1. Поняття і предмет теорії держави і права.

Загальна характеристика теорії

держави і права як науки.
Теорія держави і права — фундаментальна наука і навчальна дисципліна, що вивчає державу
і право як явища суспільного життя, основні закономірності їх виникнення і розвитку, їх
сутність, призначення і функціонування в суспільстві, а також особливості політичної і
правової свідомості та правового регулювання.
Предметом теорії держави і права є загальні закономірності зародження, виникнення,
функціонування та вдосконалення держави і права.
1. Вивчає державу і право у теоретико-узагальненому вигляді. Свідченням тому є категорії
— загальні поняття: сутність держави, форма держави, тип держави тощо.
2. Осягає не усе, а основні та загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування
держави і права. Їх можна назвати фундаментальними закономірностями, тому що вони
однаково властиві різноманітним державам і їх правовим системам.
3. Ґрунтується на єдності та діалектичному взаємозв'язку держави і права. Неможливо
пізнати право, досліджуючи їх ізольовано або протиставляючи одне одному.
Теорія держави і права є суспільною (визначає такі суспільні явища, як держава і право),
юридичною (вивчає лише державну і правову сторони громадського життя) та загальною
(виявляє та пояснює загальні та основні закономірності розвитку держави) наукою.
2. Система юридичних наук та місце в ній теорії держави та права.
Наука - сфера людської діяльності, що передбачає отримання нових знань про суспільство,
природу чи техніку.
В залежності від особливостей діяльності людини та змісту відносин, що виникають в
суспільстві, науки прийнято класифікувати на три групи:
- технічні;
- природничі;
- суспільні;
Технічні науки - система знань, що визначає закономірності взаємодії людини та технічних
засобів.
Природничі науки - система знань, що визначає закономірності функціонування людини як
живої істоти та взаємодії людини та живої природи.
Суспільні науки - система знань, що визначає закономірності функціонування суспільства та
діяльності особи як суспільної одиниці.
В системі суспільних наук розрізняють:
- філософія;
- історія;
- соціологія;
- психологія;
- юридична наука;
Юридична наука є суспільною, оскільки предметом її вивчення є держава і право як
суспільні категорії.
Держава і право мають багатоаспектну структуру, тому їх вивчення визначає необхідність
існування системи юридичних наук, що можуть бути розділені на три групи:
Загальнотеоретичні (теоретикоісторичні) науки, предметом вивчення яких є загальні
закономірності виникнення, становлення, функціонування, розвитку та вдосконалення
держави і права. Серед них:
- теорія держави і права;
- історія держави і права;
- історія політичних і правових вчень;
- філософія права;
- політологія.

1
Галузеві науки. Предметом їх вивчення є особливості державно-правового впливу на певну
сферу суспільних відносин, що здійснюється завдяки наявності чітко визначеного предмету
та методу регулювання. Серед них:
- конституційне право;
- адміністративне право;
- сімейне право;
- земельне право;
- кримінальне право;
- процесуальне право;
- виправно-трудове право;
- екологічне право і т. д.
Спеціально-прикладні науки - різновид юридичних наук, предметом вивчення яких є
можливості використання знань неюридичного характеру в процесі вирішення конкретних
юридичних справ. Серед них:
- судова медицина;
- юридична психологія;
- правова соціологія;
- правова статистика;
- судова психіатрія;
- кримінологія;
- криміналістика.
Отже, юридична наука є різновидом суспільної, що завдяки своєму комплексному характеру
найбільш повно досліджує державно-правові явища.
3. Функції та методологія загальної теорії держави та права.
Методологія теорії держави і права — це система принципів, підходів і методів наукового
дослідження свого предмета, теоретичні засади їх використання при вивченні
державноправових явищ.
На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на питання, які саме проблеми
вивчає та чи інша наука, метод розкриває, як саме, за допомогою яких прийомів, методів і на
основі яких принципів відбувається це вивчення.
Філософські методи — засоби, до яких належать закони і категорії матеріалістичної
діалектики, які і виступають методологічною основою пізнання загальних закономірностей
виникнення, розвитку та сучасного функціонування державно-правових явищ.
До законів діалектики належать:
Закон боротьби протилежностей — це спосіб дослідження закономірностей виникнення та
розвитку державно-правових явищ через аналіз протилежностей. Наприклад, аналіз
правомірної поведінки і правопорушення в межах правової поведінки.
Закон накопичення певної кількості і перехід до нової якості — це спосіб дослідження
державно-правових явищ, що дає змогу проаналізувати певну кількість знань про державу та
право, й на основі цього аналізу зробити нові висновки та надати рекомендації.
Закон заперечення — це спосіб дослідження держави та права, що передбачає
формулювання нових знань на підставі заперечення попередніх та існуючих.
Загальнонаукові методи — система методів, властивих юридичній науці.
До них належать:
Загальносоціологічний метод — це засіб, що характеризується при вивченні і дослідженні
предмета застосуванням методів матеріалістичної діалектики.
Конкретносоціологічний метод — спрямований на дослідження та вивчення причин і
обставин впливу права і держави на соціальні явища.
Статистичний метод — застосовується при дослідженні і вивченні кількісних аспектів змін в
державно-правовому житті і обробляє результати для наукових і практичних досліджень.

2
Формально-логічний метод — засіб дослідження і вивчення державно-правових явищ за
допомогою основних законів формальної логіки.
Метод аналізу — за допомогою якого досліджуються і вивчаються юридичні особливості
державно-правових явищ, їх класифікація, а також взаємозв'язок їх з іншими явищами
суспільного життя.
Історичний метод — спосіб дослідження і вивчення державно-правових явищ в їх
історичному розвитку.
Системно-функціональний метод — досліджує і вивчає державу і право за допомогою
системно-функціонального підходу.
Кількісного і якісного аналізу досліджує і вивчає кількість державно-правових явищ, що
дозволяє конкретизувати властивості їх якості.
Порівняльний метод — дає можливість досліджувати і вивчати державно-правові явища,
порівнюючи і визначаючи їх тотожність чи різність та інше.
Спеціально наукові методи — система засобів, прийомів та способів, властивих саме теорії
держави та права. За їх допомогою досліджуються і вивчаються закономірності виникнення
та розвитку державно-правових явищ.
До них належать:
Юридичний метод, де використовуються правила пізнання держави і права за допомогою
юридичних засобів (аналіз структури права, тлумачення юридичних норм).
Методи юридичної статистики — використання великих чисел державно-правових явищ та
формування певних рекомендацій на цій основі.
Методи юридичної логіки.
Інші методи юридичної науки.
Індивідуально-наукові відносять наступні методи.
Інтуїтивні — це методи прогнозування як науковий інструмент вирішення складних
неформалізованих проблем дають змогу отримати прогнозну оцінку стану розвитку об'єкта в
майбутньому незалежно від інформаційної забезпеченості. Їхня сутність — побудова
раціональної процедури інтуїтивно-логічного мислення людини в поєднанні з кількісними
методами оцінки й обробки отриманих результатів. При цьому узагальнена думка експертів
приймається як вирішення проблеми.
Інтуїтивні методи прогнозування застосовуються в таких випадках:
об'єкт, економічне явище не піддаються математичному опису, формалізації;
статистична вибірка нерепрезентативна;
недостатньо необхідних засобів та ресурсів для проведення формалізованих досліджень;
виникли екстремальні ситуації, які вимагають прийняття швидких рішень.
За допомогою застосування методів експертних оцінок зазвичай вирішують задачі:
складання переліку можливих подій у різних галузях за певний проміжок часу;
визначення найбільш імовірних інтервалів часу здійснення багатьох подій;
визначення цілей і завдань управління з упорядкуванням їх за ступенем важливості;
розробка альтернативних варіантів вирішення завдання з оцінкою їхньої переваги;
альтернативний розподіл ресурсів для вирішення завдань з ранжируванням їхньої черговості;
альтернативні варіанти прийняття рішень у певній ситуації з оцінкою їхньої переваги.
Емпіричні — це методи спостереження і дослідження конкретних явищ, експеримент, а
також узагальнення, класифікація та опис результатів дослідження і експерименту,
впровадження їх у практичну діяльність людей.
Емпіричні дослідження використовуються для відповіді на емпіричні питання, які повинні
бути точно визначені згідно з даними. Зазвичай, дослідник має певні теорії на тему, з якої
ведеться дослідження. На основі цієї теорії пропонуються певні припущення або гіпотези. З
цих гіпотез робляться прогнозування конкретних подій. Ці прогнозування можуть бути
перевірені відповідними експериментами. Залежно від результатів експерименту, теорії, на
яких гіпотези та прогнози були засновані, будуть підтверджуватися чи спростовуватися.
3
Емпіричний цикл складається з наступних кроків:
Спостереження (англ. Observation) — збір та групування емпіричних фактів, формування
гіпотези.
Індукція (англ. Induction) — розробка гіпотез.
Дедукція (англ. Deduction) — виведення послідовності гіпотез, які перевіряються
прогнозуванням.
Перевірка (англ. Testing) — перевірка гіпотези з нового емпіричного матеріалу.
Оцінка (англ. Evaluation) — оцінка результатів перевірки.
Прогностичний — це сукупність способів і прийомів мислення, що дозволяють на основі
аналізу ретроспективних, екзогенних (зовнішніх) і ендогенних (внутрішніх) даних, а також їх
змін у розглянутому періоді часу вивести судження певної вірогідності відносно
майбутнього розвитку об'єкта.
Методи прогнозування класифікуються за наступними ознаками:
ступінь формалізації;
загальний принцип дії методів прогнозування;
спосіб одержання прогнозної інформації.
У більшості класифікаційних схем методи прогнозування розділяються на три основні класи:
екстраполяції, експертних оцінок, моделювання.
Ретроспективний — дає змогу відштовхнутись від сьогодення і поступово зануритись у
архівну минувшину, виділяючи при цьому найхарактерніші риси і тенденції для кожного
етапу, а також закономірності розвитку думки.
Iнтроспекційний (лат. introspecto — дивлюся всередину) — метод дослідження, що полягає в
спостереженні дослідника за власними почуттями, думками тобто самоспостереження.
Інтроспекція — метод поглибленого дослідження і пізнання людиною моментів власної
активності: окремих думок, образів, почуттів, переживань, актів мислення тощо.
Функції теорії держави і права — це основні напрямки її впливу на соціальні явища,
насамперед право й державу, на суспільні відносини, формування і розвиток особи.

Політичний напрям дослідження і вивчення — це розробка принципів перетворення держави

та права, їх установ і інститутів на основі пізнання об'єктивних закономірностей суспільного
розвитку, а також пізнання перспективних шляхів розвитку держави та права, державного
апарату, національної правової системи та законодавства.
Ідеологічна функція полягає у напрямах світоглядного призначення науки, у діалектико-
матеаріалістичному тлумаченні державно-правових явищ.
Методологічна функція є напрямом дослідження і вивчення державно-правових явищ і
базується на тому загальному положенні, що метод — це теорія, яка звернена до практики
дослідження.
Інтерпретаційна функція є напрямок пізнання державно-правової дійсності шляхом
з'ясування їх змісту для себе і роз'яснення для інших.
Евристична — напрямок відкриття нових закономірностей, що виникають в процесі розвитку
предмета дослідження, наприклад, держави та права.
Прогностична — визначає тенденції розвитку явищ, які вивчаються згідно з об'єктивними
законами їхнього розвитку.
Онтологічна (констатуюча) функція — це напрямок пізнання державно-правових явищ, їх
окремих інститутів, установ такими як вони є.
Системоутворююча функція — напрям, що підкреслює важливість ролі і значення теорії
держави і права в системі юридичних наук, характеризує побудову теорії держави і прав як
певної системи знань.
Практично-організаторська функція — це напрям пізнання, що орієнтує правоохоронні
органи і інших суб'єктів юридичної діяльності про сучасні теоретичні знання в сфері
правознавства і має безпосередній вихід на практику
4
Інформаційна функція — напрям пізнання, що інформує суб'єктів інформаційних відносин
про явища державно-правової дійсності в певній країні і у світі.
Комунікативна функція — напрям дослідження і вивчення, що вирішує питання передачі
нових знань із сфери загальнотеоретичних наук юридичним і навпаки та ін. Використання
комплексу біосоціальних знань про людину (евтаназії, клонування, пересадка органів тощо)
та нормативне урегулювання суспільних відносин у цій сфері.
4. Держава: поняття, сутність, ознаки.
Держава як особлива форма організації суспільства характеризується у двох аспектах:
• Теоретичному, що визначає державу як юридичну категорію;
• Функціональному, що визначає державу як засіб управління та здійснення політичної влади
в суспільстві.
Як юридична категорія держава характеризується наявністю певних ознак, що відрізняють її
від влади додержавного суспільства, а також від інших соціальних утворень, що існують в
рамках державного суспільства.
Ознаки держави поділяють на основні та факультативні.
Відсутність хочаб однієї з основних ознак не дає можливості характеризувати суспільні
утворення як держави.
Факультативні ознаки мають доповнюючий характер та конкретизують основні.
Основні ознаки держави:
1) Територія.
2) Суверенітет.
3) Наявність системи органів, установ та організацій, що створюються державою для
виконання її функцій та об'єднуються поняттям "механізм держави". Частина державних
органів, що наділені владними повноваженнями, складає поняття "аппарат держави", який
входить в структуру механізму держави.
4) Наявність політичної публічної влади.
Політичний характер влади визначає ступінь обов'язковості державно-владних рішень. Вони
є загальнообов'язковими, виконуються всіма суб'єктами та забезпечуються можливістю
застосування примусових заходів.
Публічний характер влади визначає ступінь її поширеності на населення держави. Лише
державна влада поширюється на всіх суб'єктів, надаючи відносинам між ними
упорядкованого характеру шляхом надання їм певних прав чи покладання на них певних
обов'язків.
5) Наявність можливості розробляти, приймати чи санкціонувати правові норми, що
закріплюють повноваження державних органів та гарантують виконання обов'язків держави
щодо особи.
6) Можливість встановлювати форми та види податків з метою утримання державних органів
та виконання загально-соціальних ьфункцій.
Факультативні ознаки держави.
1. Наявність громадянства;
2. Наявність грошової одиниці;
3. Наявність кордону;
4. Наявність збройних сил;
5. Наявність символіки;
6. Визнаність держави світовим співтовариством;
7. Наявність чітко визначеної політики.
5. Загальні передумови виникнення держави. Основні теорії походження
держави.
Теорії ви́никнення держа́ви — теорії, що пояснюють сенс і характер змін, умови і причини
виникнення держави.

5
Юридичній науці відомо багато теорій виникнення держави. На певному етапі розвитку
суспільства виникає потреба у його специфічній окремій організації. Упродовж тривалого
часу люди жили, навіть не маючи уявлення про держави. Внаслідок розкладу
первіснообщинного ладу існували певні передумови.
Питання про походження держави є дискусійним, оскільки етнографічна й історична науки
дають нові знання про ці причини.
Теорії походження держави:
• Міфологічні і релігійні концепції
• Расова теорія
• Патріархальні і патерналістські концепції
• Органічні концепції
• Теорія юридичного позитивізму
• Природно-правові (договірні) концепції
• Насильницькі концепції
• Психологічні концепції
• Лібертарно-юридична теорія
• Патримоніальна теорія
• Теорія стаціонарного (осілого) бандита
6. Типологія держав. Формаційний та цивілізаційний підходи до типології
держав.
Тип держави – це сукупність держав, що мають схожі загальні риси, які проявляються в
єдності закономірностей і тенденцій розвитку, ґрунтуванні на однакових економічних
(виробничих) відносинах, однаковому поєднанні загальносоціального та вузькогрупового
(класового) аспектів їх сутності, аналогічному рівні культурно-духовного розвитку.
Тип держави характеризується:
елітою (класом, соціальною групою), що перебуває при владі;
системою виробничих відносин і форм власності, на яких ця влада ґрунтується;
системою методів і засобів, які застосовує ця влада для захисту виробничих відносин і форм
власності;
реальним (а не декларованим) загальносоціальним змістом політики держави, її справжньою
роллю в суспільстві;
рівнем культурно-духовного розвитку населення держави в цілому і особи зокрема.
Існує два підходи до типології держав: формаційний і цивілізаційний.
Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних
формацій (їх базис – тип виробничих відносин), кожній з яких відповідає свій історичний тип
держав. Рабовласницькій суспільно-економічній формації відповідає рабовласницький тип
держави, феодальній – феодальний, буржуазній – буржуазний. Формація – це історичний тип
суспільства, що ґрунтується на певному способі виробництва. Перехід від однієї суспільно-
економічної формації до іншої відбувається внаслідок зміни таких, що віджили, типів
виробничих відносин і заміни їх новим економічним ладом.
Переваги формаційного підходу:
продуктивна сама ідея поділяти держави на основі соціально-економічних факторів, що,
справді, досить істотно впливають на суспільство;
він показує поетапність, природно-історичний характер розвитку держави. Джерело розвитку
держави замкнуте, на думку представників цієї теорії, в самому суспільстві, а не поза ним.
Зміна одного типу іншим – процес об’єктивний, природно-історичний. У цьому процесі
кожний наступний тип держави має бути історично більш прогресивним, ніж попередній.
Недоліки:
такий підхід багато в чому однолінійний, характеризується зайвою запрограмованістю, у той
час як історія різноманітна і далеко не завжди вписується в накреслені для неї схеми;

6
недооцінюються духовні фактори (релігійні, національні, культурні тощо), які часом можуть
дуже істотно впливати на природу тієї або іншої держави.
Інший підхід – цивілізаційний – покладає в основу типової класифікації держав поняття
«цивілізація», її рівень, досягнутий тими чи іншими народами.
Цивілізація – це соціокультурна система, що включає соціально-економічні умови життя
суспільства, етнічні та релігійні основи, ступінь гармонії людини і природи, рівень свободи
особи – економічної, політичної, соціальної та духовної.
Прихильники цивілізаційного підходу відкидають формаційний підхід як одномірний і
співвідносять державу насамперед із духовно-моральними і культурними чинниками
суспільного розвитку. Англійський історик А. Тойнбі розуміє під «цивілізацією» відносно
замкнений і локальний стан суспільства, яке відрізняється спільністю культурних,
економічних, географічних, релігійних, психологічних та інших ознак. Кожна цивілізація (А.
Тойнбі нараховує 21 цивілізацію) надає стійкої спільності всім державам, що живуть в її
межах.
Виходячи із ступеня духовності народу, культури, ідеології, національного характеру,
менталітету, географічного середовища та інших чинників, прихильники цивілізаційного
підходу поділяють цивілізації на:
первинні;
вторинні.
До первинних цивілізацій віднесені держави – давньосхідна (Єгипет, Персія, Шумери,
Вавилон, Бірма тощо), еллінська (Спарта, Афіни), римська, середньовічна; до вторинних –
держави Західної Європи, Північної Америки, Східної Європи, Латинської Америки та ін.
Первинним цивілізаціям притаманна командно-адміністративна організація державної влади.
Держава забезпечує як політичне, так і господарсько-соціальне функціонування суспільства,
а не визначається ними. З первинних цивілізацій збереглися лише ті, що спромоглися
послідовно розвити духовно-культурні засади в усіх видах діяльності людини (єгипетська,
китайська, мексиканська, західна, православна, арабська та ін.).
Вторинні цивілізації (держави Нового і Новітнього часу, сучасні держави) виникли на основі
відмінності, що позначилася від самого початку, між державною владою і культурно-
релігійним комплексом. Влада виявилася не такою всемогутньою і всепроникаючою силою,
якою вона поставала в первинних цивілізаціях. Європейська цивілізація, починаючи з часів
античності, тяжіє до ринкововласницького устрою, громадянського суспільства і правової
організації. Держави Північної Америки сприйняли і розвили цю спрямованість
європейських держав.
Переваги цивілізаційного підходу:
враховуються певні духовні фактори, які є суттєвими в тих або інших конкретно-історичних
умовах;
у зв’язку з розширенням діапазону духовних критеріїв, що характеризують саме особливості
тих або інших цивілізацій, утворюється більш заземлена (географічно адресна) типологія
держав.
Недоліки:
недооцінюються соціально-економічні фактори, що найчастіше визначають політику
конкретної країни;
виокремлюючи значну кількість ідеально-духовних факторів як ознак цивілізацій, автори, по
суті (вільно або мимоволі), дали типологію не стільки держави, скільки суспільства. Держава
має свою природу і характеризується власними параметрами, які не збігаються з критеріями
суспільства як більш широкого й місткого поняття.
Відмінність цивілізаційного підходу від формаційного полягає в можливості розкриття
сутності будь-якої історичної епохи через людину, сукупність пануючих у певний період
уявлень кожної особи про характер громадського життя, цінності та мету її власної
діяльності.
7
 7. Поняття та ознаки державної влади. Форми і методи її здійснення.
Державна влада — це публічно-політичні відносини панування і підкорення між суб'єктами,
що спираються на державний примус.
За проф. Ю. О. Фрицьким, ознаками державної влади є наступні:
у кожній країні існує тільки одна державна влада;
вона поширюється на всіх членів суспільства;
розв'язує загальносуспільні проблеми;
має у своєму розпорядженні специфічний апарат (механізм) для здійснення своїх завдань і
функцій;
встановлює формально обов'язкові для всього населення загальні правила фізичної поведінки
— юридичні (правові) норми;
характеризується суверенністю (суверенітетом), тобто верховенством, повнотою,
неподільністю, самостійністю, формальною незалежністю від влади будь-якої організації або
особи як у окремій країні, так і за її межами.
В. М. Протасов до ознак державної влади відносить:
державний характер;
публічний характер, тобто вона є не лише суспільною, як і будь-яка інша влада, а
здійснюється професійним апаратом, відмежованим від суспільства, як об'єкта влади;
суверенний характер;
універсальність, тобто поширюється на всю територію країни та населення;
виключність прав на прийняття загальнообов'язкових правил поведінки;
постійність та безперервність.
Також, М. І. Байтін відніс до ознак державної влади:
спирання влади на силу примусу;
податки.
Окрім того державна влада характеризується легальністю, легітимністю та ефективністю.
Існує велика кількість різноманітних форм зарубіжних держав. У кожній країні форми
держави мають свої особливості, характерні ознаки. Ці особливості обумовлені впливом
таких чинників як:
Політичні — ступінь розвитку суспільного та державного життя, завдання і цілі, що ставить
перед собою держава, співвідношення політичних сил, які визначають внутрішню суспільно-
політичну ситуацію в країні, характер діяльності владних еліт;
Економічні — економічний устрій держави, тобто матеріальні умови життя суспільства,
економічні зв'язки держави у міждержавних відносинах та ін.;
Ідеологічно-культурні — панування у суспільстві певних ідеологій, культурний рівень
народу, характер релігійних міркувань, історичні традиції;
Соціально-національні — наявність у державі різних національностей, соціальних груп і
класів, які здійснюють вплив на розвиток форми держави;
Міжнародні — вплив інших країн, міжнародних організацій, міжнародного співробітництва
стосовно конкретної держави.
Форма держави залежить від конкретно-історичних умов її виникнення і розвитку. Суттєвий
вплив на неї, має історично сформований тип держави. Так феодальному типу держави
відповідала, зазвичай, монархічна форма правління, а буржуазному – республіканська.
Форма держави багато в чому залежить від співвідношення політичних сил в державі,
особливо у період її виникнення. Наприклад, буржуазні революції в Англії призвели до
компромісу між буржуазією і феодалами, наслідком чого стала конституційна монархія.
Конституція – задовольнила вимоги та інтереси буржуазії, монархія – феодалів.
Зазвичай, форма держави обумовлена її історичним розвитком (федеральна форма
територіально-політичного устрою держави в США), історичними традиціями (монархія у
Великій Британії), перипетії внутріполітичної боротьби (кількаразові модифікації форми
низки держав Африки), система морально-релігійних цінностей, що панує в суспільстві
8
(теократична республіка в Ірані). Певним чином може впливати і суб'єктивний чинник.
Достатньо пригадати вплив генерала Де Голля на функціонування інститутів П'ятої
республіки у Франції.
Виходячи з того, що форма держави є об'єктом конституційного регулювання, слід
зазначити, що правове закріплення мають лише відносно недавно створені конституції
(наприклад, у Конституції Туреччини 1982 р., Конституції Ефіопії 1987 р.). В більшості
держав, які не мають у змісті конституції відповідної глави, елементи, з яких складається
поняття «форма держави», закріплюються або в тексті основного закону (наприклад, у
Франції, Іспанії, ФРН), або в окремих конституційних законах (наприклад, у Швеції).
У країнах, де відсутня писана конституція, форма держави визначається не стільки статутом
(законом), скільки конвенційними нормами, що складаються в процесі багатовікової
еволюції державних інститутів (наприклад, правовий статус глави держави – монарха у
Великій Британії і його взаємовідносини з урядом).
У випадках, коли в конституції відсутня спеціальна глава про форму держави, то відповідні
норми, як правило, розміщуються в розділі, що закріплює основи конституційного ладу.
Зазвичай ці норми забезпечуються підвищеним правовим захистом (наприклад, заборона на
перегляд республіканської форми правління в Італії). Деякі окремі положення можуть бути
включені в розділи, що встановлюють територіальний устрій держави й організацію органів
державної влади.
8. Поняття та види суверенітету держави. Його співвідношення із
суверенітетом народу і суверенітетом нації.
Держа́вний сувереніте́т — верховенство держави на своїй території і незалежність у
міжнародних відносинах
Конституція України, як і більшість інших конституцій, розрізняє три види суверенітету -
суверенітет держави, суверенітет народу і суверенітет нації.
У багатонаціональній державі її суверенітет не може бути суверенітетом однієї нації як
етносоціальної спільноти. Він містить у собі обов'язки відносно інших націй, які є
сучасниками «титульної» нації, існують паралельно з нею.

Державний суверенітет, здійснюваний багатонаціональною державою, має гарантувати

суверенітет кожній із націй, що об'єдналися. Якщо нація здійснила своє право на політичне
самовизначення шляхом об'єднання в союзну державу (федерацію), суверенітет кожної з
націй, що об'єдналися, досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, кі
поступилися частиною своїх прав багатонаціональній державі (наприклад, охороною
спільних державних кордонів, здійсненням спільної фінансової, податкової і оборонної
політики).

Головне полягає у тому, щоб нація, яка складає більшість у країні і дала назву державі, не
використовувала свою перевагу для обмеження прав представників іншої нації.
Протиправною і недопустимою є будь-яка національна дискримінація або прагнення однієї
нації підкорити іншу.

Відповідно до Статуту ООН будь-яке державне утворення повинно поважати права нації на
самовизначення і забезпечити гарантії даного права. Проте право на самовизначення не
тотожне праву на державний суверенітет. Не можна ставити знак рівності між правом
народів на самовизначення і правом на відокремлення, на входження до складу тієї чи іншої
держави, а також вихід із складу держави. Національний суверенітет не обоє 'язково
припускає державний суверенітет. Самовизначення може мати форму культурної автономії,
тобто розвиток національної мови, викладання рідною мовою, відновлення і розвиток
власної культури, мистецтва тощо. Якщо всі народи, що входять до багатонаціональної

9
держави, домагатимуться права створення самостійної держави (державного суверенітету),
то світ буде утягнуто в хаос.
Державний, народний і національний суверенітети є взаємозалежними в демократичній
державі.
Україна як суверенна демократична держава втілює в собі суверенітет держави, суверенітет
нації та суверенітет народу. Реалізація в Україні права на політичне самовизначення, аж до
відокремлення (вищий щабель національного суверенітету, що призводить до встановлення
державного суверенітету), є об'єктивно закономірним процесом.
9. Поняття та структура суспільства. Держава як форма організації і
існування суспільства.
Суспільство — названа організована сукупність істот на певному етапі історичного розвитку,
об'єднаних характерними для них відносинами.
Суспільство — самодостатня соціальна система, основою якої є взаємні стосунки людей, що
складаються в процесі реалізації особистих потреб кожного.
держава — це форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність
взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені
народу і забезпечує безпеку особи і нації.
Місце та роль держави в політичній системі визначаються основними принципами її
функціонування:
верховенство публічної влади;
збереження єдності держави, що ґрунтується на досягненні згоди між тими, ким керують, і
тими, хто управляє, незалежно від складу уряду і правлячої партії;
досягнення єдності держави через відповідний зв'язок із соціальними силами суспільства
(класами, групами, націями, політичними партіями тощо), за допомогою права і можливості
здійснювати внутрішню й зовнішню політику від імені народу, через органічну взаємодію з
громадянським суспільством загалом.
10. Поняття, ознаки та елементи правового статусу особи. Співвідношення
особи і держави.
Правовий статус людини – юридично закріплене становище людини в суспільстві,
відповідно до якого фізична особа як суб'єкт права вступає у правовідносини, координує
свою діяльність і поведінку в суспільстві.
Ознаки правового статусу:
• залежить від сутності соціального ладу, в умовах якого він складається і функціонує;
• зазнає впливу безлічі чинників;
• виступає як юридична міра соціальної свободи суб'єкта права; установлюється
спеціально уповноваженими органами держави; його зміст змінюється з волі законодавця, а
не окремих суб'єктів права, на яких він поширюється;
• відображається у правових нормах і принципах, формально закріплених у приписах
нормативноправових актів, нормативноправових договорів та в інших джерелах (формах)
права;
• має визначену структуру, ядро якої становлять суб'єктивні права, законні інтереси,
обов'язки, що є однаковими для всіх його носіїв одного виду;
• встановлює межі, за які не повинні виходити діяльність і поведінка людини в
суспільстві.
Основні елементи правового статусу особи:
• Принципи правового статусу особи;
• громадянство;
• права, свободи і обов’язки;
• гарантії прав і свобод.
Відносини особи і держави будуються на встановленні такого балансу, при якому:

10
- особа мала б можливість безперешкодно розвивати здібності, задовольняти права, свободи і
законні інтереси;
- держава одержувала б визнання і підтримку своєї діяльності з боку особи, яка виконує свої
обов'язки і несе відповідальність за їх невиконання.
11. Соціальна держава: поняття, ознаки та функції.
Соціа́льна держа́ва— це соціально орієнтована держава, що визнає людину найвищою
соціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву
ситуацію, у суспільстві.
Значними ознаками соціальної держави є абсолютна рівність прав усіх класів, свобода,
економічний і соціальний прогрес усіх громадян, а гармонізація класових суперечностей
може бути досягнута взяттям державою на себе обов’язків щодо поліпшення умов життя
працівників найманої праці.
Головним завданням соціальної держави є: забезпечення соціальної орієнтації економіки;
попередження та пом'якшення соціальних ризиків і негативних наслідків, пов'язаних з
ринковими відносинами; проведення активної державної соціально-економічної політики;
забезпечення безпеки, добробуту, соціального та людського розвитку; створення умов для
реалізації конституційних прав і свобод людини; забезпечення рівних можливостей, гідного
рівня та якості життя населення; соціальної активності та вільного розвитку особистості;
досягнення соціальної стабільності в країні в інтересах кожного члена суспільства;
забезпечення гармонізації відносин державних інститутів і суспільства.
12. Правова держава: поняття, ознаки, принципи.
Правова держава — це суверенна політична, територіальна організація влади, яка може
існувати тільки в цивільному демократичному суспільстві, і базується на основі соціально-
справедливого права.
Всі ознаки правової держави можна розділити на дві групи: соціальні і формальні
(організаційні). Перша група лежить на поверхні та видно кожному громадянину,
безпосередньо залежить від більшості живуть в країні людей. Формальні ознаки належать
юрисдикції держави, і їх виконання безпосередньо залежить від органів влади.
До соціальних ознак відносять:
У всіх громадян повинен бути високий рівень правової культури, правової освіти.
Право і закон повинні займати в суспільстві чільне місце.
Людина і держава повинні перебувати у відносинах взаємної поваги і взаємної
відповідальності.
Конституція закріплює і захищає основоположні права людини.
Ніхто не обмежує демократію, право слова, право на політичну діяльність та інше.
Право будується на постулаті «Людина може робити все, що не заборонено законом».
Формальних ознак правової держави менше, але вони не менш важливі для формування такої
моделі суспільства:
Всі громадяни юридично захищені. Право на захист виходить незалежно від віку,
соціального статусу.
Громадянське суспільство і парламент як його представник стоїть вище держави і його
апарату.
Судові органи мають високий рівень довіри і влади.
Функціональні повноваження чітко розподіляються між органами влади, їх відгалуженнями.
Правова держава може з’явитися тільки там, де вже існує демократія, де права людини
захищаються, ставляться на чолі кута. Якщо соціалістичне, тоталітарна, релігійна держава
оголосила себе правовою, така заява не матиме юридичної сили, тому що воно буде
суперечити існуючому політичному строю.
Крім організаційних ознак правової держави також характеризує ряд ознак, від яких органи
влади та прості громадяни не повинні відходити у своїх щоденних справах.

11
Ознаки відображають загальний настрій, який проявляється в реформах, рішеннях уряду,
звичайному повсякденному житті громадян.

Правова рівність
Відповідно до цієї ознаки, всі суб’єкти права повинні працювати незалежно один від одного.
Слідчий не зобов’язаний думати про те, що подумає прокурор – він повинен займатися
розслідуванням справи, робити це чесно і сумлінно. У свою чергу співробітник прокуратури
не повинен спиратися на думку судді, який веде справу. Його робота може базуватися тільки
на прагненні досягти справедливості. Суддя ж у своїй роботі спирається на закон і примат
права, а не на рішення судів вищих інстанцій або політичну ситуацію в країні.
Правовий захист людини і громадянина
Всі люди, які проживають на території правової держави, мають рівні права. У ряді випадків,
строго визначених законом, вони можуть обмежуватися, але не більше. Наприклад: свобода
переміщення може обмежуватися шляхом взяття під варту в разі, якщо людина скоїла
кримінальний злочин.
Права і свободи людини непорушні
Ці постулати закріплені в Європейській Конвенції про права людини, і вони не повинні
порушуватися ні за яких обставин. Деякі з таких прав і свобод можуть обмежуватися, але
тільки в крайньому разі. Наприклад, особа, яка боляче туберкульоз, можуть без його згоди
направити на лікування, тому що його захворювання порушує право інших людей і
представляє для них небезпеку.
Пріоритет права
При вирішенні будь-якого питання право і закон стоять на чолі кута. Особисті відносини
сторін, особливості конкретної ситуації на справу не впливають, якщо будь-які послаблення
не передбачені в тому ж законі.
Єдність права і закону
Закон – це формалізована норма права, але не єдина його прояв. Також право може
проявлятися через звичаї, норми моралі та інше. Ці аспекти також необхідно враховувати, і
вони не повинні суперечити один одному.
Поділ влади на виконавчу, судову і законодавчу
Кожна з цих гілок повинна бути автономна. Крім того, кожна з гілок повинна мати незначне
організаційний вплив на іншу, щоб уникнути сваволі.
Правова держава — це ідеал, до якого зараз прагне більшість демократичних країн світу, в
тому числі України. У такій країні немає місця свавіллю органів влади або порушення букви
закону. Кожна людина відчуває себе захищеним, а свої права — непорушними. Люди
взаємно поважають один одного і прагнуть до чесного життя.
13. Поняття, зміст, структура та принципи громадянського суспільства
Громадя́нське суспі́льство — це сукупність недержавних організацій, які представляють
волю та інтереси громадян.
Воно містить у собі сім'ю і приватну сферу, тобто «третій сектор» суспільства паралельно з
державою та бізнесом. Елементами громадянського суспільства є різні об'єднання
(професійні, творчі, спортивні, конфесійні тощо), що охоплюють всі сфери суспільного
життя.
Структура громадянського суспільства – це його внутрішня будова, яка складається з таких
систем: 1) соціальна – сукупність об'єктивно сформованих спільнот людей та взаємовідносин
між ними; 2) економічна – сукупність реалізації відносин власності; 3) політична – держава,
політичні партії, суспільно-політичні рухи, об'єднання та відносини між ними; 4) духовно-
культурна – відносини з приводу духовно-культурних благ; 5) інформаційна – спілкування
людей безпосередньо та через засоби масової інформації.
Принципів належать: 1) економічна свобода, різноманітність форм власності, ринкових
відносин; 2) безумовне визнання і захист природних прав людини та громадянина; 3)
12
легітимність та демократичний характер влади; 4) рівність усіх перед законом та
правосудцям, надійний юридичний захист особи; 5) правова держава, заснована на принципі
розділу та взаємодії влад; 6) свобода слова та друку, незалежність засобів масової
інформації; 7) невтручання держави у власне життя громадян, їх взаємні обов'язки та
відповідальність; 8) партнерство і національна злагода; 9) ефективна соціальна політика, яка
забезпечує гідний рівень життя людей; 10) політичний та ідеологічний плюралізм, наявність
легальної опозиції (профспілки, партії), що дозволяють виразити та реалізувати різні потреби
й інтереси індивідів.
14. Політична система суспільства та її елементи. Місце та роль держави в
політичній системі суспільства.
Політична система – це сукупність установ і організацій, які так чи інакше пов’язані із
здійсненням влади(держава, політичні партії, громадські організації та ін.), а також норми і
політичні традиції, що об’єднують зазначені установи і організації в систему і забезпечують
її функціонування. Політична система суспільства виражає і забезпечує політичне життя
даної країни.
Політична система бере участь у розв’язанні таких загально – соціальних завдань як
інтеграція суспільства, розподіл матеріальних і духовних цінностей, монополія на державний
примус у масштабах всього суспільства, використання всього спеціального апарату, має
монополію на здійснення влади.
Структуру політичної системи суспільства складають такі елементи: політичні відносини
між суб’єктами політичного життя(громадянами, держава, партії, нація, громадські
організації). Політичні відносини проявляються в політичній діяльності, мета якої є прихід
до влади для здійснення політичних завдань при вираженні політичних інтересів. Політичні
відносини регулюються політичними і правовими нормами, традиціями.
Важливим елементом політичної системи є політична організація суспільства, яка включає :
державу та її установи, політичні партії, громадсько-політичні організації і рухи, трудові
колективи з своїми органами самоврядування.
Важливим елементом політичної системи є політична свідомість як відображення
політичного життя суспільства в ідеях, поглядах уявленнях, традиціях, соціально –
політичних почуттях людини, соціальної групи. Політична культура визначає якісний стан
політичних відносин і діяльності в суспільстві, а також ступінь соціально-культурного
розвитку людини та міру її активності в політичній діяльності. Політичні і правові норми
виступають регулятором політичних відносин. Важливим елементом політичної системи є
засоби масової інформації як засоби духовно-культурного спілкування держави і
суспільства. ЗМІ використовуються як засіб впливу на лекторат з метою легітимізації влади
або її захоплення, зміцнення і реалізації інтересів певних політичних сил.
Основними функція політичної системи є:
1) визначення цілей і завдань суспільства;
2) мобілізація ресурсів;
3) владно-політична інтеграція суспільства;
4) регулювання режиму соціально-політичної діяльності;
5) легімітизація, під якою розуміється досягнення необхідного ступеня відповідності
реального політичного життя офіційним політичним і правовим нормам.
Виконуючи свої функції, політична система забезпечує цілісний керівний вплив на
суспільство як єдиний орган, що ефективно управляється політичною владою.
Характер взаємодії держави і політичної системи - це важливий показник стану суспільства в
цілому, а також виконання завдань та впровадження перспективних планів розвитку, які
стосуються сучасного суспільства. Протилежність політичних поглядів призводить до
конфліктного стану соціальних суб'єктів, дисбалансу в задоволенні життєво важливих
потреб, що знаходять свій прояв у таких негативних формах як громадянська війна,
революція, обмеження правового статусу людини, узурпація влади певною політичною
13
силою тощо. Для запобігання та попередження таких ситуацій потрібен певний механізм
узгодження взаємодії соціальних суб'єктів, що упорядкував би певним чином їх діяльність,
використовуючи певні правові засоби впливу. Таким механізмом, здатним поєднати зусилля
різних соціальних груп є держава з усіма характерними для неї ознаками.
Отже, незважаючи на визнання провідної ролі держави в організації суспільного життя, вона
є одним із основних суб'єктів політичної системи, носієм політичної влади, про що і буде йти
мова у цьому підрозділі.
15. Демократія: сучасні форми та інститути.
Будучи складним системним утворенням, демократія із зовнішнього боку виражається у
відповідних формах, а із внутрішнього — складається з інститутів. В умовах демократичної
держави такі форми та інститути виступають водночас і ключовими механізмами здійснення
її влади.
Демократії притаманні такі форми:
По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених законом
демократичних прав людини і громадянина.
Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров'я, честь і
гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Отже, демократична держава покликана забезпечити весь комплекс прав людини і
громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву:
закріплених як у Конституції України (особистих, політичних, соціально-економічних,
соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах. Реалізація і гарантування усього
комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.
По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах.
Існування демократії неможливе без здійснення принципів плюралізму, гласності, поділу і
децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюють
народний характер влади і можливі прогресивні перетворення.
По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно зі
ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори,
референдум, громадські ініціативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади
та органи місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані
народом органи первинного народного представництва).
Порівняння підходів до реалізації демократії в різних країнах показує, що кожен з них по-
своєму унікальний. Разом з тим, можливо провести різні класифікації: за панівною гілкою
влади, за регіональною ієрархією влади, за кількістю партій тощо. Подальше узагальнення
дозволяє виявити базові політичні інститути, необхідні (хоча, можливо, недостатні) для
досягнення ідеальної демократії.
Практична реалізація демократії залежить від безлічі обставин, особливо від чисельності
населення і розміру території[6]. У порівнянні з великими адміністративними одиницями,
невеликі одиниці більш однорідні за складом і надають кращі можливості для
безпосередньої участі в політичному житті. У компактних спільнотах можливо організувати
ефективні дискусії і надати широкі можливості для громадян впливати на проведену
політику. Тому меншим за розміром структурам простіше задовольнити критерії демократії.
Водночас зі зменшенням розміру знижується реальний обсяг влади і можливостей для
розв'язання проблем, особливо з питань оборони та економіки. Один зі шляхів вирішення
цього протиріччя лежить в поділі сфер впливу між адміністративними і громадськими
одиницями різних рівнів, зокрема, наділенням міст і регіонів автономією. Найпоширеніший
метод полягає у використанні у великих одиницях представницьких форм правління.
16. Права людини і громадянина: поняття, концепції. Соціально-правовий
механізм забезпечення прав людини в Україні.
Права́ люди́ни — комплекс свобод і юридичних можливостей, обумовлених існуванням
людини в суспільстві.
14
Концепції прав людини і громадянина.
Це свобода, власність, безпека й опір гнобленню». Подібні й інші права людини та їх гарантії
вже в ті часи були визначені в законодавстві інших країн.
Для реалізації конституційне закріплених прав і свобод людини в Україні необхідно мати
налагоджений соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини — систему
засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод
людини, які є похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм
забезпечення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм — частина соціального і
діє з ним у єдності.

