ВЛАСТИВОСТІ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ

Теоретичне обгрунтування

Інтерес до індивідуально-типологічних властивостей людини, пошук

детермінант цих відмінностей з’явився ще у стародавній Греції, де Платон у
своїй «Державі» зазначав: «немає двох однакових людей, кожен відрізняється
здібностями і повинен займатися своїм ділом». Арістотель у «Етиці»
аналізував групові відмінності, що проявлялися у психіці та моралі людини.
У період Середньоріччя Песталоцці, Руссо, Ушинський шляхом
спостереження досліджували індивідуальні відмінності дитини, але тільки
геніальне відкриття І.П.Павлова допомогло дати відповіді на багато
незрозумілих питань. Це було відкриття властивостей нервової системи –
фізіологічних (нейродинамічних) властивостей, природних, вроджених
особливостей, які впливали на формування індивідуальної поведінки (у
тварин), та деяких індивідуальних відмінностей здібностей та характеру у
людей» (Б.Теплов).

Павловський підхід до вивчення індивідуальних та типових

особливостей людини відрізняє західну диференціальну психофізіологію від
вітчизняної. У психології Заходу вивчаються відмінності у проявах
особистісних властивостей у відриві від фізіологічної основи. Такий шлях
також надзвичайно інформативний, але важливо знати не тільки ступінь
прояву тієї чи іншої особистісної особливості, але й причину цього,
особливо, яка роль генетичних та вроджених (біологічних) факторів, з одного
боку, та соціальних (виховання, розвитку) – з іншого. Це особливо важливо
знати при прогнозуванні процесу розвитку здібностей та можливостей
людини на основі його природних задатків, можливостей, до яких
відносяться властивості нервової системи. На думку науковців, дану
відмінність надзвичайно важко діагностувати, тому коректно говорити про
«типологічні особливості прояву властивостей нервової системи».
Типологічні особливості прояву:
1.Ділять суб’єктів по особливостям реагування, поєднують у групи за цією ж
ознакою, дають можливості бачити схожі та відмінні риси.

2.Типологічні особливості стійкі у стані спокою, коли немає стресогенних

факторів, зовнішніх подразників. Але при статевому дозріванні та у період
менструації вони змінюються.

3.Особливості нервової системи генетично обумовлені, задані від

народження, змінювати їх важко, але можливо тренувати у діяльності. У
цьому науковці переконалися завдяки близнюковому методу.

4.Типологічні особливості прояву властивостей нервової системи впливають

на особистість, її поведінку.

Тобто, коли йде мова про особливості нервової системи, потрібно

говорити не просто про властивості нервової системи, а про ступінь прояву,
особливості протікання нервових процесів, які у різних людей неоднакові,
тому і впливають на особливості поведінки та діяльності неоднаково.

Властивості нервової системи (за І.Павловим) – вроджені характеристики

нервової тканини, які регулюють основні процеси (збудження-гальмування).
Відповідно такими властивостями є:

 Сила (слабкість) – працездатність, витривалість нервової системи,

здатність переносити сильне збудження, гальмування.
 Рухливість (інертність) – здатність процесів швидко змінювати один
одного у відповіді на подразники, утворення нових умовних зв’язків.
 Баланс (або врівноваженість-неврівноваженість) – співвідношення
процесів або перевага одного над інщим.
Послідовники вчення І.Павлова Б.Теплов та Д.Нєбиліцин поглибили
відкриття, додали до властивостей нервової системи наступні:
  Динамічність – легкість генерації нервовою системою процесів
збудження-гальмування, зокрема при формуванні тимчасових
нервових зв’язків.
 Лабільність – характеристика діяльності, що визначає швидкість
затухання післядії від імпульсу збудження, швидкість появи та
затухання нервового процесу.
Динамічність та лабільність впливають на швидкість навчання,
виконання окремих завдань, виражаються у активованості (перевазі
збудження), інактивованості (перевазі гальмування).

Властивості нервової системи бувають вроджені (сформовані у

внутрішньоутробному розвитку) та набуті протягом формування нервової
системи. Визначаючи властивості нервової системи як вроджені, ми не
стверджуємо, що ці властивості завжди успадковані. Вони можуть
формуватися у період внутрішньоутробного розвитку, а також у перші роки
життя, тому що формування нервової системи дитини продовжується
декілька років після його народження.

Комбінація відкритих І.Павловим властивостей дала йому підставу для

визначення чотирьох типів темпераменту (холерика, сангвініка, меланхоліка,
флегматика). Подібний «спрощений» підхід до визначення типів
темпераменту був підданий критиці. Зокрема, науковці вважали, що не
можна переносити властивості нервової системи, відкриті під час дослідів
над тваринами на людей, дуже мало комбінацій типів темпераменту тощо.
Б.Теплов та Д.Нєбиліцин вважали, що потрібно враховувати ще деякі
характеристики властивостей нервової системи. Зокрема, загальні (які
відносяться до всього мозку) та парціальні (які характеризують
функціонування окремих аналізаторів та зон мозку), а також первинні та
вторинні. Загальні властивості нервової системи – це властивості рецепторної
системи головного мозку з його підсистемами у вигляді окремих аналізаторів
(властивостей окремих аналізаторів).
 Означені властивості можуть бути вивчені за допомогою методик, які
мають модальну специфічність. Загальні властивості - це цілісні властивості
нервової системи, фізіологічні виміри комплексів тих мозкових структур, які
не пов’язані прямо з переробкою сенсорних впливів та мають більш загальне
значення для нервово-психічної діяльності організму. До означених мозкових
структур відносяться передні відділи нової кори, підкірки, ствола. З точки
зору Д.Нєбиліцина, властивості саме цих мозкових структур є істиною
детермінантою індивідуальних відмінностей.

