Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

Факультет міжнародних відносин
Кафедра міжнародних відносин і дипломатичної служби

Реферат
на тему: Філософський ідеалізм в концепціях Аристотеля

Підготувала:
студентка групи МВК-21
Місько К. П.
Перевірила:
Ассистент Владімірова Н. А.

Львів 2021
 Зміст
Вступ.............................................................................................................................2
Філософські концепції Аристотеля............................................................................3
Політика в концепція Аристотеля..............................................................................4
Проблема «війни і миру» в Аристотеля.....................................................................8
Висновок.......................................................................................................................9
Список використаної літератури..............................................................................10

1
 Вступ
Теорія ідеалізму, який ще іноді називали утопізмом, а в ширшому контексті
загальносуспільної теорії — лібералізмом, як напрям наукової думки починала
формуватись в Античні часи. Роздуми з цього приводу знаходимо у працях
Платона й Арістотеля, Конфуція, Ціцерона, Ульпіана та інших. Античні вчені
зосереджували увагу на сутності держави та проблемах війни і миру, які,
зрештою, і в пізніші часи були головним об'єктом дослідження теорії
міжнародних відносин.
Аристотель – геніальний давньогрецький філософ і вчений, внесок якого у
розвиток людської цивілізації неможливо переоцінити. Логіка, фізика, біологія,
політологія, соціологія, правознавство, педагогіка, психологія, етика, естетика –
ось неповний перелік наук, історія яких починається з праць Аристотеля. Він
сформулював і застосовував у своїх роботах ті принципи, якими наука
відрізняється від ремесла, мистецтва чи релігії.
Арістотель народився в місті Стагіра. У 367 до н. е. — 347 до н. е. навчився
в академії Платона в Афінах, у 343 до н. е. — 335 до н. е. був вихователем сина
царя Македонії Філіппа II — Александра III. У 335 році до н. е. повернувся
до Афін, де заснував свою філософську школу — перипатетиків. Арістотель
жив і працював у той час, коли культура вільних грецьких міст-держав досягла
найвищого розквіту і почала поширюватись разом із завойовницькими війнами
Александра Македонського далеко за межі Балканського півострова. Культура
Еллади проникла в Єгипет, Персію, Межиріччя Тигру і Євфрату, Середню
Азію та Індію.
На долю Арістотеля випала місія підбити підсумок досягнень учених і
філософів античної Греції і, узагальнивши їх працю, передати наступним
поколінням. Тільки такий геній був здатним виконати це титанічне завдання.
Він був одним із найвизначніших енциклопедистів, відомих людству.

2
 Філософські концепції Аристотеля
Сам Аристотель розрізняв три види знання і відповідних наук і мистецтв:
теоретичне (умоглядне), практичне і поетичне, або творче. Мета теоретичного
знання – істина, знання заради знання, практичного – досягнення практичної
мети, поетичного – твір, виріб. До теоретичного знання відноситься "перша
філософія", фізика (природознавство) і математика; до практичного знання –
етика, політика, економіка; до поетичного – риторика, поетика, а також усі
ремесла.
Арістотель, прийняв платонівську концепцію домінування загального над
одиничним, продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він
трактував по-своєму. В концепції Платона помітним був вплив математичного
знання, а ідеї (поняття) математики існують мовби паралельно до чуттєвого
світу. Філософія ж Арістотеля ґрунтується на природознавстві, в якому
відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Він піддав критиці
платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що
подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На
його думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі
речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної
форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі
формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в живому — душа.
Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество).
Уявлення про божество як вічний двигун зумовлено незнанням давніми греками
принципу інерції. Для них рух кожного тіла мав початок і обов'язково кінець. А
оскільки космос весь час перебуває в русі, це означає, що повинно бути
постійне першоджерело руху.
Арістотель був першим критиком теорії ідей Платона. З критичним
ставленням до вчення Платона і пов’язаний відомий вислів Арістотеля: ”Платон
мені друг, але істина дорожча”. Арістотель доводить, що ідеї – лише копії речей
3
і не відрізняються від них за змістом. Критикуючи ідеалізм Платона, філософ,
разом з тим, критикував атомістичний матеріалізм. У процесі цієї критики було
вироблено дуалістичне вчення про буття, згідно з яким для існування світу
необхідні дві першооснови матеріальна та ідеальна. Матерію Арістотель
розглядав як пасивний початок, що має аморфний зміст і не може самостійно
розвиватися. Активний початок – це форма. Завдяки формі матерія
перетворюється на щось певне, на реальні речі. На думку Арістотеля, форма –
перша сутність, а кінцевою формою усіх форм є Бог. Бог –  це перший двигун
природи і кінцева причина світу.