Завдання механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини — охорона, захист,

відновлення порушених прав, а також формування загальної і правової культури населення.

Основні підсистеми механізму соціально-правового забезпечення прав і свобод людини:

— механізм реалізації;

— механізм охорони;

— механізм захисту.

Механізм реалізації прав людини включає заходи, спроможні створити умови для реалізації
прав і свобод людини.

Механізм охорони прав людини включає заходи з профілактики правопорушень для

утвердження правомірної поведінки особи.

Механізм захисту прав людини включає заходи, що призводять до відновлення порушених

прав неправомірними діями і відповідальності особи, яка вчинила ці правопорушення.

У разі порушення прав особи без їх відновлення, а також юридичної відповідальності з боку
правопорушника правові гарантії механізму захисту прав людини не можуть вважатися
такими, що повністю здійснилися. Заходи захисту — первинна захисна реакція на самий
факт відхилення від охоронних заходів, яка має завдання примусити зобов'язану особу
виконувати обов'язки, накладені на неї законом або договором. Завдання юридичної
відповідальності полягає в покладанні нового обов'язку зазнавати позбавлень, нести
правовий збиток.
Без можливості захисту прав охорона прав буде неповною. Захист — це найдійовіша
охорона, другий її ступінь.
Форми (або засоби забезпечення) правового захисту громадян від неправомірних дій органів
виконавчої влади та їх службовців.
1. Загалыюсудова. Право громадян на судовий захист закріплене в ст. 10 Загальної декларації
прав людини, відповідно до якої воно відображено у ст. 55 Конституції України Відповідно
до цієї статті кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин має право
звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або
до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.
Судовий захист — необхідна і ефективна гарантія реальності прав, свобод і обов'язків
людини і громадянина[7].

15
2. Адміністративна («управлінський тип»). Відбувається шляхом розгляду прав громадян у
вищих органах виконавчої влади. Як початкову інстанцію для розгляду претензії до
адміністрації громадянин може вибрати або орган виконавчої влади, або суд. Громадянин
має право звернутися до суду, якщо незадоволений результатами розгляду його справи
державними органами, підприємствами, громадськими організаціями.
На жаль, в Україні, як і в інших країнах СНД, судовий порядок захисту прав громадян
тривалий час (за часів СРСР) залишався винятковим. Він застосовувався у випадках, прямо
передбачених законом. За відсутності прямої вказівки в законі про право на судовий захист
громадянин змушений був звертатися до вищих органів держави.
Звичайно, як органи захисту прав громадян суд і адміністрація не сумісні, особливо в умовах
командно-адміністративної системи. Адміністративний (управлінський) порядок розгляду
скарг не є придатним для такого захисту. Судовий захист, особливо за наявності незалежної
судової системи, є набагато об'єктивнішим, кваліфікованішим, неупередженішим, ніж
адміністративна.
3. Адміністративно-судова (склалася в багатьох європейських країнах: Франція, ФРН,
Іспанія, Швейцарія). Характеризується створенням спеціалізованих судів для вирішення
спорів у індивідуальних адміністративних справах, які виникають у сфеpi функціонування
органів управління внаслідок неправомірних дій їх службовців. У ФРН адміністративний суд
наділений насамперед функцією забезпечення судового захисту прав громадян, тоді як у
Франції його основним завданням є здійснення об'єктивного контролю (перевірки)
застосовуваної норми. Тому в адміністративно-судовій формі захисту прав громадян
виділяють її «німецький тип». Адміністративні суди входять до єдиної судової системи,
підкоряються лише закону, незалежні в правосудній діяльності як від адміністративних
органів, так і від загальних судів. В Україні обговорюється питання про введення
адміністративних судів для вирішування публічно-правових спорів неконституційного-
правового характеру.
Державна охорона прав людини забезпечується за допомогою інституту омбудсманів
(народних захисників), які діють, як правило, при парламентах і органах місцевого
самоврядування і розглядають скарги громадян щодо порушення їх прав з боку державних
органів. У Колумбії, наприклад, омбудсман діє під керівництвом Генерального прокурора.
Коло повноважень омбудсмана у різних країнах не є однаковим. В Іспанії він, крім захисту
прав і свобод людини, здійснює нагляд за діяльністю адміністративних органів, у Франції —
оцінює застосування законів з точки зору справедливості, а в Намібії ще й розслідує скарги
про надмірне використання природних ресурсів. У цілому інститут омбудсманів — це
позаюрисдикційний контроль за тим, чи не порушує адміністративна (або будь-яка інша)
практика права людини.
У більшості країн будь-який громадянин може безпосередньо звернутися до омбудсмана. У
Франції таке звертання є можливим через свого депутата або сенатора. Омбудсман діє не
лише за скаргами громадян, але й за власною ініціативою.
В Україні відповідно до Конституції парламентський контроль за додержанням
конституційних прав і свобод людини здійснюють Уповноважений Верховної Радою з прав
людини і його представники на місцях. Уповноважений Верховної Ради з прав людини є
інститутом позасудового захисту прав і свобод людини.
Коло повноважень Уповноваженого з прав людини поширюється на усі випадки порушень
громадянських прав і свобод органами виконавчої влади. Він може зажадати порушення
адміністративного провадження стосовно державних службовців, які порушили
конституційні права і свободи громадян, має пра-
во також перевіряти додержання цих прав в установах пенітенціарної системи (системи
установ, у яких відбувають покарання засуджені — тюрми, колонії та ін.), в армії, в
установах Міністерства внутрішніх справ.

16
Дійсне «середовище проживання» для прав людини є можливим при демократії,
демократичній правовій державі. Демократія, правова держава та права людини є
невіддільними одне від одного. Правова держава — гарантія реальності прав людини у плані
її захисту від порушень з боку апарату влади, а права людини — головна умова та ознака
демократії, гуманістичний, людський вимір правової державності. Через реалізацію, охорону
і захист прав людини, через демократію пролягає шлях до реальної інтеграції України до
Європейського і світового співтовариства.
17. Поняття та види функцій держави
Функції держави - це основні напрямки діяльності держави, в яких проявляється її соціальне
призначення. У функціях держави полягає її суть та реальна роль, яку вона відіграє у
вирішенні основних питань суспільного життя.
Внутрішні функції - це основні напрямки діяльності держави в управлінні внутрішнім
життям суспільства. Класифікація внутрішніх функцій проводиться за сферами суспільного
життя:
а) економічна функція полягає в сприянні формуванню та розвитку ефективної соціально
орієнтованої ринкової економіки;
б) політична функція спрямована на становлення і функціонування демократичної
політичної системи та її основних інститутів (державних органів, політичних партій,
місцевого самоврядування);
в) соціальна функція покликана забезпечити соціальну захищеність особи, нормальні умови
життя для всіх членів суспільства - незалежно від їх безпосередньої участі у виробництві;
г) функція фінансового контролю полягає у виявленні і обліку державою прибутків
виробників. На підставі закону частина цих прибутків у вигляді податків надходить до
державного бюджету;
д) функція охорони правопорядку - це діяльність держави, спрямована на забезпечення
повного і точного здійснення її законодавчих приписів усіма учасниками суспільних
відносин;
є) екологічна функція передбачає охорону навколишнього природного середовища,
обмеження шкідливого впливу на довкілля, яке зумовлене технологічними факторами.
Зовнішні функції держави - це основні напрямки її діяльності на міжнародній арені. Вони
вирішують зовнішні завдання держави: встановлення й підтримання нормальних відносин з
іншими державами, а також забезпечення оборони країни від можливої зовнішньої агресії.
Як правило, виділяють дві зовнішні функції держави:
а) взаємовигідне співробітництво з іншими державами - це різноманітна діяльність держави,
спрямована на встановлення і розвиток рівноправних економічних, політичних, культурних
та інших відносин, які гармонійно поєднують інтереси певної держави з конкретними і
спільними інтересами всіх держав;
б) оборонна діяльність держави - це система державних заходів для зміцнення
обороноздатності країни, підтримання бойової могутності збройних сил як у мирний, так і у
воєнний час.
18. Форми та методи здійснення функцій держави
У юридичній літературі як форми здійснення функцій держави розуміють насамперед
діяльність основних ланок механізму держави, специфічні види державної діяльності на
відміну від діяльності недержавних організацій (М. Матузов, О. Малько). Прихильники
таких поглядів основними формами здійснення функцій держави називають:
а) законодавчу діяльність, що полягає у виданні органами державної влади законів;
б) адміністративно-управлінську чи виконавчо-розпорядчу діяльність, основану на законах
оперативною, повсякденною та конкретною реалізацією органами держави їх функцій;
в) судову діяльність, пов'язану з розглядом та вирішенням судами у встановленому законом
порядку цивільних та кримінальних справ;

17
г) наглядову діяльність, що поєднує усі різновиди державного контролю та нагляду,
включаючи прокурорський нагляд за точним і неухильним виконанням законів усіма
державними органами, суспільними організаціями, посадовими особами та громадянами.
Така класифікація сприяє вивченню та удосконаленню розподілу праці між окремими
ланками державного механізму. Підхід дає змогу глибше і конкретніше визначити завдання
різноманітних груп державних органів у сфері управління державними процесами,
відповідно до цього знаходити оптимальні варіанти їх формування, конкретні прийоми та
методи роботи тощо.
Теоретико-практична значущість властива і класифікації, критерієм якої є однорідна за
зовнішніми ознаками діяльність органів держави із здійснення нею функцій. її основою є
відповідь на питання, як механізм держави здійснює її функції, у який спосіб держава
використовує органи для виконання своїх завдань і функцій.
Згідно з цією класифікацією у роботі усіх ланок механізму держави розрізняють правову та
організаційну діяльність. Необхідність такого поділу зумовлена особливостями різних видів
державної діяльності, одні з яких мають більш жорстку, конкретну правову регламентацію, а
інші менше "зв'язані" правом, мають більше самостійності, необхідної для повсякденного
оперативного управління в позаштатних ситуаціях. З погляду на це в теорії держави та права
розрізняють правову та організаційну форми здійснення функцій держави.
Правові форми здійснення функцій держави - однорідна за своїми зовнішніми ознаками
(характером та юридичними наслідками) діяльність органів держави, спрямована на
керівництво суспільством шляхом видання правових актів.
Основними правовими формами державної діяльності є: правотворча та правореалізаційна
(правозастосовча). Правотворча діяльність - це форма здійснення функцій держави засобами
діяльності державних органів зі створення і розвитку права шляхом видання або
санкціонування нових правових норм, а також зміни чи відміни діючих норм права (Є.
Погорелов). Право-застосовна діяльність полягає у винесенні компетентними органами
індивідуально-конкретних приписів, спрямованих на персонально визначених осіб. За своїм
змістом застосування права відрізняється від правотворчої діяльності. При правотворчості
створюють норми права, які автоматично поширюються на усіх і кожного, хто виявиться
учасником суспільних відносин, передбачених цими нормами, а засобами правозастосування
загальні приписи правових компетентні органи спрямовують до персонально визначених
суб'єктів,
Правозастосовчу діяльність формують взаємопов'язані стадії: встановлення фактичних
обставин; вибір та аналіз правової норми; прийняття рішення та його документальне
оформлення. Значення цих стадій у правозастосовчому процесі досить різне: перші дві
мають допоміжне значення і є підготовчими. Остання стадія - це вирішальний етап -
прийняття рішення, винесення акту застосування права.
У межах правозастосовчої діяльності виокремлюють оперативно-виконавчу та
правоохоронну діяльність (І. Самощенко). Оперативно-виконавча діяльність - це владна,
творча, оперативна, виконавчо-розпорядча робота державних органів, спрямована на
здійснення функцій держави шляхом видання та застосування норм права, що є основою
виникнення, зміни та припинення правовідносин. Засобами цієї форми діяльності реалізують
відносини між органами держави, суспільними організаціями та громадянами; їх взаємні
права та обов'язки в економічній, політичній, культурній та інших сферах суспільного життя;
формують правопорядок. Правоохоронна діяльність - форма здійснення правоохоронної
функції держави. Найчастіше внаслідок близькості назв цих понять їх ототожнюють,
розуміючи правоохоронну функцію не як напрям діяльності, а як саму діяльність. Цього не
можна робити, оскільки правоохоронна діяльність є не напрямом, а видом державної
діяльності, яку здійснюють спеціальні державні органи з метою забезпечення охорони прав
та свобод громадян, конституційного ладу, усіх форм власності.

18
Невід'ємною частиною системи форм здійснення функцій держави вважають організаційні
форми (способи) практичної діяльності її органів - способи та процеси в організаційній
роботі державних органів, спрямованих на розв'язання завдань, що постають перед ними, та
досягнення поставлених цілей, але такі, що не тягнуть за собою безпосередніх правових
наслідків. Відмінність їх від правових полягає не тільки у засобах організування суспільних
відносин, які використовуються, а й у зовнішньому оформленні.
Класифікацію організаційних форм діяльності насамперед проводять залежно від засобів
здійснення цієї діяльності. Основними організаційними формами здійснення функцій
держави є:
1) форми безпосередньої організаційної діяльності. За їх допомогою прямо чи
опосередковано вирішують питання, пов'язані з формуванням державного апарату та
мобілізацією громадян до побудови правової держави;
2) форми, які визначаються актами, тобто організаційна діяльність засобами різного
характеру письмових указівок та приписів;
3) специфічні форми організаційної діяльності. До них належать різні наради, конференції
тощо, за допомогою яких поширюють та узагальнюють передовий досвід, обирають
найефективніші шляхи та засоби реалізації запланованих заходів тощо.
При реалізації своїх численних функцій держава послуговується також різноманітними
методами. Метод здійснення будь-якої функції також об'єктивний за своєю природою, як і
решта властивостей функції, оскільки він є одним із виявів сутності держави. Тому прийоми,
способи та засоби, що використовуються для здійснення функцій держави, не можна
встановлювати довільно. їх визначають на основі пізнаних об'єктивних властивостей
функції.
Характеризуючи методи діяльності держави, більшість юристів наголошують на
взаємозв'язках цих методів та цілеспрямованої діяльності людей. При цьому зазвичай
виокремлюють основний метод - переконання - та допоміжний - примус (А. Грицяк). Загалом
така диференціація обґрунтована, однак переконання та примус є лише елементом тієї
системи, яка формує поняття "метод здійснення державної функції". Кожна функція держави
має свій метод, якому властиві ознаки, характерні для методів інших функцій, а також
специфічні, лише йому притаманні ознаки, що залежать від завдань та умов відповідного
етапу розвитку держави.
Залежно від мети та завдань, що постають перед державою, елементи методу здійснення її
функцій можна поділити на такі групи: організаційно-технічні прийоми та засоби, засоби
державного впливу, засоби суспільного впливу.
Організаційно-технічні прийоми та засоби - це саме ті засоби та образи позитивної
діяльності, якими користуються державні органи та організації для створення умов, які
максимально забезпечуватимуть реалізацію державних функцій.
Засобами державного впливу є:
- переконання, що реалізується через правове виховання населення, різні профілактичні
заходи;
- заохочення, яке передбачає надання різних пільг та нагород особам та колективам, що
відзначаються активною державною діяльністю;
- примус, практичним втіленням котрого є застосування до суб'єктів, які скоїли
правопорушення, законних заходів покарання, перевиховання та стимулювання людей до
виконання правових норм.
Заходи суспільного впливу за останнє десятиліття майже втратили своє значення, однак вони
можуть бути дієвим чинником зменшення кількості правопорушень, особливо на ранніх
стадіях їх вчинення. Позитивний приклад та увага з боку суспільства можуть сильніше
вплинути на соціальну орієнтацію правопорушника, ніж найсуворіші примусові заходи.
Завдання і функції держави здійснюються через спеціально створені інституції, які в
сукупності формують механізм держави. Саме через нього держава існує як така.
19
 19. Форми державного правління.
Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та
їx взаємини з населенням.
Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.
Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада
формально (повністю або частково) зосереджена а руках однієї особи — глави держави —
спадкоємного монарха.
Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.
Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне
джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він
встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У
рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до
необмеженої деспотії.
Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією,
законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним
носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює
міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази,
скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці
повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія,
Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).
Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на
дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої
повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові),
але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує
особисто або через призначеного прем´єр-міністра. Ця форма правління була характерна для
буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією
1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де
законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-
міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо
вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.
Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і
духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).
Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного
правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава
держави обирається населенням або представницьким органом.
Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143
республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду —
перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського
правління:
- президентську,
- парламентську,
- напівпрезидентську.
Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою
держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд
призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом.
Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не
правомочний розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим
парламентом певного закону. повноваження президент Проте в разі порушення конституції
країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання
особливої процедури — імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб).
Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного
20
суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині
президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших
країнах.
Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота
виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем´єр-міністр) — фактично перша особа в
державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду.
Акти президента набувають чинності після підписання прем´єр-міністром чи одним із
відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом
(парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту).
Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що
мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або
відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади
парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.
Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі
ознаки президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він
пропонує склад уряду і кандидатуру прем´єр-міністра, які підлягають обов´язковому
затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем´єр-міністр, однак президент
володіє правом спрямовувати діяльність уряду.
Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за
діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має
право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та
інших країнах.
Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-
територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.
Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.
Унітарна (лат. unitas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава — єдина держава,
поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не
мають політичної самостійності, статусу державного утворення.
У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина
конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які
відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими
повноваженнями. У них водночас із загальнодержавними законами з окремих питань діють
регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В
автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак
автономія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав —- унітарні
(Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.
Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб´єкти
федерації.
Суб´єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки
федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи,
загальна конституція за наявності конституцій суб´єктів федерації, спільний уряд, єдине
законодавство і громадянство (подвійне — для суб´єктів федерації). Проте суб´єкти
федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати
власну правову й судову систему. Однак суб´єкти федерації не можуть бути повністю
незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним
органам федерації частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції
центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб´єкти федерації не володіють
правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати — у
США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині,
Австрії; кантони і напівкантони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині, Канаді).

21
Конфедерація (лат. confederatio — спілка, об´єднання) — союз суверенних держав, які
зберігають незалежність і об´єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно
зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.
За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані чітко визначені
повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що
входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і
громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації
є союзний договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації складаються із
внесків її суб´єктів. Це нетривка форма державного об´єднання. Вона передує виникненню
федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У
минулому конфедеративним був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848),
Німецький союз (1815—1867). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в назвах
швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.
20. Форми державно устрою.
У сучасному світі існують дві основні, федеративна (складна) й унітарна (проста), та одна
додаткова, конфедеративна (союзна), форми державного політичного устрою.
Федеративна. Складна форма державного устрою, що характеризується наявністю
національно-державних утворень (штатів, земель, республік, автономій). Вона утворюється
на підставі договору між суб'єктами, кожен з яких зберігає юридично визначену політичну
самостійність і ознаки державності. Прикладами таких держав виступають Сполучені Штати
Америки, Німеччина, Російська Федерація.
Ознаки федерації:
Територія складається із територій її суб'єктів, які можуть встановлювати власний
адміністративно-територіальний поділ.
Два рівня органів державної влади і управління — федерації та її суб'єктів (наприклад, у
Російській Федерації — президент РФ, Федеральні збори РФ, уряд РФ, Верховний Суд РФ та
ін., а також президенти, законодавчі збори, уряди, верховні суди республік, що входять до
складу РФ).
Характерним є двопалатний парламент, в якому одна з палат представляє інтереси суб'єктів
федерації.
Законодавство складається із законодавства федерації і законодавства суб'єктів федерації,
яке не може суперечити законодавству федерації.
Суб'єкти федерації не є суб'єктами міжнародного права, але у міжнародних договірних
відносинах у разі надання відповідних повноважень від федерації суб'єктам федерації
останні можуть брати участь у міжнародних договірних відносинах самостійно. Федеральна
влада при цьому має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики.
Можливість дворівневої системи судових та правоохоронних органів.
Наявність зовнішніх атрибутів (столиця, прапор, герб, гімн) федерації і суб'єктів федерації.
Федеративні держави класифікуються за різними критеріями.
За способом утворення:
Договірні федерації виникають на підставі договору між суб'єктами про створення
федеративної держави. Особливістю таких федерацій є те, що суб'єкти федерації в договорі
можуть вимагати для себе надання окремих суверенних прав.
Конституційні федерації закріплюються в конституції, що приймається суб'єктами федерації
чи затверджується ними (наприклад, США 1787 року). В таких федераціях усі їх суб'єкти
мають рівний обсяг повноважень.
Конституційно-договірні федерації виникають на основі договору і підтверджуються
прийняттям конституції (наприклад, Російська Федерація — 1992 року суб'єкти Росія
підписали союзний договір з центром, 1993 року на референдумі було затверджено,
розроблену на основі цих договорів, Конституцію РФ).
За змістовним критерієм:
22
Територіальні федерації — за основу поділу території на території суб'єктів федерації взято
ландшафт місцевості, густоту населення, господарсько-економічні зв'язки та ін. (США,
Мексика, Бразилія). Такі федерації є досить стійкими і стабільними.
Національні федерації — за основу поділу на суб'єкти взято національний склад населення
суб'єктів федерації (колишні СРСР, Чехословаччина, Югославія). Як показала практика,
федерації, побудовані за національним критерієм, є нестабільними. Тут завжди є небезпека
розбіжностей між національностями, що може призвести до їх розпаду.
Змішані федерації — за основу поділу взято обидва попередні критерії (Російська
Федерація).
За способами здійснення владних повноважень:
Централізовані федерації — їх суб'єкти обмежені у прийнятті рішень на місцевому рівні
(Індія, Мексика, Бразилія);
Децентралізовані федерації — їх суб'єкти мають широкі повноваження у регулюванні
власних внутрішніх питань.
За характером владних повноважень між суб'єктами:
Симетричні — всі суб'єкти мають однаковий політико-правовий статус;
Асиметричні — суб'єкти мають різний політико-правовий статус.
Унітарна. Унітарна держава — така форма територіально-адміністративного устрою
держави, коли в її складі відсутні інші відокремлені державні утворення. Більшість держав,
які існували в минулому й існують сьогодні, є унітарними. Перевагою унітарної держави є
ефективність керування, надійного забезпечення державної єдності і цілісності. Прикладами
таких держав виступають Франція, Україна, Фінляндія.
Ознаки унітарності держави:
Повна політична єдність на всій її території.
Єдині вищі органи державної влади (глава держави, парламент, уряд, судові органи та ін.),
яким підпорядковуються підконтрольні місцеві органи.
Єдиний адміністративно-територіальний поділ. Відсутні відокремлені територіальні
утворення, що мають ознаки суверенності.
Єдина для всієї держави система законодавства.
Управління єдиними збройними силами і правоохоронними органами здійснюється
центральними органами державної влади.
Єдине громадянство, грошова система.
Одноособове представництво від усієї держави у міжнародних взаємовідносинах на рівні
держав.
За ступенем залежності місцевих органів від центральної влади унітарні держави
поділяються на:
Централізовані — місцеві органи державної влади очолюють керівники, що призначені із
центру і їм підпорядковуються органи місцевого самоврядування (Фінляндія).
Децентралізовані — місцеві органи влади мають значну самостійність у вирішенні питань
місцевого життя (Велика Британія, Данія, Грузія).
Змішані — присутні ознаки централізації і децентралізації (Японія, Туреччина, Україна).
21. Державно – правові режими: поняття та види.
Державно – правовий режим – це сукупність форм і методів здійснення державної влади та
рівень участі громадян в управлінні справами держави і суспільства.
Розрізняють демократичний і антидемократичний державно – правові режими.
Демократичний режим – це стан політичного життя суспільства, при якому державна влада
здійснюється на основі принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у
формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, дотримання прав
і свобод людини.
Різновиди демократичного режиму: ліберально – демократичний, національно –
демократичний, радикально – демократичний .
23
До основних ознак демократичного режиму належать:
а) рівність громадян перед законом, гарантованість державою їх прав і свобод;
б) виборність представницьких органів влади населенням;
в) юридично визначена строковість повноважень представницьких органів;
В умовах антидемократичного державно – правового режиму при здійсненні державної
влади значно звужується, а то й зовсім усуваються можливості реального впливу громадян та
їх об’єднань на управляння державою, обмежуються або порушуються основні права
людини, влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб чи однієї особи.
До основних ознак антидемократичного режиму належать:
а) формальне закріплення в конституційних актах мінімуму прав і свобод громадян при
відсутності правових механізмів та інших гарантій їх здійснення;
б) надмірна централізація державної влади;
в) застосування примусових методів управління;
г) протиправне використання силових структур.
За формою державного режиму Україна – демократична держава. Демократичний режим в
Україні порівняно з західними моделями ще не достатньо розвинутий і знаходиться на стадії
якщо не становлення, то усталення, тобто завершення процесу формування. Тому в цілому
демократію в Україні треба сприймати не стільки як статичний стан, скільки як рух
державного режиму.
22. Механізм держави та характеристика його елементів
Механізм держави — це цілісна ієрархічна система всіх державних організацій, які
практично здійснюють завдання та функції держави. Механізм є структурним та предметним
втіленням держави, це її постійно функціонуюче вираження.
Цілісність державного механізму забезпечується єдиними принципами організації та
діяльності державних органів, підприємств і установ, спільними цілями. Лише органи
держави наділяються владними повноваженнями, за допомогою яких відбувається
управління справами суспільства.
Державний орган — це складовий елемент механізму держави, який безпосередньо здійснює
функції держави та наділений владними повноваженнями. Державні органи взаємозв’язані
відношеннями субординації. Система всіх державних органів складає апарат держави.
Державні підприємства (підприємства державної форми власності) засновуються для
здійснення господарської діяльності з метою виробництва необхідної державі продукції,
виконання різних робіт і надання різних послуг для задоволення потреб суспільства.
Державні установи — це державні організації, які здійснюють практичну діяльність з
виконання функцій держави в різних сферах: соціальній, культурній, освітній, у сфері
охорони здоров’я тощо.
Таким чином, державні підприємства та установи підпорядковуються державним органам та
здійснюють відповідні функції держави у сфері виробничої діяльності (підприємства) або у
сфері нематеріального виробництва
Ознаки механізму держави:
1) це ієрархічна система, тобто система, побудована на засадах субординації та координації.
Політико-організаційну основу системи складають органи держави, територія держави,
збройні сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави;
2) це цілісна система внутрішньо організованих елементів, яка має єдині принципи побудови
і єдині завдання та цілі діяльності. 3) це система, яка має чітку структуру з певними зв
'язками між її елементами. Первинними елементами є державні органи.
4) це система, яка має єдину бюджетну, грошову, банківську системи, державну власність,
котрі становлять її організаційно-економічну основу;
5) це взаємодіюча, динамічна і реально працююча система, за допомогою якої функціонує
держава, здійснюється управління суспільством (по суті, механізм держави створюється для
виконання її функцій).
24
Принципи організації і діяльності механізму держави - це основоположні керівні начала, ідеї,
які лежать в основі організації ідеальності механізму держави. Більшість із принципів є
конституційно закріплені.
Принципи демократії. Означає, що діяльність механізму відбувається за участі широких
народних мас, а діяльність державних органів широко висвітлюється в засобах масової
інформації.
Принцип гуманізму. Полягає в тому, що кожен державний орган своєю діяльністю повинен
здійснювати захист інтересів людини, особистості, охорони прав людини і громадянина.
Конституція (ст. 3) уперше в основах конституційного ладу проголосила, що людина, її
життя і здоров`я, честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Принцип національної рівноправності. Забезпечує згоду між різними частинами суспільства,
різними соціальними прошарками, націями.
Принцип розподілу влади. Закріплений у ст. 6 Конституції України. Він означає, що
законодавча, виконавча і судова влада реалізується різними державними органами, які
стимулюють і урівноважують одна одну в процесі виконання своєї функції.
Принцип професіоналізму. За допомогою цього принципу створюються сприятливі умови
для підбору і розстановки в державному апараті найкваліфікованіших кадрів
Принцип ненасильства. Цим принципом передбачено, що у роботі держаних органів основна
роль належить організаційним та виховним методам.
23. Поняття і принципи організації та функціонування державного апарату.
Теорія розподілу влад.
Державний апарат являє собою систему органів, за допомогою яких здійснюється державна
влада, виконуються функції держави, досягаються різноманітні цілі та завдання держави. Він
є важливим складовим елементом будь-якої держави, що забезпечує управління державними
і громадськими справами.
Ознаки державного аппатру:
— це система створених державою структур, що мають форму органу держави;
— наявність виключно владних повноважень, які визначають функціональне призначення
органу;
— наявність чиновників, що реалізують повноваження від імені держави на професійній
основі;
— наявність нормативно закріпленої структури та законодавчо визначених повноважень
(компетенції);
— зв'язаність з державою, оскільки всі рішення відображають її волю та приймаються від її
імені;
— фінансування з бюджету;
— забезпечення реалізації державних функцій і завдань з управління суспільством;
— система органів, розподілених за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та
судову;
система органів, наділених матеріально-технічними та організаційними засобами, що
забезпечують реалізацію повноважень.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ст. 75
Конституції). Вона працює сесійно та реалізує повноваження стосовно внесення змін і
доповнень до Конституції України, призначення всеукраїнського референдуму, прийняття
законів, затвердження Державного бюджету України, надання згоди на призначення
Президентом Прем'єр-міністра України, Генерального прокурора України;; Уповноваженого
Верховної Ради України з прав людини тощо (ст. 85 Конституції).
Місцеві органи влади забезпечують здійснення влади на місцях.
Виконавчо-розпорядчу діяльність здійснюють органи виконавчої влади. Систему органів
виконавчої влади, наприклад, в Україні створюють Кабінет Міністрів України, міністерства,
відомства і державні комітети та місцеві державні адміністрації, Кабінет Міністрів є вищим
25
органом у системі органів виконавчої влади (ст. 113). Він забезпечує державний суверенітет і
економічну самостійність
судових органів Основним їх призначенням є здійснення правосуддя. Відповідно до
Конституції судочинство в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами
загальної юрисдикції.
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і
спеціалізації. Вищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний
Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів — відповідні вищі суди.
Згідно із законами діють апеляційні і місцеві суди (ст. 125 Конституції).
Розпо́діл держа́вної вла́ди — правова теорія та принцип, згідно з якими державна влада
повинна бути розподілена на три незалежні одна від одної (але при необхідності
контролюючі одна одну) гілки: законодавчу, виконавчу та судову.
24. Органи держави: поняття, ознаки і види
Орган держави — це структурний елемент апарату держави, створений державою чи
обраний безпосередньо народом колектив державних службовців (або один державний
службовець), які наділені державновладними повноваженнями та необхідними мате-
ріальнотехнічними засобами для виконання завдань і функцій держави.
Органи держави мають певні ознаки, які відрізняють їх від державних підприємств, установ,
а також від недержавних структур. Основними серед них є:
• є структурним елементом апарату держави;
• мають певну економічну і організаційну відокремленість і самостійність;
• створюється державою чи обирається безпосередньо народом;
• наділені нормативно закріпленими державновладними повноваженнями;
• характеризуються відповідною організаційною структурою;
• мають територіальні межі діяльності;
• здійснюють свої функції від імені держави;
• використовують символи держави у офіційному порядку;
• мають відповідну компетенцію, приймають юридично обов'язкові нормативні та
індивідуальні акти;
• характеризуються певними особливостями підпорядкування у процесі взаємодії з
іншими державними органами і установами;
• спираються у процесі реалізації повноважень на організаційну, матеріальну та
примусову силу держави;
• забезпечують державновладні повноваження шляхом застосування засобів виховання,
переконання, заохочення, а в певних випадках — заходів примусу;
• характеризуються особливим порядком утворення, видами діяльності, характером та
обсягом повноважень, формами і методами виконання функцій.
Державні органи можуть бути класифіковані за різними критеріями. Залежно від способу
утворення, часом функціонування тощо, розрізняють такі види органів держави:
1) за місцем у системі державного апарату:
первинні, що формуються безпосередньо народом як джерелом влади і мають
представницький характер;
вторинні, що формуються первинними органами, походять від них і підзвітні їм;
2) за способом утворення:
виборні, які обираються населенням чи представницькими органами;
призначувані, що призначаються главою держави чи вищестоящими органами;
успадковані, які передаються монархом у спадщину;
3) за часом функціонування:
постійні, які створюються без обмеження строку дії для виконання основних завдань
держави;

26
тимчасові, які створюються для вирішення невідкладних завдань, викликаних
надзвичайними обставинами;
4) за способом прийняття рішень:
одноособові, в яких рішення приймаються керівником особисто, який несе за нього
персональну відповідальність;
колегіальні, в яких рішення приймаються після обговорення шляхом голосування (простою
чи кваліфікованою більшістю голосів);
5) за територіальними межами діяльності:
центральні, рішення яких поширюються на всю територію та населення держави;
федеральні (характерно для федеративної держави), рішення яких поширюються на її
суб'єктів;
місцеві, рішення яких поширюються на певну адміністративнотериторіальну одиницю;
6) за змістом, напрямом діяльності:
законодавчі органи, які мають представницький характер та правотворчі функції;
виконавчі органи, які здійснюють виконавчорозпорядчі функції;
судові органи, які мають незалежний характер, підкоряються лише закону і здійснюють
функції правосуддя;
контрольнонаглядові органи, які здійснюють контрольнонаглядові функції.
25. Сучасні концепції держави.
1. Представники теорії держави загального благоденства (перша половина XX ст. — Дж.
Кейнс) вважають, що суспільство й держава вже позбулися або інтенсивно позбуваються
класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів
суспільства. Характерною рисою такої держави є звуження репресивно-каральних функцій і
суттєве обмеження державного примусу. Основними функціями держави стають: культурно-
освітня діяльність, охорона здоров'я, соціальне забезпечення, захист працівників від
надмірної експлуатації з боку роботодавців.
2. Теорія еліт (20—30-ті роки XX ст. — Г. Моска.В. Парето) ґрунтується на ідеї нездатності
широких мас населення до управління державою. Тому політика — сфера боротьби двох
протилежних груп: панівної меншості (еліти), що оволоділа державою, та підпорядкованої їй
більшості (усе інше населення країни). Ця еліта утворюється шляхом висування індивідів, які
досягли у своїй справі найбільших успіхів.
Демократію за цією теорією визначають як утопію, марево. Некомпетентне населення,
виборюючи демократію, прокладає шлях до тоталітаризму (соціалізму, фашизму).
Прихильники цієї теорії пов'язували свободу людства не з демократією, а з управлінням
державою компетентною правлячою елітою. Але кожна еліта рано чи пізно заспокоюється на
досягнутому, витрачає свої найкращі якості, творчу енергію і вироджується. У суспільстві
з'являється нова потенційна еліта, що прямує до влади. Тому зміна еліт, як правило,
здійснюється шляхом насильства (переворотів, революцій). Ці явища, на думку авторів
згаданої теорії, є природними і корисними.
Однією з течій теорії еліт є технократична доктрина, за якою вчені, технічні спеціалісти
зосереджують у своїх руках не тільки виробничі та науково-дослідні функції, але й
політичну владу. Отже, виникає нова суспільно-політична система — технократія.
3. Фашистські ідеї державності — це суміш різних положень, метою яких є виправдання,
заохочення найнижчих людських інстинктів. Однією з головних складових фашистської
теорії є расизм, що поділяє людей за біологічними та соціальними ознаками на декілька груп
(рас), одна з яких проголошується істинним представником людського роду. Тому завдання
держави забезпечення процвітання панівної раси шляхом завоювання інших держав для
розширення "життєвого простору", поширення "культурної раси". При цьому державні
органи повинні керуватися партійними ідеологічними настановами, діями вождя, що є
істиною в останній інстанції. У сфері міжнародних відносин фашизм виходить з культу

