згадав я наскільки знання латини занепало серед
англійського народу, проте ж багато-хто при сьому може читати
англійське письмо, розпочав я поміж інших різних та численних турбот
королівства нашого перекладати англійською мовою книжку, що
називається латинською мовою «Pastoralis», а нашою англійською мовою
«Sheperd’s Book» [«Книга пастиря»], іноді слово в слово, іноді ж іншими
словами, чому навчився я у архієпископа мого Плегмунда та єпископа мого
Ассера, та священика мого Ґримбольда, та священика Йоана. Коли пізнав я
її [цю книжку], то переклав її англійською, як розумів та як міг
розтлумачити якнайясніше, й відтак розсилаю її нині по всім єпископствам
в королівстві нашому, і в кожній буде закладка вартістю 50 манкусів
[англосаксонська монета вартістю 30 пенсів]. Й іменем Господа я
повеліваю, щоби ніхто не вилучав закладку з книжки, чи книжки з храму; бо
невідомо чи будуть [в королівстві] настільки вчені єпископи, як нині, слава
Богу, є майже повсюди; і тому бажаю, щоби завжди знаходилися книжки
на місці, хіба що єпископ візьме з собою, чи куди передана в позику, чи хто
переписує її.» (Пер. Ільїна І.В. та Кальниченка О.А.; здійснено за [18: 37 –
38]).
Переклад, як він практикувався й стимулювався таким монархом як
Альфред, став внаслідок цього знаряддям спасіння англійської мови, сприяв
створенню почуття національної єдності, заклав підвалини англійської прози.
Особливістю англійської літератури вже при Альфреді є велика увага до
запису та створення поетичних творів давньоанглійською, внаслідок чого
література, зберігаючи латинську писемність, стає багатомовною [6: 438].
Виникає нова література, яка не має значної письмової традиції, на яку
можна опертися, тому широко починають перекладатися, адаптуватися та
засвоюватися твори, створені в іншому культурному контексті. Внаслідок
цього переклад, по мірі того як письменники звертаються до нього як до
засобу підвищити статус власної народної мови, набуває додаткового виміру.
Таким чином, римська модель збагачення через переклад розвивається в
новій формі [9: 51; 12: 28]. Переклад, на думку Альфреда, має як дидактичну,
так і етичну мету, і йому належить відігравати чітку політичну роль, досить-
таки віддалену від тієї чисто орудної ролі перекладу, як засобу навчання
риториці [9: 51], адже концепція перекладу як вправи з письма та засобу
поліпшення стилю красномовства була важливою складовою середньовічної
системи освіти, що базувалася на вивченні «семи вільних мистецтв» і була
успадкована від римських теоретиків, таких як Квінтилліан, які
наголошували на користі перефразування іншою мовою, як на чудовому
дидактичному методі. Після короля Альфреда переклад продовжує
розквітати в Англії, зокрема в монастирях та інших релігійних закладах.
І все ж самим визначним перекладачем давньоанглійською мовою був
Ельфрик (бл. 950 – 1010), абат Ейнсгамського монастиря, прозваний
Граматиком, бо був автором латинської граматики – “Колоквіуму” –
елементарної латинської читанки в діалогічній формі та латино-англійського
словника, першого в своєму роді, котрий здійснив численні адаптації та
переклади із Старого Завіту («П’ятикнижжя»). Також він уклав дві збірки
гомілій (проповідей) англійською мовою, що базувалися переважно на
творах Беди Достоповажного, Блаженного Авґустина, Ієроніма
Стридонського та Григорія Великого, і здійснив переклад «De Temporibus»
Беди та інших релігійних творів і описав свої дії в «Tract on the Old and New
Testament» [14: 336]. Свої переклади давньоанглійською мовою Ельфрик
супроводжував передмовами, в яких викладено його намір зробити свою
мову простою й зрозумілою звичайним людям, і з яких ми дізнаємося про
принципи його роботи. На відміну від Альфреда діяльність Ельфрика дійсно
мала іншу орієнтацію – на простих віруючих. Як він писав в передмові до
проповідей, його переклади «призначені для простих людей, котрі знають
лише мову своїх предків», і що тому він «не вживає слів малознайомих, а
лише слова із звичайної мови... свідомо цураючись непотрібної витонченості
та надаючи перевагу словам простим та ясним» [18: 39].
 Досить важливим уявляється також зауваження Ельфрика про
необхідність збереження при перекладі духу англійської мови, які він
висловив у передмові до перекладу Книги Буття [4: 69]. Простота в
перекладах Ельфрика не означала спрощення. Ельфрик не скорочував тексти,
а, навпаки, поширював їх за рахунок того, що розтлумачував малознайомі
слова та реалії, розкривав терміни [4: 69]. Заняття перекладом спонукали
Ельфрика на створення першої латинської граматики давньоанглійською
мовою. Як він пише в передмові давньоанглійською мовою: «Я вирішив цю...
книжку перекласти англійською після того, як переклав дві книжки з восьми
десятків проповідей». Тут же він вказує й на мету своєї роботи: «книжка
може подвигнути юнаків на вивчення цієї науки, доки вони не набудуть
більших знань» Крім того, він вважав, що її можна використовувати як
„вступ до вивчення обох мов» [4: 70]. Своїми творами Ельфрік сприяв
стилістичному розвиткові англійської мови. В «Передмові до Книги Буття»
(997?) Ельфрік пише: «Коли Ви, вельмишановний друже [граф Етельверд],
побажали, щоб я переклав з латини англійською мовою Книгу Буття, то я
не охоче брався задовольняти Ваше прохання, стосовно якого Ви запевняли
мене, що мені слід перекласти лише до розповіді про Ісака, сина Авраама,
маючи на увазі, що хтось інший вже переклав для Вас її з цього місця до
кінця. Зараз мене тривожить, щоб ця робота не стала небезпечною для
мене, чи для когось іншого, хто за неї візьметься, бо я боюсь, що якийсь
нерозумний чоловік може прочитати цю книгу або почути, як її читають, і
уявити, що він зараз, за нових законів, зміг жити так само, як жили
патріархи, до того, як було встановлено старі закони, чи як жили люди за
законами Мойсея. Якийсь час я знав, що один священик, який тоді був моїм
вчителем і який трохи розумів латину, має у своїй власності Книгу Буття; і
от він не посоромився сказати, що у патріарха Якова було 4 дружини – дві
сестри та дві їхні служниці. Те, що він сказав, було досить-таки вірно,
проте ані він не усвідомлював, ані я тоді ще, яка існує різниця між старими
заповідями та новими. В давнину брат брав у дружини сестру; іноді батько
мав дітей від власної дочки; багато мужів мали по кілька дружин для
збільшення роду і могли одружуватися лише серед своїх родичів. І всякий
хто зараз, після появи Христа, живе так, як люди жили до законів Мойсея,
чи згідно його законів, той не є християнином; по суті, він не вартий того,
щоб християнин їв поруч нього. Якщо малоосвічені клірики мають трохи
невиразного уявлення про зміст їхніх латинських книжок, вони негайно
починають вважати, що можуть стати великими вчителями; але вони не
розуміють точного духовного значення і того, що Старий Заповіт був
прообразом того, що мало постати, і як Новий Заповіт після втілення
Христа, став здійсненням всього того, що Старий Заповіт провіщав
стосовно Христа та обраних ним. Посилаючись на апостола Павла, вони
часто бажають знати, чому вони не можуть мати кількох дружин, як мав
апостол Петро; але вони не захочуть ані почути, ані зізнатися, що
блаженний Петро жив за Мойсеєвими законами, до того, як Христос явився
людям й почав проповідувати свої святі проповіді, і що Петро, будучи
першим супутником, якого Він обрав, по тому негайно відмовився і від
дружин і від майна і наслідував Христовому вченню того нового Закону, тієї
чистоти, які Він сам започаткував …» (Пер. Кальниченка О. А. ; здійснено
за [18: 39 – 40] ).
У цей же період невідомими перекладачами було виконано і низку
перекладів континентальної сакральної літератури екзегетичного та
дидактичного характеру – твори Гродеґанта та Амаларія з Мецу, Теодульфа
Орлеанського, Галітґара Кембрійського, Венедикта Аньянського [7: 107].
Згадані переклади є майже виключно прозовими, проте за часів
давньоанглійського перекладу існувала також значна традиція перекладу
віршованого, переважно релігійних текстів, для освіченої читацької
авдиторії, перш за все монастирської братії. Відоме ім’я лише одного автора,
Кюневульфа (перша половина ІХ ст.?), котрий назвався в чотирьох поемах,
три з яких є перекладами: «Elene» та «Juliana», зразки агіографічної
(житійної) літератури, та «Ascension» – гомілія Григорія Великого. В інших
випадках віршовані переклади належать анонімним авторам [13: 45].
За браком місця згадаємо лише деякі з перекладних творів цього часу:
«Фенікс» ( «The Phoenix»), віршований переклад алегоричної поеми Лактація
«De ave Phoenice», найчарівніша з усіх релігійних поем давньоанглійською,
поетичний переклад латинської поеми Беди Достоповажного про Судний
день невідомого перекладача, що збереглася в одному рукописі з прозовим
перекладом греко-латинського роману «Аполлоній Тирський», що є єдиним
свідченням існування жанру роману давньоанглійською мовою; та загадок в
Ексетерській книжці, перекладених Альдгеймом (бл. 639 – 709) з
«Aenigmata» [13: 45].

ЛІТЕРАТУРА
1. Аверинцев С. С. Литература Западной Европы раннего средневековья.
Латинская литература / С. С.Аверинцев, М. Л. Гаспаров, Р. М. Самарин
// Всемирная история литературы. – М.: Наука, 1984. – Т. II. – С. 441 –
460.
2. Беда Достопочтенный Из “Церковной истории народа англов” Книга
IV. 24. 331 – 333 // Памятники средневековой латинской литературы IV
– IX веков // Грабарь-Пассек М.Е., Гаспаров М.Л. (отв. ред.). – М.:
Наука, 1970. – С. 217 – 219.
3. Голенищев-Кутузов И. Н. Средневековая латинская литература Италии
/ И. Н. Голенищев-Кутузов. – М.: Наука, 1972. – 308 с.
4. Клейнер Ю. А. Латинская грамматическая традиция в Англии VII – XI
вв. (Беда, Алкуин, Эльфрик) // История лингвистических учений.
Средневековая Европа // А. В. Десницкая, С. Д. Кацнельсон (отв. ред.).
– Л.: Наука, 1985. – С. 62 – 76.
5. Ле Гофф Ж. Цивилизация средневекового Запада / Ж. Ле Гофф / – М.:
Изд. группа Прогресс, 1992.
6. Михайлов А. Д. Литература Западной Европы раннего средневековья.
Введение // Всемирная история литературы. – М.: Наука, 1984. – Т. II. –
С. 438 – 441.
7. Семенец О. А. История перевода / О. А. Семенец, А. Н. Панасьев –
Киев: КГУ. – 1989.
8. Baker M. (ed.) Routledge Encyclopedia of Translation Studies. / Baker M. –
London and New York: Routledge, 1997.
9. Bassnett-McGuire S. Translation Studies / S. Bassnett-McGuire. – London,
New York: Routledge, 1980. – P. 43–67.
10.Baugh A. S. A History of the English Language / A. S. Baugh. – Englewood
Cliffs, N.J.: Prentice Hall, 1957.
11.Copeland R. Rhetoric, Hermeneutics and Translation in the Middle Ages:
Academic Traditions and Vernacular Texts / R. Copeland – Cambridge:
Cambridge University Press, 1991. – P. 52–143.
12.Delisle J. Translators through History. / Eds.: Delisle J., Woodsworth J.
Amsterdam and Philadelphia: John Benlamins, 1995.
13.Ellis R. The Middle Ages // France P. (ed.) The Oxford Guide to Literature
in English Translation. – Oxford: OUP, 2000. – C. 39 – 45.
14.Ellis R. British tradition / R. Ellis, L. Oakley-Brown // Baker М. (ed.);
Routledge Encyclopedia of Translation Studies. – L. and N. Y.: Routledge,
1998. – P. 333 – 346.
15.France P. (ed.) The Oxford Guide to Literature in English Translation /
France P. – Oxford: OUP, 2000.
16.Mс Crum R. The Story of English / R. Mс Crum, W. Cran, R. MacNeil. –
New York: Viking, 1986.
17.Ousby I. The Cambridge Guide to Literature in English / I. Ousby – editor –
Cambridge: Cambridge University Press, 1992. – 1110 р.
18.Robinson D. Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. /
Robinson D. – Manchester: St. Jerome Publishing, 1997.
19.Schwarz W. The History of Principles of Bible Translation / W. Schwarz //
Babel, vol.9, # 1 – 2, 1963. – P. 5 – 22.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Переклад в Італії в Середні віки.
Оскільки італійська мова розвинулася безпосередньо з латини, їй
довелося на протязі багатьох століть виборювати статус самостійної мови.
Процес її становлення, що проходив паралельно з іншими європейськими
мовами, охопив кілька століть. Географічні особливості та політична
роздрібненість країни спричинилися до формування численних
регіональних діалектів, які, хоч і виросли з одного кореня, з так званої
«вульгарної латини», проте мали значні фонетичні та лексичні
особливості. І лише в ХVI ст., нарешті, виникла власне італійська мова, що
чітко ототожнювалася та була визнана як офіційний стандарт.
 Найдавніші письмові пам’ятки італійською мовою (волгаре) є по суті
перекладами з латини зразка клятви свідка, яка вимагалась
лангобардськими бюрократами для записів маєтності: суддя в Капуї, на
півдні Італії, в році 960 від РХ, записав формулу клятви не стандартними
словами латини, а іншими, заради свідків, що вже, мабуть, не розуміли
власне латинську мову (Таривердиева, 1987). Такого роду переклади
продовжували здійснюватися протягом тривалого часу, аж доки
адміністративна практика повністю не перейшла до середнього класу,
який був на підйомі. Повсякденна юридична діяльність, поза всяким
сумнівом, вимагала широкого використання усного перекладу та
тлумачення для передачі населенню складного змісту законів, писаних
первинно тими численними мовами, що ними користувалися армії
завойовників та іноземні правителі. Перший систематичний перехід на
письмові переклади живою народною мовою по суті спостерігається в
середині ХIII ст. в Правничих школах в Болоньї та Флоренції, де
відчувалося, що застосування класичної риторики в контексті народної
мови вимагає тісного наслідування стилю латинських зразків (Maggini,
1952). Таким чином, серед найдавніших зразків текстів, що були
перекладені з класичної латини регіональними діалектами з очевидним
наміром підняти якість народної говірки через свого роду віддзеркалення,
цілком слушно опинилися праці Цицерона. Ця практика набула
популярності й породила численні переклади риторичних та філософських
текстів (Duranti, 1998: 475).
Водночас, аналогічні процеси здійснювалися й на більш низинному
рівні з перекладами з французької на північно-італійські діалекти
розважальної літератури, такої як легенди артурівського циклу, а також
деяких дидактичних джерел. І якщо в першому випадку (з риторичними та
філософськими текстами) імена перекладачів часто записувалися, бо цими
перекладачами були відомі вчителі права та риторики (Брунетто Латині,
Бартоломео да Сан-Конкордіо, Боно Джьямбоні, Лотаріо Діаконо), то
перекладачі більш популярних жанрів літератури залишалися невідомими.
Тут увага зосереджувалася на творі, а перекладачі залишилися в тіні – й
така ситуація продовжувалася аж по ХVI ст. включно.
Відзначимо також, що високоосвічені перекладачі, котрі працювали
в університетах, добре усвідомлювали теоретичні проблеми, пов’язані з
перекладом. З їх числа варто виділити Бартоломео да Сан-Конкордіо
(1262-1347), відомого вченого та етика, родом з Пізи, який є автором низки
трактатів з метафізики, етики, логіки, граматики та просодії. Проте лише
два з цих його творів написані не латиною, а живою народною говіркою, і
обидва – переклади: з Саллюстія та з Documenta Antiquorum, укладеної ним
же антології етичних максим, приписів та застережень, прикладів
зразкового доброчинного життя. Саме останній переклад, під назвою
Ammaestramenti degli Antichi (“Вчення древніх”), і містить трактат з
перекладу, в 4 розділі ІХ частини якого да Сан-Конкордіо зібрав
 висловлювання про переклад, які підкріплюють і його власні погляди на
цей предмет (Duranti, 1998: 483 – 84). У цьому своєму трактаті Бартоломео
да Сан-Конкордіо також наводить перелік 12 важливих прикладів з
класичних релігійних авторів, щоб підкріпити своє твердження, що “коли
слухаємо чи читаємо, ми повинні більше звертати увагу на зміст, аніж на
слова” (Lapucci 1983: 14-15).
Така традиція мала продовження протягом ХIV та ХV ст. і сприяла
розширенню спектра класичних творів, котрі перекладались. (Крім
перекладу філософських, історичних, правничих праць та трактатів з
риторики, в цей період наголос робився ще й на релігійному перекладі).
Проте якість перекладів постійно погіршувалася, бо пізніші перекладачі
часто запозичували фрагменти з більш ранніх передач і, таким чином,
порушували стилістичну єдність творів. Помітним виключенням є низка
перекладів Біблії центрально-італійською говіркою, виконана анонімними
ченцями, в числі котрих був Фра Доменіко Кавалька (1270-1342). Якість
цього перекладу ХIV ст. була настільки високою, що коли 1471 року
Нікколо Малермі редагував першу друковану італійську Біблію, він зібрав
саме ці тексти й посилався на них, хоча перекладам вже тоді було понад
сто років (Duranti, 1998: 475).
Бл. 1190 провансальський трубадур Рембаут де Вакейрас пише поему,
в якій генуезька дама на мольби провансальського залицяльника відповідає
місцевою говіркою. Це може вважатися першим вживанням італійського
діалекту в поезії. А у встановленні поетичної традиції в кількох регіонах
Італії переклад зіграв вирішальну роль: серед найперших відомих
італійських поетів (точніше сказати, сицилійських) – Джакопо да Лентіні
(1 пол. ХIIIст.), а один з його перших творів “Madonna dir vi voglio” – це
переклад з Фольке де Марселла. Саме цей переклад заклав підвалини
традиції, котра існувала понад століття (Duranti, 1998: 475).
Данте Аліг’єрі (1265-1321), підтримуючи середньовічну точку зору,
заявляє про неможливість поетичного перекладу. У його “Бенкеті” (1304-
1308) міститься перше італійське посилання на теорію перекладу.

ДАНТЕ. БЕНКЕТ, І, VII

Коли вже заведено, що коментар латиною був би слугою нетямущим,
то скажу я, чому він був би також і непокірним. Покірний той, хто має
добру рису, яка зветься слухняністю. Справжня слухняність повинна мати
три якості, без яких існувати не може; вона має бути люб’язною, а не
гіркою, такою, що повністю підкорюється наказам, не свавільним, а
несилуваним, невибагливою, а не безмірною. Неможливо припустити, щоб
латинський коментар володів цими трьома якостями, а тому він і не міг
бути покірним. І як вже було сказано, неможливість латинського
коментарю виявляють наступні міркування. Все, що породжене
спотвореним перебігом явищ, прикре, й отже, гірке й неприємне, як-от:
спати вдень, пильнувати вночі, задкувати, а не ходити вперед. Коли
підлеглий наказує командирові, то це вияв перекрученого стану речей – адже
правильний стан вимагає, щоб начальник наказував підлеглому, й тому
подібне порушення того, що має бути, гірке, а не солодке. А так як гіркому
наказу не можна підкорятися, як бажаному та приємному, то й
неможливо, щоб старший залюбки підкорявся в тих випадках, коли накази
віддає підлеглий. Отже, якщо латинська мова панує над народною, то
неможливо, щоб латина підкорялася залюбки.
Звідси випливає, що слухняність іноді цілком відповідає розпорядженню й
жодним чином не є свавільною, коли той, хто підкоряється, нічого не
робить з власного почину, - ані повністю, ані частково. І тому, якби мені
було наказано носити два плащі, а я один з них носив би без всякого наказу,
то стверджую, що в такому випадку моя покірність відповідала б наказу не
повністю, а частково. Й саме такою була б покірність латинського
коментарю, й отже вона не була б повною покірністю. А що вона була б
саме такою, видно з наступного: латинська витлумачила б й без наказу
свого пана смисл у багатьох частинах, та до того ж пояснила б його, в чому
можна впевнитися, якщо уважно дослідити твори, що їх було написано
латиною, а цього народна мова не робить ніколи.
Далі, покірність помірна, а не безмірна, коли вона притримується меж
наказу й не порушує їх, подібно тому, як природа в одиничних своїх проявах
покірна природі в цілому, коли вона наділяє людину тридцятьма двома
зубами, й не більше та менше того та коли вона наділяє руку його п’ятьма
пальцями й не більше того і не менше; так само й людина кориться
правосуду, (коли виконує те, що правий суд наказує тому, хто згрішив), а не
більше й не менше. Латина ж цього не зробила б, проте згрішила б не лише
нестачею й не лише надлишком, а й тим та іншим; таким чином її
покірність була б не помірною, а безмірною; отже латина не була б
слухняною. Легко довести, що латина не була б виконавицею наказів свого
господаря, а перевищила б його вимоги. Ці канцони, тобто ці господарі,
котрим коментар як слуга й призначений, наказують йому та хочуть бути
розтлумаченими всім тим людям, до який може дійти їхній зміст, щоб
ясною стала їхня мова; й ніхто не сумнівається, що якби вони наказували
людським голосом, то саме таким і був би їхній наказ. Латинський же
коментар тлумачив би їх лише для вчених, бо інші його б не зрозуміли. А так
як людей невчених набагато більше, ніж вчених, котрі бажають зрозуміти
канцони, то латинський коментар не виконав би наказу в тій мірі ,в якій
здатна його виконати мова народна, яка зрозуміла як вченим, так і
невченим. До того ж латинський коментар тлумачив би канцони людям
чужої мови, як-то: німцям, англійцям та іншим, й цим би перевищив наказ
канцон, так як – я кажу в широкому сенсі – зміст їх, всупереч їхньої волі,
тлумачився б там, куди вони не змогли б проникнути, незважаючи на їхню
красу. І тому нехай кожен знає, що жоден твір, мусикійськи поєднаний
та підпорядкований законам ритму, не може бути перекладений з своєї
мови іншою без порушення всієї її розкоші та гармонії. В цьому й полягає
причина, чому Гомер не перекладався з грецької латинською так само як
інші твори, що дійшли до нас від греків. Й саме в цьому причина того, чому
вірші Псалтиря позбавлені насолоди музики та гармонії; бо їх перекладено
було з єврейської мови грецькою, а з грецької латинською, й вже в першому
перекладі вся солодкість гармонії пропала. Такий висновок, що його було
обіцяно на початку розділу, який безпосередньо передував нинішньому.
Незважаючи на категоричність тону цієї заяви, сам Данте часто брався за
начебто неможливе завдання перекладу латинських та провансальських
поетів флорентійською говіркою, щоб включити їх до своїх творів. Пізніше
аналогічної практики притримувалися й Боккаччо та Петрарка.
Література:
84.Таривердиева М. А. Итальянский язык // Введение в романскую
филологию / Т. Б. Алисова, Т. А. Репина, М. А. Таривердиева – М. :
Высшая школа, 1987. – С. 132 – 134.
85.Duranti, R. Italian tradition / R. Duranti // Routledge Encyclopedia of
Translation Studies / Baker M. (ed.) – Routledge: London and New York,
1998. – P. 474 – 484.
86.Lapucci, C. Dal volgarizzomento alla traduzione / C. Lapucci – Florence:
Valmartina, 1983.
87.Maggini, F. I primi volgarizzomenti dei classici latini / F. Maggini –
Florence: Le Monnier, 1952.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
ПЕРЕКЛАД В АНГЛІЇ
(період середньоанглійської мови)

Ранній середньоанглійський переклад. Середньоанглійський період займає

чотири століття: між норманським завоюванням та друкарськими пресами
Кекстона. Проте цей період зручно поділити на дві частини: ранній – до 1349
року, року Чорної Смерті, та пізній. До XIV ст. дуже мале коло письменників
та освічених читачів в Англії користувалися латиною та французькою мовою,
надаючи їм перевагу перед грубою мовою селян та міщан. Тома (чи Томас)
Англійський, Роберт Вас та Марія Французька хоч і писали на англійській
землі і безперечно використовували сюжети, запозичені з англійської та
валлійської історії та легенд, однак, їхні твори належать до французької
літератури (Cohen, 1962). Гальфрід Монмутський та Іоанн Сольсберійський
користувалися майже виключно латиною, і нехай ця традиція – писати
латиною – дуже повільно, але відходила, ці автори могли сподіватися на те,
що звертаються до загальноєвропейської аудиторії лише тоді, коли писали
цієї давньою мовою (Cohen, 1962).
До середини XIV ст. літературна культура в Англії була тримовною.
Порівняно з мовами, що використовувалися у навчанні (латина) та у
куртуазній культурі (англо-нормандська), англійська мова спершу була
обмежена як засіб літератури і географічно – хоча на заході країни вона й
утримувалася – і соціально. Тому, в нотатках до “Поліхронікона” Джона з
Тревізи відзначив як “oplandysch men” (“неосвічені, горяни”) зі всих сил
пнуться, щоб про них були ліпшої думки, для чого вивчають французьку. А в
“Holkham Bible Picture Book” (бл. 1326 року) для всіх висловлювань
використовується французька мова, за винятком сцен Різдва, де слова
пастухів наведено англійською. Однак, картина ця на той час вже
змінювалася, про що свідчить роман кінця ХІІІ ст. (“Про Артура та
Мерліна”), у пролозі до якого сказано, що створено його “для багатьох
шляхтичів... котрі не знаються на французькій мові”.
Розподіл на переклади для еліти та для широкого загалу, довіра до
однієї живої мови та недовіра до іншої регулярно проявляються під час
всього середньоанглійського періоду (Ellis, 1997). Так, відразу по
нормандському завоюванні перекладачі використовують переважно англо-
нормандську, на відміну від англійської, впевнені в життєздатності першої та
в її належності соціальній еліті (Pearsall, 1977: 90–1). Переклади англо-
нормандською пов’язані з двором та монастирськими центрами. Кілька
перекладів англо-норманською здійснено жінками, в тому числі в ХІІ ст.,
черницями з Баркінгу, де якась Клеменс здійснила віршований переклад
“Passio” („Пристрастей”) св. Катерини Александрійської, а невідома черниця
– “Житіє” св. Едуарда Сповідника (Legge 1963).
Особливість англо-нормандської полягає в тому, що діалект однієї
мови, а саме французької, переноситься на територію іншої мови –
англійської, а таке переміщення й спричиняє двобічний вплив: з одного боку,
мови, якій цей діалект належить, але від якої він територіально відірваний, а
з другого – мови, на території якої він опинився. У подальшому, в більш
пізньому англо-нормандському відбувається істотне нашарування інших
французьких діалектів, адже до англійської корони належать з часів Генріха
ІІ й інші французькі території (Анжу, Пуату, Гієнь, Овернь, Лімузен, Перигор
та інші), а також на нього впливають місцеві англійські говірки. При чому ані
термін “мова”, ані термін “діалект” не відбивають всіх особливостей
виникнення та розвитку англо-нормандського діалекту, який в умовах
відсутності території, де ним користувалася більшість населення, котре не
було б розсіяне по всій території, перетворився на соціальний діалект, і як
такий, незважаючи на належність панівній групі, приречений на зникнення.
(Бородина, 1973: 87–88).
Отже, на протязі всього середньоанглійского періоду в Англії існувало дві
розмовні мови, англо-нормандська та англійська, й переклади могли
здійснюватися з латини на будь-яку з них, або з однієї на іншу. В ХІІІ ст.
англо-нормандська була престижною мовою (Pearsall 1977: 87); так
визначний вчений і перекладач цієї доби (а переклад в середині віку був,
мабуть, однією з функцій вченого) Роберт Гросстет, природній англієць,
сільській хлопчина, що став єпископом Лінкольну і канцлером
Оксфордського університету, котрий відстоював англійську в ролі гідної
навчання мирян, сам переважно вживав французьку. Широко вживана на
початку ХІV ст., англо-нормандська використовувалася при дворі все ще і в
ХV ст. В такій мовній ситуації вибір цільової мови перекладу неминуче
відбивав комплекс соціально-політичних впливів (Ellis, 1997).
Такі міркування можуть послужити поясненням відносно малої
чисельності оригінальних англійських творів та перекладів англійською у
перші двісті років по Нормандському завоюванні. Наприклад, близько 1200
року вустерський священник Лайомон (Laзomon) створив англійський
переклад “Historia Regum Britanniae” Гальфрида Монмутського (бл. 1135).
Перекладав Лайомон з англо-нормандського посередника, перекладу тексту
Гальфрида Монмутського, виконаного джерсійцем Васом (Wace) під назвою
“Брут” (1153). Лайомон перетворив двовірші та куртуазну оповідь Васа у
напів-давньоанглійську епічну поему. Це звернення до давніх традицій, що є
цілком зрозумілим як засіб збереження почуття англійського перед лицем
домінування французького, обмежує власні можливості: латинський
першотвір Гальфрида зберігся у 190 рукописах, переклад Васа – у 26, а
“Брут” Лайомона – у двох (Pearsall, 1977: 109). Про панування французької
культури свідчить також й інший переклад, створений там же приблизного
того ж часу, у якому його автор, як і Лайомон, притримується
давньоанглійської традиції – це проза Ельфрика: середньоанглійський
переклад з латини житія Св. Маргарити зберігся лише у двох рукописах, а
ось англо-нормандською до 1300 року було створено аж шість версій цього
житія.
У цьому відношенні корисним буде порівняння з іншою групою
перекладів ХІІІ – ХІV ст. – перекладами середньоанглійською лицарських
романів, переважно анонімними. Незважаючи на те, що дуже мало вціліло
копій цих перекладів, це були надзвичайно популярні твори. Часто це були
переклади з французьких джерел, хоча у ХІV ст. не так часто, як у ХІІІ ст.
Так, незалежно було перекладено два ле Марії Французької (Sir daunfal, Lai
le Freine); “Івейн” (“Yvain”) Кретєна де Труа стало джерелом для анонімного
“Івейн та Гавейн” (“Ywain and Gawain”). У цих перекладних романах
прослідковуються певна постійна схема змін, що частково відображає
зростання кількості читачів-буржуа, яким, власне, ці переклади й
призначалися: сюжет зводиться до самого необхідного, у перекладі “менше
тонкості та нюансів почуттів” (Pearsall, 1977: 144), а гумор та іронія
першоджерела зростають та поширюються (Field, 1989).
Проте одна збірка – Авчінлекський (Auchinleck) рукопис (бл. 1330
року), що містила анонімні переклади з англо-нормандської лицарських
романів, має більше значення і, як вважається, є витвором доходного
скрипторію, де загальний „редактор” керував працею перекладачів та
переписувачів (Pearsall 1977: 145 – 146). Існування в Англії до ХV ст.
доходних скрипторіїв не може бути доведеним остаточно (Pearsall 1989: 4 –
6); і все ж переклади, кількість яких з кінця ХІV ст. різко зростає, все більше
й більше позначені професіоналізмом, пов’язаним з доходними
скрипторіями.
До середини ХІV ст. більшість середньоанглійських перекладів були
анонімними і, за винятком Річарда Ролле з Гамполе (Richard Rolle of
Hampole, бл. 1300–1349), чернця-пустельника з Йоркширу, що навчався в
Оксфорді, і писав англійською та латиною дидактичну прозу та вірші,
пристрасні та щирі про любов до Бога, і чий Псалтир використовувався і
через 100 років, а то й більше, здається мало хто з перекладачів був
достатньо значимим, щоб зробить істотний внесок в розвиток традиції, чи
щоб набути популярності у широкої читацької аудиторії (Ellis).
В «Передмові до англійського перекладу Псалтиря» Ричард Ролле з
Гемполе писав: «В цій роботі я не буду використовувати вчених висловів, а
самі легкі та прості слова англійської мови, які наближуються до
латинської мови щонайбільше з тим, щоб ті, хто не знає латини могли
зрозуміти багато латинських слів через англійську мову. В перекладі я
притримуюся літери наскільки можу, а де не можу відшукати англійського
слова, яке б точно відповідало латинському, то придержуюся смислу, щоб
тим, хто читатиме книжку, не треба було боятися, що вони не
зрозуміють. В поясненні я наслідую отцям церкви, оскільки може статися,
що воно потрапить до рук лихої людини, котра й гадки не має, як слід
тлумачити цю роботу, і котра заявить, що я не знаю, що кажу, й таким
чином спричинить велике зло собі та іншим, поставившись з презирством до
цього твору, який є благотворним як для неї, так і для інших.».
Пізній середньо англійський період

Чосер та його сучасники

Можливо, ми ніколи не дізнаємося точно, як саме та саме коли

англійська мова витіснила французьку, як панівну літературну мову пізнього
середньовіччя. Джон з Тревізи в «Поліхроніконі» пояснює цю зміну
катастрофічним впливом Чорної Смерті – епідемії чуми, на шкільну освіту,
але й до того французька мова в Англії вже виходила із вжитку. В другій
половині ХIV ст. вже не можна було більше припускати, що всі, хто бажає
читати, стануть читати французькою чи латиною. Після Великої Чуми
кількість освічених кліриків істотно зменшилась, а лихо та розруха мало
сприяли витонченості, і коли життя звелося лише до животіння, то
використання народної говірки природно стає загальним. Так, при зреченні
Ричардом II трону у вирішальні моменти використовувалась англійська, а
іншим проявленням даної тенденції, стає те, що королівських головних кухар
сідає за свої Formes of Cury і пише їх народною говіркою. Так і на
континенті, сер Джон Мандевіль писав французькою (до 1371) заради
родовитої знаті та шляхти, котра не знала латини, і де, так само як і в Англії,
книжки латиною настільки перестали читати, що він насмілювався
запозичувати із зовсім недавніх творів.
Хоча переклади та оригінальні твори французькою мовою продовжували
створювати і в кінці XIV, серед яких слід відзначити Mirour de l’Homme
«Зерцадло людини» (бл. 1374-1380) уславленого сучасника Чосера Джона
Гавера (бл. 1330-1408). А основний твір Гавера англійською мовою
«Confessio Amantis» («Сповідь закоханого») включає численні історії,
перекладені з класичних творів, й, таким чином, може вважатися перекладом.
Проте, як би там не було, але саме рішення Чосера писати лише
англійською виявилося вирішальним для подальшого розвитку англійської
літератури та культури. Звідси й у пролозі до власного «Трактату про
Астролябію» (Treatise on the Astrolabe) і Чосерове зауваження про Ричарда II
як «государя цієї мови». А через сто років Вільям Кекстон буде вже
друкувати англо-французьку збірку фраз (1480), взявши за взірець
фламандську половину подібної книжки.
Перший видатний англійський перекладач Джеффрі Чосер (бл. 1340 –
1400), який також був першим великим англійським поетом, адаптував усі
провідні теми сучасної йому західної літератури для англійського вжитку.
Він не лише акліматизував балладу, Боккачівську новелу, фабльо, народні
фламандські історії, байки про тварин, але й переклав, принаймні, третину –
дві інші йому приписували – улюбленої поеми його століття «Романа про
Розу» та повністю улюблений філософський твір його часу – «Розраду від
Філософії» Боеція (Cohen, 1962). Уже з самого початку творчої діяльності
Чосера його визнали за видатного перекладача. Можливо, вже його перший
значний переклад, частина куртуазного лицарського романа-енциклопедії
«Le Roman de la rose» («Romance of the Rose» – «Роман Рози») Гійома де
Лорріса та Жана де Мена, приніс йому почесне ймення «grant translateur» від
його французького сучасника поета Есташа Дешампа. Однак цілком
ймовірно, що Дешамп вважав його «поетом Трої» завдяки поемам «The
House of Fame» («Оселя слави») та «Troilus and Criseyde» («Троїл та
Крисейда») (бл.1386), остання переказ «Il Filostrato» Боккаччо, при чому до
цього перекладу було додано чимало власних творчих фрагментів, а також
інший матеріал, перекладений із твору зовсім іншої направленості –
Сonsolatio («Розради від Філософії») Боеція.
До цих назв слід додати The Legends of Good Women («Сказання про
славетних жінок ) – низку оповідей, що ґрунтувалися на творах Овідія та
Вергілія; Melibee («Мелібі») – переклад з французького перекладу Рене де
Льовена трактату Альбертано з Брешії Liber Consolationis et Consoli («Книга
Розради та Поради»), Clerk’s Tale («Розповідь клірика») – версію з переказу
Петраркою останньої новели «Декамерона» Боккаччо, доповненої також з
французького тексту-посередника; «The Man of Law’s Tale» («Розповідь
правника») – перекладеної з епізоду англо-норманської хроніки Ніколя Треве
(Nicolas Trevet). Широке коло жанрів, за передачу яких брався Чосер, вражає,
адже тут і лицарський роман, і повчальна алегорія, і науковий посібник, і
класична література. Не менше вражає і діапазон підходів: є тут і досить-таки
близькі переклади («Роман про Розу», «Боецій», «Мелебі»), є й перекази, у
яких критично перероблено джерельні твори («Троїл та Крисеїда»,
«Розповідь клірика»).
Рівень майстерності Чосера та точність були надзвичайно високими. Як
перекладач та майстер переспіву та переказу, він заклав підмурини сучасної
англійської нарративної (епічної) поезії (Cohen, 1962). Приклад Джеффрі
Чосера безпосередньо надихав кількох перекладачів кінця ХІV – початку ХV
ст. Так, Boece («Розрада від Філософії» Боеція) Чосера була використана для
доповнення першоджерела Боеція у віршованому перекладі Сonsolatio
Джоном Волтоном (John Walton) (1410), який також, очевидно, здійснив
переклад De Re Militari («Про військову стратегію») Веґеція (Ellis, 2000).
Однак й оригінальна лірична поезія отримала поштовх для розвитку саме
завдяки перекладам та переспівам французької поезії в провансальській
традиції та від перекладу латинських гімнів. Самий давній зразок такого
перекладу Summer Is Icumen In було знайдено в книжечці чернця, яка більше
не містила англійських творів, а лише рясніла латинськими та французькими
віршами. Сам по собі цей вірш є вправою в провансальському стилі, reverdie,
тобто весняна пісня, зразки якої зустрічаються у всіх літературах, що
підпадали під вплив поезії трубадурів (Cohen, 1962). Не менш гарним, хоча й
менш відомим є віршик, що датується тим же часом – When the Turf is the
Tower, що міститься в рукописі відразу після свого джерела та низки поем
ченця Вільяма Гереберта (William Herebert (? – 1336), першого англійського
ліричного поета відомого нам на ім’я, та кількох його ж перекладів з
популярних латинських гімнів, які, безперечно, були здійснені для молитви
народною мовою, звичаю, якому ми зобов’язані також появі «Псалтиру»
Ричарда Ролле (бл 1300 – 1349) (Cohen, 1962).
У цей же час було виконано й інші значні переклади. Зокрема, Джон
з Тревізи переклав англійською мовою кілька розлогих творів, типових
праць-компендіумів наукових знань того часу: De Proprietatibus Rerum («Про
властивості речей») Варфоломія Англійського (1398), всесвітню історію
Polychronicon Ранульфа Гіґдена (1387) та середньовічну настанову з
державного врядування De Regimine Principum («Про управління державців»)
Еґідія Римського. Таким чином, в Англії потреби учнів, студентів, вчителів
та проповідників частково задовольнялися тепер на народній мові завдяки
цьому великому починанню Джона з Тревізи, котрий здійснював переклад–
“Де Proprietatibus Rerum Варфоломія Англійського (Бартоломеуса Англікуса)
та “Поліхронікона” Гіґдена (Polychronicon Higden’s) з латини англійською. Ці
великі трактати є типово середньовічні, і перший з них був визнаний
класичним твором в університетах. Чернець-францісканець Варфоломій,
певно уродженець Англії, був професором теології Паризького університету,
а його трактат, енциклопедія середньовічних знань про природу, був
скомпільований в середині ХIII ст.. Ранульф Гіґден, чернець із монастиря св.
Вербурга, створив свій “Поліхронікон” бл. 1350 р. Це компіляція з багатьох
авторів і охоплює вселенську історію від творення світу до сучасних
Гігденові часів. Тут описуються різні землі та наводяться всілякі популярні
за Середніх віків легенди з історії Персії, Вавилону та Риму.
Приблизно тоді ж невідомий перекладач створив англійський варіант
скарбниці середньовічних знань про мандри та природу – «Мандри
Мандевіля», а інший невідомий клірик здійснив для якоїсь шляхтянки,
істотно переробивши, переклад твору німецького ченця Генріха Сусо
Horologium Sapientiae («Пісочний годинник мудрості», перекладений як
Seven Poyntes of Trewe Wisdom). Ще один невідомий автор «Хмари незнання»
( The Cloud of Unknowing) намагався взяти вершини теології, перекладаючи
«Містичне богослов’я» Псевдо-Діонісія (в перекладі – Hid Divinity), та інший,
можливо, не такий складний твір, як перший – Benjamin Minor Ричарда Сент-
Вікторського.
Створювалося й по кілька перекладів одних і тих самих текстів. На додаток
до наведених вище прикладів можемо назвати кілька «Мандевілів» та
переклад Еґідія Римського, який Томас Гокклів (бл. 1367 – 1426) вставив до
свого Regement of Princes (1411 – 12). А ще Гокклів планував здійснити для
герцого Ґлостера переклад Веґеція.
Для перекладачів цього часу характерна настійлива самовпевнена віра у
придатність англійської мови для перекладу завгодно яких текстів з інших
мов. Якщо не враховувати висловлювання короля Альфреда у передмові до
власного перекладу Pastoral Care, то навряд чи хто в Англії до Чосера так
захищав переклад, підкреслюючи достоїнства мовної відносності, як це
робить автор «Кентерберійських оповідей» у своїх прологах до Другої книги
«Троїла» та до «Трактату про астролябію». Подібним чином і Джон з Тревізи
додає до «Поліхронікону» два передні слова. У першому передньому слові
він енергійно відстоює переклад живою сучасною мовою, а в другому –
описує характерні риси власної перекладацької практики.

Джон з Тревізи

Бесіда Лорда з Кліриком про переклад

(1387)

ЛОРД: З тих часів, коли було збудовано велику та високу Вавилонську Вежу,
люди говорять різними мовами, так що ті, які належать до різних народів,
наче чужі один одному й не розуміють мови інших. А мову лише тоді
знають, коли вивчають. Вивчають мову зазвичай слухаючи її, і тому той,
хто глухий, завжди недолугий, бо не в змозі він чути мову, щоб навчитися.
Тому люди з далеких країн та земель, де спілкуються іншими мовами, якщо
жоден з них не вивчив мови іншого народу, не будуть знати, що має на увазі
той інший. Бо хоча б вони й зустрілися і конче необхідно їм про щось
дізнатися, та наука про спілкування та мову, якою б великою не була
потреба, мову іншого вони зрозуміють не більше як гусячий гогіт. І як
старанно не вповільняв би він свою промову, інший його не зрозуміє, навіть
якщо той, перший, замість привітатися, його облає. Це велика напасть, що
переслідує людство, проте Господь у своїй милості зглянувся і вказав два
види ліків її подолання. Перший полягає у тому, щоб вивчити й знати багато
різних мов, і, таким чином, між чужоземцями, жоден з яких не знає мови
іншого, виступати посередником і передавати, що хоче сказати кожен з них
іншому. А другий вид полягає у тому, що у багатьох краях і землях
вивчають, вживають та знають якусь одну мову. І тому у всіх краях та
землях Європи, особливо по цю сторону від Греції, вивчають, вживають та
знають латину. Унаслідок цього клірики [освічені люди] з великодушності
та ґречності складають і пишуть свої книжки латиною, щоб їхні твори та
книжки розуміли у різних краях та землях. І саме тому чернець з Честеру на
ім’я Ранульфус (Ральф Гіґден) написав свої книжки Хронік, де описується у
часі та просторі довколишній світ, де оповідується про дива дивні та події
чудернацькі, і де веде він свій літопис від сотворіння землі й неба до самого
року своєї кончини, латиною, так що тут [у цьому літописі] міститься
багато чудових оповідей та знань для тих, хто їх здатен прочитати й
зрозуміти. Отже, я хотів би замовити переклад цих книжок Хронік з
латинської мови мовою англійською, щоб більше людей могли зрозуміти їх і
звідти почерпнули знань і диковин та набралися вченості.
КЛІРИК: Ці книжки Хронік написані латиною, а латину вживають та
розуміють у всіх краях та землях Європи по цей бік від Греції. А от
англійську мову, зазвичай, не настільки широко знають та розуміють, і
переклад англійською мовою ніхто не зрозуміє, окрім самих англійців; тоді
як же так, що більше людей зрозуміє Хроніки, коли вони перекладені з
латини, яка так широко вживана та знана, на англійську мову, яку
вживають і знають лише одні англійці?
ЛОРД: Відповісти на це питання та розвіяти сумнів – легко. Адже, якби ці
Хроніки було перекладено з латини англійською, тоді їх розуміли б набагато
більше людей, тих, що розуміють англійську та не знають латини.
КЛІРИК: Ви латиною говорите та читаєте, розумієте її; отже, у
перекладі англійською мовою нема потреби.
ЛОРД: Цей довід я відхиляю. Бо хоча я розумію латину, і можу говорити та
читати нею, в цих книжках Хронік є багато такої латини, що ані я, ані ти
не зможемо зрозуміти без глибокого вивчення, порад від мужів учених чи
того, щоб зазирнути до інших книжок. До того ж, нехай навіть мені це не
було б потрібно, воно потрібно іншим людям, що на латині не знаються
зовсім.
КЛІРИК: Ті, що зовсім не розуміють латину, можуть її вивчити та
зрозуміти.
ЛОРД: Не всі, бо деякі не можуть, так як зайняті іншими справами, деякі
із-за віку, деякі за браком розуму, деякі за браком статків, інші – друзів, що
знайшли б їм кошти для навчання, а деякі через інші вади або перешкоди.
КЛІРИК: Але ж немає потреби, щоб всі такі знали Хроніки.
ЛОРД: Не говори надто вже так впевнено про потреби; бо впевнено казати
про те, що необхідно, можна лише коли воно вже існує і тому неодмінно
його не може не бути. Так само як і Бог. Він має бути, бо Він є і не бути
його не може. І навпаки: саме в цьому сенсі може статися так, що нікому
знати ці Хроніки нема потреби, то нехай ніхто їх і не знає. Але в іншому
сенсі, якщо щось потрібне для існування, або щоб воно було під рукою, то
саме так йдеться про м’ясо та напої, що вони потрібні для живота і
мають бути поруч. Так от, і в цьому сенсі нікому Хроніки непотрібні. Але є
ще й третя підстава вести мову про необхідне: все, що на користь, є
необхідним, тому, в цьому сенсі, знати Хроніки необхідно всім.
КЛІРИК: Тоді ті, хто латину не розуміють, можуть спитати, дізнатися й
навчитися від тих, хто латину розуміє.
ЛОРД: Ти говориш дивно. Адже неосвічені люди не знають, що саме слід
спитати, а особливо про вчені справи, які ніколи не спадають їм на думку;
та й не знають вони у кого саме слід питати. До того ж, не всі ті, хто
розуміють латину, мають такі книги, щоб сповістити необхідне
неосвіченим; до того ж деякі не мають часу, а інші не захочуть його гаяти,
ось чому необхідно мати англійський переклад.
КЛІРИК: Латинська мова є і добра, і ясна, і саме тому ніякі переклади
англійською мовою непотрібні.
ЛОРД: Цей аргумент гідний хіба того, щоб жбурнути його в калюжу та
виваляти в багнюці невігластва та безслав’я. Хіба, що ти навів його заради
жарту чи дотепу.
КЛІРИК: Довід має право на існування, доки його не спростовано.
ЛОРД: І не особливо далекоглядна людина, якщо її очі не закриті для знання,
і та вже побачить спростування цього аргументу, та й навіть і сліпа, якщо
чуття не зраджує їй, напомацки знайде відповідь. Бо будь цей аргумент
чогось вартий, то таким способом доказу можна було б довести, що ті
Сімдесят тлумачників [перекладачі Септуаґінти], і Аквіла, Симмах,
Феодотіон, і той, хто здійснив перший переклад, і Ориґен займалися
невдячною справою, коли перекладали з гебрайської мови грекою Святе
Письмо; і що Святий Ієронім чинив невдячну справу, коли перекладав його з
гебрайської мови латиною, адже гебрайська мова є і доброю, і ясною, і нею
Воно [Святе письмо] було “надихане” Святим Духом; і всі вони за свої
переклади були Святою Церквою вельми схвалені. Ось чому, вищезгаданий
нерозумний аргумент вартий того, щоб його стерли в порох, жбурнули у
воду і таким чином розвіяли. До того ж Святе Письмо латиною також є і
добрим, і ясним, та все ж, якщо скласти проповідь Святого Письма всю
латиною для тих, хто знає англійську, а латини не розуміє, то було б ділом
невдячним; бо не стануть вони від того розумнішими латиною, якщо не
розтлумачити їм, про що йдеться, англійською. Далі необхідно мати
переклад англійською та тримати його в пам’яті, щоб не забути; то краще,
щоб такий переклад було зроблено та записано, аніж просто промовлено та
не записано. От тому-то вищезгаданий нерозумний аргумент не зможе
привабити жодної людини, у якої є розум, щоб вона відмовилася від
англійського перекладу.
КЛІРИК: Багато з цих книжок знаходяться зовсім поруч із Святим
Письмом, як-то Святі Отці та філософія, то не маємо ми їх перекладати
англійською.
ЛОРД: Дивно, що ти наводиш такі слабкі доводи, адже ти так довго
вчився. Книжки Аристотеля, а також й інші книжки з логіки та з філософії
було перекладено латиною з греки. Також Іоанн Скот [Еріуґена] на
прохання короля Карла переклав книги Дениса [Псевдо-Діонісія Ареопаґита]
з греки латиною, а також і Святе Письмо було перекладене з гебрайської
мови на грецьку, а з грецької – на латинську, а потім з латинської на
французьку; тоді, чим же завинили англійці, що його не можна перекласти
англійською мовою. Також і король Альфред, що заснував Оксфордський
університет, переклав англійською мовою найкращі закони та велику
частину Псалтиря – з латини англійською, а також спонукав Вирефріта
[Верферта], єпископа Вустерського, перекласти труди Святого Григорія,
діалоги, з латини саксонською. Також і Кедмон з Вітбі був натхненний
Святим Духом й склав англійською мовою чудові поезії з майже всіх історій
Святого Письма [тобто чудово передав англійськими віршами майже всі
біблійні притчі]. Також і святий чоловік Беда переклав з латини англійською
мовою Євангелію від Іоанна. Так само тобі відомо, де Апокаліпсис записаний
на стінах та даху каплиці й латинською, й французькою мовами. Також і
Євангелії, і Пророкам, й істинній вірі Святої Церкви слід навчати
англійських людей, що не знають латини, та проповідувати серед них. Далі,
і Євангелію, і Пророків, й істинну віру Святої Церкви слід розповідати їм
англійською мовою, а цього інакше не зробити, як через переклад на
англійську, бо таке проповідування англійською і є самим перекладом, і таке
проповідування англійською є добрим та благочестивим, коли англійський
переклад є добрим та благочестивим.
КЛІРИК: Якщо якийсь переклад було б зроблено так, що його можна було б
поліпшити в любому місці, то деякі люди ганили б його.
ЛОРД: Якщо люди ганять те, що не заслуговує, щоб його ганили, то тоді
вони самі заслуговують на докори. Клірики досить добре знають, що жодна
грішна людина не робить настільки добре, що не могла б зробити краще, що
не робиться настільки добрий переклад, який не можна було б поліпшити.
Саме тому-то Ориґен перекладав Псалтир двічі, а Ієронім – тричі. Я не
вимагаю, щоби переклад цих книжок був найкращим, який лише може бути,
бо то була б безпідставна мрія для всякої людини з тих, що зараз живе, але
я хотів би мати вправний переклад, який був би знаним та зрозумілим.
КЛІРИК: А який переклад цих Хронік Ви хотіли б мати: віршами чи прозою?
ЛОРД: Прозою. Бо звичайно проза ясніше за вірші, її легше та простіше
розуміти.
КЛІРИК: Тоді, Господи, даруй нам милість з готовністю розпочати, розум
та мудрість до тямущої праці, силу та глузд збагнути істинне значення,
щоб здійснити переклад вірний та вартий довіри, який можна було б
представити на суд Трійці, трьом іпостасям єдиного Бога, велич якого
завжди була і вічно пребуде, й що створив небо й землю, і світло, й відділив
світло від темряви, і назвав світло – день, а темряву назвав ніч, і був вечір, і
був ранок – день перший. А на другий день зробив Він твердь і відділив води,
що під твердю, від вод, що над твердю, і назвав Бог твердь – небо. А
третього дня зібрав Бог води, що під небом, в одне місце, і так утворив
сушу, і назвав Він збір вод морями, а сушу – земля, і створив дерева й траву.
Четвертого ж дня зробив Він сонце, місяць та зорі й примістив їх на тверді
небесній, щоб освітлювати землю та правити днем і ніччю і відділяти
світло від темряви. А на п’ятий день сотворив Бог всіляке птаство, що
літає в повітрі, та риб й інші створіння, що повзають та плавають у воді.
Шостого ж дня сотворив Він звірів, щоб жили на землі, та людину із
земного пороху й помістив її в Рай, щоб вона там працювала й жила. Але
людина порушила Божу заповідь й зогрішила, і було її вигнано з Раю... Проте
Свята Трійця зжалилася над людиною, і послав Бог-Отець Сина і Святий
Дух зійшов на Діву, і Син прийняв плоть та кров цієї Благословенної Діви та
помер на Хресті во спасіння людства і воскрес третього дня у славі та
благості, та навчав своїх учнів, та вознісся на небо, коли настав час,: та
повернеться у День Суду і буде судити і живих, і мертвих. І тоді все, чому
судилося бути записаним у Книзі Життя, повернеться до нього на
благословенне небо та й пребуде там і тілом, і духом, і побачить і спізнає
Його Божественну суть та людську природу в радості безмежній.
Таким чином ця Бесіда закінчується.
(Переклад Кальниченка Олександра та Кальниченка Сергія)

І такі матеріали регулярно з’являються протягом ХV ст., мабуть, як

невід’ємна частина перекладацького самовизначення. Захист вживання рідної
мови виявився особливо ґрунтовним та обґрунтованим у творах єпископа
Реджинальда Пікока (Reginald Pecock, бл. 1395 – бл. 1460), хоча й приніс
йому нещастя, адже Пікок втратив свій сан саме через переклад, переклад
значніший за всі згадані. Цей переклад у зв’язку із відчутною загрозою для
духовної та світської влад призвів до великої та нещадної дискусії щодо
несанкціонованих перекладів Біблії та до скорочення перекладацької
діяльності. Мова йде про так звану «Біблію Вікліффа» (бл. 1385 – 97).
Біблія Вікліффа

Переклад Біблії залишається ключовим питанням впродовж всього часу

аж до XVIII ст. включно, і ці проблеми посилюються із становленням та
розвитком понять національних культур та з настанням Реформації.
Переклад починають використовувати як зброю, як у догматичних, так і
політичних конфліктах по мірі виникнення національних держав та
послабленню централізації церкви, що в мовному плані позначається в
занепаді латини як загальної мови (Bassnett, 1980: ).
Першим перекладом повної Біблії англійською мовою стала Біблія
Вікліффа 1382 року, найважливіший англійський переклад XІV ст., який
розкрив всю слабкість прозового письма того часу (Cohen, 1962). Цей
переклад, який позначив початок великого розквіту біблійних перекладів
англійською мовою, пов’язаний зі зміною ставлення до ролі письмового
тексту в церкві, що склало частину становлення процесу Реформації, було
виконано між 1380 і 1384 роками. Джон Вікліфф (бл. 1330-84), відомий
Оксфордський теолог, висунув теорію „влади милості”, згідно з якою
людина несе відповідальність безпосередньо перед Богом і законом Божим
(під яким Вікліфф розумів не канонічне право, а провід Біблії).
Оскільки теорія Вікліффа означала, що Біблія придатна наставляти в усіх
сферах людського життя, то з цього виходило, що кожна людина повинна
була отримати доступ до цього ключового тексту тією мовою, яку вона
розуміє, тобто простою народною мовою (Bassnett, 1980: ). Погляди
Вікліффа, які привернули до себе коло послідовників, були піддані критиці
як єретичні, а його і групу його прибічників викривають як „лоллардів”.
Проте робота, розпочата ним, продовжилась після його смерті, а його учень
Джон Перві відредагував перше видання десь перед 1408 роком (перший
датований рукопис).
Друга редакція Біблії Вікліффа містить загальний Пролог, складений
між 1395-6 роками і в п’ятнадцятому розділі Прологу описуються чотири
етапи перекладацького процесу:
1. спільні зусилля по збору старих Біблій та глос і встановлення
автентичного латинського джерельного тексту;
2. порівняння перекладів;
3. консультації „із давніми граматиками та давніми богословами”
стосовно тяжких слів та складних значень;
4. переклад якнайясніше „речЕння” (тобто, значення), з корегуванням
цього перекладу з групою співпрацівників (Bassnett, 1980: ).
Оскільки політична функція перекладу полягала в тому, щоб зробити
повний текст Біблії доступним, то це привело до певної позиції стосовно
пріоритетів перекладача: “Передмова” Перві чітко зазначає, що перекладач
повинен перекладати „по реченню” („смислу”), а не по словах, „ так, щоб
значення було так само ясним англійською, як і латиною, і не відходило
далеко від літери.”. Що є метою, так це зрозумілий переклад розмовною
мовою; текст, яким міг би скористатися мирянин. Про важливість цього
перекладу можна судити по тому факту, що велика кількість – 150
екземплярів – відредагованої Перві Біблії були переписані навіть після
заборони, незважаючи на загрозу відлучення від церкви, перекладів, що
ходили без схвалення єпископом чи єпархіальними радами в липні 1408
року. Кнігхтон Літописець скаржився, що „перші Євангелії кинуті за
кордон і по ним топчуться свині”, і це безперечно, протирічило тому
широкому інтересу в перекладі Біблії колом Вікліффа.

До перекладу Біблії (Джон Пурвей?)

15 розділ
Вступного слова другого видання перекладу Вікліффа
англійською мовою (1395/97)

Оскільки Христос говорить, що Євангеліє мусять проповідувати в

усьому світі [Матей 24:14], а Давид говорить про апостолів та їх
проповідування “і дійде звістка про них до кожної землі, і розповсюдяться
слова їх по усіх куточках світу” [Псалми 19:4], а після Давид говорить “і
слово Боже буде у святому письмі народів та князів їх” [Псалми 8:6],
тобто у святій церкві, і якщо Ієронім тлумачить ці слова, як “Біблія – то
святе письмо народів, бо створена вона, щоб люди знали її”, тоді князі
церкви, яких згадує Давид, то апостоли, яким надано право створювати
святе письмо, бо якщо Святий Дух надав апостолам право створювати
святе письмо, тоді воно справді є святим, бо жодна людина поряд з іншими
не мала такої віри і такої гідності, незважаючи на свою святість та
освіченість. Так свідчить Ієронім. Також про тих євреїв, що вигукували
“осанна” у храмі, Христос каже, що якщо б вони мовчали, тоді б камені
гукали [Лука 19:40], маючи на увазі язичників, що вшановували каміння, як
богів своїх. Оскільки ж ми, англійці, вийшли з язичників, нас також можна
назвати камінням, що промовляє святе письмо. Якщо євреї, які вважаються
освіченими вирізняють кліриків, яким належить визнавати Бога через
покаяння та молитву, тоді наш неосвічений народ можна назвати твердим
і стійким камінням, над яким підноситься Христос. Коли алчні клірики
потопають у симонії, єресі та інших гріхах, презирливо ставляться до
святого письма і не розвивають його на скільки це можливо, неосвічені люди
промовляють святе письмо, вчать його, зберігають, наражаючи життя
своє на небезпеку.
З цих та з інших причин, прагнучи милосердно врятувати усіх у
державі нашій, бо Господь врятував би їх, звичайне створіння переклало
Біблію англійською з латини7. Це звичайне створіння тяжко працювало. По-
перше, разом з товаришами та помічниками я зібрав багато старих
варіантів Біблії, з тлумаченнями авторитетних богословів та звичайного
тлумачення, з тим, щоб зробити одну Біблію, частково достовірну. Потім
переглянув тлумачення інших авторитетних богословів, особливо
тлумачення Старого Завіту Миколая Лирського, що дуже допомогло у цій
справі, і в третє, порадився з поважними граматистами та богословами
щодо важких для розуміння слів та речень. У четверте, зробив переклад
якомога ближчим до змісту оригінала і віддав його на виправлення багатьом
спеціалістам у цій справі. По-перше, необхідно знати, що найкращим
перекладом з латини англійською є переклад по реченнях, а не по словах, щоб
речення англійською було таким же відкритим, як і латиною, або ж ще
більш відкритим, і при цьому не відходило від оригіналу. Якщо перекладати
не дослівно, тоді речення залишається повнозначним і відкритим, тому що
слова мусять передавати зміст речення оригіналу, бо якщо ні, то слова
будуть або зайвими, або недостатніми. При перекладі англійською є кілька
способів зробити речення відкритим. Наприклад абсолютний орудний
відмінок (акузативус) можна передати наступними трьома словами з
кличним дієсловом – “поки”, “і”, “якщо”. Так вважають граматисти.
Таким чином маємо “вчитель проповідує, я стою” або “якщо вчитель
проповідує, я” і тому подібне або “тоді як вчитель” і т. п. Іноді для
кращого узгодження з реченням, ці слова можна передати за допомогою
“коли” або “після того”. Таким чином, маємо “коли вчитель проповідував,
я стояв” або “після того як вчитель закінчив проповідувати, я підвівся”.
Іноді теж саме можна влучно передати дієсловом у тому ж часі, тоді як
7
Автор змальовує себе як «звичайне створіння», що є одним з показників того, що сам Джон
Пурвей був автором цього вступного слова, Пурвей звично так себе називає.
інше, дієслово залишити так, як воно є у реченні. Et латиною передамо “і”
англійською, і отримаємо arescentibus hominibus prae timore, тобто “і
змарніють люди від остраху”. Також дієприслівник теперішнього часу або
претеріт, активного стану чи пассивного, можна передати дієсловом того
ж часу, і з’єднувальний сполучник, той же dicens, тобто “той, що
говорить”, можна передати “і говорить”, “що говорить”. Це у багатьох
випадках зробить зміст речення відкритим, тоді як при дослівному
перекладі англійською зміст був би завуальованим та сумнівним.
Також відносний сполучник “котрий” можна передати разом з його
антецедентом у формі з’єднувального сполучника, наприклад “що біжить”
і “він біжить”.
Також, коли слово один раз з’явилось у реченні, воно по мірі розуміння
може знову траплятися, якщо цього також вимагатимуть зміст і
необхідність. Такі слова як alter чu vero, можуть означати “дійсно” або
“проте”, що є більш часто вживаним, а іноді, згідно з поважними
граматиками, воно може означати “і”. Також, коли через зв’язки у реченні
не вдається використати правомірну конструкцію, я роблю речення
відкритим. Наприклад, речення латиною Dominum formidabunt adversarii
ejus слід передавати англійською дослівно “Господа його вороги будуть
боятися”, а я передаю це англійською так “вороги Господа будуть
боятися його” або іншим реченням у тому ж дусі. На початку я поставив
собі за мету, з Божою поміччю, зробити речення англійською таким же
достовірним і відкритим, як і речення латиною, або ж більш достовірним і
більш відкритим, ніж воно є латиною, і я молюся заради любові до
ближнього й загальної користі для християнських душ, якщо якась мудра
людина знайде якийсь недолік у достовірності перекладу, нехай вона
виправить речення і відкриє для нас святе письмо. Проте вона буде
звірятися з Біблією, написаною латиною, і немає сумніву, що вона знайде ще
багато варіантів Біблій латиною, що є недостовірними, особливо, якщо
звернути увагу на нові з них. У своєму житті я бачив багато звичайних
латинських Біблій, що більш потребують правлення ніж пізніші переклади
англійською. Я помітив на полях, що згідно зі свідченням Ієроніма, Миколая
Лірийського та інших тлумачів, варіант Біблії на івриті відрізняється від
наших латинських Біблій манерою тлумачення, тим, як це розуміється на
івриті. Більш за все ми маємо розходження з текстом на івриті у Псалтирі.
Церква користується Псалтирю не останнього латинського перекладу
Ієроніма з іврита, а перекладу інших тлумачів, у яких було менше знань і
святості порівняно з Ієронімом. Церква взагалі користується дуже малою
кількістю книжок у перекладі Ієроніма, що можна довести кількістю
оригіналів, які він тлумачив. Нехай мудрі люди, які добре володіють обома
мовами та добре знають зміст святого письма, вирішать, чи переклав я
так відкрито, як належно, чи більш відкрито англійською. Зробив я це чи ні,
немає значення, тому як вони, які добре знають зміст святого письма і
водночас володіють англійською і будуть тяжко працювати з Божою
милістю у цьому ж дусі, зможуть зробити Біблію такою ж достовірною і
відкритою, або ж більш відкритою англійською, ніж латиною.
І немає сумніву для простої людини, що із милістю Божою і у тяжкій
праці англійська Біблія може бути тлумачена більш відкрито і коротко,
ніж латиною старими поважними богословами, й набагато уважніше й
грунтовніше, ніж це зробили пізніше інші тлумачі. Проте нехай Господь
своїм неізреченним милосердям надасть нам благо жити добре й говорити
правду у слушній манері, прийнятної Богові і його людям, і не марнувати
часу, чи багато його у нас, чи ні на закони Божії.
Проте деякі, які здаються мудрими і святими, говорять, що, якщо б
зараз люди були такими ж святими, як і Ієронім, вони могли б перекласти
англійською з латини, так як він перекладав латиною з івриту, і з грецької, а
якщо ні, то вони вважають, що й не слід перекладати через брак святості
чи знань. Хоча це заперечення здається обґрунтованим, воно ні на чому не
засноване, в ньому немає резону, милосердя, тому що це скоріше направлено
проти Ієроніма та перших 70 перекладачів, і проти святої церкви, ніж
проти простих людей, що зараз перекладають англійською. Бо Ієронім не
був таким же святим, як апостоли і євангелісти, чиї книги він перекладав
латиною, і не зійшов на нього, як на апостолів, Святий Дух, і ті ж 70
перекладачів не були такими ж святими, як Мойсей і пророки, особливо
Давид, і не були вони обдаровані Богом, як Мойсей і пророки. Більш того,
свята церква приймає не тільки опосередкований переклад християн,
стійких у своїй вірі, проте й фанатичних єретиків, у перекладі яких не
згадується про багато з чудес Ісуса Христа. Про це свідчить Ієронім у
пролозі до книги Іова, і в пролозі до книги Даниїла. І більш того церква у
Англії дозволяє собі визнавати достовірнішим і повним переклад простих
людей, які нізащо в світі за рахунок своїх знань і сили не відкинули б
найменшу літеру чи знак святого письма 8. І нехай вони не сперечаються
щодо святості людей, які зараз живуть у цьому смертному житті, бо не їм
судити, а Богові на Страшному Суді9. Якщо вони знають про якусь гідну
уваги помилку перекладачів чи їх помічників, нехай вони звинуватять їх, але з
милосердям і співчуттям, і нехай вони не засуджують те, що може бути
зроблено законним шляхом відповідно до Божого закону, як-то гарно
вдягатися відповідно до оказії, їхати у далеку подорож верхи, якщо вони не
відають, чому це робиться. Такі речі прості люди можуть робити з такою
ж любов’ю до ближнього і добропорядністю, як і ті, що вважають себе
великими і мудрими, щоб їздити у золотому сідлі, або користуватися
подушками, ліжками, тканинами, розшитими золотом, шовком та іншими
речами у світі10.

8
Які не викинуть і не змінять чогось суттєвого у Біблії.
9
Суть у тому, що як церква не може знати, хто у цьому житті святий, а хто ні, тоді це Богові
вирішувати у Судний день, і священикам не слід вирішувати, хто гідний перекладати Біблію.
10
Проста людина може дістатися до свого місця призначення безпечно і надійно, як і багата людина
у своїй розкішній кареті. Таким чином проста людина може перекладати Біблію не гірше за вченого
богослова.
 Бог наділяє любов’ю до ближнього, співчуттям, милосердям, на
загальну користь, і відкидає такі несуттєві критичні зауваження проти
здорового глузду і любові до ближнього. Таким чином, мирські клірики усюди
запитують, що надихає ідіотів дерзновенно насмілюватися зараз
перекладати Біблію англійською, коли навіть чотири великих богослова
(Амвросій, Ієронім, Августин і Григорій Великий) ніколи не посміли це
зробити? Ця заява така безсоромна, що навіть не потребує відповіді,
нічого, окрім спокою чи ввічливого презирства, бо великі богослови не були
англійцями і не могли знати англійську, але вони й не намагалися, бо мали
святе письмо своєю рідною мовою, мовою свого народу. Це стосується і
Ієроніма, який був латинянином за народженням і переклав Біблію латиною
з івриту, і з грецької і до цього багато чого розтлумачив, і Августина.
Багато ще латинян тлумачили Біблію, написаною у багатьох місцях
латиною, для тих же латинян, серед яких вони жили. Латиною також
розмовляли навколо Риму і поза Римом, з того боку як англійська є звичною
для наших людей, до того ж, зі слів очевидців, прості люди у Італії сьогодні
розмовляють скаліченою латиною. Важко назвати кількість тих, хто
перекладав латиною з грецької. Про це свідчить Августин у другій книзі
Християнського Вчення [Про Християнську Доктрину11 .16] говорячи:
“Можна назвати кількість перекладів грецькою гебрайської, але ніяким
чином не можна перерахувати латинських перекладачів, тобто тих, що
перекладали латиною. Тому що на початку християнства кожний, до
кого потрапляла книга грецькою і хто вважав себе знавцем грецької і
латини, прагнув перекладати, і це скоріше допомагало, ніж заважало
розумінню, якщо читачі не були нерадивими. Тому що часто зміст був
дещо завуальований”. Це говорить Августин. З цієї ж причини Гростет
каже, що перекладачі різнилися згідно з волею Божою, і що церква має різні
переклади, тому що те, що один передав завуальовано, можна передати і
більш відкрито.
Господи Боже! Якщо на початку християнства так багато людей
перекладали латиною на велику користь латинян, то ж дозвольте
звичайному створінню Божому перекладати англійською на користь
англійців. Бо якщо мирські клірики добре переглянуть свої хроніки та книги,
то знайдуть відомості про те, що Бєда Достославний переклав Біблію і
багато розтлумачив саксонською, що на той час була мовою Британії, як
зараз є англійська. І не тільки Бєда, але також і король Альфред, який
заснував Оксфорд, в останні дні життя переклав початок Псалтирі
саксонською і переклав би більше, якщо б жив довше11. Також французи,
чехи, британці мали Біблію та інші книги требів та тлумачень,
перекладених їх рідними мовами. Я не знаю, чому англійці не можуть мати
Біблію в англійському перекладі, чи то через схильність до помилок і

11
Король Альфред не заснував Оксфордського університету, проте дійсно переклав Святого
Григорія „Пасторську турботу”
нерадивості кліриків, чи то через те, що наш народ недостоїн мати таку
милість і такий подарунок від Бога на знак розплати за свої старі гріхи12.
Бог у своїм милосерді не зважав на ці страшні причини, і зробив так,
що в нашого народу з’явилася Біблія, щоб ми знали її, зберігали це святе
письмо і за життя, і у смерті!
Згідно зі словами Августина у його другій книзі Християнського
Вчення, переклад слів, що мають подвійне значення, тобто одна літера має
багато позначень, може бути небезпечним, якщо слова з подвійним
значенням не перекладаються згідно з тим змістом, який вклав в них автор,
з тим, як він розумів їх. Це питання є полімічним, як у тому місті у Псалмі
“і швидко стопи їх проллють кров”, грецьке слово має подвійне значення –
“різкий” та “швидкий”. Той, хто переклав це, як “різки стопи”, помилився,
і книга, що містить ці слова також помилкова і мусить бути виправлена.
Або як те речення “невдячні молоді паростки глибоко не вкореняться”
мусить бути передано так “насадження прелюбодіяння глибоко не
вкореняться” [Августин. Християнська Доктрина. 2.12.18].
Автор здається дещо зніченим, щодо того специфічного терміна, на
який натякає Августин. Августин ставить у провину латинським
перекладачам те, що вони не знають, що позначає грецьке слово
moscheumata “висадження рослин”, і тому вони вигадують нове латинське
слово із moschos “теля” – uitulamina “отелення” з uitulus “теля”.
Авторські “невдячні молоді паростки глибоко не вкореняться” і
“насадження прелюбодіяння глибоко не вкореняться” здаються версіями
латинської фрази, яку Августин бере, як вірну “Adult rinae plantationes non
dabunt radices altas” (літературне “прелюбодіяння не пустить довгих
паростків” або за Робінсоном “бастарди не пустять свого коріння”). Так
говорить Августин.
З тієї ж причини перекладачеві дуже необхідно добре зрозуміти зміст
і до, і після перекладу, і подивитися, чи співпадають такі слова з подвійним
значенням з реченням. Йому необхідно жити чистим життям і дійсно
благочестиво молитися, не займати свій розум мирськими речами. Святий
Дух, джерело мудрості, знань, істини, може допомогти йому у його праці і
не дасть помилитися. Слово “ех” іноді означає “якщо”, а іноді “к”, за
думкою Ієроніма, слово “enim” звичайно означає “дійсно”, а за словами
Ієроніма – “причина”, “таким чином”, “тому що”; слово “secundum” –
“згідно з”, як говорить багато хто, і, звичайно, може також означати “к”,
“вгору”, наприклад “згідно зі словом твоїм” або “за словом твоїм”. Багато
таких прислівників, сполучників, прийменників часто використовуються
один замість іншого, причому іноді за вільним вибором авторів, а зараз вони
використовують ті, що найкраще співпадають зі змістом речення. Цим
способом за умови гідного життя і тяжкій праці, люди можуть прийти до
істинного і чистого перекладу і правильного розуміння святого письма, як би
12
Єдині два можливі пояснення недостатньої кількості Біблій англійською мовою полягають у тому,
що священики робили помилки і були нерадиві або (більш риторична альтернатива), англійський народ
покарано за його гріхи.
то не здавалося важким на початку. Нехай Бог пошле на нас милість свою,
щоб ми добре знали, зберігали святе письмо, і з радістю переживали муки за
нього.
Амінь.
(Переклад Ольги Рисухіної)

Ця Біблія – результат спільної праці невідомих перекладачів, який пізніше

Вільям Кекстон приписував Джону з Тревізи – дійшла до наших днів у
великій кількості рукописів, і, принаймні, у двох версіях. Перша версія,
більш рання, є значно буквальніша, тоді як друга, пізніша, характеризується
більшою увагою до ритму англійського синтаксису та супроводжується
передмовою, в Розділі ХV якої пояснюються способи, якими користувалися
перекладачі даного перекладу, та пропонується переконливий захист
перекладу в цілому (Hudson, 1978). Досягнення цих перекладачів виявляться
іще більш вражаючими, якщо ми зважимо на те, що такому перекладу майже
нічого не передувало. Цей переклад був частиною спільного і надзвичайно
радикального задуму розмноження та розповсюдження цієї книги, що його
чудово було реалізовано до 1388 року (Hanna, 1996).
Однак, коли ще в XII ст. миряни починають читати Біблію та тлумачити її
значення згідно із свого власного розуміння, то відношення церкви
змінюється. Слід не забувати, що з святоотеческих часів метод екзегези став
більш строгим, як і більш жорстокішою стала доктрина. Мирянин, не
свідомий цієї традиції, міг легко викривити погляди, що склалися внаслідок
тривалих вчених дискусій. І зрозуміло, що лише ті, хто повністю присвятили
себе вивченню традиційної екзегези, були уповноважені тлумачити священні
тексти. А несвідомі миряни, що доклали своїх власних особистих міркувань
до тлумачення біблійних текстів, могли дійти висновків, що в конечному
результаті відрізнялися б від ортодоксальних поглядів. Часто не маючи
освіти і не знаючи латини, вони розмірковували над текстом Святого Письма,
який читали лише народною мовою. Зрозуміло, що церква вважала їх за
єретиків, переклади засуджувала, а Біблію сучасними мовами забороняла
(Schwarz ).
Причини виступу проти перекладів сучасними народними мовами були
двох типів: (1) ніхто не може перекладати без того, щоб не перекрутити
значення священного тексту, оскільки навіть Ієронім, хоча він був
богонатхненний, і то визнавав, що часом у своїй роботі припускався
помилок; (2) бідність сучасних мов робила майже неможливою передачу
«таїнств християнської релігії».
Так як екзегеза пов’язана з текстом, то на мирянина буде чатувати
небезпека, адже читаючи Біблію, він міг впасти в єресь. Для вираження
релігійної думки тогочасні народні мови були надто примітивним засобом.
Такі погляди означали засудження біблійних перекладів, хай навіть, в XV ст.,
сер Томас Мор, наприклад, не заперечував проти перекладів народною
мовою, за умови, що вони схвалені єпископом. Проте Вікліфф чи Тиндаль
дотримувалися своєї власної думки щодо цього, коли відкидали вчення
«святих отців». ”В якому перекладі він[ Вікліфф] цілеспрямовано
перекручував святий текст , зловмисно вводячи туди такі слова, таких
єресей , які він збирався посіяти”. (Deanesly, 1920: 17)
В кінці Середньовіччя володар Біблії місцевою мовою запідозрювався в
єресі. І все ж частини Біблії та релігійні твори місцевими мовами були
широко розповсюджені. Двома найбільш важливими новими перекладами
були англійська Біблія Вікліффа (переклад закінчено в 1384), очевидно,
переклад якої здійснив не Вікліфф, хоча він був заводієм та натхненням
цього задуму, та чеський переклад Яна Гуса, страченого на вогнищі в 1425
році.
Біблійний переклад нерозривно пов’язаний з релігійними тенденціями
та переконаннями спільноти. Отже, зміні способу такого перекладу має
передувати нове ставлення в межах цієї спільноти.
Загроза, яку несли прибічники Вікліффа, суттєво стривожила духовну
владу і архієпископ Томас Арундел між 1407 та 1409 роками оголошує
цілковиту заборону на несанкціонований переклад Біблії (Hudson, 1978), що
мало сумні наслідки для розвитку народного богослов’я (Watson, 1995).
Стосовно перекладу в “Уложенні” архієпископа Томаса Арундела сказано:
“Отже, ми вирішили й ухвалили, що віднині й надалі ніхто з власного
бажання не буде перекладати жоден текст із Святого Письма англійською
чи будь-якою іншою мовою чи то у вигляді книжки, чи листка, чи трактату
такого роду, чи вже нещодавно укладених у часи згаданого Джона Вікліффа
чи з тих пір надалі, як публічно, так і приватно, під страхом великої кари,
доки цей переклад не буде затверджено місцевою єпархією, чи, при потребі,
єпархіальною радою.” (Що стосується світської влади, то захват
королівського престолу у 1400 році Генріхом IV та необхідність з боку
династії Ланкастерів якось узаконити свої права на трон, також певним
чином вплинули на перекладацьку практику І половини XV ст. ). За іронією
долі ці сурові рішення духовної влади стали спробою повернути у
зворотному напрямку той процес, який сама церква 1215 року на ІV
Латеранському соборі і започаткувала з метою протидіяти єретичному руху
катарів (альбогійців), надання достатньої релігійної освіти мирянам, щоб
вони могли дати достойну відсіч єретикам на їхніх власних теренах. Одним з
наслідків церковної заборони стало те, що прибічники Вікліффа копіювали
не лише власні тексти, але й ортодоксальні тексти на кшталт «Псалтиря»
Ричарда Ролле, у які таємно вставляли єретичні матеріали.
1410 року єпископ Арундел дав дозвіл читати та перекласти впливовий
текст Псевдо-Бонавентури Medationes Vitae Christi («Роздуми над життям
Христа»), переклад якого здійснив Ніколас Лов (пом. 1424) під назвою
Mirrour of the Blessed Lyf of Jesu Christ. Цей твір вцілів у численних копіях і
високо цінувався Томасом Мором. У цьому перекладі багато принадних рис,
наприклад, усвідомлення Ловом того, що він працює в межах англійської
літературної традиції, і прагнення розрізняти власні доповнення до тексту від
слів оригіналу. Однак, справжнє значення цього перекладу полягає у
поверненні до давнішої та безпечнішої форми буквального перекладу
(перефразування) Біблії та роздумів, надиханих Біблією. Відлуння слів
Ельфрика відчувається у словах Лова з прологу до цього перекладу, що він,
де, частує своїх читачів-мирян «молоком легкого вчення, а не важкою
м’ясною стравою великої вченості». І якщо Лов репрезентує одну реакцію
впродовж XV ст. на виклик Вікліффа, то Пікок, безперечно, представляє
іншу, захищаючи живу сучасну мову народу як засобу аргументованої відсічі
супротивнику. На жаль його відданість рідній мові призвела до того, що у
1457 році його самого було засуджено як єретика.

XV століття
Відхід у безпечні води можна легко помітити відразу після невдалого
повстання прибічників Вікліффа («лоллардів») 1414 року. У 1415 році поет
Гокклев пише листа єретичноналаштованому вельможі Джону Олдкаслу, у
якому рекомендує тому літературну дієту, що пасує його лицарському стану
та обов’язку: не Біблію, хоча до книг Старого Заповіту, «що слушні для
лицарства», можна заглядати, а Веґеція, роман про Ланселота (харч для пань
згідно Nun’s Priest’s Tale Чосера) та книжки про облогу Фів та Трої. Ланселот
іще отримає належне пізніше в цьому ж столітті в Morte Darthur («Смерті
Артура») (1470) сера Томаса Мелорі (Thomas Malory, 1416? – 1471), творі,
який поєднає французькі та середньо англійські джерела і явить собою в
кінці Середньовіччя повний росквіт того насіння, яке за три століття до того
було посіяне Гальфридом Монмутським. Стосовно ж оповідей про Фіви та
Трою, то обидві були перекладені ще на початку XV ст. невтомним
перекладачем наступного після Чосера покоління Джоном Лідґейтом (бл.
1370 – бл. 1450). Так само розповіддю про падіння Трої став і перший
переклад Вільяма Кекстона, правда прозовий, і перша його (й англійська)
друкована книга, незважаючи на існування віршованого перекладу Лідґейта,
бо Лідґейт «переклав з іншого автора, ніж цей» – Кекстон здійснив переклад
з французького тексту Рауля Лефевра, а Лідґейт перекладав з латинського
тексту Ґвідо делла Колонни, і «тому що деякі люди, можливо, вважали б за
краще прочитати цю історію прозою.
До певної міри можна стверджувати, що переклад в XV ст. піднімав
цілину. Так, Осберн Бокенгем (Osbern Bokenham, 1392 – бл. 1447) додає до
своїх Legendys of Hooly Wummen («Легенд про святих жінок») (1447), житій
святих, перекладених переважно з Legenda Aurea («Золотої легенди») Якова
Вораґінського, сучасний пролог, у якому пояснюює оригінальні та
перекладні твори за допомогою аристотелівської термінології та поетики.
Або візьмемо сучасника Бокенгема Джона Капґрейва (John Capgrave, 1393 –
1464), ченця-августинця, який, здається, запровадив для своїх творів
«видавництво» з штаб-квартирою в Лінні (Pearsall, 1977: 252). Капґрейв
супроводив свій найдовший переклад – «Житіє св. Катерини» – вигаданий
родовід, що включав переклади з грецької на латину, а з неї якоюсь сучасною
західною мовою.
 Перекладацька діяльність Капґрейва демонструє, що, вцілому, рівень
професіоналізму в XV ст. зростає. Саме звідси й поява в Лондоні
комерційного скрипторія (бл. 1420 – 1450) Джона Ширлі (John Shirly, бл.
1366 – 1456), який видавав переклади і сам створив кілька. Таке зростання
професіоналізму прокладало шлях друкарському пресу Вільяма Кекстона.
Як би там не було, а переклад в XV ст., в значній мірі, визначався
реакцією на буремні події на початку цього століття, причому реакція ця
бувала як позитивною – в особі Чосера та його послідовників, так і
негативною – в особі архієпископа Арундела. Два дуже несхожі приклади
проілюструють суть цього. Спершу позитивний приклад: ABC to the Virgin
Чосера, переклад невеличкого фрагменту Pelerinage de vie humaine Ґійома де
Деґуллевілля, був запозичений у двох перекладах всього твору, виконаних у
1425 – 8 рр., перший з яких – це анонімний прозовий переклад, а другий –
віршований переклад Лідґейта. Далі приклад негативний: перекладач твору
Бриґітти Myroure of oure Ladye мав отримати дозвіл єпископів на переклад
біблійних віршів у цьому творі, тому він не став перекладати рядки Псалмів,
бо знав, що черниці мали доступ до копій «Псалтиря» Ролле, який завдяки
своїй давнині уник заборони.
Велетенський друкарський доробок Кекстона також служить гарним
підтвердженням характеристики перекладу в XV ст., як реакції на події його
початку. Класичні твори попереднього століття займають чільне місце серед
видань Кекстона: Confessio Ґавера, Boece та «Кентнрберійські оповіді»
Чосера (останній твір причому незабаром по тому було перевидано у новій
редакції), осучаснене видання перекладу Джона з Тревізи Ґіґденового
«Поліхронікона». Переглянутий Чосер, осучаснений Тревіза – це може
служити уособленням цього періоду. Можливо, Кекстон надрукував також
власну осучаснену версію тих частин «Смерті Артура», які Мелорі запозичив
з лицарського роману альтерованим віршем кінця XІV ст., хоча цілком
вірогідно й те, що Мелорі оновив цей текст власноруч. Кекстон також
планував, хоча й не завершив, сучасний переклад тексту «написаного
давньою англійською мовою».
Вже в кінці XV ст. розпочинається перша велика ера англійського
перекладу. Винахід книгодрукування істотно збільшив пропозицію книжок і
розширив коло їхніх потенційних покупців. «Смерть Артура» Мелорі,
перероблена та надрукована Кекс тоном 1485 року, може лише частково
вважатися перекладом, оскільки хоча і побудована на низці давніших
романів артурівського циклу, була вільно переказана і розширена. В ній
стільки ж особисто від Мелорі, як і від його джерел (Cohen, 1962).
Отже, переклад в XV ст., схоже, є подовженням відгомону свого розвитку у
кінці XІV ст. «Передчасна реформація» (Hudson, 1988), якій ці події сприяли
– і, можна, додати «передчасне Відродження» - мали зачекати, доки вже в
наступному сторіччі розквітнуть в Англії повним квітом. І навіть тоді все ще
будуть відчуватися наслідки цих ранніх досягнень. Бл. 1520 року Мердок
Нісбет здійснить шотландський переклад Нового Заповіту Вікліффа. А
кількома роками раніше Ґавін Дуґлас виконає визначний переклад Aeneid
(«Енеїди»), який ґрунтувався, як він сам визнавав, на латині Верґілія, а не на
посереднику – французькому перекладі – як переклад Кекстона, оскільки
Кекстон не ближче до Верґілія, ніж чорт до Блаженного Ав ґустина (Douglas,
1957 – 64: ii. III). Але й навіть він мав зважати, якщо не прегнути перебороти,
той глибокий вплив, який виявив Чосер, бо і у Дугласа герой іноді схожий на
героя середньовічного лицарського роману.
Кекстон Вільям (1422 – 1491), англійський першодрукар, народився
в Кенті. У 1441 р. Кекстон переїздить до Брюґґе у Фландрії, де відкриває
власну текстильну справу, а коло 1471 року – до Кельну, де навчається
друкуванню книг. Цього ж часу перекладає англійською популярний
французський роман, котрий друкує у Брюгге як The Recuyeble of the
Hystories of Troye (1474), котрий стає першою друкованою книжкою на
англійській. Повернувшись до Англії в 1476 р. Кекстон засновує друкарню у
Вестмінстерському абатстві. І першим виданням тут стає індульгенція, котра
поширюється в 1476 р. За 15 років Кекстон надрукував до 100 видань,
близько 20 з яких – його власні переклади з латини, французької та
голландської, «Кентерберійські оповіді» та «Троїл і Крисида» Джеффрі
Чосера, “Confеssio Amantis” англійського поета Джона Гавера. Кекстон також
писав передмови та післяслів’я до багатьох праць, які видавав, серед яких
найбільш значна передмова до славетного прозаїчного епосу Томаса Мелорі
“Смерть Артура”. В цій передмові, як і у власних творах, Кекстон
продемонстрував живий гумористичний стиль, що суттєво вплинув на
англійську літературу того часу. До нас дійшло менше 40 з його видань, як
правило у одному екземплярі чи фрагментарно.
Незважаючи на те, що критики нерідко стверджують, мов, Кекстону
недоставало освіченості, на місце в історії він заслуговує, перш за все, як
лінгвіст та редактор, а вже потім як першодрукар в Англії та видавець
(Deacon, 1990: 136). За сто років до Кекстона Джон де Тревіза вказував на те,
що англійцям часто важко зрозуміти один одного, бо мешканець, скажімо,
Лондону не може втямити, про що говорить житель сусіднього Кенту. Те ж
саме казав і Чосер, коли посилався на те, що «дуже велика відмінність в
англійській мові та в письмі нашою мовою». І все це залишалося вірним і
стосовно часів Кекстона. Виявляється, що Кекстону часто доводилося
розмірковувати над вибором з численних варіантів незрілої у багатьох
відношеннях англійської мови. Безсумнівно, що він всіляко прагнув
відтворювати латинські та французькі твори англійською мовою, адже як
друкар, він, мабуть, легше досяг би успіху, якби просто друкував ці твори
джерельними латиною, чи французькою, орієнтуючись на континентальний
ринок та на обмежений ринок вітчизни. Проте Кекстон умисно повернувся до
Лондону, щоб друкувати рідною мовою. До англійської мови він запровадив
багато нових слів, немало з яких вживаються і сьогодні, і його запозичення
французьких слів та кальок французьких фраз виявилися достатньо вдалими
для того, щоб набути популярності. Причина того великого впливу, що його
Кекстон мав, полягала в тому, що він поширював свій власний варіант
англійської мови, перекладаючи на нього, редагуючи та друкуючи на ньому
книжки.
Кекстона критикують за те, що він друкував переклади другорядної, а то й
третьорядної літератури, а не класичних творів. Але викликає сумніви, чи
отримав би він адекватні переклади найкращих з класиків, і чи були б вони
належно сприйняті англійським суспільством та передані тогочасною мовою.
У передмові Кекстона до “Eneydos” (“Енеїди”) міститься ключ до його
методів та поглядів на переклад та редагування. В ній можна знайти докази
того, як змінювалася англійська мова протягом життя Кекстона, адже в XV
ст. ці зміни відбувалися швидше та динамічніше .
Як перекладач, Кекстон обмежувався французькими книжками, адже
французьку мову він знав дуже добре, хоча володів також і фламандською, і
голландською, і латиною.
Переклав Кекстон також з французької мови “Зерцадло світу” (1481), твір
енциклопедичного характеру, у якому висвітлювалося широке коло
предметів: від філософії та географії до метеорології та астрономії. На
відміну від його інших перекладів, що були буквальні та вірні, текст цього
твору Кекс тон щиро прикрашав.

Вільям Кекстон
(з передмови до “Енеїди”)
По завершенню різноманітних праць, що їх було перекладено та видано, і
не маючи потому інших справ, сидів я у своїй майстерні серед різних
рукописів та книжок, і потрапила мені до рук одна невеличка книжечка
французькою мовою, що нещодавно була перекладена з латини одним ученим
мужем із Франції, і називалася та книжечка “Aeneid”, складена спершу
латиною благородним піїтом і чоловіком великої ученості на ім’я Вергілій.
Яку книжечку я спершу пере листав, а потім прочитав у захопленні, як
після падіння великої Трої, Еней її покинув, несучи свого старезного батька
Анхіза на раменах, а в руках малого сина Юла, а за ним слідом йшла його
жінка та багато інших, і як він ступив на корабель і вийшов у море, і всю
подальшу історію його мандрів, і про його пригоди, аж доки він не досяг
Італії та не підкорив її, як все це і буде показано у цій книжечці. І від цієї
книжечки отримав я велику насолоду, завдяки чудовим та піднесеним
французьким виразам, подібних до яких я досі не зустрічав, ні таких
вишуканих, ні так майстерно складених. І без книжечки цієї, як на мене, не
може обійтися, щоб не глянути, жоден лицар, і це стосується як
красномовства оповіді, так і самих пригод, і це так добре, що за стільки
сотень літ ся книжечка “Aeneid”, як і інші твори, служила зразком і
вивчалася рік за роком у школах, особливо в Італії та інших краях.
І сю оповідь згаданий Вергілій виклав метром, і коли я поміркував над сією
книжечкою, то дійшов висновку і вирішив перекласти її англійською,
потому взяв перо та чорнила і написав аркуш - другий, що потім перечитав
і виправив. І коли я побачив піднесені та незвичні вирази, що я відтворив у
ньому, то у мене з’явилися сумніви, що сей переклад задовольнить деяких
ясновельможних панів, які зовсім нещодавно ганили мене, кажучи, що у моїх
перекладах я вживаю незвичні їм вирази, які пересічним людям не збагнути, і
зажадали, щоб я використовував старі та звичні вислови.
З радістю я задовольнив би кожного, і щоб перекласти, як вони
забажали, взяв я стародавню книжку й прочитав з неї, і от ся англійська
була така груба та незграбна, що я не міг зрозуміти її, як слід. До того ж,
превелебний абат Вестмінстерський знайшов доречним надати мені нові
докази, написані стародавньою англійською, і побажав, щоб я передав їх
англійською, що ми її вживаємо сьогодні. І от се було написано такою
хитромудрою мовою, що більш спадало на німецьку, аніж на англійську. Так
що ані перекласти, ані зрозуміти я не зміг. І поза сумнівом, наша мова, що
нею користуються зараз, істотно відрізняється від тієї мови, якою
говорили і писали у ті часи, коли я лише з’явився на світ. Мабуть тому, що
ми, англійці, народжені під знаком Селени: адже місяць ніколи не
залишається незмінним, а навпаки відомий своєю мінливістю, сієї пори він –
молодик і росте, а іншої – спадає з лиця. Так само й англійська говірка
змінюється від графства до графства. Й мінлива настільки, що свого часу
трапилося одним негоціантам пливти Темзою, щоб далі морем дістатися
Зеландії, та за нестачі вітру зупинилися вони біля Форленду і вийшли на
берег для відпочинку та поповнення провіанту. Ото ж бо, один з них, купець
на ім’я Шеффілд, зайшов до господи й спитав м’яса, а ще більше – яєць. На
що господиня мовила, що не розуміє французької. І цей купець
роздратувався, бо він теж не розумів французької, та яєць [eggs] йому
вельми кортіло, а второпати вона була не в змозі. Та раптом інший
здогадався і мовив “eyren”.* І лише тут господиня нарешті його зрозуміла.
* В XV ст. на півночі Англії на яйця казали “eggs”, а на півдні – “eyren”.
Отже, як же зараз слід писати: “eggs” чи “eyren”? Звичайно, кожному
важко догодити, хоча б через те, що сама мова відрізняється й змінюється.
Бо в наші дні всякий, до чиїх слів прислуховуються в його краях,
висловлюється про своє таким чином та такими словами, що мало хто
інший їх зрозуміє.
І одні благочестиві та вчені люди, що знаються зі мною, побажали, щоб я
записав найцікавіші вислови, які мені стануть відомі. І отже, опинився я на
роздоріжжі між грубою простотою та вишуканістю. Проте, як на мене,
прості слова, вживані повсякденно, легші в розумінні, аніж стародавні
англійські вислови. І отже, саме тому, що даний твір розрахований не
стільки на простолюд з навколишніх сіл, якому не вельми до читання, а
натомість треба тяжко працювати, а радше на тих, хто розуміється на
грамоті, та на шляхетних панів, які знаються на справах ратних і
любовних, та на інших благородних уміннях, то твір цей я визнав за доречне
перекласти англійською згідно своєї копії, так би мовити, посередині, щоб
вислови були не дуже грубі, і не надто вишукані, а таким чином, щоб
милістю Божою було зрозуміло і сим, і тим. А якщо той, хто забажає
подужати сей твір, зустріне вирази, що він їх не розуміє, то нехай це його
не зупинить, і хай він ознайомиться з Вергілієм, чи з посланнями Овідія, і
там він знайде відповідь на свої запитання, якщо буде йому їх читати та
тлумачити вчений муж. Бо книжку цю дано зрозуміти не кожній грубій та
недосвідченій людині, а лише людям вченим та шляхетним, котрі
розуміються на вишуканості та науках. У них у цьому короткому
вступному слові я молю вибачити мені, що взяв на себе сміливість
перекласти те, що вони могли прочитати й без мене. Бо сам визнаю себе
людиною не достатньо освіченою, щоб лишати за собою право на таку
натхненну та благородну справу. Саме тому, я благаю метра Джона
Скелтона, нещодавно проголошеного поетом-лауреатом в університеті в
Оксфорді, кинути оком та виправити згадану книжку. І якщо деінде впаде
йому в око який огріх чи хиба, то щоб звернув він на нього увагу й усунув. Бо
мені відомо, що він здатен тлумачити всілякі складності саме англійською
мовою. Бо нещодавно саме він вправно та майстерно переклав листи Туллія
[Цицерона] та книгу Діодора Сицилійського та різні інші твори з латини
англійською, і не грубою та застарілою, а вишуканою та пишною, бо ніхто
крім нього так багато не читав Вергілія, Овідія, Туллія та всяких інших
поетів та ораторів, що мені не відомі, і тому обізнаний він з усіма дев’яти
музами та науками, що їх з ними ототожнюють. Гадаю, що він пив із
джерела Гелікона. Саме тому я благаю його та інших, що їх можна
порівняти з ним, докласти зусиль та виправити, додати чи вилучити, де
вони знайдуть недоречність, бо я лише притримувався, наскільки міг,
рукопису, який був у мене французькою мовою, і якщо про мій переклад хтось
скаже добре слово, то я буду радий, а якщо – ні, то я довіряю їм виправляти
свою книжку. Яку книжку я й подаю високородному, моєму майбутньому
законному соверену та государю, милістю Божою принцу Вельському,
герцогу Корнвальському, графу Честерському Артуру, первородному сину
та спадкоємцю нашого найпреподобнішого законного соверена та государя,
найхристияннішого короля Генріха VII, милістю Божою короля Англії,
Франції та володаря Ірландії, з мольбою до його шляхетної милості
прийняти її із вдячністю від мене, його найсмиреннішого вірнопідданця та
слуги. І я буду молитися Господу Всемогутньому, щоб багатократно
зростали його чесноти, мудрість та милосердя, так щоб зрівнявся він з
найуславленнішими його попередниками.
І щоб таким чином пройшов він свою земну стезю, і по завершенню її і
він, і всі ми увійшли у вічне царствіє небесне. Амінь.
(Пер. з середньоанглійської І. В. Ільїна та О. А. Кальниченка)
Література:
1. Бородина М. А. Еще раз об англо-нормандском / М. А. Бородина //
Philologica: Исследования по языку и литературе. – Ленинград: Наука,
1973. – С. 82 – 88.
2. Baker M. (ed.) Routledge Encyclopedia of Translation Studies. / Baker M. –
London and New York: Routledge, 1998.
3. Bassnett-McGuire S. Translation Studies / S. Bassnett-McGuire. – London,
New York: Routledge, 1980. – P. 46–50..
 4. Cambridge History of English and American Literature in 18 volumes//
Edited by A. W. Ward and A. R. Waller / vol.1. From the Beginnings to the
Cycles of Romance. – Cambridge: CUP, 1907 – 21.
5. Cohen J. M. English Translators and Translations / J. M. Cohen. – 1962. –
London: Longmans, Green and Co. – P. 1 – 51.
6. Deanesly, M. The Lollard Bible and Other Medieval Biblical Versions / M.
Deanesly. – Cambridge: CUP, 1920.
7. Delisle J., Woodsworth J. (eds.) Translators through History. / Delisle J.,
Woodsworth J. Amsterdam and Philadelphia: John Benlamins, 1995.
8. Ellis R., Oakley-Brown L. British tradition / R. Ellis and L. Oakley-Brown //
Baker М. (ed.); Routledge Encyclopedia of Translation Studies. – L. and N.
Y.: Routledge, 1998. – P. 333 – 346.
9. Ellis R. The Middle Ages // France P. (ed.) The Oxford Guide to Literature
in English Translation. – Oxford: OUP, 2000. – C. 39 – 45.
10.Hudson, A. (ed.) Selections from English Wycliffite Writings / A. Hudson. –
Cambridge: CUP, 1978.
11.Hudson, A. Lollards and Their Books / A. Hudson. – London: Hambledon,
1985.
12.Hudson, A. The Premature Reformation: Wycliffite Texts and Lollard
History / A. Hudson. – Oxford: Clarendon, 1988.
13.Hurt, J. Aelfric / J. Hurt. – New York: Twayne, 1972.
14.Lawton, D. Faith, Text and History: The Bible in English / D. Lawton. –
Charlottesville: University Press of Virginia, 1990.
15.Legge, M. D.Anglo-Norman Literature and its Background / M. D. Legge. –
Oxford: OUP, 1963.
16.Pearsall, D. Old English and Middle English Poetry / D. Pearsall. – London,
Henley and Boston: Routledge and Kegan Paul, 1977.
17.Pearsall, D. Introduction // Griffiths and Pearsall, D.(eds.) Book Production
and Publishing in Britain, 1375 – 1475. – Cambridge: CUP, 1989. – P. 1–10.
18.Ousby I. The Cambridge Guide to Literature in English / I. Ousby – editor –
Cambridge: Cambridge University Press, 1992. – 1110 р.
19.Robinson D. Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. /
Robinson D. – Manchester: St. Jerome Publishing, 2002.
20.Schwarz, W. The History of Principles of Bible Translation / W. Schwarz //
Babel, vol.9, # 1 – 2, 1963. – P. 5 – 22.
21.Watson

Історія перекладу та думок про переклад у середньовічній Франції

В різні епохи на переклад дивилися по-різному й кожна літературна епох
кожного народу має свої конвенційні норми, зокрема уявлення про адекватніст
перекладу, котрі час від часу переглядає [2]. Зараз не існує якоїсь загальної згод
стосовно того, що є середньовічним перекладом, чи до якої міри можна наші сучасн
погляди на переклад переносити на часи Середніх віків. Сперечаються медіавісти пр
те чи варто оцінювати середньовічні переклади в критеріях вірно / невірно, аб
добре / погано, наполягаючи на історичній обумовленності бажаності вірног
перекладу. Інші ж взагалі вважають, що будь яка оцінка накладає наші сучасн
уявлення про переклад на світ, який докорінним чином відмінний від нашого [3], ти
більше що при порівнянні не можливо стверджувати напевне, що переклада
працював з того рукопису, який дійшов до нас, або що ми маємо точну копію
справжнього перекладу - адже й переписувачі бувало істотно втручалися до тексту
додаючи чи вилучаючи фрагменти ( не кажучи вже про перекладачів) [4]. А
перекладачі часом приймали на себе роль компіляторів. Так, де Мен майже н
розрізняв між перекладом та оригінальною творчістю. Можливо як реакція на так
фундаментальні розбіжності в поглядах на переклад в Середні віки та зара
предметом дослідження медіавістів останнім часом став сам перекладач, хай навіт
для нас і анонімний, в той час як дослідники сучасних перекладів говорять радше пр
“переклад” та про “процес перекладу”.
Що стосується зв’язків між мовою та перекладом, то, з одного боку, письмов
латина стає lingua franca середньовічної Європи як мова церкви, права, освіти, науки
А от lingua romana rusticа (латина, якою розмовляли солдати армії завойовників
посадовці, купці та ін.), з іншого боку, породжує різні інші романські мови
включаючи й французьку. Ще в IX ст. ця глибока розбіжність між цими двом
гілками – класичною латиною та латиною народу, так званою “вульгарною латиною”
стає настільки помітною, що її визнають і церква, і королівський двір, і виника
необхідність упорядкувати письмову мову, відновити “правильну” латину, що разом
тим призвело до визнання автономії народних мов. Саме тоді переклад почина
відігравати свою значну роль і Турський собор (813 р.) постановляє, що духовенств
має перекладати (“transferre”) народною говіркою [5: 35]. Перші документ
старофранцузькою – це буквальні переклади латинських літургічних текстів, щ
відносяться до IX ст. [6]
Середньовічні перекладачі опинилися в тій самій ситуації як і їх римськ
попередники: вони перекладали з багатої культури та розвиненої мови на говірку, щ
все ще лише повставала. У римлян вони шукали зразків: способів перекладу т
шляхів подолання недосконалості своєї мови [7: 565]. Поява, починаючи з Х ст
літератур народними мовами призводить до зміни ролі перекладу, який стає засобо
поширення вченості шляхом створенням цільового тексту зрозумілою народу мовою
А оскільки по всій Європі виникають нові літератури, які не мають значної письмово
традиції, на яку можна опертися, якщо вона взагалі не відсутня, то широк
починають перекладатися, адаптуватися та засвоюватися твори, створені в іншом
культурному контексті. Внаслідок цього переклад, по мірі того як письменник
звертаються до нього як до засобу підвищити статус власної народної мови, набува
додаткового виміру [8: 52].
Жанровий перехід у Франції ХІІ ст. від епосу chanson de geste, прикладом яки
може служити “Пісня про Роланда”, до лицарського роману служить доброю
ілюстрацією того революційного впливу на існуючу літературу, який може мат
переклад. Цей зсув був важливим, бо позначив перехід від традиційної усно
героїчної оповіді до письмової авторської авантюрної літератури. Фактично це
перехід виявився найважливішим результатом розвитку літератури
західноєвропейській культурі на народних мовах, де переклад зіграв центральну й, п
суті, вирішальну роль. Лише тільки починають записувати усні епічні твори, як
французькій літературі з’являються конкуруючі жанри, що ведуть своє походженн
переважно від перекладів середньовічних латинських творів. Переклади тієї доб
демонструють багато типічних ознак жанру лицарського роману, включаюч
формальні елементи такі як “жіночі персонажі”, “увага до біографії” т
“індивідуальний авторський голос” та найбільш помітні ідеологічні складові на зразо
“куртуазності”, “схильності до роскошей та багатства” та “куртуазного кохання
Отже, основною функцією перекладу у цьому випадку було полегчити перехід д
літератури лицарського роману шляхом запровадження різних його елементів д
Франції, де такі автори, як Кретьєн де Труа сприймали їх та удосконалювали н
старофранцузькій мові. І навіть коли жанр лицарського роману установився я
прийнятна стала літературна форма, переклад продовжував відігравати роль у
консервації. Цікаво, що багато ранніх лицарських романів є насправд
псевдоперекладами, бо вони лише представлялися своїм читачам як переклади
Очевидно, якщо твір новаційного жанру представлявся як переклад з престижног
джерела (латинського або грецького), то тоді він міг у більшій мірі очікувати н
благоприємне сприйняття у читачів. Отже, “предтеч” лицарського роману знаходим
в перекладах ХІІ ст. старофранцузькою мовою [9].
Перші значні поети, такі як Кретьєн де Труа, Марія Французька, Рютбеф та Жа
де Мен, були по суті перекладачами, котрі писали в той час, коли переклад
наслідування та оригінальна творчість були нерозривно та заплутано пов’язані. Так
до тексту “Роману про Розу” (близько 1235) Гійома де Лоріса входили переклади
латинських текстів [10: 409].
Нічого не відомо про автора чи перекладача “Моралізованого Овідія”
написаного середньофранцузькою мовою в першій чверті XIV ст.. Цей твір
своєрідним цілісним компендіумом “Метаморфоз” Овідія, класичних т
середньовічних (включаючи авторські) коментарів й інших більш недавніх матеріалі
подібного характеру, таких як нормандська оповідь про Пірама та Фісбу т
французький переклад легенди про Філомелу, який приписують Кретьєну де Труа
Цікавим є те, що автор/перекладач поєднує “духовне” або “алегоричне” тлумачення
що розвивалося, починаючи з V ст.., для чотирьохкратного прочитання Святог
Письма (згідно з яким кожен уривок має буквальне, алегоричне, моральне т
анагогічне значення) з перекладом народною мовою відверто поганських текстів
таких як Овідій, так що буквальне тлумачення ( в обох сенсах перекладу т
роз’яснення) відкидається як поверхове та таке, що збиває з пуття, не лише базуючис
на перекладацьких підставах, оскільки мови відрізняються синтаксично, але й н
підставах моральних чи доктринальних також, адже буквальне значення поганськог
тексту є “очевидно” неістинним. Також цікаво, що автор/перекладач робить це
тексті, написаному чотирьохстопним ямбом, що структурно не відрізняється ві
“перекладеного” матеріалу [11: 48 – 49].
Також перекладалися старофранцузькою латинські переклади арабськи
медичних трактатів, так само як і численні хроніки з французької історії, що бул
створені латиною, як то “Історія франків” Григорія Турського (VI ст.) та “Історі
королівства франків”(ХІІІ ст.) [12].
 Лише в XIV ст., коли з’являться перші університети, переклад виходить за меж
монастирських мурів і на короткий час розквітає під покровительством корони [13
За правління Карла V (1337 - 1380) широко заохочуються переклади класични
творів. «Неосвічений король подібний до коронованого віслюка», - ця сентенція Іоан
Солсберійського стала девізом цього короля. Карл був першим, кому спала думка, щ
наукові трактати можливо писати не лише латиною, але й народною мовою. Ві
першим задумав створити державну бібліотеку в Луврі. Цим кроком королівськ
влада наблизилася до середньовічних інтелектуалів. Миколай Орема (1330 - 1382
одного з основних перекладачів кола Карла V, наблизив до двору іще Іоан ІІ Добрий
який доручив йому встановити причину падіння вартості грошей. Орем у відповід
створив трактат про гроші латиною, який сам же й переклав французькою.Він по том
стає наставником і духовником молодого короля Карла V та членом його ради. Якщ
ХІІІ ст.. було сторіччям латинського Аристотеля, то ХІV ст. - французького. В ХІV
ст. Аристотель – самий складний та престижний античний автор, а його латинськи
переклад Віллєма з Мербеке, будучи надто буквальним, виявився малозрозумілим
надзвичайно складним для сприйняття.Орем перекладає французькою давні латинськ
переклади Аристотеля, присвятивши цій справі десяток років. Він вказує на ту роль
яку відіграли перекладачі в Давньому Римі в передачі знань греків і наголошує н
корисності того, щоб ці знання стали надбанням французів через переклад. На 137
рік він переклав французькою мовою три трактати Аристотеля (“Етика”, “Політика
та “Економіка”), на яких, на його думку, мали будуватися основи державног
управління. Крім того, він перекладав французькою мовою твори Птоломея т
Аристотеля з фізики та астрономії. В передмові до перекладу Аристотеля Орем пише
“Король заради загального добра виявив бажання мати переклади цих творі
французькою мовою” [14: 26]. Таким чином, за три століття до Декарта, Орем почина
писати французькою мовою про науку та філософію й при цьому стикається
велетенськими труднощами, адже французькій мові бракує відповідних термінів
потребу в яких Орем добре розуміє [15: 22]. “Наука, яка могутня сама по собі, н
може бути висловлена приємними на слух словами. В ній варто частіш
користуватися термінами чи властивими для неї словами, що зрозумілі далеко н
всякому, так саме як і раніше, коли про неї писали, використовуючи подібну мову.
[14:26 – 27[. Орем в передмовах до своїх перекладів, також залишив цікаві коментар
про переклад, зокрема з таких важливих питань, як завдання перекладача
необхідність точності та про запозичення нових термінів у цільову мову. В зусилля
надати великим авторам греко-римської античності французького звучання
середньовічні перекладачі були й лінгвістами-компаративістами задовго до появ
компаративного мовознавства. Коли вони порівнювали стилістичні засоби джерельно
та цільової мов, то виявляли, що сучасні рідні мови - неповноцінні. І ці перекладач
ставили перед собою завдання виправити ці недоліки, хоча й скаржилися при цьому
передмовах до власних перекладів на труднощі свого завдання. Миколай Оре
належав до того кола інтелектуалів, котрі тяжіли до двору й кількість яких зростала н
протязі XIV ст., коли французькі королі все більше спиралися на легістів, люде
вчених, в середовищі яких виникає інтерес до античності, що його можна розглядат
як перші паростки гуманізму. П’єр Берсіюр перекладає Тита Лівія, Лоран де Прем’єф
– Цицерона та Боккаччо, Філіп де Мез’єр стає першим перекладачем Петрарк
французькою мовою. Перші перекладачі грецької та латинської літератури також
опікувалися проблемами лексикографії. У Франції, наприклад, ченець-бенедиктинец
П’єр Берсіюр (1290-1362) переклав “Аb urbe condita”, або “Історію Риму” (1355-1356
Тита Лівія на замовлення французського короля Іоана ІІ Доброго. Цей переклад ві
супроводив словником, у якому роз’яснював латинські слова, які вирішив зберегти
своєму французькому перекладі. Миколай Орем (1320-1382), особистий наставни
короля Карла V, зіткнувшись з філософською та технічною термінологією (1370) пр
перекладі “Економіки”, «Політики” та “Етики” Арістотеля з латинської мов
французькою, знаходить французьку мову невідповідною, і тому відчуває, що ма
право ввести низку “технічних” термінів, які варто, на його думку, запозичити
aristocratie, despote, demagogue, legeslation, monarchie, mercenaire, potenta, sedition
tyrannie, spectateur і т.ін [15]. Переклад Орема супроводжується словником з 140 слі
та індексом 117 ключових слів.
Проте, за цим періодом мовної та інтелектуальної діяльності настал
десятиліття воєн та неспокою, які для перекладацької діяльності не були плідними
Серед нечисленних перекладів тих часів, зокрема, можна назвати перекла
“Декамерона” Боккаччо (1485), “Декади ” Тита Лівія (1486), “De Officіis” Цицерон
(1493), а також невелику кількість наукових праць з латини та італійської. До ни
можна додати кілька перекладів з інших тогочасних європейських мов [10: 109].
Список використанної літератури:
1. Комиссаров В.Н. Теория перевода – М.: Высшая школа, 1990. – 253 c.
2. Woodsworth, J. History of Translation.// Routledge Encyclopedia of
Translation Studies./ Ed.: Baker М.. – London and New York: Routledge, 1998.
– P. 100 – 105.
3. Pym, A. Method in Translation History. Manchester. St. Jerome Publishing,
1998
4. Delisle J. , Woodsworth J. (eds.) Translators through History. Amsterdam an
Philadelphia: John Benlamins. – 1995.
5. van Hoof, H. Histoire de la traduction enoccident: France, Grande-Bretagne, Allemagne
Russie, pays-Bas. – Paris, Louvain: Duculot, 1991. – 368.
6. Chavy, P. Les premiers traslateur Français.//The French Review, 1974, v. 47, #3. – P
557 – 565.
7. Bassnet, S. Translation Studies. – London and New York: Routledge, 1980. – 168 p.
8. Tymoczko, M. Translation as a Force for Literary Rendition in the Twelfth-century Shi
from Epic to Romance // Translation in the Development of Literature/ Eds.: Lambert J
Lefevere A. – Bern: Peter Lang Inc., 1993. – P. 75 – 92.
9. Salama-Carr, M. French tradition // Routledge Encyclopedia of Translation Studies./ Ed
Baker М. – London and New York: Routledge, 1998. – P.409 – 417.
10.Robinson, D. Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Mancheste
St. Jerome Publishing, 1997. – 337 p.
11.Волкова З.В. Средневековые переводы: эпос, хроники, клерикальная литература
Тетради переводчика. Выпуск 18, – М.: МО, 1981. – С.46-58
12.Kelly, L.G. The True Interpreter – New York: St. Martin’s Press, 1979. – 282.
13.Horguelin P.A. Anthology de la manière de traduire. – Montreal: Linguatech, 2000
Delisle J., Laford G. Histoire de la traduction (cd-rom), 2003, module Thèses, livres e
textes, Gatinean, Université d’Ottawa.
14.Lebrun C. Nicole Oresme, on la naissance d'une lexicographic scientifique Française
Circuit, # 659, 1998. - p. 22-23ю
ПЕРЕКЛАД В ІСПАНІЇ
„Толедська школа”
На кінець VIIIст. мусульманський світ створив блискучу цивілізацію з рядом
медресе (шкіл та дослідницьких центрів у Багдаді, Басрі, на Сицилії та в
Андалусії (Толедо, Севілья). Завдяки відносинам з Візантією вони
започатковують важливу програму перекладів з грецької філософії та
природничих наук на арабську. Ці переклади потім коментують визначні
арабські вчені та мислителі Аверроес, Авіценна, Альгаззалі, Альфарабі. А
починаючи з XIст., філософи та вчені із Західної Європи працюють та
навчаються на мусульманському Сході і повертаються до рідних країв з
перекладами на латину арабських версій праць грецьких філософів та
арабських коментаторів до них. Так, Герберт з Авріл’яку, майбутній папа
Римський Сильвестр ІІ (999 – 1002), 967 – 70 мандрує до Іспанії (Каталонії),
щоб навчитися у арабів математиці та астрономії, а 984 року Герберт пише
до Барселони до Лупіла Барселонського (Lupilus Barchinonens) з проханням
вислати його переклад з арабської книжки з астрології. 967 року з арабської
мови латинською перекладено Кордовський календар. Ім’я перекладача
невідоме.
Проте перш за все серед європейців араби були відомі своєю передовою
медициною. Цю значну діяльність по перекладу з арабської мови на латину
медичних трактатів започаткував Костянтин Африканець, який в кінці XIст.,
після навчання в Північній Африці, оселився спершу в Палермо, а потім у
монастирі в Монте-Кассино. Він перекладав головним чином медичні
трактати Галена (Псевдо-Галена). Крім того Костянтин перекладає
Гіппократа, переказує Алі ібн Аббаса та Абу Джафар Ахмеда. Костянтин
стверджує, що перекладає з «кількох мов». Працю Костянтина продовжив
єписком Альфан Салернський, котрий перекладав праці Піфагора, Платона,
Аристотеля та Гіппократа (Kelly, 1997). Більшість перекладів філософських
та наукових праць з арабської на латину було здійснено в Іспанії та південній
Франції.
Основна частина Піренейського півострову була під мусульманським
управлінням з 711 року до XIIIст., хоча Гранада залишалася мусульманською
до 1492 року. За мусульманського правління в Іспанії було здійснено деякі
переклади з латинської мови на арабську. Століття Реконкісти – відвоювання
у арабів Іспанії християнськими державами, що знаходилися на
незахоплених арабами територіях – включали довгі періоди співіснування та
взамаємного впливу, завдяки зусиллям міжкультурних груп населення, які
посередничали між арабами та тими, хто спілкування на “романсе”, народних
говірках, що утворилися на основі “вульгарної” латини (Григорьев, 1985).
В часи середньовіччя перекладачами на Піренейському півострові часто
виступали євреї, конверсо (євреї, що прийняли християнство) та іспанські
християни, що визнавали халіфа і отримали право користуватися своєю
вірою – адже Іспанія, подібно Сицілії та Візантії,була регіоном багатьох
культур на межі християнського та мусульманського світів (Руm, 1997).
На Піренейському півострові майже 800 років співіснували, вступами в
різного роду контакти та взаємодії культура християнського Заходу та
мусульманського Сходу, андалуська культура (так вчені називають іспано –
арабську культуру). Взаємодії цих культур зокрема сприяла в перші сторіччя
після арабського заваювання гідна подиву віротерпимість: на арабських
територіях більшість населення складали не мувалади тобто іспано –
римляни, що прийняли іслам, та мосараби корінні жителі країни, які зберегли
свої законні звичаї та віру. Так само на землях, відвайованних у маврів,
значну роль грали мудéхари – араби, котрі залишились вірними
мусульманській релігії, власним звичаям та культурі. Не рідко посередками
між культурами арабських та християнських держав півострова ставали
євреї, котрі проживали в обох частинах півострову і вільно переміщувалися із
однієї в іншу. Істотним чинником взаємодії культур була і багатомовність
населення, цілком природна в таких етнічних умовах. (Плавскин, 1986 : 27).
Навіть простолюд нерідко володів двома розмовними мовами – арабською та
“романсе”, а у освідчених людей до цього додавалось знання літературних
мов – арабської та латині.
Вже на початку 12 ст. починається переклад з арабської художніх творів.
При чому це переклад латиною, одже літератури на “романсе” не існувало, і
належить він до самого масового жанру клерикальної дидактичної літератури
– проповідей. (Гаспаров, 1986 : 507).
Самі перші пам’ятники письменості на романсе – це глоси (пояснення
незрозумілих читачеві слів на полях творів чи між рядками основного
тексту), що датуються 10 ст., “Еміліанські глосú” по Сан – Мільянському
монастирю в провінції Лограньйо та “Сілоські глоси” з рукопису 11 ст. в
Сілоському монастирі в Кастилії, на латинських тештах життєописів (“отців
церкви” та молитов), та переклади з латині фуерос (записів прав та
привілеїв), що датуються 12 ст. В Іспанії, як і в інших країнах, письмова
література почалась з перекладів. (Семенец, Панасьев, 1989 : 148).
Щоб привернути інтерес слухачів, проповідник мав використовувати, як
приклад постійні епізоди розповіді про гудоса, а також притчі, що мали
любовний зміст, лише б воно давало можливість для моральних висновків
або алегоричних тлумачень. (Гаспаров, 1986: 507). Збірки таких притч стали
складати для потреб проповідників. У першу таку збірку (під заголовком
“Повчальна книга клірика”) її уклав на початку 12 ст. навернений
арагонський єврей Моше Сефарді (Mosé Sefardi, нар. бл. 1066 р.), що при
хрещені отримав ім’я Петра Альфонсе (Pedro Alfonso, латинизована форма
Petrus Aflonsi). Це трапилось десь між 1106 та 1115 (бо десь того року він
перебрався до Англії). Книга Петра Альфонса вводить до європейської
культури жанр “обрамленної повісті”, надзвичайно розповсюджений в
літературах сходу. (Плавскин, 1986 с.22). Це збірка оповідей, апологів,
анекдотів та притч, об’єднаних сюжетною рамкою. В обромляючий оповіді
історії характеризуються персонажами, які викладають та розповідають ці
оповідання.
Петро Альфонс не приховує джерел звідки він черпає сюжети : “Я зібрав
цю книжечку почасти із оповідей (давніх) філософів та їх речень, а почасти з
байок про звірів та птахів”. (Плавскин, 1986 с. 22). Із майже 40 оповідань в
книжці більшість перекладано Петром Альфонсом з арабської та
давньоєврейської мови. Навіть розповіді про Сократа, Платона та
Аристотеля, як і розповідь про Олександра Македонського, мабуть,
потрапили до автора із східних джерел. Ця книжка – перша відома збірка
новел європейського Середньовіччя, яка започаткувала цей найпопулярніший
жанр.
Термін “Школа Толедо” використовують для позначення розквіту
перекладацької діяльності, що відбувався протягом ХІІ - ХІІІ століть в
Іспанії - здебільшого навколо Толедо, але також у районах Барселони і
Таррагони. “Школа” була базою для передачі наукових та філософських
знань середньовічній Європі. Ця діяльність була зосереджена навколо
філософських та наукових досягнень греків та арабів у медицині, астрономії
та астрології.
Немає ніяких сумнівів, що перекладачі того часу значно змінили стан
знань на Заході. Повторне відкриття вчення Аристотеля через коментарі
Аверроеса та Авіценни сприяло відновленню схоластики, хоча й у нових
університетах. Представлення ключових робіт арабської науки Європі
принесло широту знань і глибше розуміння світу. Західний світ
познайомився з арабською системою нумерації, алгеброю, світовою
системою Птоломея та роботами Гіппократа і Галена, а також із
важливою сукупністю знань з медицини, якими володіли греки та араби.
Вплив цього руху на інтелектуальне відродження та зріст був таким
значним, що цей період назвали “Відродженням ХІІ століття”.
Історичне дослідження, що проводилось із середини ХІХ ст. виключно
Амаблем Журданом, пролило деяке світло на значущість цих перекладів.
Однак самим перекладачам як творцям цього так званого “відродження” не
віддавали належне. В дискусіях на тему перекладу про них, як підмітив
Антуан Берман, “забули” (1986: 677). Дуже важливо з’ясувати роль, яку
вони грали у генерації, розповсюдженні та популяризації знань, а також
визначити ідеологічні та матеріальні чинники, які на них впливали.
Відносини між перекладом і творенням мають вирішальне значення у
цьому випадку, так само, як це було і з Багдадською школою через те, що
робота відбувалася в той час, коли між рівнем знань культури-джерела
(Арабська Іспанія) і культурою-реципієнтом був вражаючий розрив. Цю
ситуацію може проілюструвати такий факт: бібліотека ордеру Клюні
містила лише кілька сотень книжок (Haskins 1970: 43), в той час як в Толедо
зберігались тисячі арабських рукописів, можливо їх було до 300 000 (Werrie
1969: 205). Завдання вчених, які займалися перекладанням цього багатства
на латину, було дуже складним: вони спочатку відкривали, потім
засвоювали нові знання. В той же час їх завданням було передати ці знання
своїй власній культурі, де доступ до знать мало маленьке, надзвичайно
обмежене коло еліти. Складне матеріальне становище впливало на роботу
перекладачів, так само як і їх взаємовідносини з тими, хто мав владу
(Delisle, Woodsworth, 1996).

