ПРАКТИЧНЕ ЗАНЯТТЯ 3

Тема: Мовна особистість.

Мовні явища у контексті психолінгвістичного аналізу.
Мовленнєва діяльність, її структура та механізми
План
1. Мовна особистість у психолінгвістиці.
2. Мова як багатоаспектний феномен. Мова як діяльність.
Поняття діяльності, види діяльності. Терміни «мова», «мовлення»,
«мовленнєва діяльність». Мова як енергія в роботах В. фон Гумбольдта.
3. Мовні явища у контексті психолінгвістичного аналізу.
4. Мовна здібність: структура, зміст.
5. Мовленнєва діяльність, її структура та механізми. Поняття
мовленнєвої діяльності в роботах Л. Щерби.
6. Моделі мовленнєвої діяльності.
Теорія рівнів мови Чарльза Осгуда У книзі “Психолінгвістика-54” Ч.Осгуд розглядає
проблеми породження монологічного мовлення з позиції мовних рівнів.
1. Мотиваційний рівень. Мовець приймає рішення загального характеру: а) говорити чи
не говорити; б) якщо говорити, то в якій формі: ствердження, запитання, наказ; в) якщо
форма обрана, то якими мовними засобами скористатися для її реалізації в реченні; г) що
виділити логічним и наголосом, які обрати моделі інтонації.

2. Семантичний рівень. Мовець почергово виокремлює в реченні певні послідовності

слів – функціональні класи. Наприклад, за Ч. Осгудом, диференційоване на одиниці
кодування речення буде виглядати так: Талановитий художник – малює – цікаву картину.

3. Рівень послідовностей. Одиницею мови виступає слово, але не як семантична одиниця,

а як фонетичне слово. В процесі кодування на цьому рівні послідовностей діють такі
механізми: а) розпізнавання звуків; б) механізм граматичних послідовностей.

4. Інтеграційний рівень. В якості одиниці виступає склад. На цьому рівні діють моторні
механізми кодування й відбувається звукове оформлення висловлювання. Ця модель стала
першою спробою в загальному вигляді представити процес породження монологічного
мовлення.

Модель безпосередніх складових (БС) є найсильнішою моделлю породження мови. Її

основна ідея полягає в застосуванні правил деривації, наприклад: “замість Х підставити
У”. Так, породження речення: “Талановитий художник малює цікаву картину” буде
здійснюватися за правилами моделі НС у такому порядку: пропозиція група підмета +
група присудка; група підмета з означенням + означуване слово до того часу, поки ми
дійдемо до кінцевого (“термінального”) ланцюжка слів. У моделі НС породження йде в
двох напрямках: за рахунок послідовної появи компонентів і за рахунок їх так званого
“розширення”. Те, що першим кроком породження має бути виділення групи підмета,
тобто поєднання “талановитий художник”, визначається нашим знанням структури
речення в цілому і ніяк не виводиться стохастичним шляхом. 

Модель Т-О-Т-Е Модель Т – О – Т – Е запропонували Дж.Міллер та Е.Галантер [8].

Учені вважали, що перш, ніж перевести власну думку в мовлення (слово), людина складає
програму свого висловлювання, своєрідний “план”. У процесі реалізації плану людина діє
методом спроб і помилок. Коли результат не відповідає плану вмикається механізм
оберненого зв‟язку і мовець повертається до реалізації плану від спроб – до операцій, від
спроб – до реалізації плану. Саме тому модель отримала назву Т – О – Т – Е (test –operate –
test – exit), тобто “спроба – операція – спроба – результат”.

Модель Л.С.Виготського Л.С.Виготський вважав, що суть процесу породження

мовленнєвого висловлювання полягає в переході думки (внутрішнього мовлення) до
зовнішнього мовлення (слова).
Внутрішнє мовлення, за Л.С.Виготським, – особливий внутрішній план мовленнєвого
мислення.
Дослідник вважав, що внутрішнє мовлення має такі властивості:
– позбавлене фонації;
– предикативне (опускається підмет, залишається тільки присудок);
– скорочене (мовлення без слів).

На думку вченого, перехід від внутрішнього до зовнішнього мовлення – складна

динамічна трансформація, перетворення предикативного мовлення в синтаксично
зрозуміле для інших. Л.С.Виготський виокремив п'ять фаз породження мовленнєвого
висловлювання.
Перша фаза – мотивація.
Друга фаза – мовленнєва інтенція (намір).
Третя фаза – внутрішнє програмування висловлювання.
Четверта фаза – реалізація внутрішньої програми.
П‟ята фаза - опосередкування думки у слово (акустико-артикуляційна реалізація
мовлення).

Модель О.О.Леонтьєва О.О.Леонтьєв був переконаний, що процес породження мовлення

треба розглядати як складну мовленнєву дію, що поетапно формується і входить у
цілісний акт діяльності як складова частина.
Учений запропонував свою модель породження мовленнєвого висловлювання,
продовжуючи ідеї Л.С.Виготського та О.Р.Лурія, зокрема:

1 етапом продукування мовлення є внутрішнє програмування (план) висловлювання.