У лабораторії Б.Теплова створили дворівневу ієрархію основних

властивостей нервової системи, яка включала набір первинних та вторинних
властивостей. До первинних віднесено силу нервової системи, рухливість,
динамічність, лабільність по відношенню до збудження-гальмування. До
вторинних – врівноваженість нервових процесів, витривалість нервової
системи до дії збудження-гальмування.

У лабораторії Д.Нєбиліцина створили 12-мірну класифікацію

властивостей нервової системи: 8 первинних властивостей (сила, рухливість,
динамічність, лабільність по відношенню до збудження-гальмування); 4
вторинні (врівноваженість по цих основних властивостях, які можуть бути як
загальними так і парціальними).

Існує 3-хрівнева класифікація властивостей нервової системи

В.Русалова, у яку входять: загальні (системні) властивості, що охоплюють
весь мозок, характеризують динаміку його роботи в цілому; комплексні, що
проявляються в особливостях роботи окремих «блоків» мозку (півкуль,
чолових ділянок, аналізаторів тощо), найпростіші (елементарні),
співвіднесені з роботою окремих нейронів.

Безпосередньо вивчити ту чи іншу властивість чи нервовий процес

неможливо, тому потрібно інтерпретувати отримані дані на основі сучасного
рівня знань про фізіологічні процеси, закономірності, нервові структури. Це
стосується, наприклад, фундаментального питання для фізіології нервової
системи - наявності нервових процесів збудження та гальмування. Процеси
збудження-гальмування створюють основу нервової вищої діяльності.

Збудження – активна відповідь збуджуваної тканини на подразник,

основна функція нервової системи. Клітини, що її утворюють, мають
властивість переведення збудження з ділянки, де воно виникло, у інші
ділянки, на сусідні клітини. Завдяки цьому нервові клітини здатні передавати
сигнали з одних структур організму до інших. Гальмування - нервовий
процес, спрямований на послаблення або зникнення відповідної активності
діяльності організму.

Його дія пов’язана зі зменшенням та придушенням умовно

рефлекторної активності та призводить до затримки діяльності нервових
центрів, затримці діяльності робочих органів. При вивченні властивостей
нервової системи не слід залишати поза увагою нейрофізіологічні відмінності
– будову, вагу головного мозку, перевагу правої чи лівої півкулі.

При вивченні властивостей нервової системи потрібно пам’ятати правила,

які дозволяють підвищити надійність діагностики типологічних
властивостей: вибір адекватної методики (підбір методик представлено у
«Психології індивідуальних відмінностей» Є.П.Ільїна); неухильне
дотримання інструкції по проведенню дослідження, повторне обстеження. Не
слід забувати, що властивості нервової системи (сила-слабкість, лабільність-
інертність, динамічність, активність, врівноваженість) можна вивчити
поєднуючи апаратні методи, результати спостереження та бланкові
методики.

Людина з сильною нервовою системою як правило має підвищену

працездатність, але швидко втрачає зацікавленість у роботі. Вона
самовпевнена, схильна до ризику (тому у неї підвищений рівень
травматизму), добре контролює емоції, впевнена у собі. У неї знижений
рівень тривожності, висока конфліктність, прагнення самостійності. Таку
людину важко переконати, вона стійка до зовнішніх подразників, фрустрації.
На спортивних тренування вона показує гірший результат ніж на змаганнях.

Людині з сильною нервовою системою можна рекомендувати роботу у

галузях, де потрібен швидкий час реакції ): льотчиком, пожежником,
диспетчером тощо). Людина зі слабкою НС добре виконує монотонну роботу
(погано імпровізує), швидко втомлюється, погано переключається з одного
виду діяльності на іншу та працюють у умовах обмеженості часу.. Вона
надзвичайно емпатійна, тривожна, чутлива до небезпеки. Така людина.
болісно переживає невдачі, миттєво реагує на подразники. Людям зі слабкою
НС підходять професії актора, вчителя, лікаря.

Термінологічний словничок

Баланс нервових процесів – властивості нервової системи, які

характеризують співвідношення інтенсивності збуджуваних та гальмівних
реакцій центральної нервової системи

Властивості нервової системи – стійкі особливості роботи центральної

нервової системи, їх виникнення, проведення, зміна одного процесу на
інший, зникнення.

Друга сигнальна система – функціональна система, яка відображає

дійсність за допомогою мислення та мовлення.

Інертність нервової системи – повільне зникнення післядії подразника.

Подразник – будь-який матеріальний зовнішній чи внутрішній агент, який
викликає реакцію організму та особистості

Лабільність – максимальна кількість імпульсів, які функціональна структура

(нерв, м’яз) може передати в одиницю часу без пропусків; властивість
нервової системи, яка проявляється у швидкості виникнення та зникнення
нервового процесу.

Реактивність – швидкість і інтенсивність відповідної реакції організму на

стимул.

Сила нервової системи – властивість нервової системи, яка

характеризується особливостями її реагування на подразники різної
інтенсивності.

Типологічні комплекси – відповідне сполучення типологічних

особливостей властивостей нервової системи, які одночасно впливають на
прояв здібностей і психологічних особливостей людини.

Умовний подразник – будь-який сторонній подразник, який після

кількаразового поєднання з безумовним набуває сигнального значення.

Функціональна рухливість – легкість переходу нервової системи з одного

стану у інший.

ТЕМПЕРАМЕНТ ЯК ІНДИВІДУАЛЬНА ВЛАСТИВІСТЬ

Теоретичне обгрунтування

Проблема темпераменту як індивідуально-психологічної властивості

індивіда перебувала і перебуває у центрі уваги науковців. Цим пояснюється
значна кількість визначень даного феномену.

