Козаки́ — учасники самоврядних чоловічих військових, згодом і

територіальних громад, спільнота людей такої самоназви, що з 15 століття

фіксуються джерелами у степах Східної Європи, зокрема Подніпров'я, на
теренах Дикого поля (Великого Лугу, Дніпровського пониззя).

Хоча вважається, що основним заняттям козаків була військова справа, при

більш уважному дослідженні помічаємо, що козаки та їхні нащадки встигли
себе проявити практично в усіх сферах суспільного життя, яке відоме за
військово-прикладною сферою (охорона й патрулювання торгових шляхів,
морські рейди на чайках проти турецького флоту в Криму та Чорному морі,
захист українських земель від татарських «полювань на рабів», участь у
військових кампаніях сусідніх володарів та захист кордонів сусідніх держав)
а також у ремісництві, полюванні, землеробстві, науці тощо. Серед козаків
зустрічаємо людей доволі творчо і нестандартно мислячих (господарників,
вчителів, художників, музикантів, вчених, філософів, економістів,
священнослужителів).

На думку Арнольда Дж. Тойнбі

« розкидані на величезній території козацькі громади, які — перед своєю

загибеллю у вогні Російської комуністичної революції 1917 року — заселяли
смугу, що тяглася через усю Азію, від Дону до Уссурі, походили від однієї
материнської громади — січового товариства дніпровських козаків.[1] «
У 17 столітті козаки були організовані в дві воєнні державні формації —
Військо Запорозьке та Донське військо. Згодом 1764 року імператриця
Російської імперії Катерина II заборонила та знищила Військо Запорозьке, а
Донське військо на початку 18 століття було інкорпоровано до складу
військово-політичної структури Російської імперії. Остання поступово
ліквідувала козацькі права і автономії шляхом залучення козацької верхівки
до дворянського стану (сословія), нищенням козацьких самостійницьких
осередків, зросійщенням. На середину 19 століття в Росії існувало 11
козацьких військ, що були розташовані в прикордонних зонах Кавказу та
Сибіру. Після створення СРСР революційна більшовицька (комуністична)
влада взяла курс на ліквідацію існуючих суспільних станів і форм власності,
внаслідок чого натрапила на затятий спротив представників козачого стану, і
тому фактично його фізично винищила у ході розкозачення, репресій та
Голодомору на теренах колишніх козачих земель. Досить велика частина
козаків воювала проти революційної радянської влади на боці Німеччини під
час Другої світової війни[2]. Хоча з іншого боку, чимала частина
представників козачого стану так чи інакше підтримала нову владу і
поступово інтегрувалася до її структур на правах не лише звичайних
радянських громадян, але і партійних діячів. Особливо це було актуально для
України, де велика частина представників козачого сословія бідувала,
внаслідок чого сприймала імперські порядки доволі критично.

З 1990–1991 років, особливо після розвалу СРСР, ряд громадських

організацій України, Білорусі, Росії та Казахстану намагаються відроджувати
козацькі традиції. 1990-ті для козацтва в Росії характеризувалися створенням
самопроголошених козацьких «республік», увесь період після розпаду СРСР
— використанням керівництвом РФ козаків в опосередкованих війнах, що в
2010-х призвело, зокрема, до розриву співпраці козацьких організацій
України зі «Всевеликим військом Донським» Козіцина[3].