ҐРУНТИ ТАЙГОВО-ЛІСОВОЇ

ЗОНИ
Lyubov Margitay
PhD, associate professor of Department of Fruit and Vegetable Cultivation and
Viticulture,
Uzhhorod National University,
Faculty of Biology
88000, Ukraine, Uzhhorod,
32, Voloshyn Street; room 114,
tel. mob. +38050-825-03-19,
E-mail: lyubov.margitay@uzhnu.edu.ua
 Площа, природні умови,
ґрунтоутворення.
• Зона розташована в північній частині помірного
кліматичного поясу, займає величезні простори
Північної Євразії, Північної Америки. Великі
території в горах (гірські райони Північної Євразії,
Японських островів, Тихоокеанського узбережжя
Північної Америки і т.п.). Характерною для зони є
тайга. В умовах континентального клімату тайга
заходить далеко на північ (на Таймирі північніше 720
північної широти), в умовах океанічного –
зустрічається біля 420 північної широти (о. Хонсю,
Японія). Загальна площа, зайнята тайгою, складає
9,2 % від всієї площі ґрунтових зон (1375 млн. га).
 Клімат
• неоднаковий в різних частинах тайги. Так, в західних районах
європейської частини він порівняно м’який. По мірі
пересування на схід континентальність клімату збільшується.
Кількість атмосферних опадів протягом року коливається від
600-700 мм на заході зони до 200-300 мм у Східному Сибіру.
Середньорічна температура повітря в європейській частині
дорівнює 40 С, а в Якутії вона знижується до -100 С. В результаті
цього ґрунти східно-сибірської зони формуються при наявності
багаторічної мерзлоти, верхня межа якої розташована на
глибині 2-4 м. Середня температура січня коливається від –2,7
до – 28,40 С, а самого теплого місяця - липня – від 17 до 180 С.
Опадів випадає більше, ніж випаровується вологи, тому більша
частина ґрунтів має промивний тип водного режиму.
 Рельєф
• зони різноманітний. В європейській частині на загальному
рівнинному фоні переважають льодовиково-моренні
форми ландшафту.
• Слово “морена” (фр. moraines) означає накопичення
уламків гірських порід, що являють собою суміш різної
величини валунів, гравію, піску, глини льодовикового
походження.
• Моренні гряди нагадують великі вали, що тягнуться на
значну відстань – ози (швед. as – гряди, хребти від 40 до
500 км). Часто зустрічаються паралельні гряди, які місцями
поділені ерозією на ряд довгастих горбів, що називаються
камами (нім. Kamm – гребінь), утворилися в антропогені,
висотою від 2 до 30 м. Складаються з валунів, пісків,
прошарків глини. Між грядами знаходяться моренні
рівнини з великою кількістю озер, річок.
 Рельєф
• Інший характер мають обширні низовини, складені
піщаними наносами, які заповнюють улоговини. Такі
піщані масиви називаються поліссями. Вони
характеризуються рівнинністю рельєфу, великою кількістю
боліт, озер, численними ріками і річечками, які повільно
течуть у низьких заболочених берегах. Полісся являє собою
майже суцільну смугу на південь від дерново-підзолистої
зони Східної Європи; на решті території зустрічається лише
у вигляді окремих островів.
• Західно-сибірська частина зони являє собою обширну
низовину слабо розчленовану ріками і має лише
невеликий нахил до півночі. Територія Східного Сибіру
складена рядом гірських пасм і передгір’їв. На Далекому
Сході гірські хребти чергуються з рівнинними ділянками.
Поверхня зони тайги Північної Америки переважно
рівнинна.
 Материнські породи.
• В європейській та західно-сибірській частинах континенту
найбільш розповсюджені материнські породи – четвертинні
відкладення, серед них – різні за механічним складом морени,
флювіогляціальні наноси, що представлені пісками, супісками та
покривними суглинками, а також озерно-льодникові і
алювіальні відкладення. В Східному Сибіру переважають
елювіально-делювіальні продукти вивітрювання корінних порід.
• Характерні риси ґрунтоутворюючих порід тайгово-лісової зони –
різноманітність їх за механічним складом, значна завалуненість
більшості моренних відкладень і безкарбонатність майже всіх
порід. Лише в деяких випадках в товщі морени знаходиться
вапнякова щебінка, але, будучи розсіяною, а часто й опущеною
глибоко, вона суттєво не впливає на ґрунтоутворення. В
окремих районах материнськими породами служать продукти
розпаду стародавніх вапняків, що виходять на поверхню.
 Рослинність.
• За характером рослинності зона відноситься до тайгово-лісової. На її
території зустрічаються різноманітні угрупування, починаючи від
хвойних лісів і кінчаючи суходільними та заплавними луками. В
північній частині зони найбільш розповсюджені хвойні ліси з ялини
європейської (Picea exelsa), сибірської (P. odovata), аянської (P.
jеzoensis), сосни, сибірської ялиці (Abies sibirica), модрини (Larix
sibirica, L. dahurica), кедра (Pinus sibirica). В середній частині вони
змінюються змішаними лісами, в яких, крім хвойних, багато
дрібнолистих порід: осика (Populus tremula), береза (Betula
verrucosa, B. costata, B. nana) та ін.. В південній частині зони
з’являється домішок з широколистяних порід – дуба (Quercus robur),
клена (Acer platanоіdes), липи (Tilia cordata). Суходольні луки
розкидані окремими плямами серед масивів. Ці луки мають
вторинне походження і характеризуються різноманітним видовим
складом травостою та невисокою врожайністю (переважно злакові –
Agrostis vulgaris – мітлиця звичайна, Festuca rubra – костриця,
Anthoxanthum odoratum – колосок пахучий, Poa pratensis – тонконіг
лучний). В тайгово-лісовій зоні широко розповсюджені також
болотні рослинні угрупування. В останній час природна рослинність
у багатьох районах знищена і її місце зайняла культурна.
• В тайгово-лісовій зоні протікають
три процеси ґрунтоутворення:
підзолистий, дерновий та
болотний.
• В результаті цього формуються
такі типи ґрунтів: підзолисті,
дерново-підзолисті, дернові,
болотні, болотно-підзолисті та
мерзлотно-тайгові.
 ПІДЗОЛИСТІ ҐРУНТИ