Внутрішня програма відповідає змістовому ядру майбутнього висловлювання. В основі
внутрішнього програмування лежить образ, який носить особистісний смисл.
2 етап – граматико-семантична реалізація висловлювання (лексико-граматичне
структурування). На цьому етапі виокремлюється ряд підетапів: тектограматичний
(перехід на об'єктивний код); фенограматичний (лінійний розподіл кодових одиниць);
синтаксичне прогнозування і синтаксичний контроль.
3 етап – реалізація висловлювання. На кожному етапі діє механізм контролю.

Модель Т.В.Ахутіної Т.В.Ахутіна пропонує таку послідовність етапів (рівнів)

породження мовлення:
1 рівень – внутрішня або смислова програма висловлювання (здійснюється смислове
синтаксування й вибір смислів у внутрішньому мовленні).
2 рівень – семантичний (відбувається семантичне синтаксування й вибір мовних значень
слів).
3 рівень – лексико-граматичний (граматичне структурування й вибір слів (лексем) за
формою).
4 рівень – моторна програма (проходить відбір артикулем).

Модель І.А.Зимньої І.А.Зимняя виділяє три рівні породження мовлення:

1 рівень – мотиваціно-збуджувальний. На цьому рівні активно взаємодіють такі два
компоненти, як мотив і комунікативна інтенція.
2 рівень – процес формування і формулювання думки, який містить смислоутворювальну
та формулюючу фази.
3 рівень – реалізуючий.

Трансформаційно-генеративна граматика Ноема Хомського

Н.Хомський сформулював ряд правил переходу глибинних структур у поверхові (правила
постановки, перестановки, довільного включення одних елементів, виключення інших
елементів), а також запропонував 26 правил трансформації (пассивізація, субституція,
негація, ад'юнкція, еліпс та ін.). Все це в сукупності являє, згідно з трансформаційно-
генеративною теорією, вроджену здатність до продукування мови.

Н.Хомський обґрунтував концепцію “вроджених знань”, відповідно до якої дитина

засвоює мову в результаті вроджених знань; вона формулює гіпотези щодо лінгвістичних
правил мови. Далі, на основі цих гіпотез, дитина передбачає лінгвістичну структуру
майбутніх конструкцій (речень), порівнює їх з реальними реченнями, які породжує;
відмовляється від гіпотез, що не виправдали себе, й розвиває ті, що є ймовірними. Ось
чому, на думку Н.Хомського, в дитини має бути "вроджена схильність" вивчати мову.

Слід зазначити, що теорія “вроджених знань” отримала критику з боку відомих учених
(Л.С.Виготський, О.О.Леонтьєв, О.Р.Лурія та ін.), які довели, що дошкільник оволодіває
мовою завдяки мовній здатності, мовному чуттю, які формуються на основі фізіологічних
механізмів у процесі діяльності спілкування під впливом мовленнєвого середовища. На
думку вчених, по спадковості передається лише загальна схильність до опанування мов,
готовність дитини до інтелектуальної діяльності, але не мова. Мова не є вродженою.

Модель Хомського ґрунтується на розмежуванні мовної компетенції та її реалізації;

ідея вроджених структур: вроджена універс. база правильних структурних складників,
що керує переведенням глибинних синтаксичних структур у поверхневі з урахуванням
трансформації і вторинної ролі лексикону мови.
Модель І.Шлігера передбачає застосування під час породження мовлення
протовербальних елементів, які вилучають із невербальних когнітивних структур
шляхом коагуляції(вибору істотного для комунікації).
Модель Левелта будується з урахуванням членування системи на підсистеми , кожна з
яких отримує відповідний вид мовленнєвої інформації і надає певний продукт.
Модель Виготського процес породження мовлення полягає у переході від думки до
слова.
Модель Жинкіна внутрішнє мов-ння реалізується через універсальний предметний код,
що служить денотативно-ситуаційною базою для розуміння та продукування мовлення.
Модель О.Лурії розробив ,динамічну схему висловлення”. За цією моделлю процес
породження мовлення - це перехід від змісту до значення.
Модель Леонтьева -процес породження мовлення слід розглядати як складну, поетапну
мовленнєву дію, що входить до складу загального процесу діяльності людини.
Питання для самоконтролю та практичні завдання:
1. Психологічна характеристика мови і мовлення
2. Чому В. фон Гумбольдт визначав мову як енергію?
3. З якою метою була створена загальнопсихологічна теорія
діяльності?
 4. Яка основна передумова дозволила А. Леонтьєву розробити
основні положення теорії мовленнєвої діяльності (ТМД)?
5. Дайте характеристику мовлення у понятійній системі теорії
діяльності.
6. Що таке мовна здібність? Які аспекти можна виділити у
структурі мовної здібності?
7. Охарактеризуйте дві протилежні точки зору з питань природи
мовної здібності.
8. Яка структура мовної організації людини?
9. Дайте визначення мовленнєвого механізму як аспекту мовні
здібності.
10. Як виявляється свідоме і несвідоме у роботі мовленнєвого
механізму?
11. Які аспекти дослідження мови розглядає Л. Щерба?
Л.  Щерба наголошує на системність мови, підкреслюючи, що це певна соціальна цінність,
щось єдине і загальнообов’язкове для всіх членів певної суспільної групи, об’єктивне дане
суспільної групи, об’єктивно дане в умовах життя цієї групи. Саме погляди Л.  Щерби
мали найбільш вагомий вплив вітчизняного напрямку психолінгвістики.

