Міністерство освіти і науки

Національний юридичний університет України імені Ярослава Мудрого

Кафедра: Теорії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Теорiя держави i права»

на тему:

ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ

Студента 1 курсу 14 групи

галузі знань 08 Право
спеціальності 081 Право
Дятлова Д.А.

Науковий керівник
Доцент кафедри, к.ю.н.
Пушняк О.В.

Національна шкала
________________
Кількість балів: __________
Оцінка: ECTS _____

Члени комісії ________________ ________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)
________________ ________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)
________________ ________________________
(підпис) (прізвище та ініціали)

Харків – 2020 рік

 2
ЗМІСТ

1.ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ТА ВИДИ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ. …………………

2.МЕЖІ ЗДІЙСНЕННЯ СУБ’ЄКТИВНИХ ПРАВ. …………………………………..
3.СПІВВІДНОШЕННЯ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ З ОБ’ЄКТИВНО
НЕПРАВОМІРНИМ ДІЯННЯМ. ………………………………………………………
4. ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ ЯК ВИД ПРАВОПОРУШЕННЯ, ОСОБЛИВОСТІ
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ ЗА ЙОГО ВЧИНЕННЯ. ……………………………………...
5.ПРИЧИНИ ЗЛОВЖИВАННЯ ПРАВОМ ТА ЗАСОБИ ЙОГО УСУНЕННЯ ІЗ
СУСПІЛЬНОЇ ПРАКТИКИ. ……………………………………………………………
ВИСНОВКИ...................................................................................................................29
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.....................................................................32
 3
ВСТУП

Актуальність теми. Проведення фундаментальних перетворень у

соціальному, економічному, політичному, державному та правовому розвитку
України, зокрема конституційної, судової, адміністративної реформ, призвело до
того, що поряд з позитивними зрушеннями виникли суперечливі процеси, які
зумовили руйнування багатьох інституціональних і нормативних зразків
поведінки, зміну соціальних орієнтирів, цінностей тощо. Ці процеси спричинили
збільшення кількості адміністративних, цивільних, господарських, фінансових,
бюджетних, податкових та інших видів правопорушень, що набули якісно нових
рис.
Таким чином, звернення до проблематики юридичного складу
правопорушення викликано необхідністю комплексного осмислення поглядів та
узагальнення існуючих підходів до розуміння сутності правопорушення, його
причин, закономірностей виникнення тощо.
Питання правопорушень було предметом дослідження багатьох науковців,
зокрема таких, як С.С. Алексєєв, П.К. Блажко, С.В. Бобровник, С.М. Братусь,
М.М. Вопленко, О.Ф. Гранін, Ю.О. Денисов, Р.Т. Жеругов, А.П. Заєць,
С.М. Кожевніков, М.І. Козюбра, А.М. Колодій, А.Т. Комзюк, В.М. Кудрявцев,
О.Е. Лейст, Д.А. Липинський, М.С. Малеїн, В.С. Нерсесянц, А.Ю. Олійник,
А.В. Поляков, П.М. Рабінович, І.С. Самощенко, О.Ф. Скакун, Т.І. Тарахонич,
О.Д. Тихомиров, М.Х. Фарукшин та ін. Однак незважаючи на це деякі питання
залишаються дослідженими досить поверхово, що свідчить про актуальність
дослідження правопорушень в сучасних умовах державотворення та
правотворення.
Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що виникають
унаслідок порушення норм права. 
Предмет дослідження: юридичний склад правопорушення.
 4
Метою роботи є комплексний науковий аналіз правопорушення, його
поняття, складу, видів на основі вивчення й узагальнення надбань загальної теорії
права.
Завдання роботи обумовлені його метою і полягають у тому, щоб:
- надати загальну характеристику правопорушення;
- надати загальну характеристику складу (елементів) правопорушення;
- охарактеризувати види правопорушень.
Методологія роботи спирається на принципи соціального гуманізму та
діалектичного взаємозв’язку об’єктивних і суб’єктивних факторів суспільного
розвитку. Ми виходимо з необхідності комплексного поєднання філософських,
загальнонаукових та спеціальних методів дослідження. З-поміж філософських
методів дослідження застосовується діалектичний метод, принципи об’єктивності
та історизму.
Із загальнонаукових методів дослідження використовуються прийоми
логічного методу (аналіз, синтез, індукція, дедукція), структурно-функціональний
і системний методи.
Під час дослідження були використані загальнотеоретичні положення
філософії, логіки, етики, психології та інших наук, що визначає комплексний
характер цього дослідження.
Зі спеціальних методів дослідження застосовуються наступні методи:
порівняльного правознавства, формально-догматичний (аксіоматичний метод),
історико-правовий і метод юридичного моделювання.
Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів та семи
підрозділів, висновків, переліку літературних джерел.
Значення роботи: основні висновки й найбільш важливі теоретичні
положення даної роботи можуть бути використані під час ознайомлення з такою
дисципліною як «Теорія держави і права».
Ключові слова: правопорушення, юридичний склад правопорушення,
суб’єкт правопорушення, суб’єктивна сторона правопорушення, об’єкт
правопорушення, об’єктивна сторона правопорушення.
 5