Зокрема, «Словник практичного психолога» визначає темперамент як

«стійке поєднання індивідуальних особливостей, пов’язаних з динамічними,
а не змістовними аспектами діяльності, ті індивідуальні властивості, які
найбільшій мірі залежать від здібностей людини». Ю.Б.Гіппенрейтер
зазначає: «Темперамент – динамічна характеристика психічної діяльності,
яка проявляється у 3-х сферах:
  загальна активність (взаємодія з середовищем, інертність-активність,
пасивність-ініціативність);
 особливості моторної сфери (прояв загальної активності, темп, ритм,
швидкість виконання діяльності);
 властивості емоційної сфери (чутливість, вразливість, імпульсивність).
Основна функція темпераменту – регуляція динаміки психічної
діяльності, яка забезпечує оптимальну життєдіяльність, збереження основних
життєвих констант організму.

Визначають наступні критерії темпераменту:

 рано проявляється у дитинстві;

 у більшій мірі проявляється на генетичному рівні;
 стійкий на протязі довготривалого періоду життя людини;
 проявляється у всіх сферах життєдіяльності;
 корелює з деякими індивідуальними анатомічними та фізіологічними
параметрами організму (властивостями нервової системи, будовою
тіла).
Темперамент - стійке утворення, яке мало змінюється під впливом
середовища, але змінюється в онтогенезі: при відповідних умовах виховання,
у результаті хвороби, травми, при неправильному харчуванні, у похилому
віці (діти, як правило, сангвініки та холерики, люди похилого віку –
флегматики).

Підвищена увага науковців до проблем темпераменту сприяла появі

значної кількості вчень, теорій щодо цього явища. Всі теорії (за
В.Машковим) можна умовно поділити на 4 групи.

І група – гуморальні теорії. Ці теорії об’єднує твердження, що

темперамент людини залежить від переваги відповідної рідини (гумору) у
організмі. Першими дослідниками вважаються Арістотель, який визначив 4
типи «красіса» (кров, слиз, жовту та чорну жовч) та римський анатом Гален,
 який дав визначення 4 типам темпераменту: холерик, флегматик, сангвінік,
меланхолік. Подібної точки зору притримувався німецький філософ Е.Кант.
У своїй «Антропології» (1798) він означив типи темпераменту за «легкістю-
важкістю крові»: сангвінік – легкокровний, холерик – теплокровний,
меланхолік – важкокровний, флегматик – холоднокровний. Російський
вчений Лесгафт вважав, що темперамент залежить від товщини судин,
Альбрехт Галер ввів поняття «збудження-гальмування» як основного
фактору розбіжності у темпераментах.

ІІ група теорій темпераменту – конституціональні. В їх основі

дослідження щодо залежності типу темпераменту від будови тіла. Ці теорії
беруть початок з 1895 року, з вчення Ежена Лідо, викладеного у трактаті
«Трактат о человеческой физиономии». Він визначив 5 типів будови тіла
(коло, конус, трикутник, овал, прямокутник) та залежність темпераменту від
такої будови. Лікар Клод Сіго у 20-х роках минулого століття визначив
зв'язок між будовою тіла та мозковим, травленевим, мускульним, дихальним
типом темпераменту. Але найбільш відомі теорії німецького психіатра
Ернста Кречмера та американського лікаря, психіатра, біолога Уільяма
Шелдона. Їх можна представити у такому вигляді.

Теорія темпераменту Е.Кречмера

Будова тіла Назва Психологічні властивості

темпераменту
Пікнік – середній зріст, Циклотимік Контактний, реалістичний у поглядах на життя,
м’які риси обличчя, емоційний. «Веселый болтун и беспечный любитель
великий живіт, коротка жизни»
шия

Астенік (лептосоматік) – Шизотимік Замкнений, впертий, схильний до абстрагування, важко

високий зріст, тендітна пристосовується до обставин. «Тонко чувствующий
будова тіла, пласка грудна джентльмен, идеалист-мечтатель, холодная, властная
клітина, вузькі плечі, натура, эгоист».
продовгувате обличчя
Атлетик – пропорційна Іксотимік Спокійний, мало емоційний, стриманий. Має негнучке
будова тіла, міцна будова, мислення
високий зріст, м’язи,
широкі плечі, вузькі
стегна.

Диспластик – _ Поєднує всі властивості

непропорційна,
неправильна будова тіла.

Теорія темпераменту У.Шелдона побудована на співвідношенні елементів 3-

х основних зародків.

Теорія темпераменту У.Шелдона

Тип Назва Психологічні властивості

ембріонального темпераменту
розвитку
Ендоморфний. Вісцеротонік Прагнуть комфорту, мають затримку реакції,
Слабка будова тіла, пристрасні до їжі, дружні, орієнтовані на суспільну
надлишок жирової думку, терпимі.
тканини.

Мезоморфний. Соматотонік Схильні до фізичної діяльності, енергійні,

Струнке, міцне тіло, ризиковані, сміливі, мають знижену сензитивність
розвинені м’язи.

Ектоморфний. Церебротонік Схильні до усамітнення, роздумів, мають

Тендітна будова соціофобію, тихий голос, нестандартну поведінку.
тіла, пласка грудна
клітина, довгі, тонкі
кінцівки

ІІІ група теорій – психофізіологічні. У її основі вчення І.Павлова про

властивості нервової системи, комбінація яких визначає тип темпераменту
(сильна, рухлива, врівноважена нервова система притаманна сангвініку
тощо). Учень Павлова Іванов-Смоленський вважав, що існує 4 фенотипових
різновиди темпераменту: лабільний (з рухливістю процесів збудження-
гальмування); збуджувальний (з перевагою процесів збудження); гальмівний;
інерційний (з уповільненими реакціями). Вчений ігнорував таку властивість
як сила нервової системи, надавав перевагу інертності. Б.М.Тєплов зазначав,
що найбільш значущі властивості темпераменту: емоційна збудливість –
здатність реагувати на дуже слабкі внутрішні та зовнішні впливи; сила
емоцій, тривожність, активність-реактивність, пластичність-ригідність,
резистентність (здатність давати опір зовнішнім-внутрішнім умовам, які
гальмують діяльність).