27
грубої сили. Насилля проголошується найважливішим чинником розвитку, а гуманізм —
проявом неповноцінності раси, спробою виправдання її слабовілля і боягузтва.
4. Концепція національної держави — головним у цій концепції є обґрунтування того, що
основне призначення держави полягає в забезпеченні створення найсприятливіших умов для
існування та розвитку певної нації. Нині ця теорія набула поширення у країнах колишнього
СРСР, Східної та Південно-Східної Європи. В умовах формування національного ринку за
часів феодалізму або в умовах боротьби за визволення від колоніальної залежності ідея
створення національної держави мала позитивне значення" сприяючи історичному прогресу.
Сьогодні, особливо в умовах багатонаціональних країн, вона може мати місце лише за
певних умов, і насамперед, коли враховується реальний стан міжнаціональних стосунків та
інтереси національних меншин.
5. Етатична концепція держави. Сутність етатизму полягає в обґрунтуванні необхідності
максимального втручання держави в життя суспільства і кожної конкретної особи. Життя
сучасного суспільства постійно ускладнюється, виникають і розвиваються нові взаємозв'язки
як між його складовими, так і між окремими громадянами. Це зумовлює необхідність
існування своєрідного "соціального диригента", який би впорядковував, тобто регламентував
і контролював суспільні відносини. Таку роль і має взяти на себе держава з огляду на лише їй
одній притаманні властивості (наявність спеціального апарату управління і примусу,
здатність надавати своїм велінням загальнообов'язковий характер тощо). При цьому
утверджується потреба практично необмеженого втручання держави майже в усі сфери
суспільного життя.
6. Анархістська концепція держави. Основна ідея анархізму полягає в необхідності
створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально обмежуються можливості
втручання держави в повсякденне життя суспільства та особи, а з іншого — максимально
підвищується роль населення в управлінні суспільними справами.
26. Загальна характеристика системи органів місцевого самоврядування в
Україні.
Згідно із статтею 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється
територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через
органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи,
тобто через певний структурно-організаційний механізм, який іменується системою
місцевого самоврядування.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (далі Закон)
Система місцевого самоврядування включає:
територіальну громаду;
сільську, селищну, міську раду;
сільського, селищного, міського голову;
виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
старосту;
районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл,
селищ, міст;
органи самоорганізації населення.
У містах з районним поділом за рішенням територіальної громади міста або міської ради
відповідно до цього Закону можуть утворюватися районні в місті ради. Районні в містах ради
утворюють свої виконавчі органи та обирають голову ради, який одночасно є і головою її
виконавчого комітету.
В системі можна розрізнити два організаційні елементи:
Систему місцевого самоврядування у цілому
Систему самоврядування конкретного населеного пункту – села, селища, міста.
Зазначена стаття в основному розглядає загальну систему місцевого самоврядування.
В частині 1 статті 5 Закону зазнаний вичерпний перелік суб’єктів місцевого самоврядування.
28
Частина 2 статті 5 Закону визначає особливості формування системи самоврядування вже у
конкретному населеному пункті – у містах з районним поділом. Це стосується районних у
місті органів самоврядування.
Треба мати на увазі, що район та район у місті є різними за своєю суттю адміністративно –
територіальними одиницями. Відповідно, органи самоврядування і їх характеристики будуть
різними.
27. Поняття та функції праворозуміння. Сучасні підходи до праворозуміння.
Праворозуміння — це процес і результат розумової діяльності людини щодо пізнання,
сприйняття (оцінка) права і відношення до нього як до соціального явища.
До системи функцій сучасного праворозуміння належать світоглядна, гносеологічна,
онтологічна, евристична, аксіологічна, методологічна, прогностична функції, детальна
характеристика яких буде предметом наступних наукових пошуків.
Основні підходи до праворозуміння виокремлюються залежно від характеру вирішення
основних питань: що таке право, що є критерієм розмежування права та інших соціальних
явищ, яким чином обгрунтовується обов'язкова сила права та ін.
Охарактеризуємо деякі з них.
Школа природного права (юснатуралізм). В основу природно- правового розуміння
покладено ідею, відповідно до якої всі норми позитивного права ґрунтуються на певних
природних засадах, що не залежать від волі людини і суспільства. Прихильники цієї школи
вважають, що будь-яке пояснення права має містити посилання на мораль (передусім на
справедливість), яка є втіленням цих природних засад. Природно-правове розуміння
грунтується на тому, що між правом і мораллю існує необхідний зв'язок ("з'єднувальна
теза"). Тому головною особливістю природно-правового мислення є критичне оцінювання
позитивного права з позицій моралі (справедливості).
Залежно від філософсько-світоглядних поглядів представників школи природного права
моральний стандарт, до якого апелюють при оцінюванні позитивного права, може походити
від Бога ("божественне природне право"), виводитись із світового порядку ("космологічне
природне право"), людської сутності ("антропологічне природне право"), розуму
("раціональне природне право") та ін.
Часто-густо родовід цієї теорії ведуть від трагедії "Антігона", написаної давньогрецьким
драматургом Софоклом ще у V ст. до н. е. Обгрунтування вчення про природне право можна
знайти в роботах Арістотеля, Цицерона, Св. Августина, Томи Аквінського, Г. Гроція, С.
Пуфендорфа, Дж. Локка, І. Канта та ін. Вислів "несправедливий закон не є законам", який
приписують Томі Аквінському, часто тлумачать як підсумок позиції природного права
взагалі.
У сучасних умовах, зважаючи на необхідність забезпечення впевненості суб'єктів у
гарантованій реалізації своїх прав, стабільності функціонування правової системи, більш
поширеним є "м 'яке" природно-правове розуміння: правова система в цілому має
демонструвати прагнення відповідати моральним стандартам, а окремі норми позитивного
права можуть втрачати правовий характер лише в разі, коли вони є вочевидь
несправедливими.
Юридичний позитивізм. Цей напрям праворозуміння грунтується на тому, що необхідного
зв'язку між правом і мораллю не існує.
За висловом англійського філософа Т. Гоббса, "влада, а не істина породжує закони".
Виходячи з цього, позитивісти вважають, що норма є правовою незалежно від її моральної
оцінки. Тому правило будь-якого довільного змісту може бути правовим, а його
несправедливість не є підставою для заперечення його правового характеру.
Класичний позитивізм (Дж. Остін, Дж. Бентам) визначає право як наказ суверена і пояснює
обов'язковість права існуванням у переважної більшості членів суспільства звичаю коритися
цим примусовим наказам. Відомий російський правознавець Г. Шершеневич підкреслював,
що будь-яка норма права є наказом; на його думку, норми права (навіть ті, що виражені у
29
дозвільній формі) не пропонують, не радять, не переконують, не просять, не вчать, а
вимагають певної поведінки.
Сучасний позитивізм зазвичай пов'язує обов'язковість права з існуванням правила визнання,
яке визначає умови, котрі спід виконати, аби певну норму можна було вважати правовою. У
кожній правовій системі правило визнання може набувати різних форм. Наприклад, статус
певних правил як правових норм може бути пов'язаний із тим фактом, що їх видав
уповноважений нормотворчий орган, або з їхнім давнім існуванням у формі звичаю, або
їхнім зв'язком із судовими рішеннями.
Спираючись на це, позитивісти вважають, що авторитет правила визнання переходить на
норми права, зумовлює їх обов'язковість. Таким чином, сучасний позитивізм грунтується на
тому, що необхідного зв'язку між правом і мораллю не існує ("роз'єднувальна теза"), а тому
те, що вважається правом в кожному конкретному суспільстві, є по суті питанням
суспільного факту (згоди, конвенції) або традиції ("суспільна теза").
У сучасному позитивізмі виокремлюють два основні напрями: "м'який позитивізм" та
"жорсткий позитивізм". "М'які" позитивісти (наприклад, англійський філософ права Г. Харт)
припускають можливість існування традиції вважати правом лише ті правила, які
відповідають моралі в конкретному суспільстві. Натомість "жорсткі" позитивісти
(наприклад, професор Оксфордського університету Дж. Раз) наполягають на тому, що
мораль за жодних обставин не може бути критерієм юридичної чинності норми.
Соціологічний напрям у правознавстві, що виник на межі XIX- XX ст., виходить із того, що
класичні форми права, в яких закріплюються правові норми, є вторинним виявом права.
Прихильники цього підходу (Є. Ерліх, О. Холмс, Р. Паунд та ін.) представляють його різні
напрями: вільне право, соціологічна юриспруденція, правовий реалізм тощо. Проте всі вони
вважають, що не слід змішувати правову можливість із правовою дійсністю, підкреслюють
контраст між формальним правом (правом у нормативно-правових актах, правових
прецедентах тощо) і реальним правом (правилами, за якими в дійсності функціонує
суспільство, "живим правом").
Саме тому, на їх думку, пошук права здійснюється шляхом дослідження не тільки
формальних джерел, а й суспільних відносин, судових рішень. Завдання юриста – зрозуміти,
як реально регулюються суспільні відносини, як вирішуються спори. Тому тільки юридична
практика здатна наповнити право конкретним змістом, розкрити і доповнити його. Право,
яке міститься на папері (формальне, писане право), є ймовірним правом: його норми лише
допомагають точніше передбачити, як суд вирішить справу. На цьому акцентує О. Холмс:
право – це лише передбачення, як мають діяти судді.
Для соціологічного напряму характерним є прагматичне розуміння права як засобу
досягнення конкретних соціальних, економічних та етичних цілей шляхом балансування
різних інтересів та цінностей, пошуку розумного компромісу. Оскільки право виступає
результатом боротьби конкретних життєвих інтересів, соціологічний напрям зосереджує
увагу не на логічному аналізі норм права (як юридичний позитивізм), не на встановленні
зв'язку права і моралі (як школа природного права), а на дослідженні фактичних
правовідносин, оцінюванні інтересів і потреб, з'ясуванні різноманітних економічних,
соціологічних і психологічних чинників, що впливають на застосування норм права до
конкретних життєвих випадків і в такий спосіб визначають справжнє обличчя права.
28. Природно-правовий (юснатуралістичний) тип праворозуміння.
Приро́дно-правова́ конце́пція праворозумі́ння — теорія, в основі якої покладено ідею, що
всі норми права мають ґрунтуватися на певних об'єктивних (природних, надпозитивних)
засадах, що не залежать від волі людини й суспільства, установлень держави.
Прихильники цієї школи вважають, що посилання на мораль (насамперед на її складову —
справедливість), яка є традиційним втіленням цих об'єктивних засад, становить важливий
елемент усякого пояснення, що таке право. Відповідно, головною особливістю природно-
правового мислення є критична оцінка позитивного права з позиції моралі. У разі
30
суперечності між природним і позитивним правом перевагу має природне право. Вислів
«несправедливий закон не є законом», який приписують Фомі Аквінському, часто тлумачать
як підсумок позиції природного права взагалі.
29. Позитивістський тип праворозуміння. Нормативізм.
Нормативний (позитивістський): вихідна форма буття права — норма права, право — норми,
викладені в законах та інших нормативних актах. При такому підході відбувається
ототожнення права і закону. Водночас нормативне праворозуміння орієнтує на такі
властивості права, як формальна визначеність, точність, однозначність правового
регулювання. Юридичний позитивізм — виходить з того, що необхідного зв'язку між правом
і мораллю не існує. (позитивісти вважають, що в усіх правових системах немає потреби в
моральній цінності, яка має бути притаманна нормі, аби ця норма була правовою. Виділяють
такі його напрямки: Класичний позитивізм — виходить з того, що право є наказом суверена,
і пояснював обов'язковість позитивного права існуванням у переважної більшості членів
суспільства звичаю коритися цим примусовим наказам.Сучасний позитивізм зазвичай
пов'язує обов'язковість позитивного права з так званим правилом визнання. Це правило
визначає умови, які слід виконати, аби певну норму можна було вважати правовою.У
сучасному позитивізмі можна виокремити два основні напрямки :«м'який позитивізм» та
«жорсткий позитивізм». «М'які» позитивісти вважають, що правило визнання може містити
як критерій юридичної чинності відповідність з моральними принципами або змістовними
цінностями. У свою чергу, «жорсткі» позитивісти наполягають на тому, що наявність у
певної норми моральної якості ніколи не може бути критерієм юридичної чинності цієї
норми;критерієм законності має бути просто якийсь визначений соціальний факт.
Прихильники цього підходу: Т. Гоббс, Дж. Остин, Г. Харт, Дж. Коулмен, Дж. Раз.
Нормативі́зм — це один із напрямків науки 20 століття, що виник на основі методології,
розробленої юрпозитивізмом та розглядає право виключно як об'єктивну логічну форму,
абстраговану від соціального, психологічного, історичного походження у «чистому
вигляді»[1]
Головний теоретик теорії нормативізму-австрійський правознавець Ганс Кельзен.
Нормативна теорія права має своїми витоками юридичний позитивізм. ЇЇ родоначальник-
австрійський юрист Ганс Кельзен. Виклад суті нормативізму міститься в його праці «Чиста
теорія права».
Нормативісти стверджують, що уявлення про право має характер доктрини, що забезпечує
обґрунтування ознак та особливостей права .Завдання юридичної науки- дослідження права,
що пов'язано з виокремленням його ідеологічного значення.
Під «чистою теорією» розуміють доктрину, з якої видалені всі елементи, ворожі юридичній
науці. Юридична наука займається не соціальними передумовами, а специфічним
юридичним (нормативним) змістом права. Чисте вчення про право, за думкою Кельзена, є
теорія позитивного права .Воно є чистим тому, що займається одним тільки правом, його
юридичним (нормативним) змістом і «очищає право від всього, що не є правом у точному
значенні».
Предмет вивчення теорії права-норми законодавства та правопорядок. Мета теорії-
забезпечити правознавця розумінням рис та ознак, притаманних нормативізму.
Кельзен поділяє науки на дві групи, що містять в собі дві сфери теоретичних знань-науки
про суще та науки про належне. До першої групи, де постулатом виступає принцип
об'єктивної причинності, належать природничі науки (історія, соціологія і т.д). До другої
групи належать етика та юриспруденція. Кельзенівська норма-це чиста і порожня форма
належного, здатна надавати імперативно-наказного статусу і характеру будь-якому
довільному позитивному змісту.
За тлумаченням Кельзена, правова реальність-у позитивізмі закону. Реальність існування
позитивного права не залежить від відповідності чи не відповідності природним правам
людини .Держава виступає у двох вимірах-право і панування.
31
Право формується у первісному суспільстві і має форму монополії на застосування сили з
метою забезпечення колективної безпеки.
Право є незалежним від моралі, оскільки воно є реальним .амораль визначає те, яким воно
має бути.
Право є логічною системою, в межах якої вірне рішення може бути сформульовано суто
логічним шляхом за умови, якщо мати відповідне уявлення про право і не враховуючи
існуючі соціальні, політичні та моральні стандарти.
Право являє собою ієрархічно послідовну систему правил поведінки, які отримали назву
ієрархічна система Кельзена.
30. Поняття та ознаки права. Сутність та соціальне призначення права.
Право – це міра свободи і рівності, що встановлюється державою з метою регулювання
суспільних відносин і гарантується її примусовою силою.
Ознаки права:
Право – це міра свободи і рівності.
Загальнообов’язковість – обов’язковість права для всіх суб’єктів.
Формальна визначеність – чіткість, однозначність, стислість формальних правових приписів,
виражених у законах та інших нормативно-правових актах.
Нормативність – за допомогою норм право регулює різноманітні суспільні відносини, є
знаряддям проведення в життя політики держави, засобом організації ведення його
різноманітної управлінської й іншої діяльності.
Системність – полягає в тому, що право – це не просто сукупність принципів і норм, а їхня
система, де всі елементи зв’язані і погоджені.
Регулятивність – за допомогою норм права регулюються суспільні відносини.
Гарантованість і державна забезпеченість права – держава в такий спосіб підтримує загальні
правила, що визнаються державою правовими. Державна охорона правових норм включає
державний легальний примус, різні організаційні, організаційно-технічні, виховні і
превентивні (попереджувальні) міри державних органів по дотриманню і виконанню
громадянами юридичних норм.
Виходячи з визначення права, запропонованого вище, соціальне призначення права полягає в
регулюванні суспільних відносин. Крім того, соціальне призначення права полягатиме й у
тому, що право є виразником волі суверенної державної влади стосовно того, який характер
мають носити врегульовані правом суспільні відносини.
31. Функції та принципи права.
Функції права - це основні напрями його впливу на суспільні відносини. Призначення
функцій полягає в тому, щоб визначити активну й багатогранну роль права в
громадянському суспільстві з позиції його впливу на суспільні відносини між людьми.
Функції права поділяють на загально-соціальні та спеціальні юридичні. Розглянемо функції
права, що належать до загально-соціальних.
Гуманістична функція характеризується тим, що право охороняє та захищає права і свободи
людства, народу, людини. Наприклад, Конституція України в ст. 27 закріплює право людини
і громадянина на життя. Держава забезпечує реалізацію людиною названого права,
створюючи належні умови для недопущення свавільного позбавлення життя конкретної
людини. В Україні з 5 квітня 2001 р. смертна кара замінена довічним позбавленням волі, що
свідчить про гуманізм українського права.
Організаторсько-управлінська — право суб'єктів на вирішення певних економічних і
соціальних проблем. За допомогою права регулюються питання економічного і соціального
життя в Україні
Інформаційна (комунікативна) — право інформує людей про волю законодавця. Наприклад,
Закон України "Про інформацію" від 2 жовтня 1992 р. встановлює правові основи щодо
поширення і використання інформації в Україні.

32
Оцінно-орієнтувальна - поведінка людей оцінюється з огляду на закони держави, вказує на
безконфліктні, соціально допустимі способи й засоби задоволення потреб людини в межах
правомірної поведінки. Наприклад, Цивільний кодекс України передбачає право людини і
громадянина на одержання спадщини. Особи, що одержують спадщину за заповітом,
слідують останній волі померлого і успадковують його майно в тих межах, у яких це
визначено заповітом.
Ідеологічно-виховна - право формує у людини певний світогляд, виховує в неї зразки
правомірної поведінки. Наприклад, людина слідує нормам кримінального права, не порушує
заборон та діє в межах визначених обов'язків і тим самим реалізує норми права в межах
правомірної поведінки. Достатньо того, що людина знає межі своїх можливостей, не
порушує вимог права, самовиховується на правових моделях позитивної поведінки.
Гносеологічна (пізнавальна) - право само виступає як джерело знань. Наприклад, вивчаючи
норми права, суб'єкт права має можливість одержати знання про обсяг пільг, допустимі
норми шкідливих викидів у атмосферу, про свої права і обов'язки тощо.
Принципи права - це закріплені у праві вихідні нормативно-керівні положення, що
характеризують його зміст, основи, зазначені в ньому закономірності суспільного життя.
У сучасній юридичній літературі визнають принципи демократизму, законності, гуманізму,
рівності всіх перед законом, взаємної відповідальності держави та особи тощо. Розрізняють
також загально-правові, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи інститутів права.
Принципи права як керівні юридичні вимоги відображають особливості та специфіку
юридичного права, мають нормативний, регулятивний характер, визначають і скеровують
правомірну поведінку людей. У теорії права існують різні класифікації принципів права.
Наприклад, їх поділяють на загальнолюдські, типологічні, конкретно-історичні, галузеві,
міжгалузеві та принципи інститутів права.
Загальнолюдські принципи права характеризують як юридичні засади, ідеали чи основи, що
зумовлені певним рівнем всесвітнього розвитку цивілізації, втілюють у собі найкращі,
прогресивні здобутки правової історії людства, визнані міжнародними нормами права.
Такими принципами є:
а) закріплення у праві міри свободи людини та забезпечення її основних прав;
б) юридична рівність однойменних суб'єктів у всіх правовідносинах;
в) верховенство закону як акта нормативного волевиявлення вищого представницького
органу держави;
г) взаємопов'язаність юридичних прав і обов'язків;
ґ) регулювання поведінки людей та їх об'єднань за загально-дозволеним типом правового
регулювання: "дозволено все, що прямо не заборонено законом";
д) діяльність органів і посадових осіб за принципом: "дозволено тільки те, що прямо
передбачено законом";
е) чітке закріплення правовими нормами процедурно-процесуальних механізмів
забезпечення (гарантування) прав людини і здійснення нею своїх обов'язків;
е) здійснення правосуддя тільки судами як найефективніша гарантія прав людини;
ж) юридична відповідальність людини за свою протиправну поведінку;
з) обов'язкова дія принципу презумпції невинуватості особи в суспільстві.
Типологічні принципи визначаються як керівні засади, ідеї, що властиві всім правовим
системам певного історичного типу, відображають його соціальну сутність.
32. Приватне та публічне право.
Сутність поділу системи права на публічне і приватне полягає в тому, що в кожній системі
права є норми, є покликані забезпечувати насамперед загальнозначущі (публічні) інтереси,
тобто інтереси державно організованого суспільства, які потребують впорядкування і
захисту. Але є й інші норми, суспільства, які потребують впорядкування і захисту інтересів
окремих осіб в їх приватному житті, перш за все – приватних власників. Тому сфери

33
суспільних відносин, пов’язані з державними або приватними інтересами, стають відповідно
предметами регулювання правових галузей, що належать до публічного і приватного права.
Публічне право – це сукупність галузей права, предметом регулювання яких є відносини у
сфері реалізації публічних (державних) інтересів з допомогою імперативного методу
регулювання. Це передусім галузі конституційного, адміністративного, кримінального,
фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет у питаннях захисту
публічного інтересу має воля органів державної влади, яка, однак, у першу чергу
підкоряється її завданню захисту інтересів особи і населення країни в цілому.
Приватне право – це сукупність галузей права, предметом регулювання яких є відносини у
сфері приватних, індивідуальних інтересів юридично рівних суб’єктів за допомогою
диспозитивного методу регулювання. До приватного права відносять насамперед норми
цивільного права. Тут юридичний пріоритет у питаннях реалізації приватних інтересів,
ініціатива залежить від волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, недержавних суб’єктів
господарювання, а регулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами
юридичної рівності, автономії таких суб’єктів. Воно охоплює відносини, учасники яких не
володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а більш того, виокремлені від
державної влади і тому є «приватними», однак їх договори, акти, в тому числі і
односторонні, наприклад, акти власників, мають повноцінне юридичне значення,
захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Державна
влада може втручатись у цю діяльність тільки у передбачених законом випадках або за
рішенням суду. Водночас дії приватних осіб , якщо вони не порушують встановлених
законом заборон, державна влада зобов’язана не тільки визнавати, а й захищати.
Між публічним і приватним правом нема перехідних кордонів – вони взаємопов’язані.
Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Разом з
тим на сьогодні приватне і публічне право залишаються фундаментальними вихідними
частинами дійсно демократичної правової системи.
Ознаки публічного права:
Його галузі регулюють відносини між нерівними, юридично підпорядкованими суб’єктами;
Його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб’єкти задовольняють загальний
інтерес;
Має особливості суб’єктивного складу ( основним учасником публічно-правових відносин
завжди виступає держава, а додатковим – суб’єкти приватного права;
За своїм призначенням воно випливає з приватного права, підкоряється йому ( тобто
державно-правовий порядок створюється засобами публічного права з метою забезпечення
сфери свободи особи, вільної від державного втручання);
Його суб’єкти здійснюють волевиявлення одноособово;
В ньому застосовується імперативний метод регулювання;
Ознаки приватного права:
Його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично не
підпорядкованими суб’єктами;
Його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб’єкти задовольняють приватний
(особистий) інтерес;
Особливий суб’єктивний склад ( основним учасником приватноправових відносин є приватні
особи – юридичні та фізичні);
За своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для її реалізації;
Суб’єкти самостійно здійснюють волевиявлення;
Використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні
способи впливу, придатні для регулювання горизонтальних відносин між юридично рівними
особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл;
Відносини між суб’єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий,
особистий характер.
34
 33. Соціальні норми: поняття, ознаки, види.
Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах
між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними
засобами соціального впливу.
Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і в несоціальних
утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а
правила чітко вираженого соціального характеру.
Ознаки соціальних норм:
1. Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру — соціально-
вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують
поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин,
вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий
механізм типових масштабів поведінки;
2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата.
Вони розраховані на те, щоб спря -мовувати поведінку людей у рамках відносин даного
виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини;
3. Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють
заборони, дають еталони поведінки;
4. Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей
(звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).
Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і,
концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління
в покоління, тобто є спадкоємними.
Класифікувати соціальні норми можна за різними критеріями.
Види соціальних норм за сферами дії:
— економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто пов'язані з
взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;
- політичні: регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов'язані з їх участю
в боротьбі за державну владу та у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими
елементами політичної системи;
• релігійні: регулюють відносини в сфері релігії та між різними релігіями, специфічні
культові дії, засновані на вірі в існування Бога;
• екологічні: регулюють відносини в сфері охорони навколишнього середовища та ін.
Види соціальних норм за регулятивними особливостями:
• норми моралі;
• норми-звичаї;
• норми права;
• корпоративні норми (корпорація — лат. corporatio — співтовариство, об'єднання), тобто
правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій
(громадських — некомерційних і комерційних) між їх членами.
34. Поняття та ознаки норми права. Співвідношення норм права і норм
моралі.
Норма права — це загальнообов'язкове, формально-визначене правило поведінки (зразок,
масштаб, еталон), встановлене або санкціоноване державою як регулятор суспільних
відносин, яке офіційно закріплює міру свободи і справедливості відповідно до суспільних,
групових та індивідуальних інтересів (волі) населення країни, забезпечується всіма заходами
державного впливу, аж до примусу.
Ознаки норми права такі ж, що й права в цілому, але норма не має такої ознаки, як
системність, оскільки вона регулює групу певних суспільних відносин і лише в сукупності з
іншими, узгодженими з нею нормами складає систему права.
Оскільки ознаки права вже наводилися, перелічимо специфічні ознаки норми права:
35
1. Правило поведінки регулятивного характеру — норма права вводить нове правило, фіксує
найтиповіші соціальні процеси і зв'язки; впливає на суспільні відносини, поведінку людей; є
модель (зразок, еталон, масштаб) регульованих суспільних відносин. Регулятивність норми
права підкреслює її дія, «роботу», яка повинна призвести до певного результату.
2. Загальнообов'язкове правило поведінки — норма права виходить від держави, повинна
сприйматися як керівництво до дії, котре не підлягає обговоренню щодо доцільності.
3. Правило поведінки загального характеру — норма права має загальний (без зазначення
конкретного адресата — неперсоні-фікований) характер, тобто поширюється на усіх, хто стає
учасником відносин, регульованих нормою. Як регулятор суспільних відносин, норма має
багаторазовість застосування (наприклад, заборона хуліганства).
4. Формально-визначене правило поведінки представницько-зобов'язуючого характеру --
норма права закріплює права і обов'язки учасників суспільних відносин, а також юридичну
відповідальність (санкції), яка застосовується у разі її порушення. Надаючи права одним,
норма права покладає обов'язки на інших (наприклад, молоді люди мають право на навчання,
обов'язок інших — забезпечити це право). Формальну визначеність норма права отримує
після викладення її в законах, інших писаних джерелах права.
5. Правило поведінки, прийняте в суворо встановленому порядку, — норма права видається
уповноваженими на те суб'єктами
в межах їх компетенції з дотриманням певної процедури: розробка, обговорення, прийняття,
набуття чинності, зміна або скасування чинності.
6. Правило поведінки, забезпечене всіма заходами державного впливу, аж до примусу, —
держава створює реальні умови для добровільного здійснення суб'єктами зразків поведінки,
сформульованих у нормі права; застосовує способи переконання і примусу до бажаної
поведінки, зокрема, ефективні санкції у разі невиконання вимог норми права.
У регулюванні суспільних відносин право взаємодіє з мораллю. Застосування норм права
вимагає проникнення в етичну оцінку життєвих відносин, обставин у конкретній юридичній
справі (зокрема при розгляді сімейних, багатьох цивільних і кримінальних справ).
Мораль і право — головні регулятори поведінки людей. Співвідношення між ними складне і
включає взаємозв'язок єдності та відмінності.
Єдність права і моралі полягає в наступному:
1) системність. Право і мораль — це системи соціальних норм;
2) єдина мета. Право і мораль переслідують одні й ті ж цілі — впорядкування суспільних
відносин, утвердження свободи, рівності, гуманізму і справедливості;
3) збіг приписів. Приписи права і моралі багато в чому збігаються. Одні й ті ж акти
поведінки право і мораль забороняють або рекомендують;
4) однакове коло адресатів. Право і мораль адресуються одному колу осіб;
5) єдині цінності. Право і мораль виникають як фундаментальні загальнолюдські цінності, як
показники соціального і культурного прогресу суспільства.
Відмінність права і моралі полягає в наступному:
1) способи встановлення. Правові норми створюються або офіційно визнаються державою, а
норми моралі не є продуктом якоїсь спеціальної цілеспрямованої діяльності, вони виникають
і розвиваються в суспільстві стихійно. На відміну від права мораль має неофіційний
(недержавний) характер;
2) методи забезпечення. Право забезпечується і охороняється державою, яка стежить за
дотриманням правових норм і карає тих, хто їх порушує, а мораль спирається на силу
громадської думки, а її внутрішнім гарантом виступає совість людини;
3) форма виразу. Правові норми виражають волю держави і закріплюються в спеціальних
юридичних актах, аморальні норми виникають і існують у свідомості людей;
4) оцінні поняття. В оцінці поведінки людей право оперує поняттями правомірного і
неправомірного, законного і незаконного, караного і некараного, а мораль оцінює людські
вчинки з позицій добра, справедливості, совісті, честі, обов'язку;
36
5) різний характер відповідальності за порушення і різний порядок реалізації
відповідальності. Порушення норми права служить підставою негативної реакції держави у
вигляді юридичної відповідальності. Форми юридичної відповідальності та порядок її
реалізації строго регламентовані законом. Інший характер носить відповідальність за
порушення норм моралі. Тут немає ні встановлених форм, ні чіткої процедури. До
порушника застосовуються різні форми морального впливу (бойкот, висміювання, публічне
засудження), які складаються стихійно;
6) сфери дії. Мораль регулює, як правило, міжособистісні відносини (між друзями, членами
однієї сім'ї), а право регулює відносини, найбільш значущі з погляду суспільства в цілому, а
саме — відносини власності, владні відно сини, трудові та управлінські відносини,
відправлення правосуддя;
7) зміст. Правові норми характеризуються більшою конкретністю розпорядження, моральні
вимоги відрізняються релятивізмом, тобто відносністю. Не завжди однозначно можна
оцінити вчинок людини як моральний або аморальний. Тоді як із точки зору права межа між
правомірним і неправомірним завжди очевидна.
35. Структура правової норми: характеристика її елементів та їх видів.
Структура правової норми — це її внутрішня побудова, яка характеризується наявністю в ній
відносно автономних, але нерозривно пов'язаних одна з одною складових частин, що
різняться за функціональною роллю.
Структури (а їх декілька) у правовій нормі склалися історично, поступово та представляють
велику соціальну цінність. Їхнє походження йде з давніх часів, із суспільств
привласнювальної економіки і навіть із тих часів, коли людина ще як біологічна істота, як і
інші біологічні види, навчилася пов'язувати свою поведінку з результатами цієї поведінки,
свої реакції на ті чи інші умови життєдіяльності закріплювати в колективному досвіді, у
колективній свідомості по критеріях «прийнятно-неприйнятно».
Мононорми первісного суспільства будувалися по цій схемі, і лише згодом «сприйнятно-
несприйнятно» переросло у відносини по критеріях «можна-неможна» (право), «добре-
погано», «добро-зло» (мораль).
Із позиції філософії структура — це відносно самостійна й стійка єдність елементів, їхніх
відносин і цілісності об'єкта, які забезпечують тотожність самому собі. Структура
нерозривно зв'язана із системою. Характеристика об'єкта з позицій системи і структури дає
суть системно структурного аналізу.
Філософське поняття структури потрібно пов'язати зі специфікою правових явищ, з їхньою
природою, змістом, соціальним призначенням і місцем у системі права.
Аналіза норми за структурою сприяє з'ясуванню смислу правила поведінки, що в ній
міститься, а це, у свою чергу, допомагає правильній реалізації норми, зміцненню законності
й правопорядку, тобто досягненню того, заради чого існує право.
Структура норми залежить від її характеру. До визначення структури можна підійти по-
різному, залежно від того, яка це норма — норма-принцип, норма-дефініція, норма-правило
поведінки, регулятивна норма чи охоронна норма, які є різновидами норми-правила
поведінки.
Нормами, що містять безпосередні правила поведінки для конкретних (але не
індивідуалізованих) суб'єктів в реальному суспільному житті є:
Норми-дозволяння;
Норми-приписи (зобов'язування);
Норми-заборони.
У теорії права докладно обґрунтовано дві різні концепції структури норми: двоелементна
(двочленна, дволанкова) та триелементна (тричленна, триланкова).
Для позначення структурних елементів норми права теорія права оперує такими поняттями:
диспозиція, гіпотеза, санкція.

37
Варто підкреслити, що попри те, що існують різні концепції структури, вони незмінно
використовують у своїй побудові названі частини (елементи).
Диспозиція — центральний елемент норми права, де у вигляді владного припису закріплено
правило поведінки, змістом якого виступають суб'єктивні права та юридичні обов'язки.
Види диспозицій:
1.За ступенем визначеності:
Визначені — закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин
позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;
Не повністю визначені — вказують лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких
суб'єкти уточнюють свої права та обов'язки самостійно;
Відносно визначені — вказують на права і обов'язки суб'єктів, але надають можливості для
їх уточнення залежно від конкретних обставин;
Альтернативні — вказують на настання декількох правових наслідків, але передбачають
настання лише одного з них.
2.За способом викладення:
Проста — правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;
Описова — правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко
визначаються права і обов'язки учасників відносин;
Бланкетна — закріплюється лише загальні ознаки правила поведінки, а для встановлення
ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;
Відсильна — аналогічна бланкетній з тією різницею, що для встановлення ознак, яких
бракує, слід звертатися до інших частин даної норми або до інших норм цієї ж галузі права.
3.За складом:
Прості — містять одне правило поведінки;
Складні — містять два або більше обов'язкових правил поведінки;
Альтернативні — містять декілька правил поведінки, суб'єкт може виконувати будь-яке з
них.
Гіпотеза — структурний елемент норми права, який указує на умови, за наявності або
відсутності яких уступає в дію правило поведінки. Гіпотеза — невід'ємний елемент норми; її
точність і визначеність є умовою реалізації норми. Відсутність такої визначеності ускладнює
використання передбачених нормою можливостей її адресатами — громадянами, та їх
об'єднаннями. Якщо ж норма закріплює повноваження державного органу, то невизначеність
перерахованих в її гіпотезі умов надає йому право діяти на власний розсуд.
Види гіпотез:
1.За ступенем визначеності:
Визначена — вичерпно визначає ті умови, при наявності яких набуває чинності правило
поведінки, що міститься в диспозиції норми права;
Відносно визначена — обмежує умови застосування норми права певним колом формальних
ознак.
2.За формою вираження:
Абстрактні — умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що
надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;
Казуальні — визначаються умови дії норми, використовуючи вужчі, спеціальні родові
ознаки, тому норма права поширюється на обмеженіше коло випадків.
3.За складом:
Прості — містять одну обставину, потрібну для дії правової норми;
Складні — містять дві або більше обов'язкових обставин, за якими пов'язується дія правової
норми;
Альтернативні — чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох
фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих
обставин.
38
Санкція — це частина норми права, яка містить указівки щодо юридичних наслідків
порушення правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкції — створення тих чи інших
несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб'єктів,
що виконують владний припис.
Види санкцій:
1.За ступенем визначеності:
Абсолютно визначені — чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;
Відносно визначені — межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до
максимальної або тільки до максимальної;
2.За кількістю несприятливих наслідків:
Прості — передбачають один невигідний наслідок.
Складні — передбачають одночасне застосування декількох невигідних наслідків.
Альтернативні — указують на декілька можливих засобів упливу на правопорушника, а
доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом,
виходячи з особливості конкретної справи;
3.За характером наслідків:
каральні (штрафні);
правовідновлювальні (компенсаційні);
заохочувальні.
4.За галузями права:
кримінально-правові;
адміністративно-правові;
цивільно-правові;
дисциплінарні.
36. Класифікація правових норм.
1. За предметом правового регулювання (за галузевою ознакою):
• норми конституційного права;
• норми адміністративного права;
• норми кримінального права;
• норми цивільного права та ін.
2. За методом правового регулювання:
• імперативні — виражають у категоричних приписах держави чітко визначені діяння, які не
допускають жодних відхилень від вичерпно перелічених прав та обов'язків;
• диспозитивні — приписують варіант поведінки, але дають можливість сторонам відносин
самим визначити права і обов'язки, тобто надають суб'єктам свободу вибору поведінки.
3. За характером впливу на особу:
• заохочувальні — встановлюють міри заохочення за варіант поведінки, схвалений державою
і суспільством;
• рекомендаційні — встановлюють варіант бажаної з погляду держави і суспільства
поведінки суб'єктів.
4. За субординацією у правовому регулюванні:
• матеріальні — містять правила поведінки (права, обов'язки, заборони), на підставі яких
можливе вирішення справи;
• процесуальні — встановлюють оптимальний порядок застосування норм матеріального
права. Призначення таких норм — встановити процедуру, "регламент" здійснення прав чи
виконання обов'язків, закріплених у нормах матеріального права.
5. За суб'єктами правотворчості:
• норми органів представницької влади;
• норми глави держави;
• норми органів виконавчої влади.
6. За дією у просторі:
39
• загальні (загальнодержавні) норми;
• місцеві (локальні) норми.
7. За дією в часі:
• постійні — норми невизначеної в часі дії;
• тимчасові — норми визначеної в часі дії.
8. За дією на коло суб'єктів:
• загальні — поширюються на все населення країни;
• спеціальні — поширюють свою дію лише на певне коло суб'єктів;
• виняткові — встановлюють винятки із загальних та спеціальних правил.
9. За функціональною спрямованістю (за функціями права):
• регулятивні — встановлюють права й обов'язки суб'єктів.
Вони можуть бути:
— уповноважуючі (вказують на можливість здійснення певних дій та надають суб'єктам
певні права);
— зобов'язуючі (вказують на необхідність здійснення певних дій та покладають на суб'єктів
певні обов'язки);
— забороняючі (вказують на необхідність утримання від здійснення певних дій, тобто
встановлюють заборони);
• охоронні (встановлюють способи юридичної відповідальності за порушення прав та
невиконання обов'язків, які закріплені в регулятивних нормах).
37. Способи викладення норм права в статтях нормативно-правових актів.
За повнотою викладу норм права в статтях нормативно-правових актів розрізняють форми
(способи): повну (пряму), відсильну, бланкетну.
38. Поняття та елементи правової системи суспільства.
Правова система – це сформована під впливом об'єктивних закономірностей розвитку
суспільства сукупність усіх його правових явищ, які перебувають у сталих зв'язках між
собою та з іншими соціальними явищами.
Для формування більш повного уявлення про правову систему слід визначити її основні
характеристики.
1. Правова система є одним із видів соціальних систем. Поряд та у взаємозв'язках з нею
функціонують інші види соціальних систем – політична, економічна, моральна, релігійна
тощо.
2. Вона формується зазвичай у межах певної держави, є національною правовою системою.
У деяких випадках правова система може діяти лише на частині території держави
(субнаціональна правова система) або виходити за межі держави й охоплювати системи
різних країн (наднаціональна правова система, яка може бути міжнародною або релігійною).
3. Правова система формується під впливом раноманітних чинників (культурних, релігійних,
моральних, економічних та ін.), які є унікальними для кожного суспільства і зумовлюють
специфіку певної правової системи.
4. Вона є цілісною системою, що зумовлює появу у неї нових якостей, що відсутні в її
окремих складових (наприклад, здатність забезпечувати правопорядок).
5. Правова система має відносно сталий характер. Риси, яких вона набуває протягом
історичного процесу, формуються впродовж тривалого часу і не можуть бути змінені у
стислий строк. У разі зміни державних форм організації суспільства (розпад держави, втрата
незалежності, об'єднання держав) його правова система може зберігати свою сутність та
основні риси.
6. Вона складається із різнорідних елементів. Головним елементом правової системи є право,
для сприяння реалізації якого формуються всі інші статичні та динамічні елементи цієї
системи. Це дає підстави для висновку про те, що право у суспільстві реально функціонує
лише у прив'язці до правової системи. Іншими структурними елементами правової системи є
джерела права, юридична практика, нормотворчість, правозастосування, правові відносини,
40
правосвідомість, правова культура, юридична наука, юридична освіта, законність і
правопорядок тощо.
39. Поняття та структура системи права.
Система права - це внутрішня структура права, котра виражається в єдності й погодженості
всіх діючих норм права даної держави, а також у їхньому розподілі по галузях і інститутам
права.
Іншими словами, система права - це впорядкована безліч всіх діючих юридичних норм даної
держави. Системність масиву всіх діючих норм права проявляється в їхній єдності,
взаємоузгодженні, несуперечності. Упорядкованість безлічі всіх діючих норм права
проявляється й у їхньому розподілі по галузях і інститутам
Структура системи права - це об'єктивно існуюча внутрішня будова права даної держави.
Основні структурні елементи системи права:
а) норми права;
б) інститути права,
в) галузі права.
40. Поняття та структура системи законодавства. ЇЇ співвідношення із
системою права.
Система законодавства - це впорядкована безліч всіх діючих нормативно-правових актів
даної держави.
У системі законодавства тих або інших держав можна розрізняти, наприклад:
- галузеве законодавство, тобто однойменне з галузями права, що збігає з ними по предметі
правового регулювання, наприклад, карне, трудове й т.д.:
- комплексне законодавство, тобто таке, котре містить норми різних галузей права: карного,
адміністративного, цивільного, наприклад, екологічне законодавство;
- загальфедеральне законодавство й законодавство суб'єктів федерації (у федераціях);
- законодавство автономії (якщо вищий представницький орган автономії вправі приймати
закони);
- конституційне й інше законодавство, закони й підзаконні акти (по юридичній чинності).
Структура системи законодавства - це внутрішній підрозділ законодавства на відносно
відособлені групи нормативно-правових актів.
Структура системи законодавства (її внутрішня будова):
-галузева («горизонтальна») - галузеве законодавство (трудове, цивільне, карне й т.д.
законодавство ),тобто в системі законодавства підсистеми нормативних актів розрізняються
по предметі правового регулювання (наприклад, предмет регулювання трудового
законодавства - трудові відносини, а також відносини , тісно пов'язані із трудовими);
-ієрархічна («вертикальна») - закони й підзаконні акти, тобто в системі законодавства
підсистеми нормативних актів (закони, підзаконні акти) розрізняються по юридичній
чинності.
Різновидом ієрархічної структури є ієрархічна структура законодавства у федеративній
державі, т.зв. «федеративна структура законодавства» - федеральне законодавство й
законодавство суб'єктів федерації.
Система права складається з галузей права, які мають свій предмет і метод правового
регулювання, а система законодавства включає галузі законодавства, в яких відсутній метод
регулювання, а предмет регулювання не завжди однорідний, як у галузей права.
41. Поняття, ознаки та принципи правотворчості.
Правотворчість - це форма владної діяльності держави, а в окремих випадках -
безпосередньо народу, спрямована на формулювання чи санкціонування нормативно-
правових актів, за допомогою яких у діючу систему права запроваджуються нові,
змінюються чи скасовуються існуючі норми права.
Правотворчість як державна форма правоутворення характеризується такими ознаками:
- є переважно діяльністю державних органів, їх прерогативою;
41
- мас організаційну спрямованість;
- полягає в утворенні нормативно-правових актів, що містять норми права чи скасовують,
змінюють їх;
- чітко регламентується нормами права. Правотворчість здійснюється на основі принципів:
Загальні принципи:
- законності - в основу цього принципу покладено правило, згідно якого вся правотворча
робота по підготовці, прийняттю, впровадженню в життя і скасуванню нормативно-правових
актів повинна здійснюватись в рамках закону;
- гуманізму - це означає, що нормативно-правові акти повинні формулювати, захищати
загальнолюдські цінності, природні права людини, створювати умови і механізми їх втілення
в життя;
- демократизму - сутністю правотворчості є вираження волі народу, безпосередня його
участь в розробці і прийнятті нормативно-правових актів;
- науковості - ефективному використанні досягнень юридичної та інших наук при розробці
норм права;
- професіоналізм - даний принцип безпосередньо пов'язаний з якістю правотворчості. До
даного роду діяльності повинні залучатися лише компетентні фахівці - юристи, соціологи,
політологи тощо.
Спеціальні принципи:
1) оперативність - полягає у швидкій підготовці та прийнятті нормативно-правових актів ;
2) використання правового досвіду - необхідність спиратися на досвід інших держав;
3) зв'язок з практикою - норма повинна враховувати об'єктивний розвиток правовідносин.
42. Суб’єкти, види та стадії правотворчості.
Правотворчий процес – це система взаємозалежних процедур (стадій) при ухваленні, зміні як
законів, так і підзаконних актів. Стадії правотворчого процесу, у свою чергу, можуть бути
розбиті на ряд етапів.
Скакун О.Ф виокремлює 5 стадій правоутворення і правотворчого процесу:
1. Передпроектна стадія:
формування юридичного мотиву про необхідність внесення змін до чинної системи норм
права – відбувається на рівні правосвідомості в результаті виявлення волі народу
(колективу), об’єктивно зумовленої потребами його соціального життя;
правотворча ініціатива – обґрунтування юридичної значущої правової регламентації –
видання нормативно-правового акта.
Цей етап правоутворення характеризується дією об’єктивних чинників і становить
підготовчу стадію правотворчості.
2. Проектна стадія:
ухвалення рішення про підготовку проекту нормативно-правового акта;
розробка концепції проекту нормативно-правового акта і підготовка його тексту (або
доробка проекту, внесеного в порядку правотворчої ініціативи), тобто юридичне
формулювання волі народу (колективу) у вигляді норм права.
Цей етап правоутворення становить початкову стадію правотворчості.
3. Стадія прийняття проекту нормативно-правового акта властива правотворчому органу –
офіційне прийняття проекту після його обговорення. Колегіальні правотворчі органи
приймають нормативні акти простою більшістю голосів. Президент держави, міністри та
інші органи одноособового керівництва затверджують свої акти у персональному порядку.
Цей етап правоутворення характеризується активністю: вступає в дію суб’єктивний чинник і
здійснюється власне «творчість права».
4. Засвідчувальна стадія:
підписання нормативно-правового документа;
надання йому реєстраційного коду після включення до Єдиного реєстру нормативних актів
України.
42
5. Інформаційна стадія:
офіційне опублікування прийнятого нормативно-правового акта в засобах масової
інформації, доведення його до відома виконавців.
Види і форми правотворчості держави
Правотворчість здійснюється двома соціальними інститутами:
державою в особі державних органів та їх посадових осіб;
громадянським суспільством і його окремими суб'єктами.
Види правотворчості як громадянського суспільства, так і держави можна класифікувати за
різними критеріями. Основний вид правотворчості — правотворчість державних органів і
посадових осіб.
Види правотворчості держави за юридичною чинністю актів:
1. Законодавча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям
законодавчих актів (законотворчість).
У правотворчості України головну роль відіграє законодавчий орган держави — Верховна
Рада. Вона має монопольну законотворчу компетенцію, тобто виключне право на прийняття
законів і коло повноважень щодо їх прийняття, передбачені Конституцією та іншими
законами, її законотворчість — провідна частина правотворчості і основної конституційно-
правової форми прийняття законів державою;
2. Підзаконна правотворча діяльність, тобто діяльність, пов'язана з підготовкою і прийняттям
підзаконних актів (підзаконна правотворчість).
Нагадаємо, що юридична чинність прийнятих державними органами нормативно-правових
актів залежить від рівня і обсягу їх повноважень, які визначаються місцем, яке посідається в
системі органів держави (Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, відомства, голови
державних адміністрацій на місцях та ін.).
За функціональним призначенням розрізняють:
поточну правотворчість — пов'язану з первинним регулюванням суспільних відносин,
відновленням правових норм і заповненням прогалин;
правотворчість для систематизації нормативних актів — систематизовану, головним чином
кодифікаційну правотворчість.
За суб’єктами:
правотворчість представницького органу державної влади;
правотворчість народу у ході референдуму;
правотворчість органів місцевого самоврядування;
правотворчість громадських організацій;
локальна правотворчість (на підприємстві, в установі, організації).
Залежно від способу створення норм:
1. Санкціонування – надання юридичних властивостей вже існуючим соціальним нормам, які
існують у вигляді звичаю, або у вигляді нормативних положень, що виникли в результаті
узагальнення практики діяльності людей, або громадських організацій;
2. Надання рішенням органів державної влади (судів, органів адміністративної юрисдикції)
загальнообов’язкового значення при розгляді наступних аналогічних справ, створення таким
чином прецедентів – судових чи адміністративних.
43. Поняття та види форм (джерел ) права.
Джерела (форми) права - це офіційні способи зовнішнього вираження й закріплення норм
права.
Види основних джерел (форм) права:
а) нормативно-правовий акт;
б) нормативно-правовий договір;
в) правовий звичай;
г) правовий прецедент.