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕННЯ

1.1. Поняття та основні ознаки правопорушення

Серед найважливіших проблем, що постали перед юридичною наукою і

практикою на сучасному етапі, у період докорінних змін нашого суспільства,
разом з позитивними зрушеннями, з’явилася значна кількість суперечливих
процесів у різних сферах держави і її правовому житті. Зокрема, об’єктивно
відбувається руйнування багатьох інституціональних і нормативних зразків
поведінки, змінюються завдання, цінності, допустимі засоби реалізації соціальних
потреб у суспільстві, встановлюються нові правила правової взаємодії, а тому
виникла проблема формування правової поведінки. У той же час доводиться
констатувати, що дослідження питань правової поведінки ведеться переважно
шляхом аналізу основних її видів: правомірної і неправомірної (протиправної)
поведінки. Звідси важливим є дослідження такого виду правової поведінки, як
правопорушення.
В юридичній науці сьогодні склалося два найбільш вагомих напрями
загальнотеоретичного вивчення правопорушення.
Один з них послідовно висвітлений у працях С.С. Алєксеєва і підтримується
більшістю авторів [1, с. 31]. Похідні положення іншого напряму
загальнотеоретичного вивчення правопорушення сформулював також
І.С. Самощенко [2, с. 34].
Поряд із загальнотеоретичним дослідженням правової форми делікту
робилися спроби встановити природу і сутність правопорушення як явища
суспільного життя. Так, на думку І.С. Самощенка, теорія держави і права не може
звести свою роботу до компілятивного викладення висновків галузевих дисциплін
про окремі види правопорушень, вона повинна насамперед розкрити соціальну
сутність правопорушень [2, с. 5]. Послідовниками цього підходу стали
В.М. Кудрявцев, Ю.О. Денисов, М.С. Малеїн та інші [3, с. 57]. Якісно нового
 6
значення в цій науковій праці набув аналіз причин виникнення протиправних
вчинків, їх сутність і різновиди, заходи боротьби з ними. Позиція Ю.О. Денисова
з цієї проблеми знайшла своє відображення у праці “Загальна теорія
правопорушення і відповідальності (соціологічний і юридичний аспекти)”, що
вийшла у 1983 р. [4].
Важливе теоретичне та науково-практичне значення має дослідження
П.К. Блажка [5, с. 17], який дослідив поняття сукупності правопорушень, його
сутність і зміст, а також встановив взаємозв’язок досліджуваної проблеми з
суміжними правовими категоріями та приділив увагу юридичній кваліфікації і
відповідальності при сукупності правопорушень.
Спеціальні дослідження окремих аспектів правопорушення в 70-х – 80-х рр.
ХХ ст. здійснили Ю.О. Денисов, М.С. Малеїн, П.К. Блажко, Л.М. Васильєв,
Г.В. Гальперін, Ю.І. Гревцьов та інші. Галузевий підхід, передбачуваний аналіз
правопорушень через призму відповідної форми юридичної відповідальності [6,
с. 84], розроблені при цьому напрями стали похідними для подальших
загальнотеоретичних досліджень правопорушення. Незважаючи на те, що
дослідження правопорушення здійснювалося достатньо активно, автори і в
подальшому проводили його аналіз відповідно до усталених концепцій про
правопорушення, уникаючи при цьому власного визначення цього поняття.
В 60-70-ті р., виходячи із загальнотеоретичного розуміння правопорушення,
воно визначалося І.С. Самощенком як винне протиправне діяння повнолітньої і
осудної людини або організації [2, с. 7]. Більш повне визначення правопорушення
запропонував О.Ф. Гранін. Так, він визначив правопорушення як суспільно
небезпечне, протиправне діяння, що завдає шкоду соціалістичному правопорядку
і тягне за собою правову або іншу відповідальність. Власне визначення
правопорушення зробили також Г.С. Котляревський і Б.Л. Назаров. На їх думку,
правопорушення – це юридичний факт, що є винним протиправним діянням
деліктоздатної особи [7, с. 40].
Аналіз вказаних та інших розглянутих дефініцій правопорушення дає
можливість вважати, що всі автори виділяють такі обов’язкові ознаки
 7
правопорушення, як: вчинення шляхом дії або бездіяльності, протиправність,
вина та можливість притягнення до юридичної відповідальності. Поділяючи таку
думку науковців на виокремлення обов’язкових ознак правопорушення, можна
зробити висновок про те, що наведені дефініції різняться суттєвою ознакою. Так,
перша група вчених визначає правопорушення суспільно небезпечним, друга
група – або суспільно небезпечним або суспільно шкідливим, третя група –
суспільно шкідливим. Крім того, не всі автори в своїх визначеннях дефініції
правопорушення вказують суб’єкт вчинення правопорушення як на одну із
суттєвих ознак та його властивості. Так, В.К. Бабаєв, А.Б. Венгеров, О.О. Іванов,
В.П. Іванов, В.В. Копєйчиков, С.Л. Лисенков, В.В. Сухонос та інші взагалі не
вказують у визначенні суб’єкт вчинення правопорушення [8, с. 112; 9, с. 132; 10,
с. 78; 11, с. 115; 12, с. 320; 13, с. 175]. Інші характеризують його як “деліктоздатну
особу” або “деліктоздатний суб’єкт” [14, с. 259], як “осудну особу” або як
“повнолітню осудну особу” [15, с. 77].
Крім того, характеризуючи діяння як ознаку правопорушення, ряд авторів
вказують на те, що діяння вчиняється лише фізичною особою, при цьому не
досліджуючи питання вчинення правопорушення іншими суб’єктами права.
Однак, правопорушення можуть бути вчинені не лише фізичними особами, а й
іншими суб’єктами права: юридичними особами (іншими утвореннями, що не є
юридичними особами, наприклад Верховна Рада України, Кабінет Міністрів
України, Президент України), державою, територіальними громадами тощо. Так,
наприклад, Президент України може припинити повноваження Верховної Ради
України у випадках, передбачених Конституцією України, тобто притягнути
парламент до конституційної відповідальності (п. 8 ч. 1 ст. 106 Конституції
України), або Президент України може бути усунений Верховною Радою України
з поста в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого
злочину (ст. 111 Конституції України) [16].
Враховуючи те, що концепція правопорушення у загальній теорії права
значною мірою склалася як узагальнення розробок галузевих юридичних наук, що
знайшло відображення як в системі необхідних ознак правопорушення, так і в
 8
загальнотеоретичному його визначенні, яке узагальнило ці ознаки [17, с. 40], та
спираючись на висновки більшості науковців і на проведений порівняльний
аналіз дефініцій, можна сформулювати таке поняття про правопорушення, яке
могло би також слугувати методологічною основою для усіх галузей права.
Також слід звернути увагу й на критерії класифікації та види