Психофізіолог В.М.Русалов визначав такі структурні компоненти

темпераменту: ергічність, темп, емоційність. С.Л.Рубінштейн зазначив, що
темперамент має такі динамічні характеристики, які проявляються у
імпульсивності, темпі, силі, стійкості, амплітуді коливань психічних
процесів. За В.С.Мерліним емоційно-динамічні властивості темпераменту
сенситивність-емоційна збуджувальність, реактивність, активність, темп
реакції, екстравертованість-інтровертованість, пластичність-ригідність.
Я.Стріляу дав дві основні характеристики темпераменту: активність
(кількість та різноманітність дій людини) та реактивність (інтенсивність
реакцій на стимули). Питаннями структури та особливостей темпераменту
займалися С.Голубєва, В.Білоус, І.Равіч-Щербо.

IV група теорій – факторні. Значна кількість властивостей

темпераменту, запропонована науковцями, викликала потребу у їх
систематизації, визначенні основних факторів. Таким чином виникла 3-
факторна теорія Берта, згідно якої у основі темпераменту лежать емоційна
стійкість-нестійкість, стенічні-астенічні емоції, позитивні та негативні емоції;
13-факторна теорія Гілфорда, у якій всі фактори поєднуються у стриманість-
нестріманість, реалізм, емоційність, соціальну адаптованість. 7-факторна
теорія Терстона визначає активність, енергійність, стабільність,
соціабельність, рефлективність тощо, діагностуючи які можна побудувати
профіль темпераменту людини. К.Юнг відносив до властивостей
темпераменту інтровертованість-екстравертованість в залежності від
розвитку чотирьох основних психічних функцій: мислення, емоцій, відчуттів,
інтуїції. Відповідний внесок у факторні теорії зробив К.Леонгард,
визначивши акцентуації темпераменту: гіпертимний, дистимічнний,
афективно-екзальтований, афективно-лабільний, емотивний, тривожний.

Узагальнені теоретичні дослідження всіх властивостей темпераменту можна представити у

вигляді таблиці, дані якої можна використовувати при діагностиці темпераменту особистості.

Властивості темпераменту Сангвінік Холерик Флегматик Меланхолік

Сензитивність – сила знижена знижена знижена підвищена

зовнішнього впливу,
потрібна, щоб виникла
психічна реакція, швидкість
виникнення реакції

Реактивність – сила висока висока низька невисока

мимовільної реакції на
зовнішні-внутрішні
подразники

Активність – ступінь висока висока висока невисока

енергійності на шляху до
мети, переборення перешкод

Співвідношення активності Р=А Р>А Р<А Р=А

(А)-реактивності (Р). Якщо
людина керується
випадковими обставинами
переважає реактивність,
метою, потягом – активність

Темп реакції – швидкість прискорений прискорений уповільнений уповільнений

протікання психічних
процесів, мови, рухів.

Пластичність (П)-ригідність П Р Р Р
(Р) – пристосування до змін,
негнучкість поведінки

Екстровертованість (Е)- Е Е І І
інторовертованість (І) –
спрямованість на зовнішній,
внутрішній світ

Емоційна збуджувальність – підвищена підвищена знижена Підвищено

залежність емоційних реакцій депресивна
людини від найменшого
ступеню впливу
Термінологічний словничок:

Генотип – сукупність генів або інших особливостей, отриманих людиною у

спадщину від батьків

Екстернальність – зовнішній локус контролю, при якому проявляється

схильність людини приписувати причини того, що відбувається зовнішнім
(середовищним) факторам.

Інтроверсія – спрямованість людини на внутрішній суб’єктивний світ,

зануреність у власні проблеми, переживання, без урахування того, що
відбувається навколо.

Конституція людини – сукупність всіх фізіологічних, морфологічних,

психологічних особливостей людини, обумовлених дією загальних
генетичних факторів.

Меланхолік – людина, якій притаманний тип темпераменту, що

характеризується низьким рівнем психічної активності, уповільненими
рухами, стриманістю мови, швидкою втомлюваністю.

Реактивність – швидкість і інтенсивність відповідної реакції організму на

стимул.

Сангвінік – тип темпераменту, який характеризується високою психічною

активністю, працездатністю, швидкістю рухів, багатством міміки, швидким
темпом мови.

Темперамент – характеристика людини з боку його вроджених динамічних

особливостей: емоційності, активності, чутливості тощо.

Флегматик – тип темпераменту, який характеризується низьким рівнем

психічної активності, уповільненістю, невиразністю міміки, поганим
переключенням з однієї діяльності на іншу, низькою адаптивністю.
Холерик – тип темпераменту, який характеризується високим рівнем
психічної активності, енергійністю, різкістю, нестриманістю, швидким
темпом мови, рухів.

ХАРАКТЕР

Теоретичне обгрунтування

І.Павлов зазначав: «Характер – сплав уродженого типу нервової

системи (генотип), і тих нових нервових зв’язків, умовних рефлексів, які
виробляються в процесі життя (фенотип)». Характер – індивідуальне
сполучення стійких психічних особливостей людини, обумовлюючий
типовий для даного суб’єкта спосіб поведінки у відповідних життєвих
умовах та обставинах. Своєрідність складу психічної діяльності, яке
проявляється у особливостях соціальної поведінки, в першу чергу у
відношенні до професії, людей, самого себе.

Першу класифікацію типологій характеру створив Платон, але

піонером у вивченні цього феномену слід вважати Теофраста (370-285 до
н.е). Його опис типових характерологічних рис, поширених у афінському
суспільстві, і наразі є влучним та актуальним. Дану проблему вивчали Ф.Галь
(27 елементарних психічних властивостей, з яких складається характер);
Лосський (класифікації характерів в залежності від рівня волі та прагнень);
О.Лазурський (ендопсихіка та екзопсихіка); Б.Теплов (симптомокомплекс
рис характеру); К.Леонгард, О.Личко (акцентуації характеру); П.Ганнушкін
(патології).