• Підзолисті ґрунти формуються в

результаті розвитку підзолоутворюючого
процесу, який найбільш яскраво
проходить під пологом зімкненого
хвойного лісу. Тому підзолисті ґрунти
найбільш розповсюджені в північній
частині зони. Зустрічаються вони також в
середніх і південних районах зони, але
зайняті ними площі незначні, тому що
хвойних лісів тут мало.
 Лісова рослинність істотно впливає
на клімат приґрунтових шарів і
ґрунту
• Деревні крони затримують значну кількість сонячного проміння, що
зростає із збільшенням зімкнутості лісу. Під запоною соснового лісу
величина сонячної радіації становить 25 %, а в зімкнутих ялинових та
ялиново-смерекових лісах панує напівтемрява. Це робить
неможливим розвиток навіть найбільш тіневитривалих рослин.
Поверхня ґрунту вкрита лісовою підстилкою, яка складається з опалої
хвої, листя, шишок, гілок, стовбурів відмерлих дерев.
• Ліс впливає на температурний режим ґрунту і приґрунтових шарів
повітря. В лісі ґрунт прогрівається не так добре і на меншу глибину,
ніж у полі. Під трав’янистою рослинністю максимальна температура
на поверхні ґрунту досягає майже 320, а в сосняку з ялиною – нижче
170. Під трав’янистою рослинністю при температурі 150 ґрунт
прогрівається на 160 см, у сосняку з ялиною – лише на 26 см. Під
запоною лісу зменшується втрата ґрунтом тепла шляхом
випромінювання. Добові і річні амплітуди температурних коливань у
лісі нижчі, ніж на безлісих ділянках.
 Лісова рослинність істотно впливає
на клімат приґрунтових шарів і
ґрунту
• Ліс є перешкодою для вітру. На віддалі кількох десятків метрів від узлісся
вітер зовсім не відчувається. Тому сніговий покрив не здувається, а навпаки,
затримується. Нагромаджується товстий шар снігу, зменшується
промерзання ґрунтів (товщина снігу 65 см – промерзання 20 см, товщина
снігу 39 см – промерзання на глибину 68 см). Більш потужний сніговий
покрив перешкоджає глибокому промерзанню ґрунту під лісом.
• Деревостій затримує танення снігу. В лісі сніговий покрив лежить на 1-2
тижні довше, ніж у полі. Сніг на полях і лугах сходить, коли ґрунт ще не
відтанув, що призводить до утворення поверхневого стоку.
• У лісі ранньої весни крони і стовбури дерев нагріваються теплим сонячним
промінням. Живе вологе дерево є добрим провідником і тепло передається
до основи стовбура. Зігрівається ґрунт і навколо дерева. В снігу утворюється
воронкоподібне заглиблення, під яким можна виявити талий ґрунт. Це
полегшує в наступному вбирання ґрунтом талих снігових вод.
 Лісова рослинність істотно впливає
на клімат приґрунтових шарів і
ґрунту
• Крони дерев затримують частину дощових опадів і снігу. Найбільшу кількість
опадів затримують ялинові і смерекові ліси. Невеликі опади майже повністю
(82 %) затримуються кронами дерев. Чим більший дощ, тим менша частина
затримується кронами і більше води проникає під крони. В середньому під
запону ялинника проникає близько 65 % дощових опадів. Ялинник затримує
біля 50-55 % снігу, березняк близько 4-5 %.
• Під лісом на поверхні ґрунту утворюється підстилка, яка відіграє домінуючу
роль у впливі лісу на ґрунт і обумовлює весь підзолоутворюючий процес. Вона
складається з опалої хвої, листя, плодів, суччя, стовбурів відмерлих дерев. До
відпаду приєднується мохова, чагарникова і лісова трав’яниста рослинність.
Підстилка утворює на поверхні ґрунту пухкий шар, що має величину
порозності 96-97 %. В той же час вона має високу вологоємкість. Маючи
високу водопроникність, вона повністю вбирає талі снігові води і дощові
опади будь-якої сили, запобігаючи поверхневому стоку. В той же час вона
зменшує випаровування води ґрунтом.
• Лісова підстилка впливає на температурний режим ґрунту: послаблює
нагрівання ґрунту вдень і зменшує витрату тепла на випромінювання вночі.
• У відмираючих частинках хвойного лісу, що росте на бідних ґрунтах, є невисокий
вміст основ: кальцію, калію, магнію та їх не вистачає для нейтралізації кислот, що
утворюються в процесі розпаду підстилки. У хвойних лісах, що зростають на багатих
вапном материнських породах або при наявності припливу солей кальцію з боку
вистачає основ на нейтралізацію утворюваних кислот і тим самим усувається
опідзолююча дія хвойного лісу (Ремезов, 1956).
• Загальна маса лісової підстилки у хвойно-мохових незаболочених лісах становить
біля 3 т/га. В ній акумулюється ряд важливих для рослин елементів (в кг/га): N (10-
15); CaO (2-10); MgO (0,5-2,0); K2O (0,5-1,4); SiO2 (3-12); Al2O3 (1-5); Fe2O3 (0,5-1,2).
Особливо важливе значення має нагромадження азоту в лісовій підстилці, якого не
було в материнській гірській породі.
• Лісова підстилка розкладається переважно грибами (бо мікроорганізми слабо
розвиваються), містить багато дубильних речовин, смол, які володіють кислотними
властивостями. Ґрунти розкладають підстилку, виділяють прості мінеральні солі:
карбонати, сульфати, хлориди, фосфати, СО2, вільний азот. Також грибами при
розкладі підстилки утворюються кренові кислоти (фульвокислоти). Мають кислу
реакцію і важкорозчинні мінеральні солі - CaCO3, MgCO3, CaSO4, CaHPO4. Залізо
розчиняється в присутності кренової кислоти – утворюються кренати.
• Мінеральні солі розчинні у воді і тому легко вимиваються водою. Вимивання
мінеральних елементів водою і рух води з лісової підстилки до горизонту, який
висушений коренями дерев (глибина його 50-100 см), призводить до накопичення
солей кренової кислоти (кренатів) і продуктів розкладу підстилки.
 Особливості ґрунтоутворення.
• Руйнування мінералів у верхній частині профілю в умовах кислої
реакції з перерозподілом продуктів руйнування по профілю і
складає суть підзолоутворюючого процесу. Для прояву
підзолоутворюючого процесу необхідні дві умови: промивний тип
водного режиму і відсутність в зоні руйнування карбонатів
кальцію. Основний фактор цього процесу – кренові кислоти
(фульвокислоти) та низькомолекулярні органічні кислоти
(щавлева, оцтова, лимонна та ін.), що утворюються при
розкладанні органічних решток.
• Частина кислих продуктів нейтралізуються основами, що
звільняються при розкладанні рослинних решток, а більша частина
попадає з водою в ґрунт і взаємодіє з її мінеральною частиною.
Фульвокислоти і низькомолекулярні органічні кислоти реагують
при цьому з обмінними кальцієм і магнієм та вільними формами
оксидів заліза й алюмінію, утворюючи розчинні у воді солі
кальцію, магнію, заліза й алюмінію. Під дією низхідних токів води
ці солі вимиваються вниз. Внаслідок витіснення поглинутих основ
поглинальний комплекс ґрунту насичується воднем, стає
нестійким, зазнає руйнування і також вимивається.
 Виділяють такі фази опідзолювання
ґрунтоутворюючої породи.
• Перша підготовча фаза здійснюється лише на карбонатних породах. Кислоти
діють на карбонати кальцію, магнію, утворюють розчинні солі – кренати,
Н2О і СО2, які вимиваються низхідними потоками вологи. СО 2 виділяється в
атмосферу. У вимиванні карбонатів беруть участь як низькомолекулярні
кислоти (вугільна та ін.), так і високомолекулярні (кренова та ін.).
Формується перша ознака підзолу – відсутність карбонатів. Ґрунт не
