1.Героїчний епос епохи зрілого Середньовіччя.

Змістовні відмінності (від раннього епосу), тип

героя, художні особливості.

Героїчний епос (з грец. «епос» — слово або оповідання) — збірна назва фольклорних творів різних
жанрів, в яких у легендаризованій формі відображено волю, завзяття народу в боротьбі проти
ворогів, зла, гноблення. В такому епосі прославляється розум, сила, мужність воїнів, богатирів,
народних героїв. Витоки героїчного епосу лежать в усній народній творчості.

За часом творення, а також низкою ідейно-художніх ознак героїчний епос поділяють на:

Найдавніший (архаїчний) епос — міф, казка, легенда.

Давній (класичний) епос — «Рамаяна», «Іліада» та «Одіссея» Гомера.

Середньовічний героїчний епос — «Пісня про нібелунгів», «Пісня про Роланда», «Пісня про мого
Сіда».

Героїчний епос – розповіді про героїв – присвячений вождям і королям раннього середньовіччя,
про відомі битви, казкових героїв. Раніше ці перекази поширювалися з вуст у вуста, а з Х ст. їх стали
записувати. Найвідомішими героями були рицарі Зігфрід, Роланд, Сід.

Про благородного Зігфрида, прекрасну Кримхільду, про германців і їх боротьбу з гунами

розповідає „Пісня про нібелунгів”. Зігфрид володів казковими багатствами – золотим скарбом
нібелунгів – підземних карликів. Він покохав Кримхільду і одружився з нею. Але його скарби не
давали спокою королю, який наказує вбити Зігфрида. Віддана дружина вирішує помститися. Вона
запросила короля і його свиту на банкет і тут вбиває його мечем Зігфрида, але і сама гине вражена
одним з васалів короля.

Одним з найбільш любимих героєм середньовіччя був король Артур – хоробрий борець проти
англо-саксонських завойовників Британії. Його образ змальований у десятках романів. Рицарі
„круглого столу”, чарівний меч Ескалібур, дружина Джинерва, чарівник Мерлін – стали
невід’ємними частинами образу.

Найбільш відомими поемами стали французька „Пісня про Роланда” та іспанська „Пісня про мого
Сіда”.

„Пісня про Роланда” розповідає про часи Карла Великого, про боротьбу з арабами. Відважний воїн
Роланд, прикриваючи відступ, ціною свого життя врятував життя сеньйору. Благородний Роланд
став взірцем вірності і честі для багатьох поколінь середньовічних рицарів.

„Пісня про мого Сіда” розповідає про події Реконкісти в Іспанії, де відважний рицар Сід громить
двох мусульманських правителів і велику кількість їх воїнів. Сід уславився своєю сміливістю,
великодушністю, любов’ю до батьківщини і відданості королю.

2)На відміну від ранньосередньовічного героїчного епосу, де оспівувався героїзм людей, що

борються за інтереси свого роду і племені, іноді проти утисків своєї честі, в епосі розквіту
Середньовіччя оспіваний герой, що бореться за цілісність і незалежність своєї держави. Його
супротивники - як іноземні завойовники, так і буйствующие феодали, що завдають своїм вузьким
егоїзмом великої шкоди загальнодержавним справі. В цьому епосі менше фантастики, майже
відсутні міфологічні елементи, на місце яких стають елементи християнської релігійності. За
формою він має характер великих епічних поем або циклів малих пісень, об'єднаних особистістю
героя або важливою історичною подією.

Головне в цьому епосі - його народність, що не відразу усвідомлюється, так як в конкретній

обстановці розквіту Середньовіччя герой епічного твору нерідко виступає в образі воїна-лицаря,
охопленого релігійним ентузіазмом, або близького родича, або помічника короля, а не людини з
народу. Зображуючи в якості героїв епосу королів, їхніх помічників, лицарів, народ, за словами
Гегеля, робив це не з переваги знатних осіб, а з прагнення дати зображення повної свободи в
бажаннях і діях, яка виявляється реалізованої в уявленні про царственості". Також і релігійна
захопленість, часто притаманна герою, не суперечила його народності, оскільки і народ надавав в
той час своїй боротьбі проти феодалів характер релігійного руху. Народність героїв в епосі в період
розквіту Середньовіччя - в їх самовідданій боротьбі за загальнонародна справа, в їх
надзвичайному патріотичне наснагу при захисті батьківщини, з ім'ям якої на вустах вони іноді
гинули, борючись проти іноземних поневолювачів і зрадницькі дій анархиствующих феодалів.

Поетика ранніх зразків героїчного епосу має багато спільних рис із поетикою чарівної казки:
героїка поєднується з фантастикою, значну роль відіграють міфологічні, казкові образи та ситуації,
герої наділяються чаклунською силою, вони спілкуються з богами, духами. Ворожі сили,
представлені образами чудовиськ, людожерів, драконів. У процесі розвитку героїчного епосу
поступово послаблюється зв'язок із фольклором, посилюється роль історичних фактів переказів,
легенд, хоча переосмислення історії залишається характерною рисою героїчного епосу.