43
 44. Поняття та види юридичної техніки. Правотворча і правозастосовна
техніка.
Юриди́чна те́хніка — сукупність методів, засобів і прийомів, які використовуються у
відповідності до прийнятих правил при виробленні та систематизації нормативно-правових
актів для забезпечення їх досконалості. Найважливіший її різновид — законодавча
(правотворча), зокрема правозастосовна техніка.
Види юридичної техніки:
законодавча техніка;
техніка систематизації законодавства;
техніка правозастосовних актів.
Правотворча техніка – це сукупність методів, прийомів, юридич- них засобів, способів
створення законодавчих актів та їх подальшого удосконалення.
Правозастосовна техніка – це сукупність правил, прийомів, засо- бів та способів складання,
оформлення правозастосовних актів.
45. Поняття та стадії законотворчості.
Законотворчий процес як діяльність (законотворчість) – це діяльність органів держави,
громадських організацій, посадових осіб, усього народу й інших суб’єктів, спрямована на
виявлення суспільних відносин (що потребують урегулювання на законодавчому рівні),
встановлення, зміну та скасування законів із метою такого врегулювання.
Законодавчий процес має низку стадій.
І. Передпроектна стадія
1. Законодавча ініціатива - внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого
органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до
Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту,
народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право
вносити законопроект позачергово.
Проекти законів вносяться разом із супровідною запискою, яка має містити обґрунтування
необхідності їх розробки або ухвалення.
II. Проектна стадія
2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до
плану законопроектних робіт.
3. Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді;
створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників
зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту
провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором.
4. Розробка законопроекту і його попередня експертиза із залученням зацікавлених
організацій, дороблення і редагування проекту.
5. Внесення законопроекту до парламенту, ухвалення його до розгляду, обговорення
законопроекту і його узгодження: розгляд поправок; виявлення думок зацікавлених осіб про
проект і одержання їх пропозицій щодо вдосконалення, доробки проекту; ухвалення в
порядку першого, другого, третього читання; розгляд альтернативних проектів. У необхідних
випадках - винесення проекту:
на обговорення широкого кола кваліфікованих спеціалістів шляхом проведення
парламентських слухань, конференцій, «круглих столів» та ін.;
на всенародне обговорення.
III. Стадія ухвалення законопроекту
6. Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони
ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні - 2/3 від конституційного складу
Верховної Ради) і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ
закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються
Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України.
44
IV. Засвідчувальна стадія
7. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені
конституцією строки (в Україні - 15 днів).
V. Інформаційна стадія
8. Промульгація закону - це не лише підписання його главою держави, а й видання
спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування
закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави - указом, наказом
та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону,
що промульговується.
В Україні - це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про
порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови
Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується.
Стаття 73 Конституції Італійської Республіки містить з цього питання типове для більшості
країн положення: "Закони промульговуються Президентом Республіки протягом місяця від
дня їх затвердження. Якщо Палати, кожна абсолютною більшістю своїх членів проголошує
закон терміновим, то він промульговується у строк, зазначений у цьому законі. Закони
публікуються після промульгації і набирають чинності на п'ятнадцятий день після публікації,
за винятком випадків, коли сам закон встановлює інший строк".
9. Включення закону до Єдиного державного реєстру нормативних актів, де вказується
наданий йому реєстраційний код.
10. Опублікування закону - друк його тексту з усіма реквізитами в офіційних друкарських
виданнях (в Україні - "Відомості Верховної Ради України", "Офіційний вісник України",
газети "Голос України", "Юридичний вісник України").
Можливий додатковий етап на другій стадії після ухвалення законопроекту парламентом і
передачі його главі держави на підпис.
46. Поняття та види нормативно-правового акту.
Нормативно-правовий акт — це офіційний акт-документ компетентних суб'єктів
правотворчості, який містить норми права, що забезпечуються державою. Він є однією з
форм існування та вираження норм права, є основною формою права для багатьох правових
систем сучасності.
Ознаки нормативно-правового акта:
• приймається уповноваженими суб'єктами правотворчості (державними
правотворчими органами або народом);
• виражає державну волю домінантної частини населення або всього народу;
• завжди містить нові норми права чи змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст
юридичних прав і обов'язків;
• приймається відповідно до певної процедури;
• має форму письмового акта — документа, певні реквізити та структуру (преамбула,
глави, розділи, статті, частини, пункти);
• публікується в офіційних спеціальних виданнях, в яких текст акта має бути
автентичним офіційному зразку цього акта.
Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1. За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти.

2. За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні.
3. За часом дії: постійні і тимчасові.
4. За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм
права та акти скасування норм права.
5. За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі
референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень.

45
 6. За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-
процесуальні та ін.
7. За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення;
розпорядження; накази тощо.
47. Поняття та ознаки закону. Види законів.
Закон – це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що приймається
відповідно до особливої процедури парламентам або безпосередньо народом і регулює
найважливіші суспільні відносини.
Закони відрізняються від інших нормативно-правових актів за такими ознаками.
1. Вони приймаються спеціально уповноваженими суб'єктами – парламентом як
органом законодавчої влади або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні
прийняття законів є виключною компетенцією Верховної Ради України. Народ України
здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум.
2. Вони регулюють найбільш значущі, ключові суспільні відносини, встановлюють їх
відправні засади. Так, згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами України
визначаються права, свободи, обов'язки людини і громадянина, порядок застосування мов,
правовий режим власності, територіальний устрій України, організація і порядок проведення
виборів та референдумів, організація і діяльність органів виконавчої влади, засади місцевого
самоврядування, судоустрій, засади цивільно-правової відповідальності, діяння, які є
злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та
відповідальність за них та ін.
3. Вони мають вищу юридичну силу. Вища юридична сила закону виявляється у тому,
що:
– всі інші нормативні акти повинні відповідати закону (вони мають підзаконний
характер);
– закон може змінюватися чи скасовуватися тільки законом;
– прийняття нового закону спричиняє зміну або скасування підзаконних актів у
частині, що суперечить цьому закону.
4. Вони приймаються з додержанням особливої процедури. Порядок прийняття
законів в Україні регулюється Конституцією України, Регламентом Верховної Ради України,
Законом України "Про всеукраїнський референдум".
Порядок прийняття закону парламентом складається з таких стадій:
а) підготування законопроекту до розгляду його Верховною Радою України. Ця стадія
включає ухвалення рішення щодо підготування проекту, організаційно-технічне та фінансове
забезпечення підготування проекту, розроблення концепції законопроекту, підготування
тексту проекту закону, наукову експертизу проекту закону, внесення його на розгляд
Верховної Ради України суб'єктом права законодавчої ініціативи.
Особливе значення має наукова експертиза законопроекту, що включає дослідження і
оцінювання якості проекту, його наукової обгрунтованості, відповідності встановленим
вимогам (економічним, фінансовим, екологічним та ін.). Підготовлені проекти законів
можуть бути оприлюднені для обговорення державними органами, науковими установами,
громадськістю.
Проекти законів вносяться на розгляд Верховної Ради України виключно суб'єктами
права законодавчої ініціативи: Президентом України, народними депутатами України,
Кабінетом Міністрів України, Національним банком України (ст. 93 Конституції України).
Після цього законопроекти проходять попередній розгляд у відповідних комітетах Верховної
Ради України;
б) розгляд законопроекту Верховною Радою України і ухвалення рішення щодо нього.
Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило,
за процедурою трьох читань (перше читання включає обговорення основних положень,

46
структури законопроекту та прийняття його за основу; друге – постатейне обговорення;
третє – прийняття законопроекту в цілому).

За результатами розгляду та обговорення проекту Верховна Рада України шляхом

голосування приймає закон, визначає порядок введення його в дію. Введення закону в дію
визначається у його прикінцевих або перехідних положеннях або окремим законом;
в) офіційне оприлюднення закону. Прийнятий закон направляється на підпис
Президенту України, який має підписати закон протягом 15 днів або застосувати право вето.
Верховна Рада України враховує пропозиції Президента України або може подолати вето не
менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради. Закони публікуються
в офіційних друкованих виданнях, після чого набирають чинності.
Види законів виокремлюють за такими критеріями:
1) за юридичною силою:
а) Конституція та конституційні закони.
Конституція є Основним Законом, який має найвищу юридичну силу і втілює
принцип верховенства права. Вона є актом установчого характеру, який закріплює загальні
засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, права і свободи
людини і громадянина, державно-територіальний устрій, організацію органів державної
влади та органів місцевого самоврядування. Конституція має найвищу стабільність•, її норми
є нормами прямої дії.
Конституційні закони вносять зміни до Конституції. Вони приймаються не менш як
двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України в особливому порядку,
передбаченому розділом XIII Конституції України;
б) звичайні закони, які приймаються Верховною Радою України більшістю від її
конституційного складу (наприклад, Закон України "Про місцеве самоврядування в
Україні");
2) за ступенем упорядкованості:
а) кодифіковані закони, в яких узагальнюються і систематизуються норми права, що
регулюють певну групу суспільних відносин.
Кодифіковані закони приймаються у формі кодексів та основ законодавства
(наприклад, Митний кодекс України, Основи законодавства України про охорону здоров'я);
б) поточні закони, прийняті з окремих питань (наприклад, Закон України "Про
громадські об'єднання");
3) за значенням у механізмі правового регулювання:
а) первинні закони, які встановлюють правила регулювання певних сфер суспільних
відносин (наприклад, Закон України "Про акціонерні товариства");
б) вторинні закони, які вносять зміни до первинних або скасовують їх дію (наприклад,
Закон України "Про внесення зміни до статті 23 Закону України “Про акціонерні
товариства”").
48. Підзаконні нормативно-правові акти.
ПІДЗАКОННІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ АКТИ, прийняті компетентними органами
державної влади чи уповноваженими державою іншими суб'єктами на підставі закону,
відповідно до закону і в порядку його виконання.
Основними видами підзаконних нормативно-правових актів органів державної влади
є:
- укази Президента України;
- постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;
- накази та інструкції керівників міністерств, державних комітетів (відомств) України
та інших центральних органів виконавчої влади;
- акти (розпорядження) місцевих державних адміністрацій;
- накази (нормативні) та інструкції адміністрації підприємств, установ, організацій;
47
 - укази Президії Верховної Ради колишнього СРСР, укази Президента колишнього
СРСР з питань, не врегульованих законодавством України, якщо ці укази не суперечать
Конституції і законам України;
- постанови Кабінету Міністрів колишнього СРСР (з питань, поки що не
врегульованих актами уряду України);
- інструкції та нормативні накази міністрів, керівників відомств колишнього СРСР з
питань, поки що не врегульованих відповідними нормативно-правовими актами України.
49. Дія нормативно-правових актів в часі, в просторі та за колом осіб.
Будь-який нормативно-правовий акт (закон, указ, декрет, постанова, розпорядження,
тощо) повинен мати певні критерії дії, такими критеріями виступають дія нормативно-
правового акту у часі, у просторі та за колом осіб.
Дія нормативно-правового акту у часі передбачає:
- момент вступу нормативно-правового акта в дію;
- момент припинення дії нормативно-правового акта;
- зворотна дія нормативно-правового акта.
У теорії права розглядаються такі варіанти вступу нормативно-правового акта в дію:
- термін установлюється в самому нормативному акті чи спеціально прийнятому акті
(разом з опублікуванням Закону України від 10 березня 1994 р. "Про державну таємницю"
була опублікована Постанова Верховної Ради України "Про порядок введення в дію Закону
України "Про державну таємницю", де зазначено, що він вступає в дію з дня опублікування);
- якщо нормативний акт не публікується, то з моменту його одержання виконавцем;
- з моменту ухвалення (Конституція України);
- з моменту опублікування;
- нормативно-правові акти, у яких не вказано час набрання чинності і щодо якого не
було постанови про порядок введення в дію, вступають у силу по всій території України
одночасно після закінчення 10-денного строку з дня офіційного опублікування;
- нормативно-правовий акт (рішення), ухвалені в результаті референдуму, вводяться в
дію з моменту їх опублікування, якщо в них самих не визначений інший строк.
Момент припинення дії нормативно-правового акта настає внаслідок:
- закінчення терміну дії, на який видавався акт (за умови, що він був зазначений в
нормативно-правовому акті);
- прямої відміни конкретного акта;
- фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання;
- із зміною обставин, для врегулювання яких було прийнято нормативно-правовий
акт.
Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків,
коли вони пом'якшують або скасовують кримінальну, адміністративну відповідальність
особи;
Загальне правило таке: "Норма права зворотної сили не має". Але Існують винятки,
наприклад у кримінальному, адміністративному законодавстві передбачено, що у випадку
коли нормативний акт, що був прийнятий після скоєння правопорушення, пом'якшує чи
звільняє від юридичної відповідальності, то він має зворотну силу, а якщо установлює чи
обтяжує відповідальність особи -то норми даного акту зворотної сили не мають.
Дія нормативних актів у просторі характеризується розповсюдженням їх впливу на
певну територію:
- державу в цілому;
- відповідний регіон;
- адміністративно-територіальну одиницю;
- відповідне підприємство, установу, організацію.
Нормативно-правові акти України поширюються на територію всієї країни.
Нормативно-правові акти Автономної республіки Крим - на територію Автономної
48
республіки Крим, в межах повноважень, визначених Конституцією України і Конституцією
АРК.
Під територіальною дією нормативно-правових актів розуміється поширення
законодавство в межах території держави, до якої відноситься:
- суходільний простір - земна територія;
- водний простір - внутрішні води всередині державних кордонів І територіальні води
в межах 12 морських миль;
- повітряний простір над державними межами - на висоті до 110 кілометрів (верхня
висотна межа повітряного простору міжнародним правом остаточно не встановлена, проте
зазвичай вважається, що висотна межа повітряного простору складає близько 100-110 км від
поверхні Землі, тобто найменшу стійку висоту орбіти штучних супутників Землі);
- надра та континентальний шельф.
Екстериторіальна дія нормативно-правового акта завжди регулюється міжнародними
договорами і передбачає поширення законодавства певної держави за межами її території.
Вона відома як право екстериторіальності держав - порядок, відповідно до якого установи
або фізичні особи, що розташовані або перебувають на території іншої держави,
розглядаються як такі, що розташовані або перебувають на власній території і підвладні
законам і юрисдикції власної держави, та поширюється на:
- космічні об'єкти під прапором і гербом держави;
- трубопроводи;
- підводні кабелі та нафтові морські вишки;
- повітряні, військові та торговельні судна у відкритому морі, які ходять під
державним прапором;
- території дипломатичних представництв і консульств за кордоном.
Правом екстериторіальності користуються військові кораблі та літаки, що з дозволу
певної держави знаходяться на її території, але розглядаються як частина території іншої
держави.
На порядок дії нормативно-правового акта за колом осіб поширюється загальне
правило: нормативно-правовий акт діє стосовно всіх осіб, які перебувають на території Його
дії і є суб'єктами відносин, на які він розрахований.
Щодо кола осіб нормативно-правові акти діють на громадян України, осіб без
громадянства, іноземних громадян, осіб з подвійним громадянством, на всі
внутрішньодержавні, спільні, іноземні, міжнародні організації, які не користуються правом
екстериторіальності. Винятком вважаються окремі іноземні громадяни, які мають імунітет
від юрисдикції держави перебування. Це окремі дипломатичні та консульські працівники
(питання про притягнення їх до юридичної відповідальності вирішується на підставі
юридичних угод), а також вищі посадові особи інших держав, які перебувають в Україні з
офіційним візитом.
50. Поняття і види систематизації нормативно – правових актів.
Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність щодо впорядкування та
удосконалення нормативно-правових актів, зведення їх в єдину внутрішньо-узгоджену
систему.
Здійснення систематизації цих актів необхідне для:
• усунення протиріч між нормативно-правовими актами, встановлення та усунення
дефектів законодавства;
• підвищення якості та ефективності законодавства;
• забезпечення зручності користування законодавством, доступності його
використання громадянами та іншими суб'єктами права;
• полегшення пошуку юридичної норми, яка підлягає реалізації;
• сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню.
Розрізняють такі форми (способи) систематизації нормативно-правових актів:
49
 Облік — діяльність щодо накопичення нормативно-правових актів, підтримання в
контрольному стані, а також створення пошукової системи, яка забезпечує ефективний
пошук необхідної правової інформації.
Облік нормативно-правових актів може здійснюватися державними органами і
недержавними організаціями як для внутрішнього, так і для зовнішнього користування.
Основним завданням означеної форми систематизації є допомога в оперативному пошуку
необхідної правової інформації.
Кодифікація — це така форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає
в їх удосконаленні через зміну змісту (переробки та узгодження) норм права, пов'язаних
загальним предметом регулювання, та об'єднання в новий єдиний нормативно-правовий акт.
Така форма систематизації націлена на докорінну переробку чинного законодавства
шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта. Вона сприяє стабільності
законодавства, тому кодифікаційні акти покликані бути основою законодавчої діяльності.
Кодифікація у зв'язку з цим може мати лише офіційний характер.
Інкорпорація — це така форма систематизації, яка полягає в зовнішньому
упорядкуванні (чи розташовані в іншому порядку) вже чинних нормативних актів без зміни
змісту.
При інкорпорації нормативно-правових актів вилучаються положення, що втратили
юридичну силу, включаються внесені в них зміни та доповнення, виключаються положення,
що не містять норм права.
Види інкорпорації:
1. За юридичним значенням:
• офіційна — здійснюється від імені компетентних органів, збірники є офіційною
формою опублікування, на які можна посилатися при вирішенні юридичних питань;
• неофіційна — здійснюється іншими особами: видавництвами, науковими та
навчальними закладами, практичними органами, окремими спеціалістами, тому видані
збірники мають лише довідковий, інформаційний характер.
2. За обсягом:
• загальна (генеральна);
• галузева;
• міжгалузева;
• спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства).
3. За критеріями об'єднання:
• хронологічна — упорядкування нормативно-правових актів здійснюється відповідно
до часу їх опублікування та набрання чинності;
• предметна — упорядкування здійснюється за предметом правового регулювання (за
галузевою приналежністю);
• суб'єктна — залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти.
Консолідація — це така форма систематизації, яка полягає в об'єднанні декількох
нормативно-правових актів, які діють в одній і тій самій сфері суспільних відносин, в єдиний
нормативно-правовий акт, як правило, без зміни змісту.
Консолідація використовується там, де немає можливості кодифікації. Вона є
уніфікацією нормативних актів, усуває їх множину, позбавляє їх від надмірної роздрібності.
Ця форма систематизації сприяє об'єднанню загальних положень поточної правотворчості в
однорідні групи, є проміжною ланкою між поточною правотворчістю та кодифікацією.
51. Співвідношення нормативно-правових актів з актами тлумачення та
актами застосування норм права.
Серед правових актів-документів розрізняють: нормативно-правові акти (нормативні
акти); акти тлумачення права (інтерпретаційні акти); акти застосування права
(правозастосовні акти).

50
 Нормативні акти - первинні, інтерпретаційні й правозастосовні акти - производны від
нормативних у тому розумінні, що без нормативних актів їхнє існування немислимо.
Спочатку з'являється (видається) нормативний акт, потім з'являються акти його тлумачення
й застосування, тобто він (нормативний акт) - обов'язкова передумова появи останніх,
оскільки неможливо тлумачення й застосування права без самого права (представленого
таким його джерелом як нормативний акт). Розходження цих актів по суб'єкті виражається в
тім, що відповідно до законодавства України тільки нормативні акти - результат діяльності
суб'єктів правотворчества, тобто нормативні акти - результат правотворческой діяльності
(правотворчества). Законодавство України не передбачає правотворческие повноваження для
суб'єктів тлумачення й застосування норм права.
Нормативні акти - різновид джерел (форм) права, акти тлумачення й застосування
права такого офіційного статусу не мають.
Нормативні акти містять норми права. Акти тлумачення права містять роз'яснення
втримування відповідних норм права, тобто в них розтлумачується (пояснюється) як треба
правильно розуміти зміст тих або інших норм права. Правозастосовний акт містить
індивідуальне (персоніфіковане) владне приписання, винесене уповноваженим на те органом
(особою) у результаті рішення їм конкретної юридичної справи.
Правозастосовні акти застосовуються з урахуванням актів їхнього офіційного
тлумачення. Самі по собі акти тлумачення права юридичного значення не мають, вони діють
і застосовуються в єдності з тими нормами, які тлумачать (у єдності з відповідними
нормативними актами).
52. Поняття та форми реалізації норм права.
Реалізація норм права – це втілення положень правових норм у фактичній поведінці
(діяльності) суб'єктів права. Це втілення виключно правомірної поведінки, різноманітний
процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих або інших суб’єктів. Саме
через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем
при виданні норми права.

Об’єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у
місцях і в терміни, передбачені нормами права.
Суб’єктивний – виявляє ставлення суб’єкта до правових вимог і стан його волі у
момент здійснення дій, що вимагаються правом. Адже при зникненні бажання щодо
забезпечення відповідності своєї поведінки до правових вимог припиняється процес
реалізації права.
Норми права можуть бути реалізовані у різних формах: у правовідносинах і поза
ними; з участю державних органів та без них.
Форма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових
норм, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб’єктів,
які реалізують правові норми. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм
права: додержання, виконання, використання, та застосування правових норм.
Додержання норм права – це форма реалізації норм права, яка знаходить свій вираз в
узгодженні суб’єктами своєї поведінки з нормами-заборонами. Сутність додержання норм
права полягає у тому, що суб’єкт утримується від порушення заборон, які містяться у тих чи
інших правових нормах. Характерна риса даної форми – пасивна поведінка суб’єктів: вони
не чинять дій, що заборонені нормами права, і таким чином виконують правові заборони.
Виконання норм права – це форма їх реалізації, що знаходить свій вираз у діях
суб’єктів щодо здійснення зобов’язуючого припису права. Якщо норма права містить
обов’язок, то просто утримання суб’єкта від вчинення певних дій вже недостатньо. Більше
того, в деяких випадках воно може кваліфікуватись як протиправна поведінка. Особливою
рисою виконання норм права є активна поведінка суб’єктів: вони чинять дії, відповідно до

51
юридичних норм, тобто виконують покладені на них активні обов’язки (батьки утримують
неповнолітніх дітей і забезпечують їм певний рівень освіти).
Використання норм права – ця форма реалізації норм права полягає у здійсненні тими
або іншими суб’єктами повноважень, наданих їм нормами права. Здійснюючи, наприклад,
продаж чи дарування якої-небудь речі, власник здійснює своє право володіння, користування
і розпорядження майном шляхом використання прав, наданих йому відповідною нормою
права. Особливістю використання норм права є те, що суб’єкт сам вирішує, використовувати
чи утриматися від використання суб’єктивного права, що йому належить. На відміну від
додержання і виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так і примусовими,
його використання може бути лише добровільним.
Застосування норм права – це спрямована на реалізацію норм права і здійснювана в
спеціально встановлених формах державно-владна, творчо-організуюча діяльність
державних органів і уповноважених державою громадських органів щодо прийняття
індивідуально-конкретних правових приписів з метою вирішення конкретної справи.
53. Застосування норм права: поняття та принципи. Стадії процесу
застосування норм права
Застосування права – це правова форма діяльності уповноважених суб'єктів стосовно
забезпечення реалізації норм права щодо конкретних життєвих випадків шляхом ухвалення
індивідуально-правових рішень.
Застосуванню норм права притаманні такі характерні риси:
1) його метою є сприяння реалізації норм права шляхом усунення перешкод, через які
їх безпосередня реалізація є неможливою, а також контроль за процесом такої реалізації;
2) воно є владною діяльністю, що передбачає ухвалення юридично обов'язкових
рішень;
3) передбачає ухвалення індивідуально-правових рішень, які мають конкретного
адресата і розраховані на врегулювання певної ситуації;
4) є діяльністю, що здійснюється уповноваженими суб'єктами – насамперед органами
державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами. У деяких
випадках закон наділяє правозастосовними повноваженнями інших суб'єктів (наприклад,
фонд соціального страхування, приватного нотаріуса). Водночас громадяни не можуть бути
суб'єктами правозастосування, хоча така діяльність може здійснюватися за їх ініціативою
(наприклад, у разі подання позовної заяви до суду);
5) здійснюється за встановленою законодавством процедурою, призначення якої –
зменшення вірогідності свавілля, забезпечення ухвалення законних, обгрунтованих,
своєчасних і справедливих рішень;
6) завершується прийняттям акта правозастосування (вироком, рішенням суду,
розпорядженням, наказом посадової особи тощо).
Правозастосування відбувається в таких випадках:

а) коли передбачені нормами права та обов'язки можуть бути реалізованими тільки

після винесення індивідуально-правового рішення уповноваженого суб'єкта (наприклад, при
призначенні пенсії, зарахуванні до вищого навчального закладу);
б) коли є спір про право і сторони не можуть знайти погодженого рішення щодо
змісту своїх прав та обов'язків (має місце при поділі майна, наявності господарського спору
та ін.);
в) коли вчинено правопорушення і необхідно визначити міру юридичної
відповідальності особи (наприклад, при вчиненні злочину);
г) коли необхідно встановити наявність чи відсутність факту, що має юридичне
значення (зокрема, при визнанні фізичної особи безвісно відсутньою або оголошенні її
померлою).