“закипає” при додаванні 10 %-ї HCl.
• Після повного вимивання карбонатів наступає друга фаза, коли кислоти
взаємодіють з іншими основами, внаслідок чого відбувається їх
нейтралізація і вимивання солей низхідним потоком в рудяковий горизонт.
Їх солі кренати легко розчиняються у воді. Проходить збіднення верхніх
шарів ґрунту на основи, здатних до обміну.
• В третій фазі кислоти вступають у взаємодію з гідроксидами заліза,
алюмінію, марганцю. Кренати, що утворюються, та інші розчинні солі
вимиваються. Гідроокис заліза надає ґрунту червоного кольору, гідроокис
марганцю – чорного. Після їх видалення ґрунт набуває білястого або білясто-
сіруватого кольору, характерного для підзолистого горизонту, що нагадує
колір попелу. Звідси походить і назва підзолистого горизонту. Це
забарвлення пов’язане з наявністю нерозчинного кремнезему (SiO 2), що
знаходиться у вигляді тонкого порошку.
• В четвертій фазі проходить руйнування алюмосилікатів і винос
новоутворених розчинних продуктів. Вони дуже стійкі сполуки проти
дії кислот і лугів. На думку В.І. Вернадського, в умовах кори
вивітрювання вони можуть бути зруйновані лише безпосереднім
діянням живих організмів. Є дані, що у дерново-підзолистих ґрунтах
зустрічаються прототрофні бактерії, які виділяють ряд кислот і здатні
руйнувати польові шпати і каолін – гідрат алюмокремнієвої кислоти
(H2Al2Si2O8H2O).
• Алюміній витісняється і утворюється алюмінієва сіль кренової
кислоти. Вона легко вимивається з підзолу. Кремнієва кислота
малорозчинна і залишається у вигляді амфотерного кремнезему з
частинками діаметром 0,01-0,001 мм, заповнюючи проміжки в
горизонті.
• Під подальшим впливом кислі продукти руйнують глинисті мінерали
“розхитані” воднем поглинаючого комплексу. При цьому знову
утворюються різноманітні солі, які вимиваються атмосферними
опадами вниз, а SiO2 як нерозчинна сполука залишається у верхній
частині профілю й надає горизонту білуватого забарвлення.
• Частина речовин, що вимиваються з підстилки та підзолистого
горизонту, закріплюється нижче останнього, формується
ілювіальний горизонт. Інша частина речовин, що вимиваються,
досягає ґрунтових вод і відходить з ними за межі ґрунтового
профілю.
• Таким чином, під лісовою підстилкою утворюється підзолистий горизонт в
ньому зменшується вміст Fe, Al, Ca, Mg і збільшується вміст кремнезему SiO 2
(продукт руйнування каоліну). Вміст мулу зменшується (окис Fe і Mn
вимиваються), зростає вміст пилу. Зростає реакція підзолу - рН – 4-5 (за
рахунок кренової кислоти з підстилки).
• Мінеральні речовини і вода сюди поступають з лісової підстилки. Ці ґрунти
малородючі, тут не розвиваються бактерії і гриби, бо кисень в підзол
практично не поступає (горизонт досить зволожений). Це горизонт А2 (лісова
підстилка – А0).
• Кренова кислота, що утворюється в підстилці, вимивається і проникає
глибше в ґрунт, взаємодіє з мінеральними солями, нейтралізується (рН - 7) і
частково або повністю закріплюється під горизонтом підзолу. Тут
нагромаджуються окиси заліза та алюмінію, можливе утворення вторинних
глинистих мінералів групи каолініту. Формується так званий ілювіальний
горизонт (illuo - вмиваю), або горизонт вмивання, рудяковий горизонт (бо
має руде забарвлення від сполук заліза). Сюди кисень не проникає,
розвиваються анаеробні бактерії, які попадають з водою. Органічних
речовин сюди проникає достатньо. Під впливом бактерій руйнуються
кренати кальцію, утворюється окис кальцію, який з Н 2СО3 утворює СаСО3, що
осідає. Також осідають окиси заліза, алюмінію, марганцю, фосфати кальцію.
Під впливом основ спостерігається коагуляція органічних та мінеральних
колоїдів. Зростає вміст колоїдних частинок. Внаслідок цього зростає вбирна
здатність рудякового горизонту. Майже всі мінеральні елементи підстилки
поглинаються рудяковим горизонтом. Тут нагромаджуються багато
елементів живлення рослин, особливо у формі органічних сполук.
• Азотом дерева забезпечуються з органічних речовин, що утворюються
з лісової підстилки (кренові кислоти, ульмінові), які розкладаються
грибами. Азот засвоюється грибами, а потім деревами.
• Деяка частина елементів живлення не затримується ґрунтом. По
тріщинах виноситься током води в підґрунтові води, а з них в струмки,
ріки і вступає у великий геологічний кругообіг. На підзолоутворення
впливає рельєф. Коли рівнинний рельєф, то вода не стікає, а проникає
в ґрунт і досягає горизонту опідзолення.
• При недостачі кисню в нижніх горизонтах анаеробні бактерії вимушені
використовувати енергію і кисень шляхом відновлення полуторних
окисів в закиси (Fe, Mn, Al). Закиси речовин є розчинними, легко
вимиваються і вони є досить шкідливими для рослин, особливо закис
заліза. Відновлення вільних і зв’язаних окисних форм заліза і
марганцю складає процес оглеєння. Глейовий горизонт може
утворюватися під рудяком і має ясно-сіре забарвлення від наявності
кварцу, каоліну, закисів заліза і марганцю. Незруйнований креновою
кислотою каолін надає глинистого механічного складу з високою
в’язкістю. В підзолі каолін зруйнований. В зв’язку з тим, що тут
присутні шкідливі для рослин закиси Fe i Mn – горизонт є
малородючим. Рудяковий горизонт характеризується накопиченням
мінеральних солей. В ньому розвивається анаеробна мікрофлора.
• В результаті поєднання процесів руйнування і виносу формуються
ґрунти, які мають певну будову профілю та характерні фізико-хімічні
властивості.
Будова, склад, властивості. Профіль підзолистих ґрунтів складається з
горизонтів А0+А1+А2+В+С, які послідовно змінюють один одного.
Наводимо зовнішні ознаки горизонтів ґрунтів суглинистого механічного
складу
• А0(Н0) – лісова підстилка потужністю 3-5 см, пухка, складається з
напіврозкладеної та нерозкладеної хвої, шматочків кори, шишок та ін.
• А2(Еh) – підзолистий або елювіальний, горизонт (горизонт вимивання),
білуватий, безструктурний або пластинчастої структури, ущільнений, з
рідкими новоутвореннями заліза в нижній частині. За потужністю
різний – від декількох до 30-40 см. В нижчележачий горизонт
переходить різко.
• В(І) – ілювіальний горизонт, бурий або коричнево-бурий, з великою
кількістю новоутворень заліза у вигляді плям, крапок і т.д., дуже
щільний, брилистий або горіхуватої структури. За потужністю різний,
часто поділяється на підгоризонти. У наступний горизонт переходить
поступово.
• С(Р) – материнська порода.
• Між лісовою підстилкою та підзолистим горизонтом часто виділяється
малопотужний (менший 5 см) гумусовий горизонт А1, що являє собою
добре розкладену нижню частину підстилки або забарвлену
гумусовими речовинами верхню мінеральну частину профілю.
 Таким чином, для підзолистих ґрунтів характерні відсутність вираженого
гумусового горизонту та чітка диференціація профілю на підстилку,
підзолистий та ілювіальний горизонти.
Валовий склад підзолистих ґрунтів неоднорідний по профілю. В результаті
підзолоутворюючого процесу елювіальний горизонт відносно збагачується
кремнеземом, а в середній частині профілю накопичується залізо й алюміній
(табл. 2).