правопорушень. Так, питання класифікації правопорушення мають, безумовно, як
теоретичне, так і практичне значення, тому для з’ясування специфіки
правопорушень необхідним є дослідження класифікації правопорушень.
Слід зауважити, що лише логічно правильна, науково обґрунтована
класифікація дозволяє відобразити закономірності розвитку класифікованих
об’єктів, з’ясувати їх взаємозв’язки та дає підстави для узагальнюючих висновків
і пропозицій. Оскільки будь-яка класифікація є не лише засобом систематизації, а
й передумовою наукового аналізу досліджуваного об’єкта, в її основу мають бути
покладені найсуттєвіші ознаки – критерії класифікації, об’єктивного характеру,
що сприяють упорядкуванню матеріалу відповідно до його внутрішніх зв’язків.
Взагалі, у словнику С.І. Ожегова, класифікація (від лат. classis – розряд і …
ficatio, від facio – роблю) визначається як система, за якою що-небудь
класифіковано, тобто розподілено за групами, розрядами, класами [18, с. 245].
Отже, для підстав поділу обрано ознаки, посутні для даних явищ. Лише у цьому
випадку класифікація виявляє суттєві схожості та відмінності між явищами і має
пізнавальне значення [19, с. 200; 20, с. 75]. Тобто класифікація слугує засобом
систематизації, передумовою наукового аналізу об’єкта, що вивчається.
У теорії права під класифікацією правопорушень розуміють їх поділ на
групи, категорії за певними ознаками [21, с. 658]. Однак, незважаючи на
важливість даного питання, воно ще не дістало чіткого й одностайного
вирішення, оскільки існують різні погляди на підстави розмежування видів
правопорушень [22, с. 14], а сама класифікація, залежно від того чи іншого
критерію поділу правопорушень на види, часто є неповною і не завжди відповідає
вимогам практики. З цього приводу С.О. Комаров зазначав, що проблема
розмежування правопорушень пов’язана із вирішенням питання про знаходження
 9
правильного їх співвідношення між собою, коли вони схожі за своєю об’єктивною
і суб’єктивною стороною, але якісно відрізняються один від одного.
Ю.О. Денисов, розглядаючи правопорушення як юридичний факт
стверджував, що за загальновизнаною класифікацією правопорушення належать
до юридичних фактів – неправомірних дій. Так, аналізуючи визначення
правопорушення як різновиду юридичних фактів, автор підкреслював, що у
такому випадку правопорушення описує явище лише з боку його зовнішньої
форми [4, с. 15], не претендуючи на розкриття його сутності.
Під “зовнішньою формою” правопорушень, І.С. Самощенко розумів
характер юридичної санкції, що застосовується для заборони того або іншого
різновиду антисуспільних дій, а не галузеву приналежність порушеної ними
норми права. Автор зазначав, що характер санкції визначається характером
самого правопорушення, його матеріальними рисами й ознаками, його
соціальною значущістю насамперед. Тому, на його думку, класифікація
правопорушень за їх “зовнішньою формою” не може принципово відрізнятися від
класифікації їх за матеріальним змістом. Автор також доводить, що поділ усіх
правопорушень має здійснюватися залежно від характеру об’єкта, яким, на його
думку, є ті або інші схожі суспільні відносини [2, с. 163–164]. На підставі цього
положення дослідник обґрунтовує наявність чотирьох видів правопорушень –
кримінальних, цивільних, адміністративних та дисциплінарних.
Л.А. Сироватська, такий поділ правопорушень визначає загальноприйнятою
класифікацією санкцій – кримінально-правові, цивільні, адміністративні,
дисциплінарні, – що, у свою чергу, є неповним і тому недосконалим. З іншого
боку, використання при класифікації правопорушень такого критерію, як
“схожість” відносин, може призвести до похідного тлумачення і залишає у тіні
особливості правопорушень, закріплених у інших галузях права [23, с. 32–33].
В юридичній літературі, найчастіше пропонується класифікувати
правопорушення за ознакою (ступенем) суспільної небезпеки [24, с. 110] або за
ступенем суспільної (соціальної) шкідливості [25, с. 157] на два види – злочини і
проступки. Щодо першого критерію суспільна небезпека характеризує будь-яке
 10
правопорушення, а не лише злочин. Тому він пропонував розмежувати
правопорушення не просто за ознакою суспільної небезпеки, а за ступенем
суспільної небезпеки. Така точка зору сьогодні поширена в загальній теорії права.
Так, М.С. Малеїн зазначав, що правопорушення різні за ступенем шкідливості і
тому різні за ступенем суспільної небезпеки [26, с. 8–10].
Привертає увагу позиція А.Б. Венгерова, який вважає, що поряд зі
злочинами та проступками, існує ще один вид правопорушення – делікт. Під
деліктом він розуміє відхилення від вимог права, від положень правочинів у сфері
майнових і пов’язаних з ними немайнових відносин [27, с. 537]. З наведеного
визначення поняття делікту випливає висновок, що автор залучає до даного
поняття порушення як договірних, так і недоговірних відносин.
Узагальнюючи різноманітні класифікації правопорушень, що проводяться
науковцями в теорії права, подамо у загальному вигляді класифікацію
правопорушень за такими критеріями: залежно від соціальної або особистої
значимості – на проступки (шкідливі правопорушення) та злочини (небезпечні
правопорушення) [27, с. 159]; за галузевою належністю – на конституційні,
кримінальні, адміністративні, цивільні, трудові, земельні, фінансові,
дисциплінарні, та ін. [15, с. 353]; за видами юридичної діяльності –
правопорушення у правотворчій і правозастосовній діяльності; за суб’єктами –
вчинені деліктоздатною фізичною особою і вчинені юридичною особою; за колом
осіб – особові і колективні; за формами вини – умисні і необережні; за характером
нормативно-правового припису – матеріальні і процесуальні; залежно від оцінки
спричиненої шкоди – правопорушення з матеріальним складом і правопорушення
з формальним складом та ін.
Отже, правопорушення – це протиправне винне (або без вини) діяння (дія
або бездіяльність), вчинене суб’єктом права, що порушує правопорядок і заподіює
(або може заподіяти) соціальну шкоду окремим особам, суспільству, державі та
може тягнути за собою юридичну відповідальність.
До основних ознак правопорушення можна віднести: діяння (дія або
бездіяльність); протиправність як порушення об’єктивного та (або) суб’єктивного
 11
права; вчинення суб’єктом права; наявність вини правопорушника (при класичній
моделі складу правопорушення); соціальну шкоду як сукупність негативних
наслідків правопорушення; юридичну відповідальність.
 12