Систематично з арабської на латину починають перекладати на початку

XII сторіччя, коли Аделард Батський (англієць) та Педро Альфонсі
(іспанський єврей, що прийняв християнство - “конверсо”, справжнє ім’я
якого було Моше Сефарді) познайомили європейців з досягненнями
арабської астрономії, а єпископ Михайло Тарасконський, замовляє переклади
арабських наукових текстів на латину Гуго Сантальскому, можливо, щоб
задовольнити попит французів (Руm, 1997:553; Семенец, Панасьев,
1991:150). До Іспанії в пошуках знань приїздить ряд вчених з різних країв, в
їхньому числі Петро Високоповажний (пр. 1092-1156), абат з французького
абатства Клюні, відомий вчений та релігійний діяч, який організовує
переклад Корану на латину та ряду інших релігійних арабських книг, які
знадобилися йому для того, щоб написати спростування мусульманського
віровчення, та Роберт Кентський (у праці Семенець, Панасьев, 1991 його
названо Кеттонським) і Германн Далматинський, яким Петро замовляє ці
переклади (Руm, 1997:553; Семенец, Панасьев, 1999:150).
Цей переклад (1142-43) здійснює ціла команда перекладачів, до складу
якої крім Роберта Кентського та Германна Далматійського, входили мосараб
(християнин з халіфату) Педро Толедський, власний нотаріус абата Петро та
інформант-араб Мухамет (Руm, 1997:553). Крім теологічних праць, Роберт та
Германн перекладали трактати з астрономії та метеорології.
Саме така схема співробітництва над перекладами між християнами та
арабами стає основою унікального явища в історії перекладу, створення
славнозвісної Толедської школи перекладачів з арабської мови (Кelly,
1997:498). Це єдина відома в Європі (до Нових часів) перекладацька школа у
повному розумінні цих слів, а не просто гурток вчених-перекладачів, що
працюють під егідою одного ініціатора чи покровителя (як то школа при
дворі короля Альфреда в Англії) в близький манері, керуючись приблизно
однаковими перекладацькими принципами (Семенец, Панасьев, 1991:149).
При створенні школи перекладачів при Толедському соборі, мабуть, було
враховано досвід арабських “Будинків мудрості”, перший з яких було
засновано в Багдаді на початку IXст. Ініціативу заснування школи
приписують Толедському архієпіскопу Раймундо (див. напр., Семенец,
Панасьев, Уотт, 1975:84), проте іспанські дослідники Гонсалес Паленсія та
Антоні Пім (Pym, 1991:149). не знайшли ніякого підтвердження існуванню
такої школи за часів перебування на кафедрі (1125-1152) цього жадібного до
грошей та влади над нещодавно відвойованими землями слуги Господнього
(Руm, 1997:562, Руm 1996). Найуславленіші перекладачі цієї школи
працювали при Раймондовому наступникові – архієпіскопі Іоаннові,
наприклад такі як Домінік Гундісальві, Іоанн Севільський, Герард
Кремонський (пр. 1114-87), Петро Толедський, котрі перекладали Аристотеля
та арабських коментаторів Аверроеса та Авіценну. Немало перекладачів
працювали і за межами Толедо: Германн з Карінтії (Далматинський), Платон
Тіволійський, Аделард Батський, Майкл Скот. В цей же період було
підготовлено пару латинських версій Корану.
Життєпис Герарда від його учнів
Як той вогонь, що світить у ночі, не слід ховати у чагарнику, а краще від
нього запалити свічку, так само і яскраві діяння великих мужів не можна
приховувати від людей, хоронячи їх у тиші смирення, бо мають вони бути
відомі тим, чиї вуха відкриті, оскільки ці діяння відчиняють двері чеснот
тим, хто йде слідом, і у спогадах достойних представляють перед зором
сучасників приклади із життя предків як взірець для наслідування. Ото ж
бо, щоб майстер Герард Кремонський не зник безслідно у мороці мовчання,
щоб заслуги його не залишилися невизнані, і щоб у випадку зухвалої крадіжки
чуже ім’я не приліпилось би до тих книжок, що він їх переклав (особливо ще
й тому, що на жодній з них він своє ім’я не ставив), то всі труди, що
майстер переклав – хай-то з діалектики, чи з геометрії, чи з астрономії, чи
з філософії, чи з медицини, а також з інших наук – були дбайливо складені у
реєстр його сподвижниками і наведені у кінці цього «Тегніюста», також
переданого ним, на кшталт переліку Галеном своїх творів у кінці цієї ж
праці для того, щоб ті, кому їхні труди до смаку, могли б відшукати їх
швидше та вірніше завдяки цьому списку.
Хоча він зверхньо ставився до слави, хоч уникав похвали та марнославної
пихи мирського, хоча він відмовлявся пов’язувати своє ім’я з тим, що вважав
за істотне та значне, плоди його зусиль, що розповсюдилися світом,
доводять запросто вартісність його заслуг і роблять їх зрозумілими. Бо
хоча не оминала його вдача у справах, багатство чи його відсутність ані
тішили його, ані турбували: він достойно і мужньо приймав усе, що йому
давала доля, він завжди залишався самим собою. І працював для блага всіх,
як нинішніх, так і прийдешніх, пам’ятаючи Птоломеєві слова: коли
наближаєшся свого кінця, твори добро якомога більше. З самого дитинства
навчався він у центрах філософської освіти і пізнав усе те, що було відомо
латинянам; але з любові до «Альмагесту», який серед латинян Герард
взагалі не міг відшукати, відправився він до Толедо і там, побачивши велику
кількість книг арабською з усіх наук і шкодуючи, що у латинян вони
відсутні, вивчився арабській мові, щоб бути у змозі перекладати. Таким
чином, поєднуючи як знання мови, так і наук (бо як казав Гамет у своєму
посланні «De proportione et proportionalitatea» перекладач повинен мати
знання з предмету, з яким має справу, а також чудові знання мов, з яких та
на які перекладає) він звернувся до літератури арабською, як мудрий муж,
котрий, гуляючи зеленим ланом, плете вінок не з будь-яких квіток, а з
найкращих, і у кінці свого життя він продовжував передавати латинському
світу (немов би своєму улюбленому спадкоємцю) усі ті книги, які вважав за
найкращі, з багатьох наук, настільки точно та просто, наскільки міг.
Помер він у рік від Різдва Христова 1187 на 73 році життя.
 Аристотеля та інших грецьких філософів стали в XII-XIIIст. вивчати в
університетах (латинські версії перекладів з арабської). Розповсюдження
праць Аристотеля в арабськіх шатах викликало значне невдоволення в
ортодоксальних колах, і в низці основних центрів його було заборонено як
паганський вплив. Прибічники цого вчення відповіли перекладами
безпосередню з грецької. Найвизначнішими перекладачами з грецької на
латину в XIIст. були Яків Венеційський (1125-50). Йому належать переклад
Аристотелієвого “Органону”, “Фізики”, “Метафізики”, “Про Душу” та
“Парва Натираліа”. Платона перекладав Генріх Арістіпп: “Менон” та
“Федон” з’явилися в кінці 1150-х.
До впливових перекладачів того часу слід також віднести Роберта
Гроссетета, єпископа Лінкольну та, очевидно, першого ректора
Оксфордського університету, котрий переклав “Никомахову етику” та “Де
Саево”, а також низку грецьких коментарів до Аристотеля, зокрема
Симпліція. Ще більш важливу роль відіграв фламандець Гільом (Віллєм) де
Мербеке (1215-86), котрий на прохання Томи Аквінського переробив низку
відомих перекладів Аристотеля та переклав на латину його “Політику” та
“Поетику”. Також відомі його переклади Прокла, Гіппократа, Галена та
грецьких математиків.
Домінуючою, хоча й не виключною, практикою перекладу наукових
текстів в XII ст. був послівний буквальний переклад. Цю стратегію деякі
дослідники називають “рабською”, бо вона ставила перекладача в позицію
залежного посередника, який схиляється перед джерельним текстом. Проте
не варто, на думку Піма (Pym, 1995), вважати, що всі перекладачі займали
таку позицію з бездумної рабської покори, бо існували досить-таки тонкі
причини для буквального перекладу.
Перша причина – необхідність творення термінології. Так, Хуан
Іспанський, чий послівний переклад свідчить про краще володіння ним
арабською мовою, аніж латинською, використовує арабське дієслово як базу
для творення досить-таки екзотичних термінів. Платон Тіволійський та
Герард Кремонський скаржилися на те, що латина, як мова науки,
неповноцінна та недостатня, що суперечило поглядам клюнійського абата, й
що закладало іще одну відмінність між церквою та перекладачами наукових
творів. І все ж переклад вимагав вирішення дуже практичних проблем, й
вони часто стикалися з пасажами, котрі просто не розуміли, чи не могли
передати. Помилки, що виходили в результаті, свідчать про те, що їм
доводилось мати справу з концепціями та реаліями новими як для них, так і
для мов, на які вони перекладали. Як згодиться кожен перекладач, відносно
незрозуміле джерело допускає дві основні стратегії: з одного боку, можна
звернутися до елементарного буквалізму, сподіваючись, що наступні читачі
побачать в ньому більше смислу, аніж перекладач. З другого боку, таке місце
можно оспорити, опустити чи передати на більш високому рівні
узагальнення. Проте авторитетність арабських текстів навертала до першого
рішення, передаючи завдання тлумачення читачеві. Це приводило до певних
конкрених рішень. Наприклад, хоча Аристотель знав, що слони були в двох
кінцях світу, Герарду не був відомий відповідний арабський термін і він
передав арабське слово, що позначає “слона”, як alcobati (Opelt, 1954:140).
Аналогічні приклади стосуються, мабуть, невідомих власних назв, так, Гесіод
стає сирійським “Chosmereos”, грецьке місто Колофон транслітерується як
“Caefuniati” і т.д. Основною стратегією, отже, було: “коли сумніваєшся,
транслітеруй”.
Для буквалізму перекладів, зроблених в Толедо XIIст., було і
теоретичне підгрунтя. Ієронім, звичайно, стверджував, що передавати слід по
смислу, за винятком Святого Письма, котре слід передавати буквально, “бо
тайна є в самому порядку слів”. Проте ближче до наших перекладів XIIст.
Боецій поширив буквалістську стратегію на царину авторитетних світових
текстів (“verbum verbo expresseen comparatumque”), метою перекладу було
“non luculentae orationis lepos sed incorrupta veritas” (Isagogen Porphyii). Іоанн
Скот застосовувал головним чином ту саму стратегію, стверджуючи, як
цитує Ріта Коупленд (Copeland, 1991:52), що він повинен “вважатися
перекладачем твору, а не його тлумачем”. Трохи пізніше наших перекладачів
італійській перекладач Бургундіо Пізанський також проголошував своєю
стратегією “de verto ad verbum” – “слово словом”, бо не мав права додавати
свої власні думки до авторитарних текстів (Haskins 1924:151). Буквалізм був
тією стратегією, котра була запозичена у церкви і мала, в крайній мірі,
виглядати поважно в очах цостанньої. В решті решт, церква соціально
обмежувала наукові знання так само як вона обмежувала критичне знання
священних текстів. Ця стратегія також відповідала реальній повазі до
нерелігійних авторів. Ці тексти, котрі передавалися цими вченими, були
авторитетними в тому сенсі, котрий вже втрачений в сучасному світі. До слів
цих текстів не можна було відноситися легковажно.
Проте були й причини, з яких цю стратегію не варто було б
застосовувати в Толедо.
Принципи середньовічного буквалізму були сформовані на основі
споріднених мовних пар, а саме грецької та латини, де послівна передача
могла в крайній мірі, спиратися на результати попередніх перекладів. Проте
цей принцип не можно було так сліпо застосовувати до перекладу з
арабської, в котрій структура речення та морфологічна будова істотні
відмінні від синтаксису та морфології латини. Усне використання мови
посередника “романсе” також не спрощувало завдання, бо тяжко перекладати
дослівно, коли між арабським та латинським словами стоїть слово на
романсе. Іще менше сенсу мав буквалізм, коли саме по собі арабське слово
було перекладом з сирійської, котре в свою чергу було перекладом з
грецької. Далі, існують докази, що багато перекладів, як наприклад, переклад
Джерардом “Альгаместа”, було здійснено з кількох арабських рукописів. А
коли все це поєднати з помилками перекладачів ранніх арабських рукописів,
з відсутністю голосних в арабському письму та діакритиків, то виходить, що
принцип дослівного перекладу було важко застосувати.
 Враховуючи ці чинники, мала бути хоч якась підозра до того, що
перекладачі в Іспанії використовували принцип, який насправді не дуже
пасував до їх обставин. А якщо вони все таки використовували буквалізм, то
мабуть, у них була особлива зацікавленність в цьому.
Цю гіпотезу частково підтвержують випадки, коли буквалізм не
використовуєтся, або використовуєтся із самозацікавленності. Деякі
перекладачі, що працювали на французьких замовників (Гуго Сантальський
та звичайно, Роберт Кеттонський, коли працював над Кораном) не особливо-
то приймали позицію мовної покори перед арабською мовою. Їх латина була
цілком невимушеною, з незначною увагою до їх арабського джерела. Так
само й Германн Далматинський, котрий навчався в Шартрі, перекладав
ясною та елегантною латиною, допускаючи мало поступок буквалізму.
Насправді, як пишуть, він був незадоволений близкістю до своїх арабських
авторів і фактично Абу Машара скоротив на третину. Можна було б сказати,
що ці перекладачі зверталися до вторинной стратегії – глосс та пропусків,
щоб перебороти буквалізм. Проте, навіть тут ми знайдемо значну неясність.
Згадаймо, що Роберт Кеттонський, створивши досить-таки вільний переклад
Корану, заявив, що не намагався “передати такий підступний та недостойний
матеріал золотом”. Ця заява непрямо підтверджує політику буквалізму.
Варіантом цієі стратегії було поєднати буквалістську методику із
вторинними поступками політичної коректності. Напр., Хуан Іспанський
пропустив кусок тексту Абу Машара, де Діва Марія зображалася без
потрібної шани. Це свідчить про те, що в якихось інших інтересах
буквалізмом поступалися.
Звичайно, до буквалізму можно було звертатися й виступаючи проти
авторитетів. Є деякі докази того, що буквалізм був зручним способом для
викладання дисидентських думок. Іноді під переклад маскували власні
думки, так стверджують, іноді чинив Аделард Батський. Такі стратегії
допоможуть пояснити використання буквалізму як міри самозахисту (Pym,
1999).
З огляду на ці стратегії було б невірно асоціювати буквалізм з простим
поняттям етичної вірності оригіналу. Не слід і припускати, що буквалізм
виключав стратегії натуралізації, немов існувало лише два основні шляхи
перекладу. Навпаки, оскільки буквалізм звичайно був стратегією, яка
вважалась прийнятною для авторитетного тексту, то відносна непрозорість
перекладів в результаті часто вимагала відходу до вторинних натуралізуючих
стратегії. Отже, в Іспанії XIIст. ми зустрічаємо практику узагальнення, що
цілком сумісна з приоритетом буквалізму.

Даніель з Мерлею
(з «Філософії»)
Нехай ніхто не обурюється, якщо стосовно творення світу, я буду
звертатися радше до тверджень поганських філософів, аніж до отців
церкви. Проте деякі із висловлювань поган, хоча й не визнаються серед
вірних, наповнені вірою й їх слід включати до нашого вчення. Оскільки наше
звільнення від поневолення гріхом зображається символічно в звільненні
ізраїльтян від їхніх єгипетських господарів, нам також наказано Господом
взяти єгипетські посудини золота та срібла, що мали збагатити євреїв.
Давайте ж тепер візьмемо у них і, з Божою поміччю та за Божим наказом,
відберемо у поганських філософів їхню мудрість та красномовство.
Давайте же пограбуємо невірних, щоб збагатитися рідкими книгами та
отримати великий зиск з того для вірних.
Не знаю, чи щось з них варте вашої уваги. Проте, якщо ви хочете
побачити їх, а їх створення коштує дорого, то пришліть кілька шкір
пергаменту та на витрати для писарів, й ви отримаєте їх копії. Коли їх
доставлять Вам, уявіть, що я поруч з Вами. Я розумію, що якщо спершу ви
відсахнетесь від них як від речей незвичних, проте, як би там не було, а
поступово вони почнуть розкриватися перед Вами з усією силою, й Ви
зможете прочитати їх й проаналізувати. Речі, зрозумілі лише частково й із
зусиллям на мові, що не є власною, відразу схоплюють рідною мовою.
І хоча в Іспанії ХІІ ст. трактатів присвячених перекладу створен не було,
проте можливо виокремити перекладацькі засади, що тут домінують.
Шість перекладацьких принципів за відсутності теорії
1) Переклад авторитетних текстів має здійснюватися буквально.
Церква шанобливо ставилася до буквалізму через сакральний статус її
власних авторитетних текстів. Перекладачі також знаходили
буквальний спосіб перекладу зручним, адже це означало, що вони не
несуть безпосередньої відповідальності за сказане в текстах.
2) По-друге, можна було використовувати доповнення. Так, клюнійський
абат додав до перекладу Корану дидактичний вторинний текст.
Перекладачі, з боку науки, також зверталися до вторинних
стратегій, переважно з метою компенсувати вплив буквалізму. В
обох випадках результатом був розділений дискурс, що узаконювало
можливість істотно додавати до джерельних текстів.
3) Перекладачам варто працювати командами по кілька чоловік. Церква
була зацікавлена в колективній роботі над перекладом, бо в цьому
випадку вона через своїх латиністів могла диктувати стиль
перекладу. Від колективної праці вигравали також і перекладачі-
науковці: по-перше, оскільки здійснювався розподіл мовної
компетенції, а по-друге, колектив був місцем інтелектуальний
дискусій.
4) Усні посередники можуть замовчуватися. Церква мало була
зацікавлена в тому, щоб згадувати роль посередників євреїв та
мосарабів. Проте й перекладачі на латину також не вельми були
заінтересовані у тому, щоб демонструвати свою залежність від
усних посередників. Отож, євреї та мосараби мали забирати
зароблені ними гроші й зникнути з сторінок писаної історії.
5) Переклад розглядався як легітимне завоювання. Для клюнійського
абата переклад з арабської мови міг перетворитися на зброю. Для
 перекладачів переклади і були завоюванням, у сенсі прямого
привласнення. Таким чином, існувало місце для згоди, як і місце для
потенційної незгоди стосовно того, що певні перекладачі розглядали
статус цільової мови та культури як принизливі. Той факт, що це
протиріччя не виходило на поверхню у вигляді конфлікту – як це буде
пізніше – пояснюється, в значній мірі, тим, що існувала загальна згода
щодо принципу буквалізму, яка не допускала жодних великих
суперечок відносно використання в перекладах вишуканої латини.
6) Нехристиянські тексти могли бути авторитетними. Церква могла
оцінити наукові досягнення ісламських країн, принаймні, як такі, що
протистоять ісламу. Перекладачі, із свого боку, визнавали зазвичай ці
тексти і авторитетними, і безпосередньо корисними.
(за Антоні Пімом, )

Переклад в Іспанії за часів Альфонса Х.

З середини ХIII сторіччя кастільською мовою також перекладають з
арабської наукові тексті, що в значній мірі викликано замовленнями на
переклад з боку Альфонса Х (1221-84, правив 1260-84), короля Кастілії, на
призвисько Мудрий. Взагалі при Альфонсі Х перекладацька діяльність в
Толедо знову активізується, бо король замовляє переклади для задуманої ним
“Загальної хроніки” (Cronica General) латиною та кастільською, що стала на
той час офіційною мовою держави. Ці переклади, замовлені Альфонсом,
виконувалися в основному в Толедо і головним чином в царині астрономії не
варть.
Ще в епоху Фернанда III стали перекладати й твори дидактичного жанру
(Сухачев, Григорьев, 1985:107). Їх не слід плутати з більш ранніми
перекладами, замовленними церквою, що ми їх називаємо “перекладами
Толедської школи”, а ці будемо називати “школою перекладу Альфонса Х”.
Твори, переклад яких замовив Альфонс Х, розбиваються на 6 тематичних
груп: правничі, наукові, історіографічні, поетичні, художня проза, трактат
про ігри.
Правничі трактати.
1) El fuero real, дарована Кастілії 1255 р. для доповнення існуючого
права.
2) Setenario – розпочато до 1252, незакінчено, передбачає частини Siete
Partides.
3) Sieta Partides, широкий тогочасний кодекс, розпочатий в Севілії
1257; 1256
4) El especulo 1255

Наукові твори (бл. 23 трактатів)

 а) магія
переклад Liber Picatrix (1256), твору ХІ ст., андалузького трактату про
талісмани.
б) астрономічні (поняття астрономії та астрології в даному контексті не
розділяємо)
Libres del Saber de la astrologia
Збірка з 16 трактатів, зведених між 1276-1279р. в спробі систематизувати
знання про рух зірок та сузір’їв
14 трактатів ?????
б) астрономічний трактат “Лапідарів”
(1256 та 1279)
в) окремі переклади
“Астрономія” ібн аль-Хайтама
“Канони” аль-Баттані (1250 р)
“Кватріпартіто” Птоломея з коментарями Алі ібн Рідвані (1271-75)
Абена Рагеля. “Про заміни астрології”
“Книга Альфонсових Таблиць” 1256-1277 та низка інших.
Історичні твори.
а) Загальна історія – найдавніша відома всесвітня історія тогочасною
мовою, найвизначніший історіографічний твір Середніх віків, початий
близько 1270 р.
б) історія Іспанії – 1 частина (від перших поселенців до приходу арабів у
896 р.) і II частина, продовжена при Санчо IV до часів Фернандо III (1217-
52). Приблизно 100 зошитів.
Художні твори: проза.
. Зміна статусу єврейських перекладачів між ХІІ і ХІІІ віками є
особливо показовою. В ХІІ столітті для перекладачів було важливо мати
зв’язки з церквою. Тих, хто не був навернений у християнство, наймали як
посередників, чиїм завданням було усно перекладати арабські тексти на
місцеву розмовну мову. В ХІІІ ст. єврейські перекладачі зайняли поважніше
місце, відкрито займались своїм ремеслом, не зважаючи навіть на свій стан
очевидної залежності від короля. Це відбивалося в тому, як їх позначали в
прологах до перекладацьких праць: nuestro iudio (наш єврей) або nuestro fίsico
(наш лікар).
Підхід до перекладу, тобто той рівень, до якого він був
конструктивним і творчим, залежав, значною мірою, від положення
перекладача у власній структурі, а також від відносин між владою і
знаннями взагалі. В ХІІ столітті перекладачі діяли в інтересах церкви, яка
дуже активно займалася відродженням спадку грецької та арабської
культур. У ХІІІ столітті служили світським заступникам. Знання, до яких
учені мали доступ завдяки своїй роботі , були віддані в руки їх покровителів,
потім очищені і “опрацьовані” у відповідності до вимог. В ті часи навчання
було засновано на цитатах і коментарях, а творчість складалася з
наслідування давніх зразків. Було прийнято, щоб вчені посилалися на
авторитетів, будь то Св. Августин чи Аристотель (Eco 1985: 499).
Перекладачі адаптували тексти, над якими вони працювали. Це було
не просто справою особистої переваги, а скоріше відображенням
матеріальних та історичних чинників, пов’язаних із писанням латиною або
іспанською розмовною мовою. В ХІІ столітті з’явилися формальні зміни
відповідно до традиційного представлення інформації латиною. До того ж,
певні історичні та географічні посилання, характерні для арабської
традиції, вважалися недоречними і випускалися. В ХІІІ столітті відбулися
зміни, пов’язані з важливим завданням створення та утвердження
термінології. Під заступництвом Альфонса Х перекладачі мали небагато
часу в запасі. З іншого боку, обмеження, які перекладачі відчували на собі в
попередньому столітті були досить різноманітними. Це можна
проілюструвати порівнюючи дві різні версії одного тексту або вивчаючи
критичні аналізи та помітки певних перекладачів щодо роботи “колег”.
Різницю у підходах легко побачити на прикладі двох латинських перекладів
Introductorium majus Аблумасара. Перша версія, зроблена в 1133р. Хуаном
Севільським (Хуаном іспанським, 1110-80), надзвичайно буквальна і містить
солідний вступ (дорівнюється приблизно шістдесятьом сучасним
сторінкам) під назвою “Tractatus primus” (Перший трактат) . В другій
версії, зробленій в 1140 році Германном Далматинським, вступна частина
“Liber primus” (Перша книга), займає приблизно 24 сторінки (Lemay 1962:
24). Нам відомо, що Роберт Честерський, один з найближчих
співпрацівників Германна, застерігав його від відкидання надто великих
уривків з оригінального тексту, що було загальною помилкою перекладачів
того часу, які нічого не знали про арабські традиції історіографії та
риторики. Причиною, якою виправдовували ці пропуски, була
багатослівність арабської письмової мови. Але, як зазначив Роберт
Честерський, перекладача було дуже легко дискредитувати в очах будь-
якого читача щодо посилання на оригінал (Lemay 1962: 21).
Переклад був творчою діяльністю, що спиралась на поданий текст,
але не була ним обмежена. Це було результатом деяких умов, у яких
відбувалась передача знань - копіювання як єдиний спосіб репродукції
рукописів, а також погано визначений принцип інтелектуальної власності. І
навіть більшою мірою, політичний аспект пошуку знань формував спосіб, в
який перекладачі підходили до оригінальних текстів.
Розповсюдження знань проходило трохи різними шляхами в ХІІ і ХІІІ
століттях. В ХІІ столітті, як оточення перекладача, так і методи роботи
сприяли поширенню знань. Наприклад, багатьом перекладачам доводилося
розшукувати вихідний матеріал або оригінальні тексти самим. Деякі
перекладачі залишали свою рідну країну в пошуках відомої роботи Птоломея
з астрономії “Альмагесту”: Джерард Кремонський (1114-87) походив з
Італії, Михайло Скот (1175-1234) - з Шотландії і Аделард Батський (помер
у 1130 р.) був англійцем. Інші, такі як Марк Толедський, після праці та
навчання за кордоном поверталися викладати додому. Перекладачі на
латину робили свій внесок в розповсюдження текстів завдяки своїм
подорожам, особливо коли вони поверталися додому викладати те, чого
навчились. У багатьох випадках роботу виконували двоє вчених, які
працювали спільно. Команда Абрама Бар-Хійї та Плато Тіволійського
представляє собою надзвичайно цікавий приклад цього феномену: як і
багато інших їх сучасників, вони перекладали з арабської мови латиною, а
також перекладали підручник Абрама з геометрії “Liber embadorum” з
івриту на латину за посередництвом іспанської розмовної мови. Такий вид
діяльності скоріше був вираженням особистої зацікавленості і зв’язку, що
існував на той час між перекладом та дослідженням, а ніж результатом
будь-якої систематичної політики щодо розповсюдження знань.
З іншого боку, ми можемо чітко розрізняти переклад і творчість у
працях одного з найбільш знаних латинських учених того часу Аделарда
Батського. Його переклади нагадували грубі версії, робочі документи,
призначені самому перекладачу або спеціалісту і, можливо, студентам; в
той час як його власні роботи були більш відшліфованими і визначеними
(Burnett 1990). Це також можна побачити в роботах інших перекладачів
того періоду, таких як Домінго Гундісалві. Вчені використовували переклад з
арабської на латину скоріше як спосіб обміну інформацією поміж себе, ніж
популяризації знань.
В ХІІІ столітті більше значення надавалося розповсюдженню знань.
Це було пов’язано зі змінами у практиці перекладу та його розподілом на
окремі функції (наприклад, перекладачі першочергового значення чітко
відрізнялися від помічників). У прологах часто вказувалось на цінність
текстів на рідній, а не вивченій мові або omnes entendudos. Поза цими
загальними заявами приховувався важливіший план: переклад кастильською
іспанською. На заході Альфонс Х був одним із перших спонсорів перекладу у
великому масштабі. Він зробив замовлення на збірку текстів, що стала
відомою як “Книга короля”.
Перекладачі з Іспанії були “популяризаторами” на різних рівнях, хоча
ми маємо пам’ятати, що поняття масового читання є сучасним, і в
середньовічному суспільстві не було подібного явища. Переклад ХІІ
століття найбільше відрізнявся від перекладу наступного століття саме
на цьому рівні. Протягом ХІІ століття латина - мова церкви й ученості -
була обрана вихідної мовою. Замість того щоб чітко передавати
інформацію, перекладачі, як виявилось, були зайняті розширенням своїх
знань. Це очевидно із широкого використання таких прийомів:
транслітерація (що призвела до введення у латину багатьох невідомих і
незрозумілих слів), семантичні запозичення (які присвоювали специфічні
наукові значення уже відомим у вихідній мові) та абревіатури (які не
забезпечувалися жодним поясненням). Немає навіть натяку на будь-яку
спробу зробити знання більш доступним.
В наступному сторіччі, з іншого боку, прийняття іспанської розмовної
мови як вихідної, а також наполягання Альфонса на те, щоб тексти були
llanos de entender (легким ля сприйняття), зазначили нове бажання рухатись
поза духовною спільнотою і передавати знання ширшим колам. Увага,
сконцентрована на “термінологічному” дослідженні (говорячи сучасною
мовою) була близько пов’язана з політичними умовами, в яких виконувався
переклад і які потребували утвердження національної приналежності.
Дослідження процесу творення, поширення й популяризації відносно
до роботи перекладачів Толедо підіймає питання про надбання знань через
переклад. Латинських наукових та філософських праць було надто мало.
Покровителі перекладу (більшістю церковники у ХІІ столітті та король в
ХІІІ), а також ті перекладачі, що працювали на них, у ХІІ сторіччі
намагалися включити іноземні знання у рамки латини, а в ХІІІ - створити на
основі цього багажу знань іспанську культуру (Delisle, Woodsworth).

„Моральні приказки” Сема Тоба (1351), равіна за Карріону, – перший

що до нас дійшов твір іспано-єврейської літератури кастильською мовою. Ця
збірка повчальних афоризмів в поетичній формі. Гномічна поезія потім
отримала широке розповсюдження в творчості поетів XV ст. маркіза
Санпльяни та Гомера Манріне, та в творчості визначного поета XX ст.
Антоніо Мачало.
Визначним перекладачем та письменником другої половини XIV ст.
був Перо Лопес де Айала (1334-1407), один із найзнатніших кастильських
вельмож, дипломат, вчений, воїн, державний діяч, що познайомив своїх
співвітчизників з одним із творів італійського гуманізму – частиною трактату
Боккаччо „Про нещастя знаменитих людей”. Крім того він ввів до
італійського читацького вжитку нові переклади творів Боеція („Розрада
філософією”), „Моралі” Григорія Великого, трактат Ісидора Севільського.
Він вперше переклав I, II та IV „Декади” Тіта Лівія, що не могло не
проявитися у його власних „Хроніках”. „Поема про придворне життя” –
сатира на іспанське суспільство, була написана від впливом Боккаччо.
Переклад в Німеччині
Історія перекладу – наука всесвітня, можна сказати, космополітична. І не
може вона в силу своєї специфіки обмежуватися вивченням окремих ареалів,
це їй строго протипоказане. Однак, говорячи про переклад у Німеччині,
варто завжди враховувати те, що саме для цієї країни переклад був як
способом формування літературної мови як такої, так і, внаслідок цього,
могутнім засобом формування єдиної нації. Часто цитоване «Німеччина – це
країна перекладачів» вірно як у кількісному так і в якісному відношенні. По-
перше, тут більше, ніж у будь-якій іншій країні, видавалося публікацій як з
питань теорії перекладу, так і робилося самих перекладів. По-друге, у
Німеччині перекладодознавчі дискусії завжди велися в самому тісному
зв'язку з проблемами літературознавства, теорії й історії мови. У той час як,
наприклад, у Франції переважала тоді і зберігається донині концепція
орієнтованого на мову адресата вільного перекладу, що ігнорувала ці
моменти, німецька традиція як фундамент перекладознавства визначає
принцип, відповідно до якого ані теорія перекладу, ні самі переклади не
можуть бути відірвані від історичних умов, за яких вони створювалися. Ніде
переклади так безапеляційно не розглядалися і не визнавалися за невід'ємну
частину національної літератури.

Початок німецького перекладу

В європейському контексті термін „deutch” (німецький) є незвичним, бо
він не походить від давньої назви країни чи племені. З самого початку він
позначав загальну народну мову й навіть сьогодні мовно-культурні конотації
слова „deutch” ширше за те, що стоїть за сучасними політичними чи
географічними реаліями. У VIII ст. „theudisk” чи латинізоване „theodiscus”
відносилось до діалектів, якими розмовляли герианські племена в межах
імперії Карла Великого: алеманського, франконського, саксонського,
тюрінзького та баварського. Політичні межі – як зовнішні, так і внутрішні –
німецькомовних країн майже ніколи не співпадали з мовними межами: навіть
сьогодні на тому ж самому діалекті говорять по обидва боки німецько-
голландського кордону, так само як однаковим діалектом спілкуються як в
Люксембурзі, так і в Ейфелі, у французькій Лотарингії та в Південному
Рейнленді, у французькому Ельзасі, та по той бік Рейну, в Північній
Щвейцарії та в Південному Бадені, в австрійському Тиролі, Зальцбурзі, у
верхній Австрії та в Баварії. В той час як верхньонімецька мова є
літературною мовою, якою користуються австрійці, німці та німецькомовні
швейцарці, то німецька література парадоксальним чином відбиває як їх
загальний культурний спадок, так і культурний плюралізм.
Період старої верхньонімецької мови
Процес перетворення германських діалектів, вкорінених в усній
дохристиянській традиції, на німецьку літературну мову розпочинається у
VIII ст. Хоча й існували численні автохтонні тексти, основна кількість творів
старою верхньонімецькою були перекладені з латини.
Староверхньонімецький період ( VIII – XI ст.)

Процес перетворення германських діалектів, вкорінених в усній

дохристиянській традиції, в німецьку літературну мову розпочинається у VIII
ст. Хоча й існували численні автохтонні тексти, основна кількість творів
строверхньонімецькою була перекладами з латини. З дескриптивної точки
зору можна виділити чотири основні типи текстів:
а) підрядні переклади, які практично незрозумілі без латинського
джерельного тексту;
 б) тексти, які нагадують підрядні переклади на зразок “Євангелічної
гармонії” Таціана;
в) “вільні” чи відносно “вільні” переклади на кшталт
староверхньонімецького “Ісидора” та творів Ноткера;
г) адаптації та парафрази, такі як “Христос та самаритяни” та псалм 138
(перекладені у Фрейдінгу).
Намагаючись оцінити досягнення середньовічних перекладачів, слід
пам'ятати про історичні обставини та типологічні й функціональні
обмеження, за яких вони працювали. Прокласти місток між мовою та
культурою, які відділяли середньовічних перекладачів від античних – то
вимагала велетенських творчих зусиль. Отже, було б невірно зрозумілим
анахронізмом, якщо б ми намагались оцінити ці староверхньонімецькі
переклади згідно наших сучасних норм і стандартів.
Спершу німецька мова, яка не мала на той час літературної традиції,
служили переважно дидактичним цілям: глосарії, послівні переклади та
підрядні переклади, такі як статут ордена бенедиктинців, викладений
староверхньонімецькою, що використовувався в монастирях для навчання
латинській мові. Проте були й значні виключення з цього орієнтованого
виключно на джерельний текст дидактичного підходу. Розміщені на різних
точках типологічного спектру та виконуючі цілком відмінні функції,
переклади на зразок “Ісидора” ( біля 800 р.) або переклад “Liber
Mangeliarum” Отфріда фон Вейссенбурга (біля 863-71 рр.) чи пізніше
парафрастичний переклад Віллірама фон Ебесберга “Пісні над піснями” (біля
1060 р.) чудово відповіли на виклик, поставлений латинською мовою,
християнською доктриною та класичною культурою.
Ноткер III («Губатий»/Labeo чи Ноткер Німецький/Teutonicus, біля
950 – 1022 р.) є унікальною фігурою в староверхньонімецький період як з
точки зору тієї різноманітності текстів, які він переклав, так і самого способу
їх перекладу

З 6 сторіччя на території великої імперії франків у мові племен, що її

населяли, стало поширюватися явище, що багато в чому визначило хід
наступного розвитку західноєвропейських мов, і, зокрема, німецької. Воно
ввійшло в історію як верхньонімецьке переміщення голосних, що
поширилося з убутною силою з півдня на північ і охопило в кінцевому
підсумку всю територію по лінії Аахен – Дюссельдорф – Магдебург. На
південь від цієї лінії надалі стали говорити на верхньонімецкій мові, на північ
від неї – на нижньонімецькій. Різний ступінь поширеності і дієвості цього
мовного феномена в різних регіонах майбутньої Німеччини пояснює
наявність великої кількості діалектів у німецькій мові від Рейну до Ельби, а
також те, що в ранньому Середньовіччі єдиної німецької мови не існувало
зовсім. Її заміняли говори і діалекти. Староверхньонімецький мовний період
продовжувався з 8 по 11 століття. Саме в цей період відбулося остаточне
розмежування староверхньонімецкої і старофранцузької мов на території
Священної Римської імперії німецької нації. Найстарша писемна памятник
цьому – знамениті Страсбурзькі клятви (842 р.), що були проголошені
спадкоємцями Карла Великого -Карлом Лисим і Людовіком Німецьким, які
об'єдналися в боротьбі зі своїм старшим братом Лотаром. І хоча, за
незначним виключенням, німецька мова до початку 11 століття ще не
знайшла своєї письмової форми, тому що у всіх сферах громадського життя –
історіографії, літературі, науці взагалі використовувалася латина, однак вона
все більше пробивала собі шлях у сфері усного спілкування. Стан розвитку
німецької мови до початку 11 століття відомий нащадкам саме завдяки
титанічній діяльності ченця Ноткера, настоятеля монастирської школи в
Санкт-Галлені, одного з найосвіченіших та найвидатніших просвітителів
епохи раннього Середньовіччя. Ноткер увійшов в історію як історик і
перекладач. Крім християнської теологічної літератури він звертається до
перекладу філософських та поетичних текстів, таких як “Розрада від
Філософії” Боєція та “Буколіки” Вергілія. Спираючись на мовні та
філософські зусилля попередніх поколінь перекладачів та німецьких авторів,
він ефективно передав найскладніші думки та найтонші поняття з латини на
оновлену і більш зрозумілу більшості німецьку мову. Можна стверджувати,
що Ноткеру також належить величезна заслуга в описі формування сучасної
йому німецької мови, зокрема її системи наголосу, граматики, правопису.
Для своїх учнів він перекладав так званою «змішаною» прозою, комбінуючи
латину і німецьку, що відповідало дидактичній традиції того періоду. З
Ноткера ведуть свій початок письмова німецька мова і перші німецькі
переклади класичних авторів. Людина, що вважала своєю головною задачею
аж ніяк не опис німецької мови, а поширення в широких масах мови
латинської, ніби за іронією долі, ще за життя була названа Ноткером
Німецьким (Notker Teutonicus, Notker „der Deutsche“).
Лист Ноткера до єпископа Гуго фон Зіттена є цікавим документом, з
огляду на той факт, що дозволяє нам побачити не лише турботи та
побоювання супутні процесу перекладу (особливо текстів сакральних, таких
як Псалтир) місцевим діалектом, народною мовою, які можна було побачити
іще в Ельфрика за кілька десятиліть до того, так само як і застосування цих
перекладів місцевими говірками для потреб навчання, але також й політичні
та фінансові реалії роботи перекладача того часу (Robinson, 2002: 40). Лист
цей в першу чергу звичайно є рекламою перекладів Ноткера, спробою
„продати” їх єпископу з тим, щоб відшкодувати вартість власних зусиль та
матеріалів, працю писарів та коштовного пергаменту.

Ноткер ІІІ Губастий або Німецький (сер. Х ст. – 1022)

Лист до єпископа Гуго фон Зіттена (1015 рік)
Існують християнські книги, а саме їх переважно читають в школах,
які не можливо , мабуть, повністю зрозуміти без вступного слова. Оскільки
я хотів, щоб мої учні мали вступ до цих текстів, то й вирішив вчинити так,
як майже ніхто не чинив раніше: я взявся перекласти їх з латини на нашу
мову, й пояснити силлогічні, стилістичні та риторичні приписи згідно вчень
Аристотеля, Цицерона та інших авторів.
 Внаслідок того, що перед цим я переклав дві книги Боеція: „Розраду
від філософії” та значну частину „Про Трійцю”, то мене попрохали
перекласти певні віршовані тексти тією ж самою мовою: „Дистихи”
Катона, „Буколіки” Вергілія та „Дівчину з Андроса” Теренція. Незабаром
по тому мені запропонували спробувати перекласти прозові та філософські
твори, і я здійснив переклад „Весілля Меркурія та Філології” [ Капелли ],
„Категорії” Аристотеля, Peri hermeneias та „Принципи арифметики”.
Після цього, звернувшись до богословських предметів, я завершив весь
Псалтир, переклавши його й розтлумачивши, спираючись на Августина.
Також почав я роботу над Книгою Іова, хоча навряд чи закінчив тлумачити
її більше, ніж на третину. Проте я не лише здійснив ці переклади, але й
також написав нову риторику, новий computus* та ряд інших праць
латинською мовою.
Не відаю, чи щось з них варте на вашу увагу. Проте, якщо Ви бажаєте
побачити їх, а їхнє створення коштує дорого, то пришліть кілька шкур
пергаменту та кошти на переписувачів, й Ви отримаєте їхні копії. Коли їх
Вам доставлять, уявіть, що я поруч з Вами. Я знаю, що спершу Ви до них
відчуєте відразу, як до чогось незвичного, проте, як би там не було, а
поступово вони почнуть все владніше приваблювати Вас до себе й Ви
зможете їх читати та витлумачувати. Речі, зрозумілі лише частково та й
то не без зусиль, нерідною мовою, відразу можна збагнути та легко
засвоїти, коли вони твоєю рідною говіркою.

computus* - середньовічний набір таблиць, який використовувався для

розрахунку астрономічних подій, тобто календар свят; фактично календар

Середньоверхньонімецький період (XI – XIV ст.)

Важко уявити собі еволюцію середньовічної німецької мови в мову
літературну без взаємодії з латиною. Співіснуючи паралельно з останньою,
німецька мова в цей час відкриває для себе нові, більш спеціалізовані галузі
вжитку. Те, що в цей період зростає чисельність перекладів та
урізноманітнюються типи текстів, що перекладаються, відбиває зростання
потреб в спілкуванні на різних рівнях, при цьому не лише в побутовій сфері,
а й в богослов’ї, філософії, праві, освітянській справі. Ця потреба, в свою
чергу, призводить до подальших розвитку та диференціації німецької мови,
її лексики та синтаксису. Після 400 років розвитку під значним впливом
латини, і, в першу чергу, латинської граматики, німецька мова, врешті решт,
досягає стадії, коли вона вже в змозі справитися із змістовними та
формальними складнощами, що їх ставлять латинські тексти. Наприклад, бл.
1210 року, Альбрехт фон Гальберштадт не лише перекладає німецькою
мовою “Метаморфози” Овідія, але й пристосовує (транспонує) їх до
сучасного йому ідеалізованого світу придворної (куртуазної) шляхетської
галантності. Переклад середньоверхньо-німецькою мовою творів Томи
Аквінського та Майстера Екгарта наочно демонструють, що німецька мова
того періоду вже здатна висловлювати тонкощі філософського та
теологічного дискурсу. На XIV – XIV ст. німецька мова перетворюється на
комунікативну систему, яка здатна вживатися в усіх галузях діяльності
людини та її інтересів. В цьому процесі переклади та споріднені з ними
різновиди міжмовного та міжкультурного переносу переважно латинських
та французьких джерельних текстів, зразків та матеріалів відіграли
надзвичайно важливу роль. Що стосується створення текстів та їхнього
сприйняття, то слід вказати, що латино-німецька двомовність не була таким
вже рідким явищем. Клірики або освічені світські писали або латиною, або
німецькою, чи взагалі обома мовами. Так, Мейстер Екгарт та Генріх Сеусе
користувалися обома мовами, в залежності від адресата звернення, а самий
популярний проповідник XV ст. Гейлер фон Кайзерсберг конспекти власних
німецьких проповідей писав латиною. По мірі того, як німецька мова
поступово звільнялася від впливу латинської традиції, переклади, паралельні
тексти, компіляції, адаптивні переклади, перекази, особливо спеціальної
літератури, забезпечують продовження контактів між обома культурами. З
часом, в XV ст., оригінальні німецькі тексти з специфічних галузей знань
починають перекладатися іншими європейськими мовами, в тому числі
латиною.
Французький вплив на середньоверхньонімецьку мову розпочинає
відчуватися в XI ст., й зростає у XII – XIII ст., продовжується в XIV й дещо
послаблюється в XV ст. В першу чергу це стосується лексичних запозичень,
творення фразеологічних одиниць тощо. В той час, як в XII – XIII ст.
лицарський епос та лірична поезія середньоверхньонімецькою мовою
надихаються французькими зразками, ця літературна течія все ж не
перериває латинську традицію. Радше вона розвивається паралельно з
основним потоком релігійної та профанної літератури середньовічною
латиною та середньоверхньонімецькою мовою. Незважаючи на очевидний
вплив французької літератури на літературу, яка існує
середньоверхньонімецькою мовою, безпосередні запозичення відносно рідкі.
Часто точний статус німецьких текстів поруч з гаданими французькими
джерелами важко встановити з певністю. Наприклад, вчені точно не знають,
чи відхилення ”Ерека” (“Erec”) Гартмана фон Ауе від “Ерека та Еніди”
(“Erek et Enide”) Кретьєна де Труа пояснюються поетичною вільністю
Гартмана, чи тим, що він користувався невідомим французьким джерельним
текстом, чи навіть посередництвом голландського перекладу. Німецькі
поети, користуючись французькими джерелами, по відношенню до них
допускали досить-таки значну вільність, адаптуючи, скорочуючи,
поширюючи або прикрашаючи свій матеріал. Іноді вони до нього додавали
коментарі. Однак, мабуть, було б не вірно судити про взаємини між
текстами середньоверхньонімецькою мовою та їхніми гаданими джерелами з
французької мови згідно сучасних стандартів, які орієнтуються на
джерельний текст.

Переклад в Чехіі в Середні віки

 Найдавніші письмові пам’ятки міжмовних контактів на території
сучасної Чехії - це переклади з грецької мови старослов’янською, котрі
датуються другою половиною ІХ ст. Збереглися вони переважно у
фрагментах і свідчать про певний вплив в цих краях візантійської культури,
хоча вплив цей, здається, не був тривалим.
Десь близько ХІ ст. засобом існування та обміну культури, а отже й
основною мовою перекладів, стає латина. В цей час перекладалися
переважно духовні та літургічні тексти, також було здійснено й низку
перекладів, що стосувались церковного права.
Для рубежу ХІІІ-ХІV ст. типовими є вільні переробки чеською мовою
латинських житійних та апокрифічних матеріалів, таких, наприклад, як
апокрифічне “Життя Іуди”. На тогочасну чеську агіографію мала також
істотний вплив збірка житій святих, відома під назвою Legenda aurea
(“Золота легенда”). Цим же таки періодом датується чеська версія
“Alexandreis” (“Александрії”), поеми в 10 книгах гекзаметром, створеної
біля 1180 р. Автором її звичайно вважають Готьє де Лілля. Чеська версія
базувалася на латинському перекладі французького тексту, а можливо
також і на німецькій версії, створеній в Богемії.
Вже в ХІІІ ст. , коли серед чеської знаті поширюється інтерес до
німецької культури, починаються переклади німецького рицарського епосу.
Це був серйозний епос, в якому рицарі змальовувалися як люди шляхетних
прагнень. Проте в 2 пол. ХІV ст. замість серйозних сказань про лицарів,
перекладають більше за все німецьку розважальну літературу, переважно на
сердньовічні кельтські або німецькі теми з мотивами кохання. З 1360 р.
також з’являються прозові переклади різних жанрів: духовних, епічних
текстів, причому німецька мова залишалася, як і досі, переважною
джерельною мовою.
То були біблійні та апокрифічні оповіді, з есхатологічними темами, так
звані “пекельні романи” про боротьбу між Дияволом та Богом. Trojanska
kronica (“Троянська хроніка”), переклад чеською мовою латинської
«Historia Trojana» Гвідо де Коломни, стала першою друкованою книгою
чеською мовою (бл. 1470). Найбільш значним перекладачем чеською в 2
пол. ХІV ст. був Томаш Штітний з Штітнего (бл. 1333-1409), котрий
перекладав з латини релігійно-філософську літературу.

Переклад в Угорщині.
Переселення угорських племен розпочалося в Волзько-Камському районі
близько 6 ст. н. е. і продовжувалось до завоювання басейну в Карпатських
горах, де угорці поселилися у 896 році. Походження деяких слів, що були
засвоєні угорською (мадярською) мовою, є свідченням про ті народи, з якими
угорці зустрічалися й частково поглинули під час своєї міграції. Наприклад,
sajt (cup) – волго-тюрського походження (булгарського), asc¥ony (жінка) –
іранського на Північному Кавказі, barát (чернець) – руського. Угорці
називають свою мову Magyar (мадярською мовою). Це найзначніша мова
угорської гілки угро-фінської мовної сім'ї, якою розмовляють жителі
Угорщини, а також меншини в сусідніх краях, переважно в Румунії,
Словаччині, Чеській республіці, країнах колишньої Югославії та на
Закарпатті в Україні.

Середні віки.
Св. Іштван 1 – перший угорський король (997-1038). Щоб спасти свій край
від залежності (на заході – від німців, на сході – від Візантії), він звертається
до Церкви, як до свого союзника й на Різдво 1000 року коронується короною,
присланою папою Сильвестром ІІ. На відзнаку тієї ролі, яку зіграв у
становленні християнської віри в Паннонії св. Іштван, 1083 року католицька
церква його канонізувала. Офіційною мовою Угорщини після прийняття
християнства стає латина, мова спілкування Християнської спільноти
римського обряду. Закони, написи, накази та інші документи, хроніки тощо
писалися латиною, і ніяких перекладів угорською чи мовою етнічних
меншин не здійснювалося.
Проте найдавніші відомі тексти угорською мовою – літературні
переклади. Погребальна промова (бл. 1195 року) знайдена з її латинським
джерелом і вільним перекладом ритмічною прозою, виконаним невідомим
кліриком. Переклад латинської поеми Джефруа де Бретейля (бл. 1280 р)
здійснений бл. 1300 року, очевидно було виконано в Італії невідомим
угорським ченцем-домініканцем. Взагалі, більшість художніх текстів з 11 по
16 сторіччя є перекладами з латини, наприклад „Легенда про Франциска
Ассізького” (бл. 1370).
Також знайдено різні фрагменти документів, заповітів, дарунків, довідок,
тощо, котрі були перекладені з латини чи грецької мови невідомими
перекладачами. Так з грецької мови було здійснено переклад життєпису
Олександра Македонського, створеного в 3 ст. автором, названим Псевдо-
Каллісфеном (бо на нього мав вплив Каллісфен, бл. 370-327 до н.е.). В деяких
народних баладах помітно французький вплив. В пізньому середньовіччі
широкої популярності в Угорщині набув переклад „Золотих легенд” Якова
Ворагінського.

Переклад Біблії
Вже на початку 12 ст. під час церковної служби починають читати Біблію
угорською мовою. А фрагменти гуситської (названої так на честь чеського
релігійного реформатора та мученика Яна Гуса) Біблії було перекладено
після 1430 р. двома священиками, котрі навчалися в Празі, де Ян Гус
викладав в університеті та проповідував.
Переклади голандською мовою.
Голандською мовою розмовляють в Нідерландах та у Фландрії, котра
займає північну половину федеральної держави Бельгія. За часів
Середньовіччя цей регіон політично розділений, причому частина територій
належала Франції, а інша входила до складу Священної Римської Імперії. В
ХV-XVI ст. різні герцогства та графства на землях війшли да складу
Бургундії, а потім підпали пів владу Габсбургів. 80-літня війна (1568-1648),
котра почалася повстанням проти іспанського короля з династії Габсбургів
Філіпа ІІ, призвела до поділу країни на дві частини: північна, де преважали
протестанти, отримала незалежність - Голандська (за назвою набільшої
провінції) республіка, а південна, де домінували католіки, залишилась під
владою спершу іспанської, а потім австрійської корони. Після Французької
революції 1789 року обидві половини були включені до складу Франції, а
після поразки Наполеона в 1815 році вони утворили Королівство
Нідерланди, від якого 1830 року відпала Бельгія. Бельгія, де спершу
домінувала франкомовна буржуазія, зараз є країною поділеною мовно і
децентралізованою політично: у Фландрії вживається голандська мова, а у
Валлонії – французька. В Нідердандах в північній провінції Фрісляндія
поруч із голандською вживається і фрізька мова.
Середні Віки
Про переклад місцевою голандською мовою за часів раннього
Середньовіччя майже нічого не відамо, оскільки письмовою була латина.
Проте, деяки фрагментарні пам’ятки, що збереглися від тих часів до наших
днів майже не залишають сумніву, що письмова традиція голандською
мовою почалася з перекладів. Перші слова, записані староголандською, це
глоси між рядками латинських рукописів VIII-IХст. Найдавніший текст
староголандською, відомою як старонижньофранионська – це псалми Хст.
(Вахтендонкські), підрядник до Вульгати.
Постійна письмова традиція голандською мовою сягає кінця ХIст., а
найбільшим текстом староголандською є “Віллерам” (бл. 1100р.), переклад
з староверхньонімецькою коментаря до “Пісні пісень” ченця –
бенедиктинця Віллєрама з Еберсбергу в Баварії. І хоча на той момент ці
говірки були близькими одна до одної, голандський переписувач з
монастира в Егмонді в Голандії систематично адаптує джерельний текст до
власної вимови та словника.
Переклад в Італії в Середні віки.
Оскільки італійська мова розвинулася безпосередньо з латини, їй
довелося на протязі багатьох століть виборювати статус самостійної мови.
Процес її становлення, що проходив паралельно з іншими європейськими
мовами, охопив кілька століть. Географічні особливості та політична
роздрібненість країни спричинилися до формування численних
регіональних діалектів, які, хоч і виросли з одного кореня, з так званої
«вульгарної латини», проте мали значні фонетичні та лексичні
особливості. І лише в ХVI ст., нарешті, виникла власне італійська мова, що
чітко ототожнювалася та була визнана як офіційний стандарт.
Найдавніші письмові пам’ятки італійською мовою (волгаре) є по суті
перекладами з латини зразка клятви свідка, яка вимагалась
лангобардськими бюрократами для записів маєтності: суддя в Капуї, на
півдні Італії, в році 960 від РХ, записав формулу клятви не стандартними
словами латини, а іншими, заради свідків, що вже, мабуть, не розуміли
власне латинську мову (Таривердиева, 1987). Такого роду переклади
продовжували здійснюватися протягом тривалого часу, аж доки
адміністративна практика повністю не перейшла до середнього класу,
який був на підйомі. Повсякденна юридична діяльність, поза всяким
сумнівом, вимагала широкого використання усного перекладу та
тлумачення для передачі населенню складного змісту законів, писаних
первинно тими численними мовами, що ними користувалися армії
завойовників та іноземні правителі. Перший систематичний перехід на
письмові переклади живою народною мовою по суті спостерігається в
середині ХIII ст. в Правничих школах в Болоньї та Флоренції, де
відчувалося, що застосування класичної риторики в контексті народної
мови вимагає тісного наслідування стилю латинських зразків (Maggini,
1952). Таким чином, серед найдавніших зразків текстів, що були
перекладені з класичної латини регіональними діалектами з очевидним
наміром підняти якість народної говірки через свого роду віддзеркалення,
цілком слушно опинилися праці Цицерона. Ця практика набула
популярності й породила численні переклади риторичних та філософських
текстів (Duranti, 1998: 475).
Водночас, аналогічні процеси здійснювалися й на більш низинному
рівні з перекладами з французької на північно-італійські діалекти
розважальної літератури, такої як легенди артурівського циклу, а також
деяких дидактичних джерел. І якщо в першому випадку (з риторичними та
філософськими текстами) імена перекладачів часто записувалися, бо цими
перекладачами були відомі вчителі права та риторики (Брунетто Латині,
Бартоломео да Сан-Конкордіо, Боно Джьямбоні, Лотаріо Діаконо), то
перекладачі більш популярних жанрів літератури залишалися невідомими.
Тут увага зосереджувалася на творі, а перекладачі залишилися в тіні – й
така ситуація продовжувалася аж по ХVI ст. включно.
Відзначимо також, що високоосвічені перекладачі, котрі працювали
в університетах, добре усвідомлювали теоретичні проблеми, пов’язані з
перекладом. З їх числа варто виділити Бартоломео да Сан-Конкордіо
(1262-1347), відомого вченого та етика, родом з Пізи, який є автором низки
трактатів з метафізики, етики, логіки, граматики та просодії. Проте лише
два з цих його творів написані не латиною, а живою народною говіркою, і
обидва – переклади: з Саллюстія та з Documenta Antiquorum, укладеної ним
же антології етичних максим, приписів та застережень, прикладів
зразкового доброчинного життя. Саме останній переклад, під назвою
Ammaestramenti degli Antichi (“Вчення древніх”), і містить трактат з
перекладу, в 4 розділі ІХ частини якого да Сан-Конкордіо зібрав
висловлювання про переклад, які підкріплюють і його власні погляди на
цей предмет (Duranti, 1998: 483 – 84). У цьому своєму трактаті Бартоломео
 да Сан-Конкордіо також наводить перелік 12 важливих прикладів з
класичних релігійних авторів, щоб підкріпити своє твердження, що “коли
слухаємо чи читаємо, ми повинні більше звертати увагу на зміст, аніж на
слова” (Lapucci 1983: 14-15).
Така традиція мала продовження протягом ХIV та ХV ст. і сприяла
розширенню спектра класичних творів, котрі перекладались. (Крім
перекладу філософських, історичних, правничих праць та трактатів з
риторики, в цей період наголос робився ще й на релігійному перекладі).
Проте якість перекладів постійно погіршувалася, бо пізніші перекладачі
часто запозичували фрагменти з більш ранніх передач і, таким чином,
порушували стилістичну єдність творів. Помітним виключенням є низка
перекладів Біблії центрально-італійською говіркою, виконана анонімними
ченцями, в числі котрих був Фра Доменіко Кавалька (1270-1342). Якість
цього перекладу ХIV ст. була настільки високою, що коли 1471 року
Нікколо Малермі редагував першу друковану італійську Біблію, він зібрав
саме ці тексти й посилався на них, хоча перекладам вже тоді було понад
сто років (Duranti, 1998: 475).
Бл. 1190 провансальський трубадур Рембаут де Вакейрас пише поему,
в якій генуезька дама на мольби провансальського залицяльника відповідає
місцевою говіркою. Це може вважатися першим вживанням італійського
діалекту в поезії. А у встановленні поетичної традиції в кількох регіонах
Італії переклад зіграв вирішальну роль: серед найперших відомих
італійських поетів (точніше сказати, сицилійських) – Джакопо да Лентіні
(1 пол. ХIIIст.), а один з його перших творів “Madonna dir vi voglio” – це
переклад з Фольке де Марселла. Саме цей переклад заклав підвалини
традиції, котра існувала понад століття (Duranti, 1998: 475).
Данте Аліг’єрі (1265-1321), підтримуючи середньовічну точку зору,
заявляє про неможливість поетичного перекладу. У його “Бенкеті” (1304-
1308) міститься перше італійське посилання на теорію перекладу.

ДАНТЕ. БЕНКЕТ, І, VII

Коли вже заведено, що коментар латиною був би слугою нетямущим,
то скажу я, чому він був би також і непокірним. Покірний той, хто має
добру рису, яка зветься слухняністю. Справжня слухняність повинна мати
три якості, без яких існувати не може; вона має бути люб’язною, а не
гіркою, такою, що повністю підкорюється наказам, не свавільним, а
несилуваним, невибагливою, а не безмірною. Неможливо припустити, щоб
латинський коментар володів цими трьома якостями, а тому він і не міг
бути покірним. І як вже було сказано, неможливість латинського
коментарю виявляють наступні міркування. Все, що породжене
спотвореним перебігом явищ, прикре, й отже, гірке й неприємне, як-от:
спати вдень, пильнувати вночі, задкувати, а не ходити вперед. Коли
підлеглий наказує командирові, то це вияв перекрученого стану речей – адже
правильний стан вимагає, щоб начальник наказував підлеглому, й тому
подібне порушення того, що має бути, гірке, а не солодке. А так як гіркому
наказу не можна підкорятися, як бажаному та приємному, то й
неможливо, щоб старший залюбки підкорявся в тих випадках, коли накази
віддає підлеглий. Отже, якщо латинська мова панує над народною, то
неможливо, щоб латина підкорялася залюбки.
Звідси випливає, що слухняність іноді цілком відповідає розпорядженню й
жодним чином не є свавільною, коли той, хто підкоряється, нічого не
робить з власного почину, - ані повністю, ані частково. І тому, якби мені
було наказано носити два плащі, а я один з них носив би без всякого наказу,
то стверджую, що в такому випадку моя покірність відповідала б наказу не
повністю, а частково. Й саме такою була б покірність латинського
коментарю, й отже вона не була б повною покірністю. А що вона була б
саме такою, видно з наступного: латинська витлумачила б й без наказу
свого пана смисл у багатьох частинах, та до того ж пояснила б його, в чому
можна впевнитися, якщо уважно дослідити твори, що їх було написано
латиною, а цього народна мова не робить ніколи.
Далі, покірність помірна, а не безмірна, коли вона притримується меж
наказу й не порушує їх, подібно тому, як природа в одиничних своїх проявах
покірна природі в цілому, коли вона наділяє людину тридцятьма двома
зубами, й не більше та менше того та коли вона наділяє руку його п’ятьма
пальцями й не більше того і не менше; так само й людина кориться
правосуду, (коли виконує те, що правий суд наказує тому, хто згрішив), а не
більше й не менше. Латина ж цього не зробила б, проте згрішила б не лише
нестачею й не лише надлишком, а й тим та іншим; таким чином її
покірність була б не помірною, а безмірною; отже латина не була б
слухняною. Легко довести, що латина не була б виконавицею наказів свого
господаря, а перевищила б його вимоги. Ці канцони, тобто ці господарі,
котрим коментар як слуга й призначений, наказують йому та хочуть бути
розтлумаченими всім тим людям, до який може дійти їхній зміст, щоб
ясною стала їхня мова; й ніхто не сумнівається, що якби вони наказували
людським голосом, то саме таким і був би їхній наказ. Латинський же
коментар тлумачив би їх лише для вчених, бо інші його б не зрозуміли. А так
як людей невчених набагато більше, ніж вчених, котрі бажають зрозуміти
канцони, то латинський коментар не виконав би наказу в тій мірі ,в якій
здатна його виконати мова народна, яка зрозуміла як вченим, так і
невченим. До того ж латинський коментар тлумачив би канцони людям
чужої мови, як-то: німцям, англійцям та іншим, й цим би перевищив наказ
канцон, так як – я кажу в широкому сенсі – зміст їх, всупереч їхньої волі,
тлумачився б там, куди вони не змогли б проникнути, незважаючи на їхню
красу. І тому нехай кожен знає, що жоден твір, мусикійськи поєднаний
та підпорядкований законам ритму, не може бути перекладений з своєї
мови іншою без порушення всієї її розкоші та гармонії. В цьому й полягає
причина, чому Гомер не перекладався з грецької латинською так само як
інші твори, що дійшли до нас від греків. Й саме в цьому причина того, чому
вірші Псалтиря позбавлені насолоди музики та гармонії; бо їх перекладено
було з єврейської мови грецькою, а з грецької латинською, й вже в першому
перекладі вся солодкість гармонії пропала. Такий висновок, що його було
обіцяно на початку розділу, який безпосередньо передував нинішньому.
Незважаючи на категоричність тону цієї заяви, сам Данте часто брався за
начебто неможливе завдання перекладу латинських та провансальських
поетів флорентійською говіркою, щоб включити їх до своїх творів. Пізніше
аналогічної практики притримувалися й Боккаччо та Петрарка.
Література:
88.Таривердиева М. А. Итальянский язык // Введение в романскую
филологию / Т. Б. Алисова, Т. А. Репина, М. А. Таривердиева – М. :
Высшая школа, 1987. – С. 132 – 134.
89.Duranti, R. Italian tradition / R. Duranti // Routledge Encyclopedia of
Translation Studies / Baker M. (ed.) – Routledge: London and New York,
1998. – P. 474 – 484.
90.Lapucci, C. Dal volgarizzomento alla traduzione / C. Lapucci – Florence:
Valmartina, 1983.
91.Maggini, F. I primi volgarizzomenti dei classici latini / F. Maggini –
Florence: Le Monnier, 1952.

Переклад епохи Відродження

В країнах Західної Європи велетенський прогрес культури в епоху, яку

давно іменують Відродженням (по-французьки – Ренесанс), припадає на
останні століття середньовічного феодалізму, а її розквіт спостерігався в XV-
XVI століття. Слово “Відродження” (rinascita) означає оновлення тих значних
досягнень культури греко-римської античності, які були втрачені в епоху
середньовіччя. Престиж епохи також пов’язаний із терміном гуманізм, при
чому італійські гуманісти слово humanitas (людяність) запозичили у
Цицерона, який свого часу (І ст. до н.е.) намагався підкреслити, що поняття
людяність як найважливіший результат культури, вироблений в
давньогрецьких полісах, прижився і на римському грунті. Тобто, вже в
розумінні Цицерона гуманізм означає свого роду відродження людини.
(Соколов).
Хронологічно рамки західноєвропейського Відродження для різних
країн не співпадають. Проте з самого початку XIV ст. в ряді
західноєвропейських літератур намічаються предренесансні чи ренесансні
процеси: ріст національної самосвідомості, розквіт міської культури, її
збагачення, підсилення антифеодальної направленості. поява нових жанрів,
підвищення зацікавленості до національного минулого та античності, хоча в
більшості країн, за винятком Італії, ще не спостерігається галузі культури. На
XVI ст. культурний розвиток більшості країн Західно Європи поступово
вирівнюється. А заключний етап знову протікає в різних країнах по-різному,
і межі, що відділяють Ренесанс від наступної епохи, у окремих країн не
співпадають. Так в Італії та Франції на кінець XVI ст. ренесансний процес в
цілому вичерпався, а в Англії та Іспанії найвищі досягнення Відродження
припадають на початок XVII ст. Географічні межі європейського
Відродження також розширюються: в сферу Відродження поступово входять
все нові країни і літератури, в тому числі і слов’янські (Далмація, Чехія,
Польща).
Винайдення книгодрукування Йоганном Гуттенбергом (1399 – 1468) в
середині XV ст. зробило світ знань доступним, стабільним, достовірним,
таким, що надійно зберегається. Друкована книга зробила можливим швидке
закріплення та масове поширення наукових досліджень, інформації,
отриманої в результаті винекнення нових виробництв та ремесел,
географічних відкриттів. Книга, текст перестали бути унікальними. Разом з
унікальністю зникла можливість підробки. Книгодрукування сприяло тому,
що освіта втратила релігійний характер і стала світською, сприяло
становленню та розвитку літератур національними мовами, уніфікації
орфографії та графічних форм письма. Друкована книжка стала засобом
поширення та пропаганди форм суспільної свідомості, знаряддям соціальної
та ідеологічної боротьби, що було обумовлено можливістю масових тиражів
та забезпечувало можливість повторного відтворення текстів.
У 1455 році Гуттенберг видав обсягом 1282 сторінки в двох томах in
folio так звану 42-рядкову Біблію. Це було перше друковане видання повного
обсягу в Європі. Книгодрукування швидко поширилося країнами Європи: в
Італії з 1465 року (Субіано, поблизу Риму), в Швейцарії бл. 1468 (Базель), у
Франції з 1470 (Париж), в Угорщині (Будапешт), Польщі (Краків) та Бельгії
(Альст) з 1473, в Іспанії (Валенсія) з 1474, в Чехії (Пльзень) та Англії
(Вестмінстер) з 1476 року. Перші книги слов’янським глаголічним шрифтом
було надруковано у 1483 році, а кирилицею – у 1491 (Краків, типограф
Ш.Фіоль). Значним центром книгодрукування стає Венеція, де на 1500 рік
вже існує біля 150 типографій. На 1500 рік типографії існують вже в
приблизно 260 містах: надруковано біля 40 тис. книжок загальним тиражем
понад 10 млн. екземплярів (Функе, 1962; Немировський, 1968).
На першому етапі (XIV – 1 пол. XV ст.) найбільш передовою
виявляється культура Італії, яка переживає яскравий період Ренесансу.
Оновлення пов’язане з античністю (Михайлов).
Переклад латиною з грецької
Переклади в традиціях гуманізму започатковуються в італійських
містах-республіках XIV ст. зокрема у Флоренції та Венеції, де процвітали
торгівля, банківська справа, з’явились суконні мануфактури.
Починаючи з кінця XIV ст., ці міста запрошують грецьких вчених, що
переїжджали до Італії не лише перед загрозою турецької небезпеки, але й в
силу того, що духовний клімат ренесансної Італії був для них більш
сприятливим, аніж клімат православної Візантії. Греків заохочували
створювати школи, які служили осередками класичної культури. А для
перекладів покровительство відігравало суттєву роль, адже це
уможливлювало створення великих бібліотек та пошуки і придбання
латинських та грецьких рукописів.
Знайомство з грецькими класиками гуманісти повинні були починати з
самого початку. Протягом середніх віків на Заході майже нічого не було
скопійовано, вивчено, збережено, за винятком Арістотеля (що потрапив сюди
з арабами у XII ст. та й то у фрагментах), Платонової “Тимеї” (у дуже
знівеченому вигляді), байок Езопа, однієї випадкової праці Птолемея, деяких
медичних трактатів та творів східних отці церкви. Щоправда, дехто у
середні віки вивчав грецьку, але це не стало традицією. Як правило, навіть
освічені люди заходили в безвихідь, зустрічаючи в тексті цитати з грецької, і
переписувачі просто заміняли її стандартною формулою: Graeca sunt, ergo
non legenda (“Вони грецькі, тому недосяжні розумінню”).
В цих умовах грецька мова та література змушені були проникати до
Західної Європи в якості іноземного товару. Поряд з глибоким вивченням
латинської класики вчені – починаючи з Петрарки та Боккаччо – зажадали
пізнання грецьких коренів та образів. Поява Хризолора стала поворотним
пунктом. Саме в цей час Леонардо Бруні із справжнім ентузіазмом гуманіста
писав: “Через сім століть знання грецької мови було нарешті відтворено
Хризолор з Візантії…приніс нам грецьку освіту…Я вважався його заняттям
з таким запалом,що мої нічні сни були заполонені тим, що я узнав від нього
вдень”._ (Дойель, 1980: 89-90.)
Таке активне вивчення грецької призвело до збільшення притоку
грецьких текстів. Хризолор був одним з перших, хто привіз з собою видатні
твори грецької літератури. Гуаріно Даверона і Франческо Філельфо, що
поїхали до Константинополю вивчати грецьку, повернулися до Італії з
вантажем рукописів, зовсім невідомих до тих пір. Проте, найбільше, мабуть,
для збереження грецьких рукописів зробив сіцілієць Джованні Ауріпса,
котрий привіз з Константинополю 238 книг, найбільшою вдачею був рукопис
так званого “Кодексу Медічі”, що містив 6 трагедій Есхіла, 7 трагедій
Софокла та “Аргонавтів” Аполонія Родоського.
Одним з найбільших “подарунків долі” людський цивілізації прийнято
вважати те, що Італія зуміла сприйняти античну спадщину до того, як
Константинополь та Греція підпали під турецьке ярмо.
Одна з найбільш важливих шкіл була заснована візантійським вченим
та перекладачем Мануїлом Хризолором (1350-1415) у Флоренції. Оскільки
такі школи були переважно школами філософії, де шанували риторику, то
перекладачі з цих шкіл були переважно філософами. Перший гуманістський
переклад Арістотеля (“Етика Нікомаха” (1417); “Політика” (1438)) здійснив
Леонардо Бруні Аретіно (1369-1444), учень Хризолора, який першим
зрозумів незадовільністю перекладів Вієльма з Мербека. Цей переклад
супроводжувала передмова, де по-новому переосмислювалися перекладацькі
принципи Цицерона. Вперше опублікована в 1498. Бруні вірив у безмежні
творчі можливості людини і в його вікове прагнення до добра. Йому і його
другові Карлуччо Салутані (1331-1406) зобов'язаний своєю назвою
загальноєвропейський рух гуманізму. Вони ввели у вжиток слово humanitas,
яке взяли з промов Цицерона, зрозумівши, що це слово краще усього означає
відмінність їх часу від Середніх віків. Під словом humanitas вони розуміли ту
властивість людини, яка визначає її людську гідність і сприяє тязі до знання.
Бруні також перекладав історію Ксенофона, деякі діалоги Платона, твори
Плутарха та Демосфена, молитви Василя Великого.
В 1460 Марсіліо Фічино (1433-1499), що став на чолі створеної в 1459
р. Платоновської академії у Флоренції, орієнтованої на давньоафінский
образ, переклав на латинську всі діалоги Платона, а також твори основних
античних неоплатоніків – Плотіна, Явліха, Прокла, Порфірія, сприяючи
поширенню пантеїстичних поглядів та погляду на людину, як вінець природи
(крім того перекладав ще Гезіода). Іншими перекладачами Платона та
Арістотеля були Джорджіо Валла (1430-1499), Теодор Газа (1400-1478),
Анджело Поліціано (1454-1494). Перекладачі філософських трактатів не
цуралися також і праць з медицини та природничих наук. Так Галена і
Гіппократа переклав Ніколо де Феджіо (1280-1350). Коли гуманістичний рух
поширився за межі Італії, то і в інших країнах стали перекладати з грецької
на латину. Одним з найвідоміших перекладів цього часу був англієць Томас
Лінакер (1460-1524), котрий спеціалізувався на працях Галена і підготував
грунт для підготовки лікарів в Англії.
Художні твори часто перекладали ті ж перекладачі, що перекладали
філософські чи наукові праці. Так Бруні перекладав також Гомера, а Фічино
– Гесіода. Серед цієї першої хвилі видатних гуманістів-перекладачів слід
назвати Лоренцо Валлу (1405-1451), Поліціано, Георгіуса Трапезунтіуса
(1395-1472), котрі перекладали і праці з історії, і художні твори, і отців
церкви.
Друга хвиля перекладачів з грецької на латину характеризується
великою кількістю перекладачів наукових праць. Типовим представником
цієї хвилі вчений гуманістів-перекладачів є Йоган Гаґенбут (Корнаріус 1500-
1558), декан медицини з Йєни, котрий плідно перекладав з грецької і
уславився перекладом медичних трактатів, перш за все Гіппократа (1546).
Проте серед його перекладів зустрічаються і переклади з Платона та Василя
Великого. Математичні твори перекладав Федеріко Коммандіно (1509-1575).
Серед його перекладів “Начала” Евкліда, “Конуси” Аполонія Пергського
(1566), деякі твори Архімеда та Птоломея. Іншим впливовим перекладачем
був німецький єзуїт Христофор Клавіус (1537-1612), котрий крім Евкліда
багато перекладав праць з календарної реформи. На початку XVII ст.
практично всі значні давньо-грецькі праці з медицини та природничих наук
перекладені на латину.

Переклади на італійську в епоху Відродження

Велика кількість перекладів на народну мову проторила шлях до
нового відкриття античної класики, що отримало назву гуманізм. В другої
половині XIV ст. та на протязі всього XV ст. в архівах під шарами пороху
було відкопано численні твори давньогрецьких та давньоримських авторів.
 В цей час зміняється і саме ставлення до античної спадщини.
З’являються навіть бажаючі вивчати грецьку. Якщо в Середньовіччя єдиним
клопотом було передати тексти наступним поколінням, для чого їх
некритично переписували, а часом без зайвих коливань і додавали до
оригіналу щось своє, чи навпаки, за власним розсудом вилучали з нього те,
що вважали зайвим чи недоречним, то тепер особливе значення приділяється
тому, щоб усунути порох віків і відновити оригінал в його давній
первозданності. При чому вирішальну роль у Відродженні відігравали два
чинники: ріст кількості перекладів, які виконувалися згідно нових цілей та
принципів, та поява книгодрукування (приблизно 1470), що збільшило коло
читачів. За доби Відродження майже всі переклади виконувалися виключно з
грецької та латини. Перекладали найрізноманітніші твори: книги з історії,
сільського господарства, астрології, військової справи та математики. Хоча в
книгодрукуванні, а значить і в перекладі, домінувала Венеція, з її культурною
відкритістю та зручним географічним положенням, проте говірка, на яку
майже всі праці перекладалися, була тосканською, або точніше, говіркою
Флоренції, колиски гуманізму. Адже тут зібралося навколо таких видатних
фігур як Колуччіо Салутаті, Леонардо Бруні, Поджіо Браччоліні, Марсіліо
Фічіно та Джованні Піко делла Мірандола значна група інтелектуалів. Тож не
дивно, що більшість серйозних перекладачів були вихідцями з Флоренції.
Однак більшість перекладачів того часу були люди незнамениті і про
них взагалі нічого, окрім імені, не було відомо. Проте саме їх віддана праця
та міцна художня традиція, що складалась у Флоренціі на протязі двох
попередніх сторічь, призвели до того, що флорентійська говірка стала
основою загально-італійської, національної мови, тобто від тепер стали
називати італійською мовою те, що раніше називали флорентійською чи
тосканською говіркою.
Релігійні тексти звичайно перекладали монахи та священнослужителі, в
той час як переклади філософських та наукових праць здійснювали
переважно аматори. Головною метою нехудожніх перекладів з класичних
мов на італійську стало розповсюдження релігійних та науково-практичних
знань серед більш широких верств населення. На це наочно, наприклад,
вказано на титульній сторінці першої праці з математики, перекладеної в
Італії відомим математиком Нікколо Тарталья (1499-1557): “перекладено для
загальної зручності та користі настільки ясно, щоб кожна пересічна
непідготовлена людина могла його зрозуміти.”( )
Дещо інакше обстояли справи з художнім перекладом. Придворні
письменники (наприклад, Маттео Марія Боярдо) нерідко отримували
замовлення на переклад художніх творів від покровителів, котрі не знали
класичних мов. Для постановок при дворі перекладали драматичні твори.
Крім того перекладалось немало, проте не виключно французьких, балад та
епічної поезії, переважно для широкої публіки, хоча це явище носило
маргінальний характер, бо аналогічних праць створювалось в Італії немало.
В цей період розвивалась і теорія перекладу.
Калуччіо Салутаті (1331-1406)

Ліно Калуччіо ді П'єро Салутаті – італійський гуманіст, канцлер

Флоренції, чиї листи латиною були знамениті своєю силою та впливовістю;
один з тих, хто став мішенню для його випадів, автократичний герцог
Міланський, якось сказав, що він ліпше мав би справу з тисячею
флорентійських вершников, аніж з одним листом від Салутаті.
Народився Калуччіо Салутаті у Стіньяно, а зростав у Болоньї, де став
на шлях опанування правом, але незабаром визнав себе непридатним для цієї
справи й покинув навчання. Батько Калуччіо помер, коли хлопець іще не
досяг повноліття, і Салутаті став навчатися нотаріальній справі, хоча й до цієї
справи не мав особливих нахилів. У віці 20 років Калуччіо повертається до
рідного міста Стініьяно й розпочинає кар’єру, щаблі якої піднесуть його від
посади канцлера Тоді (1367), Лукки (1371), Папської курії у Вітербо (на
початку 1370-х) до канцлерства у Флоренції (1371). Ця остання значна
посада, яку він займав протягом 31 року до самої смерті, була надзвичайно не
простою, якщо враховувати непостійність флорентійської (та й взагалі,
італійської) політики. Однак Салутаті знаходив час поміж виконанням
обов’язків урядовця також і на активну філософську та літературну
діяльність. Він зібрав значну бібліотеку, на полицях якої містилися численні
“втрачені” рукописи, а його спілкування з молодими та вже відомими
вченими-гуманістами було надзвичайно широким та великим за обсягом.
Серед його численних учнів та протеже був, зокрема, і молодий вчений, що
вивчав греку, який стане його майбутнім наступником на посаді канцлера
Флоренції, Леонардо Бруні Аретино, відомий перекладач та автор
славнозвісного трактату про правильний спосіб перекладу.
Лист Калуччіо Салутаті до Антоніо Лошчі, який наводиться нижче,
важливий не лише конкретним дослідженням “вірного” підходу до
перекладу, яким він бачився у кінці XIV ст. (за одне покоління до Бруні) у
колах гуманістів Флоренції, але також і тим, як у ньому висвітлюється
літературне сприяння та протегування за тих часів [Robinson, 2002 : 52].

Лист до Антоніо Лошчі (1392)

Громадянину Віченци, найкрасномовнішому Антоніо Лошчі!

Я дуже тішуся, синку, з того, що, опинившись володарем перекладу
гомерової “Іліади”1, хоча цей переклад і відразливий, і грубий, ти подумуєш
про те, щоб його поліпшити і бажаєш дати Лаціуму цей прекрасний твір у
вигляді епічної поеми. Оскільки лише за назвами ми насправді знаємо про
такі твори як “Іліада” Аттія, яку наш сатирик назвав отравленою hellebore
[“Сатири” Персія I. 50–51] чи подібний цьому твір Гнея Мація, котрий
написав посередню версифікацію “найпрудкіший Гектор кинувся вперед”, а
також поему Еннія, в якій, за свідченням Макробія, містяться наступні
рядки про Трою: ………………………
1
Йдеться про прозовий переклад Леонтія Пілата (Леонціо Пілато)
а також певні інші поеми, уривки з яких нам зустрічалися при читанні;
оскільки, як я казав, ці твори нам відомі лише за назвами, то нехай зросте
зараз у наш час юний лігурієць, який не вихопить з Гомера лише короткий
рядок чи кілька, дещо таке, що є джерелом слави навіть для Верґілія серед
ворожого та заздрісного ґвалту, але хто візьметься за всю “Іліаду” і
перетворить її з грецького твору на латинський твір найславнішої поезії чи,
радше, перетворить її з безкровного, позбавленого чар перекладу на вельми
витончену та прекрасну поему. І я дуже прошу тебе взятися за цю роботу з
повною віддачею, бо ти вже й сам проникся нею іще раніше, до того як я,
нічого не знаючи про твої наміри, пропонував її тобі. Насправді, як на мене,
цей Pierian запал прийшов до тебе не без якогось чудодіяння, оскільки ніхто
не напучував тебе до цього, тоді як я, незнаючи про твій замір, закликав
тебе зробити те, що ти вже сам вирішив учинити.
Повір, якби твій переклад став відомим мені, коли я був молодим, то
він відволік би мене від тебе та й від інших також, оскільки я вважав би
найкращим вчинком обрати цю стезю і йти слід в слід за таким великим
поетом.
Не лякайся незугарності цього перекладу та того, що нічого в ньому
не дає насолоди, коли йдеться про слова. Сподіваюся, що ти зосередишся на
предметі, а не на словах, Тобі слід прикрашати цей предмет, надати йому
краси, то належними словами, то новими словами і тобі треба додавати
такого блиску мові, щоб ти передав та висловив цю гомерівську якість, про
яку ми всі пам’ятаємо, не просто у творенні історії та думки, але й слів
також.
Тобі вдасться цього легко досягти, якщо ти не будеш задовільнятися
спогляданням і якщо зробиш зусилля написати іще раз, але інакше, те, що ти
вже записав іншими словами та оздобами, і нарешті, якщо ти обереш те,
що на твою думку, ліпше, чи насправді обереш із всіх можливостей те, що
звучить найбожественніше чи художніше. Якщо ти щось напишеш лише
один раз, то ти ніколи не зможеш вірно оцінити свій твір, бо нас
задовольняє все, що ми створили власноруч. Але якщо ти напишеш теж
саме більше, аніж один раз, й іншими способами, то тоді ти добре зможеш
судити й обирати серед власного письма, особливо, якщо ти ще й не
поспішатимеш, а відкладеш на певний час, відмовившись від негайних
суджень. І як попереджав Горацій: “не передавай слово словом, як
дріб’язковий перекладач” і не прагни зробити свою поему такою ж за
довжиною, як і взірець. І, нарешті, ти всьому будеш надавати належної
величі, якщо ти з’єднаєш те, що не з’єднане, вживши різні чи додані
сполучники: якщо ти надаш тепла речам, що є доволі холодними, додаючи
окликів та запитань, немов би освітивши їх невеличкими вогнями; і,
нарешті, перетворюючи те, що попадеться, або опускаючи щось, або щось
додаючи, і ти зможеш зробити логічну послідовність більш задовільною; і,
звичайно, якщо ти спершу спробуєш більше використати за раз належних
слів, а іншого разу чудовіших та звучніших слів, аніж інший перекладач, і
намагайся використовувати ті самі слова в прозі, а не у віршах, для
висловлювання тієї ж думки.
А тепер, всупереч власним намірам, я знову звертаюсь до Паскіно з
проханням, щоб він, як-небудь, відповів. Якщо це для нього занадто, то я даю
йому форму листа з двох слів. Достатньо, щоб він написав “valeo, vale“ (я
здоровий, чого й тобі бажаю), оскільки в цих словах, скажу йому, не буде ані
ризику сказати зайве, ані клопоту писанини. Прошу тебе, потіш мене
невеликою послугою з тим, щоб не здавався я собі зовсім позабутим та
ображеним, і не просто покинутим, а з презирством
Стосовно решти, то я з нетерпінням чекаю на листи Цицерона, немов
на божественний дар. З них, я би прохав тебе, зібрати копії по чотири і
принагідно організувати й пересилати їх мені через наших вчених людей у вас
, щоб могла задовольнитися моя мрія. Неможливо й словами описати, яке
хвилювання мене обхоплює, доки я на них чекаю.
Я здивований і немало, ти зовсім не досліджував Варрона і нічого мені про це
не відписав. І не те, щоб я перебрав це завдання від тебе і доручив би його
йому, адже він зайнятий важливішими справами, але тому, що ти, мабуть,
зможеш дістати бажане через нього легше, аніж сам або через Паскіно. І
прошу тебе не нехтувати цим. Прощавай, мій успішний і дуже дорогий сину.
Ти досягнеш найбільшої шани за наших часів, якщо життя буде до тебе
прихильним і якщо ти не полишиш ту справу, яку розпочав.

В короткому трактаті ( De interpretotione recta, близько 1420 рік)

визначний гуманіст Леонардо Бруні Аретино виклав правила, яким має
наслідувати добрий перекладач. І хоча в цій праці він обговорював переклади
з грецької на латину, воно мало безпосереднє відношення також і до народної
мови і суттєво вплинуло на подальші покоління перекладачів. Трактат Бруні
по-своєму відображав те натхненне захоплення гуманістів античністю, яке
дозволило на новій основі підійти до теорії перекладу з головними
критеріями вірності оригіналу (правильність) і відповідальності перекладача.
Бруні уперше сформулював вимоги до художнього перекладу, назвавши
основну задачу: художньо правильний переклад - це своя мова, що передає
досконало своєрідність оригіналу, так що значенню досить слів, а словам
прикрас і блиску. Тим самим відтворюється органічне злиття значення і
слова оригіналу. На думку Бруні, перекладач повинен не тільки знати обидві
мови і літератури, але також повинен володіти ними по-справжньому; тільки
таким чином він зможе уникнути дослівности. Головний наголос в цій праці
робився на те, що слід належним чином розуміти оригінал. Перекладач має
добре знати як джерельну так і цільову мови, і не лише їх синтаксис та
лексику, але й риторичні структури. Він вимагає від перекладача відтворення
в перекладі стилю автора та ритму речення. Інтерес до перекладів та тих
важливих теоретичних питань, що вони піднімали, стають важливою темою в
ренесансній літературі, сприяючи якості критики перекладів.

Леонардо Бруні Аретіно

 (1374-1444)
італійський гуманіст, перекладач Платона та Аристотеля
уривки з De interpretatione recta (“Про правильний спосіб перекладати”),
опублікованого 1420 року
Коли я перекладав з грецької латиною “Нікомахову етику”
Аристотеля, то додав вступ, в якому говорив про помилки, зроблені
попередніми перекладачами та їх виправлення. Мені відомо, що багато хто
вважає мої виправлення надто неввічливими. І наводять такі доводи: навіть
якщо ці перекладачі допустилися помилок, то писали вони так, як
щиросердо розуміли, й за це заслуговують на схвалення., а не на осуд. Отже,
безсторонньому неупередженому критику, далі стверджують вони, більше
личило не випинати очевидні помилки, а здійснити кращий переклад, аніж
словесно дорікати своїм попередникам. Зізнаюсь, що був дещо різкуватий у
своїх докорах, але ця різкість витікає із щирого обурення. У мене справді
краялося серце, коли я бачив ті книги, які грецькою приємні, вишукані,
безцінні, і було боляче бачити, що латиною вони стали такими поганими та
спотвореними, бо переклади зацятковані перекрученнями та помилками.
Якби я знаходив велику насолоду в найгарніших та найприємніших малюнках
Протогена, Апеллеса чи Агафона, то був би прикро вражений, коли б хтось
забруднив би їх й заплямував. Я підняв би на нього голос і руку. І коли я
бачив, як ці книги Аристотеля багато блискучіші та вишуканішi за всяке
малярство, я почувався так, немов душу мою розіп’яли, і я запалився, якщо
дехто вважає, що я, мабуть, зайшов надто далеко, то нехай знають, що я
запалився з певної причини, насправді настільки поважної причини, що міг би
заслуговувати на вибачення, якщо я дійсно зайшов надто далеко. І все ж
мені здається, що надто далеко я не зайшов. Ані трохи. Радше мій гнів
спасає і добрий смак, і людство. Замисліться над цим на хвилину. Хіба
сказав я щось таке проти вдачі інших перекладачів (як людей)? Чи щось
проти того, як вони живуть? Хіба називав я їх зрадниками, п’яницями чи
розпусниками? Безперечно, ні. Тоді за що ж я на них нападаю? Лише за
недостаток досвіду писати. А невже, Всемогутній Боже, це вже така
тяжка образа. Хіба людина не може бути доброю, порядною, й при цьому
зовсім неосвіченою, темною, стосовно всього, пов’язаного з письмом, чи не
мати тої великої вправності, яку я вимагаю від неї? Я ж не називаю таку
людину поганою людиною, а лише поганим перекладачем. І подібне я сказав
би навіть про Платона, якби той захотів кермувати кораблем, не знаючи як.
Жодним чином не став би я умаляти достоїнств його філософії, а просто
сказав би, що як керманич він невправний і непридатний.
Я кажу, що вся сила перекладу полягає в тому, що добре написане
однією мовою має бути добре перекладено іншою. А зробити це добре не
зможе жоден, якщо він вправно і глибоко не володіє обома мовами. Проте
цього недостатньо, оскільки багато людей можуть чудово розуміти, проте
не можуть пояснити, так само як багато людей здатні вірно оцінювати
живопис, хай навіть самі не малюють, чи так само багато людей здатні
розумітися на музиці, самі не вміючи співати.
 * * *

Отже, правильний переклад – велика і важка справа. По-перше,

звичайно, слід знати мову, з якої перекладаєш, і це знання не може бути
обмеженим чи буденним, а має бути великим і підтримуватися досвідом і
практикою, широкою та доречною, та зануренням з головою в повсякденне
читання філософів, ораторів, носіїв та всіх інших авторів. Якщо ти не
прочитав їх всі, не захопився ними, не обміркував їх подумки і не зберіг в
пам’яті, то ти не зможеш зрозуміти силу і значення слів, особливо тому,
що і сам Аристотель, і Платон також були, якщо можна так би мовити,
великими художниками слова і використовували найвишуканіші засоби,
якими було писали давні поети, оратори та історики, та ще їх більш вдалий
вибір слів та побудову висловлювань. Так що, в їх працях з’являються
метафори та фігури мови, які одне означають на буквальному рівні, і інше –
на рівні традиційного розуміння.
* * *
Перекладачеві, отже, слід спочатку набути такого доброго знання
мови, з якої він збирається перекладати, якого лише можливо людині
досягти, а також знанням ніколи не опануєш без постійного та ретельного
читання самих різних авторів. Більш того, він повинен також знати мову,
якої перекладає таким чином, щоб вона йому цілковито корилася, а він міг
нею вільно орудувати. Якщо йому треба передати слово іншим, то значить
він не повинен ходити розпитувати, не повинен звертатися до кальок чи
залишати слово грецькою, бо не знає латини. Він повинен також
усвідомлювати силу та характер слів в усіх їх тонких відгалуженнях. Окрім
того, він не може не знати, як фігури мови, так і способів її вжитку
найкращими письменниками. Він повинен наслідувати їм в своєму власному
письмі і повинен уникати новини в слові та фігурі мови, особливо якщо такі
нововведення не доречні або не обтесані.
* * *
Усі складові, згадані вище, є необхідні. На додаток до них перекладач
також повинен мати добре вухо з тим, щоб не послабляти сказане
вишукано чи благозвучно, а то й не втратити благозвучності чи
вишуканості взагалі. Так, як всі гарні письменники, і найбільш, певне, в своїх
книгах Платон та Аристотель, поєднують те, що хочуть сказати про речі,
з самим мистецтвом писати, то перекладач, гідний цього імені, мусить
(служити двом панам) дбати і про перше, і про друге.
Отже, перекладачі схильні до наступних помилок: вони, буває,
перекладають те, що автором було сказано доречно і майстерно викладено,
таким чином, що воно стає недоречним, незв’язним і слабким. Отож бо
всякий, хто не настільки добре освічений як в стилі, так і в суті, щоб
уникнути всіх цих помилок, заслуговує, коли береться перекладати, на
нещадну цензуру та критику, бо він або ввергне людей в різні помилки, коли
запропонує їм невірний переклад, або знизить вагомість свого автора,
змусивши того виглядати сміховинно та безглуздо. І все ж скажуть, що
той, хто видає, що знає, заслуговує на добре слово, а не на ганьбу, хай
навіть він і не дуже знається на тих ремеслах (науках), котрі вимагають
досвіду. Поет, який пише погані вірші, не заслуговує на похвалу, хай навіть
він намагався написати гарні. Радше ми ганимо та картаємо його за те, що
він береться за справу, на якій він не розуміється.
Ми також ганимо і скульптора, що ліпить погану статую, хай навіть
це виходить в нього ненавмисне, а просто тому, бо він не знає як ліпити
ліпше. Ті, хто вчаться малювати, намагаючись робити копії існуючих
малюнків, розмірковують над тим, як передати форму, позу, ходу та обриси
фігури, не так як би вони намалювали, а так як це зробив би хтось інший. Те
ж саме діється й в перекладі: перекладач перевтілюється в автора джерела
всім своїм розумом, волею та душею, і він також розмірковує над тим, як
перетворити форму, позицію, сюжет, стиль та всі інші характерні риси та
як висловити їх. В результаті будемо мати чудовий переклад.
* * *
Окремі автори мають свої дуже особисті фігури мови. Цицерон
вирізняється багатством та кількістю слів, Саллюстій – стислістю та
скупістю стилю, Лівій – іноді надто статичною величчю. Перекладаючи
конкретних авторів, гарний перекладач буде прилаштовуватися під них
таким чином, щоб передати їх власні фігури мови. Якщо він перекладатиме
із Цицерона, то йому доведеться наслідувати великим, виразним та
урочистим періодам цього автора у їх повному обсязі, зберігаючи тим
самим багатство та різноманітність слів. Іноді йому доведеться
прискорити потік слів, а іноді йому прийдеться його стримати. З іншого
боку, коли він перекладатиме з Саллюстія, то йому доведеться роздумувати
над кожним з нечисленних слів цього автора, і в першу чергу, доведеться
йому слідкувати за їх доречністю та благоліпністю. Й для цього йому іноді
доведеться стискати мову й робити її навіть більш короткою.
Якщо ж він перекладатиме з Лівія, то йому нічого іншого не
залишиться, як наслідувати фігури мови цього автора, оскільки перекладач
силою втягується в стиль автора, якого перекладає, то йому буде не легко
передати зміст, хіба що він поступово проникнеться ним і замінить
формування думки та особливості письма свого автора належними словами
та фігурами мови. Бо це найважливіше правило перекладу: слід
дотримуватись якомога ближче форми джерельного тексту з тим, щоб за
розумінням не втрачалися слова, а самі слова не втрачали блиску та
майстерності виконання.
* * *
Проте, навіть якщо всякий гарний переклад виконати важко із-за
численних та різноманітних ознак, якими він має володіти, найважчим
завданням з усіх є перекласти успішно те, що автор першотвору написав
пишномовним та кучерявим стилем. Перекладач повинен цілковито
усвідомлювати, що в тексті, написаному пишномовно, необхідно
втручатися крапками, комами, розбивками складних речень, щоб передати
цей стиль ясно і щоб зробити розуміння можливим. Перекладач повинен
проявляти найбільше завзяття, намагаючись зберегти кучеряву манеру
першоджерела та інші його риси. Якщо ж перекладач цього не зможе
виконати, то він послабить вагомість автора й зменшить його значущість.
А він, мабуть, і не зможе цього досягти, не затративши великого труда і не
набувши значного досвіду у справах письма. Перекладач має розуміти, так
би мовити, конкретні особливості кожного тексту і передавати їх
подібним же чином мовою, на яку перекладає. Якщо першоджерело проявляє
два вида прикрас, один стосується слів, а другий – змісту, то обоє вони
будуть завдавати труднощів перекладачеві, проте слово більше, аніж зміст
переважно тому, що прикраси цього виду часто підкоряються певному
скандуванню, так що подібне має передаватися подібним, те що
знаходиться в схожому положенні має передаватися в схожому положенні,
чи протилежне – протилежним, що греки називали антитезою. Однак
часто трапляється те, що слова латиною складаються з більшої кількості
складів, аніж їх грецькі відповідники, так само часто вони не дуже легко
відповідають звукам, які вухо здатне розрізняти.

Перекладач повинен знати всі ці речі якнайкраще й використовувати

їх, щоб сформувати зразок свого скандування. І що мені сказати про
прикраси змісту, котрі прикрашають цей текст багатьма способами і
роблять його чудовим, особливо у випадку тих суперіор прикрас, які
використані найкращими письменниками. Хіба може перекладач не
зважати на них, проходити повз, чи перекладати їх без збереження їх ваги,
й не піддаватися цезурі.

Пізднє Відродження та бароко в Італії

Ранній гуманізм, який за своїм характером був латинофільським, з
часом поступається народному гуманізму. Достоїнства народної мови,
завдяки перш за все праці Бембо ( Prose della vulgar lingua, 1525),
визнаються майже всіма італійськими інтелектуалами та вченими того
часу. Однак латина залишається мовою римсько-католицької церкви, яка
заміняла чітко консервативну позицію в змінному світі. Результатом
Трентського собору (1545-1563), вплив якого відчувала напротязі
багатьох десятиліть в Італії, стала жорстка рішучість захищати церковну
ідеологію, для чого було створено інквізицію.
Книгодрукування на цей час набуло значного поширення і в середині XVI
ст. в Італії кожне значне місто має типографію. Однак, щоб книга
потрапила до друку, вимагався дозвіл церковних властей. Книги, які не
дозволяли друкувати, потрапляли до “Списку забороненних книг”. Поза
всяким сумнівом , це суттєво обмежувало перекладацьку діяльність,
особливо в тих регіонах Італії, де політичний вплив церкви був
сильнішим.
Більшість перекладів, виконаних в цей час, це художні, переважно поетичні,
та релігійні твори, бо як розквіт самої наукової діяльності на італійській
мові та латині, так і жорстка регламентація з боку інквізиції, звели переклади
наукової літератури до мінімуму.
ПЕРЕКЛАД В XVI СТОЛІТТІ
Європеєць середніх віків проживав у маленькому освоєному світі: його
маленька держава межувала з такими ж, що номінально належали імператору
західного світу, вирішальні битви відбувалися на суші, океани були
безмежні, а далекі землі населяли казкові істоти; папа римський очолював
єдину церкву всієї християнської Європи, і її служителі молилися Господу
латиною. Так було до самого кінця XV століття. XVI століття – це час, коли
розсуваються межі; це епоха релігійних реформ та Великих географічних
відкриттів, це період боротьби молодих держав Європи проти політичної
могутності середньовічної Священної Римської імперії на чолі з Іспанією.
Світ стає більшим і часом важко побачити, як окреслені межі. Нові ідеї та
відкриття змінили повсякденне життя людини, їхнє уявлення про себе самих
та про світ, в якому вони живуть. Саме тут пролягла межа, яка відокремила
Середньовіччя від початку Нового часу. Європі вже ніколи не бути такою,
якою вона була. Й саме цієї доби роль перекладачів в розширенні обрію
європейців як ніколи велика.

Історичні причини перекладу літератури

Однією з причин перекладу було сприяти національній літературі. Це
добре ілюструє приклад Європи доби Відродження, коли “домінуючим
відчуттям було чуття співучасті в культурних змаганнях”. За цієї доби
народилося поняття “нації”, і монархи та письменники прагнули розвивати
національну літературу, як свідчення могутності та престижу своєї країни.
Переклад був тим знаряддям, за допомогою якого імпортувалися найзначніші
твори античності, яким у результаті наслідували і які перетлумачували на
свій лад письменники багатьох європейських країн. Наприклад, коли у кінці
XV ст. Іспанія різко набула могутності, то стало очевидно, що у неї відсутня
незалежна національна література, яка відповідала б новому престижному
стану держави. “Таку нову політичну роль необхідно було відстоювати
низкою заходів на поширення нової літератури та нових мовних сстандартів”
(Barras, 1978: 182).
І в Англії доби Відродження багато подій розгорталися подібним же
чином, як і в Іспанії. Переклад розглядався як “служба королеві” (Shire, 1978:
179) і на кінець XVІ ст. “більшість визначних творів античності та
зарубіжних країн існували в перекладі” (van Hoof, 1991: 127). Багато
визначних англійських письменників надихалися тими перекладними
творами, які вони читали. “Англійська література збагачувалася за рахунок
вільних перекладів та адаптацій з іноземних мов” (Macy, 1925: 261). Тож не
дивно, що було продемонстровано, що і на стиль, і на зміст багатьох п’єс
Шекспіра мали вплив переклади: такі як “Есеї” Монтеня та “Паралельні
життєписи” Плутарха, виконані відповідно Джоном Флоріо та Томасом
Нортом (при чому останній було здійснено не з першоджерела, а з
французького перекладу Жака Аміо).
Оригінальні твори часто віддзеркалювали вплив нових форм, або таких, які
отримали тепер високу оцінку. Так, у англійських письменників XVI ст.
набуває великої популярності італійський сонет, і його перекладали і йому
наслідували Томас Вайет та граф Суррей, а Шекспір його “натуралізував”.
Інший жанр – пастораль, який прийшов від греків (Феокрит), за
посередництва латини (Мантуан та Вергілій), а потім італійської мови (Тассо
та Гваріні), запозичується до Англії з французької (Ронсар, Моро). Класична
епічна поема, перш за все поеми Вергілія та Гомера, які були відомі за
Середніх віків, але не були перекладені до XVI ст. належним чином, коли
Вергілія переклали граф Суррей та Томас Фаєр, а Гомера – Джордж Чапмен.
Ці переклади вплинули на епічні поеми Спенсера та Джона Мілтона. Епілії
Овідія вплинули на Марло, Чапмена та Шекспіра. Переклади грецької та
римської драми справили потужний вплив на театр Єлизаветинської доби та
Реставрації.
У Франції XVІ ст. такі перекладачі як Клод де Сейссел, Жан Ласкарі, Жак
Аміо та Клеман Маро були рекрутовані монархією на створення літератури
французькою мовою шляхом перекладу престижних грецьких та латинських
авторів, таких як Геродот, Фукидід, Плутарх та Вергілій. У ІІ половині цього
сторіччя група поетів-перекладачів, яка отримала назву “Плеяда”, іще на
один крок далі просунула ідею національної літератури. Ці поети, натхненні
творчістю Данте, Боккаччо та Петрарки, хотіли, щоб і Франція також мала
багату національну літературу. З цією метою вони пропагували “вільне
наслідування класиці”, що мало висунути французьку літературу в ряди
суперниці з великими творами літератур грецької та римської. Щоб
поширювати свої погляди на переклад, один із членів “Плеяди” по імені
Жоашен дю Белле написав маніфест під назвою “Defence et illustration de la
langue francaise „ («Захист і прославляння французької мови»), з якого
народилася важлива літературна концепція. Це було усвідомлення того, що
через простий акт перекладу літературний твір у межах літературної системи
набуває більшого престижу та ваги. Існує певний смисл, згідно з яким
художній твір, якого не було перекладено хоча б один раз, є неповним, адже
він не став у жодному сенсі твором всесвітньої літератури” (Frank, 1998: 22).
Тому дю Белле наполягав на тому, щоб здійснити спробу створити
оригінальні твори французькою мовою шляхом “наслідування
першоджерелам” іноземних текстів. Така його позиція базувалася на тому,
що доки твори національної літератури не гідні того, щоб бути перекладені
іншими народами, доти країна не має істинної національної літератури. І три
вищезгадані приклади демонструють, що переклад був патріотичним актом,
який за доби Відродження заохочувався монархією, і що здійснювався він з
кінечною метою створення національної літератури, яка була б здатна
втілити цінності та ідеї політичної могутності.
Увагу до питання ролі перекладу в історії літератури вперше привернув
Едмон Карі, котрий проголосив, що “як правило, створенню самостійної
літератури передує переклад, який є великим акушером літератур” (Cary,
1962: 126). І лише нещодавно перекладознавці та літературознавці зрозуміли
важливість вивчення перекладів як частину історії літератури. “Не бачу як
можуть наукові зусилля по описанню літературної полісистеми та поясненню
механізмів її дії прогресувати у синхронії та діахронії належним чином, якщо
не враховувати перекладну літературу” (Even-Zohar, 1978: 118 – 119). Більш
того, саме вивчення перекладу відносно літератури розкриває “справжню
історію контактів та впливів” (Frank, 1998: 18), що і є літературною історією і
як підкреслював Андре Лефевр: “Показуючи велитенську роль, яку зіграли
переклади у розвитку літератури, можна навіть говорити про “літературну
поліглосію” як основу всієї європейської літератури, починаючи з середніх
віків, і всієї неєвропейської, починаючи з ХІХ ст.”

Історія перекладу в Нідерландах в XV – XVI ст.