Таблиця 2
Валовий склад неглибоко підзолистого ґрунту

Гори- Глибина, Вміст Кількість (в % від маси прожареного ґрунту)

зонт см гумусу, %
SiO2 Al2O3 Fe2O3 CaO MgO

А0 0–4 9,2 - - - - -

А2 11 – 12 0,9 81,81 9,31 1,71 1,45 1,70

В1 32 – 42 0,5 76,50 13,76 4,25 1,36 1,90

В2 42 – 51 0,1 76,05 13,72 4,43 1,40 2,00

С 85 - 95 0,1 76,42 13,10 4,32 1,43 2,05

Агрохімічні властивості підзолистих ґрунтів несприятливі: гумусу у верхній
частині профілю практично немає, ємкість поглинання незначна, в складі
поглинутих катіонів, крім Са2+ і Mg2+, є H+ і Al3+;ступінь насиченості
основами невеликий і складає, як правило, 30-40 % (табл. 3). Реакція
ґрунту кисла, величина рН сольової витяжки, як правило, нижче 4,0-4,5,
поживних елементів у доступній для рослин формі незначна кількість.
Таблиця 3
Хімічні властивості неглибоко підзолистого ґрунту

Гори- Глибина, рН Кількість обмінних катіонів

зонт см сольової (в мг-екв на 100 г ґрунту)
витяжки
Ca2+ Mg2+ H++ Al3+ сума
А0 0–4 3,9 13,01 4,52 11,61 29,74