РОЗДІЛ 2. ЮРИДИЧНИЙ СКЛАД ПРАВОПОРУШЕННЯ

2.1. Об’єкт і об’єктивна сторона правопорушення

Будь-яке правопорушення, як було зазначено вище, є особливою

поведінкою фізичної або юридичної особи та піддається структурному аналізу.
Тому питання складу правопорушення мають, безумовно, як теоретичне, так
і практичне значення, тому необхідним є дослідження специфіки складе
(елементів) правопорушення. Для осмислення зазначеної проблематики
необхідним є розкриття складу правопорушення.
В теорії права вчені по-різному визначають зміст поняття “склад
правопорушення”. Зокрема, на думку науковців, це система найбільш загальних
та істотних ознак окремих різновидів правопорушень [15, с. 826], сукупність
передбачених законом ознак, при наявності яких діяння визнається
правопорушенням [14, с. 266]; сукупність передбачених законом об’єктивних і
суб’єктивних ознак протиправного соціально шкідливого діяння, за вчинення
якого винна особа несе юридичну відповідальність; система ознак
правопорушення, необхідних і достатніх для застосування до правопорушника
заходів юридичної відповідальності [28, с. 489]; система ознак, необхідних та
достатніх для притягнення правопорушника до юридичної відповідальності [29,
с. 2].
Отже, враховуючи вищевикладене, можна зробити висновок, що склад
правопорушення – це сукупність обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних ознак,
які передбачені у гіпотезі та (або) в диспозиції правової норми чи у ній не
вказуються, однак випливають з інших ознак та є необхідними і достатніми для
притягнення особи до юридичної відповідальності відповідного виду.
Традиційно науковці зазначають, що склад правопорушення утворюють
чотири елементи: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона [30].
 13
Потрібно коротко їх охарактеризувати та встановити ті ознаки, які притаманні
кожному елементу.
Слід зауважити, що об’єкт правопорушення по-різному визначається
науковцями.
Так, об’єкт правопорушення визначається як 1) соціальна цінність, на яку
посягає правопорушення, заподіюючи їй шкоду, або ставить під загрозу
заподіяння шкоди [14, с. 458]; 2) об’єкт злочинного посягання [27, с. 826]; 3) ті
суспільні відносини, які охороняються правом і на які це правопорушення посягає
[24, с. 267]; 4) ті суспільні відносини та цінності, що охороняються правом; 5) це
певні блага чи соціальні цінності, на які посягає правопорушення тощо. Як
бачимо, на сьогодні в теорії права не вдалося виробити чіткого визначення
об’єкта правопорушення, не вирішене питання про те, на що саме воно посягає
(на суспільні відносини, цінності, блага тощо).
Однак найбільш прийнятною є концепція об’єкта правопорушення як
суспільних відносин, оскільки вона є універсальною. Тим більше, що людина,
блага, законні інтереси тощо не існують поза межами суспільних відносин і
фактично є їх елементами. Тому будь-яке правопорушення, заподіюючи шкоду
певним соціальним благам, законним інтересам, людині, в результаті завдає
шкоди саме суспільним відносинам. Отже, об’єкт правопорушення – це ті
суспільні відносини, які регулюються та (або) охороняються нормами права, яким
у результаті вчинення правопорушення заподіюється або може бути заподіяна
шкода.
Об’єктивна сторона складу правопорушення визначається теоретиками
права як “зовнішні” ознаки, що характеризують правопорушення; “зовнішнє
вираження протиправного діяння”; “зовнішній прояв самого протиправного
вчинку”; “сукупність зовнішніх ознак, що характеризують певне
правопорушення” [14, с. 491]. При цьому як у загальноправовій, так і в галузевій
науковій літературі вчені, як правило, ототожнюють та не розрізняють поняття
“об’єктивна сторона правопорушення” та “об’єктивна сторона складу
правопорушення”. Однак, можна стверджувати, що об’єктивна сторона
 14
правопорушення є явищем реальної дійсності, яке розгортається, протікає у
відповідний проміжок часу, в певному місці, з використанням знарядь і засобів
вчинення правопорушення, є одним із елементів складного юридичного факту
правопорушення. А об’єктивна сторона складу правопорушення – це теоретична
конструкція, яка передбачена у диспозиції правової норми або закономірно
випливає з інших ознак правопорушення, що у ній передбачені, та характеризує
зовнішню сторону правопорушення. Тому будь-який склад правопорушення
характеризується такими ознаками, як діяння, наслідок (наслідки), причинний
зв'язок між діянням і наслідками, спосіб, час, місце, знаряддя, засоби, обстановка
вчинення правопорушення. Об’єктивна сторона складу правопорушення не
завжди характеризується сукупністю вищеперерахованих ознак. Обов’язковою
ознакою об’єктивної сторони складу правопорушення є лише діяння, а інші
ознаки залежать від того, чи передбачив їх законодавець у правовій нормі. Тобто,
вони стають обов’язковими ознаками об’єктивної сторони складу
правопорушення лише тоді, коли вони прямо передбачені законодавцем.
Отже, об’єктивну сторону складу правопорушення утворює сукупність
визначених у правовій нормі ознак, які характеризують акт зовнішньої поведінки
правопорушника. Щодо кількості та найменування таких ознак у теорії права
існують різні погляди. Так, на думку Т.І. Тарахонич, до них належать “діяння (у
вигляді дії чи бездіяльності), протиправність (формальний аспект), наслідки
діяння (змістовний аспект), причинний зв'язок, місце, час, спосіб, засоби,
обставини та ситуація скоєння правопорушення” [24, с. 491]. Представники
галузевих юридичних наук виокремлюють такі ознаки об’єктивної сторони
відповідних видів правопорушень: діяння (дія або бездіяльність), наслідки і
причинний зв’язок між ними. Окрім цього, для характеристики окремих
конституційних деліктів важливий також час, місце, спосіб та інші обставини
вчинення конституційного делікту. В. І. Щербина виділяє такі ознаки об’єктивної
сторони дисциплінарного проступку працівника, як протиправність, діяння (у
формі дії або бездіяльності), шкідливі наслідки, причинний зв'язок між діянням і
шкідливими наслідками, час вчинення діяння, місце вчинення діяння [31, с. 9].
 15
Таким чином, до об’єктивних ознак складу правопорушення необхідно
відносити, як було зазначено вище, діяння, наслідок (наслідки), причинний зв'язок
між діянням і наслідком, спосіб, час, місце, знаряддя, засоби та обстановку
вчинення правопорушення. В юридичній літературі всі ознаки об’єктивної
сторони складу правопорушення поділяються на обов’язкові (необхідні) та
факультативні (необов’язкові, додаткові). До обов’язкових ознак належить діяння
у формі дії або бездіяльності, а всі інші вищеперераховані ознаки – до
факультативних ознак об’єктивної сторони складу злочину. Дія передбачає
активну форму поведінки людини, а бездіяльність, навпаки, пасивну. При цьому
кримінальна відповідальність за бездіяльність настає лише в тому випадку, коли
особа не вчинила певну дію, хоча зобов’язана була і могла її вчинити.
На думку В.М. Кудрявцева, злочинна дія є активною формою поведінки
людини, яка перебуває під контролем волі та виконується власними рухами тіла
цієї людини (жестом, словом або впливом на матеріальні об’єкти). Це означає, що
винний не очікує на природний перебіг подій, а безпосередньо сам (за своєю
ініціативою або за ініціативою іншої людини) втручається в їх розвиток для того,
щоб потім досягнути бажаних для нього наслідків [32, с. 71]. Якщо у вчиненому
відсутній прояв волі особи (наприклад, у випадку непереборної сили,
непереборного фізичного або психічного примусу), або діяння не є усвідомленим
(наприклад, вчиняється неосудним або особою, яка не досягла віку, з якого настає
відповідальність), то відсутнє саме діяння, а тому немає підстав для притягнення
особи до юридичної відповідальності відповідного виду.
Інші факультативні ознаки об’єктивної сторони правопорушення можна
виділити такі, як місце вчинення правопорушення – це певна територія або інше
місце, де відбувається діяння і настають наслідки; час вчинення правопорушення
– це певний відрізок (проміжок) часу, протягом якого відбувається діяння і
настають наслідки; обстановка вчинення правопорушення – це конкретні
об'єктивно-предметні умови, в яких воно вчиняється; засоби вчинення
правопорушення – це предмети матеріального світу, що застосовуються особою
при вчиненні діяння; знаряддя вчинення правопорушення – це предмети,
 16
використовуючи які, особа вчиняє фізичний вплив на матеріальні об’єкти; спосіб
вчинення правопорушення – це сукупність (система) прийомів і методів, що
використовуються при вчиненні правопорушення.