3)На більш пізніх етапах розвитку жанру відбуваються істотні зміни у тематиці й поетиці творів. У
пізньофеодальному епосі внаслідок розпаду первинно-общинного устрою, утворення держав на
чолі з королем (князем, царем), формування феодальних відносин родоплеменні інтереси
поступаються чи зливаються з національними, державними. Тема захисту роду трансформується у
тему незалежності держави. Виникає епічний образ короля, що уособлює єдність і незалежність
держави. У зв'язку з цим в епосі високо оцінюється вірність сюзерену. Головний персонаж, що був
органічною частиною свого етносу (його інтереси не виходили за межі інтересів роду, тому він діяв
самостійно, нікому не підкоряючись), посідає певне місце у феодальній ієрархії. У деяких творах
він виступає як васал свого сюзерена - короля, який уособлює національні інтереси („Пісня про
Роланда").

Виникає мотив військового протистояння іноземцям. Патріотичні мотиви, пов'язані з боротьбою

проти завойовників, у період поширення „світових" релігій часто набувають релігійної форми
боротьби з „невірними". Все це накладає певний відбиток на трактування героїчної особистості у
героїчному епосі і приводить до значних змін у системі поведінки героя й у тому, як виражається
його безмежна відданість спільній справі.

На пізньому етапі розвитку епосу з'являються спроби розкрити психічний стан героїв — виникають
і набувають все більшого значення мотиви особистих інтересів (кохання, пристрасті, майнові
інтереси). Тим самим готується ґрунт для розвитку рицарського роману.

2.«Пісня про Роланда» – значна пам'ятка середньовічної європейської поезії. Народна основа та
вплив писемності у поемі. Симетричність і неоднорідність – основні тенденції зображення
дійсності в поемі. Герой як носій народного ідеалу.

“Пісня про Роланда” – фр. героїчний епос

Історія створення

У своєму описі битви при Гастінгсі в 1066 році, створеному до 1127 року, Вільям Мальмсберійский
розповідає, що перед битвою була виконана cantilena Rollandi, пісня про Роланда, «щоб
прикладом войовничого мужа надихнути бійців». Вас додає до цього, що її співав Тайлефер, який
просив для себе честі завдати першого удару ворогові.

Найбільш рання з редакцій «Пісні», що дійшли до нашого часу, — Оксфордський рукопис,

написаний близько 1170 року або 1180 року. Зараз рукопис зберігається в Бодліанськькій
бібліотеці в Оксфорді. Припускають, що цей рукопис був своєрідною «шпаргалкою» і
використовувався для того, аби при потребі освіжити пам'ять співака.

Сюжет

Після успішного семирічного походу в мавританську Іспанію імператор франків Карл Великий
завойовує всі міста сарацинів, крім Сарагоси, де править цар Марсилій. Маври, представлені в
поемі язичниками, скликають раду у Марсілія і вирішують відправити до Карла послів. Посли
пропонують французам багатства і кажуть, що Марсилій готовий стати васалом Карла. На раді у
франків бретонський граф Роланд відкидає пропозицію сарацинів, але його недруг граф Ганелон
(варіант: Ганелон) наполягає на іншому рішенні і їде як посол до Марсилія, задумуючи знищити
Роланда. Ганелон налаштовує Марсилія проти Роланда та 12 перів Франції.

Ганелон радить Марсилію напасти на ар'єргард армії Карла Великого. Повернувшись до табору,
зрадник каже, що Марсилій згоден стати християнином і васалом Карла. Роланда призначають
командувати ар'єргардом, і він бере з собою тільки 20 тисяч чоловік.

У результаті зради графа Ганелона загін франків виявляється відрізаним від основного війська
Карла, потрапляє в засідку в Ронсевальській ущелині й вступає в бій з переважаючими силами
маврів. Перед цим Роланд кілька разів відмовляється пристати на пораду друзів і покликати
підмогу, поки не пізно. Проявляючи чудеса мужності, Роланд і його сподвижники — граф Олів'єр,
Готьє де л'Ом і архієпископ Турпін (турпеї) — відбивають численні атаки маврів, але, врешті-решт,
гинуть.

Карл занадто пізно зауважує недобре і повертається в Ронсеваль. Розгромивши підступного

ворога, імператор звинувачує Ганелона у зраді. Той заявляє, що не винен у зраді та з метою
виправдання виставляє на судовий поєдинок свого могутнього родича Пінабеля. На стороні
обвинувачення б'ється граф Тьєррі. Він перемагає Пінабеля і Ганелон разом зі всією своєю сім'єю
гине.

Французький героїчний епос “Пісня про Роланда” (1100 р.) його особливості:

1) піднесений тон розповіді, який нагадує Гомера;

2) велика кількість батальних сцен, вони складають ⅔ усього тексту поеми;

3) наявність християнської фантастики, яка присутня у вигляді фантастичних образів і чудес;

4) наявність образів воїнів у рясі, які однаково добре володіють і “божим словом”, і мечем (образ
єпископа Турпіна);

5) відсутність народних мас в поемі;

6) уславлення жіночих образів (образ Альди – нареченої Роланда);

7) сюжетна різноманітність: від сімейно-побутових зарисовок до фіксації важливих історичних

подій і політичних проблем;

8) у пісні декілька разів згадується Київська Русь.