А2 11 – 20 4,0 2,32 1,13 3,71 7,16

В1 31 – 42 4,3 4,81 1,65 6,31 12,77

В2 42 – 51 5,0 6,30 2,10 7,51 15,91

С 85 – 95 5,2 8,64 2,32 5,13 16,09

• З переходом в середню частину профілю
властивості змінюються: ємкість поглинання різко
збільшується, зростає ступінь насиченості основами,
зменшується кислотність, іноді збільшується вміст
органічних речовин та елементів мінерального
живлення.
• Профіль підзолистих ґрунтів неоднорідний і за
механічним складом: елювіальний горизонт
збіднений тонкими частинками і збагачений
піщаними та пилуватими фракціями. З переходом в
горизонт В вміст мулуватих частинок збільшується,
різко збільшується об’ємна маса та зменшується
шпаруватість.
 Класифікація.
• В залежності від характеру зволоження підзолисті ґрунти підрозділяють на два
підтипи: підзолисті та глейово-підзолисті. Перші мають показані вище будову
профілю і властивості. Глейово-підзолисті ґрунти, зберігаючи всі ознаки
підзолистих ґрунтів, характеризуються в той же час чітко вираженим оглеєнням
верхньої частини профілю та наявністю торф’янистої або оторфованої підстилки.
• За ступенем опідзолення розрізняють такі види підзолів:
• Слабопідзолисті – суцільний горизонт А2 відсутній, але на межі горизонтів А1 і В
чітко виділяються світлі плями, тобто горизонт А2 розірваний, не суцільний;
горизонт В виражений досить погано.
• Середньопідзолистий – горизонт А2 добре виражений, але потужність його менша
ніж горизонту А1; горизонт В добре виражений.
• Сильнопідзолисті – горизонт А2 різко виражений, потужність його перевищує
потужність горизонту А1, який також добре виражений; горизонт В в більшості
різко виражений.
• Підзоли – горизонт А1 відсутній, горизонт В виражений досить різко.
• За потужністю підзолистого горизонту підзолисті ґрунти поділяють на види (від
нижньої межі А0): поверхнево-підзолисті (А2<5 см), мілкопідзолисті (А2 5-20 см),
неглибокопідзолисті (А2 20-30 см) і глибокопідзолисті (А2>35 см).
• Крім того, при визначенні підзолистих ґрунтів враховують механічний склад
верхньої частини профілю і характер материнської породи.
 Сільськогосподарське
використання.
• На цих ґрунтах зосереджені основні лісові масиви. Вони являються потужною
базою для подальшого розвитку тваринництва, придатні для розвитку
землеробства при умові застосування необхідних заходів меліорації для
покращення родючості, бо значна частина орних земель в лісо-луговій зоні вкрита
дикоростучими кущами, низькопродуктивними луками і пасовищами, а подекуди
й заболочена. В Україні найбільше таких земель знаходиться на Поліссі (південна
частина Поліської низовини).
• В процесі окультурення підзолистих ґрунтів необхідно пам’ятати, що вони мають
малопотужний гумусовий горизонт, низький вміст гумусу і поживних речовин,
погану структуру, підвищену кислотність, часто перзволожені. Тому необхідно
направити зусилля на збагачення ґрунтів гумусом і поживними речовинами,
видалення шкідливої кислотності, ліквідацію надлишку ґрунтових вод можна
перетворити підзолисті ґрунти на родючі. Практичне використання таких заново
освоюваних земель повинно бути організоване в залежності від напрямку
господарювання на базі правильних сівозмін із застосуванням зернових і
просапних культур, багаторічних трав, кормових корене- і бульбоплодів, силосних
культур, а також льону. Це повинно забезпечити одержання високих врожаїв
зернових, технічних і кормових культур.
• Необхідно здійснювати економічно виправдані заходи по покращенню лісового
господарства. В лісах цієї зони ростуть такі цінні породи як сосна, ялина, дуб,
береза тощо.
 ДЕРНОВО-ПІДЗОЛИСТІ ҐРУНТИ
• Широко розповсюджені в тайгово-лісовій зоні. Утворюються вони в
результаті сукупної дії підзолоутворюючого та дернового процесів.
Підзолоутворюючий процес йде не тільки під пологом зімкнутого
хвойного лісу, але й під іншими рослинними угрупуваннями.
Відбувається він завдяки фульвокислотам і низькомолекулярним
органічним кислотам, які утворюються при розкладанні опаду хвойно-
підзолистого або дрібнолистого лісу, надземної маси та коренів лугової
трав’янистої рослинності або поживних решток культурної рослинності, а
також органічних добрив. При розкладанні таких органічних решток
утворюється менше фульвокислот, ніж при розкладанні чистого хвойного
опаду, але кількість їх все ж перевищує вміст гумінових кислот, а якісний
склад гумусу залишається несприятливим. На безкарбонатних
материнських породах при промивному типі водного режиму
підзолоутворюючий процес в тій чи іншій мірі йде під будь-якою
рослинністю. Крім підзолоутворюючого, в цих умовах йде й інший
процес – дерновий.
• Під дерновим процесом слід розуміти процеси накопичення
елементів живлення, гумусу і формування структури, які
відбуваються в ґрунті під впливом кореневої системи
трав’янистої рослинності, а також однорічних і багаторічних
польових культур. Термін “дернові ґрунти” введено в наукову
літературу В.В. Докучаєвим.
• Зімкнуте стояння лісів в помірному кліматичному поясі
продовжується біля 30 років. Потім ліс зріджується і
переходить в фазу освітлення. Освітленість, забезпеченість
водою і поживними речовинами шару лісової підстилки
приводить до появи і розвитку лугової рослинності.
• Вона відмирає на початку зими під впливом стійких морозів.
Тому розклад мертвих рослинних решток розпочинається
лише навесні, коли в ґрунті панують підвищена вологість і
знижена аерація. В ґрунті має місце прогресивне
нагромадження нерозкладених рослинних решток і
перегною. Під впливом зимових морозів ульмінова кислота
перетворюється на ульмін.
• З освітленням лісу першими поселяються переважно кореневищні
рослини, серед яких значне місце займають злакові (рис. 5). Особливо
поширені війник (Calamogrostis epigeios, C. villosa), повзучий пирій
(Elytrigia repens L.), лісова мітлиця. Це перша фаза лугової стадії
дернового процесу. Крім злаків, оселяються бобові, які мають
розвинені кореневища (деякі види конюшини, вики тощо).
Кореневищні злаки добре пристосовані до розвитку під запоною лісу.
Вони утворюють під лісовою підстилкою густу сітку розгалуженого
коріння і повністю використовують елементи живлення, що
вимиваються з неї. Бобові забезпечують азотне живлення. У
кореневищних злаків вузол кущіння розміщений на глибині 3-5 см від
поверхні ґрунту. Тому вони нагромаджують органічні рештки на
поверхні ґрунту, що веде до підвищення вологоємкості верхніх
горизонтів. Надходження води до коріння дерев і елементів
живлення, що звільняються при мінералізації лісової підстилки,
прогресивно зменшується. Деревна рослинність все в більшій мірі
відчуває нестачу вологи і поступово відмирає.
• Кореневищні злаки поступово поступаються місцем пухкокущовим, серед
яких переважають їжа збірна (Dactylis glomerata), лісовий мятлик (Poa
steribis) та ін. (рис. 6). Азотне живлення забезпечують бобові рослини,
особливо лісова конюшина (Trifolium medium). Пухкокущові злаки мають
вузли кущіння, розміщені під поверхнею ґрунту, і корені проникають в
ґрунт до 30 см і більше. Настає друга фаза лугової стадії дернового
процесу.
• Трав’яниста рослинність на відміну від деревної має добре розгалужену
кореневу систему, яка часто пронизує верхню частину профілю,