2.2. Суб’єкт і суб’єктивна сторона правопорушення

В межах нашого дослідження актуальним є розгляд суб’єкта та суб’єктивної

сторони правопорушення.
Суб’єкт складу правопорушення також у теорії права визначається по-
різному. Так, ним визнається лише деліктоздатна фізична особа [14, с. 826];
“особа, яка вчинила правопорушення” [27, с. 267]; “фізична або юридична особа,
яка скоїла правопорушення”, необхідною ознакою якого є його деліктоздатність
тощо.
Слід зауважити, що фізична особа не в будь-якому випадку може
притягатися до юридичної відповідальності. Для цього необхідно встановити, що
вона досягла віку, з якого настає юридична відповідальність відповідного виду, та
є осудною. Законодавець з врахуванням психологічних особливостей людини,
рівня його свідомості та волі встановлює відповідний вік, з якого може наставати
юридична відповідальність відповідного виду. Зокрема, у ст. 22 КК України
зазначається, що “кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до
вчинення злочину виповнилося шістнадцять років” [33]. У ч. 2 цієї статті
перераховуються ті злочини, за вчинення яких особи можуть притягатися до
кримінальної відповідальності, якщо вони вчинили їх у віці від чотирнадцяти до
шістнадцяти років. До цього переліку включені законодавцем ті умисні злочини,
які характеризуються підвищеним ступенем суспільної небезпеки, яку здатні
усвідомити неповнолітні саме в цьому віці [33]. Відповідно до ст. 12 КпАП
України “адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на
момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку”
[34].
 17
Крім досягнення віку, з якого настає юридична відповідальність, потрібно
також встановити, що особа, яка скоїла правопорушення, є осудною (дієздатною).
Осудність визначається в КК України як такий стан особи на момент вчинення
злочину, коли вона під час його вчинення могла усвідомлювати свої дії
(бездіяльність) і керувати ними (ч. 1 ст. 19 КК України). Натомість неосудна
особа не підлягає кримінальній відповідальності. Неосудною визнається особа,
яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої
дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного
захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого
хворобливого стану психіки (ч. 2 ст. 19 КК України) [33].
ЦК України визначає цивільну дієздатність фізичної особи. У ч. 1 ст. 30
зазначається, що цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює
значення своїх дій і може керувати ними. Цивільна дієздатність пов’язується зі
здатністю особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх
здійснювати, а також здатністю своїми діями створювати для себе цивільні
обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх
невиконання. Ст. 34 ЦК України визначає, що людина набуває повної цивільної
дієздатності з моменту досягнення 18-річного віку (повноліття). Повна цивільна
дієздатність виникає також з моменту реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не
досягла повноліття та надається у випадку, коли фізична особа досягла
шістнадцяти років і працює за трудовим договором або є матір’ю чи батьком
дитини (статті 34, 35 ЦК України) [35]. Крім повної дієздатності виокремлюється
неповна цивільна відповідальність фізичної особи у віці від чотирнадцяти до
вісімнадцяти років (неповнолітньої особи) (ст. 32 ЦК України), а також часткова
цивільна дієздатність фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років
(малолітньої особи) (ст. 31 ЦК України). При цьому малолітня особа не несе
відповідальності за завдану нею шкоду, а неповнолітня особа несе
відповідальність лише в тих випадках, які передбачені у ст. 33 ЦК України [36].
Питання про суб’єкта конституційного делікту є одним із основних і
найбільш дискусійних у конституційному праві. Здебільшого суб’єктами
 18
конституційних деліктів визнаються органи державної влади та їх посадові особи,
у деяких випадках – народні депутати, держава. Це пов’язано з тим, що
конституційно-правова відповідальність розглядається насамперед як
“відповідальність влади за стан конституційної законності у правотворчій і
правозастосовчій діяльності державних органів”. Однак, окремі вчені-
конституціоналісти включають у поняття “суб’єкти конституційних деліктів”
більш широке коло осіб і відносять до них учасників конституційно-правових
відносин, які відповідно до конституційно-правових норм зобов’язані та здатні
нести конституційно-правову відповідальність за вчинені протиправні діяння,
тобто володіють конституційною деліктоздатністю, в т. ч. і фізичні особи.
Суб’єктивна сторона складу правопорушення визначається як внутрішнє
психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого протиправного діяння та його
наслідків, ототожнення з виною [14, с. 364], сукупність ознак, які характеризують
суб’єктивне ставлення особи до свого діяння та його наслідків. Не можна
погодитися з тим, що суб’єктивна сторона ототожнюється з виною, оскільки вина
є лише обов’язковою ознакою цього елемента складу правопорушення. Крім неї,
ознаками суб’єктивної сторони складу правопорушення, як правило, називають
мотив і мету, а іноді ще й емоційний стан суб’єкта. Тому можна вважати, що
суб’єктивна сторона складу правопорушення – це психічна діяльність особи, яка
охоплює її свідомість та емоційно-вольову сфери і відображає ставлення її
свідомості та волі до діяння і наслідків.
У сучасному праві виокремлюється дві форми вини – умисел та
необережність. КК України не розкриває поняття умислу та необережності.
Натомість називає і описує їх види. Так, умисел поділяється на прямий і
непрямий. “Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний
характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно
небезпечні наслідки і бажала їх настання” (ч. 2 ст. 24 КК України). Непрямним є
умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння
(дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки, і хоча не
бажала, але свідомо припускала їх настання (ч. 3 ст. 24 КК України) [33]. Кожен
 19
вид умислу має свої інтелектуальні та вольові ознаки. Інтелектуальні ознаки
прямого та непрямого видів умислу збігаються та полягають в усвідомленні
суспільно небезпечного характеру свого діяння (дії або бездіяльності) і
передбаченні його суспільно небезпечних наслідків. Усвідомлення суспільно
небезпечного характеру діяння передбачає розуміння фактичної сторони того, що
вчиняється, всіх обставин, що характеризують об’єктивні ознаки складу злочину.
Передбачення означає відображення у свідомості тих подій, які мають статися,
повинні чи можуть настати у майбутньому. Прямий і непрямий види умислу
відрізняються за вольовими ознаками. При прямому умислі вольовою ознакою є
бажання особи настання наслідків своєї дії чи бездіяльності, а при непрямому
умислі – свідоме допущення їх настання. Особливість такої ознаки полягає у
відсутності бажання настання суспільно небезпечного наслідку. Незважаючи на
передбачення такого наслідку, особа не відчуває потреби в його досягненні.
Необережність поділяється на злочинну самовпевненість і злочинну
недбалість. Необережність є злочинною самовпевненістю, якщо особа
передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння
(дії або бездіяльності), але легковажно розраховувала на їх відвернення (ч. 2 ст. 25
КК України). Необережність є злочинною недбалістю, якщо особа не передбачала
можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії або
бездіяльності), хоча повинна була і могла їх передбачити (ч. 3 ст. 25 КК України)
[33]. Інтелектуальна ознака злочинної самовпевненості відображена у законі
вказівкою на ставлення суб’єкта до суспільно небезпечних наслідків,
передбачення особою можливості настання суспільно небезпечних наслідків.
Вольова ознака злочинної самовпевненості полягає в тому, що особа легковажно
розраховує на відвернення суспільно небезпечних наслідків. При злочинній
самовпевненості вона розраховує на цілком реальні, певні обставини, котрі за
своїми властивостями, зв’язками мають здатність відвернути настання наслідків.
Це її власні, особисті якості (спритність, вмілість, досвідченість, майстерність), дії
інших осіб, фізичні або хімічні закони, вплив обставин та обстановки, сили
природи тощо. При цьому, незважаючи на впевненість суб’єкта у ненастанні
 20
наслідків, розрахунок його виявляється неправильним (легковажним), оскільки
надія на певні обставини (властивості, зв’язки діяння) або частину таких була
помилковою і не змогла відвернути суспільно небезпечних наслідків.
Мотив та мету як факультативні ознаки суб’єктивної сторони складу
правопорушення можна визначити так: мотив вчинення правопорушення – це те
внутрішнє спонукання вчинку людини, що визначає його зміст; мета вчинення
правопорушення – це уявлення про бажаний результат, якого прагне особа, що
визначає спрямованість її діяння.
Таким чином, суб’єктивна сторона складу правопорушення визначається як
внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого протиправного діяння
та його наслідків. У сучасному праві виокремлюється дві форми вини – умисел та
необережність. Факультативними ознаками суб’єктивної сторони є мотив та мета.
 21

РОЗДІЛ 3. ВИДИ ПРАВОПОРУШЕНЬ

3.1. Кримінальні правопорушення

Кримінальні правопорушення (злочини) — це передбачені кримінальним

законом суспільно-небезпечні, винні, карані діяння (дія або бездіяльність), що
посягають на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський
порядок і суспільну безпеку, довкілля, конституційний лад України [24, с. 154].
Вичерпний перелік злочинів міститься в Кримінальному кодексі України
[33].
У вітчизняній юриспруденції останніми роками дискутується питання про
виділення поряд зі злочинами кримінальних проступків. Під ними розуміють
діяння, що посягають на об'єкт, який охороняється кримінальним правом, але
через свою малозначність не становлять суспільної небезпеки. Такий вид
правопорушень виділяється в Англії, ФРН, США.
Слід зауважити, що не є злочином дія або бездіяльність, що хоч формально
й містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але
через малозначність не являє суспільної небезпеки.”
Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів: -
особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, шпигунство, державна зрада тощо); -
тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, розголошення державної
таємниці та ін.); - злочини середньої тяжкості (незаконне полювання,); - злочини
невеликої тяжкості (умисне легке тілесне ушкодження, порушення законодавства
про захист рослин) [37, с. 21].
Для того, щоб діяння вважалося злочином, воно повинно містити в собі такі
ознаки: кримінальна протиправність, суспільна небезпечність, винність,
караність.
 22
3.2. Дисциплінарні правопорушення