52
 Слід виходити з того, що в окремих випадках правозастосування є обов'язковою
стадією реалізації права (наприклад, воно є необхідним для прийняття, поновлення чи
припинення громадянства, реєстрації шлюбу). При цьому воно може як розпочинати, так і
завершувати реалізацію права. Так, ухвалення рішення про призначення пенсії розпочинає
реалізацію особою її права на пенсійне забезпечення, а ухвалення судового рішення про
розлучення припиняє реалізацію сімейних прав та обов'язків. Крім того, норми права можуть
застосовуватися під час додержання, виконання, використання норм. Наприклад, під час
виконання працівником трудових обов'язків роботодавець може ухвалити рішення про його
переведення на іншу роботу.
В юридичній науці виокремлюють різноманітні форми правозастосовної діяльності,
найважливіше значення серед яких має правосуддя, що полягає в розгляді й вирішенні судом
віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних, адміністративних, господарських
та інших справ.
54. Акти застосування норм права: поняття, ознаки і види.
Акти застосування норм права (правозастосовні акти) - індивідуальні правові акти-
волевиявлення (рішення) уповноваженого компетентного державного органу або посадової
особи, які на основі юридичних норм установлюють (змінюють, припиняють) права і
обов'язки учасників конкретних правовідносин або міру відповідальності конкретних осіб за
вчинене ними правопорушення.
Ознаки актів застосування норм права:
1) є результатами вирішення юридичних справ і підсумками процесу застосування
норм права;
2) приймаються на основі нормативно-правового акта або інших джерел (форм) права
і спираються на конкретну норму (норми) права, тобто є законними і обґрунтованими;
3) виходять від компетентних органів держави, їх посадових осіб або уповноважених
на це законом органів місцевого самоврядування чи громадських об'єднань і являють собою
категоричні, офіційно-владні, обов'язкові для виконання веління, які охороняються
примусовою силою держави;
4) адресуються чітко визначеним суб'єктам, тобто є засобами індивідуальної правової
регламентації суспільних відносин;
5) поширюють норми права на конкретні юридичні ситуації (виключається
поширення на подібні випадки); вичерпують себе одноразовим застосуванням, тобто
розраховані на один раз, однак можуть породжувати правові стани, що набувають тривалості
(рішення про сплату аліментів);
6) мають певну встановлену законом форму документа (наказ, рішення, вирок, ухвала,
розпорядження), якщо це письмові акти (а їх більшість); крім назви за формою, містять інші
чітко позначені реквізити: заголовок, дата та місце видання; назва органів або посадових
осіб, котрі їх видали; підписи, дати; мають сувору структуру;
7) можуть бути оскаржені чи опротестовані будь-ким із зацікавлених осіб у
передбаченому законом порядку.
Акти застосування норм права - найпоширеніші види правових актів. Вони входять до
системи правових форм управління суспільством: організовують діяльність у різних його
сферах, служать дієвим засобом охорони та захисту прав і свобод громадян (нарахування
пенсіонеру пенсії; вирок суду в конкретній кримінальній справі та ін.).
Акти застосування норм права зближує з нормативно-правовими актами те, що вони
мають юридичну силу, державно-владний обов'язковий характер. Як і нормативно-правові,
правозастосовні акти можуть виходити від тих самих органів і посадових осіб - президента,
уряду, міністерств і відомств, органів місцевого самоврядування (наприклад, укази
президента можуть бути нормативними й індивідуальними).
Відмінність правозастосовних актів від нормативно-правових: 1) приймаються на
основі нормативно-правового акта; 2) є персоніфікованими (індивідуальними); 3)
53
поширюють норму права на конкретний випадок (є одноразовими); 4) містять у собі
обов'язок підкоритися - виконати сформульоване у справі рішення; 5) не мають зворотної
сили в часі.
Види актів застосування норм права:
За формою зовнішнього вираження'. 1) письмові (таких більшість) - акти-документи,
можуть бути, як мінімум, двох видів: а) окремі документи (вирок суду); б) резолюції на
матеріалах справи (затвердження прокурором обвинувального рішення); 2)усні - антислова
(виклик понятих); 3) конклюдентні - акти-дії або фізично-діяльнісні акти (застосування
працівником міліції табельної зброї); 4) знакові - актисимволи (дорожні знаки, знаки
світлофора на переході вулиці, звукові та світлові сигнали на водному і залізничному
транспорті). Усі вони несуть в собі конкретні владні приписи, обов'язкові для виконання.
За юридичними наслідками: 1) правоконстатуючі (свідоцтво про шлюб; свідоцтво про
смерть); 2) правовідновлювальні (відновлення на посаді); 3) правозмінні (заміна арешту
підслідного на підписку про невиїзд); 4) правоприпиняючі (протест прокурора з приводу
незаконного виселення громадянина Н.).
За способом прийняття: колегіальні; одноосібні.
За сферою дії: у часі, у просторі, за колом осіб.
За суб'єктами прийняття: акти парламенту; акти глави держави; акти виконавчих
органів влади; акти органів місцевого самоврядування; акти контрольно-наглядових органів;
рішення загальних судів; акти господарських судів; акти нотаріату; акти керівників
підприємств, військових частин та ін.
За юридичною формою: вироки, накази, ухвали, протести, подання, попередження,
розпорядження, рішення тощо. Особливе місце серед цих актів займають вироки й інші
рішення судових органів, прийняті ними при розгляді кримінальних, цивільних або
адміністративних справ.
За функціями у правовому регулюванні (або функціями права):
І) регулятивні - офіційно підтверджують або визначають права й обов'язки сторін,
викладені в диспозиції регулятивних норм (свідоцтво про реєстрацію шлюбу); 2) охоронні -
офіційно попереджають конфлікти і суперечки, застосовують попереджальні заходи примусу
(відсторонення водія від управління транспортним засобом за наявності підстав вважати, що
він перебуває у стані сп'яніння); 3) захисні - встановлюють міру юридичної відповідальності
відповідно до санкції захисних норм, відновлюють порушене право (квитанція про сплату
штрафу, рішення про сплату аліментів).
За галузевою належністю: конституційно-правові, кримінально-правові,
адміністративно-правові, цивільно-правові та ін. (окрім процесуальних).
За значенням у юридичному процесі: основні, що містять остаточне рішення у справі
(вирок, рішення суду); допоміжні, що забезпечують прийняття основних актів (постанова
про порушення кримінальної справи).
За характером індивідуальних приписів: уповноважувальні (дозволяючі),
зобов'язувальні, забороняючі.
55. Поняття та способи тлумачення норм права.
Тлумачення норм права (інакше: інтерпретація норм права) — це розумова
інтелектуальна діяльність суб'єкта, пов'язана зі встановленням їх точного значення (змісту).
Способи тлумачення норм права - сукупність однорідних прийомів та засобів, за
допомогою яких установлюється зміст юридичних норм, об'єктивованих у нормативно-
правових приписах відповідних джерел (форм) права.
Основні способи тлумачення норм права:
1. Граматичний (філологічний, лексичний, текстовий) - з'ясування змісту норми права
на підставі засобів граматичного і лексичного аналізу її словесного формулювання. Його
ознаки: а) ґрунтується на правилах граматики, лексики, використовує закони філології; б)
виражається у здійсненні аналізу окремих слів, термінів, речень, формулювань юридичних
54
норм із метою встановлення значення кожного слова і виразу; в) установлює граматичну
форму іменників і прикметників, способи дієслів, види дієприкметників тощо, а також
усвідомлює граматичну структуру речень, розділових знаків, єднальних і розділових
сполучників, виявляє синтаксичні зв'язки між словами; г) у випадках зміни значеннєвого
змісту слів і виразів надає їм те значення, яке вони мали в момент створення норми; ґ)
враховує, що тим самим словам (термінам) у різних нормативно-правових актах може бути
наданий не один і той же зміст - у кожному випадку цей зміст з'ясовується.
У результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми права,
проте далеко не завжди на його підставі можна зробити достовірний висновок.
2. Систематичний (системний) - з'ясування змісту норми права встановленням її
системних юридичних зв'язків з іншими нормами, її місця та ролі у системі права. Його
ознаки: а) виражається у зіставленні норми, яка тлумачиться, з іншими нормами,
установленні її місця в даному нормативному акті (кодексі, основах законодавства, законі),
інституті, галузі законодавства, в усій системі права; б) розкривається через знаходження
системних юридичних зв'язків норми, що тлумачиться, з іншими нормами, завдяки чому
виникає можливість точно установити її значення, сферу дії, зміст і уникнути помилок при
застосуванні: в одних випадках близькі норми можуть уточнювати або доповнювати зміст
досліджуваної норми, в інших - містити необхідні винятки; в) передбачається законодавцем,
особливо для норм відсильних і бланкетних, побудованих так, що вони можуть розглядатися
лише в єдності з нормами, до яких зроблено відсилання.
3. Телеологічний (цільовий) - з'ясування змісту норми права відповідно до закладеної
у ній мети - орієнтира для поведінки. Його ознаки: а) виражається у виявленні і розкритті
цілей, які ставить орган, що видав правову норму; б) застосовується, як правило, за
відсутності преамбул, що встановлюють цілі відповідного нормативного акта; в) є
необхідним для виявлення прикладних цілей правового акта, призначеного для службового
користування.
4. Історико-політичний - з'ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних
історичних умов їх прийняття; виявлення політичних цілей і завдань, закладених
законодавцем. Його ознаки: а) ґрунтується на джерелах, що перебувають за межами права, на
основі оцінки суспільно-політичної обстановки, за якої була ініційована і прийнята норма
права; б) враховує процес обговорення нормативно-правового акта, в якому ця норма
міститься, зокрема доповідь і співдоповідь за його проектом, альтернативні проекти,
публікації в пресі під час обговорення проекту, дебати, внесені виправлення, підстави їх
прийняття або відхилення; в) виражається у правильній оцінці призначення норми в період її
встановлення ("волі історичного законодавця"), що дає можливість визначити, як
найраціональніше її застосувати в момент вирішення справи (можна по-різному реагувати на
те саме діяння в умовах загострення соціально-політичної обстановки та її стабілізації тощо).
Самі по собі історико-політичні дані не можуть бути джерелом розуміння закону і
стати основою для прийняття юридичних рішень.
5. Функціональний - з'ясування змісту норм права на основі аналізу конкретних
обставин, умов, в яких функціонує норма права. Його ознаки: а) враховує не тільки певні
соціально-політичні обставини, в яких правова норма створюється (виявляє волю
"історичного законодавця"), а й ті, в яких вона застосовується, тобто розглядає дію норми
права у динамічній площині (волю "актуального законодавця"); б) конкретизує зміст (мету)
акта у світлі тієї ситуації, коли виникла необхідність застосувати норму права, об'єктивовану
в приписі цього акта; в) зважає на альтернативні чинні норми права, що містяться в приписах
інших джерел (форм) права.
З одного боку, від інтерпретатора, котрий роз'яснює правову норму через певний
проміжок часу після набрання чинності акта, в якому вона міститься, вимагається, щоб він
виходив з первинного змісту тексту норми права, не відривався від смислу (мети)
юридичного акта як форми існування правової норми, котра тлумачиться. А, з другого боку,
55
розкриваючи "дух" юридичного акта у межах Його "букви", інтерпретатор не може не
враховувати суспільно-політичні зміни, що відбулися, вироблені у певній правовій системі
уявлення про правові цінності, загальні принципи права67. Європейський Суд з прав людини
наголошує на необхідності тлумачити й застосовувати Конвенцію про захист прав людини і
основоположних свобод (1950 р.) у світлі актуальних умов сьогодення, тобто таких умов, які
існують на момент розгляду справи.
Усі способи юридичного тлумачення використовуються в сукупності, у комплексі.
Деякі вчені виділяють ще логічний і спеціально-юридичний способи тлумачення норм права.
6. Логічний - з'ясування змісту норми права (не виходячи за рамки тексту
нормативно-правового акта) на підставі використання законів, правил і прийомів формальної
логіки: а) розкривається зміст юридичних норм, який іноді не збігається з буквальним
значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм, для чого використовується
прийом перебудови тексту, введення в нього додаткових слів, необхідних для розуміння; б)
аналізуються поняття, які відображають слова і вирази, судження і умовиводи, конкретні
судження, їх зв'язки один з одним, а також зміст поняття з його обсягом та іншими
поняттями, що допомагає перевірити результати граматичного тлумачення, зробити
висновки з понять; в) використовуються логічні операції - аналіз і синтез, побудова
силогізму (логічного умовиводу, що складається з двох посилань і висновку) і т.д., щоб з
нормативних приписів сформулювати норму права, вивести норму з норм; г)
використовуються ті ж логічні операції, що й у попередньому випадку, проте з іншою метою:
у разі наявності прогалини в праві сконструювати норму права за аналогією через
тлумачення (тобто розширити певні ознаки і факти).
7. Спеціально-юридичний - з'ясування змісту норми, засноване на досягненнях
юридичної науки і практики, знанні юридичної техніки, техніко-юридичних способів і
прийомів, використовуваних нормотворцем для вираження своєї волі, на професійному
умінні і навичках інтерпретатора. Його ознаки: а) досліджує техніко-юридичні засоби і
прийоми вираження волі нормотворця з метою розкриття термінів, категорій, конструкцій та
інших елементів його змісту; б) враховує роз'яснення вищих судових інстанцій, вищих
посадових осіб правозастосовних органів з метою використання проведеного ними аналізу
тих чи інших термінів і їх понять; в) застосовує наукові коментарі до законодавчих актів та
ін.
Виділення логічного і спеціально-юридичного способів (прийомів) тлумачення не є
обов'язковим, оскільки в усіх означених способах використовуються закони логіки
(формальної і діалектичної), а тлумачення юриста не може бути інакшим, ніж спеціально-
юридичним, бо становить внутрішню професійно-ціннісну сторону інтерпретатора, без якої
не відбудуться інші способи тлумачення. Тому логічний і спеціально-юридичний аналіз - це
скоріше не прийоми тлумачення правових норм, а "засадничі" начала і якісні характеристики
інтерпретатора, і як такі входять до системи його інтелектуальної діяльності, є її основою.
56. Види тлумачення норм права.
На сьогодні в науковій літературі використовується різні критерії для поділу
тлумачення норм права на види.
Водночас найбільш розповсюдженою є класифікація тлумачення норм права за
наступними критеріями: за суб'єктами та за обсягом.
Поділ тлумачення норм права за суб'єктами стосується роз'яснення змісту правових
норм для інших. Таким чином, за суб'єктами виділяють такі види тлумачення норм права:
1. Офіційне тлумачення норм права - це роз'яснення змісту норм права, що
здійснюється уповноваженим органом, має юридично обов'язкову силу для всіх, хто
застосовує норми, що роз'ясняються і сформульоване у спеціальному акті.
Офіційне тлумачення норм права характеризується такими ознаками:
- здійснюється компетентними органами;
- має юридичну силу, тобто обов'язкове для суб'єктів, які реалізують цю норму права;
56
 - забезпечує, за підтримки держави, одностайне розуміння і застосування норм права;
- Його результати мають бути закріплені в спеціальному акті тлумачення норм права.
Для офіційного тлумачення норм права характерним є особливий порядок здійснення,
що полягає у правороз'яснювальному процесі. Цей процес складається з п'яти стадій:
- правороз'яснювальна ініціатива суб'єктів суспільних відносин;
- узагальнення практики і перевірка необхідності роз'яснення норм права;
- розробка та обговорення тексту (проекту) роз'яснення норми права;
- прийняття або затвердження проекту роз'яснення норми права;
- публікація акту роз'яснення норм права.
Офіційне тлумачення норм права поділяється на:
1. Нормативне тлумачення норм права - це офіційне роз'яснення, що поширюється на
необмежену кількість випадків, передбачених нормою права, що тлумачиться. Наприклад,
результати нормативного тлумачення норм права містяться в Постанові Верховної Ради
України "Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в
Україні"1. Нормативне тлумачення норм права, в свою чергу, поділяється на:
- авторське тлумачення норм права - це нормативне тлумачення норм права, що
здійснюється органом, який видав відповідну норму права. Наприклад, указ Президента про
роз'яснення деяких положень його попереднього указу є авторським тлумаченням норм
права;
- делеговане тлумачення норм права - це нормативне тлумачення норм права, що
здійснюється органом, який цю норму не видавав, але уповноважений її тлумачити.
Наприклад, у ч. 2 ст. 147 Конституції України зазначено, що Конституційний Суд України
дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України. Конституційний Суд
Конституцію та закони України не приймає, але мас право здійснювати їх делеговане
тлумачення.
2. Казуальне тлумачення норм права - це офіційне роз'яснення норм права,
обов'язкове лише для конкретного випадку та для осіб, стосовно яких воно здійснюється.
Зазначений вид тлумачення норм права обумовлений конкретним випадком (казусом) і його
мета - правильне вирішення конкретної справи, яка вже має місце. Наприклад, вирок суду, в
якому обґрунтовується вид і міра покарання за вчинений злочин.
Але в деяких випадках офіційне казуальне роз'яснення, яке є обов'язковим при
розгляді справи, може бути взірцем при вирішенні інших подібних справ. Так, наприклад,
офіційне казуальне тлумачення норм права Вищими спеціалізованими судами значною
мірою впливає на судову практику. Завдяки діяльності цієї судової інстанції координується
практика роботи нижчестоящих судів у напряму одноманітного вирішення справ щодо
подібних випадків. При цьому неможливо механічно розповсюджувати казуальне
роз'яснення на інші однорідні справи, оскільки кожна з них має індивідуальні особливості.
Таким чином, казуальне тлумачення норм права розповсюджує свою дію тільки на
конкретну ситуацію, хоча і може враховуватись при вирішенні інших аналогічних справ.
Казуальне тлумачення норм права поділяється на різновиди:
- судове тлумачення норм права здійснюють судові органи під час розгляду
конкретних справ, воно знаходить свій вираз у вироках чи рішеннях по цих справах. Тобто
прикладом судового тлумачення є будь-яке судове рішення чи вирок в якому
встановлюються права та обов'язки сторін1;
- адміністративне тлумачення норм права здійснюють міністерства, служби, місцева
державна адміністрація. Наприклад, наказ міністра у зв'язку з розглядом конкретної скарги.
Найчастіше акт казуального тлумачення є складовою частиною правозастосовного
акта, яким вирішується конкретна юридична справа.
II. Неофіційне тлумачення норм права - це роз'яснення змісту норм права, що дають
особи, які не мають на те офіційних повноважень, а тому, воно не має юридично обов'язкової
сили.
57
 Таке тлумачення дається недержавними органами та організаціями, різними
науковими та навчальними закладами, групами спеціалістів, а також окремими громадянами.
Неофіційне тлумачення здійснюється у формі усних чи письмових порад, пояснень,
рекомендацій. Такі акти не мають обов'язкового характеру і не тягнуть за собою юридичних
наслідків. їх моральна сила та вплив базується на професійному авторитеті громадян,
установ, організацій, що роз'яснюють зміст тих чи інших норм права.
Неофіційне тлумачення поділяється на:
І. Компетентне тлумачення норм права - здійснюється особами, які мають спеціальні
знання у сфері права. Воно поділяється на наукове, професійне та службове.
- наукове тлумачення норм права передбачає науково обґрунтоване тлумачення норм
права вченими і науково-дослідними закладами, що було зроблено у статтях, монографіях,
наукових коментарях, усних чи письмових обговореннях проектів нормативних актів.
Наукове тлумачення норм права хоч і не має обов'язкової сили, але суттєво впливає на
правотворчу та правозастосовну діяльність;
- професійне тлумачення норм права здійснюється юристами-практиками під час
здійснення практичної діяльності (в тому числі і правоохоронної). Прикладом як наукового
так і професійного тлумачення норм права може бути науково-практичний коментар до
Кримінального-виконавчого кодексу України. Це пояснюється тим, що в Його підготовці
брали участь як науковці (фахівці з кримінально-виконавчого права), так і особи, які мають
практичний досвід роботи в установах виконання покарань;
- службове тлумачення норм права здійснюється представниками інших професій,
досвідченими в питаннях права (начальники навчальних центрів, відділів та інші)1.
2. Буденне тлумачення норм права здійснюється суб'єктами, які не мають спеціальних
знань у сфері права. Таке тлумачення здійснюється переважно на підставі життєвого досвіду.
Наприклад, з'ясування для себе та роз'яснення своїм подругам основних положень указу
Президента домогосподаркою. Закладений у нормі права зміст не завжди співпадає з її
текстуальним вираженням у статтях нормативно-правових актів. Це зумовлює необхідність
класифікації тлумачення норм права ще й обсягом. Поділ тлумачення норм права за цим
критерієм може стосуватися як з'ясування змісту правових норм для себе, так і роз'яснення їх
для інших.
За обсягом тлумачення норм права поділяється на:
1. Буквальне тлумачення норм права має місце тоді, коли зміст норми права збігається
з її текстуальним відображенням. Наприклад, ст. 67 КК України чітко визначає обставини,
які обтяжують покарання. При призначенні покарання суд не може визнати такими, що його
обтяжують, обставини не зазначені в цій статті.
2. Обмежувальне тлумачення норм права здійснюється у випадках, коли текстуальне
вираження норми є більш широким за її зміст. Наприклад, у ч. 1 ст. 42 Конституції України
зазначено, що кожен має право на підприємницьку діяльність. Разом з тим, у ч. 8 ст. 18
Закону України "Про міліцію" працівникам міліції забороняється займатись будь-якими
видами підприємницької діяльності. Тому термін "кожен" необхідно тлумачити звужено і
розуміти, що існують й певні винятки. Зрозумілим є й те, що не можуть займатись
підприємницькою діяльністю також й діти та психічно хворі дорослі особи. У цих випадках
текстуальний вираз норми права є значно ширшим ЇЇ змісту, що і зумовлює необхідність
обмежувального тлумачення норм права.
3. Розширювальне тлумачення норм права має місце тоді, коли зміст норми є більш
широким, ніж її текстуальне вираження. Це означає, що норма права викладена дуже
лаконічно та необхідні додаткові засоби, щоб правильно зрозуміти її зміст. Розширювальне
тлумачення норм права потрібно здійснювати тоді, коли дається незавершений перелік
обставин та умов реалізації норм права. Такий перелік досить часто супроводжується
виразами "тощо", "в аналогічних випадках", "інші". Наприклад, у ст. 66 КК України
передбачені обставини, які пом'якшують покарання. Водночас при призначенні покарання
58
суд може визнати такими, що його пом'якшують, й інші обставини, не зазначені у
вищезгаданій статті.
У процесі з'ясування змісту норм права особи, які здійснюють тлумачення
використовують різні способи тлумачення норм права, тобто сукупність прийомів і засобів,
що використовуються для встановлення змісту норм права.
Види способів тлумачення норм права:
- граматичний спосіб тлумачення норм права полягає в граматичному, лексичному,
морфологічному та синтаксичному аналізі тексту норми права і з'ясуванні на цій основі її
змісту. У літературі визначається два етапи використання такого способу тлумачення норм
права:
o дослідження кожного конкретного слова і висловлювання, які містяться в нормі
права, що тлумачиться;
o дослідження загальної структури речень, з яких складається текст норм права, а
також вивчення взаємозалежності всіх речень1.
Наприклад, відповідно до ч. 4 ст. 27 КК України, підбурювачем є особа, яка схилила
іншого співучасника до вчинення злочину. Відповідно особа, яка схиляла кого-небудь до
вчинення злочину, але не досягла результату, підбурювачем не буде.
В якості різновиду граматичного способу тлумачення норм права можна розглядати
спеціально-юридичний спосіб тлумачення норм права. Цей спосіб ґрунтується на
спеціальних юридичних знаннях, що ґрунтуються на поглибленому вивченні юридичних
наук. Він використовується при аналізі норми, що містить спеціальну термінологію, поняття,
конструкції. Це вимагає від особи, яка здійснює тлумачення поглиблених знань не тільки
правил граматики, але і юридичної науки, техніки і практики. Єдине розуміння юридичних
термінів, їх пояснення може давати закон. Таке пояснення суттєво спрощує, але не виключає
необхідність тлумачення норм права. Адже законодавець може вживати один і той самий
термін у різних значеннях. У деяких випадках тільки завдяки спеціальним юридичним
знанням, що використовує особа, яка здійснює тлумачення норм права, стає можливим
розкриття змісту норми права в необхідному обсязі;
- логічний спосіб тлумачення норм права полягає у з'ясуванні змісту норми права на
основі правил логіки. Такий спосіб тлумачення норм права використовується в тих випадках,
коли зміст правової норми неможливо визначити шляхом використання граматичного
способу тлумачення норм права. Логічне тлумачення норм права здійснюється за допомогою
таких прийомів як логічне перетворення, висновки по аналогії тощо. Логічні перетворення
виникають із особливостей формулювання норм права. Наприклад, у ч. 1 ст. 186 КК України
закріплено, що відкрите викрадення чужого майна (грабіж) карається позбавленням волі на
строк до чотирьох років. Цю норму потрібно тлумачити таким чином, що покаранню
підлягає не сам грабіж, а осудна особа, яка його вчинила. Таким чином, шляхом логічного
перетворення результат тлумачення виглядатиме наступним чином: "Будь-яка осудна особа,
яка вчинить відкрите викрадення чужого майна зобов'язана буде понести покарання
відповідно до ч. 1 ст. 186 КК України".
У випадку використання прийому "висновки по аналогії" у особи, яка здійснює
тлумачення норми права виникає можливість розширити певні можливості та факти.
Наприклад, у законі дається перелік подій стихійного лиха: паводки, пожежі тощо. За
допомогою аналогії перелік стихійних лих можна доповнити, якщо вони виникли в житті і не
перераховані у даній нормі права;
- системний спосіб тлумачення норм права полягає у з'ясуванні змісту конкретної
норми права шляхом дослідження її зв'язків з іншими нормами. Наприклад, ст. 11 КК
України визначає: "злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне
діяння (дія чи бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину". Для з'ясування змісту цієї статті
стосовно суб'єкта злочину, необхідно звернутись до іншої статті (ст. 18 КК України), яка
визначає хто є суб'єктом злочину;
59
 - історичний спосіб тлумачення норм права полягає в з'ясуванні змісту норм права на
підставі історичних умов та обставин її прийняття. Досліджуються альтернативні проекти,
публікації у пресі під час обговорення законопроекту, дебати в парламенті, внесені поправки,
підстави їх прийняття або відхилення.
Найбільш практичне значення під час використання історичного способу тлумачення
норм права має порівняльний прийом, який дозволяє порівняти норму, яка тлумачиться з
подібною нормою, яка містилась нормативно-правовому акті, що втратив чинність чи в
проекті нового нормативно-правового акт. Це дає змогу з'ясувати напрямок руху думки
законодавця.
Наприклад, КК України 1960 року розподіляв "таємне викрадення державного або
колективного майна" (ст. 81) та "таємне викрадення індивідуального майна громадян" (ст.
140). У чинному КК України такого розподілу немає і присутня лише одна стаття 185, яка
формулює відповідне положення як "таємне викрадення чужого майна". Таким чином,
можна зробити висновок, що в Радянському Союзі особливого значення надавали державній
і колективній власності оскільки існувала окрема стаття, яка передбачала відповідальність за
розкрадання саме таких видів майна. У сучасній же Україні різні форми власності (приватна,
комунальна, державна) однаково охороняються від розкрадань статтею 185 КК України та
охоплюється словом "чужого";
- функціональний спосіб тлумачення норм права ґрунтується на знаннях факторів та
умов, в яких функціонує, діє та застосовується норма права, що тлумачиться. Важливого
значення при цьому набувають оціночні терміни: "значна шкода", "великий розмір", "тяжкі
наслідки" тощо. Згадані оціночні терміни тлумачаться шляхом співставлення їх з
конкретними ситуаціями. Необхідно мати на увазі, що стандарти, які характеризують явища,
предмети, ситуації, складаються в певний час і з плином часу можуть змінюватись.
Відповідно, може змінюватись і зміст оціночних термінів. Наприклад, у примітці до ст. 185
КК України визначаться як слід тлумачити поняття "повторний злочин", "значна шкода",
"великий розмір", "особливо великий розмір" для певних статей і на даний момент;
- цільовий спосіб тлумачення норм права полягає в з'ясуванні змісту норми права на
основі виявлення її цілей. Особа, яка здійснює тлумачення звертається не тільки до мети
норми, що підлягає аналізу, але і враховує цілі нормативного акта в якому розташована
норма права. Цілі можуть бути викладені в преамбулах, загальних частинах нормативно-
правового акта тощо. Наприклад, ст. 1 КВК України визначає мету та завдання кримінально-
виконавчого законодавства України.
Необхідно зазначити, що вищезазначені способи не можна використовувати
ізольовано один від одного. Для досягнення цілей тлумачення потрібно комплексно
використовувати всі способи тлумачення норм права.
57. Акти тлумачення норм права. Інтерпретаційно-правовий акт та його
види.
Акт офіційного тлумачення норм права (интерпретаційно-пра-вовий акт) — це акт-
документ, який містить роз'яснення змісту і порядку застосування правової норми,
сформульоване уповноваженим органом у рамках його компетенції, і має обов'язкову силу
для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються.
Норма тлумачення — своєрідна «тінь» норми, що тлумачиться, вона не існує окремо
від самої норми і може бути реалізована на практиці лише у разі її застосування. У природі
тінь завжди в цілому відповідає її матеріальній основі.
Ознаки акта тлумачення норм права полягають у тому, що він:
1) діє разом з тим нормативно-правовим актом, у якому містяться норми права, що
тлумачаться, залежить від них і, як правило, поділяє їх долю;
2) є формально-обов'язковим для всіх, хто застосовує норми, що роз'ясняються;
3) не виходить за межі норми, що тлумачиться, являє собою уточнююче судження про
норму права, а не нове нормативне розпорядження;
60
 4) приймається лише правотворчими або спеціально уповноваженими суб'єктами;
5) має спеціальну письмову форму вираження акта-документа (роз'яснення,
інструктивні листи та ін.).
Акти тлумачення норм права можна поділити на види відповідно до різних критеріїв:
— за галузевою належністю норми, що тлумачиться, — акти тлумачення
конституційного, цивільного, кримінального права тощо;
— за структурними елементами норми, що тлумачиться, — акти тлумачення гіпотези,
диспозиції, санкції;
- за юридичною формою вираження — постанови, укази, накази, роз'яснення та ін.;
— за сферою дії — нормативні, казуальні;
- за «авторством» норми, що тлумачиться: а) акти автентичного тлумачення,
6) акти легального (делегованого) тлумачення.
- за повноваженнями інтерпретатора:
інтерпретаційні акти правотворчих органів
інтерпретаційні акти правозастосовних органів
- засновані на правотворчих повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими
наділяються певною формою; містять нормативні (загальні) роз'яснення; мають юридичну
силу, однакову з юридичною силою правотворчих актів даного органу (наприклад, постанова
Верховної Ради України)
- засновані на правозастосовних повноваженнях інтерпретатора, згідно з якими
наділяються певною формою; містять правила застосування норм права, сформульовані в
результаті узагальнення юридичної практики (наприклад, постанова Пленуму Верховного
Суду України і Вищого арбітражного судуУкраїни, вказівка з питань розслідування
Генерального прокурора України)
Щоб уникнути підміни актів більшої юридичної сили актами меншої юридичної сили,
слід скоротити кількість роз'яснень, що виходять від нижчих управлінських органів. Серед
інтерпре-таційних актів правозастосовних органів слід віддати перевагу актам суду і
арбітражу. Свої роз'яснення суд і арбітраж дають на основі вирішення конкретних справ,
підсумовуючи судову і арбітражну практику.
Акти тлумачення норм права (интерпретаційно-правові акти) поряд з нормативно-
правовими актами і актами застосування норм права (правозастосовними, індивідуальними
актами) складають особливу («третю») групу правових актів.
Результати офіційного тлумачення правових актів виражаються в інтерпретаційних
(правотлумачних) актах, які забезпечують їх одноманітне, узгоджене розуміння та ефективну
реалізацію. Інтерпретаційні акти є результатом цілеспрямованої інтелектуальної діяльності
компетентного органу держави (наприклад, Конституційного Суду України) чи міжнародної
установи (наприклад, Європейського суду з прав людини, Комітету ООН з прав людини)
щодо осмислення значення правових норм чи їх індивідуальних приписів.
Інтерпретаційний акт – це правовий акт уповноваженого суб'єкта, який містить
роз'яснення юридичних правил (норм права), що є головною метою його прийняття.
Особливості юридичної природи інтерпретаційних актів дозволяють виділити такі їх
ознаки:
1) інтерпретаційні акти розкривають зміст норм права чи індивідуальних приписів,
виражених у відповідному правовому акті. Вони діють в єдності з правовими актами, що
стали предметом тлумачення, і мають допоміжний характер;
2) інтерпретаційні акти не встановлюють нових правил поведінки, не скасовують і не
вносять змін до чинних правових актів. Здійснюючи свої повноваження, суб'єкти офіційної
інтерпретації не підмінюють законодавця шляхом створення правових норм у процесі
тлумачення, в тому числі через усунення прогалин у законодавстві. З цього приводу
Конституційний Суд України в Рішенні від 25 березня 1998 р. прямо зазначив, що

61
заповнення прогалин у законах не належить до його повноважень, а є прерогативою
Верховної Ради України;
3) інтерпретаційні акти як офіційні документи мають обов'язковий або переконливий
характер, що зумовлено наявністю у суб'єкта їх прийняття державно-владних повноважень
чи визнаної державою юрисдикції. Ці акти містять офіційну, сформульовану чи визнану
державою позицію щодо розуміння змісту відповідних національних або міжнародних
правових актів;
4) сфера дії інтеграційних актів збігається зі сферою дії актів, положення яких вони
роз'яснюють. Так, дія нормативних інтерпретаційних актів у часі визначається, як правило,
параметрами дії акта, що підлягає тлумаченню. Оскільки тлумачення не виходить за межі
правових норм, а лише розкриває їх значення, то інтерпретаційні акти можуть мати зворотну
силу, межі якої визначаються моментом набрання чинності правовим актом, що підлягає
тлумаченню. В інтер- претаційному акті може прямо вказуватися на необхідність перегляду
раніше ухвалених рішень, які не відповідають викладеному в ньому тлумаченню норм права.
Наведені особливості вирізняють інтерпретаційні акти серед інших правових актів, що
містять деякі правотлумачні положення. Тлумачення норм права відбувається переважно в
процесі судової та іншої правозастосовної діяльності при вирішенні конкретних справ.
Відповідно інтерпретаційні положення можуть міститися в різних видах правових актів
(наприклад, судових рішеннях, відомчих актах тощо). Так, правозастосовні акти містять як
саме юридичне рішення у конкретній справі, так і роз'яснення змісту відповідних норм
права, що були покладені в його основу. Своє розуміння значення правових норм
правозастосовний орган у цьому разі формулює в мотивувальній частині акта застосування
права. Таке тлумачення набуває обов'язкової значущості для конкретної справи та осіб, яких
вона стосується. При цьому воно справляє певний вплив і на правозастосувачів під час
розгляду та ухвалення рішень з усіх аналогічних юридичних справ, що забезпечує сталість та
одноманітність судової практики. Однак інтерпретаційними актами виступають тільки ті
акти, основною метою прийняття яких є роз'яснення змісту відповідних правових приписів.
Залежно від видів офіційного тлумачення розрізняють такі види інтерпретаційних
актів:
– за ступенем обов'язковості виділяють обов'язкові та рекомендаційні інтерпретаційні
акти. Так, обов'язковими інтерпретаційними актами виступають рішення Конституційного
Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України,
рекомендаційними – роз'яснення вищих спеціалізованих судів, загальні коментарі Комітету
ООН з прав людини та ін.;
– за предметом тлумачення виокремлюють інтерпретаційні акти, що містять
тлумачення норм права, викладених у нормативно-правових актах, інших джерелах права, та
інтерпретаційні акти, предметом тлумачення яких виступають індивідуальні правові акти
(рішення суду, правочини, заповіти тощо). Так, ухвала про роз'яснення рішення суду,
постановлена в порядку ст. 221 ЦПК України, виступає самостійним актом офіційного
індивідуального тлумачення, на який може бути подано скаргу окремо від рішення суду (ст.
293 ЦПК України);
– за колом осіб і конкретних ситуацій, на які поширюється дія інтерпретаційних актів,
розрізняють акти абстрактного та акти казуального тлумачення. До перших належать акти
Конституційного Суду України, вищих спеціалізованих судів та ін. Акти казуального
тлумачення ухвалюються з метою надання роз'яснень щодо змісту норми права у контексті
конкретної справи. Такі акти можуть ухвалюватися уповноваженими органами, до яких
звертаються особи за роз'ясненням тих чи інших положень законодавства, що підлягають
застосуванню в конкретному випадку (наприклад, відповіді контролюючого органу на
запити зацікавлених осіб з питань оподаткування, тобто податкові консультації);
– за обсягом і характером нормотворчих повноважень органу виділяють акти
автентичного тлумачення (видані автором правового акта, що тлумачиться), і легальні акти,
62
або акти делегованого тлумачення (акти, ухвалені суб'єктом, який має спеціальне
повноваження на надання тлумачення правових норм, що видані іншими органами).
Інтерпретаційні акти класифікують також за іншими підставами: за суб'єктами
тлумачення (акти різних органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх
посадових осіб, а також акти міжнародних установ); за видами правових актів, які
тлумачаться (акти тлумачення нормативно-правових актів та акти тлумачення індивідуально-
правових актів); за видом документа (постанови, рішення, ухвали, роз'яснення, висновки та
ін.); за галузями права (конституційно-правові, кримінально-правові, цивільно-правові та
ін.).
58. Поняття, ознаки та види правовідносин.
Правовідносини – це специфічні суспільні відносини, що виникають на підставі норм
права, учасники яких є носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків.
Розкриємо такі ознаки правовідносин:
1. Правовідносини виникають на основі норм права. Це означає, що правова норма
втілюється в життя, направляє поведінку суб`єктів правовідносин визнаючи з одного боку
вид і міру можливої поведінки (суб`єктивне право), і з іншого боку, належну поведінку,
тобто виконання певних дій, чи утримання від них;
2. Правовідносини характеризуються наявністю у сторін суб`єктивних прав та
юридичних обов`язків. Це означає, що правовідносини - це завжди двухсторонній зв`язок.
Норма права, наділяючи правами одну сторону, накладає обов`язок на іншу сторону
(наприклад, плата за зверхурочну роботу в збільшеному розмірі, а робітник має суб`єктивне
право вимагати такої оплати);
3. Правовідносини - це суспільний зв`язок конкретних суб`єктів. Це, по-перше,
означає, що в правовідносинах визначена зобов`язана сторона. Такі правовідносини
виникають на основі зобороняючих норм (наприклад, норми особливої частини
Кримінального кодексу України); по-друге, в правовідносинах інколи точно визначається
лише уповноважуюча сторона. Такі правовідносини виникають на основі уповноважуючих
норм; по-третє, в правовідносинах можуть бути визначені дві сторони. Такі правовідносини
виникають на основі зобов`язуючих норм (наприклад, договір купівлі-продажу);
4. Правовідносини - це такі суспільні відносини, в котрих виконання суб`єктивного
права і дотримання юридичного обов`язку забезпечується можливістю державного примусу.
В більшості випадків виконання суб`єктивного права, дотримання і використання обов`язку
мають місце без застосування мір державного примусу;
5. Правовідносини носять вольовий, свідомий і цілеспрямований характер. Це
означає, що реалізація правової норми, здійснення її приписів, тісно пов`язана з волею та
правосвідомістю громадян, службових осіб, працівників державного апарату.
Аналізуючи точки зору багатьох вчених (Лазарев В.В., Комаров С.А., Марченко Н.М.,
Халфіна Р.О. та інш.), класифікувати правовідносини на види можливо на основі слідуючих
підстав:
1. За галузями норм права (тобто за об`єктом впливу): правовідносини відповідають
тим галузям права, норми яких вони реалізують (державно-правові, цивільно-правові,
адміністртавно-правові, сімейні, кримінально-процесуальні, цивільно-процесуальні,
кримінально-виконавчі і т.д.). Наприклад, кожній галузі права відповідають свої особливості
регулювання, які викликають особливості відповідних галузевих правовідносин. Наприклад,
цивільні правовідносини (спадкована власність), характеризуються рівним положенням
сторін. Адміністративним правовідносинам навпаки, визнано підлеглість однієї сторони
(котрою керують) іншій (котра керує).

Земельні відносини пов`язані з спеціальними мірами управління і контролю з боку

держави. Трудові правовідносини характеризуються спеціальними гарантіями для
робітників.
63
 2. За суб`єктами правовідносин можна класифікувати на конкретні, де є зв`язок
індивідуально -визначених суб`єктів- уповноваженого та зобов`язованого; загальні
(загальнорегулятивні), чи абсолютні, де є загальний юридичний зв`язок індивідуально-
визначених уповноважених суб`єктів з невизначеним колом зобов`язаних осіб (до всіх і
кожного). Такі правовідносини виникають із конституційних прав громадян чи навпаки з
зобов`язанням суб`єктів з державою.
Держава бере на себе морально-політичний і загальноюридичний обов`язок
забезпечити інтереси громадян. Будучи власним інститутом, держава виступає як
правозобов`язаний суб`єкт, гарант їх прав, а не як сила, котра відокремлює себе від
суспільства і особи. Основою цієї ролі є закріплення в Конституції прав та обов`язків
соціальних суб`єктів, що породжують загальні (стабільні) зв`язки. Вони виникають в
результаті дії норм Конституції, якими регулюються фундаментальні відносини держави,
суспільства чи особи. Загальні правовідносини - це статуні правовідносини першого
порядку. Їх існування обумовлюється багатством предметів правового регулювання і їх
роллю бути передумовною "індивідуалізованих” правовідносин.
М.І. Матузов справедливо підмітив, що загальну теорію правовідносин треба
утворювати, починаючи з аналізу державно-правових відносин, з вияву ролі і специфіки дії
норм Конституції, закріплених в них прав та обов`язків.
Особлтвістю загальних правовідносин є те, що вони виникають на основі норм
конституційного права; обумовлені загальним характером; являються довготривалими (на
весь час дії закону); опосередуютьнайбільш важливі і стабільні відносини; виражають статут
(загальне правове положення) соціальних суб`єктів, їх право на власні дії, їх зобов`язання
між собою та державою.
В загальних правовідносинах слід розрізняти дві групи прав та обов`язків: загальні та
абсолютні правовідносини. Перша група прав (обов`язків) виникає безпосередньо із закону
(свобода слова, друку, демонстрацій та інше), чи конституційних обов`язків, чи норм-
заборон кримінального права, в яких конкретно визначений один суб`єкт - держава, а інша
група - із закону через посередництво юридичних фактів (право приватної власності, право
на працю, на відпочинок та інші). Тут загальний характер носять лише юридичні обов`язки, а
суб`єктивними користуються конкретні особи. Тобто абсолютні правовідносини є такі
правовідносини, в яких відбувається накладання обов`язків на всіх та кожного. В цивільному
праві прикладом може бути авторське право, в адміністративному - право органу держави
(посадової особи) присікати порушення суспільного порядку. Аналогічні права органів
охорони природи та деяких контрольно-наглядових органів.
Від таких правовідносин слід відрізняти правосуб`єктність фізичних та юридичних
осіб, правовий статус органів держави, суспільних об`єднань та інші.
Однак існує і принципіально інша структура абсолютних правовідносин, в яких
визначена тільки одна уповноважена сторона. Класичний приклад - право власності, котре
складається із повноважень володіння, використання та розпорядження певним предметом.
Але закон не визначає яких-небудь зобов`язаних перед власником осіб. Чи означає це, що тут
є тільки суб`ктивне юридичне право (без існування правового відношення), так як немає
зобов`язаної сторони. Мабуть у вітчізняній правовій теорії в продовж багатьох століть
відносили право власності до прав "поза правовідносинами”. Однак, на мою думку, існує
більш доцільніша позиція, розділяєма юридичною практикою: право власника протистоїть
забов`язаність усіх інших осіб перешкоджувати здійснення їх володіння, використання чи
розпорядження певним предметом, не посягати на ці права. Такий зв`язок учасників
првовідношень в нормальних уовах не проглядається. Але як тільки порушено прво
власності, обов`язок порушника по відношенню довласника чітко виявляється.
3. Диференціація по генетичному та функціональному зв'язку (по місцю в механізмі
правового регулювання) відповідно відповідає поділу норм права по організаційним формам:
матеріальні (основні) і процесуальні (похідні) правовідносини. В свою чергу останні
64
поділяються на прцесуально-регулятивні (наприклад, процес заключення договорів) та
процесуально-охоронні (кримінально-процесуальні відносини, адміністративне
виробництво).
4. Захарактером впливу (функціями права) правовідносини бувають регулятивні
(активного та пасивного права), котрі відповідають усім регулятивним галузям; їх поділ
залежить від того як визначається зміст юридичного обов`язку: скоєння дій (активне) чи
утримання від дій (пасивне); охоронні - правовідносини, котрі вимагають на основі
застосування санкцій правових норм, при цьому сформульовуючи юридичну
відповідальність.
Регулятивні правовідносини складаються в процесі правомірної поведінки людей та
складають основну масу правовідносин. Вони пов`язані з встановленням прав та обов`язків
сторін і їх реалізацією. Прикладом можуть служити державно-правові відносини, які
виникають в ході діяльності Рад народних депутатів, цивільно-правові зобов`язання, трудові,
сімнйні відносини тощо. Охоронні правовідносини виникають тоді, коли порушені права і не
виконанні обов`язки, коли права та інтереси учасників правовідносин чи кожної особи,
всього суспільства потребують мір правового захисту з боку держави. Прикладом охоронних
правовідносин - є процесуальні відносини в області судочинства, виконання кримінальних
покарань тощо.
5. По цілям впливу правовідносини поділяються на статичні, ціль котрих -
закріплення склавшихся суспільних відносин, і динамічні, котрі призвані визивати
прогресивні зміни в регульваних суспільних відносинах. Цей поділ умовний, оскільки
закріплення склавшихся відносин передбачає, що в наслідок цього буде розвиток,
поглиблення прогресивних тенденцій.
6. Поструктурі взаємозв`язку сторін (за змістом) виділяють прості та складні
правовідносини. Простимиявляються правовідносини, які вичерпуються одним взаємним
зв`язком права та обов`язку, тобто не розчленовані на складові елементарні частини.
Прикладом таких відносин, є правовідносини, що виникають на базі договорів
купівлі-продажу, дарування, договір на надання однієї послуги тощо. Складними являються
правовідносини, в яких сторони пов`язані двома та більше (букетом) прав та обов`язків,
тобто ті правовідносини, котрі включають до свого складу систему самостійних,
елементарних правовідносин, об`єднаних в систему єдиної направленої дії (виправно-трудові
(кримінально-виконавчі) правовідносини, наприклад, які входять в комплекси елементарних
правовідносин; господарські договори, сімейні правовідносини, відносини в сфері освіти
тощо). Так, в трудових правовідносинах робітник чи службовець має виконувати обов`язки
по здійсненню трудової діяльності, приходити у встановлений час на роботу. Він має право
на отримання заробітної плати, чергової відпустки, тощо. Адміністрація підприємства
(установи) має відповідне право вимагати від робітників та службовців своєчасного приходу
на роботу та здійснення трудової функції. Вона зобов`язана видавати заробітну плату,
надавати відпустку тощо.
7. В залежності від кількості суб`єктів, які беруть участь в правовідносинах, їх можно
поділити на односторонні, двусторонні та багатосторонні. Наведемо декілька прикладів до
кожного виду.
Односторонньою рахується угода, для здійснення якої необхідно і достатньо виразу
волі однієї сторони. Наприклад, такі цивільно-правові відносини виникають в результаті
дарування, і здійсненного в належній формі, оферта товарів, складання заповіту, тощо.
Односторонні угоди породжують право одарованого, приймаючого оферту чи спадкоємця за
заповітом. При цьому відповідне правовідношення або не виникає, або розривається.
Характерною рисою двосторонніх правовідносин є те, що вони виникають за участі
двох сторін, кожна з яких несе право і обов`язок по відношенню до іншої сторони
(взаємозв`язок прав та обов`язків двох його учасників). Наприклад, праву покупця відповідає
обов`язок продавця передати йому певну річ (покупку) за виплачену ціну (обов`язок
65
покупця). За трудовим договором праву наймача (роботодавця) вимагати виконання
обумовленої роботи відповідає обов`язок робітника виконувати таку роботу. Праву
робітника отримання заробітної плати відповідає обов`язок роботодавця виплачувати її в
встановлені строки.
Багатосторонні правовідносини характеризуються наявністб трьох і більше сторін.
Наприклад, купівля-продаж через посередника.
Але збільшення кількості учасників правовідносин не змінює їх структурний тип, при
якому кожному праву однієї сторони відповідає обов`язок іншої сторони, завчасно
індивідуально відомий, зазначений в договорі. Такі правовідносини називаються відносними
правовідносинами, в яких визначені обидві сторони. Відносні вони тому, що всі інші особи і
організації не несуть обов`язкі і не мають право по данному зобов`язанню, наприклад,
-сіиейному відношенню між подружжям.
8. В залежності від тривалості їх існування правовідносини поділяються на
короткочасні та довготривалі. Короткочасні правовідносини - це такі відносини, які
завершуються виконанням їх учасників своїх прав та обов`язків (напрмклад, при відданні
боргу боржником за угодою займу). Для інших довготривалих правовідносин можуть бути
правовідносини, які складаються громадянином при отриманні вищої освіти, в поцесі
проходження військової служби тощо.
9. За методом правового регулювання правовідносини розподіляють на договірні, в
яких сторони рівноправні (зокрема, цивільно-правові відносини), та управлінські, коли одна
із сторін (як правило, орган держави) має владні повноваження по відношенню до другої
сторони (наприклад, правовідносини, що виникають з актів державного планування).

59. Структура та склад правовідносин.

Структура (склад) правовідносин — це комплексне поняття, яке характеризує
правовідносини з погляду їх структури, будови і включає такі елементи: суб’єкти
правовідносин, об’єкти правовідносин та зміст правовідносин.
Склад (структуру) правовідносин складають:
 суб’єкти
 індивідуальні;
 колективні;
 об’єкт
 зміст
 матеріальний;
 юридичний.
Юридичний зміст правовідносин— це зафіксовані в нормах права суб'єктивні права та
юридичні обов'язки їхніх учасників.
Суб'єктивне право— міра можливої поведінки, що належить уповноваженій особі для
задоволення її інтересів та потреб і яка забезпечується відповідними юридичними
обов'язками інших (зобов'язаних) осіб.
Юридичний обов'язок— це покладена на зобов'язану особу і забезпечена можливістю
застосування засобів державного примусу міра необхідної поведінки, яку вона зобов'язана
здійснювати в інтересах уповноваженої особи.
Фактичний зміст правовідносин— це реально здійснювані учасниками правовідносин
дії, спрямовані на реалізацію їхніх суб'єктивних прав та юридичних обов'язків.
Суб'єкт правовідносин— це правоздатний суб'єкт суспільного життя, який є носієм
юридичних прав і обов'язків.
60. Правосуб'єктність фізичних та юридичних осіб.
Правосуб'єктність фізичних осіб (індивідуальних суб'єктів правовідносин) — це
передбачена нормами права здатність (можливість) бути учасниками правовідносин.
66
 У міжнародних документах про права людини (ст. 6 Загальної декларації прав
людини, ст.16 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права) записано, що кожна
людина, де б вона не знаходилася, має право на визнання її правосуб'єктності.
В основі визначення природи правосуб'єктності (праводієздат-ності) фізичної особи
лежать два критерії:
- вікова характеристика (певний вік);
- зрілість психіки, відсутність психологічних дефектів. Склад правосуб'єктності
фізичної особи:
• правоздатність;
• дієздатність;
• деліктоздатність.
Правоздатність — це передбачена нормами права здатність (можливість) індивіда
мати суб'єктивні юридичні права і виконувати суб'єктивні юридичні обов'язки.
Правоздатність виникає з моменту народження і припиняється зі смертю особи.
Правоздатність — не кількісне вираження прав суб'єкта, а постійний громадянський
стан особи; не саме володіння правами, а здатність мати права, набувати суб'єктивних прав.
Вік, психічний і фізичний стан громадянина не впливають на його правоздатність.
Правоздатність є рівною для всіх громадян незалежно від статі, національності, походження,
майнового стану, місця проживання, причетності до релігії, належності до громадських
організацій та ін.
Дієздатність — це передбачена нормами права здатність індивіда самостійно, своїми
усвідомленими діями здійснювати (використовувати і виконувати) суб'єктивні юридичні
права, обов'язки і нести відповідальність.
Дієздатність, на відміну від правоздатності, залежить від віку, фізичного стану особи,
а також інших особистих якостей людини, що з'являються у неї в міру розумового,
фізичного, соціального розвитку.
Повна дієздатність настає з моменту громадянського повноліття, і
Як правило, у більшості галузей права дієздатність і правоздатність збігаються в одній
особі, вони нероздільні, крім цивільного (і частково сімейного) права, де недієздатна людина
може бути суб'єктом конкретних правовідносин.
У цивільному праві є градація різних ступенів дієздатності.
Повна дієздатність настає з 18 років.
Неповна (відносна) дієздатність: 14 — 18 років (проектується в новому Цивільному
кодексі України), 15—18 (за чинним законодавством).
Законодавством передбачена можливість оголосити неповнолітнього, який досяг 16
років, повністю дієздатним, якщо він працює за трудовим договором, у тому числі за
контрактом, чи займається підприємницькою діяльністю. Оголошення неповнолітнього
повністю дієздатним (акт емансипації) провадиться за рішенням органу опіки і піклування —
за згодою батьків, усиновителів або піклувальника, а в разі відсутності такої згоди — за
рішенням суду.
Часткова дієздатність: до 14 років (проектується в новому Цивільному кодексі
України), до 15 років (за чинним законодавством).
Обмежена дієздатність виражається в такому:
• обмеження прав і свобод людини і громадянина законом держави передбачено в тій
мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, моральності, здоров'я,
прав і законних інтересів інших осіб, забезпечення оборони і безпеки країни;
• обмеження прав і свобод людини і громадянина можливо за рішенням суду
внаслідок зловживання спиртними напоями або наркотичними засобами.
Абсолютна недієздатність встановлена для осіб, визнаних недієздатними за рішенням
суду внаслідок душевної хвороби чи слабоумства.