Дослідник розглядає три аспекти дослідження мовних явищ як альтернативу

соссюрівській дихотомії мови й мовлення:
мовні системи – словники й граматики, що встановлюються на підставі всіх актів
мовлення й розуміння в певну епоху життя деякої суспільної групи;
мовний матеріал як сукупність всього вимовленого та сприйнятого такою групою;
мовленнєву діяльність як самі процеси говоріння й розуміння, що зумовлюються
складним мовленнєвим механізмом людини, або психофізіологічною мовленнєвою
організацією індивіда.

Л.  Щерба, перебуваючи на засадах антипсихологізму та поширеного на той час

соціологізму, впроваджує принципи, що були надалі взяті на озброєння психологією та
психолінгвістикою. Це пояснюється насамперед відмовою від абстрактного носія мови й
орієнтацією на живе мовлення індивідів. До того ж мовна система розглядається як
колективне надбання, що встановлюється на підставі мовного матеріалу і співвідноситься
з індивідуальною мовленнєвою системою.

12. Що таке мовленнєва організація? Хто заявив про існування цього

аспекту?
13. Чому, на вашу думку, О. Залевська висловила думку про те,
що в концепції Л. Щерби наявний ще й четвертий аспект? Що це за
аспект?
О. Залевська висловила думку про те, що в концепції Л. Щерби наявний ще й четвертий
аспект – мовленнєва організація як готовність індивіда до мовлення, яка має статус
механізму, тоді як мовленнєва діяльність є процесом.
Дослідниця обґрунтовує свою думку на прикладі схеми й акцентує увагу на наступних
моментах:
1)  мовленнєва організація людини є не пасивною скарбницею знань про мову, а
динамічною функціональною системою;
2)  підкреслюється постійна взаємодія між процесом переробки й упорядкування
мовленнєвого досвіду та її продуктом (тобто нове в мовленнєвому досвіді, що не існує в
межах системи, зумовлює її перебудову, а кожен наступний стан системи служить
підґрунтям для порівняння під час подальшої переробки мовленнєвого досвіду);
3)  названі положення створюють базу для трактування мовленнєвої організації людини як
самоорганізованої системи.
14. Ким започатковано психологічний аспект теорії мовленнєвої
діяльності?
Психологічний аспект у ТМД започаткований Л. Виготським, який трактував мовлення
з позиції діяльності, мотивованості, евристичності, соціальної та предметної
зумовленості, розробив оригінальну фазово-ступеневу теорію процесу продукування
мовлення, що покладена в основу моделей породження послідовників його вчення.
15. Визначте головні принципи теорії мовленнєвої діяльності.
У сучасній методиці розвиток мовлення будується на двох взаємозв’язаних засадах –
теорії мовленнєвої діяльності і лінгвістиці тексту. Основні положення теорії мовленнєвої
діяльності можна стисло сформулювати таким чином.
1. Мовлення – особливий вид психічної діяльності людини, метою якої є спілкування між
людьми. Спілкування – неодмінна умова і в той же час результат існування людського
суспільства. Розрізняють три сторони процесу спілкування: комунікативну (встановлення
контактів між людьми), обмін інформацією і вироблення єдиної стратегії взаємодії в
спільній діяльності (пізнавально-діяльнісний аспект) і сприйняття і розуміння іншої
особистості (міжособистісна взаємодія і вплив). Причому комунікативний аспект
оцінюється як родовий і покриває інші аспекты.
2. Мовлення, як особливий вид психічної, інтелектуальної діяльності, нерозривно
пов’язане з мисленням. Воно є засобом формування і формулювання думки за допомогою
мови. Складові елементи мовлення співвідносяться з логіко-розумовими чинниками:
слово відповідає поняттю, речення – судженню, тобто виражає думку, текст виражає
задум автора, послідовність його думок. Тому розвиток мовлення тісно пов’язаний з
розвитком мислення: одне зумовлює інше, і у зв’язку з цим правильніше було б казати не
просто про розвиток мовлення, а про розвиток мовленнєворозумової спроможності (або
діяльності) учнів.
3. Мовлення не існує заради мовлення. Ми говоримо не ради того, щоб щось сказати, а
для того, щоб розв’язати якусь комунікативну задачу, впливати на кого-небудь, виразити
свою згоду, незадоволення і так далі, тобто мовленнєва діяльність включена до загальної
немовленнєвої діяльності людини (комунікативної, пізнавальної, впливаючої, естетичної,
фізичної). Ця особливість мовленнєвої діяльності – включеність її до загальної
немовленнєвої діяльності людини – недостатньо враховувалася дотепер у практиці
навчання української мови.

Головними принципами ТМД є:

1. Інтегрованість, цілісність дослідження процесу породження мовлення як низки фаз –
операцій переходу від мотиву до думки, далі – до внутрішнього мовлення і через етап
семантико-словесного синтаксису до зовнішнього мовлення.
2. Спонтанність аналізу мислення й мовлення з огляду на контроль першого над другим.
3. Мотивованість і цілеспрямованість мовленнєвої діяльності.
4. Послідовний семантизм як обов’язкове урахування значеннєвої природи синтаксичних
структур.
5. Предметність мовленнєвої діяльності як кореляція її із середовищем, навколишнім
світом; її суспільна та соціальна зумовленість.
6. Вертикальна організація діяльності на всіх рівнях мови.
7. Евристичність організації мовленнєвої діяльності.
8. Імовірнісне прогнозування діяльності на підставі власного досвіду.