В ХV ст. частина Нідерландів опинилася під владою Бургундії, герцоги
якої поставили за мету створити більш централізоване управління, для
потреб якого використовувалася французька мова. Хоча бургундська влада
мало опікувалася літературою, проте в ХV ст. в Нідерландах створюються
так звані Палати Риторики, своєрідні літературні гільдії для забезпечених
бюргерів, зразком яких стали французькі аналоги, як в плані організації, так і
точки зору того, що в них друкувалося. Серед їхньої продукції значна доля
припадала на переклади з французької мови, й велика кількість французьких
запозичень у їхньому словнику свідчить про вагу французької мови в той час.
Винайденню книгодрукування в середині ХV ст. судилося мати
глибокий вплив на культурне життя, проте друк не відразу призвів до
зростання кількості перекладів. Самі перші друкарські преси було
встановлено в невеликих північних містах. Ці друкарні публікували
переважно книги латиною, але скоро виявилося, що місцеві ринки надто
обмежені, як з точки зору фінансів, так й інтелектуально, щоб підтримувати
такі дорогі підприємства. В ХVІ ст. Антверпен - на той час основний
економічний центр, культурна столиця та саме велике місто краю - стає
найважливішим центром книгодрукування в Нідерландах. Тут книжки
друкують для міжнародного ринку багатьма мовами, а й не рідко траплялося,
що одну й ту саму книжку видавали кількома мовами. Саме в Антверпені
десь з середини ХVІ ст. починають перекладати голландською твори
Європейського Відродження. Саме в цей період і стали вживати голландське
дієслово „vertalen“ у значенні “перекладати”.
Роль перекладів на початку ХVІ ст. можна побачити на прикладі
діяльності такого видавця як Томас ван дер Ноот, більша частина якої
розгорталася не в Антверпені, а в Брюсселі, котрий став першим в
Нідерландах, хто попрохав надати йому для захисту своєї продукції
авторське право, яке він отримав в 1512р.. За період з 1505 по 1523рр. ван
дер Ноот видав близько 35 текстів в 40 виданнях. Його ранні видання
охоплюють самі різноманітні твори: від житій святих голландською мовою,
до літератури французькою мовою та твору з логіки латиною. З пізніших
видань ван дер Ноота чітко видно, що він встановив свого читача, старанно
відбираючи, перекладаючи та адаптуючи джерельні тексти, щоб вони
підходили багатим та культурним голландськомовним аристократичним
колам Брабанту. Близько половини книжок, які він видав, були переклади,
виконані власноруч з латинської, французької та німецької мов. У тих
випадках, поли практичні знання чи моральні засади були основною
причиною для публікації, він часто в тексті усував, як не релевантні, любі
сліди слів іншомовного походження. З іншого боку, високопрестижні твори,
чи то професійного чи літературного характеру, публікувалися розкішними
дорогими виданнями й повністю визнавали свій статус як переклади,
демонструючи знамениті імена авторів.
Пізніше в ХVІ ст. значна частина перекладацької діяльності, пов’язаної з
проривом Ренесансу до культури народною мовою, була призначена для того
ж самого типу читачів. В той час як інтелектуальна еліта гуманістів
використовувала як засіб спілкування латину, а різні популяризаторські
твори та перекази легенд голландською мовою зверталися до більш
традиційно налаштованого читача, то переклади класичних творів, які
починають з’являтися в Антверпені близько середини ХVІ ст.. адресувалися
забезпеченій та культурно-прогресивній міській еліті. Першим значним
перекладачем античних творів голландською був антверпенський ритор
Корнеліс Ван Гістеле (б.1510-1573), котрий в 1550 – 1560 роки створив
комерційно вдалі переклади творів Овідія, Вергілія, Теренція та Горація, а
також Еразма Роттердамського – і за посередництва латинської версії -
Софокла. Ван Гістеле переклав “Іроїди” Овідія (1553), “Енеїду” Вергілія
(1554), комедії Теренція (1555), та “Сатири” Горація (1569) у віршованій
формі, котра тоді переважала. Його переклад “Антігони” Софокла (1555),
який базувався на латинському підряднику, став першим перекладом
грецької трагедії на нідерландську мову. В своїх передмовах ван Гістеле, з
одного боку, докоряє гуманістам, що вони пишуть лише латиною, а з іншого
боку, виказує презирство до “невартісних” середньовічних романів та іншої
розважальної літератури. А свої власні переклади він виправдовує не лише
чеснотами, внутрішньо притаманними його оригіналам, але й також
перекладами, надрукованими іншими сучасними мовами. Типовим для
перших перекладачів Відродження було гостре усвідомлення ними
недовершеності рідної мови в порівнянні з чистотою, гнучкістю та
багатством класичних мов.
В той час, як ван Гістеле орієнтувався переважно на авторів, котрі
входили до шкільної програми з латини, інший видатний перекладач тієї
доби Дірк Фолкерцзуон Курнгерт (1522-1590), який працював на півночі
Нідерландів, в більшій мірі цікавився творами, що містили практичні та
моральні поради. Крім Гомера, якого він перекладав з латинського
перекладу, та Боккаччо, за посередництва французького перекладу, Курнгерт
перекладав Боеція, Цицерона та Сенеку. На відміну від ван Гістеля Курнгерт
у своєму використанні голландської мови демонстрував міцну пуристську
лінію. В цьому він вийшов за межі перекладу: він широко заохочував ті кола,
які в 1580і роки створили першу граматику голландської мови та перше
трактування діалектики та класичної риторики голландською мовою. Сам він
першим написав голландською мовою книжку з етики, розробляючи в
процесі її створення необхідну термінологію.
Діяльність Курнгерта в цьому відношенні була симптоматичною. Вона
продемонструвала зростання ролі голландської мови як засобу і мистецтва, і
науки. У другій половині ХVІ ст. спостерігається не лише велике зростання
кількості перекладів самих різноманітних практичних та наукових творів, а й
поява перших праць безпосередньо створених голландською мовою з різних
предметів від математики та логіки до ботаніки та музики. Отож не дивно,
що в цей період в Голландії створюються перші великі двомовні та
багатомовні словники.
Іншим явищем, яке набувало все більшого суспільного значення, став
переклад Біблії, переважно протестантами, тому що згідно протестантської
етики віруючі мусять мати безпосередній доступ до слова Божого. На ранніх
етапах Реформації широко вживався голландський переклад Біблії, який було
здійснено з німецького перекладу Мартіна Лютера. З 1560х років набуває
поширення так-звана „Двоасова” біблія. Ця Біблія була гібридом, в якому
Старий Заповіт основувався на перекладі Лютера, а Новий Заповіт було
перекладено на зовсім інших засадах з джерельної грецької мови.
Стандартний переклад з’явився лише в ХVІІ ст., коли генерал-губернатор
Сполучених Штатів Нідерланди, замовив зовсім новий переклад, який слід
було виконати методом аналогічним до методу перекладу Біблії Короля
Якова, тобто підготовлений колективом перекладачів та переданим
якнайближче, наскільки це дозволяє цільова мова, до джерельних текстів.
Великий гуманіст вирізнявся невтомним працелюбством. Він чи не
самий плодовитий письменник з усіх гуманістів XV – XVI ст. Крім цілої
низки перекладацьких, художніх, теологічних, публіцичтичних та
філософських – іноді досить великих за обсягом – праць, він залишив
близько двох тисяч листів, багато з яких є цінними світоглядними
пам’ятниками доби.
Глибока філологічна освіченість нідерландського гуманіста спиралася як
на латинську, так і на давньогрецьку літературу. Взагалі, культурно-
історична та соціальна наповненність діяльності гуманістів визначалася в
першу чергу їхньою пристрасною зацікавленністю судьбами духовної
спадщини античності (Соколов, 1986: 8).
Еразм видавав та перекладав самих різних античних авторів. Навіть
перша видана ним книжка – “Adagia” (“Приказки”) (1500) є показовою. Це
збірка, що містить висловлювання та приказки античних авторів
(давньогрецькі у перекладі латиною), деякі цитати з Біблії та зразки народної
мудрості. Еразм почав вивчати грецьку мову у тридцятилітньому віці. З
числа багатьох його перекладів давньогрецьких авторів важливо вказати на
його латинські видання діалогів великого давньогрецького сатирика Лукіана
з Самосати (ІІ ст. н.е.) ( які він почав перекладати жартівливо змагаючись із
Томасом Мором, і перше видання яких вийшло 1506 року), адже і форма, і
зміст цих діалогів зіграли немаловажливу роль для виробки літературної
манери Роттердамця та счинили певний вплив на його світосприйняття
(Соколов, 1986: 8). Того ж таки року виходять його переклади двох трагедій
Еврипіда: “Гекуба” та “Іфігенія в Авлі”; крім того він здійснює низку
коротших перекладів: деякі з творів Ісократа та Ліванія, вісім нарисів з
“Моралії” Плутарха (Hermans, 1998: 399).
Самим вагомим за своїми наслідками для релігійного життя Західної
Європи стало першодруковане видання грецького тексту Нового Заповіту
(1517), а потім його латинський переклад разом із об’ємистим коментарем
(1519). Цей філологічно більш точний переклад основного документу
християнства єамінив його старий латинський переклад Вульгату, помилки
якої були примножені в чисельних переписуваннях та коментарях богословів
та схоластів.
Перші три листи, що наводяться нижче, Еразм написав, коли йому було
трохи більше тридцяти років. В цих листах Еразм описує свої переклади
грецьких класичних авторів латиною, які він вважає учнівськими. Цікаво
спостерігати за зміною його поглядів на методи перекладу по мірі того, як він
набуває перекладацького досвіду, а саме від суворо буквалістської позиції у
перших двох листах до більш вільної у третьому.
В Листі до Мартена Ліпса від 1518 року Еразм стає на захист свого
нового латинського перекладу Нового Заповіта з найкращих грецьких
джерел, який він опублікував за два роки до того. Через рів після цього
Листа, в 1519 році, вийшло друком друге видання Нового Заповіту в
перекладі Еразма разом з Вульгатою, перекладом Нового Заповіту, що носить
ім’я Ієроніма. За життя Еразма було надруковано іще три видання.
Консервативно налаштовані богослови з усієї Европи, більшість з яких
не знали грецької мови піднялися на війну із “зухвалістю”, як вони називали
це, поставити під сумнів авторитет Іероніма, котрий, як тут вказує Еразм,
навіть не перекладав Новий Заповіт, а просто відредагував існуючий
переклад. Приятель Еразма Мартен Ліпс, канонік- августинець у Лувені,
показав Еразму памфлет на його переклад англійського теолога на ім’я
Едвард Лі, котрий тоді був у Лувенському університеті, і Еразм написав
відповідь – відсіч під час плавання Рейном до Базелю. Можливо, цей Лист
так ніколи й не було відправлено Ліпсу, адже його було створено для
швидкої публікації.

Еразм Роттердамський
Лист Ніколасу Рюістре (1503)
Лувен, 17 листопада 1503 року
ПРЕПОДОБНОМУ ОТЦЮ У ХРИСТІ НІКОЛАСУ РЮІСТРЕ,
ЄПИСКОПУ АРРАСА, КАНЦЛЕРУ СЛАВНОЗВІСНОГО ТА НАЙБІЛЬШ
ПРОЦВІТАЮЧОГО УНІВЕРСИТЕТУ ЛУВЕНА, РАДНИКУ ЙОГО
ВИСОКОСТІ ЕРЦГЕРЦОГА ФІЛІПА АВСТРІЙСЬКОГО ШЛЕ ВІТАННЯ
ЕРАЗМ ДЕЗИДЕРІЙ РОТТЕРДАМСЬКИЙ!
 Нещодавно, превелебний отче, я став володарем певних грецьких
декламацій і вирішив перекласти їх латиною з метою визначити наскільки
значних успіхів досяг я в опануванні цими двома мовами. Отже, коли я
оглянувся довколо, щоб знайти найдостойнішу особу, якій я міг би гідно
присвятити цей мій учнівський труд, Ваше ім’я постало найпершим й,
відверто кажучи, єдиним, яке спало мені на думку. Бо, якщо все інше в
сторону, то кому ще міг би я краще віддати належне, як не канцлеру цього
процвітаючого університету, котрий керує всіма ученими заняттями в
ньому і постійно його очолює...
Друга декламація взята з якоїсь трагедії, а третя з останньої книги
“Іліади”, де Андромаха проголошує майже такий саме плач, голосячи за
Гектором. Обидві декламації невідомого авторства, до того ж дуже
поганого гатунку. Звичайно, всі ці тексти для вправи дещо тривіальні, і все
ж мені здалося, що вони будуть придатні для моєї першої спроби в цьому
виді діяльності, щоб, ясна справа, уникнути ситуації, коли “гончарству
вчишся на великій макітрі”, чи, як каже грецька приказка, “ризикуєш з
карійцем”. Притримувався я старого правила Цицерона: перекладав,
уважаючи за свій обов’язок зважувати по значенню, а не відраховувати по
слову. Проте, як перекладач-підмайстер, я волів за краще грішити в бік
буквальності, аніж вільності.
Утім, судити наскільки мої спроби далекі від удачі мають інші. Я ж
можу засвідчити одне, про що дізнався під час своїх спроб: немає нічого
тяжчого за переклад з гарної грецької мови гарною латинською. Якщо,
однак, я побачу, що ці мої підготовчі спроби та перші, так би мовити, не
вразили Вас прикро, тоді я, покладаючись на Ваш присуд та підтримку
Вашого авторитету, продовжу, з впевненістю беручись за більш складні
завдання; і я візьму на себе сміливість посилати Вам не просто квіточки, а
врожай, зібраний на ланах вченості.
Прощавайте, преподобний прелате, і я благаю, щоб Ви не відмовилися
керувати мною (та моїм навчанням також), у числі Ваших відданих
смиренних слуг.
Лувен, 17 листопада 1503 року.

Лист до Вільяма Воргела, архієпископа Кентерберійського (1506)

Лондон, 24 січня [1506]
НАЙПРЕПОДОБНІШОМУ ОТЦЮ ВО ХРИСТІ ВІЛЬЯМУ ВОРГЕМУ,
АРХІЄПИСКОПУ КЕНТЕРБЕРІЙСЬКОМУ, ПРИМАСУ АНГЛІЇ, ЕРАЗМ
РОТТЕРДАМСЬКИЙ ШЛЕ ВІТАННЯ!
Прийнявши рішення, пресвятий отче, перекласти грецьких Отців
Церкви, щоб, наскільки це в моїх силах, відновити науку теології, котра
через схоластичні заняття дрібницями занепала до найганебнішого стану,
чи далі сприяти її розвитку, проте при цьому бажаючи уникнути ризику
відразу братися із своєю гончарською майстерністю, як то каже грецьке
прислів’я, за великий глек, чи то пірнути в таку велику справу, як каже інша
приказка, з іще не митими ногами, я вирішив спершу перевірити, а чи труд,
затрачений мною на вивчення грецької мови та латини, не був даремним, і
спробувати на предметі, який, хоча й вельми вимогливий, та за своїм
характером є мирським; на такому предметі, що достатньо трудний, щоб
він міг стати для мене гарною практикою, і де, однак, усяка моя помилка
впливатиме лише на мою репутацію тямущого чоловіка, проте не
причинить ніякої шкоди Святому Письму. Отож, я і взявся за переклад двох
трагедій Еврипіда1 ,можливо, перепочинок від Небес, щоб сприяти
настільки сміливому прагненню. І зараз я помічаю, що зразок запропонованої
мною роботи прийшовся до смаку певним особам, що добре знають обидві
мови – та й в Англії, безперечно, нині є такі знавці, що, якщо говорити
правду без образ, заслуговують на загальне захоплення, в усіх галузях
ученості, навіть в Італії. Отже, за сприяння муз я закінчив переклад всього
за кілька місяців. Ну, а скільки поту воно мені коштувало, це можуть
зрозуміти лише ті, хто ступав на ту саму стезю.
Бо, враховуючи, що саме завдання передачі доброї грецької мови доброю
латиною вимагає надзвичайної майстерності, і не лише найбагатшого та
найметкішого словникового запасу в обох мовах, але й також гострого та
жвавого розуму, а також те, що на протязі кількох минулих поколінь жоден
з тих, хто брався за цей переклад, не заслужив на схвальні відгуки вченого
світу, то Ви відразу зрозумієте наскільки тяжким виявилося завдання
передати віршовані розміри, особливо, коли ці розміри настільки
різноманітні та незвичні, передати твір автора, та до того ж трагіка,
котрий не лише належить до сивої давнини, але й має надзвичайно
вишуканий, лаконічний, довершений стиль, у якого немає жодного зайвого
слова, чи чогось такого, що можна без великої втрати замінити, або
вилучити; більше того, автора, котрий настільки захоплюється, при чому
дуже вправно, використанням риторичних прийомів, так що здається, що
він творив навічно ці декламації. Крім того, існують іще хори, які настільки
темні, через свого роду умисну вигадку, що для них вимагається радше Едіп,
або делоські оракули2 , а не коментатор.Ці складнощі збільшують поганий
стан текстів, недостача рукописів та відсутність консультантів, до яких
можна було б звернутися за коментарем, так що, по правді, я не
здивований, що навіть в наші благословенні часи взятися за завдання
перекладу якоїсь трагедії або комедії не зважився взятися жоден італієць, в
той час декотрі бралися за Гомера (і, з-поміж їхнього числа, сам Поліціано
був незадоволений власним перекладом); один перекладач намагався
перекласти Гесіода, хоча й тут результати виявилися незадовільні, а інший
хвацько брався за Феокріта, проте ще більш невдало; і Франческо Філельфо
в одній із своїх жалобних промов переклав сцену з “Гекуби” (я виявив це після
того, як розпочав свій власний переклад), і виконав його таким чином, що я,
котрий зазвичай остерегаюся невдачі, був заохочений результатом цього
великого вченого продовжувати далі.
Із свого боку тоді мене не залякали ані видатні зразки, ані численні
складнощі цієї роботи, а скоріше полонила мене надзвичайна медова
принадність стилю цього поета (вишуканість, яку визнають за ним навіть
найворожіші критики). Тому без коливань я взявся за завдання, за яке ніхто
не брався, в сподіванні, що, навіть якщо отримаю незначний результат, все
ж доброзичливі читачі могли б розглядати мою спробу як таку, що
заслуговує на певну похвалу, в той час як ті, що прихильні не настільки
добре, принаймні, поблажливо віднесуться до перекладу початківцем такого
тяжкого твору, особливо з урахуванням того, що я умисне істотно
ускладнив завдання тим, що перекладав педантично точно, прагнучи,
наскільки це можливо, відтворити форму та, так би мовити, склад
грецьких поем, намагаючись передати вірш віршем, і слово майже в слово, і
скрізь докладаючи велитенських зусиль до того, щоб прилаштувати зміст
та враження [від цього тексту] до латинського звучання із щонайбільшою
вірністю. А чинив я таким чином, мабуть, тому, що не повністю поділяю
вільність у перекладі, що її Цицерон й іншим авторам дозволяв, і сам, мушу
визнати, занадто вже практикував, або, можливо, й тому, що, як
початківець у перекладі, вважав за краще грішити в тому, що
притримуюся, як здається, занадто близько джерела, аніж грішити
надмірною вільністю, або, інакше кажучи, іноді, тримаючись берега,
наражатися на мілину, аніж зазнати корабельної аварії та залишитися
уплів у відкритому морі, і мені здалося за ліпше, що нехай вже люди вчені
знаходитимуть, що мені, певне, бракує витонченості та, скажемо,
вишуканості поетичного стилю, аніж точності. І нарешті, не хотілося
заявляти, що я перекладав лише папафрастично, і тим самим забезпечити
себе пристановищем, до якого численні перекладачі звертаються у
виправдання власного неуцтва, і, подібно до восьминога, щоб уникнути
виявлення, розповсюджують навколо себе чорнильний морок. І якщо мої
критики не зможуть відшукати у моєму перекладі піднесеної мови
латинської трагедії, бундючності та слів велитенських розмірами, про які
говорить Горацій, то їм не слід вважати це моїм недоліком, як перекладача,
бо я обрав відтворення стислої ясності та чіткості свого першоджерела, а
пишності, що йому невластива, і в якій я сам, у всякому випадку, знаходжу
невелике задоволення.
Й відповідно я прагнув до того, щоб бути повністю впевненим, що мої
нинішні зусилля були б недоторкані для несправедливого приниження і
заслуговували на те, щоб отримати прихильність об’єктивних та приязних
читачів, якщо, превелебний отче, вони також одержать і знак Вашого
схвалення. А мені й справді було легко обрати з числа видатних та впливових
діячів для присвяти цих плодів моїх нічних трудів Вас, бо крім найвищого
становища Вашої посади, я сприймаю Вас настільки талановитою,
чарівною та щедро обдарованою знаннями, красномовством, розсудливістю,
благочестям, смиренністю та справедливістю і, нарешті, незрівнянною
доброзичливістю до всіх, хто культивує вченість, людиною, що ім’я примаса
личить Вам, як нікому іншому, бо Ви є першим не лише за званням та
посадою, але в значно більшій мірі ще за всіма чеснотами, і є водночас й
основною прикрасою двору, й тим, хто піднісся над всімаи в церкві. І якщо
мені випаде щастя отримати за свою працю високу оцінку того, хто
користується такою великою шаною, то, безперечно, я не пожалкую, що
вже затрати стільки праці і в майбутньому охоче сприятиму піднесення
богослов’я, взявшись за якусь більшу справу.
Прощавайте і благаю, вважайте Вашого смиренного слугу одним з тих,
хто найбільш щиро відданний Вашему Преосвященству.
Лондон. 24 січня
Примітки:
1
– “Гекуба”, до якої цей лист Еразма є його присвятою, та “Іфігенія”, до
якої присвятою є наступний лист Еразма.
2
- Едіп, легендарний цар Фів, що вбив свого батька Лая та одружився на
матері Іокасті, тут згадується як той, хто розв’язав загадку Сфінкса;
Делійські пророки – оракули Апполона на острові Делос, місці народження
цього бога.
Лист архієпископу Кентерберійському
[Болонья, листопад 1507 року]
Вільяму, архієпископу Кентерберійському, Еразм шле вітання!
Мілорде архієпископе!
Після того як я розпочав працювати над цією трагедією [“Іфігенія”
Еврипіда], мені здається, що я виявив у мові [цієї п’єси] інший відтінок, й
інший стиль в [її] поезії, бо, якщо не помиляюся, в цій трагедії дещо більше
природності й стиль її є більш невимушеним. З цієї причини вона могла
здатися трагедією Софокла, але все ж про більшу ймовірність належності
її авторства Еврипіду свідчить те, що в ній густо різних тем, а також
своєрідне, з точки зору риторики, упорядкування аргументації з того, чи
іншого боку. Однак, не в моїй компетенції визначати, кому з цих двох
належить в дійсності ця трагедія, та я і не вважаю, що це має велике
значення. Як би там не було, а вирішив я дещо послабити свою минулу
вимогливість до точності, щоб уникнути невдач та віддати належне з
усією увагою також і темі. Відповідно, я й перекладав “Іфігенію” трохи
вільніше, та дещо також збільшив її обсяг, але ж знову таким чином, щоб у
жодній мірі не на шкоду своєму перекладацькому обов’язку передавати
смисл. В одному відношенні я наважився відійти в обох п’єсах від своєї
авторської практики: я, до певної міри, зменшив різноманітність розміру
та надмірність хорових частин, сподіваючись, що люди вчені врахують мої
труднощі та вибачать це мені; в решті решт, Горацій не намагався
відтворити велику вільність у просодії та різноманітність метрики, що її
демонструють поети-лірики, як не намагався і Сенека відтворити розміри
та просодію трагіків, хоча обидва вони лише наслідували греків, а не
перекладали їх, як я. Але навіть якби у мене серед моїх більш важливих
штудій знайшовся час для перекладу низки інших трагедій, то я не лише не
пошкодував би за цією вільністю, але й не побажав би змінювати цей стиль
та теми хорів; і я вважав би за краще чи то ставитися до чогось, як до
звичайної речі, чи то робити якийсь прийнятний відступ, аніж витрачати
зусилля на те, що Горацій називає “милозвучно-дзвінкі, позбавлені змісту
дрібниці” 1 . Бо, здається мені, ніде давні трагіки не писали так безглуздо, як
у подібних хорах, де через надмірне прагнення до новизни виразу вони
руйнували ясність висловлювання, а в погоні за чудовими словесними
ефектами у них потерпало відчуття реальності.
Прощавайте, мій вельмишановний патроне.

Переклад у Німеччині в ХV-ХVI ст.

В ХV-ХVI ст. процес утворення німецької літературної мови набирає
обертів. Доказом цього, зокрема, можуть слугувати переклади французьких
лицарських романів, здійснені в ХV ст. прозою, шляхетними панями
Єлізаветою Нассау – Саарбрюкенською та графинею Еленорою
Австрійською, а також Тюрінгом фон Рінголтінгеном, що відзначаються
впевненим володінням формою. Поруч з письмовими варіантами німецької
мови поступово складається в німецькомовному регіоні спільна літературна
мова. Це явище тісно пов’язане з Мартіном Лютером: його переклад Біблії та
інших творів допомагають становленню літературної форми німецької, що
була орієнтована не на латину, а на тогочасну народну мову і з неї творилась.
Проте латина все одно, особливо за часів гуманістів, продовжує
панувати як основна мова книгодруку, літератури та навчання. В поезії ж
вірші латиною адресовані соціальній та інтелектуальній еліті, а німецька
мова є мовою простолюду й народної поезії. Лише з часом, вже в ХVII ст., це
протистояння між латиною та німецькою, між “високим” та “низьким”
поступово вирішується в поетичній творчості Мартіна Опітца. А оскільки
історія перекладів німецькою та історія німецької мови як мови літератури
пов’язані, то поезія Опітца (1597-1639) знаменує собою перехід до сучасного
верхньонімецького періоду.
В період же ранньої сучасної верхньонімецької мови концепції
перекладу та перекладацькі принципи були центральними темами
обговорення навіть ще до того, як досягли своєї вершини в Sendrief om
Dolmetschen (1530) Мартіна Лютера. Наприклад, переклади так званої
“Віденської школи” ХIV – поч. ХVст. розпадаються на дві групи,
продовжуючи таким чином середньовічну традицію- з одного боку те, що
називалося aigne Deutsсh: вчені тексти, орієнтовані на джерельну мову -
німецьку, підпорядковувались нормам латини; а з іншого боку переклади
німецькою в її тогочасних письмових формах, вільних від обмежень латини
(це так звана gemaine Teutsch). Характерні форми та функції в залежності від
читача цих перекладів, що базувалися на латинських чи французських
джерелах, пояснювалися і обгрунтовувалися в передмовах.
Аналогічну дихотомію можна спостерігати і в перекладах ранніх
німецьких гуманістів. Наприклад, Ніклас фон Віле (бл. 1410-78), котрий був
впевнений в природній першості, а також в мовній та стилістичній перевазі
своїх латинських джерел, намагався перекладати їх німецькою максимально
буквально. Чи будуть тексти його перекладів зрозумілими простим людям,
його начебто й не обходило.
 Отож не дивно, що більш прагматичні переклади, орієнтовані на
цільову мову, методи, котрі практикувалися та пропагувалися гуманістами
Альбрехтом фон Ейбом (1420-75) та Генріхом Штейнхофеллем (1412-88),
виявилися більш популярними. Оскільки Альбрехт особливо опікувався
зрозумілістю своїх перекладів, то він адаптував мову й теми комедій Плавта
до середовища та німецької народної культури ХVI ст., а також до
театральних умовностей. Штейнхофелль дотримувався подібних
перекладацьких принципів. В своїх розширених перекладах байок Езопа він
додавав численні приказки, римовані вірші та алюзії до сюжетних перепетій.
Такий тлумачний метод адаптованого та розважального перекладу
Штейнхофелль виправдовував посиланням на місце дії Горація, як він його
сформулював в “Мистецтві поезії” та на принципі св. Ієроніма. Ще одним
зразком такого “натуралізуючого” перекладацького методу служить переклад
Мурнера німецькою “Енеїди” Вергілія (1378): Мурнер не робить аніяких
спроб наслідувати латинські партиципні конструкції: античність він
переносить до сучасної Німеччини ХVI ст. з усіма її звичаями, традиціями та
ідеями. І Мурнер цілком усвідомлює якісну відмінність між латинським
віршем та німецьким джерелем, і все ж пишається з того, що зумів відродити
Вергілієву епічну поему із напівзабутої латини до нового життя німецькою
мовою.
Будь-яка розповідь з історії та теорії перекладів німецькою була б
неповною без Мартіна Опітца та Юстуса Георга Шотелля (1612-76). Обидва
займають надзвичайно важливе місце в перехідний період від ранньої
сучасної до сучасної верхньонімецької. В Deutschе Poeterey (1624) Опітц
стверджує, що переклад служить подвійній меті: процес перекладу з грецької
чи латини - це добра вправа для перекладача, і це на користь німецькій,
оскільки літературна мова збільшує свій дрімаючий потенціал. І Опітц, і
Шотелль вийшли далеко за межі звичайної в ХV та ХVI ст. практики як і у
використанні мовного багатства німецької, так і в перекладацьких методах,
бо вони були певні, що німецька - це повноцінна літературна мова, чи, через
практику, могла б такою стати, й що вона як ніяка інша, гарно підходить для
поезії та ораторського мистецтва.
Лютер та переклад Біблії.
Історія німецької мови з Середніх віків тісно пов’язана з перекладами
Біблії. На протязі 1200 років ці переклади сформували сучасний корпус
текстів, який в значній мірі репрезентує німецьку перекладацьку культуру та
її розвиток на протязі багатьох віків. Переклади Біблії не лише вплинули на
формування християнської духовної термінології та мови етики; переклад
Біблії Лютером в особливості вплинув на формування та норму сучасної
верхньонімецької (літературної) мови. Велетенський успіх цього перекладу
можна приписати й тому, що у ньому творчо використано живу німецьку
народну мову, і його перекладацьким принципам, а також масовому ходінню
творів, що стали можливими завдяки книгодрукуванню та історичній
динаміці (релігійній, соціальній, політичній та економічній) періоду
Реформації. Лютерові випало вдало вирішити потреби суспільства: передати
Слово Боже, як воно записане в Біблії, мовою простих людей, котрі не здатні
читати латиною, грецькою чи давньоєврейською. Як правило, для Лютера
передача біблійного тексту німецькою означала перекладати вільно, давати
“літерам свободу”. Однак, коли справа доходила до істотних теологічних
“істин”, Лютер жертвував цим принципом зрузумілості та доктринальних
причин заради дослівного перекладу.
Що стосується перекладу Біблії німецькою, то цей період, який сягає з
кінця ХI ст. до ХVI ст., був добою експериментів та консолідації: було
створено спеціальні примірники для мирян та для бідних, іллюстровані, а
також і з надзвичайно багатими мініатюрами примірники тогочасною мовою,
збірки біблійних текстів для богослужіння тощо.
Реформація стала поворотним пунктом в історії біблійних перекладів
німецькою, причому Лютер та інші протестантські реформатори звернулися
до першоджерельних текстів давньоєврейською та грецькою для своїх
перекладів Старого та Нового завіту відповідно.
Навіть біблійні переклади католицької Контрреформації, Гієронімуса
Елесера (Новий Завіт, 1527) та інші, здійснювалися за лютерових зразків. А й
дійсно, починаючи з другої чверті ХVI ст., Лютер повністю перевернув всю
німецьку традицію біблійних перекладів, незалежно від регіонів та конфесій.
Вплив перекладацької діяльності Лютера та її визначний результат можна
зрозуміти лише на тлі Реформації та її вимоги зрозумілої народу Біблії, а
також перекладацької традиції, що на той час домінувала (Schildt, 1983).
Важливо також пам’ятати не лише про теологічні погляди Лютера, але й
також про його особистість, мовні здібності та унікальну творчу
обдарованість.
На початок XVI ст. суспільні протиріччя в Німеччині досягли такої
критичної межі, що розпочався широкий рух, що на певний час об’єднав всі
суспільні класи проти Римської церкви. В той час соціальні реформи могли
відбуватися лише в поєднання з церковною реформою. Систематична
передача Лютером Святого Письма мовою простих людей забезпечила цей
рух ідеологічними підвалинами, тобто програмою (Arndt, Brandt, 1987), хоча
Лютер таких намірів не мав, бо його діяльність була наслідком його
теологічних поглядів. Біблія ранньою верхньонімецькою мовою вже
існувала. Її було завершено до Лютера й той переклад продемонстрував
наскільки простим людям конче необхідна Біблія, яку вони могли б читати
рідною мовою (Gelhaus, 1989 – 1990).
Лютер народився та виріс в мовному районі Східно-середньої Німеччини,
де вже розвинулася нормативна мова, літературна мова певної складності.
Його використання Східного середньонімецького варіанта літературної мови
для свого перекладу Біблії сприяло подальшому становленню та
стандартизації цієї форми. А технічною передумовою масового поширення
Біблії стало винайдення книгодрукування Гутенбергом за вісімдесят років до
того.
Потребу в загальнонаціональній мові в різній мірі висловлювали різні
класи тогочасного суспільства, проте особливо сильно зростаючий середній
стан. Лютер враховував їхні комунікативні потреби настільки, що намагався
використовувати форми мови, які отримали широкий вжиток в регіоні й мали
значну соціальну базу. Він був відкритий всім впливам, проте особливо
впливам верхньонімецької мовної зони. Він користувався всякою
можливістю поліпшити свою мовну компетенцію, проте й звертав особливу
увагу на мову, якою спілкується народ. Лютер старанно вивчав мови, не
лише латинську, але й грецьку та давньоєврейську – дві джерельні мови
Біблії. Щоб досягти найбільш доречної та дійової передачі він звертався за
допомогою до таких фахівців як Філіп Меланхтон, спеціаліст з грецької
мови, Марк Аврогалл, знавець давньоєврейської мови, та Каспар Крусигер,
фахівець з латини. Також Лютер не цурався для вирішення специфічних
термінологічних складнощів радитися з носіями різних професій: лісниками,
єгерями тощо. Однак власні творчий хист та поетичність Лютера були
неперевершені. Відтак всі ці чинники сприяли тому широкому впливу, що
його Лютерів переклад має по сьогоднішній день.
Мовні досягнення Лютера ґрунтувалися на низці перекладацьких
принципів. По-перше, Лютер відстоював необхідність звернення до
джерельних мов Біблії: до єврейської - для Старого Завіту та до грецької –
для Нового Завіту (однак, без того, щоб цілковито нехтувати латинською
Вульгатою). Це був новаторський філологічний підхід, котрий виник в
результаті все зростаючого впливу філософів-гуманістів. Незважаючи на те,
що Вульгата була проголошена католицькою церквою офіційною версією
Біблії, Лютер відкидав її як дійсно автентичний текст. Іншим принципом
Лютера був підхід, що орієнтувався на цільову культуру. Лютер передав
текст Біблії так, що це став німецький текст, тобто, цей історичний текст
було переплетено таким чином, щоб він узгоджувався з менталітетом та
духом сучасного Лютеру часу. Лютер визнавав, що одних відповідників по
смислу буде не достатньо. Щоб подолати велетенські історичні та
комунікативні відмінності, представлені в Біблії, слід було інтерпретувати
ідеї культури та суспільства, що віддалені у часі та просторі від наших
(Bondzio, 1984).
Лютер прагнув писати свій переклад у відповідності з правилами цільової
мови (Arndt, Brandt, 1987: 45), проте німецька мова ще не досягла тієї стадії
розвитку, коли це можливо в повній мірі. Інший принцип, якого
притримувався Лютер, полягав у тому, що слово мало слідувати за значенням
тексту, а не навпаки (Stolt, 1983: 244). Ця думка не була новою: поняття
служіння слів речам можна відшукати в ряді джерел цієї доби (Rener, 1989:
21). Однак з боку Лютера це вимагало певної мужності, адже він мав справу з
священним текстом. Він вважав, що переклад це завжди тлумачення, у
крайньому випадку до певної міри. Філологічна точність, таким чином, не
була його першочерговим клопотом. Перекладачі, на його думку, мали
прагнути до моральної та ситуативної точності, і з цією метою він відстоював
необхідність для перекладача бути освіченим у філософії та теології та мати
пасторський досвід (Bondzio, 1984: 268).
Перекладацькі принципи та стратегії Лютера можна глибше з’ясувати,
якщо порівнювати різні видання його перекладів, що вийшли з друку за його
життя., особливо видання 1522 та 1546 років, оскільки ці версії він редагував
особисто. Різні версії відбивають тенденцію до простого, але ясного та
жвавого, висловлення – через заміну, наприклад, дієслівних виразів
іменними. Найпомітніше це в перекладі Псалмів. При перекладі Лютер
завжди враховував звучання мови. Як проповідник він мав можливість
спостерігати безпосередню реакцію своєї аудиторії й оцінювати її здатність
засвоювати слова. В перекладацькій діяльності він широко спирався на цей
свій досвід (Delisle, Woodsworth, 1997: 48).
Свої переклади Лютер захищав в двох працях: Sendbrief vom Dolmetschen
(1530) (“Послання про переклад“) Summarien uber die Psalmen und Ursachen
des Dolmetschens (1531 – 1533) (‘Захист перекладу псалмів“). Ці твори було
написано у відповідь на звинувачення з боку католицьких єпископів у зміні
чи підробці Святого Письма. Архієпископ Майнцський заборонив
перекладати духовні матеріали з грецької та латинської мов на тій підставі,
що в німецькій мові відповідних слів й вона не підходить для перекладу
теологічних текстів (Gelhaus, 1989). Обидві ці праці це були тексти на захист,
які мабуть, не створювалися для того, щоб запропонувати новий метод
перекладу чи створити вчений трактат з проблем перекладу (Rener, 1989: 129
– 131). Незважаючи на це, Лютер насправді скористався з можливості
поміркувати з певних теоретичних проблем, які й зараз не сходять з повістки
дня дискусій на теми перекладу. Серед важливих питань, які він обговорює:
вільний чи буквальний переклад, натуралізація чи очуження іноземних
текстів, питання стилю та важливість врахування контексту (Stolt, 1983).
В цих текстах Лютер наводить деякі приклади з Вульгати, протиставляючи
буквальний переклад своєму власному перекладу, в якому особлива увага
приділяється значенню цілої фрази, а не значенню окремих слів. Один
приклад, який часто цитується, пов’язаний з тим, що Лютер додав німецьке
слово „allein” („лише”) в значенні „nur”, в Посланні Св. Павла римлянам (3:
28), в тому місці де латинське слово „sola” відсутнє в латинському варіанті
Біблії. Наступне речення взяте з Вульгати: „Arbitramur hominem iustuficari ex
fide absque operibus legis”. Лютер його передає як: „Wir halten, das der mensch
gerecht werde on des gesetzts werck, allein durch den glauben” (Arndt, 1968: 25).
Це стосується центральної теми вчення Лютера: людина добивається Божого
суду не через виконання приписів католицької церкви, а лише через одну
віру. Таким чином, Лютер ставить під сумнів весь смисл існування
католицької церкви як інституту (Delisle, Woodsworth, 1996: 49). Він
виправдовує те, що додав слово „лише” не лише теологічними міркуваннями,
але й мовними також.. Коли говорять про дві речі, одна з яких стверджується,
а інша заперечується, то щоб протиставлення було чіткішим додається слово
„лише”. Пара „allein/ sola” стає формулою, яка відіграє центральну роль в
богослов’ї Лютера (Brendler, 1983: 246).
Інший приклад запозичено з Матея 12: 34, в якому в латинському тексті
говориться: „Ex abundantia cordis os loquitur”. Щоб замінити неясний
буквальний переклад („Уста промовляють з надлишку серця”), Лютер
пропонує вільний переклад, вживаючи поширену німецьку приказку: „Wes
das Herz woll ist, des geht der Mund uber” (Arndt, 1968: 33). Буквальне
значення німецької приказки „ “ („З повноти бо серця уста промовляють” –
український відповідник). (Out of the abundance of the heart the mouth
speaketh” – його відповідник англійською біблійною мовою). Ці приклади
мали продемонструвати, що в деяких випадках буквальна передача зраджує
зміст всього висловлювання та що перекладачам часом варто пошукати
фразу в цільовій мові, в якій ця думка чітко передається іншими словами.
Саме ця думка відводить Лютеру „особливе місце в історії мови, а також в
історії перекладу” (Rener, 1989: 131).
Лютер стверджує, що зробив свій переклад більш розмовним та й
зрозумілішим також. Його завданням в цьому випадку було встановити
рівновагу між високим та низьким стилями, священною та буденною мовами,
що до нього ніхто не робив. В Sendbrief він каже, що німецькою слід
говорити, як говорить „простолюдин на базарі”. Народна мова надихала його
й служила невичерпним джерелом для його творчості, проте на основі його
перекладу Біблії не можна стверджувати, що він говорив, або писав, немов
простолюдин. Насправді, його знамените висловлювання про
„простолюдина” не слід сприймати надто буквально, а скоріше як
фігуративний опис вжитку, як авторитет, на якому базується мова (Rener,
1989: 131).
Щойно процитований приклад показує, наскільки важливим було для
Лютера серце. В світі біблійного зображення серце було місцезнаходженням
розуму та розсудливості. Для Лютера думки, почуття та слова були
нероздільні й всі містилися в серці, як і віра (Delisle, Woodsworth, 1996: 49).
Ось як Лютер визначає якості, що вимагаються від гарного перекладача:
„Переклад – це мистецтво не для всякого, як вважають введені в оману святі.
Що необхідно, так це чисте, віддане, вірне, ретельне, благочестиве,
християнське, освічене, тямуще, досвідчене серце” (Arndt, 1968: 37).
В своїй іншій праці „ „ Лютер називає три правила, слідувати яким він
вимагав від тих, хто йому допомагав.
Коли ми перекладали Біблію, я виклав наступні правила тим, хто мені
допомагав: Перше: Святе письмо говорить про божественні слова та
обєкти . Друге: якщо приказка чи висловлювання підходить до Нового
Заповіту, використовуй їх. Третє: звертай увагу на граматику.
Вплив в Лютера на мову та переклад отримав визнання незабаром по його
смерті. Перші підручники з німецької граматики, опубліковані Валентином
Ікельзамером та Фабіаном Франком у XVI ст., безпосередньо будувалися на
лютеровому перекладі Біблії. Варто згадати при цьому Йоганна Клаюса
(1535-92), автора книги під назвою “Grammaticae Germanicae lingue ex bibliis
Lutheri Germanicis et aliis eius libris collecta” (“Граматика німецької мови на
основі перекладу Біблії Лютером та його інших вибраних творах”).
Лише у XVIII ст. з’явилась дещо інша оцінка мови перекладу Лютера.
Йоганн Крістоф Аделунг (1732-1806), автор “Граматико-критичного
словника верхньонімецького діалекту” (Grammatisch-kritisches Woerterbuch
der deutschen Mundart) “Біблію” Лютера називає радше корисним джерелом,
аніж моделлю правильної мови. (Sonderegger, 1984: 141). Проте,
нормативний вплив мови Лютера можна спостерігати навіть на початку XIX
ст., в словнику Грімма, якому вона служить за найвагоміше джерело.
Здійснивши переклад Біблії, Лютер сприяв збагаченню та стандартизації
німецької лексики, формуванню збалансованого синтаксису, в якому
використовуються такі формальні засоби як позиція дієслова та сполучників,
а також написання іменників з великої літери. Однак, найбільший внесок
було зроблено в розвиток стилістики. Ясність, загальна зрозумілість,
простота та жвавість – найважливіші ознаки стилю його перекладу, котрі
навіть зараз вважаються зразковими (Delisle, Woodsworth, 1996: 50).
Можливо, Лютер насправді й не створив письмової та усної ново-
верхньонімецької мови, проте його переклади стали рушійною силою,
каталізатором та віхою в розвитку сучасної літературної німецької мови як
такої (Koller, 1984: 1984). Збір Лютером мовних засобів та відбір їх в
поєднанні з новаторством та талантом вплинули на весь подальший розвиток
німецької мови.

Мартін Лютер
Послання про переклад

Венцеслаус Лінк1 – всім, хто вірить у Христа! Милість та

прихильність від Господа. Мудрий Соломон у Проповідках 11, (26) зауважує:
„Хто хліб ховає, того клястимуть люди; хто ж його продає, на голову тому
– благословення.” Власне кажучи, цей афоризм стосується всього, що може
служити для загального добра або потішання християн. Тому в Євангелії
(Мт. 25, 14 – 33) пан лає лукавого та ледачого раба за те, що той закопав,
сховав своє срібло у землю. Щоб уникнути осуду цього пана та всієї громади,
я не хочу приховувати це послання, що потрапило до моїх рук від одного
доброго приятеля, й віддаю його до друку. Адже переклад Старого та
Нового Заповіту викликав чималий пересуд, а також й численні нарікання з
боку ворогів істини. Начебто текст змінено або ж перекручено в багатьох
місцях; і це викликає подив та замішання не лише серед неосвічених
християн, але й серед вчених, котрі не знають гебрейської та грецької мов.
Хотілося б сподіватися, що це послання принаймні хоч трохи заступить
шлях обмовам безвірників та розвіє сумніви благочестивих, а, можливо, й
сприятиме тому, що про це питання, або на цю тему, напишуть
докладніше. Тому я хочу, щоб цей твір найкращим чином допомагав
кожному поборнику правди, а Бога щиро молю дарувати мені справжнє
розуміння Божественного письма заради поліпшення та збільшення
християнської громади. Амінь.
Писане в Нюрнберзі, 15 вересня 1530 року.

Вельмишановному та розсудливому пану N,

моєму доброзичливому другові.

Вельмишановний, розсудливий, дорогий пане та друже!

Достатку та миру в Христі!
Я отримав Ваше послання. В ньому вміщено два подиви, або питання, з
приводу яких, Ви бажали б отримати мої роз’яснення. По-перше, чому
речення св. Павла з Рим. 3, (28)”Arbitramur hominem iustificari ex fide absque
operibus” я перекладаю німецькою мовою наступним чином: „Wir halten, daß
der Mensch gerecht werde ohne des Gesetzes Werkе, allein durch den
Glauben„ [Ми вважаємо, що чоловік оправдується без діл закону, лише
вірою]. При цьому Ви звертаєте увагу на надмірне обурення папістів тим,
що в тексті апостола Павла, відсутнє слово „sola”(“allein” – „лише”) та
що такий мій додаток неприпустимий при перекладі Слова Божого і т. п.
На перше питання, якщо це Вас задовольнить, Ви можете від мого імені
відповісти Вашим папістам наступним чином: по-перше, якби я, доктор
Лютер, міг припустити, що всі папісти, збившись до купи, набудуть
здатності вірно та добротно перекласти німецькою мовою хоча б один
розділ Святого Письма, то, воістину, я перейнявся б сумирністю та благав
би їх про допомогу та сприяння в перекладі Нового Заповіту німецькою
мовою. Але оскільки я знав тоді та бачу тепер, що жоден з них не має
уявлення про те, як перекладати чи говорити німецькою, то я звільнив і себе,
і їх від подібного клопоту. Правда, добре видно, що, навчившись на основі
мого перекладу та моєї німецької мови говорити та писати німецькою, чого
раніше вони не вміли, тобто, насправді, вкравши мою працю, вони не лише не
подякували мені, а, навпаки, визнали за краще використати мій переклад
проти мене. Але я, виявивши ласку, дозволив їм це, бо мене все ж-таки
тішило, що я навчив висловлюватися своїх невдячних учнів-недругів.
По-друге, Ви можете сказати їм, що я переклав Новий Заповіт
німецькою мовою за велінням власної душі й прагнув зробити це якомога
краще; до того ж я нікого не силував читати його, нікому його не
нав’язував, а зробив його задля служіння тим, хто не може перекласти
краще за мене. Та нікому не забороняється здійснити досконаліший
переклад. А хто не хоче читати мій переклад, хай не розкриває книгу, я
нікого не прошу про це й нікого не вихваляю за це. Цей Заповіт – мій, і цей
переклад - мій; він є моїм і моїм залишиться! Якщо ж я десь все ж-таки
помилився (несвідомо й, звичайно, не бажаючи того, невірно переклав окремі
букви), то все одно, папісти – не судді мені: аж надто вже довгі вуха
виросли у них на той час, і їхнє (ослине)„іа-іа” дещо слабувате для того,
щоб судити мій переклад. Я добре знаю, яке мистецтво, старання, розум та
хист є ознаками гарного перекладача. Вони ж знають про це менше, аніж
віслюк на млині. Тому що самі вони ніколи й не спробували перекладати.
У народі кажуть: ”Тому, хто будується при дорозі, ніколи не
спекатися порадників”. Це стосується й мене. Ті, хто ніколи не вмів путньо
говорити, помовчу вже про переклад, раптом перетворилися на моїх
напутників, а мені належить стати учнем всіх їх. Проте якби я спитав їх,
як перекласти два перші слова – “Liber generationis” 2 – з Мт. 1 (1), то
жоден з них не зміг би пробелькотати щось виразне. Одначе ж, ці хвацькі
хлопці судять про всю мою роботу. Подібне вже траплялося й зі Святим
Ієронімом. Коли він переклав Біблію, то весь світ перетворився на його
напутників. Один він постав цілковитим недоумком, а його справу по
кісточках розбирали нікчеми, що не придалися б навіть на те, щоб йому
чистити чоботи. Тому той, хто хоче зробити щось добре для всіх, має
запастись довготерпінням; бо світ хоче залишатися дойдою та мудрагелем
і йому завжди треба запрягати коня з хвоста, хвататися за все, не вміючи
нічогісінько. Такий вже світ цей є, й змінити його не зміниш.
Мені вельми хотілося би поглянути на папіста, який спромігся б
перекласти німецькою хоча б одне Послання Св. Павла, або хоча б одну
книгу пророків, не користуючись при цьому німецькою мовою Лютера та не
звертаючись до лютерівського перекладу! Цей переклад був би відразу ж
визнаний за найбільш добротний, прекрасний та гідний найвищої похвали за
його німецьку мову. Адже ми споглядали вже партача з Дрездена, котрий
виправив мій Новий Заповіт (у своїх книжках мені не хочеться більше
називати його по імені, бо він вже знайшов свого [вищого] Судію, та й
взагалі він досить добре відомий3). Він змушений був визнати, що моя
німецька мова милозвучна та виразна. Однак, впевнившись у тому, що не
зможе перевершити мене, він все-таки намірився осоромити мою працю й
узявся до справи. Проте, переписавши майже слово в слово мій Новий
Заповіт, він викинув мої передмову, примітки, ім’я; вписав своє ім’я, додав
до цього свою передмову та примітки й продав мій Новий Заповіт під своїм
ім’ям. Ой, любі діти, [колись] мені було дуже боляче, що його [суверен]
земельний князь у жахливому наказі прокляв лютерівський Новий Заповіт
та заборонив його читати. Й він же рекомендував студіювати зроблений
партачем переклад Нового Заповіту, що як дві краплі води схожий на той,
який зробив Лютер!
І якщо хтось подумає, що я брешу, то нехай покладе перед собою два
Заповіти – лютерівський та того партача, порівняє їх та впевниться, хто з
нас двох – перекладач. Правда, він у деяких місцях вніс виправлення та зміни.
І хоча не всі вони мені до вподоби, я цілком міг би знести це й не особливо
журився з цього приводу та протестував проти цього у своїх творах. Однак
я змушений висміяти велику премудрість тих, хто жахливим чином ганьбив
та проклинав мій Новий Заповіт та наклав на нього заборону після того, як
його було видано під моїм ім’ям, й хто силує читати його, коли він вийшов
під іншим іменем. І що це за доблесть така – ганьбити та ославляти
книжку іншого, а після цього її ж украсти й видати під своїм іменем, й за
рахунок чужої, оббреханої праці домагатися собі слави та створювати собі
ім’я? Але нехай в цьому розберуться його судді. Мені ж бо зараз не до того.
Подібно до Св. Павла (Фил. 1, 18) я радий, що моя праця поширюється через
ворогів моїх і що книжка Лютера без імені Лютера, під іменем його ворога
буде прочитана. Хіба зміг би я сам так їм помститися?
Тут я знову повертаюся до теми. Якщо Ваш папіст марно шаленіє
через слово “sola” (“allein” – “лише“), то передайте йому якнайшвидше
наступне: доктор Мартін Лютер хоче зберегти це слово “sola” й
проголошує: папіст та віслюк – це одне й те саме. Sic volo, sic iubeo, sit pro
ratione voluntas 4. Адже ми прагнемо бути не учнями та поплічниками
папістів, а їхніми вчителями та суддями. Хотілося б також хоча б один
разок бундючно почванитися перед ослячими голівоньками. Апостол Павло
підносив себе над божевільними святими свого часу 5. Я також хочу
піднести себе над цими віслюками мого часу. Ви – доктори? І я – доктор.
Ви – вчені? І я – вчений. Ви – проповідники? І я – проповідник. Ви – теологи?
Я також теолог. Ви – диспутанти? Я також диспутант. Ви – філософи? Я
також філософ. Ви – діалектики? Я також діалектик. Ви читаєте лекції?
Я також їх читаю. Ви пишете книжки? Я також їх пишу.
Хочу продовжити вихвалятися. Я можу розтлумачувати Псалми та
книги пророків. Ви цього не можете. Я можу перекладати. Ви цього не
можете. Я можу розуміти Святе Письмо. Ви цього не можете. Я можу
молитися. Ви цього не можете. Перейду до менш важливих речей. Я знаю
вашу діалектику та філософію краще за вас усіх разом узятих. Крім того, я
певен, що ніхто з вас не розуміє вашого Аристотеля 6. А якщо серед усіх вас
знайдеться хоча б один, хто вірно розуміє навіть яку-небудь передмову або
ж бодай один розділ з Аристотеля, то нехай мене покладуть на шмат сукна
й, узявшись за його чотири кінці, підкинуть догори. Не стану додавати до
того, що сказав, нічого, бо всю вашу науку я вбирав та засвоював з юних літ
і дуже добре знаю, наскільки вона глибока та широка. Добре відомо й вам,
що все те, що ви можете, я також знаю та можу. Правда, безбожні люди
пащекують, немов у їхній науці я новачок, котрий лише сьогодні ранком
заглянув до них й і ще не бачив і не чув, чого вони навчають або що вони
можуть. Так пихато хизуються вони своєю наукою та повчають мене в
тому, в чому я собаку з’їв ще двадцять років тому, коли мені доводилося
підспівувати їхньому, як у повії, ревінню та крику. До того ж я вже до семи
років знав, що цвяхи для підків роблять із заліза.
Це відповідь на Ваше перше запитання. Й будьте ласкаві: не
відповідайте цим віслюкам інакше чи більш багатослівно на їхнє жалюгідне
скиглення, що було викликане словом “sola”. З них задосить наступного:
Лютер воліє залишити його а Лютер – доктор, котрий переважає всіх
докторів у всьому папстві. Тому, нехай воно залишиться. Відтак я їх
цілковито та повністю зневажаю, й ця зневага збережеться доти, доки
вони залишатимуться такими людьми, хотів би сказати, віслюками. Серед
них є такі безсоромні бевзі, як доктор Шмідт 7, доктор Ротцльоффель 8 та
подібні до них. Не засвоївши свого власного мистецтва, себто мистецтва,
софістики 9, вони, одначе, виступають проти мене в таких справах, які
понад не лише їхню софістику, а і, як каже Святий Павло, премудрість та
розум всього світу. Правда, віслюкові недозволено багато співати – його
відразу ж упізнають по його вухах.
Проте Вам та нашим (однодумцям) я хочу пояснити, чому мені
захотілося вжити саме слово “sola”, хоча при перекладі Рим. 3 (28) я
скористався не словом “sola”, а “solum” чи “tantum”. Ось як уважно читали
ці віслюки мій текст! Втім, сполучення “sola fide” я використав десь в
іншому місці й однаковою мірою визнаю як “solum”, так і “sola”. При
перекладі я не шкодував праці на те, щоб моя німецька мова набула чистоти
та ясності. Не раз бувало, що ми протягом чотирнадцяти днів, а то й
трьох-чотирьох тижнів шукали одне єдине слово, радились та, однак, не
завжди знаходили його. Над книгою Йова працювали ми втрьох: магістр
Філіп [Меланхтон], Аврогаллюс та я. Так ось, іноді за чотири дні нам ледве
вдавалося здолати три рядки. Любий мій, коли переклад закінчено, кожен
може читати його та повчати нас. І зараз хто-небудь, перебігши очима
три-чотири аркуші й жодного разу не спіткнувшись при цьому, не може
собі уявити, які каменюки та колоди лежали на цьому полі – там, де він
зараз крокує, мов дошкою, яку обстругали рубанком. А ми, коли розчищали
від каменюк та колод шлях, яким зараз так зручно прямувати, мусили
обливатися потом та мучитися сумнівами. Плугу легко, коли поле чисте.
Але ось рубати ліс, корчувати пні, готувати поле до оранки ніхто не хоче. А
доброго слова від людей не дочекаєшся. Адже навіть сам Бог, котрий
створив Сонце, Небо та Землю, котрий послав на смерть Свого Сина, не
заслужив у них ніякої подяки; в світі правив і буде правити диявол, тому що
вони не хочуть нічого іншого. Отже, перекладаючи й це місце (Рим. 3, 28), я
добре знав, що в грецькому та латинському тексті відсутнє слово “solum”;
й тому папістам не варто було б мене повчати. Це справді так: там немає
чотирьох букв “s-o-l-a”, на які ослячі голови дивляться як баран на нові
ворота. Проте вони не бачать, що, не дивлячись на це, зміст тексту веде до
того. Адже, якщо хочеш перекладати цей текст ясно, виразно та повно
німецькою мовою, то слід виходити з того, що оскільки я, як перекладач,
наважився говорити німецькою мовою, то й маю говорити німецькою, а не
грецькою чи латинською. Проте особливість нашої німецької мови полягає в
тому, що коли в ній йдеться про два предмети, й один з них визнається, а
інший заперечується, то слово “solum” [“allein” – „лише“, „виключно”]
вживається в сполученні зі словом “nicht” [“нема”] або “kein” [“жоден”,
“ніхто”, “ніякий”]. Наприклад: „Der Baur bringt allein Korn und kein Geld”
[Селянин постачає лише зерно, а не гроші]. Або: “Nein, ich habe wahrlich jetzt
nicht Geld, sondern allein Korn” [У мене справді є лише зерно, а не гроші].
Або: “Ich hab allein gegessen und noch nicht getrunken”[Я лише поїв, але ще не
пив]. Або: “Hast du allein geschrieben und nicht durchgelesen?” [Невже ти
лише написав і не прочитав написаного?]. І випадків, подібних до цих, у
повсякденному спілкуванні велетенська кількість. Засоби виражання всіх цих
зворотів в грецькій, латинській та німецькій мовах розрізняються.
Своєрідність німецької мови полягає в тому, що слова “nicht” або “kein”
набувають кінцевої форми й стають яснішими в сполученні зі словом
“allein”. Звичайно, я можу сказати: „Der Baur bringt Korn und kein
Geld”[Селянин постачає зерно, а не гроші]. Проте кінцеву та ясну форму ця
фраза набуде, якщо я скажу: „Der Baur bringt allein Korn und kein Geld”
[Селянин постачає лише зерно, а не гроші]. Тут слово “allein” допомагає
слову “kein” і робить німецьку мову виразною та ясною. Адже не треба,
подібно до цих віслюків, питати у літер латинської мови про те, як
правильно говорити німецькою. Про це слід питати у матері в світлиці,
у дитини надворі, простолюдина на базарі; й заглядати їм до рота, як
вони говорять, а потім вже перекладати. І тоді зрозуміють вони цей
переклад і визнають, що з ними спілкуються їхньою рідною мовою.
Розглянемо висловлювання Христа (Мт. 12, 34) : „Ex abundantia cordis
os loquitur” 10. Якби я прислухався до віслюків, що пропонують мені йти за
буквами, то переклав би це висловлювання так: „Aus dem Überfluß des
Herzens redet der Mund” [Від переповненності серця промовляють вустa].
Проте скажи, хіба так говорять німецькою? Який німець зрозуміє це? Що
це за штука така “переповненість серця”? Так не може висловлюватися
жоден німець. Проте він скаже: „еx abundantia cordis” означає, що у когось
надто велике серце або надто чуле серце, хоча й це не зовсім вірно. Адже,
„Überfluß des Herzens„ – це не німецький вислів, бо німецькій мові не
властиві вислови на зразок: „Überfluß des Hauses„ [переповненість хати],
„Überfluß des Kachelofens„ [переповненість печі], „Überfluß der Banк
„[ переповненість лавки]. Мати у світлиці простолюдина висловиться так:
„Wes das Herz voll ist, des geht der Mund über” [промовляють уста того, у
кого чуле серце]. Ось це – справжня німецька мова. Нею я намагався
викласти свої думки, але, на жаль, це не завжди вдавалось і виходило, бо
говорити добре німецькою мовою надзвичайно заважала та сама латина.
Теж саме маємо, наприклад, коли зрадник Юда каже (Мт. 26, 8): “Ut
quid perdito haec?“ 11 або Марк промовляє (14, 4): “Ut quid perdito ista
unguenti facta est?“ 12. Якби я слухав віслюків та буквалістів, то мав би
перекласти так: „Warum ist diese Verlierung der Salben geschehen?” [Чому
трапилась така втрата миро”?]. Але що це означає для німця? Який німець
говорить „Verlierung der Salben ist geschehen„ [трапилась втрата миро]. Та
навіть якщо він щось і зрозуміє, то все рівно через непевність та неясність
фрази йому спаде на думку наступне: „Миро то загублено, отже його
треба знову десь знайти”. І якщо вони вважають це за гарну німецьку мову,
то чому тоді вони не взялися за справу раніше й не видали для нас чудовий,
першорядний та неповторний німецький Заповіт, а лютерівський Заповіт
залишили б поза увагою? Я вважаю, що вони мали б показати людям своє
вміння. Однак, справа в тому, що німець при розумінні вислову „Ut quid etc.”
міркував би так:
- Про що тут йдеться – про втрату чи про марнотратство?
- Та про те, що комусь стало шкода миро.
 „Es ist schade um die Salbe„ [стало шкода миро] – це гарна німецька мова. З
неї зрозуміло, що Магдалина, на думку Юди, вчинила марнотратcтво,
узливши миро, тому що сам він хотів знайти для нього краще застосування
[наприклад, продати]. Наступний приклад: янгол, вітаючи Марію каже
(Лук. 1, 28): „Gegrüßet seist du Maria, voll Gnaden, der Herr mit dir„ [Привіт
тобі, Маріє, повна милості, Господь з тобою]. Ну, добре – раніше ми
перекладали німецькою мовою це місце, сліпо дотримуючись латинських
літер. Але скажи-но мені, хіба це гарна німецька мова? Де німець каже:
„Du bist voll Gnaden„ [ти повна милості]? І який німець відразу зрозуміє цей
вислів „voll Gnaden„? Йому відразу ж спаде на думку: „ein Faß voll
Bier„ [повна бочка пива], або „Beutel voll Geldes„ [повний гаманець грошей].
І тому я перекладаю це так: „Du Holdselige” [о, доброзичлива]. Завдяки
такому перекладу німець отримує можливість подумати над тим, який
сенс вкладає янгол у своє вітання. Але папісти шаленіють через те, що я
начебто перекрутив звернення янгола. Та все-таки в даному випадку я
використав далеко не кращу німецьку мову. Мені варто було б тут обрати
найвдаліший варіант й перекласти звернення наступним чином: „Gott grüße
dich, du liebe Maria„ [Бог вітає тебе, люба Маріє] – адже янгол хотів
сказати саме це, і він так би й сказав, якби схотів привітати її німецькою. Я
думаю, що якби папісти, побачили мій приземлений переклад вітання, то їм,
які (завжди) демонструють свій величезний пієтет по відношенню до Марії,
захотілося б повіситися.
Але навіщо запитувати їх про це, якщо вони шаленіють та
скаженіють? Я не хочу ставати їм на заваді. Хай вони перекладають, як їм
заманеться, проте я волів би перекладати німецькою мовою не так, як вони
того хочуть, а так, як хочу я. Кому це не до вподоби, нехай дозволять мені
робити мою справу, а свої напучення залишать при собі, бо я не бажаю ані
бачити їх, ані слухати про них. А вони не будуть ані нести відповідальності
за мій переклад, ані звітувати про нього. Послухай же, я бажаю говорити
„благодатна Маріє”, „люба Маріє”, а вони нехай собі говорять „повна
милості Маріє”. Хто володіє німецькою, добре знає, наскільки йдуть до
серця ці щирі слова : „люба Маріє”, „любий Господи”, „любий імператоре”,
„любий князю”, чоловіче добрий”, „люба дитино”. І я не можу уявити, щоб
слово „любий” могло так щиро та так поважно звучати латинською чи
якоюсь іншою мовою, щоб воно так проникало до серця й так відгукувалося в
ньому, так торкалося почуттів, як у нашій мові.
Я опираюсь на переклад знавця гебрайської та грецької мов св. Луки,
котрий (Лук. 1: 28) гебрайське слово, промовлене янголом, виразно та ясно
передав грецьким словом „kecharitomene”. І я вважаю, що архангел Гавриїл у
розмові з Марією користувався тими ж виразами, що й у спілкуванні з
Даниїлом. А його він називав „hamudoth” та “isch hamudoth”, “vir
desideriorum”, тобто „дорогий Даниїле”. Таким був у Гавриїла спосіб
висловлюватися. Про це свідчить книга Даниїла. А якби я, згідно з
напученнями цих віслюків, слідував би лише букві, то мав би перекласти так:
„О, Даниїле, чоловіче бажань”, або : „О, Даниїле, чоловіче прагнень”. Ох, це
була б прекрасна німецька мова! Звичайно, німець може зауважити, що
“Mann [чоловік], “Lüste” [бажання] чи “Begierungen” [прагнення] –
німецькі, хоча й не зовсім вірно вжиті слова; адже сказати “Lust”, “Begier”
було б ліпше. Але коли зустрічається словосполучення “Du Mann der
Begehrungen”[ ти, чоловіче бажань], то жоден німець не в змозі збагнути
його значення. Він може подумати, що Даниїл, мабуть, повен гріховних
бажань. І це називається гарним перекладом. Тому мусив був я махнути
рукою на букви та поміркувати над тим, що каже німець у тих випадках,
коли єврей промовляє “Іsch chamudoth”. І я дійшов висновку, що німець
говорить:”Du lieber Daniel“ [любий Даниїле], “du liebe Maria“ [люба Маріє]
або “du holdselige Maid“ [благодатна Діво], “du niedliche Jungfrau“ [мила
моя], “du zartes Weib“ [ніжна моя] і тому подібне. А у того, хто бажає
займатися перекладом, має бути під рукою багатий запас слів на той
випадок, коли якесь слово десь ну аж ніяк не може бути вжите.
Проте чи варто мені так багато та довго говорити про переклад?
Якщо мені належить пояснювати спонукальні мотиви та міркування, якими
я керувався при перекладі тих чи інших слів, то це має відібрати у мене
принаймні рік. Бо, що це за мистецтво та що це за праця – переклад, знаю я
не з чуток. Й тому не бажаю я терпіти ані суддів та огудників ані жодних
папських віслюків, ані мулів, які не мають жодного стосунку до перекладу.
Кому не до вподоби мій переклад, нехай забере від нього свої лапи геть;
диявол віддячить тому, хто не може з ним [перекладом] примиритися або
береться за його виправлення без мого відома та згоди.
Я можу з чистою совістю засвідчити, що робив справу з величезними
ретельністю та запалом, не переслідуючи жодних корисливих цілей. Адже
за свою працю я не лише не отримав ані геллера, але й нічого не домагався й
нічого з того не вигадав. Я – і про це знає Бог, мій Господь – не прагнув і до
того, щоб завдяки перекладу піднести себе. А волів я стати в нагоді дорогим
християнам на славу Владики Небесного, котрий повсякчас робить мені
стільки добра, що якби я переклав в тисячу разів більше та краще, то й тоді
не віддячив би Йому за одну лише годину свого життя та можливість
побачити світ. Ким я став та чого досяг – усім цим я зобов’язаний Його
добродіянню та жалості, Його дорогоцінній Крові та Його пречистому
Поту. Тому я повинен, якщо цього бажає Господь, чинити все на славу Його,
з радістю та щиро від всього серця. Паплюжать мене партачі та папські
віслюки, та й годі. Зате люблять мене благочестиві християни разом з
нашим Господом Христом. І я буду нагороджений над усяку міру, якщо мене
як вірного робітника визнає хоча б один-єдиний християнин. А про думки
папських віслюків я не питаю. Вони не гідні того, щоб визнавати мою працю.
А в глибині свого серця я б пошкодував, якби вони мене похвалили. Найбільша
слава для мене та найбільша честь – це їхнє лихослів’я. А ще хочеться мені
залишатися доктором теології та до того ж першорядним доктором, а
позбавити мене цього титулу вони не зможуть до самого Судного Дня; це я
знаю напевне.
 Проте все ж-таки я не завжди нехтував буквальним перекладом. У
тих місцях, де цього вимагали обставини, я разом зі своїми помічниками
приділяв йому першорядну увагу й не дозволяв собі додавати від себе нічого
зайвого; так зробили ми при перекладі вірша 6 (27) Іоанна, де Христос
говорить: „Diesen hat Gott der Vater versiegelt” [на Ньому наклав печать
Свою Бог Отець]. Німецькою, мабуть, краще б звучало: „Diesen hat Gott der
Vater gezeichnet„ [на Ньому зупинив Свій вибір Бог Отець], або ж: „Diesen
meinet Gott der Vater„ [його обрав Бог Отець]. Але я визнав за краще
порушити норми німецької мови, аніж відходити від буквального
розуміння слова. Ах, переклад – це мистецтво не для кожного, як
вважали святі, що вижили з розуму. Для цього потрібне праведне,
набожне, вірне, пильне, богобоязливе, християнське, освічене,
великодосвідчене, випробуване серце. Тому, на мою думку, жоден
лжехристиянин та жоден бунтівний дух не зможуть перекладати
правильно. І це наочно виявилося в перекладі пророків, зробленому німецькою
у Вормсі 13 , хоча тут було докладено воістину велетенських зусиль, та й
німецька мова дуже близька до моєї німецької. Але серед перекладачів були й
євреї, котрі не мали до Христа належної поваги. В усьому ж іншому ці
перекладачі виявили й уміння, й старанність.
Це була розмова про переклад та про своєрідність мов. Проте я
враховував не лише цю своєрідність й дотримувався мовних правил, коли при
перекладі Рим. 3:28 вставляв слово “solum” (лише). Вчинити так настійно
спонукав та силував мене сам зміст тексту та міркування св. Павла. Адже
він викладав там основну частину християнського вчення, а саме що ми
будемо виправдані через віру в Христа, а не через усілякі там закони. У
цьому місці він настільки послідовно відділив всі справи від віри, що навіть
стверджував: справи закону (а це ні більше, ні менше – Закон Божий та
Його Слово) не допоможуть виправданню перед Богом. Він наводить як
приклад Авраама, який виправдався без будь-яких там справ. Адже навіть
сама велика справа, яка тоді щойно була заповідана Богом і переважала всі
інші заповідані Ним закони та справи, а саме – обрізання, не допомогло
виправданню Авраама. Виправдання Боже він отримав не за обрізання та не
за всі свої справи, а завдяки вірі. Св. Павло, (Рим., 4
(2) каже: „Бо коли Авраам виправдався ділами, то він маєв похвалу, але не
перед Богом”. Проте якщо всі справи так недвозначно повністю
відсікаються, то з цього витікає висновок, що лише віра робить нас
оправданими. А той, хто ясно та без прикрас бажає робити висновки про
таку зневагу до справ, повинен сказати: виправдовує нас лише віра, а не
справи. До цього поруч із своєрідністю мови спонукає сам предмет.
Але це, - кажуть папісти, - звучить як підбурювання, і тому люди на
вчаться робити висновок про те, що їм не потрібно робити жодних добрих
справ. Шановний, ну що тут сказати? Хіба не набагато більша спокуса
криється в тому, що сам апостол Павло не просто зауважує –„лише
вірою”, а говорить ще певніше, так, що ясніше й бути не може – „без справ
закону”. Це також стверджується в Гал. 2, (16) і в багатьох інших місцях.
До слів „лише вірою” можна підшукати який-небудь додаток і
витлумачити їх на свій штиб, проте слова „без справ закону” настільки
різкі, ганебні, стидкі, що тут не допоможуть жодні тлумачення. Проте
хіба люди можуть навчитися не робити жодних добрих справ, коли вони на
свої власні вуха чують у проповідях такі різкі слова про справи, що їх
ошелешують: „жодних справ!”, „без справ!”, „не завдяки справам!”. І якщо
не негоже проповідувати - „без справ!”, „жодних справ!”, „не завдяки
справам!”, то чому має бути негожим, якщо проповідують: „лише вірою!”?
Іще більш негожим зображують те, що св. Павло нехтує не
скромними, звичайними справами, а й самим законом. І це цілком може
підштовхнути кого-небудь до того, щоб сповістити: закон засуджений і
проклятий перед Богом, і належить творити лише зле, як це робили ті, про
яких говориться в Рим. 3, [8]: „Робімо зло, щоб із цього вийшло добро.”
Адже саме так у наші часи починав проповідувати бунтівний дух. Проте чи
варто через можливість такої спонуки заперечувати слова св. Павла або ж,
навпаки, слід ще сміливіше та вільніше говорити про віру?
Любий мій! Апостол Павло і ми прагнемо саме такого скандалу, й так
наполегливо напучуємо проти справ, й спонукаємо єдине до віри не з якоїсь
іншої причини, а тому, що люди мають пізнати потрясіння. Їм належить
навчитися та дізнатися, що вони стануть виправданими не через свої добрі
справи, а лише через смерть та Воскресіння Христа. Якщо ж вони не
можуть стати виправданими через добрі справи закону, то наскільки
менше стануть вони виправданими через злі справи й без закону! Висновок,
який зводиться до того, що добрі справи не допомагають виправданню,
тому допоможуть злі справи – хибний, так само як хибне судження: „Сонце
не може допомогти сліпому стати зрячим, тому мають йому допомогти в
цьому ніч та пітьма.”
Проте мене дивує, що з такого очевидного предмету можна так
сперечатися. Скажи-но мені, невже смерть та Воскресіння Христа – наша
справа, те, що вдіяли ми, чи ж – ні? Поза всяким сумнівом, це – ані наша
справа, ані справа жодного закону. Адже лише смерть та Воскресіння
Христа роблять нас вільними від гріха й праведними. Про це говорить
апостол Павло (Рим. 4, 25): Він помер за гріхи наші і воскрес для нашого
виправдання”. Далі, назви-но мені справу, через яку ми осягаємо смерть та
Воскресіння Христа й стаємо Його співнаступниками? Адже це не може
бути ніякою зовнішньою справою, це – лише вічна віра в серці; єдино вона – і
лише одна вона, без жодних справ осягає цю смерть та Воскресіння, як це
провіщається в Євангелії. І чому папісти так шаліють і лютують,
звинувачують нас у єресі й віддають на знищення вогнем, якщо сама тема в
своїй основі настільки ясна, якщо вона доводить, що лише віра осягає
смерть та Воскресіння Христа, без жодних справ, і що саме ця смерть та
це Воскресіння є нашим життям та нашим виправданням? Проте якщо
вже саме собою вочевидь, що лише віра приносить нам таке життя та
виправдання, осягає та дарує їх нам, то чому ж не можна так і говорити?
Адже в тому, що лише віра осягає Христа та дарує життя, не міститься
ніякої єресі. Чому ж має вважатися за єресь, якщо хтось говорить про це
чи стверджує це? Хіба вони не збожеволіли, не оскаженіли, хіба вони сповна
розуму? Суть питання вони визнають слушною й разом з тим засуджують
розмови саме про цю суть як хибні. Таким чином, одне й те саме ж має
бути водночас слушним і хибним.
До того ж я не єдиний і не перший, хто провіщає: „лише віра робить
виправданим”. До мене це казали Амвросій, Августин та багато інших; і
той, кому слід читати та розуміти св. Павла, має говорити саме так й не
може говорити інакше. Його, апостола Павла, слова ясні й не припускають
жодної – взагалі жодної – справи. . А якщо це ніяка не справа, то має воно
бути лише вірою. О, яким чудовим і таким, що поліпшує [рід людський],
яким незламним вченням мало би бути вчення, яке наставляє людей, що
нарівні з вірою стати виправданими їм допоможуть добрі справи! Воно
безустанно проголошувало б, що не лише смерть Христа скасовує наші
гріхи, а й наші справи додають щось до цього. І це називається гідним
шануванням смерті Христа! Якби наші справи допомагали б Йому й могли
творити те, що здійснив Він, то завдяки їм ми стали б такими ж
досконалими та всевладними, як Він! Але це – вчення від диявола, який не
може залишити Кров Христову не оскверненою!
Сама суть справи в основі своїй вимагає того, щоб говорилося: „лише
віра робить виправданим”; і цього ж вимагає своєрідність нашої німецької
мови, яка настільки неухильно вчить цьому. Крім того, при перекладі я
наслідував приклад святих Отців, та й загроза для спасіння людей, що
коріниться в римсько-католицькому вченні про добрі справи, підштовхувала
мене до цього. Я боявся, що вони, привернувшись до справ, не знайдуть віри й
втратять Христа, особливо в наш час, коли вони, звиклі протягом довгого
часу до звершення добрих справ, відриваються від них лише силою. І не
просто вірно, а й у вищою мірою необхідно цілковито ясно та абсолютно
безумовно заявити: „Лише віра без справ виправдовує”. Мене навіть мучить
сумління, що я не вставив у текст перекладу слова „всяких” та „всіх”,
тобто „без усяких справ усіх законів”, щоб ця думка була висловлена
найповніше та найбільш безумовно. Але, гаразд, нехай у моєму Новому
Заповіті залишиться вислів „лише вірою”, і нехай всі папісти знавісніють;
вони все одно нічого не віднімуть у мене.
Але наразі досить про це. Детальніше, якщо благословить Господь, я
поведу про це мову в книжечці De iustificatione [Про виправдання] 14 ...

Хай перебуває наш Владика Христос з усіма нами!

Амінь!

З пустині. 8 вересня 1530 року.

Мартін Лютер,
Ваш добрий друг
Примітки:
1
Лютер надіслав цього листа своєму старому приятелю, нюрнберзькому священику
Венцелаусу Лінку для друку.
2
В українській Біблії Українського Біблійного Товариства перекладено як “Родовід Ісуса
Христа”.
3
Лютер посилається на Ієронімуса Емсера (Hieronymus Emser) (помер 1527 р.), котрий
виступав з різкою критикою перекладу Лютера в 1523 р., а по тому, використавши цю
свою критику, щоб добитися заборони з боку герцога Георга фон Заксен-Мейсенського на
друкування лютерівського видання, опублікував в 1527 р. свою власну німецьку версію
перекладу Біблії, яка була дуже залежна від перекладу Лютера. “Вищий суддя” – Бог,
перед яким постав його кривдник за три роки до цього 1530 року, коли було написано
листа.
4
“Я так хочу, я так наказую, підставою є моє бажання” [ Ювенал. Сатири, 6 : 223 ]
5
Тут та в кількох подальших рядках Лютер, перефразуючи, використовує ІІ Послання Ап.
Павла до Коринтян.
6
Аристотель до такої міри домінував у схоластичному мисленні пізнього Середньовіччя,
що став улюбленим предметом нападок з боку прибічників Реформації.
7
Іоганн Фабрі з Лейткірха, помер 1541 р. єпископ Віденський, котрий був сином коваля
(саме тому Лютер дає йому прізвисько “доктор Шмидт”, від нім. Schmied – коваль), один з
найбільш енергійних опонентів Лютера та один з ініціаторів католицької реставрації в
Німеччині.
8
Іоганн Добнек з Вендельштейну, котрий написав лайливу та брехливу біографію Лютера.
Його прізвисько Cochläus нагадувало Лютеру латинське слово cochlear, “ложка”.
9
Поширена серед реформаторів презирлива назва схоластики.
10
В українській Біблії передано: “З повноти бо серця уста промовляють”.
11
В українській Біблії передано: “Навіщо таке марнотратство?”
12
В українській Біблії передано: “Навіщо, мовляв, така втрата мира!”
13
Опублікований Гансом Денком та Людвігом Гетцером в 1527 р.
14
“Про виправдання”, ніколи не була закінчена.

Переклад у Франції в 16 ст: становлення французької мови та

переклади класиків.
XVI ст. було бурхливим періодом в історії Франції. Воно
характеризується двома визначними рухами: гуманізмом, реакція якого
проти схоластичної традиції призвела до відновлення зацікавленості в давніх
мовах та літературі, та реформації, яка також захищала повернення до
джерел, в цьому випадку до Біблії на її джерельних грецькій та єврейській
мовах. Під час цього періоду появи нових ідей та релігійних конфліктів,
періоду відкриттів та винаходів, перекладу належало вступити в свою золоту
добу. Проте центральна та визначальна роль перекладу за цієї доби є
головним чином наслідком зростання ролі та підйомом національної мови та
літератури. В XVI ст. французька мова остаточно стверджується як мова
французької нації, перемагаючи латину з одного боку, та численні місцеві
діалекти з іншого. Переклад знову тепер підтримав королівський двір. В
1530 році король Франциск І створює “College royal” („Королівський
коллеж”), який також називають “College des Trois Langues” („Коллежем
трьох мов”) (латинської, грецької та єврейської), а в 1539 році видає наказ,
відомий під назвою „Ордонанс Віллер-Котре”, який приписував
використання французької мови замість латинської в судочинстві,
діловодстві та інших офіційних сферах, і якому судилося відіграти особливу
роль в процесі ствердження французької мови.
Завдяки стимулюючому впливу Ренесансу та впровадженню
книгодрукування в XVI ст. у Франції спостерігається значний ріст кількості
перекладів. Відродження інтересу до класиків призводить до того, що
гуманісти звертаються до першоджерел, оминаючи середньовічну
схоластику, в той час, як секуляризація знань, розпочата Ренесансом, сприяє
перекладом на сучасну французьку мову з метою залучити до класики тих
читачів, що не мали безпосереднього доступу до класичних джерел.
В цей період створюється спеціальна термінологія для того, щоб
описати процес перекладу: Робер Есперр ( Robert Esperre, 1503-59) на основі
італійського traducere вводить дієслово traduire – “перекладати”, а гуманіст
Етьєн Доле (Etienne Dolet, 1509-40) – терміни traduction (переклад) та
traductieur (перекладач).
Доле взагалі надзвичайно символічна фігура в історії перекладу в
Західній Європі: його звинуватили в “неправильній передачі” одного з творів
Платона й спалили на вогнищі. І йому ми зобов’язані першим
формулюванням теорії перекладу в трактаті “Про кращий спосіб перекладу з
однієї мови іншою” (La maniere de bien traduire d’une langue un otre),
опублікованого 1540 р. Доле називає 5 правил перекладу:
Етьєнн Доле (1509 - 1646), французький поет, перекладач, друкар та
видавець.

Уривок з LA MANIERE DE BIEN TRADUIRE D'UNE LANGUE EN AULTRE

(„Про гарний спосіб перекладати добре з однієї мови іншою”),
опублікований у 1540 році.
Щоб добре перекладати з однієї мови іншою необхідно
притримуватися п’яти основних речей.
Перше правило гарного перекладу
По-перше, перекладач повинен чудово розуміти предмет думки автора,
якого він перекладає. Якщо він їх збагне, то ніколи в своєму перекладі не буде
темним, а якщо автор, якого він перекладає, жодним чином не є
непристойним, то перекладач зможе зробити його легко й повністю
зрозумілим. І щоб ти не нудьгував, наведу тобі відомий приклад цього. В І
книзі Цицеронових «Тускуланських бесід» є наступний уривок. Animum autem
animam etiam fere nostri declarant nominari. Nam & agere animam, & efflare
dicimus: & animosos, & bene animatos: & ex animi sententia. Ipse autem
animus ab anima dictus est. Перекладаючи цей твір Цицерона, я зауважив
наступне: «Немає жодної потребності взагалі зупинятися на відмінностях
animus та anima, бо латинські вислови, з яких ці слова походять, дають нам
зрозуміти, що мова йде про одне й те саме. Зрозуміло, що animus
говориться замість anima, і що anima знаряддя [орудний відмінок від]
animus, немов би ти сказав, що чеснота і її життєві прояви є джерелом
Духа, і що той самий дух знаходиться під впливом вищезгаданої життєвої
чесноти. Скажи мені ти, котрий знаєш латину, чи можливо тобі добре
перекласти [traduire] цей уривок без глибокого розуміння смислу Цицерона.
Ото ж бо знай, що важливо і необхідно кожному перекладачеві чудово
розуміти смисл автора, якого він передає [tourne] з однієї мови іншою. І без
цього він не може перекладати надійно та вірно.
Друге правило гарного перекладу.
Чи віриш ти, що той, хто не володіє чудово латиною та французькою, зміг
би добре перекласти яку-небудь промову Цицерона? Кожна мова має свої
особливості.
Друге, що вимагається в перекладі, це те, що перекладач повинен
досконало знати мову автора, якого перекладає, і так саме має майстерно
володіти мовою, якою береться перекладати. Тоді він не буде ані з жодної з
мов знущатися, ані принижувати велич кожної з них.
Зрозумій, що кожна мова має свої власні особливості, звороти, порядок
слів, способи висловлення, ледве вловимі тонкощі та виразну силу, властиву
лише їй. Якщо перекладач цього не знає, то він заподіє шкоди автору, якого
перекладає, а також мові, якою він його перекладає, адже він не зможе ані
представити, ані висловити велич та багатство обох мов, з яким має
справу.
Третє правило гарного перекладу.

Третє полягає в тому, що не слід впадати в рабство послівної передачі.

Всякий, хто перекладає таким чином, діє так через бідність [мови] та
нестачу знань. Якщо він володіє якостями, згаданими вище (а добрий
перекладач повинен ними володіти), то буде працювати з реченнями й не
звертатиме уваги на порядок слів, та слідкуватиме за тим, як висловлені
наміри автора, водночас чудодійно зберігаючи особливості обох мов. Тому
помилкою було б вважати (чи може назвати це глупством, або
невіглаством), що перекладати слід починати обов’язково з початку
речення. Проте, хай навіть ти переміниш порядок слів, але якщо передаси
намір автора, якого перекладаєш, то ніхто тобі не докорятиме. Це
безглуздя прагнути передавати рядок за рядком, вірш за віршем. Я не обійду
мовчанкою глупство деяких перекладачів, котрі рабськи схиляються [перед
першоджерелом], замість того, щоб чинити вільно. Знай же, що вони такі
нетями, коли намагаються передати рядок рядком, чи вірш віршем.
Припускаючись цієї помилки, вони часто псують думку автора, якого
перекладають, і не передають ані вишуканості, ані довершеності жодної з
мов. Боронися цієї вади зі всієї сили, бо єдине, що вона показує – так це
неуцтво перекладача.
Четверте правило гарного перекладу.
Четверте правило, що я його тут хочу навести, стосується мов, що ще не
досягли успіхів у мистецтвах. До таких я відношу французьку, італійську,
іспанську, мову Німеччини, Англії та інші сучасні мови. Не варто надто
захоплюватися тим, щоб вживати слова близькі до латини, і якщо все таки
тобі доведеться перекладати якусь латинську книжку на одну з цих мов
(скажімо, французьку), тобі слід уникати вживання слів близьких до
латини, що рідко вживалися в минулому, а задовольняйся загальновживаною
мовою, не вигадуючи жодних нових слів з глупства, або з негожої цікавості.
А коли це дехто робить, то не наслідуй їх в цьому, бо їх хизування нічого не
варте і не прийнятне для учених мужів. Латина та грека багатші словами,
ніж французька. Лише не розумій під цим, що я вважаю, що перекладач
повинен повністю утримуватися від вживання слів, що не загальновідомими,
адже всі знають, що грека та латина багатші словами за французьку. Хто
нам заборонить часто вживати рідкі слова. Але це має чинитися лише у
випадку крайньої необхідності. До того ж я добре усвідомлюю, що, як дехто
може сказати, більшість французьких слів походить з латини, і що, коли
наші попередники мали владу запровадити їх, то й ми, сучасники та наші
нащадки можемо чинити так само. І нехай про це лопочуть пустодзвони,
але найкращий спосіб – це користуватися загальновживаною мовою. У
моєму «Французькому красномовці» я це положення трактуватиму повніше
та з більшою кількістю прикладів.
П’яте правило гарного перекладу.
А тепер давайте перейдемо до п’ятого правила, якого має дотримуватися
добрий перекладач.

Спершу лише кілька перекладачів могли перекладати безпосередньо з

грецької французькою. Тома Сібілле, Жан Лалеман, Антуан Герое та де ле
Боеті (Thomas Sebillet, Jean Lalemant, Antoine Heroet, De la Boetie). Переклад
латиною часто був проміжним етапом перед перекладом французькою, як це
було у випадку з Жаном Ласкарі (Jean Lascaris,1445-1534) та Клодом де
Сейсселем ( Сlaude de Seyssel, помер 1520), котрі працювали в парі. Серед їх
спільних праць зокрема переклад “Анабасіса” Ксенофонта, історика V
сторіччя до нашої ери – Ласкарі перекладав латиною з грецької мови, після
чого де Сейссель перекладав латинський текст французькою.
В цей же час використання латини – мови церкви - твердо
встановилося в науці та теології, і тому латина була цільовою мовою для
багатьох перекладів, особливо з інших романських мов, грецької, сирійської
та давньоєврейської. Проте твори Плутарха та Іліада Гомера були серед тих
кількох перекладів XVI ст, котрі були виконані сучасною французькою
мовою. Також було здійснено кілька французьких перекладів Цицерона:
Антуаном Маколом ( Antoine Macault) (в 1534 і знову в 1549), П’єром Саліо
(Pierre Saliot ) (1537), Жаном Коленом (Jehan Colin) (1537) та Етьєном Доле
(бл.1542).
Крім того в цей період здійснюються численні переклади з італійської.
Так “Сонети” Франческо Петрарки перекладають і Клеман Маро (1544), і
Пелет’є (1547). Переклади з інших мов, крім класичних та романських,
обмежуються англійською та німецькою, причому, мабуть, найважливішим
серед останніх став переклад “Есе” Френсіса Бекона, виконаний Франсуа
Бодуаном.
До певної міри переклади тоді сприймалися як засіб поширення знань
серед більш широких верст населення, і в цьому плані перекладачі
вирішували два взаємопов’язані завдання. Вони робили доступнішими для
широкої читацької літератури твори античних авторів, та, щоб полегшити цю
задачу, їм доводилось приймати участь в розбудові рідної французької мови.
Ще 1509 року перекладач на ім’я Клод де Сейссел звернувся до короля
Людовіка ХІІ з пропозицією про створення якогось органу французької
літератури та виступив із захистом перекладу як засобу збагачення та
поширення французької мови. (Woodsworth, Delisle, 1996: 38). Проте на
протязі століття на шляхи, якими можна збагатити рідну мову, існувало дві
протилежні точки зору. Слідом за Клеманом Маро група придворних поетів
та перекладачів розглядала переклад як чудову стилістичну вправу, що
сприятиме збагаченню їхньої мови (Woodsworth, Delisle, 1996: 38). Вчений та
знавець грецької мови Тома Себілле виклав цю позицію в своїй книжці від
1548 року “L’Art poetique” („Поетичне мистецтво”). Подібно до того як і
Горацій в „Ars poetica” („Про мистецтво поезії”), він вважав переклад
(“version”) жанром літератури та гілкою риторики. Цю його думку не
поділяла „Плеяда” – група поетів-гуманістів на чолі з Ронсаром, котрі
вважали переклад шкідливим як для літератури, так і для мови. На прохання
цього об’єднання Жоашен дю Белле (1522 – 1560) відповідає Себілле,
створивши в 1549 році працю “Defence et illustration de la langue francaise „
(«Захист і прославляння французької мови»), яку Мунен назвав „антологією
аргументів проти перекладу” (Mounen, 1994: 13). Дю Белле рекомендує
збагачувати мову не через переклад, а через „наслідування” кращим
грецьким та латинським авторам. Він пропонує створювати неологізми на
основі слів грецького або латинського походження та закликає запозичувати
слова з регіональних діалектів та словника ремісників. Він не вірить в те, що
стилю та красномовності можливо вивчитися від перекладачів. Надмірне
запозичення з іноземних мов під виглядом вченості на цей час вже
дискредитувало себе. Рабле, наприклад, висміював „вживання та творення
латинських слів вуличними торгівцями”. В четвертому правилі свого
трактату про переклад Етьєн Доле (1508 – 1546) попереджає перекладачів
проти того, щоб вживати поруч слова, що надто нагадують латинські, чи
рідко використовувалися в минулому. А на кінець XVI ст. Анрі Етьєнн (1531
– 1598) друкує своє звинувачення „нової італізованої французької мови”
(Woodsworth, Delisle, 1996: 39).

Один з найбільш знаних французьких перекладачів цієї доби Жак Аміо

(Jacques Amyot, 1531 – 98), відомий як „король перекладачів”, також брався
за збагачення французької мови. Він, зокрема, ознайомив французьких
читачів з творами древніх греків, в тому числі з “Життєописами” Плутарха,
та романом ІІІ ст. до н.е. “Дафніс та Хлоя” Лонга. Самі його переклади, а
також його трактат “Projet d’eloquence royal” (1574), свідчать про те, що його
найбільшою турботою є повна ясність : “etre le plus clair possible”. Щоби
добитися повної ясності та зрозумілості в перекладі він пропонує уникати
незугарних неологізмів, широко вживати засоби зв’язку між реченнями та
абзацами, вживати простий природній стиль та перевіряти звучання речень
на слух, щоби сполучення гармонійно та милозвучно лунали (Woodsworth,
Delisle, 1996: 39). Внесок Аміо у збагачення французької мови дістав широке
визнання. Монтень вважав його за кращого французького письменника і в ІІ
книжці своїх “Есе” пише:
“З поміж усіх французьких письменників в віддаю пальму першості – і як
мені здається з цілковитою підставою - Жаку Аміо, і не лише через
безпосередність та чистоту його мови, - в чому він переважає всіх інших
авторів –чи через завзяття в такий тривалій праці, чи глибокі знання,
котрі допомогли йому передати думку та стиль трудного та складного
автора (бо мене можна запевнити в чому завгодно, оскільки я нічого не
тямлю в грецькій; проте бачу, що на протязі всього його перекладу зміст
Плутарха переданий так прегарно та послідовно, що або Аміо, досконало
розумів справжній задум автора, або ж він настільки вжився в
Плутархові думки, зумів настільки чітко засвоїти собі його загальний
умонастрій, що ніде в крайній мірі він не приписував йому нічого такого,
що розбігалося б з ним. Чи йому суперечило.) Проте найбільше я вдячний
йому за знахідку та вибір книжки настільки цінної, щоби піднести її в
дарунок моїй Вітчизні, ми, неуки, були б приречені скніти, якби ця
книжка не видобула нас з пітьми неосвіченості, в якій ми потонули.
Завдяки його зусиллям ми зараз наважуємося і говорити, і писати
французькою, навіть дами змагаються в цьому з магістрами. Аміо - це
наш молитовник.”
(Монтень, 1992, т.2: 36-37)

Хоча його переклади пізніше будуть критикувати наступні

перекладачі за надмірний буквалізм, проте тексти перекладів Аміо
створював, пам’ятаючи про французького читача. Аміо вставляв до тексту
глоси та визначення, які були відсутні в джерельному тексті. Його переклад
твору Лонга, котрий Поль-Луї Кур’єр заново відреагував у XIX ст, як
стверджують, більш відомий, аніж першоджерело. Літературний критик
Густав Лансон писав, що переклад Аміо „Паралельних життєписів” Плутарха
є найвищим зусиллям французької мови зрівнятися з мовами класичними. А
словник Лярусс вважає Аміо як „одного з творців класичної прози”
(Woodsworth, Delisle, 1996: 39).
Паралельно із спробами досягти ясності вираження для перекладів цієї
доби характерне вживання і такого риторичного засобу як поширення
(ампліфікація), що, наприклад, добре демонструє віршований переклад
“Буколік” Вергілія, виконаний Мішелем Турським (1516).
Для розуміння розвитку перекладу в XVI ст. вирішальним є історичний
культурний контекст в якому ці переклади здійснювалися та розглядалися.
Як вже було сказано, 1539 року королівським наказом Франциска І
французьку мову оголошено офіційною мовою держави, а літературне
об’єднання “Плеяда” захищає цей крок й шляхом культивації широкого
використання французької мови в перекладах та в оригінальній творчості
практично досягає для французької мови такого ж статусу, як його мала
латина.
1549 року поет та латиніст Жуашен дю Белле (1522-60) пише памфлет
«Захист і прославляння французької мови» (Defence et illustration de la langue
Francais), котрий називають “антологією всіх доводів проти перекладу”, як
казав Мунен. Інакше кажучи, переклад розглядався як перепона для
творчості народною мовою. А на відміну від перекладу вивчення класичних
текстів та наслідування їм французькою вважалося літературним жанром, а
оскільки поезія була домінуючою формою, то в цьому річищі було здійснено
багато віршованих перекладів. Дю Белле, сам перекладач Вергілія, розрізняв
поетичні та нехудожні тексти й вважав перші такими, що не підлягають
перекладу. Вважалося, що переклади неспроможні передати “красу та
витонченість оригіналу, а впровадження до французької чужих мовних форм
є нездоланною перешкодою”. Критичні стріли дю Белле, направлені проти
перекладу, не були пущені марно, бо письменники цього часу намагаються
дистантуватися від перекладу.
Жоашен Дю Белле, 1522 – 1560, французький поет, теоретик літератури та
перекладач.
Уривки з “Defence et illustration de la langue francaise” («Захист і
прославляння французької мови»), опублікованої 1549 року.

Що ж сказати мені про тих, хто, відверто кажучи, більше заслуговує на

ймення зрадника, аніж перекладача; адже вони зраджують тих авторів,
яких беруться донести, позбавляючи їх слави, і водночас, видаючи біле за
чорне, обирають і необізнаного читача? А щоб набути репутації людей
вчених, вони навмання перекладають з мов, як то грецька або
давньоєврейська, в яких не тямлять навіть їх початків; а щоб зажити ще
більшої слави вони беруться за поетів – таких авторів, за яких би я, якби
навіть міг переклади, чи захотів, ніколи не взявся б , бо мають вони
божественну силу винахідливості в мірі більшій за будь-якого письменника.
У них велич стилю, розкіш слів, вагомість речень, сміливість різноманітних
фігур мови та тисяча інших граней поезії – коротше кажучи, той
невимовний дух, який пронизує їх твори. Римляни називали це genius.

Те, що я кажу не стосується тих, хто за велінням правителя чи іншого

великого володаря перекладає найзнаменитіших грецьких та римських
авторів, бо обов’язок послуху перед цими особами в таких справах не
допускає відмови.

Жоашен дю Белле (1522-1560), видатний поет і теоретик „Плеяди”,

своїм трактатом «Захист і прославляння французької мови» (1549) став
особливо відомим пізніше, під час суперечки про древніх і нових. У своєму
трактаті він стверджував, що не можна покладатися тільки на переклади. Для
розвитку французької мови необхідна оригінальна література. Роль
перекладу підсобна. Ці думки знайшли підтримку в середині XVII століття,
коли французька мова стала розглядатися як вже зміцнілий і гідний
«суперник» латини. У своїй перекладацькій практиці дю Белле, перекладач
Овідія, коливався між дослівним і вільним видами перекладу. У теорії він
розглядав деякі лінгвістичні і літературні питання. Дю Белле назвав наступні
труднощі створення повноцінного перекладу: 1) неможливість перекладу
власних імен; 2) наявність значень деяких прозивних слів, властивих тільки
даній мові; 3) спосіб побудови речень і їх виразна енергія, властивий тільки
даній мові; 4) внаслідок не тільки вищеназваної специфіки мов, але і
внаслідок того, дуже своєрідного способу, за допомогою якого письменники
і, головним чином, поети користуються мовою; 5) по причині, говорить Дю
Белле, винахідливості, специфічної для кожного письменника, метафор,
алегорій, порівнянь, уподібнень, коротше внаслідок стилю.
В “Захисті” Дю Белле теоретично закріплено загальний для всього
Відродження культ античності: Дю Белле висуває принцип наслідування
древнім як головний засіб оновлення національної поезії.
Принцип наслідування древнім був уже достатньо детально
розроблений до дю Белле італійськими теоретиками П’єтро Бембо,
Джіроламо Віда, Бартоломео Річчі та іншими. Проте Дю Белле, позичаючи у
своїх попередників аргументи “на користь” засвоєння античної спадщини,
відразу ж уточнює значення та напрямок майбутньої реалізації “принципу
наслідування” на французькому ґрунті. Він вважає, що наслідування – для
вітчизняної поезії – шлях змушений та тимчасовий, а наслідування древнім
та особиста оригінальність поета в принципі не суперечать одне одному.
Намагаючись захистити поета, що став на шлях опанування “вченістю” від
копіювання, Дю Белле включив до свого “Захисту” спеціальний розділ „Про
те, що не слід перекладати поетів”. Дю Белле категорично заявляє, що при
перекладі неможливо зберегти “внутрішню душу” його творця.
Така “недовіра” до перекладу зовсім не означає заперечення його
корисності, так би мовити, довічно. Просто, визначаючи найближчі цілі
національної поезії – створення оригінальних поезій, які б дозволили
французькій словесності сягнути вершин, що їх досягли античні та сучасні
йому поети Італії, - Дю Белле хотів на час відвернути французьких поетів від
прямого перенесення іномовного тексту на національне підґрунтя.
Висунення теорії наслідування древнім і одночасно заперечення
перекладів було крайньою формою відчуття античності як живої та дієвої
традиції, якою слід опанувати, яку варто вкоренити у вітчизняній літературі.
Природність та значимість цих теоретичних думок Дю Белле стане особливо
очевидною, якщо згадати досвід російської поезії XVIII століття і зокрема
поради О. Сумарокова стосовно необхідності “навчання” у європейських
авторів з тим, щоб пристосувати їх “до себе”, чи “геній сприйнятливості”
Пушкіна, котрий своєю творчою могутністю подавляючи “чуже” і таке, що
сприймається зовні, став в історії російської літератури втіленням “всього
нашого душевного, особливого, такого, що залишиться нашим душевним,
особливим після всіх зіткнень з чужим, з іншими світами” (Апполон
Григор’єв)
По суті, принцип наслідування древнім був першим кроком до більш
широкого розуміння національної самобутності літератури не як
ізольованості, а як вияв свого, особливого в прилученні до інших
словесностей та в діалозі з ними.

Що ж стосується перекладів здійснених “Плеядою”, то їх можна

охарактеризувати як поєднання буквалізму та інновацій. Крім того, в цей час,
до французької мови була запозичена з грецької та латини велика кількість
нових слів.
Перекладачі Ренесансної доби були надзвичайно різносторонніми
людьми. Вони часто були не лише перекладачами та письменниками, але й
багато хто з них був лексикографом, коректором, редактором, книговидавцем
та книготорговцем. В цих якостях вони сприяли виходу численних праць з
різних аспектів вивчення мови: поетики, риторики, граматики, орфографії,
вимови тощо. Цим перекладачам завдячуємо також першими словниками.
За доби Ренесансу спостерігається розквіт творення словників на Заході
й, зрозуміло, що перекладачі активно залучаються до цієї праці. На те було
багато причин: захоплення давніми цивілізаціями відродили інтерес до
латини та грецької; релігійний переворот, викликаний Реформацією, призвів
до вивчення давньоєврейської та сирійської, почали формуватися сучасні
народні мови і з’явилися перші їх граматики (іспанської - 1492;
флорентійської – 1495, французської – 1527, німецької – 1535). Така
інтенсивна лінгвістична діяльність знайшла своє відображення в творенні
кількох одномовних словників класичних мов. Найбільш значним словником
грецької став “Thesaurus linguae graeсe” (1572) французького видавця та
перекладача Анрі Етьєна II (1531-98), котрий переклав “Оди” Анакреона
(1554), твори Фукідида та праці філософа й лікаря Секста Емпірика (1562).
Шедевром латинської вченості був „Thesaurus linguaе lаtinae” (1531) іншого
представника династії Етьєн, автора перекладу Біблії (1551) та Псалмів
(1552) Робера I (1503-59).
 За доби Ренесансу на Заході вперше з’являються й спеціальні галузеві
словники, і зразком такого словника може служити словник французьких
назв лікарських рослин, укладений перекладачем Шарлем де Леклузом
(Клузіус, 1526 – 1609), котрий, коли здійснив переклад “Cruydeboeck” (1554)
фламандського лікаря та ботаніка Рембера Додоенса під назвою “Histoire des
plantes [ ] qui viennent usage en medecine” (1557), додав до фламандсько-
латинського словника, що входив до складу оригіналу, ще й французьку
частину.
Доба Відродження – перша золота епоха багатомовних словників.
Релігійні суперечки Реформації збудили інтерес до вивчення
давньоєврейської, сирійської, а також грецької, котру нове захоплення
давніми культурами знову поставили на один рівень з латиною. Оскільки
люди мандрують більше, оскільки розвиваються міжнародні зв’язки, то
виникає вимога кращого знання іноземних мов. Зростає потреба в
підручниках та лексикографічних працях. Латина, котра залишається
основним засобом висловлювання в художній літературі й науці, є або
цільовою або джерельною мовою у більшості випадків. Невтомний Робер
Етьєн І поєднує латину з французькою, створивши два відомі словники:
“Словник латино-французький” (Dictionarium latinogallicum, 1538) та
“Словник французько-латинський (“Dictionnaire francois-latin, 1539). Нове,
що з’являється за часів Ренесансу, – це створення словників, де латина була
відсутньою.
Огляд перекладів XVI ст. був би неповним, якщо не згадати Реформації,
котра призвела до зростання перекладацької діяльності з очевидними
наслідками для розвитку мови. Католицька церква завжди пручалася
перекладам сакральних текстів, боячись єресі та притримуючись того, що
мовою християнської віри є латина. Перші Біблії сучасними мовами, що
з’являються в Середні віки, були призначені виключно для користування
священнослужителями. Аж до кінця XVIІ ст. більшість перекладачів Біблії
були змушені ставати вигнанцями, як це було, наприклад, з Клеманом Маро
після того як він видав французькою мовою Псалми. Для реформаторів,
однак, було істотним, щоби зробити Біблію доступною на „мові країни”
(Лефевр д’Етапль). Цю думку поділяв Еразм Роттердамський, який вважав,
що переклад Святого Письма – це завдання перекладачів, а не теологів.
Аналогічної точки зору притримувався Жан Кальвін (1509 – 64). Після
навчання Коллежі рояль, де він вивчав грецьку та єврейську мови і теологію,
Кальвін знаходить притулок в Швейцарії, де друкує спершу латиною, а потім
і французькою мовою свою основну працю “L’Institution de la religion
chrestienne” (1541). Кальвін здійснює переклад своєї праці французькою
мовою як послугу своїй вітчизні: “a notre nation francoise”. Як перший твір з
теології, надрукований французькою мовою, він створив можливість писати
сучасною мовою на теми, які до цього часу пов’язувалися виключно з
латиною (Woodsworth, Delisle, 1996: 39).
 Багато істориків французької мови визнають ту значну роль, яку
відіграли в її становленні письменники та перекладачі реформації. В
порівнянні з перекладами Біблії: Олівитана та Робера Етьєнна, перекладом
Псалмів Клемана Маро та Теодора де Безе, та численними памфлетами
створеними в Женеві й поширюваними по всій Франції мандрівними
торговцями, твір Кальвіна виділяється. Його вважають за одного з творців
французького красномовства, а його власний переклад “L’Institution de la
religion chrestienne” одним з основоположних текстів сучасної французької
мови, разом з „Пантагрюелем” Рабле та „Паралельними життєписами”
Плутарха в перекладі Аміо (Woodsworth, Delisle, 1996: 39). Цей твір Кальвіна
розглядається як „перший шедевр чисто релігійної та етичної філософії, яку
було адекватно передано народною французькою мовою” (Lanson, 1964: 266
– 274).

Синтез поглядів цієї доби на переклад можна знайти у Мішеля

Монтеня, в його “Есе” (1580-88). Монтень говорить про ієрархічні відносини
між мовами, причому сучасна мова розглядається ним як слабкіша. Також він
розрізняє між естетичними та інформативними текстами, й останні, на його
думку, викликають у перекладача менше труднощів. Концепція ієрархії мов,
з класичними нагорі й сучасними знизу, панувала в XVI ст. й “грубі” сучасні
мови вважалися непридатним середовищем розповсюдження культури.
Розділ „Про канібалів”, одне з основних джерел для „Бурі” Шекспіра, до
певної міри досить-таки своєрідне занесення до антології теорії перекладу.
Він, власне кажучи, не про переклад в строгому смислі слова, хоча Монтень
дійсно торкається конкретної перекладацької проблеми в його кінці, а про
спілкування та взаєморозуміння культур, конкретніше між „цивілізованою”
Європою та „нецивілізованим” Новим Світом, та про різні труднощі для
європейців у розумінні „канібалів” та для „канібалів” у пристосуванні до
звичаїв їхніх європейських колонізаторів. Монтень занепокоєний наслідками
перекладу не текстів, а наслідками перетворення людей: перетворення
„канібалів” на копію європейців (Robinson, 2002: 116).
Монтень
Про канібалів
Цар Пірр, коли висадився в Італії побачив бойове шикування римського
війська, яке послали проти нього, сказав: “Я не знаю , що тут за варвари (бо
греки так називали всіх чужоземців), але розташування війська , яке я бачу
перед собою, аж ніяк не варварське”. Те ж саме казали греки і про військо , з
яким Фламіній вдерся до їхньої землі, і Філіп висловлював ту ж думку, коли з
пагорба розглядав порядок розташування римського табору, який розбив на
його землі Публій Сульпіцій Гальба. Ми бачимо, наскільки обережно слід
відноситись до загальноприйнятих думок, а також, що судить про що б то
не було слід, спираючись на розум, а не на загальну думку.
У мене тривалий час служив один чоловік, котрий десять чи
дванадцять років жив у тому Новому Світі, який відкрили вже за наших
часів, в тих місцях [ Південна Бразилія], де висадився [ в 1655 році Нікола
Дюран де] Вільганьон, котрий називав цю землю Антарктичною Францією.
Відкриття такої безкрайньої країни здається мені вартим міркування.
Однак не міг би стверджувати, що в майбутньому не буде відкрита ще
якась інша земля, адже стільки людей, набагато більш вчених, ніж ми,
помилялися з цього приводу. Боюсь, проте, що наші очі жадають більшого,
ніж здатен перетравити шлунок; а також, що допитливість наша
переважує наші можливості. Ми захоплюємо виключно все, але наша здобич
– вітер…
Слуга, про якого я згадав, був чоловіком простим та темним, а саме
такі люди, схоже, повідомляють вірогідні історії, бо люди з більш тонким
розумом спостерігають, правда ретельніше та багато більше помічають,
але вони схильні надавати всьому свого тлумачення, і, бажаючи набити
йому ціну та впевнити слухачів, не можуть втриматися, щоб не викривити,
хоч трохи, правду; вони ніколи не виводять речі такими, якими вони є; вони
їх переінакшують та прикрашають згідно того, якими вони здалися їм
самим; і з метою надати ваги своїм думкам та схилити нас на свій бік, вони
залюбки вигадують дещо від себе, так би мовити, розширюючи та
подовжуючи істину. Тут необхідна людина або виключно добросовісна, або
настільки проста, щоб її вміння вигадувати небувалиці та надавати їм
вигляду достовірності переважали її здібності, і взагалі людина без
упереджених думок. Саму такою людиною був мій слуга. Крім того, він не
раз приводив до мене матросів та купців, з якими познайомився під час
мандрів. Отже мене цілком задовольняють відомості, якими вони
забезпечують мене, і я не стану довідуватися, що про це кажуть
космографи.
Нам необхідні топографи, які надали б точний опис місцевостей, де
вони побували. Але маючи ту перевагу, що вони бачили на власні очі,
наприклад, Палестину, вони прагнуть скористатися цим привілеєм та
порозповідати, на додаток до цього, про все на світі. Я хотів би, що б не
лише в цій галузі, але й в усіх інших кожен писав би лише про те, що він знає,
і в міру того, наскільки він знає, бо один може мати якнайточніші знання
про властивості якої-небудь ріки або джерела, які, може статися, він
відчув на собі, і разом із тим, не знати всього іншого, що знає кожен. Проте
замість того, пустивши в обіг малу частину своїх знань, він пише про всю
науку фізики, породжуючи численні досить важливі незручності.
Так от, на мою думку, -- щоб повернутися, нарешті, до своєї теми, --
що у цих народів, згідно того, що мені про них розповідали, немає нічого
варварського та дикого, якщо лише не вважати варварством те, що нам
незвично. Адже, правду кажучи, у нас, ймовірно, не існує іншого мірила
істинного та розумного, як думки та звичаї нашого краю,, що служать нам
за приклади та зразки. Тут завжди і найдосконаліша релігія, і
найдосконаліший державний устрій, і найдосконаліші і цивілізовані звичаї.
Вони дикі в тому сенсі, в якому дикі плоди, що ростуть на волі , природно;
насправді радше слід було назвати дикими ті плоди, які людина штучно
викривила, змінивши їхні природні якості. У дичків повністю зберігаються
їхні істинні та найбільш корисні якості, тоді, як в плодах, що були нами
вирощені штучно, ми лише перекрутили ці природні властивості,
пристосувалися до свого зіпсованого смаку. І все ж навіть на наш смак наші
плоди ніжністю і солодкістю поступаються плодам з цих країн, що не знали
ніякого нагляду. Та й немає підстав, щоб майстерність хоч в чому-небудь
переважила нашу всемогутню матінку-природу. Ми настільки обтяжили
красу та багатство її витворів своїми вигадками, що, можна сказати, ледве
не задушили її. Але повсюди, де вона відкривається нашому погляду своїй
чистоті, вона з вражаючою силою присоромлює всі наші марні та зухвалі
потенції,
…………………………………………………………
…………………………………………………………
Плющ буяє краще, коли він росте сам по собі,
Кущі гарніші в пустельних печерах…
Птахи співають солодше за самих майстерних співаків.
Всі наші зусилля не в змозі відтворити гніздо самої маленької пташки,
його будову, красу та доцільність його устрою, як, рівним чином, і
павутиння самого мізерного павука. Всяка річ, каже Платон, породжена
або природою, або випадковістю, або умінням людини; найбільші та
прекрасні – першим та другим, самі незначні та недосконалі – останнім.
Отже ці народи здаються нам варварськими лише в тому сенсі, що їх
розум іще мало оброблений і вони іще дуже близькі до первісної
безпосередності та простоти. Ними все ще керують природні закони,
майже не зіпсовані нами.
Вони все ще лишаються в такій чистоті, що я часом досадую, чому
відомості про них не досягли нас раніше, за таких часів, коли жили такі
люди, які мали б про це краще за нас. Мені прикро, що про них нічого не знали
ані Лікург, ані Платон; бо те, що ми бачимо у цих народів на власні очі,
перевершує, як на мене, не лише всі картини, якими поезія розмалювала
золотий вік та всі її вигадки та фантазії про щасливе становище людства,
але й навіть самі уявлення та прагнення філософії. Філософи не були
спроможні уявити собі настільки просту та чисту безпосередність, ніж та
яку ми спостерігаємо на власні очі; вони повірити не могли, що наше
суспільство здатне існувати без всіляких штучних обмежень, що
накладаються на людину. Ось народ, міг би сказати я Платону13, який немає
ніякої торгівлі, ніякої писемності, ніякого знайомства з рахунком, жодних
ознак влади або зверхності над іншими, жодних слідів рабства, ніякого
багатства і ніякої бідності, ніяких спадків, ніяких поділів майна, жодних
занять окрім неробства, ніякого особливого шанування особливих зв’язків,
ніякої одежі, ніякого землеробства, ніякого вжитку металів, вина чи хліба.
Нема навіть слів, які позначають неправду, зраду, прикидання, скупість,

13
Шекспір в „Бурі”( ІІ, І, 141-158, промова Гонзало) майже повністю відтворює уривок з цього розділу, що
починається цими словами і закінчується “вигадану ним державу”.
заздрість, лихослов’я, прощення. Наскільки далеким від досконалості
прийшлось би йому визнати вигадану ним державу.
……………………………….*
……………………………….**
….Троє з цих тубільців прибули до Руану ***, коли там знаходився
король Карл ІХ. Не підозрюючи того, наскільки тяжко в майбутньому
вплине на їхній спокій та щастя знайомство з нашою зіпсованістю, не
знаючи того. Що спілкування з нами накликає на них загибель, - а я гадаю,
що вона вже насправді близька, - ці бідолашні, спокусившись жагою новини,
покинули привітне небо своєї милої вітчизни, щоб поглянути, що являє собою
наше. Король довго розмовляв з ними; їм показали, як ми живемо, нашу
пишноту, прекрасне місто. Після цього комусь закортіло дізнатися, якою
буде їхня думка, про все побачене та що найсильніше вразило їх; вони
назвали три речі, з яких я забув, що саме було третім, про що дуже шкодую;
але дві перші збереглися в моїй пам’яті. Вони сказали, що перш за все їм
здалося дивним, як це стільки великих, благородних чоловіків, сильних та
озброєних, яких вони бачили навколо короля (цілком імовірно, що вони мали
на увазі швейцарських гвардійців), безмовно підкоряються хлопчиську й чому
вони самі не оберуть кого-небудь зі свого середовища, хто старшував би над
ними; по-друге, - у них є та особливість в мові, що вони називають людей
“половинками” одна одної, - вони зауважили, що серед нас є люди, котрі
мають в достатку всього того, чого лише можна побажати, в той час, як
їхні половинки, зморені голодом та злиднями, випрошують
*
Це люди, які щойно вийшли з рук богів [ Сенека, Листи, 90, 44]
**
Такі первісні закони, встановлені природою. [Вергілій, Георгіки, ІІ, 20]
***
Це трапилося 1562 року

Милостиню біля їхніх дверей; й вони знаходили дивним, як це настільки

нужденні “половинки” можуть терпіти таку несправедливість, - чому вони
не хапають тих інших за горлянку і не підпалюють їхні господи.
З одним з цих тубільців я дуже балакав (“говорив”!), але мій тлумач
так погано перекладав мої слова, і йому через його тупість, так важко було
вловити мої думки, що я не дістав ніякого задоволення від нашої бесіди. На
моє питання: які переваги надає йому його високе становище серед
співплемінників ( бо це був ватажок і наші матроси називали його королем),
він відповів : “Йти попереду всіх на війну”. Коли я спитав, скільки ж людей
веде він за собою, він жестом відмірив певний простір, бажаючи показати,
що їх стільки, скільки може тут поміститися; виходило приблизно чотири
чи п’ять тисяч чоловік. Нарешті, на питання чи не закінчується його влада
разом з війною, він відповів, що зберігає її і в мирний час і що полягає вона в
тому, що, коли він відвідує залежні від нього поселення, їхні жителі
прокладають для нього через хащі лісів стежини, якими він зможе пройти з
цілковитою зручністю.

До XVII ст перекладацька діяльність зосереджувалася переважно на

літературних текстах античних часів. Проте в цей період істотно зростає й
кількість перекладів наукових текстів, причому на ці види перекладу не
впливають дискусії розпочаті „Плеядою”. Варто також відзначити, що було
перекладено багато класичних творів з таких дисциплін як архітектура,
сільське господарство, природнича історія, медицина, тощо. Крім праць
Плінія, Галена та Гіппократа, перекладалися також латинські переклади з
арабської та сучасні наукові праці латиною. В цілому переклад функціював
як засіб поширення знань в масах та засіб збагачення мови.
Наступна проблема, що виникла, полягає в тому, що звичайно не всі тексти
належать до Святого Письма чи є подібного типу. То чи слід й інші тексти
перекладати так само буквально.
Одним з перших вчених, котрий встановив зв’язок між способом
перекладу та типом тексту був Ієронім Стридонський, який сам перекладав
як релігійні тексти, так і класичну літературу. Він стверджував, що тексти,
що не є сакральними, треба перекладати більш вільно. А це дійсно, здається,
відповідає тому, як чинили перекладачі священних та менш священних
текстів.
По мірі того, як текти, що перекладалися, зміщалися від біблійних до
світських, особливо за доби Відродження, той пануючий мем також
зміщався. Переклади стають все більш схожими на тлумачення, перекази,
коментарі, навіть пояснення. Перекладачі радше віддають перевагу потребам
та смакам своїх читачів, аніж точній формі першоджерела. До певної міри
цей відхід від домінування першоджерельного тексту має бути природною
реакцією на „надбуквальні” переклади, що до тих пір істотно позначалися
інтерференцією джерельної мови, й таким чином в жертву приносилася
прийнятність цільової мови. Ця спірка часто викладалася в поняттях
протиставлення між рабським слідуванням літері та шляхетною вірністю
духу першоджерела. ( наприклад, Dacier, 1992 : 12-13).
Цей зсув був також реакцією на сервільний статус перекладача. В XVI
ст. (1540) Е. Доле рішуче заявляє, що перекладачі не повинні бути рабами
оригіналу, лише передаючи слово словом (1992 : 27). А пізніше, у XVIII ст.
(1758) Д’Аламбер використовує той самий образ рабства для критики
перекладачів-буквалістів, котрі коряться ярму джерела, перетворюючись
просто на копіїстів, замість того, щоб бути справжніми суперниками автора
(1992 : 111). Суперник – більш потужна фігура, аніж пасивний копіїст.
Погляд на перекладача як на суперника автора оригіналу бере свій початок у
Квінтіліана, що пропагував ту точку зору, згідно якої перекладач має
вступати у боротьбу з оригіналом, суперничати з ним і навіть прагнути
перевершити його, аніж просто його копіювати (Lefevere, 1992 : 50, 87). На
цьому етапі панівною метафорою процесу перекладу виступає не
копіювання, а наслідування. Наслідують скоріше не пасивному продукту, а
процесу, процесу творчому; наслідування вимагає власних творчих зусиль,
навіть відчуття віртуоза: «Я можу це зробити краще за тебе». Перекладачі
починають брати на себе більше повноважень, більше відповідальності за
авторство власного перекладу
Цю стадію називають «риторичною», бо перші її ознаки зустрічаються
в іншій класичній традиції вивчення мови: не граматиці, а риториці. (Для
більш детального ознайомлення із впливом на перекладацьку теорію
риторичної традиції, див. Rener, 1989). В освіті римлян переклад (подібно
переказу в межах тієї самої латинської мови) був сам по собі важливою
вправою, різновидом мовної практики. Проте користь від такої практики
відчувалася не лише окремим оратором; часто стверджувалося, що такий
переклад сприяє розвитку цільової мови взагалі.
Цей мем збагачення цільової мови іноді дуже відрізнявся від поглядів
попередньої доби. Він відзначав перше з численних коливань маятника між
домінуванням джерела та домінуванням цільової мови. Тепер переклад вже
не розглядається як орієнтоване на джерело копіювання, а розглядається як
риторика, орієнтована на цільовий текст; тепер основна турбота – це
сприйняття аудиторії. Тепер спостерігається більше гордості за цільову мову
та її можливості; джерельні тексти використовуються на благо сприймаючої
культури.
Мем цей виявляється надзвичайно поширеним і плідним, і тут ми
наведемо всього лише кілька репрезентативних прикладів його прояву.
Таким його раннім прикладом є традиційний аргумент, що несвященні тексти
слід перекладати не послівно, а по смислу, і його можна помітити вже,
наприклад, у Цицерона. В Середні віки переклади поезії та прози народними
мовами були й справді надто вільними і постійно піднімали питання про те,
наскільки вільним може бути переклад, перш аніж він перетвориться на щось
інше – на адаптацію (переказ) (див. Copeland, 1991).
Навіть біблійні переклади підпадають під вплив цього мема: Лютер
докладає великих зусиль для того, щоб його німецький переклад ....................
відповідав народній мові з тим, щоб більш ефективно виконував свою
функцію. Ясність, зрозумілість, невимушеність та читабельність – ось що
мало першочергове значення. (Для критичного обговорення походження та
історії ідеї невимушеності мови перекладу див.: Venuti, 1995. Сам Венуті
стверджує, що цей ідеал канонізував панування буржуазної культури, і що
цьому слід протистояти).
Риторична традиція досягає свого найвищого розвитку за доби
Відродження, при чому основна увага приділяється тому, що ми могли б
назвати розважальною цінністю перекладу. В поєднанні з чіткою орієнтацією
на цільового читача вона неодмінно приводила врешті решт до надзвичайної
свободи,, можливо, belles, але часто infidele. І в XVII ст. (1656) ми, отже,
маємо англійця Абрагама Каулі, котрий, захищаючи власні переклади
Піндара, пише: «Я ... брав, опускав та додавав, що мені було до смаку …»
(1975 : 66), бо притримуючись тогочасної мод, він мав пріоритетом стиль
першоджерела, а не його зміст. Порівняйте з перекладами Дж. Драйденом
Вергілія, у якого римлянин говорить як англійський дворянин кінця XVII ст.
чи з Поповим Гомером в припудреній перуці. Більш крайнім прикладом
служить де ла Мотт, котрий в своєму галантному перекладі «Іліади» (1714)
скоротив твір майже наполовину, просто опустивши „нецікаві епізоди” та
уривки, що шокували сучасні йому смаки, або викликали нудьгу, так що
переклад, що вийшов у результаті можна було дійсно представляти як такий,
що є кращим за першоджерельного Гомера (1992 : 28 –30). Прояв цього мема
в голландському перекладі XVIII ст., коли підкреслювалося скоріше
проспективне, аніж ретроспективне (орієнтоване на джерело), описаний
Корпелем (Korpel, 1993). Мем продовжував існувати і в XIX ст., коли
Фітцджеральд на свій смак розкрадав та переробляв „Рубаят” та навіть у XX
ст., коли Д. Робінсон (Robinson, 1991) фактично відкидає всяке авторство,
окрім авторства самого перекладача. Фактично вся книга Робінсона The
Translator’s Turn є поширеним аргументом на користь такого погляду на
переклад (див. особливо Robinson, 1991 : 134 та далі).
Одні з найцікавіших нещодавніх маніфестацій риторичного мема
можна знайти в думках певних перекладознавців-постмодерністів.
Домінуючим образом перекладу тут виступає канібалізм, коли засвоюється
цінне джерельного тексту й таким чином живляться цільова мова та культура
( див. напр. Vieira, 1994).