Однією з найважливіших рис ідейно-естетичної своєрідності епосу є історична основа, поетично

переосмислена з точки зору народної ідеології.

1. Боротьба добра зі злом у художній літературі (це вічна тема життя і літератури; зазвичай
втілюється в образах героїв; в народному французькому епосі "Пісня про Роланда" носієм добра є
Роланд, носієм зла — Ганелон).

2. Лицар граф Роланд і зрадник граф Ганелон:

а) Роланд — чесний, справедливий, шляхетний лицар; Ганелон — підступний зрадник, "якого діло
— зрада";

б) Роланд — віддана загальній справі людина; Ганелон зраджує співвітчизників "за незліченні
багатства"; він радить ворогові, як краще вбити Роланда;

в) "граф Роланд не криється за інших" під час бою, страждає за загиблих лицарів; Ганелон заздрить
вдачі Роланда, вдається до наклепів на нього;

г) Роланд загинув, але король Карл Великий помстився за загибель Роланда, здобувши перемогу
над ворогом; Ганелона було засуджено за зраду.

3. Головна думка "Пісні про Роланда" (народ завжди пам'ятатиме героїв-воїнів, а зрадник
заслуговує лише на презирство і ганебну смерть).

2) "Пісня про Роланда", виникла близько 1100 р., багато в чому типова для всього епосу розквіту
Середньовіччя. Разом з тим у ній відбилися і особливості розвитку тогочасної Франції, де
прагнення буйствующих, егоїстичних феодалів перешкодити централізації країни були
надзвичайно відчутними, шкідливими. У цих умовах і могло статися на перший погляд незвичайне
явище: непомітна подія, що ліг в основу "Пісні", - невдалий похід Карла Великого 778 р. за Піренеї,
було в результаті переробки і переосмислення його народною фантазією перетворено на щось
грандіозне - зіткнення двох начал: видатного героїзму, проявленого під славу "милої Франції", з
найбільшим феодальним егоїзмом, що призвели до зради по відношенню до тієї ж Франції.
Центральним епізодом "Пісні" стала битва в Ронсевальській ущелині між ар'єргардом Карлового
війська і сарацинами (насправді басками). Головний герой-патріот - командувач ар'єргардом
Роланд, пасинок великого феодала Ганелона та племінник Карла Великого (історії, однак, не
відомий Карлів племінник з таким ім'ям). Основний антипод Роланда - зрадник феодал Ганелон,
чия зрада і призвело до величезної катастрофи - загибелі всього ар'єргарду на чолі з Роландом.
Стать Роланду і інші герої-патріоти: його друг Олів'є, єпископ Турпен, рядові воїни. Ганелон ж -
носій феодального егоїзму, який з особистої помсти до Роланду губить разом з Роландом ще
двадцять тисяч воїнів-українців. Жорстока кара, якої зазнала Ганелона, сприймається в пісні як
заслужена їм кара.
Крім прийому протиставлення позитивних та негативних героїв автор вдається до гіперболізації
при зображенні Карла (200-річний мудрий старець з розвівається сивою бородою, володар
надзвичайної сили тощо). Вражаюча художня об'єктивність при змалюванні Ганелона, якому не
відмовляється в благопристойності зовнішнього вигляду, в особистій хоробрості. Разом з тим
висловлено жаль, що ці хороші якості дісталися недостойному зрадникові. Дається зрозуміти, що
вади Ганелона - не стільки особиста його особливість, скільки риси, властиві його стану. Слід
зазначити з художніх особливостей пісні її композиційну стрункість і злагодженість, наявність
властивих народній поезії прийомів: гіперболізації, повторів, стійких епітетів. Народність "Пісні про
Роланда", вираження в ній настроїв прогресивних кіл Франції XII ст. зробили її популярною і в
наступні століття.

3. Виникнення іспанського героїчного епосу на пізнішому етапі епічної класики. Іспанський

героїчний епос – породження реконкісти. «Пісня про мого Сіда» – історична основа поеми,
художня своєрідність поеми.

"Пісня про Сіда" була вперше опублікована в 1779 р Її єдина збережена середньовічна рукопис
датується 1307 р Поема склалася, мабуть, близько 1140 р всього лише через півстоліття після
смерті історичного Сіда, і це було однією з причин того, що народні іспанські співаки - хугляри
змогли зберегти більшу точність у зображенні подій.

В основу поеми покладено події Реконкісти - відвоювання у маврів споконвічних іспанських

земель. Ще на початку VIII ст. арабські племена під проводом еміра Альтаріха (в його честь
отримав назву протоку Гібралтар) вторглися на Піринейського півострів і легко завоювали його,
оскільки народи, що населяли територію сучасної Іспанії, переживали період феодальних
міжусобиць. У 718 р в битві при Коваданге іспанці вперше здобули перемогу над арабами.
Почався важкий і тривалий період відвоювання країни. Він тривав до кінця XV в. і закінчився в 1492
р падінням Гранадского халіфату - останнього арабського держави на території Піринейського
півострова.