розділяючи ґрунтову масу на окремі грудочки. Частина коренів в пошуках
елементів живлення проникає в глибину ґрунту. В процесі розвитку
рослини засвоюють коренями поживні елементи, які переміщуються в
зону максимального розповсюдження коренів і в надземну трав’янисту
масу. Після відмирання рослин і розкладання їх мікроорганізмами
поживні елементи частково закріпляються і накопичуються в ґрунті.
• В зв’язку з тим, що деревні породи з поверхневою кореневою системою
не забезпечують надходження зольних елементів з глибших горизонтів
ґрунту, настає недостача поживних елементів і пухкокущові злаки
зникають, поступаючись місцем перед мохами, які потребують невеликої
кількості зольних елементів і більше пристосованим до засвоєння
елементів живлення, що звільняються при розкладі лісової підстилки. В
моховому покриві відбувається закріплення на поверхні ґрунту зольних
елементів та азоту. Це ще більше погіршує умови живлення і сприяє
відмиранню деревної рослинності.
• Під дією лугової рослинності істотно змінюються властивості
підзолистого горизонту. Найбільший вплив робить нещільнокущова
рослинність, яка збагачує ґрунт перегноєм, азотом, елементами
зольного живлення, в тому числі кальцієм і полуторними окислами,
створює дрібногрудкувату структуру. Верхня частина підзолистого
горизонту перетворюється на перегнійно-акумулятивний, або
дерновий горизонт.
• Внаслідок нагромадження мертвої органічної речовини
нещільнокущові злаки починають відчувати недостачу елементів
зольного живлення та азоту. Зникають кореневі бобові, бо їх
кореневі системи не можуть розвиватися в умовах зростаючого
панування анаеробіозису.
• На зміну їм приходить угрупування щільнокущового лугу, яке
складається з щільнокущових злаків (рис. 7), кореневищних злаків і
бобових. Це третя, остання фаза дернового процесу. Вузол кущіння у
щільнокущових злаків розміщується вище поверхні ґрунту і вони
мають мікотрофний тип живлення. Такі злаки обумовлюють
скупчення на поверхні лугу значних кількостей мертвої органічної
речовини і створюють для своєї основи купини, які роблять
поверхню лугу дуже нерівною, купинястою, що утруднює стікання
атмосферних вод. Тому ґрунти такого лугу насичуються водою на
значну глибину, яка приблизно відповідає потужності збагаченого
атмосферним перегноєм шару. Більш глибоке проникнення води
утруднено нижчими мінеральними горизонтами.
• В більш південній зоні, де кліматичні умови допускають розвиток широколистих
деревних порід, поширені мішані ліси, в яких перший ярус утворений хвойними
породами, а другий ярус і підлісок – широколистими. Це такі породи як липа,
дуб, клен, ліщина, в горах бук, явір та інші. Під запоною мішаного лісу
розвивається покрив з дібровного широкотрав’я, утворений переважно лісовими
кореневищними трав’янистими рослинами (снітка, медунка, осока волосиста,
копитняк та ін).
• Дещо інакше відбувається дерновий процес на лісосіках. Після вивезення
будівельної деревини і дров’яного матеріалу поверхня лісосіки вкрита
залишками від порубки: гілками, корою, листям, хвоєю, трісками і т.д. Розклад
цього матеріалу обумовлює достаток живлення , що приводить до буйного
розвитку бур’янів протягом одного-двох років. Потім 3-4 роки розвивається
багата флора кореневищних злаків і бобових. Створення на поверхні ґрунту
щільного шару мертвої органічної речовини несприятливо впливає на розвиток
кореневищних злаків, і їм на зміну приходять нещільнокущові: тимофіївка,
лугова костриця, пахуча трава та ін.
• Широколисті деревні породи для свого розвитку потребують значно більшої
забезпеченості азотом, кальцієм, калієм та іншими елементами. Листя листяних
порід багатше на кальцій, магній, калій, ніж хвоя сосни і ялини. Тому підстилка
мішаних лісів є більш сприятливою для розвитку бактеріальної флори,
життєдіяльності ґрунтово-підстилкових тварин. В ґрунтах мішаних лісів живе
багато видів земляних червів, численні комахи (ногохвістки, панцирні кліщі,
багатоніжки, мокриця тощо). Під дією мікрофлори і ґрунтової фауни руйнується
грудоперегнійна лісова підстилка і утворюється м’який перецій, який поступово
забарвлює верхню частину підзолистого горизонту, перетворюючи підзол на
дерново-підзолистий ґрунт. Змінюються також хімічні та біологічні властивості
ґрунту. Зменшується кислотність, зростає ступінь насиченості основами,
підвищується акумуляція у перегнійному горизонті азоту, фосфору, сірки,
кальцію та інших біологічно важливих елементів. Зростає родючість ґрунтів.
• Крім того гумусові речовини, які утворюються при розкладанні
рослин, насичують грудочки ґрунту, а частина гумусових
речовин переходить у форму гуматів лужноземельних основ (Ca
і Mg) та гуматів заліза й алюмінію і скріпляють грудочки. Таким
чином відбувається накопичення гумусу та утворення структури
ґрунту. Однак, необхідно відмітити, що утворена таким чином
структура неводостійка і швидко руйнується при оранці
цілинних ґрунтів.
• Ступінь розвитку дернового процесу в цілинних ґрунтах
залежить, головним чином, від кількості коренів, що їх
залишають трав’янисті рослини, глибини їх проникнення та
умов перетворення (реакція ґрунту, водо-повітряний режим і
т.д.). Найбільший розвиток цей процес набуває під добре
розвинутою трав’янистою рослинністю в умовах нейтрального
або близького до нього середовища.
 Будова, склад, властивості.
• Профіль цілинних суглинистих дерново-підзолистих ґрунтів складається з горизонтів А0 + А1 +
А2 (А2В) + В +С (рис. 8).
• А0(Н0) – лісова підстилка, змішана з трав’янистою повстю. Потужність незначна й не
перевищує 3 - 5 см.
• А1(НЕ) – гумусовий, або перегнійно-акумулятивний, горизонт сірого або світло-сірого кольору,
нестійкої грудкуватої структури, переплетений коренями рослин. Потужність, як правило, не
перевищує 15 – 18 см. В наступний горизонт переходить різко.
• А2(Еh)– підзолистий, або елювіальний, горизонт, білуватий, безструктурний або пластинчатої
структури, злегка ущільнений, помітно опіщанений. В нижній частині можуть міститися
новоутворення заліза у вигляді ржавих крапчастих або розмитих охристих плям. В наступний
горизонт переходить ясно.
• В(І) – ілювіальний горизонт, або горизонт умивання, бурий або коричнево-бурий, дуже
щільний, бриластий або горіхуватий, з великою кількістю новоутвореного заліза в
різноманітній формі. В наступний горизонт переходить поступово.
• С(Р)– материнська порода, вид і властивості якої залежать від її походження.
• В слабопідзолистих ґрунтах горизонт А2 не виділяється, а між гумусовим та ілювіальним
горизонтами знаходиться горизонт А2В, що суміщає в собі ознаки ілювіального і підзолистого
горизонтів.
• Таким чином, для дерново-підзолистих ґрунтів характерні різке розчленування профілю на
горизонти та наявність гумусового й підзолистого горизонтів у верхній частині профілю.
Валовий склад цілинних дерново-підзолистих ґрунтів неоднорідний
по профілю: верхня частина (горизонти А1 і А2) збіднена оксидами
заліза й алюмінію і відносно збагачена кремнеземом, середня ж
частина (горизонт В) характеризуються високим вмістом заліза й
алюмінію, що свідчить про руйнування верхніх частин профілю та
перерозподіл по ньому продуктів руйнування (табл. 4).