Жоашен Дю Белле, 1522 – 1560, французький поет, теоретик літератури

та перекладач.
Уривки з “Defence et illustration de la langue francaise” («Захист і
прославляння французької мови»), опублікованої 1549 року.

Що ж сказати мені про тих, хто, відверто кажучи, більше заслуговує на

ймення зрадника, аніж перекладача; адже вони зраджують тих авторів,
яких беруться донести, позбавляючи їх слави, і водночас, видаючи біле за
чорне, обирають і необізнаного читача? А щоб набути репутації людей
вчених, вони навмання перекладають з мов, як то грецька або
давньоєврейська, в яких не тямлять навіть їх початків; а щоб зажити ще
більшої слави вони беруться за поетів – таких авторів, за яких би я, якби
навіть міг переклади, чи захотів, ніколи не взявся б , бо мають вони
божественну силу винахідливості в мірі більшій за будь-якого письменника.
У них велич стилю, розкіш слів, вагомість речень, сміливість різноманітних
фігур мови та тисяча інших граней поезії – коротше кажучи, той
невимовний дух, який пронизує їх твори. Римляни називали це genius.
 Те, що я кажу не стосується тих, хто за велінням правителя чи іншого
великого володаря перекладає найзнаменитіших грецьких та римських
авторів, бо обов’язок послуху перед цими особами в таких справах не
допускає відмови.

Переклад в Іспанії в XVI

На 1492 рік Кастілія об'єдналася з Арагоном, мусульманська держава

Гранада була завойована, впроваджено інквізицію, вислано з Іспанії євреїв,
Колумб відплив до Америки, а Іспанія набуває сили й починає
перетворюватися на імперію. Ці значні зміни вплинули на переклад двояко.
По-перше, кастільська мова перестає бути вторинною. По-друге, на 500 років
ідеал чистоти кастільської (іспанської) мови буде час від часу виключати
інші культурні групи, а саме євреїв, протестантів, ієзуїтів, прибічників
Наполеона, карлістів, демократів та республікаців. Всі ці групи вигнанців
створювали переклади. Якщо середньовічні переклади завдячують в значній
мірі іноземцям в Іспанії, то переклади після 1492 року часто будуть
зобов'язані своїй появі іспанцям за кордоном.
Рік 1492 серед іншого позначений і першою письмовою граматикою
розмовної мови, кастільської, створеної Антоніо де Небріхою, бо як він
неодноразово пояснював королеві Ізабелі, мова супроводжує імперію. Іспанія
перетворюється на домінуючу політичну силу в Європі в XVI- поч.XVII ст.
завдяки не лише своїй колоніальній імперії, але й також статусу Карла V як
імператора Священої Римської Імперії (1519-56), короля Бургундії та
Нідерландів (1506-56), та Карла І, короля Іспанії (1516-56). Водночас з
впровадженням іспанської (кастільської) в американських колоніях, ця мова
набуває політичної переваги над французькою, англійською та мовами
північної Європи як повставник текстів для перекладу. Більш того,
укріплення кастільської культури в поєднанні з продовженням впливу
італійської витісняють переклади іншими мовами Іспанії, особливо
каталанської. За імперії мало є простору для внутрішньої різноманітності.
Одним із продуктів імперії стає також низка законів, проголошених з
1529 по 1630, для регулювання діяльності товмачів в американських
колоніях. Ці закони вказували розміри винагород, навантаження та етичні
зобов'язення перекладачів з кастільської та індіанських мов, а також крайні
покарання, які очікували порушників цих законів. Цілком можливо без
якогось значного впливу в колоніях, один із законів (1583 р.) описує
перекладачів як “знаряддя здійснення законності, управління аборигенним
населенням та виправлення несправедливостей, які були вчинені стосовно
корінних жителів”. Якою б не була реальна практика, а законодавчі акти не
були позбавлені шляхетності.
Іспанські теорії перекладу пристосовувалися до нового статусу
кастільської мови. Доки мови, що виникли на основі латини, разом
називалися романськими, для терміну “перекладати” ними вживали дієслова
romancear та vulgarizar. Проте поступово починають вживати дієслово
traducir та його деривати, що їх було запозичено від італійських гуманістів на
протязі XV ст.; навіть це зараз стає частиною імперської ідеології,
витісняючи колективний непрестижний термін романсе. Найбільш
очевидним вираженням цієї зміни стає переклад “Придворного Кастільоне”,
виконаний 1534 року Хуаном Босіаном, в якому перекладач відзначає, що
“перекласти” (traducir) цю книгу, це в дійсності не передати її романсе
(romanzalle), а перекласти її з однієї сучасної мови іншою, що мабуть так
само добре” (Santoyo, 1987:59).
Ця нова впевненість перекладачів кастільською не обмежується
сучасними мовами. 1528 року Фернан Перес де Оліва (бл. 1499-бл. 1531)
вільно перекладає Софокла, мабуть з латинського тексту-посередника, щоб
“показати, що класичні ідеї можливо висловити кастільською”. В цей же час
Хуан Луїс Вівес (1492-1540) теоретично розмежовує sensus та verba як
предмет перекладацької вірності, вказуючи при цьому на те, що структури
однієї мови не важно зберегати при передачі іншою. А такі думки не були б
можливі без впевненості в сучасній живій мові.
Хуан Луїс Вівес відомий іспанський мислитель та педагог, котрий
створив власну теорію перекладу. Після навчання у Валенсії та Парижі, жив
у Брюгге та Лувені, а потім в Англії, де виступав проти розлучення
англійського короля Генріха VIII та Катерині Арагонської, за що пів року
просидів у в'язниці Тауер в Лондоні. В розділі “Versions seu interpretations”
твору ”De ritione dirеndi” , опублікованого в Лувені в 1533 році, Вівес
розрізняє три види перекладу:
1) той, що слідує sensus (смислу)
1) той, що слідує verba (слову)
2) той, що об'єднує обидва таким чином, що “слова надають
сили та вишуканості смислам”. Цей останній з класичним подвійним
поділом на вільний та буквальний. Вівес рекомендує обирати метод
перекладу відповідно типу тексту та визнає, що фігури та конструкції
однієї мови не варто буквально передавати іншою. В числених інших
творах і зокрема в De disciplinis Libri XX він захищає використання
народної мови в школах та освіту жінок (Руm, 1997: 562-563)
Як практичний перекладач Вівес під час свого перебування в Оксфорді
здійснив переклад з грецької латиною творів Сократа.
Проте, мабуть, не могло й бути без крайнощів у період, коли кастільська
мова зайняла чільне місце в Європі. Так в 1516 році Перо Фернандес де
Вільєгас оголосив, що перекладаючи “Божественну комедію” Данте, він не
лише поліпшив стиль цього твору, але й його зміст. В 1526 році Алонсо
Фернандес де Мадрід збільшив вдвічі за обсягом при перекладі “Enchoridion”
Еразма Ротердамського, при цьому опустивши деякі пасажі та засвоївши
проповідницький тон не притаманний оригиналові. Хоча ці переклади були й
не надто характерні для цього часу, вони розширювали поняття “пояснення,
коментарю та глос”, які захищав Мадригал.
 Альфонсо де Мадригал (бл. 1400-1455) – іспанський теолог, єпископ
Авіли (з 1449), біля 1450 року здійснив переклад “Хроніки Євсевія
Кесарійського” з латини кастільською, в коментарі до якого відзначив, що
при перекладі з латини послівні методи перекладу важкі, і тому слід
звертатися до “тлумачень, коментарів та глос”. Таким чином він розрізняв
два види перекладу для двох типів ситуацій. Далі, більш вільний метод
підтримується впевенністю, що “не існує нічого такого, що не було б
позначено словами однієї мови, що його не можно було б позначити словами
іншої” (Russel 1985:31). Ця теорія корегувала дещо думку Ієроніма
Стридонського, оскільки особлива увага зверталася на необхідність
перекладу сучасними мовами (Руm, 1998: 561-562).
І все ж збільшення тексту перекладу у випадку з де Вільєгасом до певної
міри завдячує перекладацьким методам самого Еразма та зростанню впливу
протестантизму.

Передмова до „ Labor de Boethius Severinus”

Северин Боецій, римський аристократ та сенатор, жив у часи
імператора Анастасія. Був він філософом, оратором, видатним поетом
та знавцем Святого Письма. За своїх часів в науках він був справді
найбільш обізнаним. Володів він добре грецькою та латинською мовами й
переклав багато творів Аристотеля та інших філософів з однієї мови на
іншу. У нього був гострий розум і він добре був обізнаний з католицьким
вченням. Про віру він написав багато книжок, наприклад: „Про трійцю”,
„Про дві природи та одну іпостась” тощо. За хибними звинуваченнями
його було засуджено та страчено того ж року як і його тестя Симмаха
та папу Іоанна І за наказом Теодоріка, короля готів, аріанина. Після
того, як його було надовго вислано з Равенни, в рік 523 від Різдва
Христова він у вигнанні написав цю книжку, щоб продемонструвати свій
сум та журбу у зв’язку з несправедливістю по відношенню до нього. І він
звернувся до філософії за розрадою та втіхою. Писав він і віршами і
прозою: чи то, щоб продемонструвати свою майстерність, чи то, щоб
доставити насолоду своїм читачам. А може, також і тому, що в часи,
коли він творив, так було прийнято, адже саме це ми спостерігаємо у
Марціана Капелли, Проспера Аквітанського, Алана Лілльського та інших.
Його оповідь - „моралізована” в середньовічному стилі; тут відсутні
приклади із Святого Письма чи посилання на нього. З цієї причини ніщо
так добре не відоме і так добре не виконане, як ці оповіді. Крім того, він
не мав наміру навчати лише християн, але й також усіх інших людей на
світі, які живуть згідно з законами природи.
Перекладаючи з латини кастильською мовою, я не перекладав
слово словом, а перекладав речення реченням, нічого не опускаючи, і
нічого не додаючи свого. В перекладі цих книг нашим обов’язком було
не відраховувати по слову, а відважувати реченнями. Вірно, що
кастильською мовою цю книжку уже кілька разів перекладали, і з цієї
причини я просив би Вас порівняти мій переклад з іншими, щоб
побачити, чи знайдете ви в цій роботі щось зайве.” Не краще як
чинили з Боецієм його вороги, з його книжкою чинили її перекладачі. А
якщо хтось сприйме це як брак відповідальності писати творчо, бо
вони вважають тяжким повідомляти те, в чому маєш мало досвіду ,
то нехай він пам’ятає, що саме з цієї причини писали та говорили
Мойсей, Давид, Соломон та багато пророків. І навіть Господь наш
спільний казав, коли був на хресті: “Elip, eli, lama sabac thani” й
інакше: “Non dici tibi septies” ( Мат. 18.22). І так як немає жодного,
хто був би настільки неосвіченим чи зухвалим, щоб насмілитися
дорікати нашому Спасителеві та іншим за їхній спосіб мовлення, так
ніхто й не може судити Боеція як автора і як друга його вірного
перекладача.
(Севілья, 1518?)

Перекладачі протестанти та протестуючі перекладачі

Одним із основних чинників, що служив піднесенню кастільської, став

розвиток в Іспанії серйозної філології. Хоча іспанська філологія й була
паростком італійського гуманізму, проте вона зазнала серйозного впливу
Еразма Роттердамського за посередництва вчених університету Алькали де
Енареса, котрі при кардиналі Сіснаросі підготували першу друковану
багатомовну Біблію (1502-17). Еразма кастільською стали перекладати з
1511: Іспанія була однією з небагатьох країн, де його твори вільно
розповсюдживалися; Сіснерос навіть запрошував Еразма, хоча й безуспішно,
до університету Алькали. Проти коли Біблія Еразма потрапила 1529 року до
Іспанії, вона зазнала надзвичаних нападок, адже поєднання філології з
іноземними протестанськими думками виявилось небезпечним: воно
підштовхувало перекладачів до критичного розгляду релігійних джерельних
текстів, служачи викликом для ортодоксально налаштованих кастільсько-
католицьких інтерпретацій. Розпочинаються переслідування з боку інквізіції.
Контрреформація, в полум'ї якої було у Франції в 1546 році спалено на
вогнищі Ет'єнна Доле, унеможлювали життя в Іспанії і багатьом іспанським
перекладачам. Так кажуть, що Хуан Луїс Вівес виїхав з Іспанії, щоб уникнути
інквізиції. Серед прибічників Еразма Роттердамського, котрі виїхали у
вигнання в середині XVI ст., були перекладачі Біблії Хуан де Вальдес,
Франціско де Енсінас (ув'язнений в Брюселі 1543 року після того, як
присвятив свій переклад кастільською Нового Заповіту імператору Карлу V),
Хуан Перес де Пінеда (заарештований інквізіцією в 1557), Касідоро де Рейна
(спалений на вогнищі в 1562) та Ціпріано де Валера (котрий відрегував
Біблію Касіодоро і уник покарання).
Франсіско де Енсінас (1520-50) під впливом протестантизму 1541 року
переїхав до Віттенбергу, де розпочав переклад іспанською Нового Заповіту,
опублікований 1543 року в Антверпені. Дізнавшись, що імператор Карл V
наказав перехопити всі екземпляри, Енсінас пішов на відчайдушний крок,
присвятивши переклад імператору та виїхавши до Брюсселю, щоб власноруч
вручити перший екземпляр Карлу. Як би там не було, а переклад було
схвалено, а самого автора ув'язнено у Брюсселі, мабуть, щоб захистити його
від інквізіції. Із в'язниці Енсінас втік й жив то в Нідерландах, то в Німеччині,
то в Швейцарії, поки не перебрався до Англії, де став професором грецької
мови в Кембриджі. Крім Біблії Енсінас також перекладав кастільською
мовою твори Плутарха, Лукіана, Лівія, хоча атрибуція не є певною, адже
Енсінас постійно був змушений користуватися псевдонімами.
Касіодоро де Рейна (бл. 1520-94) – іспанський теолог-протестант,
перекладач Біблії кастільською. Один із біженців з Севільї до Лондону,
звідки змушений був втекти до Антверпену, а потім до Франкфурту. Його
переклад Старого та Нового Заповітів (Biblia del Oso) став першим
перекладом Біблії кастільською мовою з першоджерельних мов. Переклад
зайняв десять років натхненної праці і був надрукований в Базелі 1569 року.
Пізніше цей текст було відредаговано Ціпріано де Валера, також вигнанцем
із Севільї, і поширювався Біблійною Спілкою з середині ХІХ ст. і залишався
стандартною Біблією іспанських протестантів до сер. ХХ ст.
Іще одним викликом протестантів ортодоксії став переклад Нового
Заповіту мовою басків, виконаний Іоанном Лейсарраго на прохання синоду
кальвіністів міста По, що на самому півдні Франції в 1571 році.
В ті ж самі роки було ув'язнено ченця Луїса де Леона (бл. 1527-91),
видатного іспанського перекладача, частково із-за еротичності його
перекладу “Пісні пісень”. І брат Луїс, і протестанські перекладачі однаково
настоювали на необхідність перекладу з першоджерел. Цей принцип тепер
поширюється й за межі релігійного перекладу й пропагується перекладачами
на зразок Дієго Грасіана, офіційного секретаря та перекладача королів Карла
V та Філіппа ІІ. Грасіан широко перекладав класичні тексти з грецької (до
якої, як він стверджував, кастільська найближча з усіх мов), проте його
Плутарх виявився калькою з французького перекладу, а деякі інші переклади
грецьких текстів було здійснено з латинських перекладів Еразма.
Протестанти та філологи, як правило, намагались не довіряти текстам-
посередникам до такої міри.
Значним кроком до піднесення кастільської над іншими мовами
Піренейського півострова стало в 1558-59 укладання Філіппом ІІ списку
заборонених книг та сурове обмеження навчання за кордоном. Цей крок був
пов'язаний з кампанією проти протестантів та давньою підозрілістю до
конверсо. Іспанія фактично відмежувалася від європейських ідей, ізолювала
себе від секуляризації філософської та наукової думки. Переклади кінця XVI-
XVII ст. – це як правило переклади класичних текстів, знову часто з
латинських чи італійських текстів посередників, тепер в значній мірі
ідеологічно адаптовані, як наприклад, коли Перо Санчес де Віана переклав
Овідія згідно християнським віруванням. Щоб здійснювати таку ідеологічну
акробатику, пояснювальні глоси перетворюються на масштабні коментарі.
Так, Франсіско де Кеведа незамислюючись публікував шмати власні
вперемежку з більш-менш точними перекладами з Плутарха.
 Хуан Луїс Вівес (1492 – 1540)
Уривок з “De Tradendis Disciplinis” (“Про освіту”), 1533 рік
Надзвичайно корисно практикуватись в письмі. “Перо, - казав Цицерон, -
найкращий вчитель та творець мови.” Тому, лишень учні вивчили
синтаксис, то нехай перекладають з рідної мови на латинську, а потім
назад, з латини на рідну. Починають нехай з невеликих уривків, які щоденно,
але поступово, слід збільшувати. Таку саму вправу можна робити з
грецькою мовою, проте я вважав би за краще, щоб учні вчилися перекладати
з грецьких авторів, аніж з нашої мови на грецьку. Варто привернути увагу
до того факту, що перекладач повинен добре володіти обома мовами; і все
ж більше практики він повинен отримати в тій мові, якою перекладає. Але
перекласти повністю слова, значення яких не розумієш, неможливо. Тому
твори Аристотеля погано перекладе той, хто не є філософом, а твори
Галена той, хто не є лікарем.
Так само учні мають багато практикуватися в роз’ясненні трудних місць
у великих авторів, бо це вимагає великої уваги. У результаті такої практики
зосередженість посилюється, розум загострюється, а судження стають
жвавішими.
Як не дивно казати, а є люди, які не можуть збагнути, як записати те,
що вони добре могли б висловити; це відбувається, наскільки мені вдалося
виявити, із-за того, що непослідовний і несталий розум здатен достатньо
зосереджуватися на мові, але не на розумінні писаного; він не може
напружитися таким чином, щоб зібратися з думками, і вони йому, так би
мовити, покорилися.
Сюди ще слід додати практику порівняння авторів, разом з виявленням
спільних думок та розбіжностей, бо загальна мовна практика не може бути
зведена до закріплення правил. Нехай учні напишуть нескладного листа або
оповіданнячко, чи нехай розів’ють вислів або максиму далі, передадуть
приказку іншою мовою, перекажуть поему прозою, позбавивши її розміру,
вправа, яку часто виконував Красс, згадку про що ми знайдемо у Цицерона.
Лоренцо Валла та Рафаель Волатерран зверталися до цього ж методу рои
перекладі Гомера. І хоча цю практику для хлопчаків, що вчаться, я схвалюю,
проте відхиляю її як засіб адекватної передачі великого автора, бо за
такого перекладу зникає найбільша частина краси слів. Нехай спочатку учні
напишуть кілька вправ, але й нехай учитель слідкує за тим, щоби вони
виконували їх вірно. А потім вже нехай переходить до наступних. Бо стиль
не вироблюється у результаті обтяжливої праці, а швидше щляхом
старанного та копіткого виконання вправ, так щоб невеличкі початки, які
так сприяють цілому (більше аніж ми навіть думаємо), не уникли нашої
турботливої уваги. І нехай школярі зберігають те, що вони написали
напочатку, щоб потім порівняти з написаним пізніше, щоб школярі могли
відчути, яких успіхів вони досягли, й продовжували працювати таким чином,
яким вони, як вони бачать, вдосконалюються.
 Хуан Луїс Вівес (1492 – 1540)
Уривок з “De Tradendis Disciplinis” (“Про освіту”), 1533 рік
Надзвичайно корисно практикуватись в письмі. “Перо, - казав Цицерон, -
найкращий вчитель та творець мови.” Тому, лишень учні вивчили
синтаксис, то нехай перекладають з рідної мови на латинську, а потім
назад, з латини на рідну. Починають нехай з невеликих уривків, які щоденно,
але поступово, слід збільшувати. Таку саму вправу можна робити з
грецькою мовою, проте я вважав би за краще, щоб учні вчилися перекладати
з грецьких авторів, аніж з нашої мови на грецьку. Варто привернути увагу
до того факту, що перекладач повинен добре володіти обома мовами; і все
ж більше практики він повинен отримати в тій мові, якою перекладає. Але
перекласти повністю слова, значення яких не розумієш, неможливо. Тому
твори Аристотеля погано перекладе той, хто не є філософом, а твори
Галена той, хто не є лікарем.
Так само учні мають багато практикуватися в роз’ясненні трудних місць
у великих авторів, бо це вимагає великої уваги. У результаті такої практики
зосередженість посилюється, розум загострюється, а судження стають
жвавішими.
Як не дивно казати, а є люди, які не можуть збагнути, як записати те,
що вони добре могли б висловити; це відбувається, наскільки мені вдалося
виявити, із-за того, що непослідовний і несталий розум здатен достатньо
зосереджуватися на мові, але не на розумінні писаного; він не може
напружитися таким чином, щоб зібратися з думками, і вони йому, так би
мовити, покорилися.
Сюди ще слід додати практику порівняння авторів, разом з виявленням
спільних думок та розбіжностей, бо загальна мовна практика не може бути
зведена до закріплення правил. Нехай учні напишуть нескладного листа або
оповіданнячко, чи нехай розів’ють вислів або максиму далі, передадуть
приказку іншою мовою, перекажуть поему прозою, позбавивши її розміру,
вправа, яку часто виконував Красс, згадку про що ми знайдемо у Цицерона.
Лоренцо Валла та Рафаель Волатерран зверталися до цього ж методу рои
перекладі Гомера. І хоча цю практику для хлопчаків, що вчаться, я схвалюю,
проте відхиляю її як засіб адекватної передачі великого автора, бо за
такого перекладу зникає найбільша частина краси слів. Нехай спочатку учні
напишуть кілька вправ, але й нехай учитель слідкує за тим, щоби вони
виконували їх вірно. А потім вже нехай переходить до наступних. Бо стиль
не вироблюється у результаті обтяжливої праці, а швидше щляхом
старанного та копіткого виконання вправ, так щоб невеличкі початки, які
так сприяють цілому (більше аніж ми навіть думаємо), не уникли нашої
турботливої уваги. І нехай школярі зберігають те, що вони написали
напочатку, щоб потім порівняти з написаним пізніше, щоб школярі могли
відчути, яких успіхів вони досягли, й продовжували працювати таким чином,
яким вони, як вони бачать, вдосконалюються.
 Мігель Сервантес
(Уривок з «Дон Кіхота»)
... Сталося так, що йдучи якоюсь вулицею, Дон Кіхот звів очі й побачив над
дверима напис буйними літерами: «Тут друкуються книжки»; це врадувало
його непомалу, оскільки друкарні він ще зроду не бачив, і йому схотілося
узнати, як там усе влаштовано. Він зайшов зі своїм почтом туди і
побачив, як друкують в одному місці, як правлять в іншому, хто складає,
хто вичитує, коротше, став свідком роботи великої друкарні.
Підступивши до реалу, Дон Кіхот запитав, навіщо ця каса, і складальники
йому пояснили, він подивувався і рушив далі. Потім підійшов до іншого
друкаря і спитався, що він робить. Той відповів:
— Пане, цей-от кавальєре,— він показав на чоловіка гарного на вроду й
статечного з виду,— переклав по-нашому одну книгу італійську, а я її
складаю для друку.
— А як тій книзі на титул? — поцікавився Дон Кіхот. На те
перекладчик одповів:
— Пане, італійський титул сеї книги — Lе Ваgаіе11е.
— А що значить по-нашому 1е Ваgаіе11е? — запитав Дон Кіхот.
— Lе Ваgаіе11е,— пояснив перекладчик,— по-нашому дріб'язок. Та попри
скромну свою назву, книга має і містить у собі речі пожиточні й
важнющі.
— Я, - сказав Дон Кіхот, - трохи вмію по-італійськи і пишаюсь, що можу
заспівати кілька Аріостових стансів. Але скажіть мені, вашець, пане мій
(питаю не тим, щоб вивірити вашеці знання, а лише з цікавості), чи
траплялося вам у сьому творі слово рідпаїїа?
— Траплялось і не раз,— одвітував перекладчик.
— А як же вашець його перекладає? — спитав Дон Кіхот.
— А хіба воно не однозначне? Горщик, та й годі,— мовив перекладчик.
— До лиха! — гукнув Дон Кіхот.— Та ви добре підковані в італійщині! От
хоч би й закладуся, що там, де в італійській книжці слово ріасе, вашмосць
пише до смаку, слово рій ви перекладаєте більше, зи — вгорі, §іи — внизу.
— Авжеж, саме так і перекладаю,— притакнув тлумач,— бо все теє
наші відповідники.
— Ладен поклястися,— сказав Дон Кіхот,— що ваша милость навряд чи
тішиться славою в світі, бо світ завжди з нехіттю визнає маститі
таланти й хвалебні труди. Скільки обдарувань через те заглухло! Скільки
геніїв поховали себе живцем! Скільки цнот не поціновано по заслузі! Та все
ж мені здається, що переклад з одної мови на другу (якщо це лише не
переклад з греки й латини, сих царів над усіма язиками) - то все одно, що
килим фламандський зі споду: візерунок хоть і видно, але він тоне в
рясноті сталок, і пропадає вся барва і гладкість, яка аж очі бере з лиця;
та й те сказать, щоб перекладати з язиків легких, не треба ні
вигадливості, ні краси стилю, як обходиться без них писарчук або
переписувач. Я б'ю не на те, що перекладництво не заслуговує
доброгослова, воно - робота куди нижча, а проте ми її не цураємося, хоть
нам з неї не такий уже й великий ужиток. Я поминаю лише двох
знакомитих перекладчиків: доктора Крістобаля де Фігероа з його «Вірним
пастухом» та дона Хуана де Хаурегі з його «Амантою», їхні творіння
вийшли такі вдалі, аж дивуєшся: де ж тут переклад, а де первовзір?
Одначе скажіть, вашець, ви цюю книгу друкуєте своїм коштом чи вже
запродали її якомусь книгареві?
— Друкую власним коштом,— одказав перекладчик,— і маю надію заробити
не менше тисячі дукатів на одному лише першому типі, а вийде він у кількості
двох тисяч примірників і миттю розійдеться по шістї реалів за кожен.
— Добрий розрахунок, що й казати! — вигукнув Дон Кіхот.— Зразу видно, що
вашмосць зовсім не знає про викрути й пролазки книгарів і про те, як вони
гуртуються між собою. Я вас запевняю, що як ви завдасте собі на плечі ті дві
тисячі примірників, то у вас ціле тіло заниє-защемить, надто як ваша книга
не вельми досконала і не вельми цікава.
— То й що? — заперечив перекладчик.— Ви хочете, вашець, аби я офірував її
книгареві, який за право видання дасть мені три мараведі та ще думатиме, що
ощасливив мене? Я свої книги друкую не для слави, я й так уже відомий
своїми творами: йдеться про зиск, бо слава без зиску й шеляга не варта.
— Дай Боже щастя вашій милості,— сказав Дон Кіхот. Він перейшов до
іншого реалу, де саме правлено аркуш книжки під назвою «Світоч душі»,
Побачивши теє, сказав:
— Ось такі книги, хоть їх і немало видано, треба друкувати й надалі, бо на
землі грішників багато і вимагається сила-силенна світочів для такої
темноти.
Він пішов далі й побачив, як правлено ще одну книгу; коли ж запитав, як
вона називається, йому відказано, що то друга частина «Про мудрого
гідальга Дон Кіхота з Ламанчі», опус якогось автора родом з Тордесільяса.
— Я про цюю книжку вже чував,— зауважив Дон Кіхот.— Признатися по
щирості, я гадав, що її вже спалено за її безчільність, а попі, розвіяно, ну та
дарма, діждеться свинка свого Мартинка. Вигадані історії лише тоді гарні
й цікаві, коли вони правдиві, або можебні історії, взяті з життя, добрі лиш
тоді, як не розминаються з правдок
На сім слові Дон Кіхот з деяким серцем покинув друкарню.

(Пер. Миколи Лукаша)

Переклад за доби класицизму та просвітництва

(XVII-XVIII ст.). Франція.
Прикрашаючі переклади. (Les Belles Infideles)

Формування доктрини класицизму припадає в основному на 1620-30

роки, коли поступово, в ході критичних дискусій, виробляється система
правил, що регламентує різні жанри літератури. Ця строго нормативна
система правил спирається на принципи та методи раціоналістичної
філософії, перш за все на універсальні “загальнолюдські” закони розуму, і
висунула як основоположні вимоги до літературного твору ясність думки та
її словесного виразу, гармонічну строгість побудови, логічну
правдоподібність. Для естетичної системи класицизму характерне тяжіння до
абстрактно-узагальненого типізованого відтворення людських пристрастей та
характерів, перенесення інтересу із зовнішніх подій на внутрішній світ
людини і поглиблення психологічного аналізу. Раціоналістичні основи
естетики класицизму визначили і її об’єктивний характер, що виключав
свавільство авторської фантазії і зводив до мінімуму особистий елемент в
поетичній творчості. (Жирмунська)
Так от, за розквіту французького класицизму і від перекладів у все
більшій мірі очікують, що вони будуть відповідати літературному канону
доби. Вільні переклади, що отримали назву Les Belles Infideles («невірні
красуні»), націлені на створення такого цільового тексту, який приємно було
б читати, і ця тенденція домінувала в перекладах французькою мовою
впродовж не лише XVII, але й XVIII ст.
Спершу перекладаються переважно античні автори. Їх твори
відтворюються у формі, яка диктується тогочасною французькою
літературною мовою та поглядами на мораль. Класицизм був не лише
нормативним, але й антиісторичним. Він намагався мати справу з людиною,
що не залежить від обставин часу та місця. Класицизму було ще зовсім
чужим все те, що через 150 років відкрили романтики – “проникнення в дух
епохи”, “місцевий та історичний колорит” і т.п. Нікого не бентежило, коли
сценічні Клеопатри та Дідони були вдягнені за останньою модою
французького двору, коли римляни та греки говорили згідно правил етикету
епохи Людовика XIV (Смирнов, Рикова).
Однією з головних фігур, що вдавалися до такого підходу, був Ніколя
Перро Д’Абланкур (Nicolas Perrot D’Ablancourt, 1606 – 1664), котрий
пристосував класичні твори до сучасних канонів та жанрів (завдяки
пропускам та “поліпшенням”) до такої міри, що деякі з його перекладів
вважаються травестіями оригіналів. Д’Абланкур захищав підхід, в якому
головна перевага надавалася красі та елегантності виразу в цільовій мові.
Розглядав він переклад як адаптацію і вважав за можливе та прийнятне
поліпшувати та прикрашати цільовий текст. Перекладав Д’Абланкур
переважно історичні, риторичні та етичні твори: Цицерона, Тацита,
Ксенофонта, Фукідида. Він не лише здійснював “цензуру” в ході перекладу,
але й “виправляв” фактичні помилки та взагалі, скрізь, де вважав за потрібне,
поліпшував джерельний текст. Серед інших перекладачів, що опанували
підходом “поліпшення” першоджерела, узгоджуючи його із смаками
сучасних їм читачів варто назвати Луї Жирі (Louis Jiry, 1596 – 1668),
Бенсерада (Benserade, 1613 – 1691), П’єра Перрена (Pierre Perrin, 1620 –
1675).
Нікола Перро д’Абланкур (1606 – 1664), французький перекладач, чиї
переклади першими удостоїлися епітету „belles infidels” („прекрасні, але
невірні”).
 Уривок з передмови до перекладу Лукіана, опублікованого 1709 року.

Як би там не було, а тут ви можете дізнатися багато чого вартого

на увагу, і твір цей – немов букет квітів, в якому зібрано найпрекрасніше у
античних письменників. Я лише побіжно згадаю, що історії оповідаються
настільки майстерно, що їх важко забути. А це істотно сприяє розумінню
поетів. Отже, не дивуйтесь, що я переклав цей твір, наслідуючи приклад
багатьох учених людей, які перекладали латиною той, чи інший діалог, і що
менше всього заслуговую я на докори в тому, що опустив надто вже
непристойне й пом’якшив занадто вже вільне, у крайньому випадку в деяких
місцях. Ось тим-то й виправдовуються такі мої дії, а переклад, що я його
здійснив, виправдовується чисельними вигодами, що їх отримає публіка,
прочитавши цього письменника. Скажу лише, що повністю зберіг його
думки, а інакше за переклад і не брався б. Проте найсильніші з цих думок
прокоментував у своєму вступі, чи в примітках, з тим щоб передати
відносно неушкодженими.
Оскільки більшість з того, що можна тут знайти, сказано заради
дотепу, або містить жарти, які у всіх мовах відрізняються, то переклад у
звичному розумінні виявилось би неможливо здійснити. В книжці є навіть
такі уривки, які, як виявилося, перекласти неможливо, бо вони повністю
залежать від значення притаманного саме грецьким словам, і без цього вони
будуть незрозумілі. Так, у всіх порівняннях, пов’язаних з коханням, мова йде
про любов до хлопчиків, звичай, що не був у греків у диковину, хай навіть нам
він видається жахливим. Цей письменник відзначається й тим. Що часто
цитує рядки з Гомера. Робити так зараз означало б створити враження
педанта. Також він часто згадує старі тривіальні історії, приказки,
повчальні приклади та залойожені порівняння, які в наш час поза сумнівом
матимуть враження протилежне наміру автора, бо тут ми маємо справу з
комічним, а не вченим. Все це мені, якщо я хотів створити щось приємне,
доводилося відповідно міняти, інакше воно не доставляло б насолоду. Це був
би не Лукіан; адже, що приємне в його мові, в нашій було б нестерпним.
Коли споглядаєш гарне обличчя, то в ньому завжди знайдеться якась риса,
якої б хотілось, щоб не було. Так само і в найкращих авторів є уривки, які
потребують трохи змін, або роз’яснень, звичайно, коли текст було написано
з метою доставити насолоду, бо в такому випадку ви не можете
допустити щонайменшої помилки, і якщо ви хоча би трохи виявитесь
нетактовним, то, замість того, щоб розважити своїх читачів, ви їм
надокучите.
Тому я не завжди дотримуюсь авторських слів, а то й навіть думок. Я
зберігаю враження, яке автор хотів викликати в душі, а потім переробляю
цей матеріал згідно того, як прийнято в наш час. В різні часи вимагаються
не лише різні слова, але й інші думки, і посли зазвичай вдягаються так, як
прийнято в країні, куди їх послали, бо побоюються видатися кумедними в
очах людей, яким прагнуть догодити.
 Безперечно, те, що я створив, власне кажучи, не переклад. Але це краще за
переклад, та й античні письменники не перекладали іншим чином. Теренцій
обробляв комедії, які запозичував у Менандра, таким самим чином як і я, хай
навіть Авл Гелій наполегливо називає, те що виходило в решті решт,
перекладом. Та хіба не однаково, як ми називаємо річ, під час її існування?
Цицерон так само вчинив в своєму „De Officiis”, який є майже перекладом з
Панеція. Таким же чином він передав промови й Есхіна з Демосфеном.
Цицерон каже, що він писав не як товмач, а як оратор; і я скажу те ж саме
про Лукіанові „Діалоги”, хоча й не у всіх випадках допускав таку вільність.
Адже, в дійсності, тут є чимало місць, які я перекладав слово в слово,
принаймні до тої міри, до якої це можливо у вишуканому перекладі. Також є
уривки, в яких я зважив на те, що варто було б сказати, чи що я сказав би,
радше ніж, що насправді сказав автор. В цьому я наслідував приклад
Вергілія з його запозиченнями з Гомера та Феокріта, і вказав, що передаю
майже скрізь, не вдаючись до подробиць, бо в наш час так більше не
прийнято. Проте я цілковито певен, що не всі будуть задоволені тим, як я
чинив, і що ті, хто поклоняються кожному окремому слову і кожній окремій
думці, створених давніми письменниками, будуть найбільш невдоволені, так
само як завжди буває і у випадку з тими, хто вважає, що літературний твір
не може бути гарним, доки живий його автор.

Примітки:
1. Лукіан – давньогрецький письменник-сатирик (бл. 120 – бл. 190), автор
біля 80 творів, в яких широко використовував відомості з історії,
культури, філософії. Етики, релігії, філології та літературознавства.
В написаних яскравою мовою, дотепних сатиричних діалогах Лукіан
засуджував пороки свого часу та занепад моралі, висміював ницість
земних благ. Вміло поєднував закладену Платоном традицію
філософського діалога з Менніповою сатирою. Блискучий знавець
грецької мови та літератури Лукіан писав вільноюю та яскравою
мовою. Виявив значний вплив на світову літературу, переважно доби
Відродження та Просвітництва.
2. **Авл Гелій – римський письменник ІІ ст. н. е. (народ. бл. 130 - ). В
результаті клопіткої праці в Афінах створив зібрання творів в 20
книгах „Аттичні ночі”, в яких у формі цікавих бесід та повчальних
історій, виклав матеріали з різних галузей знань. Його праці мають
надзвичайно велику цінність, адже в них містяться численні виписки
та цитати з втрачених творів античних авторів. Вперше детально
проаналізував деякі переклади.
3. ***Панецій з Родоса (бл. 180 – 100 до н. е.) – елліністичний філософ-
стоїк. Цицерон при створенні „De Officiis” („Про обов’язки”) спирався
наа його працю „Про обов’язок”. Від творів Панеція до нас дійшли
лише фрагменти.
4. **** Есхін (389 – 314 до н. е.) – грецький оратор та політичний діяч з
Афін, що виступав на боці македонського царя Філіпа проти
 Демосфена (384 – 322 до н. е.), іншого знаменитого афінського
красномовця.

В 1681 році де ла Вальтері друкує прозовий переклад поеми Гомера і в

коментарі, що передує перекладові, він виправдовує своє перелицювання
давніх звичаїв та традицій в поняттях доречності і, як не парадоксально,
вірності авторові, який «не мав на меті образити читача». І це не єдиний
твір на захист такого підходу. Слід згадати також есею Гаспара Баше де
Мизір’яка (1581 – 1638) “Discours sur la traduction”, в якій той критикує
невірні переклади Аміо (1513 – 1593), видатного перекладача та гуманіста
попереднього сторіччя, котрий здійснив славнозвісні переклади “Дафніса та
Хлої” Лонга та Плутарха (Паралельні життєописи, 1559 – 1565), твору з
якого Томас Норт здійснив переклад англійською і з якого, в свою чергу,
черпав Шекспір. Простота та ясність мови перекладів Аміо заслужила
похвалу Монтеня і служила зразком наступним поколінням перекладачів.
Клод-Гаспар Баше де Мизір’як у трактаті «Про переклад» (1635) піддає
критичному аналізу кращу працю “короля перекладів” 16 ст. Жака Аміо -
переклад “Порівняльних життєписів” (1559). Ця праця є одним із перших
творів перекладацької критики, котра в ній вперше набуває певної
системності. (Гарбовський, 2002: 9). Баше де Мезеріак послідовно будує свої
критичні роздуми навколо сформульованих ним правил перекладу:
“Я вважаю за правило, котре жодна розумна людина не може взяти
під сумнів, що якщо хто-небудь сподівається на похвали, котрих вартий
вірний переклад, то він повинен точно притримуватись 3х наступних
положень: нічого не додавати до сказаного автором, нічого не скорочувати
і не вносити жодних змін, здатних перекрутити смисл. Той, що порушує
хоча б одну із цих настанов заслуговує на осуд, хоча й різної міри. Адже той,
хто грішить пропускати показує недбалість та неуважність, радше ніж
лукавство. Той, хто змінює й видає одно за інше-виставляє своє невігластво
й недостатньо добре розуміння предмету, котрий розглядається автором й
знання мови якою той пише. Проте той, хто надає що-небудь недоречне,
пройнятий пихою та зухвальством.
Отже, Баше де Мезеріак виводить три основні вимоги до вірності
перекладу. Переклад не повинен містити добавлень, змін та пропусків.
Гаспар де Тенде (1618 – 1697) створює перший справжній трактат,
присвячений перекладам з латини французькою – «De la traduction, ou regles
pour bien apprendre a traduire».
Незважаючи на той факт, що перекладачі кінця XVII ст. звертали
більше уваги на питання вірності джерельному тексту, їх головним
пріоритетом, як і раніше, було догодити смаку французького читача.
Виправним перекладам сприяє і перша суперечка про древніх і нових,
що спалахнула в останній третині XVII віку у Франції, суть якої полягала в
тому, що Фонтенель проголосив перевагу нових над древніми. Він
стверджував, що мистецтво римлян вище, ніж мистецтво греків, оскільки
воно виникло пізніше і могло скористатися досвідом, накопиченим греками.
Це спричинило особливе сприйняття іншомовної літератури і чужоземної
культури в ряді європейських країн в XVII і XVIII віках, що забезпечило
переважний розвиток вільних переказів.
Крайнім і неперевершеним тоді і потім застосуванням теорії
«прикрашаючого» перекладу, «поліпшуючого» оригінал, як способом
виключення, так і способом додання того, що подобається читаючій публіці,
був переклад «Іліади», здійснений Удар де ла Моттом в 1714 р. Замість 24-х
пісень «Іліада» була зведена до 12 пісень, скорочені скучні «описи битв»,
опущені епітети, порівняння, стертий весь місцевий і історичний колорит,
вся «низькість» і наївність усунені, герої у нього «облагороджені». Зазнали
подібних же «виправлень» такі великі оригінальні художники слова, як
Шекспір і Сервантес. Флоріан в передмові до свого перекладу «Дон Кихота»
писав: «Рабська вірність є вада… В Дон Кіхоті зустрічається лишнє, що
межує з паганим смаком, то чого його не викинути? Коли перекладаєш
роман і тому подібне, то самий приємний переклад є, звичайно, і самий
вірний».
Проте підхід Les Belles Infideles не був єдино прийнятним. Паралельно
із цим підходом існував й інший – більш буквальний підхід, представлений
перекладом Леместра де Сасі (Lemaistre de Sacy, 1613 – 1684), котрий з
латини переклав на французьку Біблію, та трактатом П’єра-Даніеля Юе (1630
– 1684) De Interpretatione (1661), в якому той вимагає від перекладача
смирення перед джерельним текстом. Вірність оригіналові демонстрували в
своїх чисельних перекладах релігійних текстів і члени гуртка абатства Пор –
Рояль, прикладом чого може служити переклад Корану, здійснений в 1647
році Андре дю Рієром (Andre du Ryer).
В XVII сторіччі перекладаються на французьку також давні латинські
тексти з архітектури, та сучасні латинські праці з медицини та фармакології,
а також тексти з фламандської та португальської мов. І все більше праць
впродовж XVII ст., як художніх так і не художніх, перекладалися з
іспанської, італійської та англійської, в тому числі “Дон Кіхот” Сервантеса,
“Адоніс” Маріно та “Пандісто” Роберта Гріна. Переклади “Роздумів”
Макіавеллі (Discourse), “Дослідів чи настанов моральних та політичних”
Френсіса Бекона та досить-таки об’ємного трактату “Досвід про людське
розуміння” та “Двох трактатів про державне управління” Джона Локка
сприяли пожвавленню філософських та політичних дискусій цієї доби.
Елегантні переклади античних авторів, виконані у XVIII ст. були тим
кривим дзеркалом, через яке багато хто споглядав класику за доби
Просвітництва, і переклади класики втрачають нещодавню популярність,
поступаючись місцем сучасним іноземним художнім та науковим творам.
Суттєво зростає інтерес до німецької та англійської культур. Так,
філософ та енциклопедист Дідро (1713 – 1784) пристрасно полюбив
англійську літературу і написав наслідування “Памелі” С. Ричардсона.
Немало зробив для пробудження Франції Вольтер (1694 – 1778). А драматург
Жан-Франсуа Дюсі (1733 – 1816) адаптував для французької сцени Шекспіра,
написавши зовсім інше закінчення у п’єсі “Отелло”. А в кінці XVIII ст.
інтерес до англійської культури досяг своєї кульмінації в численних
перекладах англійських готичних романів.
Серед перекладів сучасних текстів (чи майже сучасних) були “Робінзон
Крузо” Д. Дефо, “Мандри Гулівера” Джонатана Свіфта, “Том Джон” Генрі
Філдінга, “Втрачений рай” Джона Мільтона та деякі “Досвіди” Олександра
Попа.
Діалог італійської та французької культур XIV- XVII ст.. може служити
гарним прикладом діалогу культур, коли активність учасників цього діалогу
є перемінною. Період Ренесансу – час, коли італійська культура в Європі
домінує: італійське мистецтво, італійська наука це вершинні явища світової
культури. При дворах спілкуються італійською мовою і придворні
переймають італійську моду. Італійські банкіри, італійські королеви,
італійські кардинали – все це різні грані італійського впливу. Засвоєння
великої кількості різножанрових текстів супроводжується прагненням
перебороти італійський вплив, звернувшись до національних коренів
культури, в тому числі до античності, проминаючи італійське
посеред\дництво, та зростання неприязні до італійського засилля, що
призводить до кульмінаційного повороту: ренесансна культура була
націоналізована і за сто років розквітла французьким класицизмом та
Просвітництвом. І тепер вже настала черга могутнього впливу французької
культури, французьких ідей та французької філософії на Італію. І останньою
реплікою в цьому діалозі стало вторгнення Наполеона в Італію. Те, що діалог
культур супроводжується наростанням неприязні приймаючою культурою до
того, хто хто над нею домінує, та гострою боротьбою за духовну
незалежність – важлива типологічна риса (Лотман; 229).

Джон Драйден: Передмова до „Послань” Овідія

Створення історії перекладу видатний французький перекладознавець

Антуан Берман (1947 – 1991) назвав “найневідкладнішим завданням істинно
сучасної теорії перекладу” [6 с. 12]. Привнесення історичної перспективи до
перекладознавства здатне не лише призвести до більшої терпимості до різних
підходів в перекладі та забезпечити єдність перекладознавству, але й
продемонструвати, хай навіть ми поки ще дуже мало знаємо про історію
нашої професії, що перекладацька діяльність набула такого різноманіття
форм й відбувалася в такій великій множині контекстів за віки свого
існування, що ми просто зобов’язані спершу розглянути історичні факти,
перш ніж зможемо приступити до розробки теоретичних питань цього
складного явища [5 с. XIV – XVI]. В різні епохи на переклад дивились по-
різному: й кожна літературна епоха кожного народу має свої конвенційні
норми, й зокрема уявлення про адекватність / неадекватність перекладу,
котрі час від часу переглядає [2]. Слід визнати, що останнім часом проблеми
перекладу та історії думок про переклад привертають до себе все зростаючу
увагу з боку не лише філологів, але й інших науковців. Проте плідні дискусії
з цієї проблематики неможливі без запровадження до вітчизняного вжитку
класичних текстів з теорії перекладу. Передмова Джона Драйдена до
перекладу „Послань” („Героїнь”) Овідія (1680) належить саме до їх числа й
часто називається першою систематичною теорією перекладу в Західній
Європі, а сам Драйден сьогодні має репутацію „першого теоретика
перекладу” [21 с. 171]. Запроваджена Драйденом в цій праці тернарна
класифікація видів перекладу та терміни для їх позначення (metaphrase –
„послівний”, paraphrase – „по смислу” та imitation – „вільний”) лягли в
основу англомовної перекладознавчої традиції, й вже цього, мабуть, було б
досить для обґрунтування потреби в знайомстві з цим текстом. Більш того,
сучасний перекладацький канон в англомовній культурі почав складатися в
ХVII ст. саме під впливом практичної перекладацької діяльності Драйдена та
його теоретичних викладок і є традиційно одомашнюючим [29 с. 67-72].
Джон Драйден (1631 – 1700) – за своїх часів панівна фігура в
англійській літературі. Він був і поетом, і драматургом, і перекладачем, і
критиком, і його вплив на англійську літературу впродовж наступних двох
століть виявився велетенським [див. напр. 4 с. 196; 18 с. 294 – 296], а його
висловлювання про переклад часто називають, хай навіть це не в повній мірі
й справедливо, першою систематичною теорією перекладу на Заході [21с.
171 – 172]. Більш того, в англомовній традиції взагалі історію
перекладознавства прийнято вести від Драйдена. ( Так, за приклад можуть
служити хрестоматії з теорії перекладу: Ендрю Честермана [8], видана в
Фінляндії, та американська Р.Шульте і Дж.Бігвене [26], яка так і називається
„ An Anthology of Essays from Dryden to Derrida”).
Народився Джон Драйден у відносно заможній сім’ї провінційного
шляхтича, котрий, коли вибухнула громадянська війна, став на сторону
парламенту проти короля. Джон отримав класичну освіту, характерну для
його класу та стану, закінчивши в 1654 році коледж Трійці Кембріджського
університету. В 1659 році він складає „Героїчні станси” на смерть Олівера
Кромвеля, а наступного року – поему „Astraea Redux”, в якій вже вітає
реставрацію монархії. Пізніше це тлумачили як кон’юнктурний крок, навіть
як політичну та літературну безпринципність, проте то був просто вчинок,
продиктований здоровим глуздом та помірністю, адже з самого початку
свого творчого життя Драйден відчував відразу до будь-яких крайнощів та
виступав прибічником, мабуть, наслідуючи улюбленого Горація, золотої
середини і в мистецтві, і в перекладі, і в політиці, і в моралі, зневажаючи як
моральну розбещеність, так і пуританство. І таку ж середню позицію він
зайняв і в теорії перекладу. Спочатку Драйден стає відомий як поет, й, окрім
урочистих віршів „на випадок”, пише низку творів, які присвячує двірській
знаті, завоювавши собі положення двірського поета, та барочну поему
„Дивний рік” (1666), в якій описує катастрофічні події того року – чуму,
лондонську пожежу, поразку у війні з Голландією. В 1668 році Драйден
назначається поетом-лауреатом. Наступні дванадцять років, однак, більша
частина його творчості присвячується театру. Він пише як героїчні драми,
створений ним жанр, який він обґрунтовує в „Есе про героїчну драму” (1672),
та комедії, в яких вперше розкривається його дар сатирика.
Втомившись від театру, Драйден звертається до політично більш
безкомпромісної творчості перекладача. Його великі за обсягом та чудові
досягнення в цій галузі включають переклади поезії Феокріта та Горація,
більш великі тексти Гомера, Лукреція, Персея, Ювенала, Овідія, Боккаччо,
Чосера та всього Вергілія. Особливо величний його переклад „Георгік”. У
всіх цих перекладах Драйден робить тонкі алюзії на свої політичні погляди.
Прозові переклади Драйдена включають: „Історію Ліги” Маймбурга
(Maimbourg “The history of the League”) (1684); „Життя св. Франсиско
Ксав’єра” Бухура (Bouhour “Life of St. Francis Xavier”)(1686); Дю Френуа
„Мистецтво живопису” (Du Fresnoy “De Arte Graphica”) (1695).
Також в цей час Драйден звертається до критики. Особливо значними
критичними працями Драйдена є „Передмова до „Послань” Овідія,
виконаних кількома перекладачами” (1680)[13 ]; велика передмова до сатир
Ювенала та Персія „Роздуми про сатиру” (1693); „Передмова до „Sylvae””
(Preface to the Sylvae) (1685), збірки перекладів та оригінальних творів, яку
уклав Драйден та до якої подав власні переклади з Феокріта, Вергілія та
Лукреція; „Присвята Examen Poeticum (Dedication to Examen Poeticum) (1693);
„Присвята „Енея”” (Dedication to Aeneis) (1697) [14 ]. Його кульмінацією та
найбільш вражаючим досягненням і як критика, і як перекладача стають
„Байки, давні та сучасні” (“Fables, Ancient and Modern”) (1700) – перекази з
Овідія, Боккаччо та Чосера, передмова до яких є чудовим зразком прози
Драйдена, і котрі слід читати з передмовою як єдине ціле. Всі ці названі
критичні твори так, чи інакше, розглядають проблеми перекладу.
В кінці XVII – поч. XVIII ст. в перекладацькій діяльності домінували
дві фігури – Джон Драйден та Олександр Поуп, проте тенденції характерні
для перекладацької творчості Драйдена та Попа з’явилися в зародку раніше, в
передмовах до перекладу „Іліади” Джорджа Чапмена, де цей поет та
перекладач робить спроби накреслити теоретичну основу процесу перекладу.
Спершу Чапмен розглядає переклад як прямий мовний мімесіс (Передмова
до 7 книг „Іліади”, 1598). Далі він переходить до більш складного
обговорення поетичного мистецтва перекладу (Передмова до повної „Іліади”,
1616) [7]. В цьому Чапмен не був винятком. Переклад Бена Джонсона „Про
поетичне мистецтва” („Послання до Піcонів”) Горація від 1604 року був
надзвичайно буквальним і є зразком першого підходу; його ж блискучі
переробки римських сатириків у власних п’єсах – зразком другого [15 с. 340].
Розуміння Чапменом завдань перекладу та підходів до нього закладає
основи розвитку теорії та практики перекладу на наступні двісті років [15
с.340]. Перш за все, відзначимо, що під час перебування королівського двору
після Громадянської війни у вигнанні у Франції, двірські перекладачі часто
практикують більш вільний метод перекладу, котрий поступово, починаючи
з 1620х років, стає притаманним аристократичним колам [17 с. 46; 21 с. 171;
28 с. 64 – 65; 29 с. 67 - 68]. Визнаними перекладачами-вигнанцями були
Джон Денгем, Абрагам Каулі та Ричард Фаншо, при чому і Денгем, і Каулі
виступали з коментарями до власних перекладів, яким був властивий більш
вільний, в порівнянні з прийнятим в перекладах того часу, підхід – Денгем в
поемі „На переклад Фаншо „Вірного пастуха” ” (1640) [12 с. 155 – 156] та в
„Передмові” до власного перекладу „Загибелі Трої” (1656) [12 c. 156), а Каулі
в „Передмові” до власного перекладу „Од” Піндара (1656) [10 с. 161 – 162].
Реставрація принесла істотні зміни в художню перекладацьку
практику, в значній мірі під впливом французької традиції, й особливо Перро
д’Абланкура [27]. Тому не дивно, що, хоча Драйден у важливій передмові до
„Послань” Овідія (“Ovid’s “Epistles” by Several Hands”) (1680) хвалить Каулі
та Денгема „за звільнення перекладу від рабського наслідування” [13 с. 173],
однак, в той же час він відмежовується від того, що, на його думку, є
надмірним, і створює нову модель, що буде визначати теорію та практику
перекладу в наступному сторіччі [15 с. 340], – найпершу класифікацію
перекладу [28 с. 28], який він поділяє на три категорії: метафразу, парафразу
та наслідування. Він відкидає як метафразу (буквальний переклад) – ранню
позицію Чапмена, так і наслідування (відхід від джерельного тексту), що
надмірно проявлялося у Каулі – на користь середнього шляху – парафрази.
Цю свою позицію він видозмінює в „Присвяті Енея” (Dedication of the Aeneis)
(1697), де говорить про „шлях між двома крайнощами парафрази та вільного
перекладу”, утверджуючи розуміння духу автора оригіналу та пристосування
перекладу до естетичних канонів доби [14с. 175].
Подібно до своїх сучасників Джона Денгема, Абрагама Каулі та графа
Роскоммона Драйден бере участь у пошуках шляхетськими колами світських
принципів перекладу, й для нього, як і для них, шляхетський переклад
означав переважно переклад „аматорський” [21с. 171]; він означав відмову
від того, щоб надавати перекладам вченого вигляду, означав, фактично,
відсутність спокуси писати надто довгі та академічні трактати на цю тему на
кшталт “Interpretatio linguarum” (1559) Лоуренса Гамфрі, чи майбутніх
трактатів – “Principes de litterature” (1743) француза Шарля Батто чи “Essay
on the Principles of Translation” Олександра Фрейзера Тайтлера.
І все ж сьогоднішня репутація Драйдена як „першого теоретика перекладу”
віддзеркалює той факт, що в своїх спостереженнях над перекладом він, по
перше, націлений на систематизацію й, по друге, оминаючи нетрі
професійного жаргону, уникає академічної серйозності – а ці два чинники, на
думку Робінсона, сприяють укріпленню цієї його репутації у сучасного
читача [21 с. 171].
Класифікація різновидів перекладу у Драйдена містить три складові, а
„тернарна система, – як пише Ю.Лотман [3 с. 141 – 142], – прагне
пристосувати ідеал до реальності, в той час як бінарна – здійснити на
практиці нездійсненний ідеал.” Хоча стосовно трьох його „нових” термінів
для видів перекладу: „metaphrase”, „paraphrase” та „imitation” („метафраз”,
„парафраз” та „наслідування”), слід зауважити, що вони далеко не нові.
Пообіцявши звести всі переклади до трьох різновидів, Драйден в „Передмові
до „Послань” Овідія” першим називає метафразу, або „передачу автора з
однієї мови іншою послівно, або рядок за рядком” [13 с. 172]. Метафразу
Драйден вважає, поруч із наслідуванням, за одну з „двох крайнощів, яких слід
уникати” [13 с. 172] й попереджаючи проти такого підходу, зображує
прибічника метафрастичного перекладу, або букваліста, канатохідцем з
кайданами на ногах:
„Коротше кажучи, той, хто передає послівно, відразу обтяжений
такою великою кількістю труднощів, що йому ніколи не вдається
звільнитися від їх пут. Він має одночасно розглядати думку свого
автора та його слова, а також відшукувати їм відповідники в іншій
мові; й окрім цього він має притримуватись обмежень розміру та
рабськи коритись римі. Це вельми схоже на танок на канаті з
кайданами на ногах; можна завдяки обачності уникнути падіння, проти
неварте сподіватися на граціозність рухів: навіть в кращому випадку
заняття це безглузде, бо ні одна тверезомисляча людина не піде на
ризик заради оплесків скрутити власні в’язи.
Проте цей термін створив не Драйден. Вперше його вжив юдейсько-
елліністичний філософ Філон Олександрійський в „Житті Мойсея” (“De vita
Mosis”) (20 рік до н. е.): „ І все ж хто не знає, що всяка мова, а особливо
грецька, має велику кількість способів висловлюватися, й що одну й ту саму
думку можна виразити багатьма формами шляхом заміни по слову
[metaphrazonte] та шляхом заміни по цілій фразі [paraphrazonte] ?” [19 с. 12].
Ці два терміни – метафраза та парафраза – підхоплює римський
красномовець та вчитель риторики Марк Фабій Квинтілліан в славнозвісній
„Настанові оратору” (“Institutio oratoria”) (бл. 95 р. н. е.) для позначення двох
різних підходів до навчальної практики наслідуванню класичним текстам
шляхом їх переробки, заміняючи по одному слову за раз (метафраза), або по
вислову / фразі за раз (парафраза) [20 с. 19 – 20]. Пізніше ці терміни
вживають такі педагоги та теоретики перекладу доби Відродження та
неокласичного періоду як Фаусто Себастьяно в „Del modo de lo tradurre d’una
lingua in altra secondo le regale mostrate da Cicerone” (1556), Лоуренс Гамфрі в
„Interpretatio linguarum seu de ratione convertendi et explicandi autores tam
sacros quam prophanos” (1559), наставник Єлизавети Роджер Есшем в
уславленному „Шкільному вчителі” („The Schoolmaster”) (1570), Андреас
Шоттус в „Tullianarum Quaestionum de instauranda Ciceronis imitatione” (1610)
та відомий теоретик перекладу П’єр-Данієль Гуе в „De interpretatione” (1661)
[23 с. 154]. Отже, Драйден лише один з багатьох, хто вжив термін
„метафраза” в значенні послівної переробки тексту чи послівного перекладу.
На відміну від слова „paraphrase” слово „metaphrase” не вживається
широко в сучасній англійській мові, що зробило його останнім часом
популярним серед тих перекладознавців, котрі прагнуть до термінології, яка
була б водночас і новою, і старою, класичною, і в той же час вільною від
конотацій буденного слова “literalism” – „буквалізм” [23 с. 155].
Слово „paraphrase” в повсякденному вжитку означає „переповідання,
виклад”, а Драйден під парафразою розумів „переклад з певним відпуском, в
якому перекладач тримає автора в полі зору з тим, щоб ніколи його не
полишити, проте словам перекладач не так тісно слідує як смислу” [13 с.
172], тобто переклад по смислу. Парафраза для нього була „середнім
шляхом” між „двома крайнощами, яких слід уникати” й поєднувала такі їх
позитивні якості, як вірність першоджерелу (метафраза) та вільність й
невимушеність цільової мови (наслідування). В цьому він поділяв погляди
Ієроніма Стридонського, котрий першим теоретично висловився про
переклад по смислу як про середній шлях між крайнощами Цицерона:
рабською вірністю та надто вільним наслідуванням [24 с. 166]. Ось як
Драйден пояснює свій вибір:
„Але так як кожна мова настільки багата своїми власними якостями,
то те, що гарно в одній, часто буває грубим, а то й безглуздим , в
іншій; і було б нерозумно обмежувати перекладача вузьким колом слів
його автора: достатньо, якщо він обере якийсь вираз, що не
перекручує смисл. Вважаю, що він може відпускати свій ланцюг саме
на таку величину, але вводячи до думок щось нове, він, по-моєму, його
розриває. За допомогою такого цього способу можливо передати дух
автора й при цьому не втратити його” [ 13: 173].
Менш спеціальне використання терміну „paraphrase”, описує переказ
іншими словами в межах тієї самої мови.
Англійське слово „imitation” в повсякденному вжитку означає „рабське
копіювання”, „імітацію”, хоча в теорії перекладу означає мало не повну
протилежність: „надто великий відхід від слів та смислу джерельного
тексту”, „надто вільний переклад”, „наслідування” [22 с. 111]. „Imitatio” – це
переклад класичною латиною грецького слова „мімесіс”, яке
використовується в теорії літератури від Платона та Аристотеля для опису
авторського наслідування дійсності: за Платоном мистецтво є наслідування
(„мімесісом”) речам, а самі речі – наслідування ідеям. З навчальною метою
наслідування („imitation”) використовується для перевірочних вправ, в яких
учнів навчали писати або промовляти, переписуючи, або переказуючи
іншими словами класичні тексти. Використання терміну „imitation” як
„наслідування”, чи „вільний переклад” встановлюється остаточно Джоном
Драйденом в Передмові до перекладу „Послань” Овідія. „Третій спосіб, –
пише він, – наслідування, коли перекладач (якщо його іще можна називати
перекладачем) осмілюється не лише змінювати слова та смисл, але й
відхиляється від них обох, якщо вбачає для цього підставу; і запозичуючи
лише деякі загальні натяки з першоджерела, він кремсає сюжетну канву як
йому заманеться.” [13 с. 172]. Проте Драйден лише популяризує смисл цього
слова, який вже давно встановився в традиції[22 с. 112]. Першим, хто вжив
“imitation” таким чином був Цицерон, котрий не лише поширив класичне
значення цього слова „переказувати” з внутрішньомовного переказу/
наслідування на міжмовний, але й прив’язав його до дієслова “exprimere”.
Цицерон, вірніше персонаж його діалогу „Про оратора” (De Oratore) Луцій
Красс, вважає, що переказ латинських красномовців тією ж латиною навіть
шкідливий, бо тим самим звикаєш задовольнятися словами менш доречними.
Тоді Красс, за словами Цицерона, став переказувати з грецької мови
латинською промови найкрасніших ораторів. Результатом було те, що
передаючи прочитане грецькою, він – за словами Цицерона – „мав обирати
не лише найкращі із звичайних слів, але й також карбувати за взірцем
першоджерела [exprimerem imitando] деякі нові слова, за умови, що вони
були доречні” [21 с. 7]. Exprimere буквально означає „вичавлювати”. В
переносному значенні, особливо в зв’язку з imitando, exprimere означає
ліпити, або формувати щось, як копію чогось. Цей образ передбачає поета,
який надає словесного виразу нашіптуванням музи. Exprimere imitando (а
англійське дієслово to express походить від партиципу exprimere) дає нам
перекладача-митця, котрий виступає посередником між двома формами
буття, двома видами розуміння: натуральним і словесним, матерією та
способом, джерельною мовою та цільовою [22 с. 111 – 112].
Щоб краще зрозуміти визначну роль Драйдена як теоретика перекладу та
як перекладача-практика, котрий реалізував в значній мірі свої теоретичні
погляди, слід розглянути погляди його попередників на переклад та в
зв’язку з цим на те, що вважалося ними в творі за найцінніше.
Як показала Р. Коупленд [9], на протязі всього Середньовіччя
„перекладацька” традиція, пов’язана з граматикою та болісною вірністю
літері джерельного тексту, існує паралельно з „коментаторською”
традицією, пов’язаною з риторикою й домінуючим піклуванням про
„правильне”, або моральне розуміння з боку читача. А згідно цієї традиції
було цілковито прийнятним змінювати текст, додавати до нього, чи
вилучати з нього, нашаровувати його моральними, або історичними
глосами, що мало асимілювати текст, віддалений у часі та просторі, до того,
що середньовічні читачі вже знали, й що вони бажали знати, відсікаючи при
цьому поганські впливи тощо.
В епоху Відродження переклад – і перш за все переклад творів античних
авторів – потрібен був як „джерело ідей” [1 с. 257]. Переклад служив цілям,
які Фуко назвав „правилом коментарю” [16]. До текстів слід було братися з
метою повторити сказане в них, чи то коментуючи, чи то передаючи іншими
словами, тобто переклад розглядався лише як різновид тлумачення, а
перекладач як коментатор, завданням якого, зокрема, було обрати достойний
для перекладу об’єкт, що містить багато невідомих істин. Цінність тексту
уявлялась в поняттях утаємниченості: в якій би формі текст не було
передано, а цікавили в ньому істини, приховані за завісою словесної форми,
бо знаходяться вони поза сферами безпосереднього досвіду читача, і щоб ці
істини заговорили вимагається посередник – коментатор, або перекладач, а
раз головне це – зміст, то жоден перекладач єлізаветинської доби не
сумнівався, що всякий текст завжди можна викласти англійською мовою[25
c.2]. Звичайно, передача тексту іншою мовою могла спричинити прикру
втрату сили висловлювання, однак, оскільки зміст та конкретну форму його
викладення не обумовлювали взаємозв’язком, то не вважалося, що переклад
здатен послабити естетичну чи інтелектуальну цінність твору. І навіть
занепокоєність „грубістю” тогочасної мови не могла завадити перекладачам
вважати, що їх переклад, як казав Долмен, „розкриє тайни філософії” [25c. 4].
 В цьому відношенні переклади Гомера, здійснені Чапменом в 1598 - 1616
роках, стали значною віхою, адже Чапмен перемістив увагу з думки на її
форму, із змісту поем Гомера на їх здатність заставити читачів відчути себе
„зачарованими видатними красотами його піднесеної музи” („Щит Ахілла”).
Подібно перекладачам-попередникам Чапмен писав, що цінність твору
пов’язана з розкриттям тайн. „Поезію розкривати поезією” – закликав він, і
стверджував, що його переклад розкриває „Гомерове глибоке та дорогоцінне
серце” [7с. 137]. Однак, для Чапмена велич Гомера виходить за межі
передачі змісту. Замість змісту цінність твору він вбачає у його риторичному
впливі [7 с. 136]. Таким чином, цінність була радше невіддільна від мови,
аніж просто притаманна їй. Як би там не було, а переносячи значимість та
цінність твору із сфери смислу до сфери мови, Чапмен тим самим передбачає
те, що пізніші перекладачі будуть сприймати цінність не як низку тайн, які
слід у перекладі повторити, а як особливу ознаку авторського стилю [25c. 3].
Правило коментарю продовжую діяти і в XVII ст., проте в дещо
трансформованому вигляді. Переклади класичних творів починають
з’являтися з великими примітками, немов змагаючись із науковими
виданнями джерельних текстів. Цей апарат було призначено аби полегшити
розуміння тексту, проте його наявність свідчила про те, що сам переклад
розглядався як такий, що не в змозі повністю розкрити тайни тексту.
Перекладачі, й справді, швидко визнають, що їх переклади служать лише
відправною точкою для тих читачів, котрі бажають познайомитися з
античними авторами. Як і в ранніх виданнях класичних творів гуманістами,
вартістність тексту пов’язується не так із характером його змісту, як і з
кількістю коментарю, що присвячувався розкриттю цих істин. Так, в
перекладі Бринслі „Метаморфоз” Овідія поруч із стовпчиком перекладу
розміщувалося додатково ще три стовпчики: примітки, альтернативні
варіанти та викладення сюжету [25 с. 5]. Отже, переклад тим кращий – чим
більший коментар!
На зміну вірі в те, що тексти містять віщі тайни, доступні лише завдяки
коментареві, незабаром, однак, приходять інші думки стосовно значимості
текстів. По мірі того, як нові історичні обставини спонукають перекладачів,
від Денгема до Драйдена, пов’язувати свої переклади класики з актуальністю
тематики та ідеологічною гостротою, в перекладах починають шукати
політичних натяків [25 с. 6]. Так, Денгем свій переклад ІІ книги „Енеїди”
Вергілія – „Падіння Трої” – ставить на службу справі роялістів [29 с. 44], а
Драйден перекладає дошкульні сатири римлян, щоб висміяти своїх
політичних супротивників.
Надання класиці полемічного характеру скидалося на алегоризацію, хіба
що перекличка з сучасністю мала одночасно легко відгадуватися читачами й
уникати цензури. Більш того, таке приховане значення не передбачало
створення вічного коментарю. Скоріше значення перекладного класичного
твору мало пов’язуватися з тим, наскільки гостро він перегукувався з
сучасністю. З іншого боку, знову з’являються заяви про важливість
поетичного вираження: цінність тексту вбачають і в змісті, і в мистецтві
слова, й від перекладачів очікують компенсації втрат поетичних прикрас,
очікують того, що вони будуть додавати, як писав Денгем [12 с. 156], „new
spirit ... in transfusion” [гра слів: нової субстанції/ духу... при переспіві; або
нового алкоголю при переливанні]. Варто, проте, підкреслити, що це нове
опікування формою було не відмовою від старого відокремлення мови від
думки, а швидше його підсиленням, бо форма продовжує цінуватися більш-
менш незалежно від змісту. Деякі критики важливість та цінність давнього
твору міряли згідно унітаризму риторики: або форма, або зміст. Так, в есе від
1653 року Ричард Фрекшоу, у відповідності з цими поглядами, висуває
пропозицію, яку раніше уявити було не можливо: твори деяких з класиків
немає сенсу перекладати, бо при перекладі втрачається їх практична користь.
Перекладачам не слід гаяти час, радив Фрекшоу, на твори, в яких „немає
нічого вартого, крім мови” [25 с 6]. І в той час як через три роки Денгем
видасть переклад ІІ книги Вергілієвої „Енеїди” – „Падіння Трої” (1656),
маючи на меті перш за все політичні мотиви, Фрекшоу наполягав на тому, що
Вергілій входить до числа тих поетів, чия велич поза межами відтворення:
„перекладачі Овідія та Дю Барта, наприклад, (цими двома авторами більше
захоплюються завдяки змісту їх творів, аніж їх мовою) насправді здійснили,
як на мене, більш розважливий вибір, аніж ті, хто взявся перекладати
Вергілія, чи Цицерона, чия найголовніша перевага полягає в чистоті їх мови”
[25 с. 6]. І саме в той час, коли перекладачі починають ставити на службу
своїм вузько партійним інтересам найбільш оцінювані твори, то принаймні
один критик (Каулі) висловлює припущення, що найкорисніше в цих творах
перекладу якраз і не підлягає [9 с. 161 – 162].
Припущення, що деякі твори важливі переважно завдяки своїм засобам
виразності, поділяли ті, хто подібно до Каулі, захищали практику
наслідування, що передбачала відокремлення словесного мистецтва від
смислу до такої міри, що наслідувач міг вільно змінювати, а то й відкидати,
очевидний зміст твору. Захищаючи свої наслідування Піндаричній оді (1656)
на тій підставі, що буквальний переклад джерельних од буде незрозумілим,
Каулі наполягав на тому, що формальні риси тексту можна легко
відокремити від того, що в тексті говориться. Як він проголосив у передмові:
„моєю метою було не стільки дати читачеві знати точно, що саме говорив
Піндар, як вказати на його стиль та манеру, які ще не запроваджені
(наскільки я знаю) в англійську, хоча це - найшляхетніший та найвищий вид
віршованих творів” [9 с. 161 – 162]. В дійсності, Каулі перевернув з ніг на
голову традиційні пріоритети перекладу, згідно яких раніше підкреслювався
примат змісту над формою: замість спроб розкрити істини, що не лежать на
поверхні, чи продемонструвати тематичну актуальність твору в сучасному їм
політичному контексті, перекладачі, на думку Каулі, мали дбати переважно
про форму твору, яка могла служити зразком конкретного поетичного жанру
[9 с. 162].
Звичайно, Драйден засуджував наслідування. Це, як писав він: „найбільше
зло, яке можна вчинити стосовно пам’яті та репутації давніх” [ 13 с. 173].
Підтримка Драйденом середнього шляху в перекладі, між буквальною
прив’язаністю до змісту тексту та між вільним наслідуванням його формі,
може розглядатися як боротьба за відновлення рівноваги між формою та
змістом. Проголошення Драйденом середньої позиції є фактично
радикальним переглядом усталеного на той час уявлення про цінність твору.
Перекладачі, проголошує Драйден, в ідеалі мають розуміти не лише „мову
поета, але й конкретну манеру його думок і висловлювання, які є тими
особливими рисами, що вирізняють його з-поміж всіх інших авторів й
надають йому індивідуальності” [13 с. 174]. Стверджуючи це, Драйден не
вимагає, щоб перекладачі просто звертали однакову увагу на форму та зміст;
ні, він рішуче відкидає традиційне їх роз’єднання й замість нього ставить
питання про їх основоположну цілісність та нерозривність. Він вважає, що
форма та зміст органічно поєднані, і робить рішучий крок вперед від вимоги
Чепмена передавати авторський стиль форми висловлювання, стверджуючи,
що індивідуальні особливості однаково можуть стосуватися як форми, так і
змісту.
Отже, для Драйдена, наслідування було злом, що чиниться по відношенню
до автора, чиї індивідуальні стиль та зміст, як він проголошував, є „священні
й непорушні” [13 с. 174].
Те, що Каулі називав Піндаревим „способом та стилем говорити” [9 с.
161], можна розрізнити лише в контексті місця та часу дії джерельного твору
поета; відокремленні від цього оточення стилістичні ознаки віршів не
виглядають безперечно Піндаревими й, отже, є невідособлюваними від
загальних елементів форми або жанру. За такого методу порушується
невідтворний характер авторського стилю й манери – невідтворний в тому
сенсі, що вони є особливим індивідуальними надбаннями саме цього поета. І
хоча перекладач та наслідувач можуть однаково прагнути до відтворення
авторської манери письма, авторські унікальність та особливість, на думку
Драйдена, можуть бути передані не при наслідуванні чи переспіві, а лише
при перекладі.
Яким би утилітарним інтересам не служили переклади, перекладачі мали,
як наполягає Драйден, надавати пріоритет збереженню авторської манери,
яка відрізняє цього автора від усіх інших й надає йому вигляду поета не
схожого на інших. Основною метою перекладу було розкрити його
фундаментальні відмінності від усіх інших творів. Таким чином, бачачи
цінність в незалежній індивідуальності автора, Драйден рішучим чином
змінює характер інтерпретації: віднині ключовим поняттям стає відмінність:
щоб встановити, що є найціннішим в творі, тепер необхідно було проникнути
в розуміння автора, котрий сприймається як відчутно й можливо безмірно
відмінний та несхожий на другого [ 25 с. 6 ].
Для перекладу наслідки такого погляду виявилися далекосяжними. Якщо
цінність твору зосереджується в унікальності автора, тоді жоден перекладач
не в змозі відтворити твір без зміни його індивідуальних ознак. Будучи не в
змозі повторити твір дослівно, перекладач може створити лише версію цього
твору, версію, яка була забарвлена якимось чином індивідуальними ознаками
самого перекладача. Інакше кажучи, найкраще, що перекладач може
запропонувати, це одну з можливих інтерпретацій. Перекладачі могли
відтворити лише те, що на їх думку, було найціннішим в тексті. Отже, процес
перекладу постає як потенційно невичерпний: як би старанно перекладачі не
враховували авторський зміст та стиль, за Драйденом, вони могли створити
лише „певну слабку подобу автора”. Щоб переклад був і зрозумілим, і
естетично приємним, як визнає Драйден, „має дозволятися певна вільність
вираження” [13 с. 173]. І все ж така вільність була визнанням того, що жоден
переклад не в змозі запропонувати автентичне відчуття оригінального стилю
автора, характерних індивідуальних ознак, за якими має визначатися
значущість та канонічність автора. Бо, щоб авторські характерні риси
залишалися помітними та такими, які можна оцінити, перекладачам
доводиться привертати до них читацьку увагу, водночас відособлюючи їх від
своїх власних та від особливостей будь-яких інших авторів. А зробити це в
межах власне перекладу неможливо, оскільки перекладачі не можуть
виконувати своє завдання й водночас привертати уваги до того, чим переклад
відрізняється від свого першоджерела. Тому тягар завдання вказувати на ці
відмінності лягає з плечей перекладача на плечі критика.
І на кінець XVII ст. критика починає кидати виклик правилу коментарю.
Вже стоїть питання не про розкриття тайн тексту, а „про визначення через
які фігури та образи, слідуючи якому порядку, з якою чіткою метою, й
проголошуючи яку істину” [13 с. 174] автор надав певному тексту саме такої
конкретної форми. Коротше кажучи, коментар прагнув до того, щоб
повторно констатувати сказане в тексті, а критика – щоб проаналізувати, як в
тексті це сказано. Коли увага переноситься з основних думок твору на
характерні особливості його автора, і ці останні все більше і більше
розглядаються як такі, що відкриті інтерпретації, то перекладачі починають
дивитися на коментар зневажливо й все більше і більше покладаються на
довгі критичні статті, такі як передмови Драйдена до його пізніх перекладів,
з тим, щоб вказати таким чином, який не міг бути очевидним з самих
перекладів, як їх версії відрізняються від своїх джерел та як канонічні автори
розрізняються поміж собою. І завдяки порівняльному аналізу Драйден [14]
виявляє характерні ознаки цих авторів: майстерність та відчуття доречності у
Вергілія, полум’яність та вигадливість у Гомера, простота та майстерність
характеристик у Чосера. І лише в такому критичному тексті передмови
Драйден міг показати, які з цих рис були зрештою неперекладні, риси, які
Драйден за усталеним порядком описував у поняттях залишку та
невичерпності. Наприклад, про Вергілія він пише, що той „має такий запас
переносних, вишуканих та звучних слів, який я можу назвати невичерпним”
[14].
Отже, Джон Драйден – перший видатний теоретик та критик перекладу в
англійській перекладацькій традиції, чий схематичний поділ перекладів на
три види (метафразу, парафразу та наслідування) ліг в основу систематизації
перекладацьких жанрів в англомовній літературі. Як теоретик перекладу
Драйден першим починає вимагати точної передачі авторської манери
джерельного тексту, того, чим даний автор відрізняється від інших. Те, що
Драйден допускав теоретично та реалізував у своїй практиці певну вільність
вираження з боку перекладача, щоб текст перекладу був естетично приємним
та зрозумілим, зробило його засновником канону, що й досі, на думку Венуті
[29], панує в англомовній перекладацькій практиці – одомашнюючого
прозорого перекладу.
ЛІТЕРАТУРА
1. Будагов Р.А. Литературные языки и языковые стили/ Р.А. Будагов –
М.: Наука, 1967. – С. 257.
2. Комиссаров В.Н. Теория перевода/ В.Н. Комиссаров – М.: Высшая
школа, 1990. – 253 c.
3. Лотман Ю.М. Семиосфера. Культура и взрыв. Внутри мыслящих
миров/ Ю.М. Лотман – Санкт-Петербург: Искуство-СПБ, 2000. – 141 – 142.
4. Самарин Р. М. Литература периода Реставрации. Джон Драйден /
Р.М. Самарин // История Всемирной Литературы – М.: Наука, 1987. – Том IV.
– С.196 – 202.
5. Baker, M. Routledge Encyclopedia of Translation Studies/ M. Baker (ed.)
– London and New York: Routledge, 1998. – 654 pp.
6. Berman, A. L’Epreuve de l’étranger/ A. Berman – Paris: Editions
Gallimard, 1984. – P. 12
7. Chapman, G. Preface to the Reader/ G. Chapman // Robinson, D. (ed.)
Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St.
Jerome Publishing. – 2002. – P. 135 – 138.
8. Chesterman, A. Readings in Translation Theory/ A. Chesterman (ed.) –
Helsinki: Oy Finn Lectura Ab. – 1989.
9. Copeland, R. Rhetoric, Hermeneutics and Translation in the Middle Ages:
Academic Traditions and Vernacular Texts/ R. Copeland – Cambridge: Cambridge
University Press. – 1991. – P. 52 – 143.
10. Cowley, A. Preface to Pindarique Odes/ A. Cowley // Robinson, D.(ed.)
Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St.
Jerome Publishing. – 2002. – P.161 – 162.
11. Denham, J. To Sir Richard Fanshaw Upon His Translation of Pastor Fido/
J.Denham// Robinson, D.(ed.) Western Translation Theory from Herodotus to
Nietzsche. – Manchester: St. Jerome Publishing. – 2002. – P.155 – 156.
12. Denham, J. Preface to the Destruction of Troy/ J. Denham// Robinson, D.
(ed.) Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St.
Jerome Publishing. – 2002. – P. 156.
13. Dryden, J. Preface to Ovid’s Epistles/ J. Dryden// Robinson, D.(ed.)
Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St.
Jerome Publishing. – 2002. – P. 172 – 174.
14. Dryden, J. Dedication of the Aeneis / J. Dryden// Robinson, D.(ed.)
Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St.
Jerome Publishing. – 2002. – P. 174 – 175.
15. Ellis R. British tradition / R. Ellis and L. Oakley-Brown // Baker М. (ed.);
Routledge Encyclopedia of Translation Studies. – L. and N. Y.: Routledge, 1998. –
P. 333 – 346.
16. Foucault, M. The Order of Things/ M. Foucault – N. Y.: Random House,
1970.
17. Lefevere A. Translation/History/Culture: A Sourcebook. / A. Lefevere –
editor and translator. – N. Y. and L.: Routledge. – 1992. – P. 22 – 23.
18. Ousby I. The Cambridge Guide to Literature in English / I. Ousby (ed.) –
Cambridge: Cambridge University Press, 1992. – P.294 – 296.
19. Philo Judaeus. De vita Mosis/ Philo Judaeus// Robinson, D. (ed.) Western
Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St. Jerome
Publishing. – 2002. – P. 12 – 14.
20. Quintillian. Institutio oratoria/ Quintillian // Robinson, D. (ed.) Western
Translation Theory from Herodotus to Nietzsche. – Manchester: St. Jerome
Publishing. – 2002. – P. 19 – 20.
21. Robinson, D. Western Translation Theory from Herodotus to Nietzsche/
D.Robinson – Manchester: St. Jerome Publishing. – 2002. – 337pp.
22. Robinson, D. Imitation/ D. Robinson // Baker М. (ed.) Routledge
Encyclopedia of Translation Studies. – London and New York: Routledge, 1998. –
P.111 – 112.
23. Robinson, D. Metaphrase / Douglas Robinson // Baker М. (ed.) Routledge
Encyclopedia of Translation Studies. – London and New York: Routledge, 1998. –
P.153 – 154.
24. Robinson, D. Paraphrase / Douglas Robinson // Baker М. (ed.) Routledge
Encyclopedia of Translation Studies. – London and New York: Routledge, 1998. –
P. 166 – 167
25. Ross, T. Translation and the canonical text./ T.Ross // Studies in the
Literary Imagination. – 2000, # 2. – P. 1 – 21.
26. Schulte, R. Theories of Translation: An Anthology of Essays from Dryden
to Derrida/ R. Schulte and J. Bignenet (eds.). – Chicago and L.: University of
Chicago Press. – 1985/1992.
27. Shaddy, V. M. John Dryden and D’Ablancourt’s Belles Infideles/ V.M.
Shaddy // Seventeenth Century Review. – 1984, v. 26, #1, P. 35 – 38.
28. Steiner, T.R. English Translation Theory: 1650 – 1800/ T.R. Steiner (ed.).
– Assen and Amsterdam: van Gorcum, 1975. – P. 64 – 65.
29. Venuti, Lawrence. The Translator’s Invisibility/ Lawrence Venuti. –
London and New York: Routledge, 1995. – P. 43 – 98.

Джон Драйден.

ПЕРЕДМОВА ДО ПЕРЕКЛАДУ “ПОСЛАНЬ” ОВІДІЯ (1680).

(фрагмент)
Оскільки англійською мовою життєпис Овідія вже написано (цей
життєпис міститься перед перекладом його “Метаморфоз”), то я не стану на
власний рахунок тішитися думкою, що можу додати щось нове до того, що
написав пан Сандіс¹. …
…Всі переклади, гадаю, можна звести до наступних трьох видів.
 Перший, метафраза [metaphrase], або передача автора з однієї мови
іншою послівно, або рядок за рядком. Саме таким чином, чи близько до
нього, переклав Бен Джонсон2 «Про поетичне мистецтво» Горація. Другий
спосіб – парафраза [paraphrase], або переклад з певною вільністю, в якому
перекладач тримає автора в полі зору з тим, щоб ніколи його не полишити,
проте за словами перекладач не так щільно слідує як за смислом. Визнається
також, що смисл той він може розвивати, проте не може змінювати. Сюди
належить переклад четвертої книги “Енеїди” Вергілія, здійсненний паном
Воллером3. Третій спосіб – наслідування [imitation], коли перекладач (якщо
його іще можна називати перекладачем) насмілюється не лише змінювати
слова та смисл, але й відхиляється від них обох, якщо для цього вбачає
підставу; і запозичуючи лише деякі загальні натяки з першоджерела, він
кремсає сюжетну канву, як заманеться. Такою є практика перекладу
англійською паном Каулі4 двох од Піндарових та однієї Горацієвої.
Стосовно першого з цих методів наш вчитель Горацій попереджав:
Nec verbum verbo curabis reddere, fidus
Interpres 5…
(Слово в слово товкти перестанеш
Мов дріб’язковий товмач ...
( пер. Андрія Содоморри))
Not word for word too faithfully translate,
як чудово передав ці рядки англійською граф Роскоммон 6. Надто вірно є
насправді педантично (“дріб’язково”): така вірність схожа на віру, що
походить від забобонів та ідолопоклонства, сліпу та фанатичну. І для
прикладу давайте скористаємось словами із звернення сера Джона Денгема 7
до сера Ричарда Феншо 8 на переклад останнім “ Вірного пастуха” Ґваріні 9:
That servile path thou nobly dost decline,
Of tracing word by word, and line by line:
A new and nobler way thou dost pursue,
To make translations and translators too:
They but preserve the ashes, thou the flame,
True to his sense, but truer to his fame.10
Майже неможливо водночас перекладати і буквально, і гарно, бо
латиною (найяснішою та найстислішою із мов) висловлюється часто єдиним
словом те, що грубість та обмеженість сучасних мов не дозволяє висловити і
кількома. Частенько буває також і так, що химерний образ подано таким
виразом, що в перекладі англійською буде неминуче втрачено:
Atque iidem venti vela fidemque ferent.11
І хто ж з поетів у наших краях настільки вправний, щоб передати цю думку
англійською буквально і в той же час викресати з неї бодай іскру дотепності,
чи майже той самий сенс.
Коротше кажучи, той, хто передає послівно, відразу ж обтяжений такою
великою кількістю труднощів, що йому ніколи не вдається звільнитися від їх
пут. Він має водночас розглядати думку автора та його слова, а також
відшукувати їм відповідні в іншій мові; й окрім того він має притримуватись
обмежень розміру та рабськи коритись римі. Це вельми схоже на танок на
линві з кайданами на ногах; можна завдяки обачності уникнути падіння,
проти на граціозність рухів не варто сподіватися: навіть у кращому випадку
це є заняття безглузде, бо жодна тверезомисляча людина не піде на ризик
скрутити власні в’язи заради оплесків.
Ми бачимо, що Бен Джонсон у своєму буквальному перекладі Горація,
намагаючись зберегти ту ж кількість рядків, не зміг уникнути низки темних
місць; та й Горацію так само рідко вдавалося досягти цього із грецьким
поетом:
Brevis esse laboro, obscurus fio: 12
Бо і йому часто не вистачає чи то ясності, чи то вишуканості. Хоча Горацію
вдалося таки оминути ці два клипені у власному перекладі трьох перших
рядків “ Одісеї” Гомера, котрі однак він стис до двох:
Dic mihi musa virum captae post tempora Trojae,
Qui mores hominum multorum vidit, et urbes.
(“Музо, прослав того мужа, який після скорення Трої
Звичаїв стільки пізнав і міст чужоземних оглянув”
пер. Андрія Содоморри)
Muse, speak the man, who, since the siege of Troy,
So many towns, such change of manners saw.
( пер. графа Роскоммона) .
Але тоді страждання Улісса, які складають значну частину цього речення,
пропущено:
Ός μάλα πολλά πλάγχθη 13
Врахування цих труднощів при рабські буквальному перекладі не так
давно змусило наших відомих дотепників, сера Джона Денгема та пана Каулі
вигадати інший спосіб передачі нашою мовою іноземних авторів, названий
останнім з них наслідуванням [imitation]. Оскільки Денгем та Каулі
приятелювали, то гадаю, що вони з цього приводу обмінювалися думками,
отже, їх особисті підстави для такого кроку мало чим відрізняються, хоча
практика одного з них набагато помірніша.14 Я сприймаю наслідування
якогось автора, в їх сенсі цього слова як спробу більш пізнього поета писати
подібно до того, як писав якийсь поет раніше на ту ж саму тему, тобто не
перекладати його слова, чи не обмежуватися змістом, а лише взяти його за
взірець, й писати, як на його думку написав би той давній автор, якби жив він
за наших часів і в нашому краї. І все ж не насмілюсь стверджувати, щоб
котрийсь з них притримувався такого вільного способу передачі авторів (як
пан Каулі називає його), наскільки сягає цього моє визначення: бо в “Одах”
Піндарових все ще зберігаються звичаї та обряди стародавньої Греції. Проте
я не знаю навіть якої шкоди можна завдати, наслідуючи зразкам цих
нововведень у майбутньому, коли автори не з таким талантом як у нього
стануть братися за такі ж саме сміливі починання. Додавати та скорочувати,
коли заманеться, а саме до такого закликає нас пан Каулі, можна дозволити
тільки йому, та й то лише в його перекладах Піндара; бо лише він сам зумів
компенсувати Піндарові, віддаючи йому своє найкраще, скрізь, де відходив
від думок свого автора. Загальновідомо, що Піндар – автор темний, котрий
потребує пояснень (маю на увазі те, що стосується нашого розуміння),
котрий зникає з поля зору, залишаючи читача зніяковілим. І такий буйний та
неприборканий автор не може перекладатися буквальніше; його геніальність
надто могутня, щоб зносити окови, й, подібно Самсонові, він їх зриває.
Талант же настільки великий і нестримний, як у пана Каулі, неминуче мав би
змусити Піндара промовляти англійською, й досягти того ніяким іншим
способом, аніж наслідування, було б неможливо. Проте, якби таким чином
використали Вергілія, Овідія, чи якогось іншого, зазвичай ясного автора, то
це не можна було б назвати їх твором – бо ані думки, ані слова не взяті з
першоджерела, а замість них існує щось новостворене, що майже повністю є
витвором іншого. Таким чином, і це справедливо, може бути створене щось
прегарне, можливо ще чудовіше, аніж першотвір; хоча Вергілія, коли має
місце це саме “можливо”, слід все ж виключати. Однак той, кого цікавлять
думки автора, буде ошуканий, адже його очікування не справдилися – не
завжди людина, коли чекає на повернення боргу, буде рада подарункові. 15
Відверто кажучи, наслідування авторові є найбільш виграшний спосіб
перекладачеві себе показати, але також і найбільшою несправедливістю, яку
лише можна заподіяти по відношення до пам’яті та доброго імені
стародавнього поета. Сер Джон Денгем (котрий зарадив більших вільностей,
аніж сам припускав) наводить власне обґрунтування своєму нововведенню в
чудовій передмові до перекладу другої книжки “Енеїди”: “Поезія є такою
важко вловимою субстанцією, що коли переливаєш її з однієї мови до іншої,
вона вся випаровується; і якщо при переливанні не додавати нової субстанції,
то нічого, окрім caput mortuum16, не залишиться.”17 Визнаю, це чудовий
аргумент проти практики буквального перекладу, проте, хіба хтось його
відстоює? Наслідування ж та буквальний переклад, як на мене, є дві
крайності, яких слід уникати; й отже, коли я запропоную середній шлях між
ними, то ще побачимо, куди цей аргумент його заведе.
Не здатен перекладати поезію той, хто крім таланту до цього мистецтва,
не володіє ані мовою свого автора, ані своєю власною; та ми маємо розуміти
не лише мову поета, але і його конкретний спосіб побудови думки та манеру
висловлюватися, котрі й є тими ознаками, за якими виокремлюють його з з
всіх інших авторів і, так би мовити, надають йому індивідуального
характеру. Й коли ми зайшли так далеко, то час озирнутися на самих себе,
пристосовуючи свій дар до таланту свого автора, й надати його думці або ту
саму будову, якщо ваша рідна мова її допускає, а якщо ні, то змінити, проте
лише вбрання [форму], і в жодному разі не змінювати чи не порушувати
зміст. Подібним чином слід дбати й про більш зовнішні прикраси – слова.
Коли вони виявляються (що буває не часто ), без перебільшення,
вишуканими, те, що їх довелося б міняти, спричинило б шкоду авторові. Але
ж кожна мова настільки багата власними якостями, те, що є гарним в одній,
часто стає грубим, а то й безглуздим в іншій; і було б незле обмежувати
перекладача вузьким колом слів автора: достатньо й того, що обравши
якийсь вираз, він не перекручує смислу. Вважаю, що він може відпускати
ланцюг саме на таку величину, але вводячи до смислу щось нове, він, по-
моєму, ланцюг розриває. За такого способу можливо передати авторів дух й
при цьому його не втратити: отже, зрозуміло, що підстава, яку називає сер
Джон Денгем, не йде далі вираження; бо думка, якщо її перекласти вірно, не
може загубитися в іншій мові; а ось слова, котрі цю думку доносять до
нашого розуміння (котрі є образ та прикраса думки), можуть бути підібрані
настільки невдало, що сама думка з’явиться в не найкращому вбранні й
позбавленою притаманного їй блиску. Отже, вільність можна дозволяти
вираженню: нема потреби, щоб слова та рядки обмежувалися розміром
першоджерела. Взагалі кажучи, авторський смисл має бути священним та
непорушним. І якщо у Овідія була буйна уява, то це є саме його характерною
рисою, і якщо я її згладжую, то Овідій вже не є Овідій. Відповісте, що ця
відрізка зайвого гілля буде йому на користь; проте я не згоден – перекладач
такого права не має. Коли художник пише з натури портрет, то він не має
права змінювати риси чи обриси обличчя під тим приводом, що його картина
від цього виграє: можливо, що обличчя, яке він намалював, було б більш
правильним, якби змінити очі, або ніс; проте, справа митця зробити так, щоб
портрет нагадував оригінал. Лише в двох випадках може виникнути гадане
ускладнення: це тобто, коли думка горезвісне банальна або підлотна; проте
одна й та сама відповідь згодиться в обох випадках, що тоді її годі й
перекладати:
Et que
Desperes tractata nitescere posse, relinquas. 18
Отже, я наважився викласти свій власний погляд на переклад, який
розходиться з поглядами цих двох видатних осіб, проте сподіваюся, не
кривдячи пам’яті жодного з них, бо любив я обох за їх життя й глибоко
шаную їх зараз, після смерті. Але якщо після того, що я тут висунув,
кращими знавцями вважалось би, що висока якість перекладу полягає в
додачі до твору нових принад, таким чином відшкодовуючи втрати, які твір
зазнає внаслідок зміни мови, то я волів би, щоб мене навчили як краще, й
тоді я публічно зрікся б своїх хибних поглядів. Доки ж мені здається, що
справжньою причиною, чому у нас так мало пристойних перекладів, є не
надто близьке дотримування авторського смислу, а те, що надто мало тих,
хто має всі необхідні для перекладу таланти й те, що так мало цінується та
так слабко заохочується така значна частина знань.
Щоб співвіднести, одним словом, сказане з даною працею, зауважимо,
що читач тут знайде більшість перекладів, виконаних з невеликим відступом
чи відхиленням від авторського смислу. І лише «Послання Енони до Париса»
передано наслідуванням на взірець пана Каулі. Мені пропонували
відзначити, що автор, котрий належить до кращої статі 19, не знається на
латині. Проте якщо це так, й авторка на ній не знається, то боюсь, що вона
дає привід встидатися тим, хто знається.
Що ж стосується до моєї частини, я готовий визнати, що порушив ті
правила, які сам тут виклав, й допустив більше вільності, аніж це дозволяє
просто переклад. Однак, в перекладі «Послань» приймало участь так багато
шляхетних осіб, чий розум та освіченість загальновідомі, що я зовсім не
сумніваюся, що їх чудові якості цілком вам відшкодують мої чималі огріхи.
(Переклад з англійської мови Кальниченка О. А.)
Примітки
1. Сандіс, Джордж (1578 – 1644) – перекладач, поет та автор книжок про мандри.
Закінчивши Оксфордський університет, мандрував Італією та Левантом, про що написав
надзвичайно популярну у сучасників книжку (1615). 1621 року відправляється до
Америки скарбником Віргінської компанії й розпочинає перекладати з латини.
Прославився перекладом «Метаморфоз» Овідія, що було надруковано 1626 року. До
другого видання 1632 року додав І книгу «Енеїди» Вергілія. Також здійснив переклад
латинських «Пристрастей господніх: трагедія» голландця Гуґо Ґроція та віршовані
переклади з Біблії «Переспіви Давидових псалмів та гімнів з Старого та Нового Завітів»
(1636) та «Переспіви Пісні над піснями» (1641).
2. Бен Джонсон (1572 – 1637) – уславлений англійський поет та драматург, критик та
перекладач, відомий своєю класичною вченістю, котрий двічі (1604, 1616) перекладав Ars
poetica („ Про поетичне мистецтво ” („Послання до Пісонів”)) Горація та написав
коментар до цього твору (пізніше втрачений). Ці переклади були надзвичайно
буквальними; його ж блискучі переробки римських сатириків у власних п’єсах є зразком
іншого підходу.
3. Воллер – Едмунд Воллер ( Edmund Waller)(1606 – 1687) – англійський поет та відомий
придворний дотепник, уславлений красномовством член парламенту (з 16 років).
Переклав Вергілія та першу дію п’єси Корнеля „Загибель Помпеї”. Для Драйдена він був
втіленням правильності та вишуканості мови. Поуп визнавав його за одного з найкращих
англійських поетів-ліриків.
4. Каулі – Абрагам Каулі (1618 – 67) – англійський поет та вчений. Рояліст. В часи
Протекторату, перебуваючи у вигнанні у Франції, служить секретарем англійської
королеви Генрієтти-Марії. За часів Реставрації від’їздить до маєтку, де займається
садівництвом та ботанікою й пише численні есеї. Як поет мав за життя надзвичайно
високу репутацію, а коли помер, то мав надзвичайно бучний похорон у
Вестмінстерському абатстві, де його було поховано між Чосером та Спенсером. Проте у
ХVIII ст. його слава минула, хоча С. Джонсон саме з Каулі розпочинає славнозвісну серію
життєписів поетів. Каулі запровадив до англійської поезії оду – нову поетичну форму, що
базується на рядках різної довжини. Його надзвичайно вільні переклади-наслідування
двох од Піндара та оди Горація набули Каулі значної популярності перекладача-новатора.
5. Nec verbum verbo curabis reddere, fidus
Interpres – Горацій, Ars Potica («Про поетичне мистецтво»), 161-62
Слово в слово товкти перестанеш
Мов дріб’язковий товмач
(пер. Андрія Содомори)
6. Роскоммон – Вентворт Діллон, четвертий граф Роскоммон (1633 – 1685) – англійський
перекладач та поет, родом з Ірландії, про якого С.Джонсон писав, що „він поліпшив
смаки”. За зразком Французької академії мріяв створити Британську літературну
академію, метою якої було б „поліпшувати та фіксувати норму рідної мови”. Хоча цей
задум не було втілено в життя, проте зібрання літераторів, організовані Роскоммоном, які
відвідував й Драйден, сприяли появі численних перекладів, а самого Роскоммона
надихали на трактат у віршованій формі „Essay on Translated Verse” („Есе про поезію в
перекладі”) (1684). Роскоммон був активним, проте й надто вимогливим перекладачем,
тому доробок його перекладів не великий: „Про поетичне мистецтво” Горація в трьох
варіантах, 6 еклога Вергілія та дві оди Горація. Першим визнав геній Мільтона.
7. Денгем, Джон (Sir John Denham) (1605 – 1669) – англійський перекладач та поет, родом
з Ірландії, пристрасний рояліст, котрий за часів Кромвеля під час вигнання у Франції
служить секретарем та шифрувальником королівської родини. Великим досягненням, як в
перекладах, так і в оригінальних віршах, була стилістична витонченість його героїчного
двовірша, котра його наступникам стала видаватися природною, й тим самим було
розроблено поетичну форму, яка домінуватиме в англійській поезії та поетичному
перекладі на протязі більше сторіччя. В „Присвяті „Енея”” Драйден писав: „моя
найбільша мрія вважатися рівним перекладачам доби Карла: серу Джону Денгему, пану
Воллеру та пану Каулі”. Творчість Денгема була канонізована пізнішими авторами –
пояснює сучасний американський дослідник Лоуренс Венуті, – завдяки тому, що його
використання двовірша робило його поетичні переклади такими, які звучать легко й
природно, й отже, здаються величними й вірнішими як переклади – але лише тому, що
ілюзія прозорості приховала процес одомашнення іноземних текстів в англійській
культурній та суспільній ситуації. Переклав Денгем ІІ книгу „Енеїди” Вергілія – „Загибель
Трої” (1636), яка була надрукована лише через двадцять років, „Катона Старшого”
Цицерона (1648) та п’яту дію „Горація” Корнеля.
8. Феншо, Ричард (Sir Richard Fanshawe) (1608 – 1666) – англійський поет, перекладач та
дипломат. Перекладав з Вергілія, Горація та найбільше уславився перекладом п’єси
Джована Баттісти Ґваріні „Pastor Fido” (“Вірний пастух”). Переклад цієї п’єси Ґваріні,
виконаний Ричардом Феншо (1640), викликав захоплення у поета та перекладача сера
Джона Денгема, котрий у відповідь на цей переклад написав послання “To Sir Richard
Fanshawe Upon His Translation of Pastor Fido”(1648), в котрому гарними віршами виклав
свої на той час нові погляди на переклад.
9. “Вірний пастух” ( Pastor Fido ) – п’єса Джована Баттісти Ґваріні (1538 – 1612),
професора красномовства в Падуї, створена 1590 р., названа автором трагікомедією, бо
сумне та журливе в ній перемішане з кумедним та забавним, а піднесене з комічним; п’єса
викликала обурення послідовних прихильників “Поетики” Аристотеля. Ґваріні
стверджував у відповідь зоїлам (1601), що мета поезії насолода, а не повчання, і що
здоровий глузд заперечує правила, встановлені в сиву давнину. Вишуканість “Вірного
пастуха”, чуттєвість та чутливість кількох сцен, преціозність та метафоричність, гра
контрастами – за словами І.М. Голеніщева-Кутузова – угадали наперед поетику бароко.
П’єса мала надзвичайний успіх й викликала чисельні наслідування в XVII ст. Жанр
пастушої трагікомедії сприяв народженню музичної драми, в надрах якої незабаром
виникла опера.
10. Пропонуємо підрядний переклад:
Той рабський шлях, що його ти шляхетно відкинув,
Передачі слова словом, а рядка рядком.
Ти обрав новий шляхетніший шлях
Творити переклади, та й перекладачів також.
Вони зберігали лише попіл, а ти – полум’я,
Вірний його [автора] смислу, проте ще більше – славі.
11. Atque iidem venti vela fidemque ferent. – англ. переклад: “And the same winds hear away
your sails and your loyalty” (Овідій, „Героїні”, 7.8.)
12. Brevis esse laboro, obscurus fio – з „Ars poetica” (“Про мистецтво поезії”) Горація, 25:
“Не одного з нас поетів, о батьку й сини його гідні,
Вводить в оману уявна довершеність: темним роблюся,
Прагнучи бути коротким...”
(пер. Андрія Содомори)
13. Ός μάλα πολλά πλάγχθη – Одіссея, 1.1. англ.. пер. „Who was very much tossed (on the
sea)”/
Муза, повідай мені про бувалого мужа, що довго
Світом блукав, священну столицю троян зруйнувавши,
Всяких людей надивився, міста їх і звичаї бачив.
(пер. Бориса Тена)
14. Денгем в перекладацькій вільності був помірніший за Каулі.
15. „не завжди людина буде рада подарунку, коли чекає на повернення боргу” – алюзія з
поверненням боргу перекладачем на Цицеронове висловлювання : „Ось, так би мовити, я
й переклав найзнаменитіші промови двох найкрасномовніших аттичних ораторів, Есхіна
та Демосфена, які вони виголосили один проти одного. І я перекладав їх не як товмач, а як
оратор, зберігаючи ті самі думки та форми, чи, інакше кажучи, “фігури” думок, проте
мовою, котра відповідає нашому вжитку. Й коли я це робив, то не вважав за необхідне
передавати слово словом, проте зберігав загальний стиль та силу мови. Бо не думаю, що
повинен їх відраховувати читачеві поштучно, немов монети, я сплачував їм борг, так би
мовити, загальною вагою.”
(Cicero, Marcus Tullius. De optimo genere oratorum.55 р. до н. е.)
16. caput mortuum – “мертва голова” – так алхіміки називали продукти хімічних реакцій,
які залишалися в тиглі й були непотрібні для подальших дослідів; в переносному значенні
– щось мертве, позбавлене живого змісту, нісенітниця.
17. фрагмент наведено з передмови Джона Денгема до „Падіння Трої” (ІІ книги „Енеїди”
Вергілія) у власному перекладі, який було надруковано 1656 року.
18. Et que / Desperes tractata nitescere posse, relinquas. – Горацій, “Про мистецтво поезії”,
140 – 141: ...той, що зусиль ніколи намарно не тратить... (пер. Андрія Содомори).
19. „автор, котрий належить до прекрасної статі” – жінка, котра приймала участь в
перекладі “Послань” – Афра Бен (1640 – 1688). Вона здійснила переклад „Послання Енони
до Париса”. Афра Бен вражаюча фігура для Англії XVII ст.: сильна та рішуча жінка,
шпигунка, уславлений драматург, авторка чи не найпершого роману в англійській
літературі („Оруноко”, 1688). Після краху театру в кінці 1680х, щоб заробити на життя,
звертається до перекладів. Перша жінка, що написала окремий трактат про переклад –
„Essay on Translated Prose” („Есе про прозу в перекладі”), що мало доповнювати „Essay on
Translated Verse” („Есея про поезію в перекладі”) графа Роскоммона.
(Уклав Кальниченко О. А.)
Комерційний успіх Попа, до певної міри, став можливим завдяки розробці
законів про авторське право. У 1710 році Закон про Сприяння Освіті визнав
авторів справжніми власниками права на тиражування своїх творів, що
дозволило їм укладати угоди на кращих умовах з видавцями та продавцями
книг. Унаслідок цього чисельність професійних письменників, що стали
заробляти собі та родині на життя літературною працею, істотно зросла. З
точки зору перекладача найзначнішим моментом у цих перших законах
стосовно авторського права стало те, що поняття авторства охоплювало не
лише першоджерельні твори, але й поширювалося на переклади (Venuti,
2000: 58). Переклад стає розглядатися як незалежний твір, що жодним чином
не порушує авторських прав іноземного письменника, чий джерельний текст
ліг в основу перекладу. Саме такі міркування пролунали під час судового
процесу Бернетта проти Четвуда (1720), коли суддя проголосив, що
«переклад не може вважатися тим самим, що й надрукування оригіналу,
зважаючи на те, що перекладач вклав у переклад свої хист та труд». Право
перекладача на переклад належало йому з огляду на затрачену ним працю:
точка зору, що спиралася на індивідуалістичну теорію приватної власності
Джона Локка. Надаючи перекладачу можливість продавати свій переклад,
авторське право забезпечувало професійних літераторів важливим стимулом
до перекладання.
Проте навіть до Закону від 1710 року немало літераторів бралися за
переклад, як за засіб утримати себе та родину. З них варто вказати на Афру
Бен (Aphra Behn, 1640 – 1689), яка після того, як створила низку п’єс та
романів, здійснила кілька розлогих перекладів з французької мови, і
прозових, і поетичних. ЇЇ дебют перекладача, як вже згадувалося, відбувся у
1680 році, коли вона прийняла участь в антології Овідієвих «Послань»,
укладеної Джоном Драйденом. Бен зробила типовий для жінки-літератора за
часів Реставрації жест – залишитися в тіні, наполягаючи на тому, щоб Драй
ден у передньому слові заявив, що вона не знається на латині. Однак, коротка
похвальна згадка Драй дена свідчила про той факт, що Афра Бен зухвало
втрутилася в перекладацьку традицію, де до того панували чоловіки: він
виокремив її переклад, як єдиний в книзі, де перейнято «спосіб наслідування,
притаманний пану Каулі».
Переклади пані Бен, у своїй більшості, були типовими для панівної на той
час англійської практики перекладу. Вони виявляють схильність до
парафрази («перекладу з певною вільністю»), що забезпечувало зручність
сприйняття твору, який приємно було читати; заради ясності чи для
досягнення художнього враження тексти дещо розширювалися. У вступі до A
Discovery of New Worlds («Відкриття нових світів», 1688), свого популярного
перекладу твору Фонтонеля, вона зауважує, що «притримуючись якомога
ближче до авторських слів» вона «була змушена в деяких місцях трохи
додавати від себе, а то ця книга була б незрозумілою». Крім того, в її
перекладах також спостерігається тенденція до аналізування, що часом
проступає в натяках на животрепетні події. Так, в роздуми на тему смерті, що
завершають Seneca Unmasked (1685), перекладу частини афоризмів
Ларошфуко, Бен додає від себе кілька посилань на нещодавні страти
злочинців в Англії.
Від багатьох своїх сучасниць Афра Бен відрізняється тим, що
використовує переклад, аби піддати сумніву та переглянути усталені в
тогочасному англійському суспільстві погляди на жіноцтво. Це наочно видно
у її виборі для перекладу іноземних текстів підкреслено сучасних їй авторів,
до того ж це переважно тексти філософські, наукові та художні. Діалоги
Фонтенеля про космогонію Коперніка привернули частково її увагу тому, що
одним із співрозмовників цього твору є маркіза, а жінки, як Бен заявляє від
себе, « не вважаються за добре обізнаних у філософських поняттях». Бен
розглядає переклад як засіб проти обмеження тогочасної жіночої освіти. А
окрім того, переклад – це той різновид літератури, де вона могла натякнути,
що стать визначається не біологічно, а будується на засадах культури,
формуючись загальними умовностями та очікуваннями публіки. У перекладі
Le Voyage de l’Isle d’Amour (1675, «Подорож на острів Кохання») Тальмана
Афра Бен промовляє від імені коханця і демонструє таку надмірну
чуттєвість, що читач ладен зашарітися від сорому.