Розквіт Реконкісти доводиться на XI-XIII ст. До XI ст. відноситься і діяльність її найзнаменитішого і

щасливого діяча, оспіваного хуглярамі як Сід. Історичний Сід носив ім'я Родріго (Руй) Діас де
Бивар, він народився приблизно в 1043 року і помер в 1099 Прізвисько "Сід" (від спотвореного
арабського "сайд" - пан) він отримав від маврів, яким він у свій час після вигнання з Кастилії
служив і з якими потім успішно воював. Самим знаменитим досягненням Родріго Діаса де Бівар в
справі Реконкісти була перемога над військом альморавідів, яке прибуло з північної Африки на
допомогу еміру Севільї. У 1094 р 3000 вершників Сіда розгромили 150-тисячну армію
альморавідів. Цей та інші подвиги здобули Сиду любов народу, пісні про нього складали ще за
життя героя, а в поемі він недарма названий "мій Сід".

2)Традиційно поема ділиться на три частини: "Пісня про вигнання", "Пісня про весілля дочок Сіда" і
"Образа в лісі Корпес".

Перша частина починається з розповіді про вигнання Сіда з Кастилії за наказом короля Альфонса
VI, внявшіе наклепам ворогів Сіда, яких було чимало при його дворі (два вигнання історичного
Сіда в поемі об'єднані в одну подію, приурочується до 1081 р.). Сід залишає рідний Бургос,
залишаючи дружину Хімену і двох дочок на піклування абата монастиря Сан Педро де Кардену, і з
жменькою соратників відправляється в землі маврів, що лежать на схід і південь від відвойованих
християнами земель. Мета Сіда - відновити свою зганьблену честь і взяти гору над своїми
ворогами - наближеними Альфонсо. Для цього йому потрібна большая армія, велика видобуток і
земля, над якою він буде паном. На початку поеми з'являється новелістичний сюжет: щоб
прогодувати своїх дружинників і залишити якісь кошти для життя дружині і дочкам, Сід обманом
здобуває гроші, заклавши євреям-лихварям Рахіль, і на Юду під виглядом "двох скриньок, повних
злата" скрині з піском (пізніше, він відшкодує позикодавцям збиток). Далі оповідач захоплено
перераховує видобуток Сіда (не забуваючи попутно назвати "точне" число вбитих маврів!),
Повідомляє, з якою старанністю, записуючи все "на пергамен", Сід ділить здобич між своїми
людьми ("Отримує вершник сто срібних марок, Половину від цього - піший ратник "), не забуваючи
відіслати одну п'яту награбованого Альфонсо на знак того, що все ще вважає себе васалом
кастильського короля. Свою ж законну "Пятину", включаючи захоплених маврів і маврітанок, Сід
продає самим же маврам: "Із замку, що взяв він, всі йдуть з добром. А маври і маврітанкі
благословляють його". Тактика Сіда - обкладати захоплені й розграбовані мусульманські міста і
землі даниною і зберігати їх мирне населення, щоб було, з кого збирати данину. Сіда
благословляють і Сідом захоплюються і християни, і маври.

При всій їх епічної узагальненості, персонажі "Пісні ..." - це і особистості, індивідуальності. На тлі
війни з маврами, що створює епічсекій фон поеми. виразніше помітні шляхетність, щедрість і
широта душі Сіда, його мудрість і розважливість (риси не епічного воїна, а епічного короля-
правителя, які в Сіде поєднуються).

Головна подія другій частині - примирення Сіда з королем і скріпив їх відновлений союз шлюб
дочок Сіда з інфанта де Карріон, здійснений за наполяганням Альфонсо (цей сюжет повністю
вигаданий). "Пісня про весілля дочок Сіда" демонструє торжество Сіда над ворогами-
заздрісниками та його повне відновлення у своїх правах.

В "Пісні про образу в лісі Корпес", також заснованої майже на повністю вигадані події,
розповідається про те, як інфанти Карріонскіе відвезли своїх дружин з Валенсії, нібито. в Карріон, а
по дорозі залишили їх роздягненими і побитими між деревами в лісі Корпес. Сіду доводиться
знову захищати свою честь: спочатку - на кортесах (дорадчому органі при іспанських королів),
скликаних Альфонсо в Толедо, де він витримує тривалу судову суперечку з інфанти і їх
прихильниками, а потім - у бою, в якому воїни Сіда беруть гору над інфанта , оголошеними
"зрадниками". Торжество Сіда підкреслено тим, що до двору Альфонсо є посланці від королів
Наварри і Арагона, які просять дочок Сіда в дружини (тобто нащадки Сіда будуть правителями
Іспанії).