16. Охарактеризуйте моделі мовленнєвої діяльності: модель

Ч. Осгуда; модель безпосередніх складників; модель Н. Хомського;
модель І. Шлігера; модель В. Левелта; модель Т. Ахутіної; модель
Л. Виготського; модель М. Жинкіна; модель І. Зимньої; модель
О. Залевської.

Теорія рівнів мови Чарльза Осгуда У книзі “Психолінгвістика-54” Ч.Осгуд розглядає

проблеми породження монологічного мовлення з позиції мовних рівнів.
1. Мотиваційний рівень. Мовець приймає рішення загального характеру: а) говорити
чи не говорити; б) якщо говорити, то в якій формі: ствердження, запитання, наказ; в)
якщо форма обрана, то якими мовними засобами скористатися для її реалізації в
реченні; г) що виділити логічним и наголосом, які обрати моделі інтонації.

2. Семантичний рівень. Мовець почергово виокремлює в реченні певні послідовності

слів – функціональні класи. Наприклад, за Ч. Осгудом, диференційоване на одиниці
кодування речення буде виглядати так: Талановитий художник – малює – цікаву
картину.

3. Рівень послідовностей. Одиницею мови виступає слово, але не як семантична

одиниця, а як фонетичне слово. В процесі кодування на цьому рівні послідовностей
діють такі механізми: а) розпізнавання звуків; б) механізм граматичних послідовностей.

4. Інтеграційний рівень. В якості одиниці виступає склад. На цьому рівні діють

моторні механізми кодування й відбувається звукове оформлення висловлювання. Ця
модель стала першою спробою в загальному вигляді представити процес породження
монологічного мовлення.

Модель безпосередніх складових (БС) є найсильнішою моделлю породження мови. Її

основна ідея полягає в застосуванні правил деривації, наприклад: “замість Х підставити
У”. Так, породження речення: “Талановитий художник малює цікаву картину” буде
здійснюватися за правилами моделі НС у такому порядку: пропозиція група підмета +
група присудка; група підмета з означенням + означуване слово до того часу, поки ми
дійдемо до кінцевого (“термінального”) ланцюжка слів. У моделі НС породження йде в
двох напрямках: за рахунок послідовної появи компонентів і за рахунок їх так званого
“розширення”. Те, що першим кроком породження має бути виділення групи підмета,
тобто поєднання “талановитий художник”, визначається нашим знанням структури
речення в цілому і ніяк не виводиться стохастичним шляхом. 
Модель Т-О-Т-Е Модель Т – О – Т – Е запропонували Дж.Міллер та Е.Галантер [8].
Учені вважали, що перш, ніж перевести власну думку в мовлення (слово), людина складає
програму свого висловлювання, своєрідний “план”. У процесі реалізації плану людина діє
методом спроб і помилок. Коли результат не відповідає плану вмикається механізм
оберненого зв‟язку і мовець повертається до реалізації плану від спроб – до операцій, від
спроб – до реалізації плану. Саме тому модель отримала назву Т – О – Т – Е (test –operate –
test – exit), тобто “спроба – операція – спроба – результат”.

Модель Л.С.Виготського Л.С.Виготський вважав, що суть процесу породження

мовленнєвого висловлювання полягає в переході думки (внутрішнього мовлення) до
зовнішнього мовлення (слова).
Внутрішнє мовлення, за Л.С.Виготським, – особливий внутрішній план мовленнєвого
мислення.
Дослідник вважав, що внутрішнє мовлення має такі властивості:
– позбавлене фонації;
– предикативне (опускається підмет, залишається тільки присудок);
– скорочене (мовлення без слів).

На думку вченого, перехід від внутрішнього до зовнішнього мовлення – складна

динамічна трансформація, перетворення предикативного мовлення в синтаксично
зрозуміле для інших. Л.С.Виготський виокремив п'ять фаз породження мовленнєвого
висловлювання.
Перша фаза – мотивація.
Друга фаза – мовленнєва інтенція (намір).
Третя фаза – внутрішнє програмування висловлювання.
Четверта фаза – реалізація внутрішньої програми.
П‟ята фаза - опосередкування думки у слово (акустико-артикуляційна реалізація
мовлення).

Модель О.О.Леонтьєва О.О.Леонтьєв був переконаний, що процес породження мовлення

треба розглядати як складну мовленнєву дію, що поетапно формується і входить у
цілісний акт діяльності як складова частина.
Учений запропонував свою модель породження мовленнєвого висловлювання,
продовжуючи ідеї Л.С.Виготського та О.Р.Лурія, зокрема:

1 етапом продукування мовлення є внутрішнє програмування (план) висловлювання.

Внутрішня програма відповідає змістовому ядру майбутнього висловлювання. В основі
внутрішнього програмування лежить образ, який носить особистісний смисл.
2 етап – граматико-семантична реалізація висловлювання (лексико-граматичне
структурування). На цьому етапі виокремлюється ряд підетапів: тектограматичний
(перехід на об'єктивний код); фенограматичний (лінійний розподіл кодових одиниць);
синтаксичне прогнозування і синтаксичний контроль.
3 етап – реалізація висловлювання. На кожному етапі діє механізм контролю.