Афра Бен
Переклад із французької мови на англійську
 (з „Есея про переклад прози” (1688 р.)
Загальне схвалення, як у Франції, так і в Англії, що очікувало на
оригінал цієї книжки (про відкриття ряду нових земель), спонукало мене
спробувати перекласти її англійською мовою. Репутація її автора (перу
якого належать „Діалоги мертвих”), новизна теми в сучасних мовах, та
зображення автором жінки, як одного з учасників цих п’яти бесід стали ще
однією причиною тому, що англійка відважилася перекласти те, що сказала
француженка. Однак, коли ж я врешті решт спробувала це зробити,
виявилося, що завдання не таке просте яким воно здавалося на перший
погляд. Тому, перед тим, як говорити про автора й саму книгу, дозвольте
сказати кілька слів про переклад прози взагалі. Що стосується перекладу
поезії, то тут все вже сказано у вичерпному есе покійного графа
Роскомона: що ближчі ідіоми та порівняння у двох мовах, то легше
перекладати. Італійська, іспанська та французька мови є сильно зіпсованою
латиною, в кращому випадку, із домішками слів готської, арабської й
галльської мов. Італійська мова, що є найближчою до латинської, також
близька англійській, адже це є суміш латини, мов готів, вандалів та інших
північних народів, що осаджали Римську імперію та придушували її мову в
провінціях. більша частина цих народів говорили тевтонською мовою або її
діалектами, одним з яких є англійська мова. Це одна з причин того, що
англієць та італієць можуть вивчити мови один одного швидше, ніж яку-
небудь іншу мову, адже не тільки фрази, але й наголос в обох мовах вельми
схожі. Далі за спорідненістю до англійської йде іспанська мова. Племена
готів і вандалів захопили Африку й панували там протягом кількох століть,
де змішувалися із маврами, що поза сумнівом вплинуло на мову. Ці маври
потім вторглися до Іспанії та підкорили її собі. Крім того, раніше Іспанія
була завойована готами, котрі підкорили її після правління синів Феодосія
Великого Аркадія та Гонорія. Французька мова є найбільш віддаленою від
латинської, тому звороти та наголос відрізняються від англійських більше.
Найбільше її можна зіставити з валійською мовою, що є спорідненим із
бретонською та мовою басків і є гілкою давньокельтської мови. Валійською
мовою говорили гали, що пішли від кельтів.
Таким чином, французька мова є найбільш складною, з усіх
вищезгаданих, для перекладу на англійську. Для підтвердження цього, наведу
ще й інші докази. По-перше, що ближчими є дух і характер двох народів, то
ближчим є й характер їхнього мовлення. Всім відомо, що за характером,
англійці ближчі італійцям, аніж французам. Тому, як я вже казала, дуже
важко перекладати з іспанської на французьку, і думаю зовсім неможливо
перекладати з французької на голландську мову. По-друге, італійська мова
сьогодні така сама, якою була кілька століть тому. Те ж саме стосується
й іспанської мови, причому не тільки по відношенню до фраз, але й слів і
правопису, у той час, як французька мова у фразах, словах та правописі
притерпів більших змін за останні сто років (із часів короля Франциска І),
ніж у фасоні плаття й стрічок настільки, що я впевнена: французу, що буде
жити через сто років мова старого видання Історії Фруасара буде
зрозумілим не більше, ніж арабська. Я визнаю, що французька зброя, гроші
та інтриги останнім часом зробили французьку мову загальною, за що ми
маємо бути вдячними французам: це випадковість, яку вони приписують
величчі свого короля й своїй старанності. Згодом, все може виявитися
зовсім інакше. По-третє, як я вже згадувала, французька мова – це псування
латини, французькі автори дозволяють собі брати з латини будь-яке слово,
яке забажають, без церемоній, особливо, коли мова йде про природознавчі
науки. В англійській мові цього нема, все йде через французьку. Зараз є
модним, мов мавпи, в усьому наслідували французів. Так, ми беремо не тільки
їх власні слова, але й ті, що вони запозичили з інших мов. Жаль, що у таких
речах в нас мало італійського та іспанського характеру, тоді б ми не
перекраювали власну мову як одяг задля відради всякої французької швачки.
Перекладаючи з французької мови, більшість людей є дуже
обережними вони не бажають друкувати французьке слова у першому
виданні книги, доки вживання цього слова не стане для нас звичним. Тому
одне французьке слово передають кількома англійськими, що звучить
грубувато. Це свідчить про те, що перекладати ці мови просто й важко
одночасно. Що ж стосується конкретно французької мови, то вона має
переваги перед англійською в звучанні, проте програє нашій мові у
написання. Це ще один доказ на користь відмінності духу двох народів.
Майже всі сполучники та артиклі у французькій мові закінчуються на
голосний й складаються з двох-трьох літер. Багато їх слів також
починаються з голосних. Тому, коли за сполучником чи артиклем, що
закінчується не голосний, йде слово, що починається на інший голосний,
французи ставляться між ними свій улюблений apostrophe та прибирають
першу голосну літеру. Вони це роблять для того, щоб уникнути дурного
звука, вони є настільки музичними, що скоріш підуть на порушення усіх
законів здорового глузду і граматики, ніж допустять невірне звучання.
Наприклад, коли говорять про дружину чоловіка, французи скажуть son
epouse, у той час, як граматично правильним було б sa epouse. Але француз
з’їде з глузду, якщо почує, як хтось каже s’epouse, адже це робить мову
монотонною. Ти не менш, деякі фрази вони говорять дуже коротко,
наприклад qu’entend je («What do I here?» англійською). В цьому разі три
слова звучать як одне з голосними на початку, в середині та наприкінці.
Потім, французькі слова закінчуються на голосний, а якщо ні, то
приголосний, у більшості випадків, вони не вимовляють, якщо тільки не має
двох приголосних підряд або наступне слово не починається з голосного.
Далі, за допомогою своїх відносних займенників вони можуть легко
вкоротити довге згадане речення до двох-трьох коротких слів. Це ті
переваги, які французька мова взяла від латини. Вони забруднюють мову
непотрібними повтореннями, тавтологією й задля того, щоб відрізнитися,
розтягнуть на двадцять рядків те, що англієць виразив би простіше й більш
осмислено у п’яти. В тім то й є велика проблема перекладу з французької
мови на англійську: якщо намагатися підігнати французьку під норми
англійської мови – перекладом це не назвеш. Погоня за барвистістю,
 прикрасами – це ще гірше, ніж сама французька мішура. В англійській мові
ці недоліки не настільки очевидні. Я не кажу, що цього досить, щоб
засудити французьку мову та звеличити нашу рідну: те що для нас є
недоліком, для них – достойність. Негри Гвінеї вважають нас настільки ж
огидними, як ми їх... Проте, повернемося до нашого перекладу.
Я спробувала відкрити вам істинну думку автора, дотримувалася його
слів наскільки це було можливим. Деінде мені довелося додати трохи від
себе, інакше книга була б незрозуміла. Я весь час використовувала латинське
слово axis (що в англійській мові має відповідник axle-tree), яке не вважаю
настільки вже підходящим у трактаті такого роду, але саме так його всі
розуміють. В останніх двох главах є інше слово, яке мені важко зрозуміти,
тим більш, що воно багато разів повторюється – це слово tourbillion, яке
зазвичай позначує вихор. Я перекладаю його саме так, хоча мсьє Декарт
розуміє його в більш широкому значенні. Автор надав цьому слову вичерпне
визначення, і нема потреби мені що-небудь додавати. Я не бажаю, проте
приймаю це слово, беручи до уваги те, про що говорила не початку вступу.
Я знаю, що від мене чекають опис цієї книги, й я не можу його не
надати, щоб переконатися, що якщо постараюся, то зможу її перекласти.
Але я всім серцем бажаю від цього втриматися. Я усвідомлюю цінність
оригінальності автора та шкодую, що доводиться писати те, що може
бути сприйнято як насмішка над автором.
(Переклад Рити Райко)
Драйден мав вирішальний вплив на Олександра Попа, чиї переклади
Гомерових «Іліади» та «Одісеї» є чи не найбільш довершеними зразками
художнього перекладу тих часів. Поп також вважав, що переклад поетичних
творів не повинен бути приблизно точним, а зобов’язаний, перш за все, бути
поетичним, наслідуючи естетичним якостям іноземного тексту, і все ж при
цьому прагнути перевершити оригінал художньо. «Стиль та віршування є
власне сфера діяльності [перекладача]», - стверджував Поп, - «бо вони мають
бути його власні». У передмові до свого перекладу „Іліади” (1715-20) Поп
наполягає на помірності та необхідності точності, яка була б позбавлена
буквалізму та парафраз.
Переклади Гомера були тоді, як і пізніше, так би мовити, полем герцю, де
критики перекладу схрещували свої списи. Переклад Попа протиставляється
більш раннім перекладам Гомера англійською, здійснених Джорджем
Чапменом, Томасом Гоббсом, Джоном Оджилбі та Джоном Драйденом, і сам
підпадає під критику Томаса Бентлі в 1735 році по чотирьох пунктах: по-
перше, переклад виконано англійською мовою; по-друге, переклад -
римований; по-третє, здійснено його не з першоджерела (Поп користувався
латинськими, англійськими та французькими джерелами) і, в-четвертих, не з
греки, а з французького перекладу, виконаного прозою мадам Досьє (Levine
1991:220). Однак, переклад Гомера Попом виявився надзвичайно успішним
фінансовим проектом.
 Корисно знати, що комерційний успіх Попа, до певної міри, став можливим
завдяки розробці законів про авторське право. У 1710 році Закон про Сприяння
Освіті визнав авторів справжніми власниками права на тиражування своїх
творів, що дозволило їм укладати угоди на кращих умовах з видавцями та
продавцями книг. Унаслідок цього чисельність професійних письменників, що
стали заробляти собі та родині на життя літературною працею, істотно зросла.
З точки зору перекладача найзначнішим моментом у цих перших законах
стосовно авторського права стало те, що поняття авторства охоплювало не
лише першоджерельні твори, але й поширювалося на переклади (Venuti, 2000:
58). Переклад стає розглядатися як незалежний твір, що жодним чином не
порушує авторських прав іноземного письменника, чий джерельний текст ліг в
основу перекладу. Саме такі міркування пролунали під час судового процесу
Бернетта проти Четвуда (1720), коли суддя проголосив, що «переклад не може
вважатися тим самим, що й надрукування оригіналу, зважаючи на те, що
перекладач вклав у переклад свої хист та труд». Право перекладача на
переклад належало йому з огляду на затрачену ним працю: точка зору, що
спиралася на індивідуалістичну теорію приватної власності Джона Локка.
Надаючи перекладачу можливість продавати свій переклад, авторське право
забезпечувало професійних літераторів важливим стимулом до перекладання.

Александр Поуп (1688-1744)

З передмови до "Іліади" (1715)

[…] Обміркувавши красу й недоліки першотвору, залишається

розглянути переклад з урахуванням основних стилістичних характеристик.
Оскільки їх можна спостерегти в головних складниках поеми, зокрема
фабулі, художній манері й авторському ставленні, перекладач не повинен їх
спотворювати свавільними пропусками та скороченнями. Вони виявляються
у кожному окремому образі, описові й порівнянні, і хто їх скорочує чи
занадто згладжує, спотворює авторський стиль. Найперший і
найголовніший обов’язок перекладача – передати автора повністю і без
перекручень, а щодо іншого, то добір слів і віршування є його цариною, бо
мусять бути його власними, а інше належить брати незмінним.
Далі слід розміркувати про метод, який дозволить віднайти певну
еквівалентність у нашій мові для краси мови грецької. Безсумнівно, дослівний
переклад не може відтворити пречудовий оригінал, написаний величною
мовою; втім, помилково вважати (як багато хто вважає), що поспіхом
зроблений переказ може виправити цю повсюдну ваду. Існує також
небезпека втратити дух стародавності, якщо вдаватися до осучаснених
висловів. Якщо в античності зустрічаються темні місця, то нерідко там є
також і чимало ясних, і ніщо не передасть це краще, ніж майже дослівна
версія. Я не можу виправдати вільності, окрім тієї, яка необхідна, щоб
передати дух оригіналу, і дозволю собі сказати, що в давні часи багатьох
увела в оману сліпа й бездумна відданість букві, а сьогодні не менше
ошуканих химерним, зухвалим прагненням піднести й покращити своїх
авторів. Поза будь-яким сумнівом, натхнення вірша і є те, що в першу чергу
слід урахувати перекладачеві, бо воно швидше за все згасне в перекладі, втім
– це найбезпечніший шлях до його якнайповнішого збереження в цілому, не
намагаючись бути більшим, аніж автор у будь-якому місці. То велика
таємниця письменства – знати, коли сказати просто, а коли поетично й
образно, і цьому нас навчить Гомер, якщо ми смиренно підемо за ним. Де
його вислів повносилий і величавий, піднесімо й ми свої слова якнайвище, а де
простий і невигадливий, наслідуймо його, і нехай не зупинить нас страх
перед осудом жодного англійського критика. Ніщо з Гомерової спадщини не
призводило до стількох помилок, як його стиль: декотрі з перекладачів, у
своїй відданості пишномовству, гордовито роздули його до помпезності, а
інші, в полоні холодної простоти, лякливо опустились до знеособленості.
Мені здається, я бачу цих різних наслідувачів Гомера – деякі в поті чола
напружують усі сили й стрімголов мчать за ним (що виказує в них певну
удаваність духу), інші повільно й покірно повзуть, тоді як сам поет весь час
керувався непідробною й рівносилою величністю. Та з двох крайностей легше
виправдати шаленство, ніж холодність, адже не позаздриш авторові, якщо
в устах друзів одностайний комплімент його стилю – невигадливість, а
решти світу – нудьга. Але ж і простота буває вишуканою й гідною, чи
убогою й огидливою, і різниця між ними, така сама, як між звичайною
людиною і нечупарою: одна справа нарядитися, інша – зовсім не вбиратися.
Простота – це посередня ланка між показною пишністю та убозтвом.
Ця чиста й шляхетна простота ніде не виявляється у такій
досконалості, як у Святому Письмі й нашому авторі. Можна
стверджувати, з усією повагою до Біблії, що божественний дух удався
тільки до тих слів, які були зрозумілі для тогочасних людей і вживалися
ними саме в тій частині світу; а в Гомера, як у автора найближчого до них,
стиль, вочевидь, повинен мати більшу подібність до Святого Писання, ніж у
будь-якого іншого письменника. Це міркування (разом із зауваженням з
приводу відповідності деяких з його думок) може, на мою гадку, схилити
перекладача, з одного боку, погодитись на деякі з загальних фраз і висловів,
які здобули шану навіть у нашій мові через їхнє вживання в Старому
Заповіті, з іншого боку, уникати тих, які належать богослов’ю і відповідно
віднесені до таїнства й релігії.
Щоб повніше зберегти цей дух простоти, слід доступно й зрозуміло
виражати моральні сентенції та провербіальні промови, котрих так багато
у цього поета. Є щось статечне, я б навіть сказав провісницьке в
урочистості й стислості, з якою вони подані. Будь-які намагання передати
їх, мовляв, оригінальнішим (тобто сучаснішим) викладом повністю
зруйнувало б цю чарівність.
Суміш грецизмів та старих слів у манері Мільтона, але без
неприродності, були б, можливо, цілком доречними, надто у цьому творі,
який більше, ніж будь-який інший вимагає поважного відтінку античності.
І, звичайно, не можна вживати сучасних військових і політичних термінів,
таких як полк, кампанія, політична партія й подібних (до яких вдається
дехто з перекладачів). Дозволяються лише ті, без яких неможливо говорити
про предмет будь-якою з існуючих мов.
Гомерівському стилеві притаманні дві риси, свого роду ознаки чи
прикмети, за якими пересічний читач впізнає його з першого погляду. Ті, що
не входять до числа його шанувальників, вважають їх вадами; а ті, кому він
подобається, – достоїнствами. Йдеться про його складні епітети й
повтори. Перші, в багатьох випадках, неможливо передати англійською, не
порушивши чистоти нашої мови. На мою гадку, такі епітети необхідно
зберігати, якщо є змога перетворити їх на складні англійські слова, але так,
щоб вони не різали слух і не порушували загальноприйнятих літературних
правил; а також ті, які вже отримали визнання і знайомі читачеві через те,
що найавторитетніші й найкращі наші поети користуються ними, як,
наприклад, "Зевс-хмарогонець". У решті ж випадків, якщо якийсь із цих
епітетів можна повнозначно й виразно передати простим словом, яке не
поступається складному, то цілком зрозуміло, яким чином слід діяти.
Якщо ж образ, закладений в епітеті, неможливо повністю зберегти,
переклавши його одним чи двома словами, то можна відтворити його
описовим перекладом, як у випадку з епітетом до слова "гора" οινοσίφυλλος,
який був би недостатнім або навіть жалюгідним, коли б його перекласти
просто як "та, що колихає листям", – але набагато краще передає величну
ідею парафраза "гора велична, що гойдає ліс хвилястий". Епітети, які часто
мають різне тлумачення, можна вигідно подати, розважливо користуючись
цими варіаціями із врахуванням контексту, в якому вони вжиті. Наприклад,
епітет до Аполлона έκηβόλος, себто "той, що далеко стріляє" може мати
два тлумачення: одне буквальне, котре стосується безпосередньо стріл і
лука, символів цього бога, інше – алегоричне, котре стосується променів
сонця. Тому в тих місцях, де Аполлон є уособленням бога, я б скористався
першим тлумаченням, а там, де якимось чином описано сонце, я б обрав
друге. Загалом слід уникати постійного повторення однакових епітетів, як у
Гомера, котрі, хоч і могли бути звичними (як показано вище) для
тогочасного слухача, але аж ніяк не для нашого; натомість варто
дочекатися нагоди скористатися ними там, де вони особливо виявлять свою
красу, і, якщо робити це належно, то перекладач водночас засвідчить свою
уяву і розважливість.
Гомерові повтори можна розділити на три види: цілої оповіді й
монологу, окремих речень і одного вірша чи піввірша. Я сподіваюся, що
цілком можливо врахувати їх у такий спосіб, щоб, з одного боку, не
втратити ознаку авторського стилю, а з іншого – не дратувати ними
читача. Повтор виправданий у тих монологах, де внесення змін у слова
виказувало б зневагу до величі промовця, як у посланнях богів до людей чи
можновладців до підлеглих у державних справах, або де цього може
вимагати релігійний ритуал в урочистих формах молитов, клятв тощо. В
інших випадках, на мій розсуд, керуватися слід близькістю чи віддаленістю
повторів один від одного в першотворі – якщо вони розташовані надто
близько, то можна видозмінювати мовні звороти, але навряд чи сумлінний
перекладач має право пропускати якісь із них, бо якщо повтори нудні, то
відповідальність за них покладається на автора.
Залишилося поговорити про віршування. Гомер (як вже було сказано)
постійно поєднує звучання й зміст, видозмінюючи його з кожною темою. Це
справді одна з найвитонченіших чеснот поезії, доступна небагатьом,
принаймні я знаю лише Гомера, котрий славився цим і писав грецькою та
Верґілія, котрий писав латиною. Я усвідомлюю, що часом це відбувається
випадково, коли літератор перебуває у стані творчого піднесення і
повністю володіє образом, однак можна стверджувати, що саме вони
винайшли цей прийом, і в їхній поезії він виявляється неперевершено. Дуже
небагато читачів здатні оцінити його, але ті, хто спроможний на це,
побачать, що я доклав чимало зусиль, щоб передати цю красу.
Загалом, я мушу визнати свою повну неспроможність віддати Гомерові
належне. Я наважився взятися за нього, скромно сподіваючись створити
його більш задовільну копію, ніж будь-який із зроблених на сьогодні
перекладів. У нас є тільки переклади Чепмена, Гоббса та Оґілбі. Чепмен
скористався неосяжним обсягом поеми, та, попри все, навряд чи знайдеться
переказ вільніший і безладніший, ніж створений ним. Він нерідко вставляє
від себе чотири-шість рядків, і я пригадую випадок у тринадцятій книзі
Одіссеї, вірш 312, де з двох рядків він зробив цілих двадцять. Він
помиляється так безцеремонно, що, якби в інших місцях своїх приміток він
не приділяв увагу словесним дрібницям, то можна було б подумати, ніби він
відхиляється навмисне. Здається, він схильний виводити зі свого автора
щоразу новий зміст, при цьому такою мірою, що у своїй римованій передмові
обіцяє поему тих загадок, які він віднайшов у Гомера і, мабуть, намагається
дотягнути до цієї задумки цілком очевидний зміст. У своєму стилі він
вдається до пишномовства – вада типова для його власних творів, як у
трагедії "Бюссі д’Амбуаз" та ін. Словом, вдача людини може зумовлювати
всю його творчість: бо у своїй передмові й примітках він здається
зарозумілим та ентузіастом у віршуванні. Його власні хвастощі про менше
ніж п’ятнадцять тижнів, за які йому вдалося завершити половину "Іліади",
вказують, з яким недбальством була виконана його версія. Але в чому
Чепмену не відмовиш, і що значною мірою компенсує його недоліки, то це
полум’яний дух, який оживляє його переклад; так, мабуть, і сам Гомер писав
би до того, як дійшов поважного віку.
Гоббс правильно відтворює загальний зміст, але весь час нехтує
деталями та подробицями і нерідко пропускає найкращі з них. А щодо оцінки
цього перекладу як вельми близького до оригіналу, то навряд чи знайдеться
багато людей, котрі б припускалися такої помилки саме через його
стислість, яка спричинена не порядкóвим слідуванням за першотвором, а
згаданими вище скороченнями. Іноді він пропускає цілі речення і порівняння,
та ще й подекуди грішить помилками, котрі жоден письменник його рівня
обізнаності не міг зробити інакше, як через недбалість. Його поезія, так
само як і поезія Оґілбі, надто посередня, щоб заслуговувати на критику.
Поетичний світ може лише сумувати, що пан Драйден не дожив, аби
перекласти "Іліаду". Він залишив по собі тільки першу книгу та невеличку
частину шостої, де в окремих місцях хибно витлумачив зміст і не зберіг дух
античності, однак це слід віднести на карб поспіху, з яким він вимушений
був писати. Він, здається, надто шанобливо ставиться до Чепмена, слова
якого іноді копіює і, на жаль, наслідує його у тих абзацах, де той
відхиляється від першотвору. Та якби він переклав увесь твір, я б не взявся
після нього за Гомера, а тим паче за Верґілія, версія якого (попри хиби,
властиві будь-які людині) є найшляхетнішим і найнатхненнішим з відомих
мені перекладів будь-якою мовою. Та доля великих талантів схожа на долю
видатних проповідників, яких визнано першими у словесному мистецтві, але
їм заздрять і всіляко обмовляють лише через таке провідництво.
На мій погляд, будь-кому, хто наважився перекладати Гомера, наперед
необхідно зберегти те натхнення і палкість, які є основними рисами його
стилю. У тих місцях, де зміст не до кінця зрозумілий, належить
дотримуватися глибини й поетичності, бо саме вони найкраще
узгоджуються із цим стилем. Наслідувати його потрібно в усіх варіаціях
стилю й різних модуляціях розміру. Зберігати наснагу й піднесення в
найжвавіших епізодах і описових частинах; у спокійніших і оповідних –
простоту й урочистість; у промовах – витримувати повноту й прозорість
думки; у реченнях – стислість і статечність. Не нехтувати навіть
найменшими фігурами й відтінками слів, а іноді самою побудовою фраз. Не
пропускати й не спотворювати звичаїв і традицій античності. Можливо,
слід також укласти все в менший обсяг, аніж той, в якому нинішнім
перекладачем задовільно збережено зміст чи поетичність. Ще б я порадив
перекладачеві вивчати свого автора через його власні тексти, а не через
коментарі, якими би мудрими вони не здавались і якої б оцінки не зажили в
суспільстві. Досліджувати його уважно у порівнянні з Верґілієм над усіх
древніх і з Мільтоном над усіх сучасників. Окрім них ще твір [Фенелона]
архієпископа Камбре "Телемах" може передати справжнє відчуття духу й
особливостей нашого автора, а чудовий трактат Боссю, присвячений цій
епічній поемі – справжнє уявлення про задум і його втілення. Але, зрештою,
якими би знаннями й розважливістю не озброїлася людина, з якою би втіхою
не виконувала таку роботу, вона повинна розраховувати на те, що зможе
догодити тільки тим вибраним, котрі поєднують у собі захоплення поезією
з обізнаністю. А задовольнити всіх у цьому випадку – марні сподівання: бо
пересічному сучаснику не подобається нічого, що не є сучасним, а педанту –
нічого, що не є грецьким…

(Переклад Олександра Рихла)

Олександр Фрейзер Титлер, лорд Вудгаузлі, (1747-1814),
шотландський суддя та вчений.
Фрагиенти з „Есе про принципи перекладу”(1790).
 Отже, я опишу яким має бути добрий переклад. Це такий переклад, в
якому в якості першоджерела повністю передаються іншою мовою та так,
щоб корінний мешканець того краю, в якому говорять цією мовою, розумів
його так саме ясно й так саме сильно переживав, як і ті люди, котрі
розмовляють мовою першоджерела.
А тепер, припустивши, що це визначення справедливо, яким воно, на мою
думку, і є насправді, давайте розглянемо, які закони перекладу можна з нього
вивести. З нього логічно випливає:
-І- що переклад має повністю передавати думки оригіналу;
-ІІ- що стиль та манера письма перекладу мають бутит такими ж, як і в
оригіналі;
-ІІІ- що переклад має так саме невимушено читатися, як і оригінал.

Щоб перекладач був у змозі повністю відтворити думки оригіналу,

неодмінно, щоб він досконало володів мовою першоджерла, та належним
чином розумівся б на темі, що розглядається в ньому. Там, де смисл не
ясний, і де більше ніж одне значення можна приписати одному й тому
самому уривку, чи виразу (що завжди є, між іншим, недоліком твору ), від
перекладача вимагається скласти власне судження, яке має відповідати
перебігу думок з цього уривку, або звичного образу мислення автора, та його
манері висловлюватись. Копіювати авторську неясність чи двозначність буде
помилкою.

Якщо необхідно, щоб перекладач повністю відтворив думки першоджерела,

то виникає запитання, чи завжди дозволяється додавати до думок оригіналу
те, що ,як здається, може додати їм більшої сили чи наглядності. Чи вилучити
з нього те, що як здається, послабляє думки багатослівністю. Даючи
загальну відповідь на це питання, я б сказав, що з цього права можна
скористатись, проте з надзвичайною обачністю. Варто далі зауважити, що
додана думка має найнеобхіднішим чином бути пов’язаною з думкою
першоджерела й насправді її підсилювати. І з іншого боку, всякого разу, коли
перекладач якусь думку вилучає, то це має бути лише якась-там додаткова
співдумка, а не головна думка речення. Так само вона повинна бути
надлишковою за загальним визнанням, з тим, щоб купюра не порушила
думок оригіналу, чи не послабила їх.

Аналогічним до цього права додавати чи вилучити думки першоджерела є

право, яким може скористуватися перекладач, виправляти те, що здається
йому в першоджерелі як недбале або неточне висловлення, там де неточність,
очевидно, значно шкодить смислу.
 Я вважаю, що обов’язком перекладача поезії є ніколи не допускати ...

РОМАНТИЧНА КОНЦЕПЦІЯ ПЕРЕКЛАДУ ТА СУЧАСНІСТЬ

Як концепція перекладу ХVII – XVIII ст. (риторичний мем) з її

надзвичайною вільністю була реакцією на попереднє панування буквалізму,
так само і вона в свою чергу викликала неодмінну реакцію. Ще 1680 року
Дж. Драйден попереджав проти крайнощів як надто вільного наслідування
так і надмірного буквалізму, захищаючи середній шлях. Через сто років по
тому О. Титлер також шукав рівноваги між природністю стилю цільовою
мовою та повагою до змісту першоджерела. Однак лише з появою німецького
романтичного руху виникає по-справжньому нова концепція перекладу, яка
набула свого вершинного вираження в трактаті Фр. Шлейєрмахера «Про
різні методи перекладу», де той протиставив, безпрецедентно загостривши
увагу на їх важливості, два перекладацькі методи: очуження та одомашнення,
віддаючи перевагу першому. Наслідування, на його думку, абсолютно
неприпустимо, адже воно знищує дух першоджерела. Замість того, щоб
наближати до читача автора, необхідно наближати до автора читача, тобто,
переклад художнього твору має бути спрямований на його стиль. Це
призводить до змін у поглядах на еквівалентність.
На формування такої концепції впливають два чинники: по-перше,
відродження герменевтики, яка пропонувала альтернативний погляд на мову,
підкреслюючи її функцію не як засобу спілкування, а як засобу висловлення,
самовираження та творчості; по-друге, геополітична ситуація в Німеччині,
яка не була єдиною державою, і чільні мислителі того часу вбачали в
німецькій мові основу для об’єднання: спільна мова створить націю та
об’єднає її. Остання думка є очевидно розвитком попередньої ідеї про
збагачення цільової мови завдяки перекладам. Оскільки мова нації – її дух, то
нація також збагачується через збагачення мови. Такий погляд на мову надає
перекладачам надзвичайно високий статус і накладає на них велетенську
відповідальність: привносячи нові думки та форми в цільову культуру,
перекладачі дійсно допомагали цю культуру формувати. Перекладач для
романтиків – це митець, який творить мову. Переклад ніс просвіту і зміни, які
він, таким чином, спричиняв у цільовій культурі, були корисними
перетвореннями до вищої формації розвитку. Саме цей образ лежить в основі
ґетевського розуміння перекладу як органічної зміни форми: певний даний
текст, переклад якого здійснено в різні часові періоди, уособлюватиме різні
етапи цих метаморфоз у відповідності до еволюційних стадій джерельної та
цільової культур та міри знайомства цільової культури із джерельним
текстом. Плідним продовженням та подальшим розвитком провідної традиції
німецької класичної теорії перекладу стала передмова В. Беньяміна “Місія
перекладача” (Die Aufgabe des Übersetzers), 1923 до власного перекладу з
французької мови німецькою збірки Шарля Бодлера “Tableaux Parisiens”.
Переклад, для перекладача Беньяміна, не пов’язаний з прагненням до
схожості з оригіналом, адже з оригіналом відбуваються зміни. Слово зріє,
змінює своє значення, відчуття стилю автора може модифікуватися, те, що
було свіжим може стати пересічним.. І коли змінюється мова першоджерела,
то зміни так само відбуваються і з рідною мовою перекладача. Беньямін
наділив переклад привілеєм: „особливою місією відслідковувати процес
розвитку джерельної мови та родові муки своєї власної”. Перекладений твір,
таким чином, може відродити твір-першоджерело, надаючи йому міріади
„життів після життя”, і при цьому будуть створюватися нові мовні форми
серед численних цільових мов, буде по-новому підступати до прихованої
основоположної чистоти імпліцитної поетики; тобто, наближатися до чистої
мови. Беньямін належить до табору модерністів, котрі заперечують
природність та гладкість мови перекладу в якості його мети, й відкрито
відхиляють думку, що найвищою похвалою перекладачеві буде сказати, що
переклад читається так, немов його відразу було створено цільовою мовою.
Сучасні дослідники А. Берман, Л. Венуті, Р. Мей виступають проти
тенденції натуралізувати в процесі художнього перекладу, пропонуючи
повернутися до “очужуючої” практики Гельдерліна. Венуті запозичує
поняття “ненормативної вірності” у П. Льюіса та Ж. Дерріди, вірності, яка
умисне відхиляє ідеал пригладженого перекладу на користь перекладу, який
опирається нормативному використанню цільової мови. Така перекладацька
процедура етично умотивована, бо опирається “етноцентричному насиллю”,
яке неодмінно чинить гладенький одомашнюючий переклад, а добрі
переклади мають прагнути всіма засобами зберігати національний та
історичний колорит, все відмінне. Виглядає парадоксальним те, що сучасні
вчені стають на захист методу, схожого на той, який відстоювали німецькі
мислителі кінця XVIII – початку XIX ст., проте із зовсім іншими намірами,
що, мабуть, частково обумовлюється різними історичними ситуаціями із
цільовими мовами аналізу. Шлейєрмахер прагнув підвищити статус
німецької мови, в той час як Венуті бажає зменшити гегемонію
найвпливовіших мов, на кшталт англійської, і заставити їх сприймати
відмінне з текстів інших культур.

Переклад в Німеччині
Трактат Фрідріха Шлейєрмахера “Про різні методи перекладу (“Ueber
die verschiedenen Methoden des Uebersetzens”) та його значення для
сучасного перекладознавства

Стратегії перекладу, котрі мають справу з такими двома основними

завданнями як вибір джерельних текстів для перекладу та розробкою
методу перекладів цих текстів, неодмінно виникають як реакція на
внутрішню ситуацію в культурі й обумовлюються цілою низкою факторів: не
лише культурних, але й політичних та економічних [22, с. 249]. Тому, щоб
краще зрозуміти суть та значення трактату Шлейєрмахера, слід розглянути
на якому тлі з’явилася ця непересічна праця.
Німеччина часів Шлейєрмахера - не єдине державне ціле, а
конгломерат, що складався з великої кількості переважно дрібних князівств,
курфюрств, "вільних" імперських міст, королівств. Сепаратизм політичний
відбивав недорозвинутість економічного життя. За обставин, що склались в
тодішній Німеччині, особливого суспільного значення набувають німецька
література та наука, бо саме в них головним чином і проявляється
усвідомлення національної єдності. Час написання трактату - це час
наполеонівських війн. 1806 року Наполеон з держав Західної та Південної
Німеччини створює так звану Рейнську конфедерацію, включаючи її до
військового блоку із Францією. Того ж року у війні між Францією та
Пруссією, остання зазнає в Йєно-Ауершедській битві нищівної поразки й
змушена піти на принизливий для неї Тільзітський мир 1807 року, за
умовами якого втрачає половину своєї території й окуповується французами.
В результаті цих подій Шлейєрмахер втрачає кафедру в університеті Галле й
змушений перебратися до Берліну, столиці Пруссії, де читає лекції в
тамтешньому університеті та проповідує в різних протестантських церквах.
Розлад в торгівлі, викликаний горезвісною континентальною блокадою,
контрибуції, армійські постої та мародерство вояків, постійно зростаючі
податки та побори, здирництво окупаційної влади – все це нестерпно
затруднює життя більшості німців й мрії про національно-політичне
об’єднання Німеччини заволодівають думками багатьох. Нищівна поразка
наполеонівських військ в Росії різко міняє співвідношення сил в Європі й
сприяє могутньому підйому національно-визвольного руху її народів. Не
залишається осторонь цього визвольного руху проти Наполеона та
французької гегемонії і священик та університетський професор Фрідріх
Шлейєрмахер, котрий в своїх запальних лекціях та проповідях закликає до
політичного та військового опору окупантам та приймає активну участь в
розробці програми прусського руху за об'єднання Німеччини на основі
єдиної мови та культури. Цей трактат "Про різні методи перекладу"
Шлейєрмахер подає до Прусської академії 24 червня 1813 року, в
кульмінаційний момент конфлікту із Францією, за три місяці до Лейпцігської
битви ("Битви народів"; 4 - 7 жовтня), в результаті якої від панування
Наполеона було звільнено всю територію Німеччини. Цей трактат
Шлейєрмахера фактично окреслює провідну роль перекладу в розбудові
національної культури, а тезу Шлейєрмахера про відчужуючий переклад слід
розглядати як антифранцузьку, бо він протистоїть перекладацькому методу,
котрий домінує у Франції, тобто методу одомашнення, асиміляції,
заставляючи іномовного автора мандрувати за кордон до читача цільової
мови. [21, с. 107]. Оглядаючи обмежене використання відчужуючого
перекладу в європейській традиції, Шлейєрмахер дошкульно спрямовує свій
сарказм на Францію: "Древні очевидно перекладали (в справжньому смислі
цього слова) мало, та й більшість сучасників, відляканих труднощами
справжнього перекладу, також, здається, задовольняються наслідуваннями
(імітаціями) та переказами (парафразами). Хіба хтось зможе заперечити (ту
думку), що французькою мовою ніколи нічого не було перекладено ні з
класичних мов, ні з германських" [20, с.48 - .пер. авторів].
На якому ж тлі німецької перекладацької традиції з'явилася ця праця
Шлейєрмахера? Ознаки двох різних течій у відношенні до перекладу, що
домінують в наступні сторіччя, з’явились, мабуть, ще в першій половині
XVIII ст., за доби Просвітництва в Німеччині, коли в суперечці навколо
перекладу німецькою мовою “Втраченого раю” Джона Мільтона, виконаного
швейцарцем Йоганном Якобом Бодмером (1698 - 1783) в 1732 році,
зіткнулися з одного боку Йоганн Крістоф Готтшед (1700 - 1766) та його
соратники з Лейпцігського кола, рішучі захисники просвітницьких
цінностей, а з іншого боку сам Бодмер та його земляк Йоганн Якоб
Брейтінгер (1701 - 1776) [13]. В їх протилежних поглядах на переклад
відбиваються відмінні точки зору на поетику, естетику та літературну мову.
Перші й другі притримуються раціоналістичних поглядів, згідно з якими між
мовами існує суттєва схожість, й отже переклад можливий, принаймні, в
принципі. І вони згодні з тим, що різні мови не є зеркальним відображенням
одна іншої, а відмінність в їх поглядах стосувалась того, чи допустимо
наслідувати мовним, стилістичним та формальним характерним рисам
джерельного тексту, і таким чином порушувати норми цільової мови та
культури. Готтшед відстоював думку, що гарний переклад має
підпорядковуватися принципам просвітницької нормативної поетики: і якщо
першоджерело чи цільовий текст не відповідають цим вимогам, то
перекладач просто зобов’язаний поліпшувати, скорочувати, додавати. Текст
перекладу має жорстко притримуватися правил німецької мови й не варто
наслідувати формальні особливості джерельного тексту. Готтшеда підтримує
Георг Фенські (Georg Vensky), котрий в праці “Образ вмілого перекладача”
хоча й визнає інноваційний характер перекладів, проте виступає з рішучою
вимогою того, що ці інновації мають залишатися в межах визначеного
Готтшедом діапозону розвитку німецької мови. На відміну від Готтшеда,
Брейтінгер вважав, що в справжньому витворі художньої літератури нема
зайвих слів. Випереджаючи Гердера та Гумбольдта, він стверджував, що
менталітети різних народів відбиваються в особливостях їх мови, та що
існують різні “види національних характерів та способів мислення
“(Gemuthes - und Denkesorten ), котрі відзеркалюються на манері
висловлюватися й, більш того, формують саму цю манеру. Отже, переклад
повинен не порушувати “думок” (Gedancken) оригіналу і не відхилятися від
джерела ніяким чином. На теоретичному рівні ідеї Брейтінгера розвивали
Фрідріх Готліб Клопшток (1724 - 1803) та Йоганн Готфрід Гердер (1744 -
1803), котрі надали “духові” оригіналу найвищий статус. Цю концепцію на
практиці реалізував Йоганн Генріх Фосс (1751 -1826) в перекладах Гомера
(1793). Переклади Данте та Шекспіра, здійснені Августом Вільгельмом
Шлегелем (1767 - 1845), Рабле, виконані Готлібом Регісом, Аріосто –
Йоганом Грізом, та Сервантеса – Людвігом Тіком (1773 -1853) не лише
належать до тієї самої традиції: вони здійснили частину задуму романтиків,
націленого на створення бібліотеки всесвітньої літератури німецькою
мовою.
Йоганн Якоб Бодмер.
(1698-1783)
Цей удаваний лист (лист №94) демонструє, що на більшу частину похвал, які
зазвичай щедро роздаються Гете і Шлейєрмахеру як теоретикам перекладу,
насправді заслуговує Бодмер. Адже це він першим безперечно розрізнив
„один спосіб перекладу, інтерпретацію думки, змісту, метою якого є „сlare et
distincte percipi”, котрі найлегше досягаються за допомогою мовних засобів
читача цільової культури, та інший спосіб, націлений на формальні ті
індивідуальні ознаки першоджерела та їх подібність, які можливо охопити
лише завдяки цілковитій точності та пристосуванню власних мовних засобів
до чужоземних.” (Senger, 1968). При цьому Бодмер не лише передбачив
добре відому відмінність, на яку пізніше вказали Гете і Шлієрмахер, але
також і класи, встановлені Августом Вільгельмом Шлегелем, та зовсім
недавно Катариною Райсс. Нападки в кінці листа скеровані проти Готтшеда.

Лист 94.
Вельмишановеий пане!
Не рідко чути розмови про дух мов та про особливу силу манери
говорити, яку всі народи, як вважається використовують для
висловлювання думок по-різному: вони мають репрезентувати красу кожної
окремої мови, і чим більш конкретних зразків принад такого характеру вона
здатна виявити, то тим багатшою її називають. Якщо ті, хто знають
мови, в теперішній атмосфері загального ентузіазму до обробки та
збагачення більш нових мов зацікавилися б, однак, в тому, щоб дати іншій
мові, котрій бракує того чи іншого конкретного виразу чи яскравого мовного
звороту, ту саму характерну привабливу рису, що її одна мова має на
відміну від іншої, та прикрасити її цими оздобами, то цей невідомий скарб
став би незабаром спільним для всіх народів, й отже кожна мова не лише
істотно збагатилося б, а й також наблизилося б до довершеності, на яку
ніколи й не сподівалося.
Мені, звичайно відомо, що схожість, синтаксис та подібні складові
частини не підлягають передачі з однієї мови іншою, адже вони для мов
немов шкаралупа для ядра, цінність якого ніколи не визначити за розміром,
кольором тощо оболонки, й отже, їх внесок до справжньої скарбниці мови є
мінімальним. Якби одна мова істотно відразнялася від іншої лише тому, що
має свій власний спосіб складати речення та використовувати їх властивим
саме їй чином, то знавці мов виявилися і справді б тим, кто погано
винагороджується з прибутку, який вони могли б з цього отримати. Те, що
звороти мають відрізнятися від мови до мови відзначаються відмінностями
між самими народами, землями, що її населяють, їх заняттями тощо.
Людина, котра немає при собі, коди не дивиться, нічого крім уявних
образів, з дитинства призвичаїлась формувати образ речі, лишень подумає
про неї; вона в цьому заходить так далеко, що навіть створює образи речей,
оригінал яких ніколи не бачила і не чула їх опису, на основі тих образів, які
вже їй знайомі, й, як гадається, мають таку подібність з цією невідомою
річчю. Трудність, з якою ми всі стикаємось, при вивчені філософії нам
доводиться міркувати абстракціями, без опори на матеріальні об’єкти
демонструє в достатній мірі наскільки глибоко це мислення образами
укорінилося в людську душу. Проте, розмірковування саме по собі дуже
відмінно згідно різних підстав, що їх всі мають при формуванні понять. У
результаті селянин не говорить так, як говорить двірський або солдат чи
негоціант. Так, селянин чия оселя означена бути лише притулком, їжа лише
для того, щоб втамувати голод, а меблі обмежуються лише самим
необхідним створюють в своїй мові мало чого вишуканого чи витонченого;
його ідіоми будуть взяти з прости речей, з всього того, до чого він щодня
причетний. З іншого боку двірський, котрий увесь свій час проводить в
чудових палацах, котрий навколо себе не бачить нічого крім витворів
мистецтва чи коштовностей, чиї страви готуються особливим чином щоб
збудити апетит, і чий шлунок нудить від одного вигляду надмірної кількості
страв, так що його треба лікувати чужоземними винами - хіба це хтиве та
відразливе існування не наповнить його голову таким чином, що все, що він
каже, буде ніжним та в’ялим, і що всі його думки з’являться в напускних
образах?
Тому, що можна спостерігати у окремих осіб чи класів, підлягають і цілі
народи: суворий, войовничий народ та тендітний і розбещений будуть в мові
видавати свої відмінні способи життя. Всі захоплюються мужнім та
великодушним характером, притаманним англійському народу, який
виражається в його мові. Легко побачити чому в ній так багато переносних
висловів, пов’язаних із кровопролиттям, різаниною, смертю тощо. Ці
вислови набувають поширених легко вживаних образів тих речей, які у інших
народів викликають відразу; з дитинства спостерігаючи час від часу те, як
відносяться до самогубства, загальну зневагу до життя, численні бої між
людьми та тваринами. Це є також причиною того, чому англійський автор
трагедій зобов’язаний, так би мовити, подати трагедійний кінець історії,
чи в крайній мірі його наслідки, на сцені на очах глядачів, в той час, як
м’якосерді французи не допустять такої шокуючої вистави. Звідки ще
можуть прийти фігуральні вислови про кораблі, їх будову та мореплавство,
як не від тих народів, котрі найбільш пов’язані з морською справою і які
завжди перебувають в морі на кораблі, які отже й формують більшість їх
понять?
Та хай навіть відмінні способи життя та різного роду заняття мають
результатом той факт, що люди висловлюють свої думки по-різному, це не
завадить цим висловам, якими несхожими вони не здавалися б, бути
яскравими та легко вживаними, саме тому що слід припускати, що точне
знання образу, який було запозичено в якості зразка, створило їх; особливо
оскільки всі фігуральні вислови, котрі, як швидко можна помітити,
складають більшу частину всіх мов, є нічим іншим як порівнянням; чим
ліпше я знаю образ, тим легше мені визначити, наскільки він підходить для
того, щоб надати чітку форму та вираження моїм думкам. Якщо я
переконаюсь, що вираз вичерпав думку, що забарвлення та образ, які вжив
мовець, щоб повідомити свого сусіду про те, що він думає, є настільки
яскравими та точними, що вони викликають у всіх інших ті самі думки, що
він сам мав про щось і хоче їх пробудити у інших, тоді я також в цьому
побачу найвищий ступінь того, що складає суть, краси мови. Бо легко
побачити, що вона складається не з пустих звуків, а вкорінена в природі
речей. А ця природа речей є тією самою в усіх краях, а відмінні – людське
сприйняття та його результати. А всякого, хто не зможе придумати
відповідне слово, або навіть пристойний образ, щоб висловити власні думки,
можна, отже, вибачити попервах, проте якщо пізніше йому вдасться
знайти цю саму думку яскраво висловлену іншою мовою, в буквальному чи
переносному значенні, і якщо він в майбутньому все ще буде відмовлятися
висловлюватися таким чином, то він перетворює себе на того, хто
заслуговує на саму сувору кару. Відмовку, що вираз йому незвичний,
нечуваний тощо, не слід сприймати; бо навіть якщо у нього немає розуміння
цього виразу, то він принаймні знайде за потрібне затратити трохи свого
часу, щоб зрозуміти вислів, і він принаймні намагатиметься трохи
збагатити свій запас слів та образів, а якщо він розуміє вислів, то
впевниться, що ніколи ще повністю не охоплював дану річ, принаймні не під
тим кутом, під яким вона зараз представлена; в результаті він може
дізнатися з цього наскільки безкінечні уявлення й отже численні вислови
можуть формуватися в мові на основі одного добре відомого образу.
Хто б не взявся глибоко вивчати ці особливі вислови, скоро впевниться в
тому, що кількість тих, про яких у нас зовсім нема уявлення дуже
обмежена, і що, навпаки, більшість походить від тих загальних уявлень, в
яких природа речей однаково наставляє всіх людей по всіх усюдах. Уявлення
про вогонь, воду, царя тощо є однаковими скрізь, й отже всі відразу
зрозуміють власною мовою що таке полум’я кохання, ручаї суму, чи цар
звірів, навіть якщо образ дуже дивний, то чітке уявлення про обидва слова,
що поєднується дозволить встановити точне значення цілого. Справедливо,
що якості наводяться по різному, і що спосіб їх подачі, який звичайно
називають силою мови, не зовсім той самий.
Ті, хто смакують цією істиною і заповідною окрасою мови, не
знайдуть ліпшого засобу ознайомитися із загальною красою і з конкретними
її проявами, аніж коли потрудяться над перекладом рідною мовою творів
поезії та ораторського мистецтва з доброю формою, створених іноземними
мовами, бо якщо вони прагнуть піклуватися про точність збереження думок
автора разом з їх особливою силою, то вони швидко знайдуть гарну нагоду
ознайомитися з багатствами та недоліками обох мов; вони знайдуть
чимало ідіом зрозумілих їм іноземними мовами без труднощів, проте
змушені передати ці ідіоми рідної мови, вони раптом відчують нестачу слів,
чи то спосіб з”єднання слів дуже незвичний, чи сили висловлювання вражає
їх як дивно, чи думка виявляється переданою якомось безглуздим та
спотвореним образом; одним словом, вони усвідомлюють, що ніколи не чули,
щоб ця думка висловлювалась таким чином їх рідною мовою. І все ж нерідко
їм будуть траплятися уривки, в яких ідіоми здадуться їх якимось прісними
та безбарвними в порівнянні з тими, що зазвичай зустрічаються при
висловленні подібних думок в рідной мові. Легко проте визначити, що слід
робити: бо якщо метою є просто передати рідною мовою зміст, що
міститься в першоджерелі, то перекладач забов”язаний передати все
якомога найясніше та найпростіше, згідно духу власної мови. Якщо ж,
однак, потрібно отримати точний переклад, такий, який не лише передає
думки, але й також зберігає всі способи та засоби, які вжив автор, щоб
висловити свої думки, то переклад слід здійснювати з граничною точністю,
й не слід боятися звинувачень в нечуванному стилі, чи навіть в явних
помилках.
Оскільки цілі у перекладачів дуже різні, то так саме і світ необхідності
має бути повен незчисленної кількості та багатьох різновидів перекладу. На
протязі вже певного часу в Німеччині особливе значення приділяють
ознайомленню її жителів за допомогою перекладів з літературою
античності, та багатьох творів нових знань. Більшість задовольняється
простою передачею змісту першоджерела, і я не хочу досліджувати
наскільки точно все це втілено, достатньо, що все висловлено чистою та
вишуканою німецькою мовою; і все ж небагато-хто заходить так далеко,
що намагається явити на очі німців також і манеру, якою іноземний автор
описує свій предмет. Всі ці спроби були немов розпеченим залізом боляче
затавровані, якщо завсім не придушені в зародку, публічним глумом, тими
суворими стандартами, котрих жорстко притримуються певні
авторитети в царині німецької мови. І здається загальне безглузде
підкорення узаконює цю тиранію.
Та мужність та майстерність, з якими Ви, пане, опікуєтесь гарним
стилем в дуже багатьох інших відношеннях, дозволяють мені сподіватися,
що Ви не відмовите нам у своїй допомозі, з тим, щоб ми змогли
скористатися природною свободою, яка, як нам здається, годиться і в
цьому випадку також. Ми живемо в країні, в якій нам хотілось би, щоб
свобода слів відповідала свободі речей. Ви вселили в нас сподівання, що
візьметесь за цю справу. І ми чекаємо цього від Вас. Покажіть цім
зарозумілим поцінувачем мови в чому справжня цінність мов, та що їх красу
слід оцінювати не за тлумаченням слів, а по сприйняттю самих речей, й що
виходить не може бути щось гарним в даній мові, і залишатися безглуздим в
іншій тощо. Скажіть їм, що не існує ліпшого засобу досягти того
загального збагачення мови, яке вони самі хвастовито проголошують як
свою мету, аніж такі уроки, які отримуються від природи та якостей
самих речей. Всякий, хто візьме на себе клопіт буквально перекласти рідною
мовою художній твір, особливо твір поетичний, впевниться в цій істині
сповна на практиці й переконається, що більшість ідіом, які здаються нам
дивними і незвичними, не лише не мають в собі нічого неподобного, якщо їх
добре розібрати, а й часто являють речі за допомогою дуже доречних
образів, й тому дуже особливим чином викликають увагу читача.
 В континентальній Європі XVII - XVIII ст. Франція відігравала
домінуючу роль як в політиці, так і в науці та мистецтві. Французькі
інтелектуали, перекладачі в тому числі, вважали, що їх мова та культура
переважають інші. Через цю впевненість в перевазі французької мови та
культури над рештою французьким перекладачам здавалось, що вони мають
право адаптувати перекладені тексти таким чином, щоб ті відповідали не
лише граматичним, лексичним та семантичним нормам та конвенціям, але
також і типологічним, жанровим та естетичним зразкам, що переважали у
французькій літературі [13]. Жорсткі класицистські норми панували над
драмою та епічною поезією, в той час як більш гнучкі конвенції Les Belles
Infidèles застосовувалися до перекладів художньої прози. В той час
французьке культурне домінування проявлялося зокрема у великій кількості
наслідувань французьким літературним зразкам та у тому, що значна
більшість перекладів німецькою здійснювалася з французької. І хоча все ж
немало перекладалось з грецької, латини та сучасних європейських мов,
німецькі перекладачі, в якості джерела, використовували часто французькі
переклади першоджерел, навіть й за наявності екземпляру мовою
першоджерела. Особливо поширене було французьке посередництво при
зверненні до англійської філософії, художньої літератури та драматургії. Так,
твори Локка, Попа, Аддісона, Дефо, Свіфта, Річардсона та Філдінга
перекладалися з французького перекладу [13]. Обговорення французькими
перекладачами та критиками труднощів перекладу англійських філософських
трактатів та особливо п’єс Шекспіра викликали велику зацікавленість в
Німеччині. Таким чином, за іронією долі, французи самі започали підривати
свою, здавалось, непохитну позицію законодавців гарного смаку та стилю.
Оскільки німецькі автори все більше знайомилися з англійською
філософською думкою та літературою, то вони стали відкидати французьке
посередництве як таке, що скривлює оригінал. Поступовий перехід на протязі
XVIII ст. від широкого сприйняття до фактичного відхилення французьких
зразків, включаючи й самі французькі тексти, німецькими перекладачами як
на практиці, так і теоретично, це художній феномен з далекосяжними
культурними наслідками. Відбиваючи значні зміни в перекладацьких
концепціях і, більш загально, в естетиці, цей перехід є симптоматичним для
зміни парадигми в німецькій історії думки: звільнення від французької
інтелектуальної та культурної гегемонії, що супроводжувалося відмовою від
раціоналізму та поступовим поширенням незалежної німецької національної
літератури.
Що стосується драматичних творів, то теоретичні моделі й більшість
п’єс для перекладу надходили з Франції. Кілька німецьких перекладів
англійських п’єс було здійснено з французької. Проте Шекспір виявився
міцною протиотрутою до правил та умовностей класициської французької
драми - його перекладали безпосередньо з англійської, хоча сприйняття
цього факту було не безперечним. Коли 1741 року фон Борк надрукував
власний переклад “Юлія Цезаря”, Готтшед негайно накинувся із
засудженням як перекладу, так і “варварського” оригіналу, бо вони
суперечили його стратегії формування німецького театру та не відповідали
Арістотелєвому правилу: єдності місця, часу та дії. Коли ж безпосередньо з
англійської було здійснено переклад трактату Едварда Юнга “Conjectures on
Original Composition” (1759), незабаром після його публікації на
батьківщині, то викладені в ньому концепції “оригінального генія” та “
оригінального твору” [18] , котрі були покликані здійснити революцію в
Німеччині II-ої половини XVIII ст., з ентузіазмом були застосовані до
Шекспіра та його праць. Отож, своєчасні прозові переклади Віландом 22 п’єс
Шекспіра (1761 – 1766) викликали значний суспільний інтерес й істотно
вплинули на драматургів “Бурі та натиску” (Гете, Шиллера,Ленца).
Коли на зміну класицизму прийшов романтизм із зовсім іншим
загальним, естетичним та літературним світоглядом, то відразу і цілком
змінюється ставлення перекладачів до своїх завдань. “Визволення
індивідуальності, великий інтерес до національних літератур, відкриття
нових шляхів творчості – все це диктувало перекладачам нові завдання, які
значно відрізняються від поглядів класицизму” [7, с. 21] Німеччина –
класична країна романтизму, і основи романтичного світогляду та
романтичної естетики заклала, чи взагалі визначила, Йєнська школа
романтиків, котра дала таких теоретиків та практиків перекладу як брати
Август та Фрідріх Шлегель, Вільгельм Гумбольдт, Новаліс, Тік,
Шлейєрмахер та багато інших, чия перекладацька діяльність та й погляди ще
й досі не втратили свого значення. Романтики вже не прагнуть досягти
ідеально-прекрасного, а ведуть мову про індивідуальність конкретних автора
та твору, яку слід зберегти навіть з усіма вадами, помилками, темними
місцями. Тому романтиків гостро цікавлять такі питання як “принцип
точності перекладу, різні тлумачення цього терміну, визначення межі
точності, співвідношення різних національних мов та наслідки цього для
можливості та якості перекладу” [7, с. 22], котрі вони ставлять вперше або
переглядають.
Ключову роль у відношенні до перекладу в німецькомовних країнах та у
формуванні в них культурної самосвідомості, мовної та літературної
традиції, ідеології романтизму в цілому відіграли переклади Шекспіра
німецькою мовою [12]. Розпочавши в 1795 році з перегляду перекладу п’єси
Шекспіра “Сон в літню ніч”, Август Вільгельм Шлегель на 1810 рік
надрукував переклади іще 13 п’єс цього геніального англійського
драматурга. Через певний час Людвіг Тік та інші завершили переклад решти.
Перекладацькі принципи Шлегеля базувалися на тлумачені витворів
мистецтва як організмів. Поділяючи погляди Гердера, він вважав кожен
літературний твір сутністю, що складається з форми та змісту. Проте на
відміну від Гердера та поетів “Бурі та натиску”, котрі стверджували, що ця
сутність помірна “природі”, що неусвідомлено створена генієм, Шлегель
вважав цю сутність “органічно створеною формою”, котра є результатом
свідомої творчої уяви. Відповідно, кожна п’єса Шекспіра це - майстерно
побудоване неповторне єдине ціле (організм), в якому кожна подробиця
(кожна сцена, персонаж тощо), пов’язана з цілим невід’ємно й необхідно, і з
цих подробиць, в свою чергу виводиться значення цілого. Лише помічаючи
та передаючи кожну подробицю, можна вірно перекласти оригінал у всій
його повноті, в той час як кожна зміна спотворює та руйнує досконалий
організм. Мова ж перекладу мала бути легкою та приємною, і в читача мало
виникати враження, що він читає не переклад, а оригінальний твір,
написаний німецькою мовою. Інакше кажучи, Шлегель намагався поєднувати
“об’єктивний” та “суб’єктивний” аспекти перекладу: з одного боку, вірність
джерельному текстові, а з іншого, творче перетворення та одомашнення
згідно з вимогами цільової культури [11].
Романтична концепція перекладу, що знайшла своє відображення в теорії
Августа Вільгельма Шлегеля та в його практиці перекладів Шекспіра,
систематично аналізувалася Фрідріхом Шлейєрмахером й набула свого
вершинного вираження в трактаті останнього «Про різні методи перекладу»
(“Ueber die verschiedenen Methoden des Uebersetzens”) , в якому Шлейєрмахер
протиставив, безпрецедентно загостривши увагу на їх важливості, два
перекладацькі методи: відчуження та одомашнення. Ця відмінність
виявилась надзвичайно впливовою в сучасному перекладознавстві й широко
використовується в теоретичних побудовах перекладознавців кінця XX ст. З
тих пір і по сьогодні із все зростаючим інтересом його теоретичні роздуми
про мову та переклад не перестають привертати увагу мово- та
перекладознавців. Цей трактат Ф.Шлейєрмахера є найбільш довершеним та
етапним формулюванням низки перекладознавчих тем [14, с. 67], що з часів
Мартіна Лютера та його “Листів перекладача” обговорюються в Німеччині й
стали частиною її культурної традиції, бо проблеми перекладу пригортали
увагу багатьох видатних діячів культури в цій країні (окрім згаданих
Й.Брейтінгера, Готтшеда та братів Шлегелів варто назвати Й.В.Гете,
В.Гумбольдта, Я.Грімма, Новаліса та інших).
Важлива особливість мовознавчої позиції німецьких романтиків
полягала в тому, що вони намагалися розглядати мову не лише абстрактно,
але й в її реальному функціюванні [5, с. 169]. Так, Август Шлегель
стверджував, що мова – “це не річ, а спільний спосіб дії великої кількості
людей” . Мова для них потенція, котра знаходить втілення в мовленнєвій
діяльності носіїв, і є явищем принципово неоднорідним. Ця неоднорідність
мови передбачає наявність різних типів текстів, що виникають в різних типах
мовлення, котрі романтики, й зокрема Шлейєрмахер, розглядають ієрархічно:
нижчий тип - мова побутова та ділова, що обслуговує прості практичні
потреби та комерцію, а вищий тип – мова поетична та філософсько-наукова.
Саме в цьому типі мовлення найбільш повно втілюються виражальні та
зображальні можливості мови.
Тому, на відміну від Лютера, Шлейєрмахер розрізняє діяльність
письмового перекладача та усного перекладача, й встановлюючи цю
відмінність, він, поза всяким сумнівом, бажає підвищити авторитетність
письмового перекладача. Далі Шлейєрмахер вказує, що метод перекладу,
перш за все, визначається характером перекладного тексту й пропонує
розрізняти переклад усних висловлювань та комерційних паперів, з одного
боку, котрі безпосередньо відбивають об’єкти та дії в певному розташуванні
у часі та просторі, й котрі особливих труднощів для перекладача не мають, бо
їх зміст задається зовні, та науково-філософські й поетичні (художні) твори, з
іншого, зміст яких твориться самими авторами, що вільно обирають об’єкти
та їх розташування, й котрі виступають лише в мовленні, й де переклад є
надзвичайно складною проблемою, бо кожна мова будує свої висловлювання
по-різному, й з часом мова таких текстів починає асоціюватися з певними
ідеями, нормами, канонами, почуттями, відношеннями, котрі обумовлюються
національною культурою. В зв’язку з цим Шлейєрмахер розрізняє два
поширені методи передачі таких текстів: парафразу (переказ) для
філософсько-наукових текстів – коли перекладач оперує елементами обох
мов, немов вони математичні знаки, зберігаючи вірність окремим частинам,
хоча й дозволяє собі додавати та віднімати на свій розсуд, та наслідування
(імітацію) – для поетичних текстів, коли перекладач намагається відтворити
однакове враження у читача джерельною мовою та читача цільовою мовою,
відмовляючись від відповідності окремим його елементам. Проте їх
Шлейєрмахер справжніми перекладами не вважає.
Для Шлейєрмахера "справжній перекладач" це той "хто бажає звести
дійсно разом цих двох цілковито відособленних людей - свого автора і свого
читача - і, котрий хотів би дати останньому розуміння першого та насолоду
від нього настільки точні та повні наскільки це можливо, без того, щоб
запрошувати його покинути сферу рідної мови”[20, с.37].Шлейєрмахер по
суті наголошує на перекладі як на об'єкті інтерпретації тексту, з одного боку,
та на засобі спілкування, тобто "методі зустрічі автора та читача", з іншого.
Таких методів, що впливають на розуміння вітчизняним читачем іномовного
автора лише два: "або перекладач залишає автора в покої, наскільки це
можливо, й наближає читача до нього, або ж він залишає читача в покої,
наскільки це можливо, й наближає до нього автора.” [Ibid.]
Шлейєрмахер надає перевагу першому методу, заставляючи читача цільовою
мовою здійснювати мандрівку за кордон, бо оскільки асоціативні комплекси
відрізняються в залежності від мови та культури, то передача можлива лише
за умови застосування “відчужуючого” методу перекладу: перекладач
визначається виходячи з єдності форми та змісту джерельного тексту, та в
залежності від джерельної мови. Шлейєрмахер відстоював використання в
перекладі особливої “перекладацької” мови, що неодмінно веде до змін в
самій мові. В решті решт, лише відхиляючись від сталих норм можна
відгужуючий чи сторінній елемент зробити помітним в цільовій мові. Хоча
найбільш важливо те, що Шлейєрмахер був упевнений в інновативному
характері перекладу й вбачав саме в цьому його основну роль.
Шлейєрмахер описує "мету" справжнього перекладача в соціальних
поняттях, бо переклад пропонує розуміння іноземного тексту не просто
національно-орієнтованим, але й таким, що відноситься до певної групи:
"отже перекладач має мати собі за мету передати своєму читачеві той самий
образ та те саме захоплення, що їх дало б читання цього твору любому
читачеві, освіченому таким чином, що ми називаємо його, в кращому смислі
цього слова. любителем та знавцем ("Leibhaber und Kenner"), того типу
читачем, котрий знає іноземну мову, хоча вона й залишається для нього
завжди чужою; йому, на відміну від школяра, більше не треба розбирати
кожну частину рідною мовою, перш ніж він осягне ціле, проте він все ще
свідомий відмінності між тією мовою та рідною, навіть там , де він
насолоджується в покої красою іномовного твору". [Ibid.] Інакше кажучи,
метою перекладача є "зберегти мовні та культурні відмінності іноземного
тексту, проте лиш так, як він сприймається в перекладі обмеженою
читацькою аудиторією - освіченою елітою" [21].
Слід сказати, що від цих гіпотиз Шлейєрмахера відштовхуються, так
або інакше, майже всі сучасні теорії перекладу, особливо німецькомовні.
Здається, що фундаментально нових підходів до перекладу з тих пір не
з’явилося, хоча дискусії навколо праці Шлейєрмахера продовжуються. Так,
Ульріх фон Віламовіц-Меллендорфф [23] та Еміль Штайгер захищали
одомашнюючий метод перекладу, в той час як Вальтер Беньямін [9] надавав
перевагу відчужуючому. Робились також спроби перебороти протиріччя між
одомашнюючим та відчужуючим перекладами, знайти синтез або компроміс
[19].
Погляди Шлейєрмахера щодо можливості методів перекладу поділяв
Й. В. Гете, котрий в промові 1813 року (за кілька місяців до Шлейєрмахера)
«В пам’ять Віланда», виголошеній незабаром по смерті того, говорячи про
заслуги цього поета-просвітника, що познайомив німецьких читачів із
скарбами античної, англійської (Віланд першим в Німеччині перекладав
Шекспіра) та французької літератур, казав: “Існує дві перекладацькі максими.
Згідно першої з них, іноземний автор має постати перед нами в такому
вигляді, щоб ми сприймали його як свого; інша ж максима, навпаки, вимагає,
щоб ми самі відправлялися на чужину, вжились в його середовище, й
засвоїли його особливості мови та характеру. Переваги обох цих принципів
достатньо відомі всім освіченим людям завдяки наявним взірцевим
перекладам. Наш друг [Кристоф Мартін Віланд, 1733 – 1813 - прим. Авт.]
котрий і тут шукав середній шлях, намагався їх поєднати, проте, як людина,
наділена відчуттям (Gefühl) та смаком (Geschmack), в сумнівних випадках
віддавав перевагу першому з них [2, с. 805].Сам Гете ні тоді, ані пізніше не
висловлювався однозначно з приводу того,чи іншого принципу. Він
сприймав іх як природньо- закономірні та корисні, що сприяють розвитку
літератури. Хоча вперше з приводу принципів перекладу (“максим” як казав
Гете) поетичного перекладу він висловив свої думки в листі 1801 року до
англійського літератора Томаса Голкрофта, котрий переклав поему Гете
“Герман та Доротея”. “Перекладати, на мою думку, можна керуючись можна
двома максимами: в одному випадку, якщо хочеш дати своїй нації чітку уяву
про іноземного автора, а також бажаєш наочно показати умови життя в
іншій країні, й заради цього точно притримуєшся першоджерела; в другому
випадку іноземний твір розглядається як певний сирець, який обробляють у
відповідності до власних відчуттів та переконань, перетворюючи настільки,
щоб наблизити до своєї нації й щоб він сприймався як оригінальний твір”.На
відміну від Гете, Шлейєрмахер (хоча й визнавав, що більшість перекладів є
редукцією іноземних текстів до цінностей культури цільової мови.) надавав
перевагу одному методу, а саме “відправитися на чужину”, й тим самим
упиратися власним культурним цінностям, акцентуючи мовні та культурні
відмінності іноземного тексту. Цей аргумент Шлейємахера визначний
сучасний французький перекладознавець Антуан Берман [10, с. 87-91] назвав
“етикою перекладу”, що перетворює текст перекладу в місце, де культурна
іншість не стирається, а навпаки, проявляється, хай навіть ця іншість ніколи
не може бути виражена у своїх власних поняттях, а лише в поняттях цільової
мови. До тих, хто притримувався відчужуючого перекладу, належав і
Гумбольдт: конче необхідно, щоб “переклад мав повне забарвлення чужості
(Die Fremdheit). Оскількі почувається не тільки чужість, а навіть чуже (Das
Fremdes) переклад досягнув своєї найвищої мети, але там, де чужість
виявляється тільки в собі, а можливо, що затьмарено й чуже, - там
перекладач викриває, що він на дорозі до свого оригіналу” (з передмови
Гумбольдта до перекладу Есхілового “Агамемнона” – пер Фінкеля; [7, с.
29] ). Те, що перекладач має писати так, як писав би сам автор мовою
перекладу – цю вимогу і Гумбольдт, і Шлейєрмахер вважали помилковою,
навіть безглуздою. Шлейєрмахер вимагав щонайбільшого збереження
національного стилю перекладеного твору. Відтворити індивідуальність
автора першоджерела, передати оригінальність, характер та дух твору - ось
про що мріяли чи не всі романтики, чого вони вимагали і для чого
пропонували різні способи і Новаліс, і Бек, і Шлейєрмахер, і Гумбольд. І їх
практика не відрізнялася від їх теоретичних вимог [7, с. 35].Треба визнати,
що погляди Шлейєрмахера та Гумбольдта не перемогли. Надалі ми бачимо
переважно нахил до збереження особливості своєї мови та своєї культури.
Лише зрідка спостерігається вороття до принципів Шлейєрмахера. Дещо
намагався у цьому напрямку зробити В. Брюсов [1].
Романтики ясно усвідомлюють проблематичність перекладацької
діяльності (“підвищення вимог до перекладу загострило разом з цим
усвідомлення його труднощів” [6, с. 30] ) і тому питання можливості
перекладу викликає у них жвавий інтерес. Базова проблема більшості теорій,
незалежно від того як вони трактують можливість перекладу, це відношення
між “формами” джерельного тексту та “значеннями” або “смислом”, що
виражені в джерельній мові і є потенційно предметом передачі з однієї мови
іншою за допомогою розуміння [17, с. 275]. Розглянута в таких поняттях
концепція можливості перекладу може проявлятися трьома способами. 1)
Для раціоналістів значення (“ідеї”, а іноді “структури”) є універсальні й отже
питання про можливість перекладу вирішується однозначно позитивно, тобто
“значення” загалом передаються їх різноманітними конкретно-мовними
формами. Тобто відношення між значеннями як ідеями та формами значень
розглядається як нежорстке. 2) Для релятивістів значення та їх репрезентації
бачаться більш жорстко зв’язанними і, наприклад, Вільгельм Гумбольдт
розглядає мову як таку, що визначає і втілює національну своєрідність
“духу” (тобто мислення), й отже кожний переклад здається “спробою
розв’язання нерозв’язного завдання; кожний бо перекладач неминуче має
потрощитися об один з двох книпенів: чи то за рахунок смаку й мови свого
народу, надто наближаючись до оригіналу, чи то за рахунок оригіналу,
занадто вже зберігаючи особливості свою народу” (Humboldt 1796:VI ;
переклад Фінкеля)[7, с. 27] ). 3) При третьому підході визнається, що хоча всі
мови характеризуються своєрідністю, все рівно тексти з цих мов можуть бути
перекладені. Шлейєрмахер, власне кажучи, встановлює третій тип відносин
між мисленням та мовленням, значенням та його вираженням. Значення не є
ні байдужим до вираження, ні непереборно прив'язаним до нього; значення
стає доступним завдяки видам розуміння, котрі можна назвати "смислом".
Допускаючи, що смисл впливає на "систему понять та їх знаків в мові" [20, с.
53], перекладач натякає на "неспівпадання" мов, котре відразу
підтверджується та вирішується в ході перекладу. На думку Шлейєрмахера і
письмові, і усні перекладачі виражають не лише смисл, але також і своє
"розуміння" цього смислу, що означає, що вони піднімаються до такого
"відношення до мови, яке не лише не є загальноприйнятим, але яке дозволяє
перекладачеві відчувати, що воно не зовсім вільно виросло, а скоріше було
схильне до незнайомої подоби [Ibid, с. 55]. Таким чином перекладач вказує
на те, що запропонований текст є перекладом. Такий підхід є безсумнівно
доречним до можливості перекладу релігійних, філософських та художніх
текстів. До речі, сам Шлейєрмахер здійснив переклад німецькою
філософських творів Платон, котрий вважається класичним.
Кожне покоління, звертаючись неодноразово до праць мислителів
минулого, навіть коли ці твори здаються достатньо добре відомими,
намагається знайти у попередників те, що підтверджувало б їх власні погляди
на вивчаєме явище, те, що було б співзвучне сучасності, намагається усунити
неточності та перекручення в трактовці ідей творів та шукає в них щось нове,
що можливо випало з поля зору попередніх досліників.
Значення лекції Шлейєрмахера для сучасного перекладознавства полягає
в тому, що вона лягла в основу концепції бунту проти домінування
“прозорого” перекладу (тобто, одомашнюючого) в сучасній англомовній
традиції [21, с. 117], і може стати нею в інших культурах, зокрема в перекладі
російською та українською мовами. До того ж слідством такого домінування
є не лише широкопоширене використання натуралізуючих стратегій, але й
відтіснення тих текстів в історії перекладу, що дотримуються альтернативної
перекладацької практики та відстоюють альтернативну теоретичну думку, на
узбіччя від битого шляху розвитку культури – що й трапилось із
розглядаємою працею Шлейєрмахера, котра, як не парадоксально, належачи
до чи не найбільш цитованих статей з перекладознавства, тим не менше
широкому загалові не відома і вперше була перекладена англійською лише
1977 року знаним бельгійським перекладознавцем Андре Лефевром [14], а
французькою й того пізніше – 1985 року (видатним французьким
перекладознавцем Антуаном Берманом ) [10]. Російською чи українською
мовами стаття взагалі не виходила й знана майже виключно завдяки цитатам
з неї, що переходять з однієї праці до іншої.Тож не дивно, що до загалом
цікавого підручника “Общая теория перевода” В.Н.Коміссарова вкралося
прикре непорозуміння: Коміссаров пише –“Шлейермахер предлагает
различать два метода перевода: парафраз и свободное переложение”[4, с. 63],
в той час як Шлейєрмахер парафразу (переказ) та імітацію (наслідування)
взагалі перекладом не вважає.
Останнім часом особливої актуальності набули положення трактату про
методи перекладу. Шлейєрмахер стверждував, що їх існує лише два. Або
перекладач залишає автора в покої, наскільки це можливо, й наближає до
нього читача, або залиишає читача в покої, наскільки це можливо, й
наближає автора до нього.[14, с. 74]. Сам автор їх ніяк не називає, проте в XX
ст. ці методи в англомовній традиції отримуються назви domesticating та
foreignaizing (відповідно українською - “одомашнювання” та “відчуження”).
(Прим. авторів – ми скористалися тими назвами, що вже зустрічаються в
українській перекладознавчій літературі – [3, с. 18]). Визнаючи, що переклад,
не може бути абсолютно адекватним іноземному тексту, Шлейєрмахер
пропонує перекладачеві обирати між одомашнюючим методом, редукцією
іномовного тексту до культурних цінностей цілової культури (“наближаючи
автора до читача”), та відчужуючим, що пручається пануючому канону й
націленний на його перегляд (“наближає читача до автора”), спонуканний
потягом до збереження мовних та культурних відмінностей шляхом
відхиленння від превалюючих вітчізняних цінностей [21, с. 240].
Одомашнюючі стратегії використовуються саме менше з часів давнього
Риму, коли, як казав Нітше, “переклад був формою змагання й давньоримські
поети, такі як Горацій та Проперцій, перекладали грецькі твори мовою
сучасних їм римлян: у них не було часу на всі ті характерні речі та імена та
на все те, що є специфічним для певного поліса.провінції чи епохи” [15, с.
137]. В результаті ці перекладачі не лише вилучали ознаки, характерні для
певної культури, але також додавали посилання на римську культуру й
заміняли римськими не лише імена грецьких богів, але й імена грецьких
поетів своїми власними, видаючи переклади за оригінальні твори
латиною.Такі методи знаходять найбільш впливових та відданих
прихильників у французькій та англійській традиціях перекладу, особливо в
ХVII - XVIII ст. Саме в ці часи надзвичайно стає помітно те, що
одомашнення включає прив’язаність до вітчизняного літературного канону,
при чому як у відборі іномовних текстів, так і в розробці перекладацького
методу.Так, плодовитий перекладач античної класики французькою
д’Абланкур (XVI1 ст.) ствержував, що лапідарну прозу Тацита слід
передавати вільно, вставляючи пояснення та тлумачення та вилучаючи
відхилення від теми, щоб не скривдити витонченість нашої (французької)
мови та зберегти вірність змісту” [22, с. 243]. Під впливом д’Абланкура
англійський перекладач рояліст-вигнанець Джон Денгем передає II книгу
Вергілієвої “Енеїди” героїчними куплетами, заявивши в передмові, що “якби
Вергілію довелося б писати англійською, то йому слід би було писати не
лише як англійцю, але й як людині цієї доби”. [Ibid]. Одомашнюючи іноземні
тексти, ці перекладачі не просто модернізували їх, вони підтримували
літературні стандарти соціальної еліти, створюючи на основі архаїчних
іноземних культур підвалини культурного самоусвідомлення своїх народів та
закладаючи основи канонічного одомашнюючого перекладу, адже їх
переклади користувалися надзвичайним авторитетом [21]. В цілому підхід
епохи класицизму стає орієнтованим на цільову культуру й полягає в
адаптації: теми, персонажі, сюжети зберігаються, проте їх перекодовують у
цільову культуру. Більшість перекладів ХХ ст. також здійснюється з
використанням аналога на своєму мовному грунті. Як вимагав в кінці ХІХ ст.
Віламовіц-Меллендорфф, текст має справляти на сучасного читача таке саме
враження, збуджуючи схожі думки та почуття, як це справляв їх свого часу
оригінал на сучасників та одноплемінців, тобто можливі деякі
переінакшення, особливо тих рис, що для читача перекладу є надзвичайно
чужі. Потрібно, щоб читач перекладу не відчував враження дивності, щоб
переклад читався як оригінал. Аналогічно одомашнюючою була й концепція
“динамічної еквівалентності” Юджіна Найди, що домінувала в ІІ половині
ХХ ст.
Відчужуюча стратегія в перекладі вперше сформульована в німецькій
культурі за часів класицизму та романтизму й, як вже вказувалося,
Шлейєрмахеру належить найбільш рішуче її вираження. Стратегія
відчуження може позначати відмінність іномовного тексту лише допускаючи
протилежну позицію до вітчизняного, свого, кидаючи виклик літературному
канону, професійним стандартам та етичним нормам в культурі перекладу. З
самої появи в німецькій культурі відчужуючий переклад означав тісну
близькість до джерельного тексту, буквалізм, що призводив до запозичення
іномовних культурних форм та до розвитку різнорідних лектів. Так, Й. Г.
Фосс, переклавши “Іліаду” (1793) та “Одісею” (1781)
гекзаметром,.запровадив цю віршовану форму до німецької літератури; а в
перекладах Софоклових “Антігони” та “Царя Едіпа”, Фрідріх Гельдерлін
вперше став використовувати архаїчні та нестандартні діалекти. Отже, коли
відчужуючий переклад відновлюється німецькими теоретиками ХХ ст.,
такими як Рудольф Паннвіц та Вальтер Беньямін, то він розглядається як
знаряддя культурної інновації. З точки зору Паннвіца ”перекладач робить
фундаментальну помилку, коли підтримує існуючий стан мови, замість того
щоб дати мові суттєво підпасти під вплив мови іноземної” [16].
Відчужуючий переклад приймає багато чого з того, що Вальтер Беньямін
назвав “аграматичністю” [9], щоб завадити сприйняттю переклада як
орігіналу, тому що надто прозорі переклади превалюють в одномовному
суспільстві, на зразок США. Він упирається християнській та ціцероно –
гораціанській рекомендаціям перекладати дух, а не букву. Чим менше
суспільство володіє іноземною мовою першоджерела, тим більше слід
наголошувати на необхідності дослівного перекладу, хай навіть при цьому
буде чинитися насильство над нормативним синтаксисом. Ідеоматична
вільність та прозорість приховують ідеологічни основи, що сформували цей
метод й, отже, вводять в оману. Ці основи, по суті, варто було б зробити
помітними читачеві через вибіркові порушення нормативного вжитку, в тому
числі через 1) архаЇзми; 2) неологізми; 3) реалії; 4) тісне слідування за
синтаксисом, часом, станом; 5) де можливо, еквіритмом. Сам процес
створення відчуження є значно вірнішим першоджерелу, чеснішим стосовно
читача й продуктивнішим з точки зору постійного внеску в літературу та
мову перекладу.
На основі методу відчуження розвинулися індивідуальні перекладацькі
методи, такі наприклад, як Фета, Брюсова, Гаспарова в російській літературі,
чи Ньюмена, Паунда, Набокова, Зуковскі та Блекберна в англійській та
американській літературах.
Відчужуючий приклад може набувати вигляду не лише нетрадиційної
перекладацької стратегії, але також й відбору самих іноземних текстів, що
відхиляються від домінуючого літературного канону в культурі цільової
мови. Наприклад, як пише Венуті [21, с. 148 – 186], вибір італійським
перекладачем XIX ст. Тарчетті для перекладу фантастичного оповідання
Шеллі був відчужуючим в тому розумінні, що впровадження фантастичного
стало викликом домінуючому реалізму, й цей переклад поруч із низкою іще
кількох перекладів італійською творів По, Готьє, Гофмана в 70-90 роках XIX
ст. започаткували зміну в художньому смаку, що в решті решт привело до
значного переформування літературного канону. Й саме зокрема завдяки
цим тенденціям фантастичне стає домінуючим жанром в італійській
літературі XX ст., надихаючи таких різноманітних визначних письменників
як Луіджі Піранделло, Діно Будзаті та Італо Кальвіно. Іншим прикладом
може служити те, що переклади американської “чорної комедії” (Джозеф
Геллер, Курт Воннегут, Барт) підготували російську читацьку аудиторію до
“Солдата Івана Чонкіна” та “Вірного Руслана” Володимира Войновича та
інших орігінальних творів, насичених чорним гумором, в російській
літературі. Вказані приклади свідчать про те, що перекладацькі стратегії
можуть бути визначені як одомашнюючі або відчужуючі лише стосовно
конкретної іноземної літератури, конкретних моментів в змінюючомуся
сприйнятті іноземної літератури, чи в зміні ієрархії домашніх цінностей.
Праця Шлейєрмахера стала теоритичною основою для втручання в
сучасну перекладацьку ситуацію в англо – американської культурі. Як довів
Венуті, сучасний перекладацький канон в англомовній культурі, що
починаючи з ХVII ст. склався під впливом Денгема, Драйдена,
Попа,Тайтлера та інших, є традиційно одомашнюючим. Двадцяте сторіччя
завдячує в більшості питань, пов’язаних з перекладом, як його практикою,
так і теоритичними припущеннями, сторіччю минулому, і що стосується
Великої Британії, то в ХХ ст. продовжує широко перекладатися іноземна
класика для популярних видань, адресованих все зростаючий одномовній
читацькій аудиторії. Більшість з перекладів - художні переклади класики, які
згідно “Індексу перекладних видань” в період з 1948-1986 складали 35
відсотків від всіх перекладів, що друкувалися у Великій Британії, виконано
згідно стратегії “одомашнювати” іномовні твори таким чином, щоб вони
були здійснені на гарній сучасній англійській мові.А взагалі-то США та
Велика Британія горезвісно відомі своєю стриманістю щодо іноземного
письменства. В той час, як нема нічого незвичного в тому, що англомовні
автори, які досягли досить-таки помірної популярності, перекладаються на
десятки, а то й більше, мов, то для іноземних письменників, навіть тих, що в
своїх національних культурах обіймають визначне місце і вже досягли
завдяки високому гатунку своїх творів, помітної міжнародної відомості,
значно рідше вдається удостоїтись можливості завоювати цей найбільший в
світі книжковий ринок. Давня нерівновага в художньому обміні є постійним
джерелом розчарування у всьому світі і було б надто легко осудити це як
типовий прояв англійського мовного імперіалізму; проте вузькість шпарини
в ледве відчинених для багатства світової культури дверях англомовного
світу збіднює також і його читацьку аудиторію в порівнянні з французами,
німцями чи іспанцями, котрі мають ширший і не такий запізнілий доступ до
сучасної світової літератури. На протязі всього ХХ ст. перекладній літературі
англомовні видавці виділяли крихітну долю. Якихось 2–3 відсотки від
щорічно видаваємих книг у Великій Британіі офіційно описуються як книги
“іноземного походження”, в той час як в більшості інших країн ця цифра
коливається від 15 до 30 відсотків [8]. На такому тлі художнім перекладом
можна було б легко знехтувати як надто маргінальним явищем відносно того,
що відбувається в британській культурі, як якимось побічним заняттям, що
ледве жевріє завдяки зусиллям безкорислової професури та іноземним
субсидіям. Хоча за останні 25 років, після приєднання Великої Британіі до
Європейської спільноти, в країні спостерігають незначні, проте значимі
зміни. І якщо досі залишається вірним те, що британський книжковий світ
відносно менше відкритий іноземцям, ніж більшість інших, то не менше
вірним є й те, що в порівнянні з 1960, 1990-і роки здаються золотою добою
перекладу книг, особливо художніх.
Перша велика хвиля перекладів англійською в повоєнний період
пов’язана з певним видавництвом “Пінгвін” та його широкими
просвітницькими планами. Під загальним керівництвом Е.В. Різ та Бетті
Редіс, серія класики видавництва “Пінгвін” мала за мету зробити доступними
широкому читацькому загалові великі книги античної, середньовічної та
сучасної європейської традиції у перекладах, що були б точні в науковому
сенсі, і в той же час гладенько викладені відповідним, як тоді здавалось,
англійським стилем. Цей проект базувався на твердій впевненності, яка у
явному вигляді викладалася у чисельних передмовах та вступах, що вмілий
та освічений перекладач здатен знайти компроміс між точністю та гладкістю
вираження для більшості текстів і для більшості речень будь-якою мовою. Ці
зачитані томики перекладів Гомера, Данте, Бальзака, Достоєвського, Т.
Манна та інших добре прислужилися читачеві: хай навіть всі вони були
перекладені сучасною й досить-таки пуританською літературною мовою,
проте вони створили велику читацьку аудиторію для інакше не доступної
літератури і стимулювали декотрих з читачив на вивчення належним чином
іноземних мов [8].
Друга повоєнна хвиля в художньому перекладі почалася проявлятись
десь у 70-і роки ХХ ст. й понині не видно ніяких ознак ії спаду [8]. Вона не
пов’язана з якимось одним видавництвом і не мала значної підтримки з боку
великих видавничих закладів, чия роль у пропаганді іноземної літератури в
кращому випадку була спорадичною. Переклади художніх творів найчастіше
замовляли невеликі і спеціалізовані видавництва. Ця хвиля принесла
переклади англійською мовою нових і нещодавніх творів, і через ці твори
стали розквітати більш різноманітні та винахідливі стилі перекладу.І хоч
набір домінантних поетик, може здаватися, на певному проміжку як такий,
що абсолютно установився, але продовж історії поетики любої даної
культури продовжують розвиватися. Реєстр складових цих поетик продовжує
змінюватися і дослідження демонструють, що в боротьбі за зміну
літературних систем переклад покликаний зіграти вирішальну роль. Навіть в
країнах з усталеною літературною традицією, переклади здатні
впроваджувати в існуючі реєстри нові художні засоби. Так, Езра Паунд
суттєво запозичив з китайської поезії (ідею „динамічного змісту“) та
японських хайку для внесення змін до системи, яка йому здавалась
переобтяженою заяложеними метричними римами та прикрашательством,
так само, як Фень Чі інтродуктував в китайську поетичну систему форму
сонета. Й. Г. Фосс впровадив до німецької віршованої системи через
переклад Гомера гекзаметр, а А. В. Шлегель запозичив шекспірівський
віршований розмір, щоб кинути виклик авторитету французьких зразків.
Важливо зауважити, що вибір відчужувати чи одомашнювати
іномовний текст, як на це давно вказав Шлейєрмахер, існує лише для
перекладачів художніх текстів, на противагу перекладачам технічним. При
цьому поняття “художній переклад” слід розуміти в самому широкому
смислі: не лише красне письменство, але й біографічни твори та мемуари,
філософські, історичні та інші з гуманітарних дисциплін; а під “технічним
перекладом” – переклад науково-технічний, дипломатичний, правничий,
комерційний. Технічний переклад є принципово одомашнюючим:
призначений для підтримки науково-дослідницької діяльності, політичних та
комерційних угод, для економічного обміну та виробництва, він обмежується
складнощами комунікації, й одже такі тексти перекладаються, вживаючи
стандартні варіанти та термінологію, щоб забезпечити зрозумілість.
Художній же переклад, що направлений на отримання естетичної насолоди,
концентрується на передачі не лише змісту, а перш за все форми, й
оцінюється на тлі внутрішніх художніх цінностей, як канонічних так і
маргінальних [22, с. 244], й отже в ньому можливо експерементувати у
виборі тексту для перекладу, у розробці методів перекладу, що обмежуються,
головним чином, теперешньою ситуацією в культурі цільової мови. Зміна в
сучасних уявленнях про переклад також вимагає змін в редагуванні,
рецензуванні, читанні перекладних текстів та в навчанні перекладачів.
***
 Фрідріх Даніель Ернст Шлейєрмахер народився 21 листопада 1768 г. в
Бреслау (Вроцлаві). Батько Шлейєрмахера був протестанським священиком,
який віддав своїх дітей на виховання гернгутерам (Моравським братам).
Після школи у Барбі Шлейєрмахер відвідував духовну семінарію братства
гернгутерів у Нискі. Вже скоро Шлейєрмахер засвоїв для себе, що учбових
дисциплін в семінарії йому не вистачає. Навіть сенсація того часу -
“Страждання молодого Вертера” Гете - була йому недоступна. Теологічні та
філософські дискусії епохи Просвітництва все більше захоплювали юнака.
Після важкої внутрішньої боротьби, яка привела навіть до тимчасового
розриву з любимим батьком, Шлейєрмахер залишає семінарію. В 1787-1789
рр. вивчає теологію в Галле. Потім були посади гофмейстера та домашнього
священика, поки нарешті 1796 року Шлейєрмахер не отримує парафію в
Берліні. Цей берлінський період в біографії Шлейєрмахера можна назвати
романтичним. Він стає постійним відвідувачем салону Генрієтти Герц, де
знайомиться з братами Гумбольдтами та Шлегелями. Тоді ж анонімно
виходять статті Шлейєрмахера в журналі “Атенеум” братів Шлегелів, а
також його знамениті “Промови про релігію”, котрі зробили Шлейєрмахера
відомим серед представників раннього романтизму. Поведінка та літературні
вподобання Шлейєрмахера викликали незадоволенння церковної влади й з
Берліна його було переведено на посаду судового священика в Штольпе
(Померанія). Саме тут він почав свої відомі переклади Платона, задумані
разом із Шлегелем, які стали працею всього його життя.. В 1804 році
Шлейєрмахер отримує посаду професора та університетського проповідника
в університеті в Галле. Коли 1806 року війська Наполеона увійшли до Галле,
а університет французи перетворили на провіантський склад, Шлейєрмахер
переселяється до Берліну. Там він зближується з прусськими реформаторами
(Штейном, Гнейзенау та Рейнером), разом з якими приймає участь в
конспіративній діяльності, спрямованій на здійснення народного повстання
проти Наполеона та лібералізацію прусської держави. В 1810 році
Шлейєрмахер призначається професором теології щойно заснованого
Берлінського університету та першим деканом теологічного факультету. Того
ж року він обирається членом Берлінської Академії наук. Поряд з учбовою та
науковою діяльністю Шлейєрмахер активно займається політикою, й зокрема
реорганізацією прусської освітньої системи, яка 1813 року, після закінчення
визвольної війни, була згорнута реакційним урядом Пруссії, для якого
Шлейєрмахер був, поза всяким сумнівом, революціонером, за що й зазнав
утисків і 1815 року був виведений зі складу департаменту освіти. А в
1823/1824 роках його хотіли навіть звільнити з університетської кафедри. До
того ж в цей час Шлейєрмахер опиняється втягнутим в гострий церковно-
політичний конфлікт: він відстоює право церкви, як і системи освіти та
виховання, на незалежність від втручання та диктату з боку держави. Поряд
з академічною діяльністю, Шлейєрмахер активно займається й релігійною та
регулярно виступає як проповідник на кафедрі Св. Трійці в Берліні. 1809
року він одружується з вдовою одного із своїх друзів, Генріеттою фон Вілліх,
котра народжує йому чотирьох дітей. Їх будинок був центром активної
суспільної діяльності, одним з головних напрямків якої була ідея
індивідуальної освіти. Кожну окрему людину Шлейєрмахер вважав
індивідуальним відзеркаленням божественної суті. З такого пантеїзму
виросла ідея іншого розуміння толерантності, яку послідовно відстоював
Шлейєрмахер, котрий на відміну від свого великого антипода Гегеля, який
спекулятивно поєднував науку, релігію, філософію, мораль та політику й
вважав диференціацію культури прогресивним фактором. Його думка
постійно перебувала в русі, а близькість до людей та розуміння їх турбот та
блискуче красномовство зробили його фігуру легендарною серед сучасників.
Помер Шлейєрмахер від запалення легень 12 лютого 1834 року в Берліні. На
його похорон на цвинтарі Св. Трійці прийшло майже 30 000 чоловік – людей
різного віку, освіти, суспільного стану.
Праці Шлейєрмахера багато в чому визначили напрямок теологічним
дискусіям сучасності. Великим також є його вплив і на розвиток
гуманітарних наук, перш за все герменевтики, філософії мови та теорії
перекладу.

Фрідріх Шлейєрмахер
Про різні методи перекладу.
(уривок)
Те, що висловлювання з однієї мови перекладаються іншою, зустрічаються
скрізь в самих різноманітних видах. З одного боку переклад дозволяє
встановлювати контакти людям, що знаходяться одне від одного по різні
боки Землі; продукти однієї мови, що вже багато віків мертва, можуть бути
включені до іншої [живої]. З другого боку, у нас немає навіть потреби
виходити за межі однієї мови, щоб зустрітися з цим самим явищем. Бо є не
лише діалекти (Mundarten), на яких розмовляють різні племена одного
народу, або різні стадії тієї самої мови чи діалекти в різні століття; різні мови
в строгому смислі слова не рідко вимагають повного товмачення
(Dolmetschung) для взаємного спілкування мов: більш того, навіть сучасники,
котрі не розділені діалектами, а просто належать до різних соціальних верств,
які мало пов’язані через спілкування в суспільстві й розрізняются освітою,
часто можуть розуміти один одного лише за допомогою подібного
посередництва. А хіба від нас так вже рідко вимагається перекладати для
себе висловлення іншого, навіть якщо він нам абсолютна рівня, проте інакше
мислить або відчуває? Бо коли ми відчуваємо, що такі самі слова будуть в
наших вустах мати зовсім інший смисл (Sinn), чи, по крайній мірі, десь
більшу, а десь меньшу цінність (Gehalt), аніж в його вустах, і що, якби ми
захотіли б виразити те саме, що він мав на увазі, ми б скористувалися зовсім
іншими словами й виразами, як це саме нам властиво: так, здається, коли ми
визначаємо це почуття більш точно і воно перетворюється на думку, що ми
перекладаємо. А й справді, іноді нам доводиться навіть перекладати свої
власні висловлювання через певний час, коли ми хочемо зробити їх справді
своїми знову. Й ця навичка вироблюється не лише для того, щоб те, що
створено однією мовою в царині наук і мистецтва слова (redende Künste),
пересадити на чуже підгрунтя, розширивши коло дії цих творень розуму
(Erzeugnisse des Geistes). Ця діяльність також здійснюється в сфері ділових
стосунків між різними народами та в дипломатичних стосунках незалежних
урядів поміж собою, в яких кожен звик вести переговори з іншим виключно
рідною мовою, якщо вони хочуть гарантувати те, що переговори
здійснюються на основі строгого рівенства, без того, щоб звертатися до
посередництва якоїсь мертвої мови.
Звичайно, ми не бажаємо включати все, що лежить в межах цього
широкого кола, до наших нинішніх спостережень. Необхідність перекладати
навіть в межах власної мови та діалекту, що є більш-менш миттєвою
потребою характеру (Gemüth), обмежується у своєму впливі саме цією
миттєвістю, щоб мати потребу керуватися чимось іншим, ніж почуття; і якщо
б було потрібно дати на цей рахунок якісь правила, то ними могли б бути
тільки ті, дотримуючись яких, людина отримує високоморальний настрій
(sittliche Stimmung) з тим, щоб адекватне сприймання смислу було відкритим
і для мов, більш віддалених за спорідненістю. Якщо ми виключимо це й
обмежимося поки що перекладами з іноземних мов нашою, то зможемо тут
відокремити також дві різні царини – не повністю звичайно відокремлені,
таке надто рідко буває, проте розділені межами, котрі не чіткі, але все ж таки,
якшо пам’ятати про кінечну мету, цілком відчутні. Товмач (Dolmetscher)
[усний перекладач] займається своїм ремеслом в сфері ділових стосунків; а
власне перекладач (Uebersetzer) [письмовий перекладач] працює переважно в
сфері мистецтва та науки. Ті ж, хто знайде це визначення надто вільним, бо
зайзвичай “товмачити”, як прийнято вважати, означає перекладати усно, а під
перекладом розуміють перш за все переклад письмовий, пробачать, я певен,
мені те, що я їх використовую, бо вони дуже зручно скроєні для того, щоб
задовільняти теперешню потребу, тим більше, що зазовінь обидва ці
визначення ніяким чином не є надто віддаленими одне від одного. Для
мистецтва та науки найбільш підходить письмо, усний же переклад наукових
і художніх творів був би безплідний, якщо взагалі можливий. В комерції ж, з
іншого боку, письмовий переклад є засобом механічним: усний торг тут є
першорідною формою, і всякий письмовий переклад слід в дійсності вважати
записом усного перекладу. Дві інші галузі приєднуються до цієї дуже
близько по своїм духу та природі, і все ж із-за великої кількості предметів,
що належать до них, вони вже зробили перехід: одна до галузі мистецтва, а
інша до галузі науки. Бо кожна угода, в якій присутній усний переклад, з
одного боку, є фактом, розгортання якого сприймається на двох мовах. Проте
переклад творів чисто описового чи оповідного характеру, котрі теж
передають вже описане розгортання (Hergang) факту іншою мовою, все ще
може містити багато чого від ремесла товмача. Чим менше автор помітний у
першоджерелі, тим більше він є тільки лиш cприймаючим органом предмету,
й чим більше він дотримується порядку в просторі та часі, то тим більше
передача змісту зводиться до простого тлумачення. Таким чином, перекладач
газетних статей чи популярної літератури про мандри, перш за все,
знаходиться дуже близько до товмача, і він ризикує видатися смішним, коли
його праця буде претендувати на щось більше, а він захоче визнання як
митець. Й навпаки, чим більше домінує особисте бачення автора та його
формування думок в тексті, чим більше він дотримується якогось вільно
обраного порядку чи порядку, визначеному його враженням, тим більше його
праця належить до вищої сфери мистецтва – й письмовий перекладач має
тоді залучати інші сили та здібності (Kräfte und Geschicklichkeiten), які б
несла його праця, й має знати свого автора та мову автора інакше, аніж
товмач.
З другого боку, кожна комерційна операція із застосуванням усного
перекладу - це залучення конкретної справи згідно з певними юридичними
відносинами; переклад здійснюється лише для учасників, котрі достатньо
знайомі з цими відносинами, а шляхи вираження цих відносин в обох
мовах добре визначені чи то правом, чи то правилами та взаємним
роз’ясненням. Проте ситуація буде відмінною, хоч формально вона й буде
схожа на ту, що ми на неї щойно посилались, у випадку угод, якими
встановлюються нові правові зобов’язання. Чим менше ці угоди можуть
розглядатися, як конкретні справи, що підпадають під достатньо відоме
загальне правило, тим більше вчених знань та обачності вимагається для
їх формування й тим більше вчених знань факту та мови знадобиться
перекладачеві для його ремесла. Тому то, на цих терезах письмовий
перекладач все вище й вище буде підніматися над товмачем, аж поки не
сягне своєї власної галузі, а саме розумових продуктів науки та мистецтва,
в котрих [вільна ідеосинкретично поєднана сила автора] та дух мови, котра
є вмістищем системи спостережень й відтінків настроїв є всім: в котрих
предмет більше ніяким чином не домінує, а вже над ним домінують думки
та емоції, в котрих дійсно предмет стає предметом лише через
висловлення, й присутній лише в поєднанні з ним.
Що ж є основою цієї важливої відмінності? Сприймають її всі, навіть в
граничних областях, проте вражає вона зір найсильніше на зовнішніх
полюсах. У діловому житті стикаємося, головним чином, з очевидними
предметами, чи у найкращому випадку з об’єктами, визначеними з найбільш
можливою точністю; всі комерційні угоди мають, так би мовити,
арифметичний або геометричний характер, й кількість та виміри
допомагають в усьому, і навіть у випадку тих об’єктів, які, як давні мали
звичку говорити, включають в себе поняття “більше – менше” (Mehr und
Minder), й на них посилаються за допомогою градації слів, котрі важать то
більше, то менше в буденному житті; оскільки сутність їх не визначена, то
скоро через закон та звичаї виникає стале використання окремих слів. Отже,
коли, таким чином, мовець не створює умисно ситуації двозначності, і не
робить помилку, щоб ошукати або з неуважності, то його може зрозуміти
всякий, хто знає мову та сферу діяльності, й саме більше, лише в найгіршому
випадку, можуть з’явитися лише незначні розбіжності у використанні мови.
Та й навіть у такому випадку рідко виникають такі непорозуміння, що їх не
можна було б безпосередньо розв’язати, стосовно того, якому виразу однієї
 мови відповідає вираз іншої. Таким чином, переклад в цій сфері - майже
механічна діяльність, котру здійснювати може всякий, хто посередньо
достатньо знає обидві мови, і в такому перекладі мало різниці між кращим та
гіршим, доки відсутнє очевидно невірне. Проте, при перекладі з однієї мови
іншою творів художніх чи наукових, тобто коли відбувається пересадження з
грунту однієї мови в грунт іншої, з ’являються два міркування, котрі
цілковито змінюють [існуюче] співвідношення. Бо якщо в двох мовах одне
слово однієї мови точно відповідає одному слову іншої, якщо воно виражає
те саме поняття в тому самому обсязі, якщо їх граматичні форми
репрезентують ті самі відносини, а способи з’єднання речень є
взаємопроникаючими, так що ці мови насправді розрізнялися б лише на слух
– тоді весь переклад в сфері мистецтва та науки був би таким же механічним,
як і у сфері комерції, оскільки він би передавав самий лише зміст сказаного
чи писаного тексту, і можно було б сказати про кожний переклад, що за
винятком ефектів, продукованих звучанням та мелодією, він ставить
іноземного читача в ті ж самі стосунки з автором та його твором, що й читача
оригіналу.
Проте, з усіма мовами, що не настільки близько споріднені, щоб їх майже
можна було б вважати різними діалектами, справа виглядає як раз навпаки;
чим більше вони віддалені в ступені спорідненості та в часі (Abstammung und
Zeit), тим менше слово однієї мови цілковито відповідає слову іншої, або
тим менше граматична форма однієї мови охоплює ту саму множину
відносин, що й аналогічна їй граматична форма іншої мови. І в той час, коли
така невідповідність, якщо її можна так назвати, поширюється на всі
елементи двох мов, то вона, очевидно, мала б також впливати на сферу
спілкування між людьми. І все ж вона безумовно викликає тут набагато
менше скрутних становищ й фактично не має особливого впливу. Всі слова,
що позначають предмети або дії, котрі могли б бути важливі, так би мовити,
є вивірені, а якщо навіть вони й не несуть значного навантаження, то
надмірна виверкість мабуть ще оберігала б від можливого неспівпадання
значення слів (ungleiche Geltung der Worte), бо сам предмет безпосередньо
все вирівнює. Зовсім інші справи у сфері науки та художньої творчості та
скрізь, де панує думка, яка є одним цілим із висловлюванням, а не річ, від
якої слово є лише умовним, хоча і фіксованим знаком. До чого ж безкінечно
важкою та складною стає тут ця проблема! Наскільки ж точних знань та
якого майстерного володіння обома мовами вона вимагає в якості
попередньої умови! А як часто найвидатніші фахівці та найкращі знавці мов,
починаючи з спільної впевненності, що еквівалентного вираження
неможливо знайти, істотно різняться, коли хочуть показати, який вираз є
найближчим. І це буде вірно як для найбільш живих та образних виразів
поетичного твору, так і для найбільш абстрактних термінів, що означають
найглибінніші та найбільш узагальнюючі складові самої високої науки.
Друге міркування, котре перетворює справжній переклад в діяльність
докорінним чином відмінну від простого товмачення, полягає в наступному:
всякий раз, коли слово не є повністю пов’язане з тривіальними предметами,
що знаходяться на видноті, чи зовнішніми фактами, котрі воно просто має
виражати, та скрізь, де мовець мислить більш-менш незалежно, і, отже, воліє
висловитись, то він знаходиться в подвійному відношенні до мови, і його
слова будуть розумітися вірно лише доти, доки це відношення сприймається
вірно. З одного боку, всяка людина вірно розпоряджається мовою, якою
говорить, і все її мислення є продуктом цього. Вона не може помислити з
великою внятністю про щось таке, що лежало б за межами мови: форма її
думок, характер та межі способів їх зв’язку, вказуються людині мовою -
рідною мовою, мовою, якою її виховали - тобто розум та уява (Verstand und
Fantasie), зв ’язані з її допомогою. З іншого ж боку, кожна вільномисляча,
зайнята розумовою працею (geistig selbstthätige) людина із свого боку формує
мову. Бо яким інакше чином, як саме не за допомогою цих впливів –
розвинулася і зросла б мова від свого первісного сирого стану до досконалої
складності та довершенності в науці та художній творчості? В цьому смислі
ніщо інше як жива сила особистості творить нові форми в піддатливому
(bildsam) матеріалі мови, спершу лише з безпосередньою метою передати
перебіжне усвідомлення; і все ж то більша, то менша його частина
залишаються в мові, підхоплюється іншими і набуває формуючої сили. Можна
навіть сказати, що лише той заслуговує на увагу в безпосередній сфері своєї
діяльності лише в тій мірі, в який він впливає на мову. Необхідність всякого
словесного тексту скоро втрачається, якщо його може відтворити тисяча
органів в одній і тій самій формі, знову і знову, і лише той текст може і має
існувати довше, котрий являє собою новий момент в житті самої мови. Отже,
для кожного незалежного й вищого рівня висловлювання необхідно бути
зрозумілим двічі: як виходячи с духу мови, з елементів якої висловлювання
складається, як дійова репрезентація в якості зв’язаної та обумовленої цим
самим духом, так і виходячи з емоцій мовця як його дія (That), спродукована та
з’ясована лише виходячи з його власної суті (Wesen). А й дійсно, кожне
висловлювання цього роду стає зрозумілим, у вищому смислі слова, лише тоді,
коли ці два взаємовідношення осягаються разом і в їх справжньому
співвідношенні одне з одним, так, що ми розуміємо, яке з цих двох домінує в
цілому, чи в окремих частинах. Ми розуміємо мовлене слово як дію мовця
(Handlung des Redenden) лише коли ми відчуваємо водночас, де і як могутність
мови захопила його, де в своєму перебізі розгорнулась, мов змія, блискавка-
думка, де і як блукаюча уява отримала свою жорстку форму. Ми розуміємо
мовлене слово як продукт мови та як вираження її духу лише коли ми,
наприклад, відчуваємо, що тільки так якийсь один еллін міг думати та
говорити, що лише ця конкретна мова могла оперувати в людській голові
таким чином, і коли ми в той же час відчуваємо, що лише ця людина могла
думати та говорити грецькою саме, що лише вона могла оволодіти мовою та
надати їй таку форму таким чином, що лише її володіння багатствами мови
розкривається саме так як розкривається, що лише їй одній притаманне саме
таке гостре відчуття міри та милозвучності як і здатність саме так специфічно
мислити та формувати думки. Ну, а якщо розуміння в цій царині важке, хай
навіть і тією самою мовою, і передбачає глибоке і точне проникнення в дух
мови та саму натуру автора, то хіба не набагато більше знадобиться мистецтво,
коли йдеться про твори віддаленою в часі та чужою мовою, і той же, хто
опанував цим мистецтвом розуміння через найщиріше культивування мови,
через точне знання всякого історичного буття народу, через точну уяву про
окремі твори та їх авторів, лише він, і тільки він один, може бажати розкрити
те саме розуміння шедеврів художньої творчості та вченості перед своїми
сучасниками та співвітчизниками. Проте, коли він готується для цього
завдання, коли більш точно він бажає визначити свої задачі й оглядає засоби та
способи в своєму розпорядженні, то ризики накопичуються. Чи варто
зважитись і звести разом настільки віддалених одне від одного двох людей, як
то людину, що говорить тією самою мовою, що й він сам, та не володіє мовою
автора, з самим автором - звести цих двох в такі ж самі безпосередні стосунки,
які існують між автором та його читачем мовою першоджерела? Чи може він
просто хоче відкрити своїм читачам те саме розуміння і ту саму насолоду ,
якими він сам тішився, із слідами труднощів, що містяться в ньому, і відчуттям
чужого, що примішується [до цього]. Як йому досягти другого (не кажучи вже
про перше) з тими засобами та способами, що є в його розпорядженні? Якщо
читачі мають зрозуміти [те саме], то вони повинні осягнути дух мови, що є
рідною автору, та бути здатними побачити спосіб мислення та відчуття, і щоб
досягти ці дві мети, перекладач не може запропонувати їм нічого іншого,
окрім своєї власної мови, котра ані в жодному місці повністю не відповідає
іншій, та своєї власної особи, чиє розуміння автора та згода з ним є то більші,
то менші. То чи не здається переклад, розглянутий таким чином, абсурдним
починанням? Ось чому люди у відчаї, що не спроможні досягти цієї мети, чи,
якщо бажаєте, до того, як досягли тієї стадії, на якій все це могло б бути добре
зваженим, знайшли два інші методи ознайомлення з творами іноземними
мовами; не з метою дійти до їх сущого художнього чи мовного сенсу, а
скоріше, щоб задовільнити свою потребу та із жаги духовної творчості; в цих
методах деякі з труднощів умисно вилучаються, інші - лукаво обходяться;
концепція перекладу, наведена тут, повністю відкинута. Ці два методи (Arten)
– парафраза та імітація (Paraphrase und Nachbildung). Парафраза намагається
подалати невідповідність мов (Irrationalität der Sprachen), проте лише
механічно. Вона стверджує: навіть якщо я не знайду слова в своїй мові, котре б
відповідало слову джерельної мови (Ursprache), я все рівно хочу максимально
осягнути її цінність, додаючи як обмежуючі, так і розшируючі визначення.
Таким чином, вона вимучено продирається до накопичення пустих подробиць,
балансуючи між настирливим “надто багато” та болючим “надто мало”.
Завдяки такому способу, мабуть, можливо передавати зміст з обмеженою
точністю, проте тоді повністю треба відмовитися від передачі того враження,
[яке викликає орігінал], бо яскрава мова знищена безворотньо, оскільки всі
відчувають, що не можливо від самого початку виходити, так би мовити, з
почуття (Gemüth) людини. Прибічник парафрастичного способу перекладу
трактує елементи двох мов так, немов би вони - математичні знаки, котрі
можливо звести до того ж самого значення за допомогою додавання та
віднімання, але при цьому а ні мова цільова, а ні мова першоджерельна не
демонструють свого духу (Geist). Окрім того, парафраза намагається
позначити психологічно сліди з’єднання думок (там, де вони неясні та
намагаються загубитися) за допомогою вставних речень, котрі парафраза
виставляє в якості віх; діючи таким чином, вона також намагається зайняти
місце коментара у випадку із складними творами й, може, одже, іщє в меншій
мірі підпадати під поняття перекладу. Імітація ж, з іншого боку, схиляється
перед невідповідністю мов; вона визнає, що неможливо створити точну копію
художнього твору іншою мовою так, щоб вона в своїх окремих частинах точно
відповідала окремим частинам оригіналу, і що, враховуючи відмінність між
мовами, з якими пов’язано так багато інших відмінностей, немає іншого
вибору, як створювати копію – ціле, котре складається з частин безсумнівно
відмінних від частин оригіналу, але які все ж своїм результатом підійшли
настільки близько до цілого, наскільки дозволяє різниця в матеріалі. Таке
уподіблення вже не є більше тим самим твором, і ніяким чином дух мови
оригіналу в ньому не представлений і не діє; навпаки, багато чужого, котре
створюється духом, замінюється, твір такого роду має просто (наскільки це
можливо і доки дозволяє відмінність між мовами, моральними нормами,
освітою) бути тим самим для своїх читачів, чим першоджерело було для своїх
– тобто заради подоби враження жертвуємо ідентичністю твору. Отже, імітація
не робить спроби звести дві сторони, автора твору та читача імітації, разом, бо
прибічник методу імітації не вважає, що між ними можливі прямі стосунки:
він лише хоче справити на читача враження подібне тому, яке отримували від
оригіналу його сучасники, котрі говорили мовою оригіналу. Парафраза більш
поширена в сфері науки, а імітація – в сфері художньої літератури. Як всякий
визнає, що художній твір втратить свій стиль, своє багатство, всю свою
художню сутність при передачі парафразою, так само ніхто іще не брався за
абсурдне завдання створити імітацію наукового шедевру, яка б вільно
повелася з його змістом. Проте обидва методи не можуть задовільнити того,
хто пройнятий силою іноземного шедевру, бажає поширити радіус його дії на
тих, хто говорить його мовою, й сам дотримується більш строгих поглядів на
переклад. Отже, ані парафраза, ані імітація тут не будуть далі розглядатися, бо
вони відхиляються від даного поняття [перекладу], і згадані вони тут лише з
метою позначити межі тієї області, з якою ми маємо тут справу.
А як стосовно справжнього перекладача, того котрий бажає звести дійсно
разом цих двох цілковито відособлених людей – свого автора і свого читача і,
котрий хотів би дати останньому розуміння першого та насолоду від нього
настільки точно та повно, наскільки це можливо, без того, щоб запрошувати
його покинути сферу рідної мови: які ж шляхи він має обрати? На мою думку,
їх лише два. Або перекладач залишає автора в покої наскільки це можливо й
наближає читача до нього; або ж він залишає читача в покої наскільки це
можливо, й наближає до нього автора. Ці два шляхи цілковито відрізняються
один від одного, так що одного чи іншого необхідно триматися як можно
ближче, а від будь-якого змішування обов’язково вийде вельми ненадійний
результат, так що існує небезпека, що автор з читачем взагалі ніколи не
зустрінуться. Відмінність між цими двома методами та той факт, що вони
протистоять одне одному, має відразу кидатися в вічі. В першому випадку
перекладач намагається [засобами свого труда] змінити для читача розуміння
джерельної мови, якого читач не має. Він намагаєтся передати читачам той
самий образ, те саме враження, яке він сам отримав завдяки знанню мови
оригіналу. І роблячи так, він намагається наблизити читачів до своєї точки
зору, яка власне є їм чужою. Проте, якщо переклад хоче дати своєму
римському авторові, наприклад, говорити так, як би той говорив та писав до
німців, якби був німцем, то він не просто наближає автора туди, де
знаходиться перекладач, бо для останнього він говорить не німецькою, а
латиною: скоріше переклад повільно втягує автора безпосередньо в світ
німецьких читачів і перетворює його в рівного їм – і це як раз і є другий
випадок. Перший переклад буде досконалим, в своєму роді, коли можна
сказати, що якщо автор вивчив німецьку так саме добре, як і перекладач
опанував латиною, то він би не переклав роботу, яку сперше написав латиною,
відмінно від того, як це зробив перекладач.
Але другий переклад (котрий не показує автора якби той сам переклав,
але він, немов німець, написав би відразу німецькою мовою) не може мати
іншого виміру досконалості, ніж коли можна було б бути впевненим, що
оригінал означав би для них теж саме, що переклад означає для них зараз,
перетворись всі німецькі читачі на знавців та сучасників автора, тобто, що
автор перетворився на німця.
Цей метод, очевидно, мають на увазі ті, хто притримується рецепту, що
слід перекладати автора так, якби той сам написав би німецькою. З цього
протиставлення відразу стає ясно, наскільки різною має бути процедура
перекладу в кожній подробиці, а також те, наскільки все стане незрозумілим
та огидним, коли спробувати переключатися з одного методу на інший під
час виконання одного й того ж перекладу, Далі я хотів би зауважити, що на
додаток до цих двох методів, ніякого іншого способу дії бути не може. Ці дві
відособлені сторони мають або зустрітися в якійсь певній точці посередині, і
ця точка завжди буде перекладачем; або одна має повністю злитися з іншою,
і з цих двох можливостей лише перша належить до сфери перекладу; друга ж
реалізується якщо, як в нашому випадку, німецькі читачі повністю
оволодіють латиною, чи якщо ця мова повністю оволодіє ними, і в такій мірі,
що фактично зробить їх іншими. І щоб там не казали про переклад, який
притримується букви, та про переклад, який притримується смислу, про
вірний переклад та про вільний переклад, чи може які інші назви
поширяться. Хай навіть, припустимо, існують різні методи, та всі вони мають
зводитися до тих двох методів, що були згадані вище – хоча, якщо бажаємо в
цьому контексті поговорити про помилки та позитивні якості та про
помилки та достоїнства, то вірне, змістовне чи дуже буквальне або занадто
вільне в одному методі є чимось іншим в другому методі. Отже, моїм
наміром є викласти пов’язані з цим питання, котрі обговорюються серед
фахівців й зосередитися лише на самих загальних рисах цих двох методів,
щоб продемонструвати конкретні переваги та недоліки кожного, а також
межі їх застосовуванняі, та стосовно чого кожен має краще доглядати мети
перекладу. Після такого загального огляду залишається зробити дві речи, до
яких даний нарис лише вступ. Для цих двох методів можна було б скласти
низку правил, враховуючі різні жанри мови, і найкращі спроби, що
здійснювались згідно з тією чи іншою точкою зору, можна було б порівняти
та оцінити. Це ще більше прояснило б справу. Проте мушу обидві задачі
залишити іншим, чи, по крайній мірі, до іншого випадку.

(Переклад з німецької Подміногіна В.О. та Кальниченка О.А.)

Переклад статті “Über die verschiedenen Methoden des Übersetzens”Фр.

Шлейєрмахера здійснено за видінням Störig, H. J. (ed.). Das Problem des
Übersetzens. - Darmstadt: Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1963. - S. 38 –70.
Також при перекладі використовувалася англійська версія Андре Лефевра
“On the Different Methods of Translating”, запозичена із Lefevere, Andre.
Translating Literaturе: The German Tradition from Luther to Rosenzweig. - Assen
and Amsterdam: van Gorcum, 1977. - p.68 – 89.