В останній "пісні" поеми образ Сіда набуває рис справді народного героя, який завоював пошану і
багатство своїми руками (поема навіть кілька принижує статус реального Сіда, представляючи його
ідальго, в той час як він був "інфансоном"), своїм розумом і своєю доблестю . Головна риса Сіда -
героя поеми - поміркованість, розсудливість, стриманість (в наявності - руйнування архетипу
епічного героя). Автор підкреслює особливу гідність, з яким тримається Сід на суді, його якості
ніжного чоловіка і турботливого батька, також незвичайні для традиційного епічного героя. Тому
сучасні вчені схильні до того, щоб говорити про "Пісні про мого Сіда" не тільки як про епічної
поеми, але і як про романізірованнй історії.

Його особливості:

1) героїчне не відокремлене від повсякденного, тут наявний різноманітний життєвий фон і

переважає оптимістичне світосприйняття;
2) майже всі дійові особи “Пісні...” – історичні постаті;

3) анти аристократичне спрямування;

4) важливе місце займає сімейно-побутова тематика – Сід не лише доблесний воїн і вірний васал,
але й ніжний чоловік і батько;

5) у поемі відсутня ідея релігійної нетерпимості;

6) наявність у поемі широких описів мирного життя (не лише походів і битв);

7) фантастичний елемент у поемі слабший у порівнянні з “піснею про Роланда”.

РІЗНИЦЯ МІЖ СІДОМ І РОЛАНДОМ

"Пісня про Сіда" багато в чому схожа на класичний зразок жанру героїчного епосу, такий, як "Пісня
про Роланда". Як і у французькій поемі, яка об'єднує епізоди загибелі Роланда і боротьби Карла з
Баліганом, в ній легко виділяються дві сюжетні лінії - розповідь про взаємини Сіда і Альфонсо,
який має йод собою документальну основу, і новелістична історія про двох заміжжя дочок героя.

В обох поемах дійові особи виразно діляться на "своїх" і "чужих", причому в ролі "чужих"
виступають іновірці-маври; в обох - героя оточують вірні соратники, в обох - є фігури королів, хоча
трактування їх образів суттєво різниться. Карл - втілення державної мудрості, Альфонсо - король,
якому герой підпорядковується в силу васального боргу, король "за посадою", а не в силу своїх
людських якостей.

Зближує поеми і релігійна ідея боротьби з невірними, яскраво втілена в образах войовничих
єпископів Тур- піна і Жерома. І герої "Пісні про Роланда", і герої "Пісні про Сіда" борються за
короля і віру, обидва твори позначені патріотичним пафосом. Подібність між "Піснею про
Роланда" і "Піснею про Сіде", помічене давно, привело дослідників кінця XIX в. до думки про те,
що іспанська поема виникла як наслідування французької. Сучасна павука відмовилася від цієї
точки зору, пояснюючи близькі риси поем їх приналежністю до одного жанру і тим, що вони
виникли в подібних умовах формування державності в боротьбі з зовнішніми ворогами.

Однак іспанська епос багато в чому і відрізняється від епосу французького. В цьому відношенні в
"Пісні про Сіда" перш за все впадає в очі відсутність трагічного елемента, вираженого в "Пісні про
Роланда" через загибель героя, Сід з усіх конфліктів виходить переможцем, поема про нього - це
поема удачі, поема перемоги. Оптимістичний настрій "Пісні про Сіда" відбив віру іспанського
народу в свою кінцеву перемогу над арабськими завойовниками.

4. Боротьба світських та церковно-феодальних кіл за владу в середньовічній Німеччині.

Німецький епос ХІІ – ХІІІ ст. «Пісня про Нібелунгів» як його найважливіша пам'ятка. Вплив
рицарської поезії на форму поеми.

«Пі́сня про Нібелу́нгів» (нім. Das Nibelungenlied) — середньовічна німецька епічна поема, написана
невідомим автором наприкінці XII — початку XIII століття. Належить до числа найвідоміших
епічних творів людства. У ній розповідається про одруження драконоборця Зігфрида з
бургундською принцесою Кримхільдою, його смерть з причини конфлікту Кримхільди з
Брунгільдою, дружиною її брата — Гунтера, а потім про помсту Кримхільди за смерть чоловіка.
“Пісня про Нібелунгів” – мотиви: Мотив кохання здалека (Зігфрід – Крімхільда); Психологічний
аспект (невтішне горе і жадоба помсти Крімхільді. Відсутність національного шовінізму.)

Нібелунги – “діти туману”. Протистояння героя і дракона, вбивство дракона, купання в крові
дракона. Поняття васального служіння – виконання будь-якого наказу сюзерена.