Модель Т.В.Ахутіної Т.В.Ахутіна пропонує таку послідовність етапів (рівнів)

породження мовлення:
1 рівень – внутрішня або смислова програма висловлювання (здійснюється смислове
синтаксування й вибір смислів у внутрішньому мовленні).
2 рівень – семантичний (відбувається семантичне синтаксування й вибір мовних значень
слів).
3 рівень – лексико-граматичний (граматичне структурування й вибір слів (лексем) за
формою).
4 рівень – моторна програма (проходить відбір артикулем).

Модель І.А.Зимньої І.А.Зимняя виділяє три рівні породження мовлення:

1 рівень – мотиваціно-збуджувальний. На цьому рівні активно взаємодіють такі два
компоненти, як мотив і комунікативна інтенція.
2 рівень – процес формування і формулювання думки, який містить смислоутворювальну
та формулюючу фази.
3 рівень – реалізуючий.

Трансформаційно-генеративна граматика Ноема Хомського

Н.Хомський сформулював ряд правил переходу глибинних структур у поверхові (правила
постановки, перестановки, довільного включення одних елементів, виключення інших
елементів), а також запропонував 26 правил трансформації (пассивізація, субституція,
негація, ад'юнкція, еліпс та ін.). Все це в сукупності являє, згідно з трансформаційно-
генеративною теорією, вроджену здатність до продукування мови.

Н.Хомський обґрунтував концепцію “вроджених знань”, відповідно до якої дитина

засвоює мову в результаті вроджених знань; вона формулює гіпотези щодо лінгвістичних
правил мови. Далі, на основі цих гіпотез, дитина передбачає лінгвістичну структуру
майбутніх конструкцій (речень), порівнює їх з реальними реченнями, які породжує;
відмовляється від гіпотез, що не виправдали себе, й розвиває ті, що є ймовірними. Ось
чому, на думку Н.Хомського, в дитини має бути "вроджена схильність" вивчати мову.

Слід зазначити, що теорія “вроджених знань” отримала критику з боку відомих учених
(Л.С.Виготський, О.О.Леонтьєв, О.Р.Лурія та ін.), які довели, що дошкільник оволодіває
мовою завдяки мовній здатності, мовному чуттю, які формуються на основі фізіологічних
механізмів у процесі діяльності спілкування під впливом мовленнєвого середовища. На
думку вчених, по спадковості передається лише загальна схильність до опанування мов,
готовність дитини до інтелектуальної діяльності, але не мова. Мова не є вродженою.

Модель Хомського ґрунтується на розмежуванні мовної компетенції та її реалізації;

ідея вроджених структур: вроджена універс. база правильних структурних складників,
що керує переведенням глибинних синтаксичних структур у поверхневі з урахуванням
трансформації і вторинної ролі лексикону мови.
Модель І.Шлігера передбачає застосування під час породження мовлення
протовербальних елементів, які вилучають із невербальних когнітивних структур
шляхом коагуляції(вибору істотного для комунікації).
Модель Левелта будується з урахуванням членування системи на підсистеми , кожна з
яких отримує відповідний вид мовленнєвої інформації і надає певний продукт.
Модель Виготського процес породження мовлення полягає у переході від думки до
слова.
Модель Жинкіна внутрішнє мов-ння реалізується через універсальний предметний
код, що служить денотативно-ситуаційною базою для розуміння та продукування
мовлення.
Модель О.Лурії розробив ,динамічну схему висловлення”. За цією моделлю процес
породження мовлення - це перехід від змісту до значення.
 Модель Леонтьева -процес породження мовлення слід розглядати як складну,
поетапну мовленнєву дію, що входить до складу загального процесу діяльності
людини.

17. Випишіть тлумачення таких термінів: мова, мовлення, мовна

компетенція, мовленнєва компетенція, мовленнєва діяльність, комунікація,
культурно-мовна компетенція, мовна особистість, національно-мовна
особистість, мовна свідомість, теорія мовленнєвої діяльності.
18. Підготуйте повідомлення на тему:
- Мова як енергія в роботах В. фон Гумбольдта.
Вступ

Учення Гумбольдта про мову як світобачення народу невідривне від положень про її
творчий характер та енергетейну сутність. Мова– жива діяльність людського духу, єдина
енергія народу, що випливає з глибин людського єства і пронизує все його
буття.Розуміння мови як енергейї було якісно новим у науці про мову та в
лінгвофілософії.

Формою існування мови в такому аспекті розгляду стає розвиток. Якщо мова –
це енергейя, то її можна розглядати як організм, який постійно і вічно себе породжує.
Мова – найважливіша діяльність людського духу, що є основою всіх інших видів
людської діяльності. Вона робить людину людиною. Водночас мова є чимось постійним,
незмінним, що передує людині, основою і джерелом вічного руху. Цю суперечність
Гумбольдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова
уявляється людині, на противагу всьому вже пізнаному й продуманому нею, –
невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може відкрити щось невідоме, а почуття –
завжди по-новому сприйняти щось ще не відкрите…»