Таблиця 4
Валовий склад дерново-підзолистого ґрунту
Гори- Глина, Склад, % Кількість (в % від маси прожареного ґрунту)
зонт см гумусу загальн. SiO2 Al2O3 Fe2O3 CaO MgO
азоту
А1 0-15 2,57 0,14 81,84 8,69 2,17 1,51 1,01

А2 15-28 0,28 - 82,91 9,31 2,68 1,23 0,95

В1 35-45 - - 78,05 11,56 3,58 1,24 1,31

В2 55-67 - - 76,45 12,54 3,79 1,22 1,65

С 87-97 - - 77,84 11,83 4,31 2,07 1,85

• В гумусовому горизонті поряд з руйнуванням мінералів і виносом
продуктів руйнування відбувається біологічна акумуляція органічних і
мінеральних речовин і, як наслідок, накопичення азоту, фосфору,
кальцію, магнію і т.д. Однак, ступінь розвитку процесів акумуляції
невеликий, тому кількість гумусу в гумусовому горизонті складає
найчастіше 1,5 – 3,0 %; в підзолистому горизонті його кількість
зменшується до десятих часток процента.
• Якісний склад гумусу несприятливий: в складі його домінуючими є
фульвокислоти, тому відношення гумінових кислот до
фульвокислот менше одиниці. Валовий вміст азоту та фосфору
незначний – відповідно 0,15 – 0,2 і 0,1 – 0,2 %. Потенційна
родючість цих ґрунтів, як наслідок, невелика.
• Величина ємкості поглинання катіонів в гумусовому горизонті
залежить від механічного складу та вмісту гумусу й коливається від 3
– 8 мг-екв на 100 г в легких ґрунтах до 15 – 20 мг-екв на 100 г ґрунту в
суглинках. З глибиною ємкість поглинання змінюється: вона значно
зростає в ілювіальному горизонті, маючи мінімальну величину в
підзолистому горизонті (табл. 5).
 Хімічні властивості дерново-підзолистого ґрунту