Політика в концепція Аристотеля

Він був багатогранним генієм, і перелік його творів вражає своїм обсягом і
розмаїтістю. Дуже багато він писав на політичні теми. Найкращі з цих праць
вміщені в збірці "Політії" (історичний і дескриптивний аналіз політичних
інституцій понад 150 грецьких держав), з яких до нас дійшла тільки "Афінська
політія"; найвідоміша його праця – "Політика".
Вісім книг, з яких складається "Політика", поділяються на три групи: у
книгах І–ІІІ розглядається держава – її корені, природа, основні відмінності – у
відносно абстрактних термінах; у книгах ІV–VІ подано детальні характеристики
різних типів "державного устрою"; книги VІІ–VІІІ є уривком з утраченої або
незавершеної праці про ідеальну державу. Ці три частини не складають – та й не
мають складати – єдиного цілого і далеко не завжди виглядають
відшліфованими, бо "Політика" не є основним підручником з політичної теорії.
В основу сприйняття держави він ставить твердження про те, що "держава
належить до того, що існує за природою, і що людина (за своєю природою) є
істота політична". Існування людини поза спільнотою, яку репрезентує держава,
— немислиме, позаяк одиниця без цілого існувати не може.

4
 Аристотель починає з доведення того, що держава – це природна
реальність. Включення природи тут не випадкове: цим просякнута вся його
політична думка. Люди – як бджоли або слони – природно гуртуються: індивіди
об’єднуються в домашні господарства, з домашніх господарств утворюються
поселення, з поселень формуються держави. Виникнення держави є
кульмінацією природного розвитку. Аристотель категорично заперечує ту
думку, що державна влада ґрунтується на якомусь "суспільному договорі".
Міжнародний контекст існування держави Арістотель виклав у семи
твердженнях:
1. Остаточна мета політики держави полягає у досягненні щастя її громадян, що
визначається правом, добрими звичаями та вихованням. Однак, на відміну від
Платона, він вважав, що ідеальна держава не може існувати, оскільки факт її
сусідства з іншими державами змушував би її адаптуватись до цього (не завжди
приязного) середовища.
2.Основа взаємовідносин між державами має вилучати нав'язування їх одна
одній, оскільки це суперечить добрим звичаям та праву.
3.Війни та загарбання не є метою держави, хоч вона мусить бути готовою
до війни для власного захисту.
4.Територія держави має бути важкодоступна для ворогів, але мати
достатньо шляхів (сухопутних чи морських), які можна використати у воєнних і
торгових цілях.
5.Люди поводяться відповідно до кліматичних умов свого проживання. В
Європі вони активні та незалежні, а в країнах зі спекотним кліматом — мляві та
нерішучі, хоча й наділені творчою уявою.
6.Воєнна сила потрібна державі лише під час війни, і тому її посідання не є
найважливішою метою державної політики, а лише засобом застосувати її в
критичних ситуаціях.