Особливості Німецького героїчного епосу

1) Сліди різних епох і світоглядів:

а) родового ладу (активна визнач. роль жінки – Брунхільда та Крімхільда)

б) сліди варварської язичницької міфології (країна Нібелунгів, боротьба за скарб Нібелунгів, битва
Сизігмунда з драконом)

в) сліди феодального періоду у германців (розбійницький характер нім. феодалів, ідея васальської
вірності)

г) сліди лицарської культури і літератури 12 століття (детальний опис лицарських турнірів та

обладунків)

д) інтерес до внутрішнього світу героїв

е) мотив кохання здалека

2) атмосфера звірячої жорстокості

3) об’єктивний характер оповіді, народна думка відсутня

4) Відсутність відчуття патріотизму і національного обов’язку

5) Мотив кривавої помсти

6) Наявність фантастичних казкових елементів

7) Відсутність християнських мотивів

"Пісня про Нібелунгів" (XIII ст), створена в південно-східній Німеччині на основі усних оповідей про
епоху великого переселення народів, займає особливе місце серед пам'яток героїчного епосу
розквіту Середньовіччя. Головне в "Пісні" те, що в ній намальована правдива картина трагічної і
похмурої житті феодального світу, кривавого світу феодалів з їх нескінченними чварами,
породженими військовим суперництвом, зіткненнями на ґрунті виконання васального боргу, з-за
матеріальних благ ("скарбів", "скарбів") і т. д. Сказане відповідало реальному житті XIII ст. в
Німеччині, де панували феодальна роздробленість і анархія. Хоча ще з 962 р. країна голосно
називалася " Священною Римською імперією германської нації, імператорська влада в ній була
майже невідчутною.

Дані історичні особливості розвитку Німеччини наклали свій відбиток і на німецький героїчний
епос: "Пісня про Нібелунгів", на відміну від "Пісні про Роланда", не властивий патріотичний пафос.

Все ж "Пісня про Нібелунгів", подібно іншим пам'яткам героїчного епосу розквіту Середньовіччя,
народна. Її народність у тому, що криваві справи феодалів зображуються в ній з народних позицій,
не в плані їх схвалення і поетизації, а в плані безумовного їх засудження, оскільки вони несли
загибель великим масам невинних людей. Народний образ найбільш яскравого позитивного героя
першої частини - Зігфріда, наділеного рисами казкового богатиря, відважного королевича з
Нижнього Рейну, переможця дракона і дванадцять велетнів, власника скарбу Нібелунгів. Він
дружить з бургундськими королями, яким допомагає перемогти войовничих саксів, ніжно любить
їх сестру - свою наречену, а потім дружину - красуню Кримхильду. Автор протиставляє Зігфріда
корисливим підступним феодалам, таким, як васал бургундського короля Гунтера Хаген, здатний
піти на кривавий злочин - віроломне вбивство Зігфріда.

Народність другої частини "Пісні про Нібелунгів" - у триваючому засудженні кривавої феодальної
чвари, яка становить тут єдиний предмет зображення. Основний його носієм стає очерствевшая,
морально погубленная феодальним світом, перетворилася на злобну фурію Кримхільду, здійснює
в кінцевому рахунку заради помсти за відібраний у неї скарб Нібелунгів страшні злодіяння, які
призвели до загибелі всіх бургундів з їх дружиною. І не випадково кінець кривавим нескінченних
справах Кримхильды кладе старий богатир Хильдебрант, який уособлює цим незламність народу і
його правди.

3. Основою іспанського героїчного епосу стали перекази та пісні ліро-епічного характеру, створені
у військовому середовищі. Епічні твори героїчного змісту в країні були надзвичайно поширеними
протягом XI–XІV століть. Їх виконували співці-хуглари, чия творча манера була надзвичайно
близькою до французьких жонглерів. У XІV столітті епіко-героїчну традицію продовжено в
романсах – модифікованих невеличких ліро-епічних поемах.

Іспанія в добу Середньовіччя перебувала під впливом мусульманської та християнської ідеологій,

потерпала від кривавих сутичок. Ці явища знайшли своє художнє осмислення в героїчному епосі,
провідними темами якого були:

· визвольна боротьба з маврами;

· феодальні міжусобиці;

· рух за свободу Кастилії, що сприймався як передумова національно-політичного об’єднання всієї

країни.

Центральною постаттю іспанського героїчного епосу є Сід, якого народ з любов’ю називає «мій
Сід», додаючи - «у добрий час народжений».Це особа історична. Руй Діас де Бівар належав до
кастільської знаті, був начальником військ у короля Кастілії СанчоІІ. За військову доблесть він
отримав прізвисько Кампеадор (ратоборець, войовник). Маври, які боялись і водночас поважали
називали його Сідом, що по-арабськи означає «пан». Після загибелі Санчо ІІ його брат Альфонс УІ
незлюбив Сіда і за намовами придворних вигнав з країни. Спочатку Сід з дружиною побував на
службі у іспанських, потім у маврітанських правителів, але ,відвоювавши в маврів велику багату
область Валенсію, став самостійним, помирився з Альфонсом. Особисті риси Сіда - твердий
характер, розсудливість, демократизм, талант полководця і державного діяча - сприяли його
популярності серед народу.

З великого епічного матеріалу про Руй Діаса збереглися тільки близькі до історичних фактів поема
«Пісня про мого Сіда», поема «Родріго».

«Пісня про мого Сіда».