Фізіологічною основою характеру слід вважати систему умовних

рефлексів, яка виникає у відповідь на постійно виникаючі, системно
пов’язані подразники (ситуації, обставини). Як правило, однією зі
структурних складових характеру є темперамент. А.Ковальов та В.М’ясищев
дослідили всі наукові підходи до співвідношення «темперамент-характер»,
розділили їх на 4 групи: 1. Характер та темперамент ототожнюються. 2. Між
ними встановлюються антагоністичні відношення. 3.Темперамент є
елементом характеру. 4.Темперамент є основною природою характеру.

Темперамент формується на базі властивостей нервової системи.

Зважаючи на те, що у кожного свої властивості нервової системи, будови
мозку, характер – складний синтез типу нервової діяльності та умов, у яких
формується людина. Постійна дія подразників на людину приводить до
виникнення динамічних стереотипів (системи нервових зв’язків у корі
головного мозку). Динамічний стереотип – фундамент рис характеру. Риси
характеру формуються в залежності від відношення людини до самої себе, до
інших, до речей, до діяльності.

Характер сформовано уже і підлітковому віці, при закінченні школи він

стає реальним «відбитком», «чеканкою», які неможливо змінити без
вольового зусилля самої людини. У вітчизняних дослідженнях завжди
підкреслювалося, що «хребет» характеру – воля (стійкість у діях,
принциповість, взаємовідношення інтелекту та особистості, наявність
життєвих цілей).

Слід особливо виділити різну ступінь прояву характеру:

НОРМА ПАТОЛОГІЯ

І зона ІІ зона ІІІ зона

Приховані Явніі
акцентуації акцентуації
І зона – норма (поняття, яке використовується для оцінки темпу,
змісту психічного розвитку людини. Заснована на статистичних даних,
клінічних показниках, соціальних стереотипах, суб’єктивних очікуваннях,
людини): це характер «бездоганний», «ідеальний» без будь-яких негативних
рис, чого у принципі бути не може. Як зазначав Т.Рібо: «навіть якщо
припустити, що дійсно зустрічаються люди, у яких почуття, думки та дії
знаходяться у повній рівновазі, то чи не є це знищенням будь-якого
характеру, всякого індивідуального відтінку?».

ІІ зона – це зона акцентуацій. Її умовно можна розділити на дві

частини: «приховані» та «явні» акцентуації.

Акцентуація – виділення, підкреслення певної властивості або ознаки на тлі

інших. Їх особливий розвиток трохи перебільшено, але у межах
психологічної норми розвитку деяких психологічних рис або особливостей
суб’єкта. За визначенням одного з дослідників означеного явища О.Личка
«Акцентуації – варіанти норм, при яких окремі рис занадто підсилені, у
результаті чого спостерігається вибіркова ущільненість по відношенню до
психогенних впливів при стійкості до інших». Фундатор дослідження
К.Леонгард визначив 4 акцентуації характеру:

- демонстративний (істероїдний). Таким акцентуантам потрібно весь час

бути у центрі уваги у будь-який спосіб, значну роль у її житті відіграє
соціальне оточення. Вони дуже сугестивні.

- педантичний (надпунктуальний). Такі типи довго переживають образи,

звертають увагу на найменші дрібниці, незначні події. Надзвичайно високий
рівень відповідальності, низька креативність, надзвичайна
дисциплінованість;

- застрягаючий – люди такого типу мають проблеми з переходом від одного

стану до іншого, часто формують такі цілі, які важко досягти, але до яких
вони прагнуть, жертвуючи власним життям та життям інших. Такі люди
надовго зосереджуються на власних образах, ненависті;

- збудливий (некерований). Такий тип не керує свої потяги, висловлювання,

поведінку. Може несподівано «вибухнути», неадекватно реагувати на
незначні подразники, схильний до помсти, довго пам’ятає образи;
та 6 акцентуацій темпераменту: гіпертимний (завжди у піднесеному настрої,
потребі у діяльності); дистимічний (як правило, у пригніченому настрої,
зафіксований на негативі); тривожно-боязкий (схильний до страхів,
переживає тривогу навіть у нескладних життєвих ситуаціях); циклотимічний
(схильний до частої зміни тривожного стану та підвищеного тонусу);
емотивний (живе почуттями, легко заражається настроєм інших); афективно-
екзальтований (вразливий, схильний до заміни ілюзорним світом –
реального).

О.Личко у своїй праці «Психопатії та акцентуації характеру у

підлітків» визначив акцентуації, які проявляється та загострюються у
підлітковому віці: гіпертимний (рухлийвий, товариський, веселий),
циклоїдний (підвищено дратівливий, апатичний), лабільний (мінливий у
настрої, непередбачувальний), астено-невротичний (підвищена помисловість,
примхливість, стомлюваність), сенситивний (надзвичайно чутливий до
всього, важко адаптований), психастенічний (схильний до міркувань,
прискорений розумовий розвиток), шизоїдний (замкнений, байдужий),
епілептоїдний (з ознаками диктаторської поведінки, жорстокості до слабких),
істероїдний (егоцентричний, з прагненням постійної уввааги до своєї особи),
нестійкий (прагнучий до відпочинку, незацікавлений), конформний (такий,
що підпорядковується будь-яким авторитетам). Визначити ці акцентуації
можна за допомогою ПДО (патохарактерологічного діагностичного
питальника).

Акцентуації як правило загострюються у підлітковому віці,

проявляються у відповідних умовах у вигляді гострих афективних реакцій,
скороминущих психопатоподібних порушень поведінки. На фоні акцентуацій
можуть розвиватися психічні розлади. Акцентуації зазнають динамічних
змін, що зумовлює розвиток характеру.