5
 7.Володіння збройними силами та особливо воєнно-морським флотом для
деяких держав необхідне і в мирний час, тому що це дає змогу будити повагу та
страх у ворогів, а крім цього, допомагати дружнім державам.
У філософії Аристотеля держава визначається найвищою метою моральної
діяльності людини. Першоосновою держави є сім'я. Чоловік і дружина є у
вільному моральному союзі, яким повинен керувати чоловік, але так, щоб і
жінка не втрачала при цьому побутової свободи. Влада батька над дітьми
повинна бути ширшою, ніж над дружиною. Раби повинні беззаперечно
підкорятися панові. Те, що греки тримають варварів в рабстві, справедливо, бо
дикі племена є істотами нижчої природи. Відношення між ними і еллінами - то
ж, що між тілом і духом. Сім'ї, розмножуючись, утворюють громаду, а з
сполуки низки громад виникає держава. Вища мета цього інституту - щастя всіх
його членів. Щастя ж засновано на чесноті, тому першим завданням держави
слід визнати обов'язок робити своїх громадян доброчесними людьми. Таким
чином, держава - союз людей для спільної моральної діяльності з метою
вироблення досконалого устрою життя. Аристотель вважає, що цей досконалий
пристрій не повинен грунтуватися на крайньому ідеалізмі, як в «Державі»
Платона.
У своїй «Політиці» Арістотель відстоює ті ж середні, помірні принципи,
що і в «Етиці». Він відкидає заклики Платона до спільності жінок і майна,
відстоює сім'ю і приватну власність, лише з деяким державним втручанням в
економічні відносини і в справу виховання юнацтва. Для вироблення чесноти
необхідне дозвілля. Тому повноправних громадян слід звільнити від фізичної
роботи, переклавши її на рабів. Аристотель багато уваги приділяє виявленню
структури державного устрою. Він починає з простої схеми. Державою може
управляти: одна особа, маленька група, велика група.  Державці, у свою чергу,
можуть управляти: в інтересах усіх громадян або заради своєї власної користі.

6
 Таким чином, ми маємо шість основних форм державного устрою – три
"правильних" і три "хибних": монархії (правління однієї особи), аристократії
(правління небагатьох осіб) і демократії (загальнонародне правління). Кожна з
цих трьох політичних форм має свої переваги і недоліки. Коли останні
отримують переважання над першими, три можливих форми держави
переходять в свої «зіпсовані» різновиди - тиранію, олігархію і охлократію
(влада буйної юрби). Аристотель не може віддати перевагу одному з трьох типів
державності, лише для того, щоб вони не впадали в зіпсованість. Найкращим
йому здається таке собі поєднання аристократії з демократичною политикою, де
влада належить не темним низам, а розумному середньму стану. Аристотель
вважає найкращою невелику за розміром державу, яка обмежується одним
містом і сусідньою з ним областю, де всі громадяни знають один одного.
Ця схема чітка, але недостатня; згодом (у книгах ІV та VІ) Аристотель
розширив цю класифікацію, а насамкінець віддав перевагу змальовуванню
характерних рис державного устрою, а не його форм, таких як аристократична,
демократична і т. п. Оскільки будь-яка держава має численні органи, то одна й
та сама форма державного устрою може мати, наприклад, і риси демократії
(якщо кожен громадянин має право бути обраним до складу суду), і риси
монархії (якщо збройні сили знаходяться в руках однієї людини).
Багато уваги Аристотель приділяє умовам, за яких правильні й хибні
держави можуть зберігати свою стабільність. Він вважає, що найголовніша
причина політичного протистояння (stasіs), а отже, й революції, – це нерівність.
Як і багатьом пересічним речам – наприклад сварці закоханих, – може
передувати stasіs, так і революціонери завжди борються за рівність і
справедливість.
Рівність означає різні речі для різних людей і це не є суто економічне
поняття; та основний складник stasіs’у – це гроші: революції завжди спалахують
тоді, коли бідні повстають проти багатих. Державному діячеві незалежно від
7
його політичного забарвлення дається порада, яким саме чином можна
забезпечити рівність або її видимість і як приборкати або відвернути спалах
гніву нерівних. Аристотель не розглядає всі політичні зміни як погані, однак він
вважає, що найпершим обов’язком державного діяча є збереження суспільного
устрою своєї держави.

