Тема: ТИПИ перекладу та заклади в історії європоцентристського перекладу

Так, у ранньому періоді потреба у перекладі була пов’язана не тільки з тим, що

існувала (хоч кількісно і невелика, але все ж таки якісно значна) необхідність міжетнічних
контактів – торговельних, дипломатичних, воєнних тощо; але у більшій мірі це було
зумовлено тим, що навіть один етнос користувався у державному побуті (у широкому
сенсі цього слова) декількома варіантами однієї етнічної мови. Ці варіанти можна назвати
аналогами сучасного поняття «соціолект» (або «функціональний стиль»), хоч лінгвістична
різниця тут буде разюче впадаючою в очі. Цими варіантами були:

- церковна мова, тобто мова жерців, яку (як сакральну, священну, божественну)
треба було перекладати подвійно: на літературну мову освіченої людини і на побутове
мовлення простої людини;

- адміністративна мова, тобто мова влади;

- літературна мова, якою створювалися художні тексти;

- побутове мовлення, на якому розмовляв простий люд.

Про військову, торговельну та професійні мови тут не йдеться, бо бракує достатньо

відомостей про їх роль у перекладі першого періоду.

Смертельний вирок за недослівний переклад панував ще довгі роки навіть після

закінчення першого перекладацького періоду. Отже перший період європоцентристського
перекладу був добою рабського копіювання майже у всіх функціональних стилях,
порушуючи тим самим не тільки стилістику оригіналу, а його зміст.

Так, великий римлянин Марк Тулій Ціцерон (106-43 д.н.е.), політик, оратор,
письменник, перекладознавець, одним з перших в історії перекладу спробував об’єктивно
і аргументовано вирішити проблему точного перекладу: він розмежовував значення слова
(форму оригіналу, у термінології Ціцерона - verborum interpretatio), і смисл тексту (зміст
оригіналу, historiarum cognito), справедливо стверджуючи, що дослівно перекладає лише
неосвічена людина (interpres), а точно (адекватно) – письменник (orator). Те, що
традиційно називають, вважав він, істинним перекладом, є в дійсності згубна точність
форми, бо важко і взагалі неможливо, підкреслював Ціцерон, зберегти у перекладі блиск
тих висловлювань, які влучні і яскраві лише у рідній мові, і тому дослівним перекладом
нічого не досягнеш; отже перекладачу треба самому вибирати слова та їх черговість.
 Простішою, але лише за своєю кількісною, а не суттєвою характеристикою стає
перекладацька ситуація наприкінці першого періоду, коли виникають європейські країни.
Початком цього власне європейського (у вузькогеографічному й вузько історичному
розумінні цього слова) підперіоду можна назвати готський срібний кодекс (Codex
argentius), переклад готською мовою всіх чотирьох Євангелій (написаний срібними
літерами на червоному пергаменті, через що і така назва). Легенди приписують авторство
цього перекладу епископу Вульфілі (311-383), винахіднику готського письма, хоча деякі
філологи вважають, що «Кодекс» було створено значно пізніше: на межі Х і ХІ ст.

Другий період європоцентристського перекладу (1440-1791) переживає ті ж самі

головні тенденції (за їх, зрозуміло, кількісним, а не якісним характером): типи текстів,
число мов, з яких і на які перекладають, пануючий тип перекладу, слабка наявність теорії
перекладу та відсутність відповідних навчальних закладів (вказані тенденції, до речі, є
магістральними і тому залишаться і в третьому періоді, хоч в ньому вже з’являються
перекладацькі інститути та факультети).

У третьому періоді виникають (або активізуються) два цікавих перекладознавчих

явища – монографічний переклад (коли один перекладач перекладає не один твір
письменника, а всю його творчість) і переклад сумарний (коли переклад оригіналу
створюється із декількох праць різних перекладачів цього оригіналу). Але в цілому
монографічний переклад не був і не є суттєвим явищем у європоцентристському
перекладі: тут частіше використовували сумарний переклад, тобто “склеювали” переклад
одного оригіналу з декількох перекладів різних авторів.

Отже, явище монографічного перекладу заслуговує на особливу увагу

перекладознавців як через свою рідкісність у європоцентристській історії, так і через свою
високу якісність щодо всієї творчості окремого письменника у порівнянні з поширеними
однотвірним та сумарним перекладами. Цілком зрозуміло, що якість будь-якого перекладу
залежить від творчого професіоналізму його виконавця: на практиці може і конкретний
сумарний переклад майстрів бути кращім за монографічний переклад якогось ремісника.
Але теоретично монографічний переклад завжди вище сумарного при одному і тому ж
рівні професіоналізму їх авторів, бо монографічному перекладу притаманна конче
потрібна одностильовість, тоді як сумарний її обов’язково втрачає; а одностильовість і є
художньою суттю оригіналу, якщо під нею – на цьому треба наголосити ще раз – розуміти
вербальне втілення світогляду автора.
 У третьому періоді виникають та розвиваються і національні школи
європоцентристського перекладу:

- прозовий переклад лірики у Франції,

- підрядковий переклад лірики в Німеччині,

- адекватний переклад всіх типів тексту в СРСР,

- національно прикрашений (українізований) переклад в Україні та ін.

У третьому періоді перекладознавці не запитують: «Як перекладати?», бо відповідь

вже давно відома – перекладати точно. Сьогодні вирішують більш значну проблему: що
перекладати з оригіналу – форму, зміст, їх синтез, враження, прагматику, концепцію тощо.

Саме тому наприкінці третього періоду активно створюються вищі навчальні

заклади для підготовки перекладачів:

1930 – Німеччина, університет Гейдельберг,

1941 – Швейцарія, Женева,

Відразу після Другої світової війни – Відень, Париж, Москва, Барселона, Грац,
Трієст,

1947 - Німеччина, Гермерсхейм,

1948 – Німеччина, Саарбрюккен,

1962 – Україна, Київ.