ІІІ зона – патології (відхилення від норми, хвороблива

ненормальність).
Для визначення, де починається патологія, слід згадати О.Личка. Першою
ознакою її є незмінність характеру ні при яких умовах, тотальність прояву
порушень. «Каков в колыбельке – таков и в могилку». Наявність
психопатології – ознака повної соціальної дезадаптації.

Зважаючи на те, що характер - сукупність генералізованих (узагальнених,

стійких) мотивів у структурі особистості, визначимося з його структурою (за
С.Рубінштейном).

 Я-концепція = Я-образ (уявлення про себе та інших) + самооцінка

(само ставлення, самропрезентація).
 Я-симптомокомплекс рис (саморегуляція, фон настрою, схильності).
 Я-система орієнтацій (спрямованість поведінки на себе, на предмет, на
інших).
С.Максименко визначив, що характер – це цілісне утворення, яке
складається зі змісту (умов життя) та форми (реалізації намірів та
прагнень). Структура характеру: спрямованість (на себе, на інших, на
діяльність) + переконання (знання, ідеї, погляди, мотиви) + розумові риси
+ емоції, почуття + воля + темперамент як динамічна форма прояву
характеру.

Основними вимірами характеру, що формують його структуру є Я-

концепція. Я-концепція – це сукупність усіх уявлень людини про те, яка
вона у всіх своїх проявах, можливих, дійсних, істотних, другорядних. Я-
концепція властива кожній особистості, формується у процесі розвитку
самосвідомості, охоплюючи Я-вчорашнє, Я-сьогоднішнє, Я-завтрашнє.
Вона будується на основі само сприйняття, самоставлення, які людина
яскраво переживає. У створенні Я-концепції задіяні самоспостереження,
самооцінювання інші рефлексивні особистостісні процеси. Формування Я-
концепції є результатом фізичного розвитку, що впливає на створення
образу тіла (фізичне Я), когнітивного і емоційного розвитку (психічне Я).
 А навички соціальної взаємодії, що виникають унаслідок виконання
суб’єктом різних соціальних ролей формують соціальне Я.

Я-концепцію формують Я-образ і самооцінка.

Я-образ – особистість у єдності всіх складових її буття, відображена у

самосвідомості як її основної складової, кінцеве уявлення про себе,
результат роботи над пізнанням себе, формуванням ставлення до себе,
осмисленням своєї ролі на кожному життєвому етапі. Серед різних типів
Я-образу найвідоміші - Я-реальне і Я-ідеальне.

Самооцінка у онтогенезі спочатку формується у дитини на основі

оцінок близьким оточенням, при розвитку рефлексії самооцінка більше
уточнюється та удосконалюється. Самооцінка – оцінка особистістю себе,
своїх фізичних, інтелектуальних, емоційно-вольових, комунікаційних,
етичних якостей, життєвих можливостей ставлення до себе, оточення і
свого місця серед них.

Термінологічний словничок

Акцентуація - виділення, підкреслювання властивості або ознаки на тлі

інших, її особливий розвиток.

Індивід – людина як унікальна природна істота, представник виду homo

sapiens

Індивідуальність – своєрідність психіки та особистості людини, її

неповторність

Екстраверсія – спрямованість людини на зовнішній світ об’єктів,

спрямованість свідомості людини на зовнішнє середовище у більшій мірі ніж
на самого себе, свої переживання.
Локус контролю – схильність людини покладати відповідальність за все, що
відбувається з ним або на зовнішні обставини (екстернальність) або на
внутрішні (інтернальність).

Онтогенез – процес індивідуального прижиттєвого розвитку людини

Особистість – соціалізований індивід, суб’єкт соціальних відношень.

Рівень домагань - важкість мети, яку обирає людина, що відповідає чи не

відповідає можливостям людини.

Самооцінка – оцінка особистістю себе, своїх фізичних, інтелектуальних,

емоційно-вольових, комунікаційних, етичних якостей, життєвих
можливостей ставлення до себе, оточення і свого місця серед них.

Фенотип – сплав вроджених та набутих в онтогенезі особливостей та

властивостей людини.

Характер – стійкі акцентуйовані риси особистості.

Риси особистості – стійкі особливості поведінки людини, які повторюються

у різних ситуаціях.

Я-концепція – це сукупність усіх уявлень людини про те, яка вона у всіх
своїх проявах, можливих, дійсних, істотних, другорядних
До теми 7

ЗДІБНОСТІ

Теоретичне обґрунтування.

Здібності – індивідуально-психологічні особливості суб’єкта, які

виражають його готовність до оволодіння та успішного виконання
діяльності.

Проблема здібностей, талановитості, геніальності є надзвичайно

важливою для психології. Зокрема, ДП вивчає детермінанти здібностей,
взаємозв’язок загальних та спеціальних здібностей, прояв здібностей у
діяльності, розробку сучасних методів їх діагностики. Знайомитися з даною
темою потрібно, опанувавши науково-теоретичні підходи до визначення
природи здібностей. У науці існує обистісно-діяльнісний та функціонально-
генетичний підхід до генезису здібностей. Представники першого напрямку -
Б.Г.Анан’єв, К.К.Платонов, С.Л.Рубінштейн, Б.М.Тєплов - вважали, що
здібності – це наявний рівень прояву тих можливостей людини, які
обумовлені не тільки задатками, але й знаннями та вміннями, що
формуються у діяльності, «здібністю проявлятися та формуватися у
діяльності». Зокрема Б.Г.Анан’єв писав, що «задатки стають реальними
здібностями, реалізуються, перетворюються у дійсність тільки через
діяльність». Б.М.Тєплов зазначав, що здібності не можуть виникнути поза
відповідною конкретною діяльністю, С.Л.Рубінштейн вважав, що здібності
формуються не тільки у процесі засвоєння продуктів, створених людиною у
процесі історичного розвитку, а також у процесі їх творення. Така позиція
зіграла позитивну роль у боротьбі проти уявлень про здібності як незмінний
психофізіологічний феномен. Так, здібності проявляють себе у діяльності.
Важлива роль діяльності (активності) у дозріванні функцій центральної
нервової системі у ранньому постнатальному віці, у розвитку та реалізації
здібностей. Але у дослідженнях науковців цього напрямку спостерігається
ряд протиріч (зокрема, незрозуміло, коли саме проявляються здібності у
дітей; яким чином фізіологічне – задатки - перетворюються у психічне –
здібності?).