Проблема «війни і миру» в Аристотеля

Проблема війни і миру постійно знаходилась у центрі уваги філософів усіх
часів. Можна сказати, що ці проблеми залишаються завжди актуальними, бо
вони онтологічні за своєю суттю. Аристотель також замислювався над тим, що
таке «війна», яка її основна функція, тільки руйнівна, чи створююча також; яку
дефініцію, чи визначення можна надати поняттю «мир», це зовнішня складова
(відсутність війни), чи внутрішня проблема суспільства, окремої людини.
Арістотель підкреслював, що «самий принцип воєн можна вважати
противним ідеї права». Теза надалі одержала широке поширення в критиків
війни і прихильників «вічного миру», зокрема в Канта і Фіхте. У своєму
праворозумінні Арістотель розділяє положення Сократа і Платона про збіг
справедливого і законного. Право уособлює собою політичну справедливість і
служить нормою політичних відносин між людьми. «Поняття
справедливості, — відзначає Арістотель, — зв'язано з представленням про
державу, тому що право, що служить критерієм справедливості, є регулюючою
нормою політичного спілкування». У цілому право як політичне явище
Арістотель називає «політичним правом». Це, зокрема, означає неможливість
неполітичного права, відсутність права взагалі в неполічних (деспотичних)
формах правління. Істотним складеним моментом політичної якості закону є
його відповідність політичної справедливості і праву. «Усякий закон, —
відзначав Арістотель, — в основі припускає свого роду право». Отже, це право
повинне знайти своє вираження, втілення і дотримання в законі. Відступ закону
8
від права означало б, відповідно до концепції Аристотеля, відхід від політичних
форм до деспотичного насильства, виродження закону в засіб деспотизму. «Не
може бути справою закону, — підкреслював він, — володарювання не тільки по
праву, але і всупереч праву: прагнення ж до насильницького підпорядкування,
звичайно, суперечить ідеї права».

Висновок
Політична доктрина Аристотеля частково неузгоджена, а іноді й дивна.
Більше того, в деяких аспектах вона спантеличує. Він жив у період глибоких
політичних зрушень, коли традиційні невеликі міста-держава, які ревно
ставилися до своєї автономії й об’єднувалися тільки під час криз, поступово
відходили до величезної Македонської імперії. Аристотель мав тісні зв’язки з
македонським двором.
До того ж насправді він був людиною без держави: більшу частину свого
життя він прожив як чужинець або "метек", не маючи жодного права брати
участь у політичному житті держав, де він мешкав. Знаючи, що таке бути
чужинцем, він наполягає на тому, що найкраще життя для людини – це життя
громадянина. Знайомий з монархами, він розглядає монархію як небажаний
державний устрій. Ставши свідком зростання македонської держави, він
засуджує імперію як вироджену форму державного об’єднання. Якщо політична
теорія Аристотеля була створена – а також обмежена – тогочасними
історичними умовами, то все ж вона не була жорстко детермінована його
власним політичним становищем.
Включені в "Політику" емпіричні та історичні праці означають, що вона
все ще залишається основним джерелом для студентів, які вивчають давню
історію. Аналітичні й теоретичні розвідки, особливо ті, що стосуються форм
державного устрою, роблять "Політику" класичною працею з політичної теорії.

9
 І як не парадоксально, але погляд з позиції іноземця, відображений у більшості
Аристотелевих текстів, гарантує, що "Політика" залишиться захоплюючим і
живим твором.

Список використаної літератури

1. Політична енциклопедія / НАН України; Ін-т політ. і етнонац. досл. ім. І. Ф.
Кураса; Гол. ред. Ю. Левенець. — К.: Парламентське в-во, 2011. — С. 39-40.
2. Юридична енциклопедія: в 6 т. / НАН України; Ін-т держ. і права ім. В. М.
Корецького; Гол. ред. Ю. С. Шемшученко. — К.: Юридична думка, 2011. — Т.
1: А-Г. — С. 142-143. Перше видання: К.: Укр. енцикл., 1998. — Т. 1. — С. 142-
143.
3. Зубов В. П. Аристотель. М., 1963; Мироненко О. М. Проблема прав і свобод
людини у давній політ.-правовій думці. К. 1995.
4. http://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/4%20KURS/4/1/02H1R2_1.htm
5. https://osvita.ua/vnz/reports/politolog/15472/

10