Як концепція перекладу ХVII – XVIII ст. з її надзвичайною вільністю

була реакцією на попереднє панування буквалізму, так само і вона в свою
чергу викликала неодмінну реакцію. Ще 1680 року Дж. Драйден попереджав
проти крайнощів як надто вільного наслідування так і надмірного
буквалізму, захищаючи середній шлях. Через сто років по тому О. Титлер
також шукав рівноваги між природністю стилю цільовою мовою та повагою
до змісту першоджерела. Однак лише з появою німецького романтичного
руху виникає по-справжньому нова концепція перекладу, яка набула свого
вершинного вираження в трактаті Фр. Шлейєрмахера «Про різні методи
перекладу», де той протиставив, безпрецедентно загостривши увагу на їх
важливості, два перекладацькі методи: очуження та одомашнення, віддаючи
перевагу першому. Наслідування, на його думку, абсолютно неприпустимо,
адже воно знищує дух першоджерела. Замість того, щоб наближати до читача
автора, необхідно наближати до автора читача, тобто, переклад художнього
твору має бути спрямований на його стиль. Це призводить до змін у поглядах
на еквівалентність.
На формування такої концепції впливають два чинники: по-перше,
відродження герменевтики, яка пропонувала альтернативний погляд на мову,
підкреслюючи її функцію не як засобу спілкування, а як засобу висловлення,
самовираження та творчості; по-друге, геополітична ситуація в Німеччині,
яка не була єдиною державою, і чільні мислителі того часу вбачали в
німецькій мові основу для об’єднання: спільна мова створить націю та
об’єднає її. Остання думка є очевидно розвитком попередньої ідеї про
збагачення цільової мови завдяки перекладам. Оскільки мова нації – її дух, то
нація також збагачується через збагачення мови. Такий погляд на мову надає
перекладачам надзвичайно високий статус і накладає на них велетенську
відповідальність: привносячи нові думки та форми в цільову культуру,
перекладачі дійсно допомагали цю культуру формувати. Перекладач для
романтиків – це митець, який творить мову. Переклад ніс просвіту і зміни, які
він, таким чином, спричиняв у цільовій культурі, були корисними
перетвореннями до вищої формації розвитку. Саме цей образ лежить в основі
ґетевського розуміння перекладу як органічної зміни форми: певний даний
текст, переклад якого здійснено в різні часові періоди, уособлюватиме різні
етапи цих метаморфоз у відповідності до еволюційних стадій джерельної та
цільової культур та міри знайомства цільової культури із джерельним
текстом. Плідним продовженням та подальшим розвитком провідної традиції
німецької класичної теорії перекладу стала передмова В. Беньяміна “Місія
перекладача” (Die Aufgabe des Übersetzers), 1923 до власного перекладу з
французької мови німецькою збірки Шарля Бодлера “Tableaux Parisiens”.
Переклад, для перекладача Беньяміна, не пов’язаний з прагненням до
схожості з оригіналом, адже з оригіналом відбуваються зміни. Слово зріє,
змінює своє значення, відчуття стилю автора може модифікуватися, те, що
було свіжим може стати пересічним.. І коли змінюється мова першоджерела,
то зміни так само відбуваються і з рідною мовою перекладача. Беньямін
наділив переклад привілеєм: „особливою місією відслідковувати процес
розвитку джерельної мови та родові муки своєї власної”. Перекладений твір,
таким чином, може відродити твір-першоджерело, надаючи йому міріади
„життів після життя”, і при цьому будуть створюватися нові мовні форми
серед численних цільових мов, буде по-новому підступати до прихованої
основоположної чистоти імпліцитної поетики; тобто, наближатися до чистої
мови. Беньямін належить до табору модерністів, котрі заперечують
природність та гладкість мови перекладу в якості його мети, й відкрито
відхиляють думку, що найвищою похвалою перекладачеві буде сказати, що
переклад читається так, немов його відразу було створено цільовою мовою.
Сучасні дослідники А. Берман, Л. Венуті, Р. Мей виступають проти
тенденції натуралізувати в процесі художнього перекладу, пропонуючи
повернутися до “очужуючої” практики Гельдерліна. Венуті запозичує
поняття “ненормативної вірності” у П. Льюіса та Ж. Дерріди, вірності, яка
умисне відхиляє ідеал пригладженого перекладу на користь перекладу, який
опирається нормативному використанню цільової мови. Така перекладацька
процедура етично умотивована, бо опирається “етноцентричному насиллю”,
яке неодмінно чинить гладенький одомашнюючий переклад, а добрі
переклади мають прагнути всіма засобами зберігати національний та
історичний колорит, все відмінне. Виглядає парадоксальним те, що сучасні
вчені стають на захист методу, схожого на той, який відстоювали німецькі
мислителі кінця XVIII – початку XIX ст., проте із зовсім іншими намірами,
що, мабуть, частково обумовлюється різними історичними ситуаціями із
цільовими мовами аналізу. Шлейєрмахер прагнув підвищити статус
німецької мови, в той час як Венуті бажає зменшити гегемонію
найвпливовіших мов, на кшталт англійської, і заставити їх сприймати
відмінне з текстів інших культур.
 Література

1. Брюсов В. О переводе Энеиды русскими стихами / В. Брюсов // Гермес. –

1914. – № 9.– С. 259.
2. Гете Й.В. Западно-восточный диван / Й.В. Гете. – М.: Наука, 1988. – 895 с.
3. Дзера О.В. Жанри художнього перекладу / О. В. Дзера // Записки
перекладацької майстерні. 2000–2001. – Л.: ЛНУ, 2001. – Т. 1. – С. 18–37.
4. Комиссаров В.Н. Общая теория перевода. Проблемы переводоведения в
освещении зарубежных ученых / В.Н. Комиссаров. – М.: ЧеРо, 1999. –134
с.
5. Ромашко С.А. Понимание и перевод текста в представлениях немецких
романтиков / С.А. Ромашко // Аспекты общей и частной лингвистической
теории текста. – М.: Наука, 1982. – С. 169–177.
6. Федоров А.В. Основы общей теории перевода (лингвистические
проблемы) / А.В. Федоров. – М.: Высш. шк., 1983. – 303 с.
7. Фінкель О.М. Теорія й практика перекладу / О.М. Фінкель. – Х., 1929. –
168 с.
8. Bellos D. Our Own Tongue. Literatury Translation in the 1990 / D. Bellos //
New Writing. – L.:Vintage, 1997. – № 6. – Р. 328–344.
9. Benjamin W. Die Aufgabe des Ubersetzeres / W. Benjamin // Das Problem des
Übersetzens / Ed. H.J. Störig, – Darmstadt: Wissenschaftliche
Buchgesellschaft, 1963.– S. 182–92.
10.Berman A. L’Epreuve de l’étranger / A. Berman. – Paris: Editions Gallimard,
1984.
11.Bernofsky S. Schleiermacher’s Translation Theory and Varieties of
Foreignization. August Wilhelm Schlegel vs. Johann Heinrich Voss / S.
Bernofsky // The Translator.– 1997.– Vol. 3, № 2.– P. 175–192.
12.Delabastita D. European Shakespeares. Translating Shakespeare in the
Romantic Age / D. Delabastita; Ed. L. D’hulst. – Amsterdam; Philadelphia:
John Benjamins, 1993.
13.Kittel H. German Tradition / H. Kittel, A. Polterman // Routledge Encyclopedia
of Translation Studies / Еd. M. Baker. – L.; N.Y.: Routledge, 1998. – P. 418–
428.
14.Lefevere A. Translating Literature: The German Tradition from Luther to
Rosenzweig / A. Lefevere. – Assen; Amsterdam: van Gorcum, 1977.– P. 67–
89.
15.Nietzsche F. Die frohliche Wissenschaft / F. Nietzsche // Das Problem des
Übersetzens / Ed. H. J. Störig, – Darmstadt: Wissenschaftliche
Buchgesellschaft, 1963. – S.137 – 139.
16.Pannwitz R. Die Krisis der europaischen Kultur / R. Pannwitz. – Nuremberg: H.
Carl, 1917.– S. 242.
17.Pym A. Translatability / A. Pym, H. Turk // Routledge Encyclopedia of
Translation Studies / Еd. M. Baker. – L.; N.Y.: Routledge, 1998. – P. 273–277.
18.Ross T. Translation and the Canonical Text / T. Ross // Studies in the Literatury
Imagination. – 2001. – Vol. 33, № 2. – P. 1–21.
19.Schadewaldt W. Das Problem des Übersetzens / W. Schadewaldt // Das
Problem des Übersetzens / Ed. H. J. Störig, – Darmstadt: Wissenschaftliche
Buchgesellschaft, 1963.– S. 223–241.
20.Schleiermacher F. Uber die verschiedenen Methoden des Ubersetguns / F.
Schleiermacher // Das Problem des Übersetzens / Ed. H. J. Störig, – Darmstadt:
Wissenschaftliche Buchgesellschaft, 1963.– S. 38–70.
21.Venuti L. The Translator’s Invisibility. A History of Translation / L. Venuti. –
L.; N. Y.: Routledge, 1995. – 353 p.
22.Venuti L. Strategies of Translation / L. Venuti // Routledge Encyclopedia of
Translation Studies / Еd. M. Baker. – L.; N.Y.: Routledge, 1998. – P. 240–244.
23.Wilamowitz-Möllendorff U. von. Was ist Übersetzen? / U. von Wilamowitz-
Möllendorff // Wilamowitz-Möllendorff U. von. Reden und Vorträge.– Berlin,
1925.– Vol. 1. – S. 1–36.

ЕСЕ „МІСІЯ ПЕРЕКЛАДАЧА” ВАЛЬТЕРА БЕНЬЯМІНА ПРО ПЕРЕКЛАДНІСТЬ ТА „ЧИСТУ

МОВУ” НА ТЛІ НІМЕЦЬКОЇ ПЕРЕКЛАДАЦЬКОЇ ТРАДИЦІЇ

“Ось цей твір Беньяміна – „Місія перекладача” – належить до числа добре

відомих – як тому, що його скрізь читають, так і тому, що в нашій справі
ти ніхто, доки чогось не висловив про це есе.”
Пол де Ман. Замість післямови: про „Місію перекладача” Вальтера
Беньяміна

Об’єктом дослідження є положення про природу та мету перекладу,

можливість/ неможливість здійснення перекладу та поняття, так званої,
„чистої мови”, наріжні для теорії перекладу, як вони були висунуті в
передмові чільного німецького мислителя та мистецтвознавця Вальтера
Беньяміна (1892 – 1940) до власного перекладу з французької мови
німецькою збірки Шарля Бодлера “Tableaux Parisiens”. Ця передмова від 1923
року, що має назву “Місія перекладача” (Die Aufgabe des Übersetzers), стала
плідним продовженням та подальшим розвитком провідної традиції
німецької класичної теорії перекладу, яку можна назвати „гетівською”. Не
викликає сумніву, що саме ці питання, глибоко пов’язані як із загально
теоретичними так і з суто практичними завданнями сучасного
перекладознавства, знаходяться на перехресті інтересів окремих наукових
дисциплін, таких як герменевтика, культурологія, філологія, філософія мови,
адже останнім часом проблема перекладу привертає до себе все зростаючу
увагу з боку не лише перекладознавців, а й інших науковців. Крім того,
плідні дискусії з цієї проблематики неможливі без запровадження до
вітчизняного вжитку класичних перекладознавчих текстів. А цей текст
Беньяміна виявився центральним текстом в розгортанні сучасної дискусії
навколо цих основних проблем теорії перекладу, і саме тому, починаючи з
1970х років, есе стало об’єктом критичного вивчення з боку чільних
філософів та перекладознавців, таких як Моріс Бланшо, Жак Дерріда, Пол де
Ман, Поль Рікер, Дуглас Робінсон, Гаррі Зонн, Антуан Берман, В.В.Бібіхін,
Лоран Ламі, Стівен Рендалл, Алексіс Нусс та інші. Не вирішеними досі
залишаються питання щодо принципової можливості здійснити переклад
взагалі, а парадоксальні положення Беньяміна з цього питання, котре,
починаючи з Лейбніца, для німецької культури стало традиційним, сприяли
поновленню цієї вікової дискусії на рубежі ХХІ ст., що зумовлене
привнесенням до цієї дискусії поняття „чистої мови”, вперше запроваджене
Беньяміном. Метою даного дослідження є ввести до вітчизняного наукового
обігу базові поняття, висунуті в есе, та надати їм сучасної інтерпретації,
знайшовши точки дотику з класичною західноєвропейською “платонівською”
традицією; по-друге, вказати на місце та роль цього твору в сучасному
перекладознавстві.
До питання можливості / неможливості перекладу традиційно існує два
підходи. Прибічники першого з них стверджують, що переклад уможливлює
наявність мовних універсалій. Ті, хто притримуються другого підходу,
відзначають, що кожна мовна спільнота трактує дійсність по-своєму, а це
ставить під сумнів можливість перекладу. Останнім же часом до питання
можливості перекладу з’явився й третій підхід: це – підхід
деконструктивістів, котрі висловлюють сумнів стосовно поняття перекладу
як передачі значення. Вони взагалі розвінчують поняття „тексту-
першоджерела”, стверджуючи, що оскільки кожен текст базується на інших
текстах, то не існує такого поняття як стабільний „оригінальний” текст, до
якого перекладачі мають налаштовуватися як підпорядковані та вірні.
Питання перекладності текстів як таке починає розглядатися в ХІХ ст.,
коли мовознавство виникає як наукова дисципліна, що заохочує до
постановки теоретичних питань такого характеру. А до тих пір, попри
поодинокі скарги про неможливість перекладу визначних творів літератури
(Данте в „Бенкеті”, Сервантес в „Дон Кіхоті), дослідники перекладу
зосереджували свою увагу виключно на „кращих способах перекладу” й
трактували перекладачів як знаряддя для досягнення цієї мети. Розробка
теорій про природу мови та спілкування забезпечила передумови для
постановки теоретичних питань про суть та мету перекладу. А труднощі з
розв’язанням завдання адекватного художнього перекладу, яке полягало б в
передачі смислового змісту, емоційної виразності та словесно-структурного
оформлення першоджерела, породило досить-таки поширену думку про
принципову неможливість адекватного художнього перекладу, яка сягає ще
судження Лейбніца: „Нема в світі мови, яка була б здатна передати слова
іншої мови не лише з рівною силою, але хоча б навіть з адекватним виразом”.
До ХVIII ст., мабуть, існувала повна згода (хай і не висловлена експліцитно)
щодо можливості перекладу, можливості взаємозаміни мовних кодів. Проте
філософський підхід до мови Лейбніца вказав у іншому напрямі: „мова не є
знаряддям думки, а її визначаючим середовищем” [5, 78]. В наступні століття
багато перекладачів та теоретиків пристають до постулатів про неможливість
перекладу, сформованих цим підходом.
 Коли на межі XVIII та ХІХ ст. на зміну класицизму приходить
романтизм із зовсім іншим загальним, естетичним та літературним
світоглядом, то відразу й цілком змінюється ставлення перекладачів до своїх
завдань. Романтики вже не прагнуть досягти ідеально-прекрасного, а ведуть
мову про індивідуальність конкретних автора та твору, яку слід зберегти
навіть з усіма вадами, помилками, темними місцями. Тому романтиків гостро
цікавлять такі питання як “принцип точності перекладу, різні тлумачення
цього терміну, визначення межі точності, співвідношення різних
національних мов та наслідки цього для можливості та якості перекладу
котрі вони ставлять вперше або переглядають. Романтики ясно
усвідомлюють проблематичність перекладацької діяльності (“підвищення
вимог до перекладу загострило разом з цим усвідомлення його труднощів”), і
тому питання можливості перекладу викликає у них жвавий інтерес.
Кардинальні зміни у поглядах на теорію перекладу в кінці XVIII-
початку XIX ст. не могли відбутися перед тим, як здійсниться переоцінка
підходів до мови як такої. Безсумнівною заслугою Гердера стало вироблення
лінгвістичних передумов теорії філологічної вірності першоджерелу, яка
утвердилася в наступному романтизмі. Положенням, що вже зустрічалися у
Бодмера й Брейтінгера, Гердер надав вигляд всеохоплюючої,
революціонізуючої мовознавство і літературознавство просвітницької моделі.
Гердер відходить від притаманного епосі Просвітництва уявлення про
первинну єдність всіх мов. Він розглядає мову не як дещо дане, а як
результат тривалого і ще не завершеного процесу, в ході якого людина лише
має осягнути речі в мовному сенсі. Таким чином мова у Гердера набуває
пізнавальної функції, коли думка та форма здійснюють її лише в нерозривній
єдності. За такої умови переклад стає неможливою спробою наслідування
чогось не наслідуваного. Але це протиріччя, що здається ймовірним, не є
межею для Гердера. Він розглядає неможливість точно виразити те, що було
сказане мовою оригіналу, мовою перекладу як річ позитивну, оцінюючи те
нове, інше, що виникає при перекладі, як відчутну ознаку прогресивних
процесів, що відбуваються в мові. Саме Гердер зробив історичну
адекватність перекладів найвищим принципом перекладацької діяльності,
принципом, який був головним і надалі, хоча часто робилися спроби його
“творчого видозмінення”.
Жодна інша епоха не надавала проблемам перекладу стільки значення,
як романтизм. Особливо це характерно для раннього романтизму, що підніс
переклад до небувалої висоти ідеалу поетичної творчості. Для Ф. Шлегеля
головною проблемою перекладу була історична диференціація оригіналу в
момент виникнення перекладу. Оскільки історія, а разом з нею люди й мова,
знаходяться в процесі постійної зміни, то переклад взагалі, на думку Ф.
Шлегеля, не може створити “ідентичний твір”. Як сформулював Новаліс у
своєму “Фрагменті про квітковий пилок”, коли „перекладач змушує поета
говорити у відповідності як з його, перекладача, думками, так й із своїми,
автора, власними” і ці два поетичні голоси утворюють єдине ціле, тоді в
перекладі здійснюється потаємна мрія романтиків про єдність всього сущого.
Тут стає зрозумілим, чому, згідно з Новалісом, “творець творця”, здійснює
ще більш високу місію, ніж сам автор. Набагато більше зорієнтовані на
практику висловлювання про переклад А.В. Шлегель. Виходячи з
передумови, що поетична форма організує смисл, він підносить вірність
джерельній формі до головного принципу перекладу. При цьому він йде
настільки далеко, що припускає можливість порушення правил німецької
граматики, коли поетична форма джерельною мовою завдяки йому може
бути найкраще збережена.
У зв’язку з цим безсумнівний інтерес становлять також думки про
переклад Гете, які за духом навряд чи можна назвати притаманними
романтизмові, але такими, що мають із ним ряд точок дотику. В своїй
триступеневій класифікації видів перекладу, свого роду їхньої історичної
“Табелі про ранги”, він визначає підрядковий переклад як “вищу та останню”
ступінь, якої може досягти народ. Вплив, який справив Гете і його школа на
подальший розвиток перекладу як науки, важко переоцінити. Теорія
перекладу епохи Гете характеризувалася внутрішньою логікою, цілісністю і
послідовністю. ЇЇ визначали два основні принципи: ідея, хоч ніде точно не
сформульованої, але досяжної ідентичності, яка безпосередньо пов’язана з
філософією Шеллінга, та ідея досяжної вірності історичності, що сягає
філософії історії Гердера. Цей принцип історичної вірності, що втілюється в
більшості перекладів того періоду, демонструє те, що, починаючи з цього
часу розуміється під вірністю оригіналу: вірність букві, сенсу, змісту, формі,
духу, звучанню оригінала. Іншими словами, вимагається передавати
національне та історичне забарвлення першоджерела.
В ХІХ ст. такі перекладознавці як Вільгельм фон Гумбольдт, Август
Шлегель, Фрідріх Шлейєрмахер розглядали кожну мову як таку, котру
неможливо виміряти в її індивідуальності. Саме звідси й виникає міркування
про два можливі, однак несумісні, шляхи, які може обрати перекладач: "або
перекладач залишає автора в покої, наскільки це можливо, й наближає читача
до нього, або ж він залишає читача в покої, наскільки це можливо, й
наближає до нього автора.” [3, 531] До певної міри при такому підході
ігнорувався зв’язок між джерельною мовою/ культурою та цільовою мовою/
культурою й ніякого „середнього шляху” не передбачалося.
Суть принципів німецької науки про переклад тієї великої епохи
початку XIX ст. далі розвиває Ф.Ніцше, який в своїй “Науці радості”,
характеризуючи види перекладу та порівнюючи німецьку, французьку XVII-
XVIII cт. з давньоримською традицією, робить висновок, що “Ступінь
відчуття епохою історії можна виміряти по тому, як в цю епоху
перекладають тексти, та по тому, як ця епоха включає до свого буття епохи
минулі та книжки минулих епох.”. Ф. Ніцше в якості основного принципу
німецьких перекладачів виділяв історичну вірність, а одним з аспектів вважав
передачу темпу стилю, то У. Віламовіц-Меллендорф в своій роботі “Що таке
переклад?” [7] намагається визначити задачі й основні принципи
“післягетевського” періоду. Їхня суть полягає в наступному вислові: “Слід
нехтувати буквою і слідувати духові, перекладати не слова та речення, а
думки й почуття. Оболонку слід змінити, а зміст залишити. Кожен справжній
переклад є травестією (пародією літературного стилю - прим. автора). Ще
точніше, лишається душа, вона змінює тіло, в якому перебуває: справжній
переклад є метемпсихозом” (переселенням душ). В цій яскраво викладеній
точці зору, свідомо чи ні, відображаються думки цілого ряду німецьких
дослідників - знавців перекладу. Ігнорувати букву і слідувати духові - цього
вимагав ще Клопшток. Перекладати не слова і речення, а сприймати і
передавати думки й почуття. У. Віламовіц-Меллендорф “відмовляється” від
Гердера і всієї епохи Гете.
Рішуче на захист підходу до перекладу, сформульованого Гете та
Шлейєрмахером, стає В. Беньямін. 1923 року Беньямін публікує власний
переклад німецькою „Tableaux Parisiens” Бодлера і в передмові до книжки в
есе під назвою „Місія перекладача” накреслює свою теорію перекладності
тексту. Для Беньяміна закон, що визначає перекладність, слід шукати в
першоджерелі [2; 3] Він розглядає перекладність певного твору як таку, що
має подвійне значення: „ Питання перекладності має подвійне значення.
Воно може означати: чи знайдеться коли-небудь серед всього читацького
загалу першотвору пристойний перекладач? Та, більш істотно: чи його
природа дозволяє переклад, й отже, з огляду на вагу форми, вимагає його?...
Лише той, хто мислить неглибоко, ігноруючи самостійність значення
останнього питання, оголосить їх обидва рівнозначними...” [2,25]. З точки
зору Беньяміна перекладність тексту не залежить від того, чи може даний
текст бути перекладеним. Саме тому він стверджує: „Перекладність – сутня
ознака певних творів: це не означає, що переклад їх важливий для них самих;
це радше означає, що конкретне значення, властиве першоджерелам,
проявляється в їх перекладності.” [2,23].
Центральним для теорії Беньяміна є питання важливості та значущості
тексту. Ця значущість перевищує як зміст, так і форму тексту: „Ця передача
ніколи не може бути повною, але в цій області знаходиться те, що в перекладі
є чимось більшим, аніж просто повідомленням. Точніше це сутнє ядро можна
визначити, як те, що саме по собі знов-таки не піддається перекладу. Якщо ж
навіть взяти з першоджерела максимум того, що є повідомленням, й
перекласти його, то недоторканим залишиться те, на що якраз і спрямована
робота справжнього перекладача. Воно не піддається перекладу, як поетичне
слово першоджерела, бо відношення змісту до мови в першоджерелі та
перекладі зовсім відмінні.” [2,25].
Ця невловимість справжнього значення тексту в теорії Беньяміна не є
наслідком невідповідності між мовами. Навпаки, Беньямін детально
розмірковує над „спорідненістю мов”, яка, як йому видається, базується на
тому самому значенні: „мови не є чужими одна одній, а є, апріорно й
незалежно від усіх історичних взаємовідносин між ними, споріднені в тому,
що хочуть висловити.” Саме в перекладі можна вловити побіжне уявлення
про „чисту мову”: „перетворити символізуюче (означаюче) у символізоване
(означуване), знову віднайти чисту мову, сформовану в потоці мови, це те
велике та єдине, на що здатен переклад. І місія перекладача як раз і полягає в
тому, щоб звільнити у власній мові цю чисту мову, котра скована в чужій,
звільнити цю мову, що знаходиться в полоні твору, при передачі його
перекладачем. [2,27].
Одні вважають, що різні мови зовсім різнорідні, й переклад з однієї
мови іншою апріорі абсолютно недосяжний. Інші вважають, що переклад все
ж теоретично можливий завдяки якійсь спільній для всіх мов першооснові.
Це припущення, в свою чергу, веде до нової дилеми: або першооснову слід
заново знайти, і це означає більш поглиблений пошук прамови; або цю
першооснову слід побудувати логічно, а це фактично ставить перед
мовознавцями завдання створення нової універсальної мови .Дійсно, хоч
теоретично переклад здається справою нездійсненною, він все ж
здійснюється практично, проте за це нам доводиться розплачуватись нашими
сумнівами відносно вірності/невірності своєму джерелу. Але коли переклад
існує, то його все ж таки виконати можна. Раз так, то при всій
багатоманітності мов мають існувати якісь приховані структури, які або
несуть в собі ознаки втраченої прамови, і до цієї прамови нам слід знову
вернутися; або ці структури апріорно є спільними для різних мов, тобто
універсальними, і в цьому випадку їх слід виявити. Версія про прамову
проповідувалося в працях гностиків, в Кабалі, в різних окультних вченнях.
Пристрасна ностальгія за прамовою не обійшла стороною й Беньяміна,
котрому „довершена мова”, „чиста мова”, бачиться як месіанська
перспектива в царині перекладу.
Принципова основа перекладу – загальнолюдська мова. Відмінність
мов світу – одне з найбільших досягнень людства. Оскільки різні народи
користуються різними понятійними структурами, то кожна мова розглядає
світ немов би із своєї точки зору и тому бачить в ньому щось нове,
недоступне іншим мовам. Прийняття універсальної всесвітньої мови
означало б стандартизацію думки й нанесло б людству непоправну втрату. Й
разом з тим, поза всяким сумнівом, людство прагне до загальної мови, така
мова необхідна, й її буде досягнуто. Виникає апорія, від подолання якої
залежить проблема перекладу. [1, 11]. Перекладач не міг би здійснювати свої
співставлення, якби не відчував історичної обумовленості зовнішніх форм
кожної мови. Оригінал, замкнений в своїй конкретній формі, губиться. З цієї
замкненості його спасає можливість перекладу. Перекладність демонструє
принципову, хоча й лише потенційну можливість існування цього
першотвору в любій формі. Тим самим перекладність виявляє, що окрім того,
що першоджерело написане якоюсь конкретною мовою, воно також написане
чистою / загальнолюдською мовою [1, 13]. Отже, спосіб існування
загальнолюдської чистої мови – перекладність окремих мов, стверджує
Беньямін. Його насправді цікавить переклад, котрий сягає чистої мови, що
потенційно присутня в обраному корпусі творів любої мови. Для нього, чиста
мова це – сила, прихована в певних текстах, поетичний потенціал, серцевина,
що прагне вийти за безпосередню оболонку слів. І місія перекладача саме в
тому й полягає, щоб сягнути цих потенціальних можливостей і вивільнити їх.
Поширені уявлення про еквівалентність Беньямін перевернув шкереберть.
Ставлячи питання про те чи підлягає твір перекладу, він взагалі не
розмірковує про передачу змісту, або інформації. Якщо буденного
поширення набула проста мовна заміна, це свідчить про те, що мова далека
від „центральної взаємної спорідненості між мовами”, і як така не
перекладається; тут необхідний не переклад, а технічні операції, переноси,
врегулювання між мовами. А перекладність пов’язана з пошуком серед
читацького загалу певного твору компетентного перекладача, котрий би
спробував зробити це приховане значення, присутній потенціал, видимим.
Цей потенціал – це відзвук чистої мови, що позначає точки взаємозв’язку, де
мови сходяться і відображають те, що знаходиться поза межами
висловлювання та історії. Тоді переклад має справу з розкриттям цього
відзвуку в межах кожної мови, вібрації, котра демонструє, що ця мова
виходить за свої межі: це музика, що створена окремими поетами, на зразок
Малларме, яка характерна для їхніх комбінацій слів із звичної мови
повсякденного вжитку. Однак, містичні польоти Беньяміна певною мірою
пом’якшуються низкою його здавалось би парадоксальних тверджень про
зміни мови з часом: що місія перекладача істотно піднесена, відокремлена від
завдання писарчука із словником, й потім до певної міри знову вставлена в
певний історичний процес.
Переклад, для перекладача Беньяміна, не пов’язаний з прагненням до
схожості з оригіналом, адже з оригіналом відбуваються зміни. Слово зріє,
змінює своє значення, відчуття стилю автора може модифікуватися, те, що
було свіжим може стати пересічним. Мова живе. І коли змінюється мова
першоджерела, то зміни так само відбуваються і з рідною мовою
перекладача.Беньямін наділив переклад привілеєм: „особливою місією
відслідковувати процес розвитку джерельної мови та родові муки своєї
власної” [2, 23]. Перекладений твір, таким чином, може відродити твір-
першоджерело, надаючи йому міріади „життів після життя”, і при цьому
будуть створюватися нові мовні форми серед численних цільових мов, буде
по-новому підступати до прихованої основоположної чистоти імпліцитної
поетики; тобто, наближатися до чистої мови.
Ці протиріччя та протиставлення в основі слів Беньямін ілюструє
конкретним прикладом: німецьким словом „Brot” та французьким „pain”,
котрі українською означають „хліб”. Слова ці означають, в той же час, різне
для німців та французів, хоча стосовно предмета, який позначають,
означають те саме. Щоб продемонструвати цю відмінність Беньямін
розрізняє між словом як референцією на конкретний предмет, „об’єкт, що
означається”, між словом наповненим смислом, що його вкладає в це слово
користувач, та потенціалом в самому слові, незалежному від користувача та
об’єкта, що належить мові, способу означення. В перекладі саме спосіб
означення й прагнуть зрозуміти, й шляхом усвідомлення прихованого в мові,
на яку немає перекладу, встановлюють зв’язок з чистою мовою, невидимою
„гармонією всіх самих різноманітних способів означення”[2, 24]. Те, що
несхоже, наближується до одкровення. Таким чином переклад підноситься в
якості тимчасового переважання іноземного, проте воно залишається
тимчасовим, як визволяючи та обмежуюче бачення і як відтворення
оригіналу на шляху відкритому до царства, де мови узгоджуються з чистою
мовою. Перекладач виконує свою місію тоді, коли не просто передає
комунікативний зміст, а коли сягає „того елементу, котрий не піддається
перекладу”.
В першоджерелі відношення між змістом та мовою нагадують
відношення плоду з його шкуркою, а мова перекладу подібна до королівської
мантії навколо свого змісту; поет працює в самій мовній хащі, а перекладач
знаходиться на узліссі, працюючи з усією мовою, намагаючись створити
„відлуння першоджерела” в цільовій мові. Переклад в порівнянні з
оригінальним твором є більш розумовим, раціональним, менш спонтанним,
барвистим та безпосереднім. Перекладача наділено роллю, маючи загальний
вид, підсумовувати, одначе у вирішальні моменти, коли можливі ривки
росту, втручатися. Аргументація Беньяміна змінюється в ту чи іншу сторону,
бо в той час як це іронічне дистанціювання перекладу може викликати
тріщину між змістом та мовою, воно створює доповнену мову, котра є всього
лише епізодом у великій об’єднуючій справі „ інтеграції багатьох мов в одну
істинну мову”. Така діалектика на зразок ланцюгової реакції між
першоджерелом та похідним через переклад веде до чистої мови, котра не
знає протиріч. І саме ця чиста мова, котра лежить затаєною в перекладах, „ ця
сама мова, чиї інтуїція та вид є єдиним верхом досконалості, на яку може
сподіватися філософ ” [2, 27]. Визначивши вершину філософської істини,
Беньямін визнає, що він зробив завдання перекладача, мабуть,
нездійсненним, а „проблему достигання зернятка чистої мови” нерозв’язною.
Він описує, як це зернятко може дозріти, рішуче приймаючи міри проти
хибної дослівної вірності та передачі значення/ змісту.
Свою передмову Вальтер Беньямін починає з декларації, що при оцінці
витвору мистецтва не варто озиратися на читача. Він належить до табору
модерністів, котрі заперечують природність та гладкість мови перекладу в
якості його мети, й відкрито відхиляють думку, що найвищою похвалою
перекладачеві буде сказати, що переклад читається так, немов його відразу
було створено цільовою мовою. Така похвала зводить нанівець вищу
додаткову роль перекладу, те як він додає до своєї мови елемент мови чистої,
присутньої в оригіналі, поетичну жагу єдності. Прозорість справжнього
перекладу полягає не в тому, щоб зробити значення прозорим, а в тому, щоб
не застити світла цієї чистоти. І це краще досягається буквальною передачею
синтаксису, передачі , котра надає перевагу словам над синтаксисом. „У всій
мові та її творах, продовжує Беньямін, крім того, що можливо передати,
залишається ще й щось таке, що передати неможливо; і в залежності від
контексту, де воно зустрічається, воно може бути як таке, що символізує, так
і символізованим (Symbolisierendes und Symbolisiertes).” І це символізуюче
символізоване й містить те ядро чистої мови, котре можливо відтворити
лише в перекладі. Тому справжній переклад має справу з тими творами, які
перекладні в силу їх високих поетичних якостей, в яких не міститься великої
кількості необхідної для передачі інформації. Перекладач діє в царині
мовного потоку, „він повинен розширювати та поглиблювати свою мову
через іноземну” [2,28]. В якості свого ідеалу перекладу Беньямін називає
буквальний переклад Гельдерліном трагедії Софокла, а ще ідеальнішим, на
його думку, буквальний підрядний переклад Святого Письма – втілення його
думки, що „всі визначні письмена, і в найвищій мірі, сакральні, поміж
рядками містять свій потенційний переклад.” [2,28]. Беньямін – за словами
Венуті [6] – відроджує поняття „очужуючого перекладу”, введене
Шлейєрмахером, в якому читач переноситься настільки близько, наскільки
це взагалі можливо, до іномовного тексту шляхом тісної передачі, що
трансформує мову перекладу.
Отже, за Беньяміном, переклад виявляється можливим, оскільки мови
недосконалі, й від істини завжди трохи осторонь, а сам переклад це –
прагнення, рух до істини.

Література
1. Бибихин В.В. К проблеме определения сущности перевода/ В.В.
Бибихин // Тетради переводчика. Вып. 10 ., Москва: МО, 1973. – С. 3 –
14.
2. Беньямін В. Місія перекладача / В. Беньямін // Вісник Міжнародного
Слов’янського університету (м. Харків) : сер. Філологія, 2003. – Т. 6,
№1. – С. 24 – 29.
3. Кальниченко О.А, Подміногін В.О.,Трактат Фрідріха Шлейєрмахера
„Про різні методи перекладу” та його значення для
сучасногоперекладознавства.// Вчені записки ХГІ „НУА”. Т. VIII. –
2002. – C. 503 – 533.
4. Benjamin W. Die Aufgabe des Übersetzers / W. Benjamin // Das Problem
des Übersetzens / Ed. H.J. Störig, – Darmstadt: Wissenschaftliche
Buchgesellschaft, 1963.– S. 182–92.
5. Steiner, G. After Babel: Aspects of Language and Translation. – London,
Oxford and New York: Oxford University Press, 1975.
6. Venuti L. The Translator’s Invisibility. A History of Translation / L. Venuti.
– L.; N. Y.: Routledge, 1995. – 353 p
7. Wilamowitz-Möllendorff U. von. Was ist Übersetzen? / U. von Wilamowitz-
Möllendorff // Wilamowitz-Möllendorff U. von. Reden und Vorträge.–
Berlin, 1925.– Vol. 1. – S. 1–36.

Вальтер Беньямін.
Місія перекладача

Передмова до перекладу „ Tableaux parisiens „ Ш. Бодлера.

 В оцінці витвору мистецтва або художньої форми врахування
отримувача ніколи не виявляється плідним. Мало того, що звернення до
якоїсь певної аудиторії чи її представників вводить в оману, а й навіть саме
поняття “ідеального” адресата є шкідливим для теоретичних роздумів про
мистецтво, оскільки вони, врешті решт, базуються на постулаті буття та
сутності людини як такої. В мистецтві так само передбачається наявність
фізичної та духовної сутності людини (leibliches und geistiges Wesen), проте
в жодному з його витворів реакція людини не є істотною. Тому що жоден
вірш не призначений читачеві, жодна картина – глядачеві, жодна симфонія –
слухачеві.
То чи призначений читачам, котрі не розуміють першоджерела,
переклад? Здається, відповідь на це питання дає ієрархічна відмінність в
царині мистецтв між ними обома [ перекладом та першоджерелом]. Більш
того, мабуть, це єдина слушна нагода багаторазово промовляти „одне й те
саме”. Бо, що „промовляє” поетичний твір? Що він повідомляє? Тим, хто
його розуміє – мало чого. Адже сутність поетичного твору полягає не в
повідомленні, не у висловлюванні. Проте той переклад, котрий має на меті
щось повідомити, не зміг би передати нічого , окрім самого повідомлення –
тобто чогось неістотного. А це є відмінною ознакою поганих перекладів.
Проте хіба поетичний твір окрім повідомлення не містить у собі чогось
іншого – і це визнає навіть поганий перекладач – чогось такого неосяжного,
таємничого, “поетичного”, чогось такого, що перекладач здатен відтворити
лише коли й сам є поетом? У цьому й, справді, полягає друга ознака
недолугого перекладу, котру, отже, ми можемо визначити як неточну
передачу неістотного змісту. І так буде доти, доки переклад
прислуговуватиме читачеві, догоджаючи йому. Проте, якби він був
адресований читачеві, те саме довелося б застосовувати до першотвору. А
якщо першотвір не існує заради читача, то як можна, виходячи з цієї посилки,
зрозуміти переклад?
Переклад – це форма. Щоб зрозуміти його як таку [форму] , треба
повернутися до першоджерела. Адже в ньому міститься її закон, котрий
обумовлює перекладність. Питання перекладності має подвійне значення.
Воно може означати: чи знайдеться коли-небудь серед всього читацького
загалу першотвору пристойний перекладач? Та, більш істотно: чи його
природа дозволяє переклад, й отже, з огляду на вагу форми , вимагає його? В
принципі, перше питання вирішується лише в плані постановки його [чи
знайдеться перекладач], друге, однак, аподиктично [ виходячи з логічної
необхідності– прим. перекл.]. Лише той, хто мислить неглибоко, ігноруючи
самостійність значення останнього питання, оголосить їх обидва
рівнозначними... На противагу цьому варто вказати на те, що певні
корелюючі поняття (Relationsbegriffe) зберігають своє позитивне, а то й
найліпше значення, якщо вони із самого початку не прив’язані виключно до
людини. Адже можливо говорити, наприклад, про незабутнє життя, або
незабутню миттєвість, хай навіть всі люди давно вже про них забули б. Якби
сама їх сутність вимагала того, щоби вони не забувалися, то ця думка не була
б помилковою, а була б вимогою, якій люди не відповідають, й водночас,
можливо, містила б в собі посилання на царину, де ця вимога могла б
виконуватися: це – Божа пам'ять (Gedenken Gottes). Відповідно, варто було б
старанно зважити можливість перекладу словесних творів (sprachliche
Gebilde) й у тих випадках, коли люди вважають , що перекласти їх взагалі не
можна. І виходячи зі строгого уявлення про переклад, невже їх не можна
перекласти хоча б у якійсь мірі? Саме в цьому сенсі й слід ставити питання,
чи треба вимагати перекладу певних словесних творів. Тут діє принцип:
якщо переклад є формою, то перекладність має бути сутньою ознакою
певних творів.
Можливість перекладу – сутня ознака певних творів: це не означає, що
переклад їх важливий для них самих; це радше означає, що конкретне
значення, властиве першоджерелам, проявляється в можливості бути
перекладеним. Зрозуміло, що переклад ніколи, яким би гарним він не був, не
може чогось значити для першоджерела. І все-таки переклад знаходиться з
першоджерелом в силу перекладності останнього в найтіснішому зв'язку;а й
справді, цей зв'язок тим тісніший, чим менше він має значення для самого
першоджерела. Цей зв'язок можемо назвати природнім, або, конкретніше,
вітальним (тобто гармонійно пов'язаним з життям – ein Zusammenhang des
Lebens). Так саме як прояви життя глибоко пов'язані з феноменом життя, не
маючи для нього значення, так саме й переклад походить з першоджерела. І
саме не з його, першоджерела, [теперішнього] життя, а здебільшого з його
життя наступного (Überleben). Бо переклад з'являється пізніше, аніж
першоджерело, а оскільки значні твори світової літератури ніколи не
знаходять своїх обраних перекладачів під час свого творення, то переклад
цих творів знаменує стадію подовження їх буття (Fortleben). Ідею життя
теперішнього та життя наступного творів мистецтва слід розглядати в усій
неметафоричній конкретності. Навіть у часи вузько обмеженого
упередженого мислення здогадувалось, що життя не обмежується тільки
органічною тілесністю. Але мова може йти не про те, щоб розширити його
[життя] панування під слабким скіпетром душі, як це намагався робити
Фехнер, не кажучи вже про те, щоб базувати свою дефініцію життя на навіть
іще менш істотних моментах анімального, таких як відчуття, котрі не завжди
є чинним атрибутом життя. Більш того, коли все те, що має історію, а не є
лише місцем протікання історичних подій, ми називаємо життям, лише тоді
це поняття [життя] отримує належне йому по праву значення. Все те, що
входить до поняття життя, визначається, виходячи з історії, а не з природи, й
тим більше, не з того хиткого, що являють собою поняття сприйняття й душа.
Тому завдання філософа полягає в тому, щоб зрозуміти все природне життя
через більш всеохоплююче життя історичне. А й, справді, чи не набагато
легше розпізнати пост-життя витвору мистецтва, аніж пост-життя живих
істот? Історія великих витворів мистецтва знає з джерел про їхню появу, знає
про те, як вони створювалися за життя автора, знає і про період їх вічного
наступного життя в прийдешніх поколіннях. Там, де це останнє має місце –
там слава. Переклади, що є чимось більшим, аніж простою передачею змісту,
виникають, коли в пост-житті твір досягає часу своєї слави. Й отже, всупереч
твердженням поганих перекладачів, такі переклади не так служать самому
творові, як зобов'язані йому своїм існуванням. У них життя першоджерел
досягає свого оновленого, найостаннішого та найповнішого розвитку.
Цей розвиток, як розвиток своєрідної й високої форми життя,
визначається своєрідністю та високою доцільністю. Життя та доцільність –
цей здавалось би очевидний взаємозв'язок, усе-таки майже не охоплюється
пізнанням, й розкривається лише там, де кінцева мета, до якої прагнуть всі
окремі форми доцільності життя (Zweckmäßigkeiten des Lebens), знаходиться
знов-таки не у своїй власній сфері, а в більш високій. Усі доцільні прояви
життя, включаючи саму їх доцільність як таку, у решті решт є доцільними не
для життя, а для вираження його природи та для репрезентації його значення.
Таким чином, переклад, у кінцевому підсумку, є доцільним для висловлення
глибинного взаємовідношення між мовами. Він аж ні в якому випадку не
може самотужки ані розкрити, ані створити цей прихований взаємозв'язок,
однак, представити його, реалізуючи в зародковій або розвинутій формі - це
він може. Ця репрезентація означуваного через спробу в зародковій формі
зробити його помітним має настільки специфічну природу, що рідко може
зустрічати у сфері немовного буття. Тому що це буття в своїх аналогіях та
знаках знає інші типи вказівки, аніж розвинуті, тобто це є те, що зветься
реалізацією, яка передбачає та натякає. Це уявне, найглибше
взаємовідношення мов є взаємовідношенням їхнього специфічного
уподібнення [Konvergentz]. Воно полягає в тому, що мови не є чужими одна
одній, а є, апріорно й незалежно від усіх історичних взаємовідносин між
ними, споріднені в тому, що хочуть висловити.
Намагаючись пояснити речі таким чином, наше дослідження, здається,
після марних спроб іти манівцями, знову стикається з традиційною теорією
перекладу. Якщо спорідненість мов перевіряється перекладами, то як іще це
можна зробити, як не передаючи форму та смисл першоджерела якомога
точніше? А про поняття такої точності така теорія, звичайно ж, нічого не
вказала б, отже, не змогла б звітувати про те, що в перекладах є суттєвим.
Хоча в дійсності спорідненість мов у перекладі проявляється набагато
глибше й чіткіше, аніж у поверховій та нез'ясовній подібності двох
літературних творів. Щоб осягнути справжніє взаємовідношення між
першоджерелом та перекладом, варто врахувати зауваження, мета якого
повністю аналогічна перебігу думок, в яких критика пізнання[ ] має довести
неможливість теорії відбиття [ ]. Якщо там буде показано, що в пізнанні не
може бути ніякої об'єктивності, навіть натяків на неї, коли воно полягає у
відбитті дійсності, то тут можливо довести, що жоден переклад неможливий,
якщо у своїй кінцевій суті він прагне уподібнитися оригіналові. Бо у своєму
подальшому житті (Fortleben), котре не могло б так називатися, якби не було
преображенням та відновленням чогось живого, першоджерело зазнає змін.
Існує також дозрівання (Nachreife) слів зі сталим значенням. Те, що за часів
автора могло бути помітною тенденцією в його поетичній мові, з часом може
втратити свіжість; іманентні особливості мають здатність виникати знову з
уже сформованого. Те, що колись видавалось свіжим, із часом стає
пересічним, а що видавалося колись широковживаним, зараз звучить
застаріло. Шукати суть таких змін, а також постійних змін значення в
суб'єктивності нащадків, а не в самому житті мови та її творів, означало б,
навіть дозволяючи найгрубіший психологізм, сплутати першопричину речей
з їх сутністю, або, точніше кажучи, означало б ігнорувати, з причин безсилля
думки, один з найпотужніших та найплідніших історичних процесів. І навіть,
якщо спробувати перетворити останній штрих пера автора на останній
позбавляючий мук удар (Gnadenstoß) його твору, то це все рівно не врятувало
б ту мертву теорію перекладу. Бо так саме, як на протязі століть докорінним
чином змінюються звучання та значення видатних художніх витворів, так
саме змінюється і рідна мова перекладача. А й справді, у той час як поетичне
слово в джерельній мові залишається тим же, навіть найвидатніші переклади
змінюють з часом свою мову і , у кінцевому рахунку, зникають поглинуті
своєю оновленою мовою Переклад настільки далекий від того, щоб являти
собою бліду подібність двох мертвих мов, що серед усіх інших форм саме
йому судилося побачити, як дозріває чуже слово, як у муках народжується
власне.
Коли спорідненість мов проявляється в перекладі, то це відбувається
інакше, аніж через хитку подібність між оригіналом та копією. Певна річ, що
подібність не обов'язково з'являється там, де є спорідненість. Крім того,
поняття споріднення в цьому зв'язку виступає у своєму вузькому значенні.
Його не можна в достатній мірі визначити в обох випадках через однаковість
походження оригіналу і перекладу, хоча, звичайно ж, для визначення цього
більш вузького значення поняття походження залишиться невід’ємно
необхідним. У чому ж варто, якщо відволіктися від врахування історичної
спорідненості, шукати спорідненість двох мов? У всякому випадку в
подібності поетичних творів цієї спорідненості стільки ж замало, скільки й у
подібності їхніх слів. У значно більшій мірі вся надісторічна спорідненість
мов полягає в тому, що в кожній з них в цілому всякого разу є те саме
означуване (das Gemeinte), котре, однак, недоступне кожній з них окремо, але
досягти якого можна лише всією сукупністю їхніх взаємодоповнюючих
інтенцій. Це є чиста мова. Саме в той час як усі окремі елементи - слова,
речення, взаємозв’язки іноземних мов – виключають одне одного, то ці мови
самі доповнюють одна іншу в своїх інтенціях. Ясно зрозуміти цей один з
основних законів філософії мови можливо лише тоді, коли в інтенції
розрізнятимуть означуване (das Gemeinte) та спосіб означення (Art des
Meinens). Так, слова “Brot“ та “pain“ мають одне й те саме означуване, проте
спосіб позначати у них різний. У способі означення якраз і причина того, що
обидва слова для німця та француза кожного разу означають щось різне, що
для обох вони не тільки не взаємозамінні, але й, зрештою, прагнуть до
взаємовиключення; що ж стосується означуваного, то вони, в абсолютному
розумінні, означають однакове й тотожне. Таким чином, в той час коли
спосіб означення в цих двох слова протистоїть один одному, він [спосіб]
доповнює себе в обох мовах, із яких вони походять. Саме в них спосіб
означення доповнює себе до означуваного. В окремих, а саме не доповнених
мовах, їхнє означуване ніколи не зустрінеш у відносній самостійності, як то
в окремих словах, чи в реченнях, воно постійно змінюється, поки не зможе
з'явитися з гармонії всіх тих способів означення в якості чистої мови. А до
тих пір воно залишається в мовах прихованим. Якщо ж усе-таки ці мови
продовжують розвиватися [букв. рости – wachsen] таким чином аж до
месіанського кінця своєї історії, то саме переклад, є тим, що запалюється від
вічного продовження життя твору і від нескінченного воскресіння мов.
Переклад постійно піддає випробуванню цей священний ріст мов: наскільки
те, що приховане в них, далеке від [Божого] Одкровення, наскільки можливо
уяснити це приховане завдяки знанню цієї віддаленості.
Тим самим, одначе, визнається, що всі переклади це всього лише певний
тимчасовий спосіб розібратися з чужорідним в мовах. Моментальне та
скінчене, а не тимчасове та сієхвилинне розв'язання [проблеми] цієї
чужеродності людині замовлене, чи, у всякому випадку, його не можливо
досягти безпосередньо. Опосередкованим, однак, є зростання релігій, котре
дає дозріти в мовах прихованому сімені їх вищого ступеню розвитку. Тому-
то, на відміну від мистецтва, переклад не може претендувати на вічність
своїх творінь, він не заперечує прагнення до останньої, заключної та
вирішальної стадії всіх мовних творів. У перекладі першоджерело виростає
до більш високої та чистої атмосфери мови [аніж було до того]. Воно,
звичайно ж, не може жити там довго, і, безперечно, не досягає її всіма
частинами своєї форми. І все-таки, у чудово вражаючій манері, воно
принаймні вказує на цю сферу: визначене наперед, а звідси й недоступне
царство примирення та реалізації мов. Ця передача ніколи не може бути
повною, але в цій області знаходиться те, що в перекладі є чимось більшим,
аніж просто повідомленням. Точніше це сутнє ядро можна визначити, як те,
що саме по собі знов-таки не піддається перекладу. Якщо ж навіть взяти з
першоджерела максимум того, що є повідомленням, й перекласти його, то
недоторканим залишиться те, на що якраз і спрямована робота справжнього
перекладача. Воно не піддається перекладу, як поетичне слово
першоджерела, бо відношення змісту до мови в першоджерелі та перекладі
зовсім відмінні. У той час, як у першоджерелі зміст і мова утворюють певну
єдність, неначе плід та його оболонка[ ], то мова перекладу обволікає зміст,
немов королівська мантія з широкими складками[ ]. Тому, що вона є мовою
більш піднесеною, аніж мова першоджерела, й, отже, не підходить повністю
до свого власного змісту, залишаючись завеликою та чужою. Цей розлам
(Gebrochenheit) заважає перекладу і водночас робить його зайвим через те,
що всякий переклад якогось твору, який відноситься до певного періоду
розвитку мови, становить собою, відносно конкретної сторони свого змісту,
переклади всіма іншими мовами. Таким чином, переклад, висловлюючись не
без певної іронії, пересаджує першоджерело в більш визначену мовну
царину, з якої його неможливо більше витіснити ніякою іншою передачею, а
можливо, тільки в цій царині, завжди знов і з інших боків, підняти на ще
більшу висоту. Не випадково тут слово “іронічний” повертає нас до напряму
думок романтиків. Вони більше, аніж хто інший, володіли даром розуміти
життя художніх творів, вищим підтвердженням якого є переклад. Звичайно
ж, вони навряд чи визнавали переклад у якості такого свідчення, а всю свою
увагу приділяли критиці, іншому, хай і менш важливому моменту в
подальшому житті художнього твору. І хай навіть романтики не приділяли
великої уваги теоретичним питанням перекладу, їх власні видатні переклади
свідчать про те, що вони відчували сутність та достоїнство (Wesen und
Würde) цієї художньої форми. Усе вказує на те, що це відчуття не
обов'язково найбільш сильно представлене у самого поета. В нього цього
відчуття якнайменше. Навіть історія не підтверджує широко
розповсюдженого забобону, згідно якого визначні поети були видатними
перекладачами, а менш значні поети були перекладачами слабкими. Ряд
найвизначніших постатей, таких як Лютер, Фосс та Шлегель, є далеко більш
значущі як перекладачі, аніж поети; а деякі інші серед найвеличніших, такі як
Гельдерлін та Георге, маючи на увазі обсяг їхньої творчості, просто не
вміщуються в рамки лише поетів. І, тим більше, лише перекладачів. Так само
як переклад є окремою формою, то й місія перекладача може розглядатися як
зовсім окрема й відмінна від місії поета.
Місія перекладача полягає в тому, щоб відшукати ту задумку на мові, на
яку перекладають, виходячи з якої збуджується в ній відлуння
першоджерела. В цьому й полягає істотна особливість перекладу, котра
докорінним чином відрізняє його від поетичного твору, тому що задумка тут
ніколи не направлена на мову як таку, на всю її всеосяжність, а направлена
лише безпосередньо на певні мовні змістовні зв'язки (Gehaltszusammenhänge).
Переклад, на відміну від поетичної творчості, не бачить себе в мовній
гірський лісовій гущавині, а бачить себе на узліссі, напроти лісу, і, не
заходячи до неї, викликає першоджерело увійти туди в тому єдиному місці,
де луна може дати, своєю власною мовою, відлуння твору чужою. І задумка
перекладу не лише направлена на щось інше, ніж задумка поетичного твору,
а саме на мову окремого художнього твору чужою мовою, ні, навіть природа
цих задумок є різною. Задумка поета – наївна, первинна, наочна, задумка
перекладача – похідна, конечна, абстрактна. Тому що спрацьовує великий
мотив інтеграції багатьох мов в одну істинну мову. Це та мова, на якій
окремим речення, творам, критичним судженням ніколи не помириться, бо
вони постійно прив’язані до перекладу, проте на якій, одначе, самі мови,
доповнені та примирені у способі означення, приходять до згоди. Але якщо
існує мова істини, якою, тихо й без напруги, збережені найвищі таємниці,
розкрити які прагне все мисляче на світі, то ця мова істини (die Sprache der
Wahrheit ) і є справжньою мовою (die wahre Sprache). І якраз ця мова, у
божественному проникненні в яку і в описі якої й полягає єдина
довершеність, до якої прагне філософ, у концентрованій формі криється в
перекладах. Проте музи філософії не існує, так саме як не існує і музи
перекладу. Одначе, вони не є жеребом якихось нечем, як це стверджують
сентиментальні паяци. Бо існує філософський дар, котрий характеризується
тугою (Sehnsucht) за тією мовою, котра проголошує себе в перекладі.
"Les langues imparfaites en cela que plusieurs, manque la suprême: penser étant
écrire sans accessoires, ni chuchotement mais tacite encore l’immortelle parole, la
diversité, sur terre, des idiomes empêche personne de proférer les mots qui, sinon
se trouveraient, par une frappe unique, elle-même matériellement la vérité".*
*Недосконалість мов полягає в їх багатообразності, і не існує серед них
найліпшої: мислення - це аркуш без жодних супроводжуючих його
атрибутів, чи навіть шепоту; безсмертне слово все ще залишається німим;
говірок на землі не дозволяє всім промовляти слова, які, у противному разі,
одним махом, матеріалізуватися б як істина.
Якщо те, що каже тут Малларме, для філософа точно вимірено, то
переклад, із зародками такої мови (Keime der Sprache) , знаходиться
посередині між поезією (Dichtung) та вченням (Lehre).Переклади
поступаються останнім у виразності, проте в історії залишають не менш
глибокий слід.
Якщо завдання перекладача розглядати в цьому світлі, то шляхи його
розв'язання погрожують стати ще більш темними та непрохідними. А й
справді, заставити дозріти в перекладі сім’я чистої мови (den Samen reiner
Sprache) видається нерозв'язним завданням за жодних обставин, воно в
принципі не піддається жодному вирішенню. Бо чи не позбавиться переклад
своєї основи, якщо передача смислу перестане бути вирішальним чинником?
Якщо відповіддю на це питання буде “ні, не позбавиться”, то це буде точкою
зору всього попереднього етапу розвитку [перекладацької думки] (аlles
Vorstehenden). Вірність та свобода - свобода смислової передачі, і на службі
їй вірність стосовно слова: ось ті давні поняття, які присутні в кожній
дискусії щодо перекладів. Здається, вони більше не можуть служити тій
теорії, котра шукає в перекладі чогось іншого, аніж передачі смислу
(Sinnwiedergabe). Ці поняття [вірність та свобода] у своєму традиційному
використанні завжди є дуже суперечливі. А що ж, власне, кажучи, може
вірність дати передачі смислу. Вірність у перекладі окремого слова майже
ніколи не зможе відтворити повністю те значення, яке це слово має в
першоджерелі. Бо смисл у його поетичній значимості для оригіналу
вичерпується не в означуваному, а отримує цю значимість саме через те, як
означуване прив'язане до способу означення в конкретному слові. Це
намагаються висловити в тій формулі, що словам властивий ще й емоційний
тон. Буквальність у передачі синтаксису повністю знищує любу передачу
значення і становить собою пряму загрозу розумінню. У XIX ст. переклади
Софокла Гельдерліном розглядалися як зразки-монстри такого буквалізму.
Врешті цілком зрозуміло, наскільки вірність у передачі форми утруднює
передачу смислу. Отже, вимога перекладати буквально не витікає з бажання
зберегти значення. Невгамовна вільність поганих перекладачів служить
цьому бажанню набагато більше, аніж мові та літературі. Таким чином, це
вимушена вимога [буквальності], необхідність якої очевидна, проте причини
якої зовсім не лежати на поверхні, а мають розумітися, виходячи з більш
обґрунтованих зв'язків. І подібно до того, як для склеювання черепків
розбитої посудини, потрібно в дрібних деталях повторити послідовність, у
якій вони прилягали один до одного, не будучи абсолютно однаковими, так і
переклад повинен замість того, щоб уподібнюватися значенню оригіналу, із
любов'ю і скрупульозно передавати його форму передачі значення, щоб їх
обох можна було впізнати як фрагменти мови деякого більш високого
порядку, подібно тому, як по черепках упізнаєш фрагменти розбитої
посудини. Тому перекладу треба в значній мірі відмовитися від наміру щось
повідомити, або передати зміст, і в цьому першоджерело для нього важливе
лише настільки, щоб звільнити перекладача та результат його праці від
зусиль збирати та упорядковувати повідомляєме. В сфері перекладу також
діє принцип грецькою………(спочатку було слово). З іншого боку, по
відношенню до значення, мова перекладу може, і навіть зобов'язана – йти
своїм власним шляхом з тим, щоб озвучити intentio першоджерела не як
передачу, а як гармонію, як доповнення до мови, якою здійснюється
переклад, як особливий вид intentio. Отже, сказати, що переклад читається не
як переклад, а як оригінал, не є найвищою оцінкою перекладу, особливо в
період його виникнення. Вона – у вірності, залогом якої є дослівність, з неї
випливає внутрішня потреба самого твору вдосконалювати власну мову.
Справжній переклад – прозорий: він не приховує першоджерела, не затуляє
йому світла, а дозволяє чистій мові, немов би підсиленій своїм власним
тілом, освітлювати першоджерело ще повніше. Досягти цього можна, перш
за все, буквальною передачею синтаксису, а саме він і доводить, що слово, а
не речення, і є первинною одиницею для перекладача. Бо речення - це стіна
перед мовою першоджерела, а буквальність – аркада.
І якщо вірність та вільність у перекладі здавна розглядаються як
протилежні тенденції, то, ймовірно, більш глибоке тлумачення однієї з цих
тенденцій не служить для їх примирення, а навпаки, заперечує всі права
другої тенденції. Що ж нам тоді розуміти під вільністю, як не передачу
смислу, котру давно пора перестати вважати за єдино важливу? Лише коли
смисл словесних творів може ототожнюватися із значенням повідомлення, то
тоді й справді останній вирішальний елемент залишається за межами
повідомлення, близько і водночас безкінечно далеко, прихованим під ним і
водночас знаходжуваним, розбитим їм, й водночас міцним. У всій мові та її
творах крім того, що можливо передати, залишається ще й щось, що передати
неможливо; і в залежності від контексту, де воно зустрічається, воно може
бути як символізуючим, так і символізованим (Symbolisierendes und
Symbolisiertes).
Перше виявлено в конечних творах мов, друге – у становленні самих мов. І
те, що прагне репрезентувати себе, створити саме себе в становленні мов, і
становить те саме ядро чистої мови як такої. Хай приховане й фрагментарне,
воно проте є активною силою в житті, як і саме символізуєме, і перебуває в
словесних творах лише у формі символізуємого. У той час, як ця вища
сутність, чиста мова, в різних мовах пов'язана лише мовними елементами та
їх змінами, то в мовних конструктах вона обтяжена важким та
чужимсмислом. Звільнити її від нього, перетворити символізуюче
(означаюче) у символізоване (означуване), знову віднайти чисту мову,
сформовану в потоці мови, це те велике та єдине, на що здатен переклад. У
цій чистій мові, котра нічого більше не означає й не висловлює крім того, що
в якості позбавленого виразності творчого слова є означуваним у всіх мовах,
увесь смисл і вся задумка нарешті, стикаються із шаром, в якому їм судилося
згаснути. І саме цей шар підтверджує нове і більш високе право на вільність
у перекладі. Вона полягає не в змісті переданого повідомлення, тому що
задача точності саме й є позбутися змісту. Вільність стверджується у власній
мові в значно більшій мірі заради чистої мови. І місія перекладача як раз і
полягає в тому, щоб звільнити у власній мові цю чисту мову, котра скована в
чужій, звільнити цю мову, що знаходиться в полоні твору при передачі його
перекладачем. І заради чистої мови перекладач зламує прогнилі бар'єри своєї
мови. Так, Лютер, Фосс, Гельдерлін, Георге розширили межі німецької мови.
І яке значення, згідно вищесказаному, для встановлення відношення між
перекладом та оригіналом відводиться смислу, можна проілюструвати таким
порівнянням. Так само як дотична ледве дотикається кола, і лише в одній
точці, і як при цьому цей дотик, а не крапка, установлює закон, згідно якого
дотична продовжує свій шлях прямої в безкінечність, так і переклад трохи
дотикається до першоджерела, і лише в нескінченно малій точці смислу, щоб
згідно закону вірності у свободі потоку мови продовжити свій власний шлях.
Справжнє значення цієї свободи, не називаючи її, одначе, і не
обґрунтовуючи, охарактеризував Рудольф Паннвіц у своїх спостереженнях,
які мі знаходимо в “Krisis der europäischen Kultur“ (“Криза європейської
культури”), і які поруч з “Примітками” Ґете до “Західно-Східного дивану”
поза сумнівом належать до найкращого, що було опубліковане з теорії
перекладу в Німеччині. Там сказано: “Наші переклади, навіть найліпші,
виходять із хибної посилки. Вони хочуть онімечити санскрит, грецьку,
англійську, замість того, щоб обсанскритити, обгречити, обангліїти німецьку.
У них значно більше благоговіння перед традиціями власної мови, аніж
перед духом іноземного твору... Принциповою помилкою того, хто
перекладає, є те, що він зберігає стан рідної мови в певний даний момент,
замість того, щоб дати іноземній мові рухати вперед рідну. Він повинен,
особливо при перекладі з мови досить-таки віддаленої від його власної,
проникати в сутність первинних елементів самої мови, туди, де слово, образ
та звук зливаються докупи; він повинен розширювати та поглиблювати свою
мову через іноземну; невідомо, до якої міри це можливо і в якій мірі кожна
мова може преображатися; адже, одна мова відрізняється від іншої майже так
само, як один діалект мови відрізняється від іншого; проте, це останнє вірне
лише, якщо сприймати мову серйозно, а не поверхово”.
Міра, в якій переклад може відповідати суті цієї форми, об’єктивно
визначається перекладністю першоджерела. Чим менш в його мові багатства
та гідності, чим ближче вона до простого повідомлення, тим менш
благодатну основу воно становить для перекладу, аж доки повне
переважання змісту, котре зовсім не є важелем для повної виразної передачі
форми, не зробить цей переклад неможливим. Чим вище рівень твору, тим у
більшій мірі він піддається перекладу, хай навіть при найповерховішому
дотику до його смислу. Звичайно ж, це відноситься лише до першоджерел.
Переклади ж, з іншого боку, виявляються неперекладними не із-за їх тяжкого
характеру, а із-за тієї надто великої поверховості (Flüchtigkeit), з якою в них
передано смисл. Підтвердженням цього, а також усіх інших найважливіших
аспектів [перекладу], є переклади Гельдерліна, й особливо його переклади
двох трагедій Софокла. В них гармонія мови настільки глибока, що як струн
еолової арфи легенько торкається вітрець, так і мова ледь дотикається до
сенсу. Переклади Гельдерліна є свого роду прототипами їх форми, вони
співвідносяться навіть із найдосконалішими передачами першоджерел, як
прототип співвідноситься із зразком (Urbild zum Vorbild), що демонструє
порівняння перекладів третьої Піфічної оди Піндара, виконаних
Гельдерліном та Борхардтом. Саме тому переклади Гельдерліна, більш, ніж
усі інші, містять у собі величезну небезпечку, органічно властиву всім
перекладам, небезпеку того, що ворота такої збагаченої та царюючої над усім
мови захлопнуться, і замкнуть перекладача в мовчання. Переклади Софокла
стали останнім дітищем Гельдерліна; в них смисл стрімко зривається з прірви
в прірву, аж доки не опиняється під загрозою загубитися в безодні мови.
Проте цьому є й край. Його не досягає жоден текст - лише Святе Письмо, в
якому зміст перестає бути вододілом між потоком мови та потоком
Одкровення. Там, де текст сам, без посередництва смислу, у своїй
буквальності істинної мови, належить істині чи вченню, там він, безумовно,
піддається перекладу. Й уже більше не заради самого себе, а виключно
заради мов. По відношенню до тексту від перекладу вимагається безмежна
довіра, щоб, як і в ньому [тексті, першоджерелі], мова й Одкровення
гармонійно, в цій дослівності та вільності, з’єдналися б в образі буквального
перекладу (Intrelinearversion). Тому що в тій чи іншій мірі всі визначні
письмена, і в найвищій мірі сакральні, поміж рядками містять свій
потенційний (virtuell) переклад. Буквальний переклад сакрального тексту –
це й буде прототипом чи ідеалом перекладу взагалі.
( Переклад В. О. Подміногіна та О. А. Кальниченка )

Микола Зеров

У справі віршованого перекладу

Нотатки.
1.
Питання перекладу, віршованого зосібна, знов стали у нас на порядку
дня.
 Не знаю, в якій мірі можу я довіряти власному спостереженню, оскільки
воно об'єктивне; не знаю, як належить назвати це-від кіль кох літ
спостережене з'явище—може «спадом ліризму»,—тільки здається мені,
що на полі оригінальної поезії в нас почався певний занепад. Щораз ясніше
інтерес читацьких мас і письменницького кола одходить від. ліричної
поезії до новели, до повісти, до роману. На фронті поезії тихо. Давні
назви символізму, футуризму, панфутуризму, Поліщук свого динамізму,
неокласицизму, червоного акмеїзму, що його ладен був проголосити один
час Михайло Доленго, все рідше тремтять-у повітрі: одні з них забулися,
відгули; другі розпливлися, виявивши порожняву, яку прикривали; треті від
повсякчасного та розмаїтого уживання втратили будь-який сенс, стали
визначати не так мистецькі тенденції, як індивідуальне, суб'єктивно
пофарбоване ставлення до літературного з'явища, перетворилися з термінів
на якісь пів-«междометия» похвали, огуди, подиву. Настроєному
скептично читачеві починає вже здаватися, що, всупереч підручникам та
критичним оглядам, у нас ніколи не було ні символізму, ні футуризму, як
певних усталених, підкованих теоретично літературних визнанні в,—були
тільки прапори та стремління розвязатися з традиційною тематикою
народницької поезії, обносками романтичних уявлень та відгородитися від
невибагливого модернізму Чупринчиного типу. Орієнтація на стилі —
футуристичний та символічний—була підкреслена, голосна, але не завжди
глибока. Всі «плижкували», всі «наздоганяли сьогодняшній день».Одні
тільки яскравіше заперечували своїх батьків—українських поетів доби
«межи двох революцій», прирівнювали їх творчість до «парикмахерської»
гітари в дощовий осінній день (Семенко); другі були обережніші і,
побиваючи Чупринку, зберігали певний пієтет до Олеся (Я. Савченко),—
але. всі робили одну справу і по суті були союзниками. П'ятнадцять літ,
що минули від першого виступу Тичини, від Семенкового «Prelude»,
«Дерзаннів» та «Кверофутуризму» накладають обов'язок поважніше
приглянутися до справжніх тенденцій та історично-літературної ролі того,
«буєстю юности»- позначеного і небезталанного дебюту. Нині здобутки
тих років пішли до загального ужитку, дещо лишилося невикористаним, і
на кону оригінальної поезії— тихо й мало цікаво. Правда, розгортається
помалу на інтересного поета M. Бажан, — але чомусь і досі він не здобуде
собі суцільної витриманої лексики. Підкупає безпосередньою свіжістю
ліризму, В. Мисик, але як хочеться часом побажати йому побільше
темпераменту! Виходять одна по одній в ДВУ книжечки .молодих поетів,
одноманітні, як дитячий будинок на прогулянці,—але навіть аматорові
поезії нелегко попрочитувати їх до краю: так мало серед тих численних
імен—людей, позначених «лица необщим выраженьем», мало і культури
вірша, уміння впоратися з технічною навіть стороною справи.
При цій одноманітній сірості, при цій невеселій пересічності кожної
книжки оригінальних віршів, дуже приємно нотувати-зростання (і
кількістю, і якістю) великих перекладних робот. Нове, поповнене, видання
вибраного Вергарна в перекладі М. Терещенка, дві книжки німецьких
балад в перекладі Дм. Загула, «Пан Тадеуш» Міцкевича в перекладі М.
Рильського, вибраний Пушкин групи поетів під редакцією П. Филиповича,
Шекспірові трагедії в переробках М. Вороного, в перекладах М.
Йогансена та В. Щербаненка, «Антологія американської поезії» І. Ю.
Кулика—от найголовніше з того, що придбано за останні роки, не
згадуючи про різні нещасливі спроби, "як напр., Улезкіїв переклад Ґетевого
«Фавста»". Тільки високою оцінкою можливості української перекладної
поезії можна з'ясувати, що в Харкові О. І. Белецький та М. А. Плевако
наважилися зложити велику п'ятитомову хрестоматію, що має подати в
найкращих зразках весь многовіковий розвиток з.-європейської поезії від
античної давнини до найновіших часів.
Нема потреби говорити, якою мірою ця перекладна література корисна
та якою мірою може вона прислужитися до винайдення нових способів
поетичного вислову. Річ зрозуміла: нові теми, нові завдання, тисяча
стимулів до мобілізації всіх стилістичних та лексичних ресурсів нашої мови.
Доброю познакою на майбутнє є те, що поряд з практичною роботою в
галузі перекладної поезії у нас з'являється і теоретичне зацікавлення її
проблемами. Маємо на увазі три статті: М. В. Державина— «Проблема
віршованого перекладу», Юрія Савченка—«Почин» (Плужанин, 1927, 9-10,
стор. 44—50, 63—71) та Гр. Майфета «З уваг до теорії Перекладу»
(«Критика», 1928, кн. З, стор. 84—93). Сюди-ж треба прилучити і де-які з
рецензій, що так чи инакше порушують теоретичні питання (В. М.
Державина;—на Книгоспілчанський вибір Пушкіна, О. Бургардта та П. І.
Тиховського—на Улезка і та ин.).
Де-які із цих праць (статті Державина та Майфета) повстали без
видимого звязку з українською мистецькою практикою. Обидві вони стоять
ближче до того інтересу, що збудився нині в російській теоретичній
літературі і звідти перекинувся на наші дослідчі катедри. Але і Державин,
скупо та конспективно окреслюючи проблему перекладу віршованого, і Гр.
Майфет, реферуючи англо-американську книжку Шольца про «Мистецтво
перекладу», обидва беруть ілюстрації для своїх тез із української
перекладної поезії—прошу дарувати мені цей вислів— «сьогодняшнього
дня», втягаються в обговорення її засобів, хиб та здобутків. Нехай ілюстрації
взято не зовсім щасливо, і навіть поставивши з В. М. Державиним питання,
чи не є так зв. «художність» перекладу тільки доведеною до віртуозности
«точністю», навряд чи можна погодитися на його характеристику
Улезкового «Фаоста», як найкращого та безсумнівного зразка тієї
віртуозної точности,—але симптоматичний і заслуговує на повітання цей
вихід теоретика в поточну нашу роботу. Це значить, що наші перекладні
праці останніх років уже здібні зацікавити дослідника і дати достатню-
поживу теоретичній думці. Вибаглива-ж суворість поставлених перед
нашими перекладачами вимог не повинна нас лякати: вона також свідчить
про нашу дозрілість. Далеко гірше було-б, коли б перед українською
літературою покладали) вимоги полегшені та пільгові, як перед літературою
«молодою», недорослою.
 В супроводі цієї думки і перейдімо до міркувань наших літературо-
знавців у справі віршованого перекладу.
2.
Отже, висота вимог є наслідок високої оцінки виразних засобів
нашої літературної мови...
Пишучи два роки тому про «Поетичну діяльність Куліша» і роглядаючи
матеріали його «Позиченої Кобзи»—правда, в плані історико-літературному
—я прийшов був до висновку, що на тлі своїх попередників і навіть
багатьох сучасників Куліш-перекладач був великим кроком наперед,—а
де-які стилістичні особливості його перекладів не втратили свого значення
навіть для нашої доби, як прекрасний приклад вирощування на грунті
народньо-поетичного та старокнижницького стилю «художливо-
кунштовного слова». Для наших теоретиків Куліш—уже історія. Його
«художливе» слово звучить важко, негарно, архаїчно, а його метода по-
водження з первотвором не відповідає і в найменшій мірі нинішнім
вимогам..
Гp. Майфет досить побіжно зупиняється на аналізі Ґетівської «Мінь-
йони»—«Kennst du das Land?»—у. перекладі Куліша. Йому не подобається
збільшення кількости рядків супроти первотвору та Кулішівські «вигадки»
тим більше, що число рядків збільшується наслідком не так реторичної
ампліфікації, як «звичайної отсебятины». Замість двох рядків Ґете: «Знав
ти той край? туди, туди 3 тобою-б нам, о, любий мій, піти») читаємо
цілих чотири:
Чи знаєш ти це все? Туди-б, туди
З тобою нам заїхати-зайти,
З тобою, дороге моє кохання,
Моїх очей і серця чарування!
В иншій роботі, доповідженій на підвищеному семінарі українського
письменства при Київському ІНО і поки-що неопублікованій, аналізу
Кулішевого перекладу «Міньйони» виявила ще й іншу сторону. Особливо
показалася в тім зв’язку третя, остання, строфа «Міньйониної пісні»:
Ти знаєш гору і дорогу в хмарі,
Що крізь туман її шукає мул?
Під нею глибоко, з імлою в парі
Живе дракон, підземний чути гул.

Чи знаєш ти його?
Туди, туди
Не дай мені, мій боженьку, зайти!
Рятуй мене, татусеньку коханий,
Забудь мій гріх, мій розум окаянний!
В новому перекладі, що в більшій згоді стоїть з німецьким первовзором,
ця строфа читається трохи інакше:
 Знав ти мій шпиль, де в'ються зграї хмар,
Де сходить мул но-над безодній яр,
Де з вохких нір шипить таємний гад,
Де крізь туман клекоче водоспад?
Знав ти той шпиль?
Туди, туди
У дальній шлях нас, батечку, пусти.
У Ґете зовсім немає покаянних ноток, які надав своїй Міньйоні Куліш
(та й де-б вони взялися в нього, класика і поганина світовідчуванням). Тут
перед нами не тільки звичайна «отсебятина», а й отсебятина показова,
характерна, що стверджується довгим рядом инших спостережень і показує,
як органічно Куліш був чужий Гете, вносячи в своє тлумачення його творів
риси сентиментальної та романтичної манер (дидактизм, афектацію,
місцевий колорит, народньо-поетпчне забарвлення etc).
Ця переоцінка Кулішевмх перекладів і ставить нас віч-на-віч з першою
вимогою, яка покладається перед иншими нашими перекладачами: п о в н е
р о з у м і н н я те к с ту , на д ві дт во ре нн ям я ко го в р і д н і й мові
вони працюють. Не досить розуміти самі слова,—треба відчувати
крізь них світогляд автора, орієнтуватися в його стилістичному прямуванні,
знати обставини, в яких цей текст народився та його місце в житті й
розвитку даного автора. Справді,—як можна перекласти знамените
Блоківське «Девушка пела в церковном хоре», не усвідомивши собі
стилістичних тенденцій поета-символіста, не знаючи приводу, з якого цей
вірш написаний (видимо, морські поразки японської війни: дата поезії—
август 1905), а також не ув'язавши його з тими речами, де поет трактує тему
Азії та жовтої раси («Куликове поле», «Скифи» та инше). „
Вимогу досконалого зрозуміння тексту не раз формулювали майстрі та
знавці віршованого перекладу.
Зформулював її І. Анненський в своїм «Разборе стихотворного перевода
«Лирических стихотворений Горація» П. Ф. Порфирова» ), Говорив про це і
Гумільов*. В своїх заповідях перекладачеві І. Анненський пише, що віршовий
твір, узятий до перекладу, що-найперше треба «зрозуміти в цілому, коли Із
ньому відбився один певний момент ліричний (настрій) або в гармонії
елементів, коли п'єса становить щось сплановане («Doneс gratus eram tibi»,
— ода I I I , 9 Горація, «Chant alterné» Леконта де Ліля, «Каїн та Авель»
Бодлера)... «Без зтого не стоит й переводить».— Гумільов у статті
«Переводы стихотворные» 2)—наказує перекладачеві придивлятися не
тільки до видимої течії поезії, а й до глибшого, затаєного її руху. Він
посилається при тому на Едгара По, Ідо в своїх глосах до поеми «Ворон»
відзначив у ній «подводное течение темы», що ледве-ледве в тексті помітна,
а через те особливо діє на читача; «Отже, коли хто, перекладаючи «Ворона»,
з найбільшою точністю виложить зовнішнє-фабульні моменти, появу і рухи
птиці, але з меншою силою наддасть поетову тугу за померлою коханою, той
 погрішить проти авторового задуму і не виконає повзятого на себе
завдання».
Що вимога повного і заглибленого розуміння тексту є вимога поважна,
солідна, проти якої легко погрішити і проти якої погрішають инколи
досвідчені перекладачі—отже нехтувати нею не можна. Це стає ясно хоча-б
з такого прикладу. У М. Драй-Хмари, перекладача сумлінного й сильного, в
перекладі Пушкинських «Циган», в оповіданні старого цигана про Овідія-
засланця читаємо рядки, які небезінтересно зіставити з відповідними
рядками первотвору.
Та край наш був йому не милий Но он к забота.м жизни бедной
І він до бідности не зник,
Ходив блідий і помарнілий,
Неначе бог його навік
Скарав за кривду невідому,
Він линув думкою додому
І все, нещасний, нудьгував,
Блукав, мов тінь, понад Дунаєм
Та ревні сльози проливав,
Привикнуть Іпікогда не мог;
Скитался он иссохший, бледньні;
Он говорил, что гневный бог
Его карал за преступіленье,
Он ждал, придет; их избавленье,
И все несчастный тосковал,
Бродя по берегам Дуная,
Да горьки слезы проливал,
Свой дальний град воспоминая.

Придивимося до підкреслених рядків: який «бог» скарав Овідія? В

українському перекладі це слово означає Юпітера чи то христіянського
бога—бога, «иже на небесех». У Пушкина не те. У нього навіть крізь
оповідання старого цигана почуваються скарги Овідієвих «Тристій».
«Гнівний бог»—розуміється, Август, caelestis vir, про гнів якого (ira,
principis) римський поет говорить і якого без застережень називає богом.
„Piacato deo non miser esse possum''). Мушу признатися: перечитуючи
переклад «Циган» кілька разів, я не звернув на те уваги і .в текст заглибився
вже потім, коли мене навів на це місце один київський філолог, аматор
-Пушкин.
Друга вимога, яку підносять і на яку напирають наші літературознавці,
це знаменита точність перекладу.
Як на мене, ця вимога, цілком доречна і ясна в перекладі діловім,
науковім, тратить найменшу навіть ясність, коли справа доходить перекладу
віршованого.
 Цього свідомі наші літературознавці. В статті Ю. Савченка про російські
переклади з Тичини читаємо: «Здавалось би дуже просто формулувати
визначення принципів культурного (художнього ? М. 3.) перекладу,
сказавши: точність, тотожніст.ь (!) з оригіналом, але сама передача
звуками й словами иншої мови уже говорить про те, що така точність не
може бути ідеальною, і тому доводиться говорити лише про приблизну
точність у відтворенні різних компонентів ху дожньої конструкції як
змістових, так і формальних».
Додамо до цього: кожен, кому доводилось перекладати віршем, знає, що
про тотожність говорити не .можна навіть у найщасливіших випадках, при
перекладі з близьких мов (з російської, чи то з польської на українську).
Говорять звичайно про а д е к в а т н і с т ь перекладу, розуміючи під цим
словом максимальну його відповідність змістовим та стилістичним
особливостям первовзору. В. М. Державин у своїй статті пише значно
обережніше: «Треба, щоб у перекладі так чи инакше було відбито характерні
стилістичні риси оригіналу».
«Трудність перекладача-віршовника полягає в неминучості для нього
балансувати не тільки між розбіжними, инколи—дуже розбіжними, вимо-
гами двох мов (з якої він перекладає і якою перекладає), але ще
більше в неминучості балансувати межи вербальністю та музикою ори-
гіналу, розуміючи під останнім словом усю сукупність естетичних
елементів, яких дарма шукати в словнику» (І. Анненський). Перед
кожним, хто береться за невдячну роботу перекладати стародавнього чи
новочасного лірика відразу одкриваються дві небезпеки. Встановити
перевагу елементів значінних—не віддаси належним способом моментів
формальних (ритміка, евфонія). Звернути головну увагу на ритмічні та
евфонічні особливості, це майже значить написати новий твір на задану
ритмічно-мелодійну схему. «Ця небезпека ухилів, підпорядкування цілого
одному компонентові може зруйнувати цілий твір, що і в перекладі!
мусить являти міцно споєну єдність всіх елементів, що один одного зумо-
влюють» (Ю. Савченко). Становище перекладача художнього твору
нагадує, таким чином, становище казкового лицаря на роздоріжжі: ліво-
руч чи праворуч податися—однаково головою наложити, поїхати-ж
середнім шляхом—то значить приректи себе на непоборні, непереможні
труднощі.
Вихід із тої дилеми один: не говорити ні про тотожність, ні навіть про
повну точність віршованого перекалу, не прирікати перекладача на
пильне віддання кожної детали перетвору. Я побоявся-б стати на позицію В.
М. Державина, що в своїй статті «Проблема віршованого перекладу» пише:
«Точно відтворити структуру чужої мови неможливо, але можна утворити
щось подібне, вдало комбінуючи звуковий та граматичний матеріал, що є в
рідній мові»,—гадаю, що при такому ставленні до справи другорядні
завдання заступили-б основну передачу того, що є стрижнем, основою
твору. На мою думку, коло цього основного і мають бути зосереджені
основні зусилля перекладача. Деталі другорядні можуть лишитися у
затінку, навіть зостатися без відтворення.
Так дивився на справу і Ін. Анненський, сам тонкий перекладач і
досвідчений критик чужих робіт.
Він радив напочатку з'ясувати собі поетичний твір як цінність, а
потім «виходячи з того суцільного розуміння п'єси, визначити в ній ті
деталі—слова, вирази, звукові сполучення чи то конструкції синтаксичні,
—від яких особливо залежать краса, колоритність або pointe п'єси. Для
цих вузлів « повинно знайти сильні і більш-менш природні відповідності з
обсягу мови наших почувань, тоб-то природньої нашої мови». Раз увагу на
це основне в творі звернено, раз це—найголовніше— віддано, то
другорядними деталями можна пожертвувати. Переклад і так відповідатиме
тонові первотвору, все центральне в ньому буде збережене, і ніхто вже не
закине йому довільности.
Вказівки Анненського прокидають досить широкий хід суб'єктивному
тлумаченню віршованого твору. Але суб'єктивізму він не боїться:треба
лігше вміти в тому додержати міри. «Соблюсти меру в суб'єктивизме
—'Вот задача (inégiston agon) для переводчпка лирического стпхотворения».
Факти історично-літературні промовляють скоріше на користь вище-
наведеним поглядам. Суб'єктивізм у сприйнятті первотвору здебільшого
не шкодив перекладачеві, а поети з найяскравішим підходом до писанні»
инших авторів дуже часто показували себе і найсильнішими перекла-
дачами. Навіть трансформуючи чужий твір на свій лад, вони без порів-
няння більше відкривали в ньому, аніж поети без виразної фізіономії,
що багато часу віддавали і з великим сумлінням ставилися до справ
поетичної акліматізації чужомовних поетів.
Хіба не суб'єктивний був у своєму сприйнятті та відтворенні
Шіллера його на загальне признання найкращий перекладач—
Жуковський?
І. Н. Розанов у своїй книзі «Русская лирика» прекрасно виявляє
скільки свого вніс він і як пом'якшував він Шіллера в такому шедеврі
перекладного мистецтва, як «Торжество победителей». Загальні
спостереження над цим твором зробив іще Бєлінський; І. Н. Розанов
деталізує їх. Він на прикладі показує, як своєрідний ефект цієї поеми у
Жуковського зложився в результаті легких змін, внесених в образи
Шіллеровського утвору, своєрідного слововживання перекладача та
властивої йому звукової гри. Своєрідний характер перекладу
Жуковського з'ясовується його зіставленням з сучасним перекладом
Мансурова:
 Пал престуиный град
Приама, Пал Приама град
священний, Грудой пепла
стал Пергам,
Й победой насыщенны
К острогрудым кораблям
Собрались еллены .тризну
В честь минувшего
Покрывает Трою прах, свершить И в желанную
Й рушители Пергама
На победных кораблях
С их корыстию високой
Ликовали по брегам
Й обирались в путь далекий
К светлым греческим холмам.
(Мансуров).

Виписавши en regard дві строфи з двох одночасно зроблених перекладів,

коментатор веде далі: “Жуковський, видимо, хтів утворити високий
настрій”, пробудити співчуття до переможених і до переможців. Слова
“преступный», «рушители», «корысть» не можуть викликати добрих
почувань, і «Град Приама» у нього не «не приступный», а «священный»,
замісць «корысти» з’явилася в нього «победа» і т.д. Вказівки Ман сурова,
що «рушители Пергама» ладилися в дорогу «к светлым греческим
холмам» не утворює бажаного, на погляд Жуковського, настрою: адже-ж
ці сонячні горби були для преків батьковщиною, за якою вони повинні
були тужити, і Жуковський – співець минулого і майбутнього – говорить
про «желанную отчизну» про тризну на честь колишнього , і настрій, для
нього характерний, дано... Поряд з цим змінено на краще фонетичний бік
твору. Перші три рядки у Ман сурова аж рокочуть від тих численних р. На
той час, як Жуковський в цілій строфі гармонійно чергує плавні р і л.
Рядки: “Грудой пепла стал Пергам» або «к берегам Эллады плыть” можна
вважати за вершок милозвучності).
Далі виписувати не буду. Зазначу тільки, що суб'єктивно пофарбований
Шіллер вийшов у Жуковського значно яскравіший, аніж у Тютчева в його
«Поминках», не кажучи про инших тлумачів, в тому числі і українських).
Так само й Чайльд-Гарольдове «Прощання» для мене без порівняння
більше промовляє у Аполлона Григор'єва, аніж у позбавленого будь-якої
індивідуальної фізіономії (говорю про нього, як про поета) В. М. Фішера, а
Кулішеві переклади Байронівської інтимної лірики, попри всю їх старомодну
незграбність, я волію все-таки більше, аніж вигладжено-пристойні вправи Н.
В. Гербеля та Д. Л. Михаловського, Від Кулішевих рядків на мене віє
Байроном, від рядків Михаловського та Гербеля. віє тільки сірою,
одноманітною нудьгою.
 «Повів» Пушкина мирить мене і з окремими неточностями Максима
Рильського в його перекладі «Воспоминания». Знову дозволю собі за-для
наочности висновків зіставити тексти:
Когда для смертного умолкнет Коли для смертного замовкне
шумный день деньтруда
І на німі майдани міста
Напівпрозорчаста наляже тінь бліда
І сну крило повіє чисте,
Тоді в самотності, легких не
знавши снів,
Тривожної я повен муки,
И на немые стогна града В безсонні устає сумління темний
Полупрозрачная наляжет ночь тень
И сон, дневных трудов награда,
В то время для меня влачатся в Мишине
Часы томительного бденья,
В бездействии ночном тогда горят
во мне
Змеи сердечной угрызенья.

Я знаю, що «шумный день» це зовсім не «день труда», що «сну крило повіє

чисте» є образ, тоді як у Пушкина на цім місці образу майже немає; що
«шиплять докори, як гадюки» є досить чітке.порівняння, тоді як у Пушкина
тут метафора—«змеи сердечной угрызенья», і метафора для тої доби
звичайна, отже зглажена, незагострена в сприйнятті; що в останніх двох
рядках першої строфи у Рильського два присудки на той час, як у первописі
маємо тільки один і,, т. д., і т. д.,—але всі ці деталі не мають для мене
великого значення, скоро я зауважив, що українському перекладачеві
пощастило передати ліричний рух і патетику цього ліричного шедевра.
Так само, перечитуючи цей вірш у відтворенні Міцкевичевому (до речи,
надзвичайно майстерному):
Kiedy dla srnertelnikôw ucichna dnia gwary,
I noc, wpôl-przejrzysta, szate
Rozciagajac nad gluchej stolicy obszary,
Spuszeza sen, trudow zaplate,
Wtenezas mnie samotnemu rozmyslan godziny
I ciszy Leniwo sie wleka,
Wtenezas mnie ukaszenia serdecznej gadziny
Bezczynnemu srozej pieka...
я не буду спинятись на таких деталях, як певна невідповідність польських
силабічних рядків з жіночими римами—шостистоповим та
чотирьохстоповим, розмаїто-римованим ямбам російського первотвору.
 Тим менш цікава для мене, скажемо, неповна відповідність виразу «glechej
stolicy obszary» до «немые стогна града». Для мене важно, що належно
прочитане відтворення Міцкевичеве звучить тим самим тоном, що й
оригінал.
3.
Мушу до своїх міркувань додати одно застереження. Обстоюючи для
перекладача певну свободу руху, розуміючи його, як поета-творця, а не
літературного лише техника з наметаним оком та добре вправленою рукою,
я зовсім не хочу понижати вимог, які до перекладача ставляться і
пропагувати несвідоме свого діла аматорство.
Мені тільки страшно безліччю-педантичних приписів та другорядних
завдань відтягати перекладача від передачі основного, чим промовляє
первотвір. А те «основне» може лежати і в галузі змістових, і в галузі
формальних компонентів віршу. Перекладаючи Гюґо, не можна пройти
мимо його ефектної синтакси, його блискучого ораторського апа рату;
не може бути елементарно-пристойного перекладу Верлена без
максимальної уваги до його звукописних засобів, а перекладач Вергарна
сам винесе собі смертний вирок, витративши в своїй роботі властиву
французькому текстові поета багату метафоричність.
А тепер пригляньмося до тих desiderata, які поставили в цитованих
роботах наші літературознавці і до яких цілком чи частково мусить при-
єднатися кожен, кого обходить розвиток, нашої літературної мови.
І. На першому місці я-би поставив .тут питання про певні лексичні
добори, побажав-би нашим перекладачам як-найкраще орієнтуватися в
лексичних наших запасах, розрізняючи—по-старинному сказавши—слова
«високого та низького стилю» і не допускаючи їх до безладної, анти-
художньої мішанини. Лексичні одиниці в художньому творі відограють
кожна свою стилістичну ролю і не зважати «а це художник слова не має
права. В історії української поезії XIX віку ми маємо багато прикладів
того, як твори високого стилю переказувалися в стилі «низькім» та як
«лицюваня з грецького (взагалі не наського) лиця на козацький виворіт»
вносило в твори, задумані як переклади, риси найгрубішого і непотрібного
блазенства («Полтава» Гребінки, «Жабомишодраківка» Думитрашкова).
Потім орієнтація в бік народньо-поетичного стилю принесла переклади
Руданського з таким характерним для них наламуванням Гомера на тон і лад
народньої пісні). Нарешті, з часів Куліша та молодого покоління 90-х p.p.
стали з'являтися в українській перекладній поезії твори з рисами високого
стилю. Це стремління маємо зформульованим у Кулішевій передмові до
«Позиченої Кобзи», в його звертанні до «поважних Німців».
Дозвольте взяти й нам високі ваші тони..
Уміння розрізняти слова викого і звичайного регістру—уміння для
перекладача потрібне і велике. «Високому» і «низькому слогу» присвячували
чимало уваги теоретики XVIII—поч. XIX в., в тому числі тонкий у
означеннях автор «Словаря древней иновой поэии»—Остолопов. Розрізняти
стилі тямила добре Пушкинська пора. Потім про теорію «штилів» уже
говорили з усмішкою, іронічно, уважаючи їх за щось схоластичне, і
покутували свою зарозумілість художніми дефектами перекладних праць ),-
аж поки знову не реабілітували її в нових поетиках ).
Що до стилю низького з характерним для нього уживанням жаргону, тоб-
то говору певного побутового середовища, то з нього власне й починалася
нова українська поезія. Його культивували в байках і в пое мах, і в
гумористичній прозі. Винниченко написав колись так цілу кількаактову
драму,—але естетичну функцію його ми усвідомлюємо не завжди і не
завжди уміємо відтінити за його допомогою переходи із одного тону в
другий.
Візьмім приклад із «Антології американської поезії» І. Кулика.
Найсильнішім із поетів, цією Антологією репрезентованих, є безперечно
Карл Сендборг, а серед творів його не останнє місце посідає прекрасна поема
«Дим і криця». Промисловий розмах Америки, колосальна машинова техніка,
що ковтає, вбирає в себе людину—і на тлі цього грандіозного механізму
люди, серед огню і гуркоту виробництва з своїми заповідними, інтимними
помислами та мріями—от одна із найгостріших картин твору.
Подаю цей уривок спочатку в російському перекладі:
Новолунья удачи проносятся мимо,—
Варятся пять человек в котле раскрасневшейся стали.
Кости их впаяныв сплавы из стали,
Кости их вплющены в молот й наковальню,
Всосаны в трубы покоряющей воду турбины. '
Ищите их в переплетеньи тросов на радиомачтах:
Они вплавлены в сталь й безмолвны как сталь...
Вот один из них говорит: «Мне понутру моё дело,
директор меня отличает, Америка рай—не страна».
Другой: «Боже, как стонут все кости, в правленьи лжецы,
кровопийцы, а свобода в зтой стране по мне горше
неволи, Америка—форменный ад».
Третий: «Что за девчонка—не девка, а персик, скопим
мы с нею деньжат, да й в деревню, на ферму—
свиней розводить и жить господами».
А двоє других неотесаних парней поют о долгой дороге
в родную страну.
Погляди-ка на них в стальное окошечко дверцы—
Трудности им нипочем,
Они поднимают людей в синеву,
И сталь воспевает жужжащий мотор.
Погляньмо тепер на цей самий уривок в українськім перекладі:
Місяці щастя проходять і минають:
 П'ять людей пливе в тігелі червоної криці.
Їх кістки замішано в хлібі криці,
Їх кістки розбито в кільця і ковадла
І в сосучі штоки мореборних турбин.
Спостерегай їх в переплетенім рештуванню бездротової станції.
Вони завжди там і вони ніколи не відповідають.
Один із них каже: «Я люблю свою роботу, компанія
добра до мене, Америка чудова країна».
Один: «Ісусе, мої кістки болять, компанія бреше;
дідька лисого це вільна країна».
Один: «Я маю дівчину—яблучко,—ми зберемо
грошенят
підемо на ферму й розводитимемо свині
й будемо самі хазяями.
А другі були волоцюгами, співцями, відірваними від дому.
Спостерігай їх знов при зводчатих дверях криці.
Їм байдуже до ціни.
Вони підносять людей-птахів у синяву.
Це криця в моторі співає й джимае.

У мене немає текста Сендборга, але по тону викладу я ладен визнати, що

український текст в цілому .може й ближчий до слів первотвору. І проте—
оскільки він стилістично блідіший від російського, як тратить він від
непідкреслености стилістичного контрасту межи авторськими описовими
тирадами і репліками робітників, поданими в тоні їх буденної, уривчистої й
грубоватої розмови. «Что за девчонка—не девка, а персик» далеко
яскравіше від трохи книжного: «Я маю дівчину», «скопим мы с нею деньжат,
да й в деревную на ферму, свиней разводить й жить господами», ці слова
російського перекладу послідовніше витримані стилістично, ніж відповідне
місце українського перекладу: «Підемо на ферму й розводитимемо свині я
будемо самі хазяями».
II. Друге desideratum, якого відректися ніяк не можна, це як-
найповніша увага перекладача до т. зв. тропів та фігур первотвору
(метафор,метонімій, перифразів, антономасій).
В. М. Державин у своїй статті кладе на цій стороні справи особливий
наголос. На його думку всі тропи та фігури семантичні повинні
зберегатися, хоч-би як дивно вони виглядали для нинішнього читача.
«Боятися образів, що можуть здатися нам, людям иншої культури,
вигадливими та неприродними, значить боятися Відповідної поезії. В такому
разі й перекладати не треба».
Позиція В. М. Державина визначається надзвичайною рішучістю. Але я
не знаю, е якій мірі зберіг би він свою рішучість, категоричність своєї
вимоги, коли-б був сам перекладачем-практиком, заінтересованим у
зрозумінні свого твору, у добрім прийнятті його читачем. Чи не обмежив-би
він тоді свого припису, чи не дозволив-би розвязувати справу окремо в
кожному даному разі? Уявімо: треба нам перекласти те місце Лукрецієвої
«De natura rerum», де поет, звертаючись до прародительки енейців (тобто:
богині Венерн) заклинає її втихомирити криваві війн»: вона-бо має владу
над самим збройним Марсом, що, подоланий раною кохання, припадає на її
лоно і— pascit amore avidas hihians in te, dea, visus. Латинське pascere
значить пасти. Російський перекладач Рачижькнй убоявся рисковитого
образу і зм'ягчив його:
Томно к тебе он под'емлет любовные жадные взоры.

Але український перекладач має в своїм розпорядженні вираз: пасти очима;

йому ніщо не заважає перекласти: «Очі неситі свої на тосі випасає, богине».
Безперечно, читач насторожиться, .може й запротестує в душі, вираз йому
здасться грубим, непоетичним—нехай—у другому, в третьому читанні він
звикне. Але трудно бути перекладачеві таким рішучим, коли на короткому
перебігу текстовому, збереться кілька незвичних для нашого сприйняття
образів (скажімо: якор, кинений з корабля, укусять дно), а до незвичних
образів прилучаться) ще хитрі перифрази та на мітологічних даних засновані
перейменування—«антономасії» (і то не звичайні як «Mater saeva cupidinum-
або Киприда зам. Венера, а справді витончені, вишукані). В таких випадках, я
гадаю, часом буває доцільно і поступитися чимсь, зберегти одні деталі,
жертвуючії другими. Середня путь тут диктується, з одного-боку,—
потребою виховувати та привчати читача, поширюючи круг його
сприйняттів, з другого боку—небезпекою занадто обтяжити його трудно
засвоюваним матеріялом, вщепити йому відразу до художнього твору.
В кожнім разі, спрощування образового елемента, «заміна образу
штампованою вульгарністю»—є великий гріх супроти оригіналу. В тому
розумінні часом дуже хибували шкільні коментарії до латинських поетів, що
послідовно перекладали, скажімо, tecta як дім ніде не даючи «покров»,
«дах».
Тисячну хату вони обійшли з благанням спочинку,
Тисяча й вигнала їх. Прийняла-ж то одна їх хатина .
Слова «хатина» дано двічи, дарма, що у Овідія в першому випадку, з
міркувань .розмаїтости синонімічної, стоїть domus, а в другому—tecta
(«Тисячу домів обійшли вони... прийнято їх під один дах»),
III. Третє побажання торкається передачі метричних особливостей
первотвору.
Гадаємо, тепер ніхто не буде обороняти повіту довільність перекладача у
виборі метру. Так само, як ніхто не візьметься узаконювати ту глухоту до
ритму, яку виявили, скажімо, .складачі перекладних антологій 90—900-х p.p.
(Новіч, наприклад), що включали в свої збірки такі речі, як. «Серце
Гіяльмара» Леконта де-Ліля, перекладене чотирьохстоповими хореями).
Не одно питання виникає, наприклад, у справі передавання німецького
тонічного .віршу, збудованого на тій же основі, що й український),- скільки-
ж виникне їх, коли перед нами вірш, збудований на принципі силабічному
(кількість складів і цезура), або на основі довготи й короткости складів, як
вірш грецький або латинський.
Пригадаймо, як поволі навчилися російські перекладачі, не кажучи вже
про наших, перекладати леймічний, паузний вірш німецький. Іще,
Жуковський, перекладаючи «Лісового царя», з його сильними ритмічними
перебоями, уживав правильних амфібрахіїв. «Кто скачет, кто мчится под
хладною мглой?» Слідом за «им пішли й українські перекладачі, як Куліш
або Грінченко, і тільки Дмитро Загул усвідомив собі леймічну природу
первотвору). Те саме було із Гайне. Паузи в перекладах із нього були вже
у Лєрмонтова, взагалі в тім напрямку чутливого (пригадаймо його переклад
балади з Вайроншюго «Дон - Жуана»—нескімчеік «Берегись, берегись: над
Бургосским холмом»...), але ні M. JI. Михайлов. ні П. І. Вейнберг, ці присяжні
перекладачі-Гайне в пізнішу пору, не використали попереднього досвіду, аж
поки видавець і аматор забутого Аполлона Григор'єва, Ол. Блок, не
спробував перекласти ряду ліричних мініятюр із ранніх збірок німецького
поета, зберігаючи максимальну віршову відповідність оригіналові. На
приклад Блока указував у нас Б. Якубськнй, критикуючи в 1919 р. на
сторінках «Книгаря» переклади Загула та Кобилянського. І можна думати, що
почасти цим вказівкам повинні завдячувати ми перехід Дмитра Загула до
заглибленої розробки віршу-паузника в його перекладах з німецької мови
(пор., напр. «Лорелею» в збірці Гайнівської лірики 1919 р. і найостаннішім
«Виборі німецьких балад»).
Говорити детально про способи передавання метричного греко-римського
віршу та віршу силабічного, про умовність) цієї передачі, про історичну
підоснову) тих чи инших способів відтворення—ми вже не маємо змоги і
місця. Тому ще раз піднесемо це побажання—вибір розміру віршового не
повинен бути довільним-та: випадковим, повинен рахуватися з нашим
ритмічним чуттям, весь час змагаючись, проте, до поширення його рамок—
і перейдімо до четвертого нашого desideratum.
IV. Перекладач не повинен нехтувати евфонією первотвору. Це
стосується як до т. зв. звукопису (алітерацій, асонанцій), так і до
римування, що в даному разі—погоджуємось цілком, з статтею В. Держави
на— грає найголовнішу ролю.
З римами в українській поезії справа стоїть негаразд. Дуже багато зробив
у тому напрямку Котляревський, дарма, що його розуміння рими відгонить,
як те слушно показав у останній статті про Котляревського-поета Ієрамія
Айзеншток,—іще XVIII віком. Але от по «Енеїді» прийшли наші романтики
30—40-х p.p., назвали віршування «Енеїди» чужим, духові української мови
і, взявши за приклад народню думу і пісню історичну, збезцінили риму,
замінивши її різного типу римоїдами та кінцевими, асонансами. Рими
Куліша, напр., в його «Позиченій Кобзі» лишають багато де-чого до
побажання, як і рими багатьох пізніших поетів. Наявний репертуар рим ще й
досі неясний, норми римування (з огляду на наші можливості мовні), ще не
вивчені,, і сумлінний перекладач дуже часто почуває себе ще й досі в
становищі давнього Котляревського, що часом ладен був:
Купити музі на охвоту,
Щоб кончить помогла роботу,
Бо нігде рифм уже достать.

Питання звукопису, передача звукової гри оригіналу значить дуже багато,

—але, як те показав В. М. Державин, дуже тяжко буває установити на
практиці «де починається звукопис і де кінчається випадкове скупчення тих
або инших звуків, що часто зустрічаються в даній мові».
В кожнім разі, тут нам тяжко піти за прикладом Брюсова, що педантично
погнався за звучанням тексту в своїм, у «Гермесі» розпочатім перекладі
«Енеїди», і зробив свою роботу майже неможливою з боку природности
російської віршової мови, хоч може й цікавою, як експеримент, для аматора
Вергілія і знавця латинського тексту поеми. Навряд чи можна визнати
ідеальним переклад, де перекладач є лише затоплений у звуках дивак і
стоїть фронтом до автора та первописного тексту, показуючи читачеві свою
спину.
V. І тут ми зустрічаємось з п'ятим і останнім із наших дезидерат, що
останнім фігурує і в часто цитованого у нас Ін. Анненського,—а саме: красою
(а значить і природністю, невимушеністю рідної мови не можна поступатися ні
перед чим,—бо тільки при тій умові віршований переклад стане за сходи до
вищих ступнів нашого літературного та мовного розвитку.
4.
На цім поки-що й кінчаємо. Вимоги, що ставимо ми перед віршованим
перекладом, досить уже високі. В їх світлі значно відміняється наше від-
ношення до багатьох авторів, що досі уважалися за зразкових (Куліш,
Грінченко); вносяться елементи ґрунтовної переоцінки в облік і
характеристику наших дотеперішніх набутків. Повинен признатися, я без
особливої втіхи читаю, напр., у Кримського в його перекладах із Хафіза
рядки, що повівають народньо-поетичним стилем та де-якою
старомодністю форм. «Ті любощі-пустощі. Втішная молодь». Мені хочеться
більшої строгості! в формах, стислости у вислові, виразнішого
розрізнення високих і низких слів. Тим часом для своєї доби (90—900-ті
p.p.) ці переклади були останнім словом перекладної техніки, і Гнат
Хоткевич сильно обурювався, що в них занадто перського та арабського
колориту. Цікавість до віршово-перекладної справи, що; позначилась на
наших-очах, повинна принести нам нові здобутки і загальне піднесення
версифікаційних вимог. Віршованому аматорству як у оригінальній, так і в
перекладній поезії має настати край.
 Володимир Набоков. Проблеми перекладу: „Онєгін” англійською.

В рецензіях на переклади поезій я постійно знаходжу отакі речі, від яких

мене кидає в приступи безпорадної люті: „Переклад пана Такого-то чи пані
Такої-то читається гладенько (приємно)”. Інакше кажучи, рецензент
„перекладу”, котрий не має, й не зможе мати без спеціального вивчення
ніяких знань про першоджерело, хвалить імітацію як приємну для читання
лише тому, що якийсь поденник чи віршомаз замінив на легкі банальності
складнощі тексту, від яких перехоплювало дух. І справді „легко читається”,
хіба ні! Школярський віршик по відношенню до справжнього шедевру в
меншій мірі буде знущанням, аніж комерційна інтерпретація чи поетизація.
Англійське rhyme („римувати”) римується із crime („злочин”), коли римують
Гомера або „Гамлета”. Від терміну „вільний переклад” тхне шахрайством та
тиранією. Це саме коли перекладач береться передати „дух”, а не смисл
тексту, то він розпочинає обмовляти сього автора. Найнезгарбніший
буквальний переклад в тисячу разів корисніший за найкращий переказ.
Останні 5 років, чи більш того, я займаюся (з перервами) перекладом
Пушкінського „Онєгіна” та коментарями до нього. Під час цієї роботи я
довідався про деякі факти й дійшов певних висновків. Але спершу - факти.
Роман розповідає про мінливості долі, прихильності та безталання трьох
молодих чоловіків: Онєгіна - розчарованого, нудьгуючого франта; Лєнського
- пристрасного молодого поета; та Пушкіна, їх приятеля; а також про трьох
молодих панянок: Тетяну, Ольгу та Пушкінську музу. Події роману
відбуваються з кінця 1819 року до весни 1825. Місця дії переміщується із
столиці до сільської місцевості (напівшляху між Опочкою та Москвою),
звідти до Москви, і знову до Петербургу. В романі є опис дня молодого
гульвіси в місті, сільських пейзажів та сільських бібліотек, сон та дуель,
різноманітні свята на селі та в місті, й численні романтичні, сатиричні та
бібліографічні відступи, що надають цьому роману глибини та колориту.
Онєгін сам є, звичайно, художнім явищем, не місцевого чи історично-
обмеженого значення. Чайльд Гарольд, герой Байронового romaunt’а (1812),
чиє юнацтво пройшло в найбожевільніших примхах, в кого бувають „напади
поганого настрою”, хто нібито ненавидить своє сучасне становище, тому що
„все, що він бачить, тільки втомлює його”, - насправді тільки нагадує, а не є
реальним прототипом Онєгіна. Останній є ще меншим „москвичем у
Гарольдовому плащі ”, ніж нащадок багатьох ексцентричних французів, як
Рене Шатобріана, котрий відчував існування лише через profond sentiment
d’ennui. Пушкін говорить про сплін, або хандру, Онєгіна (англійський термін
hypo і російський „хандра” репрезентують послідовне розподілення праці
між двома націями) як про „хворобу, причину котрої давно вже настав час
відшукати”. І цими пошуками російські критики завзято зайнялись, за
останні 130 років зібравши одну з найбільш нудних мас коментарів, відомих
цивілізованій людині. Навіть був вигаданий спеціальний термін для
позначення „хвороби” Онєгіна (онєгінство); і тисячі сторінок були
присвячені йому як „представнику” того чи іншого. Сучасні радянські
критики, які стоять на величезній трибуні, ласкаво наданій сто років потому
Белінським, Герценом та багатьма іншими, визначили, що причиною хвороби
Онєгіна є „царський деспотизм”. Таким чином, персонаж, взятий із книг, але
блискуче перероблений видатним поетом, для якого не було різниці між
життям і літературою; персонаж, якого цей поет помістив у блискуче
перероблене оточення і з яким він грається в послідовності композиційних
зразків - лірична персоніфікація, пустощі генія, літературні пародії,
стилізація під листування, і т.д. - розглядається російськими коментаторами
як соціологічний та історичний феномен, типовий для часів правління
Олександра I: на жаль, в цієї тенденції узагальнювати та вульгаризувати
поетичні образи, належні лише генію - автору твору - є свої прихильники в
цій країні.
Взагалі, нічого особливо належного до якоїсь території, характерного для
якоїсь епохи іпохондрії, мізантропії, ennui, the blues, Weltschmerz і т.д., немає.
До 1820 р. ennui вже стало літературним кліше ля позначення настрою
людини, і цим кліше Пушкін міг бавитися досхочу. Французька художня
література 18 століття повна таких персонажів - молодих чоловіків, хворих
на сплін. Це був зручний засіб примусити своїх героїв рухатися. Байрон
інакше поглянув на це: Рене, Адольф та інші „хворі” отримали частину
демонічної крові.
„Євгеній Онєгін” - це російський роман у віршах. Пушкін працював над
ним з квітня 1823 до жовтня 1831 р. Перша повна редакція з’явилася навесні
1833 р. в Санкт-Петербурзі; в Хьютонській бібліотеці Гарвардського
університету знаходиться примірник цієї редакції, який добре зберігся. В
„Онєгіні” вісім розділів, він налічує 5551 рядок, і всі вони, окрім пісні в 18
неримованих рядків (в трьохстопному хореї), написані чотирьохстопним
ямбом і заримовані. Основна частина роману, зокрема два листи з вільною
римою, включає 366 строфи, кожна з чотирнадцяти рядків, з постійною
римою: ababeecciddiff (голосні означають жіночу риму, а приголосні -
чоловічу). Схожість зі сонетом очевидна. Октет строфи складається з
елегійного чотиривірша та двох римованих двовіршів, а останні 6 рядків - зі
замкнутого чотиривірша та римованого двовірша. Ця гіперборейська примха
далеко відстоїть від зразка Петрарки, але очевидячки схожа до варіацій
Мелерба та Суррея.
Чотиристопний, або „анакреонтичний”, сонет був запроваджений у
Франції Скевелем де Сент-Мартом у 1579 р.; після цього його використав
Шекспір (сонет CXLV: Those lips that Love’s own hand did make, із такою
римою: make-hate-sake: state-come-sweet-doom-greet: end-day-fiend-away.
Threw-you). Онєгінська строфа була б з точки зору техніки складання
англійським анакреонтичним сонетом, якщо другий чотиривірш не містив би
два римованих двовірша замість ї рими, що оточує або рими, що чергується.
Новинка Пушкінського незвичайного сонету в тому, що його перші 12 рядків
містять найбільшу варіативність в послідовності рими, яка тільки можлива у
вірші з трьох чотиривіршів: парна, що чергується, що оточує. Проте, ідею
цього нового типу строфи Пушкін насправді позмчив з французької мови, а
не з англійської. Він добре знав Мелерба - а Мелерб декілька сонетів (дивись,
наприклад, A Rabel, peintre, sur un livre de fleurs, 1630) створив у тетраметрі, з
чотирма римами у восьмивірші асиметричних чотиривіршів (перший - з
римою, що чергується, другий - з римою, що оточує), але звичайно, останні 6
рядків у Мелерба класичні й ніколи не збігалися з римованим двовіршем на
англійський манер. Для того, щоб визначити джерело третього чотиривірша
та афористичність двовірша Пушкіна, треба пошукати ще де-небудь, а саме:
у французькому легкому вірші XVII та XVIII ст. Так, в одному з Epitres
Грессе (Au Père Bougeant, jésuite) останні 6 рядків онєгінської строфи точно
відображені рядками:
Mais pourqoi donner au mystère,
Pourqoi reprocher au hazard
De ce prompt et triste départ
La cause trop involontaire?
Oui, vous seriez encore à nous
Si vous étiez vous-même à vous.
З точки зору теорії, цілком ймовірно, що повна онєгінська строфа може бути
прихована десь у безкінечних Epistles стародавніх зануд, так саме як така
послідовність рим зустрічається в Contes Лафонтена (наприклад, Nicaise, 48-
61) та в самого Пушкіна, в його поемі вільною римою “Руслан і Людмила” ,
яку він написав в юнацтві (див. останню частину Третьої пісні, від слів “За
отдаленными годами” і до “сказал мне важно Черномор”). В цьому
Пушкінському псевдо-сонеті перший чотиривірш строфи, з його блискучими
римами, що чергуються, та останній двовірш, з його афористичним
звучанням, більш очевидні, ніж частини, що знаходяться між ними, як коли
б нам спочатку показали узор на одному боці статичної сфери, яка б потім
почала обертатися, розмиваючи кольори, а з часом зупинилася б, знову чітко
показуючи – але вже менший узор на протилежному боці.
Як ми вже казали, таких строф в “Онєгіні” більше 300. Більш того, в нас є
багато фрагментів двох додаткових глав та численних строф, вилучених
Пушкіним, і деякі з них виявляють більше оригінальності та краси, ніж
будь-яка інша строфа в “Піснях”, з яких він викинув їх перед виданням.
Звичайно, все це, як і коментарі самого Пушкіна, варіації, епіграфи,
присвячення і т. ін., мають також бути перекладені та надані в додатках і
примітках.

ІІ
На російську поезію впливають наступні шість особливостей мови та
просодії:
1) Кількість рим, як чоловічих, так і жіночих (тобто, односкладова та
двоскладова), незліченно більша, ніж в англійських віршах, та
спричиняє цінування незвичних та вишуканих рим. Як і у
французьких віршах, consonne d’appui є обов’язковим у чоловічих
римах та естетично привабливим – у жіночих. Цього зовсім немає в
 англійському вірші, цього бідного родича німфи Місяця, шляхетного
жебрака, чиї спроби блищати закінчуються віршами, в яких немає
ніякого смаку – оскільки, якщо в російських та французьких віршах
жіноча рима є чудовою подружкою, її англійська колега є або старою
дівою, або п’яною бабою з Лімеріка.
2) Яким би довгим не було слово в російській мові, в нього завжди
лише один наголос; ніколи в нього не буде допоміжного наголосу чи
навіть двох, як це трапляється в англійській мові, особливо – її
американському варіанті.
3) Багатоскладові слова зустрічаються значно частіше, ніж в
англійській мові.
4) Всі склади вимовляються цілком; немає елізії чи нечіткої вимови, які
є в англійських віршах.
5) Інверсія, чи, точніше, пірріхізація хореїчних віршів, яка так часто
зустрічається серед англійських ямбічних віршів (особливо коли
двоскладові слова закінчуються на –er чи –ing), рідко зустрічається в
російських віршах: тільки невелика частина двоскладових
прийменників та ямбічні компоненти складних слів дозволяють
робити переніс наголосу.
6) У російських віршах, які є написаними у чотиристопному ямбі
модульованих рядків більше, ніж правильних, в той час як для
англійських віршів характерна зворотна ситуація.

Коли я кажу “правильний рядок”, я маю на увазі ямбічний рядок, в якому

метрична доля в кожній стопі співпадає з природнім наголосом слова: Of
cloudless climes and starry skies (Byron). Коли я кажу “модульований рядок”, я
маю на увазі ямбічний рядок, в якому щонайменше один метричний наголос
припадає на ненаголошений склад багатоскладового слова (як третій склад у
слові reasonable) чи на односкладові слова, які у мовленні не наголошуються
(як of, the, and і т. д.). У російській просодії такі модуляції називаються
терміном “побічний наголос”; і як в російській, так і в англійській поезії
тетраметричний ямбічний рядок може мати такий побічний акцент на
першій, другій чи третій стопі, чи два побічні наголоси в першій та третій, чи
сусідніх стопах. Нижче подаються приклади (римська цифра показує стопу, в
котрій зустрічається побічний акцент.
I. Make the delighted spirit glow (Shelley);
My apprehensions come in crowds (Wordsworth);
II. Of forests and enchantments drear (Milton);
Beyond participation lie (Wordsworth);

III. Do paint the meadows with delight (Shakespeare);

I know a reasonable woman (Pope);
I+II And on that unforgotten shore (Bottomly);
II+III When icicles hang by the wall (Shakespeare);
I+III Or in the chambers of the sea (Blake);
 An incommunicable sleep (Wordsworth).
Важливо відзначити, що, можливо разом із характеристикою 3, побічний
наголос у третій стопі зустрічається у російському чотиристопному ямбі у
три чи чотири рази частіше, аніж в англійському, а правильний рядок,
навпаки, - у два рази рідше. Якщо, наприклад, проаналізувати „Мазепу”
Байрона, The Lady of the Lake Скотта, The Eve of Saint Mark Кітса та In
Memoriam Теннісона, то виявиться, що кількість правильних рядків в них
дорівнює приблизно 65% від загальної кількості рядків, в той час як в
“Онєгіні” ця цифра складає лише 25%. Однак існує один англійський поет,
чиї модуляції, якщо й не такі багаті з точки зору кількості та різноманітності,
щонайменше намагаються досягти цього багатства. Я маю на увазі Ендрю
Марвелла. Дуже повчально порівняти ритмічні монотонні рядки Байрона, як
наприклад
One shade the more one ray the less
Had half impaired the nameless grace
Which waves in every raven tress
Or softly lightens o’er her face
з будь-яким з рядків, якими Марвелл звертається “До своєї соромливої
коханої” (“To His Coy Mistress”):
And you should if you please refuse,
Till the conversion of the Jews
My vegetable lave should grow
Vaster than empires and more slow. –
ці чотири рядки містять шість побічних наголосів порівняно з одним-
єдиним у Байрона.
Саме серед таких мелодійних віршів треба шукати зразок, коли
перекладаєш Пушкіна віршами.