Дисциплінарні правопорушення (проступки) — це протиправні діяння, що

порушують норми трудового права, внутрішній розпорядок діяльності
підприємств, установ і організацій (прогул, запізнення на роботу, пропуски
навчальних занять, невиконання розпоряджень адміністрації тощо) [24, с. 124].
Тобто дисциплінарні правопорушення можна характеризувати як винні
протиправні діяння, пов'язані з невиконанням чи неналежним виконанням
найманим працівником своїх трудових обов'язків та порушенням норм трудового
права, що мали місце в робочий час.
Дисциплінарні правопорушення також мають місце у навчальних
відносинах, відносинах несення військової служби та інші.
Крім того, характеризуючи в загальних рисах порядок притягнення
працівників до дисциплінарної відповідальності слід звернути увагу на те, що у
чинному законодавстві про працю передбачені два види дисциплінарної
відповідальності, кожному з яких притаманні свої характерні особливості щодо
видів, порядку застосування і оскарження дисциплінарних стягнень.
Так, виокремлюють загальну і спеціальну дисциплінарні відповідальності
[12, c. 154].
Загальна дисциплінарна відповідальність передбачена Кодексом законів про
працю України і правилами внутрішнього трудового розпорядку для всіх
категорій працівників, крім тих правове регулювання трудової діяльності яких
лежить в площині застосування спеціального законодавства України або відомчих
актів (статутів чи положень про дисципліну).
Слід зазначити, що за загальним правилом за порушення трудової
дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів
стягнення, як догана та звільнення, але це стосується тільки загальної
дисциплінарної відповідальності.
Для спеціальної ж дисциплінарної відповідальності є характерною
можливість застосування до порушника трудової дисципліни крім догани і
 23
звільнення, ще й таких заходів дисциплінарного стягнення та впливу, зокрема, як:
пониження в класному чині, пониження в посаді, позбавлення нагрудного знаку,
звільнення з позбавленням класного чину, попередження про неповну службову
відповідність, затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу або у
призначенні на вищу посаду, усне зауваження, зауваження, сувора догана,
пониження в спеціальному званні на один ступінь і.т.п.
Таким чином, вирішуючи питання щодо притягнення конкретного
порушника трудової дисципліни до дисциплінарної відповідальності, слід
враховувати правове положення в якому перебуває цей працівник.
При виборі заходу дисциплінарного стягнення також слід враховувати, що
відповідно до частини третьої статті 43 Конституції України використання
примусової праці заборонено [16]. У зв’язку з цим не можуть застосовуватись як
такі, що суперечать Конституції України, правила відомчих положень чи статутів
про дисципліну, які передбачають можливість тимчасового переведення
працівника без його згоди на іншу роботу в порядку дисциплінарного стягнення
[38, с. 18].
Такі заходи дисциплінарного стягнення передбачені, наприклад, пунктом 12
Положення  про дисципліну працівників залізничного транспорту, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 26 січня 1993 р. N 55 (далі-
Положення).
Згідно із зазначеним пунктом Положення до працівників залізничного
транспорту можуть застосовуватися, зокрема, такі стягнення, як позбавлення
машиністів права керування локомотивом з наданням роботи помічником
машиніста, а також позбавлення свідоцтва водія моторно-рейкового транспорту
незнімного типу та свідоцтва помічника машиніста локомотива з наданням
роботи, не пов’язаної з керуванням локомотивом і моторно-рейковим
транспортом, на строк до одного року.
Окремої уваги заслуговує розгляд питання про строки та суб’єкти
застосування дисциплінарних стягнень.
 24
Так, Кодексом законів про працю України передбачено, що дисциплінарні
стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу
(обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.
При цьому, на працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за
статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну,
дисциплінарні стягнення можуть накладатися також вищестоящими органами [38,
с. 20].
Наприклад, частиною першою статті 13 Дисциплінарного статуту органів
внутрішніх справ України, затвердженого Законом України від 22 лютого 2006
року N 3460-IV, передбачено, що Міністрові внутрішніх справ України належить
право накладати дисциплінарні стягнення, передбачені цим Статутом, на всіх осіб
рядового і начальницького складу.
Також, слід зауважити, що працівники, які займають виборні посади,
можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав,
передбачених законодавством.
Щодо строків застосування дисциплінарного стягнення слід зазначити, що
за загальним правилом строк для застосування дисциплінарного стягнення
визначається відповідно до статті 148 Кодексу законів про працю України (далі-
Кодекс).
Зазначеною статтею Кодексу передбачено, що дисциплінарне стягнення
застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за
виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не
рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою
непрацездатністю або перебування його у відпустці.
Також, цією статтею Кодексу визначено, що дисциплінарне стягнення не
може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.
Разом з цим, спеціальним законодавством України і відомчими актами
(статутами чи положеннями про дисципліну) передбачені і інші строки
застосування дисциплінарних стягнень.
 25
Слід зазначити, що спеціальним законодавством України або відомчими
актами (статутами чи положеннями про дисципліну) може бути передбачений
більш складний порядок застосування дисциплінарних стягнень до порушників
трудової дисципліни.
Так, зокрема, відповідно до статті 37 Закону України "Про Вищу раду
юстиції" (далі-Закон) Вища рада юстиції може притягнути до дисциплінарної
відповідальності Голову, заступників Голови та суддів Верховного Суду України,
Голову і заступників Голови та суддів вищих спеціалізованих судів. На цих суддів
Вища рада юстиції може накласти такі стягнення, як догана і пониження
кваліфікаційного класу.
При цьому, порядок притягнення зазначених суддів до дисциплінарної
відповідальності досить ускладнений. Згідно зі статтею 39 Закону дисциплінарне
провадження включає 4 стадії: перевірка даних про дисциплінарний проступок;
відкриття дисциплінарного провадження; розгляд дисциплінарної справи;
прийняття рішення. Порядок реалізації кожної із зазначених стадій визначений
статтями 40-42 Закону.
Також, слід враховувати, що за кожне порушення трудової дисципліни
може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
Тому, наприклад, не можна вважати правомірною ситуацію за якою
працівнику за прогул оголошують догану і одночасно звільняють на підставі
пункту 4 статті 40 (прогул) Кодексу законів про працю України, як за прогул без
поважних причин.
Разом з цим, до працівника одночасно можуть бути застосовані одне
дисциплінарне стягнення та інші заходи впливу, що передбачені локальними
актами.
Так, до працівника, наприклад, можна одночасно застосувати догану та
позбавити його премії за період, протягом якого він допустив порушення трудової
дисципліни.
Крім цього, роботодавцям слід враховувати, що при обранні виду
дисциплінарного стягнення вони зобов’язані враховувати ступінь тяжкості
 26
вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено
проступок, і попередню роботу працівника, а також те, що рішення про
застосування до працівника певного стягнення має бути оголошене в наказі
(розпорядженні) і повідомлене працівникові під розписку (частини третя,
четверта статті 149 Кодексу законів про працю України).
Отже, дисциплінарні правопорушення (проступки) — це протиправні
діяння, що порушують норми трудового права, внутрішній розпорядок діяльності
підприємств, установ і організацій (прогул, запізнення на роботу, пропуски
навчальних занять, невиконання розпоряджень адміністрації тощо).

