Козаки.

Напевно, в кожного з нас, коли ми чуємо що-небудь про українське

козацтво, в голові зринає незмінний образ міцного молодика з вусами,
оселедцем і шаблею, мальований нам у підручниках, літературі й народних
піснях. Але ж якби все було так просто, хіба ми б друкували цю статтю?

Про зовнішній вигляд козаків відомо досить багато, їх можна побачити на

світських портретах (найчастіше – старшини) або ж на старих гравюрах. Та
свого звичного для нас вигляду запорожці набули не одразу. У XVII, за
описами іноземців, козаки були, м’яко кажучи, жебраками: не мали ані чобіт,
ані більш-менш пристойних штанів, а сорочку носили, доки сама не спадала
обідраним лахміттям. «У нас проклята мате ма – ні сорочки, ні штанів, одна
проклята сірома», – як самі ж казали про себе. Хоча ситуація кардинально
змінилася після вдалих козацьких походів на турків. Фактично низовці
«запозичили» собі одяг, зброю й гроші. Як і саме слово «козак».

Та віднедавна стало відомо про трохи змінену версію козацького

повсякденного вбрання. Під час зйомок документального фільму «Скарби
нації», за участі телеканалу «1+1», виявилось, що за часів Б. Хмельницького
іноземці описували козаків приблизно так само, за винятком одного «але»:
замість шароварів у тому описі присутнє слово «кальсони». А кальсони – це
такі собі вузенькі штанці, які носили європейці. Тобто навіть не просторі
штани! Та кальсонами могли помилково назвати звичайні полотняні штани
селян, хоча в них досить важко побачити ті самі європейські кальсони.

Одяг одягом, а як щодо якісного складу козацького війська? Скільки

переслухано-перечитано пісень, повістей, романів і усюди одне й те саме:
«Жінкам не місце на Січі!». Можливо, й справді не місце, але те, що їм там
було заборонено перебувати, зовсім не означає, що їх там не було. І мова
йдеться не про жінку, як кухарку чи швачку, а безпосередньо про жінку як
воїна. Однак, очевидно, що з шиттям вони не дуже й то допомагали.

Як ми знаємо, фольклор не виникає на рівному місці, й записаний Д.

Яворницьким переказ «Могила Настина» не варто ігнорувати. У переказі
розповідається про отаманшу Настю, яка настільки міцно керувала козаками
й настільки майстерно голила голову та підмальовувала вуса, що козаки
дізнались, що вона жінка, лише після її загибелі. З цієї історії випливає один
із варіантів перебування жінок у війську. Але це лише переказ, а не історична
подія. Згадати б облогу Буші 1654 року. Анонімний автор «Римованої
хроніки» згадує про двох жінок, які з косами у руках чинили сміливий опір
ворогам. А раніше, 1651-го, в Трилісах, у нерівному бою між польським
військом і козацьким гарнізоном. Відбивалися мужньо, одну жінку навіть
помітили у самій гущі бою, і вона ж згодом відрубала косою голову одному
польському капітану. Якщо наші жінки могли стати плечем до плеча разом зі
своїми чоловіками, хіба не могли ті ж самі жінки воювати як козачки серед
лав Війська Запорозького? Врешті-решт, хіба писав би І. Нечуй-Левицький
так:

–Як збунтується гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й качай

на неї з гармат та рушниць! – сказав Демко.

–То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те, що

вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi», – про українок у
своєму романі «Гетьман Іван Виговський», якби вони були всього-на-всього
домогосподарками?

Зрештою, якими б не були козаки, одне відомо точно: вони надовго лишили
глибокий слід в історії українців. Можливо, правда так і залишиться схована
під могутньою товщею Дніпра, але ЗНО з історії ми будем здавати тільки за
матеріалами шкільного підручника.