67
 Ніхто не може бути обмежений у дієздатності інакше як за рішенням суду і відповідно
до закону. Відсутність у дітей і психічно хворих власної дієздатності заміняється
дієздатністю інших, спеціально визначених осіб — батьків, опікунів або піклувальників.
Отже, правосуб'єктність -- категорія цільна, і в галузі цивільного права вона також утворює
єдність правоздатності і дієздатності: тут замість правоздатної, але недієздатної особи може
виступати її законний представник.
Деліктоздатність — це здатність нести відповідальність за вчинені правопорушення.
У деяких випадках Деліктоздатність передує настанню повної дієздатності. Наприклад,
кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося 16
років, а за деякі види злочинів вона настає з 14 років (ст. 10 КК України). Варто уваги те, що,
не досягши повної дієздатності, ці особи є деліктоздатними.,
Передумовою деліктоздатності є осудність, тобто здатність у момент вчинення
суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії і керувати ними.
Правосуб'єктність фізичних осіб може бути:
 загальною
 спеціальною
 індивідуальною
У конкретних правовідносинах суб'єкт може виступати як носій загальної, спеціальної
та індивідуальної правосуб'єктності.
61. Поняття та класифікація юридичних фактів.
Юридичні факти не є елементом правовідносин, але тісно з ними пов'язані. Без
юридичних фактів навіть за наявності чинних правових норм виникнення правовідносин
неможливе. Факти стають юридичними не в силу якихось особливих внутрішніх
властивостей, а внаслідок визнання їх такими законом. Не всі факти, дії, випадки, обставини
тощо набувають юридичного значення, а тільки ті, що входять до сфери правового
регулювання і можуть спричинити юридичні наслідки. Право не породжує факти, вони
виникають і існують поза ним, але право надає їм статусу юридичних. Юридичні факти — це
реакція правової норми на конкретну життєву ситуацію, яка передбачена в її гіпотезі.
Іншими словами, юридичні факти є необхідними умовами для виникнення, зміни або
припинення конкретних правовідносин і характеризуються такими ознаками:
1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріального світу і
пов'язані з їх наявністю або відсутністю;
2) прямо або опосередковано передбачені нормами права;
3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.
Отже, юридичні факти — це передбачені нормами права конкретні життєві обставини,
які зумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин.
Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Залежно від підстав
розрізняють такі види юридичних фактів: 1) за вольовим критерієм юридичні факти
поділяються на юридичні дії та юридичні події.
Юридичні дії — це обставини, які пов'язані з вольовою поведінкою суб'єкта
правовідносин та характеризуються як зовнішній прояв його волі і свідомості.
Усі юридичні дії можуть бути правомірними, тобто такими, що відповідають вимогам
норм права (наприклад, укладення договору) або неправомірними, тобто такими, що не
відповідають вимогам норм права (наприклад, вчинення правопорушення).
Юридичні події — це обставини або явища, виникнення, дія і припинення яких не
залежить від волі суб'єктів правовідносин, але з настанням яких настають певні правові
наслідки.
Розрізняють стихійні (природні), антропогенні (людські) та техногенні події. З ними
пов'язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків (наприклад, завданої
особі внаслідок землетрусу), по спадкоємству (наприклад, у разі смерті людини), по виплаті

68
страхових коштів (наприклад, у разі катастрофи, пов'язаною з технікою) тощо. Зазначені
події ніяких юридичних зобов'язань не викликають, а лише служать підставами для них;
2) за юридичними наслідками юридичні факти поділяються на:
правоутворюючі, тобто такі факти, які зумовлюють виникнення правовідносин
(наприклад, при досягненні певного віку суб'єкт має право брати участь у виборах
депутатів);
правозмінюючі, тобто такі факти, які зумовлюють зміну правовідносин (наприклад,
при переведенні працівника на іншу роботу змінюється коло його прав і обов'язків);
правоприпиняючі, тобто такі факти, які зумовлюють припинення правовідносин
(наприклад, при скасуванні державної реєстрації припиняється існування юридичної особи);
3) за складом юридичні факти бувають:
прості, тобто такі факти, які складаються з однієї життєвої події або дії суб'єкта права,
якого достатньо для настання юридичних наслідків (наприклад, написання заяви про надання
щорічної відпустки);
складні, тобто такі факти, які складають певну сукупність окремих простих
юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (наприклад, пенсійні
правовідносини можуть виникнути лише за наявності таких фактів, як досягнення певного
віку, трудового стажу, рішення органу соціального забезпечення про нарахування пенсії);
4) за тривалістю дії юридичні факти бувають:
одноразові, тобто такі факти, які складаються з одноразового акту їх виявлення
(наприклад, купівля квитка, що дає право на проїзд у транспорті);
триваючі, тобто такі факти, які складаються з безперервних юридичних дій або
юридичного стану (наприклад, перебування у шлюбі, перебування на службі в органах
внутрішніх справ).
Юридичні факти відіграють важливу роль у правовій системі, вони поєднують норми
права з реальними суспільними відносинами. За їх допомогою життєві обставини набувають
юридичного значення і таким чином впливають на суспільні процеси та явища.
62. Правові презумпції, аксіоми, фікції та преюдиції.
Презумпція — це закріплене в нормативно-правовому акті припущення щодо певного
юридичного стану або явища (наприклад, презумпція невинуватості особи, що
звинувачується у скоєнні злочину, добропорядності сторін у цивільному праві, знання закону
тощо). Презумпції характеризуються тим, що вони не можуть бути індивідуалізовані в актах
застосування норм права і використовуються винятково в нормативних актах. Види
презумпцій такі: 1. За фактом правового закріплення: фактичні (загальножиттєві) (в законі не
виражені та юридичного значення не мають) і законні (у законі виражені і мають юридичне
значення). Законні презумпції бувають двох видів: неспростовні (не потребують доведення,
тому що не підлягають сумніву) та спростовні (можуть бути спростовані в результаті
встановлення іншого щодо певних фактів). 2. За субординацією в правовому регулюванні:
матеріально-правові та процесуально-правові. Преюдиції — це нормативні приписи, зміст
яких набуває свого вираження в проголошенні установки на те, що виключається будь-яке
оспорювання існування вже доведеного факту, який дістав оцінку і закріплення в
юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, Цивільно-процесуальний кодекс
передбачає, що факти, встановлені рішенням суду, яке набуло законної сили, в одній справі
не повинні доводитися знову при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи.
Фікції — це закріплені у правових актах нормативні приписи, що умовно проголошують
факт (чи обставину), який не є встановленим. Наприклад, днем смерті громадянина,
оголошеного померлим, вважається день набрання чинності рішення суду про оголошення
його померлим. Оскільки норми-фікції закріплені у відповідних правових актах, то вони
загальнообов'язкові. Правові аксіоми — положення, певні істини, що не потребують
доведення. Наприклад, неможливо бути суддею у вирішенні власної справи, люди
народжуються вільними і рівними у власних правах.
69
 63. Суб'єктивне та об'єктивне право.
У юриспруденції поняття «право» має двоякий сенс. Право передбачає не тільки
юридичні норми, що містяться в законодавстві та інших джерелах, а й наявні (суб'єктивні)
права фізичних і юридичних осіб, їхні правомочності. У першому випадку йдеться про
об'єктивне право, у другому — про право суб'єктивне.
Об'єктивне право — це система всіх діючих у країні норм права, відбитих в різних
джерелах права і не залежних від індивіда. Об'єктивне право — це законодавство, юридичні
звичаї, юридичні прецеденти та нормативні договори, що діють у конкретній державі. Воно є
об'єктивним у тому сенсі, що безпосередньо не залежить від волі і свідомості окремої особи і
безпосередньо не належить їй. У цьому розумінні ми можемо говорити про право Ірландії,
Росії, України. В об'єктивному праві традиційно виділяють певні структурні підрозділи.
Наприклад, в праві України існують галузі та інститути права.
Іноді поняття «об'єктивне право» не зовсім коректно ототожнюють із поняттям
«позитивне право». Категорія «об'єктивне право» покликана виразити неперсоніфікованість,
загальність і зовнішній характер правових норм щодо індивіда. Категорія «позитивне право»
має іншу мету — показати, що право в широкому сенсі слова розділяється на
волевстановлене (яке й називається позитивним) і природне, тобто таке, яке не залежить від
волі суб'єкта нормотворчості. І позитивне, і природне право існують незалежно від бажання,
волі або обізнаності конкретного індивіда. У цьому сенсі обидві ці правові цілісності є
об'єктивним явищем. Отже, поняття «об'єктивне право» ширше, ніж поняття «позитивне
право», і включає його.
Суб'єктивне право — це визначена об'єктивним правом міра дозволеної поведінки
суб'єкта права. Відмінна риса суб'єктивного права в тому, що суб'єкт, що володіє ним, може
від нього відмовитися, не потребуючи для цього отримання спеціальних повноважень і не
будучи зобов'язаним в цьому перед ким-небудь звітувати. Суб'єктивними правами
виступають конкретні права і свободи особи, які суб'єктивні в тому розумінні, що пов'язані з
суб'єктом, належать йому і реалізуються залежно від його волі і свідомості. Використання
суб'єктивного права залежить від особистого бажання і розсуду індивіда.
Об'єктивне і суб'єктивне право тісно взаємопов'язані. На основі об'єктивного права
отримуються суб'єктивні права, виникають правовідносини.
64. Поняття, ознаки та види правової поведінки.
Правова поведінка — це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність)
свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і спричиняє
юридичні наслідки.
Юридичне нейтральна поведінка не є правовою. Правова поведінка — форма
вияву свободи особи.
Правовій поведінці властиві такі ознаки:
1) має соціальне значення як соціальне корисна (правомірна поведінка) або як
соціальне шкідлива (правопорушення), що позначається на стані суспільних
відносин у ході соціального розвитку;
2) має зовні виражений характер у вигляді дії або бездіяльності. Дія
безпосередньо впливає на відносини між суб'єктами. Бездіяльність, як правило, є
вербальною (словесною), складається із різних висловлень, суджень і оцінок, які
виражають внутрішній стан суб'єкта;
3) має свідомо вольовий характер, тобто припускає усвідомлення обставин і
можливість здійснювати волю: спрямовувати свою поведінку і керувати своїми
вчинками;
4) регулюється правовими нормами, що містяться в текстах правових актів, які
або прямо описують умови і ознаки правових вчинків, або передбачають будь-які
заходи моделювання правової поведінки. Це відрізняє правову поведінку від
інших типів соціальної поведінки;
70
 5) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов'язана з:
а) реалізацією суб'єктом своїх інтересів (досягнення особистих цілей,
задоволення потреб, зазнання певних втрат);
б) реакцією держави на результати правової поведінки (стимулювання, охорона
соціальне корисних дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за
соціальне шкідливі дії).
Всі інші дії можна назвати юридичне байдужими, індиферентними до права,
такими, що не потребують якого-небудь правового виправдання.
Правова поведінка складається з елементів — правових вчинків.
Елементи правового вчинку (суб'єкт, суб'єктивна сторона, об'єкт, об'єктивна
сторона) називають складом правової поведінка.
За формою зовнішнього вияву правова поведінка може бути:
— фізичною (діяльність);
— усною (вербальною);
— письмовою (документальною).

65. Поняття, ознаки та види правомірної поведінки.

Правомірна поведінка - це суспільно-необхідна, бажана і допустима з точки зору
інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів"
яка полягає в дотриманні (виконанні, використанні) норм права, що охороняються і
гарантуються державою.
Основні ознаки правомірної поведінки:
- відповідність поведінки нормам права - тобто людина діє правомірно, якщо вона діє
у відповідності з нормами права. Інколи правомірну поведінку трактують як поведінку, яка
не порушує норми права. Проте таке визначення не досить точно відображає зміст цього
явища, оскільки поведінка, що не протирічить нормам права, може здійснюватися поза
сферою правового регулювання, та не бути правомірною;
- соціально корисна - це дії, що відповідають образу життя, корисні (бажані), а інколи
і необхідні для нормального функціонування суспільства. Позитивну роль вона відіграє і для
особистості, оскільки завдяки їй забезпечується свобода, захищаються законні інтереси.
Саме через правомірну поведінку здійснюється упорядкування суспільних відносин, вона
необхідна для нормального функціонування та розвитку суспільства, забезпечує стан
правопорядку. Вона є найважливішим фактором вирішення завдань, що стоять перед
суспільством. Проте, соціальна роль правомірної поведінки полягає у забезпеченні не тільки
суспільних потреб, а й задоволенні інтересів самих суб'єктів правових дій. Оскільки
суспільство та держава зацікавлені в такій поведінці, вони підтримують її організаційними
заходами, заохочують і стимулюють. Дії суб'єктів, які перешкоджають здійсненню
правомірних дій, припиняються державою;
- має свідомо вольовий характер, виражається в усвідомленій мотивації правомірних
вчинків для досягнення поставлених цілей;
- зовні виражається у вигляді дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації
норм права - дотриманні, виконанні, використанні (громадянами), правозастосуванні
(посадовими особами);
- спричиняє юридичні наслідки, оскільки виявляється в юридичних фактах
(правовстановлюючих, правозмінюючих, правоприпиняючих), що є передумовою
правовідносин. Слід зазначити, що правова поведінка не завжди викликає правовідносини;
- охороняється державою за допомогою дозвільних, зобов'язуючих і охоронних норм,
стимулюється за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм.
Правомірна поведінка містить завжди два моменти:

71
 - інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої суб'єктивні права і
юридичні обов'язки. Важливою є не тільки наявність правового механізму захисту права на
доступ до правової інформації, а й активне використання його громадянами;
- поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення суб'єктивних прав і
юридичних обов'язків.
Класифікація правомірної поведінки:
1. За формами реалізації норм права:
- дотримання;
- виконання;
- використання;
- застосування.
2. З точки зору фактичного змісту правовідносин:
- діяння, що спрямовані на використання суб'єктивних прав;
- діяння, що спрямовані на виконання юридичних обов'язків.
3. За зовнішньою формою вираження:
- дії;
- бездіяльність.
4. За способом формування в текстах правових документів:
- прямо й однозначно сформульована;
- опосередковано передбачена.
5. За характеристиками суб'єктів:
- індивідуальна;
- колективна;
- посадова;
- професійна та ін.
Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки є її поділ відповідно
до особливостей суб'єктивної сторони:
- соціально-активна поведінка свідчить про високий ступінь відповідальності суб'єкта.
При реалізації норм права він діє дуже активно, намагаючись здійснити правові приписи
якомога краще, ефективніше, принести максимальну користь суспільству, реалізувати свої
здібності. Правова активність може проявлятись у різних сферах суспільного життя -
правотворчій, політичній та ін. Так, у сфері правоохоронної діяльності це творче відношення
до праці, постійне підвищення п продуктивності, ініціатива і дисциплінованість при
виконанні службових обов'язків. Наприклад, працівники ДАІ проводять конкурс на кращого
знавця правил дорожнього руху серед школярів;
- законослухняна поведінка - це вид правомірної поведінки, що характеризується
усвідомленою покорою людей вимогам закону. Правомірні приписи в цьому випадку
використовують добровільно на основі належного рівня правосвідомості. Така поведінка
домінує у демократичних суспільствах. Наприклад, працівник міліції вчасно заступає на
чергування;
- конформістська (пристосовницька) поведінка - пасивно-пристосовницьке ставлення
до правового середовища за принципом "поводься так, як поводять себе інші". Тобто,
пасивна правомірна поведінка базується не на внутрішній переконаності суб'єкта в
необхідності неухильного виконання норм права, а на способі Його пристосування до
оточуючого соціального середовища. Наприклад, підпорядкування працівника міліції
стандартам і вимогам колективу, копіювання поведінки начальника; - маргінальна поведінка
характеризується знаходженням суб'єкта, немов би на межі, антисуспільної, неправомірної
поведінки (в перекладі з лат. "маргінальний" - той хто находиться на межі). Вона не стає
неправомірною через страх суб'єкта перед покаранням (а не через усвідомлення необхідності
реалізації норм права) або в силу якихось корисливих мотивів. У цих випадках суб'єкт лише
підкоряється нормам права (наприклад, водій не порушує правила дорожнього руху у зв'язку
72
з тим, що на дорозі присутні працівники ДАІ), але не визнає, не поважає їх. Дещо осторонь
від цієї класифікації розміщена звична поведінка - коли правомірні дії в силу багаторазового
повторення перетворюються у звичку. "Звична" поведінка не даремно називається "другою
натурою", вона стає внутрішньою необхідністю людини. Особливістю "звичної" поведінки є
те, що людина не фіксує в свідомості ні соціального, ні юридичного її значення, не
замислюється над цим. Так, працівник міліції із стажем ніколи не залишить зброю без
нагляду, де б це не було. Але звичка не заперечує розуміння фактичних елементів свого
вчинку, хоча належна соціальна оцінка її наслідків і відсутня. Разом з тим, це звичайна
свідома поведінка.
Правомірна поведінка складається з елементів - правомірних вчинків, що мають
суспільно корисний характер. Перш ніж відбуваються вчинки, виникають їх мотиви -
спонукальна причина до дії (бездіяльності), доказ на користь саме такої дії. Мотиви
визначають правову установку - правомірну і неправомірну. У них виявляється соціальна
зрілість і юридична грамотність, рівень правосвідомості особи.
Мотиви правомірної поведінки особи можуть бути різними:
- переконаність у справедливості та корисності приписів норм права;
- відповідальність перед суспільством і державою за вчинки;
- усвідомлення громадянського обов'язку;
- егоїстичний особистий інтерес;
- вчинення звичних для особи дій;
- прагнення діяти як усі;
- острах перед відповідальністю та ін.
Провідне місце в мотивах поведінки людей посідають потреби та інтереси.
З формуванням громадянського суспільства змінюється зміст методів, що спрямовані
на формування в населення соціально-активної, правомірної поведінки, що передбачає
використання таких методів впливу - переконання, правове виховання, профілактика
правопорушень.
У правовій державі переконання є основним методом формування правомірної
поведінки суб'єктів правовідносин. Правове виховання припускає впровадження у свідомість
людей знань про право.
Склад правомірної поведінки - система ознак поведінки, що відповідає нормам права.
Суб'єкт (суб'єкти права) - фізичні та юридичні особи, які здатні реалізовувати свої
права і обов'язки та нести юридичну відповідальність.
Суб'єктивна сторона - внутрішнє ставлення (зацікавленість, байдужість) суб'єкта
права до своєї діяльності та Ті результатів, визначення якості вчинків, з яких складається
поведінка, їх оцінка.
Об'єкт - явища навколишнього середовища, на які спрямовані правомірні вчинки:
матеріальні та нематеріальні блага, суспільні відносини.
Об'єктивна сторона -зовнішня форма вираження правомірних вчинків: дія чи
бездіяльність; їх корисні результати; причинний зв'язок між діяннями та їх наслідками.
Особливості, що зумовлюють утвердження правомірної поведінки в якості норми
життя для більшості населення:
- розвинена економіка, достатня для задоволення життєвих потреб громадян;
- системне правове забезпечення розвитку особи;
- подолання розриву між бідними і багатими прошарками населення;
- зведення до мінімуму безробіття;
- виконання соціальних програм;
- авторитет влади, за умови, що влада не буде маніпулювати законом;
- стабільний демократичний політичний режим;
- створення цілісної правової бази організації та діяльності судової системи, органів
юстиції та правоохоронних органів;
73
 - додержання законності всіма посадовими особами та громадянами;
- високий рівень правової культури.
Причини нестабільності правомірної поведінки в українському суспільстві:
- економічні - процес руйнування старого господарського організму
(нежиттєздатного, але все-таки цілісного) значно випереджає становлення української
економіки як саморегульованої системи виробничих зв'язків і матеріальних можливостей
виробництва - на основі економічної свободи. Громадяни позбавилися звичних умов
трудової діяльності і через неможливість і нездатність (економічна неграмотність і
небажання брати на себе яку-небудь відповідальність) не можуть швидко адаптуватися до
нової економічної обстановки, виникли невдоволення, апатія, агресивність, невпевненість у
завтрашньому дні, балансування поведінки на межі між правомірною і неправомірною;
- соціальні - ослаблення відповідальності держави перед суспільством і
неврівноваженість соціальної політики, нерегулярна і низька оплата праці, підвищення плати
за комунальні послуги, низький рівень соціального забезпечення (за наявності інфляції) з
боку держави умисно або мимоволі провокує (незалежно від соціально-психологічної
нестійкості особи) нестабільність правомірної поведінки;
- політичні - утвердження ідеологічного і політичного плюралізму, труднощі
формування політичної системи українського суспільства виявили непідготовленість
громадськості до швидких історичних перетворень, відсутність прагматичної демократичної
ідеології і правової політики, розчарування більшості суспільства у політичних лідерах
призвело до політичної апатії суспільства, що спричиняє нестабільність правомірної
поведінки громадян;
- ідеологічні - падіння колишніх ідеалів, низький рівень правосвідомості як наслідок
руйнування системи правового виховання, що існувала раніше, і лише започатковане
формування нової. Принцип "дозволено все, що не заборонено законом" громадянин
сприйняв як вседозволеність. Межа між правомірною і протиправною поведінкою була
стерта;
- юридичні:
o в галузі правотворчості - відсутність послідовності, логічності в прийнятих законах і
підзаконних актах, їх суперечливість підривають віру в якість нормативно-правових актів,
служать підставою для правового нігілізму (наприклад, нормативно-правові акти в галузі
оподаткування є неконкретними, неповними, казуїстичними);
o в галузі правоохоронної діяльності - слабке розкриття злочинів, корумпованість
створюють умови для можливості обійти закон, породжують хиткість правомірної
поведінки1.
Правомірна поведінка працівників міліції - це сукупність вчинків, що відповідають
нормам права, базуються на переконанні в необхідності їх захисту, відображає позитивне
суб'єктивне ставлення працівників міліції до норм права, цінностей, що гарантовані
державою та спрямовані на реалізацію потреб громадянського суспільства щодо охорони
прав і свобод людини та громадянина.
Для забезпечення якісного виконання працівниками міліції посадових обов'язків,
реалізації наданих їм законом прав, дотримання правообмежень законодавець визначає
основні гарантії їх правомірної поведінки. У Законі України "Про міліцію" гарантіям
правового і соціального захисту присвячений відповідний розділ 4.
Серед гарантій правомірної поведінки працівників міліції слід виділити такі
положення:
- про обов'язковість виконання законних вимог працівника міліції;
- про необхідну оборону і крайню необхідність;
- про неприпустимість втручання в законну діяльність працівника міліції;
- про відповідальність за недотримання гарантій правового і соціального захисту
працівників міліції.
74
 Як вже було зазначено вище, працівники міліції є носіями професійної
правосвідомості. В основі мотивації правомірної поведінки працівників міліції лежать в
першу чергу різного роду службові потреби, закріплені у відповідних нормах права. У
професійній діяльності працівників міліції помітними чинниками, що мотивують поведінку,
виступають такі категорії, як наказ, обов'язок, що опосередковуються і нормами права і
нормами моралі, і елементами правової свідомості.
Особливе значення для мотивації правомірної поведінки мають морально-правові
властивості та якості працівника міліції, його внутрішній психологічний стан. Вказані
компоненти включають:

- відношення до службової діяльності і до життя в цілому, що характеризується

високим рівнем свідомості, порядністю, цивілізованістю і правомірністю;
- шанобливе відношення до права як до абсолютної цінності, як до блага, без якого
неможливо ефективно і цивілізовано вирішувати найскладніші життєві проблеми, як до
самого гарантованого способу, що покликаний забезпечити права та свободи особи,
захистити її від протиправних посягань;
- цивілізоване і шанобливе відношення до прав і свобод людини та громадянина як до
своїх власних має для працівників міліції принципове значення, оскільки тут найбільшою
мірою розкривається істинний характер взаємовідносин між громадянами (особою) і
правоохоронними органами як специфічними органами правової держави;
- відповідальне ставлення до свого службового обов'язку (посадових функцій), без
чого неможливо реально забезпечити права та свободи людини і громадянина, законність та
правопорядок у суспільстві.
При цьому неприйнятна будь-яка корпоративна (групова) відповідальність, що має
аморальний, протиправний характер;
- виключно правомірне відношення до вибору способів, прийомів, засобів, що лежать
в основі досягнення, реалізації відповідних службових цілей і намірів;
- духовну і психологічну стійкість до будь-яких спокус, можливості швидкої наживи і
збагачення, що припускає вчинення неправомірного діяння, відхилення від вимог норм
права, норм моралі та правового ідеалу;
- достатньо розвинені почуття гідності, честі, совісті, самоповаги, що утримує особу
від здійснення аморальних і протиправних вчинків та діянь, що завдають збитку особі,
суспільству, державі;
- шанобливе ставлення до державних органів, правоохоронних органів та їх
представників, розуміння того, що службовий підрозділ, в якому працівник виконує посадові
функції - складова частина механізму держави, за ефективною (чи проблемною) діяльністю
якої члени суспільства оцінюють державу в цілому, визначають ступінь її статусу'.
Основні напрями стимулювання правомірної поведінки працівників міліції:
- вдосконалення правотворчості у сфері правоохоронної діяльності (усунення
протиріч і прогалин у правових актах, дотримання їх ієрархії);
- створення і практичне впровадження системи необхідного матеріального і
морального стимулювання діяльності працівників міліції з урахуванням характеру і
особливостей виконуваних ними службових обов'язків;
- розробка державної програми протидії злочинам і корупції в правоохоронних
органах;
- вдосконалення системи надання соціально-правових пільг працівникам міліції та
членам їх сімей;
- вдосконалення механізму відбору кандидатів на службу служб і підрозділів міліції;
- організація і проведення на належному рівні правовиховної роботи з особовим
складом;

75
 - підвищення освітнього, культурного і професійного рівня підготовки працівників
міліції;
зміна системи оцінки діяльності міліції та посилення контролю за дотриманням
законності в діяльності працівників міліції.
Зміцненню законності, правопорядку і дисципліни, а відповідно і мотивації
правомірної поведінки працівників міліції сприятимуть позитивні зміни в громадському
житті.
Стабілізація політичної ситуації в країні, підйом економіки і життєвого рівня
громадян, зміна морально-духовної атмосфери виступають запорукою як мотивації
правомірної поведінки працівників, так і підвищення ефективності роботи міліції в цілому1.
Вчинки, дії працівників міліції у сфері службової діяльності, методи і засоби, що він
використовує мають бути не лише юридично, але і морально виправданими і
обґрунтованими, оскільки не може бути суттєвих розбіжностей між правовими і моральними
засадами в будь-якій сфері правоохоронної діяльності. Службова діяльність працівників
міліції повинна базуватись на правових та моральних засадах, тільки тоді члени суспільства з
довірою і належною пошаною відноситимуться до даного правоохоронного органу та його
представників.
Такими морально-правовими засадами виступають:
1) правоохоронні функції сприяють постійній боротьбі за справедливість,
утвердження добра і викорінення зла в суспільному житті за допомогою всього арсеналу
юридичних засобів. Працівники міліції не лише забезпечують законність і правопорядок,
охороняють і захищають права та свободи людини і громадянина, але і займають при цьому
принципово-моральну життєву позицію, зміцнюють віру членів суспільства в
справедливість, у можливість викорінювання злочинності;
2) захищаючи за допомогою права справедливість і моральні цінності в суспільних
відносинах, будь-який працівник міліції повинен відчувати в собі необхідний моральний
потенціал, що надає Йому право в процесі професійної діяльності вирішувати суттєві
морально-правові проблеми, втручатися в людські долі, утверджувати добро і викорінювати
зло в сферах, що врегульовані нормами права. При здійсненні службових обов'язків
перевіряється моральна стійкість працівника міліції, його здатність протистояти всякого
роду спокусам, що мають протиправне забарвлення, уміння протистояти спробам
представників злочинного світу "завербувати" працівника міліції до своїх лав, зрадити
ідеалам правоохоронної діяльності.
Працівник міліції, який не має достатнього морального потенціалу і тим більше
позбавлений його, постійно знаходиться в пошуку виправдань своїм вчинкам, діям, що
відхиляються від вимог тих або інших норм права, що може призвести до вчинення
серйозних проступків і навіть злочинів.
Працівники з деформованим морально-психологічним і правовим потенціалом
схильні до використання не легітимних засобів примусу, укриття злочинів від обліку,
незаконного припинення кримінальних справ, отримання хабарів, різного роду підношень і
навіть до участі у злочинних угрупованнях.
Моральність працівників міліції, що сповідує виключно правомірну поведінку,
виявляється в його прагненні, не дивлячись ні на що, діяти відповідно до вимог
професійного, громадського, суто людського обов'язку, в його націленості на викорінювання
зла і впровадження добра та справедливості, в природному розумінні честі, гідності, прав,
свобод, інтересів кожної людини як вищої соціальної і духовної цінності, в потребі
підкорятись моральним вимогам і чітко виконувати службово-правові функції не через страх
перед відповідальністю, а через внутрішнє переконання.
66. Поняття, ознаки та види правопорушення.

76
 Протиправною поведінкою вважають поведінку, що характеризується порушенням
норм права. Одним із видів такої поведінки і є правопорушення. Правопорушення є
антиподом правомірної поведінки.
Правопорушення — це суспільно небезпечне винне протиправне діяння (дія або
бездіяльність) деліктоздатного суб'єкта, за яке чинне законодавство передбачає юридичну
відповідальність.
Кожне правопорушення конкретне, оскільки його чинить конкретний індивідуальний
чи колективний суб'єкт у певний час, у певному місці. Щоб визнати ту чи іншу дію
правопорушенням, необхідно встановити, чи має вона ознаки правопорушення.
До основних ознак правопорушення належать:
1) суспільна небезпечність (шкідливість), тобто спричинення шкідливих наслідків чи
загроза спричинення таких наслідків законним інтересам особи, суспільства, держави, які
охороняються законом (шкода може бути моральною, матеріальною та фізичною);
2) правопорушенням може бути тільки діяння — тобто у вигляді активної дії
(наприклад, вчинення крадіжки) або у формі бездіяльності — коли норми права зобов'язують
особу зробити певні дії, а особа їх не виконує (наприклад, ненадання допомоги).
Правопорушення завжди є актом дії суб'єктів. Думки, наміри, переконання, почуття,
погляди, соціальні або особисті властивості особи не є правопорушеннями і відповідно не
можуть виступати як підстави юридичної відповідальності;
3) протиправність діяння, тобто це діяння повинно безпосередньо порушувати вимоги
конкретної норми права. Діяння, не врегульовані чинним законодавством не вважаються
правопорушенням;
4) винність діяння, тобто внутрішнє ставлення особи до вчиненого суспільно
небезпечного діяння і його наслідків у формі умислу чи необережності. Про винність йде
мова тоді, коли особа повинна була обрати варіант поведінки, але вчинила дії всупереч
правовим нормам;
5) деліктоздатність суб'єкта, яка вчинила правопорушення, тобто особа за віком і
станом психічного здоров'я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх
наслідки, а також може нести юридичну відповідальність за їх здійснення. Особа повинна
усвідомлювати, що вона діє протиправно, якщо вона цього не усвідомлює (через малоліття,
неосудність або інші обставини), то не буде і правопорушення;
6) юридичне карне діяння, тобто за його вчинення передбачається певні вид і міра
юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, майнового, організаційного чи
матеріального характеру;
7) причинний зв'язок між діянням і соціально небезпечними наслідками, що
наступили, тобто такі наслідки зумовлені саме цим діянням, а не іншими причинами.
Відсутність хоча б однієї з названих ознак не дозволяє розглядати діяння як
правопорушення. Ознаки правопорушення повинні аналізуватись у сукупності, системно.
Для того, щоб те чи інше конкретне діяння було визнано правопорушенням, необхідно, щоб
воно відповідало певним ознакам, які дозволяють відмежовувати правопорушення від
порушення інших соціальних норм і утворюють поняття "склад правопорушення".
Склад правопорушення — це сукупність закріплених у законі об'єктивних і
суб'єктивних ознак, за наявності яких, суспільно небезпечне винне протиправне діяння
визнається конкретним правопорушенням.
Склад правопорушення включає чотири елементи:
1) об'єкт;
2) об'єктивну сторону;
3) суб'єкт;
4) суб'єктивну сторону.
Об'єкт правопорушення — це суспільні відносини, які охороняються нормами права
та на які посягає конкретне правопорушення.
77
 Об'єктивна сторона правопорушення — це зовнішнє вираження протиправного
діяння, яке посягає на об'єкт, що охороняється нормами права, завдає йому шкоди чи
створює загрозу заподіяння шкоди. Тобто об'єктивна сторона описує як здійснене правопору-
шення.
Прийнято розрізняти обов'язкові і факультативні ознаки об'єктивної сторони
правопорушення. До обов'язкових ознак належать протиправність діяння, а також
причиннонаслідковий зв'язок між діянням і його шкідливими наслідками.
До факультативних ознак відносять місце, час, спосіб, обставини здійснення
правопорушення і які набувають юридичного значення лише тоді, коли вказані в гіпотезі
відповідної правової норми
Суб'єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила
правопорушення. Не кожна особа визнається правопорушником, а лише та, що є
деліктоздатною, тобто спроможна відповідати за свої діяння. Рівень деліктоздатності
фізичної особи, на відміну від юридичних осіб, деліктоздатність яких виникає з моменту їх
створення, визначається законом з урахуванням їх віку та психічного стану здоров'я.
Фізичні особи поділяються на громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства.
Існують також поняття "приватна особа", "посадова особа", "службова особа", "спеціальний
суб'єкт".
Суб'єктами деяких видів правопорушення можуть бути не тільки фізичні особи, а й
держані органи та громадські організації, але вони не можуть бути суб'єктами злочинів.
Суб'єктивна сторона правопорушення — це внутрішнє психічне ставлення особи до
вчиненого нею протиправного діяння та його негативних наслідків. Тобто суб'єктивна
сторона описує, чому вчинене правопорушення.
Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета.
Вина може існувати у формі умислу або необережності. У свою чергу умисел
поділяється на прямий і непрямий.
Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала суспільну небезпеку свого
діяння, передбачала та бажала настання шкідливих наслідків своєї протиправної поведінки.
Непрямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлювала суспільну небезпеку
свого діяння, передбачала та свідомо допускала настання шкідливих наслідків своєї
протиправної поведінки.
Необережна форма вини відрізняється від умислу тим, що правопорушник не
усвідомлює суспільної небезпеки своєї поведінки.
Розрізняють два види необережної форми вини — протиправна самовпевненість та
протиправна недбалість.
Протиправна самовпевненість має місце тоді, коли особа передбачала можливість
настання шкідливих наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення.
Протиправна недбалість має місце тоді, коли особа не передбачала можливості
настання шкідливих наслідків свого діяння, хоча була і могла їх передбачити.
Факультативними ознаками суб'єктивної сторони правопорушення є мотив — тобто
внутрішнє спонукання особи до вчинення правопорушення, а також мета — тобто уявлення
особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи протиправне діяння.
Залежно від ступеня суспільної шкідливості чи небезпеки правопорушення поділяють
на злочини і проступки.
Злочин — це передбачене кримінальним законом суспільно небезпечне винне діяння
(дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.
Злочинами є тільки кримінальні правопорушення, які посягають на суспільний лад
держави, її політичну й економічну систему, власність, особу, політичні, трудові та інші
права і свободи громадян.
Злочини різняться між собою за внутрішньою та за зовнішньою ознаками. У чинному
кримінальному законодавстві України в основі поділу злочинів на певні категорії покладено
78
два критерії: 1) матеріальний (характер і ступень суспільної небезпечності злочинного діян-
ня); 2) формальний (вид покарання і розмір його санкцій, передбачених законом). За цими
критеріями злочини поділяються на:
злочини невеликої тяжкості;
злочини середньої тяжкості;
тяжкі злочини;
особливо тяжкі злочини.
Проступок має зовнішню схожість зі злочином, але він має меншу ступінь суспільної
небезпеки.
Проступок — це суспільно шкідлива протиправна винна (умисна або необережна) дія
або бездіяльність, яка порушує приписи інших, крім Кримінального кодексу України, норм
права.
Проступки поділяються на такі основні види:
1) конституційні — це правопорушення, які посягають на порядок організації та
діяльності органів державної влади і управління, конституційні права і свободи громадян;
2) адміністративні — це правопорушення, які посягають на громадський або
державний порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок
управління;
3) дисциплінарні — це правопорушення, які дезорганізують нормальну діяльність
підприємств, установ, організацій і посягають на трудову, військову, навчальну та інші види
дисциплін;
4) цивільні — це правопорушення, що виникають у сфері майнових та пов'язаних з
ними особистих немайнових відносин.
67. Склад правопорушення.
Склад правопорушення: поняття, елементи, значення
Застосування до особи юридичної відповідальності можливо тільки за наявності в її
діянні юридичного складу правопорушення. Правопорушення розглядається в цьому разі як
система. Її повнота і цілісність є необхідною умовою для притягнення особи до юридичної
відповідальності. Норма права - правова підстава, а склад правопорушення - фактична
підстава для юридичної відповідальності (юридичний факт).
До складу правопорушення входять:
1) суб'єкт правопорушення - деліктоздатна фізична чи юридична особа. Зазвичай
правопорушення вчиняють фізичні особи (а злочини - виключно фізичні особи), але
суб'єктом цивільного проступку може бути й юридична особа. Оскільки окремі
правопорушення можуть бути скоєні не будь-якими, а лише певними особами, то слід
виділяти і поняття «спеціальний суб'єкт правопорушення». Наприклад, вчинити
дезертирство може тільки військовослужбовець, отримати хабара - тільки посадова особа.
2) об'єкт правопорушення - суспільні відносини, соціальні блага, цінності, права і
свободи особи, інтереси держави, на які посягає правопорушник. Об'єкт правопорушення
являє собою охоронювані правом реальні блага - соціальні цінності (матеріальні або
нематеріальні), на які посягнув порушник. Наприклад, відносини власності, життя та
здоров'я особи, громадська безпека.
3) суб'єктивна сторона правопорушення - ставлення особи до вчинюваного нею діяння
та його наслідків. Головний елемент суб'єктивної сторони - вина у формі умислу або
необережності. Факультативними (необов'язковими) елементами суб'єктивної сторони є
мотив і мета правопорушення. Відповідальність за цивільний проступок може наставати і за
відсутності вини (у випадках, спеціально обумовлених законом);
4) об'єктивна сторона правопорушення - це зовнішня характеристика
правопорушення, що включає протиправне діяння (дію чи бездіяльність), результат діяння і
причинний зв'язок між діянням і результатом. Об'єктивна сторона включає умови і
обставини, в яких проявляється протиправна поведінка, суспільно небезпечні наслідки, що
79
настали, знаряддя, які при цьому використовувались, та причинний зв'язок між вчиненим
діянням і наслідками, що настали.
Як правило, правопорушником визнається лише особа, винна у вчиненні
правопорушення, тобто така, яка вчинила його умисно або з необережності.
Правопорушення визнається вчиненим умисно, якщо особа, яка його вчинила,
усвідомлювала протиправний характер свого діяння, передбачала можливість настання його
суспільно шкідливих наслідків і бажала або свідомо допускала їх настання.
Правопорушення визнається вчиненим з необережності, недбалість). якщо особа, яка
його вчинила, передбачала можливість настання суспільно шкідливих наслідків свого діяння,
але легковажно розраховувала на їх відвернення (протиправна самовпевненість), або не
передбачала можливості настання таких наслідків, хоча повинна була і могла їх передбачити
(протиправна Відсутність хоч би одного з зазначених елементів свідчить, що цей акт
поведінки не є правопорушенням.
68. Поняття та ознаки та види юридичної відповідальності.
Юридична відповідальність — це передбачений чинним законодавством обов'язок
правопорушника зазнати примусового позбавлення певних благ (особистого, майнового або
організаційного характеру) за вчинене правопорушення.
Юридична відповідальність характеризується певними ознаками:
1) настає лише за вчинене правопорушення (дія чи бездіяльність) у разі встановлення
складу правопорушення. Не може бути підставою юридичної відповідальності думки,
наміри, переконання, почуття, погляди, соціальні або особисті властивості особи, а також
діяння хоча зовні і схожі з правопорушенням, але які не є такими в силу своєї суспільної
значимості (наприклад, необхідна оборона, крайня необхідність, професійний ризик); 2)
спирається на державний примус, який є специфічним впливом компетентних державних
органів та уповноважених осіб на поведінку людей у визначених законом формах. При цьому
необхідно відзначити, що державний примус є більш широким поняттям, ніж юридична
відповідальність, оскільки він може здійснюватися різними способами, які не пов'язані з
відповідальністю (наприклад, митний огляд багажу, стягнення аліментів);
3) виражається у настанні негативних юридичних наслідків для правопорушника, що
мають особистий, майновий або організаційний характер, тобто виникає додатковий
обов'язок зазнати певних втрат відповідно до санкції правової норми та рішення
правозастосовного органу держави;
4) здійснюється компетентним державним органом відповідно до закону, тобто
встановлюються санкцією правової норми вид і міра юридичної відповідальності, які можуть
бути застосовані до правопорушника;
5) здійснюється у ході правозастосовної діяльності з обов'язковим дотриманням
певного процедурнопроцесуального порядку і форм, встановлених законом. Поза
встановленої процесуальної форми юридична відповідальність неможлива;
6) пов'язана з осудом суспільством і державою поведінки правопорушника, тобто
відносно особи, що вчинила правопорушення, компетентний державний орган приймає
відповідний правозастосовний акт. Одночасно особа, порушуючи норму права, порушує і
відповідну норму моралі. Тому поряд із юридичною відповідальністю перед державою вона
несе і етичну відповідальність перед суспільством, яка виражається у суспільному осуді.
Залежно від того, до якої галузі законодавства належить правова норма, що порушена
та який вид правопорушення вчинено розрізняють і види юридичної відповідальності:
1) конституційна відповідальність полягає у застосуванні до державних органів,
органів місцевого самоврядування, посадових осіб, об'єднання громадян, окремих громадян
за порушення норм Конституції наступних санкцій:
відсторонення від посади вищих посадових осіб держави;
відставка посадових осіб чи всього органу;
дострокове припинення повноважень державних органів чи посадових осіб;
80
 визнання неконституційними нормативноправових актів чи окремих їх частин;
призупинення дії актів виконавчих органів влади;
позбавлення громадянства тощо.
Особливістю конституційної відповідальності є те, що вона може застосовуватися за
умов, коли норми права взагалі не порушуються. У цих випадках відповідальність
пов'язується з тими діями, що розцінюються як негативні в політичному плані (наприклад,
колективна відповідальність Кабінету Міністрів України перед Верховною Радою України.
Притягнення уряду до відповідальності має не юридичний, а політичний характер).
Таким чином, конституційна відповідальність має юридичний та політичний
характер; настає як у випадку вчинення правопорушення, так і при невиконанні обов'язку; є
засобом охорони та захисту Конституції;
2) кримінальна відповідальність полягає у застосуванні до винної осудної фізичної
особи, яка вчинила злочин, заходів державного осуду у вигляді позбавлення або обмеження
особистого, майнового або іншого характеру (покарання). Кримінальний кодекс України
закріплює вичерпний перелік діянь, що визнаються злочинами, та види покарань, а
кримінальнопроцесуальний кодекс — регламентує порядок притягнення до кримінальної
відповідальності. Повноваженнями притягнення до юридичної відповідальності в Україні
наділений тільки суд. Особливостями цього виду відповідальності є стан судимості після
відбування покарання. Покарання відрізняється від інших примусових засобів тим, що
виступає як реалізація кримінальноправових відносин між злочинцем і державою.
Таким чином, кримінальна відповідальність — це найбільш суворий вид юридичної
відповідальності, що призначається тільки судом у межах матеріального та процесуального
закону;
3) адміністративна відповідальність полягає у застосуванні до винних фізичних,
юридичних чи посадових осіб адміністративних стягнень за вчинення адміністративного
порушення. Застосовується судом, органами державного управління, державними комісіями,
інспекціями, посадовими особами до осіб, які не підпорядковані їм по службі.
Адміністративна відповідальність не тягне за собою стану судимості;
4) цивільна відповідальність полягає у застосуванні до фізичних чи юридичних осіб
цивільноправових стягнень за порушення договірних зобов'язань, заподіяння позадоговірної
майнової шкоди, а також порушення особистих майнових прав. Таким чином, цивільна
відповідальність є засобом відновлення та компенсації договірних та позадоговірних
зобов'язань, що полягає у відшкодуванні правопорушником майнової шкоди та поновленні
порушених прав;
5) дисциплінарна відповідальність полягає у застосуванні адміністрацією
підприємства, установи, організації заходів дисциплінарного впливу на працівника за
вчинення ним дисциплінарного проступка. Дисциплінарна відповідальність може застосо-
вуватися:
відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку;
у порядку підлеглості;
відповідно до спеціальних законів, дисциплінарних статутів і положень, що
визначають особливості правового статусу окремих груп працівників (державні службовці,
судді, співробітники органів внутрішніх справ тощо).
Дисциплінарна відповідальність реалізується винятково у межах службового
підпорядкування.
Якщо внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов'язків завдано
майнову шкоду, то до нього застосовується також матеріальна відповідальність, що полягає в
обов'язку повністю або частково відшкодувати завдану шкоду. Матеріальна відповідальність
має двосторонній характер, оскільки і працівник, і роботодавець можуть виступати
суб'єктами такої відповідальності.
69. Принципи і функції юридичної відповідальності.
81
 Принципи юридичної відповідальності — це незаперечні вихідні вимоги, що
ставляться до правопорушників і дозволяють забезпечувати правопорядок у суспільстві.
Вони є різновидом міжгалузевих принципів права, відображають його глибинні усталені
закономірні зв'язки.
У демократичній, соціальній, правовій державі юридична відповідальність
передбачається лише за діяння, що є протиправними:
1) за фізичні діяння (а не за думки, світогляд, особистісні властивості);
2) за суспільне шкідливі і, як правило, винні діяння, вчинені деліктоздатною особою.
Щодо винності діяння є окремі винятки в цивільному праві, так звана
«відповідальність без вини» — обов'язок організацій і громадян, діяльність яких пов'язана з
підвищеною небезпекою для оточення (власники автомобілів, будівництва то що),
відшкодувати шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (якщо шкода не виникла
внаслідок нездоланної сили або наміру потерпілого). Ці правила визначають цивільно-
правову відповідальність за шкоду, заподіяну як неправомірними, так і правомірними діями.
Вони встановлені з метою захисту прав і інтересів особи, яка постраждала від транспортної
та іншої діяльності, небезпечної для оточення;
3) за юридичне заборонені діяння, тобто діяння, що суперечать природі права і літері
закону;
4) за власні діяння правопорушника.
Юридична відповідальність грунтується на принципах:
1) законності - полягає у тому, що юридична відповідальність:
• настає за діяння, передбачені законом; застосовується в суворій відповідності з
визначеним законом порядком;
• припускає наявність складу правопорушення (тобто наявність протиправного,
винного діяння);
• настає лише перед передбаченими законом компетентними органами;
• припускає конституційність закону, що встановлює міру відповідальності.
Незнання законів не звільняє від відповідальності (ст. 68 Конституції України);
2) обґрунтованості -виражається в:
• установленні самого факту вчиненого правопорушником протиправного діяння як
об'єктивної істини;
• встановленні інших юридичне значущих фактів, пов'язаних з висновками про факт і
суб'єкта правопорушення;
3) доцільності - полягає у відповідності обраного заходу впливу на правопорушника
цілям юридичної відповідальності (захистити правопорядок, виховати поважне ставлення до
права).
Цей принцип вимагає:
• індивідуалізації державно-примусових заходів залежно від тяжкості
правопорушення і властивостей правопорушника особи відповідальності (ст. 61 Конституції
України: «Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер»);
• пом'якшення і навіть відмова від застосування заходів відповідальності за наявності
можливості досягти її мети іншим шляхом;
4) невідворотності -полягає в:
• неминучості настання відповідальності правопорушника;
• оперативності застосування заходів відповідальності за вчинені правопорушення;
• професіоналізмі і добросовісності діяльності правоохоронних органів;
• ефективності заходів, застосовуваних до правопорушників;
5) своєчасності — означає
• можливість притягнення правопорушника до відповідальності протягом строку
давності, тобто проміжку часу, не занадто віддаленого від факту правопорушення.