3.3. Цивільно-правові правопорушення

Цивільно-правові правопорушення (проступки) — відрізняються від інших

специфічним об'єктом посягання, яким є майнові і пов'язані з ними особисті
немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного, земельного і сімейного
права. Зовні вони виражаються в неналежному виконанні договірних зобов'язань,
у заподіянні майнової або моральної шкоди.
Важливо додати, що цивільно-правові правопорушення можуть бути
пов'язані з невиконанням чи неналежним виконанням будь-якої умови цивільного
договору, а також із фактами порушення майнових і особистих немайнових прав
потерпілого, тобто бути позадоговірними [24, с. 155].
Це такого типу правопорушення, як невиконання або некоректне виконання
зобов'язань, закріплених в договорі, порушення авторського права, укладення
протиправних угод, заподіяння шкоди майну і так далі.
Відрізняється особливою цивільних проступків є те, що відповідальність,
передбачена за такі правопорушення, носить правовозобновлюючий характер, що
виражається у формі майнових чи немайнових санкцій. Дані правопорушення
тягнуть застосування таких санкцій, як примусове відшкодування нанесеної
шкоди, виконання невиконаного обов'язку і так далі.
 27
Отже, цивільні правопорушення (делікти) - заподіяння неправомірними
діями шкоди особистості або майну громадянина, а також заподіяння шкоди
організації, укладання протизаконної угоди, невиконання договірних зобов'язань,
порушення права власності, авторських чи винахідницьких прав і інших
цивільних прав.

3.4. Адміністративні правопорушення

Адміністративні правопорушення (проступки) — це протиправні, винні

діяння, що посягають на державний або громадський порядок, власність, права і
свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яке законодавством
передбачена адміністративна відповідальність.
Основні критерії, що дають змогу відрізнити адміністративне
правопорушення від злочину, аналогічного за об'єктом посягання: відсутність
тяжких наслідків і менший розмір матеріального збитку.
Адміністративне правопорушення має притаманні тільки йому юридичні
ознаки, а саме: протиправність, винність і відповідальність (адміністративне
стягнення) [24, с. 154].
Адміністративне правопорушення багато в чому нагадує злочин – так само
воно може бути спрямоване проти громадського порядку, власності, прав і свобод
громадян тощо. Головною ознакою, за якою адміністративні правопорушення
відрізняються від кримінальних злочинів, є менший ступінь суспільної небезпеки.
Адміністративне правопорушення переростає в злочин: якщо адміністративний
проступок набув ознак складу злочину; якщо адміністративне правопорушення
вчинене вдруге.
Зі співвідношення відповідних статей кримінального законодавства й
законодавства про адміністративні правопорушення видно, що і злочини, і
адміністративні правопорушення посягають на однакові за своїм характером
об’єкти, саме це складає суспільну небезпеку. Завдання адміністративного й
кримінального законодавств є в охороні від посягань одних і тих самих об’єктів.
 28
Правопорушення, що не настільки небезпечні, як злочини, і
відповідальність за які не передбачено кримінальним законодавством, належать
до проступків [24, с. 155].
Проступки – менш небезпечні для суспільства діяння. Вони посягають на
цінності, що охороняються всіма іншими (крім кримінально-правових) нормами
права – цивільного, адміністративного, трудового, екологічного, фінансового
тощо. Тому серед проступків розрізняють адміністративні, дисциплінарні,
цивільно-правові, конституційні, матеріальні та ін.
 29

ВИСНОВКИ

Під час розгляду цієї теми можемо сформулювати наступні висновки та

узагальнення. На підставі дослідження різноманітних точок зору щодо
правопорушення, ми можемо вивести наступне визначення правопорушення – це
протиправне винне (або без вини) діяння (дія або бездіяльність), вчинене
суб’єктом права, що порушує правопорядок і заподіює (або може заподіяти)
соціальну шкоду окремим особам, суспільству, державі та може тягнути за собою
юридичну відповідальність.
Дослідження ознак правопорушення приводить до висновку про виділення
таких основних ознак правопорушення: діяння (дія або бездіяльність);
протиправність як порушення об’єктивного та (або) суб’єктивного права;
вчинення суб’єктом права; наявність вини правопорушника (при класичній моделі
складу правопорушення); соціальну шкоду як сукупність негативних наслідків
правопорушення; юридичну відповідальність.
Проведений аналіз дозволяє визначити склад правопорушення як сукупність
обов’язкових об’єктивних і суб’єктивних ознак, які передбачені у гіпотезі та (або)
в диспозиції правової норми чи у ній не вказуються, однак випливають з інших
ознак та є необхідними і достатніми для притягнення особи до юридичної
відповідальності відповідного виду.
Традиційно склад правопорушення утворюють чотири елементи: об’єкт,
об’єктивна сторона, суб’єкт і суб’єктивна сторона. Потрібно коротко їх
охарактеризувати та встановити ті ознаки, які притаманні кожному елементу.
Об’єкт правопорушення – це ті суспільні відносини, які регулюються та
(або) охороняються нормами права, яким у результаті вчинення правопорушення
заподіюється або може бути заподіяна шкода.
Об’єктивна сторона складу правопорушення – це теоретична конструкція,
яка передбачена у диспозиції правової норми або закономірно випливає з інших
ознак правопорушення, що у ній передбачені, та характеризує зовнішню сторону
 30
правопорушення. До об’єктивних ознак складу правопорушення необхідно
відносити, як було зазначено вище, діяння, наслідок (наслідки), причинний зв'язок
між діянням і наслідком, спосіб, час, місце, знаряддя, засоби та обстановку
вчинення правопорушення.
Суб’єктом складу правопорушення визнається лише деліктоздатна фізична
особа, яка вчинила правопорушення.
В свою чергу, суб’єктивна сторона складу правопорушення визначається як
внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого протиправного діяння
та його наслідків. У сучасному праві виокремлюється дві форми вини – умисел та
необережність. Факультативними ознаками суб’єктивної сторони є мотив та мета.
Щодо видів правопорушень, то кримінальні правопорушення (злочини) —
це передбачені кримінальним законом суспільно-небезпечні, винні, карані діяння
(дія або бездіяльність), що посягають на права і свободи людини і громадянина,
власність, громадський порядок і суспільну безпеку, довкілля, конституційний
лад України. Кримінальним законодавством передбачено кілька видів злочинів: -
особливо тяжкі злочини (умисне вбивство, шпигунство, державна зрада тощо); -
тяжкі злочини (умисне тяжке тілесне пошкодження, розголошення державної
таємниці та ін.); - злочини середньої тяжкості (незаконне полювання,); - злочини
невеликої тяжкості (умисне легке тілесне ушкодження, порушення законодавства
про захист рослин).
Дисциплінарні правопорушення (проступки) — це протиправні діяння, що
порушують норми трудового права, внутрішній розпорядок діяльності
підприємств, установ і організацій (прогул, запізнення на роботу, пропуски
навчальних занять, невиконання розпоряджень адміністрації тощо).
Цивільно-правові правопорушення (проступки) — відрізняються від інших
специфічним об'єктом посягання, яким є майнові і пов'язані з ними особисті
немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного, земельного і сімейного
права. Зовні вони виражаються в неналежному виконанні договірних зобов'язань,
у заподіянні майнової або моральної шкоди.
 31
Адміністративні правопорушення (проступки) — це протиправні, винні
діяння, що посягають на державний або громадський порядок, власність, права і
свободи громадян, на встановлений порядок управління, за яке законодавством
передбачена адміністративна відповідальність.
Основні критерії, що дають змогу відрізнити адміністративне
правопорушення від злочину, аналогічного за об'єктом посягання: відсутність
тяжких наслідків і менший розмір матеріального збитку
 32
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Денисов Ю. А. Методологические предпосылки исследования правонарушения

