Історії кохання Павла Тичини в житті та творчості

Поезію творить кохання. Усе добре й світле починається з любові, а інакше світ давно б загинув.
Почуття кохання - всесильне. Воно оновлює людину, робить життя захоплюючим, піднесеним, світлим.
У молодості ПавлоТичина був схожий на Ісуса Христа. 3 дівчатами та жінками поводився ввічливо й
ласкаво. Він закохувався по-різному: пристрасно, з побоюваннямии, платонічно, без надії на взаємність чи з
мрією про тілесну близькість. Але ніколи «не роздягався» у своїх щоденникових записах чи віршованих
автобіографічних оповідях, смакуючи перемоги над жінками. Жінки, які йому подобались, були різними, але
схожими в одному: кожна з них - музично обдарована.
Павло Тичина був ніжним, дуже вразливим романтиком із жіночним обличчям. Любив жартома удавати
дурника і по-хлоп’ячому сміявся. У молодості він написав вірш "Не дивися так привітно", у якому йдеться
про прекрасне почуття кохання, яке надає людині снаги, вселяє бажання жити. У своїй поезії молодий Тичина
прославляє любов, яка возвеличує людину, робить її щедрою на добро та ласку. Вірш "Не дивися так
привітно" не назвеш ні сексуальним, ні еротичним, але в ньому присутні поетично одухотворені ці людські
почуття. І саме одухотвореність робить їх поетичними і небесними.
Автор відтворює найтонші відтінки настрою закоханої дівчини, передає зміни її психічного стану від
радості і щастя, які викликає зустріч із обранцем, до смутку під того, що початок нового дня — схід сонця —
несе розлуку з ним, та ніяковості, Сю батько й мати, які встали зі сходом сонця, знайшли свою доньку у
весняному соду, де буяють квіти-ласкавці.
Образ головної героїні виписаний П. Тичиною з великою ніжністю. Це духовно багата особистість,
щира у своїх почуттях до юнака й до світу, любить природу і спій край. Юнак, якого вона покохала, гідний
цього. Він — ясний сокіл, тобто сміливий, сильний, мужній, справжній захисник і охоронець. Та в ставленні
до дівчини він ніжний, його дотики ласкаві, як шовк
Поет народився у багатодітній родині сільського дячка та вчительки, був 7 дитиною. У 9 років став
співаком архієрейського хору при Троїцькому монастирі у Чернігові, навчався у духовному училищі. Через
музичні здібності, регент хору взяв його помічником. Тоді поет навчав нотній грамоті видатного хорового
диригента Григорія Верьовку. Тичина завжди вважав себе музикантом. Таку ж шукав дружину. Говорив, що
ніколи не полюбить жінку, яка не має слуху.
Тичина вважав себе ловеласом. У щоденнику він писав: «У мене єсть донжуанізм…».
Одним із найвідоміших його віршів є «О панно Інно» — про перше кохання Тичини. У творі змальовано
самотність героя, що страждає від нерозділеного кохання, ніби чорніє на білому килимі зими. А образи Інни
та її сестри зливаються в один. Певно, таке і є кохання - щире й лукаве, радісне й сумне, а проте таке
прекрасне! Обраницею поета була донька письменника Івана Коновала (Воронківського) Поліна. Однак після
короткого роману дівчина його покинула. Натомість у Тичину закохалася її молодша сестра Інна, яку він
лагідно називав Нюся. Це їй присвятичено: «О панно Інно, панно Інно! Я — сам. Вікно. Сніги… Сестру я
Вашу так любив — Дитинно, злотоцінно». Передчасна смерть дівчини від сухот стала великим потрясінням
для Павла. Він писав: «Померла Нюся. От тепер уже для мене Поля зовсім не існує. У Нюсі я довго ще любив
Полю».
Навчаючись у семінарії, юний Тичина, запримітивши спочатку говірких Інну і Поліну Коновал, не
відразу звернув увагу на мовчазну і несміливу гімнастку Наталю, їхню двоюрідну сестру. Коли розпочалася
Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. То ж студент Тичина, щоб
скласти зимові заліки, в 1915 р мав добиратися в теплушках на Волгу. Тяжко захворів. Поет Володимир
Самійленко, рятуючи Павла,запросив його до себе в гості. Тут Тичина ы зустрів своє нове пристрасне
кохання - Наталю («струнке створіння дорожче ., за всі світи прекрасні»), яка приїхала ніби на вчительську
практику, але насправді невиліковно хвора дівчина приїхала, щоб подихати сосною і хоч трохи зміцнити
рештки легенів. Павло так і не довідався про недугу. Скільки радощів, натхнення подарувала молодому
закоханому поету ця зустріч. Наталя була для нього Музикою, Мадонною, Сонцем - усім на світі! Їй поет
присвятив одну із найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала..» і вірш "Спать мене поклала Тала на
дівочій на руці». Але закоханим не судилося бути разом. Незабаром вони розлучилися. Того ж 1915 р Тичина
поїхав у Київ, восени поховав свою матір, а взимку його запросила приїхати Інна Коновал. Довго їхав по
снігу й морозу, а потім біля груби, де всадовила його Інна, приголомшений юнак читав страшного листа від
Наталії, який складався з чотирьох слів: «Прощай. Вмираю. Люблю. Наталя». Перечитував знову і знову, а в
серці - біль і розпач, і любов... Дівчина померла від сухот.
Лише недосяжною мрією залишилася тілесна близькість з нею. хоча й лежала його рука «на стегнах, як
струнах».
 Тоді поет вважав, що на цьому його кохання закінчилося і хотів піти в монастир. Але познайомився із
Лідою Папарук, донькою хазяйки квартири, яку винаймав. Їхні стосунки були палкими та ніжними. Проте
одружилися лише через 17 років спілкування. Разом прожили майже півстоліття. Жінка стала менеджером
поета, слідкувала за його репутацією, знищувала усі записи, які могли негативно вплинути на ім’я чоловіка.
Ліда Петрівна була для нього не просто жінкою, а, як він сам її називав: «Кохана, люба, і дружина, й друг».
Маючи великий життєвий досвід у коханні, Тичина у своїй інтимній ліриці зміг переконливо передати
внутрішній світ, думки, почуття та переживання закоханих. Його ліричні герої шляхетні, ніжні та щирі,
духовно багаті та щедрі. Вони дійсно прекрасні, а любов робить їх ще кращими. І хай це любов без
взаємності, але вона не оздоблює ліричного героя, а через страждання підносить його на вищий щабель
духовності. А саме в цьому й полягає "вічна таїна кохання".