82
 Для адміністративних і дисциплінарних проступків установлений строк давності в
кілька місяців, для кримінальних злочинів — від одного року до 10—15 років (залежно від
тяжкості злочину і обставин справи). Виконання вироку, що вступив у законну силу, або
постанови про накладення адміністративного стягнення також обмежено строком давності.
Майнова відповідальність здійснюється в межах строку задавнення позову;
6) справедливості — виявляється в такому:
• кримінальне покарання не встановлюється за проступки;
• при встановленні заходів покарання і стягнення не повинно принижуватися людська
гідність;
• зворотної дії в часі не має закон, що встановлює відповідальність або посилює (але
не пом'якшує) її;
• за одне правопорушення встановлюється тільке одне покарання.
«Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за
одне й те саме правопорушення» (ст. 61 Конституції України).
Функції юридичної відповідальності:
правоохоронна
виховна
правовідновлююча (компенсаційна)
загальнопревентивна
- спрямована на відновлення незаконно порушених прав, примусове виконання
невиконаних обов'язків, властивих цивільній, насамперед, майновій, відповідальності
(відновлення майнового права). Правовідновлювючі санкції мають абсолютно визначений
характер: розмір заподіяної шкоди може бути точно встановлений незалежно від обставин
правопорушення
- спрямована на виховання громадян у дусі поважання закону
каральна (штрафна)
спеціально-превентивна
- спрямована на покарання державою правопорушника та запобігання новим
правопорушенням; притаманна насамперед кримінальній та адміністративній
відповідальності, а також цивільній (конфіскація, штраф, відмова в захисті суб'єктивного
цивільного права). Каральні санкції мають відносно визначений характер, встановлюють
вищу або нижчу межу покарання (стягнення): його призначення залежить від обставин
правопорушення, ступеня вини, характеристики особи та інших обставин
— спрямована на виховання правопорушника
Відповідно до правовідновлючої і каральної (штрафної) функцій виділяють
правовідновлюючу і каральну (штрафну) відповідальність.
У разі застосування до особи примусових заходів охоронного (карального) характеру
діє принцип презумпції невинності, тобто припущення, відповідно до якого обвинувачений
вважається невинуватим, доки його вину не буде доведено у встановленому законом
порядку. Це важлива конституційна гарантія охорони прав особи, що виключає
необгрунтоване обвинувачення і осуд (див. ст. 62 Конституції України).
70. Підстави притягнення до юридичної відповідальності.
Підстави юридичної відповідальності - сукупність обставин, наявність яких робить
юридичну відповідальність можливою (притягнення до відповідальності) і об'єктивно
необхідною (настання відповідальності).
Підстави притягнення до юридичної відповідальності - сукупність обставин, наявність
яких робить юридичну відповідальність можливою:
1) наявність складу правопорушення (фактична підстава);
2) наявність норми права, що прямо передбачає склад правопорушення (нормативна
підстава).

83
 Правопорушення як таке не призводить до настання юридичної відповідальності, а
лише слугує підставою для притягнення до неї.
71. Підстави звільнення від юридичної відповідальності та обставини що її
виключають.
Підстави виключення юридичної відповідальності:
1) стан особистості правопорушника, визначений як неосудний (неосудність особи,
що доведена в судовому порядку; недосягнутий вік, що встановлений законом);
2) відсутність суспільної небезпеки (шкідливості) діяння у випадках захисту суб'єктом
своїх прав (необхідна оборона і крайня необхідність);
3) відсутність у діянні елементів складу правопорушення (об'єктивно протиправне
діяння (казус), тобто діяння безвинне; фізичний або психічний примус; виконання наказу або
розпорядження);
4) заподіяння шкоди при затриманні особи, що скоїла злочин; обґрунтований ризик;
5) скасування акта, що установив юридичну відповідальність тощо.
Підстави звільнення від юридичної відповідальності (узагальнені з тих, що визначені
в кримінальному, адміністративному, трудовому законодавстві та інших його галузях):
1) невисокий ступінь (малозначущість) суспільної небезпеки правопорушення або
втрата ним ознак суспільної небезпеки до розгляду справи в суді;
2) низький ступінь суспільної небезпеки особистості правопорушника або особа, що
вчинила правопорушення, перестала бути суспільно небезпечною;
3) діяльне каяття правопорушника - примирення з потерпілим і добровільне
відшкодування заподіяної своїми діями шкоди, тобто наявність в особи соціально
схвалюваної поведінки (до і після здійснення правопорушення);
4) завершення строку давності щодо притягнення до юридичної відповідальності;
5) акти про амністію або помилування тощо.
Кожний вид юридичної відповідальності має підстави для звільнення від неї, що
закріплені у приписах законодавчих актів.
Загальні підстави звільнення від відповідальності:
1) особа, яка вчинила правопорушення, перестала бути суспільно небезпечною;
2) правопорушення в результаті змін обставин втратило ознаки суспільної небезпеки.
За загальним правилом суб'єкт правопорушення є суб'єктом юридичної
відповідальності ("відповідальність за наявності вини"). Але не завжди суб'єкт
правопорушення стає суб'єктом юридичної відповідальності. Цивільне право передбачає
випадки, коли відповідальність настає без наявності вини: а) за договорам (у разі якщо
збитки, заподіяні однією стороною іншій, відшкодовані безпосередньо нею чи третьою
стороною - поручителем); б) за законам (у разі об'єктивно протиправного діяння, наприклад,
батьки або усиновителі чи опікуни несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх
малолітніми дітьми - особами до 14 років).
Законом не допускається неправомірне притягнення до відповідальності, коли
об'єктивно відсутні необхідні для цього підстави. На жаль, такі випадки трапляються у
правозастосовній практиці. Вони є результатом: а) самозвинувачення; б) судової помилки; в)
свідомого підтасування юридичних фактів у справі.
72. Поняття, функції та принципи правопорядку.
Функції правопорядку — це основні напрямки формування і підтримання стабільного
правового стану системи суспільних відносин. Розрізняють:
1) функцію впорядкування зовнішніх зв'язків і відносин з великими системами
суспільства — економічною, політичною та іншими, складовим елементом яких є
правопорядок. Зазнаючи впливу зовнішнього середовища — економічних, політичних,
соціальних та інших факторів, правопорядок, у свою чергу, сприяє впорядкуванню і
стабілізації всіх найважливіших зв'язків і відносин з суспільним середовищем;

84
 2) функцію зміцнення внутрішніх зв'язків і відносин усередині правопорядку на
різних структурних рівнях його впорядкування. Ця функція характеризує автономне «буття»
системи правопорядку, відокремлює кісну визначеність його як цілого у внутрішній
взаємодії власних складових частин. Завдяки цій функції осягаються специфіка
правопорядку, його сутнісні ознаки як правового стану системи суспільних відносин;
3) функцію збереження і вдосконалення правопорядку — виражається в його
непохитності і протистоянні зовнішнім впливам руйнівного характеру (правовий нігілізм,
волюнтаризм, правопорушення, зловживання правом та ін.), збереженні і розвитку власної
якісної визначеності, відкритості впливу зміцнюючого характеру (розвиток демократії,
вдосконалення законів, укріплення законності, поліпшення діяльності судової системи,
правоохоронних органів та ін.). Єдиним засобом виживання і розвитку правопорядку є його
вдосконалення.
Принципи правопорядку — це відправні засади, незаперечні вимоги, що формують
правопорядок і є основою його існування та функціонування.
До принципів правопорядку можна віднести принципи законності. Однак, зважаючи
на те, що правопорядок є самостійною кісною визначеністю, слід виділити його специфічні
принципи.
1. Принцип конституційності — підпорядкування нормативним положенням
конституції та забезпечення її реалізації. Теоретична конституція (те, що має бути)
покликана стати практичною конституцією (те, що є насправді), тобто усталеним порядком
життя.
2. Принцип законності — створення якісних законів та їх суворе додержання.
Законність -- головна умова встановлення правопорядку.
3. Принцип системно-структурної організації — наявність цілісності і структурності
як необхідних властивостей, що дозволяють злагоджено діяти всім елементам
громадянського суспільства і правової системи держави.
4. Принцип ієрархічної субординації та підпорядкування — виявляється в точній
співпідпорядкованості органів держави, посадових осіб, нормативних актів за юридичною
силою, а також актів застосування норм права і т.д., які забезпечують упорядкованість їх
зв'язків.
5. Принцип соціальної (в тому числі правової) нормативності — виражається в
необхідності діяльності суспільства, яка впорядковує, і особливо суб'єктів правотворчості за
допомогою соціальних, головним чином правових, норм. Правова нормативність є основою і
засобом упорядкування.
6. Принцип справедливості і гуманізму — базується на високих моральних
підвалинах, поважанні прав людини, її гідності і честі;
7. Принцип підконгрольності — наявність повсюдного, загального та універсального
контролю, здійснюваного громадянським суспільством, його структурами, державою в особі
її різних органів, громадянами.
8. Принцип державного забезпечення, охорони і захисту — виражається в реальних
засобах гарантування прав учасників правопорядку, функціонування правової системи,
досягнення законними засобами прав, свобод, обов'язків та ін.[2]
Правопорядок, законність і демократія є взаємозалежними.
Правопорядок — це законність у дії, якщо поведінка суб'єктів є правомірною. В ст. 19
Конституції України встановлено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах,
відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено
законодавством. Законність — засіб встановлення правопорядку. Результатом зміцнення
законності є вищий рівень правопорядку.
Правопорядок — основа демократії, найважливіша умова реалізації інститутів
демократії, які розвиваються на основі всебічного зміцнення законності. Рівень розвитку
правопорядку — мірило свободи особи, гарантованості її прав, свобод, законних інтересів,
85
виконання обов'язків і здійснення відповідальності. Демократія неможлива без законності і
правопорядку: без них вона перетворюється на хаос, зловживання правом. Без
демократичних механізмів та інститутів законність і правопорядок не матимуть соціальної та
гуманістичної цінності, не принесуть людині і суспільству користі. Лише завдяки
демократичним механізмам, інститутам, нормам можна легітимне змінювати нормативно-
правову основу суспільства і затверджувати в ньому законність і правопорядок.
Підсумовуючи наведене, можна сказати, що правопорядок є реальне повне і
послідовне здійснення всіх вимог законності, принципів права, насамперед реальне і повне
забезпечення прав людини. Це вінець (кінцевий результат) дії права.
73. Поняття та принципи законності. Режим законності.
Законність – це комплексне політико-правове явище, яке відображає правовий
характер організації суспільно-політичного життя, органічний зв'язок права і влади, права і
держави. У широкому соціально-політичному розумінні законність – це режим суспільно-
політичного життя.
Зміст законності: 1) невіддільність від загальнообов'язкового права; 2) метод
державного керівництва суспільством – шляхом прийняття нормативно- правових актів і
забезпечення їх реалізації; 3) принцип діяльності держави.
Отже, законність – це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам і
підзаконним нормативно-правовим актам держави, який утворюється в результаті їх
неухильного виконання всіма суб'єктами права.
Основні ознаки (властивості) законності у правовій державі соціально- демократичної
орієнтації: 1) неухильне дотримання і виконання нормативно- правових актів всіма
суб'єктами права; 2) верховенство закону щодо всіх інших правових актів; 3) послідовна
боротьба з правопорушеннями і невідворотність юридичної відповідальності за їх вчинення.
Режим законності – це така морально-політична атмосфера, при якій у суспільному
житті домінують ідеї права, гуманізму, справедливості.
Вимоги законності: 1) втілення ідеї верховенства права в житті суспільства, держави.
Законність вимагає, щоб при загальній регламентації суспільних відносин зміст закону,
підзаконних нормативно-правових актів завжди відповідав ідеї права; 2) верховенство
закону. Будь-яке видання норм права, що суперечать закону, є порушенням законності, як і
точне виконання вимог нормативно-правового акту, який суперечить закону. Верховенство
закону означає також і те, що нормативно-правові акти повинні прийматися у встановлених
законом порядку і формі; 3) рівність всіх перед законом. У всіх повинен бути рівний
обов'язок виконувати правові приписи, в рівних умовах всі повинні мати рівні права і не
мати привілеїв, всі права повинні бути однаково захищені; 4) виконання правових актів всіма
суб'єктами права; 5) забезпечення реалізації прав і свобод громадян. Ця вимога звернена не
до суб'єкта права, який може реалізувати або не реалізувати право на свій розсуд, а до
компетентних органів держави; 6) належне, правильне та ефективне застосування права
державними органами; 7) послідовна боротьба з правопорушеннями; 8) недопущення
свавілля у діяльності посадових осіб.
Таким чином, законність – це суспільно-політичний режим, який полягає у пануванні
права і закону в суспільному житті, здійсненні приписів правових норм всіма учасниками
суспільних відносин, послідовній боротьбі з правопорушеннями і свавіллям у діяльності
посадових осіб, у забезпеченні порядку та організованості в суспільстві.
Принципами законності є: 1) єдність законності. Розуміння і застосування законів
повинно бути однаковим на всій території держави; 2) загальність законності – характеризує
дію законності за колом осіб. Правові приписи повинні виконувати всі. У суспільстві не
повинно бути будь-якої організації або окремої особи, виведених з-під впливу законності, на
яких би її вимоги не поширювалися; 3) доцільність законності. Критерієм оцінки ролі
законності повинно бути те, як вона сприяє досягненню мети держави і суспільства,
наскільки вона забезпечує вирішення завдань соціального прогресу, захист прав і свобод
86
громадян. З точки зору мети правового регулювання у будь-якій ситуації доцільно
дотримуватися приписів закону; 4) верховенство права над законами.
Треба розрізняти законність як систему формальних вимог і реальну законність. У
практиці вимоги законності порушуються. Тому реальна законність має кількісні показники,
які відображають ЇЇ рівень у конкретному суспільстві.
Законність зв'язана із законодавством. Оскільки законність полягає у вимогах
реалізації чинних законів, вона служить умовою їх існування. Законодавство – нормативна
база законності, але тільки тоді, коли законодавство є правовим, забезпечує потреби
суспільного розвитку. Законодавство повинно бути також технічно досконалим. Але закон
діє тільки тоді, коли він виконується.
74. Гарантії законності. Співвідношення законності і правопорядку.
Гарантії законності – це загальні умови і спеціальні засоби, які забезпечують режим
законності. Загальні умови законності – об'єктивні умови суспільного життя, в яких
здійснюється правове регулювання: 1) економічні умови – стан економічного розвитку
суспільства, організація системи господарювання тощо; 2) політичні умови – міцна державна
влада (тобто стійка, легітимна, яка має підтримку суспільства, здатна забезпечити реалізацію
прийнятих правових приписів); 3) ідеологічні умови – рівень політичної правової і загальної
культури населення, повага до права, закону; 4) соціальні умови – життєвий рівень
населення, його зайнятість, вартість життя, соціальних послуг. Міцна законність можлива
тільки в умовах соціальної стабільності, впевненості громадян у недоторканості своїх
соціальних прав і свобод; 5) правові умови – чинне законодавство повинно бути повним,
стабільним, забезпечуватися належним рівнем юридичної техніки, охорони.
Спеціальні засоби забезпечення законності – це юридичні та організаційні засоби
(гарантії), призначені виключно для забезпечення законності. Юридичні гарантії –
сукупність закріплених у законодавстві засобів, а також організаційно- правова діяльність з
їх застосування, спрямована на забезпечення законності.
Серед юридичних гарантій виділяють такі: 1) засоби виявлення правопорушень –
діяльність прокуратури, органів розслідування та інших; 2) засоби запобігання
правопорушенням – закріплені у законі засоби, які дозволяють запобігти можливим
правопорушенням (наприклад, припинення трудового договору з ініціативи власника
можливе тільки за згодою профспілкового органу); 3) засоби припинення правопорушень –
затримання, арешт, обшук, скасування незаконних актів тощо; 4) засоби захисту і
відновлення порушених прав, усунення наслідків правопорушення (аліменти, віндикація); 5)
юридична відповідальність – покарання осіб, винних у скоєнні правопорушення; 6)
процесуальні гарантії – закріплені права і свободи можуть бути реалізованими лише за
наявності відповідного процесуального забезпечення; 7) правосуддя – діяльність судів.
Юридичні гарантії можуть бути класифіковані ще й за такими критеріями:
1) за безпосередніми цілями: превентивні (запобіжні) – спрямовані на запобігання
правопорушенням; такі, що припиняють, – спрямовані на припинення виявлених
неправомірних дій; такі, що відновлюють, – спрямовані на усунення чи відшкодування
негативних наслідків правопорушень; штрафні – спрямовані на покарання правопорушників;
2) за суб'єктами застосування гарантій: парламентські; президентські; судові;
прокурорські; муніципальні; адміністративні; контрольні;
3) за видами юридичної діяльності (за основними стадіями реалізації права):
правотворчі; правороз'яснювальні; правозастосовні; правореалізаційні;
4) за статусом у правовій системі: а) нормативно-документальні – норми права,
інтерпретаційні акти загального характеру, правозастосовні акти, які спеціально спрямовані
на забезпечення та охорону законності; б) діяльнісні – відображають діяльність певних
суб'єктів щодо застосування правових норм, реалізації нормативних та правозастосовних
актів, які гарантують законність.

87
 Організаційні гарантії – це різноманітні заходи організаційного характеру, які
забезпечують зміцнення законності, боротьбу з правопорушеннями, захист прав громадян
(організаційні, кадрові заходи тощо).
75. Поняття правосвідомості та характеристика її структурних елементів
Правосвідомість — це система відображення правової дійсності в поглядах, теоріях,
концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль у забезпеченні свободи
особи та інших загальнолюдських цінностей.
Ключовий пункт правосвідомості — усвідомлення людьми цінностей природного
права, прав і свобод людини й оцінка чинного права з погляду його відповідності
загальнолюдським цінностям, закріпленим у міжнародних документах про права людини.
Правосвідомість не тільки відображає у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях,
поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб'єктів права на певні зміни в
правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.
У структурі правосвідомості виділяють такі елементи.
1. Правова психологія — це структурний елемент правосвідомості, що включає
правові почуття, настрої, інші емоційні сприйняття правових явищ.
Виникнення й існування правової психології пов'язане з властивістю людей
безпосередньо чуттєво відображати правове середовище, емоційно реагувати на зовнішні
правові явища. При цьому вона відображає право не узагальнено, а конкретизовано.
У структурі правової психології виділяють:
• сталі частини (настрої, почуття, переживання);
• пізнавальні частини (правові емпіричні знання, уявлення, погляди);
• емоційні складові (правові емоції, почуття, настрої);
• регулятивні елементи (правові звички, традиції).
2. Правова ідеологія — це структурний елемент правосвідомості, який охоплює
знання, уявлення, поняття про зміст права, що формуються в результаті правового виховання
та юридичних наукових досліджень.
Іншими словами, це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, які
відображають теоретичне (наукове) відношення суспільства до права, державно-правового
розвитку, правових режимів, упорядкування суспільних відносин.
У структурі правової ідеології виділяють такі складові:
• правові ідеї, теорії, переконання;
• правові поняття, правові категорії;
• правові принципи.
На відміну від правової психології, що формується стихійно, правова ідеологія
формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі
узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і
сучасного, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування
держави і права.
Сучасна правова ідеологія включає: концепцію поділу влади, визнання пріоритету
загальнолюдських цінностей над інтересами окремих верств суспільства і, відповідно,
домінування загальновизнаних норм міжнародного права, теорію правової держави і
громадянського суспільства, принципи демократизму, гуманізму, невідчуження природних
прав людини тощо.
3. Правова поведінка — це вольова сторона правосвідомості, яка становить процес
перетворення норм права в реальну правову поведінку.
У структурі поведінкової частини правосвідомості виділяють такі елементи:
• мотиви правової поведінки;
• правові установки, які є одним з найбільш складних компонентів правосвідомості.
Вони відображають не тільки готовність до певної правової поведінки, а й схильність до
певних уявлень, оцінки правових явищ.
88
 Класифікувати правосвідомість можна за різними підставами.
1. 3а суб'єктами (носіями) правосвідомості: індивідуальна; групова та суспільна.
2. За глибиною відображення правової дійсності: повсякденна (буденна,
непрофесійна); професійна (практиків-юристів); наукова (теоретична).
76. Види та функції правосвідомості.
Функції правосвідомості — це основні напрями впливу правосвідомості на розвиток
суспільних відносин.
Функції правосвідомості відображають зовнішній і внутрішній прояви
правосвідомості у системи суспільних відносин, визначають її соціальну цінність, місце у
правовій системі.
Основними функціями правосвідомості є: 1) пізнавальна (когнітивна, інформаційна)
— передбачає наявність правових знань та інформованість про нормативноправові акти, є
результатом інтелектуальної (розумової) діяльності суб'єктів суспільних відносин щодо
виявлення, сприйняття та розуміння того, що собою являє чинне право, подальше осмис-
лення різних правових явищ, пізнання правової дійсності. Суб'єктом такого пізнання є як
законодавець, так і громадяни: кожен із них використовує уявлення про існуюче і належне
право для виконання своїх завдань у правовому регулюванні;
2) оціночна (емоційна) — це виникнення у людини на розумовому і емоційному рівні
оціночного ставлення до різних явищ і процесів правового життя на основі власного досвіду
та правової практики. Правові норми, які захищають і охороняють інтереси людини,
сприяють їх реалізації, дістають, як правило, схвалення, позитивної оцінки. У свою чергу
недосконалі правові норми, які мають суттєві прогалини, суперечності, і тим самим здатні
порушувати права і свободи людини, сприймаються негативно. І тому вони можуть
піддаватися з боку людей конструктивній або деструктивній критиці. Об'єктом оцінки може
виступати як право в цілому, так і інші явища, а саме: чинне законодавство, власна поведінка
і поведінка оточуючих людей, діяльність правотворчих і правоохоронних органів тощо.
Здійснити дану функцію можна лише у тому випадку, якщо людина має необхідний рівень
правосвідомості.
На підставі реалізації емоційного ставлення людини сприймати і оцінювати правову
дійсність виникає інтелектуальноемоційновольове утворення — правова установка. Сукуп-
ність правових установок утворює певну систему ціннісних орієнтацій. Наявність якої дає
можливість людині мати більш певне орієнтування у конкретних життєвих обставинах і
звільняє її від необхідності приймати нове рішення у схожій ситуації. Переваження тієї чи
іншої установи визначає соціальноправову спрямованість людини, зміст її оціночної
діяльності;
3) регулятивна — реалізується через систему мотивів, ціннісних орієнтацій, правових
установок, які виступають специфічним регулятором поведінки людей. Право може
впливати на поведінку людини лише за допомогою формування у її свідомості належного
образу поведінки. Правосвідомість виникає і функціонує разом з правом, як самостійна
форма суспільної свідомості, спрямована на опосередкування правового регулювання суспі-
льних відносин, його координацію з іншими видами нормативного регулювання.
Регулятивна функція правосвідомості зорієнтовує суб'єкта суспільних відносин до певних
дій у конкретних життєвих ситуаціях відповідно до отриманих знань, їх оцінки та власних
інтересів.
Правосвідомість виступає універсальним засобом контролю за поведінкою людини.
Через свідомість здійснюється правова орієнтація людини, що зумовлює характер її
поведінки у суспільних відносинах. З метою підвищення правосвідомості населенню країни
постійно роз'яснюється зміст правових норм, виховується повага до права та сприйняття
його як соціальної цінності.
Види правосвідомості за суб'єктами:

89
 1) індивідуальна - сукупність правових поглядів, почуттів, настроїв і переконань
конкретного індивіда, що визначаються обставинами його життя, правовою освітою та
зовнішнім середовищем;
2) групова - виражає ставлення до права, правових явищ, їх оцінку соціальними
групами, формальними і неформальними колективами, відображає їх загальні інтереси і
потреби, їх співвідношення з інтересами всього суспільства (наприклад, вимоги шахтарів, що
страйкують);
3) суспільна - відображає ставлення до права всього суспільства або етносу, виражає
їхні інтереси.
Суспільна і групова правосвідомість виявляється не інакше як через індивідуальну
правосвідомість, і в кожної людини вона проходить крізь призму особистих потреб та
інтересів, рис характеру. Було б неправильно говорити, що суспільна і групова свідомість -
це сума суджень про право кожного із членів соціальних груп, народу (суспільства).
Суспільна і групова правосвідомість виражає найзагальніші, такі, що збігаються, оцінки
права і правових явищ членами соціальних спільнот.
Види правосвідомості за глибиною відображення правової реальності:
1) професійна - спеціалізовані знання права, що складаються у середовищі
професіоналів-юристів: а) професійно-теоретична - ідеї, концепції, погляди, що виражають
систематизоване, теоретичне освоєння права вченими-правознавцями, які працюють у
науково-дослідних інститутах і вищих навчальних закладах юридичного профілю. Наукова
правосвідомість відіграє пріоритетну роль у прогнозуванні напрямів розвитку права,
удосконаленні законодавства, узагальненні нормативно-правового матеріалу, розробленні
поняттєво-категоріального апарату юриспруденції, концепцій та проектів нових
нормативних актів тощо; б) професійно-практична - поняття, ідеї, переконання, що
формуються на підставі юридичної практики суддями, юрисконсультами, адвокатами,
прокурорами та іншими практикуючими юристами, яким належить головна роль у реалізації
юридичних норм. Від практичної правосвідомості залежить ефективність юридичної
практики, ЇЇ відповідність демократичним і гуманістичним вимогам нашого часу;
2) компетентно-неюридична - правова інформованість службових і посадових осіб у
межах компетенції, якою вони офіційно наділені у сфері екології, економіки, культури тощо.
Компетентна правосвідомість фізика, інженера, медика, еколога та інших професіоналів-
посадовців неюридичного профілю відрізняється як від професійної юридичної
правосвідомості (знанням законодавства щодо сфери його професійної діяльності), так і від
повсякденної правосвідомості (глибшою інформованістю в конкретній сфері та умінням
застосувати її у службовій діяльності);
3) повсякденна - життєві, часом поверхові правові судження особи, яка стикається з
правом у повсякденній трудовій, сімейній, суспільній та інших сферах життя ("повсякденне
знання") і користується в оцінюванні фактів юридичного змісту своїм або чиїмось правовим
"досвідом". Така правосвідомість складається насамперед на основі рівня отриманого
юридичного виховання і нерідко "замикається" на правовій психології, тобто на почуттєвому
елементі правосвідомості, і виражається в емоційній реакції на такі факти або в підході до
них чи інтуїтивно з позицій здорового глузду (в кращому разі).
77. Правова культура: поняття та види.
Однією з форм прояву правосвідомості є правова культура, яка являє собою
особливий різновид загальної культури народу. Правова культура складається з духовних і
матеріальних цінностей, які належать до правової дійсності. Формування правової культури
не є відокремленим процесом від розвитку інших видів культури, вона обумовлюється
історичними, соціальноекономічними, політичними умовами, які об'єктивно складаються у
суспільстві, ступенем гарантованості державою та громадянським суспільством прав і
свобод людини.

90
 Правова культура — це сукупність правових знань та цінностей, що відповідають
рівню досягнутого суспільством становища у правовій сфері, правильне розуміння приписів
норм права та свідоме виконання їх вимог.
Основними показниками рівня правової культури вважають:
1) досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту прав і свобод людини і
громадянина;
2) ступень впровадження у практику суспільного і державного життя принципів
верховенства права і закону;
3) рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступень засвоєння ними
цінностей права, знання права, їх переконаності діяти згідно вимог правових приписів;
4) якість системи законодавства, яка характеризується науковою обґрунтованістю,
демократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і
внутрішніх суперечностей правових приписів, використанням оптимальних методів і
способів регулювання правових відносин тощо;
5) стан законності у суспільстві, тобто закріплення вимог законності у системі
законодавства, реальність їх здійснення, а також функціонування у державі системи правової
освіти та правового виховання населення;
6) рівень ефективності роботи правозастосовних, зокрема, правоохоронних органів та
їх посадових осіб;
7) стан розвитку юридичної науки, залучення вченихюристів до розробки проектів
нормативноправових актів і удосконалення їх змісту, програм боротьби зі злочинністю тощо,
застосування передового правового досвіду інших країн. Залежно від носія (суб'єкта)
правової культури її поділяють на види:
1) правова культура суспільства, яка характеризується та визначається станом
загальної культури населення, рівнем розвитку правосвідомості та правової активності
суспільства, якістю системи права і чинного законодавства, існуванням гарантій захисту
прав і свобод людини і громадянина, станом правопорядку і законності, юридичної практики
і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми у
правовій сфері. Високий рівень правової культури суспільства є однією з важливих ознак
правової держави;
2) правова культура окремих професійних або соціальних груп, яка є своєрідним
поєднанням правової культури суспільства та правової культури окремих людей, які
утворюють ці професійні або соціальні групи, має свої фактори і специфічний характер;
3) правова культура людини нерозривно пов'язана з правовою культурою суспільства,
є похідною від неї, залежить від досвіду людини, рівня її освіти, знання і розуміння права,
здатність людини тлумачити зміст норм права та визначати сферу його дії; поваги людини до
права, її переконаності у необхідності і соціальній корисності нормативноправових актів;
вміння людини використовувати у практичній діяльності правові знання, реалізовувати та
захищати свої суб'єктивні права і законні інтереси, виконувати юридичні обов'язки;
наявності правових навичок і правомірної поведінки. Правова культура людини передбачає її
високу правосвідомість і правову активність у сприянні реалізації правових приписів,
розуміння нею необхідності протидіяти правопорушенням.
Правова культура людини існує на буденному, професійному та теоретичному рівні.
Буденний рівень характеризується невисоким рівнем оволодіння і усвідомлення
правових знань, які використовуються людиною у повсякденному житті, під час реалізації
нею суб'єктивних прав і виконання юридичних обов'язків.
Професійний рівень характерний для людей, які безпосередньо займаються правовою
діяльністю, їм властиві глибокі знання чинного законодавства, розуміння принципів права і
механізму правового регулювання, професійне ставлення до права в цілому і практики його
застосування. Від професійного рівня юристівпрактиків залежить ефективність

91
функціонування правотворчих та правозастосовних, зокрема, судових та правоохоронних
органів держави.
Теоретичний рівень характерний для науковцівправознавців, які здобувають,
узагальнюють, систематизують і використовують наукові знання про правові явища,
розробляють засоби та методи їх застосування у сфері практичної юриспруденції.
Буденний, професійний і теоретичний рівні правової культури тісно взаємопов'язані і
взаємообумовлені, вони формуються у процесі правового виховання населення шляхом
набуття відповідних правових знань, уявлень, поглядів, емоцій.
Правова культура у повсякденному житті виконує одночасно декілька функцій, а
саме:
1) пізнавальну, яка спрямована на оволодіння людиною правовими знаннями та
правовим досвідом попередніх поколінь з метою їх застосування у практичній діяльності та
повсякденному житті;
2) регулятивну, яка спрямована на забезпечення ефективного функціонування всіх
елементів правової системи та відповідність поведінки людини правовим приписам на
підставі отриманих правових знань і сформованих власних правових переконань;
3) цінніснонормативну, яка спрямована на визначення рівня розвитку чинного
законодавства, стану законності і правопорядку в державі при оціночному ставленні людини
до різних фактів правової дійсності шляхом зіставлення з відповідними правовими
цінностями;
4) комунікативну, яка спрямована на забезпечення спілкування людей у юридичній
сфері, дає їм змогу на підставі набутих знань та досвіду зорієнтуватися у правовому просторі
з метою забезпечення безконфліктного співіснування з іншими людьми;
5) виховну, яка спрямована на забезпечення свідомого та поважного ставлення
людини до вимог чинного законодавства, формування у неї правових якостей та
загальнолюдських цінностей, активізації процесів самовиховання.
Отже, функції правової культури передбачають збереження духовних цінностей у
галузі права і їх засвоєння майбутніми поколіннями, постійне підвищення рівня правової
свідомості населення.
78. Правове виховання: поняття, система, форми та методи.
Одним з основних напрямів формування прийнятних форм соціальної правомірної
поведінки, яка ґрунтується на позитивних формах правової свідомості та культури, є правове
виховання.
Поняття "правове виховання" можна тлумачити в широкому та вузькому смислах:
• у широкому розумінні - це вплив усіх правових факторів суспільного життя, всіх
складових правової системи на суб'єктів (окремих індивідів чи їх спільнот), у процесі якого у
суб'єкта формуються певні форми правової свідомості, культури та поведінки;
• у вузькому розумінні - це цілеспрямований, повсякденний, систематичний вплив
державних органів і посадових осіб, громадських організацій, органів освіти та виховання,
сім'ї тощо на свідомість індивіда з метою формування в останнього конкретного рівня
правової свідомості та правової культури, які мають забезпечити з його боку певні форми
правомірної поведінки.
Зрозуміло, що головним завданням у сфері правового виховання є формування й
удосконалення в обраному напрямі правової свідомості індивідів і соціальних груп,
формування суспільно прийнятних форм правової поведінки соціальних суб'єктів.
За всю історію існування суспільство напрацювало певне розуміння, яким чином
здійснювати правове виховання індивіда, розробило та обґрунтувало певні форми (способи)
та засоби його реалізації.
Зазвичай до форм (способів) правового виховання відносять:

92
 • правову освіту, під якою розуміють конкретний вид навчального процесу під
керівництвом досвідчених юристів, учених-правознавців, під час якого індивіди опановують
знання, навички, вміння у правовій сфері;
• правову агітацію, тобто вплив на правосвідомість і настрої соціальних суб'єктів за
допомогою засобів масової інформації, а також шляхом колективних та індивідуальних
співбесід, виступів на мітингах, зборах тощо;
• правову пропаганду, тобто цілеспрямовану діяльність відповідних державних і
громадських органів, організацій та установ, пов'язану з формування у суспільстві в цілому й
у окремих соціальних суб'єктів бажаного з точки зору держави рівня правосвідомості та
правової культури шляхом роз'яснення правової політики, що здійснюється у державі, та
поширення правових знань, ідей, іншої правової інформації;
• юридичну практику, під якою зазвичай розуміють досвід, отриманий суспільством у
правотворчій, правоохоронній і правореалізаційній (зокрема правозастосовній) сфері;
• правове самовиховання, яке являє собою цілеспрямовану, повсякденну,
систематичну самостійну діяльність окремої особи, що має на меті оволодіння правовими
знаннями для формування позитивних правових мотивів, установок, навичок тощо.
До сказаного слід додати, що засобами правового виховання можуть виступати:
законодавство; правозастосовні акти; інформація, що міститься у засобах масової інформації
(у пресі, на телебаченні тощо), науково-публіцистична література з правових питань тощо.
Вважається, що найефективнішою формою правового виховання є юридична освіта,
оскільки саме під час її здобуття особа набуває системного уявлення про право, його
структуру, зміст тощо. Це дозволяє свідомо поводитися у правовій сфері, запобігати
правопорушень за умови, що суб'єкт не бажає бути правопорушником.
Для обрання форм правового виховання потрібно виходити з конкретних цілей, а
також індивідуальних особливостей суб'єкта, на якого спрямована виховна діяльність,
враховувати особливості оточуючого середовища.
Як і щодо здійснення будь-якої іншої діяльності, у правовому вихованні потрібно
використовувати певні методи, способи, засоби та методики. Якщо методологічно та
методично правильно здійснюватиметься правовиховна діяльність, то більш системною та
цілеспрямованою вона стане, тим кращими будуть її результати, тим вищим рівень правової
культури суб'єктів, щодо яких здійснюється правове виховання, тим глибшою їх
правосвідомість. Це зрештою забезпечить соціально активні форми правомірної поведінки
соціальних суб'єктів
Залежно від конкретного завдання, яке постає під час правовиховної діяльності,
можна виділити такі групи методів:
• формування правової свідомості соціальних суб'єктів;
• формування мотивів, навичок і звичок правової поведінки соціальних суб'єктів;
• підтримання певних позитивних форм правової свідомості та культури соціальних
суб'єктів.
Якщо розглянути питання, які саме методи входять у зазначені групи, то слід
зауважити, що для формування позитивних форм правосвідомості під час проведення
правовиховної роботи зазвичай ведуть мову про такі методи:
• переконання та доведення (бесіди, лекції, диспути на правові теми; обговорення
друкованих матеріалів, творів літератури та мистецтва тощо);
• примусу (фізичного чи морального).
До методів формування мотивів і навичок правової поведінки відносять:
• привчання;
• приклад;
• залучення суб'єктів до правоохоронної діяльності;
• творчі ігри;
• змагання тощо.
93
 З точки зору форм стимулювання правомірної поведінки під час здійснення правового
виховання виділяють методи:
• заохочення;
• стягнення.
Для того щоб процес правового виховання був успішним, потрібно залучати всі
вищезгадані методи. При цьому ключовим питанням у процесі здійснення правового
виховання є співвідношення методів переконання та примусу, заохочення та стягнення. Це
має відбуватись виходячи з індивідуальних особливостей суб'єкта, який виховується, з
урахуванням віку, психічних особливостей, особистого досвіду, навколишнього середовища
тощо. Тому в певних випадках методи заохочення можуть більшою мірою впливати на
досягнення мети правового виховання, ніж методи стягнення, а методи переконання досить
часто є ефективнішими за методи примусу. Однак є випадки, коли вірними є протилежні
твердження. Отже, є невірним і навіть шкідливим надання переваги якійсь групі методів
правового виховання поза контекстом чіткого й адекватного розуміння особистих
характеристик суб'єкта, на якого спрямоване правове виховання, мети та завдань виховання,
його термінів і витрат під час його здійснення.
Процес правового виховання завжди має бути індивідуальним.
Одним із центральних завдань юридичної науки на сучасному етапі її розвитку,
значення якого повсякчас зростає, є пошук і напрацювання найефективніших і доцільних
методів, засобів, способів і методик правового виховання. В зв'язку з цим у системі
юридичного знання формується особливий напрям правових досліджень - юридична
педагогіка, значення якої для суспільства на сучасному етапі розвитку лише зростатиме.
79. Поняття та ознаки правового регулювання. Сфера правового
регулювання.
Правове регулювання – це здійснюване громадянським суспільством або державою за
допомогою правових засобів упорядкування, охорона та розвиток суспільних відносин.
Ознаки правового регулювання:
- є різновидом соціального регулювання;
- здійснюється громадянським суспільством або державою;
- має нормативно-результативний характер – здійснюється за допомогою цілісної
системи правових засобів, що забезпечують втілення в життя норм права для досягнення
необхідної мети (результату);
- має організаційний характер – за допомогою правового регулювання відносини між
суб’єктами набувають певної правової форми (в нормах права закріплюється міра можливої
або належної поведінки)
- має цілеспрямований характер – спрямоване на задоволення прав, свобод, законних
інтересів суб’єктів права;
- має конкретний характер – завжди пов’язане з реальними (конкретними)
відносинами.
Сфера правового регулювання — це сукупність суспільних відносин, яку можна і
необхідно впорядкувати за допомогою права і правових засобів. Інакше: сфера правового
регулювання — галузь соціального простору, яка охоплена правом. Це, насамперед,
суспільні відносини — економічні, політичні, соціально-культурні. Йдеться про ті суспільні
відносини, функціонування яких неможливо без використання правових засобів.
Не все в суспільних відносинах урегульовано правом. Наприклад, не регулюються
правом: в галузі економічних відносин — процеси виробництва; в галузі політичних
відносин — розробка програм і статутів партій; в галузі духовно-культурних — релігійні
відносини та ін. Скласти сферу правового регулювання можуть лише відносини, що
піддаються правовому регулюванню. Право регулює конкретні, найсутнісніші, глобальні
відносини, що проходять через волю і свідомість людей.

