Устина ГУСАК

Ярослав Грицак. «Тези до дискусій про УПА» (есей з книги «Страсті за

націоналізмом). Опубліковано в 2011 році.

Ключовою темою даної книги є націоналізм і його роль у сучасній Україні.

Згідно анотації головною метою цього історичного дискурсу є заклик до
парадигмальної зміни в поглядах на націоналізм і його природу, котра випливає
з підсумування українського історичного досвіду. Опублікована вперше в 2004,
перевидана трохи згодом в 2011 році, ця книга піднімає дуже дискусійні та
проблемні питання для українського народу та його національної
ідеології.Дехто може вважати, що у національній свідомості українського
народу за останні 10 років відбулись певні зрушення, тому деякі припущення
можуть видатись застарілими. Позаяк, безліч тез та тверджень всупереч плину
часу, культурних, політичних, суспільних метаморфоз-досі не втратили своєї
актуальності.
Центром есею «Тези до дискусії про УПА» стало ставлення українського
народу до визнання чи невизнання УПА. Розпочинаючи свою розповідь, автор
наголошує на важливій тезі:«у виборчій боротьбі тема українського
націоналізму раз по раз виходитиме на перший план» та згадує використання
національної ідеї владою задля умовного розділення, або ж об’єднання Заходу і
Сходу. Справді, політичні діячі схильні політизувати колективні конфліктні
спогади та використовувати ці «болючі точки» заради власної вигоди,
привертаючи увагу виборців до емоційно напружених та непоступливих
моментів історії: праві та не праві, герої та поганці, ми та вони – ось, що
опиняється у фокусі уваги, замість більш прагматичних проблем та завдань.
Згодом автор зазначає, що останнім часом можна простежити тенденції
зближення, як багато хто помилково вважає, «націоналістичного Заходу» і
«ненаціоналістичного Сходу». Беручи до уваги революційні події в нашій
державі, можна стверджувати, що ця тенденція ще більше вкоренилась у нашу
свідомість, тому без сумніву, велика частка громадян сучасної України
погодиться, що сучасний український націоналізм допомагає українцям
виживати як нації, тим більше, що проти України виступила потужна російська
держава з кількасотрічним імперським досвідом. Все-таки, сучасний
націоналізм українців має національно-визвольний характер і його завдання –
формування української нації навколо спільних цінностей і подолання ворогів
української держави, котра перебуває у процесі формування, оборони від
ворогів і зміцнення.
Проблему УПА автор називає «однією з історичних мін, підкладених у наше
суспільство», оскільки в Україні сформувалися суперечливі інтерпретації
багатьох історичних подій та епох(тим паче період УПА),які також
підхоплюють політичні конкуренти та різні громадські групи. Питання, ким є
вояки УПА для української історії, почало активніше підійматись після
здобуття незалежності. Щоб дослідити ставлення українців до УПА варто
користуватись соціологічними даними. Згідно опитування, проведеного
Фондом Демократичних Ініціатив у грудні 2015 – січні 2016 рр., питання ОУН-
УПА поряд із питанням оцінки подій Помаранчевої революції 2004 року досі
розділяє країну на дві частини: на Заході та в Центрі загалом домінує позитивне
ставлення до цього феномену, а на Півдні та Сході – негативне.
Символом ОУН та УПА для багатьох, безумовно, став Степан Бандера, тому
цікавою є теза автора про те, що Бандера замикає трійку найнепопулярніших
осіб в Україні, після Йосифа Сталіна та Михайла Горбачова. Проте підозрюю,
що цю тезу можна легко спростувати рейтингом десяти Великих українців за
результатами всеукраїнського голосування на каналі «Інтер» у травні 2008
року, де Степан Бандера посів 3 місце(ба більше, вважається, що голосування
було сфальсифіковане та Степан Бандера був несправедливо опущений у
рейтингу),тому говорити про цілком негативне ставлення українців до Степана
Бандери на рівні з Йосифом Сталіном, мабуть, не дуже доречно.
На початку своєї розповіді, виникнення УПА автор пояснює вимушеними
обставинами, війною на тотальне винищення, безвихідю для українського
народу. Тому навіть незважаючи на політичні орієнтації в зонах окупації,
єдиним бажанням у людей було бажання вижити. Однак, під кінець свого есею
автор ставить під сумніви діяльність УПА і запитує «варто чи не варто?», що
безумовно має логічні обґрунтування, проте, ймовірно, заперечує вже
вищезгаданому.
Основну увагу автор зосереджує на обопільних етнічних чистках
конфліктуючого польського та українського населення, здійснені Українською
Повстанською Армією та польською Армією Крайовою за участю польських
батальйонів шуцманшафту, та радянських партизанів у 1943 році під час Другої
світової війни на Волині під назвою «Волинська трагедія». Наводячи
міркування демографів, що не варто розглядати історію УПА винятково в
українському контексті, окрім нацистського та совєтського насильства
зверненого проти українців, автор пропонує розглянути Волинську трагедію, як
насильство УПА проти польського цивільного населення. Однозначно,
насильство ніколи не було проявом гуманності та нічим не може бути
виправдане. Позаяк, твердження про вбивства українськими повстанцями
поляків – винятково з міркувань етнічної ненависті й радикальної ідеології
ОУН, буцімто, аби очистити Україну від інших націй, зовсім не є достовірним,
та не підкріплене жодними фактами. Справді, вбивства цивільних осіб, поляків
мали місце по всій Західній Україні, в той час як на українських етнічних
землях в сучасній Польщі тривали вбивства цивільних українців. І цей процес
був взаємним, ці злочини здійснювали і українські націоналісти, і
польські. Безумовно, теорія про так званий «наказ керівництва ОУН»
необхідно брати до уваги в дискусії про Волинську трагедію, проте, оскільки
існування даного документу не доведено, то це не може бути найвагомішим
аргументом, оскільки він підкріплений не фактами, а виключно припущеннями.
«Очевидно, у кожній армії є місце не тільки для героїв» є одною з ключових
цитат есею. І справді, кількість незаконних чи негуманних актів членів ОУН та
УПА була чималою, проте «злочинцями» назвати їх складно. Не можна
заперечити, що вони зробили надзвичайно вагомий внесок у перемогу над
нацизмом, ставши однією з націй-переможниць, хто боровся за власну свободу
та незалежність.
Підсумовуючи, історія боротьби ОУН і УПА досі нерідко висвітлюється за
допомогою штампів. Від цього ставлення східних регіонах до ОУН-УПА не
змінюється. Таким чином, ми досі можемо стояти на певному роздоріжжі та
спостерігати поділ в усвідомленні національної ідеї між Сходом та Заходом
України. Однак, навіть враховуючи всі «негероїчні» моменти УПА, нам
важливо пам’ятати, що символи, якими оперує певний міф, визначають систему
спільних цінностей, світоглядів і певної моралі. Для українців мій УПА є
визначальним. Головним споживачам такого колективного наративу міф
потрібен тому, що лише він дає їм відчуття належності до спільноти, єдності,
унікальності, самоповаги, гідності, спільного минулого та високої мети.