У своїх міркуваннях про сутність і природу мови Г-т висуває ідею про необхідність
розрізнення двох модусів існування явищ мови – мови (як ергону) і мовлення (як
енергейї): «Сутність мови виявляється в самому акті її відтворення. Живе мовлення є
першим та істинним станом мови: цього ніяк не можна забувати, досліджуючи мову, якщо
ми хочемо увійти в живу сутність мови». Г-т говорить про наявні в мові антиномії:
діяльності й результату, мови і мовлення, що відіграли величезну роль у розвитку науки
про мову, оскільки, з одного боку, виявилися сформульованими теоретичні основи
вивчення живих мов, діалектів, ідіостилів окремих людей, а з іншого – мови як
абстрактної системи, що організована і функціонує за властивими системам законами.
1. Філософські погляди В. фон Гумбольдта
Коли йдеться про теоретичну концепцію Гумбольдта, то часто сперечаються про те, до
яких філософських побудов примикає його теоретична концепція. В першу чергу
називають ідеалістичну філософію Канта. Вважається, що основні теоретичні посилки
філософії Канта прямо і безпосередньо відображені в теорії мови Гумбольдта. Антиномії
Канта. Спроба розуму дати теоретичну відповідь на питання про те, що таке світ
призводить до відповідей - формулювань, які виявляються суперечливими.
Це і є вчення Канта про антиномії чистого розуму. У Гумбольдта спроба розуму
відповісти на питання, що таке мова, призводить до суперечливих відповідей. Тут
простежується паралелізм теорії Гумбольдта з філософією Канта.
Іншим філософським джерелом у формуванні теорії Гумбольдта є філософія Гегеля.
"Феноменологія духу". У феноменології Гегель проводить думку про те, що ні матерія, ні
свідомість не можуть розглядатися, як первинне, а у Гумбольдта це положення знаходить
відображення в тому, як він розглядає відношення мови і мислення. Він вважає, що ані
мова, ні мислення не можуть бути первинними.
З іншого боку німецький романтизм з його ідеалами зробив великий вплив на
Гумбольдта. Це ті джерела, які підживлювали його.
2. Антиномії мови
Суперечливі властивості мови Гумбольдт намагається сформулювати у вигляді
антиномій, тобто суперечностей між двома положеннями, що взаємо виключають одне
одного, кожне з яких визнається доказовим. До найважливіших антиномій мови В. фон
Гумбольдта відносяться наступні.
Антиномія мови як діяльності і як продукту діяльності. По своєму єству мова є вираз
діяльності духу, він не "продукт діяльності (ergon), а діяльність (energeia)". На думку
Гумбольдта, мову не можна представляти раз і назавжди готовим матеріалом, який можна
перечитати у всій його кількості і засвоїти мало-помалу: його слід представляти тим, що
вічно відроджується за певними законами. Мова є щось постійне і в кожний даний момент
скороминуще. З іншого боку, кожне покоління отримує від попереднього мову вже в
готовому вигляді як результат, продукт діяльності народного духу. В цих готових формах
міститься все для оновлення мови і вічного руху духу в результаті людської творчості.
Антиномія мови і мислення. Гумбольдт всіляко підкреслює нерозривну єдність мови і
мислення: мова є орган, який створює думку; мова прагне перетворити звук на
висловлювання думки; без мови неможливе утворення понять; слово є індивідуальна
фізіономія поняття; слово є єдністю звуку і поняття і т. ін. Разом з тим дух людини, який
втілився в поняття, постійно прагне звільнитися від уз мови, оскільки слова утрудняють
внутрішню свободу духу, думки, ставлячи їх в певні рамки.
Антиномія об'єктивного і суб'єктивного в мові. По Гумбольдту, мова по відношенню до
пізнаваного суб'єктивна, по відношенню до людини вона об'єктивна. Мова має самостійне
буття, по суті вона не залежить від окремих осіб, хоча дійсне життя і отримує лише у
вживанні її людьми. Мова належить мені, зазначає Гумбольдт, тому що я відтворюю її
власною діяльністю.
Антиномія стійкості і руху в мові. Ця суперечність тісно пов'язана з розумінням мови
як діяльності і як продукту діяльності. Мова постійно змінюється і водночас незвичайно
стійка. Кожна людина вносить свої зміни в мову, і водночас вона сприймає її в готовому
вигляді від попередніх поколінь. Елементи мови, які сприймаються, складають деяким
чином мертву масу, але в той же час містять в собі живий зародок нескінченних змін,
оскільки кожна особа порізно і притому безперервно діє на мову, змінюючи її в кожному
поколінні.
Антиномія індивідуального і колективного в мові. Мова, вважає Гумбольдт, належить
завжди цілому народу, але в той же час вона залишається творінням окремих осіб, тому
що мова живе і відтворюється тільки у вустах окремих людей. Оскільки говорять тільки
окремі особи, то мова - творення індивідів. І водночас мови як творіння народів
передують творінням окремих осіб. Мова виражає світогляд окремої людини, але
водночас людина завжди залежить від народу, до якого належить. Мова як діяльність
завжди передбачає мовця і слухача, які уособлюють колектив.
Антиномія мови і мовлення. Мова це певна система, сукупність певних фактів, які
реалізуються у вигляді окремих актів мовленнєвої діяльності. Мова - це внутрішньо
взаємопов'язаний організм, кожний, з найдрібніших елементів якого тим або іншим і не
завжди ясним чином визначається мовою. В мові немає нічого одиничного, кожний його
елемент проявляє себе лише як частина цілого. Для мовлення мова встановлює лише
регулюючі схеми, надаючи їх індивідуальне оформлення свавіллю мовця. Система мови
завжди реалізується в мовленні у вигляді окремих актів мовної діяльності
Антиномія розуміння і нерозуміння. Мова і розуміння розглядаються Гумбольдтом як
різні форми діяльності мови. Слова набувають своєї остаточної визначеності лише в
мовленні індивіда. Проте в живому мовленні ніхто не розуміє слів абсолютно в одному і
тому ж значенні: і мовець і слухач можуть сприймати один предмет по-різному і вкладати
різний, індивідуальний зміст в одне і те ж слово. Тому взаємне розуміння між мовцями є в
той самий час і розбіжністю.
Таким чином, лінгвістична концепція Гумбольдта знаменує собою якісно новий етап в
розвитку мовознавства. Володіючи досконало, як, мабуть, ніхто інший до нього або після
нього, всім відомим в його час емпіричним матеріалом, що відноситься до численних мов
і культур, Гумбольдт вперше за історію розвитку знань про мову зміг побудувати досить
струнку і цільну лінгвістичну систему, що відображає внутрішню будову мови, його
зв'язки з духовним і розумовим життям народу, його культурою, вказати майбутнім
поколінням учених основні шляхи проникнення в нескінченно складні механізми мовної,
інтелектуально-духовної і культурно-історичної діяльності людини.
3. Гумбольдт про зв'язок мови з людиною і народом
Тогочасні філологи намагались осмислити поняття мова - особистість - нація -
естетична система у взаємній обумовленості. У вченні В. Гумбольдта нація постає як
творча індивідуальність з власним характером, духовним світом, самобутніми традиціями