Перша частина («Вигнання») загублена. Починається список з вивигнання Сіда. Обливаючись
слізьми Сід прощається з сім’єю, яку залишає під захистом монастиря. Довідавшись про вигнання
Сіда, до нього сходяться люди різного роду, звідусіль». Він заглиблюється в мусульманські землі,
здобуваючи перемоги. Частину здобичі він добровільно відправляє Альфонсу, бажаючи
примиритись з ним для спільної боротьби.

Друга частина («Заміжжя доньок Сіда») розповідає про те, як Сід діє задля примирення з королем.
Король, отримавши подарунки, готовий примиритися з тепер уже могутнім васалом і дозволяє
йому взяти сім’ю до себе. Знатні інфанти де Карріон, спокусившись багатством Сіда вирішують
взяти за дружин його дочок. Але Сідові ці знатні женихи не до душі. Сватом виступає сам король, і
Сід не може йому відмовити. У Валенсії святкують весілля.

Третя частина («Безчестя в дубовому лісі Корнес») тематично різноманітна. Інфанти виявились
нікчемними й безглуздими. Не витерпівши насмішок васалів Сіда, вони вирішили помститися. Зяті
просять дозволу поїхати в Карріон, щоб показати своїх дружин. Сід змушений відпустити їх. Як
тільки вони виїхали за межі Валенсії, в дубовому лісі Корнес зіскочили з коней і прив’язали
молодих дружин до дерев., побили їх бичами майже до смерті. Сід скаржиться королю й вимагає
передусім повернення своїх мечів ( що він їх подарував зятям на знак найвищої честі), потім
приданого дочок, і, зрештою він викликає їх на поєдинок. У битві в долині Карріон, в землях
інфантів, Сід перемагає.. Переможець Сід знову видає дочок заміж, вже за королів Наварри та
Аррагона.

Якщо в «Пісні про Роланда» домінувала військова точка зору, то в іспанському епосі картинам
баталій та бойових сутичок приділено значно менше уваги. У творі чергуються різномасштабні та
різнохарактерні просторові локативи, картини воєнних подій переплітаються з реаліями мирного
життя. «Дійові особи «Пісні» – не лише християнські та мавританські війська, в ній зображено
людей далеких від бойових подій: жінок, дітей, ченців, городян, євреїв. Усі вони відтворюють
картину мирного життя міст: торговельні угоди, розлуки, подорожі, вітання та радість зустрічей,
весілля, спілкування в тісному колі для обговорення сімейних справ або для веселих розваг,
відпочинок після обіду, гарне вбрання, урочисті прийоми та релігійні церемонії»

Продовжуючи традиції багатьох століть, у поемі війна та сила розглядаються як природний, цілком
нормальний засіб вирішення зовнішніх і внутрішніх проблем. Разом із тим, поведінка Сіда щодо
покарання інфантів засвідчує спроби правового розв’язання конфліктів.

Художня організація поеми вирізняється простотою та логічністю. Образи переважно змальовано в

реалістичному ключі. Значне ідейне навантаження у творі несе побутописання. Автором детально
відтворено облаштунки воїнів Сіда, процес приготування вечері після виснажливого дня, розмір
здобичі й склад подарунків, надісланих королю. У творі майже відсутня гіперболізація,
фантастичний елемент, ідеалізація вчинків головного героя. На поетикальному рівні домінують
такі засоби, як: повтори (переважно лексичний та синтаксичний), епітети, евфемізми (Сіда часто
називають «той, що взяв Валенсію», «із Бівара», «народжений під щасливою зіркою»), зрідка
застосовано риторичні фігури.

4.

Німецький епос. «Пісня про Нібелунгів»

ХІІ–ХІІІ сторіччя в історії німецької літератури позначилися досягненнями героїчного епосу, що мав
генетичний зв'язок із героїчними піснями епохи великого переселення народів. За часів Карла
Великого започатковано традицію письмового фіксування народної пісні. Із IX століття відомі
записи деяких сказань про короля Теодоріха Великого та ряду пісень, які пізніше увійшли до «Пісні
про нібелунгів». У XII сторіччі переважно на придунайській території (Баварії та майбутньої Австрії)
при феодальних дворах героїчний епос укладено в книжні поеми, що вирізнялися значним
обсягом.

У німецькому епосі історичне минуле постає в масштабах героїчної ідеалізації. Його

репрезентовано поемами «Гудруна», «Пісня про нібелунгів», циклами поем про Дітріха
Бернського, Вольф-Дітріха та ін. На відміну від французького та іспанського епосів, що потребували
музичного супроводу, твори німецького героїчного епосу читалися з рукопису професійними
співцями-шпільманами.

Своїми витоками поеми сягають у період племінного існування, що передував утворенню

німецьких народностей феодальної епохи. У цих творах історичну конкретику естетизовано з
позиції феодально-лицарської Німеччини. Зі зміною суспільної формації (за умов розпаду
родового ладу) шлюб та одруження богатиря не розглядалися як героїчні діяння. Уважалося, що
«герой епосу часів утворення державного устрою повинен здійснювати подвиг не в інтересах роду,
а в інтересах держави» [28, с. 83]. Концепти роду та племені поступалися поняттям сім’ї та
феодальної ієрархії, з’являвся мотив васального обов’язку.