Представники другого напрямку Г.Айзенк,А.Ф.Лазурський, Є.Мейман,

В.Штерн вважали, що здібності є вродженими, генетично обумовленими.
Функціонально-генетичний підхід важливий тому, що пояснює здібності як
цілісне інтегральне психофізіологічне утворення, не прив’язує здібності
виключно до діяльності, доводить, що вони можуть проявлятися у
життєдіяльності, грі. Одна і та ж здібність може розвинутися у різних сферах,
видах діяльності. Цей підхід висвітлює питання здібностей не тільки людини,
а й тварини, доводячи, що тварина володіє більшістю функцій та психічних
процесів, притаманних і людині.

У сучасній науці спостерігається спроба «примирити» представників

цих напрямків. Зокрема, А.Г.Маклаков, Е.П.Ільїн зазначають, що критика
особистісно-діяльнісного підходу до здібностей не означає, що діяльність не
відіграє ніякої ролі у розвитку людини. Навпаки, вона виступає умовою
прояву, розвитку здібностей, обдарованості. Неможливо не враховувати те,
що кожен з народження володіє відповідними індивідуальними анатомо-
фізіологічними рисами (задатками), які помітно впливають на розвиток та
удосконалення його здібностей. Людина отримує від природи тілесну,
фізичну організацію, відповідний нервово-психологічний потенціал, які в
ході практичної взаємодії людини з суспільством беруть участь у формуванні
його здібностей.

Питанням генетичної обумовленості здібностей займається

психогенетика, яка вивчає роль спадковості та середовища у формуванні
психічних та психофізіологічних властивостей людини. Ряд науковців
доводить, що талант та геніальність обумовлені спадковістю (зокрема,
А.Н.Лук ілюструє це фактами з життя О.Пушкіна, Л.Толстого, Л.Бетховена,
Ф.Шилера тощо). За допомогою методу близнюків А.Анастазі також
доводить, що ряд здібностей набагато сильніше корелює у монозиготних
близнюків. Тісний зв’язок у прояві креативності серед монозиготних та
дизиготних близнюків було визначено в дослідженнях І.В.Равіч-Щербо.

Існує оригінальна точка зору (М.Гусєльцева, Г.Жолі, А.Кребер) на

прояв здібностей, обдарованості, геніальності у відповідній культурно-
історичній епосі. Зазначається, що у певний момент часу культура
«виснажується», не може задовольнити інформаційно-художні запити
суспільства і таким чином активізує захисні механізми у вигляді появи геніїв.
Вони й перемагають кризу у розвитку суспільства.

Цікаве узагальнення факторів, які впливають на народження

обдарованих людей, наводить Є.С.Виноградов. Це такі фізичні фактори як
природній радіаційний фон, який стимулює задатки; кисневий ефект
(підвищена концентрація кисню у організмі); одинадцятирічний сонячний
цикл, що на 10% збільшує кількість народжень обдарованих; особливості дня
народження (сприятлива сонячна активність близька до дня народження);
сезонність народження (узимку народжується на 32% більше обдарованих
ніж улітку); п’ятидесятивосьмирічний сонячний цикл (у епоху зниженої
активності сонця у суспільстві виникає та розвивається багато прогресивних
явищ, у тому числі і народження талантів); вплив географічної широти
країни (більше обдарованих у високих широтах Землі).

В.М.Дружинін запропонував вважати космобіологічні фактори третьою

з детермінант психологічних процесів поряд зі спадковістю та впливом
соціального середовища. Він зазначив: «Роль генотипу у детермінації варіації
здібностей більше, ніж роль середовища при умовах: якщо здібність загальна,
а не спеціальна; якщо здібність тісно пов’язана з загальним інтелектом; якщо
здібність не визначає безпосередню моторно-перцептивну взаємодію з
середовищем; якщо здібність є специфічно людською, видовою ознакою
Homo sapiens».

Незвичайні дослідження американця С.Заменгофа, який прищеплював

маленьким щурам гормон росту, довели, що активність мозку людини
можливо підсилити хімічним засобом («шляхом хімічної перебудови» за
В.Леві). Таким чином можна впливати як на інтенсивний розвиток мозку
ненародженої дитини, так і боротися проти старіння мозку у людей похилого
віку. Крім того, на обдарованість впливають вік батьків, раннє стимулювання
розвитку мозку, біологічні фактори, які детально описані у О.І Савєнкова.

Проявом здібностей слід вважати: темп оволодіння діяльністю; широта

переносу психічних якостей, що формуються; співвідношення нервово-
психічних затрат та кінцевого результату. Здібності не зводяться до наявності
певної кількості знань, вмінь та навичок, але визначаються швидкістю та
легкістю їх отримання. Б.М.Теплов вважав, що здібності не можуть бути
вродженими (вроджені тільки задатки). Деякі своєрідні акценти у роботах
науковця слід пояснити тим, що його дослідницька діяльність припадала на
ті часи, коли на перше місце потрібно було висувати соціальні,
«соціалістичні» перетворення у країні, які сприятливо впливали на розвиток
творчого мислення.