III
Зараз я скажу щось таке, що обов’язково викличе гнів патріотів Росії:
Олександр Сергійович Пушкін (1799-1837), національний російський поет,
є таким самим продуктом французької літератури, як і російської
культури; а те, що випадково додалося до цієї суміші – особистий геній, не
російський , та і не французький, бо він наданий Богом і належить всьому
людству. Стосовно російського впливу, Жуковський та Батюшков були
безпосередніми попередниками Пушкіна: гармонія та чіткість – цьому він
навчався від обох поетів, хоча навіть його юнацькі вірші були більш
блискучі та енергійні, ніж вірші його молодих вчителів. Пушкін розмовляв
французькою так саме вільно, як і будь-який інший добре освічений
дворянин. Галліцизми в різних ступенях асиміляції населяють його поезію
яскравою життєстійкістю люцерни та кульбаби, які захоплюють стежку в
Скелястих горах. Cœur flétri, essaim de désirs, transports, alarmes, attraits,
attendrissement, fol amour, amer regret – це лише кілька з них, а я налічив
біля 90 виразів, які Пушкін та його попередники та сучасники запозичили
зі французької у мелодичну російську мову. Особливо важливими є
bizarre, bizarrerie, що їх Пушкін переклав як странный, странность,
посилаючись на незвичайність характеру Онєгіна. “Douces chimères”
французьких елегій однаково близькі як до сладкие мечты та сладостные
мечтания Пушкіна, так і до delicious reverie та sweet delusions англійських
поетів XVIII ст. Sombres bocages – це сумрачные дубравы Пушкіна й
darksome groves Попа. Англомовний перекладач також має вирішити, як
передати такі важливі іменники та їхні деривати, як тоска (angrisse),
томность (langueur) і нега (mollesse), котрі постійно винакають у мові
Пушкіна. Я перекладаю тоска як heart-ache чи anguish у сенсі wakeful
anguish Кітса. Томность і його прикметник томный – одне з
найулюбленіших слів Пушкіна. Гарний перекладач згадає, що languish
використовується як іменник поетами часів Єлизавети (наприклад, relieve
my languish Семюеля Деніела), і в цьому сенсі відноситься до anguish так
саме, як блідий – до темного. Her languished head Блейка добре передає
прикметник томный, а languid moon Кітса чітко співпадає з томная луна
Пушкіна. На якомусь етапі томность (langueur) поступово
перетворюється на нега (molle langueur), тобто ніжну насолоду для всіх
почуттів, сонливу ніжність. Пушкін був обізнаний з англомовними
поетами тільки через їхні французькі перебудови чи французькі версії;
англомовний перекладач “Онєгіна”, шукаючи вирази у галльському
словнику Попа та Байрона чи романтичному словнику Кітса, мусить
постійно звертатися до французьких поетів.
У ранньому юнацтві літературний смак Пушкіна формувався тими ж
письменниками та тим же Cours de Littérature, які сформували Ламартіна
та Стендаля. Цей підручник, повна назва якого Lycée ou Cours de
Littérature, ancienne et moderne, був написаний Жаном Франсуа Лагарпом у
1799-1805 рр. та налічував 16 томів. Улюбленими авторами Пушкіна до
самої смерті були Буало, Буссе, Корнель, Фенелон, Лафонтен, Мольєр,
Паскаль, Расін. Що стосується його сучасників, то Ламартіна він вважав
мелодійним, але монотонним, Гюго – обдарованим, але в цілому
другорядним; він хвалив пристрастні вірші молодого Мюссе, і справедливо
ставився з презирством до Беранже. В “Онєгіні” можна знайти не тільки
відголоски Le Mondain Вольтера (численні строфи Розділа 1) чи Elégies
Мільвойє (особливо там, де мова йде про Ленського), а ще й Poésies
Erotiques Парні, Vert-vert Грессе, меланхолічних мелодій Шеньє та цілої
кипи petits poètes français, таких як: Баіф, Жентіль Бернар, Берні, Бертен,
Шольйо, Колярдо, Делявен, Деліль, Десборд-Вальмор, Деспорт, Дора,
Дюсі, Жильбер, Ляттенян, Лебран, ле Бран, Легуве, Лесьер, Леонар,
Мальфілятр, Пірон, Жаан-Батіст Руссо та ін.
Що стосується німецько- чи англомовних поетів, то навряд чи ми знайдемо
їхні вирази у Пушкіна. У 1821, перекладаючи Байрона вишуканою
французькою для своїх потреб, він передає the wave that rolls below the
Athenian’s grave (початок “Гяура”) як ce flot qui roule sur la grêve d’Athène.
Він читав Шекспіра у переробці видання Летурнера (Париж, 1821), яка
була виконана Гізо та Ахмеде Пішо; та Байрона у версіях Пішо та Осеба де
Салля (Париж, 1819-1821). Байронівське володіння кліше було особливо
привабливим для російських поетів, оскільки воно відображувало малу та
велику французьку поезію, на котрій всі вони виросли.
Насправді, ця справа була б дуже простою, якби лексична тканина
“Онєгіна” складалася б лише з цих моделей у витертих шовках. Але
трапилося диво. Коли більш ніж сто п’ятдесят років потому російська
літературна мова зазнала величезного впливу французької, російські поети
зробили певні натхненні вибірки та поєднали старе та нове у чудово
індивідуальні способи. Базові французькі епітети в своєму російському
перетворенні дихають та квітнуть по-новому – так делікатно поводиться з
ними Пушкін, розставляючи їх у стратегічно важливих пунктах своїх
виразних поезій. Між іншим, це не полегшує нашої справи.
IV
В людини, яка бажає перекласти літературний шедевр іншою мовою, є
тільки один обов’язок, а саме: перетворити з абсолютною точністю весь
текст, і ніщо крім тексту. Термін “літературний переклад” є тавтологічним,
оскільки все інше – не справжній переклад, а переказ, переспів чи пародія.
Таким чином, проблема полягає у виборі між римою та смислом: чи може
переклад під час передачі з абсолютною чіткість всього тексту і нічого
окрім тексту зберегти форму оригіналу, його ритм та риму? Для майстра,
котрого вся його діяльність у рамках однієї мови, його рідної мови,
переконала в тому, що зміст і форма – це одне, справжнім шоком стає
відкриття, що твір мистецтва може для потенційного перекладача бути
поділеним на форму та зміст, і що питання про переклад тільки однієї з
цих “частин” може взагалі виникати. Насправді, те, що трапляється, все ще
викликає захоплення у справжнього моніста: оригінальний текст, який
втратив своє первісне лексичне наповнення, не зможе літати та співати; але
його можна гарнесенько препарувати та зробити з нього опудало, а також –
по-науковому вивчати всі його органічні складові. Отже, тут в нас є сонет,
а ось там – гарячий прихильник його автора, кий все ще сподівається, що
завдяки якомусь диву конгеніальності він зможе передати кожен відтінок
та блиск оригіналу і водночас збереже його особливу будову на іншій
мові.
Дозвольте мені відразу ж зазначити, що стосовно самої метрики у даному
випадку багато проблем не виникає. Ямбічний метр залюбки поєднується з
буквальною точністю через ту цікаву причину, що англомовна проза
абсолютно природно лягає у ямбічний ритм.
У Стівенсона є чудове есе, в якому він попереджає студентів, що
переробляти чиюсь прозу на білий вірш шляхом покращень та скорочень
дуже небезпечно; краса цієї праці полягає в тому, що розгляд ритмічних
пасток, зроблений Стівенсоном, викладається чистим ямбічним віршем з
 такою точністю й такою композицією слів, що читачі, принаймні більш
простодушні читачі, не відчувають повчального фокусу.
Газети використовують білий вірш так саме часто, як месьє Журден
використовував прозу. Я просто простягнув руку до газети, що була поруч,
і відразу ж знайшов ось це:
Debate on European Army interrupted: the Assembly’s
Foreign Affairs Committee by a vote
Of twenty-four to twenty has decided
To recommend when the Assembly
Convenes this afternoon
That it adopt the resolution
To put off the debate indefinitely.
This, in effect, would kill the treaty.

The New York Yankees aren’t conceding

The American League flag to Cleveland
But the first seed of doubt
Is growing in the minds of the defending champions.

Nebraska city proud of jail:

Stromsburg, Nebraska (Associated Press).
They’re mighty proud here of the city jail,
A building that provides both for incarceration
And entertainment. The brick structure houses
The police station and the jail. The second story
Has open sides and is used as a band stand.

V
„Онєгіна” невірно переклали на багато мов. Я перевірив лишефранцузьку
та англійську версії, та декотрі з римованих німецьких. Ті три закінченні
німецькі бурди, котрі я бачив, найгірші з багатьох існуючих варіантів. З них
варіант Ліпперта (1840), який змінює Тетяну на Йоганну, та Зойберта (1873),
варіант котрого скоріше нагадує переспів відомої німецької книги Max und
Moritz, нижче всілякої критики; але далекий від досконалості продукт
Боденштедта (1854) так розхвалили німецькі критики, що необхідно
попередити читача про те, що він теж, не дивлячись на більш похвальну
спробу зрозуміти, якщо не відобразити всю красу оригіналу, рясніє
нечуваними помилками та недоладними вставками. До речі, слід відзначити,
що росіяни й самі несуть відповідальність за дві найбільші шкоди,
спричинені шедевру Пушкіна: мерзенна опера Чайковського та не менш
мерзенні ілюстрації Репіна, що з’являються у більшості видань роману.
Більш пощастило „Онєгіну” французькою, а саме: у майже ідентичному
варіанті в прозі, що був виконаний Тургенєвим та Віардо (у La Revue
Nationale, Paris 1863). Це міг би бути насправді гарний переклад, якби Віардо
зрозумів, наскільки Пушкін покладався на російські еквіваленти базових
епітетів французької поезії та повівся б відповідним чином. Але він цього не
зробив, і прозова версія Дюпона (1847), хоча й кишить помилками
текстуального характеру, більш ідіоматична.
Існує чотири повних англійських версії, які, на жаль, є доступними
студентам: Eugene Onéguine, переклад підполковника Сполдінга (Macmillan,
London, 1881); Eugene Onegin, переклад Бабетти Дойч у книзі The Works of
Alexander Pushkin, укладач та редактор - Абрахам Ярмолінські (Random
House, New York 1936); Evgeny Onegin, переклад Олівера Елтона ( The
Slavonic Revue, London, Jan.1936 - Jan. 1938, та The Pushkin Press, London
1937); Eugene Onegin, переклад Доротеї Пролл Редін та Джорджа З. Патріка
(Univ. of California Press, Berkeley 1937).
Усі чотири зберегли ритм та риму; всі є результатом серйозних зусиль та
величезної розумової праці; по всіх розсипане дорогоцінне каміння
майстерності; й усі - гротескові травестії оригіналу, що перекладений
жахливими віршами, які переповнені невірними перекладами. Найменш
жахливим є брехливий, нудний переклад полковника; найгіршим - переклад
професора Елтона, який поєднує рідкісну влучність слів з найбільшою з усіх
вульгарністю та найкумеднішими дурнуватими помилками.
Одна з основних проблем людей, що бажають стати перекладачами - це
їхня темнота. Тільки абсолютним незнанням життя в Росії у двадцяті роки
XIX ст. можна пояснити, наприклад, те, що вони настирливо перекладають
„деревня” як village замість country-seat, і „скакать” як to gallop замість to
drive. Будь-хто з бажаючих спробувати перекласти „Онєгіна” потребує точної
інформації стосовно ряду пов’язаних з ним тем, таких як: „Басни Крылова”,
праці Байрона; французькі поети XVIII ст., „Нова Елоїза” Руссо; біографія
Пушкіна; азартні ігри; російські пісні, пов’язані з ворожбою; російські
військові чини того часу в порівнянні з західноєвропейськими чи
американськими; різниця між журавлиною та калиною; правила дуелі на
пістолетах в Англії та Росії ; та - російської мови.
VI
Щоб проілюструвати деякі з особливих труднощів, про котрі перекладачі
Пушкіна не мають забувати, пропоную проаналізувати перший чотиривірш
строфи XXXIX у Розділі 4, який описує життя Онєгіна влітку 1820 в його
сільському маєтку близько 500 км на захід від Москви:
Прогулки, чтенье, сон глубокой,
Лесная тень, журчанье струй,
 Порой белянки черноокой
Младой и свежий поцелуй…
У першому рядку
Прогулки, чтенье, сон глубокой
(котрий Тургенєв-Віардо вірно переклали як la promenade, la lecture, un
sommeil profond et salutaire) прогулки не можна передавати першим словом,
що спадає на думку, walks, оскільки російський термін включає додаткове
значення - катання верхи для тренування чи задоволення. Мені не
сподобалося слово promenades, і я вибрав rambles, оскільки воно описує
прогулянки як пішки, так і верхи. Наступне слово англійською буде reading,
а далі ми натикаємося на головоломку: „глубокой сон” англійською значить
не тільки deep sleep, але й sound sleep (звідси подвійний епітет у перекладі
французькою) і, звичайно, під цим мається на увазі sleep by night. Тут так і
хочеться вжити слово slumber, яке в іншому ключі гарно б переспівувало
алітерації в тексті (прогулки - глубокой, rambles - slumber), але цих
вишуканостей перекладач має берегтися. Здається, найточніше цей рядок
можна передати так:
rambles, and reading, and sound sleep…14
У наступному рядку
лесная тень, журчанье струй...
лесная тень передається як the forest’s shade чи, у кращому звучанні, the
sylvan shade (і я маю зізнатися, що погрався з (Байронівським) виразом the
umbrage of the wood); і ось тут на нас чекає ще одна складність: каверза у
журчанье струй, яке я врешті-решт передав як the bubbling of the streams,
полягає у тому, що струи (називний множини) має два значення: звичайне,
яке відповідає старому значенню англійського слова streams, яке позначає не
тіло води, а скоріше її окремі пласти, рукави ріки, що тече (наприклад, це
значення присутнє в „Корнелії” Кіда: O beautious Tyber with thine easie
streams that glide…, або Енн Бредстріт у Contemplations: a [river] where
gliding streams etc.), в той час як друге значення - це спроба з боку Пушкіна
виразити французьке слово ondes, води; тому що для перекладача Пушкіна
має бути ясним, що рядок
the sylvan shade, the bubbling of the streams…
(чи, як це міг би виразити давній англійський віршомаз, the green-wood
shade, the purling rillets) навмисно відображує ідилічний ідеал, дорогих для
поетів-аркадівців. Ліс та воду, les ruisseaux et les bois, можна знайти поруч у
численних éloges de la campagne, які уславлюють „зелені притулки”, котрі
теоретично полюбляли французькі та англійські поети XVIII ст. Le silence des
bois, le murmure de l’onde (Élegie XXII) Антуана Бертена чи dans l’épaisseur du
bois, au doux bruit des ruisseaux (Fragment d’Alcée) Еваріста Парні - типові
банальності такого плану.
За допомогою цих молодих французьких поетів ми зараз перевели перші
два рядки строфи. Весь перший чотиривірш є таким:
14
Порів. sound sleep by night, study and ease в “Solitude” Попа чи retirement, rural quiet, friendship, books у
„The Seasons: Spring” Джеймса Томсона.
 Rambles, and reading, and sound sleep,
the sylvan shade, the bubbling of the streams;
sometimes a white-skinned dark-eyed girl’s
young and fresh kiss.
Порой белянки черноокой
младой и свежий поцелуй.
Тут перекладач зустрічається з чимось дуже особливим. Пушкін ховає
автобіографічну алюзію під маскою літературного перекладу з Андре Шеньє,
котрого, однак, він не згадує ні в якій примітці. Я проти того, щоб
підкреслювати розглядання літературної праці під кутом інтересу до
особистості автора; і така емфаза була б особливо недоладна у справі з
романом Пушкіна, де один з головних персонажів - стилізований і, таким
чином, фантастичний Пушкін.
Однак, немає великих сумнівів щодо того, що наш автор сховав у цій
строфі, шляхом використання унікального для анналів літератури у 1825 р.
заходу - випадку зі свого життя, а саме: коротку інтрижку з Ольгою
Калашніковою, лагідною, тендітною кріпачкою, якої він зробив дитину і
згодом спровадив у інший маєток в іншому уєзді. Якщо ми тепер звернемося
до Андре Шеньє, у фрагменті, який датується 1789 р. і був опублікований
Лятушем як Epitre VII, à de Pagne ainé, ми побачимо (рядки 5-8):
… Il a dans sa paisible et sainte solitude,
Du loisir, du sommeil, et les bois, et l’étude,
Le banquet des amis, et quelquefois, le soir,
Le baiser jeune et frais d’une blanche aux yeux noirs.
Ніхто з перекладачів Пушкіна англійською, німецькою чи французькою не
помітив того, що декілька російських вчених, які вивчали творчість Пушкіна,
відкрили незалежно від інших (мені здається, першим про це написав
Савченко - „Элегия Ленского и французская элегия”, примечания, с. 362,
Ленинград 1926), а саме: що перші два рядки нашої строфи XXXIX - це
парафраз, а наступні два - дослівний переклад рядків Шеньє. Цікаве
захоплення Шеньє білим кольором жіночої шкіри (дивись, наприклад, Élegie
XXII) та Пушкінське бачення своєї тендітної молодої коханки зливаються та
формують чудесну маску, що маскує особисті почуття; оскільки буде
відзначено, що наш автор, який зазвичай не забував визначити джерело
запозичення, у цьому випадку ніде не відкриває, що це - пряме запозичення,
якби, посилаючись на літературне походження цих рядків, він міг би
розкрити таємницю своєї любовної пригоди.
Перекладачі англійською, котрі не мали уяви про всі ці натяки та тонкощі,
які я щойно розібрав у зв’язку з цією строфою, мали з нею чимало
труднощів. Так, Сполдінг виділяє гігієнічний бік події:
the uncontaminated kiss
of a young dark-eyed country maid;
міс Радін пропонує детективний роман:
a kiss at times from some fair maiden
dark-eyed, with bright and youthful looks;
міс Дойч, очевидячки не розуміючи, що Пушкін натякає на інтимні стосунки
Онєгіна зі своїми кріпачками, вигадує саму сором’язливість:
and if a black-eyed girl permitted
sometimes a kiss as fresh as she;
а професор Елтон, на котрого в таких випадках завжди можна покластися
щодо гротескової банальності та поганої граматики, перекручує все
шкереберть та змінює колір волосся коханки:
at times a fresh young kiss bestowing
upon some blond and dark-eyed maid.
Рядок Пушкіна, до речі, є чудовою ілюстрацією того, що я розумію під
„буквалізмом, буквальністю, буквальним перекладом”. Під „буквалізмом” я
розумію „абсолютну точність”. Якщо інколи така точність приводить до
дивно алегоричної картини, яка може виникнути при читанні фрази „буква
вбила дух”, пояснення може бути лише одне: напевно, щось негаразд аби з
буквою оригінала, або з його духом, але насправді це не стосується
перекладача. Пушкін буквально (тобто, з абсолютною точність) передав une
blanche Шеньє як белянка, і перекладачеві англійською слід відтворити тут і
Пушкіна, і Шеньє. Буде невірним буквалізмом передати белянка (une blanche)
як a white one - чи, що ще гірше, a white female; а смисл виразу fair-faced буде
важко зрозуміти. Точне значення - це a white-skinned female, звичайно ж
молода, а тому - a white-skinned girl, з темними очима та, можливо, темним
волоссям, яке контрастно підкреслює блідість шкіри, що не має пігментації й
тому наче світиться.
Ще один гарний приклад такої строфи, що майже не перекладається -
XXXIII у Розділі 1:
I recollect the sea before a storm:
O how I envied
the waves that ran in turbulent succession
to lie down at her feet with love!
Я помню море пред грозою:
как я завидовал волнам
бегущим бурной чередою
с любовью лечь к ее ногам!
Російськомовний читач бачить у цьому місці оригіналу два набори чудової
звуконаслідуючої алітерації: бегущим бурной, що передає бурний біг бурунів,
та с любовью лечь - співучий шепіт хвиль, що вмирають у захоплені біля ніг
дами. Кому б не належали згадані ноги (13-річній Марі Раєвській, що
бавилася у воді біля Таганрога; чи хрещеної дочки її батька, молодій dame de
campagnie татарського походження; чи, скоріше, - незважаючи на мемуари
Марі - графині Єлізаветі Воронцовій, коханці Пушкіна в Одесі; чи, скоріш за
все, ретроспективній комбінації з усіх згаданих панянок), єдине, що тут має
значення, - це той факт, що ці хвилі йдуть від Лафонтена та через
Богдановича. Я посилаюсь на L’onde pour toucher… [Vénus] à longs flots
s’entrepousse et d’une égale ardeur chaque flot à son tour s’en vient baiser les
pieds de la mère d’Amour (Jean de la Fontaine. “Les Amours de Psiche et de
Cupidon”, 1669) та на близький парафраз цього в Sweet Psyche („Душенька”,
1783-1799) Іпполіта Богдановича, який англійською слід читати так: …the
waves that pursue her jostle jealously to fall humbly at her feet.
Не роблячи різноманітних змін, немає ніякої можливості зробити з
Пушкінських чотирьох рядків чотиривірш у чотиристопному ямбі з римою
abab англійською, навіть якщо вживати лише чоловічі рими. Ключовими
словами є:collect, sea, storm, envied, waves, ran, turbulent, succession, lie, feet,
love; і до цих одинадцяти слів не можна добавити жодного, яке б не
перекрутило текст. Наприклад, якщо ми спробуємо закінчити перший рядок
словом before - I recollect the sea before (після чого йде грубий переніс) та
прив’яжемо риму shore до кінця третього рядку (the waves that storm the
shore), тільки цей один зв’язок примусить нас зробити декілька інших змін,
які повністю зруйнують первинний смисл та всі його літературні асоціації.
Інакше кажучи, перекладач має постійно пам’ятати не тільки важливий узор
тексту, але також запозичення, котрими переплітається цей узор. Так само
ніщо не можна добавляти заради рими чи метрики. Мені спадають на гадку
деякі з тих завдань у шахових турнірах, до побудови яких вводяться особливі
обмежуючі правила, наприклад - що використовуватися можуть тільки певні
фігури. В чудовій тканині онєгінської строфи фігури, якими користуються,
теж чітко обмежені у кількості та типах: перекладач може пересувати їх, але
ніяких додаткових фігур не можна вводити, щоб заповнити прогалини, які
погіршують унікальне рішення проблеми.
VII
Перекласти строфу з „Онєгіна” не значить набити 14 рядків перехресними
римами та додати до них сім співзвучних рим, які починаються банальним
pleasure - love - leisure - dove. Якщо ці рими знайдуться, їх треба буде підняти
до рівня мелодій „Онєгіна”, але якщо чоловічі рими і самі про себе подбають,
то що робити зі жіночими? Коли Пушкін римує девы з где вы, ефект
виходить благозвучним; але коли Байрон римує maidens (дівчини) з gay dens
(веселі кубла) - результатом є бурлеск. Навіть такі асонанси в „Онєгіні”, як
знахідний від Чайльд Гарольд та лёд (Гарольдом - со льдом), зберігають
іонійську серйозність і не мають нічого спільного з такими чудовиськами у
Байрона, як new skin та Pouskin (перекручене ім’я графа Мусина-Пушкіна,
гілка сім’ї з подвійним прізвищем).
Таким чином, я дійшов трьох висновків: 1) Перекладати „Онєгіна”
віршами неможливо. 2) Модуляції та рими в тексті, так само як асоціації та
інші особливі риси можна описувати у цілому ряді приміток. 3) Перекласти
„Онєгіна” з розумною точністю можна, якщо кожну 14-рядкову римовану
строфу, написану чотиристопним ямбом, замінити на 14 неримованих рядків
різної довжини, починаючи двостопним ямбом та закінчуючи п’ятистопним.
Ці висновки можна узагальнити. Мені потрібні переклади з величезними
примітками, що як хмарочоси доходять до самого верху сторінки так, щоб
залишити лише промінь одного рядка тексту між коментарем та вічністю.
Мені потрібні такі примітки та абсолютно буквальний смисл, без ніяких
спрощень чи дописок - мені потрібні такий сенс та такі примітки для всієї
поезії на інших мовах, яка все ще знемагає у „поетичних” версіях, заяложена
римою. І коли мій „Онєгін” буде готовий, він або буде точно відповідати
моєму бажанню або зовсім не з’явиться.
(Пер. Пермінової А. О.)
Лінгвістичний підхід до перекладу
Безперечно, що ідеї, які обговорювалися до сих пір, стосувалися
переважно художніх текстів та текстів сакральних, і мали мало відношення
до інших видів перекладу: широкого кола текстів від правничої та технічної
документації до путівників та рекламних матеріалів. До того ж і справді
недоречним залишається те, що теорію перекладу нерідко продовжують
прирівнювати, причому цілковито безпідставно, до теорії художнього
перекладу, прикладом чого може служити, скажімо, антологія під редакцією
Шульте та Бігене (Schulte, Biguinet, 1992).
Таке обмеження природно викликало реакцію на домінуючий за
романтиків підхід, на мем Логоса. Коли романтичні приписи до перекладу
призвели до штучно архаїчних перекладів, які полюбляли деякі перекладачі
Вікторіанської доби, то залунали заклики до іншого підходу. Метью Арнольд
захищав більш науковий підхід, вимагаючи здійснювати переклади, які б
цінували вчені, які також мають доступ до оригінальних джерельних текстів,
хоча він також мав на увазі лише художній переклад, особливо з грецької
класичної літератури.
Більш роздратовану реакцію на стадію логоса висловив на початку ХХ ст.
Вілламовіц-Мьоллендорф, який виступив з різкою критикою на підхід до
перекладу, притаманний німецьким романтикам, що був пов'язаний з певним
періодом в німецькій історії та культурі і виявився нездатним забезпечити
засади більш загальної теорії перекладу (Willamowitz-Moellendorff, 1925).
Замість таких наївних аматорів, вигукував він, нам необхідні професійні
філологи, лінгвісти.
Досить-таки цікаво відзначити, що науковий лінгвістичний підхід до
перекладу віщувався (і відхилявся) у славнозвісному трактаті Ф.
Шлейєрмахера «Про різні методи перекладу» (“Ueber die verschiedenen
Methoden des Uebersetzens”), де він писав зневажливо про тих, хто просто
переповідає першоджерело, хто досяг успіху лише в старанній передачі
змісту, але безповоротно вбиває дух оригіналу. І саме Ф. Шлейермахер
пропонує те, що можна взяти за панівну метафору цього лінгвістичного
етапу: перекладач, що переповідає, трактує елементи двох мов, немов би
вони є математичними знаками, які просто за допомогою додавання та
віднімання можна звести до того самого значення. Тобто, з його точки зору,
переклад це – декодування, розшифровка, а потім закодування. Інакше
кажучи, перекладання – це транскодування.
Напевне важливо, що в знаменитому листі від Вівера до Вінера, на зорі
великого починання з машинного перекладу, переклад розглядається в таких
саме поняттях. Вівер пише (Weaver, 1955): «Природно виникає питання, чи
можна задачу з перекладу подумки розглядати як задачу з криптографії. Коли
я дивлюся на статтю російською, я кажу: «Це насправді написано
англійською, але було зашифровано якимись незнайомими символами. І я
зараз стану їх декодувати.»
Таким чином реакція лінгвістичного етапу означала навернення до
позитивістської традиції після романтичних відхилень. Сучасні впливи
лінгвістики в теорії перекладу пов’язані із загальним прагненням до
об’єктивності та недвозначності, з пріоритетом супермему еквівалентність,
із стремлінням до по-справжньому наукового методу. Саме на цьому етапі
теорії перекладу німецькі дослідники перекладу починають вживати термін
Uebersetzungswissenschaft, що свідчить про їхнє бажання надати своєму
предмету статус справжньої науки.
Взірцеві прояви лінгвістичного мему в теорії перекладу проступають в
машинному перекладі, для якого формальна еквівалентність є sine qua non.
Замість загадкових та двозначних розмов про таємничу енергію, практики
машинного перекладу зацікавленні у практичних правилах використання
мови. Вони мають вірити, що такі правила існують і що ці правила такі ж
надійні, як закони земного тяжіння. Крім того, має бути можливим
формулювати експліцитні алгоритми передачі знаків однієї мови знаками
іншої.
Стосовно перекладу, який здійснюється людиною, іншу центральну
модифікацію цього мему висуває Кетфорд в «Linguistic Theory of
Translation». Мається на увазі, зокрема, його поняття можливості безумовної
(незалежної від контексту) та обумовленої (контекстом) еквівалентності, які
визначають наскільки вірогідно, що дана джерельна одиниця Х буде
перекладена як цільова одиниця У, звичайно безцінна інформація для
машинного перекладу. Аналіз Кетфордом трансформацій (змін) також
виявився досить-таки впливовим: це різного роду формальні відмінності, що
можуть спостерігатися між джерельними одиницями та їхньою передачею в
перекладі, відмінності структурні, граматичних класів тощо. Більш складний
аналіз трансформацій обговорюється в працях Мелоуна та Льовен-Зварт.

З 50-х років починається новий період розвитку теорії перекладу, період,

що ознаменувався становленням та розвитком лінгвістичного
перекладознавства. Піонерам цього напрямку в СРСР був Я.І. Рецкер, який
опублікував в 1950 р. статтю “О закономерных соответствиях при переводе
на родной язык”, яка містила перший нарис розробленої ним потім теорії
закономірних відповідностей. В цій статті вперше висловлювалась думка про
тісний зв’язок між перекладознавством та порівняльним мовознавством.
Переклад, писав автор статті, немислимий без міцної лінгвістичної основи.
Такою основою має стати порівняльне вивчення мовних явищ та
встановлення певних відповідностей між мовою оригіналу та мовою
перекладу. Ці відповідності в царині лексики, фразеології, синтаксису та
стилю мають складати лінгвістичну основу теорії перекладу. Автор розрізняв
наступні види закономірних відповідностей: 1) еквіваленти; 2) аналоги
(названі в пізніших роботах “варіантами відповідностей”; 3) адекватні
заміни.
Перша група включає “постійні рівнозначні відповідності”, які не залежать
від контексту. До цієї групи входять перш за все деякі терміни, при чому,
судячи з прикладів, терміни однозначні і в мові оригіналу, і в мові перекладу.
Напр., фр. Societe des Nations, англ. Leaque of Nations, укр. Ліга Націй, англ.
surplus value і укр. добавлена вартість. Все це наперед задані жорсткі
відповідності, які визначаються не контекстом, а словником. Ті випадки,
коли багатозначній одиниці однієї мова відповідає кілька одиниць в іншій,
називаються “аналогами” чи “варіантними відповідностями”. На відміну від
еквівалентів, вибір аналогів визначається контекстом. Англійський
прикметник ill може передаватися російською як “дурной” і як “плохой”, але
словосполучення ill fame – це “дурная слава”, а не “плохая слава”. Третя
група відповідностей – адекватні заміни (у Смирнова А.А. – “субститути”)
використовується тоді, коли для точної передачі думки перекладач мусить
відійти від букви оригіналу, від словникових та фразових відповідностей і
шукати вирішення задачі, виходячи з цілого. По суті справи, включаючи в
розгляд “адекватні заміни”, які потім були названі “прийомами перекладу”,
Я.І. Рецкер виходить за межі “закономірних відповідностей” між двома
мовами і робить спробу описати технологію перекладу як процес. Так було
описано деякі прийоми досягнення адекватності перекладу:
1) конкретизація недиференційованих та абстрактних понять (англ. to miss a
meal – “залишилися без обіду”);
2) прийом логічного розвитку поняття (англ. so different in basic matters –
“зовсім несхожі характером і складом”);
3) антонімічний переклад (англ. take it easy – “не хвилюйтесь”);
4) компенсація (використання інших стилістичних засобів, чи тих же засобів,
проте на іншому відрізку тексту.
Заслугою Я.І. Рецкера є те, що він вперше аргументовано обґрунтував
ідею лінгвістичної теорії перекладу, намітив контури подальших досліджень
лексико-фразеологічних, синтаксичних та стилістичних закономірностей
процесу перекладу, запропонував понятійний апарат для описання
перекладацьких операцій, який в значній мірі використовується в своїх
подальших працях, підсумком яких стала його книга “Теория перевода и
переводческая практика. Очерки лингвистической теории перевода”, що
вийшла в 1974 р.
Разом з тим відчувалась необхідність в уточненні самої лінгвістичної
основи теорії перекладу. При всьому своєму значенні для лінгвістичного
аналізу порівняльне мовознавство зовсім не вичерпує того кола мовних
проблем, які вирішуються в процесі перекладу. необхідно було точніше
окреслити предмет теорії перекладу, її місце серед інших філологічних
дисциплін, її внутрішню структуру. Вирішення всіх цих задач взяв на себе
видний теоретик перекладу А.В. Федоров, який вперше в радянському
мовознавстві опублікував в 1953 році лінгвістичний нарис теорії перекладу
“Введение в теорию перевода”. Вперше лінгвістична теорія перекладу
заявила про себе як самостійний напрямок в науці про мову. Заслугою автора
було те, що він поставив проблему перекладу як мовознавчу проблему,
спільну для всіх жанрів та різновидів перекладу. Поруч з художнім, А.В.
Федоров включив до розгляду газетно-інформаційний та науковий переклад.
Разом з тим багато які з проблем, що їх торкався Федоров, вирішувалися
поки що лише в першому приближенні.
На цю книгу чекало довге, хоча і не завжди щасливе життя. Вона
витримала ще 3 видання (1958, 1968, 1983) і по цей день користується самою
широкою відомістю. Проте на перших порах саме ідея побудови
лінгвістичної теорії перекладу зустріла різкі заперечення, особливо з боку
теоретиків художнього перекладу (див. Гачечеладзе Г.Г. «Вопросы теории
художественного перевода». Тбилиси, 1959; Кашкин И.А. «Для читателя-
современника. Статьи и исследования. М., 1977). Так відомий радянський
перекладач і дослідник художнього перекладу Іван Кашкін полемізуючи з
Федоровим, писав що лінгвістична теорія перекладу обмежена рамками
співвідношення двох аналізуємих мов, тоді як літературознавчий підхід до
теорії художнього перекладу дозволяє висунути ті критерії, які мають
узагальнити любі літературні переклади з любої мови на любу, підкоряючи їх
загальним літературним закономірностям і вводячи їх в загальний
літературний процес.
З часом жар полемічних пристрастей став поступово холонути. Стало
зрозуміло, що лінгвістична теорія перекладу зовсім не претендує на те, щоб
підмінити теорію літературознавчу, що у кожної з цих теорій своя власна
мета і свої задачі, і більш того, що вони обидві при правильній розстановці
акцентів можуть вдало доповнювати одна одну в межах загальної теорії
перекладу.
В останньому виданні своєї книги (1983) Федоров формулює задачі
теоретичного вивчення перекладу, робить екскурс в історію перекладу та
перекладацької думки, детально зупиняється на основних віхах розвитку
теорії перекладу та розробці поняття перекладності в СРСР та за кордоном. В
цьому зв’язку Федоров підкреслює здійснюваність принципу перекладності
маючи при цьому на увазі, що “те, що неможливо по відношенню окремого
елементу, можливо відносно складного цілого”. І далі, торкаючись певних
обмежень цього принципу, він справедливо вказував на те, що неможливість
передати окремий елемент, окрему особливість оригіналу не суперечить
принципу перекладності, оскільки останній відноситься до твору як до
цілого, яка відкриває для цього різноманітні шляхи. Передача вихідного
співвідношення частини та цілого, за думкою Федорова, найважливіша умова
адекватності перекладу. Далі Федоров зупиняється на найважливіших
проблемах перекладу як процесу – на умовах вибору мовних засобів в
перекладі. В цьому зв’язку розглядаються питання передачі слова як
лексичної одиниці, перекладу фразеологічних одиниць, граматичні проблеми
перекладу. Велика увага приділяється варіюванню перекладу в залежності
від жанру матеріалу, який перекладається.
 Могутнім стимулом розвитку лінгвістичної теорії перекладу стали
здійснені в 50-і – 60-і роки перші досліди машинного перекладу. Для
комп’ютеризації процесу перекладу вимагались його строге та несуперечливе
описання. Разом з тим ставало ясно, що дослідники машинного перекладу та
представники “традиційного” перекладознавства говорять на різних мовах.
Першою серйозною спробою перекинути місток між двома напрямками стала
праця І.І. Ревзіна та В.Ю. Розенцвейга, що побачила віт в 1964 році, “Основы
общего и машинного перевода”. Автори поставили перед собою задачу
ознайомити спеціалістів з МП з проблематикою традиційних напрямків
перекладознавства, виклавши її в термінах структурного мовознавства. Проте
фактично їм довелося вийти за межі простого переформулювання
традиційної теорії, ввести низку нових понять та переглянути цю теорію по
суті. Заслугою книги є те, що на відміну від перших перекладознавських
праць, в яких проблеми перекладу зводились до проблем міжмовних
відповідностей, тут вперше головний акцент зміщувався на переклад як на
процес. В цьому зв’язку несумнівний інтерес представляє описання
перекладу на основі принципової схеми процесу комунікації з використанням
деяких понять теорії інформації. Разом з тим, в побудованій авторами моделі
присутня також ідея міжмовних відповідностей, втілена в “мові-
посереднику”, яка являється сіткою відносин між елементарними одиницями
смислу та набір універсальних синтаксичних відносин. Суттєвий вклад в
розвиток теорії перекладу внесло також розкладення процесу перекладу на 2
етапи – аналіз та синтез та виділення основних типів реалізації процесу
перекладу з урахуванням комунікативно-функціональних параметрів
мовленнєвої ситуації (переклад інтерлініарний, спрощаючий на інше). В той
же час далеко не всі положення цієї праці були в рівній мірі придатні як для
машинного, так і для звичайного перекладу. Так, наприклад, запропоноване
авторами розмежування перекладу та інтерпретації (перший здійснюється без
звернення до дійсності, на основі мови-посередника, а друга допускає
врахування реальної позамовної ситуації) важливе лише для машинного
перекладу, тому що в звичайному (немашинному) перекладі завжди присутнє
звернення до реальної дійсності. Переклад, який здійснюється людиною, не
може обмежуватися лише заданою сіткою відповідностей. Саме тому не
можна погодитися з авторами книги, коли вони вважають недоліком
“традиційної” теорії Федорова визнання творчого характеру в процесі
перекладу.
Ще більш інтенсивним розвитком лінгвістичної теорії перекладу
ознаменувались 70-і та 80-і роки. Помітною подією в формуванні та
ставленні цієї дисципліни став вихід в світ книги Л.С. Бархударова,
основаної на курсі лекцій, прочитаних в Московському державному
педагогічному інституті іноземних мов ім. Моріса Тереза (Язык и перевод.
М.,1975). На матеріалі перекладів художньої літератури Бархударов
розглядає процес перекладу із загальнолінгвістичної точки зору. При цьому
він виходив з семантичного визначення перекладу, згідно якому під останнім
розуміють процес перетворення мовленнєвого твору на одній мові в
мовленнєвий твір на іншій мові при збереженні незмінним плану змісту.
Здається, що найціннішим в цьому визначенні є цілком справедлива думка
про те, що перекладач має справу не з мовами як системами, а з
мовленнєвими творами, тобто текстами. Звідси виникає можливість
нейтралізації в мовленні семантичних розходжень між мовами і, зокрема,
розходжень між значеннями. З другого боку, певних уточнень вимагає
положення про збереження незмінним в процесі перекладу плану змісту
вихідного тексту. Сам Бархударов робить суттєве застереження про те, що це
положення слід розуміти у відносному, а не в абсолютному сенсі. При
міжмовних перетвореннях неминучі певні смислові втрати, в силу яких текст
перекладу ніколи не може бути повним та абсолютним еквівалентом тексту
оригіналу. Завдання перекладача полягає в тому, щоб звести ці втрати до
мінімуму. Інакше кажучи, “незмінність плану змісту” – це не стільки ознака
самого перекладу, скільки – ідеальний еталон, до якого прагне перекладач.
З-поміж широкого кола питань, які обговорюються в книзі Бархударова,
варто особливо відокремити питання про семантичні відповідності при
перекладі – про передачу референційних, прагматичних та граматичних
значень, про роль контексту та ситуації, а також детально розглядає питання
про перекладацькі трансформації.
В той же період вийшли друком дві книги В.Н. Комісарова – “Слово о
переводе” (1973) та “Лингвистика перевода” (1980). В цих працях автор
обґрунтовує доцільність відокремлення особливого напрямку в мовознавстві
– лінгвістичного перекладознавства, або лінгвістики перекладу. При цьому
описується предмет, методи та задачі цього напрямку, оцінюється статус
загальної теорії перекладу, розглядаються проблеми семантики, прагматики
та стилістики перекладу, ставиться питання про принципи вивчення
перекладу та, зокрема, його моделювання, а також про норми перекладу.
Обидві праці тісно пов’язані одна з одною і відображають різні етапи
розробки єдиної концепції. В основі цієї концепції знаходиться положення
про те, що в перекладі розрізняються наступні типи еквівалентності: 1)
еквівалентність на рівні мети комунікації (Do you take me for a fool? = Що я
маленька, чи що?), 2) еквівалентність на рівні ідентифікації ситуації, тобто
описання однієї й той самої ситуації різними способами (He answered the
phone. = Він зняв слухавку), 3) еквівалентність на рівні способу описання
ситуації (Scrubbing makes me bad-tempered. = Від миття підлоги у мене
настрій псується), 4) еквівалентність, яка базується на збереженні
трансформаційних зв’язків між синтаксичними структурами (He was never
tired of old songs. = Старі пісні йому ніколи не надоїдали), 5) еквівалентність,
яка базується на максимальній спільності перекладу та оригіналу (I saw him
at the theatre. = Я бачив його в театрі). Ці положення, справді, відбивають
об’єктивну реальність. Дійсно, неважко впевнитись в тому, що ці типи
еквівалентності відповідають відомим перекладацьким трансформаціям
(ситуативним, семантичним, граматичним, субституції). Проте навряд чи
впевнює відстоюванний автором вузько лінгвістичний підхід до перекладу,
його заклик вивчати переклад не стільки як вид мовленнєвої діяльності,
скільки як “вияв системи мови”.
Інший підхід було запропоновано О.Д.Швейцером в праці “Перевод и
лингвистика”, яка вийшла того ж 1973 року. В її основу лежить теза про те,
що переклад – це не лише зіткнення двох мовних систем, але й зіткнення
двох різних культур, а часом і різних цивілізацій.

Віне та Дарбельне

Методологія перекладу

На перший погляд, кількість різноманітних методів та способів не має

меж, але їх усіх можна звести до усього лише семи, кожен з яких відповідає
вищому рівню складності. На практиці, вони можуть використовуватися
окремо або у сполученні з одним або кількома іншими.
Прямий та непрямий переклад.

В цілому, перекладачі обирають між двома методами перекладу, а саме

– прямим або буквальним – та непрямим. У деяких перекладах можлива
заміна елемента повідомлення у ДМ на елемент ЦМ, тому що він заснований
або на паралельних категоріях (у цьому випадку ми можемо говорити про
структурний паралелізм), або на паралельних поняттях, що є результатом
метамовних паралелізмів. Але перекладачі також можуть помітити пробіли,
чи лакуни у ЦМ, які повинні бути заповнені відповідними одиницями таким
чином, щоб загальне враження було однаковим для обох повідомлень. Проте,
може так статися, що через структурні та метамовні відмінності, деякі
стильові характеристики не можуть бути передані ЦМ, без змін порядку слів,
або навіть лексичного складу. У цьому випадку розуміємо, що треба
використовувати складніші методи, що спочатку можуть здатися
незвичайними, але які, втім, дозволять перекладачам не відхилятися від теми,
точно передавати текст оригінала, досягати надійного результату. У
нижчеподаному списку перші три способи – прямі, а решта – непрямі.
Спосіб перший: запозичення.

Запозичення є найпростішим перекладацьким способом, коли треба

заповнити лакуну, зазвичай метамовну (наприклад, новий технологічний
процес, невідоме поняття). Таким чином, безглуздо сперечатися, чи
доводиться перекладачам іноді послуговуватися цим способом, щоб створити
стилістичний ефект. Наприклад, щоб надати перекладу забарвлення,
притаманне культурі ДМ, можна використовувати іноземні терміни, як-то
англійські “фунт”, “котедж”, “грум”, “долар”, з мексиканського варіанта
іспанської мови назви їжі: “текіла”, “тортільяс”, тощо.
У ситуації, типовій для Англії, вираз “the coroner spoke” (коронер
промовив), певно, краще перекласти французькою мовою, запозичивши
англійський термін “coroner”, аніж намагатися знайти більш-менш
задовільний відповідник чина серед французьких чиновників, наприклад, “le
coroner prit la parole”.
Деякі усталені, в основному старі запозичення, використовуються
настільки широко, що вони більше такими не вважаються і стають частиною
відповідної ПМ. Деякими прикладами іноземних запозичень у французькій
мові є слова: “alcohol” (алкоголь), “redingote” (cюртук), “paquetbot”
(пакетбот), “acajou” (червоне дерево), тощо. В англійській мові такими
словами є: “menu” (меню), ”carburetor” (карбюратор), ”hangar” (ангар) ”chic”
(елегантність, шик), та вирази на кшталт “déjà vu” (дежа вю) “énfant terrible”
(жахлива дитина) та “rendez-vous” (рандеву), що більше не вважаються
запозиченнями. Перекладачі особливо цікавляться новими запозиченнями,
навіть, якщо вони належать до авторських запозичень. Треба пам’ятати, що
багато запозичень потрапляють у мову через переклад, так само, як
семантичні запозичення чи “несправжні друзі перекладача”, чиїх пасток
перекладачам треба остерігатися.
Рішення щодо запозичення слова чи виразу з ДМ для внесення
місцевого колориту є питанням стиля а ,отже, значення.
Спосіб другий: калька.

Калька є запозиченням особливого роду, за допомогою якого мова

запозичує форму вираження іншої мови, але потім буквально перекладає
кожний елемент форми. У результаті отримуємо або:
1. лексична калька, як у першому прикладі нижче, тобто калька, яка
узгоджується із синтаксичною структурою ПМ, набуваючи нового
способу вираження, або
2. структурна калька, як у другому прикладі нижче, що вводить у мову
нову конструкцію:
Французька калька з англійської мови:
Compliments de la Compliments of the Радощі сезону
saison! season!
Science-fiction Science-fiction Наукова фантастика

Так само, як і у випадку із запозиченням, існує велика кількість усталених

кальок, які через деякий час стають невід’ємною частиною мови. Кальки, так
само, як і запозичення, можуть семантично змінювати значення,
перетворюючись на несправжніх друзів перекладача. Перекладачі більше
зацікавлені в нових кальках, що можуть заповнити лакуну, чим позбавляють
від необхідності використовувати існуюче запозичення (порівняйте,
“economiquement faible” – економічно слабкий – французька калька з
німецької мови). У таких випадках перевага віддається створенню нових
лексичних форм із використанням грецьких чи латинських коренів або
використовуючи конверсію. Це також дозволить уникнути незграбних
кальок, як-то:
Французька калька Англійське джерело Переклад

Thérapie occupationelle Occupational therapy Трудотерапія

Banque pour
le Commerce et le
Développment
Les quatre Grands
Le Premier Français
Le mariage est une
association à cinquante-
cinquante
(Les nouvelles Littéraires,
жовтень 1955 р.)
l’homme dans la rue
(Revue des Deux Mondes,
травень 1955 р.)
Bank for Commerce and Банк підприємництва та
Development розвитку
The four great powers Чотири супердержави
The French Premier Прем’єр-міністр Франції
Matrimony is a fifty-fifty Шлюб – це союз рівних
association
The man in the street Перший зустрічний
(замість “l’homme de la
rue” або “le Français
moyen” – середній
француз)

compagnon de route fellow-traveller Попутник

(Le Monde, березень,
1956 р.)
Le plupart des grandes Most major decisions Більшість основних
décisions sur le Proche- regarding the Near-East рішень щодо Ближнього
Orient ont été prises à un were taken when Сходу було прийнято,
moment où Sir Winston Churchill pretended that коли Черчилль
Churchill affectait de the chair occupied by проігнорував роль
considérer comme “vide” France on the Франції у міжнародних
la “сhaise” de la France international scene was стосунках.
sur la scène internationale empty (замість “la place”
(Le monde, березень або “le fauteuil”)
1956 р.)

Спосіб третій: буквальний переклад.

Буквальний переклад або переклад слово у слово є прямою передачею

тексту мови оригіналу граматично та ідіоматично відповідним текстом на
ПМ. При такому перекладі задача перекладача обмежується дослівним
перекладом, окрім тих випадків, коли виникає загроза граматичної
неточності:
J’ai laissé mes lunettes sur I left my spectacles on the Я забув окуляри унизу
la table en bas table downstairs. на столі
Où etes-vous? Where are you? Де Ви є?
Ce train arrive à la gare This train arrives at Union Цей поїзд прибуває на
Centrale à 10 heures. Station at ten станцію Юніон о
десятій.
 В принципі, буквальний переклад є єдиним рішенням, коли можна
зробити зворотній, повний переклад. Частіше це зустрічається при перекладі
між мовами однієї сім’ї (наприклад, між французькою та італійською
мовами). Така ситуація є тим більш типічною, коли мови є частинами однієї
культури. Якщо буквальний переклад має місце між французькою та
англійською мовами, то лише тому, що загальні метамовні поняття
виявляють фізичне співіснування, тобто періоди двомовності із свідомим чи
несвідомим наслідуванням, що надає деякий інтелектуальний або політичний
престиж, тощо. Він також може бути виправданим деяким рухом думки та
іноді структурою, що без сумніву присутні серед європейських мов
(порівняйте, виникнення означеного артиклю, понять культур та цивілізації),
які обґрунтовують цікаві дослідження в області загальної семантики. У
попередніх способах питання стилістики не було порушено. Якби так було
завжди, тоді це дослідження не було б виправданим та переклад не вимагав
би особливих розумових зусиль, тому що у цьому випадку це було б просте
перекладання з однієї мови на іншу. Вивчення питання про можливий
переклад наукових текстів за допомогою машини, як пропонує велика
кількість дослідницьких груп університетів та підприємств у всіх провідних
країнах, багато у чому засновано на існуванні паралельних уривків у текстах
ДМ та ПМ, які відображають паралельні розумові процеси. Викликає
сподівання той факт, що ці процеси особливо часто зустрічаються у науковій
та технічній літературі. Реальність перекладу таких текстів за допомогою
машини було встановлено ще у 1955 році Локом і Ботом. Якщо після
випробування перших трьох способів, перекладачі вважають буквальний
переклад неприйнятним, то тоді вони повинні використовувати способи
непрямого перекладу. Під “неприйнятним” ми розуміємо ситуацію, коли
повідомлення, перекладене буквально:
 набуває іншого змісту, або
 не має сенсу, або
 неможливо з граматичної точки зору, або
 не має відповідного виразу у рамках метамовного досвіду ПМ, або
 має відповідний вираз, але не в рамках того самого регістра
Щоб освітити ці позиції, наводимо наступні приклади:
Il regarda la carte He looked at the map Він поглянув на мапу
Il paraissait l’image de la He looked the picture of Він просто уособлення
santé health здоров’я.
Il avait l’air en pleine
forme
У той час, коли ми можемо перекласти перше речення буквально, це
неможливо у другому випадку, якщо тільки ми не хочемо зробити це для
підкреслення експресивності (наприклад, щоб описати англійця, який погано
володіє розмовною французькою). Перший приклад є менш конкретним, бо
слово “carte” менш конкретне, аніж слово “map”. Але це ні в якому разі не
применшує цінності даного приклада.
 Якщо перекладачі пропонують щось схоже на другий приклад,
наприклад “Il se portait comme un charme” (чудово почувати себе), то тоді це
вказує на те, що вони поставили собі за мету досягти тотожності обох
висловлень, того, що їх “нейтральне” застосування по відношенню як до ДМ
так і до ПМ дозволяє їм досягнути. Відповідність повідомлень повністю
залежить від тотожності ситуацій, а це само по собі дозволяє нам
стверджувати, що ПМ може зберігати деякі риси дійсності, невідомі у
культурі ДМ.
Якби існували ідеографічні словники із двомовними означаючими, то
перекладачам треба було б просто знайти в них потрібний переклад у статті,
що відповідає ситуації, визначеної у повідомленні ДМ. Але такі словники не
існують, і тому перекладачі перш за все беруться за слова чи за одиниці
перекладу, для яких вони вигадують конкретні способи з метою передачі
необхідного змісту. Так як розміщення слова у фразі впливає на значення, то
може здатися, що рішення залежить від розміщення слів, настільки
відмінного від початкової ситуації, що жодний словник не в змозі зробити
таке. Беручи до уваги незліченну кількість сполучень одних тільки
означаючих, здається очевидним, що словники не можуть забезпечити
перекладачів готовими рішеннями усіх їх проблем. Тільки перекладачі
можуть уявляти картину повідомлення у цілому, що визначає їх рішення. В
остаточному підсумку, власне повідомлення з урахуванням ситуації,
дозволяє нам судити, чи два тексти адекватні один одному.
Спосіб четвертий: Транспозиція.

Спосіб транслітерації припускає заміну однієї частини мови іншою без

зміни значення повідомлення. Крім того, що транспозиція є особливим
перекладацьким способом, її можна також використовувати в рамках однієї
мови. Наприклад, вираз: “Il a annoncé qu’il reviendrait” (Він оголосив, що
повернеться), може бути перефразовано. Дієслово у підрядному реченні
замінюється на іменник. У результаті виходить: “Il a annoncé son retour” (Він
оголосив про своє повернення). На противагу першому виразу, який ми
називаємо основним, другий вираз ми називаємо транспонованим виразом. У
перекладі існують два відмінних типи транспозиції:
o обов’язкова
o необов’язкова
Наступний приклад повинен бути перекладений буквально (спосіб 3), але також він має бути
транспонований (спосіб 4).
Dès son lever... As soon as he gets/got up Як тільки він устане.
Dès son lever... As soon as he gets up С його підйомом.
Dès qu’il se lève... Коли він устане.
У наведеному прикладі англійська мова передбачає лише одну форму –
основну, як єдино можливу. Проте, навпаки, при зворотньому перекладі
французькою мовою, у нас з’являється вибір використовувати або кальку або
транспозицію, позаяк французька мова дозволяє обидві можливості.
Навпаки, обидві наступні фрази можуть бути транспоновані:
Après qu’il ser revenu After he comes back Після того, як він
повернеться
Après son retour After his return Після його повернення

Не обов’язково, щоб зі стилістичної точки зору основний та

транспонований вираз були б рівноцінними. Таким чином, перекладачі
повинні використовувати транспозицію, якщо отриманий при цьому
переклад краще передає висловлювання, або дозволяє зберегти деякий
“особливий стилістичний відтінок”. Щоправда, транспонована форма, у
цілому, по своєму характеру, більш літературна.
Особливим і часто використовуваним випадком транспозиції є
перефразування.
Спосіб п’ятий: Модуляція.*

Модуляцією називається зміна форми повідомлення за допомогою

зміни точки зору. Така зміна виправдана, коли хоча й буквальним, або навіть
транспонованим результатом перекладу є граматично правильне
висловлювання, яке вважається недоречним, далеким чи незграбним у ПМ.
Так само, як у випадку із транспозицією, ми розрізняємо вільну чи
необов’язкову і закріплену чи обов’язкову модуляцію. Класичним
перекладом обов’язкової модуляції є фраза: “The time when…”, яку
французькою мовою можна перекласти, як “Le moment où...” (У той час,
як...). Тип модуляції, який заміняє негативний вираз на ДМ позитивним на
ПМ зустрічається частіше, ніж обов’язковий, навіть не зважаючи на те, що
він тісніше пов’язаний зі структурою кожної мови, наприклад:

Il est facile de démontrer It is not difficult to show Неважко показати

Різниця між закріпленою та вільною модуляцією полягає у ступені. У
випадку із закріпленою модуляцією, перекладачі з гарним знанням обох мов
вільно використовують цей метод, бо вони знайомі із частотністю
використання, розповсюдження, а також лексикографічною та граматичною
характеристиками виразу, якому надається перевага.
Випадків використання вільної модуляції небагато, вони ще не ввійшли
в обіг, тому цей спосіб треба кожного разу застосовувати заново. Проте, не
це визначає його необов’язковість, якщо цей спосіб застосовувати як слід, то
у результаті має вийти переклад, що повністю відповідає ситуації ДМ. Щоб
проілюструвати цей момент, треба сказати, що вільна модуляція повинна
привести до рішення, яке примусить читача вигукнути: “Так, це саме те, що
Ви б сказали!” Таким чином, вільна модуляція тяжіє до єдиного рішення,
рішення, яке засноване на звичному ході думок та яке швидше необхідне,
аніж необов’язкове. Тому, очевидно, що між вільною та закріпленою
модуляцією різниця полягає лише у ступені, та як тільки вільна модуляція
буде використовуватися достатньо часто, або пропонувати одне рішення
*
у російській традиції – “розвиток сенсу”
(зазвичай це відбувається у результаті вивчення двомовних текстів дискусій
на двомовних конференціях, або через популярність перекладу, що претендує
на визнання завдяки своїм літературним якостям), то вона може
перетворитися на закріплену модуляцію. Проте, вільна модуляція, у сутності,
не стає закріпленою, доки вона не потрапляє у словники та граматичні
довідники, поки її не починають викладати.
Уривок, у якому відсутні приклади такої модуляції, вважався би
неточним, і тому, ними б нехтували. У своїй магістерській дисертації Ж.
Паннетон, у якого ми запозичили термін “модуляція”, вірно передбачив
результати систематичного застосування транспозиції та модуляції:
“La transposition correspondrait en traduction à une équation du premier
degré, la modulation à une équation du second degré,chacune transformant
l’équation en identité,toutes deux effectuant la résolution appropriée.”
(Panneton 1946)
(Транспозиція відповідала б у перекладі рівнянню першого рівня,
модуляція – рівнянню другого рівня, обидві перетворюючи рівняння на
тотожність, чим вони впливають на прийняття вірного рішення).
(Паннетон 1946)
Спосіб шостий: Еквівалентність.

Ми неодноразово підкреслювали, що одна й та ж сама ситуація може

передаватися двома текстами із використанням різноманітних стилістичних
та синтаксичних способів. У таких випадках ми маємо справу із способом, у
результаті застосування якого виходять однакові тексти. Класичним
прикладом еквівалентності є реакція незграби, який випадково поцілив
молотком по пальцю. Якби він був французом, його зойк міг би бути “Aie!”
(Ай!), а якби він був англійцем, то вигукнув би “Ouch! ” (Ах!). Ще одним разючим
прикладом еквівалентності є чисельні випадки звуконаслідування:
Cocorico Cock-a-doodle-do Кукуріку
Miaou Miaow Мяу
Hi-han Heehaw Іа
Ці прості приклади ілюструють особу рису еквівалентності: дуже часто їм притаманна
синтагматична природа, вони впливають на все повідомлення. У результаті, більшість еквівалентів є
постійними, вони належать до фразеологічного репертуару ідіом, кліше, прислів’їв, іменних та ад’єктивних
фраз, тощо. В цілому, прислів’я є прекрасними прикладами еквівалентності, наприклад:
Il pleut à seaux /des It is raining cats and dogs Як з-під ринви ллє
cordes
Deux patrons font Too many cooks spoil the У семи няньок дитя без
chavirer la barque broth ока
Cпосіб створення еквівалентів також часто застосовується до ідіом.
Наприклад, такі фразеологізми, як: “To talk through one’s hat” (казати
нісенітниці), та “As like as two peas” (схожий як дві краплі води), не можна
калькувати. Проте, саме це відбувається у так званому двомовному
суспільстві, члени якого знаходяться у постійному контакті з парою мов, при
цьому маючи про них найгуманніше уявлення. Не зважаючи на це, буває, що
деякі такі кальки навіть стають частиною іншої мови, особливо, якщо вони
пов’язані з новою областю, яка, можливо, знайде собі місце у країні ПМ.
Наприклад, у канадському варіанті французької мови, ідіомі “To talk through
one’s hat” відповідає “parler à travers son chapeau”. Але займатися уведенням
таких кальок у прекрасно організовану мову повинні не перекладачі; тільки
письменники можуть дозволити собі таку вільність, і лише вони несуть
відповідальність за успіх чи провал такого заходу. У перекладі
рекомендується використовувати традиційні вирази, тому що звинувачення у
використанні галліцизмів, англіцизмів, германізмів, іспанізмів, завжди
матиме місце, якщо перекладач буде намагатися ввести нову кальку.
Спосіб сьомий: Адаптація.

Переходячи до сьомого способу, ми досягаємо “межі перекладу”. Цей

спосіб використовується у тих випадках, коли ситуація ДМ не притаманна
культурі ПМ. У таких випадках перекладачі повинні натомість вигадати
відповідну ситуацію. Таким чином, адаптацію можна описувати, як
особливий вид еквівалентності, ситуативну еквівалентність. Давайте
візьмемо у якості приклада звичайного англійського батька, який вважає
нормальним цілувати свою доньку у губі, бо це притаманне його культурі.
Але це неприпустимо при буквальній передачі на французьку мову. Якщо
фразу – “He kissed his daughter on the mouth” перекласти “Il embrassa sa fille
sur la bouche”, то це привнесе у ПМ елемент, відсутній у ДМ, де ситуація
може бути наступна: люблячий батько повертається додому з далекої
подорожі і вітає свою доньку. Передача французькою мовою була б
особливим видом переперекладу. Більш прийнятним виразом був би
наступний: “Il serra tendrement sa fille dans ses bras ” ( Він із ніжністю обійняв свою
доньку), якщо тільки перекладач не хоче досягти дешевого ефекту. Адаптація часто використовується при
перекладі книг та назв художніх фільмів, наприклад:
Trois hommes et un coffin Three men and a baby Троє чоловіків та
(film) немовля (художній
фільм)
Le grand Meaulnes The Wanderer (book title) Блукач (назва книги)
Цей спосіб добре знайомий перекладачам-синхроністам. Одного разу,
перекладач адаптував слово “cricket”, передавши його словосполученням
“Tour de France” (Тур де Франс), у контексті про найпопулярніший вид
спорту. Французький делегат потім подякував виступаючому за згадку про
такий чисто французький вид спорту, чим поставив перекладача у глухий
кут. Йому довелося зробити зворотну адаптацію і, звертаючись до англійця,
згадати про крикет. Відмова використовувати адаптацію обов’язково
виявляється при перекладі, тому що він впливає не лише на побудову речень,
але й на розвиток ідей та на те, як вони представлені в абзаці.
Перекладачі, звичайно, можуть зробити винятково точний переклад
без адаптацій, її відсутність можна помітити по незрозумілому тону, що
звучить не зовсім правильно. Нажаль, таке враження дуже часто викликають
тексти, які публікуються міжнародними організаціями, чиї члени, чи то
через незнання, чи то через помилковість вимог, перекладають буквально,
роблять переклади, багато в чому, побудовані на кальці. У результаті може
вийти звичайна нісенітниця, що не має назви у жодній мові, але яку Рене
Етиємбль доволі правильно назвав “sabir atlantique” (атлантичний сабір),
який англійською мовою можна перекласти приблизно як “Mid-atlantic
jargon” (середньоатлантичний жаргон). Не можна перекладати, просто
створюючи структурні або надмовні кальки. Усі великі літературні переклади
були створені із прихованим знанням про способи, описані у цій частині. Про
це ясно говориться у передмові Гида до його перекладу “Гамлета”. Проте,
цікаво, чи не тому американці не сприймали Лігу Націй серйозно, що велика
кількість її документів була перекладена з французької мови без
використання модуляції та адаптації, так само як “sabir atlantique” бере свій
початок у перекладах погано зрозумілих англо-американських текстів. Тут
ми торкаємося виключно серйозної проблеми, яку, через брак місця, ми не
можемо обговорити. Суть її полягає в інтелектуальних, культурних та
мовних змінах, які з часом відбуваються під впливом важливих документів,
шкільних підручників, журналів, діалогів із фільмів, тощо, до створення яких
доклали руку перекладачі, які не хочуть, або не можуть використовувати
непрямий переклад. У той час, як надмірна централізація та нестача поваги
до культурних відмінностей примушують міжнародні організації
використовувати робочі мови виключно для створення документів, що потім
похапцем перекладаються перевтомленими, нікому невідомими
перекладачами. Викликає занепокоєння той факт, що у перспективі 4/5
населення світу буде змушене послуговуватися лише перекладами,
виснажуючи свій розум вживанням мовної “каші”.
Застосування семи способів.

Ці сім способів у деякій мірі знаходять використання на трьох рівнях

висловлювання, тобто на рівні слова, речення та повідомлення. Наприклад,
запозичення може мати місце на рівні слова: “bulldozer” (бульдозер),
“réaliser” (здійснювати), та “stopover” (зупинка в дорозі), це слова, запозичені
французькою мовою з англійської. Запозичення також може протікати на
рівні повідомлення, наприклад: “ОК” та “Five o’clock” (п’ята година).
Очевидно, що кілька цих методів можна використати у межах одного
речення, а деякі переклади містять увесь комплекс способів, тому їх важко
розрізнити, наприклад: переклад фрази “paper weight” (прес-пап’є)
французькою мовою, як “presse-papier” є як закріпленою транспозицією, так і
закріпленою модуляцією. Таким же чином, переклад слова “Private” (не
турбувати), написаного на дверях фразою “Defense d’entrer” є водночас і
транспозицією, і модуляцією, і еквівалентністю. Це транспозиція, тому що
прикметник “private” трансформувався на іменний вираз, модуляція, тому що
твердження переходить у попередження (порівняйте “Wet paint”
(пофарбовано) та “Prenez garde à la peinture”, хоча “peinture fraiche” (свіжа
фарба), видно розповсюджується у франкомовних країнах), і нарешті, це
еквівалентність, тому що це ситуація, яка була перекладена, тому що це не
справжній граматичний вираз.
 (Пер. Богдана Войченка)
Роман Якобсон
Про лінгвістичні аспекти перекладу

Згідно з Бертраном Расселлом «ніхто не зрозуміє слова cheese (англ..

«сир»), якщо не матиме позамовних знань про сам сир. Якщо, однак, ми,
притримуючись основоположної заповіді Расселла, будемо «наголошувати на
лінгвістичному аспекті традиційних філософських проблем», то тоді нам
доведеться констатувати, що ніхто не зрозуміє слова «cheese», якщо не буде
мати уявлення про те значення, яке надається цьому слову в лексичній
системі англійської мови. Представник культури, кухня якої не знає сиру,
зрозуміє англійське слово «cheese», лише якщо йому відомо, що англійською
мовою це слово означає «продукт харчування, виготовлений із звурдженого
(зсілого) молока під гнітом», і якщо він, принаймні, в лінгвістичному плані,
знайомий із зсілим молоком. Ми ніколи не куштували ані амброзії, ані
нектару і маємо лише лінгвістичне знання слів «амброзія», «нектар» та
«боги» - ймення тих, хто цю їжу споживав у міфах; однак слова ці ми
розуміємо і знаємо, в яких контекстах кожне з них може вживатися.
Значення слів «сир», «яблуко», «нектар». «знайомство», «проте»,
«просто», і взагалі якого б то не було слова чи вислову є поза сумнівом
лінгвістичним – або якщо точніше і не так вузько – семіотичним фактом.
Найпростішим та найвірнішим доказом тим, хто приписує значення
(signatum) не знаку, а самому предмету, буде те, що ніхто і ніколи не нюхав і
не куштував значення слів «сир» чи «яблуко». Без знаку (signum) немає
ніякого значення (signatum). Значення слова «сир» неможливо вивести з
позамовного знайомства з чеддером або камамбером без вербального
позначення. Для запровадження незнайомого слова необхідна сукупність
лінгвістичних знаків. Просто пальцем вказати на предмет буде недостатньо,
бо це нам не повідомить чи слово «сир» є назвою саме цього конкретного
предмету, чи будь-якої коробки камамберу, чи камамберу взагалі, чи взагалі
сиру, чи будь-якого молочного продукту, чи усякого харчового продукту в
цілому, чи сніданку, чи, може, будь-якої коробки незалежно від того, що в
ній. І зрештою, чи це слово просто називає предмет, чи воно означає намір
почастувати цим продуктом чи продати його, або заборону його чіпати, а той
прокляття? (Вказівний жест, і справді, може означати прокляття; в деяких
культурах, зокрема в Африці, це жест погрози).
Для нас же, і мовознавців і просто мовців, значення усякого мовного знаку
є його передача (переклад) якимось іншим знаком, особливо таким, «у якому
його повніше розгорнуто», як неодноразово наголошував Пірс2 , найглибший
з дослідників природи знаків. Так, поняття «парубок» (англ. – bachelor),
всякого разу, коли вимагається більша експліцитність, можна перетворити на
зрозуміліше тлумачення – «нежонатий чоловік». Ми розрізняємо три способи
інтерпретації словесного знаку: його можна передати іншим знаком тієї ж
самої мови, передати іншою мовою, або ж іншою невербальною системою
символів. Ці три різновиди перекладу можна представити наступним чином:
1) Внутрішньомовний переклад, або передача того ж самого іншими
словами, [перейменування] – інтерпретація вербальних знаків за
допомогою інших знаків тієї ж самої мови.
2) Міжмовний переклад, або власне переклад, – інтерпретація
вербальних знаків за допомогою іншої мови.
3) Міжсеміотичний переклад, або трансмутація, [цілковите
перетворення] – інтерпретація вербальних знаків за допомогою
невербальних знакових систем.
При внутрішньомовному перекладі слова використовується або інше
слово, більш чи менш йому синонімічне, або ж описовий спосіб [парафраза].
Проте синонімія, зазвичай, не являє собою повної еквівалентності:
наприклад, «every celibate is a bachelor, but not every bachelor is a celibate»
(«Кожен, хто дав обітницю безшлюбності, – парубок, проте не всякий
парубок – це той, хто дав обітницю безшлюбності»). Слово або
фразеологічний зворот, коротше кажучи, одиницю коду більш високого
рівня, можна повністю розтлумачити лише за допомогою еквівалентної
комбінації одиниць коду, тобто, за допомогою повідомлення, яке посилається
на цю саме кодову одиницю: «every bachelor is an unmarried man, and every
unmarried man is a bachelor» («Кожен парубок – це нежонатий чоловік, і
кожен нежонатий чоловік – це парубок»), або : «every celibate is bound not to
marry, and everyone who is bound not to marry is a celibate» («Кожен, хто дав
обітницю безшлюбності, зобов’язаний не одружуватися, і кожен, хто
зобов’язався не одружуватися – це той, хто дав обітницю безшлюбності»).
Так само й на рівні міжмовного перекладу, зазвичай, між одиницями кодів
повна еквівалентність не встановлюється; однак, повідомлення можуть
виступати як адекватні тлумачення одиниць або цілих повідомлень
іноземного коду. Так, англійське слово «cheese» не можна повністю
ототожнити із його звичайним російським гетеронімом «сыр», бо в
англійській мові «cottage cheese» (російською «творог») – це різновид
«cheese», а в російській мові «творог» не є «сыром». Тому росіяни можуть
сказати: «Принеси сыру и творогу» – а сказати англійською «Bring cheese and
[sic!] cottage cheese» не годиться. Літературною російською мовою продукт,
виготовлений із спресованого зсілого молока, називається «сыр» лише тоді,
коли для його приготування використовується спеціальний фермент.
Частіше всього, однак, при перекладі з однієї мови іншою спостерігається
не підстановка окремих кодових одиниць на місце інших, а заміна цілих
повідомлень іншими повідомленнями іншою мовою. Такий переклад – це
непряма мова; перекладач перекодовує і передає повідомлення, яке отримав з
іншого джерела. Отже, при перекладі маємо справу з двома еквівалентними
повідомленнями двома різними кодами.
Еквівалентність за наявності відмінностей це є кардинальна проблема
мови та одна з основних тем, якими цікавиться лінгвістика. Лінгвіст, як і
всякий одержувач словесного повідомлення, виступає його тлумачем. Тому
жодний мовний зразок наука про мову не може тлумачити без перекладу
його знаків іншими знаками тієї ж самої системи, або ж знаками іншої
системи. Усяке порівняння двох мов передбачає розгляд того, як вони
взаємно перекладаються; тому широко поширена практика міжмовного
спілкування, а особливо перекладацька діяльність, мають знаходитися під
постійним допитливим поглядом лінгвістичної науки. Важко переоцінити
наскільки нагальною є потреба у різницевих [порівняльних] двомовних
словниках, де містилися б в порівнянні ретельно виконані дефініції усіх
відповідних одиниць щодо їхнього значення та вжитку, та наскільки велике
теоретичне та практичне значення мають такі словники. Так само й різницеві
[порівняльні] двомовні граматики мають визначати, що об’єднує, і що
роз’єднує цю пару мов у їхньому виборі та розмежуванні граматичних
категорій.
І в практиці перекладу, і в його теорії багато таких заплутаних питань,
тому-то час від часу здійснюються спроби розрубати цей Гордіїв вузол,
проголошуючи тезу про неможливість перекладу. «Пересічний добродій, що
керується власною доморослою логікою», якого так яскраво змалював
Б.Л. Ворф, вочевидь, мав дійти наступного пояснення: «Для мовців, яким їхні
мови пропонують відмінні мовні вираження, факти будуть різними». 3 В Росії
у перші роки після революції траплялися фанатичні фантазери, котрі
виступали в радянській періодиці з пропозиціями докорінного перегляду
традиційної мови і зокрема викорінення таких обманливих висловів як «схід
сонця» та «захід сонця». Проте ми до сих пір використовуємо ці уявні образи
Птоломеєвого погляду на світ, жодним чином при цьому не збираючись
відкидати вчення Коперніка, і нам не важко перейти від буденної розмови
про схід та захід сонця до уявлення про обертання землі просто з тієї
причини, що усякий знак піддається передачі іншим знаком, який нам
здасться повніше розгорнутим і точнішим.
Здібність говорити певною даною мовою передбачає також здібність
говорити про цю мову. Таке метамовне функціонування дозволяє
переглядати та заново визначати слова мови, якою користуєшся. Цей
принцип взаємної доповнюваності обох рівнів – мови-об’єкту та метамови –
запровадив Нільс Бор: усі факти експерименту, які добре визначені, можливо
висловити за допомогою звичайної мови, «у якій практичне вживання
кожного слова знаходиться у відношенні доповнюваності до спроб дати йому
чітке визначення».4
Усякий пізнавальний досвід та його класифікація підлягають передачі
будь-якою з тих мов, що існують. Усякого разу, коли десь бракує якогось
слова чи поняття, можна створити нову термінологію або її розширити
шляхом запозичення, калькування, неологізмів, смислового перенесення, і
нарешті, перефразування. Так, у недавно народженій літературній мові
чукчів, які живуть на північному сході Сибіру, слово «гвинт» передається як
«цвях, що обертається», «сталь» – як «тверде залізо», «бляха» – як «тонке
залізо», «крейда» – як «мило, що пише», «годинник» – як «серце, що стукає
молоточком». І навіть такі перефразування, які здаються суперечливими, на
кшталт «электрическая конка» («electric horse-car» – «електрична конка»), як
спершу російською мовою називався трамвай, чи jena paragot (flying
steamship – «пароплав, що літає»), як коряки назвали літак, просто
позначають електричний аналог конки та літаючий аналог пароплава, і зовсім
не стають на заваді спілкуванню, так само як не виникає жодного
семантичного «шуму» та незручності при сприйнятті подвійного
оксюморону cold beef-and-pork hot dog («бутерброд з холодною шпикачкою»)
( букв. : «холодна гаряча собака з яловичини та свинини»).
Та й жодна відсутність у мові, на яку здійснюється переклад, якого-небудь
граматичного явища зовсім не робить нездійсненною повну передачу всієї
понятійної інформації, що міститься в першоджерелі. Так, до традиційних
англійських сполучників «and» («та») та «or» («або») зараз доєднався
сполучник «and/or» («та/або») – який обговорювався кілька років тому в
дотепній книжці «Federal Prose – How to Wright in and/or for Washington»5
(«Федеральна проза: як писати у Вашингтоні та/або для нього»). Із цих трьох
сполучників лише останній вживається в одній із самоїдських мов 6.
Незважаючи на ці відмінності у реєстрі сполучників, усі три різновиди
повідомлень, що зустрічаються у «федеральній прозі» (у мові державних
службовців США), можна точно передати як традиційною англійською
мовою так і цією мовою самоїдів.
Федеральна проза:
1) John and Peter «Джон та Пітер».
2) John or Peter «Джон або Пітер».
3) John and/or Peter will come «Прийде або Джон, або Пітер, або обидва».
Традиційною англійською це буде так:
John and Peter or one of them will come «Прийдуть Джон та Пітер або один
з них».
Самоїдською говіркою:
1) John and/or Peter both will come «Джон та Пітер (або один з них),
прийдуть обоє».
2) John and/or Peter, one of them will come «Прийдуть Джон та Пітер, один
з них».
Якщо в певній мові відсутня якась граматична категорія, то її значення
можна передати цією мовою за допомогою лексики. Скажімо, форма двоїни
як давньоруське «брата» передається за допомогою чисельника «two
brothers» («два брата»). Важче залишатися вірним першоджерелу при
перекладі мовою, у якій наявна певна граматична категорія, з мови, у якій
така категорія відсутня. Так, при перекладі англійського речення «She has
brothers» мовою, у якій розрізняються двоїна та множина, ми змушені або
самостійно вибрати між двома висловлюваннями: «У неї два брата» чи «У неї
більше двох братів», або залишити слухачеві право приймати рішення і
сказати: «У неї або два брата, або більше». Так само й при перекладі з мови,
у якій немає категорії числа, на англійську мову доведеться обирати одну з
двох можливостей: або «brother» («брат»), або «brothers» («брати»), чи
зіткнути одержувача цього повідомлення з ситуацією вибору одного варіанту
з двох: «She has either one or more than one brother» («У неї або один брат, або
більше, ніж один».
Як вірно зауважив Боас, граматична структура (pattern) мови (на противагу
її лексичному запасу) визначає ті аспекти досвіду, які обов’язково мають
бути виражені в даній мові: «Ми повинні між цими аспектами робити вибір, і
має бути обраний або той, або інший.»7 Щоб точно перекласти англійське
речення: «I hired a worker», росіянину знадобиться додаткова інформація: чи
то дія була завершена, чи ні, і чи це був робітник, чи робітниця, бо йому
доводиться вибирати між дієсловом завершеного або незавершеного виду –
«нанял» («найняв») або «нанимал» («наймав») – та іменником чоловічого або
жіночого роду – «работника» («робітника») або «работницу» («робітницю»).
Якщо запитати того, хто промовив цю фразу англійською мовою, чи було
найнято на роботу чоловіка, чи жінку, то це запитання могло б здатися таким,
що не має до суті справи жодного відношення, і є нескромним, в той час як у
російському варіанті цього речення відповідь на це запитання є
обов’язковою. З іншого боку, яким би не був вибір російських граматичних
форм при перекладі наведеного англійського речення, переклад не дасть
жодної відповіді на запитання чи цього робітника вже найнято («have hired»)
чи його лише наймали («hired») (перфектна чи проста форма дієслова), і чи
цей робітник (або робітниця) є якийсь певний робітник чи невизначений
(означений артикль «the» чи неозначений артикль «а»). Через те, що
інформація, яка вимагається англійською та російською граматичними
структурами, неоднакова, то ми стикаємося з двома зовсім різними наборами
ситуацій, де можна здійснити той чи інший вибір; з цієї причини ланцюжок
перекладів одного й того самого взятого окремо речення з англійської мови
російською та навпаки здатне повністю позбавити повідомлення первісного
смислу. Лінгвіст Женевської школи С.Карцевський одного разу порівняв
таку поступову втрату з низкою обмінів валюти то в ту, то в іншу сторону за
несприятливим курсом. Але, вочевидь, чим ширше контекст повідомлення,
тим меншими будуть втрати.
Мови розрізняються, по суті, не тим, що в них може бути виражено, а
тим, що в них має бути виражено. Кожне дієслово даної мови обов’язково
піднімає цілу низку конкретних запитань, які вимагають стверджувальної або
заперечної відповіді, як, наприклад, чи дія, що описується, розуміється як
завершена, чи як незавершена? Чи дія, що описується, є такою, що
передувала моменту мовлення, чи ні? Природно, що увага корінних мовців та
слухачів буде постійно зосереджена на таких подробицях, які є
обов’язковими для їхнього вербального коду.
У своїй пізнавальній (когнітивній) функції мова мінімально залежить від
граматичних структур, бо визначення нашого досвіду знаходиться у
відношенні доповнюваності до метамовних операцій; і когнітивний рівень
мови не лише допускає, але й безпосередньо вимагає інтерпретації
перекодування, тобто перекладу. Всяке припущення, що пізнавальні дані
неможливо висловити або перекласти, буде суперечливим. Проте в жартах,
видіннях, чарівних казках, одним словом, в тому, що можна назвати
«побутовою вербальною міфологією», та перш за все в поезії, граматичні
категорії несуть велике смислове навантаження. За таких обставин питання
перекладу стає набагато більш заплутаним та дискусійним.
Навіть така категорія як граматичний рід, на яку часто посилаються як
просто формальну, відіграє велику роль у міфологічних аспектах діяльності
мовленнєвої спільноти. Так, в російській мові жіночий рід не може позначати
особу чоловічої статі, так само як чоловічий рід – особу жіночої статі. Шляхи
персоніфікації та метафоричної інтерпретації неживих предметів
визначаються родом іменників, які ці предмети позначають. Досвід, який
було виконано у Московському психологічному інституті (1915),
продемонстрував, що росіяни, схильні уособлювати дні тижня, послідовно
змальовували «понеділок», «вівторок» та «четвер» як осіб чоловічої статі, а
«середу», «п’ятницю» та «суботу» - як осіб жіночої статі, не усвідомлюючи
що такий розподіл обумовлювався граматичним чоловічим родом перших
трьох назв (понедельник, вторник, четверг) та жіночим родом трьох інших
(середа, пятница, суббота). А те, що слово «п’ятниця» в одних слов’янських
мовах належить до чоловічого роду, а в інших до жіночого, найшло
відображення у фольклорних традиціях цих народів, які відрізняються
ритуалами, що пов’язані з цим днем. Широко розповсюджена російська
прикмета, що, якщо упав ніж, то чекай у гості чоловіка, а упала виделка – то
жінку, визначається чоловічим родом слова «нож» (knife – «ніж») та жіночим
родом слова «вилка» (fork – «виделка») в російській мові. В слов’янських та
інших мовах, де слово «день» – чоловічого роду, а слово «ніч» – жіночого,
день зображається поетами коханцем ночі. Російського художника Іллю
Рєпіна здивувало те, що німецькі художники змальовують Гріх в образі
жінки: йому не спало на думку, що слово «гріх» німецькою мовою – це слово
жіночого роду (die Sunde), в той час як російського – чоловічого («грех»). Так
само й російська дитина, яка читає німецькі казки в перекладі, дивується, що
Смерть, безсумнівно жінка (російське «смерть» – жіночого роду),
зображається дідуганом (німецьке der Tod – чоловічого роду). «Сестра моя –
жизнь» – назва книжки поезій Бориса Пастернака – звучить російською
мовою цілком природно, адже в російській мові слово «життя» («жизнь»)
Гори, коли він намагався перекласти ці поезії, оскільки іменник, що позначає
життя, в чеській мові належить до чоловічого роду – zivot.
І яким же було саме перше питання, що постало перед слов’янською
літературою при самому її зародженні? Досить-таки курйозно, але
виявляється, що основною темою найдавнішого оригінального твору
слов’янською мовою – переднього слова до перекладу Євангелії, виконаного
на початку 860-х років творцем слов’янської писемності та літургії
Костянтином Філософом, яке нещодавно було відтворене та прокоментоване
А. Вайаном8 , - є перекладацькі труднощі в збереженні символіки, пов’язані з
граматичним родом, та неважливість цих труднощів для пізнання. «Греку
при перекладі іншою мовою не завжди можливо передати тими самими
засобами, і це саме трапляється при перекладі всякою мовою» , - відзначає
цей слов’янський апостол. – «Грецькі іменники чоловічого роду πστάμός
(«річка») та άστήρ «зірка», в іншій мові жіночого роду, як у слов’янській –
«рЂка» та «звЂзда»». Згідно з коментарем Вайана таке розходження
згладжує символічне ототожнення рік з демонами, а зірок – з янголами у
слов’янському перекладі двох віршів Євангелії від Матея (7: 25 та 2: 9). Але
цій поетичній перешкоді Св. Костянтин рішуче протиставляє повчання
Діонісія Ареопагіта, котрий закликав приділяти основну увагу пізнавальним
цінностям («силЂ разума»), а не словам самим по собі.
А в поезії вербальні рівняння стають конструктивним принципом тексту.
Синтаксичні та морфологічні категорії, корені та афікси, фонеми та їхні
компоненти (розпізнавальні ознаки) – одним словом, усякі складові
вербального коду – протиставляються, співставляються, суміщаються згідно
принципу подібності та відмінності і мають своє власне автономне значення.
Фонетична подібність сприймається як смисловий зв'язок. У поетичному
мистецтві панує гра слів, або використовуючи більш учений і, можливо,
точніший термін, парономайзія, і незалежно від того чи це панування є
повним, чи обмеженим, поезія є неперекладною за визначенням. Ймовірно,
лише творча транспозиція (переміщення): або внутрішньомовна – з однієї
поетичної форми в іншу, або міжмовна – з однієї мови в іншу, або, нарешті,
між семіотична транспозиція – з однієї знакової системи в іншу, наприклад із
мистецтва слова – в музику, танок, кіно, живопис.
Якби ми переклали англійською мовою традиційний італійський вислів
Traduttore, traditore як “the translator is a betrayer” («перекладач – зрадник»),
то ми позбавили б італійську римовану епіграму усієї її парономастичної
цінності . І тому пізнавальний підхід примусив би нас замінити цей афоризм
на більш експліцитне твердження і відповісти на питання: перекладач якого
повідомлення? Зрадник яких цінностей?

Notes

Комунікативна стадія

На цьому етапі домінуючою метафорою перекладу є відправлення комусь

повідомлення. Як реакція на попередню надзвичайну увагу чи то до
джерельного тексту, чи то до цільового, в дослідженнях в межах цього мемо-
комплекса намагаються віднайти рівновагу між ними. Тут посередині
поміщають перекладача, посередника між джерельним автором та кінцевим
читачем, який зобов’язаний бути відданий обом сторонам. Цьому етапу
притаманне розширення області дослідження, яка віднині покриває весь
соціологічний процес перекладу, включаючи низку позамовних чинників.
Деякі ознаки такого підходу можна помітити вже у працях Ю. Найди
(Nida, 1964; Nida and Taber, 1969), який зосереджувався на всій
комунікативній ситуації, в якій діє перекладач, та використовував поняття
теорії комунікації та інформації, такі як канал, шум, надмірність,
інформаційне навантаження тощо.
Далі цей мем отримав розвиток у працях В. Вілсса (Wilss, 1977; Wilss,
1982). Вілсс притримується герменевтичного погляду на переклад як на
універсальний процес тлумачення, і як такий, він лише частково піддається
формалізації. Однак, загальна теорія Віліса є не філософською, а
лінгвістичною, а лінгвістику він розглядає як в першу чергу і переважно
комунікативну дисципліну. Його теорія перекладу є теорією емпіричною, що
охоплює як процес перекладання, так і конечний продукт цього процесу –
перекладений текст. А оцінюватися, за Вілссом, переклади мають, перш за
все, в поняттях комунікативної сили (дієвості).
Для К. Райс та Г. Фермера (Reiss, Vermeer, 1984) комунікативна дієвість
перекладу перш за все визначається мірою досягнення його «скопосу», його
мети. Вони надають поняттю «скопос» основний статус в своїй теорії, адже
для них переклад – це різновид діяльності, а всяка діяльність визначається
своєю метою. Вони підкреслюють, що має значення в першу чергу скопос
перекладу, а не скопос джерельного тексту. Ці обидва скопоси можуть бути
однаковими (або вважатися за однакові), але це зовсім не обов’язково.
Скопос тексту, його бажана функція, або ефект, таким чином,
відособлюються від фактичного його впливу на його реципієнтів. Більш того,
такий погляд на переклад дозволяє поширити поняття перекладу на різні
форми адаптації та тому подібне, в тому числі такі цільові тексти, які
відверто виконують інші функції, порівняно з джерельними текстами (напр.,
літературні адаптації для дітей, глоси, реферативний переклад тощо).
Поняття «еквівалентності» відтепер не є чимось центральним.
Ю. Гольц-Мянттярі (Holz-Mänttäri, 1984) іще ширшим робить коло
дослідження, також поміщаючи переклад в межі загальної теорії суспільної
діяльності; тут перекладач виявляється в центрі комунікативного ланцюжка,
що йде від замовника (прохача), що ініціює переклад, до кінцевих
одержувачів. Перекладач розглядається як незалежний фахівець,
міжкультурний посередник, який уповноважений нести відповідальність за
цільовий текст. (Тепер ми вже далеко відійшли від образу смиренного
копіїста). Та й перекладацькі навички та вміння вже не є також виключно
мовними. Тепер вони включають вміння відшукувати необхідну фонову
інформацію, вміння оцінювати зв'язок між текстом та ілюстраціями,
оцінювати ступінь необхідної адаптації елементів чужої культури і так далі.
Переклад, як також підкреслює Снелл-Горнбі (Snell-Hornby, 1988), це –
міжкультурна подія, і тому він не може покладатися лише на лінгвістику, хай
навіть на контрактивну лінгвістику.
Центральний образ перекладача у Ю. Гольц-Мянттярі це образ
перекладача як конструктора тексту. Текст, який належить сконструювати,
це, звичайно, текст цільовою мовою, а джерельний текст – це один з
чинників, що впливає на цей сконструйований текст. Але й багато інших
чинників також є релевантними, такі як: час, гроші, читацька аудиторія,
наміри автора, бажання замовника, тип тексту тощо. Відносна вагомість
кожного з цих різних чинників на вході буде варіюватися в залежності від
конкретного перекладацького завдання; деякі завдання будуть надавати
великої ваги самому джерельному тексту, наприклад, законодавство
Європейського Союзу, в той час як в інших завданнях джерельний текст не
буде мати такої великої ваги, скажімо в рекламному тексті.
Соціологічний підхід до перекладу обирає також Е. Пім (Pym, 1992), який
висуває широку соціо-політико-економічну модель фізичної та семіотичної
передачі текстів. Сюди включаються такі важливі питання як що й коли
перекладається, хто вирішує, чому перекладається тощо. Також Пім
наголошує на етичній відповідальності перекладачів.
Іншим прикладом такого підходу до теорії перекладу можуть стати
дослідження Хр. Норд (Nord, 1991). Її модель аналізу перекладів включає як
текстові чинники, так і поза текстові (особа відправника, наміри відправника,
особа одержувача, канал, місце та час комунікації, мотив комунікації,
функція тексту).
Філософську основу, яка здається корисною для подальшої релевантності
цього комунікативного мему для теорії перекладу, заклала Мальмкьяер
(Malmkjaer, 1993), яка використовує для цього відповідь Девідсон (Davidson,
1984) Квайну. Квайн (Quine, 1960) заперечував можливість перекладу з
огляду на невизначеність відношення еквівалентності між джерельним та
цільовим висловлюваннями: переклад неодмінно є неясним, бо дві особи не
обов’язково однаково тлумачитимуть дане висловлювання, навіть в межах
однієї й тієї самої мовної спільноти, то годі вже тоді казати про подолання
мовного бар’єру. Отже, точка зору Квайна передбачає, що всяка комунікація
є невизначеною, неясною. І виходить, що розмова про абсолютну
перекладацьку еквівалентність немає сенсу. Не погоджуючись з цією точкою
зору, Мальмк’яер викладає таку модель перекладу, яка базується на
конвергенції (збіжності), в перекладацькій комунікації, думок автора та
читача про те, що інший знає й думає. Тобто, переклад є вдалим до тієї міри,
до якої читач тлумачить цільовий текст таким чином, яким, як гадав
перекладач, він буде його тлумачити, і до такої міри, до якої перекладач
тлумачить джерельний текст таким чином, як того бажав автор. Відзначимо:
конвергенція або збіжність (подоба) думок, а не їхня тотожність. Тобто,
комунікація – це щось відносне, а не абсолютне. Ця модель є комплексною, а
у спрощеному вигляді її можна резюмувати так: чинники, що впливають на
перекладацькі рішення, базуються на знаннях перекладача про цілі
замовника, про читачів першоджерела, перспективних читачів цільового
тексту, автора джерела, про використання цільового тексту, про контекст
джерельного та цільового текстів, а також про вплив самого джерельного
тексту (реалістичне визнання можливості інтерференції (впливу)).
Успішність перекладу залежить від того, наскільки збігаються релевантні
чинники. Найважливішими чинниками, що відрізняють переклад від інших
видів комунікації є а) вплив мови джерельного тексту на мову цільового
тексту; та б) знання перекладачем цілей замовника перекладу. Така
аргументація видається переконливою стосовно емпіричної реальності
перекладу та й насправді інших видів комунікації.
До цього підходу до перекладу можливо також віднести й інші роботи,
зокрема в галузі дискурсного аналізу на кшталт дослідження Гетіма та Безіла
(Hatim and Basil, 1990). Наприклад, Гутт (Gutt, 1991) стверджує, що
фундаментальним принципом, який визначає переклад, є ніщо інше як
релевантність (доречність), той самий принцип релевантності, який визначає
всяке спілкування. (Теорія релевантності – це прагматична теорія, що
спирається на працю Спербера та Вільсона, про те, як люди спілкуються; що
в спілкуванні вони притримуються принципу релевантності, а релевантність,
то є найбільша вигода найменшим затратами, де Вигода = важливість
результату для одержувача; а Затрати = зусилля, кількість мисленої обробки з
боку одержувача. Отже, результат залежить від контекстуальних припущень
одержувача, тому стосовно перекладу (за Гуттом): перекладай таким чином,
щоб досягти оптимальної релевантності (доречності) для читачів: уяви
читацькі припущення, що їм слід сказати. Тобто вдалий переклад нагадує
першоджерело в тому, що є релевантним для цілей автора/замовника і
потреб та когнітивного середовища читача. Аналогічну точку зору
висловлюють Гьоніг та Куссмауль (Honig and Kussmaul, 1982), які
пропонують як визначаючий принцип «достатню міру точності» - та ж саме
релевантність, але інакше висловлена. Такі точки зору поміщають теорію
перекладу в межі прагматики.
Крім того, Гутт та інші вказують на фундаментальний недолік в
припущенні про «те саме враження» чи про «ту саму функцію», що є
пережитком дебатів про еквівалентність за часів домінування лінгвістичного
мема. (В художньому перекладі цей пережиток з’являється у вигляді «того
самого художнього враження», як у І. Лівого (Levy, 1969)). Оскільки кожен
мовець тлумачить всяке висловлювання частково в поняттях свого
попереднього мовного та життєвого досвіду, то жодні два читачі не можуть
підійти до певного даного тексту з однаковим набором пізнавальних
припущень та уявлень, і якщо це вірно навіть в межах однієї й тієї самої
мови, то наскільки це вже тоді вірно для читачів, що належать взагалі до
різних мовних спільнот та культур.

Стадія цільового тексту(соціокультурний підхід)

Комунікативна стадія дослідження перекладу була позначена поступовим

послабленням статусу джерельного тексту. В решті решт, виникла думка, що
теорію перекладу слід перевернути з ніг на голову й розпочинати не з
джерельного тексту, а з цільового. Тобто, можна було б починати з розгляду
текстів, які в самій сприймаючій культурі вважаються за переклади (згідно
будь-яких критеріїв). Можна було б розглядати їх статус у цільовій культурі
як текстів незалежних і порівнювати переклади з текстами-неперекладами
(паралельними текстами) цієї само культури. А вже потім, так би мовити,
озирнутися на джерельні тексти, похідними від яких ці переклади являються,
і дослідити рішення, які обирали перекладачі цих текстів; проте відправною
точкою залишаються fait accompli самого перекладеного тексту. Мабуть,
важливим є те, що тексти, розглянуті таким чином, це переважно тексти
художні, і знову мем виявляється пов’язаним з текстами певного типу.
Таким чином, як і за панування риторичного етапу, на цьому етапі віддається
пріоритет цільовому тексту, так би мовити, маятник коливнувся назад.
Проте, якщо за риторичного мема увага акцентується на наслідуванні
джерельному тексту, як засобові збагачення цільової культури, то мем
цільового етапу охоплює значно ширше коло функцій перекладу, а
джерельному тексту відводить вторинний статус. (І можна цілковито
прогнозовано передбачити, що таке сприйняття поступово, у свою чергу,
викличе негативні реакції і надійдуть пропозиції відновити первинний статус
джерельного тексту тощо).
Цей цільовий (Target) мем з’являється у 70-і роки ХХ ст. в роботах
ізраїльського вченого І. Евена-Зогара (Even-Zohar, 1990) і пов'язаний надалі,
в першу чергу, з іменами ізраїльтянина Г. Турі, американця Дж. Голмза,
бельгійців А. Лефевра та Т. Германса й інших. Огляд цього етапу роздумів
про переклад здійснив Е. Генцлер (Gentzler, 1993), який в цій книжці також
досліджує витоки даного підходу в працях російських формалістів 20-х років
ХХ ст. (Ю. Тинянова, Б. Ейхенбаума та інших) та в творах чеського
дослідника І. Лівого (Levy, 1969), присвячених художньому перекладу.
(Прибічники цільового підходу групуються навколо журналу з відповідною
назвою Target.) При описанні цього підходу часто використовується термін
Translation Studies (перекладознавство), запропонований у впливовій праці
Дж. Холмса (Holms, 1972).
Одним із ключових аспектів цього напряму в дослідженні перекладу є те, що
його представники наполягають на дескриптивному підході до перекладу
замість прескриптивного (приписуючого). Якщо до того значна кількість
висловлювань про переклад зосереджувалася на тому, яким переклад має
бути – що визначалося через того чи іншого роду еквівалентність, читацьким
смаком, розкриттям «чистої мови», оптимальною комунікативністю – то
цільовий мем, навпаки, зосереджений на тому, якими переклади є насправді,
без жодної наперед складеної думки про можливість оптимальних варіантів.
А це означає, що дослідження в межах цього підходу – це дослідження, що
носять емпіричний характер. За цього підходу досліджуються і переклад (як
результат), і перекладання (як процес). Інакше кажучи, існує зацікавленість
не лише в перекладі, але й у діяльності перекладачів, конкретно – в даний
період часу в даній культурі, і більш узагальнено. (І в цьому відношенні
цільового тексту мем істотно підсилив інтерес до когнітивних досліджень).
Іншим аспектом цього підходу є взаємна згода щодо того, що є
перекладом в дійсності. Притримуючись орієнтації на цільові тексти,
представники цього підходу під перекладом розуміють який завгодно текст,
що його в даній культурі в даний проміжок часу сприймають як переклад,
хай навіть і як переклад «поганий». Таким чином, «еквівалентність», в сенсі
подібності певного роду, не є у жодному випадку єдиним типом відношень,
що можуть встановлюватися між джерельними та цільовими текстами. А й
справді, метою «процедури розкриття» Г. Турі в перекладознавчому
дослідженні (Toury, 1995: 36) є встановлення того, яким поняттям
еквівалентності даний перекладач фактично оперував, і саме стосовно даного
перекладацького завдання: характер цього поняття це те, що ми прагнемо
встановити, це не є вже встановленим фактом, від якого ми відштовхуємося.
Дехто такий підхід до еквівалентності вважає дещо безцеремонним
(Snell-Hornby, 1988: 25), але він насправді має ту перевагу, що є
реалістичним, прагматичним і включає до поняття «переклад» значно ширше
коло текстів. Такий підхід також дозволяє з плином часу змінювати
розуміння та визначення перекладу (що ми, в дійсності, тут і робимо,
досліджуючи зміну одного мему іншим, як домінуючого).
Іншим центральним теоретичним поняттям за такого підходу є поняття
полі системи. Вся культура, у своєму найширшому сенсі, розглядається як
мережа систем. Деякі з цих систем є семіотичні, а деякі з них є мовні. І деякі
з мовних систем складають літературу: вони об’єднуються в сукупність
текстів, що в даний період часу в даній культурі сприймаються як
«література». А перекладні тексти також утворюють свою власну підсистему.
Першочерговий дослідницький інтерес тут припадає на художню літературу,
при чому часом ці дослідження знаходяться на межі з порівняльним
літературознавством: одна з тем це те, як підсистема перекладних текстів
частково перекривається з системою літературних текстів. Щоб бути
включеним у цільову культуру як літературний текст, переклад повинен не
лише ввійти до підсистеми перекладних текстів, але й до системи
літературних текстів. Становище певного даного тексту в полісистемі з часом
може змінитися. Не літературні (нехудожні) тексти в джерельній культурі
можуть стати частиною літературної полісистеми цільової культури
(скажімо, листи, щоденники), а інші тексти можуть вийти за її межі. Інакше
кажучи, системи та полісистеми не є статичні, а є динамічні, вічно плинні та
такі, що розвиваються, разом із зміною самої культури (Toury, 1995; (Even-
Zohar, 1990).
Деякі переклади самі можуть служити трансформації цільової культури і
класичним зразком тут може бути англійська Біблія короля Якова від 1611
року. Такі тексти стають «первинними» текстами, запроваджуючи нові
норми, та тіснять на периферію більш консервативні, «вторинні» тексти.
Отже, цей мем також включає до свого складу ідею про збагачення через
переклад цільової мови та літератури, притаманну риторичному мему, та
навіть дещо з ідеї про творення культури мему логоса, що домінував за доби
романтизму.
Основним об’єктом дослідження тут є, таким чином, поняття норми.
Теорію норми розробляють Г. Турі, Е. Честерман та інші, розглядаючи
шляхи, якими норми різного роду впливають на перекладацькі рішення та
також на реакцію цільової авдиторії. Наприклад, Гейлен (Heylen, 1993)
детально вивчає розвиток норми перекладу драми у Франції за понад 200-
літній період, норм, що надають пріоритет вживаному в цільовій культурі, а
не вірності джерельному тексту та його поетиці: французькі переклади
«Гамлета» прагнуть до того, щоб бути пристосовані до місцевої культури
(асиміляції), і , в свою чергу, впливають на інші переклади у французькій
театральній полі системі. В значній мірі також саме норми визначають види
текстів, яким належить бути перекладеними у першу чергу.
Притримуючись динамічних уявлень про полісистему, вчені, які
працюють в межах цього підходу, зацікавилися взаємодією літератур різних
культур в різні історичні періоди, та тією роллю, яку переклади у цих
діалогах зіграли, та яким чином. Як вид діяльності, перекладання
об’єднується з іншими формами переробки текстів, такими як складання
антологій та історіографія. Піднімаються важливі питання ідеології та влади,
стає актуальним питання маніпуляції, особливо після опублікування
впливової збірки праць під назвою The manipulation of Literature. Studies of
Literary Translation (Hermans, 1985). Звідси й панівна метафора для цього
мема: переклад – це маніпулювання. Щоб захисники еквівалентності не
стверджували в теоріях, в дійсності «всі переклади передбачають певну
ступінь маніпулювання джерельним текстом заради певних цілей» (Hermans,
1985: 9; Fawcett, 1995). І перекладні тексти, в свою чергу, впливають на
цільову культуру, включаючи перцепцію цільовою культурою культури
джерельної. Порівняйте, скажімо, впливи дубляжу та субтитрування: дубляж
є переважним способом в націоналістично-налаштованих культурах, які
упираються іноземному, в той час як субтитри широко використовуються в
слабших культурах, що більш готові сприйняти іноземне (Danan, 1991).
Більш того, центральні та периферійні культури бачать одна одну й
впливають одна на одну по різному.
Деякі перекладознавчі дослідження в межах цього загального підходу
виявилися надзвичайно ідеологічними. Так, Хейфіц (Cheyfits, 1991)
стверджував, що переклад завжди є різновидом іноземної політики, завжди
актом насилля, часто служить на користь тих, хто при владі, за рахунок
пригноблених. Стосовно історії перекладу англійською мовою з мов
корінних американських племен він наочно продемонстрував, як переклади
англійською були покликані «цивілізувати» індіанську культуру, втиснути її
в шаблон європейської норми та подавити все те, що робить індіанські
культури відмінними, як-то відсутність зацікавленості в приватній власності
та велика цінність для індіанців родинних стосунків та кревної спорідненості.
Для Хейфіца ця історія складає «поетику імперіалізму»: «перетворення
індіанців на власне англійців» (Cheyfits, 1991: 10). Аналогічну, загалом,
аргументацію наводить і Ніранджана (Niranjana, 1992): переклад (тобто,
традиційний, невимушений переклад) неодмінно включає придушення
Відмінного, культурну колонізацію; переклади є способами «асиміляції»
Відмінного, одомашнюючи його, й, отже, відхиляючи чинність його
Відмінності. Робінс (Robyns, 1994)встановлює різні способи, якими культури
реагують на потенційне вторгнення Відмінного: чи Відмінність взагалі
визнається, чи дозволяється вторгнення без одомашнення. Метафора Робіна
для перекладу – це міграція, міграція дискурсу. Цікавим прикладом
дослідження маніпулятивного впливу перекладу може послужити
дослідження Іноуе (Inoue, 1991), присвячене складанню нової повоєнної
японської конституції. Іноуе показує, що англійський та японський тексти
цієї конституції мають різну ілокутивну силу, як японський варіант умисне
включає певні риси, що роблять його більш сумісним з традиційними
японськими цінностями, і як певні поняття залишаються неясними з тим, щоб
дозволити різні тлумачення кожною з сторін. Ці англійська та японська
версії, які створювалися шляхом більш-менш взаємного перекладу,
віддзеркалюють толерантне поєднання західної та конфуціанської
понятійних систем, таке поєднання, що було прийнятне для обох сторін саме
завдяки можливості певного дрейфу в тлумаченні, що забезпечувалося
вжитком гнучких термінів. Результатом, з одного боку, був успішний продаж
Макартурівської конституції японцям, а з другого боку, успішне та тонке
узгодження американських ідеалів з традиційними цінностями японського
суспільства.
Отже, перекладачі володіють велетенською силою впливу та маніпуляції.
Однак, перекладачі, поза сумнівом, не мають руки абсолютно розв’язані,
адже їх власна праця, та й фактично відношення, також підлягають
обмеженням, і вони самі є також керовані. Цей аспект процесу перекладання
став іще однією підтемою нещодавніх досліджень в межах даного підходу.
Так, Лефевр (Lefevere, 1992) досліджує низку обмежень, які впливають не
лише на рішення, які тексти будуть перекладатися, але й також на сам процес
перекладання. Ці обмеження включають: ідеологію, силу опікування та
клієнтуру (замовники та прохачі перекладу), норми поетики цільової мови,
всесвіт дискурсу (предметна область) та , звичайно, характер самих цільової
та джерельної мов. Одним із новозапроваджених понять є поняття
«переломленого тексту» (refracted text), такого тексту, що його було
пристосовано, перероблено чи перекладено з ідеологічної чи художньої
позиції, яка відверто відмінна від позиції першоджерела. Гарною
ілюстрацією цього є деякі перекладачки-феміністки (von Flotow, 1991).
Вчені, що працюють в межах цього підходу, поширили коло своїх
інтересів значно ширше, аніж представники попередніх мемів. На додаток до
основних питань, які були щойно окреслені, в межах цільового мема
розглядаються такі явища як вторинні переклади (переклад з третьої мови,
мови-посередника) і навіть псевдо переклади (тексти, що вважалися або
вважаються перекладами, але насправді такими не є). Спостерігається також
зростання зацікавленості до таких питань як авторське право перекладача
(Venuti, 1995), пара тексти перекладів (тобто, додаткові матеріали, що
оточують переклади, на кшталт переднього слова від редакції, видавничого
рекламного оголошення на обкладинці тощо) (Kovala, 1996).
В цілому, дослідження під егідою цього мема приймають досить-таки
прагматичний погляд на переклад, розглядаючи його в широкому соціо-
культурному контексті. Коротко кажучи, перекладознавство цього напряму
«має справу з твердими даними культури, що підлягають верифікації, та
шляхами їхнього впливу на людське життя» (Bassnett, Lefevere, 1990: 12).