Визначною пам’яткою німецького героїчного епосу є поема «Пісня про нібелунгів», створена на
початку ХІІІ століття (орієнтовно в 1200–1210 pp.). Сюжет твору ґрунтується на подіях раннього
Середньовіччя (V століття), пов'язаних із завоюванням Європи гунами на чолі з Аттилою (Єтцелем).
У поемі переосмислено народні легенди та героїчні пісні (орієнтовно VI століття) різної тематики.
Це, зокрема твори про трагічне кохання нідерландського королевича Зігфріда й бургундської
принцеси Брюнхільди, а також оповіді про загибель королівства, заснованого в V столітті
східногерманським племенем бургундів (нібелунгів), яке в 436 р. захопили гуни. Крім того,
науковцями помічено «сюжетну спільність «Пісні» з рядом скандинавських пам'яток («Старшою
Еддою», «Еддою» Сноррі, «Сагою про Вйолсунгів» та ін.), що свідчить про спільні сюжетні корені,
які сягають у старогерманську давнину. Окремі елементи «Пісні» пов'язані зі світом міфів та казок
(юнацькі подвиги Зігфріда, богатирські змагання наречених із Брюнхільдою та деякі інші мотиви й
епізоди)».

Композиційна організація поеми є досить стрункою. Епос складається з 39 авентюр (пісень,

частин), які обіймають близько 2400 строф (понад 9 тисяч рядків). Твір поділяється на дві частини,
що яскраво відрізняються тональністю, стилістикою, змістом і характеристикою образів. Кожна з
частин має «домінуючий смисловий мотив. Першу частину поеми (І–ХІХ авентюри) можна умовно
назвати «піснею про сватання»; другу (ХХ–ХХІХ авентюри) – «піснею про помсту». Уважається, що
ці дві епічні пісні в усній традиції довгий час існували окремо. Цим «пояснюється те, що деякі з
героїв, маючи одне й те ж ім'я, у кожній окремій частині поеми втілюють різні епічні типи
(Крімхильда першої частини – тип вірної й люблячої дружини; другої – нещадна месниця; Хаген –
спочатку тип підступного васала; потім – відважний, овіяний високою героїкою воїн)».

Шпільман починає свою розповідь з прославлення краси Крінхільди - молодої дівчини, що живе у
Вормсі - столиці Бургундії під опікою трьох братів-королів. Зігфрід, королевич з нідерландів,
почувши про знатну красуню, заочно покохав її і мріяв одружитися. Старший брат згоден віддати
Крінхільду за умови, що Зігфрід допоможе йому здобути ісландську колеву. Зігфрід погоджується.
За допомогою шапки-невидимки допомагає королю переконати богатирку. «Брюнхільда закасала
рукава. Потім легко підняла щит і спис. Гунтер затремтів. Та враз він відчув, що хтось невидимий
ухопив його за плече. Король злякався так, що ледь не крикнув. Він розглянувся довкола, проте
нікого біля себе не помітив. Аж раптом почув голос:

Але в шлюбну ніч Зігфрід був змушений знову прийти на допомогу Гунтеру: невидимий для
Брюнхільди, він приборкав непокірну наречену і зняв з неї перстень і пояс (символ дівочої
цнотливості) і недоторканою передав її чоловікові.

З Крінхільдою відбуває на батьківщину. Через 10 років Крінхільда з чоловіком приїздить у Вормс

до рідних. Під час суперечки між жінками з’ясовується роль Зігфріда у сватанні Гунтера. Ображена
Брюнхільда за допомогою васала Хагена вбиває Зігфріда. Крім того, побоюючись, що Крінхільда
може завоювати прихильність васалів, Хаген відбирає у неї скарби Нібелунгів й кидає їх у води
Рейну.

У другій частині розповідається про те, як через 13 років Крінхільда виходить заміж за могутнього
Етцеля, правителя гунів. На прохання Крінхільди Етцель запрошує в гості на далекий Дунай її
рідних з дружиною та васалами. Крінхільда настроєна вороже. Вона жадає сварки. В залі під час
бенкету починається кривава різня. Крінхільда наказує вбити Гунтера, сама стинає голову Хагену.
Старий воїн Хільдебраст обурений такою кровожерливістю вбиває Крінхільду. Так гине рід
бургундських королів.

Ідеї куртуазного служіння, структура сеньйоро-васальних взаємин відбились на побудові системи

образів-персонажів. Так, у образах королів мала реалізуватися концепція ідеального володаря,
який піклується про своїх ленників; образи Крімхільди і Брюнхільди являли собою ідеал
прекрасної дами, вірної відданої дружини; Хаген, Рюдегер, Хільденбранд – ілюстрували зразок
васальної вірності пану; образ Дітріха Бернського втілював ідею куртуазної гуманності.