і уподобаннями; а мова - як вияв духу - безперервний творчий процес, "орган формування
думки", духовне втілення індивідуального життя нації: "Мова є наче зовнішній прояв духу
народів: мова народу є його дух, і дух народу є його мова, і важко уявити собі щось більш
тотожне". Мова виражає індивідуальне світочуття народу і цим самим визначає духовні
взаємини людини зі світом: "Серед усіх проявів, через які пізнається дух і характер
народу, тільки мова здатна виразити найсамобутніші й найтонші риси народного духу і
характеру та проникнути в їхні сокровенні таємниці".
Ще одна проблема, якої торкнувся Гумбольдт, - це проблема зв'язку мови та різних
творчих поколінь: у кожній мові закладене самобутнє світобачення не лише окремої
людини, нації, але й окремої епохи. Мова "насичена" думками і переживаннями
попередніх поколінь, зберігає їх живе дихання, її звуки та слова пов'язують предків та
нащадків. Мова сильніша, ніж її сучасники, адже одні покоління проходять, а мова
залишається для поколінь наступних, які пізнають її глибину та через неї розуміють своїх
попередників.
У своїх дослідженнях різних національних мов, їх законів В. Гумбольдт намагався
вивести спільний закон творення та передачі думки, який повинен був ґрунтуватись на
загальнолюдському в кожній нації: "В мові таким дивним чином поєднуються
індивідуальне з загальним, однаково правильно сказати, що увесь людський рід розмовляє
однією мовою, і що кожна людина володіє своєю власною мовою". Власне ця
суперечність не дозволила німецькому мислителю вирішити проблему неперекладності,
неможливості відтворити, повторити чийсь життєвий досвід. Як вважає дослідник, кожна
мова описує навколо свого народу коло - "коло, з якого людині дано вийти лиш постільки,
поскільки вона тут же вступає в коло іншої мови", тому "освоєння іноземної мови можна
було би уподібнити завоюванню нової позиції в колишньому баченні світу".
Гумбольдт по праву вважається основоположником теоретичного і загального
мовознавства як окремої дисципліни. Він заклав основи теорії мови як діяльності і
витвору людського духу, що розвивається, тісно пов'язав філософію мови з порівняльно-
історичним методом, багато лінгвістичних ідей В. фон Гумбольдта впливали і
продовжують впливати на мовознавство XIX і XX ст.
А в лінгвістиці він використав буквально все, що було зроблене до нього. На цій
підставі він і створив свою лінгвістичну концепцію. Він уперше спробував підійти до
виявлення єства мови, характеру її функціонування і розвитку з позиції діалектики.
На фоні своєї концепції зв'язку мови і духу Гумбольдт обґрунтував у загальному потоці
мови 2 періоди:
1. I період розумівся як первинне утворення форм мови. Дух народу творить мову, коли
він максимально діяльний і активний. Мова збагачується формами, формується. Матеріал
накопичується. Період кристалізації мови.
 2. II період характеризується наступним: накопичений язиковий матеріал робить
зворотний гальмуючий вплив на дух. Творчий дух вичерпано. Мова вступає в другий
період, коли дух дряхліє, його активність знижується, мова користується лише готовими
формами. Творчий період в мові закінчується. Треба сказати, що коли Гумбольдт
формував свої положення, тут відчувається вплив німецького романтизму, який тужить за
минулою силою народу. У наш час ця точка зору Гумбольдта визнана ненауковою і не
прийнята.
Ось цитата з роботи Гумбольдта, яку часто приводять "Мова походить з таких глибин
людської природи, які не дозволяють розглядати її, як творіння народу. Це не справа
народу, а дар, призначений йому долею". І таких перепадів у Гумбольдта не мало.
4. Визначення сутності мови
Вважається, що позиція Гумбольдта була першим серйозним ударом по логіцизму.
Логічна школа перестала бути єдиною. Проблеми мови і мислення у Гумбольдта
втілюються зовсім по-іншому. Мова і мислення нерозривно пов'язані одне з одним і
утворюють тісну єдність. Цей зв'язок не простий, механічний, а дуже складний
динамічний і суперечливий.
Розшифрувати це складно: Дух (або душа) не повинен відчувати себе скуто і прагнути
визволилися від уз мови. Слова починають обмежувати його, поміщаючи в якісь рамки.
Хоча слово і утрудняє внутрішнє сприйняття, мислення не може відмовитися від слова і
протікати без словесного оформлення. Ця боротьба веде до того, що мова все більше і
більше одухотворяється і - це продовжується в ній вічно. Гумбольдт вважає, що якщо
людину вилучити з суспільства, її мислення все одно б протікало за допомогою мови. Але
насправді індивідуум нібито розчиняється в суспільстві. Він знаходиться в постійному
зв'язку з собі подібними. В цьому динамічність зв'язку мови і мислення. Мова по-
справжньому може існувати і розвиватися тільки в суспільстві. Але немає повного,
чистого взаєморозуміння в колективі. Немає абсолютно точного взаєморозуміння. У
кожного з певним поняттям пов'язано власне уявлення. Кожне розуміння за допомогою
мови є водночас нерозуміння.
5. Перекладознавча концепція В. Гумбольдта
Вважаючи, що мова є духом нації, своєрідним світобаченням, В. Гумбольдт увів
поняття "мовна свідомість народу" (Nationeller Sprachsinn) і опрацьовував постулат про те,
що розуміння мови пов'язане з розумінням духу народу, його світогляду. "Мова пов'язана
з формуванням духовної сили нації. Але розуміння самобутнього життя народу і
внутрішньої будови окремої мови. повністю залежить від уміння побачити своєрідність
національного духу в його повноті. Мова є органом внутрішнього буття, навіть саме
буття. Вона тому усіма найтоншими нитками свого коріння зрослась із силою
національного духа, і чим сильніший вплив духа на мову, тим закономірніший і багатший
розвиток останньої. У своїй стрункій побудові мова є лише продуктом свідомості нації,
тому всі питання щодо внутрішнього життя мови неможливо розглядати поза межами
духовної сили, національної ментальності та самобутності. Так само, як у кожній
національній мові закладено унікальне світобачення, в індивідуальній мові закладена
частина самості її носія, тому мислення не просто залежить від мови в цілому, - воно
обумовлене кожною окремою мовою.
На думку В. Гумбольдта, мова є не лише продуктом творчості індивідуального чи
народного духу, в якому криється та відкривається невідоме, - вона, водночас, є
особливою безперервною творчою діяльністю. У процесі перекладу треба переносити на
іншу мову своє власне або чуже світорозуміння, для чого необхідні надзвичайні зусилля.
6. Рецепція перекладознавчої концепції В. Гумбольдта в українському
літературознавстві. Концепція О.О. Потебні
В українській науці XIX ст. розробка ідей німецьких учених набула цілісної форми у
вченні О. Потебні, центральною віссю якого є вивчення зв'язку думки (мислення) та мови
(зокрема художнього слова), як нероздільних сфер: нема думки без мови і мови без думки,
водночас, мова не виражає думку, а створює її.