Здібності бувають:

 загальні та спеціальні (за числом, характером діяльності, для якої вони

потрібні). Спеціальні здібності визначають успіх людини у
специфічних видах діяльності, для здійснення якої необхідні задатки
особливого роду, їх розвиток. До таких здібностей можна віднести
музичні, математичні, лінгвістичні, технічні. Наявність у людини
загальних здібностей не виключає розвитку спеціальних, нерідко вони
існують доповнюючи та збагачуючи один одного;
  елементарні (слух, оковимір) та складні (спілкування) за складом та
будовою;
 репродуктивні та творчі (за рівнем розвитку);
 теоретичні та практичні (за схильністю);
 провідні, допоміжні (за значущістю у виконанні діяльності). Так, у
структурі образотворчих здібностей провідними властивостями будуть
висока природна чутливість зорового аналізатора, почуття лінії,
пропорції, форми, світлотіні, колориту, сенсомоторні якості руки
художника тощо. Допоміжними будуть властивості художньої уяви,
емоційна налаштованість, емоційне ставлення до зображуваного тощо.
Провідні та допоміжні компоненти здібностей утворюють єдність, що
забезпечує успішність діяльності.
Науковцями визначено рівні розвитку здібностей.

Фізіологічною основою здібностей є задатки – природні передумови

здібностей, вроджені анатомо-фізіологічні особливості нервової системи та
мозку, які складають природну основу розвитку здібностей. У якості задатків
прийнято виділяти: типологічні властивості нервової системи (швидкість
виникнення тимчасових нервових зв’язків) та анатомічні особливості будови
аналізаторів та окремих ділянок кори головного мозку. Розвиток задатків –
соціально обумовлений процес, який приводить до появи здібностей.
Загальні здібності, що забезпечують відносну легкість та продуктивність в
оволодінні знаннями у різних видах діяльності - обдарованість. Вона може
проявлятися у різних сферах діяльності: інтелектуальній, академічній
(навчальній), творчій, художній, соціальній (спілкування, лідерство), у
психомоториці. До речі, існує багато концепцій щодо структури
обдарованості. Одна з них – Рензуллі – представляє обдарованість як
сукупність інтелектуальних здібностей+мотивації+ креативності. В
Україні, до речі є Інститут обдарованої дитини.
 Високий рівень розвитку здібностей, який проявляється у творчих
досягненнях, важливих у контексті розвитку культури, (перш за все –
спеціальних здібностей) - талант. Про наявність таланту слід судити по
результатам діяльності, які повинні відрізнятися принциповою новизною,
оригінальністю підходу. У різних галузях талант може проявлятися у
різному віці.

Найвищий рівень розвитку як загальних та к і спеціальних здібностей –

геніальність. Крім того, геніальність пов’язана зі створенням якісно нових,
унікальних створінь, відкриттям раніше незвіданих шляхів творчості. Про
геніальність говорять, коли досягнення людини становлять епоху у житті
суспільства, у розвитку культури.

Не можна не згадати про таке поняття як креативність. Креативність –

творчі здібності, що характеризуються готовністю до продукування
принципово нових, незвичайних ідей, відхилятися від традиційних схем
мислення, швидко вирішувати проблемні ситуації; творча спрямованість
особистості.

Термінологічний словничок

Геніальність - найвищий рівень розвитку здібностей (загальних,

спеціальних, інтелектуальних). Про наявність геніальності можливо говорити

лише при досягненні особистістю таких результатів творчої діяльності, які

вважаються епохальними у житті суспільства, розвитку культури.

Здібності – індивідуально-психологічні особливості суб’єкта, які виражають

його готовність до оволодіння відповідними видами діяльності, їх успішного

 виконання.

Це високий рівень інтеграції та генералізації психічних процесів, якостей,

відношень, дій та їх систем, які відповідають вимогам діяльності.
Включають у себе як окремі знання, вміння та навички, так і готовність до
навчання новим засобам та прийомам діяльності.

Здібності загальні– система індивідуально-психологічних властивостей, яка

забезпечує продуктивність в оволодінні знаннями, вміннями та навичками
у подальшій діяльності.

Здібності спеціальні - психологічні особливості індивіда, які і забезпечують

можливості успішного виконання відповідного виду діяльності:
музичної, сценічної, літературні тощо. Розвиток спеціальних здібностей
спирається на відповідні задатки (наприклад, музичний слух, пам’ять).

Інтелект – відносно стійка структура розумових здібностей індивіда, індивідуальні

особливості, що відносяться до пізнавальної сфери, у першу чергу до
мислення, пам’яті, сприймання, уваги. Це відповідний рівень розвитку
мислительної діяльності, який забезпечує можливість отримувати нові
знання, ефективно використовувати їх у ході життєдіяльності.

Креативність – творчі здібності індивіда, здатність породжувати незвичайні ідеї,

відхилятися від традиційних схем мислення, швидко вирішувати
проблемні ситуації. Характеризується готовністю до продукування
принципово нових ідей, входить у структуру.

Обдарованість – якісне сполучення здібностей, яке забезпечує успішне виконання

діяльності. Загальні здібності, які обумовлюють широту можливостей
людини, рівень та своєрідність її діяльності. Розумовий потенціал,
інтелект, цілісна індивідуальна характеристика пізнавальних
можливостей та здібностей до навчання. Сукупність задатків,
природних даних. Наявність внутрішніх умов для досягнень у
діяльності.
Схильності – вибіркова спрямованість індивіда на відповідну діяльність, яка
спонукає його займатися цією діяльністю. Основа схильностей –
глибока стійка потреба індивіда у діяльності, прагнення
удосконалювати вміння та навички пов’язані з цією діяльністю. Поява
схильностей – це, як правило, передумова розвитку здібностей.

Талант – високий рівень розвитку здібностей, який проявляється у творчих

досягненнях. Про наявність таланту можна судити за результатами
діяльності, які повинні відрізнятися принциповою новизною,
оригінальністю.

Творчість – діяльність, результатом якої є створення нових матеріальних і духовних

цінностей.