Горизонт Глибина, рН Кількість обмінних катіонів

см сольової (в мг-екв на 100 г ґрунту)
витяжки
Ca2+ Mg2+ H+ + Al3+ Сума

А1 0-15 4,63 5,59 1,51 2,26 9,36

А2 15-20 4,36 3,73 1,01 2,30 7,07

В1 35-45 4,64 8,41 1,45 2,60 12,46

В2 77-87 4,70 8,19 1,88 2,06 12,13

С 117-127 6,01 9,26 2,54 0,005 11,85

• В складі поглинутих катіонів знаходяться
Ca2+, Mg2+ , H+ і Al3+, причому на долю водню
і алюмінію припадає, як правило, значна
частина від суми всіх поглинутих катіонів,
тому верхня частина профілю не насичена
основами. З глибиною ступінь насиченості
зростає, досягаючи в материнській породі
80 – 90 %. Реакція дерново-підзолистих
ґрунтів кисла, тому величина рН сольової
витяжки складає 4,0 – 5,5.
 Класифікація.
• Дерново-підзолисті ґрунти підрозділяються на два типи: дерново-підзолисті (типові) і дерново-
глеюваті. Дерново-підзолисті (типові) ґрунти утворюються під впливом дернового та
підзолоутворюючого процесів і характеризуються ознаками, які властиві типу в цілому. На
утворення дерново-підзолистих глеюватих ґрунтів впливає, крім того, глейовий процес. Тому цей
підтип, зберігаючи всі ознаки дерново-підзолистих типових ґрунтів, характеризується чітко
вираженим оглеєнням профілю та наявністю у верхній частині оторфованої дернини або
торф’янистої підстилки.
• За ступенем оглеєння ґрунти поділяють на слабо-, середньо- і сильнооглеєні. Слабооглеєні мають у
підзолистому горизонті невелику кількість закису заліза.
• Кожний підтип, в свою чергу, класифікують за ступенем опідзоленості та вмісту гумусу в горизонті
А1.
• За ступенем опідзоленості виділяють дерново-слабкоопідзолені з плямами підзолу, що мають
грудочкувату структуру; дерново-середньопідзолисті – горизонт А2 виражений суцільною
смужкою і має плитчату або плитчато-грудочкувату структуру; дерново-сильнопідзолисті –
горизонт А2 суцільний, розсипчато-листової, або лускуватої структури.
• За вмістом гумусу в горизонті А1 виділяють слабо-гумусні – вміст гумусу в цілинних ґрунтах до 3 %,
в орних – до 2 %; середньогумусні – гумус в цілинних ґрунтах 3 – 5 %, в орних 2 – 4 %;
високогумусні – гумусу в цілинних ґрунтах більше 5 % (рис. 9), в орних – більше 4 %.
• Подальший розподіл проводять за механічним складом верхньої частини профілю та за складом
материнської породи. Наприклад, повною назвою ґрунту може бути така: дерново-
слабкопідзолистий середньогумусовий легкосуглинистий на моренному валунному суглинку.
 Сільськогосподарське
використання.
• Дерново-підзолисті ґрунти розташовуються в зоні
достатнього зволоження та сприятливих для
багатьох сільськогосподарських культур температур.
Але самі ґрунти мають ряд негативних якостей: в
понижених формах рельєфу вони надлишково
зволожені, багато з них завалунені, гумусовий
горизонт незначний за потужністю і не має
водостійкої структури. Несприятливі й хімічні
властивості: вміст гумусу невеликий, реакція кисла,
ґрунти не насичені основами, мають малу ємкість
катіонного поглинання, фосфор і калій в доступних
для рослин формах вміщуються у вкрай незначній
кількості.
Виходячи з цього, основні заходи по окультуренню і
підвищенню родючості дерново-підзолистих ґрунтів
такі:
• дренаж надлишкового зволоження ґрунтів;
• прибирання валунів;
• вапнування кислих ґрунтів з доведенням рН сольової витяжки
до 5,5–5,6;
• систематичне внесення органічних і мінеральних (азотних,
фосфорних, калійних) добрив, використання мікродобрив
(Мо, В та інші) та введення у сівозміни багаторічних бобових
трав;
• збільшення потужності гумусово-акумулятивного шару;
• покращення фізичних властивостей: суглинистих –
розпушування підорного шару та структурування орного;
піщаних і супіщаних – вирощуванням сидератів, внесенням
торфокомпостів, які повільно мінералізуються, і глинуванням;
• правильний обробіток ґрунтів.
• ДЕРНОВО-КАРБОНАТНІ ҐРУНТИ
• Формуються в тайгово-лісовій зоні на продуктах
руйнування вапняків та інших карбонатних породах.
Цілинні дерново-карбонатні ґрунти найчастіше
вкриті трав’янистою рослинністю і змішаними
лісами. Завдяки присутності великої кількості
карбонатів кальцію та магнію підзолоутворюючий
процес не розвивається, бо фульвокислоти, що
утворюються при розкладанні органічних решток,
нейтралізуються кальцієм і магнієм. Тому типові
дерново-карбонатні ґрунти формуються під дією
дернового процесу.
 Будова, склад, властивості.
• Профіль дерново-карбонатних цілинних ґрунтів складається з горизонтів А 0 +
А1 + В + С, кожний з яких характеризується певними зовнішніми ознаками
(рис. 10).
• А0(Н0) – трав’яниста повсть або лісова підстилка незначної потужності.
• А1(Н) – гумусовий або перегнійно-акумулятивний горизонт коричневого або
чорного кольору. З добре вираженою грудкуватою або зернисто-грудкуватою
структурою, потужність 20-25 см. Часто містить вапняковий щебінь. В
наступний горизонт переходить поступово.
• В(І) – перехідний горизонт, який являє собою середню частину профілю.
Містить щебінь вапняку, і в залежності від його кількості й забарвлення
породи, може мати різний колір. В наступний горизонт переходить поступово.
• С(Р) – материнська порода, що представлена продуктами руйнування
карбонатних порід перемішаними з дрібноземом.
• В орних ґрунтах горизонт Ао відсутній, а замість горизонту А1 визначають Аорн.
• Таким чином, для профілю дерново-карбонатних ґрунтів характерна
відсутність підзолистого горизонту й ілювіальності в горизонті В.
• Дерново-карбонатні ґрунти відрізняються від дерново-підзолистих не
тільки будовою профілю, але й фізико-хімічними властивостями.
Відсутність підзолоутворюючого процесу призводить до того, що
руйнування й винос алюмосилікатної частини в дерново-карбонатних
ґрунтах не спостерігається, тому кремнезем, алюміній та залізо
розподіляються за профілем рівномірно. У верхній частині профілю
гумусові речовини закріплюються у вигляді гуматів кальцію та магнію.
Вміст гумусу тут досягає 6-8 %, а найчастіше 4-5 %. З глибиною його
кількість зменшується поступово. Потужність гумусового горизонту
більша, ніж в дерново-підзолистих ґрунтах, тому запаси гумусу значні.
Ємкість катіонного поглинання в гумусовому горизонті складає 20-30
мг-екв на 100 г ґрунту. В складі поглинутих катіонів знаходиться Са 2+,
Mg2+ і незначна кількість Н+, а ступінь насиченості основами
наближається до 100 %. Реакція цих ґрунтів нейтральна. З певної
глибини вони закипають при дії кислоти. Незорані дерново-
карбонатні ґрунти мають добре виражену грудкувату або грудкувато-
зернисту структуру.
• Таким чином, дерново-карбонатні ґрунти мають ряд
властивостей, що позитивно характеризують їх з
агровиробничої точки зору. Але вони мають і негативні
властивості: мають малу потужність перегнійного шару
(5-8 см), де зосереджена основна маса поживних
речовин, малу потужність розвитку кореневих систем
рослин внаслідок близького залягання щільної
материнської породи, відмічається надто велика
розпорошеність зольних елементів (крім Са) у товщі
материнської породи (вапняку, крейди); лужність
реакції знижує рухомість заліза, що спричиняє хлороз.
Вилугувані перегнійно-карбонатні ґрунти (бурі лісові
карбонатні), які характеризуються потужним
перегнійним горизонтом і більш глибоким заляганням
коренів, не мають перелічених негативних властивостей
і є досить родючими; високий вміст карбонатів у профілі
призводить до зв’язування рухомих форм фосфору і
переходу їх в недоступні для рослин сполуки; близьке
до поверхні залягання великої кількості щебеню часто
дренує й висушує ґрунт, утруднює його обробіток і т.д.
 Класифікація
• Дерново-карбонатні ґрунти класифікують за
глибиною залягання карбонатів на такі підтипи:
дерново-карбонатні типові (закипають під дією
кислоти в горизонті А1), дерново-карбонатні
вилуговані (закипають під дією кислоти в горизонті
В) і дерново-карбонатні опідзолені (закипають в
нижній частині горизонту В або в материнській
породі).
• В опідзолених дерново-карбонатних ґрунтів на межі
гумусового горизонту і горизонту В зустрічаються
опідзолені білуваті плями, реакція гумусового
горизонту слабо кисла, а горизонт В набуває
ілювіальних рис.
 сільськогосподарське
використання.
• Освоєння дерново-карбонатних ґрунтів і
тривале їх використання в умовах низької
агротехніки часто призводить до виснаження
ґрунтів, при якому відбувається зменшення
вмісту гумусу, руйнування структури і, як
наслідок, погіршення водно-повітряного
режиму. Тому для збереження, або
відновлення родючості дерново-карбонатних
ґрунтів необхідно регулярне внесення
органічних і мінеральних добрив, правильний
обробіток.