Відштовхуючись від аксіоми В. Гумбольдта, що "найважливішою метою усіх мистецтв

є перетворення дійсності в образ", О. Потебня дійшов висновку, що художня творчість є
мисленням в образах: "Без образу немає мистецтва, зокрема поезії".
Суголосними Потебні були думки Гумбольта про мову як безперервну діяльність,
співвідношення мови і мислення, активну роль мови у взаємозв’язках людини і
навколишнього світу, про розвиток мови як необхідної умови її існування, про діалектику
суб’єктивного та об’єктивного, індивідуального і соціального. Водночас український
учений творчо і критично підходив до вчення В. фон Гумбольдта, вбачаючи в ньому певну
абстрактність окремих положень, загальну незавершеність висновків. Німецького вченого
він вважав передвісником нової теорії мови, який не повністю звільнився від пут старої.

Важливою ідеєю В. фон Гумбольдта, яку розвивав О. Потебня, була думка про те, що мова
є основним способом мислення і пізнання. Найпомітніше відрізняються погляди О.
Потебні та В. фон Гумбольдта на сутність поняття «внутрішня форма». Німецький вчений
основну увагу сфокусував на розумінні мови як цілісної системи, де навіть найменший
мовний елемент не може виникнути без наявності єдиного принципу форми, що пронизує
всі складники мови. О. Потебня опрацьовує власне розуміння центральної категорії
лінгвофілософської концепції і звужує поняття внутрішньої форми до більш часткового,
але чіткіше вираженого поняття, – «внутрішня форма слова».

Отже, в XIX столітті гумбольдтіанство не склалося в єдину наукову школу, але воно
існувало як потужну течію лінгвофілософской думки. В тій чи іншій мірі воно торкнулося
в Європі будь-якого утвореного мовознавця. Науковий авторитет В. Гумбольдта ні в кого
не викликав сумнівів.О. О. Потебня не тільки засвоїв цей світогляд, але і поглибив його у
своїх працях. Ідіоетніческая сторона лінгвофілософской концепції О.О. Потебні -
безпосередня предтеча гіпотези лінгвістичної відносності, хоча її автори - Е. Сепір і Б.
Уорф - і не були знайомі з роботами східнослов'янського мислителя.