/ Ю. А. Денисов // Изв. вузов. Правоведение. – 1976. – № 6. – С. 31 – 36.
2. Cамощенко И. С. Понятие правонарушения по советскому законодательству /
Cамощенко И. С. ; ВИЮН. – М. : Юрид. лит., 1963. – 286 с.
3. Кудрявцев В. Н. Правовое поведение : норма и патология / Кудрявцев В. Н. –
М. : Наука, 1982. – 287 с.
4. Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения и ответственности / Денисов
Ю. А. – Л. : ЛГУ, 1983. – 142 с.
5. Блажко П. К. Совокупность правонарушений по советскому праву : (Понятие и
юрид. значение) / Блажко П. К. – Казань : Казан. ун-т, 1988. – 97 с.
6. Самощенко И. С. Ответственность по советскому законодательству /
И. С. Самощенко, М. Х. Фарукшин. – М. : Юрид. лит., 1971. – 240 с.
7. Котляревский Г. С. Проблемы общей теории права : [учебное пособие] /
Г. С. Котляревский, Б. Л. Назаров. – М. : ВЮЗИ, 1973. – 79 с.
8. Теория государства и права : [учебник] / под ред. В. К. Бабаева. – М. : Юристъ,
2003. – 592 с.
9. Теорія держави і права. Академічний курс : [підручник] / за ред. О. В. Зайчука,
Н. М. Оніщенко. – К. : Юрінком Інтер, 2006. – 688 с.
10.Иванов А. А. Правонарушение и юридическая ответственность. Теория и
законодательная практика : [учебное пособие для студ. вузов, обучающихся по
спец. 02.11.00 «Юриспруденция»] / А. А. Иванов, В. П. Иванов. – [2-е изд.,
перераб. и доп.]. – М. : ЮНИТИ – ДАНА; Закон и право, 2006. – 159 с.
11.Загальна теорія держави і права : навчальний посібник / [А. М. Колодій,
В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.] ; за ред. В. В. Копєйчикова. –
[стереотип. вид.]. –– К. : Юрінком Інтер, 2001. – 320 с.
12.Теорія права і держави : підручник для ВНЗ / А. Д. Машков. – К. : Дакор, 2014.
– 492 с.
 33
13.Теорія держави і права: підручник / О. В. Петришин, С. П. Погребняк,
В. С. Смородинський ; За ред. О. В. Петришина. — Харків : Право, 2014. —
368 с.
14.Скакун О. Ф. Теорія права і держави : підручник. 3-тє вид., доповн. і
переробл. / О. Ф. Скакун. — К. : Прав. єдність, 2011. — 524 с.
15.Хропанюк В. Н. Теория государства и права : учебник. 3-е издание /
В. Н. Хропанюк. — М. : ОМЕГА-Л, 2008.— 336 с.
16.Конституція України від 28 червня 1996 року (зі змінами і допов.) // Відомості
Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141 [Електронний ресурс]. —
Режим доступу : http://www.rada.gov.ua.
17.Самбор М. А. Правопорушення та проступок: до питання співвідношення
понять в умовах розвитку законодавства про адміністративні та кримінальні
правопорушення / М. А. Самбор // Юридична наука. – 2013. - № 8. – С. 39-48.
18.Ожегов С. И. Словарь русского языка : ок. 57 000 слов. – [15-е изд., стереотип.]
/ Ожегов С. И. ; под ред. д-ра филол. наук, проф. Н. Ю. Шведовой. – М. : Рус.
яз., 1984. – 816 с.
19.Сучасна правова енциклопедія / О. В. Зайчук, О. Л. Копиленко,
В. С. Ковальський [та ін.] ; за заг. ред. О. В. Зайчука ; Ін-т законодавства
Верховної Ради України. – 2-ге вид., перероб. і допов. – К. : Юрінком Інтер,
2013. – 408 с.
20.Наливайко Л. Р. Тлумачний термінологічний словник з конституційного
права / укладачі: Л. Р. Наливайко, М. В. Беляєва. — К. : «Хай-Тек Пресс»,
2013. — 408 с.
21.Теорія держави і права : навч. посібник / Р.А. Ромашов, Н.М. Пархоменко,
С.М. Легуша, Г.Н. Муртазаєва ; за заг. ред. Р.А. Ромашова, Н.М. Пархоменко.
Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. - К. : КНТ, 2007 . –
216 с.
22.Балинська О.М. Проблеми теорії держави і права: навч.-метод. посіб. /
О.М. Балинська, Т.З. Гарасимів. Львівський держ. ун-т внутрішніх справ. – Л.:
ЛьвДУВС, 2008. – 320 c.
 34
23.Сыроватская Л. А. Ответственность по советскому трудовому праву /
Сыроватская Л. А. – М. : Юрид. лит., 1974. – 184 с.
24.Теорія держави і права : навч. посіб. / Бостан С. К., Гусарєва С. Д., Пархоменко
Н. М. та ін. – К. : Академія, 2013. – 348 с.
25.Теорія держави і права : навч. посіб. / О. М. Головко [та ін.] ; за заг. ред.
І. М. Погрібного. — Х. : ХНУВС, 2010. — 277 с.
26.Малеин Н. С. Правонарушение : понятие, причини, ответственность / Малеин
Н. С. – М. : Юрид. лит., 1985. – 192 с.
27.Теория государства и права : [учебник] / под ред. В. М. Корельского и
В. Д Перевалова. – М. : Инфра-Норма, 1997. – 570 с.
28.Грызунова Е. В. Правонарушение и юридическая ответственность в их
соотношении : автореф. дисс. на соискание ученой степени канд. юрид. наук :
спец. 12. 00. 01 “Теория и история права и государства ; история правовых
учений” / Е. В. Грызунова. – Саратов, 2002. – 19 с.
29.Батанова Н. М. Конституційні делікти в Україні : проблеми теорії та практики :
дис. … канд. юрид. наук : 12.00.02 / Батанова Наталія Миколаївна. – К., 2007. –
238 с.
30.Проць І. М. Поняття, ознаки та склад бюджетного правопорушення
[Електронний ресурс] / І. М. Проць // Митна справа. - 2017. - № 4(2.2). - С. 118-
123 .
31.Щербина В. Підстави виникнення охоронних правовідносин у трудовому праві
/ В. Щербина // Підприємництво, господарство і право. – 2014. – № 5. – С. 8 –
13.
32.Кудрявцев В. Н. Объективная сторона преступления / Кудрявцев В. Н. – М. :
Госюриздат, 1960. – 244 с.
33.Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 року (зі змінами і допов.) //
Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25. — Ст. 131.
34.Кодекс України про адміністративні правопорушення [Електронний ресурс] /
Верховна Рада України. – Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-

bin/laws/main.cgi?nreg=80732-10.htm.
 35
35.Калiтенко О.М. До питання про правопорушення в сферi особистих
немайнових сімейних відносин [Електронний ресурс] / О.М. Калiтенко //
Часопис цивілістики. - 2016. - Вип. 15. - С. 98-103. - Режим доступу:
http://nbuv.gov.ua/j-pdf/Chac_2016_15_21.pdf.
36.Цивільний кодекс України [Електронний ресурс] / Верховна Рада України . –
Режим доступу : http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?
nreg=43515&chk=4/UMfPEGznhhIEC.ZiYW38LHHdlycsFggkRbI1c.
37.Сташис В.В. Кримінальне право України. Загальна частина. Підручник для
студентів вищих навчальних закладів 4 вид. перероб. та доп. / В.В. Сташис,
В.Я. Тацій. – Харків : Право, 2010. – 456 с.
38.Середа В. В. Дисциплінарна відповідальність: поняття, принципи та види / В.
В. Середа // Університетські наукові записки. - 2014. - № 1. - С. 18-25.