94
 При встановленні сфери правового регулювання слід виходити не стільки із
класифікації суспільних відносин (економічних, політичних тощо), скільки із матерії самого
права як нормативного регулятора, цілеспрямованість якого — порядок у суспільстві.
80. Способи, типи і види правового регулювання.
Залежно від органу, що здійснює правове регулювання, суб’єктного складу, якому
адресуються нормативні приписи, кола суспільних відносин, який вони покликані
врегулювати.
розрізняють такі види правового регулювання, як нормативне й індивідуальне.
Нормативне регулювання-це закріплення певної моделі поведінки у нормативно-
правових актах, адресованих до невизна- ченого кола суб’єктів, розраховане на багаторазове
застосування за наявності передбачених у правовій нормі обставин. При нормативному
регулюванні суб’єктний склад і обсяг суспільних відносин, на які розповсюджується дія
правового припису, не індивідуалізуються. Закріплювані у таких нормах правила поведінки
виступають як загальний шаблон, що підлягає застосуванню щоразу, коли суб’єкт потрапляє
у поле дії цієї правової норми.
Нормативний вид правового регулювання суспільних відносин зручний тим, що
однією правовою нормою охоплюються всі тотожні відносини, що забезпечує єдиний
порядок і сталість у регулюванні суспільних відносин. Проте за такого правового
регулювання немає можливості індивідуалізувати права й обов’язки суб’єктів правовідносин
у кожному конкретному випадку. Тому ще одним видом правового регулювання, який по-
кликаний заповнити всі недоліки нормативного регулювання (а саме: відсутність урахування
своєрідності правової ситуації, конкретної обстановки), є індивідуальне регулювання.
Індивідуальне регулювання- це впорядкування поведінки людей за допомогою
видання індивідуально-правових актів, тобто правових документів, розрахованих на чітко
визначений індивідуальний випадок і адресованих конкретно визначеним суб’єктам.
Індивідуально-правові акти поширюють свою дію на конкретну життєву ситуацію (випадок)
і видаються при необхідності реалізації нормативного припису загального характеру
Індивідуальне регулювання здійснюється за допомогою ухвалення актів застосування
права державними органами на основі наданих їм державно-владних повноважень.
У них чітко визначається суб’єкт-адресат, конкретно прописується зміст його прав і
обов’язків. Правозастосовні акти мають одноразову дію, яка вичерпується одним випадком,
для врегулювання якого цей акт видавався.
Іноді у загальній теорії права виділяють як окремий вид автономне регулювання, або
саморегулювання, яке здійснюється самими учасниками-суб’єктами суспільних відносин на
підставі
наданої їм державою свободи розпорядження своїми правами. Формою автономного
правового регулювання суспільних відносин є договори (угоди, контракти), у тому числі
нормативного характеру (наприклад, колективний договір, що укладається між працедавцем
в особі адміністрації підприємства, установи, організації та профспілкою або іншими
представниками трудящих) й інші акти (наприклад, установчі документи, що приймаються
громадськими об’єднаннями, кооперативними організаціями, акціонерними товариствами
тощо), які підлягають надалі обов’язковій правовій реєстрації у встановленому державою
порядку
Таким чином, автономне регулювання здійснюється на основі норм права і з
урахуванням їх вимогу межах наданої державою суб’єктам - учасникам правовідносин
свободи розпорядження своїми правами.
Особливе місце в механізмі правового регулювання посідають способи правового
регулювання, тобто шляхи правового впливу на суспільні відносини, які виражені у
правових нормах, інших складових правової системи (наприклад, засадах права). До способів
правового регулювання відносяться позитивні зобов’язання, дозволи й заборони.

95
 Позитивні зобов'язання - це спосіб регулювання суспільних відносин, який
виражається у покладанні на осіб правових обов’язків активної поведінки, тобто у нормах
права зазначається, яким чином суб’єкт повинен поводитись.
Правові дозволи - спосіб регулювання суспільних відносин, за якого особі надається
можливість вибирати варіант своєї власної поведінки, проявити активність, на свій розсуд
реалізувати свій інтерес і свою волю. Дозволи дають можливості, відкривають простір для
вільної, активної поведінки самому носію дозволів.
Правові заборони (заборони)- це спосіб регулювання суспільних відносин, за якого у
нормах права закріплюються правові обов’язки пасивного змісту, тобто обов’язки
утримуватися від здійснення дій певного роду.
Незважаючи на те, що всі способи правового регулювання (зобов’язання, дозволи і
заборони) найбільшою мірою досягають своєї мети тільки у тісному взаємозв'язку один з
одним, слід відзначити, що позитивні зобов’язання та правові заборони властиві переважно
галузям, що відносяться до публічного права, а дозволи переважають у галузях, що належать
до приватного права.
Розглянутим вище способам правового регулювання (дозволу, зобов’язанню,
забороні) відповідають три штаби правореалізації: використання, виконання, дотримання.
Вищезгадані способи є основними у визначенні спрямованості правового
регулювання, проте не вичерпними. Як допоміжні способи правового регулювання можна
виділити також такі, як заохочення та рекомендації (заохочувальний і рекомендаційний
способи).
Заохочувальний спосіб правового регулювання полягає у закріпленні в праві стимулів
морального і матеріального характеру, врахування зацікавленості суб’єктів права (властивий
головним чином трудовому праву, де діють різного роду преміальні системи, заохочується
підвищення працівниками своєї кваліфікації, набуття нових професій тощо; заохочувальні
норми містить і адміністративне право, яке встановлює порядок нагородження громадян
орденами і медалями, привласнення почесних звань тощо).
Рекомендаційний спосіб правового регулювання використовують здебільшого для
регулювання діяльності суб’єктів, що не є елементами механізму держави й, отже, до них
неприйнятні державно-владні методи дії. Держава робить на них вплив лише шляхом
дозволів, сприяння, організаційної допомоги, рекомендаційних актів, порад (наприклад, при
регулюванні діяльності селянсько-фермерських господарств у аграрному праві). Поєднання
різних способів правового регулювання утворює тип правового регулювання.
Тип правового регулювання - це заснований на певному поєднанні способів
регулювання (позитивних зобов’язань, дозволів і заборон) особливий порядок правового
регулювання, який створює умови для реалізації учасниками правовідносин своїх прав і
законних інтересів.
Найчастіше в загальній теорії права виділяють два основних типи правового
регулювання - загальнодозвільний і дозвільний (спеціально-дозвільний).
Загальнодозвільний тип правового регулювання ґрунтується на загальному дозволі, з
якого шляхом встановлення заборони робиться виняток. Засадою такого варіанта
регулювання суспільних відносин буде: «дозволено все, крім прямо забороненого законом».
Цей тип правового регулювання притаманний галузям права, що відносяться до приватного
права.
Дозвільний (спеціально-дозвільний) тип правового регулювання ґрунтується на
загальній забороні здійснення якого-небудь виду дій, роду діяльності, у рамках якої закон
встановлює конкретні дозволи. Засадою цього варіанта регулювання суспільних відносин є:
«заборонено все, крім прямо дозволеного законом». Цей тип правового регулювання
властивий галузям права, належним до публічного права.
Іноді у загальній теорії права виділяють і третій тип правового регулювання -
дозвільно-зобов’язу ючий (компетенційний). Суб’єкти права, вступаючи у конкретні
96
правовідносини, здійснюють певний вид діяльності, що включає розмаїття дій, наявність
відносин із широким колом суб’єктів. При цьому для регулювання їх взаємин із державними
органами необхідне встановлення у праві засад, за якими державні органи належним чином
виконуватимуть усі ті повноваження (права й обов'язки), якими вони наділяються, для
виконання яких вони створюються. Право у цьому разі надається лише у тому обсязі, який
необхідний для здійснення обов’язків. Формулою такого типу правового регулювання є
вимога: «дозволено тільки те, що приписано законом».
81. Поняття механізму правового регулювання та його структура. Стадії
механізму правового регулювання.
Механізм правового регулювання – це система юридичних засобів, за допомогою
яких здійснюється впорядкування суспільних відносин (правове регулювання). В юридичній
літературі поняття механізму правового регулювання розуміється по-різному. У найбільш
узагальненому вигляді цей механізм визначається як взята в єдності система правових
засобів, за допомогою якої забезпечується результативний правовий вплив на суспільні
відносини.
Поняття механізму правового регулювання має теоретичне, методологічне та
практично-прикладне значення і використовується у галузевих правових теоріях. Воно
дозволяє зібрати разом явища правової дійсності – норми, правовідносини, юридичні акти та
інші, охарактеризувати їх як цілісність і представити у „робочому”, системно-динамічному
вигляді, що характеризує результативність правового регулювання, його здатність
гарантувати з правової сторони досягнення поставлених законодавцем цілей. Це поняття
дозволяє висвітити специфічні функції, які виконують ті або інші явища у правовій системі,
показати їхній зв'язок між собою та взаємодію.
Таким чином, під механізмом правового регулювання розуміють взяту в єдності
сукупність правових засобів (норм права, правовідносин, актів реалізації права), за
допомогою яких держава здійснює правовий вплив на суспільні відносини в бажаному для
неї напрямку.
Враховуючи наведе вище, вбачається доцільним зазначити, що структура механізму
правового регулювання складається з сукупності правових засобів, пов’язаних в єдину
систему загальною метою правового регулювання. Цей інструментарій пристосований для
того, щоб забезпечити динаміку правового регулювання.
Тому, гадаємо, слід погодитися з міркуваннями С.С. Алексєєва відносно виведення
таких правових явищ, як правосвідомість, правопорядок, законність і правова культура за
межі механізму правового регулювання, що при всьому їх визначальному
значенні для правової системи є лише його середовищем, фоном. Однак вони
знаходяться в тісному зв’язку між собою, реалізуючи своє функціональне призначення.
Таким чином, вищеназвані правові явища володіють конкретною функціональністю але це не
дає підстав включати їх до механізму правового регулювання.
У разі настання вказаних вище результатів механізму правового регулювання він
вичерпує свою дію, а у випадку неправомірності поведінки суб’єктів вступає у дію юридична
відповідальність, основним елементом якої є правозастосовні акти. Розрізняючи такі
категорії, як «акт правозастосування» і «юридична відповідальність», видаються спірними
висновки B.C. Прохорова, Н.М. Кропачева та А.Н. Тарбагаева щодо трактування структури
механізму правового регулювання, де в якості однієї з основних його ланок виділена
кримінальна відповідальність. Ми підтримуємо інший підхід, який пропонують А.Е.
Жалинский та П.Є. Кондратов [4, с. 147−149] На їх думку, не всі акти застосування права
встановлюють юридичну відповідальність (виправдувальні вироки тощо) і тому остання не
може бути елементом механізму правового регулювання.
Мають місце випадки, коли до елементів механізму правового регулювання
залучають різнорівневі категорії, зокрема, є пропозиція вважати елементами механізму

97
правового регулювання правові норми, правовідносини, виділяючи поряд із ними
суб’єктивні права та юридичні обов’язки [7, с. 65].
На нашу думку, виходячи з того, що вказані явища є складовими правовідносин, їх
слід виключити зі структури механізму правового регулювання. Враховуючи наведене вище,
слід зазначити, що ці міркування тільки здаються суто теоретичними, але для досягнення
більшої ефективності механізму правового регулювання вони потребують переосмислення та
практичного втілення
82. Поняття, структура та проблеми класифікації правових сімей.
Правова система є більш широкою категорією, ніж система права, і означає, по суті,
сукупність усіх правових явищ у суспільстві.
Правова система - це сукупність взаємопов'язаних між со-бою систем права та засобів
її реалізації.
До основних елементів правової системи належать:
- система права і система законодавства;
- правові відносини;
- юридична практика, тобто діяльність правотворчих, правозастосовчих і
правоохоронних органів;
- правова політика і ідеологія;
- правосвідомість і правова культура;
- юридична наука і освіта тощо.
Усі зазначені елементи правової системи можна розташува-ти на п'яти рівнях:
суб'єктному, інтелектуально-психологічно-му, нормативно-регулятивному, організаційному
та соціальному.
Наявність загальних ознак і рис у різних правових систем дозволяє класифікувати їх
між собою або поділяти в залежності від тих чи інших загальних ознак і рис - критеріїв на
окремі групи, або правові сім'ї. У науковій і навчальній юридичній літературі правова сім'я
розуміється як сукупність національних правових систем, виділена на основі спільності їх
різних ознак і рис
Правова сім'я - це сукупність національних правових систем, заснована на спільності
джерел, структури права і історичного шляху його формування. У відповідності з цим можна
виділити наступні правові сім'ї: загального права (англо-саксонська), романо-германську,
звичайно-традиційну, мусульманську, індуську, слов'янську. Жодна з класифікацій правових
сімей не є вичерпною.
В рамках тієї чи іншої правової сім'ї можливі більш дробові елементи, представлені
певною групою правових систем.
Правові системи групуються на правові сім'ї, по сукупності національних правових
систем.
83. Загальна характеристика сім’ї мусульманського права.
Розрізняють т.зв. традиційні правові (побудовані на звичайному праві) і релігійні
правові (мусульманське, індуське право) системи. До країн традиційного права відносять
Японію, гос-ва тропічної Африки і недо. ін. В основі звичаєвого права лежать норми
традицій, звичаїв, які протягом досить довгого часу залишалися незмінними і в зв'язку з тим,
що стали складовими елементом правосвідомості були належним чином закріплені на
законодавчому рівні. В основі релігійної правової системи лежить якась система віровчення.
Так, джерелами мусульманського права є Коран, Сунна і Іджма. Коран - священна книга всіх
мусульман, що складається з висловлювань пророка Магомета, вимовлених ним в Мецці і
Медині. Поряд із загальними духовними положеннями там є і встановлення цілком
нормативно-юридичного хар-ра. Сунна - мусульманське священний переказ, що розповідає
про життя пророка, являє собою збірник норм - традицій, пов'язаних з поведінкою і
висловлюваннями пророка, які повинні служити зразками для мусульман. Иджма - третє
джерело мусульманського права - коментарі ісламу, складені його тлумачами: докторами
98
мусульманської релігії. Ці коментарі заповнюють прогалини в релігійних нормах. Остаточне
тлумачення ісламу дається в иджме, тому Коран і сунна безпосереднього юр. значення не
мають. Практики посилаються на збірники норм, що містяться в иджме. Мусульманське
право сформувалося в глибокій середньовіччя і з тих пір пройшло істотну еволюцію з т. Зр.
розвитку своїх джерел. Характерні риси цього права: архаїчність, казуистичность,
відсутність писаних систематизованих норм багато в чому згладжені прийняттям у новітній
час законів, кодексів - продуктів діяльності гос-ва. Інший широко поширеною системою
релігійного права є індуське право. Воно охоплює практично всіх вихідців з Індії та так само
як мусульманське право тісно пов'язане з релігією - індуїзмом. У зміст цієї системи входять
обряди, вірування, ідеологічні цінності: мораль, філософія, які нормативно закріплюють
певний спосіб життя і суспільний устрій. Індуїзм сформувався в давнину - майже 2 тис. Років
тому, проте зберіг своє регулююче значення до теперішнього часу. На цій посаді індуїзм
виступає елементом гос.-правових відносин сучасного, зокрема індійського суспільства.
Особливу роль індуське право грає в сферах, де вплив релігії досі відчутно - сімейних,
спадкових відносинах, кастовий статус людини і. д. Головною тенденцією розвитку як
звичайного (традиційного), так і релігійного (мусульманського та ін.) права є посилення ролі
закону як джерела права. Однак ця тенденція реалізується на тлі незнижувального значення
традиційних і особливо релігійних норм і навіть певною мірою - їх відродження в якості
ведучої нормативної системи суспільства, що дуже характерно для ісламських гос-в.
84. Загальна характеристика романо–германської правової сім’ї.
Історичне коріння цієї родини відносяться до римського права. В якості основного
джерела вона використовує писане право, тобто юридичні правила (норми), сформульовані в
законодавчих актах держави. На правоприменителей, перш за все суд, покладається
обов'язок точної реалізації цих загальних норм в конкретних судових, адміністративних
рішеннях, що в кінцевому рахунку забезпечує однаковість судової й адміністративної
практики масштабі всієї держави. Суддя романо-германської правової сім'ї не зобов'язаний
слідувати раніше прийнятим рішенням іншого суду за винятком судової практики
Верховного або конституційного суду, але і в цьому випадку вони не мають права
створювати своїми рішеннями нові норми, а можуть лише тлумачити наявні.
85. Загальна характеристика англо-американської правової сім’ї.
Англо-американський тип (сім'я) правових систем - це сукупність національних
правових систем, які мають загальні закономірності розвитку і подібні ознаки, що склалися
на основі судового прецеденту (що випробував незначний вплив римського і канонічного
права, більшою мірою - місцевих звичаїв), що домінує серед інших юридичних джерел
права. Правові системи цього типу ще називають системами загального права (common law),
або "судейського права" (judemadelaw).
Загальні ознаки англо-американського типу правових систем:
1) виник в Англії; незабаром поширився на колонії Великої Британії; нині існує, крім
Англії, в країнах: Ірландія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ін.;
2) право структурно поділяється на загальне право і право справедливості (виникли в
XI і XII ст. відповідно і частково злилися у XVIII ст.); статутне (парламентське) (існує з
кінця XIII ст.);
3) основним джерелом (формою) права є судовий прецедент - ця ознака дає підставу
називати означену сім'ю правових систем прецедентною. Тобто право твориться у процесі
вирішення судових справ, а не шляхом формулювання норм законодавцем, хоча в державі
існують і інші форми права - статут (закон), конституційний звичай (конституційна угода),
доктрина, міжнародний договір тощо;
4) обов'язкові судові прецеденти створюються вищими судовими інстанціями: в
Англії - це Палата лордів, Апеляційний суд і Високий суд, а також Судовий комітет Таємної
Ради (у справах держав-членів Співдружності). Нижчі суди не створюють прецедентів;

99
 5) судові прецеденти мають казуїстичний характер, тоді як норми статутів (законів) -
загальний. Якщо судові прецеденти застосовуються лише при вирішенні аналогічних казусів
(випадків) і стосовно конкретних осіб, то норми статутів поширюються на всіх. Невипадково
загальне право за своєю природою вважається казуїстичним, тобто таким, що складається з
типізованих прецедентів;
6) статутам (законам - актам парламенту) за формально-юридичним змістом надана
вища юридична сила. Проте на практиці існує таке: закон, перш ніж набути реальної сили,
має обрости прецедентами, які формуються шляхом його інтерпретації;
7) використовуються конституційні звичаї (конституційні угоди) і правові доктрини
як джерела права. Так звані "конституційні угоди" регулюють важливі питання державного
життя і виступають своєрідним джерелом конституційного права. До правової доктрини
звертаються суди Англії і США у разі прогалин у статуті (законі), судовому прецеденті або
звичаї, що регулюють певні відносини. Судові коментарі, узагальнення прецедентної
практики є практичним керівництвом для суддів. Як правило, доктрина, що розроблена
окремими суддями і суддівськими корпораціями, затверджує високу роль суду у здійсненні
контролю за конституційністю законів при тлумаченні прецедентів48. Юридична наука в
цілому або теоретико-правові ідеї, концепції юристів різних шкіл мають додаткове значення;
8) відсутній поділ права на приватне і публічне та суворий поділ права за галузями, як
це спостерігається у правових системах романо-германського типу. Існує розмежування не
стільки галузей права, скільки окремих інститутів або проблем: договір, реальна власність,
квазідоговір, застава, збиток (шкода), придбання, процедури цивільні, процедури
кримінальні, процедури магістратських судів та ін. Основні категорії публічного права
Великої Британії: злочин, конституційне право, адміністративне право, міжнародне право;
9) відсутній дуалізм права - поділ на цивільне і торговельне (комерційне);
10) процесуальне право домінує над матеріальним, що виражається в незалежності
судових органів, суворому дотриманні процедури, престижі адвокатської професії та ін.
Процесуальне право ініціювало розвиток матеріального, яке стало формуватися лише з
другої половини ХІХ ст. Нині матеріальні галузі права набувають більшого розвитку;
11) проводиться консолідація судових прецедентів і законів, тоді як майже повністю
відсутні кодифіковані галузі права. Через те, що кодифікувати прецеденти вкрай складно, у
Великій Британії вдаються до створення консолідованих актів (з деякими елементами
кодифікації). У 1965 р. у Великій Британії створено Правову комісію (таку засновану в
Шотландії) з метою підготовки проектів великих консолідованих законодавчих актів у
різних галузях права;
12) досконалою є процесуальна техніка (система доказів) та самобутньою,
автохтонною - юридична термінологія. Остання іноді не збігається з нормативними
поняттями і термінами континентального права. Специфічно англійськими є терміни
"зобов'язальний прецедент", "незобов'язальна думка судці", "відхилення від прецеденту",
"перспективне подолання прецеденту", "правила розрізнення" та ін. Англійському праву
притаманна стабільність юридичної мови, основ юридичного мислення, власних юридичних
понять (довірча власність, зустрічне задоволення та ін.), які або зовсім відсутні у праві країн
континентальної Європи, або не можуть бути адекватно перекладені їхньою мовою. І
навпаки, деякі типові поняття континентального права, що привнесені в нього римським
правом (батьківська воля, підробка, нездоланна сила, узуфрукт, юридична особа та ін.), не
представлені в англійському праві. Існує особлива процесуальна техніка створення і
систематизації прецедентів: великою і ґрунтовно розробленою є система доказів як
результату багатої судової практики. Ця техніка аж до початку ХГХ ст. майже цілком
відгороджувала ці країни від впливу розвиненої законодавчої техніки континентальних країн
Європи, де створені складні правові конструкції, ретельно розроблені законодавчі форми,
чітко і продумано викладені юридичні норми.

100
 Дві англомовні країни - США й Велика Британія - мають різні правові системи: їх
навіть називають двома країнами, "розділеними" загальним правом. Відтворити усі відтінки
своєрідності правової системи США неможливо. Шляхом порівняння з правовою системою
Великої Британії можна вказати лише на деякі з них.
Особливості правових систем Великої Британії і США:
Правова система Великої Британії:
1) розвинулася протягом сторіч на основі принципу наступності і безперервності й у
своїй еволюції усередині країни не знає серйозних потрясінь;
2) розвивалася відносно незалежно від римського приватного права - цивільного
права;
3) пережила період феодального права, що дістало назву англосаксонського права;
4) має однорівневу правову систему, зумовлену унітарним устроєм Великої Британії, а
також загальну ("унітарну") систему законодавства і систему прецедентного права;
5) ґрунтується на некодифікованій конституції: не має ні статуту, ні судового
рішення, що проголошувало б Велику Британію конституційною парламентською
монархією;
6) за відсутності спеціального Конституційного суду найважливішим компонентом
англійської Конституції є конституційні угоди, що виступають формою вираження
механізмів стримування і контролю галузей (гілок) влади;
7) основними формальними джерелами права є судовий прецедент і статут (закон),
проте ними джерела права не вичерпуються;
8) вищі судові інстанції, як правило, пов'язані своїми колишніми рішеннями;
9) інститут присяжних засідателів утратив своє колишнє значення
Правова система США:
1) формувалася на основі англійського права, що внесене на територію Північної
Америки (США) переселенцями з Англії і піддане значним змінам на континенті, поза
безпосереднім сусідством з Англією;
2) розвинулася за більшої незалежності від римського приватного права. Лише у
штатах, які були раніше французькими й іспанськими колоніями (Луїзіана, Каліфорнія),
прийняті кодекси романського типу;
3) не пережила періоду феодального права - на відміну від континентальної Європи,
формувалася на основі буржуазних відносин;
4) має дворівневу правову систему, зумовлену федеративним устроєм США.
Паралельно взаємодіють правові системи федерації і штатів, у яких системи законодавства і
прецедентного права різні;
5) ґрунтується на кодифікованій Конституції федерації і конституціях штатів;
6) за відсутності спеціального Конституційного суду функціями конституційного
контролю наділений Верховний суд країни. Рішення (акти тлумачення) Верховного суду
США щодо конституційності законів є джерелом права, оскільки створювана норма
поширюється як на розглядувану справу, так і на подібні справи в майбутньому;
7) прецедентне право в більшості штатів є пріоритетним, проте більшою мірою, ніж в
Англії, погоджене зі статутним (законодавчим) правом;
8) вищі судові органи федерації і штатів слабко пов'язані власними прецедентами:
прецедент має правило вільної дії ("stare decisis"), він не формалізований, рухливий
(змінюється, обновляється); трактування судового прецеденту є більш м'яким, що дозволяє,
наприклад, Верховному суду не дотримуватися прецедентів, ним створених, і коригувати їх;
9) використовується інститут присяжних засідателів у судах.
Для судових систем США і Великої Британії характерні множинність і
багатоланковість (суди першої інстанції; суди середньої ланки, вищий/вищі судові органи).
Поряд із судами загальної юрисдикції тут діють суди спеціальної юрисдикції (наприклад, у
Великій Британії функціонують комерційні суди, суди у морських справах).
101
 86. Поняття, ознаки та види юридичного процесу.
Юридичний процес як комплексна система має ряд специфічних ознак, характерних
для всіх правових форм діяльності органів держави. Насамперед, цей розгляд, розгляд
визначеної юридичної справи, здійснюваний на основі закону.
Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених органів і посадових
осіб, характеризується визначеністю компетенції, функцій і повноважень цих суб'єктів. Одні
(органи держави і посадові особи) виконують організаційну функцію, на них покладається
відповідальність за результат процесу, інші (позивачі, потерпілі, відповідачі,
правопорушники й ін.), мають ряд прав і гарантій і можуть розраховувати на охорону їхньої
особистості і законних інтересів. Теорія і практика юридичного процесу є результатом
об'єктивних процесів інтеграції диференціації знання, що відбуває як усередині
юриспруденції, так і на стиках її із суміжним знанням.
Свідченням тому є усе більше проникнення етики і психології в юридичну науку і
практику, усе більше широке застосування спеціального знання (зокрема,
криміналістичного), і не тільки в карному, але й в інших видах юридичного процесу.
Узагальнюючи викладене, можна запропонувати визначення юридичного процесу.
Юридичний процес - це комплексна система органічно взаємозалежних правових форм
діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у дозволі
різних юридичних справ інших суб'єктів права, що:
а) виражається в здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з рішенням визначених
юридичних справ;
б) здійснюється уповноваженими органами держави і посадових осіб на користь
зацікавлених суб'єктів права;
в) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах;
г) регулюється процедурно-процесуальними нормами;
д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки.
Конструктивність юридичного процесу як комплексної системи наочно розкривається
при детальному встановленні його узагальнених ознак і властивостей, що обумовлюють його
правову природу і правовий зміст.
Визначаючи родову спільність складових юридичний процес щодо відособлених
компонентів, варто одночасно підкреслювати і специфічність кожного різновиду.
Основні ознаки юридичного процесу як комплексної системи:
юридичний процес - це розгляд (розгляд визначеної юридичної справи). Звичайно як
юридичну справу кваліфікують або правопорушення, або суперечка про право. Юридична
природа таких життєвих обставин полягає в тому, що вони передбачені законом і волочуть
визначені юридичні наслідки. Отже, юридична справа - це така обставина, що дозволяється
(розглядається) на основі закону, а його наслідки здійснюються у виконанні закону. Саме ці
два моменти і визначають природу юридичної справи, а отже, вихідну основу юридичного
процесу.
юридичний процес, як діяльність по здійсненню операції з нормами права. Юридична
природа будь-якої державної діяльності визначається насамперед тим, що відповідний орган
чи держави посадова особа ставляться в умови, коли вони повинні безпосередньо
використовувати норми права для дозволу конкретних юридичних справ. Причому як об'єкт
службово-виробничих операцій у даному плані, виступають одночасно норми матеріального
і процесуального права, тобто чи орган посадова особа повинні оперувати нормами, що
визначають характер юридичної справи, що дозволяється, і одночасно оптимальний порядок
досягнення юридичного результату.
Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених на те органів
держави і посадових осіб. Здійснення операцій з нормами права здійснює строго встановлене
коло органів держави і посадових осіб. Конкретний склад, обсяг компетенції кожного з
уповноважених учасників процесу установлений відповідним законодавством, у якому точно
102
зафіксовано, що може бути суб'єктом процесу, що він повинний робити і яким образом
здійснювати свої посадові (службові) функції.
юридичний процес як діяльність, результати якої, обов'язково оформляються у
відповідних документах. Чіткий поділ функцій між учасниками традиційного юридичного
процесу і їхній офіційний характер викликають потреба у відповідних способах закріплень
результатів, одержуваних у ході розгляду юридичної справи.
Як такі способи, як правило виступають різні процесуальні акти-документи, що
містять у собі розпорядження індивідуального характеру, тобто, вони завжди
індивідуалізовані по предметі: стосуються даної справи й адресовані конкретному суб'єкту,
зацікавленому учаснику процесу. До числа процесуальних актів-документів у традиційному
юридичному процесі відносяться вироки, рішення суду, різного роду постанови і визначення
суду, слідчого, дізнавача і т.д. Офіційний характер зазначених документів виражається не
тільки в тім, що вони оформляються уповноваженими на те суб'єктами, але й у тім, що
природа даних документів, їхня структура і відповідні реквізити закріплені в законодавчих
актах. Крім того, кожний з них має свій державний стандарт і визначену форму.
юридичний процес як діяльність, що викликає об'єктивну потребу в процедурно-
процесуальній регламентації. Юрисдикційна діяльність у силу своєї особливої соціальної
гостроти як по чинених діях, так і за результатами має потребу в забезпеченні цілим поруч
гарантій. Найбільш ефективною гарантією юридичного процесу є те, що він одержує чітке,
всебічне і найбільш зроблене врегулювання за допомогою цивільно-процесуального і карно-
процесуального права, оскільки об'єктивно обумовлене такий стан, коли матеріальне право
повинне мати свої процесуальні норми.
Юридичний процес як діяльність, безпосередньо зв'язана з необхідністю
використання різних методів і засобів юридичної техніки. Для одержання достовірних
відгуків по розглянутій юридичній справі й обґрунтування прийнятого рішення учасникам-
організаторам юридичного процесу завжди приходиться установлювати відповідні фактичні
дані й обставини юридичної справи, тобто шукати і доводити істину в справі.
Найефективнішими способами добування істини в справі розташовує така галузь юридичної
практики, як криміналістика. Відзначимо, що карний процес немислимий без
систематичного і всебічного користування послугами криміналістики. У традиційному
юридичному процесі дуже істотне значення мають і такі технічні норми, що відносяться до
порядку оформлення процесуальних документів: рішень, визначень, протоколів, повісток.
Таким чином, юрисдикційної діяльності властиво широке використання
найрізноманітніших технічних засобів і відповідних правил, спрямованих на ефективне
одержання процесуальних результатів, дотримання таких правил обов'язково для всіх
посадових осіб, суб'єктів-організаторів і безпосередньо зацікавлених учасників юридичного
процесу.
Види юридичного процесу звичайно групуються по предметній ознаці, коли як
підставу класифікації враховуються тільки відповідні галузі матеріального права,
застосовувані в діяльності визначених органів держави. Звідси такі різновиди юридичного
процесу, як карний, цивільний, адміністративний і т.д. Причому, як правило, самі процеси
розуміються винятково в юрисдикційному значенні. Зазначена класифікація в принципі
цілком прийнятна, тому що містить визначений матеріал для з'ясування загальних і
особливих моментів процесу як комплексу, так і його окремих підрозділів. Однак, вона не
дозволяє установити функціональний зв'язок юридичного процесу зі структурою механізму
правового регулювання, а також узагальнити юридичний процес не тільки як
поліструктурний комплекс, але і як функціональну систему. У дійсності ж основ для
класифікації різновидів юридичного процесу більше, наприклад, в узагальнених комплексах
по функціональній ознаці, коли виділяються чотири основні комплексні різновиди процесів:
установчий, правотворчій, правозастосовчій, контрольний.
87. Поняття, види та причини виникнення прогалин в праві.
103
 Прогалини у праві, прогалини в законодавстві або правовий вакуум — це повна або
часткова відсутність правових норм, якими, виходячи з принципів права, мають бути
врегульовані певні суспільні відносини. Прогалину можна констатувати, коли є впевненість,
що окреме питання входить у сферу правового регулювання, має вирішуватися за
посередництвом юридичних засобів, однак конкретне його вирішенняа ні в цілому, ані в
будь-якій частині не передбачено чи передбачено не повністю. Прогалини у праві можуть
усуватися у процесі правотворчості або долатися під час правозастосування, пошуком
аналогії законів чи аналогії права.
К. І. Спектор пропонує визначення прогалини у праві як соціально обумовленого
об'єктивними й суб'єктивними факторами правоутворення явища, яке позначає повну або
часткову неврегульованість суспільних відносин, виражене в недосконалості правового
регулювання. Згідно з цим, автор пропонує відносити до прогалин випадки, пов'язані,
зокрема з: 1) відсутністю конкретної правової норми для регулювання конкретного випадку,
що підпадає під сферу правового регулювання; 2) відсутністю певної сукупності правових
норм; 3) відсутністю окремої правової норми, її частини; 4) необхідністю правової
регламентації конкретного суспільного відношення, виходячи з зацікавленості держави й
доцільності регулювання даних відносин; 5) конкретною обставиною, відомою на момент
створення правової норми, яка в той період не потребувала регулювання.
Існує декілька різновидів прогалин у законодавстві

залежно від часу їх виникнення;

первісні прогалини, тобто ті, які існують на момент набрання чинності нормативно-
правовими актами;
наступні прогалини — ті, що з'являються внаслідок подальшого розвитку суспільних
відносин, які мають регулюватися правом;
залежно від можливості подолання прогалин під час правозастосування: — переборні
прогалини; — непереборні прогалини;
залежно від того, чи охоплюється існування прогалин умислом законодавця: —
навмисні й ненавмисні прогалини;
залежно від ступеня відсутності законодавчої регламентації певної групи суспільних
відносин: — повні або часткові прогалини.
В аспекті сприйняття європейського правового досвіду цікавим виглядає поділ на
прогалини формулювання, які мають місце тоді, коли в дослівному тексті закону відсутня
повна регламентація поведінки в тій чи іншій ситуації, та оціночні прогалини, що мають
місце тоді, коли тільки буквальний зміст слів, якими сформульовано ту чи іншу норму права,
говорить про необхідність її застосування, однак очевидна несправедливість, що матиме
місце внаслідок її застосування, вимагає коригування цієї норми.
88. Основні шляхи усунення та подолання прогалин в праві. Реалізація права
при прогалинах в законодавстві.
Єдиним засобом усунення прогалин у законодавстві є правотворча діяльність
державних органів. Повноваження на усунення певної прогалини можливе лише в межах
нормотворчої компетенції того чи іншого органу держави. Кожний нормотворчий орган
наділений правом усунення прогалин, спричинених подальшим розвитком і динамізмом
суспільних відносин, що потребують правового регулювання і відносяться до сфери
діяльності даного органу. Для того, щоб наділити судову гілку влади повноваженнями на
усунення прогалин, необхідно визнати суд правотворчим органом, наділити його
компетенцією на видання норм права, або ж визнати значення норм за окремими рішеннями
суду.
Способи подолання прогалин — це правові інструменти, які дозволяють
єдиномоментно вирішити казус, що знаходиться у сфері правового регулювання, якщо

104
нормами права його безпосередньо не передбачено. Для подолання прогалин зазвичай
використовують такі засоби, як аналогія закону й аналогія права.
Аналогія закону — це застосування до неврегульованих конкретною правовою
нормою відносин норми права, що регулює подібні відносини у цій або суміжній галузі
права.
Аналогія права — це правозастосовна регламентація неврегульованих конкретною
правовою нормою відносин на підставі лише принципів права за умови відсутності
можливостей використання аналогії закону.
При застосуванні аналогії закону, суд надає певній нормі субсидіарну, разову дію
щодо деяких неврегульованих відносин — в додаток до звичайної предметної сфери
регулювання. Відбувається ніби нехтування законом, який встановлює випадки на які діє
норма.
Застосування права може зайти за межі законів, коли почуття наполегливо вимагає
рівного обговорення двох чи кількох відносин. Застосування права ніколи не зупинялося
прямо перед цією межею.[4]
Застосування закону за аналогією є дією закону поза звичайними межами своєї
чинності.
І аналогія закону, і аналогія права спираються на схожість, подібність відносин
(їхнього фактичного складу), які врегульовані законом.
89. Основні сучасні теорії демократії (плюралістична, партисипаторна,
корпоративна, комп’ютерна).
У сучасних умовах в політичній науці зберегли своє місце багато ідей, вироблені в
рамках зазначених підходів у більш ранній історичний період.
Ліберальна теорія демократії грунтується на англосаксонської традиції, яка розглядає
демократію як відповідальна і компетентне правління. У ліберальній моделі принцип
відповідальності домінує над принципом співучасті. Джерелом влади є народ, що виражає
свою волю не прямо, а через своїх представників, яким він делегує на певний строк
повноваження. З одного боку, управлінням займаються спеціально підготовлені люди, але, з
іншого боку, їх діяльність може бути ефективною лише остільки, оскільки вона спирається
на підтримку більшості населення. Відносини між представниками народу і самим народом
засновані на повноваженнях і довірі, і визначаються конституцією. Конституція закріплює
перелік тих повноважень, які народ передає своїм обранцям, і визначає міру відповідальності
за прийняті ними рішення.
Теорія прямий (або Ідентитарні) демократії, одним з авторів якої був Ж.-Ж. Руссо,
заперечує принцип показності. Демократія розглядається як пряме правління народу, який
сам здатний висловити свою єдину волю. У цій теорії немає поділу на керуючих і керованих.
Загальна воля народу, виражена на зборах, є основою діяльності урядів і складання законів.
Теорія соціалістичної демократії трактує її як форму класового панування. Щоправда,
в рамках даної концепції розвивалися дві традиції - ортодоксальна (К. Маркс, Ф. Енгельс, В.
І. Ленін) і реформістська (Е. Бернштейн, К. Каутський). Парадокс демократії в
ортодоксальній інтерпретації полягає в тому, що, з одного боку, тільки соціалістична
демократія встановлює владу народу, але, з іншого боку, при комунізмі демократія взагалі
відмирає. Ідеологічно фіксована мета (побудова комунізму), відірвана від реального життя,
жорстко визначає потреби суспільства. Права і свободи особистості приносяться в жертву
«суспільному інтересу». Однак «суспільний інтерес» -, який не заснований на особистому,
перетворюється на фікцію. У зв'язку з цим практичні спроби сформувати загальну волю,
політичну єдність шляхом усунення різноманіття соціальних інтересів призвели до краху
режимів соціалістичної демократії.
Соціал-реформісти розуміли демократію як певну форму компромісу, угоди
різнорідних соціальних сил, не заперечуючи при цьому, що цілі суспільства змінюються в
міру зміни умов життя особистості.
105
 Поряд з перерахованими теоріями демократії в сучасний період з'явився ряд теорій,
розвинули основні ідеї позначених концепцій з урахуванням реалій, що змінилися,
динамікою демократичних процесів.
Так, прихильники теорії партіціпаторной демократії (тобто заснованої на співучасті
громадян безпосередньо в політичному процесі) заперечують принцип поділу політичної
праці. Вони виходять з ідеалу індивідуального самовизначення автономної особистості.
Самовизначення особистості розглядається як право на всебічне політичну участь у
масштабах всього суспільства і в різних його сферах. При такому підході фактично
вирівнюється і відповідальність професіоналів і непрофесіоналів в управлінні державою, що
знижує особливу відповідальність обираються суспільством елітарних верств.
90. Поняття, сутність та джерела правового нігілізму.
Однією із цілей правової освіти є подолання правового нігілізму — антипода правової
культури.
Правовий нігілізм — це деформований стан правосвідомості особи, суспільства,
групи, який характеризується усвідомленим ігноруванням вимог закону, цінності права,
зневажливим ставленням до правових принципів і традицій, однак виключає злочинний
намір.
Ігнорування закону зі злочинною метою — самостійна форма деформації
правосвідомості. Разом з тим правовий нігілізм породжує правопорушення, у тому числі
кримінальні злочини.
Правовий нігілізм українського суспільства радянського періоду виник не на голому
місці: він мав глибокі історичні корені. Багатовікова правова незабезпеченість суспільства,
нерівність перед законом і судом, правовий цинізм уряду та інших вищих органів влади,
попрания національної самобутності народу — все це, говорячи словами О. Герцена, «вбило
всяку повагу до законності» у Російській імперії, до складу якої протягом декількох століть
входила значна частина України.
Правовий нігілізм в Україні під час її входження в СРСР -результат певної деформації
правової свідомості і правового регулювання того часу.
У СРСР правовий нігілізм проявлявся у двох формах:
1) теоретичній (ідеологічній), коли в унісон з марксистсько-ленінською теорією на
державному рівні обґрунтовувалися ідеї:
а) про відмирання держави і права при соціалізмі — і тим самим істотно
принижувалася роль права;
б) про перевагу всесвітньої пролетарської революції над правами людини;
в) про перевагу постанов комуністичної партії над законами, вторинність права, його
відображеної реальності, яка обслуговує первинні реальності — економіку і політику, та ін.;
2) практичній, коли відповідно до офіційної ідеології:
а) була накопичена величезна кількість нормативних актів, які або морально
застаріли, або містили декларації та заклики, або не мали ясності і чіткості формулювань і
суперечили один одному. Поширена порочна практика, відповідно до якої закон не діяв доти,
доки він не обростав інструкціями або відомчими наказами, призвела до правової деградації
суспільства, породила недовіру в закон, зневагу до нього;
б) встановлені державою правові норми не додержувалися державними органами,
відомчими і посадовими особами, які прикривали порушення законності виправдувальними
поясненнями типу «в інтересах народу», «для виконання плану» та ін., що спричинило
відомчий правовий нігілізм, а часто і правовий цинізм з боку вищих посадових осіб держави;
в) правозастосовні та правоохоронні органи діяли відповідно до принципу пріоритету
доцільності над правом і законом.
Явища правового нігілізму (невизнання законів, негативне ставлення до права) —
найбільш поширена і укорінена форма деформації правосвідомості населення в державах з
авторитарним і тоталітарним режимами.
106
 На цей час причинами прояву правового нігілізму в Україні можна вважати:
— невпорядкованість законодавства, його нестабільність і суперечливість;
- низьку правову культуру;
- слабість механізму приведення в дію прийнятих законів та ін. (див. § «Правомірна
поведінка. Причини нестабільності правомірної поведінки»).
Спеціальними засобами, що сприяють зведенню до мінімуму правового нігілізму, слід
назвати:
1) якість законів та інших нормативно-правових актів. Забезпечення належної ролі
закону в системі правових актів. Наявність стабільності та однаковості в регулюванні
суспільних відносин;
2) авторитет державної влади і налагодженість механізму її дії. Наявність розвинутої
державної структури, здатної забезпечити виконання права. Вдосконалення системи
правоохоронних органів і правозастосовної діяльності. Зміцнення законності. Підвищення
ролі суду;
3) високий рівень правосвідомості, який дозволив би закону працювати. Збереження
самобутності правової культури. Поліпшення системи правової інформації, професійного
навчання і виховання юристів, інших посадових осіб.
Необхідна систематична робота з підвищення професійної культури всіх суб'єктів
правоохоронної системи, що сприятиме подоланню недовіри населення до правоохоронних
органів. Додержання закону стане вигіднішим, ніж його порушення, коли зміцниться
надійність права, що означає, з одного боку захист набутих прав, а з іншого — можливість
будь-якого громадянина, кий не має юридичної освіти, знати свої права. Надійність права
припускає також стабільність правопорядку і можливість передбачати зміст конкретних
юридичних рішень.

107