Дж. Голмс про царину перекладознавчих досліджень в статті “The

Name and Nature of Translation Studies ”

Переклад – це, мабуть, один з найдавніших видів людської діяльності,

й інтерес до перекладу майже такий же давній, як людська цивілізація. З
предмету перекладу існує велика кількість літератури, котра сягає саме
меньше І ст до н е. Проте, як наукова дисципліна, перекладознавство –
наука відносно молода: їй всього лише кілька десятиліть. Лише в другій
половині двадцятого століття вчені починають обговорювати потреби в
проведенні систематичних наукових досліджень перекладу та в розробці
його зв’язних теорій. Адже, в другій половині двадцятого століття
відбулися значні кількісні та якісні зміни, що багато в чому сказалося на
характері перекладацької діяльності і на вимогах до перекладу та
перекладачів: вже після закінчення Другої світової війни різко зростають
масштаби перекладацької діяльності, з’являються нові види перекладу; на
перший план висуваються його інформативні види; зростають вимоги до
його точності; різко зростає доля текстів технічного характеру, переклад
яких вимагає від перекладача істотних знань у відповідній предметній
області; зростає тематична різноманітність текстів, котра супроводжується
їх стилістичною різноманітністю; істотною стає кількість так званих
канонічних перекладів, тобто таких, котрі набувають своєрідного
офіційного статусу, виступаючи в якості загальновизнаного представника
першоджерела ( Комиссаров, 2002: 84 – 93 ).
Встановлення предметної області перекладознавства ще триває (
Baker, 1998: 277) і першою спробою накреслити її обриси як самостійної
наукової дисципліни ми зобов’язані провідному американському
перекладачеві з голландської мови та чільному перекладознавцю Джеймсу
Голмсу, котру він здійснив у статті The Name and Nature of Translation
Studies (“Назва та природа перекладознавства”) (Holmes, 1988: 66 – 80).
Наука прагне розвиватися за допомогою відкриття нових ділянок
незнання і те, як це відбувається, досить-таки добре встановили соціологи
науки. В міру того, як в науковому світі до поля зору потрапляє якась нова
проблема чи низка проблем, спостерігається приплив із суміжних галузей
науки дослідників, котрі приносять з собою парадигми та моделі, які
виявилися плідними в їх власних галузях. Далі ці парадигми та моделі
пускають в хід для розв’язання нової проблеми, при чому з двома
можливими наслідками. Коли ця проблема піддається визначенню, аналізу,
інтерпретації та, принаймі, частковому розв’язанню в межах однієї з
парадигм чи моделей, то в цьому випадку вона включається до складу
визнаної галузі науки в якості її законної гілки. Якщо ці парадигми та
моделі не дають достатніх результатів, то тоді науковці усвідомлюють, що
для розв’язання цієї проблеми необхідні нові методи.
За цього другого варіанту перебігу подій між науковцями, котрі
досліджують нову проблему, та їх колегами в їх колишніх галузях науки
виникає напруженість, і ця напруженість поступово може призвести до
створення нових каналів комунікації та виникнення того, що називають
утопією нової дисципліни, тобто нового відчуття гуртової зацікавленості в
спільний низці задач, підходів та цілей з боку нового угруповання
дослідників. Ці два етапи – заснування каналів комунікації та становлення
дисциплінарної утопії – дозволяють вченим ідентифікуватися з науковою
дисципліною, що постає, та претендувати на законність своєї власної точки
зору при зверненні до наукових кіл.
На початку 1970-х Голмс помітив, що комплексу проблем, пов’язаних
з перекладом, притаманна саме така ситуація. Адже після багатьох століть
епізодичного та безсистемного звернення до предмета перекладу з боку
малої крихти письменників, філологів та літературознавців, та ще зрідка
поодиноких теолога чи мовознавця, останнім часом спостерігається
відчутне та постійне зростання уваги до перекладу, й поворотним пунктом
в цій зацікавленості стала ІІ Світова війна. В міру того, як ця зацікавленість
зростала та кріпнула, все більше й більше науковців переміщувалося до цієї
царини, особливо з сусідніх галузей мовознавства, філософії мови та
літературознавства, хоча поміж них траплялися і вчені з таких, здавалось
би, далеких дисциплін як теорія інформації, логіка та математика, і кожен з
них приносив з собою свої парадигми, квазі-парадигми, моделі та методи,
котрі, як йому здавалось, можна було застосувати до цієї нової проблеми.
Отже, на початок 1970-х склалася, здавалась би, ситуація великої
плутанини та безладдя, адже не існувало згоди ані щодо типів моделей, які
слід перевіряти, ані щодо методів, які слід використовувати, ані щодо
термінології, яку слід вживати. Більш того, не існувало навіть згоди
стосовно обрисів цієї галузі, поставлених проблем, самостійності самої
дисципліни, як і загальної точки зору на саму назву цієї нової галузі.
Проте за всім цим Голмс помітив формування дисциплінарної утопії і
вирішив привернути увагу до тих чинників, котрі стоять на заваді
перекладознавству.
Одним з цих стримуючих чинників була нестача відповідних каналів
комунікації. Тому, звісно, існувала нагальна потреба у власних каналах
комунікації, які б пробивалися через традиційні дисципліни й досягали всіх
вчених, котрі працюють в даній царині, незалежно від того, з якої
дисципліни вони прийшли.
Що стосується каналів комунікації, то на даний момент – рівно через
тридцять років після написання статті (серпень 1972) та п’ятнадцяти після її
публікації масовим тиражем у 1988 році – вже існує велика кількість
фахових видань. Так, в Канаді видавництвом Монреальського університету
видається добре відомий журнал з перекладознавства Meta, канадською
ассоціацією перекладознавців, першою в своєму роді, – журнал TTR:
Traduction, Terminologie, Reduction (1988-), спілкою перекладачів Квебеку
- журнал Circuit, а на термінології спеціалізуються такі видання як
Terminology Update (1968 - ) та Terminogramm (1979 - ). У Великій Британії
істотне зростання інтересу до перекладу знайшло своє відображення у
заснуванні нових періодичних видань: журналу Translation and literature
(1993 - ), присвяченому теоретичним питання художнього перекладу та
історії перекладу художньої літератури; та журналу The Translator (1995 - );
таких нових серій як Topics in translation та створенні численних курсів,
призначених для навчання перекладу. В Манчестері створюється навіть
видавництво St. Jerome Publishers, котре спеціалізується на виданні
перекладацької літератури - добрий знак для розвитку перекладознавства та
його історії в цій країні. У США в 1970-80 роки починають видаватися:
журнал Translation Review - Американської асоціації перекладачів
художньої літератури (1978 - ), котрий окрім статей з теорії перекладу
друкує інтерв’ю з чільними перекладачами, рецензії на переклади,
матеріали про політику видавництв стосовно перекладів; журнал перекладів
світової літератури Translation Перекладацького центру Колумбійського
університету; альманах Translation Perspectives (під редакцією відомого
перекладознавця Мерилін Геддіс Роуз, з 1982 року) університету штату
Нью-Йорк в Бінгемтоні, котрий друкує матеріали, що написані з самих
різних позицій: психоаналізу, французського фемінізму,
постструктуралізму тощо. Останнім часом значної популярності набула
серія Translation Studies Кентського університету під редакцією Альбрехта
Нойберта та Грегорі Шріва, в книжках якої домінують дві досить-такі
відмінні парадигми: підхід з позицій лінгвістики тексту, при якому поняття
еквівалентності базуються на класифікаціях типів текстів та їх функціях, та
підхід, який можна було б назвати культурознавчим, в межах якого
розглядаються питання того, як по-різному в різні історичні періоди
цінності, ідеології та інституції формують практику перекладу. Численні
періодичні видання з перекладознавства виходять в Данії: зокрема, відомий
міжнародний журнал Perspectives in Translatology та низка серій таких як
DAO – серія монографій данською мовою та Copenhagen Studies in
Translation – англійською (обидві Копенгагенським університетом). У
Франції видаються перекладознавчі журнали Traduire та Palimpsestes, а
також серії книжок з перекладознавства під редакцією відомого історика
перекладу Мішеля Баллара у видавництві Лілльського університету та під
редакцією знаного теоретика перекладу Даніци Селескович у видавництві
Didier Erudition. Надзвичайно велика увага перекладознавству приділяється
в Німеччині, де виходить ціла низка періодичних видань, з-поміж яких
найвідоміші журнали TEXTconTEXT. Translation Theorie, Didaktik, Praxis під
редакцією чільних сучасних перекладознавців Юсти Гольц-Мянттярі та
Ганса Фермейєра (видавництво Julius Groos Verlag), Lebende Sprachen під
редакцією Фрідріха Кроллмана та Гюнтера Тоенена (видавництво
Langenscheidt) та Der Ubersetzer під редакцією Хельги Петш в Гейдельберзі
та серії книжок видавництва Erich Schmidt Verlag в Берліні, присвячених
міжнародним дослідженням в області художнього перекладу, та серії
Transfer, яка видається з 1989 року Дюссельдорфським університетом і
спеціалізується в царині підготовки перекладачів художньої літератури.
Варті того, щоб бути згаданими, й такі міжнародні журнали як Target
(1989-) та TRANSST (1987- ), котрі спільно редагуються прибічниками
полісистемної теорії в перекладознавстві Гідеоном Турі (Ізраїль) та Жозе
Ламбером (Бельгія), та науковий журнал Міжнародної федерації
перекладачів (FIT) Babel. Надзвичайно багато журналів, присвячених
проблемам перекладу, існує в Іспанії: Quaderna de Traduccio i Interpretacio (
Автономний університет Барселони, з 1982), Sendebar (Університет
Гранади, з 1990 ), Livius (Університет Леону, 1992), Viceversa (Університет
Віго, з 1995), Hermes (Севілья ), Vasos Comunicantes ( Мадрид), Hyeronimus
Complutensis (Університет Комплутансе в Мадриді, з 1995 ), Gaceta de la
traduccion ( Мадрид, з 1993 ) та інші. Журнали з перекладознавства
видаються не лише в Європі та Північній Америці. В Марокко школою
перекладачів короля Фатха видається дворічний науковий журнал “
Турджуман” ( “Перекладач”), котрий містить статті арабською,
англійською, французькою та іспанською мовами. В Делі ( Індія) виходить
перекладознавчий журнал Anuvad. Численні журнали виходять в
Латинській Америці. Однак, з жалем доводиться констатувати, що
український журнал з перекладознавства нам не відомий, а чи не єдине
фахове періодичне видання це республіканська наукова збірка при
Київському університеті “ Теорія і практика перекладу”, котра видається з
1979 року.
Проте Голмс зосередив свою увагу на двох інших перепонах, що
заважали становленню дисциплінарної утопії. Перша з них полягала в назві
цієї галузі знань, „бо було б нерозумно й далі продовжувати посилатися на
дисципліну за предметом її дослідження”(Holmes, 1988: 67).
На протязі багатьох років в працях, пов’язаних з перекладом,
вживалися найрізноманітніші терміни, й в англійській мові можна знайти
посилання як на “art” (“мистецтво”) , так і на “craft” (“ремесло”), хоча
зустрічаються й такі терміни, як “principles” (“принципи” ), “fundamentals”
(“основи”) чи “philosophy” ( “філософія”). Аналогічні терміни виникають й
у французькій та німецькій мовах. Було кілька спроб створити “вчені”
терміни, більшість з них за допомогою такого високопродуктивного
суфіксу для позначення наукових дисциплін в англійській мові, як – logy
(укр. “ –логія”). Так, Рожер Гоффен (Roger Goffin) запропонував називати
цю дисципліну “translatology” чи іншим спорідненим йому словом
англійською та “translatologie” французькою. Але, оскільки суфікс “-logy” –
грецького походження, то пуристи заперечували проти такого змішання,
тим паче що інший елемент походить навіть не з класичної латини: у
випадку “ translatio” – з пізньої латини, а у випадку “ traduction” – з
ренесансної французької. Однак, вживання чисто грецьких елементів не є
виходом, бо “metaphorology”, “metaphraseology”, metaphrastics”
(“метафорологія”, “метафразеологія” ,”метафрастика”) навряд чи змогли б
стати нам в нагоді, щоб зробити назву нашого предмета прозорою хоча б
для наукових кіл, не кажучи вже про більш широкий загал. А такі інші
терміни, котрі також пропонувалися, як “translatistics” (“транслятистика”)
чи “translistics” ( “транслістика”), хоч і були зрозумілішими, однак, навряд
чи більш прийнятними.
Того часу набули поширення й два інші терміни, створені не за
настільки класичним зразком. Перший з них - “the theory of translation”
(“теорія перекладу”) чи “the theory of translating” (“теорія перекладання”) (й
відповідні йому: німецький - “Theorie des Übersetzens” та французький -
“theorie de la traduction”). В англійській мові (і в німецькій) з тих пір він
повторив шлях багатьох аналогічних термінів і став вживатися стисненим
до варіанту “ translation theory” (“Übersetzungstheorie”). Це позначення
виявилося вдалим і в майбутньому може стати ще продуктивнішим, однак
лише, якщо буде обмежене своїм власним значенням, бо існує багато
цінних досліджень в даній дисципліні, котрі, точно кажучи, не входять до
кола теоретичних побудов.
Другий термін - це той, що, як би там не було, а в німецькій мові став
домінувати в позначенні всієї дисципліни. Це – термін
Übersetzungswissenschaft, складений таким чином, щоб утворити форму
паралельну до Sprachwissenschaft (мовознавство), Literaturwissenschaft
(літературознавство) та багатьох інших Wissenschaften ( “наук”). У
французькій мові відповідне позначення “science de la traduction” (“наука
перекладу”) так само набуло поширення, бо має паралельні терміни.
Одним з перших, хто вжив термін, який виглядає в англійській мові
як паралель до щойно згаданих, був Юджін Найда, котрий 1964 року обрав
для свого теоретичного підручника назву “Towards a Science of Translating”
(“До науки перекладу”). Хоча слід зауважити, що Найда не мав на увазі це
словосполучення в якості назви для цілої галузі науки, а лише як назву для
одного з аспектів процесу перекладу як такого. Інші ж, причому більшість з
них не були корінними носіями англійської мови, виявилися сміливішими,
захищаючи термін “ science of translation” (або “ translation science”)
(“наука перекладу”) як такий, котрий добре підходить для назви цієї нової
дисципліни взагалі. Голмс висловив сумніви в тому, що ми можемо
виправдано вживати позначення “наука” (science) до вивчення перекладу,
ставлячи цю дисципліну до одного ряду з математикою, фізикою та хімією
чи, навіть, біологією, а не з соціологією, історією, філософією чи з тим же
літературознавством. І в зв’зку з цим він звертає увагу на те, що для
найменування нових дисциплін в англійській мові активно вживається
інший термін – слово studies. А й справді, для дисциплін, що в межах
старого університетського поділу на humanities або arts (гуманітарні науки)
та science (природничі науки), схильні скоріше підпадати під рубрику arts
(мистецтво, гуманітарні науки), це слово, здається, майже так само активне
в англійській мові, як слово Wissenschaft в мові німецькій. Досить лише
згадати, наприклад: Russian studies, American studies, communication studies.
Відверто кажучи, це слово також створює декілька нових складнощів, серед
них, зокрема, той факт, що [в англійській мові] нелегко утворювати від
нього прикметникову форму. Проте, як би там не було, а „назва translation
studies здається найбільш прийнятною з усіх назв, наявних в англійській
мові, і її прийняття в якості стандартного терміну для даної дисципліни
взагалі здатне зняти значну кількість плутанини та непорозуміння.”
(Holmes, 1988: 71 ) З часом запропонована Голмсом англійська назва
дисципліни – translation studies стала загальновизнаною. Translation studies
українською ми будемо передавати як “перекладознавство”.
Більшим стримуючим чинником на шляху розвитку
перекладознавства, аніж відсутність загальноприйнятної назви, була
відсутність будь-якої загальної згоди, що до обсягу та структури цієї
дисципліни. Запроваджена Голмсом схема складових перекладознавства
(рис. 1) зараз є загальновизнанною в якості фундаментальної основи
організіції наукової діяльності на теренах перекладознавства. Голмс,
виходячи із класичного поділу наук Френсісом Беконом на “світлоносні” та
“плодоносні”, поділяє перекладознавство на дві великі царини: “чисте” та
прикладне. Чисте перекладознавство, згідно Голмсу, має подвійне завдання:
описувати реальні явища перекладу та розробляти принципи опису та
пояснення цих явищ. Перше завдання вирішується в межах дескриптивного
перекладознавства, а друге - в рамках теорії перекладу. В дескриптивному
перекладознавсті Голмс розрізняє : дескриптивне перекладознавство, котре
орієнтується на продукт, дескриптивне перекладознавство, котре
орієнтується на процес та дескриптивне перекладознавство, котре
орієнтується на функцію.
Дескриптивне перекладознавство орієнтоване на продукт, ділянка
досліджень, яка описує існуючі переклади, й традиційно є важливою
цариною наукових досліджень в перекладознавстві. Відправною точкою в
дослідженнях цього типу є опис окремих перекладів чи перекладу,
орієнтований на текст. Другий етап – це порівняльний опис перекладу, за
якого здійснюються порівняльні аналізи різних перекладів одного й того
самого тексту однією мовою або різними. Такі окремі та порівняльні описи
дають матеріал для огляду більших корпусів текстів, наприклад тих, що
припадають на конкретні період, мову та/чи тип тексту або дискурсу. На
практиці цей корпус звичайно обмежується всіма трьома способами:
художній переклад французькою мовою в ХVІІ ст. або середньовічні
англійські переклади Біблії. Проте такий дескриптивний огляд може бути і
більшого обсягу, і як діахронічним,так і також (майже) синхронічним; й
однією з кінцевих цілей описового перекладознавства, орієнтованого на
продукт, могла б, можливо, бути загальна історія перекладу – якою б
амбітною така мета не здавалася зараз.
 Дескриптивне перекладознавство орієнтоване на функцію цікавиться
не описом перекладів самих по собі, а описом їх функцій в сприймаючій
соціо-культурній ситуації: це вивчення радше контекстів, ніж текстів.
Займаючись такими питаннями, як: які тексти перекладалися (а часто не
менш важливо і які ні) в певний час та в певному місці, а також які впливи
проявлялися згодом, ця галузь дослідження зосереджувала на собі менш
уваги, аніж та, що щойно згадувалася, хоча часто й вводилась, як свого роду
підтема чи контртема в історіях перекладу та історіях літератури. Більший
наголос на ній зміг би призвести до розвитку такої області, як соціологія
перекладу (або соціоперекладознавство).
Дескриптивне перекладознавство орієнтоване на процес займається
дослідженням власне процесу або акту перекладу. Проблема того, що саме
відбувається в мозку перекладача тоді, коли він створює новий більш чи
менш відповідний текст іншою мовою, була і є темою численних міркувань
з боку теоретиків перекладу, проте доки-що було дуже мало спроб
систематичного дослідження цього процесу в лабораторних умовах. Проте
психологи вже розробили і розробляють досить-таки хитромудрі та тонкі
методи для аналізу та опису інших складних ментальних процесів, й треба
сподіватися, що в майбутньому ця проблема також приверне більш пильну
увагу, що в результаті дасть царину дослідження, яку можна було б назвати
психологією перекладу або психоперекладознавством.
Інша гілка чистого перекладознавства – теоретичне
перекладознавство або теорія перекладу – зацікавлена, як очевидно вже з її
назви, не в описуванні існуючих перекладів, функцій перекладу, що
спостерігаються, чи експериментально визначних процесів перекладу, а у
використанні результатів дескриптивного перекладознавства, в поєднанні з
інформацією доступною із споріднених царин та дисциплін, щоб виявляти
принципи, теорії та моделі, які послужать для пояснення та передбачення
того, чим є переклад ( і процес, і результат), і чим він буде.
Кінцевою метою теоретика перекладу має бути, поза сумнівом,
створення повної, вичерпної теорії, котра включає до себе так багато
елементів, що може служити для пояснення та передбачення всіх явищ,
котрі входять до терену перекладу, та виключення всіх тих явищ, які
знаходяться поза його межами. Більшість теорій , що вже існують на даний
момент, як вказує Голмс, „є в дійсності нічим іншим, як всього лише
прелогоменами до такої загальної теорії перекладу. Значна їх доля, власне
кажучи, взагалі не є справді теоріями, в усіх наукових смислах цього слова,
а лише низкою аксіом, постулатів та гіпотез, які сформульовано таким
чином, що і надто багато в себе включають ( охоплюючи також не
перекладацькі дії та не лише переклади), і надто багато виключають
( відгороджуючись від деяких перекладацьких дій та деяких творів, які,
звичайно, визнаються перекладами). Інші ж теорії, хоча також можуть
носити назву “загальні” теорії перекладу (й часто їм може передувати
запобіжно-обережне “до” вченого ), не є , власне кажучи, загальними
теоріями, а за своєю зоною дії теоріями частковими або спеціальними,
маючи справу лише з одним або кількома аспектами теорії перекладу як
єдиного цілого.” (Holmes, 1988: 77 ) Саме в царині часткових теорій
останнім часом і досягнуто найзначнішого просування вперед. Часткові
теорії перекладу визначаються цілою низкою способів, хоча Голмс
висловлює припущення, що їх можна звести до шести основних розрядів.
Перш за все, існують теорії перекладу, які він назвав теоріями
перекладу, обмеженими засобом (medium), згідно із засобом, котрий
використовується. Такі теорії можна поділити далі на теорії перекладу, який
виконується людиною (людський переклад; ручний переклад), перекладу,
який виконується машиною (машинний переклад), перекладу, який
виконується спільно людиною та машиною (змішаний або переклад за
допомогою машини). Переклад, який виконується людиною, розбивається
на усний (з подальшим поділом на послідовний та синхронний) і письмовий
переклади (і відповідно поділяються й теорії чи “теорії” обмеженого
засобом перекладу).
По-друге, існують теорії, обмежені регіоном. „Регіонально-обмежені
теорії можуть бути двох тісно пов’язаних видів: обмежених задіяними
мовами, або ж, що звичайно не зовсім те саме, а буває, що й навряд чи
взагалі те саме, обмежених задіяними культурами. В обох випадках, при
обмеженні мовами та при обмеженні культурами, ступінь фактичного
обмеження може варіюватися. Так, можливі теорії перекладу між, скажімо,
французькою та німецькою мовами (теорії, що обмежені парою мов) на
противагу теоріям перекладу в межах слов’янських мов (теорії, що
обмежені мовною групою) чи перекладу з романських мов германськими
(теорії, що обмежені парою мовних груп). Аналогічним чином можливо, по
крайній мірі гіпотетично, розробляти теорії перекладу в межах
швейцарської культури (теорії, що обмежені однією культурою), або
перекладу між швейцарською та бельгійською культурами (обмежені парою
культур) на відміну від теорій перекладу в межах Західної Європи
(обмежені культурною групою), або перекладу між мовами, що відбивають
доіндустріальну культуру, та мовами сучасної Західної культури (обмежені
парою культурних груп). Теорії перекладу, обмежені мовами, тісно
пов’язані з тими розвідками, що зараз здійснюються в компаративних
лінгвістиці та стилістиці (хоча завжди слід пам’ятати, що граматичні
аспекти перекладу певної мовної пари та порівняльна граматика цієї ж пари
мов, яка розробляється з метою навчання іноземним мовам, - це зовсім різні
речі). В царині теорій, обмежених культурами, досі мало було докладних
досліджень, хоча культурні обмеження, сплутані з обмеженнями мовними,
іноді потрапляють до теорій, обмежених мовами, де вони зовсім недоречні,
за винятком тих рідких випадків, коли культурні та мовні межі співпадають
як в джерельній, так й в цільовій ситуаціях. Більш того, безсумнівно, вірно
те, що деякі аспекти теорій, котрі виводяться як загальні, насправді,
відповідають лише західному культурному регіону.” (Holmes, 1988: 79)
 По-третє, існують теорії, обмежені рангом, або рівнем мовної
структури, інакше кажучи, теорії, що мають справу з дискурсами чи
текстами як цілим, проте займаються нижчими мовними рівнями.
Традиційно значна частка праць з перекладу обмежувалася майже
виключно рівнем слова, й слово та словосполучення є все ще тими рівнями,
на яких зосереджена більшість праць з науково-технічного перекладу,
орієнтованих на термінологію. Більшість лінгвістично-орієнтованих
досліджень, з іншого боку, іще зовсім недавно сприймали речення як
верхню межу рівнів, ігноруючи , в значній мірі, аспекти макроструктури
цілих текстів в якості проблеми перекладу. Чітко помітна ще у 1970 –і роки
тенденція руху від лінгвістики нижчих рівнів до лінгвістики тексту
призвела до того, що у 1970 – 1980 більшість перекладознавчих досліджень
велося з позицій саме лінгвістики тексту (див. напр., Hatim, Mason, 1990).
По-четверте, існують теорії, обмежені типом текстів (або типом
дискурсів), котрі мають справу з проблемами перекладу певних типів чи
жанрів мовних повідомлень. Письменники та літературознавці давно
цікавляться проблемами, притаманними перекладу художніх текстів чи
окремих жанрів художніх текстів; подібно ним і теологи приділяють багато
уваги перекладу Біблії та інших сакральних текстів. Останніми роками
робляться також і певні зусилля для створення спеціальної теорії перекладу
наукових текстів. Також вимагає дослідження таке важливе питання, як
відхилення при перекладі від типу тексту чи його зміна.
По-п’яте, існують темпорально-обмежені теорії, котрі розподіляються
на два типи: теорії, які відносяться до перекладу сучасних текстів, та теорії,
які пов’язані з перекладом текстів віддалених у часі.
Й нарешті, існують проблемно-орієнтовані теорії, теорії, котрі
обмежуються однією або кількома окремими проблемами в рамках всієї
царини загальної теорії перекладу, проблеми, котрі можуть коливатися від
таких широких і загальних питань, як межі співпадання чи не співпадання в
перекладі чи природа еквівалентності перекладу (або, я визнав би за краще
назвати це – відповідністю перекладу) до таких більш конкретних питань,
як переклад метафор чи передача власних назв при перекладі.

Варто відзначити, додає Голмс, що теорії можуть обмежуватися

більш, ніж одним способом. Наприклад, вчені в галузі порівняльної
(контрастивної) лінгвістики, котрі цікавляться перекладом, вірогідно,
будуть створювати теорії, обмежені не лише мовами, але й рівнем мовної
структури та часовим періодом, маючи справу з перекладом між
конкретними парами сучасних мов на рівні речення. Подібним чином і
теорії літературознавців завжди будуть обмежені засобом та типом текстів,
та, як правило, також групою культур; адже вони звичайно займаються
письмовими текстами в межах західної ( в широкому смислі) художньої
традиції. Це не обов’язково зменшує вартісність таких часткових теорій, бо,
навіть теоретичне дослідження обмежене в усіх напрямах – наприклад,
теорія способу письмового перекладу англійською мовою підрядних речень
в сучасних німецьких романах – може мати значення для більш загальної
теорії, в напрямку якої вчені напевно повинні працювати.

В теорії перекладу до вивчення цього явища можна зараз виокремити

чотири основні підходи: лінгвістичний, філософський, психолінгвістичний
та соціокультурний. Ці чотири підходи можуть також, до певної міри,
служити й позначкою етапів становлення перекладознавства як самостійної
дисципліни. Якщо переважна більшість досліджень у 1970 – 1980і роки
велася з позицій лінгвістичного підходу, особливо лінгвістики тексту, то
пізніше забезпечують новий напрямок перекладознавству філософський
підхід разом із психолінгвістичним. З середини 1980х, і особливо в 1990і
роки, починає домінувати соціокультурний підхід. Нові напрямки розвитку
перекладознавства започатковані в середині 1990х років комп’ютерною
лінгвістикою. Іншою тенденцією, котра заслуговує на те, щоб бути
відзначеною, є вихід значної кількості перекладів теоретичних
перекладознавчих праць. Наприклад, в Іспанії останнім часом надруковано
переклади іспанською важливих праць з перекладознавства, серед яких
After Babel Дж. Штейнера, The Theory and Practice of Translation Найди та
Табера, Approaches to Translation П. Ньюмарка, Discourse and the Translator
Гейтіма та Мейсона (4 ).
В прикладному перекладознавстві, як і в багатьох інших прикладних
дисциплінах, перше, що спадає на думку, коли розмірковуєш над її
застосуванням, що простягалося б за межі самої дисципліни, це її
використання в процесі навчання. Фактично навчання перекладу
використовується в двох типах випадків, котрі необхідно ретельно
розрізняти поміж собою. Стосовно першого випадку, то переклад давно
використовується в якості методу навчання іноземним мовам та для
перевірки володіння ними. До цього типу я зараз повернусь. Стосовно
другого, а це більш недавнє явище, то перекладати навчають при підготовці
професійних перекладачів в спеціалізованих навчальних закладах. В цьому
другому випадку, тобто в навчанні перекладачів, виникає низка питань,
котрі волають на відповідь: питань, які пов’язані, в першу чергу, з методами
викладання, методами тестування та плануванням навчальних програм.
Зрозуміло, що пошук обгрунтованих надійних відповідей на ці питання
складає важливу ділянку досліджень в прикладному перекладознавстві.
Друга ділянка стосується довідників, посібників та інших допоміжних
засобів для потреб перекладу, як для використання в підготовці
перекладачів, так і для задовільнення вимог перекладачів-практиків.
Потреби ці численні й різноманітні, проте розподіляються головним чином
на дві групи: (1) лексикографічні та термінологічні; (2) граматичні. Обидві
ці групи допоміжних засобів традиційно постачалися вченими з інших,
споріднених дисциплін, проте навряд чи можна заперечити, що роботу над
цими матеріалами слід сприймати як царину прикладного
перекладознавства. Але лексикографічні довідники часто далеко не
охоплюють те, що потребує перекладач, а контрастивні граматики,
розроблені з метою навчання іноземним мовам, насправді не є повноцінною
заміною граматик стилістично маркованих перекладацьких відповідностей.
Здається, що вченим в галузі прикладного перекладознавства необхідно
буде встановити й чітко визначити ті конкретні вимоги, яким ці допоміжні
засоби повинні відповідати, щоб вони задовільняли потреби практикуючих
та майбутніх перекладачів, а також спільно з лексикологами та
контрастивними лінгвістами працювалии над їх створенням.
Третя царина прикладного перекладознавства це – політика
перекладу. Завдання перекладознавця в цій царині надавати кваліфіковані
поради іншим у визначенні місця та ролі перекладачів, перекладів та
процесу перекладу в суспільстві взагалі: такі питання, наприклад, як
визначення, які твори необхідно перекласти за даної суспільно-культурної
ситуації, яким є соціальний та економічний стан перекладача в суспільстві,
та яким він має бути, чи (і тут я повертаюся до важливого питання, котре
піднімав раніше) яку роль процес перекладу повинен відігравати у
викладанні іноземних мов та в навчанні ним.
Четверта, зовсім відмінна царина прикладного перекладознавства, це
– царина критики перекладу. Рівень такої критики сьогодні все ще не рідко
залишається досить-таки низьким, й в багатьох країнах досягнення в цій
царині перекладознавства все ще й досі не мають майже ніякого впливу.
Безперечно, що діяльність з тлумачення та оцінки перекладу завжди до
певної міри уникатимиме об’єктивного аналізу, й отже продовжуватиме
відбивати інтуітивні, продиктовані враженням відношення та позиції
критика. Та все ж тісніший контакт між перекладознавцями та критиками
перекладу міг би немало зробити для зведення інтуітивного елементу до
більш прийнятного рівня.
Після огляду основних гілок перекладознавства, Голмс вказує на
наступні два моменти. Перший полягає ось в чому: вище дескриптивне,
теоретичне та прикладне перекладознавства були подані як три цілком
окремі галузі в межах цілісної наукової дисципліни, й від порядку їх
викладення могло скластися враження, що внесок їх одна в іншу є
однонаправлений: опис перекладів надає базові дані, на яких має
будуватися теорія перекладу, й обидві разом вони постачають свої наукові
результати для подальшого їх використання в прикладному
перекладознавстві. Насправді ж, звичайно, це відношення є діалектичним, і
кожна з цих трьох галузей забезпечує матеріалом дві інші , використовуючи
ті знахідки, які вони, в свою чергу, надали їй. Наприклад, теорія перекладу
не може обійтися без надійних конкретних фактів, які отримують
дескриптивне та прикладне перекладознавства, в той час як, з іншого боку,
не можливо навіть приступити до роботи в жодній з двох інших галузей
перекладознавства без того, щоб мати, в крайній мірі, інтуітивну
теоретичну гіпотезу в якості відправної точки. З огляду на таке діалектичне
 взаємовідношення виходить, що, хоча потреби даного моменту можуть
змінюватися, проте необхідна увага до всіх трьох галузей для успішного
розвитку та розквіту даної дисципліни.
Друге зауваження полягає в тому, що у кожної з галузей
перекладознавства існує два подальші виміри, які мною ще не згадувалися;
виміри, пов’язані з вивченням не перекладу, а власне самого
перекладознавства. Один з цих вимірів – історичний: вже існує царина
історії теорії перекладу, в якій вже досягнено певних важливих результатів,
проте такі царини, як царина історії опису перекладу та царина історії
прикладного перекладознавства (переважно історії навчання перекладу та
підготовки перекладачів) — обидві досі залишаються іще неораними
територіями. Так само існує іще один вимір, котрий можна назвати
методологічним або метатеоретичним, та який займається проблемами того,
які методи та моделі краще використовувати в різних галузях цієї
дисципліни, та які її складові, і в межах якого написана дана стаття.

ЛІТЕРАТУРА
1. Комиссаров В. Н. Современное переводоведение – М., ЭТА, 2002.
2. Baker M. Translation Studies // Baker M. (ed.) Routledge Encyclopedia of
Translation Studies – London and New York, Routledge, 1998 – P. 277 – 280.
3. Hatim B., Mason I. Discourse and the Translator - London and New York:
Longman, 1990.
4. Holmes J. S. The Name and Nature of Translation Studies // Holmes J. S.
Translated Papers on Literary Translation and Translation Studies –
Amsterdam, Rodopi, 1988 – P. 66 – 80.
5. Valero-Garces C. Translating as an Academic and Professional Activity //
Meta, XLV, 2, 2000 – P. 378 – 383.
Мал. 1. Структурна схема перекладознавства за Дж. Голмсом.

Джеймс С. Голмс. Назва та природа перекладознавства.

1. 1.
“Наука, - як вказує Майкл Малкей, - прагне розвиватися за допомогою
відкриття нових ділянок незнання”. Те, як це відбувається, досить-таки добре
встановили соціологи в галузі науки та наукових досліджень. В міру того, як
в науковому світі до поля зору потрапляє якась нова проблема чи низка
проблем, спостерігається приплив із суміжних областей науки дослідників,
котрі приносять з собою парадигми та моделі, які виявилися плідними в їх
власних галузях науки. Далі ці парадигми та моделі пускають в хід для
вирішення нової задачі, при чому з двома можливими наслідками. В одних
ситуаціях ця задача піддається визначенню, аналізу, інтерпретації й, по
крайній мірі, частковому вирішенню в межах однієї з парадигм чи моделей, і
в цьому випадку вона включається до складу визнаної галузі науки в якості її
законної гілки. За іншого перебігу подій ці парадигми та моделі не дають
достатніх результатів, й тоді науковці усвідомлюють, що для вирішення цієї
проблеми необхідні нові методи.
За цього другого варіанту розвитку подій між науковцями, котрі
досліджують нову проблему, та їх колегами в їх колишніх галузях науки
виникає напруженність, і ця напруженність поступово може призвести до
створення нових каналів комунікації та виникнення того, що називають
утопією нової дисципліни, тобто нового відчуття поділяємої зацікавленності
в спільний низці задач, підходів та цілей з боку нового угруповування
дослідників. Як констатує В.О. Гагстрьом, ці два етапи – заснування каналів
комунікації та становлення дисциплінарної утопії – дозволяють вченим
ідентифікуватися з виникаючою науковою дисципліною та претендувати на
законність своєї власної точки зору при зверненні до наукових кіл чи груп в
межах більшої спільноти.
1.2.
Хоча поза сумнівом існують вчені, котрі стануть заперечувати, особливо з-
поміж мовознавців, проте нам здається очевидним, що по відношенню до
комплексу проблем, які групуються навколо явища перекладу, зараз
застосовна ситуація другого типу. Адже після багатьох століть епізодичного
та безсистемного звернення до предмета перекладу з боку малої крихти
письменників, філологів та літературознавців, та ще зрідка поодиноких
теолога чи мовознавця, останнім часом спостерігається відчутнє та постійне
зростання уваги до перекладу, й поворотним пунктом в цій зацікавленності
стала ІІ Світова війна. В міру того, як цей інтерес зростав та кріпнув, все
більше й більше науковців переміщувалися до цієї царини, особливо із
сусідніх галузей мовознавства, філософії мови та літературознавства, хоча з
поміж них траплялися і вчені з таких, здавалось би, далеких дисциплін як
теорія інформації, логіка та математика, і кожен з них приносив з собою свої
парадигми, квазі-парадигми, моделі та методи, які, як йому здавалось, можно
було застосувати до цієї нової задачі.
На перший погляд, та ситуація, що склалася на сьогодні, здавалось би є
ситуацією великої плутанини та безладдя, адже не існує згоди, ані щодо
типів моделей, які слід перевіряти, ані щодо методів, які слід
використовувати, ані щодо термінології, яку слід вживати. Більш того, не
існує, навіть, згоди стосовно обрисів цієї галузі, поставлених проблем,
самостійності самої дисципліни. До того ж не має навіть загальної точки зору
на саму назву цієї нової галузі.
Проте під поверхневим шаром наявні численні ознаки того, що в царині
досліджень, які сконцентровано на проблемах перекладу, зараз формується
дисциплінарна утопія за Гагстрьомом. Якщо цей процес є здоровим ( а ми
певні, що це так), то отже, варто витратити трохи часу, щоб посприяти цьому
розвитку, свідомо привернувши увагу до тих чинників, котрі стоять йому на
заваді.
1.3
Одним з цих стримуючих чинників є нестача відповідних каналів
комунікації. Для вчених та дослідників в цій галузі, ті канали, що зараз
існують, все ще схильні пов’язуватися з галузями більш сталих дисциплін ( з
притаманними їм нормами стосовно моделей, методів та термінології), так
що матеріали на тему перекладу розсіяні по широкому колу наукових галузей
та по журналах перекладачів-практиків. Тому, звісно, існує нагальна потреба
в інших каналах комунікації, які б пробивалися через традиційні дисципліни
й досягали всіх вчених, котрі працюють в даній царині, незалежно від того, з
якої дисципліни вони прийшли.
2.1
Проте мені хотілось би зосередити нашу увагу на двох інших перепонах, що
заважають становленню дисциплінарної утопії. Перша з них, меньша,
полягає в назві цієї галузі знань, бо було б нерозумно й далі продовжувати
посилатися на дисципліну за предметом її дослідження, як це робиться на
даній конференції, бо мапа, як постійно нам нагадує загальна семантика, це
не те саме що територія, а неспроможність розрізняти ці два поняття здатна
внести додаткову плутанину.
Напротязі багатьох років в працях, пов’язаних з перекладом ( і процесом, і
результатом), вживалися самі різні терміни, й в англійській мові можно
знайти посилання як на “art” (“мистецтво”) , так і на “craft” (“ремесло”), хоча
зустрічаються й такі терміни як “principles” (“принципи” ), “fundamentals”
(“основи”) чи “philosophy” ( “філософія”). Аналогічні терміни виникають й у
французькій та німецькій мовах. В деяких випадках на вибір терміну впливає
відношення автора, підхід, його кваліфікація тощо; в інших – цей вибір
обумовлює мода, що існує в науковій термінології на певний момент.
Було кілька спроб створити “вченіші” терміни, більшість з них за допомогою
такого високопродуктивного суфіксу для позначення наукових дисциплін в
англійській мові як – logy (укр. “ –логія”). Так, Рожер Гоффен (Roger Goffin)
запропонував називати цю дисципліну “translatology” чи іншим спорідненим
йому словом англійською та “translatologie” французькою [Чередниченко в
укр. мові вживає термін “транслятологія” – Прим. перекладача ]. Проте,
оскільки суфікс “-logy” – грецького походження, то пуристи заперечують
проти такого змішання, тим паче що інший елемент походить навіть не з
класичної латини: у випадку “ translatio” – з пізньої латини, а у випадку “
traduction” – з ренесансної французької. Проте вживання чисто грецьких
елементів не є виходом, бо “metaphorology”, “metaphraseology”,
“metaphrastics” (“метафорологія”, “метафразеологія” ,”метафрастика”)
навряд чи зможуть стати нам в нагоді, щоб зробити назву нашого предмету
прозорою хоча б для наукових кіл, не кажучи вже про інші “групи більшої
спільноти”. А такі інші терміни, котрі також пропонувалися, як
“translatistics” (“транслятистика”), чи “translistics” ( “транслістика”), хоч і
будуть зрозумілішими, проте навряд чи є більш прийнятними.
2.21
Останнім часом набули поширення два інші терміни, створені за не настільки
класичним зразком. Один з них виник у більш довгій формі “ the theory of
translation” (“теорія перекладу”) чи “ the theory of translating” (“ теорія
перекладання”) ( й відповідні йому: німецький - “Theorie des Ubersetzens” та
французький - “theorie de la traduction”). В англійській мові (і в німецькій) з
тих пір він повторив шлях багатьох аналогічних термінів і зараз вживається ,
як правило, стисненим до варіанту “ translation theory” (“Ubesetzungstheorie”).
Це позначення виявилося вдалим і в майбутньому може стати ще
продуктивнішим, проте лише якщо буде обмежене своїм власним значенням,
бо, як сподіваюсь, роз’яснити далі в даній роботі, існує багато цінних
досліджень в даній дисципліні, немало їх виконується зараз, й існує потреба в
ще більшій кількості розвідок в ній в подальшому, котрі, строго кажучи, не
входять до кола теоретичних побудов.
2.22
Другий термін це той, що як би там не було, а в німецькій мові отримав гору
для позначення всієї дисципліни. Це – термін Ubersetzungswissenschaft,
складений таким чином, щоб утворити форму паралельну до
Sprachwissenschaft (мовознавство), Literaturwissenschaft (літературознавство)
та багатьох інших wissenschaften ( “наук”). У французькій мові корелююче
позначення “ science de la traduction” ( “наука перекладу”) так само набуло
поширення, бо має паралельні терміни.
Одним з перших, хто вжив термін, який виглядає в англійській мові як
паралель до щойнозгаданих, був Юджін Найда, котрий 1964 року обрав для
свого теоретичного підручника назву “ Towards a Science of Translating” ( “
До науки про переклад”). Хоча слід зауважити, що Найда не мав на увазі це
словосполучення в якості назви для цілої галузі науки, а лише як назву для
одного з аспектів процесу перекладу як такого. Інші ж, при чому більшість з
них не були корінними носіями англійської мови, виявилися сміливішими,
захищаючи термін “ science of translation” (або “ translation science”) (“наука
перекладу”) як такий, котрий добре підходить для назви цієї нової
дисципліни вцілому. А два роки тому слідом за цією пропозицією, яку час від
часу повторювали, відбулася ледве не канонізація цього терміна, коли Бош,
Клограф та Віллс прийняли рішення скористатися його назвою для своєї
аналітичної бібліографії всієї цієї області.
Це було рішення, за яким, зі свого боку, я шкодую. І справа не в тому, що я
заперечую проти терміну Ubersetzungwissenschaft, бо мало що є проти такого
позначення дісциплини в німецькій мові, якщо взагалі є. Проблема полягає
не в тому, що дисципліна не є Wissenschaft , а в тому що не всі Wissenschaften
можна в повній мірі назвати науками. Так саме як ніхто сьогодні не стане
заперечувати терміни Sprachwissenschaft (мовознавство) та
Literaturwissenschaft (літературознавство), так само більш ніж немало
виникає сумнівів, що до того чи досягла лінгвістика такого рівня точності,
формалізації та створення парадигми, щоб її можна було б з повним правом
описувати як науку, і це в той самий час, коли практично всі згодні з тим, що
літературознавство таким не являється, і в передбачуваному майбутньому
наукою, в точному смислі цього слова, не стане; таким чином я сумніваюсь в
тому, що ми можемо виправданно вживати позначення “наука” (science) до
вивчення перекладу, ставлячи цю дисципліну в один ряд з математикою,
фізикою та хімією, чи навіть біологією, а не з соціологією, історією,
філософією чи з тим же літературознавством.
2.3
Проте для найменування нових дісциплин в англійській мові активно
вживається інший термін – слово studies. А й дійсно, для дисциплін, що в
межах старого університетського поділу на humanities або arts (гуманітарні
науки) та science (природничі науки), схильні скоріше підпадати під рубрику
arts (мистецтво, гуманітарні науки), це слово, здається, майже так само
активне в англійській мові, - як слово Wissenschaft в мові німецькій. Досить
лише згадати, наприклад: Russian studies, American studies, Сommonwealth
studies, population studies, communication studies. Відверто кажучи, це слово
також створює декілька нових складнощів, серед них зокрема той факт, що [в
англ. мові] складно утворювати від нього прикметникову форму. Проте як би
там не було, а назва translation studies здається найбільш прийнятною з усіх
назв наявних в англійській мові і її прийняття в якості стандартного терміну
для даної дисципліни вцілому здатне зняти значну кількість плутанини та
непоразуміння. Я закладу приклад вживати його надалі впродовж цієї своєї
праці. [ Translation studies українською ми будемо передавати як
“перекладознавство”]. Більшим стримуючим чинником, аніж відсутність
загальноприйнятної назви, на шляху розвитку перекладознавства є
відсутність будь-якої загальної згоди, що до обсягу та структури цієї
дисципліни. З чого ж складається область дослідження перекладознавства?
Дехто скаже, що вона співпадає з термінологічною або лексикографічною
компаративістикою; деякі розглядають її як практично те саме, чим є
компаративна чи контрасна лінгвистика; багато хто вважає
перекладознавство в значній мірі синонімом теорії перекладу. Проте
перекладознавство відмінне від перших двох і більше за обсягом за третю. Як
звичайно буває з новими дисциплінами, метарефлексії про природу
перекладознавства як такого ще дуже мало – по крайній мірі такої, що
проклала б собі шлях до друку, чи привернула б мою увагу. Один з
небагатьох випадків, що я виявив, це міркування Вернера Коллера, котрий
дає наступний опис предмету перекладознавства: Ubersetzungswissenschaft ist
zu verstehen als Zusammenfassung und Uberbegriff fur alle
Forschungsbemuhungen, die von den Phanomenen “Ubersetzen” und
“Ubersetzung” ausgehen oder auf diese Phanomene zielen. [Перекладознавство
слід розуміти як загальну та включну назву для всякої дослідницької
діяльності, що бере в якості своєї основи, або зосередження своєї уваги, таке
явище як переклад].

3.1
З цього визначення виходить, що перекладознавство, як сподіваюсь ніхто
заперечувати не стане, є дисципліна емпірична. А такі дисципліни, як часто
вказується, мають дві основні цілі, котрі Карл Гемпель визначив наступним
чином: “описати конкретні явища в світі нашого досвіду та встановити
загальні принципи, за допомогою яких їх можно пояснити та передбачити”.
Як область чистого дослідження, тобто дослідження, яке здійснюється заради
себе самого, цілком відособлено від якого б там не було безпосереднього
практичного застосування – перекладознавство, отже, має дві основні цілі:
(1) описати явище перекладу [як процесу, так і результату], як вони
проявляються в світі нашого досвіду;
(2) встановити загальні принципи, за допомогою яких ці явища можливо
пояснити та передбачити.
Ці дві гілки чистого перекладознавства, які займаються цими цілями, можно
назвати дескриптивне перекладознавство чи опис перекладу та теоретичне
перекладознавство або теорія перекладу.
3.11
З цих двох, мабуть, слід спершу розглянути дескриптивне
перекладознавство, як відгалуження дисципліни, котре постійно підтримує
найтісніший зв’язок з вивчаємими емпіричними явищами. Здається, є три
основні види досліджень в дескриптивному перекладознавстві, котрі
можливо розрізнити за фокусом уваги на (а) орієнтовані на продукт, (б)
орієнтовані на функцію та (в) орієнтовані на процес.
3.111
Дескриптивне перекладознавство орієнтоване на продукт, ділянка
досліджень, яка описує існуючі переклади, й традиційно є важливою
цариною наукових досліджень в перекладознавстві. Відправною точкою в
дослідженнях цього типу є опис окремих перекладів чи перекладу,
орієнтований на текст. Другий етап – це порівняльний опис перекладу, за
якого здійснюються порівняльні аналізи різних перекладів одного й того
самого тексту на одну мову, або на різні. Такі окремі та порівняльні описи
дають матеріал для огляду більших корпусів текстів, наприклад тих, що
припадають на конкретні період, мову та/чи тип тексту або діскурсу. На
практиці цей корпус звичайно обмежується всіма трьома способами:
художній переклад французькою мовою в ХVІІ ст. або середньовічні
англійські переклади Біблії. Проте такий дескриптивний огляд може бути і
більшого обсягу, і як діахронічним,так і також (майже) синхронічним; й
однією з кінцевих цілей описового перекладознавства, орієнтованого на
продукт, могла б, можливо, бути загальна історія перекладу – якою б
амбітною така мета не здавалася зараз.

3.112
Дескриптивне перекладознавство орієнтоване на функцію цікавиться не
описом перекладів самих по собі, а описом їх функцій в сприймаючій соціо-
культурній ситуації: це вивчення радше контекстів, ніж текстів. Займаючись
такими питаннями, як: які тексти перекладалися (а часто не меньш важливо і
які ні) в певний час та в певному місці, а також які впливи проявлялися
згодом, ця область дослідження зосереджувала на собі меньш уваги, аніж та,
що щойно згадувалася, хоча часто й вводилась як свого роду підтема чи
контртема в історіях перекладу та історіях літератури. Більший наголос на
ній зміг би привести до розвитку такої області як соціологія перекладу (або -
меньш підходяще, але більш точніше, оскільки це законна царина і
перекладознавства і соціології - соціоперекладознавства).
3.113
Дескриптивне перекладознавство орієнтоване на процес займається
дослідженням власне процесу або акту перекладу. Проблема того, що саме
відбувається в “маленькому чорному ящичку” “мозку” перекладача тоді,
коли він створює новий більш чи меньш відповідний текст іншою мовою,
була і є темою численних міркувань з боку теоретиков перекладу, проте
доки-що було дуже мало спроб систематичного дослідження цього процесу в
лабораторних умовах. Правда, процес цей є надзвичайно складним, одним з
тих, що, якщо І.А. Річардс правий, “може бути дуже вірогідно
найскладнішим видом подій, що були створені в ході еволюції космосу”.
Проте психологи вже розробили і розробляють доси-таки хитромудрі та тонкі
методи для аналізу та опису інших складних ментальних процесів, й треба
сподіватися, що в майбутньому ця проблема також приверне більш пильну
увагу, що в результаті дасть царину дослідження, яку можно було б назвати
психологією перекладу, або психоперекладознавством.

3.12
Інша головна гілка чистого перекладознавства – теоретичне
перекладознавство, або теорія перекладу – зацікавлена, як видно вже з її
назви, не в описуванні існуючих перекладів, спостерігаємих функцій
перекладу, чи експериментально визначаємих процесів перекладу, а у
використанні результатів дескриптивного перекладознавства, в поєднанні з
інформацією доступною із споріднених царин та дисциплін, щоб виявляти
принципи, теорії та моделі, які послужать для пояснення та передбачення
того, чим є переклад ( і процес, і результат), і чим він буде.
3.121
Кінцевою метою теоретика перекладу в широкому смислі має бути, поза
сумнівом, створення повної, вичерпної теорії, котра включає в себе так
багато елементів, що може служити для пояснення та передбачення всіх
явищ, які входять до терену перекладу, та виключення всіх тих явищ, які
знаходяться поза його межами. І навряд чи варто вказувати, що загальна
теорія перекладу в самому справжньому смислі цього терміну, якщо її дійсно
можна створити, обовязково буде високоформалізованою та, хай би як там
вчені не прагли до економії, також і надзвичайно складною та комплексною.
Більшість теорій , що вже існують на даний момент, є в дійсності нічим
іншим як всього лише прелогоменами до такої загальної теорії перекладу.
Значна їх доля, власне кажучи, взагалі не є справді теоріями, в усіх наукових
смислах цього слова, а лише низкою аксіом, постулатів та гіпотез, які
сформульовані таким чином, що і надто багато в себе включають
( охоплюючи також не перекладацькі дії та не лише переклади), і надто
багато виключають ( відгороджуючись від деяких перекладацьких дій та
деяких творів, які звичайно визнаються перекладами).
3.122
Інші ж теорії, хоча також можуть носити назву “загальні” теорії перекладу (й
часто їм може передувати запобіжно-обережне “до” вченого ), не є , власне
кажучи, загальними теоріями, а за своєю зоною дії теоріями частковими або
спеціальними, маючи справу лише з одним або кількома аспектами теорії
перекладу як єдиного цілого. Саме в царині часткових теорій останнім часом
і досягнуто найзначнішого просування вперед, і мабуть, буде справді
необхідно провести велику кількість подальших досліджень в цих областях,
перш ніж ми зможемо навіть розпочати розмірковувати про створення
справжньої загальної теорії в тому сенсі, який я щойно накреслив. Часткові
теорії перекладу визначаються цілою низкою способів, хоча я висловлю
припущення, що їх можно звести до шести основних розрядів.
3.1221
Перш за все, існують теорії перекладу, які я назвав, дещо нетрадиційно
розширивши термін, теоріями перекладу, обмеженими засобом (medium),
згідно із засобом, котрий використовується. Засобом обмежені теорії можна
поділити далі на теорії перекладу, який виконується людиною (людський
переклад; ручний переклад), перекладу, який виконується машиною
( машинний переклад), перекладу, який виконується спільно людиною та
машиною ( змішаний або переклад за допомогою машини). Виконуємий
людиною переклад розбивається на усний ( з подальшим поділом на
послідовний та синхронний) і письмовий переклади ( і відповідно
поділяються й теорії чи “теорії” обмеженого засобом перекладу). Численні
приклади важливих досліджень машинного перекладу чи перекладу за
допомогою машини поза сумнівом всім нам відомі, а , можливо, також й
деякі дослідження усного виконуємого людиною перекладу. А те, що
приклади теорій обмежених засобом перекладу для письмого перекладу не
відразу приходять на пам’ять, ми, головним чином, завдячуємо тому факту,
що їх автори схильні подавати їх під виглядом або просто ніяк не позначених
або загальних теорій перекладу.
3.1222
По-друге, існують теорії, обмежені регіоном. Регіонально-обмежені теорії
можуть бути двох тісно пов’язаних видів: обмежених задіяними мовами, або
ж, що звичайно не зовсім те саме, а буває, що й навряд чи взагалі те саме,
обмежених задіяними культурами. В обох випадках, при обмеженні мовами
та при обмеженні культурами, ступінь фактичного обмеження може
варіюватися. Так, можливі теорії перекладу між, скажімо, французькою та
німецькою мовами (теорії обмежені парою мов) на противагу теоріям
перекладу в межах слов’янських мов (теорії обмежені мовною групою) чи
перекладу з романських мов германськими (теорії обмежені парою мовних
груп). Аналогічним чином можливо, по крайній мірі гіпотетично, розробляти
теорії перекладу в межах швейцарської культури (теорії обмежені однією
культурою), або перекладу між швейцарською та бельгійською культурами
(обмежені парою культур) на відміну від теорій перекладу в межах західної
Європи (обмежені культурною групою), або перекладу між мовами, що
відбивають доіндустріальну культуру, та мовами сучасної Західної культури
(обмежені парою культурних груп). Теорії перекладу обмежені мовами тісно
пов’язані з тими розвідками, що зараз здійснюються в компаративних
лінгвістиці та стилістиці (хоча завжди слід пам’ятати, що граматичні аспекти
перекладу певної мовної пари та порівняльна граматика цієї ж пари мов, яка
розробляється з метою навчання іноземним мовам, - це зовсім різні речі). В
царині теорій обмежених культурами досі мало було докладних досліджень,
хоча культурні обмеження, сплутані з обмеженнями мовними, іноді
потрапляють до теорій обмежених мовами, де вони зовсім недоречні, за
винятком тих рідких випадків, коли культурні та мовні межі співпадають як в
джерельній, так й в цільовій ситуаціях. Більш того, безсумнівно вірно те, що
деякі аспекти теорій, котрі виводяться як загальні, насправді відповідають
лише західному культурному регіону.
3.1223
По-третє, існують теорії обмежені рангом, або рівнем мовної структури,
інакше кажучи, теорії, що мають справу з дискурсами чи текстами як цілим,
проте займаються нижчими мовними рівнями. Традиційно значна частка
праць з перекладу обмежувалася майже виключно рівнем слова, й слово та
словосполучення є все ще тими рівнями, на яких зосереджена більшість
праць з науково-технічного перекладу, орієнтованих на термінологію.
Більшість лінгвістично-орієнтованих досліджень, з іншого боку, іще зовсім
недавно сприймали речення як верхню межу рівнів, ігноруючи , в значній
мірі, аспекти макроструктури цілих текстів в якості проблеми перекладу.
Чітко помітна тенденція руху від лінгвістики нижчих рівнів до лінгвістики
тексту, будемо сподіватися, заохотить лінгвістично-орієнтованих теоретиків
вийти за межі теорій перекладу, обмежених рівнем речення, для вирішення
більш складних завдань розробки теорій перекладу текстуального рівня (або
необмежених рівнем мовної структури)(“rank-free”).
3.1224
По-четверте, існують теорії обмежені типом текстів (або типом дискурсів),
котрі мають справу з проблемами перекладу певних типів чи жанрів мовних
повідомлень. Письменники та літературознавці давно цікавляться
проблемами, притаманними перекладу художніх текстів чи окремих жанрів
художніх текстів; подібно ним і теологи приділяють багато уваги перекладу
Біблії та інших сакральних текстів. Останніми роками робляться також і певні
зусилля для створення спеціальної теорії перекладу наукових текстів. Проте
всі ці намагання зазнають невдачі, бо нам все ще не вистачає чогось на зразок
формальної теорії типів повідомлень, текстів чи дискурсів. І теорія функцій
мови Бюлера, у тому вигляді як її розвинули Празькі структуралісти,і
визначення різновидностей мови, запропоноване лінгвістами, перш за все
Британської школи, служать матеріалом для тих критеріїв визначення типів
текстів, котрі краще підійдуть для здійснення цієї операції, аніж неспроможні
та взаємосуперечливі існуючі дефініції чи традиційні теорії жанрів. З іншого
боку, не варто нехтувати традиційними теоріями, адже вони продовжують
відігравати важливу роль, творячи мірила очікування у читачів перекладу.
Також вимагає дослідження таке важливе питання як відхилення при
перекладі від типу тексту чи його зміна.
3.1225
По-п’яте, існують темпорально-обмежені теорії, котрі розподіляються на два
типи: теорії, які відносяться до перекладу сучасних текстів, та теорії, які
пов’язані з перекладом текстів віддалених у часі. І знову, здається, існує
тенденція подавати одну з теорій, котра розглядає переклад сучасних теастів,
у вигляді загальної теорії; й інше, теорія того, що можливо, краще всього
назвати перехресно-часовим перекладом (cross-temporal translation),
викликала велику полеміку й незгоду, особливо з боку теоретиків,
орієнтованих на художній переклад, проте й привела до кількох
загальнодіючих висновків.
3.1226
Й нарешті, існують проблемно-орієнтовані теорії, теорії, котрі обмежуються
однією або кількома окремими проблемами в рамках всієї царини загальної
теорії перекладу, проблеми, котрі можуть коливатися від таких широких і
загальних питань, як межі співпадання чи не співпадання в перекладі чи
природа еквівалентності перекладу (або, я визнав би за краще назвати це –
відповідністю перекладу) до таких більш конкретних питань, як переклад
метафор, чи передача власних назв при перекладі.
3.123
Варто відзначити, що теорії можуть обмежуватися більш, ніж одним
способом. Наприклад, вчені в галузі порівняльної (контрастивної)
лінгвістики, котрі цікавляться перекладом, вірогідно, будуть створювати
теорії, обмежені не лише мовами, але й рівнем мовної структури та часовим
періодом, маючи справу з перекладом між конкретними парами сучасних мов
на рівні речення. Подібним чином і теорії літературознавців завжди будуть
обмежені засобом та типом текстів, та, як правило, також групою культур;
адже вони звичайно займаються письмовими текстами в межах західної ( в
широкому смислі) художньої традиції. Це не обов’язково зменшує
вартісність таких часткових теорій,бо , навіть, теоретичне дослідження
обмежене в усіх напрямах – наприклад, теорія способу письмового перекладу
англійською мовою підрядних речень в сучасних німецьких романах – може
мати значення для більш загальної теорії, в напрямку якої вчені напевно
повинні працювати. Хоча було б розумним не втрачати з поля зору по-
справжньому загальну теорію , а ще розумніше не приставати до того
хибного погляду, що корпус обмежених теорій – скажемо, комплекс
обмежених мовами теорій того, як перекладати речення – здатен стати їй
адекватною заміною.
3.2
Після цього швидкого огляду двох основних гілок чистонаукових досліджень
в перекладознавстві, мені хотілося б звернутися до тієї гілки дисципліни,
котра є, за словами Бекона, скоріше “плодоносною”, аніж “світлоносною”: до
прикладного перекладознавства.
3.21
В цій дисципліні, як і в багатьох інших, перше, що спадає на думку, коли
розмірковуєш над її застосуванням, що простягалося б за межі самої
дисципліни, це її використання в процесі навчання. Фактично навчання
перекладу використовується в двох типах випадків, котрі необхідно ретельно
розрізняти поміж собою. Стосовно першого випадку, то переклад давно
використовується в якості методу навчання іноземним мовам та для
перевірки володіння ними. До цього типу я зараз повернусь. Стосовно
другого, а це більш недавнє явище, то перекладати навчають при підготовці
професійних перекладачів в спеціалізованих навчальних закладах. В цьому
другому випадку, тобто в навчанні перекладачів, виникає низка питань, котрі
волають на відповідь: питань, які пов’язані, в першу чергу, з методами
викладання, методами тестування та плануванням навчальних програм.
Зрозуміло, що пошук обгрунтованих надійних відповідей на ці питання
складає важливу ділянку ( а на даний час, в крайній мірі, основну ділянку)
досліджень в прикладному перекладознавстві.
3.22
Друга тісно пов’язана з першою ділянка стосується довідників, посібників та
інших допоміжних засобів для потреб перекладу, як для використання в
підготовці перекладачів, так і для задовільнення вимог перекладачів-
практиків. Потреби ці численні й різноманітні, проте розподіляються
головним чином на дві групи: (1) лексикографічні та термінологічні; (2)
граматичні. Обидві ці групи допоміжних засобів традиційно постачалися
вченими з інших, споріднених дисциплін, проте навряд чи можна заперечити,
що роботу над цими матеріалами слід сприймати in toto як царину
прикладного перекладознавства. Але лексикографічні довідники часто далеко
не охоплюють те, що потребує перекладач, а контрастивні граматики,
розроблені з метою навчання іноземним мовам, насправді не є повноцінною
заміною граматик стилістичномаркованих перекладацьких відповідностей.
Здаєт ься, що вченим в галузі прикладного перекладозравства необхідно буде
встановити й чітко визначити ті конкретні вимоги, яким ці допоміжні засоби
повинні відповідати, щоб вони задовільняли потреби практикуючих та
майбутніх перекладачів, а також спільно з лексикологами та контрастивними
лінгвістами працювалии над їх створенням.
3.23
Третя царина прикладного перекладознавства це – політика перекладу.
Завдання перекладознавця в цій царині надавати кваліфіковані поради іншим
у визначенні місця та ролі перекладачів, перекладів та процесу перекладу в
суспільстві взагалі: такі питання, наприклад, як визначення які твори
необхідно перекласти за даної суспільно-культурної ситуації, яким є
соціальний та економічний стан перекладача в суспільстві та яким він має
бути, чи ( і тут я повертаюся до важливиго питання, котре піднімав раніше)
яку роль процес перекладу повинен відігравати у викладанні іноземних та в
навчанні ним. Стосовно цього останнього питання політики : оскільки,
навряд щоб завданням перекладознавства було б підбурювати
використовувати переклад там, де він не є доречним, то, як на мене, слід
надати першочергову увагу широкому та ретельному дослідженню оцінки
дієвості перекладу як методу навчання та контролю в процесі викладання
іноземних мов. Можливість того, що він виявиться неефективним, настільки
велика, що в цьому випадку видається обов’язковою умовою, щоб
дослідженню програми передувало дослідження політичне.
3.24
Четверта, зовсім відмінна царина прикладного перекладознавства, це –
царина критики перекладу. Рівень такої критики сьогодні все ще не рідко
залишається досить-таки низьким, й в багатьох країнах досягнення в цій
царині перекладознавства все ще й досі не мають майже ніякого впливу.
Безперечно, що діяльність з тлумачення та оцінки перекладу завжди до
певної міри уникатимиме об’єктивного аналізу, й отже продовжуватиме
відбивати інтуітивні, продиктовані враженням відношення та позиції
критика. Та все ж тісніший контакт між перекладознавцями та критиками
перекладу міг би немало зробити для зведення інтуітивного елементу до
більш прийнятного рівня.
3.31
Після цього короткого огляду основних гілок перекладознавства, я хотів би
вказати на наступні два моменти. Перший полягає ось в чому: вище
дескриптивне, теоретичне та прикладне перекладознавства були подані як
три цілком окремі галузі в межах цілісної наукової дисципліни, й від порядку
їх викладення могло скластися враження, що внесок їх одна в іншу є
однонаправлений: опис перекладів надає базові дані, на яких має будуватися
теорія перекладу, й обидві разом вони постачають свої наукові результати
для подальшого їх використання в прикладному перекладознавстві.
Насправді ж, звичайно, це відношення є діалектичним, і кожна з цих трьох
галузей забезпечує матеріалом дві інші , використовуючи ті знахідки, які
вони, в свою чергу, надали їй. Наприклад, теорія перекладу не може обійтися
без надійних конкретних фактів, які отримують дескриптивне та прикладне
перекладознавства, в той час як, з іншого боку, не можливо навіть
приступити до роботи в жодній з двох інших галузей перекладознавства без
того, щоб мати, в крайній мірі, інтуітивну теоретичну гіпотезу в якості
відправної точки. З огляду на таке діалектичне взамовідношення виходить,
що, хоча потреби даного моменту можуть змінюватися, проте необхідна
увага до всіх тьох галузей для успішного розвитку та розквіту даної
дисципліни.
3.32
Друге зауваження полягає в тому, що у кожної з галузей перекладознавства
існує два подальші виміри, які мною ще не згадувалися; виміри, пов’язані з
вивченням не перекладу, а власне самого перекладознавства. Один з цих
вимірів – історичний: вже існує царина історії теорії перекладу, в якій вже
досягнено певних важливих результатів, проте такі царини як царина історії
опису перекладу та царина історії прикладного перекладознавства
(переважно історії навчання перекладу та підготовки перекладачів) обидві
досі залишаються іще неораними територіями. Так само існує іще один
вимір, котрий можно назвати методологічним, або метатеоретичним, та який
займається проблемами того, які методи та моделі краще використовувати в
різних галузях цієї дисципліни (як теорії перекладу, наприклад, можуть бути
сформовані з найбільшою обгрунтованністю, або які аналітичні методи
найкраще вжити для того, щоб досягти найбільш об’єктивних та повних
дескриптивних результатів), а також присвячує увагу таким основоположним
питанням, як з чого складається сама дисципліна.
В праці було здійснено декілька екскурсів до першого з цих двох вимірів,
проте вся праця в цілому призначена стати внеском до другого. І ця праця
менш за все вимагає згоди. Перекладознавство досягло такої стадії, коли пора
ретельно розглянути сам предмет. Тож хай розпочнеться метадискусія.
( Переклад О. А. Кальниченка здійснено за виданням James S. Holmes
Translated! Papers on Literary Translation and Translation Studies, 1988,
Amsterdam: Rodopi. – P. 66 – 80.)
Ітамар Евен-Зогар
Місце перекладної літератури в літературній полісистемі
(Poetics Today, #11, 1990: 45 – 51)

Пам’яті видатного перекладознавця та щирого друга Джеймса Голмза

І
Незважаючи на широке визнання істориками культури тої визначної ролі,,
яку переклад відіграв та відіграє у становленні національних культур, ця
галузь доки що досліджена відносно мало. Історики літератури, як правило,
згадують про переклади лише тоді, коли уникнути згадки про них
неможливо, наприклад, коли йдеться про Середні віки або Відродження.
Звичайно, можна відшукати й поодинокі посилання на окремі художні
переклади й у різні інші періоди, однак, до послідовного викладення історії
літератури вони включаються рідко. У результаті, отримати хоч якесь
уявлення про призначення перекладної літератури в літературі в цілому чи
про її місце в літературному процесі практично неможливо. Більш того,
відсутнє всяке розуміння можливості існування перекладної літератури як
конкретної літературної системи. Адже панівним є скоріше трактування
«перекладу» чи просто «перекладних творів» як індивідуального явища. То
чи існує якась підстава для відмінного припущення, тобто для розгляду
перекладної літератури як системи? Чи існує такого ж роду культурна та
вербальна мережа відносин між перекладними творами, що здаються
довільно або випадково зібраними до однієї групи, на кшталт тієї мережі,
наявність якої ми охоче приписуємо літературі оригінальній? І якого ж роду
відносини можуть встановлюватися поміж перекладними творами, які
представляються завершеними фактами, запозиченими з інших літератур,
відокремленими від оригінальних контекстів й, отже, з точки зору боротьби
між центром та периферією – нейтральними?
Моя ж аргументація полягає у тому, що перекладні твори є дійсно
взаємопов’язаними, принаймні двома способами: (а) тим, як їх джерельні
тексти відбираються цільовою літературою; та (б) тим, як вони переймають
конкретні норми, ставлення та настанови – коротше кажучи, тим, як вони
використовують репертуар літератури – що виникає внаслідок їх відносин з
іншими внутрішніми системами. Причому вони не обмежуються лише рівнем
мови, а проявляються також на всіх рівнях відбору. Отже, перекладна
література може мати свій власний репертуар, який до певної міри може
належати лише винятково їй (Toury, 1985; Toury, 1986).
Здається, що ці міркування роблять розгляд перекладної літератури не
лише виправданим, але й нагальним. Бо я не бачу, яким чином наукові
зусилля, що спрямовані на описання та пояснення механізму дії літературної
полісистеми у синхронічному та діахронічному аспектах, здатні належно
приносити успіх, якщо не визнати цього факту. Інакше кажучи, я сприймаю
перекладну літературу не лише як невід’ємну систему в межах всякої
літературної полісистеми, але й як найактивнішу в ній систему. Але яке місце
належить їй в межах полісистеми і яким чином це місце пов’язане з
характером її повного репертуару? Було б спокусливо, виходячи з
периферійного положення перекладної літератури у літературознавстві, дійти
висновку, що вона посідає периферійне місце також і в літературній
полісистемі, однак, жодним чином, це не так. Чи посідає перекладна
література центральне становище чи периферійне, і чи пов’язане це
становище з новаторським («первинним») та консервативним («вторинним»)
репертуаром залежить від конкретного розкладу досліджуваної полісистеми.
ІІ
Сказати, що перекладна література може утримувати центральне
місцеположення в літературній полісистемі, означає, що вона бере активну
участь у формуванні центра полісистеми. За такого місця розташування вона
узагалі є істотною частиною новаторських сил і, як така, певно,
ототожнюється із тими значними подіями, що відбуваються в історії
літератури. А це означає, що за таких обставин будь-якого чіткого
розмежування між «оригінальними» та «перекладними» творами не існує, і,
що часто саме чільні письменники (або представники авангарду, що ось-ось
ними стануть) і створюють найвизначніші та найбільш поціновані твори.
Більш того, за такого стану, коли виникають нові літературні зразки,
переклад, імовірно, стає одним із засобів виопрацювання нового репертуару.
Завдяки іноземним творам до вітчизняної (сприймаючої) літератури
запроваджуються такі ознаки, які до того в ній були відсутні (як принципи,
так і складові). І вони, певно, включають не лише нові зразки дійсності, що
мають прийти на зміну старим та усталеним, які більше не є
результативними, але й також ціле коло інших ознак, таких як нова
(поетична) мова або нові композиційні схеми та технічні прийоми. Зрозуміло,
що самі принципи відбору творів до перекладу визначаються станом
пануючої (внутрішньої) полісистеми: тексти обираються відповідно до їх
сумісності з новими підходами та з очікувано новаторською роллю, яку вони
могли б узяти на себе в межах цільової літератури.
Якими ж тоді є умови, що породжують становище такого роду? Мені
здається, що можливо виокремити три основні випадки, які, по суті, є
різними проявами одного й того самого закону: (а) коли полісистема іще не
викристалізувалася, так би мовити, коли література є «юною» і знаходиться в
процесі становлення; (б) коли певна література є або «периферійною» (в
межах великої групи співвіднесених літератур) або ж «слабкою», або і тим, і
іншим; та (в) коли в літературі спостерігаються поворотні моменти, кризи
або літературний вакуум.
У першому випадку перекладна література просто задовольняє потребу
молодшої літератури почати використовувати свою новостворену або
обновлену мову для якомога більшої кількості видів літератури, щоби
зробити її міцною як мову літературну та поставити на службу її читачеві, що
лише постає. А оскільки молода література не може відразу створити тексти
всіх відомих її творцям типів, то вона використовує досвід інших літератур, і
перекладна література таким чином стає однією з її найважливіших систем.
Те ж саме є вірним і у другому випадку, випадку з літературами, які відносно
вже утвердилися, але ресурси яких обмежені і місцеположення яких у межах
більшої літературної ієрархії є загалом периферійним. Унаслідок такого
становища такі літератури часто не розробляють таке саме повне коло видів
літературної діяльності (організованих у низку систем), яке спостерігається в
сусідніх більших літературах (що в результаті може створити відчуття, що ці
види діяльності необхідні). У них також може відчуватися «нестача»
репертуару, що сприймається як конче необхідний при порівнянні з тією
сусідньою літературою, в якій він наявний. Нестачу цю тоді можна
задовольнити, цілком або частково, за рахунок літератури перекладної.
Наприклад, усі види периферійної літератури можуть у таких випадках
складатися з перекладних творів. Проте значно важливішим є той наслідок,
що здатність таких «слабких» літератур породжувати новації часто буде
меншою за таку здатність у більших та центральних літератур, унаслідок
чого може встановитися відношення залежності не лише в периферійних
системах, але і в самих центрах цих «слабких» літератур. (Щоб уникнути
непорозуміння мені хотілось би вказати, що ці літератури можуть посісти
центральне становище шляхом аналогічним до того шляху, який проходять
периферійні системи в певних полісистемах, але тут це питання не буде
обговорюватися).
Оскільки периферійні літератури в Західній півкулі частіше схильні, аніж
не схильні, ототожнюватися з літературами менших народів, наскільки б
відразливою нам не здавалася така думка, у нас не має іншого вибору, як
визнати, що в межах групи співвідносних національних літератур, таких як
літератури Європи, ієрархічні відносини встановилися в цих літературах з
самого їх встановлення. У рамках цієї (макро-)полісистеми деякі літератури
посідають периферійне становище, що лише означає, що вони значною
мірою творяться за зразками літератури зовнішньої. Для таких літератур
перекладна література не лише становить основний канал, яким до них
потрапляє модний репертуар, але також і джерело перегрупування та
джерело постачання альтернативи. Таким чином, у той час як багатші та
сильніші літератури можуть мати можливість вибору, запозичуючи
нововведення з якоїсь периферії у своїх власних межах, «слабші» літератури
у таких ситуаціях часто покладаються лише на імпорт.
Рушійні сили полі системи породжують поворотні пункти, тобто
історичні моменти, коли сталі зразки більш не є для молодшого покоління
надійними. У такі моменти перекладна література може посісти центальне
місцеположення навіть в центральних літературах. Це є тим вірніше, коли в
поворотний момент жодна з наявних складових у вітчизняному асортименті
не сприймається як прийнятна, унаслідок чого утворюється в літературі
«вакуум». За такого вакууму іноземним зразкам просочуватися легко, і отже,
перекладна література може посісти центральне місцеположення. Звичайно, у
випадку із «слабшими» літературами чи літературами, що знаходяться у
стані постійного занепаду (брак літературних творів, що існує в сусідній чи
доступній чужій літературі), такий стан є ще більш показовим.
ІІІ
 Твердження, що перекладна література може посідати місце на периферії,
означає, що в полісистемі вона складає периферійну систему, здебільшого
використовуючи вторинні зразки. За таких обставин вона не має впливу на
основні процеси і створюється за зразками згідно норм, що вже вкорінені і
стали загальноприйнятими завдяки панівному на цей час типу в цільовій
літературі. У цьому випадку перекладна література стає основним чинником
консерватизму. У той час як сучасна оригінальна література, можливо,
продовжує розробляти нові норми та зразки, перекладна література твердо
тримається норм, що, або нещодавно або вже давно, відкинуті створеним
заново центром. І нею втрачено уже позитивний взаємозв’язок з
оригінальною творчістю.
Тут проявляється надзвичайно цікавий парадокс: переклад, завдяки якому
до літератури можуть запроваджуватися нові думки, нові види літератури,
нові характеристики, стає засобом збереження традиційних смаків. Ця
розбіжність між оригінальною центральною літературою та літературою
перекладною могла б еволюціонувати численними шляхами, наприклад, коли
перекладна література, зайнявши центральне становище та запровадивши
нові види, незабаром по тому втрачає контакт з оригінальною вітчизняною
літературою, що продовжує змінюватися, й, отже, стає чинником збереження
репертуару незмінним. Таким чином, література, що ймовірно постала як
революційний тип, може далі скніти як закостеніла system d’antan, яку
нерідко фанатично будуть захищати проти навіть найменших змін творці
вторинних зразків.
Умови, які уможливлюють цей другий стан, є, звичайно, діаметрально
протилежними до тих, що підняли перекладну літературу до центральної
системи: або в полі системі відсутні значні зміни або ці зміни не є дійовими
через утручання міжлітературних зв’язків, які матеріалізуються у формі
перекладів.
IV
Гіпотеза, що перекладна література може бути або центральною системою
або периферійною, не означає, що вона завжди є повністю першою, чи
другою. Перекладна література як система є розшарована сама, і з точки зору
полісистемного аналізу часто саме з вигідної позиції центрального шару
спостерігаються всі відносини в системі. А це означає, що в той час як одна
частина перекладної літератури може посідати центральне становище, інша
може залишатися цілком периферійною. В аналізі до цього я вказав на тісний
взаємозв’язок між літературними контактами та статусом перекладної
літератури. Це мені здається основним ключем до цього важливого питання.
Коли в наявності інтенсивне перехрещення, то саме частина перекладної
літератури, що походить із значної літератури, вочевидь і посідає центральне
становище. Наприклад, в полі системі літератури на івриті в період між
двома світовими війнами література у перекладі з російської безсумнівно
посідала центральне становище, у той час як твори перекладені з англійської,
німецької, польської та інших мов безперечно були периферійними. Більш
того, оскільки основні та найбільш новаторські норми створювалися
перекладами з російської, то інші перекладні літератури пристали до зразків
та норм ви опрацьованих цими перекладами.
Той історичний матеріал, який поки що проаналізовано в поняттях
функціонування полісистем, є надто обмеженим, щоб дозволити зробити
якісь далекосяжні висновки про можливості перекладної літератури посідати
певне становище. Проте дослідження, що були виконані на цих теренах
різними вченими, так саме як і мої власні, вказують на те, що «нормальне»
місцеположення, яке прагне посідати перекладна література, це на периферія.
Це має, загалом, співпадати з теоретичними міркуваннями. Можливо
припустити, що на значному проміжку жодна система не може залишатися у
постійному стані слабкості, «поворотного моменту» чи кризи, хоча не слід
виключати можливості, що певні полі системи можуть зберігати такі стани
протягом цілком тривалого часу. Більш того, не всі полісистеми однаково
структуровані, та й культури, в дійсності, істотно різняться. Наприклад,
зрозуміло, що французька система культури, природно включаючи
французьку літературу, є значно жорсткішою, за більшість інших інших
систем. А це, в поєднанні з тривалим традиційно центральним
місцеположенням французької літератури в європейському контексті (або в
межах європейської макрополісистеми), призводить до того, що французька
перекладна література посідає надзвичайно периферійне місце. Становище
англо-американської літератури є приблизно таким же, у той час як, здається,
російська, німецька та скандинавські у цьому відношенні демонструються
відмінні зразки стосунків.
V,
Які ж наслідки та позиція, яку посідає перекладна література, може мати
для норм перекладу, перекладацької діяльності та політики перекладу? Як
мною зазначалося вище, відмінність між перекладним твором та
оригінальним з огляду на стан літератури є функцією того становища, яке в
даний момент посідає перекладна література. Коли вона обіймає центральне
місцеположення, то межі ці будуть розпливчастими, таким чином що сама
категорія «перекладні твори», вірогідно, пошириться також на напів-
переклади та на квазі-переклади. На мою думку, з точки зору теорії
перекладу такий шлях є більш адекватним способом розгляду таких явищ,
аніж відхиляння їх на основі статичних та неісторичних концепцій
перекладу. Оскільки діяльність перекладачів, коли вона посідає центральне
місце, задіяна в процесі творення нових первинних моделей, то основним
клопотом перекладача тут є не просто пошук у вітчизняному репертуарі
готових зразків, згідно яких слід передавати джерельні тексти. Натомість у
таких випадках він ладен порушувати вітчизняні конвенції. І за таких умов
вірогідність того, що переклад буде ближчим до першоджерела з огляду на
адекватність (інакше кажучи, відтворення домінантних текстуальних зв’язків
оригіналу), виявиться більшою, аніж в противному разі. Звичайно, з точки
зору цільової літератури перейняті перекладацькі норми можуть протягом
певного часу здаватися надто чужоземними та революційними, і якщо в
літературній боротьбі ця нова тенденція зазнає поразки, то переклади, які
було виконано у відповідності з її концепціями та смаками, так ніколи по-
справжньому і не отримають поширення. Але якщо нова тенденція бере гору,
то репертуар (код) перекладної літератури може збагачуватися і стане
гнучкішим. Періоди великих змін у вітчизняній системі є, по суті, єдиними,
коли перекладач готовий вийти далеко за межі можливостей вибору, що їх
йому пропонує усталений вітчизняний репертуар, і він прагне спробувати
інший підхід до творення тексту. Давайте не забувати, що за усталених умов
елементи, яких бракує у цільовій літературі, можуть залишатися
непередаваними, якщо стан полі системи не допускає новаторства. Проте
процес розкриття системи поступово зближає певні літератури і, в решті
решт, уможливлює ситуацію, коли постулати адекватності (перекладу) та
реальні випадки еквівалентності можуть збігатися відносно значною мірою.
Таким саме і є випадок з європейськими літературами, хоча в деяких із них
механізм відторгнення виявився настільки міцним, що зміни, про які я веду
мову, відбуваються у досить-таки обмеженому масштабі.
Природно, що коли перекладна література посідає периферійне
становище, то механізм її дії буде зовсім іншим. У цьому випадку основні
зусилля перекладача мають бути спрямовані на пошук найкращих готових
вторинних зразків для іноземного тексту і в результаті часто отримуємо
неадекватний переклад чи (як я вважав би за краще висловитися) більше
розходження між досягнутою еквівалентністю та постульованою
адекватністю.
Інакше кажучи, не лише суспільно-літературний статус перекладу
залежить від його місцеположення в полі системі, а й сама практика
перекладу також істотно підпорядковується цій позиції. Та й навіть відповідь
на питання «що таке перекладний твір?» неможливо дати апріорно з позицій
неісторичного поза контекстного ідеалізованого стану; вона має визначатися,
спираючись на процеси, які обумовлюють дану полі систему. А при аналізі
перекладу з наших позицій він більше не буде явищем, чий характер та межі
є даними раз і назавжди, а буде діяльністю, що залежить від відносин в
межах певної культурної системи.
(Переклад з англійської мови Олександра Кальниченка)

Андре Лефевр
ЛІТЕРАТУРА, ПОРІВНЯЛЬНА І ПЕРЕКЛАДНА

Я не збираюсь розповідати вам про те, як перекладати, як і не

збираюсь розповідати про те, як вказувати іншим, як перекладати. Але
спробую розповісти, чому ніхто не може вказувати вам, як перекладати, і
чому це є великою перевагою для інтеграції перекладознавства у порівняльну
літературу та навіть до теорії літератури.
Я не збираюсь вести мову на жодну з чергових тем: неперекладність;
неперекладне; (чи то пов’язана чи непов’язана з Geist (Духом) даної мови)
еквівалентність (чи то статична, чи то динамічна); tertium comparationis між
першоджерелом та перекладом, онтологічний статус перекладу в порівнянні
із статусом оригіналу, вірність та вольність, версію та адаптацію, та на якусь
з інших вічних проблем, яку можливо забув згадати.
Про що ж, можете тоді ви запитати, у такому випадку залишається
вести мову? Адже всі із щойно названих тем істотно домінували в недавніх
роботах з літературного перекладу, тобто в нещодавніх наукових працях, які
виявились не надто вже корисними для перекладачів-практиків, і в яких не
вдалось наблизити переклад до центру порівняльної літератури чи
літературної теорії. Навпаки: в них переклад відверто (і несправедливо)
залишають на периферії ,де, на думку багатьох науковців, так чи інакше,
йому і місце.
Та все ж переклад, переклади є явищем літературного життя, вони
реально існують, заперечувати це неможливо, і в еволюції та у
взаємопроникненні літератур вони відіграють очевидну і важливу роль, і
мають отримати належну увагу, на яку заслуговують і якої донедавна були
позбавлені.
Цієї уваги вони були позбавлені через літературну критику та
теоретичні погляди на літературу, що ґрунтувалися на інтерпретації. Спершу
«правильна» інтерпретація тексту, а пізніше, оскільки вона все більше
віддалялась від Біблійної герменевтики, що породила її, відбувається
перенесення «священного» характеру Біблії на мирські тексти, «нові»,
«цікаві», «такі, що примушують замислитись» інтерпретації, що зараз
зазвичай називають «прочитанням» тексту.
Кількість подібних прочитань така ж безмежна, як сама винахідливість
людини. Вони можуть створюватись більш-менш за бажанням, або навіть
через примху, їм можуть аплодувати ті, хто поділяє позицію автора (чи
доцільніше було б сказати читача), та ганити ті, що її не поділяють. А так як
кількість перекладів тексту, в теорії, така ж безмежна, як сама людська
винахідливість, та з огляду та те, що перекладам аплодують ті, хто поділяє
позицію перекладача (згадайте про прихильних до модерністської тенденції в
поезії критиків та читачів відносно Паундового Проперція) та ганять ті, хто її
не поділяє (згадайте про класичних філологів стосовно того ж перекладу).
Тим більш тоді дивує, що в межах поглядів на літературу, на які я
посилаюся, переклад доволі-таки послідовно плямували, та з неменшою ж
послідовністю підносили критику, очевидно, через те, що переклад «не є
оригіналом», тоді як критика – не що інше як оригінал, та ще через те, що в
перекладі цілком відверто вбачають загрозу викривлення «священного»
тексту, в той час як в критиці нічого подібного не вбачають. Та все ж, і
критику, і теорію літератури можна розглядати та коментувати без
перебільшень до нескінченності. Та й відіграють вони мають принаймні
суспільно-корисну роль, сприяючи присудженню наукових ступіней,
кар’єрному росту вчених, та, інколи, роблячи літературу доступнішою
загальному читачеві.
Потенційно безмежна природа цих видів діяльності робить її
недоступною для опису. Або, іншими словами, вони не можуть нас
наблизити до відповіді на запитання: як функціонує та розвивається
література. Натомість, ми зазвичай отримуємо скороминуще захоплення
чимось, що стало поштовхом для написання останніх статей, в яких
література розглядається на кшталт кар’єру матеріалів, які можна
використати для того, щоб підперти це захоплення, а не для того, щоб ця
модна вигадка пролила світло на вище поставлене запитання, яке, очевидно,
турбує тих, хто вивчає та викладає літературу.
У цьому відношенні згадується «поворот» сучасних філософів чи
психологів до літератури, під якою, зазвичай, розуміють всього лише
декілька ретельно добраних творів і так само ретельно відірваних від їхнього
соціального, економічного та історичного контексту. Ніхто не
заперечуватиме права цього робити, але результати належатимуть куди-
завгодно, тільки не до літературознавства.
Я цілковито певен, що ті види діяльності, на які я посилався, жодним
чином не наблизять нас до відповіді, якщо ми розглядатимемо їх відносно
ізольовано, як це ще має місце за тої парадигми літературознавства, у якій
домінує концепція інтерпретації, а не розгляду літератури, як частини
системи. Літературу вже розглядали в поняттях системи й раніше і, ймовірно,
вперше експліцитно це зроблено в роботах російських формалістів, особливо,
у Ю. Тинянова. Пізніше, між Першою та Другою світовими війнами, цю ідею
розвивав Водічка, а останніми роками нею займалися такі вчені як Танака,
Славінський, Шмідт. Поняття системи імпліцитно також притаманне значній
кількості марксистів, соціологічних критиків та критиків, пов’язаних з
недавнім напрямом Rezeptionsästhetik. А найбільш плідне формулювання
поняття системи отримало в працях Тель-Авівської «школи», що склалася
навколо Ітамара Евена-Зогара, чиїми слідами я йду.
Література – або дана «національна» література – це система, що
укорінена в суспільному середовищі. Щоб прояснити цю думку я
скористаюсь деякими поняттями, запозиченими із Загальної Теорії Систем.
Література – це вигадана система, тобто, до неї належать як тексти, так і
люди, що пишуть, читають та розповсюджують ці тексти. Коли я кажу, що
«література є системою», звичайно ж я маю на увазі те, що я користуюся
деякими з цих концепцій як евристичними моделями, щоб зрозуміти
заплутане та різноманітну групу явищ, які відносяться до терміну
«література», але це зовсім не означає, що така модель існує насправді.
Система використовується як карта для того, щоб зорієнтуватися на деякій
території. Її не слід плутати із самою територією. Доволі-таки абстрактно
визначені загальні характеристики системи потрібно застосовувати до
реальних випадків достатньо гнучко. Інакше кажучи – і на це важливо
вказати – «література», будь-яка література – це не просто зібрання (в
більшій або меншій мірі священних) текстів, до неї також належать люди, що
займаються цими текстами, котрі пишуть їх, і, створюючи новий термін,
скажемо «переломлюють» їх. Обмежуючи «літературу» низкою текстів,
інколи пов’язаними з біографіями їхніх авторів, порівняно легко тим, хто
працює в межах домінуючої парадигми літературознавства, виділити певні
тексти як «шедеври», «пророчі» та «значущі» і вивчати лише ці тексти,
виключивши всі інші.
Переломлення це – будь-який текст, створений на основі іншого з
метою пристосування того іншого тексту до певної ідеології (Шиллер,
наприклад, “als Kampfgenosse Hitlers”, або Гамлет, який страждає від
Едіпового комплексу) або до певної поетики (Вольтерів «Отелло»
александрійським віршем без образливого носовичка Дездимони, чи
«Патроклея» Крістофера Лога), та, в більшості випадків, до ідеології та
поетики одночасно. Переломлення створюються для впливу на спосіб
сприйняття тексту читачем.
Переломлення можуть набувати багатьох форм. Згадайте, як кожен з
нас стикається з класичним твором рідної літератури. Спочатку ми маємо
справу з коміксом, потім йде адаптований для дітей текст, пізніше – уривок в
шкільних та університетських антологіях, потім – екранізація твору, і на сам
кінець – телесеріал. Зарубіжна класична література «привласнюються»
аналогічним чином, але в цьому випадку необхідно додати ще й переклад як
одну з форм переломлення серед багатьох інших. В обох випадках ми маємо
також у нашому розпорядженні історію літератури (переважно це короткий
виклад змісту плюс інтерпретація) та критичні статті, в майже необмеженій
пропозиції.
Переломлення створюються за певних обмежень, як ідеологічних (в
найширшому значенні цього слова), так і поетики. Але чому? Тому, що в
літературній системі є як механізм контролю, так і домінуючий «код», які
визначають, що є прийнятним, а що ні. Деякі люди в літературній системі
виступають як покровителі. Це можуть бути окремі особи (на думку
спадають Меценат, Людовік XIV, китайські та японські імператори) або
інститути (римсько-католицька або протестантська церкви, фашистська або
комуністична партії). Покровительство складається щонайменше з трьох
компонентів: ідеологічного, економічного (що забезпечує засоби існування
автора), та статусного (що гарантує авторові певний статус у суспільстві).
Інколи, як, наприклад, в Англії епохи Тюдорів, статус вважався важливішим
за гроші: письменники віддавали перевагу розповсюдженню рукописів при
дворі, ніж публікації для «продажу на вулиці».
Більшість відомих нам літературних систем функціонують за відносно
недиференційованого покровительства протягом найбільшого періоду свого
існування. А й справді доволі-таки протвережує, якщо подумати, що
більшість текстів, проголошених «класикою», створювалися саме за таких
обставин. Інакше кажучи, покровитель до того, що він має можливість
надавати гроші та статус, репрезентує також і панівну ідеологію. Відносно
диференційоване покровительство розпочинається із зародженням в Західній
Європі Просвітництва, та набирає більших обертів, коли держава
перетворюється на ліберально-капіталістичне суспільство. В цей час
дозволяється співіснування різноманітних ідеологій, за умови, що вони
безпосередньо не загрожуватимуть основам суспільства та змагатимуться за
домінування в межах, які дозволені державою, що може накладати на деяку
тематику (наприклад, секс) відносно довготривалу заборону. Все більшого
значення набувають економічні міркування (стимул до отримання прибутку),
а статус не надається вже більше якоюсь одною особою, чи якимось одним
інститутом. Три компоненти, з яких складається покровительство, вже не
зосереджуються в одних і тих самих руках, з’являється можливість
різноманітних змін.
Як автори оригіналів, так і автори переломлених (або вторинних)
творів діють в умовах одних і тих самих обмежень, що їх накладають як
покровительство, так і поетика. З історичної точки зору (а слід наголосити,
що і конфігурації покровительства, і поетика ні в якому разі не є сутностями
незмінними та непорушними, а є сутностями історичними, змінними)
поетика – це кодифікація (приведення в систему) панівної практики на етапі
формування системи, як явна, так і, як у випадку з китайською та японською
системами, через використання взірцевих зразків зібраних в антології. Тому
наслідування, як основна концепція Західної системи, базується, в першу
чергу, на драмі, а порівняна відсутність цієї концепції в усіх інших системах,
ґрунтується, головним чином, на ліриці.
Покровителі рідко нав’язують ідеологію чи поетику самотужки. Це
завдання авторів вторинних текстів: учителів, критиків, учених, від Querelle
des Ancienes et des Modernes до книжкової рецензії та напису на задній
сторінці обкладинки, чи лекції та виступу на ток-шоу. Переломлення
зміцнюють панівне становище окремої поетики і сприяють подальшій
канонізації певних письменників та творів, зразкових в межах цієї поетики.
Коли поетика стає панівною, вона неодмінно виявляє на систему
консервативний вплив, часто ще надовго залишаючись існувави після
зникнення форми покровительства, що її виплекало (грецький поліс, двір
китайського чи японського імператорів, султана). Мабуть, найбільш
очевидним прикладом такого довговічного існування є живучість жанрів та
форм, які виникли у стародавні часи, і часто пережили ті поетики, що їх
породили, і були підхоплені знову їхніми наступниками, часто в незмінному
вигляді, як у випадку з японською танкою, чи через змішання та
пристосування, як це трапилось із сонетом, Отже, можна сказати, що поетика
має як інвентар (жанр, героїв, види), так і функціональний компонент, який
більш тісно пов'язаний з ідеологією, а тому відносно більш схильний до змін,
тоді як інвентарний компонент, в цілому, підкоряється змінам менше. Після
змін в системі покровительства або в сприянні конкуруючих груп
покровителів у відносно диференційованій системи, переломлення сприяють
поваленню пануючої поетики та становленню іншої, а також канонізації
нових письменників та творів. І в цій боротьбі двома найвпливовішими
видами переломлень (вторинних текстів) стають критика та переклад, так як
саме вони відіграють найважливішу роль у навчанні літературі.
Таким чином, переломлення не є «нейтральним, об’єктивним,
загальноприйнятим» описом (у випадку з критикою) чи передачею (у
випадку з перекладом), у що хотіли б нас заставити повірити їхні прибічники
(та в чому бажали б порушити впевненість їхні опоненти). Інакше кажучи,
коли нас вперше знайомлять з рідною літературою в школі, то навчають
читати та «переживати» її через переломлення певної ідеології та певної
поетики. Так, німецьким школярам в період між 1933 та 1945 рр.
розповідали, що Loreley Г. Гейне – це «анонімна балада», а британські
студенти, що вивчали в університетах англійську літературу, залишалися в
масі своїй необізнаними з «Улісом» Джойса. Дійсно, повалення
канонізованих письменників мало радикальний характер: їхні книжки
спалювали, так само як і книжки авторів, що писали під новим
покровительством, вилучалися з публічних бібліотек після 1945 р.
Не потрібно й казати, що кожна форма покровительства, кожна поетика
намагатиметься заявити себе «вічною» чи «неминучою», навіть якщо,
насправді, вони обмежені часом. Так, зараз ми є свідками занепаду та падіння
поетики, що переважно базується на Романтизмі і панує протягом останніх
180 років.
Переломлення є частиною боротьби між домінуючими
покровительством і поетикою з одного боку та претендентами на ці позиції з
іншого. На даному етапі важливо пам’ятати про те, що вищезазначені
обмеження не діють механічно, і що автори оригіналів та автори вторинних
творів «усвідомлюють» ці обмеження, і що вони можуть, теоретично,
виробляти власну стратегію відносно них, що вона варіюється від
захопленого або невдоволеного визнанням до категоричної відмови, що є
початком намагань знищення джерела утисків. Не можна забувати й про те,
що автори вторинних текстів – живі люди, і за своєю сутністю схильні до
певних форм унікальної поведінки, що переходять межі всіх категорій,
системних чи ні.
Переломлення ( і давайте повернемося до тієї форми переломлення, яку
ми розглядали на початку, переклад) неможливо адекватно описати, якщо
той, хто намагається їх описати, є частиною, і продовжує нею бути,
літературної системи і лише цієї системи. Якщо ця людина віддає перевагу
існуючій поетиці та/ або ідеології, то вона, скоріше всього, стане засуджувати
або славити згідно з цією поетикою та цією ідеологією, дієво сприяючи,
таким чином, зростанню нескінченної спіралі, про яку йшлося на початку
статті, і яка, насправді, не визнає будь-якого просування в жодному
напрямку.
Для того, щоб описати літературу, механізм її функціювання, значення
перекладу (як однієї з багатьох форм переломлення) для літератури,
спостерігач має обрати свою точку спостереження поза межами літературної
системи і, описуючи її, не намагаючись на неї вплинути, та в межах наукової
системи, а не ідеології – лише для того, щоб переконатися, що і наукова
система також має своє покровительство, і що наукові формулювання мають
певну змінну в ході історії «поетику», яка варіюється від дисципліни до
дисципліни. І йому самому належить приймати рішення, виробляючи,
наскільки це можливо, свою стратегію на тлі цих обмежень.
Переклади, таким чином, не повинні більше розглядатися як справа
словника + граматики + поденної праці, чи генія. Переклади також не слід
аналізувати ізольовано, як від іншого з основних видів переломлення,
критики (те, що друкують та видають як «переклад», часто є поєднанням
першого та другого, де критика відіграє роль «передмови»), так і від поетики,
домінуючої чи альтернативної, того часу, коли створювався переклад. Слід
розкривати ідеологічні обмеження та обмеження з боку поетики, за яких
створювалися переклади, слід описувати стратегії, вироблені перекладачем
щодо цих обмежень: чи використовував перекладач свій переклад, щоб
прилаштувати працю зарубіжного письменника до вітчизняної системи, як
такої, чи до конкуруючої поетики та/або ідеології. З якими, інакше кажучи,
намірами, перекладач запроваджує елементи зарубіжної культури до
вітчизняної системи? У такому разі, еквівалентність, вірність, вільність і
тому подібне будуть розглядатись як функції пристосованої до певних
обмежень стратегії, а не як незаперечні вимоги, які слід чи не слід
нав’язувати чи поважати. І тоді стане зрозумілим, що «зоряні» часи
перекладу мають місце всякий раз тоді, коли одна література визнає іншу
більш престижною (Німеччина/Франція сімнадцятого століття) та
намагається наслідувати її. Ми побачимо, що, коли літератури переконані у
своїй власній вищості, то вони потребують перекладу менше. Ми також
побачимо, що переклади часто використовуються (згадайте імажистів) для
того, щоб кинути виклик домінуючій поетиці певного періоду та певної
системи, особливо за умови, коли альтернативна поетика не може
скористатися власними творами для досягнення цієї мети, бо ці твори ще не
написані. А у крайніх випадках, там, де панівна поетика надзвичайно стійка,
заради певного простору для маневру й оригінальні твори будуть видаватися
за переклади (згадаймо, наприклад, Макферсонівського Оссіана).
Також ми побачимо, що не завжди зрештою тріумфує геній (можливо,
через якийсь загадковий принцип осмосу), та що геніальний зарубіжний
письменник до вітчизняної системи запроваджуєтьсяз великими зусиллями,
долаючи шалений опір, шляхом різного роду компромісів, і що йому, щоб
утвердитись в цій цільовій системі, не кажучи вже про канонізацію, може
знадобитись досить-таки тривалий час. І запроваджується він, якщо
споглядати з вигідної точки зору його власної літератури, шляхом численних
помилкових тлумачень та перекручувань; звідси й перестережні вигуки
обурення та цькування, за якими цілком та повністю упускається з уваги той
факт, що всі ці помилкові тлумачення та перекручування є переважно
функцією відносин бідності, вищості, відносної рівності між двома
літературами у даний проміжок часу. Те, що саме таким є стан справ, можна
легко проілюструвати на такому негативному прикладі як ігнорування
Західною системою геніальних письменників, що належать до
мусульманської системи. У цьому випадку істотно більше перекладів
здійснено із, скажімо, китайської чи японської мов.
Зрозуміло, що таке дослідження не підштовхне мене до вимоги
«кращих» перекладів письменників, що належать до цієї системи, бо тепер
слово «кращий» - пусте слово, так само як слова «добрий» та «поганий»
стосовно перекладу. Перекладачі роблять помилки лише на рівні мови. Все
інше – справа стратегії. Перекладачів можна навчити мовам та дати певне
розуміння механізмів функціонування літератури. Решту їм на власний
розсуд: вони можуть поміщати свої переклади в межах літературної системи
та, таким чином, намагатися вплинути на неї, чи створювати переклади, що
ніколи не позбавляться поетики свого часу, але використовувати ці
переклади неупередженим чином, щоб зробити зарубіжний твір доступним
заради нього самого, чи як евристичний засіб вивчення літератури у всіх її
проявах.
Ми побачимо, що стратегія відіграє дуже важливу роль у розвитку
літератури: не лише за рахунок запровадження нових текстів, авторів та
засобів (згадайте Йоганна Генріха Фосса та його гекзаметр у німецькій
літературі), й за рахунок запровадження їх як частини ширшої схеми впливу
на розвиток літератури (просто згадайте переклади із західної на незахідну
систему, починаючи з 1850 року). Вибачте за те, що я вирішив закінчити
статтю не традиційним та безглуздим закликом краще перекладати, а
закликом краще вивчати (і я усвідомлюю, які обмеження існують, коли пишу
ці слова) переклади, як один з елементів, що наблизить нас до відповіді на
запитання як функціонує література.
Я також усвідомлюю, що саме це питання багатьом може здатися
сумнівним, бо саме таким чином формалізм і бреше, і хіба література не
повинна передавати повідомлення, давати знання, ділитися досвідом?
Звичайно, все це вірно, і хотілось би закінчити (дійсно закінчити на цей раз)
зустрічним питанням: чи не пізнаємо ми краще і чи не оцінимо ми краще, що
воно діється, коли також знатимемо, як воно діється.
(Переклад з англійської мови Інни Заярнюк та Олександра Кальниченка)
Основним об’єктом дослідження тут є, таким чином, поняття
норми. Теорію норми розробляють Г. Турі, Е. Честерман, Т. Германс та інші,
розглядаючи шляхи, якими норми різного роду впливають на перекладацькі
рішення та також на реакцію цільової авдиторії. В значній мірі також саме
норми визначають види текстів, яким належить бути перекладеними у першу
чергу. Перші кроки у напрямку нинішньої зацікавленості нормами стосовно
перекладу здійснив І. Лєвий у статті від 1967 року (Levy, 1967), розглядаючи
переклад в поняттях теорії ігор та практичних міркувань, пов’язаних з
прийняттям рішень. Саме поняття «норма» до перекладознавства як
оперативне для дескриптивного підходу було запроваджене років через
десять потому Ґ. Турі (Toury, 1978, передруковано 1980). Згідно з Ґ. Турі,
перекладацькі норми визначаються процесом прийняття рішень при
перекладанні і, отже, саме вони визначають типи еквівалентності, що
встановлюються між джерельним та цільовим текстами. Також Ґ. Турі
(Toury, 1980: 53–57; Toury, 1995: 56–61) розрізняє різні типи норм та
коментує шляхи їхнього встановлення. Класифікація норм (за Турі) включає
попередні (preliminary), вихідні (initial) й операційні (operational) норми.
Прелімінарні (попередні) норми визначають загальну політику перекладу
(вибір типів і жанрів джерельних текстів для перекладу чи заборона на їхній
переклад, вибір окремих джерельних текстів, авторів, мов тощо) і напрямок
перекладу (скажімо, терпимість/ нетерпимість до перекладу з тексту
посередника, а не з першоджерела). Вихідні норми пов’язані з орієнтацією
перекладача або на норми джерельного тексту, або на норми цільової
авдиторії, культури, мови. Слідування джерельним нормам визначає
адекватність перекладу стосовно джерельного тексту, а прихильність до
норм, що йдуть з цільової культури, визначає прийнятність перекладу в
межах цієї культури. Операційні норми стосуються рішень, які приймаються
не перед здійсненням перекладу, а безпосередньо під час перекладання. Ці
норми бувають двох різновидів: матричні (matricial) норми, що визначають
те, яка частина тексту перекладається, а яка ні, способи членування тексту,
пропуски фрагментів тексту тощо, та текстуально-мовні (textual-linguistic)
норми, що мають своїм наслідком конкретні текстуальні вибори, примітки,
трансформації тощо. Досліджуються норми шляхом вивчення перекладених
текстів і теоретичних та критичних висловлювань про переклад взагалі та
конкретні переклади. До дослідження норм долучились й інші дослідники,
які розмежовують норми та конвенції, а всередині норм – норми
конститутивні та регуляторні. Відмінність між нормами та конвенціями
полягає у тому, що останні не є зобов’язуючими, а лише вказують на те, чому
віддається перевага. Конститутивні норми визначають, що вважати за
переклад і що таким не визнавати (наприклад, адаптацію, переказ тощо), а
регуляторні норми стосуються перекладацьких виборів на нижчих рівнях. А.
Честерман (Chesterman, 1993) поняття норми трохи уточнює далі,
запропонувавши розрізняти професійні норми та норми очікування. Норми
очікування «встановлюються одержувачами перекладу, їхніми очікуваними
уявленнями про те, на що переклад (даного типу) має бути схожим, та на що
оригінальний текст (даного типу) має бути схожим у цільовій мові»
(Chesterman, 1993: 9). Професійні норми складаються у результаті
компетентної професійної діяльності перекладачів і обумовлюють прийняті
способи та стратегії перекладання. У свою чергу, вони можуть
підрозділятися на три основні різновидності: норми відповідальності
(accountability norms) – етичні норми, що вимагають притримуватись
професійних стандартів чесності та ретельності; норми спілкування
(communication norms) – соціальні норми, які наголошують на ролі
перекладача, як фахівця із спілкування; норми відношення (relation norms) –
мовні норми, які вимагають від перекладача встановлювати і підтримувати
відповідні відношення між джерельним та цільовим текстом на основі його
розуміння намірів автора оригіналу чи замовника перекладу, потенційної
аудиторії та мети перекладу (Chesterman, 1993: 8 – 9). Коли перекладач
прагнутиме задовольнити норми очікування даної спільноти, то одночасно
він зважатиме й на професійні норми цієї спільноти (Baker, 1998: 165).
Поняття норми надає пріоритет цільовому тексту і, таким чином, дієво
заміщує поняття еквівалентності як оперативний термін перекладознавства
(Hermans, 1995: 217). Поняття норми також налаштовує на думку, що
«первинним об’єктом аналізу в перекладознавстві є не окремий переклад, а
зв’язний корпус перекладених текстів» (Baker, 1993: 240).
Новий підхід, орієнтований на цільову літературу, дав початок
широким дескриптивним дослідженням природи цільового тексту, зокрема
тих його ознак, які відрізняють його від інших текстів, які з самого початку
створювалися цільовою мовою. Чим же перекладені тексти відрізняються від
неперекладів, або, інакше, паралельних текстів? Чи існує так звана
«перекладацька мова» або, інакше кажучи, «третій код»? Щоб дати відповідь
на ці запитання сучасні перекладознавці за допомогою дослідження великих
масивів текстів у електронному вигляді порівнюють переклади з
джерельними текстами, з одного боку, та з паралельними текстами, з другого.
Метою цих досліджень є висунення та перевірка гіпотез про перекладацькі
універсалії: узагальнення тих ознак, які є специфічними для всіх перекладів, і
якими відрізняються переклади від творів створених цільовою мовою
відразу. Нарешті, на основі досліджень перекладів художньої літератури, що
відносяться до різних культур, Г. Турі [13: 267-268] постулював «Закон
зростаючої стандартизації», який, на його думку, домінує в роботі
перекладача. Відповідно до закону зростаючої стандартизації: «Статус
перекладу в системі певної культури тим нижче, чим більше в переклад
переноситься форм і моделей джерельної мови» [6: 290]. Г. Турі [13: 275]
вказує на ще одну універсалію перекладу: в перекладі існує тенденція
перенесення до цільового тексту явищ, які властиві формальним елементам
джерельного тексту. Дія цього закону залежить від конкретної стратегії
перекладання, так що «чим більше зважають на формальні елементи тексту
як на чинник формулювання його перекладу, тим більше рис інтерференції
наявні в цільовому тексті» [13: 276]. Рівень інтерференції залежить також від
професійного досвіду перекладача та від соціокультурних умов, за яких
відбувається переклад. Отже, «гнучкість інтерференції і тривалість її проявів
мають тенденцію до збільшення, якщо переклад йде від більш «розвиненої»
культури/мови до менш «розвиненої» культури/мови» [13: 278].
Притримуючись динамічних уявлень про полісистему, вчені, які
працюють в межах цього підходу, зацікавилися взаємодією літератур різних
культур в різні історичні періоди, та тією роллю, яку переклади у цих
діалогах зіграли, та яким чином. Як вид діяльності, перекладання
об’єднується з іншими формами переробки текстів, такими як складання
антологій та історіографія. Піднімаються важливі питання ідеології та влади,
стає актуальним питання маніпуляції, особливо після опублікування
впливової збірки праць під назвою The manipulation of Literature. Studies of
Literary Translation (Hermans, 1985). Звідси й панівна метафора для цього
комплексу мемів: переклад – це маніпулювання. Що захисники
еквівалентності не стверджували б у своїх теоріях, в дійсності «всі переклади
передбачають певну ступінь маніпулювання джерельним текстом заради
певних цілей» (Hermans, 1985: 9; Fawcett, 1995). І перекладні тексти, в свою
чергу, впливають на цільову культуру, включаючи перцепцію цільовою
культурою культури джерельної. Більш того, центральні та периферійні
культури бачать одна одну й впливають одна на одну по-різному.
Вчені, що працюють в межах цього підходу, поширили коло своїх
інтересів значно ширше, аніж представники попередніх підходів. На додаток
до основних питань, які були щойно окреслені, в межах цільового
мемокомплексу розглядаються такі явища як вторинні переклади (переклад з
третьої мови, мови-посередника) і навіть псевдопереклади (тексти, що
вважалися або вважаються перекладами, але насправді такими не є).
Спостерігається також зростання зацікавленості до таких питань як авторське
право перекладача (Venuti, 1995), паратексти перекладів (тобто, додаткові
матеріали, що оточують переклади, на кшталт переднього слова від редакції,
видавничого рекламного оголошення на обкладинці тощо) (Kovala, 1996). У
цілому, дослідження під егідою цього комплексу мемів приймають досить-
таки прагматичний погляд на переклад, розглядаючи його в широкому соціо-
культурному контексті. Коротко кажучи, перекладознавство цього напряму
«має справу з твердими даними культури, що підлягають верифікації, та
шляхами їхнього впливу на людське життя» (Bassnett, Lefevere, 1990: 12).
Деякі перекладознавчі дослідження в межах цього загального підходу
виявилися надзвичайно ідеологічними. Так, Хейфіц (Cheyfits, 1991)
стверджував, що переклад завжди є різновидом іноземної політики, завжди
актом насилля, часто служить на користь тих, хто при владі, за рахунок
пригноблених. Стосовно історії перекладу англійською мовою з мов
корінних американських племен він наочно продемонстрував, як переклади
англійською були покликані «цивілізувати» індіанську культуру, втиснути її
в шаблон європейської норми та подавити все те, що робить індіанські
культури відмінними, як-то відсутність зацікавленості в приватній власності
та велика цінність для індіанців родинних стосунків та кревної спорідненості.
Для Хейфіца ця історія складає «поетику імперіалізму»: «перетворення
індіанців на власне англійців» (Cheyfits, 1991: 10). Аналогічну, загалом,
аргументацію наводить і В. Ніранджана (Niranjana, 1992): переклад (тобто,
традиційний, невимушений переклад) неодмінно включає придушення
Відмінного, культурну колонізацію; переклади є способами «асиміляції»
Відмінного, одомашнюючи його, й, отже, відхиляючи чинність його
Відмінності.
Отже, перекладачі володіють велетенською силою впливу та маніпуляції.
Однак, перекладачі, поза сумнівом, також підлягають обмеженням, і самі є
також керовані. Цей аспект процесу перекладання став іще однією підтемою
досліджень в межах даного підходу. Так, Лефевр (Lefevere, 1992) досліджує
низку обмежень, які впливають не лише на рішення, які тексти будуть
перекладатися, але й також на сам процес перекладання. Ці обмеження
включають: ідеологію, силу опікування та клієнтуру (замовники та прохачі
перекладу), норми поетики цільової мови, всесвіт дискурсу (предметна
область) та, звичайно, характер самих цільової та джерельної мов. Одним із
новозапроваджених понять є поняття «переломленого тексту» (refracted text),
такого тексту, що його було пристосовано, перероблено чи перекладено з
ідеологічної чи художньої позиції, яка відверто відмінна від позиції
першоджерела. Гарною ілюстрацією цього є деякі перекладачки-феміністки
(von Flotow, 1991).
Схему опису перекладів, яку запропонували Ж. Ламбер і ван Ґорп,
включає аналіз 1) попередніх даних (часу публікації, паратекстів тощо); 2)
макрорівневий аналіз (чи значні зміни внесено, чи цілісний переклад); 3)
мікрорівневий аналіз (вивчення трансформацій, стратегій); 4) аналіз
контексту (зв'язок з іншими перекладами, іншими схожими роботами;
сприйняття, рецензії…) (Lambert & van Gorp). А. Честерман підсумовує
способи пояснення перекладів у такій схемі:1) Норми; 2) Соціокультурні
обмеження (за Лефевром) : а) ідеологія (цінності, напр.. постколоніальні,
феміністичні); б) опіка (хто платить?); в) всесвіт дискурсу (тема; цензура,
табу); г) поетика (літературні конвенції); д) відмінності між парами мов
(контрастивний аналіз); 3) Закони (узагальнення, загальні гіпотези),
наприклад, закони інтерференції та зростаючої стандартизації Турі.
Та все ж переклади є явищем літературного життя, вони реально
існують, заперечувати це неможливо, і в еволюції та у взаємопроникненні
літератур вони відіграють очевидну і важливу роль, і мають отримати
належну увагу, на яку заслуговують і якої донедавна були позбавлені через
домінування теоретичних поглядів на літературу, що ґрунтувалися на
інтерпретації, «прочитаннях» тексту, кількість яких безмежна. А так як
кількість перекладів тексту, в теорії, така ж безмежна, як сама людська
винахідливість, та з огляду та те, що перекладам аплодують ті, хто поділяє
позицію перекладача (згадайте про прихильних до модерністської тенденції в
поезії критиків та читачів відносно Паундового Проперція) та ганять ті, хто її
не поділяє (згадайте про класичних філологів стосовно того ж перекладу).
Під літературою, зазвичай, розуміють всього лише декілька ретельно
добраних творів і так само ретельно відірваних від їхнього соціального,
економічного та історичного контексту. На думку Лефевра, ці види
діяльності жодним чином не наблизять до відповіді.Літературу вже
розглядали в поняттях системи й раніше і, ймовірно, вперше експліцитно це
зроблено в роботах російських формалістів, особливо, у Ю. Тинянова.
Пізніше, між Першою та Другою світовими війнами, цю ідею розвивав
Водічка, а останніми роками нею займалися такі вчені як Танака,
Славінський, Шмідт. Поняття системи імпліцитно також притаманне значній
кількості марксистів, соціологічних критиків та критиків, пов’язаних з
недавнім напрямом Rezeptionsästhetik. А найбільш плідне формулювання
поняття системи отримало в працях Тель-Авівської «школи», що склалася
навколо Ітамара Евена-Зогара, чиїми слідами я йду.
Література – або дана «національна» література – це система, що
укорінена в суспільному середовищі, це вигадана система, тобто, до неї
належать як тексти, так і люди, що пишуть, читають та розповсюджують ці
тексти. «література», будь-яка література – це не просто зібрання (в більшій
або меншій мірі священних) текстів, до неї також належать люди, що
займаються цими текстами, котрі пишуть їх, і, створюючи новий термін,
скажемо «переломлюють» їх. Обмежуючи «літературу» низкою текстів,
інколи пов’язаними з біографіями їхніх авторів, порівняно легко тим, хто
працює в межах домінуючої парадигми літературознавства, виділити певні
тексти як «шедеври», «пророчі» та «значущі» і вивчати лише ці тексти,
виключивши всі інші.
Переломлення це – будь-який текст, створений на основі іншого з
метою пристосування того іншого тексту до певної ідеології (Гамлет, який
страждає від Едіпового комплексу) або до певної поетики (Вольтерів
«Отелло» александрійським віршем без образливого носовичка Дездимони),
та, в більшості випадків, до ідеології та поетики одночасно. Переломлення
створюються для впливу на спосіб сприйняття тексту читачем.
Переломлення можуть набувати багатьох форм. Згадайте, як кожен з
нас стикається з класичним твором рідної літератури. Спочатку ми маємо
справу з коміксом, потім йде адаптований для дітей текст, пізніше – уривок в
шкільних та університетських антологіях, потім – екранізація твору, і на сам
кінець – телесеріал. Зарубіжна класична література «привласнюються»
аналогічним чином, але в цьому випадку необхідно додати ще й переклад як
одну з форм переломлення серед багатьох інших. В обох випадках ми маємо
також у нашому розпорядженні історію літератури (переважно це короткий
виклад змісту плюс інтерпретація) та критичні статті, в майже необмеженій
пропозиції.

КОГНІТИВНІ ПІДХОДИ ДО ПЕРЕКЛАДУ

У дескриптивному перекладознавсті розрізняються: дескриптивне
перекладознавство, яке орієнтується на продукт, (дослідження, де
здійснюються спроби описати існуючі переклади), дескриптивне
перекладознавство, яке орієнтується на функцію, (дослідження фунціювання
перекладів у сприймаючому соціокультурному контексті) та дескриптивне
перекладознавство, яке орієнтується на процес. Останнє займається
дослідженням ментальних процесів при перекладі. Проблема того, що саме
відбувається в мозку перекладача тоді, коли він створює новий більш чи
менш відповідний текст іншою мовою, була і є темою численних міркувань з
боку теоретиків перекладу, проте доки-що було дуже мало спроб
систематичного дослідження цього процесу в лабораторних умовах. Однак
психологи вже розробили і розробляють досить-таки хитромудрі та тонкі
методи для аналізу та опису інших складних ментальних процесів, й треба
сподіватися, що в майбутньому проблема перекладу також приверне більш
пильну увагу, що в результаті дасть царину дослідження, яку можна було б
назвати психологією перекладу або психоперекладознавством, або
когнітивним перекладознавством.
На нинішні дослідження в межах когнітивного підходу вплинули нові
ідеї когнітивної лінгвістики та когністики, нещодавні результати в
дослідженні мозку. Також непрямий вплив мала хомскіанська лінгвістика з її
основоположними уявленнями про мову як про вікно в розум та про
мовознавство як гілку психології. Вперше до когнітивних досліджень
перекладу закликав гр. Роскоммон у своєму віршованому трактаті від 1684 р.
“Есея про перекладну поезію”, проте погляд на переклад як на процес
прийняття рішень складається лише в сер. ХХ ст., коли Юмпельт закликав
зосередитися на чинниках, які впливають на процес перекладацького вибору,
а І. Лєвий (1967) застосував до процесу перекладу теорію ігор: на кожне
рішення впливає сума всіх попередніх рішень; і в кожен момент прийняття
рішення необхідно зважувати можливі здобутки та втрати за кожного
варіанту рішення і що найкраще прийнятими рішеннями є такі, коли за
мінімальних зусиль досягнуто максимального результату. До когнітивного
підходу слід віднести праці В. Вілсса, в яких той наводить класифікацію
перекладацьких процедур та акцентує увагу на інтуїції перекладача та
перекладацькій творчості. “Теорія перекладу та релевантності”
Е.-А. Ґутта (1991), хоча і здається на перший погляд прагматичною,
насправді є когнітивною, пропонуючи підходи до аналізу когнітивної основи
перекладу, його евристичної природи. Найбільш типовими проявами
когнітивного підходу проте є дослідження виконані в межах think aloud
protocol (TAP) (“запису думок вголос”), які базуються на словесних
повідомленнях перекладачів, записаних під час процесу перекладу (Крінгс,
Герлофф, Куссмауль, Яаскалайнен, Тіркконен-Кондит, Фрезер, Кіралі та
інші). Серед цікавих результатів цих досліджень: роль дослівного перекладу
в процесі перекладання, види перекладацьких стратегій вирішення завдань,
позитивний вплив зацікавленості з боку перекладача в тексті та його темі на
результат перекладу, вплив розуміння перекладачем своєї ролі на якість
перекладу тощо. Важливим стимулом для емпіричних досліджень такого
роду стала критика більш спекулятивних моделей процесу перекладу, таких
як трьохетапна модель Ю. Найди (аналіз, перенос, реструктуризація).
На розвиток когнітивних підходів до перекладу великий вплив має
використання комп’ютера. Так, ще 1986 року Томмола повідомляв про
експерименти, де клавіатура перекладача була під’єднана до комп’ютера
таким чином, щоб фіксувати кожен натиск на клавішу, і за цими даними
аналізувати випадки вилучень, перебудови речень, паузи тощо.
Додавання психологічної та когнітивної перспективи до перекладознавства
здатне відкрити шлях не лише для кращого розуміння процесу перекладу, але
й також до поглиблення нашого розуміння людського спілкування в цілому.

Льоршер
(фрагмент)
Перш за все хотілось би сказати, що, незважаючи на відмінності,
професійне та непрофесійне перекладання мають багато спільного. З точки
зору перекладацьких стратегій ментальні процеси у цих двох різновидів
перекладачів не виявляють істотних відмінностей. Проте, як показує
квантитативний аналіз перекладацьких стратегій, відмінності між
професійними перекладачами та студентами, що вивчають іноземну мову і
досягли рівня Advance або Professional, можуть проявлятися у дистрибуції
та частотності типів стратегії, тобто в кількісних параметрах
перекладацьких стратегій. Більш того, підходи до перекладання між
професіоналами та студентами, що вивчають іноземну мову, досить-таки
відмінні:
1) Більшість студентів, що вивчають іноземну мову, у процесі
перекладання обирають підхід, що орієнтується на форму, у тому
плані, що вони створюють переклади переважно шляхом підстановки
мовних знаків. У даних Льоршера та багатьох інших дослідників
можна знайти численні приклади невідповідностей та недоліків, які
обумовлюються таким орієнтованим на форму підходом. У
результаті за такого підходу цільові тексти як не відповідають
джерельним текстам за сенсом, так і не є прийнятними з
граматичної та стилістичної точок зору стосовно норм та конвенцій
самої цільової мови. І це справедливо навіть тоді, коли цільова мова є
рідною мовою того, хто перекладає Вони також часто
демонструють згадані недоліки. Вочевидь, це викликано зовсім не
відсутністю мовної компетенції. Та й коли їм через певний час після
виконання цього завдання показати їхні власні переклади, то їм самим
буде важко повірити у те, що вони породили тексти своєю рідною
мовою з такою кількістю граматичних та стилістичних помилок. І
поза всяким сумнівом, якби їхнім завданням було створити текст на
певну тему відразу рідною мовою, то таких помилок вони б не
припустили. Згадані недоліки цільових текстів переважно обумовлені
завданням здійснення перекладу та орієнтацією того, хто робить
переклад, на форму, що стає на заваді будь-якій перевірці смислу
породженого цільового тексту. А от професійні перекладачі, на
відміну від студентів, зазвичай обирають процедури, що орієнтовані
на смисл, і, таким чином, недоліків у перекладі як-то викривлення
смислу, чи порушення норм породження відповідних текстів у цільовій
мові вдається уникнути.
2) Одиниці перекладу, тобто сегменти джерельного тексту, які той,
хто перекладає, виокремлює, акцентуючи на них увагу, щоб передати
їх цільовою мовою як ціле, у професійного перекладача будуть значно
більшими, аніж у студента, який вивчає іноземну мову. Інакше
кажучи, система обробки у професіонала може, ймовірно, звертатися
до більших одиниць, ніж у непрофесіонала. Перший одиницею
перекладу обирає переважно фрази та речення, у той час як другий
зосереджується на синтагмах і, особливо, на окремих словах.
Унаслідок цього професійні перекладачі часто усвідомлюють
проблеми саме тоді, коли передають певну одиницю перекладу
цільовою мовою. А студенти, що вивчають іноземну мову, як правило,
 усвідомлюють та вирішують проблеми перекладу до того, як почнуть
перекладати, бо одиниці перекладу, які вони виокремлюють у тексті, є
набагато менші. Отже, проблеми можуть бути виявлені легше і
швидше. До того ж, це проблеми переважно локального характеру,
найчастіше, в передачі лексичних одиниць, унаслідок недостатньої
компетенції непрофесійного перекладача у джерельній та цільовій
мовах, в той час як професійні перекладачі, головним чином,
стикаються із загальними проблемами висловлення, бо вони
заклопотані тим, щоб оптимально передати смисл у відповідності до
норм породження текстів, що існують у цільовій мові.
3) Студенти, що вивчають іноземну мову, не схильні перевіряти на
смислову відповідність джерельним висловлюванням ті висловлювання
цільовою мовою, при передачі яких вони не побачили жодних проблем.
Тому студентські переклади частіше містять, аніж ні, висловлювання
з граматичними помилками, навіть у рідній мові, порушення норм
породження текстів цільової мови, а то й висловлювання, що не
мають ніякого сенсу. А от професійні перекладачі, як правило,
постійно перевіряють результати перекладу, незалежно від того чи
стикалися вони при передачі висловлювання із труднощами, чи ні. У
результаті професійні перекладачі часто не помічають проблем з
вираження доти, доки не перевірять свої висловлювання цільовою
мовою. Таке усвідомлення проблеми перекладу «заднім числом» є
важливою відмінністю процесу професійного перекладання від
непрофесійного.
4) Професійні перекладачі переважно перевіряють, хоча й не виключно,
свої висловлення цільовою мовою на їхню адекватність стилю та типу
тексту. На відміну від них студенти перевіряють лише рішення
проблем і ця перевірка здійснюється на лексичну відповідність та, у
меншій мірі, на синтаксичну правильність. У них адекватність стилю
та типу тексту, у кращому випадку, відіграє підпорядковану роль.
Тому у їхньому процесі перекладання панівна роль належить лексиці
та синтаксису джерельної мови і цей процес визначається ними. У
результаті створюються такі тексти цільовою мовою, які часто і
кострубаті, і неприйнятні, бо в них містяться порушення норм
породження текстів цільової мови. Таких недоліків, принаймні в
принципі, можна уникнути завдяки різним перевірочним процедурам,
до яких зазвичай звертаються професійні перекладачі.